Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

КНЯЗЬ ФЕДІР ГАЛИЦЬКИЙ (1360–1448)

Князь Федір Галицький в сучасній українській історичній науці відомий як Федір Острозький. Хоча то була одна історична особа.

Сучасна українська історіографія подає матеріал таким чином, що невідомо з яких причин польський король Ягайло наприкінці XIV століття відібрав у литовського роду Любарта Гедиміновича місто Луцьк та всі їхні Волинські володіння і передав невідомому руському (українському) князю Федору, так званому Острозькому.

Що цікаво: людину з королівського литовського роду Гедиміна, у якого немовби відібрали всі володіння, звали князем Федором, а передали ті володіння теж князеві Федору.

Сподіваюся, ми пам’ятаємо, що у ті роки ні по батькові, ні прізвище не вживалося.

Згодом, взагалі, всі нащадки роду Любарта Гедиміновича, як у казці, зникли. Отаку «історичну науку» ми та наші діти й онуки вивчаємо досі. Що ж у ті роки насправді відбулося?

Ще з часів Великих Галицько-Волинських князів Андрія (1308–1323) та Дмитра (1323–1383) Русь (Україна) та Литва виступали проти ворогів спільними силами, в союзі. Так тривало за часів Великих Литовських князів Гедиміна (1316–1341) та Ольгерда (1345–1377). Зобов’язання були взаємними. Та все змінилося після приходу до влади в Литві Ягайла. Змінився статус самої держави. Послухаємо:

«…У Литві після смерті Ольгерда (1377 р.) …великокняжий віленський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, Ягайло… Це викликало обурення старших Ольгердовичів… Аби зміцнити своє становище (разом із іншими заходами. — В.Б.)… Ягайло прийняв… пропозицію (Папського престолу. — В.Б.) (про) укладення Кревської унії (24 серпня 1385 р.), якою передбачались інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави й перехід у католицтво володаря Литви та її мешканців… У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Всі литовські князі (та українські. — В.Б.) мусили присягнути на вірність «велебному господарю Владиславу, королеви польскому, литовскому и русскому, и иных земель господареви, и велебной госпожи Ядвиге, королице польской, и их детем, и Коруне Польской… поддаваючися с людьми и с землями, и с городы, и ствержами на веки веком» [44, с. 147–149].

Так, врешті-решт, католицькі місіонери (священики) думали перехитрити всіх литвинів і русичів та прибрати їх до рук.

Зазначимо: уже 1386 року новий польський король Ягайло почав видавати своїм підданим правові акти на земельні володіння саме на ті міста та землі, з якими вони присягли йому на вірність. Так що в документі 1386 року польського короля Ягайла, виданому князеві Федору, нічого дивного нема.

Рід Великих руських (українських) князів Галицьких, завдяки елементарній зраді литовського князя Ягайла, потрапив до хитро влаштованої католицької пастки. В умовах того часу відмовитися від присяги Ягайлові та не скласти її — означало позбавитися титулу князя та всіх володінь. Український князь Федір Галицький, він же — Острозький, розумів ту ситуацію. Свідченням чого є нові надбання від короля (1390 рік) та королеви Ядвіги (1393 рік).

Не існує жодного достовірного історичного документа, за яким би забиралися землі від литовського князя Федора Любартовича та передавалися руському князю Федорові Острозькому.

Тому всі так звані «писання» на цю тему є звичайними домислами, міфами.

Та навіть у цьому складному становищі патріотично налаштовані руські (українські) православні князі та їхні литовські колеги продовжували опір Польщі.

«Згідно з умовами Кревської унії було охрещено Литву — останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, захопленої Орденом, яку було покатоличено пізніше). Нова віра стверджувалася у Великому князівстві Литовському досить повільно (характерно, що навіть не всі Ягайлові брати перейшли у католицтво)» [44, с. 149].

Варто розуміти, що за часів Ольгерда, після Синьоводської битви 1362 року, у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтському почала різко посилюватися вага литовських Великих князів. На відвойованих у татар землях та сусідніх з ними, наприклад — Київщина, Сіверщина, Поділля, Великий князь одноосібно призначав своїх намісників. Хоча слід пам’ятати, що литвини у державі становили тільки 20 % населення, решта — русичі.

Звичайно, навіть при деякому свавіллі Литовські Великі князі змушені були дотримуватися певних правил.

Самі князі розділилися на православних і католиків. І хоча Ягайло, згідно із Кревською унією, був зобов’язаний привести до католицької віри і литвинів, і русичів (українців), та, відчувши опір, він і католицькі єпископи зрозуміли марність своїх зусиль.

«Упродовж усього свого тривалого перебування при владі зверхник Литви та Польщі Ягайло докладав чимало зусиль, аби реалізувати укладену в Крево у 1385 р. угоду й, згідно з нею, «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської». Однак на противагу цьому в особі його двоюрідного брата Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.). Початок державному відродженню… (Великому Литовсько-Руському князівству. — В.Б.) був покладений Острівською угодою, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Великому князівстві… (Литовсько-Руському. — В.Б.) — (1392 р.)» [44, с. 194].

Якщо принципово придивимось, то сучасні українські історики абсолютно не звертають уваги на руську (українську) складову частину Великого князівства, постійно йменуючи його — Литовським. У такому разі, цим українським історикам нема потреби говорити про ставлення руських (українських) князів та руських людей до тих далеких подій. Отож, немовби Русь (Україна) в ті часи була, і — не була.

Така собі невизначеність «хахлуїв». Саме тому й було відроджене Велике Литовсько-Руське князівство, а його слід іменувати тільки так, бо переважна більшість руських (українських) князів на чолі зі своїм Великим князем Федором Галицьким (Острозьким) чітко заявили королю Ягайлові: «Ти особисто можеш міняти віру, на яку бажаєш, і ми присягаємо тобі, як королю, на вірність. Та міняти свою предківську християнську віру не збираємося. Вона є рівноправною з католицькою, бо знаходиться з нею в унії».

Тільки так могли говорити українські державці, які поважали себе, своїх предків, свою землю та свій народ.

Українським історикам автор укотре нагадує: переставаймо вірити російським так званим джерелам. Для певності заглядаймо до європейських та світових. А там досить чітко встановлено, що 14 Вселенський Собор (2-ий Ліонський, який відбувся 1274 року) уклав унію між католицькою та православною церквами.

Українські князі династії Галицьких, руські митрополити та єпископи ХІІ–ХІV століть були настільки освіченими та обізнаними людьми свого часу, що володіли матеріалами й рішеннями Вселенських Соборів.

Тому виклад і потрактування подій нашого минулого мають змінитися. Треба викинути московську державну балалайку, під котру співаємо уже сотні років, якою користувався давній російський національний герой — «Иванушка-Дурачок».

Слід зазначити ще одну незаперечну річ. У новій державі першою особою був Великий князь Вітовт, а другою — руський (український) Великий князь Федір Галицький. Певно, цей стан був зафіксований державними документами офіційно. Бо таке явище у Великому Литовсько-Руському князівстві спостерігалося впродовж ХV–ХVІ століть.

Можна погоджуватися чи ні зі згаданою тезою, та цьому твердженню є досить-таки блискучий доказ.

1421 року Велике Литовсько-Руське князівство відвідав посол англійського і французького королів лицар Гілльбер де Ланноа. Ми досліджували це питання у першому томі книги і знаємо, що під тиском Папи Римського та з ініціативи англійського короля Генріха V (1413–1422) і французького короля Карла VI (1380–1422) європейські монархи готували хрестовий похід проти Османської (Турецької) імперії. Кожному із монархів Гілльбер де Ланноа вручав королівські листи і подарунки. Після вручення королівських листів польському королю Ягайлові подібні листи він вручив Великому князю Вітовтові. Після того монархи вели розмови з послом про деталі походу під час так званих бенкетів (обідів). Послухаємо лицаря Гілльбера де Ланноа:

«84. Тоже… Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду, великому князю и государю Литовскому, которого я нашёл в Каменце на Руси, вместе с женой и в сопровождении татарского князя и многих других князей, и княгинь, и рыцарей (бывших в большом количестве). Я исполнил своё мирное посольство относительно князя Витольда со стороны 2-х королей и представил ему драгоценности короля Англии. Этот государь оказал так же большие почести мне, отлично угостил меня — дал мне три обеда, на которых посадил меня за своим столом…» [8, с. 36–37].

Посол Гілльбер де Ланноа нічого не пише про присутність на тих обідах руських (українських) князів. Зустріч із ними він виділив в окремий розділ. Послухаємо:

«85. Тоже. Один князь и русская княгиня из числа его (Вітовта. — В.Б.) подданных дали мне обед и пару русских (українських. — В.Б.) вышитых перчаток,.. а его рыцари дали мне другие подарки, как-то шапки и перчатки, подбитыя куньим мехом, и татарские ножи, особенно-же Гедигольд, капитан Плюи в Подолии…» [8, с. 38–39].

Зазначимо: королівський посол де Ланноа описав відвідини десятка різних міст, країн та утворень, як-от: Брабант, Бремен, Вісмар, Тевтонський орден, Польське королівство, Велике Литовсько-Руське князівство тощо. Бенкети (обіди) у всіх країнах йому давали тільки монархи. Виняток трапився у Великому Литовсько-Руському князівстві. Що за етикетом того часу означало: руські князі самостійно ухвалювали важливі рішення. І не інакше!

Саме те у спогадах засвідчив лицар, коли описав зустріч у другому Кам’янці (Подільському) з руським князем Гедігольдом (Василем Красним — сином Федора Острозького) та подальшу зустріч з ним на узбережжі Чорного моря.

Нам слід зрозуміти: ще за часів Великих князів Андрія Юрійовича Галицького (1286–1323) та його молодшого брата Великого князя Дмитра Юрійовича (1301–1383) був створений союз Русі (України) з Литвою, яка значно посилилася людьми втікачами від Тевтонського ордену і займала терени сучасної Білорусії. Через те що обидва народи — литвини-білоруси і українці-русичі — відверто потерпали від тиску католицької церкви, то десь із другої половини 30-х років XIV століття вони спільними зусиллями відбивалися від католицизму. Хоча, звичайно, були й інші подразники, як зовнішні, так і внутрішні, які постійно використовував католицький Папський престол.

Саме під час того жорстокого протистояння загинув спадкоємець Великокнязівського престолу син Дмитра — Данило. Українська історична наука вважає, що таке сталося 1376 року. Хоча окремі українські науковці, наприклад професор П.М. Кралюк, твердять, що смерть могла настати «між 1366 та 1370 рр.». Ми ж схиляємося до думки, що князь Данило загинув-таки у боротьбі з поляками десь у період 1350–1380 років. Підтвердженням цього, на мій розсуд, є «легенда давнього Острога про княжича Дмитра». І хоча, за легендою, у князя Данила помер «улюблений маленький син Дмитро», та його «відспівувало 120 священиків з єпископом Арсенієм, над його могилою побудували велику круглу вежу… (та. — В.Б.) церкву Св(ятого) Миколая» [154, с. 58].

З такими почестями в українських православних церквах відспівували тільки національних героїв, до яких не міг належати малий хлопчина.

Легенди завжди будуються на фактах, але зберігають тільки головне — про що несуть звістку. У нашому випадку — легенда зберегла пам’ять про страшне горе батька (князя Дмитра), котрий пережив сина (Данила) та побудував над його могилою церкву Святого Миколая. А відспівували те страшне горе князя 120 священиків з єпископом Арсенієм. Так, на мою думку, слід сьогодні тлумачити острозьку легенду. Вона приховує в собі давню таємницю.

Саме в ті, кризові для династії Галицьких князів, роки [загибель князя Данила (1376), смерть князя Дмитра (1383), невизначеність наступника, агресія Польщі] підлого удару по Великому князівству завдав Ягайло, перейшовши на польський бік (1385) та особисто прийнявши католицьку віру (1386).

Унія 1385 року Литви з Польщею поставила перед руськими (українськими) князями та перед українським православним народом проблему вибору: як вижити? Це не риторичне, нейтральне питання, як можуть думати деякі сучасні історики. Ні! То було питання збереження українського (руського) етносу в його суто національному вигляді. Варто пам’ятати: на 1385 рік ми мали суто національну українську мову, яка більше 2 (двох) тисяч років об’єднувала нас; мали свою національну культуру, звичаї, побут тощо; майже 500 (п’ятсот) років українців об’єднувала єдина православна віра, яка пронизувала абсолютно всі шари суспільства.

Об’єднання Литовсько-Руської держави з Польщею несло в собі загрозу піддати все те руйнації та знищенню. Що головне: як руські (українські) князі, так і прості люди могли ці речі спостерігати на захоплених поляками землях Галичини та Волині.

Повернімося на десяток років у минулі часі. Ми пам’ятаємо, що польський король Казимир III, який 1349 року захопив та привласнив українські землі Галичини й Волині (а за них руські (українські) князі вели тяжкі кровопролитні визвольні війни), помер у 1370 році. Як стверджують польські хроністи, з чим погоджуються сучасні українські історики, скориставшись польською скрутою, Великий Галицько-Волинський князь Дмитро повернув більшу частину загарбаної землі Волині разом із столицею Володимиром. А оскільки ми вже встановили, що луцький престол із 1340 року посідав князь Дмитро із роду Галицьких і ніякого литовського князя Любарта Гедиміновича з 1340 до 1383 року в Луцьку не було, то виникає дуже цікаве запитання: що ж учинив Дмитро Галицький із столицею Волині Володимиром, повернувши у 1370 році до своїх володінь? Українські історики це неординарне питання залишають поза увагою. Трапилася напрочуд дивна історія: столиця повернулася до володінь Великого князя, а він продовжував сидіти в Луцьку. Так потрактовують ті події сучасні українські історики.

Все те — давні московські «доважки брехні». І ось чому.

У праці сучасного історика Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник» на 10 сторінці наведена «Генеалогічна таблиця кн. Острозьких». Звичайно, недоліком її стало те, що цей давній рід починається із князя Данила, так званого «родоначальника князівського роду Острозьких», який нібито взявся нізвідки. Дуже бояться українські історики виходити за рамки «московського дозволу», тому й розповідають старі російські байки про «Иванушку-Дурачка». Та полишимо цю болючу тему. Добре вже те, що шановний історик чітко зафіксував чотирьох синів князя Данила, двоє з яких — Михайло і Дмитро — були старші за нам відомого Федора (Острозького), котрий, зрештою, посів батьківський князівський стіл.

Автор пропонує дослідити, як все те відбувалося в часі, вписується воно чи ні до відомих подій.

Якщо Дмитро Галицький, за нашим дослідженням, яке повністю спирається на Літопис Руський, 1300–1303 року народження, то його син Данило, так званий Острозький, — 1323 року народження. Отож, оба князі, Дмитро й Данило, брали участь 1340 року у воєнному протистоянні польському королеві Казимиру III у Львові.

У 1349 році несподіваним нападом, з благословення католицького престолу, Казимир III захопив Галичину та Волинь. До 1380 року Великий князь Дмитро Галицький та його син Данило вели жорстоку боротьбу із поневолювачами — католицьким союзом Польщі та Угорщини і допомагаючим їм — Тевтонським орденом. Свою столицю, в зв’язку із втратою Львова та Володимира, Великий князь Дмитро Галицький переніс до Луцька, а сина Данила наділив Острогом.

Звичайно, ніякого протистояння у ті роки з Великим Литовським князем Ольгердом Дмитро Галицький допускати не міг, хоча йому й не все подобалося в діях того. Головне, що вчинив Ольгерд: прикрив Русь зі сходу та півдня від можливого нападу Золотої Орди. Зазначимо: союзна Литва не зазіхала на українську мову, українську культуру та наші закони. Тому коли 1370 року руські князі відвоювали у Польщі Волинь із столичним містом Володимиром, то на столичний Володимирський престол зі згоди діда Дмитра (67 років) та батька Данила (47 років) сів старший брат — Михайло (Міхал), якому того року виповнилося 25–27 літ. Середущий син Дмитро, певно, по смерті діда, посів Луцьк, а Федір, на 1376 рік — молодший, повнолітній князь, — посів батьківський Острозький стіл.

Польські автори Станіслав Кутшеба і Владислав Семкович у праці «Akta unji Poski z Litwa, 1385–1791», яка вийшла друком ще до Другої світової війни, перелічили та зафіксували князівські роди, які склали присягу на вірність Польській Короні. На мою думку, це цілком надійне джерело, яке досі, практично, не використовувалось істориками.

Панівним, домінуючим родом руських князів XIV–XV століть була потужна династія князів Галицьких. Ми усе те спостерігали в нашому дослідженні.

Треба відзначити: у новоствореному, скоріше за все — на добровільно-примусових для русичів (українців) умовах, князівстві зберігалися титули Великого Литовського і Великого Руського князів. Це особливо проявилося в часи князя Костянтина Івановича, коли він мав право користуватися червоною (королівською) печаткою, та в часи Великого Руського князя Свидригайла, коли 1342-го йому той титул надали руські князі. Отож, титул існував, мав силу. І українська влада теж існувала.

Навіщо автор звертає увагу читачів на цю, здавалося б, другорядну річ?

Справа в тому, що за сотні років поневолення українців привчили до думки неіснування української держави, а, отже, й неіснування української влади.

Робили з нас не простих невігласів, а свідомо привчали до розгулу та махновщини. З такими людьми легше справитися, ними легше заволодіти та керувати.

Ті ж недоброзичливці підкидають думку, що й козацька українська держава постала нібито на голому, дикому місці. В той час, коли вона виникла на противагу Люблінській унії, на яку пішла переважна більшість українських князів, зокрема — рід Великих Українських князів Галицьких (Острозьких).

Саме тоді українська нація й породила нову правлячу еліту (шляхту) — козаччину.

Хоча роки життя князя Федора Галицького-Острозького (1360–1448) належать до надзвичайно буремних і втаємничених, та все ж він посів достойне місце в українській історіографії.

Залишившись після смерті діда Дмитра (1383) та пізнішої загибелі старших братів Михайла і Дмитра старшим князем роду, князь Федір достойно захищав інтереси Русі. Майже вся його діяльність припадає на часи правління Великого князя Вітовта, який володарював Литовсько-Руською державою у 1392–14З0 роках.

Великий князь Вітовт прийшов до влади, насамперед, завдяки династичним протистоянням та невдоволенню руських православних князів політикою Ягайла, особливо рішеннями Кревської унії про поголовне окатоличення. Будучи особисто католиком, Великий князь своїми рішеннями не утискував православних князів та православну релігію. Хоча сказати про якусь протидію Вітовта проникненню та посиленню католицизму в самому Великому князівстві теж не можна.

«Відтак, позиції Ягайлового намісника у Великому князівстві… (Литовсько-Руському. — В.Б.) значно зміцніли. І вже невдовзі, у жовтні 1398 р., литовсько-руські князі та бояри, зібравшись на острові Салин (на р. Мамель) задля підтвердження угоди з Орденом, проголосили Вітовта своїм королем» [44, с. 198].

Не виникає сумніву, що князі Галицькі (Острозькі) Михайло, Дмитро й Федір та їх повнолітні родичі брали участь у цьому почесному зібранні.

Варто пам’ятати, що саме ці роки так званого російською історичною наукою повністю спотворені. Аби приховати чергову втрату московитами (1392 рік) своєї золотоординської династії, вони до історичних подій понакидали сотні вигадок, міфів та «доважків брехні». Тому, аби відновити давнії події та взаємовідносини, звернімося, перш за все, до цілком надійних документів Золотої Орди, пам’ятаючи, що Московія у всі роки була її складовою частиною, та до документальних матеріалів Литви, України і Польщі.

Ось про що розповідають давні джерела. 1380 року до влади в Золотій Орді прийшов хан Тохтамиш. Уся світова наука визнає цей факт. Але московські владоможці прив’язали до цього беззаперечного та достовірного факту свою брехливу вигадку про Куликовську битву, яка немовби відбулася 1380 року. Зазначимо, що світові джерела нічого не знають про згадану битву ні про вигадану дату, коли вона нібито сталася. Зате достовірно знають про баталію хана Тохтамиша з Мамаєм восени 1380 року.

Автор не буде черговий раз досліджувати вигадку про московську Куликовську битву. Хто хоче дізнатися більше з цього приводу, пропоную звернутися до праць «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська».

Звернімо увагу тільки на один факт.

За московською версією про так звану Куликовську битву, та відбулася 8 вересня 1380 року, а Мамая стратили в Кафі 28 листопада того ж таки року. Тобто через 80 днів. Так от, за ті 80 днів мали відбутися послідовно такі події:

1) Мамай мав дібратися з Куликового поля до рідного улусу (близько 1500 кілометрів),

2) Зібрати нове військо, а це не менше 70–100 тисяч вершників,

3) Рухатися назустріч ханові Тохтамишу разом з військом (не менше 700 кілометрів),

4) Провести битву з ханом Тохтамишем (програти її),

5) Після поразки Мамай мусив утекти до Кафи (700 кілометрів), Тохтамиш у той час мав рухатися з військом за Мамаєм (700 кілометрів),

6) Хан Тохтамиш мав оточити та штурмувати Кафу; після того відбулися переговори; і, врешті решт, 28 листопада 1380 року знищили Мамая; після чого хан Тохтамиш підписав з генуезцями договір.

За моїми найоптимальнішими підрахунками, на всі перелічені події треба мінімум 4 (чотири) місяці. А їх нема. Світова історія, між іншим, не знає, щоби полководець (Мамай), програвши такого рівня битву (Куликовську), зумів провести подібного рівня баталію через 1,5–2 місяці.

Сьогодні це розуміють навіть російські історики, тому й шукають для Куликовської битви нове місце. Бо на сучасному місці тої вигаданої події, як влучно заявив один російський професор, «двісті років копають, а ломаного списа не знайшли».

Щоби у нас не виникало сумніву щодо битви Тохтамиша з Мамаєм 1380 року, послухаємо російських академіків: «Тохтамыш в 1380 разгромил войско Мамая на р. Калке…» [25, т. 9, с. 561].

Хан Тохтамиш, згідно із достовірними арабськими джерелами, після розгрому Мамая переслідував того до міста Кафи, куди переможений утік. Потім, оточивши місто, зажадав його видачі й страти, що й відбулося 28 листопада 1380 року. Отож, зрозуміло, що битва Тохтамиша з Мамаєм на річці Калці була останньою в житті Мамая.

Московити понакидали до опису битви та до складу її учасників десятки ще гидотніших вигадок. Довільними фантазіями є участь в битві литовсько-руських князів Андрія Полоцького, Дмитрія Брянського та Боброка-Волинського. За московською методою — чим огидніша брехня, тим швидше в неї повірять. Та полишимо і цей імперський «доважок брехні». Про нього можна багато що розповісти. Надійним документом, що дійшов до нас уйгурською мовою, тобто мовою оригіналу Золотої Орди, є лист хана Тохтамиша до Ягайла. Російські історики зробили багато, щоби спотворити переклад тексту та рік написання його. Так от, лист написано весною 1392 року, після битви Тохтамиша з Тимуром 18 червня 1391 року на річці Кундурчі. У другій книзі «Москва Ординська» детально і послідовно досліджено битву й наведено повний текст перекладу російською мовою ярлика (листа) Тохтамиша до Ягайла, зроблений професором Казанського університету Мірзою А.К. Казем-Беком. В листі хана чітко зазначено, що під час битви його зрадило кілька ханів, серед них Бек-Булат і Ходжа-Медин. А нашим дослідженням встановлено, що то були Рязанський (Бекбулат) та Московський (Сарихозя) князі.

Треба пам’ятати: золотоординські й російські імена осіб та назви міст, рік, озер тощо всуціль не збігалися. І Москва була зацікавлена, щоби істину ніколи не встановили.

Навіщо ми це пояснюємо?

У подальших дослідженнях ми не один раз побачимо згадки про так званих московських князів і їх вчинки. Щоби постійно не говорити одне й те ж, ми змушені прояснити ситуацію, яка відбулася після воєнного походу Тохтамиша на князів-зрадників. Той похід стався навесні 1392 року, в результаті чого хани (князі)-зрадники потрапили до рук Тохтамиша й були страчені. Ось як хан Тохтамиш описав у листі до Ягайла давні події:

«Чтобы дать знать о восшествии (на престол) великой Орды, уже отправляли (мы) к тебе Кутлу-Бугу (и) Асана, главных послов. И ты тоже отправил к Нам своих посланников. В прошлом году Бикбулат, Худжамадин, несколько главных огланов, Бикиш, Турдучак, Бирди (и) Давуд, главные князья тайком отправили одного по имени Идику (Едігей. — В.Б.) с приглашением к Тимуру; тот вместе с языком шёл (на нас)…

Когда начался бой, те злые люди (упомянутые изменники) повернулись и тронулись с места, а народ упрямился…

Бог нам помог: передал (он) мне враждующих: Бикбулата, Хаджимадина, Турдучака, Бердия (и) Давуда, великих огланов и князей.

Теперь, чтобы дать знать об этом случившемся, отправили (мы к тебе) главных послов Асана и Турду-Ходжу…» [171, с. 37–38].

Отож, ще раз констатуємо: лист хана Тохтамиша до Ягайла датований 1392-м роком. Про те говориться в його тексті: зрада відбулася «минуло року», тобто 1391-го. Хан Тохтамиш влади в Золотій Орді не втрачав, бо ще того ж таки 1391 року направляв послів Кутлу-Бугу та Асана сповістити Ягайла «о восшествии (на престол)».

Автор пропонує розглянути давні події, що відбулися після 18 червня 1391 року, тобто після битви Тохтамиша з Тимуром на річці Кундурчі. Як пам’ятаємо, емір Тимур з рештками свого війська після битви «остановившись лагерем на одном из островов Волги, носившем имя Уртюбе,… в течении 26 дней приводил в порядок свои войска…» [30, с. 156].

Тобто, слід думати, що й хан Тохтамиш зі своїм військом усі ці 26 днів, перекривши можливість Тимуру завдати удар по містах Булгарії, перебував неподалік.

Звичайно, військова маса хана Тохтамиша, після відходу з поля бою зрадників, була меншою за залишки війська Тимура. Тому, зрозумівши, що його суперник чекав підкріплення, емір Тимур почав відступати по старій дорозі. Скоріше за все, хан Тохтамиш особисто не переслідував еміра, а доручив те чинити надійному полководцю. Тобто — уже в серпні місяці 1391 року Тохтамиш був у своїй столиці. Якщо його перше посольство до Великого Литовсько-Руського князя Ягайла вирушило до Литви у серпні 1391 року (на чолі з Кутлу-Бугою та Асаном), то уже до середини листопада воно було у Вільні. А в лютому-березні 1392 року, як пише у своєму листі хан Тохтамиш, «твои посланники» були в Сараї.

Навіщо автор розповідає про ці деталі? Справа в тому, що московити перебрехали в своїй історії 1392 рік на 1382, приховавши, таким чином, знищення Тохтамишем московського князя (оглана, згідно із листом хана) Сарихозю, він же — так званий Дмитрій Донський. Хан Тохтамиш із 1392 року особисто посів Московський князівський стіл, знищивши напередодні свою старшу дружину, яка теж зрадила йому.

В історичній науці московитів так званого князя Василя І не було. Тому він не міг бути зятем Великого князя Вітовта. Тохтамиш, знищивши князя-оглана (тобто людину з роду Чингісхана), перетворив московський удільний улус на власну вотчину, куди переселив свої ханські роди: ширинів, аршнів, баринів і т.д. А сам хан Тохтамиш, одружившись на доньці Великого князя Вітовта, отримав його повну підтримку.

Хто хоче прискіпливіше вивчити період Золотої Орди тих часів, а отже, й Московії, раджу звернутися до другої книги «Москва Ординська», частина друга: «Цар (хан) Тохтамиш».

Темник Едігей, спаливши Москву 1407 чи 1408 року, скоріше за все, знищив і Тохтамиша. Московський улус, практично, перестав існувати з 1408 до 1425 року. Та нам слід пам’ятати: ще під час походу Едігея з мангитами на Москву хан Тохтамиш відправив усі свої роди (старих людей, дітей, жінок тощо) та частину війська під захист Великого Литовсько-Руського князя Вітовта. Те військо у 1408 році очолював старший син хана Тохтамиша від першої (старшої) дружини — Джалал-ад-дін (Зелені-Салтан). Саме завдяки цьому рішенню хана Тохтамиша були врятовані від знищення його тюркські роди та старші сини-мусульмани.

Сучасні історики, спираючись на документи, засвідчили:

«Наприкінці 1409 року Вітовт із Джалал-ад-діном прибули до Берестя, де зустрілися з Ягайлом і домовились про подальші дії» [83, с. 121].

Автор просить звернути увагу на той факт, що цього разу татари зі своїм ханом Джалал-ад-діном прийшли із Московщини. Вітовт зі своїм військом чекав їх на Угрі.

А ось друге свідчення російського професора М.Г. Сафаргалієва (1960 рік):

«Впоследствии Джелал-ад-дин со своими татарами, которых, по словам Длугоша, насчитывалось 40 тысяч, принимали участие в знаменитом Грюнвальдском сражении в1410 году и содействовали разгрому ордена. Со своей стороны Витовт помог Джалал-ад-дину захватить Крым вскоре после битвы под Танненбергом (Грюнвальдом)» [30, с. 186].

Таким чином, ми маємо змогу ще раз переконатися, якими близькими були відносини Великого князя Вітовта та правителів Золотої Орди.

У 1413–1414 роках терени Новгорода, Пскова та півночі Литви відвідав європейський лицар Гілльбер де Ланноа. Ось його спогади:

«Из Трок я приехал в одно селение и замок, называемый Позурь, лежащий на реке Маммель (Неман), которая есть очень большая река; этот замок очень велик, весь из дерева и укреплён самим положением своим; одной стороной на очень обрывистой горе, другой стороной расположен на ровной земле. И там в этом замке я нашёл герцога Витовта, князя Литвы, его жену и дочь, жену… (князя. — В.Б.) Московского и дочь его дочери» [8, с. 30].

Отож, після смерті хана Тохтамиша, яка сталася 1408 року під час походу Едігея на Москву, в 1409-му князь Вітовт ухвалював рішення зі старшим його сином.

1410 року хан Джалал-ад-дін, за допомогою війська Вітовта, оволодів Кримом, а в 1411 році посів Золотоординський престол. Тобто ми ще раз переконуємося, що починаючи із 1380 року, Золота Орда (хан Тохтамиш) і Велике Литовсько-Руське князівство (Ягайло та Вітовт) діяли проти своїх ворогів, об’єднуючи зусилля. А таке могло трапитися завдяки порідненню хана Тохтамиша з родом Великого Литовсько-Руського князя Вітовта.

У знаменитому ярлику хана Тохтамиша до Ягайла 1392 року є така фраза: «З підданих Нам волостей, зібравши виходи, вручи послам, які йдуть для доправлення до скарбниці» [171, с. 51].

Автор уже пояснював, як професор Казанського університету Казем-Бек спотворив саме це місце російського перекладу уйгурського тексту хана Тохтамиша. Тому ми використали переклад професора І.М. Березіна.

Про що свідчать ті слова хана Тохтамиша?

Вони беззаперечно вказують на те, що 1392 року деякі землі Золотої Орди, будучи приналежні їй, управлялися владою Великого Литовсько-Руського князівства. В цьому випадку російські історики та їхні українські однодумці завжди кивали нам на українські землі Київщини та Поділля. Мовляв, мова йде про них. Цим натяком московити та їхні «українські одностайники» приховували ще один московський «доважок брехні» про «татарську Західну Мещеру», тобто землі від Рославля — Брянська — Трубчевська до Можайська — Наро-Фомінська — Кашири, які раніше захопив князь Ольгерд та на які хан Тохтамиш свого часу видав ярлик на управління Литві.

Приховуючи правду, нам нав’язують думку, що скориставшись скрутою хана, Вітовт «зажадав від Тохтамиша ярлика, котрим той зрікався верховного права на ті руські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, і, відтак, ліквідовувався режим литовсько-татарського кондомініуму й припинялася сплата данини в Орду». Згадка про цю історичну подію дійшла до нас у словах кримського хана Менглі-Гірея (1506 р.): «Великий царь Тохтамыш дал великому князю Витовту Киев, и Смоленск, и иншие городы, и предок наш царь Тохтамыш на всё дал ярлык свой» [44, с. 204].

Слід пам’ятати, що слова знаменитого кримського хана Менглі-Гірея нам донесла так звана московська історична наука. Це видно по назві міст: «Киев, и Смоленск», які ніколи не входили до складу Золотої Орди, і, звичайно, ханський рід Гіреїв такі азбучні істини знав. Московити, наводячи словами хана Менглі-Гірея фальшиві міста, мали подвійну мету: виводили з-під влади Орди сучасну свою територію від Смоленська до Можайська та «притягали за вуха» до володінь Золотої Орди міста, які не мали нічого спільного з нею. Навіть якщо звернутися до праці М.М. Карамзіна «История государства Российского» — можна переконатися, що Смоленськ ніколи не входив до складу Золотої Орди.

Ще раз нагадуємо читачам: ханські ярлики, які збереглися до наших часів (Хаджі-Гірея, 1461 р.; Менглі-Гірея, 1472 р., 1507 р., 1514 р.; Махмед-Гірея, 1520 р.; Сахіб-Гірея, 1540 р.; Девлет-Гірея, 1560 р.), видавалися тільки на землі так званої «Західної Мещери», частини Сіверщини та частини Поділля. От лише звертатися до російських перекладів цих історичних пам’яток аж ніяк не радимо.

Поговоримо про статус Галицько-Волинського князівського роду Галицьких-Острозьких у Великому Литовсько-Руському князівстві.

Ось якої думки дотримуються сучасні історики щодо українських (руських) князів Середньовіччя:

«Слід враховувати, що Острозькі, як і представники інших князівських династій Русі в період Середньовіччя, вважали себе де факто незалежними правителями. І справді, типологічно князівства Волині чи Полісся (а до них належало князівство Острозьке) нічим принципово не відрізнялися від аналогічних державних утворень — князівств та герцогств, наприклад Священної Римської імперії чи Французького королівства доби Середньовіччя.

Осереддям української аристократії в період «осені Середньовіччя» стала Волинь. Тут зосереджувалися володіння князівських родин, наймогутнішими серед яких були Острозькі, Заславські, Четвертинські, Чорторийські, Сангушки, Гольшанські-Дубровицькі, Корецькі, Збаразькі, Вишневецькі, або, як їх іменували, «княжата головні». Представники цих родів намагалися зберегти за собою права, притаманні князям ще з давньоруських часів. Зокрема, до них належали право оголошення власних розпоряджень, жалувальних грамот підданим, надання земель за умови служби, встановлення власних податків, повинностей, пільг, а також право суду над підданими (аж до смертної кари включно)» [46, с. 8].

Звичайно, при такому стані влади, а він був суто українським, Великий князь (за походженням литвин), мусив передати головному князю з династії українських (руських) князів максимальну повноту влади, особливо на прикордонні та на землях України-Русі. Що й сталося.

Якщо Великий князь Ольгерд після Синьоводської битви (1362 рік) передав своїм племінникам із роду Коріатовичів у повне підпорядкування землі Поділля, утворивши в складі своєї держави нове — Подільське — князівство, що проіснувало під їх владою з 1362 до 1394 року, то Великий князь Вітовт, повернувши Поділля під свій контроль, певно, не без участі руського князя Федора Галицького (Острозького), повернув ті землі його родові.

За свідченням українського історика Віталія Михайловського, Василь Красний (Гедігольд) правив Поділлям з 1411 до 1422 року. Послухаємо історика Михайловського:

«Вітовт після укладання Торунського миру наприкінці 1411 р. подався у подорож до Угорського королівства. Джерела фіксують присутність у почті князя новопризначеного подільського старости Гедигольда. Він (Гедігольд. — В.Б.) брав участь у з’їзді угорських і польських панів» [45, с. 97].

І ось далі:

«Формування свого маєтку на території Поділля Ярмолинські продовжили і за володарювання Вітовта. 29 липня 1428 р. Ходко отримує за заслуги від великого князя литовського Вітовта с. Волків у Смотрицькому повіті. Особливістю цього надання було те, що зроблено воно було з ініціативи віленського воєводи Гедигольда, котрий до 1422 р. був намісником Вітовта на Поділлі» [45, с. 196].

А внизу до тексту є ось така примітка:

«Принаймні Гедигольд (Василь Красний Галицький-Острозький. — В.Б) після 14 березня 1423 р. не згадується з титулатурою подільського старости» [45, с. 196].

Як бачимо, навіть не будучи старостою (правителем) Подільської землі, князь Гедігольд, він же Василь Красний, впливав на розподіл маєтності на цих землях.

Це означає, що згаданий князь, навіть не будучи правителем Поділля, мав вплив на цей край. А відтак — ми маємо повне право стверджувати, що польська та російська історичні науки, подаючи матеріал про Поділля, понакидали до нього багато «доважків брехні», аби позбавити українців їх власної землі.

Розпочавши з 1349 року загарбання західних українських земель, Польське королівство продовжувало цю політику сотні літ. Мінялися стратегія і тактика, методи і форми захоплення наших земель, та напрям тиску й руху завжди залишався східним. Слід також пам’ятати, що Польське королівство, захопивши, наприклад, 1349 року Галичину, насамперед конфіскувало землі українських князів, бояр та простих людей, котрі протистояли їм та чинили опір. Вони, практично, не чіпали так звану «сіру масу», яка корилася та не ставала на прю. Далі польські королі наповнювали ту завойовану землю своїми людьми, надаючи їм конфісковані маєтки та села. Разом із завойовниками посилювалася католицька церква. Вона майже завжди, ще до навали, була присутня на тій землі, бо з’являлася разом із запрошеними князями-володарями західних майстрових людей.

Наступним кроком було загарбання Волині. Та, як кажуть, того разу в поляків «не вигоріло». Ми пам’ятаємо, яку запеклу війну за Галичину та Волинь вели українські (руські) князі Дмитро і Данило II Галицькі впродовж 1350–1380 років.

Після смерті польського короля Казимира III 1370 року Волинська земля все ж таки залишилася за українським князем Дмитром.

Не забуваймо, у тій важкій війні 1350–1380 років, з благословення Папського престолу, на польському боці проти нас воювали Угорське королівство, Тевтонський та Лівонський ордени. Саме тоді загинув князь Данило II — син правнука Данила Галицького — князя Дмитра Юрійовича. Боротьба за Галичину та Волинь була довгою і кровопролитною.

Завоювавши Галичину, польська влада, насамперед, була зацікавлена позбавитися писемних руських (українських) джерел тогочасного нашого буття: історичних пам’яток, документів на власність тощо. У XIV столітті польські владоможці тільки ступили на той шлях, тому діяли обережно.

Тим же шляхом пізніше рухалися й московити, але діяли грубо й безсоромно. Вони взагалі винищували всі наші (українські) пам’ятки (джерела), немовби їх не існувало. Послухаємо надзвичайно обережні слова сучасного українського історика:

«Ще одна книга Коронної Метрики, яка зберігалася в Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга і була би за сучасною нумерацією № 14 (книга коронного підканцлера Анджея Опоровського за 1479–1483 рр.), не збереглася до нашого часу» [45, с. 18].

Московія рухалася вслід за Польщею; зачищали не тільки українські, а й польські матеріали про українське минуле. Пророблялося подібне у новітні часи, оскільки Санкт-Петербурзька Публічна бібліотека почала діяти тільки у 1814 році.

Звичайно, все знищити ні поляки, ні московити не могли — бракувало розуму розібратись у тому. Тому слід шукати матеріали про наше минуле повсюди, бо, як заявив сучасний історик, серед них є «… унікальні документи, які інколи дають змогу цілком по-іншому поглянути на… процеси, що відбувалися не тільки на Поділлі у ХІV–ХV ст., а й загалом у цій частині Європи» [45, с. 20].

Приглянемося допитливіше, як розвивалося та управлялося Поділля після переходу від Золотої Орди до Великого Литовського-Руського князівства і чи був причетний до цього процесу рід українських князів Галицьких-Острозьких.

Після Синьоводської битви 1362 року, за сучасним потрактуванням, Великий князь Литовсько-Руської держави Ольгерд посадив у Києві власного сина Володимира Ольгердовича, замінивши ним руського князя, а визволене Поділля передав небожам — синам рідного брата Коріата. Цей князь, як і його старші сини — Юрій, Олександр та Костянтин — брав участь у битві, проте загинув там і був похований на старому кладовищі сучасного села Бране Поле на півдні Київщини. На ньому, скоріше за все, поховані всі загиблі у тій битві християни.

Як розуміємо, руські (українські) князі з роду Галицьких, такі як Дмитро та Данило II, протидіючи на Волині Польщі, Угорщині і Тевтонському ордену, не мали можливості серйозного впливу на призначення Ольгерда. Саме з такого (українського) погляду наша історична наука повинна розглядати події та рішення того далекого часу.

Обов’язково слід зауважити одну важливу деталь: як у львівських матеріалах, що дійшли до наших часів після окупації Галичини і Львова в 1349 році, так і в подільських документах, котрі теж збереглися, домінує виключно пропольський фактаж: про надання полякам-католикам маєтності, про наділення католицьких монастирів землею, про звернення до римських первосвящеників з проханнями заснувати католицькі єпископства на тих землях тощо. І хоча, можливо, дещо з цього мало місце, та слід пам’ятати, що багато з тих, залишених нам документів, є або пізнішого походження, або звичайними фальшивками. Не будемо пояснювати, навіщо подібне творилося. Нагадаємо тільки, що переважна більшість населення загарбаних Польщею земель була православного віросповідування, а отже, зверталася частіше до Константинопольського Патріарха, хоча поляки жодного з тих офіційних паперів не зберегли. Знищили геть усі.

Послухаємо цікаву думку з цього приводу сучасного українського історика щодо діяльності на Поділлі католицької та православної церков:

«Історія будь-якої конфесії на території Поділля до XVIII ст. є надто малозабезпеченою джерелами, а отже, й малознаною дослідникам. Простіше, мабуть, з католицькою церквою, яка внаслідок удокументованості та, вочевидь, протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Польської краще досліджена. Але це не означає, що вона має кількісну перевагу» [45, с. XVI].

Як не спотикався український історик, стараючись прирівняти католицьку церкву до православної за рівнем джерел, та все ж таки змушений був визнати її «удокументованість та… протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Польської».

Шановні колеги, не вигинайте дарма хребта — говоріть правду, якою б гіркою вона не видавалася нашим сьогоднішнім друзям.

Ми не чинимо самосуд, ми констатуємо факти.

Той же молодий, працьовитий і обізнаний історик уже сміливіше пояснив:

«Православній церкві геть не пощастило із джерелами, але точно можемо стверджувати, що за кількістю парафій вона настільки переважала католицьку церкву, що й годі виводити якісь співвідношення. Відповідно до поборів Подільського воєводства у 60-ті роки XVI ст., майже кожне з великих подільських сіл мало свою церкву» [45, с. XVII].

Це після того, як Польське королівство більше 100 років тримало під окупацією ті землі. І, звичайно, після загарбання Поділля (Західного) передавало маєтності переважно католицькій шляхті.

Можна зрозуміти, яке населення домінувало на Поділлі в XIV столітті, тобто в часи князів Коріатовичів. Зрозуміло, що руське (українське) населення за часів існування відродженого князівства (1362–1430 роки) не могло не відродити національну шляхту, а отже, й давній князівський прошарок справжніх володарів тих земель. Такими справжніми володарями Поділля ще з часів Данила Галицького вважали себе його нащадки, що засвідчив навіть Літопис Руський, цитати з котрого ми вже наводили вище.

Польські королі та їх історики-хроністи, посягаючи на Галичину, Волинь і Поділля, були вкрай незацікавлені фіксувати на тих землях визнаних самою Папською буллою володарів-князів. Чому й подали у Львові вигаданих «боярську республіку» та «боярина Дмитра Дедька» замість галицьких князів Дмитра Юрійовича Галицького та його сина Данила II Галицького; на Волині — «Великого князя-католика Болеслава (Юрія II) Тройденовича» та вигаданого литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича замість Великого князя руської (української) землі Дмитра Юрійовича Галицького. Стосовно Поділля вони придумали тезу, що, мовляв, на тій землі, взагалі, після 1362 року князів із роду Данила Галицького й бути не могло до польського приходу 1430 року. Таким чином, все за законом дісталося Польській Короні.

А російська історична наука після третього поділу Речі Посполитої (коли московити перехопили більшість українських земель) взагалі не могла допустити існування старшої гілки князівського роду Рюриковичів, оскільки, за порадою дружини Івана III — Софії Палеолог, проголосили той князівський рід похідним від самого Господа Бога.

Отака дилема! Про що завжди слід пам’ятати. Тому, коли польські хроністи просто замовчували, що Василь Красний Острозький складав присягу на вірність польському королю Владиславу І (Ягайлові) і в їхніх історичних документах іменувався Гедігольдом, то російські так звані історики взагалі всі польські хроніки про Василя-Гедігольда знищили. А згадка про руського (українського) князя Гедігольда залишилася тільки завдячуючи спогадам посла англійського та французького королів до володарів Центральної і Східної Європи.

Оскільки раніше ми досить ґрунтовно дослідили питання єдності імен Василь Красний та Гедігольд і ще не раз до цього звертатимемося, то не будемо зараз у дану тему заглиблюватись. Зазначимо тільки, що главі роду Галицьких-Острозьких — князю Федору — вдалося повернути Подільську та Київську землі. І хоча українська історична наука сьогодні ще не готова про ці факти говорити відкритим текстом, та вона уже визнала, що невідомий руський князь Гедігольд особисто правив з 1411 до 1422 року Поділлям, а пізніше (1428 рік) мав вплив на розподіл земель у тому краї.

А щодо Києва у ті роки, то сучасні українські історики визнають таке: «Паралельно звертає на себе увагу спадковість князівської влади у Києві впродовж першої третини XV ст. Наступниками Івана Гольшанського стали його сини Андрій («київський князь») та Михайло («київський князь» і «воєвода»); високий суспільний статус першого з них засвідчується тим фактом, що одна з його дочок стала дружиною короля Владислава-Ягайла, друга — молдавського господаря Іллі» [44, с. 195–196].

Зазначимо: простий князівський рід не міг у ті роки поєднатися кровними узами з королівським родом польських Ягеллонів. Одночасно слід пам’ятати, що Київ завжди вважався центром Русі-України і до приходу в Київ Ольгерда належав родові Великих князів Галицько-Волинської держави. Українські історики-науковці, недовго думаючи, щоби не шукати корені князівської династії, що невідь звідки з’явилася, зарахували тих князів до литовських служивих Вітовта. За давнім московським прийомом — вони просто «растворились»: «Після цього (князювання в Києві. — В.Б.) Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича» [44, с. 196].

Що цікаво, через те що по батькові у ті часи ніхто ніде не писав, то московити у XVIII столітті розтлумачили світові, що ті князі Володимири, Івани, Федори, Василі, Дмитри — геть усі були саме Ольгердовичами, Гедиміновичами, Коріатовичами, Любартовичами і так далі. Не могло серед них бути тільки Галицьких, взагалі — українців. І ті московські «доважки брехні» сучасні українські історики переповідають досі.

Хоча деякі з них зазначають:

«Гадаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим, адже воно погано узгоджується з канонічною історіографічною схемою…» [44, с. 196].

Отак, шановні читачі, якщо не узгоджується історична дійсність зі старими московськими вигадками, то про неї краще мовчати!

Позаяк, дослідивши спогади європейського лицаря Гілльбера де Ланноа, ми дізналися, що руський (український) князь Гедігольд та Василь Красний були однією особою (це повністю приховували російська та польська історичні науки, і таке приховування було свідомим), то маємо повне право заявити — Василь Красний Галицький-Острозький був не тільки представником Великого князя Вітовта на Поділлі, він був князем-володарем Поділля і вирішував питання надання земельних наділів на своїй землі до тих пір, поки цей край не загарбали поляки. Земельний акт Ходку від 29 липня 1428 року не міг бути винятком. Скоріше винятками з правил є пізніші польські фальшивки на подільські земельні наділи 1394–1430 років.

Щодо київських князів Гольшанських, то, передовсім, слід звернути увагу, що їх князювання в Києві збігалося в часі з князюванням Василя Красного на Поділлі. А оскільки саме родові Данила Галицького належав Київ у XIV столітті, про що свідчить знаменита європейська «Книга знань про всі королівства…», то зрозуміло, що після того, як руські і литовські православні князі відстояли перед польським королем Ягайлом право на існування своєї окремої держави, кожен із них отримав старі родові землі, окрім тих, які на 1392 рік прихопило Польське королівство.

При відновленні Великого Литовсько-Руського князівства в 1392 році і Ягайло, і Вітовт, а головне — католицька правляча верхівка Риму і Польщі, розуміли, що внутрішні чвари між католиками (поляки та литвини) і православними (русичі та литвини) були настільки серйозними і глибокими, що нова, так звана Велика Польща не мала сили на протистояння Османській імперії. Всі сили держави витрачалися на врегулювання внутрішніх проблем. Що цікаво: вирішенням міжусобних протиріч займалися і поляки, і литвини, і русичі. Чвари руйнували всі три суспільства, всі три народи. Тому й дала католицька верхівки Риму і Польщі дозвіл на новий поділ — суто Польщу та Велике Литовсько-Руське князівство. Тобто польська еліта та Польська держава виводилися з-під впливу православної частини руського (українського) етносу. «Переварити» українське населення мало Велике князівство під тиском польської та скатоличеної частини литовської шляхти. А щоби провладна українська князівська верхівка на випадала з-під влади польського короля та католицької церкви, руських князів наділили раніше їм належними землями (уділами) та відновили серед їхніх родів ієрархію. Для цього старійшину роду галицьких князів — Федора Галицького (Острозького) — призначили другою, некоронованою, особою в князівстві. Що й засвідчив європейський лицар Гілльбер де Ланноа в 1421 році. То вже завдяки князю Федору Галицькому (Острозькому) його син Василь Красний, якого поляки та московити йменували Гедігольдом, отримав у володіння Подільське князівство, а син одного із старших братів Федора, які в українській історичній науці йменуються князівським родом Гольшанських, отримав у володіння удільне Київське князівство. І ще невідомо, чи належали знамениті київські князі Олельковичі до роду литовського князя Ольгерда. На мою переконливу думку, князі Олельковичі теж належали до великого роду Данила Галицького. І не тому, що автор так уважає. Ні! Цьому є досить-таки оригінальне свідчення в українській історичній науці. Послухаємо:

«…Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича (те, що київський князь Володимир був сином Ольгерда, є тільки припущення, запозичене у московитів. — В.Б.), котрі всіляко наголошували на «отчинності» власного статусу, плекаючи уявлення про свою династичність. Ці пропаговані ними уявлення нині становлять одну з аксіом вітчизняної медієвістики; натомість цілковито ігнорується факт безперервного князювання у Києві в першій третині XV ст. Гольшанських… Гольшанські разом із нащадками (князя. — В.Б.) Володимира… записані до Печерського пом’яника під рубрикою «Пом’яни, Господи, князей наших великих»; і перших, і других названо київськими «отчичами» в літописній звістці … 1481 р.» [44, с. 196].

Якщо князь Ольгерд вперше зі своїм військом прийшов до Києва у 1362 році, то, зрозуміло, що у 1440 роках ні нащадки князя Володимира, так званого Ольгердовича, ні князі Гольшанські не мали права величати себе «отчичами» Київської землі. Звернімо увагу, у пом’янику не наведені обов’язкові для православної релігії імена предків, що зайвий раз свідчить про втручання до давнього тексту. Крім того, в цьому історичному документі є ще одна заковика, яку неможливо пояснити серйозними доказами, якщо роди Гольшанських і Олельковичів не належали до князівської родини Галицьких. Ось ці слова:

«Пом’яни, Господи, князей наших великих». Великими Київськими князями були тільки особи з династії князів Галицьких, а католицький рід князя Ольгерда взагалі не міг поминатися у споконвічному православному монастирі. Я не думаю, що православні священики могли допускатися помилок в церковній службі.

Та повернімося до Поділля. Не викликає сумніву, що після Синьоводської битви 1362 року Подільська земля дісталася братам Коріатовичам, оскільки Великий руський (український) князь Дмитро Галицький зі своїм сином Данилом у ті часи переймалися здебільше захистом своїх земель на Волині та Галичині. Тому впливали на рішення Ольгерда надзвичайно мало. Хоча якісь домовленості існували. Можливо, такою домовленістю й була доля Київської землі, яка повернулася до особистих володінь роду князів Галицьких. Якщо хтось із сучасних істориків думає, що відбувалося звичайне завоювання руських (українських) земель литовським князем Ольгердом, то він глибоко помиляється. Населення завойованої землі у всі часи, у всіх народів ніколи не поводило себе так, як на Поділлі чи Київщині.

Не будемо переповідати, як правили Подільським князівством брати Коріатовичі з 1362 до 1394 року. Цей матеріал більш-менш досліджений українською історіографією. Хоча слід пам’ятати — переважна більшість польських ділових паперів тих часів є звичайним фальсифікатом. Особливо — документи на власність. Тож не всі висновки українських офіційних досліджень є достовірними.

«Брати Коріатовичі не присягнули на вірність королю (Ягайлові. — В.Б.), королеві (Ядвізі. — В.Б.) та Короні Польській» [45, с. 59].

Так стверджує сучасний історик, і його підтримує українська наукова думка. Але та ж таки наукова думка чомусь не хоче помічати один дуже простий факт: як свідчать польські історики Станіслав Кутшеба та Владислав Семкович у своїй фундаментальній праці, присвяченій унії між Короною Польською та Великим князівством Литовсько-Руським «Akta unji Polski z Litwa 1385–1791» похід на Поділля відбувся тільки після відновлення Великого Литовсько-Руського князівства та призначення його володаря-князя Вітовта, тобто — пізніше 1392 року. Ми пам’ятаємо, що у війську згаданого князя 80 % становили руські (українські) хоругви. А отже, маємо цілковиті підстави вважати: 1394 року Поділля звільнив від Коріатовичів князь Федір Галицький (Острозький) переважно зусиллями своїх воїнів. Але, за твердженнями польських королівських хроністів, Подільське князівство після того перейшло до рук короля Ягайла, котрим нібито володів з 1394 до 1411 року, після чого, на знак вдячності Вітовтові за допомогу в Грюнвальдській битві, повернув ці землі назад. А вже Вітовт у 1411 році призначив старостою (тимчасовий правитель) невідомого руського (українського) князя Гедігольда. Так трактує історичні події сучасна українська наука. Та справа в тому, що немає жодного історичного документа, окрім польських забаганок, який би свідчив про належність Польській Короні Подільської землі у 1394–1411 роках. А угода між Сигізмундом Люксембурзьким, королем Ягайлом і Вітовтом (укладена 14 червня 1397 року на Спіші), що базується на угоді 1350 року між угорським і польським королями Людовиком та Казимиром III, і на яку люблять посилатися польські й українські історики, не мала стосунку до Західно-Подільської землі. Наступна угода про поділ земель «у такому самому тристоронньому форматі (Сигізмунд — Ягайло — Вітовт) з’явилася лише 1412 р.» [45, с. 62].

Угоду уклали після перемоги Ягайла і Вітовта в Грюнвальдській битві над Тевтонським орденом, який підтримував угорський король Сигізмунд. Вона (угода 1412 року) засвідчила належність Поділля до Великого Литовсько-Руського князівства.

Слід обов’язково згадати, що згідно із сучасними науковими твердженнями, під час свого першого володіння Поділлям польський король Ягайло немовби передав його звичайному польському шляхтичу Спитку, який, не будучи князем, правив на цих землях із 1394 до 1399-го року своєї загибелі на річці Ворсклі. Це, на мою думку, є звичайним польським «доважком брехні» до української історичної науки. Бо нелегко повірити, що русичі, повернувши після воєнного походу свої етнічні землі, заселені єдиновірцями, добровільно, без боротьби, передали їх Польській католицькій Короні, яка на той час жодного стосунку до Поділля не мала.

На ці факти змушені зважати сучасні українські історики, заявляючи: «Період Спиткового володарювання Західним Поділлям є настільки «темним», що його аж ніяк не «освітлює» згадка в люстрації Подільського воєводства 1615 р про привілей, виданий ним для кам’янецьких міщан магдебурзької юрисдикції, згідно з яким вони мали право на третю частину доходів із замкового млина на р. Смотрич, з тим, що ці кошти йтимуть на потреби оборони міста…» [45, с. 71].

Більш суттєвих згадок про володіння Спитка з Мельштина Поділлям в документальній історичній науці не існує, окрім польських забаганок, фальшивих домислів та вигадок.

Ясна річ, навіщо польські державці, церковники та хроністи закидали до історичної дійсності Спитка з Мельштина. Не будемо вже укотре пояснювати зрозуміле.

Слід вважати, що відібравши 1394 року Поділля у Коріатовичів, Вітовт і Федір Галицький (Острозький) закріпили ті землі за підростаючим князем — сином Федора — Василем, якому на той час виповнилося 4–5 літ. Бо інакше, як пояснити його володіння Поділлям у 1411–1422 роках та клопотання про надання земельної ділянки Ходку в 1428-му, а тим більше — переселення на берег Чорного моря 12-ти тисяч сімей 1421 року.

Цікаво зазначити, що жорстока війна 1430–1434 років за Поділля, яка розпочалася після смерті Великого князя Вітовта, зайвий раз свідчить про належність цього краю родові православних князів Галицьких.

«З перспективи сьогодення тогочасний перебіг подій виглядає так, начебто не було для короля важливіших справ, ніж опанування цієї території. До певного часу Поділля залишалося осторонь. Змагаючись за вплив на цій території, Ягайло і Вітовт вдавалися до різних засобів. Якщо перший спирався на той прошарок шляхти, який був прийшлим і більше тяжів до цілковитої інкорпорації до складу Корони Польської, то другий, маючи величезний авторитет на руських землях, прагнув підпорядкувати Поділля собі.

Кінець цій тривалій тридцятирічній «холодній» війні мала би покласти смерть Вітовта наприкінці 1430 р. Але вона лише розбурхала пристрасті» [45, с. 76].

Розгорілася жорстока війна русичів (українців) з поляками за Поділля, яка, по суті, тривала до 1440 року. Польські, російські та, як не дивно, українські історики про ту борню говорити не хочуть. Зрозуміло, чому треба було показати українців гнучкошиєнками, котрі спокійно йшли в ярмо, не захищаючи від загарбників свою землю. Що цікаво: за логікою подібних істориків — недалекими були й українські князі-державці, які немовби усунулися від тієї справи. Та то не так! Нас примушують «співати пісень окупантів».

Сучасні молоді українські історики про ті далекі часи дозволяють собі донести нам тільки таке:

«Поширення у 1434 р. положень Єльненського привілею на руські землі й утворення Руського та Подільського воєводств закріпили для Поділля компроміс польсько-литовського перемир’я 1432 р. на тривалий час. Сплеск активності литовських панів у 1451 р. на з’їзді у Парчуві був останньою реальною спробою об’єднати Поділля під литовською зверхністю» [45, с. 77].

Звернімо увагу — дослідник жодним словом не згадує про існування українських (руських) князів та руський народ, немовби їх не існувало. А отже, такий виклад подій є давній, апробований, імперський.

Не будемо пояснювати науковцям, як у незалежній Українській державі мусить писатися наша історія. Це зрозуміло сучасному українському п’ятикласникові, тому різні табачники й накидали нам проросійські підручники та мову окупантів, тобто — імперську.

Далі розповімо про події та факти тих далеких часів: як руські (українські) князі боролися зі страшним чужинським лихом, що насувалося на нас.