Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

Післямова

Автор збирався писати працю «Україна-Русь» у двох книгах. Та коли вийшов перший том книги «Споконвічна земля», де описаний український край та народ, що його заселяє багато тисяч років, творячи на своїй споконвічній землі впродовж віків культури й держави, то стало зрозуміло: між першою книгою «Споконвічна земля» та наступною «Українська слава», як її планується назвати, де йтиметься про доленосні звитяги нашої нації, потрібна ще хоча би одна книга. Розкриваючи тему, аби не виникала прогалина у розвитку українського народу впродовж останніх століть (Х–ХVІІ), автор змушений був написати другий том книги «Князі Галицькі-Острозькі», яка, на мою думку, заповнила ту прогалину. Бо про правителів попередніх наших часів ми вже щось розповіли у першому томі книги «Споконвічна земля» та про дещо нагадаємо у третьому.

Змушений зізнатися, що беручись до опрацювання другого тому книги «Князі Галицькі-Острозькі», я ніколи не думав, що цей відтинок української історії так системно наповнений свідомою брехнею та міфами російсько-польських істориків та владоможців.

Вигадки і фантазії настільки потужні, що ними досі послуговується світова історична наука, а головне — українські дослідники. Тільки небагато з них на сьогодні розуміють необхідність жорсткого переосмислення викладу самої канви та фактологічного матеріалу української історичної науки і відокремлення його, перш за все, від російського (московського).

До тих пір, поки ми не ліквідуємо пуповину і не переконаємо світову науку, що то кривотлумачення московитів XVIII століття, Кремль буде постійно заважати нам жити.

Варто пам’ятати, що кращі сучасні великі науковці Європи та Сполучених Штатів Америки, наприклад Едвард Кінан (професор історії Гарвардського університету), вже давно наполягають на перегляді московських історичних міфів, або, в крайньому разі, їх визначенні та науковій фіксації. Що звільнить російську та українську науки, як і світову, від великої кількості запущених туди «доважків брехні».

Отоді московські президенти путіни не розповідатимуть усному світу про катерининські вигадки XVIII століття типу «Малороссия», бо чітко знатимуть, що у Х–ХІ століттях, коли ще не було Москви, українські (руські) князі зі своїм народом уже обживали південні землі сучасної України-Русі, а майбутні московити до того не мали жодного стосунку. Вони ніколи не входили до складу Русі, а вкрали своє сучасне ім’я «русские» тільки 1721 року, коли Петро І видав указ від «22 октября 1721 года… (после. — В.Б.) торжественной церемонии по поводу Ништадского мира, (когда. — В.Б.) канцлер Г.И. Головкин от имени Сената… (предложил Петру І. — В.Б.) принять титул Императора Всероссийского…» [198, с. 395].

Тільки після того указу Московія почала зватися Російською імперією, а московити — росіянами.

Зазначимо: майже всі держави Європи в ті роки відмовилися визнавати те московське вигадане ім’я.

Саме український князь Василь Красний Острозький із династії Рюриковичів та роду Данила Галицького у 1421 році заснував на березі Чорного моря міста-фортеці: Качебіїв (сучасна Одеса), Чорноград (сучасний Овідіополь), Маяк (сучасне село Маяки), Караул, Балабки (сучасне село Барабой), що засвідчив посол королів Англії та Франції Гілльбер де Ланноа.

Тож московським так званим верховодам (царям, імператорам, президентам) годилося б подібні факти знати, щоб не опускатися до рівня національного героя Іванушки-Дурачка.

Та повернімося до книги «Князі Галицькі-Острозькі». Зразу ж впадає в очі, що при величезних князівських родоводах Русь (Україна) раптом на початку XIV століття опинилася без династії. А у Львові та Галичині 1323 року до влади прийшла якась незрозуміла «боярська рада на чолі з Дмитром Дедьком», хоча Європа у ті часи про подібне управління не відала. У Володимирі, серед православного українського люду, раптом престол самовільно захопив у 1340 році п’ятнадцятирічний князь-католик Болеслав (Юрій II), який з невідомих причин чомусь використовував печатку руського Великого князя Юрія І. А той Великий Галицько-Волинський князь Юрій Перший, оженившись другий раз у 28–30 років, будучи королем Русі, чомусь не подбав про спадкоємців від другої православної дружини. Отакі анекдоти на кожному кроці. Ще й, за словами польських хроністів-слуг короля Польщі та московських дяків — давніх державних істориків, — є цьому докази: різні історичні, правда, переважно сумнівні, якщо не сказати — фальшиві, документи.

А оскільки московська історична наука нічого іншого у спадок нам не залишила, а тільки оті фальшивки, то, зрозуміло, що саме московські брехні є домінуючими в доказовій базі.

Але варто зауважити, що в останні роки незалежності України деякі наші науковці починають розуміти необхідність пошуків нової джерельної бази, окрім московської. Вони, не чіпаючи промосковського трактування історичних подій та старих висновків, наповнюють історичні підручники й посібники сотнями нових європейських та арабських джерел, які часто-густо суперечать московській фальші. До таких українських науковців я б насамперед зарахував О.В. Русіну з її працею «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії», 2009 року видання.

Саме ця праця звела до єдиної джерельної бази, щодо подій у Галицько-Волинській державі 1300–1380 років, такі різні джерела, як:

— «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі».

«Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько-волинські землі (одночасно про Київську, Пінську та Сіверську землі. — В.Б.), які сягають… XIV ст.» [44, с. 158].

— «Напис на дзвоні собору Святого Юра 1341 року», що засвідчує: «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі…» [52, с. 78].

Шановна пані О.В. Русіна дуже влучно зауважила: «Дмитра Дедька ця згадка стосуватися не може, позаяк той був боярином і не мав князівського титулу» [44, с. 150].

— «Флорентійський рукописний Псалтир колекції рукописів Лоренцо Медічі, закінчений 4 серпня 1384 року попом Іваном Луцької церкви святої Катерини», де він занотував, що зробив це «первего лета (у перший рік)» після смерті князя,.. «якого він згадує під… іменем — Дмитро» [44, с. 179].

Докази істориків про хресне ім’я «Дмитро» литовського князя Любарта Гедиміновича — є стовідсотковою вигадкою, бо в 1385–1386 роках усі прямі родичі польського короля Ягайла, приносячи клятву на вірність Короні, мали бути католиками. Така одна з головних умов Кревської унії. І вона була виконана. Тому у Флорентійському Псалтирі Луцької церкви йдеться про руського (українського) князя Дмитра.

— «Молитва митрополита Кипріана у Луцькій церкві «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

«Цікаво, що, побувавши у Луцьку невдовзі після… смерті (князя Дмитра. — В.Б.), митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Дмитриевым». А те, що пам’ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами…» [44, с. 180].

Певно, розуміючи фальшивість посилу в усіх цих випадках (і не тільки цих) на хресне так зване ім’я «Дмитро» литовського князя Любарта Гедиміновича, та ж пані О.В. Русіна змушена пояснювати: «Утім, навіть якщо Любартів привілей церкві Іоанна Богослова 8 грудня 1321 року повністю сфальсифікований, фактом залишається те, що саме в цій церкві було поховано князя» [44, с. 180].

Шановна пані О.В. Русіна, я схиляю свою сиву голову перед Вами за ту титанічну працю, яку Ви робите. Але, повірте, що то похований не литовський князь Любарт Гедимінович, а руський князь Дмитро Юрійович Галицький — правнук великого Данила Галицького. І перший цьому доказ — слова Великих Литовсько-Руських князів: «старовину не руйнуємо, новин не вводимо». Бо призначення на Волині, Київщині, Сіверщині та Поділлі литовських князів було «руйнуванням старовини та введенням новини», що є очевидно. Не треба «одночасно сидіти на двох стільцях». Врешті-решт — це й Ваша думка (книга «Україна: литовська доба 1320–1569»). Та полишимо й цю тему. Хто хоче знати істину, слід звертатися до сучасних генетичних досліджень. Українська держава повинна такі аналізи зробити, аби назавжди позбутися московських «доважків брехні».

Зрозуміло, що сфальсифікувавши розрив української правлячої князівської династії Галицьких, польські та московські владоможці дотримувалися згаданих догматів фальшування в подальшому. І тут варто визначити головні мотиви фальсифікації, тобто головне, що бажали приховати польські та московські окупанти. Цю роботу фахово зробили сучасні українські історики, зазначивши:

«Легкість, з якою вирішилась доля Волині та Підляшшя, спонукала поляків до дій, і незабаром було знайдено «докази» того, що «Київ належить Короні», а заразом і Брацлавщина. Усі вони, тією чи іншою мірою, являли собою «наругу над історією». Так було побудовано цілу теорію, за якою вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими (російськими. В.Б.) претензіями московських володарів, які й далі простягали руки до українських земель (передусім до Києва)» [65, с. 33].

Тобто — головною метою Польської і Московської імперій було цілковите поглинання українського народу та його землі. І для того вигадувалось усе, що сприяло тим процесам. Москва ж підтримувала польські шовіністичні «докази», будучи в них зацікавлена. Хоча іноді поступалася в так званих «мелочах». Наприклад, московити дозволили українським історикам сперечатись, як була приєднана Україна-Русь Литвою — воєнним чи мирним шляхом. Послухаємо:

«Тому іноді історики вважають, що навіть династичні шлюби укладалися під прямим тиском: так, наприклад, спадкоємні права Ольгерда на Вітебськ, а Любарта — на волинський Володимир були набуті військовим шляхом. Тому ідея мирного приєднання як України, так і інших староукраїнських земель до ВКЛ сьогодні вважаються міфом, сформованим російською історіографією XIX ст.» [52, с. 10].

Отак українські історики спростовують польсько-московські вигадки. Що цікаво: ніде в науці не існує розповіді, нехай навіть міфічної, про боротьбу Ольгерда за Вітебськ чи Любарта за Волинь. Як в історії мовчать про жорстоке протистояння русичів (українців) полякам при загарбанні Галичини у 1349–1380 роках та Поділля — у 1430–1450 роках. Мовчить історія, немає «сталої думки», хоча факти волають.

Якщо польські і московські історики стали «заєдинщиками» в розриві української князівської династії Галицьких, то, зрозуміло, що у замовчуванні князівського роду Острозьких вони були не менш зацікавлені.

Був серед Острозьких князь — Василь Красний. Та в історичній науці немає навіть простенького дослідження, чому того князя величали Красним, не кажучи вже про його діяльність, поведінку, гучні вчинки, подорожі тощо.

Хоча про московських князів-дебілів та звичайних убивць, таких як Федір Іванович та Іван Васильович (Лютий) написано стільки, що доводиться матеріал викидати на смітник, за нестачею місця у квартирах. А московити все пишуть та пишуть, і зупинити їх нікому.

Отож, князь Василь Федорович Острозький, він же — Василь Красний, а для приховування — Гедігольд.

Чому польська та російська історичні науки так утаємничили та засекретили діяльність цього князя? Справа в тому, що Василь Красний Галицький, як і його брат Федір, тривалий час володіли Поділлям: перший у 1411–1424, а другий — у 1424–1430 роках. Боровся за своє Подільське князівство у 1430–1440 роках і Федір Острозький, що зафіксував у своїх працях польський історик Ян Длугош, який у ті роки (1430–1440) вже був дорослим.

Послухаємо історика М. Молчановського, який, прислуговуючи московсько-польській імперській думці, писав ось таке:

«В то время, как западными замками Подолья распоряжались Поляки, северо-восточная полоса нашей земли охранялась от Польских посягательств и захватов… кн(язем) Федором (і додає московську брехню. — В.Б.) или Федьком Корибутовичем Несвицким¹» [21, с. 365].

Що й пояснює у примітці (1):

«Как известно, Длугош смешивает этого князя с деятелем Гуситского движения кн(язем) Федором или Фридрихом Острожским, а позднейшие писатели (історики. — В.Б.) повторяют его ошибку. Шараневич колеблется между кн. Федором Острожским и Несвицким и как будто готов признать, что они оба действовали на Подольи… Замечу, что уже Папроцкий, Несецкий и Окольский имели… (другой. — В.Б.) взгляд на дело. Похвалы, которые расточает Длугош военному искусству кн(язя) Федора Острожского, быть может и не относятся собственно к Федьку Несвицкому» [21, с. 365].

Отаке пояснення. Виявляється, Ян Длугош не знав, про кого оповідав, тому й приписав воєнні подвиги князя Федора Острозького якомусь Федьку Несвицькому.

Цікаво, що декілька поколінь польських істориків, після Яна Длугоша, вважали, що боротьбу українців (русичів) за Поділля проти поляків у 1430–1440 роках очолював руський князь Федір Острозький (Галицький), та в ХVІ–ХVІІ століттях їхні погляди різко змінилися, і ту боротьбу почав очолювати Федір Корибутович — литвин.

Відбулася метаморфоза. Не дивуймося — сьогодні вона має так звану доказову базу.

Сфальшувавши майже повністю подільську історію 1393–1440 років, польсько-московська історична наука, звичайно, не могла собі дозволити залишити руського князя Василя Красного Острозького «Вітовтовим намісником Поділля у 1411–1423 роках» та забудовником міст-фортець Качебієва (Одеси), Чорного города (Овідіополя) та інших. Тому й підкинули до руських (українських) князів якогось найманця-іноземця Гедігольда. Мовляв, розбирайтесь! А ми збоку все заперечуватимемо.

Головне, що в ці вигадки повірили й досі вірять сотні чесних і порядних українців-істориків, письменників, учителів, журналістів. Один із таких, «некто» Олег Будзей, навіть виступив із протестом і заявив таке: «Тож твердження Білінського про князювання в 1411–1423 роках Василя Красного (Острозького) на Поділлі виявляється нічим не підкріпленою фантазією автора». Не цитуватиму ще гірших звинувачень Олега Будзея на мою адресу. Скажу тільки, що весь «пыл» цієї людини, на мою думку, звівся до того, що, мовляв, нічого мостобудівельникам робити в історичній науці. Мені б дуже хотілося погодитися з паном Будзеєм, та дійсність не дозволяє. Згадаймо, скільки «фахові історики» (і не тільки вони) «співали пісень» про «три братні народи», про «спільну історію України і Росії», про «старшого брата», що виявилося сьогодні цілковитою брехнею. А той «старший брат», який написав нам підручники історії та примусив їх вивчати, проявив свою справжню суть золотоординця, встромивши Україні в спину ножа.

Ось чому українську історію, пане Будзей, слід переписати. Чим раніше, тим краще. І зробити те мають, насамперед, патріоти, а вже потім — фахівці.

Що ж стосується Василя Красного і Гедігольда, то я ще раз заявляю, що то одна історична особа, і цьому є сотні доказів, а ще звичайна людська логіка. Звернімо увагу — постаті Василя Красного та Гедігольда постійно переходять одна в одну: серед руських князів та лицарів раптом з’являється Гедігольд, потім виявляється, що цей іноземець — руський лицар (князь). За різними історичними джерелами, інтереси Великого князя Вітовта на Констанцькому Соборі (1414–1418) представляв чи то князь Василь Красний, чи то Гедігольд. Я розумію, що інтереси Вітовта могли захищати вони обидва, тільки невелике прохання до прихильників цієї точки зору: поясніть, будь ласка, як іноземці у Констанці 1418 року величали Василя Красного?

Подумаймо, чи не тому матеріали згаданого Собору (1414–1418) так засекречені, що їх не можна знайти навіть через церкву? А це ж документи 16-го Вселенського Собору, і їх мають вивчати в усіх вишах, особливо церковних.

Автор, при всій його наполегливості, уже 5 (п’ять) років не може знайти матеріалів Вселенських Соборів, допуск до яких заборонила Російська православна церква. Між іншим, ця церква видала у Парижі велику працю під назвою «Вселенські собори», до якої введені документи тільки вісьмох Вселенських Соборів, а далі Москва розповідати про Собори заборонила, хоча пнеться бути Третім Римом. Врешті-решт, автор довіряє більше польському історикові Яну Длугошу, ніж далеко пізнішому К. Стадницькому, а звідціля маємо володаря і борця за Поділля Федора Острозького (молодшого). Відтак — він же засновник династії князів Вишневецьких. Відомо, що від руських (українських) князів династії Острозьких пішли князівські династії — Заславських, Корецьких, Збаразьких та інші, герби яких мають спільні геральдичні елементи.

А для таких, як пан Будзей, автор та його послідовники обов’язково знайдуть перелік відправлених з Русі (України) князів на Констанцький Вселенський Собор і звірять його з переліком учасників цього зібрання. Прихильників совкових московських поглядів треба переконувати не логічними доказами, а конкретними реченнями давніх свідків чи висновками істориків, бо підтримувати історичну брехню завжди було легше, ніж шукати та доносити спростовуючі докази. Шкода тільки, що в сучасній українській державі є ще немало прибічників так званої «московської правди».

Але переживали гірші часи, переживемо й ці.