Україна і Крим: спільність історичної долі

РОЗДІЛ III Україна і Крим в період наступу російської імперії

Після смерті великого гетьмана Богдана Хмельницького цар і бояри почали активне зміцнення своїх позицій в Україні, розгорнули наступ на суверенітет козацької держави. Усе це робилося під виглядом «опіки» над козаками та Україною. Але і в цей період лінії Хмельницького щодо Кримського ханату дотримувалися інші гетьмани. Фактично всі гетьмани розглядали турецький сюзеренітет як один з можливих варіантів. Наприклад, Іван Виговський, приймаючи підданство польського короля, домагався права «бути в дружбі з ханом кримським», що і було зафіксовано статтею 17-ю Галицького договору 1658 р. А стаття 14-а проголошувала, що «уряд повинен намагатися відкрити Дніпром шлях до Чорного моря»[30]. Про це ж турбувався і гетьман Самойлович, який домігся забезпечення за Бахчисарайським мирним договором 1681 р. права запорожців ловити рибу в південних лиманах і користуватися соляними озерами.

Як бачимо, з другої половини ХУД ст. договори і союзи з Кримом не залишалися без результатів. Спільність життєвих інтересів татар і козаків нерідко брала гору над другорядними чинниками. Дедалі більше зміцнювалась думка, що завоювання Кримського ханства невигідне для козаків, бо тільки страхом перед татарами зумовлене існування Війська Запорозького і збереження його привілеїв. Ім’я «бусурмана» не викликає вже страху і ненависті козаків. Москва також доходить цього висновку, і тепер уже всі невдачі в походах проти поляків, турків і татар приписує, не без певних підстав, «шаткості» козаків.

Після невдалого походу московських і козацьких військ проти Криму в 1687 р. під проводом князя В. Голіцина жертвою таких переконань московських урядовців став гетьман України І. Самойлович, який очолював 50-тисячне військо. Під час походу його звинуватили у підпалі степу і мостів на річці Самарі, що призвело до провалу походу, але давало можливість Голіцину виправдатися, зваливши весь тягар відповідальності за це на козаків[31].

Однак політика Москви щодо Криму з часом змінювалася. Це зумовлено насамперед поступовим ослабленням Кримського ханства. Зменшується войовничий запал татар, особливо жителів півострова, розширюється торгівля, збільшуються багатства Криму, з одного боку, а з іншого — зменшуються можливості протистояти великим державам, що володіли новою військовою тактикою та зброєю і вже стояли перед Кримськими воротами, ще не так давно такими ж недосяжними, як ворота пекла.

Такі зміни добре усвідомили царські урядовці й посилили наступ на Крим. Одночасно це було посилення наступу на права та вольності козацтва. Тепер Москва уже з недовірою стежить за відносинами Запорозької Січі й Криму. Вона намагається заборонити не тільки самостійні переговори січовиків з ханом, а взагалі будь-які зносини з татарами. І вже у статтях Мазепи на вимогу царського уряду міститься таке застереження: «А миру запорожцям з Кримом ніколи не мати, остерігатись того накріпко, щоб з малоросійських міст в Крим з торгівлею, запасами і всякою живністю не їздили і коней в Крим не продавали»[32].

Незважаючи на подібні заборони, військові походи і політичні інтриги, наприкінці XVII ст. прихильне ставлення Запорозької Січі до Кримського ханства прогресувало, що, зрештою, призвело до відкритих репресій царського уряду щодо Січі. Проте ці репресії прямо не були пов’язані з Кримським ханством. Раптовий історичний поворот, спричинений вторгненням шведів у межі Російської імперії і переходом гетьмана України Мазепи на бік Карла XII, остаточно посуває запорожців на розрив з Росією. Союз із Швецією міг стати доленосним для України, та історія розпорядилась інакше. Можна погодитись з російським істориком Л. Львовим у тому, що тільки недалекоглядна політика Порти і розумна поведінка російського посла у Константинополі щасливо вивели Росію із скрутного становища[33]. Російський посол Толстой зміг досягти збереження миру, незважаючи на позицію хана, який писав до Стамбула про свої переговори із запорожцями, що просились уже під його протекцію. Туреччина, а з нею і хан вимушені були зберігати нейтралітет. Запорожці з’єдналися з військами гетьмана Мазепи та Карла XII і розділили їх долю. 14 травня 1709 р. за наказом Петра І Запорозька Січ була зруйнована.

Руйнування і повне знищення Січі було не єдиним злочином царату. В ніч з 14 на 15 листопада 1708 р. за наказом Петра І була нещадно винищена гетьманська столиця Батурин — з дітьми, жінками, старими й немічними — для остраху всієї України. Ось як про це розповідається в народній думі:

У відповідь на це запорозьке військо при підтримці хана вийшло з-під протекторату Росії і встановило союзницькі відносини з Кримом. За Прутським мирним договором 1711 р. запорожці зберегли усі свої землі. Фактично до 1734 р. Запорожжя було під протекцією Кримського ханства. Запорозьке військо заснувало нову січ в Олешках[34].

У цей період гетьмани України Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок докладають всіх зусиль, аби добитися автономії України і об’єднатися із Запорозькою Січчю. Важливою умовою досягнення мети було встановлення добрих відносин з Кримським ханством. Останнє було у цьому зацікавлене такою ж мірою. Проте міжнародне і внутрішнє становище України та Запорозької Січі було на цей раз таким, що сприяло Росії у здійсненні своєї давньої мети — приєднання Січі до своїх володінь. Це сталося 1739 р. за Белградським мирним договором з Туреччиною. Тоді Запорожжя було залишене за Росією. У цей час російський уряд проводить політику дедалі більшого утиску й обмеження прав і вольностей запорозьких. Особливе невдоволення на Січі викликало рішення імператриці Єлизавети створити на запорозьких землях сербські військові поселення: Ново-Сербію в північно-східній частині Запорожжя в 1753 р.[35]. Та цим колонізація півдня України тільки почалася. В 1762 р. вийшов указ Сенату про переміщення іноземних колоністів для поселення на Україні. А наступного року Катерина II видала ще один маніфест про розгортання іноземної колонізації України. Названі укази і маніфести щедро обіцяли переселенцям добрі умови життя за рахунок жорстокого визиску українського народу, ігнорування його прав.

Починаючи з другої половини XVIII ст. в керівних колах Російської імперії визріває тверде переконання в можливості загарбання Криму. Знищення Кримського ханства як спадкоємця Золотої Орди було мало не національною ідеєю. Адже Росія не мала тоді економічних інтересів у Криму. Проте реалізація цих задумів наштовхнулася на ряд серйозних перешкод. Зрозуміло, що приєднати Крим до Росії можливо було тільки шляхом переможної війни з Туреччиною. А досягнення перемоги над турками пов’язувалося з активною участю у війні Запорозької Січі з кримським ханом. Про це свідчить і донос запорозького старшини П. Савицького, в якому він повідомив імператрицю в 1767 р., що Калнишевський зрадив інтереси Росії: віддав наказ запорозькому війську бути готовим до війни з Росією, «выбрав в войске добрых 20 человек, готов послать к турецкому императору с прошением принять под покровительство»[36].

До того ж П. Калнишевський домагався, щоб Україна була відновлена у кордонах, які були зафіксовані у договорі Б. Хмельницького. Його всіляко заспокоювали, обіцяли, що війни з Кримом не буде, а тільки з Туреччиною, що всі кордони України буде підтверджено.

Воєнні дії розпочалися 1768 р. Найактивнішу участь у боях, особливо за укріплення на чорноморському узбережжі, взяло запорозьке військо. Воно блискуче виконало поставлене завдання, про що і повідомив генерал-фельдмаршал П. А. Рум’янцев імператрицю. Кошовий і старшина отримали царські нагороди, відзначалися полководські здібності «генерала П. Калнишевського».

Проте ситуація змінилися, коли запорожці відмовилися виступити проти кримського хана Іслам-Ґірея, який 1769 р. напав на південні області. Ще більше роздратування Петербурга викликав дозвіл запорожців татарам вступити на територію Запорожжя і залишитися на зимівлю. Це стало приводом для демаршу російського посла О. Обрескова на переговорах у Бухаресті в 1772 р. Він звинуватив Туреччину в тому, що вона дозволила татарам два роки зимувати на запорозькій території. Катерина II намагалася всіляко зашкодити добрим стосункам між Запорожжям і Кримом, а також переконати хана у тому, що Росія не прагне приєднати Крим, а лише хоче, щоб він став незалежною державою. Це врешті-решт вдалося губернатору Слобідської України Є. Щербиніну, посланому в Крим для переговорів.

Після того, як Є. Щербинін спровокував виступ ногайської орди проти кримського хана 1772 р., останній змушений був підписати договір і проголосити Декларацію про державне відокремлення Криму від Туреччини, чого й домагалася Росія. В 1774 р. був підписаний Кючук-Кайнарджийський договір між Росією і Туреччиною. Стаття третя присвячена питанню визнання незалежності Криму. В ній проголошувалося: «Все татарские народы: крымские. буджакские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изьятия от обеих империй имеют быть признанными вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною властью в лице хана Чингисского поколения, всем татарским обществом избранного и возведенного, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчету ни в чем никакой посторонней державе; и для того ни Российский двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутого хана, так и в домашние, политические, гражданские и внутренние их дела ни под каким видом, но признавать и почитать оную татарскую нацию в политическом и гражданском состоянии по примеру других держав, под собственным правлением своих состоящих, ни от кого кроме единого бога не зависящих. В духовних же обрядах, как единоверные с мусульманами в рассуждении его султанского величества, яко верховного калифа магометанського закона, имеют сообразовываться правилам, законам им предписанным, без малейшего предосуждения однакож утверждаемой для них политической и гражданской вольности, Российская империя за собой удерживает все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани, оружием ее приобретенные; землю лежащую между реками Бердою, Конскими водами й Днепром, так же всю землю до польской границы, лежащую между реками Бугом и Днестром исключая Очаков с ее старим уездом, которые по-прежнему за Блистательною Портою остаются, и обещается по постановлении мирного трактата и по размене оного все свои войска вивести из их владений. А Блистательная Порта взаимно обязывается равномерно отрешись от великого права, какое бы оное быть ни могло, на крепости, города, жилища и на все прочее в Криму, на Кубани и на острове Тамани лежащее, в них гарнизонов и воєнних людей своих никаких не иметь, уступая оные области таким образом, как Российский двор уступает татарам в полное самодержавное и независимое их владение и правление; також наиторжественнейшим образом впредь в помянутые города, крепости, земли и жилища гарнизонов своих и всяких, какого бы звания ни были, своих людей воєнних в оные не водить и там не содержать, ниже во внутри области сейменов или других военных людей, какого бы звания ни были, иметь, а оставить всех татар в той же полной вольности и независимости, в каковых Российская империя их оставляет»[37].

Діставши за мирним договором вихід до Чорного моря, Росія тільки наполовину виконала своє завдання щодо Криму, добившись визнання Туреччиною його незалежності. Головна мета — повне і безроздільне панування в Криму — відсувалось поки що на пізніший час. І чи не найбільшою перепоною на шляху до цього тепер була не стільки Порта, скільки Запорозька Січ. Імператорський двір розумів, що загарбати Крим можна тільки за умови знищення Січі. І в договорі 1774 р. з Туреччиною закладається юридична основа, яка мала унеможливити відхід козаків на територію Туреччини. З цією метою російська сторона внесла до договору такий пункт: «Есть ли по заключению сего трактата и по размене ратификацией некоторые из подданых обеих империй, учиня какое-либо тяжкое преступление, преслушание, приизмену, захотят укрепиться или прибегнут к одной из двух сторон, таковые ни под каким претестом не должны быть приняты, ниже охранены, но беспосредственно должны быть возвращены или по крайней мере выгнаны из области той держави, в коей они укрылись, дабы от подобных зловредников не могла причиниться или родиться какая-либо остуда, или излишние между двумя империями споры, исключая только тех, кои в Российской империи приняли христианский закон, а в Оттоманской империи магометанский. Равным образом, есть ли некоторые из подданых обеих империй как християне, так и магометане, учиня какое-либо преступление или иное что, по какой бы то причине ни было, из одной империй перебегут в другую, таковые когда будут требованы, беспосредственно должны быть возвращены»[38].

Отже, маючи в руках такі козирі, Катерина II могла тепер приступити до операції по знищенню Запорозької Січі християнської демократичної республіки, останнього оплоту незалежності України. Ця варварська акція відбулася 5 червня 1775 р., коли царське військо, повертаючись з походу на Туреччину, під проводом генерала Текелія розорило і знищило Запорозьку Січ. Кошового Петра Калнишевського було підступно заманено в пастку й заарештовано, а потім переправлено й ув’язнено в Соловецькому монастирі. Доля його, як відомо, трагічна, але справа його героїчна може бути зразком для кожного українця. У мурованому кам’яному мішку козака-героя протримали 25 років. Кошовий осліп, загубив здоров’я, але не втратив віри в свій народ, Батьківщину, її майбутнє. Може, саме цей волелюбний дух допоміг Петру Калнишевському прожити 112 років. Знаменно, що цьому велетові духу нарешті поставлено пам’ятник на його батьківщині тільки в 1991 р., коли Україна стала незалежною державою.

Царизмом була сплюндрована не тільки Січ. Як відомо, на території, яку вона займала, проживало понад 100 000 вільних селян і орендарів. Десятки тисяч селян півдня України втекли, були переселені чи просто вигнані зі своєї землі. Південь України значною мірою обезлюднів. Для його колонізації широко залучались іноземці, особливо російські із своїми кріпосними[39].

Після розорення Запорозької Січі значна частина козаків відійшла на турецьку територію, за Дунай, і, осівши там, змушена була прийняти турецьке підданство. Цей факт історії свідчить, що ненависть до мусульманського світу не завжди була провідною рисою українського козацтва, як це силкуються іноді представити. Незважаючи на відомі чвари і воєнні конфлікти, запорожці згодом стали союзниками татар у боротьбі із спільним ворогом.

Тим часом у Росії генерали і можновладці один перед одним складали й обґрунтовували свої плани загарбання й освоєння Криму, знаючи наміри Катерини II та її оточення. Чи не найтвердіша позиція російського царизму щодо подальшої долі Кримського ханства висловлена в «Рассуждениях российского патриота о бывших с татарами делах и войнах и способах служащих к прекращению оных навсегда» дипломата катерининського часу Бакуніна, які він подав на ім’я всемогутньої імператриці. Тут викладена власне ціла програма. Суть її полягала в тому, що, посваривши татар між собою, легко оволодіти Кримом, потім заселити його українцями, а на добре обжиті місця останніх поселити росіян з центральних губерній Росії. Тим самим це ще більше ослабить Україну, або, як тоді говорили, «Малоросію», посилить її русифікацію. Цей план досить успішно виконувався в усі часи, про що є маса неспростовних документів. Та це окрема тема розмови. Що ж стосується кримських татар, то цей, з дозволу сказати, дипломат пропонував цинічну форму їх геноциду — «татар вон из Крыма».

Російські шовіністи, виношуючи імперські плани, намагалися показати кримських татар як банду грабіжників-кочівників, які не мали легітимного права на Крим. Сучасні російські націонал-шовіністи не гребують тими ж одіозними старими стереотипами. Спотворюючи історію, вони роблять вигляд, що не знають, що кримські татари були уже в той час нацією з високою культурою, мали своє право, свою самобутню історію, своє літописання.

Так, хан Манглі І Гірей був засновником середньовічного мусульманського університету «Зинджирми медресе». Цю епоху вважають «Золотою добою Гіреїв». Адже в цей період в Криму творили видатні митці: архітектор Сінан, художники Мен-Аслан, Омер, італійський архітектор Елевіз Фрязін Новий. Великий турецький архітектор Сінан на прохання Девлет-Гірея звів мечеть Хан-Джамі (1552 (1564) в Євпаторії. Знаменитий палац Ферх-Кермен на Перекопі, що не зберігся, мав риси архітектури італійського Відродження. Різьблений з каменю портал (вхід) у Бахчисарайському палаці (1503) роботи Елевіза Фрязіна Нового (по дорозі до Москви він був затриманий Кримським ханом) являється видатним витвором мистецтва[40].

В музиці та поезії ханських часів виділяють такі постатті як Бахадир-Гірея (помер 1641 р.), Ашик Омера (1621–1707), Хаджі Селім Гірея (1634–1704). Захоплення кримськотатарської молоді музикою та поезією висвітлено в спогадах Евлії Челебі.

Українсько-татарські зв’язки включали і певні мистецькі. Але, на жаль, досліджені тільки окремі епізоди цих зв’язків покищо.

Значною була роль кримського хана у міждержавних зв’язках в Східній Європі. Ханство підтримувало дипломатичні і інші відносини з Будапештом, Віднем, Копенгагеном, Стокгольмом, Варшавою, Москвою та іншими державами.

План «вільного обходження з інородцями», напевно, сподобався Катерині II. За її розпорядженням у 1778 р. генерал О. В. Суворов виселив з Криму у лічені дні 40 тисяч аланів, що отатарилися, разом з іншими християнськими народами. Як писав історик П. Нікольський, вони були «розміщені в Маріупольському повіті Катеринославського намісництва»[41].

Тим часом П. Рум’янцев та інші генерали підштовхували імператорський двір до рішучих кроків по остаточному загарбанню Криму. В 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського договору, заявила про включення Криму до складу імперії. Це привело до ускладнень у відносинах з Туреччиною. В серпні 1787 р. розпочалася нова російсько-турецька війна. На півдні формувались Українська і Катеринославська армії, в складі яких були українські полки, реорганізовані з козачих на регулярні. Про кількісний склад цих армій канцлер Росії князь О. Безбородько висловив таку думку: «В Малой России счисляетея Козаков, карабинернне полки содержащих, и бывших за монастирями поселян, наполняющих Малороссийский гренадерский полк, около 500 000 душ»[42]. Цю думку він виклав, розглядаючи проект Капніста «Положение, на каком может бать набрано и содержано войско охочих Козаков, в начале 1788 года».

Канцлер висловив компетентну думку, бо добре знав стан справ в Україні. Нащадок козацької старшини, родом з Глухова, він у 1767 р. був призначений членом Малоросійського Генерального Суду. Про свою подальшу кар’єру князь Безбородько писав так: «По объявлению же войны Турцией, в начале 1769 года, по собственному моему желанию, отправлен в поход (йдеться про російсько-турецьку війну 1769–1774 рр. — В. Ч.), где командуя сперва Малороссийским Нежинским полком, а потом, имея под начальством моим Лубенський, Миргородский и Компанейский полки, находился в походе против неприятеля: на Буге и между Буга и Днестра. По назначении графа Румянцева к предводительству первою армиею переведен туда, и будучи при нем неотлучно»[43].

О. Безбородько з 1774 р. став особистим секретарем Катерини II, а згодом канцлером Російської імперії. Ми детально зупинилися на цьому, щоб підкреслити, наскільки компетентною була думка канцлера О. Безбородька про кількісний склад української армії, і в такий спосіб краще відтворити важливу сторінку історії України, яка раніше замовчувалася. Насамперед йдеться про ту роль, яку відіграла українська армія в російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. Про це свідчить, зокрема, ще один документ того часу — «Записка» графів Остермана і Безбородька про умови укладення миру з Туреччиною та про політику Росії щодо європейських держав, що була прочитана в державній Раді 16 грудня 1788 р. «Желательно было бы, викладають свою позицію обидва поважні члени Ради, чтоб Очаков прежде открытия негоциации (дипломатичних переговорів — В. Ч.) достался в наши руки; ибо мы тогда могли бы настоять всемерно, дабы уступки сея крепости с ея уездом и положением границ по реку Днестр выговорены были в замену убытков наших и в цену возвращения части Молдавии, армиею Украинской занятой... В четвертых, принять во внимание настоящее армии Украинской (підкреслено мною. — В. Ч.) дабы оная в случае особенного мира императорского, при обращении со стороны визиря всей его армии не была притеснена»[44]. Коментарі, як кажуть, зайві.

Ще на одну невідому сторінку цієї війни слід, на нашу думку, звернути увагу. Йдеться про чорноморське козацьке військо. Справа в тому, що, незважаючи на зруйнування Запорозької Січі, не вмерло українське козацтво. Серед тих лицарів козацьких, хто вирішив відродити славу запорожців, були Сидір Білий, Антін Головатий, Захар Чепіга та інші. Вони почали збирати козаків на царську службу і, направивши «чолобитні» Катерині II, отримали «всемилостивіший» дозвіл на формування «Війська вірних козаків». В урочищі Васильків, біля Дністровського лиману, було поставлено кіш і створено військово-морську базу. В 1784 р. на цій Січі вже налічувалося 12 тис. козаків. Усе військо було поділене на піші й кінні полки під командуванням Чепіги та морське формування кількістю до 3000 козаків, зведених у Козацьку Чорноморську флотилію під командуванням А. Головатого. Кошовим війська був поставлений С. Білий. Імператорським указом воно дістало офіційну назву «Військо вірних козаків», «Білу запорозьку корогву», білий військово-морський прапор із зображенням трищоглового корабля, клейноди та печатку[45].

У складі козацької флотилії були традиційні «чайки», трищоглові дводечні (двопалубні) кораблі з командою не менше 250 осіб і 5–10 старшинами. Корабель мав 20 гармат. Козаки разом з флотилією де Рібаса були під Ізмаїлом, Гаджибеєм (майбутньою Одесою), Акерманом, допомагали Суворову при десанті на Кінбурн. Та найважче козакам-морякам було під Очаковом, де розгорнулися бої під командуванням Г. Потьомкіна. До речі, останній у листах до імператриці високо оцінив внесок козацького флоту і морської піхоти у перемогу. Саме козаки на чолі з Головатим вирішили основне завдання щодо взяття фортеці, ключі від якої передали Потьомкіну. За ці подвиги «адмірал» Головатий був нагороджений хрестом «Святий Георгій» IV ступеня. Сам же Потьомкін милостиво одержав від Катерини II титул «Великий гетьман козацких войск».

Багато козаків полягло у цій війні. В одному з боїв загинув і славний кошовий Сидір Білий. Після цього кошовим став Захар Чепіга. Відважно воювали запорожці, та найбільша слава розходилася про флотилію і морську піхоту Головатого. Славу цю донесли до нас народні пісні.

Падіння Ізмаїла знаменувало кінець війни. За Яським мирним договором 1791 р. Туреччина підтвердила умови Кючук-Кайнарджийського договору, а також визнала приєднання Криму до Росії.

По закінченні війни указом від 1792 р. Чорноморське козацьке військо «милостиво» одержало землі між рікою Кубань, Чорним і Азовським морями. Козаки повинні були боронити цей край по Кубанській лінії та узбережжю[46]. Вони отримували платню за службу, боєприпаси, мали доходи від землі, річок та озер, дістали право на свій суд. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, потім — станицями. Згодом було засновано місто Катеринодар. У 1861 р. почалася чергова хвиля української еміграції, в результаті якої на Кубані сформувалася категорія іногородніх. Так був заселений Краснодарський край запорожцями, нащадки яких зберегли й донині мову, звичаї, традиції і пісні. Щоправда, у 1932 р. жителям краю поміняли паспорти, де в графі «національність» догідливі чиновники-русифікатори записали «росіянин». Але українці цього краю зберегли прихильність і любов до України. Про це, зокрема, схвильовано говорили українці Кубані учасники першого і другого конгресів українців, що відбулися у Києві в 1992 р.

Наведені вище факти переконливо свідчать про те, за рахунок кого і чого відбувалося розширення володінь імперії на Півдні, у тому числі приєднання Криму. Втрата татарами своєї незалежності супроводжувалася цілим рядом суспільних потрясінь на півострові: війнами, вторгненням іноземних військ, міжусобною боротьбою, репресіями, розрухою. Все це негативно позначилося на становищі кримськотатарського населення: найскромніші підрахунки показують, що за сто років (середина XIX — середина XX ст.) воно скоротилося вп’ятеро — внаслідок колоніальної політики російської, а потім радянської імперії[47].

На час насильницького приєднання Криму до Росії населення півострова становило майже 400 тис. осіб.

В умовах розрухи, голоду, епідемії чуми, жорстокої військової диктатури, встановленої імперською владою в Криму, стихійно виникла татарська еміграція до Туреччини, що зупинилася лише на початку XIX ст. Насильницька депортація християн з півострова, про що вже йшлося, масова втеча татар до Туреччини призвели до скорочення населення на 75 відсотків. У січні 1787 р. за наказом Потьомкіна з Криму вигнали всю татарську адміністрацію, що там залишалась. А останнього хана, Шагін-Гірея, який повірив солодким обіцянкам імперських дипломатів «про незалежність», депортували. Йому запропонували для проживання «на вибір» російські міста Калугу, Вороніж або Орел.

Крим опустів. Відсутність місцевого населення поставила у надзвичайно скрутне становище армію; ніде було взяти продовольства й фуражу. Вона не могла впоратись із завданням уряду по відбудові краю. Росія, намагаючись заспокоїти європейських сусідів і переконати, що Крим приєднано до її володінь лише з метою цивілізувати місцеве «дике» населення, запросила вищих урядових осіб цих держав на власні очі переконатися у цьому. Крім того, було зроблено серйозний територіальний відкуп Прусії та Австрії. Все це мало заспокоїти Європу і зберегти російський престиж. Потьомкіну віддали наказ терміново почати розбудову півдня України і Криму по шляху, яким їхатиме Катерина II з високим почтом.

Фаворит імператриці вирішив учинити величезну містифікацію, побудувати вздовж доріг, де мали проїхати високі короновані особи, більш-менш пристойні будинки, а далі картонні міражі сіл. Так увійшов в історію вислів «Потемкинские деревни». Насправді ж це був страшний злочин, скоєний сановним царедворцем. Ось як пише про це граф Лонжерон, що пізніше був правителем південних областей: «Надо сказать, они («деревни» В. Ч.) были созданы тиранией и страхом и разорением нескольких провинций. Из населенных губерний Малороссии и тех мест, по которым следовала государыня, все население было пригнано в эти пустыни; тысячи деревень (підкреслено мною — В. Ч.) были на это время выселены и все их обитатели со всеми стадами перепровождены на разные населенные станции. Их заставили спешно строить искусственные деревни на ближайших берегах Днепра и фасады деревень в отдалении. Когда государиня проезжала, всех этих несчастных гнали обратно (підкреслено мною — В. Ч.). многие умерли вследствие этого переселення... будучи 30 лет спустя губернатором этих провинний, я мог удостовериться в истинности этих подробностей показавшихся мне сначала невероятными»[48]. Як бачимо, українських селян тут не залишили, а погнали назад. Заселення півдня і Криму українцями не входило у плани російського уряду. Все робилося для того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання росіян виїжджати на освоєння дуже непридатних земель цей план провалився. І тоді царський уряд дав згоду на переселення до Криму «малоросів» Правобережжя, тобто підвладних Польщі територій, а не тих, що межували з колишнім ханством і мали з Кримом міцні культурні й економічні зв’язки. Одночасно відбувалося переселення на півострів росіян та іноземців (болгар, греків, німців, чехів, поляків тощо). Як свідчать статистичні дані, росіяни опинялися здебільшого в містах (до 1917 р. вони становили 60 відсотків міських жителів)[49].

Українці ж переважно поселялися в сільській місцевості. Треба зазначити, що, за переписом 1897 р., у Таврійській губернії вони становили більшість (42.2 відсотка) порівняно з іншими етнічними групами (росіяни — 27.9, татари — 13.0, німці — 5.4, євреї — 3.8, болгари — 2.8)[50]. Цікаво, що Крим спочатку, з 1784 р., входив до створеної також Таврійської області на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. 1796 р. територія Таврійської області опинилася в складі Новоросійської губернії. Але незабаром, у 1802 р., було створено самостійну Таврійську губернію з 8 повітами 3 материковими (Бердянським, Дніпровським, Мелітопольським) і 5 кримськими. В одній із своїх дореволюційних статей не хто інший, як Й. Сталін наголошував: «Царизм навмисне заселив кращі кутки окраїн колонізаторськими елементами для того, щоб відтіснити місцеві національні маси у гірші райони і посилити національний розбрат»[51]. Після революції 1917 р., ставши незабаром на чолі радянської імперії під назвою СРСР, він сам успішно застосовував колонізаторські методи, створивши то тут, то там різні національні анклави і навіть депортувавши цілі народи, тобто «творчо» удосконалив колонізаторську імперську політику. Ці міни уповільненої дії і сьогодні вибухають в різних місцях колишнього СРСР, втягуючи народи у братовбивчі конфлікти, серйозно гальмуючи процес становлення незалежних держав і ставлячи під загрозу здобуту народами незалежність. Про це свідчать події у Нагірному Карабасі, Чеченській Республіці, Абхазії, Придністров’ї, а також проблема Криму та Чорноморського флоту.

1833 р. царизм учинив ще один злочин проти кримських татар. З усього півострова були зібрані всі книги, колекції рукописів, у тому числі й стародавніх, літописи і хроніки, історичні та філософські трактати і по-варварськи спалені[52].

Трагічним етапом в історії Криму стала Кримська (Східна) війна. У 1854–1855 рр. півострів став головним театром воєнних дій. 349 днів тривала героїчна оборона Севастополя. Проте цю справді героїчну, але й трагічну сторінку історії Російської імперії, а отже, й України, досить однобічно, упереджено висвітлювала радянська історична наука. Так, відомий академік Є. Тарле у своїй книзі «Город русской славы» (вийшла друком 1956 р.) севастопольську епопею подав виключно як свідчення російської доблесті й слави. Хоча у ті часи проголошували на словах дружбу і братерство народів, у книзі, що претендує на високу науковість, ми не зустрічаємо бодай слова про Україну чи навіть похідного від нього. Значну частину війська, яке брало участь у Кримській війні, як і в обороні Севастополя, становили рекрути та ополченці з України. Відомо також, що порох для Севастополя виробляли у Києві, а гарматні ядра — в Луганську. Для забезпечення війська провіантом, фуражем, спорядженням і озброєнням було мобілізовано велику кількість їздових коней та волів з українських сіл та містечок. А через Дніпро наведено наплавні мости в районах Києва та Черкас. У Придністров’ї розміщувалися лазарети. Стаціонарні шпиталі були розташовані у Києві й Луцьку. І, нарешті, у безприкладному захисті Севастополя, у хоробрих вилазках у стан противника разом з іншими брали участь легендарні матроси-українці Кішка, Кузьменко, Заїка, Димченко та інші. Правда історії полягає в тому, що фактично Україна і Росія несли весь тягар Кримської кампанії. Звичайно, намагаючись встановити істину про цю героїчну, трагічну і, зрештою, безславну, сторінку історії Російської імперії, не можна покластися тільки на одного автора, хоч і досить маститого. Небезпека тут полягає у тому, що такі й подібні історичні праці, видаючи лукавство за істину, формують відповідну громадську думку: «Севастополь город русской славы», «Крим по праву принадлежит России» і т. ін. Тобто йдеться про суто концептуальний підхід до історичних явиш, а це вже річ серйозна, бо за героїчними реляціями йде неприховане намагання замовчати правду історії, особливо трагічну долю корінних жителів Криму — татар, відмовити їм у праві нарівні з іншими народами бути господарями на своїй землі. За даними турецького професора Дейгу Сезер, які вона оприлюднила у жовтні 1994 р. на міжнародній науковій конференції у Києві «Розвиток подій у Криму: дилема для України та значення для національної безпеки», в Туреччині нині проживає близько 5 млн. нащадків кримських татар. Цю колонізаторську політику настирливо втілював у життя царський уряд протягом усього періоду існування імперії. Таку ж політику сповідувала й радянська імперія. Підкорені військами царської Росії, і де більше, ніж російські та українські селяни, зацьковані поліцією, татари не могли втекти, рятуючись від непомірного гніту і сваволі своїх поміщиків у віддалені малозаселені губернії, або підняти повстання. Татарам нікуди було тікати, крім як за море до близьких їм духовно і культурно турків, де знайшли вже притулок їх єдинокровні брати після приєднання Криму до Росії. Потрібен був привід, щоб втеча кримських татар до Туреччини повторилася. Таким приводом стала Східна війна. Частина татар (до 30 тис.) змушена була виселитися ще під час війни. Основна маса татарського населення перебралася до Туреччини в 1860–1862 рр.

Цар Олександр II вважав переселення кримських татар «благоприятным» явищем, що вело до звільнення півострова від «вредного населения». Тому царські чиновники отримали наказ не перешкоджати кримсько-татарському населенню емігрувати з півострова. За короткий час із Криму за кордон виїхало 141 667 чоловік. А разом з ногайськими татарами, що кочували в причорноморських степах, кількість виселенців становила 169 360 чоловік[53].

Ось як описує свідок ці трагічні події: «В 1860 году степные татары поднялись и стали за безценок распродавать весь свой инвентарь и посевы. В татарские деревни, точно саранча, налетели охотники до легкой наживы и покупали татарское имущество за ничто. К портам Феодосийскому, Ялтинському, Евпаторийскому и Керченскому потянулись татарские скрипучие мажары, нагруженные разным хламом, который приходилось бросать по приезде на пристани, так как палубы судов капитаны не позволяли загромождать. Печальную картину представляли собой крымские степи. В опустелых деревнях только выли собаки, двери в хатах от ветра хлопали, окна были выставлены, крыши раскрыты. Ночью, когда полная луна освещала эту пустиню, становилось как-то жутко... Днем приходилось наталкиваться на сцены, поистине раздирающие душу. Вот стоит несколько нагруженных мажар, татарские семейства все, от стара до мала, пошли на кладбище сказать последнее «прости» своим похороненным предкам: эти добровольные изгнанники опускаются на колени, бьют себя кулаками в грудь и целуют землю. Ни вою, ни криков не слышно: тихо струятся слезы по их загорелым лицам: каждый из них берет по горсточке земли с могили дорогого для них покойника и идет, повеся голову к своим волам, давно проданным какому-нибудь предприимчивому торговцу...»[54], Після того, як хвиля еміграції вщухла, в Криму залишились 102 951 чоловік татарської національності. При цьому татари покинули 687 населених пунктів, з них 315 залишилися без жодної людини[55].

Недалекоглядна шовіністична політика російського царизму призвела до катастрофічного становища в краї. Сільське населення становило 1865 р. 112 тис.

Це змусило уряд вжити рішучих заходів, щоб якось компенсувати нестачу трудового населення. Всі залишені татарами землі були призначені під заселення. Широко заохочувались усі бажаючі переселятися з Росії. Вдався уряд і до старого методу запрошувати на поселення іноземців: німців, болгар, греків.

Еміграція татар до Туреччини тривала й пізніше, зокрема під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр., а також наприкінці XIX на початку XX ст. За переписом 1897 р., у Криму проживало 546 592 особи (на момент приєднання Криму до Росії було близько 400 000)[56].