Україна і Крим: спільність історичної долі

РОЗДІЛ VI В спільній незалежній державі

Хто і чому черговий раз розпочав розігрувати «кримську карту»? Це питання так чи інакше ставлять сьогодні не тільки в Криму чи в Україні. Воно дедалі частіше у тому чи іншому вигляді виникає і в Росії, і в СНД, і в світі. Такий загальний інтерес до кримської проблеми не випадковий. Настирливе розпалювання пристрастей навколо Криму, провокування міжетнічних конфліктів в Україні, у тому числі міжконфесійних, створення тут обстановки політичної нестабільності, відрив автономної республіки або якоїсь її частини від Української держави і, зрештою, розвал або гальмування її розбудови, відновлення під різними приводами імперського центру в СНД, проголошення всієї території співдружності сферою життєвих інтересів — ось мета сьогоднішньої владної еліти Росії.

Зупинимося більш докладно на внутрішньо- і зовнішньополітичній ситуації України, яка проявилась з проголошенням 24 серпня 1991 року її незалежності. Здобуття Україною незалежності, з одного боку, кардинально змінило як умови існування новоствореної держави в цілому, так і її регіонів, включаючи Кримську область. З іншого, викликало несприйняття впливовою політичною елітою Росії нової геополітичної ситуації, пов’язаної з крахом радянської (читай «російської» — В. Ч.) ідеократичної імперії. Щодо Криму, то формально його перетворення з області в автономію, особливий регіон української держави та зону етнополітичних проблем на території України можна вважати референдум 21 січня 1991 р. За його результатами було проголошено «відновлення» Кримської АРСР як суб’єкта СРСР і учасника Союзного договору. Сам факт утворення кримської територіальної (насправді — російської) автономії стало результатом взаємодії ряду чинників далеко не одного порядку. А саме: намагання вищого керівництва агонізуючого СРСР якимось чином вплинути на ситуацію в Українській PCP за допомогою кримського сепаратизму, пробудження та активізації у Криму проросійських рухів, повернення на історичну батьківщину кримських татар. Останні, насправді не брали ніякої участі та ніяк не впливали на появу в Криму цієї дивної автономії. Має всі підстави твердження Б. Парахонського, що «Кримська Автономія може існувати тільки як засіб узгодження інтересів кримських татар та інтересів іноетнічних верств населення півострова. Як тільки кримських татар було депортовано, потреба в такій автономії відпала і Крим став звичайною областю. Але з їх поверненням об’єктивна потреба в автономії знову виникає, оскільки відбувається реконструкція ситуації 1918–1920 рр.»[109].

Варто наголосити, що створення суто етнічної автономії в Криму фактично неможливе попри всі бажання чи/або плани деяких кримськотатарських політиків. Так само реально неможливе взагалі існування Кримської автономії без корінного кримськотатарського народу, хоч би як цього не прагнули певні проросійсько налаштовані політики. Не можна нехтувати і тією реальністю, що півострів є батьківщиною кримських татар. Кримськотатарський народ виявився найпотужнішою проукраїнською силою в Криму. Причім, підкреслює заступник голови меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, «мета реформування має полягати в тому, щоб правовими засобами забезпечити все більш ефективну участь автохтонного кримськотатарського народу в управлінні кримським соціумом, принаймні до рівня, рівного з іншими частинами цього соціуму»[110]. Зауважимо, що існуючим статусом автономії не задоволена ані російська, ані кримськотатарська, ані українська громади.

Важливість кримської проблеми важко переоцінити. Адже якраз Крим є основним полігоном для відпрацювання політики Кремля щодо України. Як констатують відомі аналітики В. П. Горбулін та О. В. Литвиненко, — «Шляхом створення зони контрольованої нестабільності Москва прагне забезпечити вирішальний вплив на перебіг подій на півострові і отримати потужний важіль впливу на політику Києва»[111]. Така позиція російського керівництва і політикуму РФ проявилась від самого початку існування незалежної України.

Так, територіальні претензії вже двічі висувалися і російськими законодавцями. Відомі рішення колишньої Верховної Ради Росії щодо права на Крим і Севастополь. Багатьом законодавцям сусідньої держави ніяк не вдається позбавитися імперського синдрому.

Про це ж свідчить один конфіденційний документ, підготовлений для вищих державних органів Росії. Як вказується у ньому, «отделение Крыма может рассматриваться лишь как начало цепной реакции территориально-государственного распада Украйны, способного положить конец планам воссоздания мощного украинского государства и образования черноморско-балтийского союза в западноевропейской части бывшего СССР»[112].

Сповідування такої політики не приховується навіть про людське око не лише багатьма засобами масової інформації, політичними партіями Росії, а й деякими вищими посадовими особами. Хоча неупередженим людям, науковцям, політикам добре відомі історичні події і явища, що вказують на неможливість сьогодні пред’явлення державами територіальних претензій і необхідність дотримання принципу непорушності кордонів.

У зв’язку з цим важливо, на нашу думку, звернути увагу й на те, що тривале перебування України спочатку в складі Російської, а потім радянської імперії призвело до існування досить прозорого кордону між Росією і Україною. Тобто до значної міграції населення в той і інший бік. Внаслідок цього, як ми знаємо, в Україні проживає майже 12 млн. росіян.

Водночас лише в прилеглих до України районах Росії компактно проживають понад 6 млн. українців. Отже, той, хто у тому чи іншому вигляді висуває сьогодні територіальне питання, свідомо провокує конфлікт на «югославський зразок», але вже в таких масштабах, що може підірвати спокій не тільки в Європі й Азії, а й у всьому світі.

Вищесказане, а також політика Росії щодо ролі Чорноморського флоту значною мірою впливають на політичний клімат на Кримському півострові. Політична ситуація тут характеризується підміною справжньої демократії квазідемократичними владними структурами, зміцненням позицій антиукраїнських сепаратистських і реакційних антиринкових сил. Спадщина тоталітарного режиму з його антигуманною ідеологією і практикою, що ігнорує права людини, націй, малих народів які є автохтонними (корінними) на даній території, з його стійкими імперськими, шовіністичними стереотипами домінує тут і визначає кримський політичний клімат. Тому лише умовно можна говорити про кінець комуністичної ери на цій території і про початок посткомуністичних перетворень. Тобто тоталітарна система лише зовнішньо відображає видимість політичних, економічних, соціальних та духовних змін після розпаду СРСР і краху «комунізму». Тут, як і в деяких інших регіонах України (особливо на сході І півдні), тоталітарна система продовжує своє існування під демократичними вивісками, а партноменклатура, тримаючи у своїх руках нові владні структури, проводить стару політику, чинить завзятий спротив демократичним реформам і соціально-політичним перетворенням. Саме ці псевдодемократичні структури являють собою реальне підгрунтя й опору для сил імперського реваншу. Можливо, у Криму ці тенденції виявляються особливо послідовно, і «слава» цього регіону як «оазису», «заповідника» тоталітаризму відповідає дійсності. Принагідно відзначимо, що загравання деяких офіційних осіб з цими колами в Криму становить небезпеку для демократії і свободи не лише в Україні, а й Росії.

Що ж є причиною формування такої «заповідної» зони тоталітаризму в Криму? Напевно, одна з головних причин — це військово-стратегічне, прикордонне значення півострова, основної бази Чорноморського флоту, роль військових структур і військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу, офіцерських об’єднань, що орієнтуються і політично, і соціально, і морально на реанімацію радянської імперії або ж на відродження російської. По-друге, особливий статус Криму визначався і значенням його як «всесоюзної курортної зони» (урядові дачі, відомчі санаторії і бази колишніх ЦК КПРС, ЦК ВЛКСМ, силових міністерств і в першу чергу КДБ і Міноборони, державних профспілок і т. ін.), у розвиток якої вкладалися величезні кошти різними інстанціями імперського центру, щоб перетворити її на райські куточки. У нових умовах їх не хочуть втрачати колишні впливові і могутні господарі. Крім цього, тут існував і потужний місцевий клан обслуговуючого персоналу, благополуччя якого залежало від процвітання маленького імперського «раю». Через те будь-яка загроза інтересам цих сил набувала характеру запеклого спротиву реформам.

Другою групою чинників, які суттєво впливають на політичні процеси на півострові, є наслідки імперської національної політики. Дамо коротеньку довідку. Республіка Крим розташована на перетині морських шляхів Азово-Чорноморського басейну на півдні України в межах Кримського півострова. На півночі межує з Херсонською областю (Україна), на заході й півдні омивається Чорним морем, на північному Сході — Азовським. Площа — 26.2 тис. кв. км (4.3 % території України). Населення Криму, за даними перепису 1989 р., становить 2.455.900 чоловік, з них росіян — 1.688.200. українців — 719.094. білорусів 51.412, кримських татар 44.201, євреїв 18.666, вірмен 10.840, татар — 11.802, німців — 3.265, болгар — 3.008, греків — 2.798, поляків — 5.944, циган — 1.032, естонців — 898 і т. ін., причому загальна кількість національностей, що зафіксована цим переписом, досягла 120, включаючи одиничних представників різних «народів СРСР». Цей перепис не зовсім точно відобразив ситуацію в Криму. Насамперед це стосується кримських татар, масове повернення яких до Криму із місць депортації активно відбувалося вже у 1989 р. За уточненими даними кримської адміністрації, на 1 січня 1993 р. з 2.500.000 жителів Криму кримські татари становлять уже 9,6%. або 240.000. В 2012 році тут нараховувалось їх більше 270 тисяч. За найскромнішими підрахунками, за сто років (з середини XIX до середини XX ст.), як вказує відомий російський історик В. Возгрін, кримськотатарське населення зменшилося вп’ятеро[113], що стало наслідком політики геноциду проти цього народу як у Російській, так і в радянській імперії.

В березні 2013 року в Брюсселі в Європарламенті відбулася міжнародна конференція на тему: «Давид і Голіаф: малі народи під правлінням тоталітарних режимів». Вона проходила під егідою загальноєвропейського проекту «Примирення в європейських історіях. Для кращого розуміння загальної історії Європи». У ній взяли участь керівник відділу зовнішніх зв’язків Меджлісу кримськотатарського народу Алі Хамзін і делегат Курултаю кримськотатарського народу V скликання Бекір Ганієв. У своєму виступі перед євро депутатами Алі Хамзін повідомив, що «нещодавно було виявлено документ-постанова ЦК ВКП(б) за № 1245/2 і спеціальна інструкція НКВС СРСР № 132/64 1934 року, в яких кримських татар було офіційно віднесено до групи народів, що представляють особливу небезпеку для радянського режиму». В результаті депортації 1944 року, — зазначив Хамзін, — на шляху слідування в місця виселки і в перші роки в місцях виселки померли від голоду і хвороб 109 956 людей, або 46,2% від загальної чисельності. Було запропоновано провести міжнародний суд («Нюрнберг-2»), на якому було б засуджено злочини комуністичного режиму в СРСР. А. Хамзін відзначав, що «одним із тяжких злочинів комуністичного режиму є депортація народів СРСР, а також осіб за національною ознакою до початку і в період Другої світової війни. Депортація народів супроводжувалася масовою загибеллю мирного населення, знищенням національної і культурної самобутності народів. Всього за період Другої світової війни в СРСР було повністю депортовано 8 народів — німці Поволжя, калмики, карачаївці, чеченці, інгуші, балкарці, кримські татари й турки-месхетинці»[114].

Кількість ще двох корінних народів: караїмів — 898, кримчаків — 620, кількість депортованих (слідом за кримськими татарами), що повернулися на півострів, вірмен — 4696, греків — 3392, німців — 2558, болгар — 1363. Усі ці дані не є абсолютно точними і зазнають постійних змін.

Повне повернення кримських татар на історичну батьківщину впродовж найближчих п’яти років, безумовно, приведе до істотних змін в етнічному складі населення Криму. Постане питання про державне самовизначення цього народу на території, де більшість становлять етноси, які це право вже реалізували. Крім того, корінний етнос опинився у меншості, що породжує певні суперечності і невизначеність при вирішенні питань щодо державної мови, громадянства і статусу Криму взагалі.

Не менш важливий вплив на політичну ситуацію в Криму має своєрідний склад населення, що визначається тією демографічною політикою, яка проводилась тут у радянський період. Ми уже говорили про насильницьку депортацію корінного кримськотатарського народу в травні 1944 р., а також ряду етнічних груп, що були старожилами в Криму (вірмен, болгар, греків, німців). Проводилось також масове, часто примусове переселення сюди жителів з Росії; відбувалося поповнення півострова селянами з України, яких посилали до Криму згідно з планами т. зв. «труднабору» після передання Кримської області до складу УРСР у 1954 р.; існувало адміністративне обмеження вільної прописки в Криму в 70–80-х рр.; практикувалося цільове надання дач і квартир для певних кіл партійної, радянської, військової еліти і керівних працівників міліції і спецслужб (в основному пенсіонерів), що становлять близько третини жителів. Усе це і пояснює той феномен, що понад 90%[115] населення заїхало сюди після 1945 р. і не мало тут коренів у історичному минулому, а тому почувало себе не зовсім упевнено у чужих будинках та селищах, що опустіли після депортації місцевих жителів. Радянська пропаганда виховувала в них страх перед можливим поверненням попередніх господарів, переконувала їх в історичній провині «покараних народів» і вселяла їм надію, що тільки Радянська влада гарантує їм безпеку. Якраз ця частина населення Криму є найбільш сприйнятливою до тих квазіміфів, які поширюють тут проросійські (різного кольору) партії і рухи, на кшталт: «Крим споконвічна російська земля», «Севастополь місто російської слави», «Як Хрущов Крим Україні віддав», «Народ Криму етнічні росіяни». І чи Хрущов віддав, чи ні, хто і як тоді віддавав українські, білоруські, російські, грузинські, вірменські, азербайджанські та інші території, як перекроювали кордони республік, як депортували цілі народи і зробили їх «винними» і «гостями» на своїй землі — це шовіністам не важливо.

Головне підсунути ці «міфи» кримському російському населенню, російському обивателю, світовій громадськості, приспати їх сумління, спровокувавши на відповідну реакцію, виправдати свої агресивні дії. І тільки з вуст коричневих або червоних (публічно) чи навіть офіційних осіб (приватно, конфіденційно) прориваються висловлювання, подібні до заяви Єгора Лигачова в Центральному домі туриста на днях Палестини в Москві: «... для відновлення СРСР (читай імперії. — В. Ч.) необхідно розіграти російську карту, спираючись на ті 25 млн. співвітчизників, які опинилися за межами Росії»[116].

До наступної групи чинників, що ускладнюють ситуацію в Криму, можна віднести наслідки, зумовлені змінами в адміністративно-територіальному устрої України і характером проведення цих змін. При підготовці у 1990 р. нового союзного договору була висунута ідея про те, що в разі виходу союзної республіки з СРСР кожна автономна республіка в її складі може самостійно вирішувати питання приналежності до союзу. В Україні такої республіки не існувало, зате 16 липня 1990 р. УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Отож «союзний» центр і ЦК КПРС вирішили терміново таку автономію створити для упереджуючого тиску на Україну, ідея, по суті, антиконституційна, бо (хоч і декларативно) вихід республіки з СРСР передбачався вільним, а існуючі кордони — недоторканими. З іншого боку, з 1956 р. (у зв’язку з викриттям культу особи Сталіна) розпочинається процес «реабілітації» кримських татар, а з кінця 80-х — початку 90-х рр. масового повернення їх на батьківщину.

Ось ці дві події — повернення кримських татар і «дрейф» України в бік повної незалежності й налякали імперське комуністичне керівництво, поставили проблему створення автономії на «стратегічному» півострові. При цьому на перший план висувалося завдання примусити Україну припинити свій рух до повної незалежності шляхом провокації сепаратизму в Криму, Донбасі, на Закарпатті, Півдні і т. ін. І головну роль тут мав відіграти Крим. З іншого боку, поспішна «реанімація» кримської територіальної автономії (кримські татари, по суті, були відсторонені від цього, бо тільки-но розпочався процес їх масового повернення на свою правічну землю) повинна була втопити знову створення кримськотатарскої національної автономії. В часи перебудови кримські татари дедалі настійніше ставили це питання.

У такій ситуації ЦК КПРС поставив перед ЦК КП України (тобто перед своєю нижчестоячою організацією) питання про негайне відновлення автономії Криму. І вже 22 жовтня 1990 р, відбувається засідання секретаріату ЦК КП України, де розглядається питання «Про хід виконання рішень ЦК Компартії України в галузі національних відносин та заходи щодо посилення цієї роботи в зв’язку з Резолюцією XXVIII з’їзду КПРС «Демократична національна політика — шлях до добровільного союзу, миру і злагоди між народами». В прийнятому по цьому пункту «Плані організації виконання постанови ЦК КПРС від 28 серпня 1990 р.» вказувалося: «Запропонувати комуністам-керівникам Верховної Ради УРСР внести на розгляд сесії Верховної Ради республіки питання про державний статус Криму: Кримському обкому партії виступити з ініціативою прийняття Декларації про статус Криму. Активно формувати громадську думку щодо зміни адміністративно-політичного статусу Криму, справедливого вирішення проблеми кримськотатарського народу»[117].

Для надання актові про автономію Криму хоч якогось виправдання, провели референдум 20 січня 1991 р. Цей референдум і прийнятий за ним указ про автономію Криму суперечили Конституції. Чому? По-перше, зміна політико-адміністративного статусу області не відноситься до її компетенції. По-друге, винесене на референдум питання, як і, між іншим, питання березневого союзного референдуму, було лукавим, бо містило кілька незалежних складників, на які можна було відповідати по-різному: скажімо, за автономію Криму, але не як суб’єкта Союзу, тоді як вимагалося дати відповідь лише «так» чи «ні». Слово «відновлення» вважалося облудним, оскільки в буквальному значенні означало точне відновлення тієї автономії, яка існувала до указу від 30.10.1945 р., хоча пропаганда орієнтувала на інший варіант. І справді, після референдуму не було повернення до кримськотатарської державної символіки, не поновлена кримськотатарська мова як державна, а також не розпущена обласна Рада і не обрана республіканська. По-третє, його не можна було проводити до повного повернення на півострів депортованих народів. Крім того, обов’язковою вимогою при підготовці референдуму є створення можливості всім громадянам вільно висловлювати різні точки зору і аргументи як за, так і проти референдуму. Між тим діяла таємна, але сувора вказівка Кримського обкому КПУ не дозволяти висловлювати у засобах масової інформації аргументи проти референдуму.

З огляду на це, рішення Верховної Ради України (тоді УРСР) затвердити кримську автономію, м’яко кажучи, не зовсім вірне, як і подальша політика невизнання кримськотатарського Меджлісу, потурання місцевій владі в її постійних сепаратистських акціях, які стають дедалі відвертішими. Хоча це рішення деякою мірою намагаються виправдати стратегічною метою збереження миру і спокою в Україні, виключення можливості появи нового Карабаху чи Придністров’я. Крім того, ця дія, як вважають, сприяла позитивним підсумкам голосування в Криму на референдумі 1 грудня 1991 року. Між тим потурання появі територіальної автономії, а не національно-територіальної, створило дуже небезпечний прецедент, який може бути в майбутньому закладений в практичну реалізацію ідеї щодо федеративного устрою України і за певних політичних умов загрожувати її територіальній цілісності. Тим більше, що в історії України це вже було.

І дійсно, подальша поведінка Криму, щодо України сповнена багатьох суперечностей. Чого варте проголошення 5 травня 1992 року акту про державну самостійність Республіки Крим, а вже на другий день — прийняття Конституції, де йдеться про самостійність у складі України? Що ж то за країна така, де право на самовизначення одержують представники тих народів (російського і українського), які вже реалізували його поза її межами, а корінне населення (кримськотатарське) цього права позбавляється?

Істотний вплив на ситуацію в Криму справляє масове незадоволення населення нинішнім економічним становищем в Україні. Насамперед людей дуже хвилюють соціальна незахищеність, розгул гіперінфляції, що пов’язується з надзвичайно повільним рухом економіки в напрямку ринкової, тимчасово вищий, за певними параметрами, життєвий рівень у Росії, розрив традиційних зв’язків з нею та іншими республіками колишнього СРСР, що забезпечувало свого часу відносне благополуччя Кримської області як курортної зони і тісно пов’язаного з нею ринку продуктів сільського господарства (овочів, фруктів та ін.), які вивозилися масово в основному на північ, у Росію.

Суто кримські труднощі також зумовлені колоніальною залежністю від колишнього центру. Оптимальний напрям розвитку Криму мав би виходити з наявності унікальних кліматичних та ландшафтних особливостей півострова. Вони дають можливість для розбудови тут курортів світового рівня, а це завдання вже зумовлює необхідність розвинутого сільського господарства, сфери послуг, наукомістких та екологічно чистих технологій. Натомість край переобтяжений хімічною промисловістю, органічно не пов’язаною ані з ресурсами, ані з його потребами (наприклад, титановий завод працює на привозній сировині, а продукція повністю вивозиться). Ця індустрія майже унеможливлює використання рекреаційного потенціалу. Звичайно, у розумних обсягах хімічна промисловість могла б дати вагомий прибуток Кримові, якби спиралася на унікальну хімічну лабораторію Сиваш з використанням нетрадиційних джерел енергії (сонце, вітер, геотермальні води тощо). Але ці можливості практично втрачені. Сиваш забруднений і занедбаний. Замість традиційного для Криму вирощування високоякісних сортів пшениці (Кримське ханство експортувало пшеницю до Туреччини і країн Середземномор’я) у післявоєнні роки «господарі» Криму звеліли вирощувати тут рис, що привело до підтоплення та засолення земель. Внаслідок такого потягу до гігантоманії, властивій імперським амбіціям Москви, навіть дніпровська вода стала скоріше лихом, ніж добром для посушливого Криму. Зловживання агрохімією разом з усіма згаданими чинниками довело Крим до екологічної катастрофи. Тому, на жаль, є всі підстави для твердження, що у найближчі десятиліття жодних перспектив на одержання прибутків від курортів на міжнародному рівні Крим не має, а інші види господарської діяльності потребують значних матеріальних ресурсів, і насамперед з бюджету України (до речі, протягом усього періоду перебування в складі України Кримська область постійно отримувала дотації). Отже, Крим стоїть перед серйозними труднощами у своєму економічному розвитку, і спроби визначитися у шляхах їх подолання різними політичними і громадськими силами зумовлюють основні процеси, які відбуваються в сучасному житті сонячного півострова.

В інтегрованому вигляді процеси на Кримському півострові віддзеркалюють і розклад політичних сил. З одного боку, існує значний і впливовий проросійський рух, що об’єднує цілий ряд партій та угруповань і масу електорату, яка підтримує їх під час виборів. Принагідно відзначимо, що сюди відносяться не тільки етнічні росіяни, але й представники інших етнічних груп, включаючи і обрусілих українців, білорусів, греків, вірмен, болгар та ін. Цей рух найповніше втілення дістав у блоці «Росія» під час виборів першого президента автономної республіки, забезпечивши перемогу 30 січня 1994 р. Ю. Мєшкову (напівукраїнцю, напівросіянину родом з Дніпропетровської області) — 73% голосів.

Партійно-політичний спектр проросійського руху являє собою надзвичайно барвисту суміш блоків, партій та груп — від ліворадикальних комуністичних угруповань, що відверто прагнуть до відновлення СРСР і доперебудовного періоду (основу їх становить Комуністична партія Криму), до правих радикалів, близьких ідейно до партії Жириновського (Російська партія Криму на чолі з С. Шувайниковим). Трохи більше зміщені до центру партія РРК-РПК (Республіканський рух Криму Республіканська партія Криму) і блок «Росія». Праворадикальні організації були створені екстремістсько-шовіністичними російськими елементами, мають матеріальну і політичну підтримку як у Криму, так і за його межами, насамперед з боку Росії. Не менш важливою є та політична підтримка, яку вони одержують від вищих ешелонів російської влади. Проте і «лівих», і «правих», і «центристів», і «соціалістів», і «капіталістів-ринковиків» у проросійському русі об’єднує спільне імперське мислення і ностальгія одних за радянською, інших за Російською імперією. Граючи на патріотичних почуттях росіян, вони проголошують: «Навіть якщо в Союзі залишиться тільки Росія — Крим буде в Союзі» або «Росія — наша батьківщина, а не закордон». Таким чином, політичний капітал проросійський рух заробляє, проводячи в життя сепаратистську концепцію відокремлення Криму від України, під приводом буцімто нелігітимності акту 1954 р. та «історичних» аргументів про те, що Крим «споконвічно» належав до Росії, що необхідно надати особливого статусу Чорноморському флоту і головній військово-морській базі Севастополю. В цьому дусі йде постійна психологічна обробка населення і заклики до громадянської «непокори Києву». Завдання це облегшується тим, що практично всі засоби масової інформації контролюються відверто антиукраїнськими силами.

Політичні партії і рухи проросійського спрямування, загострюючи увагу кримчан на важких економічних проблемах, і негараздах, звинувачують у всьому лише офіційний Київ, свідомо замовчують той факт, що головним гальмом ринкових реформ були, і є як стара партійна номенклатура, так і нові антиреформаторські сепаратистські сили, які і є фактичними господарями на півострові.

І ще одна проблема, про яку не лише не хочуть згадувати антиукраїнські сили в Криму, а просто нехтують нею, роблячи вигляд, що її не існує. Йдеться про те, що РРК-РПК, виборчий блок «Росія» та інші більш чи менш радикальні політичні угруповання внесли до своїх програм вимогу про проведення референдуму з метою зміни геополітичного статусу Криму, ігноруючи її нелігітимність і абсолютну невідповідність як нормам міжнародного права, так і законам Української держави.

Російські засоби інформації, роз’яснюючи те, чого варто вимагати на першому етапі наголошують, що треба домагатися «виникнення в її (України. — В. Ч.) межах повнокровної кримської автономії, задовольнити яку може лише конфедеративний (навіть не федеративний) устрій української держави»[118].

Якщо ж ні, попереджають шовіністи, то «альтернативою може бути грузинський варіант» (з таким же успіхом вони могли б сказати «придністровський», «карабаський» і т. ін. варіант. — В. Ч.). Стратегічною ж метою російських і кримських сепаратистських сил є приєднання Криму до Росії. Причому відверта підтримка і навіть підштовхування кримських сепаратистів першими до радикальних кроків веде других до безвідповідальної поведінки: «а що нам закони та всякі укази, гупнем ногою, проведем референдум і хоч до Аляски Крим приєднаємо».

При цьому за екстравагантною поведінкою і відвертою брехнею ховають істину. А правда полягає в тому, що ніякої «російської» чи «адміністративної» автономії, крім автономії титульного кримськотатарського етносу, згідно з міжнародним правом і Української держави, створювати в Криму не можна. Адже майже 90 відсотків населення в Крим заїхало протягом останніх 50 років і ні про який «народ Криму» мови бути не може. Мова йде про населення (росіян, українців, білорусів і т. ін.), громадян України, яких захищають закони Української держави і які користуються в ній правами, мають певні обов’язки перед нею. В Криму корінними етносами є кримські татари, які повертаються сюди після депортації, а також караїми і кримчаки. Імперські сили як всередині Криму, так і зовнішні насаджують татарофобію, щоб здійснити, як і в минулому, свої імперські плани. Українські посадові особи повинні, згідно з чинним законодавством, присікати пропаганду ненависті проти кримських татар, українців, провокування конфліктів проти них. Верховна Рада України має прийняти закони про відновлення прав кримських татар в Криму, створення національно-територіальної автономії в рамках республіки Крим, де повністю враховувались би права всіх етнічних груп.

Будь-які спроби політичних партій і рухів проросійського спрямування реалізувати свою нелегітимну вимогу «виходу» Республіки Крим з України і «приєднання» до Російської Федерації неминуче провокуватимуть конфлікт, в який будуть втягнуті слов’янські народи, сотні мільйонів людей і який за своїми руйнівними силами і наслідками для Європи й світу незрівнянний з подібними трагедіями в Південно-Східній Європі чи в інших країнах світу.

Проросійському політичному рухові протистоїть політична сила, що зв’язана чіткою орієнтацією збереження і зміцнення політичного статус-кво, тобто на захист цілісності України, непорушності її кордонів, на існуючий статус Криму як автономної республіки у складі України, що визнає пріоритет законів України, спільність історичної долі. Своєрідність становища проукраїнської сили полягає в тому, що вона не має суттєвого впливу в Криму (про це переконливо свідчать вибори до Верховної Ради і Президента автономії), авторитету і масової підтримки, незважаючи на наявність на півострові української етнічної меншості — близько 720.000 чоловік з 2.5 млн. жителів. Пасивність українців у Криму підштовхує російських шовіністів на радикальні дії. Таке становище пояснюється, на наш погляд, «специфічною» національною свідомістю українців Криму, їхньою незахищеністю (тут практично немає українських шкіл, газет і журналів, книг, не чути майже зовсім української мови, паплюжиться українська культура). Бути українцем у Криму стало просто небезпечно. При цьому варто зауважити, що останнім часом становище дещо змінюється, і це позитивно впливає на стабілізацію політичної ситуації. Пасивність українців у Криму пояснюється і тяжким економічним становищем, повільним впровадженням ринкових реформ, вищим життєвим рівнем російських сусідів, зокрема військовослужбовців Чорноморського флоту.

І все-таки на півострові діють місцеві філії деяких українських партій, організацій і рухів таких, як «Просвіта», Українська республіканська партія, Демократична партія України, Кримська організація Народного Руху України. Тут створено рад кримських партій і організацій, які бачать Крим разом з Україною і вважають головним завданням своєї діяльності стабілізацію економічного і політичного становища в Криму.

Ідея соборності України, непорушності її кордонів, яку підтримують практично всі загальноукраїнські партії і рухи, абсолютної неможливості «відторгнення» Криму від України, існує як аксіома і непорушна істина загальнонаціональної свідомості і державної політики України.

У тому політичному протистоянні, яке підтримується в Криму зовнішніми силами і яке до весни 1994 р. розвивалося і підтримувалося суто шляхом діалогу (кілька політичних вбивств і стихійних зіткнень не наблизили суспільство до тієї фатальної межі, за якою починається громадянська війна), особливе місце займає і особливу роль відіграє кримськотатарський національний рух.

На середину 1994 р. кримських татар тут було понад 10 відсотків, ще 400–600 тис. готові приїхати сюди в найближчі роки і майже 5 млн., як стверджує турецький професор Дейгу Сезер, поглядають сюди з цікавістю і настороженістю з турецького берега і Балкан. Усі вони з нетерпінням і надією очікують можливості реалізації права кримськотатарського народу на національно-територіальну автономію. Слід зауважити, що кримськотатарський національний рух добре зорганізований і згуртований. У червні 1992 р. на загальнонаціональному Курултаї (з’їзді. — В. Ч.) був оформлений Меджліс кримськотатарського народу, головою якого було обрано Мустафу Джемілєва. Керівництво Меджлісу має великий авторитет і вплив як серед кримських татар, так і на міжнародній арені. Якраз в руках Меджлісу сконцентровані всі важелі керівництва масовим національним рухом. Головне у роботі Меджлісу реалізація програми всебічної допомоги співвітчизникам під час їх повернення і облаштування на історичній Батьківщині, відродження національної культури, релігії, духовності, консолідація нації.

В основі постійної напруженості між Меджлісом і Києвом, Меджлісом і Сімферополем лежить недостатнє розуміння офіційними колами національних проблем кримських татар, їхніх економічних, культурних та інших запитів. Кримськотатарське питання в Криму сьогодні — це низка складних проблем, кожна з яких залишається невирішеною, болючою, вибухонебезпечною.

Так, в Української держави немає достатніх коштів для ефективної допомоги кримським татарам як депортованому народові. Росія, яка оголосила себе правонаступницею СРСР, від компенсації свого боргу практично усунулась, як й інші країни СНД, на території яких перебували кримські татари, де вони працювали і створювали матеріальні цінності. Ті невеликі кошти української державної допомоги, які до того ж постійно зменшуються внаслідок інфляції, та ще й злочинно розбазарюються владними структурами Криму, в тому числі й Комітетом у справах депортованих народів при Раді Міністрів Республіки Крим, чиї дії піддаються постійній критиці з боку Меджлісу, недостатні. До цього часу кримські татари не забезпечені ні житлом, ні земельними ділянками, ні будівельними матеріалами, ні робочими місцями і заробітком. Незадовільний стан склався і в сфері соціального забезпечення, охорони здоров’я, задоволення культурних запитів, організації національного шкільництва, охорони пам’яток культури і т. ін. Власті Криму жорстко реагують на спроби кримських татар розв’язати свої болючі проблеми шляхом «самозахоплень» земельних ділянок і «самбудів». До того ж, свідомо чи несвідомо, зони втягують в цю боротьбу шовіністично налаштовані кола російського населення Криму, що взагалі криє в собі непередбачуваність наслідків. І головне: немає механізму повнокровної участі кримських татар у діяльності органів влади автономної республіки. Відоме доповнення до закону, згідно з яким кримським татарам надано на один строк 14 депутатських місць у новій Верховній Раді Республіки Крим, є далеко недостатнім гарантом усунення того становища, коли питання, що стосуються долі Криму, його майбутнього, вирішуються, повністю ігноруючи волю корінного кримськотатарського народу. До того ж досі не реалізовано право кримських татар на самовизначення.

Що ж до діяльності Меджлісу, то варто підкреслити, що він виступав і послідовно виступає за ненасильницькі методи боротьби за права свого народу, спирається на підтримку демократичних сил і рухів в Україні, показав світовому співтовариству приклад послідовної лояльності щодо молодої Української держави, не давши втягнути себе в сепаратистські провокації, на відміну від ряду незрілих національних рухів у різних регіонах і республіках колишнього СРСР. Те, що кримськотатарський національний рух відкинув саму можливість розіграти карту антиукраїнського кримського сепаратизму, врятувало від смертельної загрози мир у Південній Європі та Близькому Сході.

Є ще одна сила в Криму, яка не представлена ні у Верховній Раді, ні у Раді Міністрів. Це лідери місцевої тіньової економіки. Вони ведуть запеклу боротьбу між собою за те, щоб «приватизувати» якомога жирніші шматки. А це 966 установ відпочинку, з яких 637 санаторно-курортних, 945 з них — власне кримські, 101 установа належить Україні, 33 — Росії та іншим країнам СНД. Але це далеко неточно, адже розмежування проведено не повністю. В Криму 5 морських і кілька авіаційних портів, 310 промислових і 325 сільськогосподарських підприємств, 16 будівельних трестів, 1825 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, і 19 джерел лікувальних вод потужністю 39 тисяч кубометрів за добу, понад 30 джерел, які мають 37 млн. кубічних метрів лікувальних грязей. Використовуються вони поки що на 10 відсотків. На півострові 138 готелів, понад 6300 перспективних для приватизації підприємств роздрібної торгівлі, 2 тисячі підприємств громадського харчування, близько 3 тисяч установ побутового обслуговування тощо. На думку спеціалістів, ринкова вартість мінерально-сировинних ресурсів становить понад 70 трлн. крб., а вся кримська власність (без землі та інших природних ресурсів) оцінюється в 10 млрд. доларів. Офіційно в Криму діє мораторій на приватизацію, недавно підтверджений Верховною Радою. Однак чутки про те, що «все вже захоплено», не вщухають. Більше того. Йде запекла боротьба за поділ кримського «пирога». В цій боротьбі не гребують шантажем, погрозами, вбивствами. Фізичне усунення тодішнього радника президента Криму з економічних питань М. Корчелави — лише один з багатьох кривавих епізодів у цій боротьбі. Акули тіньової економіки зацікавлені, щоб Крим був якомога далі і від України, і від Росії.

Політичні ігри, що ведуться в Криму, мафіозні вбивства з усією очевидністю засвідчують, що названі сили менше всього турбує доля простих кримчан, їхня боротьба за виживання, за гідне життя. Хто врешті-решт про це потурбується, той і може розраховувати на розуміння та підтримку громадян півострова, і всієї України.

Посилення імперських тенденцій у політиці Росії і той глухий кут, у який зайшла її політика у Чечні, посилює намагання російських політиків розіграти «кримську карту» як своєрідний відволікаючий маневр. При цьому вони користуються загальною неврегульованістю проблем Чорноморського флоту, недосконалістю політико-правових норм, що регулюють відносини Києва і Сімферополя, повільним облаштуванням на нових місцях кримськотатарського населення і його невдоволення з цього приводу, іншими чинниками, що останнім часом ускладнили ситуацію в Криму. Втім, стратегія Росії щодо Криму розрахована не лише на зміцнення своїх позицій у цьому регіоні, а на значне посилення втручання у справи України. Події кінця 1994 р., 1995 р. довели, що Росія не змирилася з незалежністю України, не відмовляється від своїх територіальних претензій до неї і вважає її зоною своїх пріоритетних інтересів.

В ситуації, яка склалася, тобто в кінці літа 1995 р., Українське керівництво, проявивши політичну волю, наполягло, щоб ВР Криму діяла в правовому полі України, в тому числі в питанні відміни Конституції Криму і підготовки нової у відповідності з законом «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995 р. і в питанні про скасування інституту президента в Криму.

В протистоянні центру і автономії виявився порівняно мирний його характер. Це можна прослідкувати на прикладі так званої «війни законів». Так, із 97 нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою Криму, 48 з них були скасовані постановами Верховної Ради України як такі, що протирічили українському законодавству[119]. З 1995 по 1998 рр. посилилось протистояння гілок кримської влади. Як наслідок, у Криму змінилось чотири уряди і чотири спікери і, навіть, визначення статусу Кримської автономії у складі України з прийняттям відповідних нормативних актів не розв’язало значної частини наявних суперечностей.

Що ж до питання про дискримінацію українських громадян в Криму за етнічною ознакою, то організація «Міжнародна амністія», наприклад, за підсумками моніторингу щодо забезпечення прав національних меншин оприлюднила висновки, що в Україні порушуються права не мільйонів росіян та російськомовних громадян, а тільки права ромів і кримських татар. Що не має підстав стверджувати про порушення прав російськомовного населення України, заявив і верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин К. Воллебек[120].

Геополітичні наміри Кремля активно використовуються кримськими властями та проросійськими політиками для того, щоб випрошувати у Москви ще більшу допомогу для «захисту» російськомовного населення, російської мови і культури, які і так домінують на кримському півострові. Російське керівництво позитивно відгукується на такі прохання. Як повідомив один із лідерів проросійських сил Криму С. Цеков, після своїх відвідин Москви у квітні 2008 року, остання має намір збільшити таку допомогу росіянам півострова, в першу чергу школам, дитячим організаціям, а також молоді та ветеранам[121]. Неадекватне розуміння сутності процесу націотворення в Україні, констатує один з відомих етнополітологів О. Майборода, штовхає російських політиків на те, щоб через проросійські організації Криму формувати у населення півострова антиукраїнські настрої, виховувати в них лояльність не до української держави, а до російської. Для цього застосовуються різні засоби. Як то: створення фонду «Російський світ» («Русский мир») з метою просування і підтримки російської мови та культури за рубежем, проросійських ЗМІ, створення центрів російської мови і культури в країнах СНД, рівно і в Україні, вплив на процеси формування ідентичності населення півострова[122].

Ефективний засіб прив’язання кримчан до Росії не лише психологічно, а й юридично, Росія бачить у видачі їм своїх паспортів. Така практика вже здійснюється, але нелегально. Легальною ж формою зміцнення російської самоідентифікації кримчан, як і усіх росіян України, російське керівництво прагне зробити так звану «карту росіянина», яка має надати: право безперешкодного в’їзду в РФ, отримання роботи, освіти, медичної допомоги, зайняття підприємництвом без додаткових дозволів[123]. Тобто, Росія прагне створити умови для реалізації південно-осетинського апробованого сценарію.

Російське керівництво активно використовує такий канал впливу на ситуацію в Криму, як один із реліктів «холодної війни», а саме: інерція вороже-упередженого ставлення до Заходу значної кількості кримського населення. Звідси формування упередженого ставлення до українського керівництва і до проголошеного ним європейського стратегічного вибору.

Серйозний вплив на формування негативної ситуації в Криму здійснює по суті легальна діяльність козацьких організацій Росії, філіалів інших громадських організацій, як то: Кримське відділення міжнародного фронту «Прорив», громадське об’єднання «Російська співдружність». Останніми і була, наприклад, проведена у травні 2008 р. акція «У кожному вікні російський прапор». Нагадує про свої духовні інтереси в Криму і Руська православна церква, дії якої не раз вели до загострення етноконфесійних відносин на півострові[124].

США вважають, за словами У. Г. Міллера, що «Крим все ще залишається окремою проблемою, хоч її треба вирішувати економічними методами. Ніде в Україні, — сказав посол, не стоїть питання про дискримінацію чи нетерпимість чи про зверхність одного над іншим. Представники всіх національностей користуються всіма громадянськими та людськими правами. Так що головна проблема Криму може бути вирішена економічними методами...»[125]. США підтримують цілісність і недоторканість кордонів України. Наростання імперських амбіцій в Росії і уразливість української держави певно були серед чинників, що спонукали США включити Україну до числа стратегічних партнерів.

Вирішення кримської проблеми буде залежати від ступеня втручання Росії у внутрішні справи України (крім інших, в першу чергу економічних чинників), стану російсько-українських взаємин, усвідомлення того, що без демократичної сильної України не може бути демократичної Росії і навпаки і, зрештою, яку стратегічну лінію оберуть (або змушені будуть обрати) вищі посадові особи обох держав.

Важливим для України є ще один міжнародний фактор — ісламський. Чи стане кримськотатарський народ зв’язуючою ланкою з мусульманським світом, насамперед з Туреччиною, іншими країнами Близького та Середнього Сходу? Таке співробітництво може стати доленосним як для християнської України, так і для ісламського Сходу.

Розглядаючи проблему Криму сьогодні, звичайно, слід приділити спеціальну увагу і аналізові економічної ситуації, і соціальної програми, і «ісламського фактора», і долі Чорноморського флоту, і міжнародним зв’язкам Меджлісу, і сфері культури, і ролі інтелігенції.

Є ряд інших важливих факторів, які вказують на те, що Крим для України — це жагуча проблема XXI ст. Однак уже сьогодні очевидно: позитивно її можна розв’язати лише на основі всебічного врахування інтересів усіх народів Криму й за умови невтручання інших держав.