Україна і Крим: спільність історичної долі

РОЗДІЛ VII Крим в контексті українсько-російських стосунків

Безумовно, Росія є нашим найбільшим, найважливішим стратегічним партнером хоча б тому, що вона є нашою найбільшою, найголовнішою, найважливішою проблемою взаємовідносин. А однією з найнебезпечніших і «слизьких» у російсько-українських стосунках є кримська проблема. Вона прямо впливає на ідентифікацію і формування національних інтересів як України, так і Росії. Що стосується російських політиків і держслужбовців, то перед ними постійно стоїть питання вибору стратегії і тактики щодо Криму. На наш погляд, найбільш уживаною тактикою по відношенню до Криму є тактика «тліючої проблеми». Тобто постійне нагадування в тій чи іншій формі про свої претензії, наміри, погляди або натяки стосовно «прав» моральних, етнополітичних, геополітичних і не в останню чергу історичних на Крим і Севастополь та очікування слушного часу. Адже принцип недоторканості кордонів не давав Росії до останнього часу можливості прямо висунути територіальні претензії до України, не зважаючи на те, що саме Крим найбільш боляче сприймається російською стороною, як втрата після розвалу Радянського Союзу. Не в останню чергу це пов’язано з Севастополем та Чорноморським флотом Росії. В даному випадку ЧФ Росії грає значну роль в чорноморському регіоні та стратегічних намірах і політиці російського керівництва. Правда, враховуючи невисоку цінність цього флоту як військової сили (застарілі, вибулі свій строк кораблі), тут скоріше на чільне місце випливають емоційні і імперсько-психологічні і прагнення розіграти «кримську карту». Звучать в Росії голоси і щодо того, що зближення України з НАТО призведе до розвалу СНД. При цьому зазначимо, що Україна і Росія актори різних рангів, що прямують до обраної мети кожний по-своєму. З огляду на це, мабуть, є неабиякі підстави стверджувати, що українсько-російські взаємини набули глобального значення і звучання.

З одного боку, між Російською Федерацією та Україною існує чимало невизначеностей і суперечок, пов’язаних з різними поглядами на майбутнє Співдружності Незалежних Держав, делімітацію і демаркацію кордонів, подвійне громадянство, вирішення проблеми Криму та Севастополя, базування Чорноморського флоту, енергозабезпечення, на активи колишнього Радянського Союзу, взаєморозрахунки тощо. З іншого боку, взаємовідносини з РФ є сферою життєвих інтересів України, яка є головним торговельним партнером, постачальником стратегічної сировини (передусім енергоносіїв) і розглядається Україною як потенційний стратегічний економічний партнер. У той же час, кризова ситуація з постачанням енергоносіїв з Росії, їх ціною виявила всю глибину небезпеки існуючого стану залежності української економіки від російської, зокрема в питанні забезпечення її енергоносіями. Існує низка інших чинників, які необхідно враховувати в оцінці напрямків і перспектив розвитку двосторонніх зв’язків.

І все ж найважливішим є політичний чинник, що ускладнився існуванням ряду названих нами вище суперечностей і гострих проблем, що наклалися на несприйняття масовою свідомістю росіян факту втрати Росією статусу наддержави. Зусилля України в проведенні незалежної політики і набутті свого іміджу на міжнародній арені наштовхуються на вперте небажання РФ бачити у "ближньому зарубіжжі" рівних їй партнерів. Це значною мірою стосується й інших аспектів зовнішньої політики українсько-російських взаємин, особливе місце в яких посідає Крим, Севастополь і Чорноморський флот Російської Федерації.

У цьому ряду окремо стоїть проблема Чорноморського флоту Росії в Україні, яка давно вже переросла рамки суто військової і стала одним із факторів, що ускладнює загальнополітичний процес. Так, Український центр економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) порекомендував Міністерству закордонних справ України довести до російської сторони позицію нашої держави стосовно небажаності направлення підрозділів Чорноморського флоту РФ до "гарячих" точок внутрішніх російських конфліктів (наприклад, до Чечні), оскільки це провокує політизацію ісламу в Україні, зокрема, в Автономній Республіці Крим (АРК). Що ж до АРК, то володітиме запасами нафти і газу на його шельфі той, хто буде реально (в економічному відношенні) контролювати Крим (незалежно від державної приналежності). Військово-морська база в Севастополі дозволить ефективно захищати не тільки ці родовища, а й транспортні артерії з Центральної Азії, Кавказу та Близького Сходу в Європу. До того ж півострів має достатньо розвинуту інфраструктуру і благодатний клімат для міжнародного туризму — "ельдорадо" для приватного капіталу.

Зупинимося докладніше на проблемі Криму в українсько-російських взаємовідносинах на сучасному етапі.

Як відомо, після розпаду СРСР Україна стала самостійною державою, а Крим — її невід’ємною складовою частиною. Проте варто звернути увагу на ряд проблем, що постають на шляху державного будівництва в Україні в цілому, і в Криму зокрема, і, так чи інакше, справляють вплив на українсько-російські стосунки. Політична ситуація в Криму сьогодні характеризується наступними комплексними проблемами, які негативно можуть вплинути на розвиток політичних процесів в АРК.

Перша з них полягає в недостатній урегульованості стосунків між центром і автономією. Потенційно це може бути використано для загострення відносин між Києвом і Сімферополем, ускладнити політичну ситуацію в автономії, стимулювати антиукраїнські настрої, сепаратистські, проросійські тенденції в АРК.

Друга пов’язана з розвитком внутрішньої політичної ситуації в самій АРК, а саме: відсутність злагодженої роботи між гілками влади в автономії, погіршення життєвого рівня кримського населення, що, в свою чергу, провокує зростання серйозних сепаратистських і лівих настроїв, небезпечне зниження довіри до центральних органів влади та вищих посадових осіб України. Так за соціологічним опитуванням, проведеним восени 2001 р., ступінь підтримки діяльності Верховної Ради України в Криму у півтора рази менший, ніж у цілому в Україні.

Третя комплексна проблема пов’язана з облаштуванням депортованих народів, складною міжконфесійною та міжнаціональною ситуацією на Кримському півострові. Сьогодні 60 відсотків кримських татар є безробітними; 73 відсотки місць компактного проживання репатріантів не забезпечується водою, 25 відсотків — електроенергією[126]. Значний рівень конфліктного потенціалу накопичено у зв’язку з невирішеністю земельного питання серед кримських татар та незадоволенням ряду політико-правових вимог, а саме: щодо статусу кримських татар як корінного народу; визнання меджлісу як представницького органу кримськотатарського народу; встановлення квоти представництва кримських татар у Верховній Раді АРК, визнання кримськотатарської мови як офіційної мови автономії тощо.

Четвертий комплекс проблем пов’язаний із зовнішнім фактором впливу, в першу чергу — російським. Дія цього фактора має багатоплановий характер і включає фінансову, політичну, культурну, інформаційну, а в окремих випадках і воєнну складову. Принагідно зазначимо, що російський вплив у Криму має неабияке підгрунтя. Результати соціологічних досліджень УЦЕПД свідчать про значний потенціал проросійських настроїв в АРК, який поки що має латентну форму і не виявляє себе активними діями. Майже половина (47,3) населення прагне входження Криму до складу Росії.

Дія російського фактору носить в основному негативний характер. За певних умов вплив його може бути використаний для ескалації політичної напруги на півострові, активізації діяльності радикальних сепаратистських організацій проросійської орієнтації, що яскраво проявилося навколо питання про острів Тузла. Загалом політична ситуація в АРК зберігає значний конфліктний потенціал.

Таким чином, перед органами державної влади України, у першу чергу, стоїть завдання нейтралізації негативних тенденцій, вироблення основ державної політики щодо Криму на найближчу, середню та довгострокову перспективу.

Підписання 31 травня 1997 р, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією започаткувало встановлення цивілізованих міждержавних взаємин між обома країнами, що означає завершення процесу територіального розмежування України та Росії, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою і закінченого 1999 р., тобто наприкінці XX ст. Президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою і схвалений радою Федерації договір, одна із ключових статей якого, а саме друга, проголошує: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів"[127]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.

У руслі «Великого Договору» між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського Флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п’ятирічне (1992–1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.

З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність. Проте достатньо очевидним є і те, що наслідки легалізації довготривалого (до 2017 р.) перебування російського флоту в Криму було нав’язано українській стороні. Сенс його присутності тут вбачається в контролі цієї української території, морських комунікацій, повітряного простору, що дасть можливість Росії вирішальною мірою впливати на зовнішню політику України.

Особливе значення при цьому має збереження військової присутності Росії в Криму і здійснення військового контролю над півостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн в Чорноморському регіоні набули нового змісту. Це значною мірою стосується і Росії, що зв’язано, перш за все, із суттєвим скороченням протяжності берегової лінії після переходу від СРСР до Російської Федерації. Радянський Союз володів на Чорному морі 26 портами та військово-морськими базами, з яких 19 дістались нашій державі, 4 РФ і 3 Грузії. За ситуації, що склалася, найдовші чорноморські берегові лінії тепер мають Україна і Туреччина.

Та, зважаючи на те, що традиційна російська гегемонія на Чорному морі неможлива без військової присутності в Криму та на Кавказі, РФ скористалась орендою єдиним вибором для одержання доступу до кримських портів та берегових засобів обслуговування. Україні це загрожує втратою (частково або повністю) суверенітету Криму. Але ж незаперечним є факт, що головна база Чорноморського флоту — Севастополь, як і в цілому Крим, набули українського суверенітету де-факто і де-юре. Водночас для збереження і посилення Росією свого впливу в Чорному морі Крим має вирішальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти.

Більше того, кримські аеродроми, на яких базуються сучасні російські військові літаки, як стверджує відомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегічне значення. Ці літаки здатні контролювати величезну територію, що включає такі країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирія, Ізраїль, балканські і Закавказькі країни, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, Білорусь, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Російські впливи на Кавказі і в Центральній Азії, з одного боку, і в Чорному морі, з іншого, є взаємозалежними і такими, що посилюють забезпечення російських інтересів. Базування в Криму Чорноморського флоту Росії дозволяє їй оперативно реагувати на зміну ситуації на всьому Чорноморському ареалі. У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено такі основні завдання:

а) військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї;

б) досягнення панівного становища у Чорному морі з метою геополітичного впливу на Чорноморський регіон;

в) участь у локальних конфліктах на Кавказі та в Чорноморському регіоні в цілому.

Першорядність того чи іншого завдання ЧФ залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки. Чеченський синдром Чорноморського флоту уже давав про себе знати. На черзі проявився грузинський у зв’язку з рішенням парламенту Грузії у серпні 2002 р. про припинення присутності російських військ на території — Грузії. Кажучи про нафтові і подібні інтереси Росії в Чорноморському, Кавказькому та інших регіонах, варто наголосити, що Росія віддає перевагу політичним інтересам над економічними, особливо заради реалізації своїх воєнно-стратегічних цілей. Так, за оцінками аналітиків російського Інституту Європи, метою Росії є не стільки напрямок і маршрут експортних нафтопроводів, скільки сама нафта (конкурентна російській) як незалежне фінансове джерело для Азербайджану, Казахстану, Туркменістану. Оптимальним варіантом розвитку ситуації для Росії є замороження і припинення проектів, що вже мало місце в Тенгізі і чого добиваються від Азербайджану.

Що ж стосується проблеми конфліктів в Чорноморському, в тому числі Кавказькому та інших регіонам, привертає увагу подвійний характер російської політики в пострадянських зонах конфліктів, що тісно пов’язаний зі стратегічною метою політичних сил усіх відтінків Росії. Вона полягає у відновленні в тій чи іншій формі союзної, федеративної, конфедеративної держави суть (на прикладах Абхазії, Північної Осетії, Придністров’я, Таджикистану, Грузії на кордоні з Чечнею та інших «гарячих» точок, до яких можна віднести Крим, Севастополь і Чорноморський флот) в розпалюванні, використанні та «врегулюванні» конфліктів. Цю точку зору висловлює Уве Хальбах із федерального Інституту східноєропейських і міжнародних досліджень (Кельн, ФРН)[128]. Для такого твердження, як бачимо, є значні й вагомі підстави. Україні ж потрібно і надалі зміцнювати свої стратегічні позиції у Чорноморському регіоні. Адже він в геополітичному відношенні надзвичайно важливий для нас, як з точки зору її економічних інтересів (вирішення проблеми енергоносіїв, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі, забезпечення роботи транспортних комунікацій), так і з позицій національної безпеки.

Надзвичайно перспективними є азово-чорноморські залізорудні провінції, поклади, морські родовища рідкісних металів, а на азовському узбережжі Криму розвідані великі запаси природного газу, обсягом 550–600 млрд. куб. м. Американські вчені прогнозують, що в Чорному й Азовському морях нафти більше, ніж у Північному та Каспійському. Називається цифра 1,5 трлн. тонн умовного палива.

Проте чи не найбільше значення для України має транспортно-комунікаційний потенціал регіону. Наявність надзвичайно важливих проток Босфор і Дарданелли, великої кількості портів і баз робить Чорне море важливою транспортною артерією, яка зв’язує Україну зі світовими джерелами сировини та міжнародними ринками. Це головна транспортна артерія вугледобувних і металургійних центрів південно-східного та промислово розвиненого південного регіону України. Однак найважливішим для України, як і для інших країн, є те, що невпинно зростає трансконтинентальна роль Чорноморського регіону, геополітичне і геостратегічне значення якого полягає в тому, що він лежить на перетині вертикальної (між країнами північної Європи і Середземномор’я та Близького Сходу) і горизонтальної вісі, що з’єднує два континенти — Європу й Азію. При цьому реалізація інтересів причорноморських та інших, у тому числі провідних країн світу залежить від стану безпеки в цьому регіоні. У разі її порушення він перетворюється з ланки, що зв’язує й об’єднує, на свою протилежність. Тобто водночас з величезним геоекономічним і геополітичним потенціалом Чорноморський регіон містить значний конфліктний потенціал, зони напруженості і зіткнення інтересів. І це не в останню чергу стосується проблеми українського Криму в стосунках України і Росії. З огляду на стратегічне значення півострова, Росія скоріше за все не відмовиться від своєї військової присутності в Криму.

З обранням президентом України В. Ф. Януковича ситуація щодо Криму і Чорноморського флоту РФ набула нового характеру. Правда Харківська угода між президентом Росії Д. Медвєдєвим і президентом України В. Януковичем у квітні 2010 року прозвучала приголомшливо як для України так і для світу. Спробуємо проаналізувати ситуацію, що випливає з даної угоди, максимально Приглушивши емоції, штампи, що склалися, упередженості та значні побоювання.

З цією метою застосовуємо класичну концепцію міжнародних асиметричних взаємин країн з існуючою різницею (Росія «наддержава», а Україна «середня держава») силових потенціалів. Правда, варто визнати, що такий аналіз не буде враховувати значну частку як цивілізаційних, так і історичних зв’язків двох народів — українського і російського.

Не можна не помітити, що 21 квітня 2010 року Росія досягла чергового зовнішньополітичного успіху у відносинах з Україною. Згідно однієї з угод, підписаних президентом В. Януковичем в Харкові, на 25 років подовжено перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Таким чином, ЧФ Росії залишається у Севастополі до 2042 року. Це повністю відповідає стратегічній меті Російської Федерації в Чорноморсько-Каспійському регіоні, що і зафіксовано у морській доктрині російської держави на період до 2020 року. Доктрина, крім іншого, передбачає "вдосконалення правової бази функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, збереження міста Севастополя як головної бази; створення умов, у тому числі із залученням можливостей регіону, для базування і використання складових морського потенціалу, що забезпечують захист суверенних і міжнародних прав Російської Федерації на Чорному і Азовському морях"[129].

До того ж, останнім часом Російська Федерація наполегливо формує для цього необхідні правові, концептуальні та організаційно-технічні можливості. Насамперед, у вересні 2009 р. Державна Дума прийняла поправки до закону РФ «Про оборону», що дозволяють використання Збройних сил за межами країни, начебто для захисту громадян Росії[130]. А нова військова доктрина дозволяє нанесення упереджувального удару.

Що стосується України, то вона з 21 квітня 2010 до 2019 року (тобто на період дії контракту між ВАТ "Газпром" і НАК "Нафтогаз України" від 19 січня 2009 року) отримує 100-доларову знижку на 1 тисячу кубометрів газу за ціни 330 доларів США (у випадку, коли ціна менше 330 доларів за 1 тисячу кубометрів, то знижка має складати 30 %). До 28 травня 2017 року буде відбуватися залік "знижки" в рахунок наявних боргів України за газ. Обсяг цієї знижки з 28 травня 2017 року додаватиметься до ставки орендної плати Росії за базування її флоту, що становить 100 млн. доларів США на рік (нині — біля 97 млн. 850 тис. доларів США). А якою буде ціна за російський газ після 2019 року невідомо нікому. Невідомо і те, якою стане оплата російського газу для України[131].

Неясними є правові підстави пролонгування знаходження бази Чорноморського флоту в Криму на цілих 25 років. За чинним договором між Україною і Росією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року однозначно зафіксовано, що він укладений на 20 років (а саме, до 2017 року), а його дія за згодою сторін може бути продовжена автоматично на 5 років.

Економічна складова цієї угоди теж, м’яко кажучи, не на користь Україні. Достатньо сказати, що для Росії одне лише занижено дешевше використання 19000 гектарів дорогоцінної кримської землі, безсумнівно значно перевершить ті затрати, які вона буде компенсувати "Газпрому" через бюджет, не кажучи вже про все інше.

Коротко кажучи, так званий компроміс "флот в обмін на дешевший газ", який на думку нашого президента є вигідним для України, реально таким не являється. Такий компроміс насправді веде до стратегічної поразки. Він підриває ту систему важелів, які могла б використовувати Україна, відстоюючи власні інтереси в можливих майбутніх конфліктних ситуаціях за участю російської сторони. Керівництво України вибрало помилковий шлях для компенсації відносної слабкості країни в переговорному процесі з північним сусідом.

Всі відомі політологи в ситуації асиметрії двосторонніх відносин (в даному випадку українсько-російських) наголошують на обов’язковому дотриманні двох аксіоматичних правил. А саме, слабкий партнер по можливості повинен уникати об’єднання переговорних тем із різних сфер. Це правило перше. Правило друге не двозначно рекомендує слабшій переговорній стороні спиратися на багатосторонні механізми, а краще режим узгодження і врегулювання спірних питань. Адже в ситуації асиметрії двосторонній формат веде до максималізації переговорних переваг сильного партнера і майже повної неспроможності відстояти свої інтереси слабким партнером. При неможливості створити міжнародний режим необхідно, як мінімум, не допускати зв’язок конфліктних питань. Відоме правило перше.

Що ж відбулося під час харківських угод? Українською переговорною стороною було порушено обидва правила, що катастрофічно позначиться в майбутньому на можливостях України відстояти свої інтереси з будь-якого спірного питання.

Президент України в Харкові "просто так" віддав свої самі сильні переговорні фантоми. Мова йде про передчасну відмову від наміру вступу до НАТО (а чи варто це робити взагалі?!) та на 25 років продовжити перебування Чорноморського флоту Росії у Севастополі. Що стосується НАТО, то після того як Україна закрила туди двері "просто так" вона залишається один на один із своїм непередбачуваним сусідом. Як застеріг російський прем’єр В. Путін: "У нас дуже багато партнерів в енергетиці і в газовій сфері. Але у нас немає необхідності будувати наші військові бази у всьому світі. Що стосується Криму, це винятковий випадок" ("Інтерфакс-Україна", 21.04.2010 р.) А концепція позаблоковості, яку сьогодні взяла на озброєння Україна є по суті незрозумілою та недієвою в тих небезпечних геополітичних умовах, що склалися.

Тепер щодо проблеми Чорноморського флоту Росії і його ролі в регіоні. Серед найбільш негативних наслідків його перебування на кримському півострові аналітики особливо виділяють такі: а) щорічні мільярдні збитки України через несплату за оренду землі, майна, баз, забруднення отруйними речовинами української частини екваторії Чорного моря; б) незаконне утримання ЧФ навігаційно-гідрографічних об’єктів, маяків та систем забезпечення безпеки мореплавства, самочинне захоплення землі і об’єктів в Криму; в) продукування суспільного напруження, сепаратистських настроїв, інспірація українофобії, підтримка антиукраїнських організацій, поширення в Криму спецпідрозділами пропаганди ЧФ РФ друкованих засобів пропаганди антиукраїнського спрямування. Складається враження, що частина українського керівництва зовнішньої політики не достатньо глибокого усвідомлює роль і значення Чорноморського флоту Російської Федерації на розвиток геополітичної ситуації в Криму і його вплив на дрейф Криму в бік Росії. Харківські угоди закріпили роль, яку відіграє російський Чорноморський флот у регіональній політиці. Присутність Чорноморського флоту в Севастополі (ширше в Криму) створює можливість впливати на Чорноморський та Чорноморсько-Каспійський регіон. Це веде до непропорційно могутнього посилення впливу Росії на регіональні процеси і не в останню чергу на транзит енергоносіїв, провокування і "замирання" конфліктів у своїх вузько егоїстичних інтересах, на діяльність регіональних організацій безпеки. Тобто, Росія набуває і розширює і без того великий арсенал засобів впливу на своїх сусідів і їх поведінку, не залишаючи їм можливостей компенсації асиметрії і тим самим протистояти грубому силовому тиску. Не врахування цих важливих моментів або/чи ігнорування їх і відіграло фатальну роль в цьому дивному бартері «флот в обмін на дешевий газ» і дало можливість російській стороні в черговий раз розіграти «кримську карту» і на цей раз з більш трагічними та непередбачуваними в цивілізаційному сенсі наслідками для України.

Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом «великого сусіда». А для цього Україна має, і навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в XXI столітті — стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.