Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

КНЯЗІ: ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ (1269–1301) ЮРІЙ ЛЬВОВОИЧ (1301–1308) АНДРІЙ ЮРІЙОВИЧ (1308–1323)

Князь Лев Данилович народився десь у 1233 році. І хоча Літопис Руський про народження сина Великого князя Данила Галицького не говорить, та в ньому, починаючи із 1240-го, є постійні згадки про князя Лева. А позаяк, за історичними джерелами, син Данила Галицького оженився у 17-літ-ньому віці, то маємо повне право стверджувати, що він народився у 1233 році. Послухаємо Літопис Руський:

«У рік 6758 (1250)… У той же рік прислав король угорський [Бела] вісника, кажучи [Данилові]: «Візьми дочку мою за сина свойого Лева», — боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його. Але [Данило], порадившися з братом своїм, слову його не пойняв віри…» [18, с. 406].

^{Князь Лев Данилович}

За тим же літописом, після повернення Великого князя від хана Батия, він, усе ж таки, одружив свого сина Лева на доньці угорського короля Констанції (за сприяння так званого митрополита Курила).

«У рік 6758 (1250)… І, прийшовши, митрополит сказав йому, [Данилу]: «Чого ти хотів — те в тебе єсть. Візьми дочку його синові своєму за жону». Василько [братові] сказав: «Іди до нього, адже він християнин є».

Звідти ж, [із города Холма], Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. І пішов він до короля [Бели] в [город] Ізвалин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму за жону» [18, с. 406].

Отож, згідно із Літописом Руським, князь Лев Данилович оженився в молодому віці, в 1250 році. І, хоча професор Л.Є. Махновець на полях джерела переконує нас, що та подія відбулася 1247 року, та, на мою переконливу думку, слід усе ж таки вірити документові ось чому. Послухаємо літопис:

«У рік 6757 (1249)… Данило тим часом, оружившись [і] взявши воїв своїх, пішов по річці Сяну… Лев же був [іще] дитиною, [і Данило] поручив його Василькові [Гавриловичу], хороброму і сильному бояринові, щоб він оберігав його в бою… А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого» [18, с. 403].

І ще один витяг із того ж літопису:

«У рік 6753 (1245)… Ростислав… тим часом, …виступив на Перемишль… Данило ж і Василько, почувши [це], послали [на Ростислава] Льва, який був [ще] молодим. А оскільки йому [не можна] було піти в бій, молодим будучи, [Данило] послав синівця свого Всеволода [Олександровича], [двірського] Андрія, і [стольника] Якова [Марковича], і інших бояр» [18, с. 401].

Згідно із нашими розрахунками, у 1245 році князю Леву було 12 літ. Може виникнути питання, чому брати Данило й Василько послали на захист Перемишля серед досвідчених вояків — князь Всеволод, двірський Андрій, стольник Яків та інші бояри — 12-річного хлопчину Лева? Відповідь на це питання дають історики Ігор і Любов Качари у книзі «Львів крізь віки».

«1250 р(оку) Данило вирушив з Холма до угорського міста Ізволина задля одруження сина Лева, який їхав з ним, з дочкою Бели IV Констанцією. Незважаючи на юний вік, Лев І тоді вже був князем Перемиським і Белзьким. На стаку цих князівств знаходилась долина річки Полтви — майбутня Львівська земля» [53, с. 16–17].

Тобто батько, князь Данило, ще з малого віку привчав сина Лева захищати власну землю. І хоча «йому [не можна] було піти в бій, молодим будучи», однак батько ще з 12-ти років залучав свого спадкоємця до тієї важкої праці.

А 1249 року князь Данило своєму 16-літньому синові, під наглядом досвідченого воїна-боярина Василька Гавриловича, дозволив брати участь у доленосній битві на річці Сян під Ярославом.

Так, за Літописом Руським, виховувався з молодих років майбутній Великий князь Галицько-Волинської держави.

Оскільки князь Лев Данилович, володіючи Києвом і Київською землею, у 1257 році вигнав звідтіля польських католицьких священиків і, будучи Великим князем, постійно вів війни з польськими князями, підтримуючи дружні зв’язки із Золотою Ордою, то, зрозуміло, що польська історіографія, а пізніше імперсько-російська подавали у своїх хроніках та літописах образ цього князя переважно в негативному плані. Сучасні українські історики, йдучи по цьому хибному шляху, стверджують, що в часи Великого князя Лева І було сфальшовано найбільше офіційних документів, натякаючи, що, скоріше за все, такий негативний князь мав особисту зацікавленість у подібних фальшуваннях. Послухаємо: «Науковцям відомі численні документи, укладені від імені князя або ж із посиланням на його часи, які, найчастіше, є фальсифікатами. Утім, самий факт масованого фальшування певної джерельної традиції є вартим уваги феноменом…» [44, с. 92–93].

І ще одна коротка цитата:

«Тим не менше, ім’я Лева Даниловича затрималося в пам’яті нащадків» [44, с. 92].

Зрозуміло, навіщо польська імперська, а пізніше — московська, історичні науки так потужно оббріхували Великого князя. Не можна було подавати князя Лева та його добу у тому ж стилі, як Данила Галицького та його часи. Складалася руська державна школа, традиції, стиль, поведінка і так далі. А цього не могла та не бажала допускати ні польська, ні російська історичні науки. Чому й подавали князя Лева Даниловича, його дії та вчинки у негативному плані.

Автор пропонує розглянути московський метод фальсифікації подій та вчинків Великого Галицько-Волинського князя та постаратися встановити очевидну істину тих часів.

Якщо звернемося до Літопису Руського Леоніда Махновця 1989 року видання, то у вступному слові «Від автора» професор стверджує ось таке:

«Остання, третя частина «Літопису Руського» — Галицько-Волинський літопис. Нині він просто приєднаний до Київського літопису. Початок його було втрачено… Тут немає відомостей про важливі події 1199–1204 років, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстиславовича, який загинув 19 червня 1205 року. Закінчується літопис 6800 (1292) роком (фактично — зимою 1289/90 року).

Це було окремо літописне зведення. Як доводять, над ним працювало не менше п’яти авторів-укладачів (чи редакторів). Перший, що трудився десь у 1255 році, довів розповідь до 1234 року включно (за датуванням Іпатієвського списку); другий продовжив літопис до 1265 чи 1266 року, а працював коло 1269 року; десь у 1286 році працював третій укладач, який закінчив виклад 1285 роком включно; четвертий автор трудився близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але ґрунтовно переробив, починаючи з 1261 року, матеріали другого і третього редакторів; п’ятий автор написав кілька сторінок на початку XIV ст. і 1292 роком закінчив остаточно редакцію Галицько-Волинського літопису… Поки що вияснюється одне: перший і другий літописці належали до оточення Данила Романовича і діяли головним чином у Холмі; переважно із середовища Володимира Васильовича були третій і четвертий редактори…

Перша частина… (по 1260 рік включно) розповідає про події насамперед у Галицькій землі і в науці називається Галицьким літописом… З 1261 року йде друга, Волинська частина… літопису…» [18, с. VII–VIII].

Звичайно, професор Л.Є. Махновець у 1989 році (радянські часи) нічого іншого написати не міг. Хвала йому хоча б за те, що переклав один із головних імперських літописів (Іпатієвський) українською мовою. Ми пам’ятаємо, що цей літописний звід уперше знайшли «среди дефектов Академии наук» 1809 року. Хто хоче дізнатися, як фальшувалися російською владою так звані «общерусские летописные своды», може звернутись до праці «Країна Моксель, або Московія» (книга третя). Звичайно, все те фальшування немає нічого спільного із наведеною нами цитатою.

Але ми завдячуємо Леонідові Махновцю хоча б за те, що він чітко пояснив, що Літопис Руський скомпільований з інших самобутніх літописів. Не будемо з цього приводу цитувати вченого. І хоча професор Махновець стверджує, що компіляція відбулася у ХІV–ХV століттях, та то звичайні московські «доважки брехні». До середини XVII століття у московитів не існувало концепції єдиного літописання в Русі (Україні) та Московії. У XVII столітті московські царі та їх дяки тільки закінчили переписувати державні документи зі староуйгурської державної мови Золотої Орди на старослов’янську церковну мову Московії. Хто хоче знати детальніше про те переписування, зверніться хоча б до праці сучасного російського історика А.В. Пушкарьова «XV век. Ханы и катаклизмы».

Велику фальсифікацію московської історичної науки розпочав Петро І, а головну частину роботи виконали Катерина II та її «Комиссия по составлению записок о древней истории, преимущественно России». Творилось те у XVIII столітті.

Та повернімося до князя Лева Даниловича. За свідченням професора Л.Є. Махновця, Галицький літопис творила людина із оточення князя Данила (мова йтиме про другого літописця) у 1269 році і довела його до 1265 чи 1266-го. Хоча й перший літописець теж був з оточення князя Данила та працював у 1255 році.

На нашу думку, Галицький літопис був доведений до 1266 року, до часу воцаріння у Золотій Орді хана Менгу-Тимура — онука Батия. І, скоріше за все, князь Лев Данилович був присутній на інавгурації цього хана у 1266 році, як представник Великого князя Василька Романовича та майбутній володар престолу. Певне, опис тих подій та незалежність князівства від Золотої Орди були настільки яскраво описані, що Катерина II вирішила за краще викинути всі свідчення Галицького літопису із 1261 по 1266 рік. Бо в Літописі Руському матеріал, починаючи з 1261 року, позначений, як Волинський літопис.

Може виникнути запитання: на якій підставі автор робить такий сміливий висновок про присутність князя Лева 1266 року на інавгурації хана Менгу-Тимура?

Про те свідчать два пізніші записи у Літописі Руському. Послухаємо їх:

«У рік 6782 (1274)… Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин… І виступивши вночі, взяли вони тоді його (Дорогичин), на самий Великдень, і перебили їх [городян] усіх од малого і до великого.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура, просячи собі підмоги у нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу…» [18, с. 428].

А ось другий запис:

«У рік 6788 (1280)… Після цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні. Він поїхав до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просячи в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана» [18, с. 432].

Які висновки маємо право зробити, спираючись виключно на тодішні етикет, правила, закони та записи літопису?

Якщо князь Лев Данилович першим разом звернувся просто до царя (хана) Золотої Орди Менгу-Тимура, оминувши сусіднього улусного хана Ногая, то це свідчить, як мінімум, про такі факти:

Перше. Великий Галицько-Волинський князь Лев не вважав себе підлеглим чи данцем_[2] хана Менгу-Тимура і Золотої Орди, а отже, звернувся не до хана улусу Ногая, а напрямки — до царя. Між іншим, його посли до царя Менгу-Тимура обов’язково мусили проїхати землі (володіння) улусного хана Ногая.

Друге. Коли Великий князь Лев, порушуючи державний етикет Золотої Орди, звертався напрямки до хана, та ще й не сам, а через послів, то це, як мінімум, означає, що він уже був у ставці царя, особисто знайомий з ханом Менгу-Тимуром та, за ієрархією Золотої Орди, перебував вище улусного хана Ногая.

Трете. Друга цитата про звернення Великого князя Лева до улусного хана Ногая аж ніяк не свідчить про зниження статусу українського князя.

З часів останніх років життя хана Менгу-Тимура і до вбивства хана Ногая у 1300 році руським (українським) князем (воїном), останній (Ногай) перебрав до своїх рук майже всі важелі влади Золотої Орди. Але, як пам’ятаємо, до кінця вісімдесятих років майже весь приріст земель свого улусу той здійснював за рахунок Причорномор’я. Тобто хан Ногай, практично, не чинив тиск на володіння Великого Галицько-Волинського князя. А свою ставку тримав на Дунаї, в сучасному румунському місті Ісакчі. Що зайвий раз свідчить про високий статус Великого князя Лева як у себе в державі, так і в Золотій Орді.

Не забуваймо: удільне Київське князівство у 1252–1301 роках, до смерті князя Лева Даниловича, за свідченням історика М.Ф. Берлінського та офіційної російської історії XVIII — першої половини XIX століття, належало до володінь Галицько-Волинського князя Лева Даниловича. Раніше наводилася цитата цього науковця із праці «Історія міста Києва».

У жодному достовірному історичному джерелі немає згадки про прийняття Великим Галицько-Волинським князем Левом титулу короля і королівської корони чи то з рук представника католицького Риму, чи то з рук представника православного Константинополя, котрий відродив Візантійську (Східно-Римську) імперію. Хоча, слід зазначити, що «в исторической литературе встречаются его портреты (князя Лева. — В.Б.), где он изображён с королевской короной» [169, с. 49].

Та думаю, що ті «изображения с королевской короной» є звичайними московськими «доважками брехні». Людина, яка особисто вигнала католицьких священиків із Києва, не могла бути пошанована гнаною церквою.

Є ще одне повідомлення у Літописі Руському, у його Волинській частині, де говориться ось таке:

«У рік 6776 (1268)… Після цього ж Войшелк дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин,.. пішов до [города] Угровська в монастир Святого Даниїла [Стовпника]. І взяв він на себе чернече одіяння, і став жити в монастирі…

А в той час прислав Лев [посла] до Василька, так кажучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого», — бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але поїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла великого.

Тим часом Маркольт, німчин, позвав усіх князів до себе на обід — Василька, Льва, Войшелка. І стали вони обідати, і пити, і веселитися. Василько ж, напившись, поїхав додому спать, а Войшелк поїхав до монастиря, де ото він стояв.

Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові:

«Куме! Випиймо по чаші вина!» І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у серце Львові [злий намір], і вбив він Войшелка…» [18, с. 427].

Я навів цей довгий витяг із Літопису Руського, аби ще раз переконати читачів у московській літописній фальші. Не могли ні галицькі, ні волинські літописці так писати про своїх князів, виставляючи обох цілковитими п’яницями-шибайголовами та змовниками-убивцями. Що цікаво — жодного слова осуду князя-вбивці хрещеного батька власного сина, ні осуду князя Василька, котрий порушив своє слово-гарантію, у хроніці немає. Це в той час, коли в українського народу з давніх-давен засуджувалося пияцтво, а монахам українська церква забороняла вживати алкогольні напої.

Наведений текст немає нічого спільного ні з українською церквою, ні з українською мораллю, ні з українськими князями.

Це є стовідсоткова вставка московитів — за ментальністю, за поглядами, за вчинками, за їхніми давніми «былинами», за всіма народними ознаками російської натури.

Великий український письменник Євген Гуцало у своїх геніальних новелах «Ментальність орди» писав ось таке:

«В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Голштінія у Росії, в його «Описі подорожі в Московію»… знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п’яними з домівок у монастир» [170, т. 5, с. 460].

Маємо стовідсотково подібну картину ментальності московських монахів, описану німцем Олеарієм 1633 року і Літописом Руським. Московія, фальшуючи хроніки, приписувала українцям свій стиль поведінки та свою ментальність. У Галичині та Волині в давні часи люди так не поводилися, народний побут такого не дозволяв.

Послухаємо далі Євгена Гуцала:

«Церковний собор, скликаний у 1551 році, знано як Стоглавий… Невидимий зелений змій весь час літав на Стоглавому. Говорилося не про те, що слугам Божим не можна пити, — осуджувалося зловживання. Мовляв, з давніх-давен монахи шанували хмільні напої, славлячи Вседержителя, пили розумно — одну чашу, дві чаші, три чаші, бо знали міру, а теперки по обителях монахи не знають ніякої міри: «а ще имеем питие пьянственное, не можем воздержатися. но пием до пьянства» [170, т. 5, с. 461].

Не думаймо, що московські чорноризці так себе поводили тільки у ХVІ–ХVІІ століттях. Послухаємо стародавню російську народну «былину», яка розповідає про поведінку національного героя Московії:

«Ще з дитячих літ відомі рядки про Іллю Муромця та Солов’я-Розбійника.

_{А то свищет Соловей да по-соловьему,}

_{Он кричит злодей-разбойник по-звериному» [170, т. 5, с. 402].}

А ось і російський Ілля Муромець:

«Хоч і де вештався богатир у чистому полі, та дістався стольного Києва. Тут захотів похмелитися, а що його мошна спорожніла, то попросив «три бочки сороковые зелена вина безденежно». «Чумаки целовальники» йому відмовили, — обізвавши старим собакою…

_{Да не много-то Илья у них спрашивал,}

_{Да не много с ними разговаривал.}

_{Приходил он ко подвалу кабачному,}

_{Он пинал правой ногой во двери подвальны,}

_{Брал он бочку сороковую под пазуху,}

_{Да другую брал под другую,}

_{Третью бочку он ногой катил.}

_{Выходил Илья да на зелёный луг,}

_{Закричал он во всю голову человечию,}

_{Во всю силу свою богатырскую,}

_{Он зычным громким голосом:}

_{«Ай вы братцы мои пьяницы,}

_{Да вы голи кабацкие,}

_{Кабацкие голи, мужички деревенские!}

_{Вы пожалуйте ко мне на зелёный луг,}

_{Да вы пейте у меня зелена вина допьяна;}

_{Вы молите Бога за старого» [170, т. 5, с. 404].}

Можна по-різному сприймати давню московську пияцьку звичку. Але кожна чесна людина розуміє, що вона не має нічого спільного з українською ментальністю. Тому український (волинський) літописець вихваляти пиятику своїх князів не міг. Таке писати і захоплюватися написаним могли тільки московити.

І наостанок кілька слів про відносини Великого Галицько-Волинського князівства із сусідами.

Польське королівство. Отримуючи дозвіл католицького Риму на воєнні дії проти держави Данила Галицького, Василька Романовича та Лева Даниловича, польські князі поводили себе переважно агресивно проти Великого Галицько-Волинського князівства. 1257 року, не отримавши обіцяної допомоги від Папи Римського у протистоянні з Золотою Ордою, Данило Галицький із Галичини, Василько із Волині, а Лев із Києва та Київщини повиганяли усіх католицьких священиків та позакривали усі католицькі костели.

Історик М.Ф. Берлінський (1764–1848) писав з цього приводу: «(Папа Римський. — В.Б.)… старался даже возбудить против него (Данила Галицького. — В.Б.) крестовый поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло…» [134, с. 76].

Ще раз нагадую шановним читачам:

Усі війни між європейськими католицькими державами тих часів (1201–1301 роки) та Великим Галицько-Волинським князівством відбувалися, переважно, за ініціативи Римського престолу. То були часи, коли католицький Рим бажав вирішити релігійні розбіжності з православним Константинополем за допомогою меча. «…Папа Інокентій III… був організатором четвертого хрестового походу, що 1204 р(оку) завершився взяттям Константинополя. Тоді православна Візантійська імперія зникла з карт до 1261 р(оку), поділена поміж Венецією, Генуєю, французами. На її місці заклали віронетерпиму (з католицькою верхівкою. — В.Б.) «Латинську імперію» [53, с. 21].

Слід зазначити, що до часів польського короля Владислава Локетека (1260–13ЗЗ) польська земля була розпорошеною на окремі князівства, які часто-густо ворогували між собою за першість. Тому, окрім династичних зазіхань, польські князівства загрози для Великих князів Данила Галицького, Василька Романовича та Лева Даниловича не становили.

Саме польський король Владислав Локетек об’єднав, спираючись на підтримку Папського престолу, розрізнені польські землі та став потужним володарем Східної Європи. Послухаємо ВРЕ:

«Владислав І Локетек… король из династии Пястов, правил из 1320. С 1275 князь брест-куявский. Опираясь на польское рыцарство и отчасти на горожан, сумел подчинить себе Малую Польшу, Поморье и Великую Польшу (1296). Подавил восстание нем(ецкого) патрициата Познани (1310) и Кракова (1311), сопротивлявшегося объединению страны. Вёл войны с Бранденбургом (1316–1317 и 1326–29) и Тевтонским орденом (1327–32), разгромил войска ордена у дер(евни) Пловцы (1331)» [25, т. 5, с. 148].

І хоча Владислав Локетек воював із Бранденбургом і Тевтонським орденом, та ті війни були результатом порушення Тевтонським орденом вказівок католицького Риму про напрям воєнних ударів. Орден зазіхав на польські землі, а Рим забороняв на них посягати.

Отож, тільки після смерті короля об’єднаної Польщі Локетека розпочалася пряма агресія польських королів на руські (українські, білоруські) та литовські землі. Тому що династичні зазіхання як українських, так і польських князів на окремі чужі князівства (землі) прямої загрози, в сучасному розумінні слова, нації ні польській, ні українській не становили. Князі, прибравши до рук чужі землі, не змінювали на них етноси, посилюючи свій вплив методом переселення людей, а головне, не насаджували свою, православну чи католицьку, віру.

Із середини XIV століття католицька церква перейшла до прямої агресії і наступу на православні держави, насамперед — на Русь (Україну). Тараном того наступу католицизму стала Польща, вигадавши причину — відсутність нащадків (спадкоємців) у законних королів Русі — Данила Галицького і Юрія Львовича (онук Данила). Що прикро — переважна більшість українських істориків досі підтримує очевидну польсько-російську шовіністичну вигадку.

Золота Орда. Українські історики перебільшують вплив Золотої Орди на Велике Галицько-Волинське князівство. Хоча, зрозуміло, що він був значним, особливо у XIII столітті. Та я ще раз нагадую, що той вплив відбувався через південно-західний улус хана Бувала (Мовала) — брата Батия.

Весь золотоординський західний кордон від сучасних російських міст Невеля — Смоленська — Брянська — Трубчевська, на заході, до Торжка — Зеленограда — Подольська — Кашири — Новомосковська, на сході, за свідченням кримських ханів ХV–ХVІ століть, ще з часів хана Батия, тобто з 40-х років XIII століття, належав до татарської Мещери, не мав ніякого стосунку до Московії і підпорядковувався Великому хану Золотої Орди. Хоча, слід визнати, що під час свого правління перші тверські князі-християни — Чилаукун і його молодший син Беклеміш (Михайло) мали великий вплив на згадані прикордонні землі та на тисяцьких і сотників — представників усіх чотирнадцяти улусів Золотої Орди.

Саме під впливом перших тверських ханів-християн більшість тих сотників і тисяцьких у ХІІІ–ХІV століттях прийняли православну віру. Але ті маленькі уділи та їх князьки не мали права на зовнішні зв’язки. Все це досліджено у праці «Москва Ординська». Не вірити кримському хану Менглі-Гірею та його нащадкам, свідчення яких викладені московитами у неспростованих ними ж документах, не маємо права. Суперечить це нашим поглядам, чи ні.

Так от, зв’язок Великого Галицько-Волинського князівства із Золотою Ордою в часи Великого князя Лева Даниловича продовжувався через улус брата хана Батия — Мовала. Ми уже писали, що улус, десь із 1265 року, ще за часів правління Золотою Ордою хана Берке, перебрав до своїх рук онук Бувала (Мовала) — Ногай.

Цілком зрозуміло, що Данило Галицький та Василько Романович були із ханом Берке, який перебрав владу до своїх рук після отруєння Сартака й Улукчі, не в кращих відносинах. Не будемо досліджувати, чому так сталося. Ми пам’ятаємо, що син хана Батия — Сартак — отримав ярлик на правління Золотою Ордою із рук Великого хана імперії, перебуваючи в Каракурумі, а звістка про смерть батька застала його по дорозі туди. Він супроводжував великі отари худоби — подарунок Батия Менгу-Ханові. Зіставляючи відстані між столицею Золотої Орди Сараєм і Каракурумом та Сараєм і Холмом, ще й аналізуючи події, можемо стверджувати, що представників Великого князя Данила при інавгурації хана Берке, скоріше за все, в Орді не було. Отож, це та багато що іншого й спричинило погані відносини Золотої Орди з Великим Галицько-Волинським князівством у часи правління хана Берке. Тому й бачимо в Літописі Руському, як тимчасовий баскак хана Берке в улусі — Бурондай — чіплявся до князів Данила, Василька і Лева з різними вимогами:

«У рік 6768 (1260)… Послав він тоді послів до Данила, кажучи: «Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною» [18, с. 420].

І хоча літописець на цій же сторінці пише, що «Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси…», однак з Бурондаєм хана Берке він повівся обережніше. Послав замість себе брата Василька. Це чітко вказує, що визнаний на державному рівні статус Данила Галицького був вищий за статус баскака Бурондая. Тобто князь Данило особисто міг не виконувати накази Бурондая. Це треба розуміти, бо такі взаємовідносини зайвий раз підкреслюють, що Великий князь і його Велике князівство не були васалами і підлеглими Золотої Орди. Данило Романович в роки правління хана Берке пильнував, аби не дати спровокувати конфлікт Бурондаю. Він, звичайно, розумів, що Золота Орда в ті часи була значно сильнішою державою за його Велике князівство. Тому коли наступного року Бурондай з’явився з вимогою зустрічі з Великим князем Данилом, той знову замість себе послав брата Василька і сина Лева. Послухаємо:

«У рік 6769 (1261)… Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені».

Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом… А Данило-князь не поїхав із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна» [18, с. 421].

На мою думку, баскак Бурондай, за вказівкою хана Берке, свідомо провокував на конфлікт Данила, щоби зневажити Великого князя і таким чином понизити його державний статус до рівня підлеглого.

Звернімо увагу: двічі навідуючись до Великого Галицько-Волинського князівства, Бурондай жодного разу не прийшов до князя Данила в столицю, тому що такий учинок міг не дати Бурондаю можливості принизити того. Певно, у Данила Галицького були угоди з ханом Батиєм, де визначався статус Великого князя та його держави, як дружніх і незалежних.

І навіть коли Бурондай того разу прийшов до столиці Холма (князя Данила в ній не було), то він лише подивився на міські мури і подався до Польщі. Це про щось же говорить!

Хоча Літопис Руський цей похід Бурондая на Русь просто-таки оспівує, вихваляючи ординця та ганьблячи князя Данила. Відчувається «мёртвая хватка» Катерини II та її «Комиссии по составлению записок о древней истории, преимущественно России».

То був останній прихід Бурондая на Русь. Після 1261-го він зникає зі сторінок Літопису Руського, скоріше за все, загинув у міжусобній війні Золотої Орди з державою Хулагуїдів, яка розпочалася 1262 року.

У 1264 році, за Літописом Руським, помер Великий князь Данило Галицький, і верховну владу перебрав до своїх рук його молодший брат Василько, котрий правив аж до смерті. Ми про те уже писали раніше. Саме Великий руський князь Василько, отримавши звістку про смерть хана Берке, чи то наказав, чи то порадив Левові відвідати інавгурацію нового хана Менгу-Тимура й відновити давні зв’язки батька. І, зрозуміло, що онук хана Батия поновив давні домовленості свого діда. Про те свідчить хоча б такий факт: за часи правління Золотою Ордою Менгу-Тимура, а це 1266–1282 роки, вояки тієї держави тільки двічі з’являлися на теренах Великого Галицького князівства, у 1274 і 1280 роках, на прохання Великого князя Лева. Перший раз князь Лев просив допомоги у Менгу-Тимура у війні з князем Тройденом, коли той вирізав місто Дорогичин, другий раз — у хана Ногая проти поляків. Все! Це за Літописом Руським.

Тобто, за часів Великого князя Лева Даниловича та Менгу-Тимура (1266–1282 роки) відносини між Золотою Ордою та Великим Галицько-Волинським князівством були найбільш гармонійними і дружніми. У Літописі Руському немає жодної згадки ні про данину, ні про ханських баскаків на Русі (Україні). І навіть улусний хан Ногай у ті роки прирощував свої володіння в причорноморських та придунайських степах, не посягаючи на Київську землю.

І ще на один беззаперечний факт слід звернути увагу: всі джерела свідчать, що Великий князь Лев не отримував Папської корони і титула короля. На мою думку — така була домовленість між Менгу-Тимуром та Левом у 1266 році.

Раніше уже повідомлялося, що Літопис Руський такими словами сповістив про рік народження князя Юрія:

«У рік 6770 (1262)… пішов Войшелк до Галича, до Данила-князя і Василька, маючи намір прийняти монаший чин. Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича».

А позаяк в українській православній церкві дитину зобов’язані охрестити зразу ж по народженні, то, зрозуміло, що в сім’ї Великого Галицько-Волинського князя не могли порушувати православні церковні канони.

^{Князь Юрій І Львович}

Отож, князь Юрій Львович 12б2 року народження. Ми вже говорили, що він був двічі одружений. І хоча першою дружиною князя Юрія стала донька польського князя Казимира І — Євфемія, та московські фальсифікатори закинули до Іпатієвського списку, а, отже, і до Літопису Руського, ось таку фальшивку:

«У рік 6789 (1281)… І став він споряджати рать на Болеслава, і до синівця свого Юрія [Львовича посла] послав, підмоги прохаючи. Але синовець йому так сказав: «Стрию мій! Я радо б і сам із тобою пішов, та ніколи мені. Їду я, господине, до Суздаля женитися. Але із собою я візьму небагато людей, так що всі мої люди і бояри — богу на руки і тобі. І коли тобі буде вгодно, тоді з ними піди» [18, с. 432–433].

Цікаво зазначити: це говорить дев’ятнадцятилітній юнак (при живому батькові), який, за українськими звичаями та законами, ще не мав права на виділення із сім’ї батька. Тобто, він не міг так говорити, бо до одруження ще не мав ні війська, ні уділу. Але літописець раніше повідомив про погані стосунки Лева з Володимиром Васильковичем, тому, зрозуміло, що князь Лев так говорити з Володимиром не міг. Ось тоді фальшувальники згадали про дев’ятнадцятирічного сина князя Лева — Юрія та відправили його шукати дружину до Суздаля. Хоча в ті часи дружину для сина знаходив батько. Згадаймо Великого князя Данила та його пошуки дружини для Лева.

Слід зауважити, що за тим же літописом, уже весною наступного, 1282 року, князі Лев, Мстислав, Володимир та Юрій Львович з «окаянним і нечистивим ханом Ногаєм і ханом Телебугою» ходили в угри.

А професор Махновець, посилаючись на Іпатієвський та Хлєбніківський літописи, взагалі вказує, що обидві події відбулися в одному, 1282 році.

Потужно брехала Катерина II та и «Комиссия по составлению записок о древней истории, преимущественно России». Як вони зуміли дібратися із Холма до Суздаля і назад за п’ять місяців у ті часи, відомо тільки московитам. А ще ж треба було «в Суздале» знайти наречену, засватати, вручити подарунки, зіграти весілля тощо.

Дуже поспішали московити в черговий раз поріднитися з родом Великого князя Русі,.. брехали потужно.

Ще раз підкреслюємо: першою дружиною Великого князя Юрія була польська княжна Євфемія, другою — Варвара. Це ім’я, згідно із Лаврським поминальником, назвав Костянтин Острозький напередодні своєї смерті (на початку XVI століття).

Дослідження з цього питання ми виконаємо у частині третій нашої книги «Князі Дмитро і Данило II Галицькі», тобто дещо нижче, коли говоритимемо про їхній родовід.

«Незадовго до смерті Лев І передав правління своєму сину Юрію І… та прийняв чернечий постриг у Лаврійському монастирі біля Старого Самбора, де і був похований. Через це неможливо однозначно визначити столичне місто володінь Лева І, де мала б знаходитись княжа усипальниця» [53, с. 17].

У цій короткій цитаті поважних львівських істориків є кілька некоректностей.

Перша. Князь Юрій на престолі Великого Галицько-Волинського князівства був тільки один, тому не слід його йменувати — І (перший). Так званий князь Юрій II (Болеслав) не посідав Великокнязівського престолу. То є вигадка польської та російської шовіністичних історичних наук, закинута до української історії.

Друга. Столицею Галицько-Волинської держави в часи правління Великого князя Юрія був Львів. Цьому є доказ у світовій історії. Треба раз і назавжди перестати посилатися на вигадки-брехню російської імператриці Катерини II та її «Комиссии по составлению записок о древней истории, преимущественно России».

В європейській історичній науці існує беззаперечно цікаве джерело, про яке знають українські історики, але не користуються ним. Бояться! Для них головними носіями історичної істини досі залишаються московські сфальшовані історичні компіляцій, так звані «общерусские летописные своды».

Ніхто не заперечує, що ними можна і слід користуватися. Але тільки під критичним кутом зору. Істинним же правдолюбам рекомендую згадане у попередньому абзаці видання. Це — «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі», написана невідомим автором, про якого тільки знаємо, …що він народився 1304 року в Іспанії.

«Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько-волинські землі, які сягають… початку XIV ст.» [44, с. 158].

Ті «дані про галицько-волинські землі… початку XIV ст(оліття)» найбільш утаємничені в історичній науці України і припадають на часи правління князя Юрія та його синів.

«Автор «Книги…» нотує: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

«Королівством Алеманія», тобто Германським, іспанський мандрівник іменував Германську імперію часів імператора Людовіка IV Баварського з роду Віттельсбахів, який правив у 1314–1347 роках. Германська імперія в ті часи розпадалася на десятки дрібних князівств (курфюрств).

«Наибольшим могуществом пользовались курфюрсты, присвоившие право избрания короля (императора). Королев(ская) власть сохраняла лишь очень ограниченные формальные права верховного сюзеренитета над тер(риториальными) князьями…» [25, т. 6, с. 362].

З часів короля Генріха VII Люксембурзького, який правив у Германському королівстві з 1308 до 1313 року, до складу королівства увійшла Чехія, і таким чином Германське королівство отримало спільний кордон із Великим Галицько-Волинським князівством.

У нас не може бути жодного сумніву щодо правдивості «Книги знань…». Отож, столицею Великого Галицько-Волинського князівства в часи князювання Великих князів Лева Даниловича (1269–1301), Юрія Львовича (1301–1308) та Андрія Юрійовича (1308–1323) беззаперечно був Львів.

Звичайно, українські історики — носії московських історичних міфів — не можуть погодитись із думкою давнього іспанського незаангажованого свідка, тому пишуть ось таке:

«Не менше сумнівів викликає теза про Львів як столицю тодішньої Галицько-Волинської держави, центром якої прийнято вважати Володимир» [44, с. 158].

Якщо історики посилатимуться не на польсько-російські шовіністичні міфи, а на європейських незалежних свідків, то, зрозуміло, що доведеться переписувати українську історію, а головне — називати історичні події та факти своїми іменами, а цього — ох! — як не хочеться робити та сперечатися з так званими «російськими колегами». Легше написати цілком бездоказово: «(так) прийнято вважати». Хоча такі слова в українській незалежній державі, по суті, — є плювком у наш бік. Тому ті ж історики змушені були продовжувати:

«Утім, варто згадати джерельні відомості про те, що у 1349 р(оці) саме зі Львова польський король Казимир вивіз (краще викрав! — В.Б.) дорогоцінні реліквії: хрести, княжі корони і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].

Останнє речення дуже нагадує московські часи XVI століття:

«Коли 1566 року посли (польського короля. — В.Б.) Сигізмунда Августа, посилаючись на хроніки, нагадали про залежність Московської держави від Орди, то у відповідь від дяка П. Григорьєва почули: «І ми того не чули, щоб татари Москву воювали, того не написано ніде, а в свої хроніки що захочете, те й пишіть!» [83, с. 17].

Отака логіка московитів та їх лакеїв була у XVI столітті, такою залишилася і в ХХІ-му.

Львівські історики чудово знають, що у 1340 році поцупив зі Львова польський король Казимир III. Послухаємо:«22 квітня, обминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішає польський король Казимир III, який забрав із княжої скарбниці «…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частинами дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях» [53, с. 25].

Отакий був польський король!

«Син Лева Юрій І називав себе «королем Русі, великим князем Київським, Володимир-Волинським, Галицьким, Луцьким і Дорогочинським»… На печатці Юрія І міститься його зображення з короною, скіпетром і латинський напис, який перекладається як «печатка володаря Георгія (Юрія) короля Руси» та «… князя Володимирського» на зворотній» [53, с. 23–24].

Майже всі стародавні джерела свідчать, що «за його правління держава «процвітала обільністю і славою». І ще на один незаперечний факт слід звернути увагу. Це побудова та відновлення церкви і монастиря Святого Юра в ХІІІ–ХІV століттях.

За однією із версій, «князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів. У цій борні обидві сторони не гребували ніякими засобами. Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся у ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св. Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир.

Церкву і монастир спалив 1340 р(оку) Казимир під час першого нападу на Львів. їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудовану церкву є дзвін, відлитий 1341 р(оку) на кошти князя… (Дмитра — В.Б.) — найстаріший в Україні» [53, с. 123].

Цікаво зазначити — на дзвоні вчинено ось такий напис: «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі» [52, с. 78].

Та, незважаючи на оригінал напису на дзвоні собору Святого Юрія, абсолютно всі українські історики, фальшуючи істину, замість імені Дмитрій пишуть ім’я — Любарт/ Так, свого часу, звеліли писати московські зверхники. Ото мавпуємо досі. А пояснили свій наказ московити тим, що, мовляв, при хрещенні литовський князь отримав ім’я Дмитрій. Одначе доказів цьому немає. Тому примусили нас повірити «на слово». І ми віримо! Хоча московська історична наука жодного свого князя в історії хресним іменем не величає.

Що ж у ті далекі часи відбулося насправді? Як свідчать історичні документи, князь Лев на честь народження сина Юрія побудував церкву, а через те, що за канонами православної церкви таким спорудам можна давати імена тільки святих церкви, то її і назвали іменем святого Юрія — покровителем народженого князя. Польський король Казимир III під час свого бандитського походу на Львів у 1340 році спалив церкву Святого Юрія та монастир при ній. Як свідчить напис на дзвоні, 1341 року церква була відбудована за часів львівського князя Дмитра.

Слід шукати згадану особу у 1340 році, а не якогось вигаданого литовського князя Любарта, підкинутого нам російськими шовіністами.

Є в російських історичних опусах і сліди про те, як Великий Галицько-Волинський князь Юрій став королем.

Десь у 2005–2006 роках один російський генерал-козачок подарував мені свою книжечку «Король древней Руси», де мова йде про Данила Галицького, як короля «русского». Та, незважаючи на чисто промосковське тлумачення подій, у тому виданнячку є деякі цікаві факти.

Послухаємо:

«И князь Юрий посылает к Папе Римскому своего посла. Взошедший на папский престол Климент V был человек настроения, он долго не принимал русского (??? — В.Б.) посла. Но в конце-концов подписал Королевскую Грамоту. А вскоре… прибыла из Ватикана делегация. И на голову князя Юрия была возложена королевская корона. Теперь он подписывал документы так: «Король Русский, Великий князь Киевский, Владимиро-Волынский, Галицкий и Дорогочинский» [169, с. 50].

Звичайно, в ту далеку епоху ніхто ніде не вживав словосполучення «Король Русский». То вигадки московитів пізніших часів.

Українські історики вже давно, маючи доступ до первотвору, встановили, що в оригіналі написано: «Король Русі, великий князь Київський, Володимирський, Галицький, Луцький і Дорогочинський».

Наостанок автор пропонує звернути увагу на взаємовідносини Великого Галицько-Волинського князівства зі своїми головними сусідами — Золотою Ордою, Польщею і Литвою в часи правління князя Юрія.

Золота Орда. Коли на Галицько-Волинському троні сидів Юрій Львович, державою Золота Орда правив хан Тохта. Мова йтиме про 1301–1308 роки. Слід знати, що Великий князь Лев останні роки свого життя, десь після 1291-го, більше думав про душевне спасіння, ніж про земні справи, тому й залучав до керування державою старшого сина Юрія, якому й передав великокнязівський престол ще за свого життя. Послухаємо:

«Незадовго до смерті Лев І передав правління своєму синові Юрію І та прийняв чернечий постригу Лаврійському монастирі біля Старого Самбора, де і був похований» [53, с. 17].

Із цього свідчення можна констатувати, що Великий князь Лев був дбайливим державним діячем. Певно, був він і непоганою людиною. Хоча Літопис Руський подав його образ в негативному світлі. Та коли давній опис собору Святого Юра говорить, що Великий князь Василько прийшов із Володимира, від рідних дітей до міста Лева (у монастир Святого Юра) — помирати, то стає зрозумілою упередженість літописного писання.

За версією хронікерів собору Святого Юра, «волинський князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів… Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся у ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно…» [53, с. 122].

Велике питання — яке джерело достовірніше: Літопис Руський, скомпільований Катериною II та її «Комісією…», чи історія українського собору Святого Юрія у Львові, яку писали наші предки?

Та повернімося до часів князя Юрія. Звичайно, руське (українське) військо, яке 1300 року допомагало хану Тохті розгромити бунтівного Ногая, мусив очолювати особисто син Великого князя Лева — Юрій. Тому не може виникати сумніву, що стосунки Великого князя Юрія (1301–1308-ий) із ханом Золотої Орди Тохтою, який правив у 1291–1312 роках, були цілком дружніми. Слід також мати на увазі, що хан Тохта повністю винищив рід улусного хана Ногая, а переважну більшість його підданих переселив до свого улусу, в межиріччя Волги і Дону.

Коли дружина хана Узбека (1312–1342) у 1334 році їхала до Константинополя, то між Дніпром і Дунаєм, за свідченням її арабського супутника Абуабдаллаха Мухаммеда Ібн-батути, вона не зустріла жодної людини. Послухаємо цього очевидця:

«Потом мы прибыли к городу (на Дніпрі. — В.Б.), под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, … в том числе 8 дней без воды в ней… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев…» [3, с. 303–304].

За свідченням арабського (єгипетського) посла до хана Узбека, у 1330–1335 роках причорноморські землі сучасної України від Дніпра до Дунаю Золота Орда не використовувала.

Звичайно, порубіжні золотоординські сотники і тисяцькі старалися і далі, після смерті улусного хана Ногая, продовжувати політику захоплення земель деяких удільних князівств Київської землі, яка на ті часи входила до Великого Галицько-Волинського князівства. Але ті порубіжні непорозуміння не були в часи хана Тохти державною політикою Золотої Орди стосовно Галицько-Волинської держави. На це слід зважати всім.

Польща. Князь Юрій Львович у першому шлюбі мав за жінку доньку польського князя Казимира І — Євфемію. Літописний запис про його одруження «в Суздале» 1281 року — є звичайною московською фальшивкою-брехнею. Ми про те уже говорили і говоритимемо в наступному розділі. Увесь спектр взаємовідносин Великого Галицько-Волинського князівства з Польщею у 1301–1323 роках свідчить про матримоніальні зв’язки їх перших осіб.

Рідним братом дружини князя Юрія був польський князь Владислав І Локетек. Він, «Опираясь на польское рыцарство и отчасти на горожан, сумел подчинить себе Малую Польшу, Поморье и Великую Польшу (1296). Подавил восстание нем(ецкого) патрициата Познани (1310) и Кракова (1311), сопротивлявшегося объединению страны…» [25, т. 5, с. 148].

Звернімо увагу: Владислав І (1260–1333) в часи найвищої могутності, яка припадає на роки правління князя Юрія, жодного разу не вчинив воєнного походу на державу свого швагра та сестри Євфемії, хоча ті, за Літописом Руським, ходили воєнними походами проти польських князів не один раз. Про щось же це говорить?!!

Якщо Великий князь Галицько-Волинської держави Лев Данилович міг організувати воєнну кампанію, взявши у похід сина Юрія, на польські землі та домагатися окремих їх уділів, то в часи Великого князя Юрія і Владислава Локетека ми цього не бачимо з обох боків.

В ту пору тиск католицького престолу на приєднання до Польщі «схизматів Русі» посилювався з кожним роком. І то був тиск не тільки словесний і релігійний, а й — воєнний. Католицька церква перенесла з Палестини на землі прибалтійських народів діяльність своїх військових формувань — Тевтонського ордену (мечоносців) та Лівонського ордену (хрестоносців).

Ось як характеризує їх діяльність Велика Радянська Енциклопедія:

«Тевтонский орден… Орден хрестоносцев… нем(ецкий) католич(еский) духовно-рыцарский орден, осуществляющий в 13 — нач. 15 вв. феод(альную) агрессию в Вост(очной) Европе… В 1237 с Т(евтонским) о(рденом) объединились остатки разгромленного Ордена меченосцев (у 1236 році. — В.Б.)… Т(евтонский) о(рден) захватил земли пруссов (к 1283), Вост(очное) Поморье с Гданском (1309), Эстляндию (1346), Жемайтию (1382–98), о. Готланд (1398), Новую марку (1402). В Прибалтике образовалось крупное … воен(-но)-колонизационное гос(ударст)во… Опорными пунктами крестоносцев в захваченных землях стали укрепленные замки. Местное население было почти истреблено…» [25, т. 5, с. 354].

Треба розуміти, що подібна доля чекала й русичів (українців).

«Ливонский орден… католическая и воен(но)-политич(еская) орг(аниза)ция рыцарей Тевтонского ордена, создавшая в 13–16 вв. феод(альное) гос(ударство) в Вост(очной) Прибалтике… В 13 в. Л(ивонский) о(рден) являлся гл(авной) в(оенной) силой нем(ецких) феодалов и католич(еской) церкви в Вост(очной) Прибалтике, подчинившей по указанию римских пап и ливонских епископов власти нем(ецких) феодалов латыш(ский) и эст(онский) народы… Л(ивонский) о(рден) был окончательно ликвидирован 5 марта 1562» [25, т. 14, с. 428].

Ми згадали про діяльність цих католицьких військових формувань не випадково. Як бачимо, до початку XIV століття — часу правління Великого князя Юрія Львовича, Тевтонський орден, який мав рухатися переважно на південний схід, повністю закріпився на землі прусів та в Північному Помор’ї. Тому, ведучи мову про Литву, ми зобов’язані пам’ятати про існування цього мілітарного фактора.

Литовське князівство. У післярадянські часи серед білоруських істориків розгорілися палкі суперечки щодо визнання саме білорусів — литвинами, тобто одними із зачинателів Литовського князівства. Звичайно, новій історичній думці, насамперед, протистоять затяті русофіли, які й досі мріють про «великую и неделимую». Та справа в тому, що історики нової білоруської школи наводять такі факти, яким треба довіряти. Вони — незаперечні! Хто хоче більше з цього приводу знати, раджу звернутися до праці В.В. Деружинського «Тайны беларуской истории». — Минск: ФУАинформ, 2010.

Не будемо детально вивчати цю чи подібні праці. Проте кілька витягів, аби розуміти, що відбувалося на сусідніх нам землях, слід зробити.

«Перше писемне джерело, яке чітко фіксує політичну організацію литовського суспільства, — це договір 1219 р. між литовськими князями та волинськими князями Данилом і Васильком. З нього видно, що Литва є конфедерацією, на чолі якої стоять п’ять старших князів… Процес концентрації влади закінчився перемогою проти опозиції (яка перебувала в союзі з Волинню) у внутрішній війні 1248–1255 рр.

Однак, у той же час, вони стали об’єктами агресії німецьких держав — військових чернечих орденів. На теренах прусів і ятвягів формується Тевтонський орден, а на теренах латгалів, земгалів і куршів — Лівонський орден. Тому зрозуміло, що Литва прагнула розширення на південний схід — на територію Київської Русі…» [52, с. 8].

Білоруські історики стверджують, що вони ніякого стосунку до Русі не мають і не мали.

«Александр Гваньини, служивший комендантом Витебска в 1561–1568 годы, в своей знаменитой «Хронике Европейской Сарматии» (1578 г.) указывал, что население Витебска — литовцы (литвины). Никаких «беларусов» или «русских» там не было. В Витебске говорили на литовском языке (дзекающем западно-балтийском, ныне «беларуском»), но документация велась на русском языке Киева (ныне украинском)» [59, с. 94–95].

«…в земли Западной Беларуси (сердце ВКЛ) с 1200 по 1340 годы бежали от немецко-польской (католической. — В.Б.) экспансии около 100 тысяч человек из Пруссии и до 150 тысяч из Полабья и Поморья… сюда мигрировали около 300 тысяч человек, что кажется вполне возможным, учитывая внезапный и необъяснимый «взлёт ВКЛ» как «могущественной державы региона», появившейся «вдруг» на земле ятвягов» [59, с. 198].

Зрозуміло, що втекти та пройти сотні кілометрів глухими заболоченими лісами вдавалося тільки молодим і сильним людям, Так білоруська земля і так зване Велике Литовське князівство, ядром якого стали білоруські князівства (Вітебське, Турівське, Новогрудське, Полоцьке, Слонімське та інші) дали прихисток слов’янам і балтам, ставши ядром нової потужної держави — Великого Литовського князівства. Фактор посилення цього державного утворення (впродовж другої половини XIII століття) прийшлими людьми став головним і домінуючим.

«В ходе второго и третьего разделов Речи Посполитой (в 1793 и 1795 гг.)… царизм искусственно разделил единый до этого этнос литвинов на два якобы разных: на «белорусов» Витебска, Полоцка, Могилева, Смоленска, Гомеля — и на «литовцо-русов» Минска, Бобруйска, Вильни, Гродно, Бреста. В дальнейшем политика русификации привела к переносу термина «Белоруссия» и на Литовское генерал-губернаторство… А само название «Литва», ставшее запрещённым у нас, постепенно стало применяться к жемойтам Самогитии (латинский вариант термина «Жемойтия»)…» [59, с. 421–422].

Найкращим доказом, що білоруси були литвинами — є те, що у них не було такого історичного явища, як козацтво. Білоруси ставилися надзвичайно вороже до наших славних чубатих лицарів.

У білорусів (литвинів) були свої проблеми і з поляками, і з московитами, не менш серйозні, ніж в українців.

Наостанок зазначимо — згідно із церковними документами та дослідженнями поважних українських істориків (М.С. Грушевський), на Київському князівському престолі після 1300 року сидів рід путивльських князів Ігоревичів. Думаю, що саме Великий князь Галицько-Волинського князівства Юрій, за порадою золотоординського хана Тохти,посадив на київський престол князя Володимира-Івана Івановича — із династії путивльських князів, рід яких знали у Золотій Орді. Він не викликав заперечень, будучи дружнім.

Знищивши у 1300 році улусного хана Ногая, Тохта цим призначенням гарантував собі надійний і спокійний тил. Однак на цей раз він забезпечувався не так від Великого Галицько-Волинського князівства, як від набираючого стрімкої сили — Великого Литовського князівства.

«Сини Юрія Львовича Андрій і Лев уперше згадуються як «руські князі» у грамоті польського короля Владислава Локетека, датованій 1315 р. Наступного року Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими лицарями й затвердили його своєю грамотою, в якій вони звуть себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Можна зробити припущення, що старший, Андрій, правив у Володимирі, а молодший, Лев, у Галичі» [44, с. 101].

^{Князь Андрій Юрійович}

Сьогоднішні українські науковці, певно, за інерцією, продовжують розповідати нам московські «баєчки», весь час підкидаючи тезу про перенесення столиці до Володимира. Та не можна так недбало ставитися до нових абсолютно достовірних європейських джерел (праці іспанського ченця «Книга знань про всі королівства…»), де чітко вказана столиця Львів. Це настільки принципове питання, що українські історики не мають права мовчки його обходити.

^{Князь Лев Юрійович}

І ще на один факт слід звернути увагу. Як бачимо, весь історичний матеріал про князів Юрія Львовича та його синів Андрія і Лева польські та московські історики давно вилучили і приховали чи знищили. Все те робилося, аби доказати відсутність нащадків-чоловіків роду князів Галицьких. Тому хоча князі Андрій і Лев вперше згадуються у 1315 році, та початок їхнього правління перенесено на 1308-ий, аби зменшити роки правління титулованого короля Русі-України Юрія. Навіть сучасна професорка О.В. Русіна з цього приводу заявила:

«Не можна сказати нічого конкретного про обставини князювання Юрія Львовича у Володимирі (??? — В.Б.). Навіть дата його смерті, подана польським істориком Яном Длугошем (1308 р.), є значною мірою гіпотетичною» [44, с. 93].

«За образним висловом М. Грушевського, після того, як обривається Галицько-Волинський літопис, «Кімерійська пітьма спадає на історію Галицько-Волинських земель» [44, с. 93].

Що цікаво — нас завжди переконували, що та «пітьма» є явище випадкове. Хоча польський хроніст Ян Длугош жив на 150 років пізніше за Галицько-Волинського короля Юрія, у 1415–1480 роках. І слід думати, що він користувався якимись документами.

То куди ж вони ділися?

Жили ж іще в ті роки десятки нащадків роду Данила Галицького!

Не хочемо думати-аналізувати. Мовчимо!..

Як заявляють сучасні українські історики, досі збереглися два документи — оригінали з давніх князівських часів Андрія і Лева II.

Звертаю увагу читачів — оригінали!

Наводимо їх текст, з деякими поясненнями:

«Важливою складовою зовнішньої політики останніх володарів Галицько-Волинського князівства були їхні взаємини із Тевтонським Орденом (офіційно знаним як «Братство Тевтонської церкви святої Марії Єрусалимської»). Орден, що постав наприкінці XII ст., перебував під зверхністю імператора Священної римської імперії та Папи римського. Рицарі-тевтони насильно насаджували християнство, активно просуваючись на схід Європи… Угода 1316 р. є унікальною латиномовною пам’яткою, що вийшла з княжої канцелярії Андрія та Лева Юрійовичів.

«Вельможному панові і улюбленому у Христі братові Карлу з Тревері, великому магістрові ордену шпиталю святої Марії Тевтонського дому в Єрусалимі та іншим братам цього визнання у Пруссії.

Андрій і Лев, з Божої ласки князі всієї землі Русі, Галичини та Володимирщини, [шлють] поздоровлення… Оскільки між шановними мужами, вашими попередниками — магістром і братами прусськими, з одного боку, і нашими найяснішими предками — з другого, процвітали вияви люб’язності та добродійства взаємного сприяння, тому й нам відрадно з вами єднатися цим зв’язком прихильності та щирої дружби,.. що в давнину [пов’язувала] наших предків, як це ширше сказано у відповідних документах та угодах. Ми, бажаючи за прикладом наших предків бути з вами у щирій дружбі та прихильності і дружніх союзів, від давніх днів поміж нами укладених, узагалі нічим не зменшити, радше з Божої волі щедріше примножити, будемо старатися надійно захистити ваші землі від татар і від будь-якого іншого ворожого нападника, як тільки це нам випаде…

На засвідчення цього ми звеліли написати даний документ, зміцнений силою наших печаток» [44, с. 110].

Зазначимо: документ написаний на високому професійному рівні навіть для нашого часу; з високою самоповагою та повагою до отримувачів листа. У ньому не відчувається щонайменшого приниження та запобігання жодної сторони. Лист написаний щиросердечно, з відтінком достойності й теплоти.

Навіщо автор про все це говорить?

Не будемо цитувати листів до тих же адресатів, так званих Великих князів Галицько-Волинського князівства пізніших часів Юрія (Болеслава) Тройденовича і Любарта Гедиміновича. Вони написані із запобігливими, принижувальними нотками. Відчувається, що то листи-фальшивки, їх писали не горді, самодостатні правителі, а надзвичайно вишколені, досвідчені лакеї-попихачі. Навіть побудова окремих фраз, вжиття деяких слів свідчать про нерівноцінність сторін та запобігання перед адресатом. Тому історики й не застосовують до тих, по суті, фальшивок слово-термін — «оригінали».

«…Галицько-Волинські князі дбали про економічні інтереси свого краю. Це унаочнюють привілеї на вільну торгівлю купцями з Торуні й Кракова, видані Андрієм Юрійовичем одночасно у серпні 1320 р(оку). Перший зберігся в оригіналі, другий — у пізнішій копії. Обидва охоронні листи містять посилання на часи Андрійового батька, Юрія Львовича…» [44, с. 104].

Щоби читачі могли порівняти стиль листів-оригіналів князя Андрія Юрійовича, наводимо ще один його лист — оригінал від 27 серпня 1320 року.

«Андрій, Божою ласкою князь Володимирщини і володар Русі, висловлює достойним мужам радникам, лавникам і всім громадянам у Торуні прихильність і палку у всьому зичливість.

Нехай знає ваша достойність, що ми, прагнучи добра для нашої землі, а також користі всім приїжджим, які бажають побувати у нашій землі з тканинами, товарами або будь-якими іншими речами, за вашою власною радою, … бояр і наших вельмож, надаємо всім приїжджим на … прохання таке право, що жоден з митників наших або урядовців не повинен від них брати тканини або товарів, ні їх конфіскувати. Врешті, … всі ці права, які за часів нашого блаженної пам’яті батька мали на землі Руській усі купці, хочемо, щоб подібним правом знову всі приїжджі або купці користувалися. Також, якщо якомусь приїжджому або купцеві, що прибув на нашу землю, хтось із наших у нашому краю завдасть якусь кривду, прикрість чи насильство, і це буде доказано, то за кожен несправедливо відібраний або взятий динар зобов’язуємося віддати два.

Все це іменем нашої влади, з нашого боку і з боку всіх наших постановляємо неухильно дотримуватися» [44, с. 104–105].

Оба листи-оригінали засвідчують високу самоповагу українського князя, міць та силу держави, що стоїть за ним.

Ми пам’ятаємо, що першою дружиною короля Юрія була польська княжна Євфемія і саме вона народила Юрію синів Андрія і Лева. І хоча польські та російські історики майже постійно говорять про обох князів, як єдине ціле, та це тільки тому, що вони бажали про них говорити якомога менше. Обидві імперії були зацікавлені в закінченні (припиненні існування) на українській землі роду законних державців Данила Галицького. Польські хроністи недоговорювали, замовчували, хитрували і таким чином спотворювали історичну дійсність, допомагаючи своїм королям виправдати факт загарбання руських земель, спочатку Галичини та Волині, потім — Поділля, далі — Київщини, Черкащини і т.д. Московити діяли відверто грубо, нахабно: «Так було тому, що ми так сказали». І крапка! Хто не розумів — опинявся за Уралом чи в Казахстані.

Та повернімося до часів князювання Андрія і Лева. Як бачимо з листа князя Андрія, у серпні 1320 року, він був «володарем Русі» і особисто володів «Володимирщиною». Ще раз нагадую, що столицею держави у ті роки був Львів. Нас підштовхують до думки про столицю у Володимирі, та вірити тому не слід. Скажіть, будь ласка, а як вони мали вчинити, якщо були близнюками і поважали один одного?!!

Довіряти, перш за все, слід незалежним джерелам. А таким є — «Книга знань про всі королівства…».

Звичайно, будучи виховані матір’ю-католичкою, хоча, можливо, вона й прийняла православну віру чоловіка перед заміжжям, сини Андрій і Лев все своє життя були прихильні до Польської держави. Тим більше, що польським королем із 1320 року став рідний брат їхньої матері Владислав Локетек, який, скоріше не без їхньої допомоги, об’єднував розпорошені польські землі.

Золота Орда. Дотримуючись пропольської орієнтації, князі Галицько-Волинської держави Андрій і Лев II зіпсували дружні відносини з ханом Золотої Орди за часів свого правління. Не сказати, що вони стали ворожими, але дружніми, скоріше за все, перестали бути. Поведінка князів Андрія і Лева щодо сусідніх держав була неадекватною тогочасним обставинам.

У Золотій Орді до влади в 1311–1312 роках прийшов юний хан Узбек, батька якого попередній хан Тохта знищив. Ми пам’ятаємо, що король Галицько-Волинської держави Юрій був у дружніх відносинах з ханом Тохтою, допомагаючи йому у протистоянні з улусним ханом Ногаєм. Після того, як хан Тохта впродовж 1300–1301 років знищив усіх синів-спадкоємців хана Ногая, онук Ногая Каракисек втік до польського князя Владислава Локетека. Послухаємо:

«В том же году… (701 год = 6 сент. 1301 — 25 августа 1302 г.)… бежал Каракисек, сын Джеки, сына Ногая. Вместе с ним убежали два родственники его, Джерик-Темир и Юлу-кутлу. Это [произошло] оттого, что когда Тохта убил брата своего Сарайбугу и сына Ногая, Турая, то Бурлюк послал требовать [к себе] Каракисека. Тогда последний и оба упомянутых лица бежали. Бегство забросило их в страну Шешимен, в местность, называемую Будуль, поблизости от Кракова. Вместе с ним отправилось до 3 000 всадников. Шешимен и соратники его приняли их у себя, и они остались у них… прокармливая себя мечами [своими] до нашего времени» [3, с. 119].

Звичайно, хан Узбек, прийшовши до влади в Золотій Орді, мав кращі відносини з польським королем Локетеком, ніж з Великим князем Андрієм Юрійовичем та його князівством.

Тому є багато свідчень. Наведемо тільки два. Ось що писав Лаврентій Похилевич у своїх «Сказаниях о населённых местностях Киевской губернии», що вийшли друком 1864 року:

«В 1311 году Юрий князь Слуцкий, по свидетельству Стрыйковского, с Андреем Немировичем на урочище Ротку поразил на голову Татар, потерявших здесь (під Білою Церквою. — В.Б.) 8 000 убитыми» [36, с. 390].

А ось що пишуть сучасні українські історики, розповідаючи про політику князів Андрія і Лева щодо Золотої Орди:

«Напевне відомо тільки те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева «непоборним щитом, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].

У часи правління хана Узбека (1312–1342 роки) польський король Владислав Локетек установив цілком нормальні відносини з ханом Орди, використавши нащадків улусного хана Ногая та поселивши їх на корінних польських землях (Краківщина). Вірогідно, за свідомого тиску польської королівської сім’ї на своїх родичів, руських князів Андрія і Лева II, Велике Галицько-Волинське князівство змінює стратегію взаємовідносин із навколишніми країнами та перебирає на себе зовнішній тиск Золотої Орди, перетворившись на «щит Польщі».

Папський престол. Нам слід чітко розуміти — як би не ставився Папський престол до Русі (України) та наших верховних правителів — Великих князів, надаючи їм титули королів та вінчаючи їх королівськими коронами, головним завданням римських первосвящеників завжди було залучити український народ до католицької віри!

Такі зусилля Папський престол, починаючи з 1200 року, вчиняв постійно. Розповімо тільки про два з них. Папа Інокентій III, котрий жив у 1160–1216 роках, а очолював католицьку церкву у 1198–1216-х рр., надзвичайно активно втручався в справи нашої держави, наполягаючи, аби польський та угорський королі (католики) стали очільниками Галицько-Волинської держави ще в 1214 році.

Послухаємо:

«Королі Андрій II (Угорщина. — В.Б.) та Лєшко Білий (Польща. — В.Б.) зустрілись 1214 р. в Спішу, де вирішили, за згодою папи Інокентія III, посадити в Галичі нову династію — угорського королевича Коломана і польську княжну Соломею, яким тоді біло 5 і 3 роки. Галичина відходила до Угорщини, а Перемишльське, Берестейське князівства — до Польщі. Романовичам залишалась Волинь. Одночасно в краї поставало питання запровадження церковної унії. В силу різних причин ці плани не були доведені до завершення. Доля склалась на користь Данила Галицького, який зумів посісти Галич з третьої спроби 1238 р.» [53, с. 16].

Львівські історики випинають значення, насамперед, королів Польщі та Угорщини, проте слід розуміти, що головною дійовою особою позбавлення українців давніх національних земель був Папа Інокентій III.

Ще один шалений натиск Папського престолу, теж невдалий, на українську державу стався після загибелі наших князів, Андрія і Лева, в протистоянні з татарами 1323 року.

«Польські хроністи називають претендентів — сілезьких князів Генріха Глоговського та його брата Яна, котрі в 1324–1325 рр. заходилися титулувати себе князями Галичини і Володимирщини; Папа римський поквапився визнати за ними ці уявні титули. Однак їм так і не пощастило закнязювати на Русі» [44, с. 107].

Між іншим, «історики лише на основі листа Владислава Локетека до Папи Іоанна XXII дізналися про загибель обох братів (Андрія і Лева II. — В.Б.) до 1323 р(оку) при невідомих обставинах» [53, с. 24].

Цікаво зазначити: якщо Польська держава та Папський престол дозволили хоча таким чином дізнатися про руських (українських) князів Андрія та Лева II, то лист Папи Іоанна XXII до польського короля Локетека, на який він давав Папі відповідь, ніхто і ніде не публікував. Не читав його і я. Хоча текст того листа проступає із вищенаведених цитат. Благословивши зазіхання сілезьких князів Генріха та Яна Глоговських на руський (Львівський) престол, Папа зажадав від польського короля Локетека підтримати його рішення воєнною силою. А позаяк Польський королівський двір, з певних причин, не підтримував того рішення Папи, та відкрито відмовити Папському престолу не міг, то й почав розповідати про «непоборний щит, який захищав Польщу від татар».

Поляки самі мали палке бажання заволодіти нашим троном, а головне — нашою землею. Та того разу рішення Папського престолу і бажання Польського королівського двору не збіглися.

Історичні джерела засвідчили, а історики визнають, що у другого короля Русі Юрія Львовича було дві дружини.

Саме перша дружина народила йому сина Михайла десь у 1281–1282 році, який, за Літописом Руським, помер 1284 року, «будучи малим». Літопис Руський доведений до 1292 року, і в ньому немає жодної згадки про смерть першої дружини князя Юрія Львовича та його наступне одруження. Тому, треба думати, що польські хроністи та пізніші московські історики (знамениті дяки), розриваючи рід Данила Галицького на дві складові частини — Галицьких і Острозьких, — були зацікавлені розірвати його саме на 1292-му році. Скоріше за все, узимку із 1292 на 1293 рік померла перша дружина князя Юрія, і на початку 1293-го, маючи від народження 31 рік, син Великого князя Лева Даниловича Юрій одружився вдруге. На мою думку, його другою дружиною була українська княжна Варвара.

Хочу звернути нашу увагу на той незаперечний факт, що рід українських князів Острозьких вів своє походження від князя Данила Галицького та Святого Володимира Київського. Це визнавалося незаперечним фактом у Польській державі та у Великому Литовсько-Руському князівстві в XV–XVII століттях.

Ось що пишуть з цього приводу сучасні українські історики:

«За часів В.-К. Острозького й невдовзі після його смерті спостерігалося намагання утвердити думку, що Острозькі ведуть свій початок від давньоруських князів, зокрема Володимира Святославовича. Таку думку, наприклад, висловлює в панегіричній поемі придворний поет В.-К. Острозького Симон Пекалід «Про Острозьку війну…» (1600)… Так само письменник-полеміст Захарія Копистинський… в апології «Про всесвітлого та преславного Василія, князя Острозького, воєводу Київського», власне, частини об’ємного твору «Полінодія» (початок 20-х рр. XVII ст.), твердить, ніби цей рід сягає своїми витоками князів Володимира Святославовича та Данила Романовича (Галицького. — В.Б.). Нащадками давньоруських князів вважали Острозьких також польські хроністи Матвій Стрийковський, Олександр Гваньїні та Бартош Папроцький. Такий погляд був загальновизнаним у кінці XVI — на початку XVII ст., що засвідчив австрійський дипломат Е. Лясота 1594 р. у своїх записах про Україну» [46, с. 7–8].

Мені важко стверджувати, що після XVII століття, після окупації Русі (України) Московією, українські історики мають у своєму користуванні більше достовірних джерел, ніж у часи до окупації. Тому недовіряти в цьому питанні європейським хроністам, історикам та дипломатам ХV–ХVІІ століть не слід.

Звичайно, у 31-річного князя Русі (України), її короля — Юрія Львовича, від другої дружини були діти. Серед них — син Дмитро Юрійович, що засвідчив у своєму поминальнику Києво-Печерській лаврі знаменитий полководець Костянтин Острозький (Галицький) напередодні власної смерті (1530 рік). Пізніше це питання дослідимо детальніше. Як побачимо, саме 1293 року князь Юрій Львович одружився другий раз, і Літопис Руський не міг про те не написати.

Ось тому польські хроністи й приховали факт другого одруження князя Юрія та народження в його новій сім’ї ще одного сина — князя Дмитра, аби дати польському королю Казимиру III, який посів польський королівський престол у 1333 році, можливість стати претендентом на Велике Галицько-Волинське князівство та, по суті, — загарбати його 1349-го. Робили це з огляду на те, що нова дружина князя Юрія — Варвара, будучи від народження українкою (православною), позбавляла Папський престол та Польську Корону «законного шляху» заволодіння руською землею.

Сполошилися всі найближчі католицькі сусіди: польський король, угорський король, імператор Германської імперії, а головне — католицький Папський престол. Та того, 1323 року, виконати головний задум — заволодіти Великим Галицько-Волинським князівством — їм не вдалося. Поки польський король Локетек вів листування із Папським престолом, угорським королем та германським імператором, пояснюючи свою поведінку, Львівський престол Великого Галицько-Волинського князівства зайняв православний нащадок роду — Дмитро Юрійович Галицький, якого, за підказкою польських хроністів, українські історики досі видають за боярина Дмитра Дедька, що є звичайним «доважком брехні». У 1323–1349 роках «Львівська боярська республіка» існувати не могла. Її би за 26 років існування придушили чи то руські (українські) князі, чи то католицькі держави, які й полювали, насамперед, за Львівським королівським престолом. А доказом цього твердження є свідчення іспанського мандрівника та його праця «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі». Ця праця написана саме про ті роки (1323–1346). У ній нема жодного слова про «Львівську боярську республіку» та її правителя боярина Дмитра Дедька. То як таке могло трапитися в європейському документі?

Після 1349 року «Львівське королівство», про яке йшла мова у «Книзі знань…», припинило існування. Ось такі анекдоти підкинули нам історики.

Того, 1323-го, року католицькій Польщі вдалося досягти тільки часткового успіху. Під тиском скатоличеної частини роду Галицьких та Польського королівства представнику польських князів удалося, після довгих перемовин із Великим Галицько-Волинським князем Дмитром Юрійовичем, зайняти волинську частину князівства. Відбулося таке лише 1325 року під папською загрозою воєнного походу. Послухаємо давніх польських хроністів:

«Польський хроніст XIV ст. Ян із Чарнкова авторитетно засвідчив, що волинські бояри обрали собі князем Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева Романовичів» [44, с. 107].

А далі вже фантазують українські історики, щоби забезпечити князю Болеславу руський (український) престол. До речі, Ян із Чарнкова такого не говорив.

«Болеслав перейшов у православ’я й прибрав ім’я Юрія. До історії він увійшов як Юрій II або Юрій-Болеслав. Вокняжився він близько 1325 року…» [52, с. 107].

Що цікаво зазначити, на загальнодержавних документах, які немовби залишилися після Юрія II, чомусь стоїть печатка його діда — Короля Юрія І, що зайвий раз свідчить, що Юрій-Болеслав Великим князем не був. Послухаємо:

«Він (Юрій-Болеслав. — В.Б.) називав себе «з божої ласки уродженим князем», «князем Руського королівства» та користувався печаткою свого діда Юрія І» [53, с. 24].

Українські історики досі розповідають старі вигадки, не задумуючись, що говорять. Чудово попрацювали давні польські хроністи та пізніші московські шовіністи, понакидавши до історичних документів велику кількість фальшивок.

Говорити про прийняття князем Болеславом Тройденовичем православної віри не доводиться хоча би тому, що в історичних джерелах є свідчення про перебування його в католицькій вірі уже в 1331 році та відверте ігнорування ним українського православ’я. Тому не дивно, що «7 квітня 1340 року Юрія II отруїли бояри» [53, с. 25].

Скоріше за все, ті, які й обирали його князем.

Зазначимо, що в ті роки — перша половина XIV століття — переважна більшість населення Волині та Галичини тяжіла до православної релігії, тому й не дивно, що відверта демонстрація князем несприйняття віри переважної більшості людей держави закінчилася для нього повним фіаско.

У Польщі 1340 року сидів на троні з 1333-го новий король Казимир III, який, по суті, нічим не був пов’язаний з Руссю. Отримавши звістку про отруєння князя католика Болеслава-Юрія II у Володимирі та знаючи, що Великий князь Галицько-Волинської держави Дмитро Юрійович з воєнною дружиною обов’язково буде присутнім на заходах із поховання, польський король Казимир III не поїхав на похорон свого родича, а, зібравши невелику шайку-ватагу, рушив до столиці держави — Львова.

«22 квітня, обминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішає польський король Казимир III, який забрав із княжої скарбниці (раніше про це вже йшлося. — В.Б.) «…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частками дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях» [53, с. 25].

Не будемо розповідати, що ще поцупив польський король зі Львова та яких збитків він завдав Великому Галицько-Волинському князівству.

Довідавшись про цей бандитський напад на столицю, Великий князь Дмитро разом із сином Данилом, звичайно, вирушив до Львова та прогнав непрошеного гостя.

Сучасні українські історики всю заслугу в протистоянні з поляками 1340 року приписують вигаданому боярину Дмитрові Дедьку. Послухаємо:

«Беззаперечною заслугою Дмитра Дедька є те, що він на перших порах зумів відстояти незалежність Галичини, на яку зазіхали сусідні Польща й Угорщина, об’єднані політичним союзом…» [44, с. 121].

Звичайно, історики розуміють весь анекдотизм такого трактування подій — спільні сили Угорщини та Польщі у ті роки значно переважали воєнні сили не тільки Галичини, а й усього Великого руського князівства, тому ті ж історики в іншій книзі пишуть таке:

«Дмитро Дедько разом з князем Данилом Острозьким зустрічали у 1340 році ординські війська, що допомогли відбити польську інтервенцію» [52, с. 48].

Українські історики, певно, розуміють, що хани Золотої Орди на прохання якогось боярина Дмитра Дедька посилати військо не будуть. Для них ця особа могла бути тільки звичайним узурпатором влади. Тому ті ж самі історики змушені були залучити до цього ще й князя Данила Острозького. А чому це раптом князь Данило Острозький пішов допомагати узурпатору влади у Львові, якомусь Дедьку? Звідкіля, взагалі, він взявся? Мовчать шановні історики. Московські боси не пояснили, як відповідати на такі запитання. Та головне навіть не це. Допомога від Золотої Орди могла прибути до Львова тільки за 6–8 місяців. А то вже 1341 рік. Опріч того, хан Узбек за часів свого правління, взагалі, підтримував Польщу, а не Велике руське князівство, тож ніякої допомоги Львову не надавав.

Маємо суцільні історичні винятки із правил. Немов звернулися до російської історії.

Тому ще раз нагадуємо: дізнавшись про грабіж Львова, нащадки Данила Галицького — Великий князь Дмитро Юрійович та його син Данило Дмитрович (Холмський, Острозький) — повернулися зі своїми дружинами з Володимира до Львова і прогнали грабіжника Казимира III. Уже в травні місяці 1340 року цей лиходій був у Кракові.

Зазначимо: викравши королівські регалії в 1340 році зі Львова, польська держава досі не повернула їх Україні.

Це надзвичайно принципове питання. То було перше завдання католицької церкви — позбавити Русь (Україну) наданих державних символів. За державні символи — клейноди (інсигнії) — в середні віки точилися війни, їхня втрата прирівнювалася до втрати влади.

Виконавши перше завдання, позбавивши Русь (українців) та їх князів державних символів, польський король Казимир III та Папський престол почали готуватися до подальшого загарбання нашої землі. Готувалися планомірно, без поспіху.

«Очевидно, що край (Галичина. — В.Б.) не був залежний від Польщі, бо 1341 р. Папа звільняє Казимира III від дотримання складеної присяги, що відкриває дорогу до поновлення військових дій. Пізніше король домовляється з татарами… Казимир III обіцяв їм платити… в обмін на… (татарську. — В.Б.) згоду його панування в Галичині» [52, с. 19].

І, врешті, послухаємо останнє:

«Казимир III… (1333–1370). Після примирення 1340 року король не мав наміру відмовлятись від своїх … претензій на Галицько-Волинську державу. В цьому його підтримували угорський король Людовік і папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю Польщею половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 27].

Казимир III чекав слушного часу. І він його дочекався у 1349 році, коли Великий Галицько-Волинський князь Дмитро разом із своїм сином Данилом на чолі війська перебували у воєнному поході, скоріше — десь на сході держави.

Завдавши несподіваного, підступного удару, польський король Казимир III загарбав більшу частину Галичини та Волині: Холм, Белз, Берестя, Львів, Галич, Володимир тощо. Не забуваймо — ще з часів Данила Галицького велику частину населення новозбудованих міст, як у Польщі, так і в Русі, становили запрошені майстрові люди — німці. Будучи в ті роки католицького віросповідування, вони, звичайно, підтримали заклики новоприбулих пастирів, що прийшли із королем, і тут же переметнулися на бік загарбників. Таким чином, воєнна міць католицького короля Казимира III подвоїлася — потроїлася, маючи економічну підтримку Папи Климента VI та воєнну — угорського короля Людовіка.

Розпочалася довга, виснажлива війна руського(українського) князя Дмитра Галицького проти польсько-угорської окупації.

Звичайно, з 1349 року Дмитро Галицький переніс свою столицю до Луцька, а сина Данила посадив в Острозі.

«До самої смерті 4.08.1383 р. (дату смерті дозволяє уточнити запис Івана, священика церкви Св. Катерини на переписаному ним Псалтирі в річницю смерті великого князя… Дмитра,.. яка зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі)… Дмитро… не тільки зберіг під своїм правлінням Волинську землю (1340–1383), але і в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340–1349, 1353–1354, 1376–1377). Були періоди, коли польсько-угорські війська займали навіть Володимир та Луцьк…» [52, с. 48].

Нас переконують, що тим князем Дмитром був литвин Любарт Гедимінович. Та в російській історичній науці немає жодного факту, коли б князя йменували хрещеним іменем. Згадаймо так званих Олександра Невського, Дмитра Донського, Івана III, Василя III тощо. А в достовірних історичних джерелах абсолютно скрізь іде мова про руського князя Дмитра і жодним словом не згадується литовський князь Любарт Гедимінович.

Слід задуматися!