Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

КНЯЗЬ ВАСИЛЬ-КОСТЯНТИН ГАЛИЦЬКИЙ (1526–1608)

Звичайно, на відносини Османської імперії та її сателітів Криму й Московії з європейськими країнами і, перш за все, з Великим Литовсько-Руським князівством, впливало багато чинників. Перераховувати їх та встановлювати значення кожного — марна справа. Бо вплив кожного такого чинника був домінуючим на певному відрізку часу і швидкоплинно мінявся. Хоча робити такі спроби аналітичних досліджень, безумовно, треба. Особливо це стосується ХVІ–ХVІІ століть, коли на сотні років уперед вирішувалася доля українського етносу.

^{Князь Василь-Костянтин Галицький}

Варто також зазначити, що стратегічним завдання Османської імперії у ті роки, як і її московських сателітів, було загарбання територій та домінування на них. Це стратегічне завдання впродовж століть не мінялося. Для сучасної Московської імперії воно не змінилося досі. Хоча в XVI столітті московські князі були звичайними лакеями османських султанів, як і кримських ханів.

Як би ми не применшували вплив особи на історичний процес, та в нашому випадку з такими твердженнями погоджуватись не доводиться. Бо вся друга половина XVI століття розвитку українського етносу та української землі, як би ми того хотіли чи не хотіли, залежала, практично, від руського князя Василя-Костянтина Галицького (Острозького).

Але перед тим, як розповідати про часи середини та другої половини XVI століття, слід розібратися, що відбулося напередодні в Європі, як вона розділилася на воєнні союзи, як татарська Московія була залучена до воєнного союзу Османської імперії і Кримського ханства, як все те вплинуло на розвиток європейської історії та, зокрема, української.

Отож, почнемо з часів Івана III. Ми вже писали, що молодший син золотоординського хана Улу-Мухаммеда Якуб посів московський стіл Великого князя 1462 року, хоча співправителем князівства став ще за життя батька у 1450-му. І це встановлено московською так званою історичною наукою. Зазначимо — таке двовладдя у Москві зафіксовано вперше. Йдемо далі: хан Батий ще при завоюванні повелів Ростовсько-Суздальській землі перебувати у складі Орди християнським улусом. А онук хана Батия — Менгу-Тимур — закріпив новим ярликом таке становище та, засновуючи 1272 року поселення (улус) Москву, узаконив за православним ханом Петром, сином Берке-хана, такий статус Московського улусу (князівства) назавжди. Московська православна церква з того часу (1272) стала одним із носіїв панівних ідеологій (релігій) Золотої Орди.

Іван III, приймаючи християнську релігію, був вихрещений з іменем Тимофій, а ставши Великим князем, отримав нове ім’я — Іван. Але так сталося, що Золота Орда, завдяки внутрішнім чварам, почала розпадатися на окремі шматки (держави), і саме в ті часи Османська імперія почала звертати увагу на ті дрібніші утворення. Це було обумовлено експансією Туреччини в Європу. Османській імперії потрібні були надійні сателіти (союзники), які б єдиним фронтом з півночі до півдня (від Балтійського моря до Середземного) тисли на Європу. Тим більше, на північному сході Європи у ті роки існували такі потужні держави, як: Польське королівство, Тевтонський орден та Велике Литовсько-Руське князівство, котрі в будь-яку критичну для Османів хвилину, за вказівкою Римського престолу, могли завдати по Османській імперії страшного за своїми наслідками удару.

Розуміючи все те, воюючи на два фронти: в Азії проти Персії, а в Європі — проти Трансильванії та Угорщини, Османи вирішили не відкривати новий фронт, а підключити для війни потужне на той час Кримське ханство з його сателітами.

«Впервые в союз с турками вступил крымский хан Хаджи-Гирей в 1454 году, всего через несколько месяцев после падения Константинополя. В июне 1456 года была проведена первая совместная турецко-татарская операция против генуэзцев в Кафе (современная Феодосия)…

А в мае 1475 года турецкая эскадра под командованием верховного визиря Кедука-паши высадила десант в Кафинском заливе. С берега десант поддержали татарские отряды Менгли-Гирея. На пятый день Кафа пала. Город с той поры получил турецкое название Кефе. Он стал главным опорным пунктом Турции в Крыму…

Весной 1484 года объединенные войска султана Баязида II и крымского хана Менгли-Гирея напали на Польшу. 14 июня 1484 года они захватили важнейший польский порт в устье Дуная — крепость Килию, 4 августа заняли Аккерман (современный Белгород-Днестровский) — крепость в устье Днестра. Теперь Турция и Крымское ханство владели всем побережьем Черного моря от устья Дуная до устья Днестра. Во всех завоеванных городах были оставлены большие турецкие гарнизоны… Таким образом, в конце XV века Турции удалось утвердиться в Крыму и Северном Причерноморье» [173, с. 16–17].

Звернімо увагу, як сучасні московити та їхні «заединщики» подають історичний текст, не називаючи жодного міста та фортеці, таких як: Маяки, Караул, Качебіїв, Чорноград, Балабки та інші, збудовані руськими (українськими) князями. Тому сучасні путіни та «иже с ними» щось белькочуть про «Новороссию» XIX століття, забуваючи озирнутися на 200–300 років назад. Націонал-шовіністичні догмати «старця Солженіцина» кремлівські параноїки засвоїли добре.

Ми вже писали, що боротьбу за вплив на Московію вели одночасно і католицький Рим, і мусульманська Порта. Тому, звичайно, тиск був як з одного, так і з другого боку.

Римський первосвященик, як усі володарі європейських країн, розумів, що після падіння Константинополя, Албанії, Валахії, Трансильванії, Сербії тощо Османи згодом прийдуть до них.

Ми вже говорили, що з 1456 року Османська імперія почала залучати на свій бік Кримське ханство і через нього тиснути на московського князя, аби й того привернути до свого союзу.

Те ж у ті роки чинив і Папа Римський.

«Папа искал ей (Софії Палеолог з Константинополя. — В.Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех Государей Европейских на опасного… Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики. К удивлению многих, Павел (Папа. — В.Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Папа надеялся, во-первых, через Царевну Софию, воспитанную в правилах Флорентийского Соединения, убедить Иоанна к принятию онных и тем подчинить себе нашу церковь, во-вторых, лестным для его честолюбия свойством с Палеологами возбудить в нем ревность к освобождению Греции от ига Магометова. Вследствие сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашего единоверца, отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (в 1469 году), предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского…

Сие важное Посольство весьма обрадовало Иоанна… Бог посылал ему столь знаменитую невесту, отрасль царственного древа, коего сень покоила некогда все Христианство православное, неразделенное…» [13, т. VI, с. 246–247].

Звичайно, Іван III (він же татарин Якуб. — В.Б.), його митрополит та вся московська верхівка схопилися за ідею родичання зі Східно-Римською імперією, яка, за біблейськими легендами, вела свій відлік від самого Ісуса Христа. Таким чином, рід Івана III врешті набирав можливості якщо не вивищитися над мусульманськими нащадками Чингісидів, то хоча би — зрівнятися. Тому за Софією тут же відправили посольство.

«Царевна въехала в Москву 12 ноября (1472 року. — В.Б.)… Митрополит встретил ее в церкви, приняв его благословение, она вошла к матери Иоанновой, где увиделась с женихом. Тут совершилось обручение, после чего слушали обедню в деревянной Соборной церкви Успения… наконец (митрополит. — В.Б.) обвенчал Иоанна с Софиею…» [13, т. VI, с. 250].

Разом із Софією до Москви прибув її «особенный Двор чиновников и служителей», а з ними ще кілька тисяч священиків, гармашів, будівельників та інших фахівців.

Показово, що коли «Иван Фрязин (один із прибулих з Софією. — В.Б.), возвращаясь в первый раз в… (Московію через Венецію, розповів Дожу Миколі Труно. — В.Б.) о тесных связях… (московитів з татарами. — В.Б.) Золотой Орды, (Дож. — В.Б.) вздумал отправить туда Посла через Москву, чтобы склонить Хана к нападению на Турцию. Сей Посол, именем Иван Батист Тревизон, действительно приехал в нашу столицу с грамотою от Дожа к Великому Князю и с просьбою, чтобы он велел проводить его к Хану Ахмату… Иоанн… в гневе своем… велел Фрязина оковать цепями, сослать в Коломну, дом разорить, жену и детей взять под стражу, а Тревизона казнить смертию» [13, т. VI, с. 251].

Хоча все обійшлося і нікого не стратили та не спалили, але бачимо показову реакцію московського князя Івана III, на чиєму боці він був.

Туреччина, спостерігаючи такий потяг московитів до химерної величі, вирішила підіграти Москві. Тим більше, що ця химерна велич аж ніяк не чіпала мусульманський світ — Османську імперію та Кримське ханство. Османи підтримали Московію, можливо, навіть підказали їй цю ідею — очолити християнський світ в ролі візантійських спадкоємців. Таким чином, Велике Московське князівство автоматично залучалося до троїстого союзу та співпраці з Османською імперією і Кримським ханством.

Та слід пам’ятати: з 1238 року Московія, а в ті часи ще Ростовсько-Суздальська земля, входила до єдиної держави — Золотої Орди, де абсолютно вся документація велася на тюркській (уйгурській) мові.

Тому першим всеохопним фальшуванням московитів стало переписування всіх давніх документів Золотої Орди із тюркської (уйгурської) мови на староболгарську, церковну. Саме тією мовою були написані церковні тексти та правилася Божа служба у храмах і церквах. Послухаємо сучасного російського історика А.В. Пушкарьова «XV век. Ханы и катаклизмы»:

«Доктор исторических наук, профессор Казанского Государственного университета М.А. Усманов, рассматривая уцелевшие татарские ярлыки, имеющиеся на территории СССР (книга «Жалованные акты Джучиева Улуса» писалась им в советское время), приходит к неутешительным выводам. Профессор говорит, что все ярлыки — это копии — недоделки чего-либо… Для написания использованы новая бумага, новые стили письма, новые почерки, новая орфография и фонетика, в документах огромное количество орфографических ошибок. То есть если говорить по-русски — это подделки.

Не даром сборник ханских ярлыков русским митрополитом изначально… был составлен на русском языке. Нигде никаких оригиналов, только их «переводы». Палеографический анализ показывает, что изначально ярлыки писались уйгурицей. Похоже, что их содержание было настолько опасным для церкви (московської. — В.Б.), что их оригиналы не существовали уже в XV в. …Московская Русь (Московія. — В.Б.) тоже использует уйгурицу. Несмотря на старательное уничтожение оригиналов, кое-что все же осталось. В подлиннике грамоты Василия Темного 1435 года есть надписи уйгурским шрифтом. В духовной грамоте 1453 царицы Софьи… дата написана по-уйгурски… На грамоте Никиты Козлова на Ивана Павлова, которого первый купил себе «в полницу», 23 мая 1494 года стояла печать дьяка с подписью уйгурскими буквами…» [136, Інтернет].

Уже до середини наступного століття «московська братія» майже повністю закінчила перший етап фальшування.

Послухаємо:

«Коли 1566 року посли Сигізмунда Августа (польського короля. — В.Б.), посилаючись на хроніки, нагадали про залежність Московської держави від Орди, то у відповідь від дяка П. Григор’єва почули: «І ми того не чули, щоб татари Москву воювали, того не написано ніде, а в свої хроніки що захочете, те й пишіть!» [83, с. 17].

Отака логіка московитів з давніх-давен: визнають тільки свої фальшивки. Та ще й світ хочуть переконати в тому.

Але фальшували не тільки писемні пам’ятки. Ми пам’ятаємо, що вінчання Софії Палеолог з Іваном III відбулося у дерев’яному кремлівському соборі. Кам’яних церков у 1472 році на території Московського кремля не було. Та й сам кремль був старий, обсипаний земляним валом замість стін. Тому, за наполяганням дружини Івана III Софії Палеолог, з Європи привезли архітекторів, мулярів, художників, ливарників та інших фахівців, які під наглядом та за вказівками візантійців — челяді Софії — розпочали будувати на теренах кремля церкви та мури навколо нього.

Успенський собор — за наполяганням візантійки Софії — на теренах кремля збудували першим у 1472–1479 роках. Оскільки храм споруджував нащадок роду Чингісхана — Іван III, який знав давні звичаї предків, то за його вказівкою на внутрішніх стінах нанесли предківський знак роду золотоординського хана Улу-Мухаммеда-Тамга. Цей факт в історії засвідчено у праці Носовського Г.В. і Фоменка А.Т. «Империя», виданій 1998 року в Москві. Та як стверджує інша історична праця-довідник «Московский Кремль. Успенский Собор», 1995 року видання — «Небагато збереглося до наших днів від первісного оздоблення собору: старі ікони змінювали новими… Старовинні фрески в середині XVII століття були збиті» [178, с. 8].

В історії збереглося свідчення про те, як за велінням Петра І в одному з кремлівських храмів (Архангельському) зрубували фрески зі стін. Коли його запитали, чи не треба зрубати портрет царя-Чингісида Бориса Годунова, він наказав портрет не чіпати. Ми вже розповідали, навіщо московити те чинили.

Так фальшували церкви, собори та пам’ять, яку вони несли.

Благовіщенський собор. Цю споруду на теренах Московського кремля за велінням Софії Палеолог побудували в 1484–1489 роках.

Якщо Успенський собор був усипальницею московських митрополитів, то Благовіщенський — домашньою церквою князівської сім’ї.

«Заложен 1484— в Восточном вкусе по образцу церквей в Афонской горе и Ерусалиме… Храм очень не велик; в построении его заметно, по внутреннем и наружном убранстве, большое тщание и затейливость; с трёх его сторон устроена крытая широкая паперть или галерея, из которой только две части — северная и западная — доступны для приходящих, а южная, с особенным входом от Москвы-реки, служила в старину Царям» [180, с. 312].

На перших порах то була церква для візантійської княгині Софії та наближених до неї осіб, із таємними входами та виходами. І, звичайно, саме у тій церкві Софія втілила в образах всі свої фальшиві задуми та забаганки. Зрозуміло, що серед них не могло бути ні татарських ханів Чингісидів, ні когось із їхнього роду.

Секрет був в іншому. Саме у тій церкві через галерею картин до роду Ісуса Христа були приєднані московські князі. Послухаємо:

«На сводах паперти, между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… (і серед них. — В.Б.) во весь рост несколько Великих князей Российских, с венцами вокруг головы…» [180, с. 313].

Так за часів Івана III рід московських князів поєднали з родом Ісуса Христа. Цю думку спочатку вбивали в голови надійних людей великокнязівського оточення, хто мав змогу навідатися до тієї церкви.

Ми пам’ятаємо — християнська і мусульманська релігії з року започаткування вводили своє релігійне літочислення.

Таким робом учинила й московська церква. Пов’язавши московських князів (через київських) із родом Ісуса Христа, визнавши той рід святим та носієм нової християнської віри, відмінної від римської, Москва ввела на своїх теренах нове московське літочислення з 1492 року. Ця новація протрималася в Московії до 1700-го, тобто, за московським календарем, — до 208 року, і була скасована Петром І, який намагався привласнити Москві київський спадок та київську минувшину. Зрозуміло, що 208-літня держава не могла володіти тисячолітнім Києвом. Ось цей парадокс і змусив Петра І ліквідувати московське літочислення та пропагувати власність спадку «Візантія — Київ — Москва».

Зазначимо: «Родословная книга Князей и Дворян Российских и въезжих… Издания по самовернейшим спискам», видання М.І. Новикова 1787 року, редагована особисто Петром І ще до 1700-го, пов’язана з московським літочисленням. В радянські часи все те замовчувалося, але особливо не заперечувалося. Тому в книзі професора А.А. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», видання Академії наук СРСР 1948 року, знаходимо посилання на московське літочислення, за яким московські царі Романови сплачували данину кримським ханам. Дані про це наведені із 122-го по 158 рік, тобто, за календарем від Різдва Христового, — за 1614–1650 роки.

Якщо професор А.А. Новосельський спеціально ввів до своєї таблиці графу «за какой год» і в тій графі навів дати виключно за московським календарем, то це означає, що кримський хан Менглі-Гірей визнавав московське літочислення і саме за ним отримував данину від Московії. Тобто — й Османська імперія визнавала у ті часи московське літочислення, а отже, й Москву, як новий центр християнської релігії (ортодоксальної). У ті роки поняття «православна релігія» не існувало.

Так відбувалося перше московське фальшування історичних документів методом їх переписування з державної уйгурської мови на старослов’янську церковну та знищення золотоординських оригіналів. Звичайно, всі ті давні підробки виконували московські дяки та їх візантійські колеги, які знали, до «якої пристані» треба довести «матеріали». Багато з тих уйгурських оригіналів, які взагалі, на думку давніх цензорів, не можна було перекладати, відправили до таємних сховищ. Саме про такі документи уйгурською мовою згадував директор Російського Державного Архіву князь М.А. Оболенський у листі до професора Казанського університету Мірзи А.К. Казем-Бека від 9 жовтня 1837 року:

«Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема… Уйгурські літери і в наш час багатьох вчених бентежили, а стародавніх наших перекладачів з мови татарської просто загнали у глухий кут…» [171, с. 35].

Зазначимо: сам князь М.А. Оболенський, професори Мірза А.К. Казем-Бек, І.М. Березін та сотні інших фахівців-перекладачів у XIX столітті з великим задоволенням взялися би за переклад давніх документів «від (часів) Батия», які у 1837 році ще зберігалися у таємному Архіві Московської держави. Та хто ж дозволить?

Як же тоді солженіцини, жириновські та путіни белькотатимуть про «Новороссию» та «нашенские земли»?

Отакий нонсенс: здається, — є, а, взагалі, — нема!

А в тому ж Московському Архіві ще зберігається: «Короб 101. А в ньому грамоти шертні Кримські… белерменським (татарським. — В.Б.) письмом, а також грамоти Салтанові, перекладу їх нема» [171, с. 35].

Так підігравши московитам у релігійних питаннях, Османська імперія привернула Московію та її князів на свій бік. Із двох можливих союзників — Римського престолу та Османської імперії — Москва на рівні влади обрала останню.

Але Московію треба було ще й підштовхнути до протистояння з католицькою Європою, тому, за наказом Стамбула, кримський хан Менглі-Гірей у 1484–1512-х роках передав Московії Тверське (православне) князівство та всі князівства (уділи) колишньої Золотої Орди, так звану Західну Мещеру (від Волоколамська — Можайська — Кашири на сході до Великих Лук — Дорогобужа — Брянська — Чернігова — на заході). Отож, Московія вступила у відкрите протистояння (ми про нього вже говорили) із Великим Литовсько-Руським князівством та Польським королівством. Чого й домагалися Османи.

Звичайно, Кримське ханство противилося посиленню Московського князівства. Та на долі кримського хана Менглі-Гірея (арешти у 1475 та 1476 роках) бачимо, що Османи таки примусили його виконувати їхні вказівки.

Отож, відбулися так звані московсько-литовські війни 1492–1494 років, 1500–1503 років, 1507–1508 років, 1512–1522 років, 1534–1537, які вели Іван III та його син Василь III.

Великий Московський князь Василь III помер 1533-го, коли його синові Івану IV виповнилося 3 роки. Тому, зрозуміло, що до повноліття сина владу в свої руки взяла мати Івана IV, а отже, дружина Василя III — Олена, яка походила із роду Глинських — отих порубіжних литовських татар, землі яких Менглі-Гірей передав до Московії.

Олену отруїли 1538 року. Послухаємо:

«Летописцы не говорят ни слова о болезни Елены. Она преставилась во втором часу дня и в тот же день погребена в Вознесенском монастыре. Не сказано даже, чтобы Митрополит отпевал ее тело» [13, т. VIII, с. 150].

За свідченням Герберштейна, Велику княжну Олену отруїли наближені бояри.

Аби зрозуміти, що в ті роки відбувалося в Московії, послухаємо два джерела:

«Герберштейн… Зигмунд (1486–1566), барон, немецкий дипломат и путешественник. В 1517 прибыл в качестве посла императора Максимиллиана І в Москву с целью склонить вел(икого) кн(язя) Василия III Ивановича к миру с Польшей для совместной борьбы против Турции… Вторично Г(ерберштейн) прибыл в Москву в 1526. Обе его миссии не увенчались успехом. В 1549 Г(ерберштейн) выпустил книгу «Записки о московских делах…» [25, т. 6, с. 351].

«Перемирие 1537 года обе стороны соблюдали 25 лет. В Москве шла борьба между боярскими группировками, потом укреплял свою власть Иван IV» [173, с. 214].

Як бачимо, йшла запекла боротьба за вплив на володаря Московської держави та визначення напрямку московської агресії. І в цій суперечці перемогу отримали прихильники кримсько-татарського впливу. Хоча симпатики Папського престолу, або Європейського руху, продовжували свою справу. Та в них на той час Османи перехопили так званий «церковний вплив», заінтригувавши московських владоможців стати одним із центрів світової християнської релігії. Тоді той напрям світового християнства називався — ортодоксальним.

Так трапилося, що Московії у ті роки пощастило — Османи перестали вимагати від неї воєнних дій проти Великого Литовсько-Руського князівства та Польщі. Давався взнаки вплив на політику Османської імперії знаменитої українки Роксолани, яка, не бажаючи лиха своїй землі, намагалася зупинити агресію Османів, кримських ханів та Московії на свою Батьківщину. То були роки правління султана Сулеймана II (1520–1566) за часів його дружини Роксолани (1520–1558).

Завдячуючи впливу Роксолани та Сулеймана, Москва була повністю переорієнтована на боротьбу на сході та на допомогу Османам у боротьбі з Персією. Звичайно, подібне переорієнтування відбувалося не тільки за наказом із Стамбула, а й під воєнним тиском кримських ханів, які у відносинах із московськими князями мали свою практичну мету. Про те ми говорили у другій книзі «Москва Ординська».

1521 року Кримський хан Мухаммед Гірей завдав по Москві страшного удару, змусивши Василя III «подписать (новий. — В.Б.) унизительный мирный договор… и платить… (кримському хану. — В.Б.) дань «по уставу древних времен», то есть так, как платили ханам Золотой Орды» [176, с. 24].

Після цього відбулися московсько-казанські війни 1523–1524, 1530, 1536, 1545, 1549 і 1550 років. По суті, усе московсько-казанське протистояння було за лідерство в союзі трьох, до якого входило й Касимовське ханство, тобто володіння синів Улу-Мухаммеда — останнього хана Золотої Орди.

Слід нагадати, що саме Османська династія султанів «объявила себя повелителем всех мусульман». Отже, їй мали підпорядковуватись абсолютно всі віруючі мусульмани, як кримські, так і казанські та касимовські татари, а отже, і їхні православні московські одноплемінники. Хоча Великого Московського князя таке твердження дещо шокувало, чому й намагався позбутися султанової опіки та стати самостійним царем, до чого закликав і Папа Римський. Так у листі 1517 року Папа Лев X до Василя III писав: «Папа хочет великого князя и всех людей… (московської. — В.Б.) земли принять в единение с римскою церковью, не умаляя и не переменяя их добрых обычаев и законов, хочет только подкрепить эти обычаи и законы и грамотою апостольскою утвердить и благословить. Церковь греческая не имеет главы; патриарх константинопольский в турецких руках: папа, зная, что на Москве есть духовнейший митрополит, хочет его возвысить, сделать патриархом, как был прежде константинопольский; а наияснейшего царя… хочет короновать христианским царем… А если великий князь захочет стоять за свою отчизну константинопольскую, то теперь ему для этого дорога и помощь готовы» [176, с. 29].

За часу князювання Василя III та Івана IV Московію відвідували посли європейських держав, які теж схиляли московитів до союзу з Європою та протистояння Туреччині. Так 1526 року Московію другий раз відвідав посол імператора Священної Римської імперії Максиміліана І барон Сигізмунд Герберштейн, який володів московською мовою і тому про багато що зумів дізнатися, спілкуючись безпосередньо з московитами. Пізніше він видав книгу «Записки о Московитских делах», куди ввів частину тексту «Судебника 1497 року» та багато історичних фрагментів. Головним його завданням було: «договориться о поддержке… (Московии. — В.Б.) в борьбе Священной Римской империи против Турции» [181, с. 5].

Та, як знаємо, всі ті потуги європейців не коштували ламаного гроша. Московія та її князі твердо трималися проосманської (протурецької) позиції. Тому ще за життя османського султана Сулеймана II (1494–1566) московський князь (для нарощування мілітарного та економічного ресурсу) отримав від того наказ підпорядкувати собі Казанське та Астраханське ханства. З чим, на перших порах, погодився кримський хан Девлет-Гірей І (1551–1557), тому що Казань запросила на свій трон ворожого представника — астраханського царевича Ядигера (Едигера), потомка Тимур-Кутлу (із роду Мангитів — ворогів кримських і касимівських ханів та московських і тверських князів).

«5 августа 1552 года 150-тысячная… армия (московитів, тверяків, касимовців та кримчаків. — В.Б.) вступила в пределы Казанского ханства. 23 августа Казань была окружена. 150 осадных орудий начали обстрел города. 2 октября 1552 года… (за допомогою німецьких фахівців Казань захопили. Іван Грозний особисто наказав. — В.Б.) перебить в Казани всех мужчин. Заодно убили много женщин и детей. Для въезда Ивана в город смогли «едину улицу очистить к царскому двору от Муралеевых ворот, мертвых поснести, и едва очистили», а расстояние от ворот до дворца было всего лишь около 200 метров» [176, с. 27].

На черзі опинилась Астрахань. Зазначимо: її підкорення ми пояснювали раніше. У книзі «Москва Ординська» встановили, що то були 60–70 роки ХVІІІ століття.

Послухаємо Миколу Карамзіна:

«Посла Московского обесчестили в Астрахани и держали в неволи; Государь воспользовался сим случаем чтобы, по мнению тогдашних книжников, возвратить… (Московії. — В Б ) её древнее достояние, где будто бы княжил некогда сын Св. Владимира, Мстислав; ибо они считали Астрахань древним Тмутороканем, основываясь на сходстве» [13, т. VIII, с. 246–247].

Оскільки цю тему досліджено у праці «Москва Ординська», не будемо повторюватися. Зазначимо тільки, що М.М. Карамзін у наведеній цитаті свідомо посунув Астраханське поняття Тмутаракані із катериненських часів, 60–70 роки XVIII століття, на 50-ті роки XVI століття, що є очевидною брехнею; подібно, як Василь Татіщев у 40–50-х роках XVIII століття зараховував Тмутаракань до Рязані і Рязанської землі та наводив літописні свідчення.

Слід зазначити: оволодівши після кількарічної боротьби Астраханню та упокоривши за допомогою запрошених на ті землі калмиків Велику Ногайську Орду, Іван IV (Грозний) свідомо знищив стару Астрахань і почав будувати місто на новому місці. Послухаємо: «Астрахань… Прежде бывший город Астрахань взятой и разоренной Государем Царем Иоанном Васильевичем в 1554 году не на сем месте стоял, но либо верстами десятью выше по Волге реке, на месте, где после селитреной завод построен, или еще выше по Волге же 60 или 70 верст от нынешнего города при протоке реки Волги, называемом Ахтуба. На обеих сих местах находятся развалины древних строений, из которых возили камень в нынешний город Астрахань для городского и другого строения…» [182, с. 16].

Тому коли московські псевдоісторики говорять про так звану війну московитів із Туреччиною за Астрахань 1569 року, слід завжди пам’ятати оце свідчення одного з перших державних довідників Московської імперії. Воно є наочним прикладом московського історичного блуду. Хоча, заради справедливості, треба визнати, що Московії із 1490-х років довелося перебувати васалом двох господарів: кримських ханів і турецьких султанів. Ці два сюзерени мали різні інтереси, і їхні вказівки Кремлю часто не збігалися, чим, здебільшого, користувався кримський хан.

Ми говоритимемо про похід кримсько-турецьких військ до Астрахані 1569 року в контексті Лівонської війни Московії, яка тяглася із 1558 до 1583-го.

Бо, передаючи до складу Московії Казанське та Астраханське ханства, султан Сулейман II готував Москву як для війни на сході (Персія), так і для війни на заході (Лівонський орден). Московія і раніше залучала до воєн із Новгородом, Псковом, Великим Литовсько-Руським князівством та Польським королівством воєнні сили Криму, Казані, Касимова тощо. Але якщо раніше те залучення вимагало від московського князя якихось домовленостей з кожним ханом, то після приєднання тих ханств до Московії московські князі отримали право на примус. Москва, мов пилососом, почала висмоктувати із приєднаних ханств людські сили та матеріальні ресурси. Султан лише вимагав не чіпати мусульманську віру та храми. За тим стежив пильно.

Воюючи за середземноморські землі (Алжир, Триполітанія) та острови (Егейське море — Родос, Мальта), Османська імперія відчувала все більший опір європейського лицарства. І саме тоді султан Сулейман II звелів кримському ханові Девлет-Гірею І передати Казанське та Астраханське ханства, з метою воєнного удару по Лівонському ордену, московитам, оскільки ті скаржилася на постійний брак сил та утиски з боку кримського хана.

Звичайно, кримський хан заперечувати султанові Сулейману II не міг. Так упродовж 1552–1556 років Казанське та Астраханське ханства були підпорядковані Москві.

А 1558 року Московія завдала удару по Лівонському ордену.

Розпочалася довга так звана Лівонська війна.

Хоча ми говоримо про руських (українських) князів Галицьких-Острозьких, та одночасно мусимо аналізувати ввесь тодішній контекст історії. Тим більше, що князеві Костянтину-Василю довелося брати в цій війні участь на завершальному етапі.

«Ливонскую войну историки условно разделяют на четыре этапа. Первый (1558–1561 гг.) — это война Ивана IV (Московії. — В.Б.) с Ливонским орденом. На втором этапе (1562–1569 гг.) он воевал в основном с Великим княжеством Литовским. Третий период (1570–1576 гг.) знаменуют боевые действия Москвы в Ливонии против шведов. Четвертый период (1577–1583 гг.) — это война Москвы против Речи Посполитой и продолжение войны со шведами» [173, с. 225].

22 січня 1558 року сорокатисячне московське військо із району Пскова завдало удару по Лівонії. Східною армадою командував касимовський цар Шах-Алі. Майже все військо складалося із казанських та касимовських татар, мордви, марійців, черкесів та вихрещених московських татар (московитів) — дехто з істориків досі називає їх — «русскими казаками». Іноді — «рязанскими казаками». Хоча всі вони були вихрещеними татарами. Рідко — вихрещеною мордвою. Іншого населення у ті роки в Московії не було.

«За один месяц московиты проделали маршрут Маршенбург — Нейгаузен — Дерпт — Везенберг — Нарва общей протяженностью 200 верст.

Немцы пытались кое-где обороняться, но вследствие своей малочисленности везде были разбиты. При этом ни один укрепленный город взят не был, но сельская местность, мелкие городки и замки подверглись полному разграблению… Движение армии великого князя московского сопровождалось просто фантастическими зверствами, включая младенцев, вырванных из чрева матерей, женщин, изнасилованных до смерти, сожженных живьём в монастырях и храмах, посаженных на кол или четвертованных (список можно продолжить, читая древние хроники)…» (Бушков А.А., Бурковский А.М. Россия, которой не было. — М., 2000, с. 9») [173, с. 226–227].

Не будемо цитувати подібні московські бузувірства за іншими авторами. Отак московити збиралися воювати й далі. «… В конце февраля 1559 года усталые, но чрезвычайно довольные собой и своими успехами московиты вернулись на зимние квартиры «с богатейшей добычей» [173, с. 227].

Та не так сталось, як гадалось… Ні турецький султан, ні кримський хан не були зацікавлені у припиненні війни з Лівонією. Тому московитів примусили до серйозної війни — зі штурмом фортець та захопленням територій. Що московити й змушені були робити. Почалася довга затяжна війна, яка вимагала значних затрат. Та одна за одною поразки Лівонського ордену призвели до того, що «31 августа 1559 года магистр Готхард Кетлер и великий князь литовский (он же король польский) Сигизмунд II Август заключили в Вильно соглашение о вступлении Ливонии под протекторат ВКЛ. Сигизмунд обязался защищать Ливонию, добиваясь освобождения всех её владений» [173, с. 237–238].

Що дозволяло і кримському хану, і московському князю вільно завдавати ударів по руській (українській) землі. Не забуваймо, стримувати Османів уже було нікому — велика Роксолана померла 1558 року, а 1562-го перестав існувати Лівонський орден: за рішенням Папського престолу його територію поділили між Великим князівством Литовським, Швецією і Данією та створили Курляндське герцогство.

Розпочався так званий другий етап війни (1562–1569 років) між Великим Литовсько-Руським та Великим Московським князівствами, який проходив із перемінним успіхом і привів до об’єднання Великого Литовсько-Руського князівства та Польського королівства в одну державу — Річ Посполиту.

Не будемо у цьому розділі розповідати, як відбулося те об’єднання.

«28 июня (15 июля по новому стилю) 1569 года акт о создании унии был подписан; 1 (17) июля его по отдельности утвердили депутаты польского и литовского сеймов. Согласно ему, Польское королевство («Корона Польская») и Великое княжество Литовское, Русское и Жмудское («Литва») объединялись в конфедеративное государство Речь Посполитая…» [173, с. 269].

Зазначимо, ще турецький султан Сулейман II планував завдати воєнного удару по Персії із півночі через Астрахань та Дербент, тому й велів кримському ханові передати Астрахань до складу Московського князівства, аби втягнути й Московію до цієї війни. До таких баталій готувався і кримський хан Девлет-Гірей І на вимогу султана. Та Сулейман II (чоловік Роксолани) помер 1566 року, а їх син Селім II, який сидів на престолі у 1566–1574 роках, повернувся до ідеї батька тільки 1569-го.

І тут слід зауважити, що сучасні білоруські історики, зокрема шановний Тáрас, як і всі московські історики, подають похід турецьких і кримських військ у 1569 році до Астрахані не як підготовку до походу на Персію, а як московсько-турецьку війну за Астрахань. Хочеться нагадати московським ура-патріотам, що треба звертатися не до московських новітніх вигадок, а до давніх джерел. Послухаємо хоча би М.М. Карамзіна.

Ось як в «Оглавлении» ІХ-го тому подається опис того матеріалу: «Важное предприятие Султана. Бедствие Турков. Сношения с Персиею. Дань Сибирская» [13, т. IX, с. 394].

Як бачимо, тут немає мови про турецько-московську війну. Жодного слова! Але чомусь до «турецького походу» притягнуті за вуха невідомо навіщо «Сношения с Персиею». Звичайно, сучасні московити «співають катериненських пісень». Але що цікаво, до прибулих кримських татарів та турків, разом 67 тисяч війська, прийшло на допомогу все населення Ногайської орди, а це близько 200 тисяч додаткового війська, і вони, за московськими вигадками, нібито злякалися маленького астраханського гарнізону (не більше 10 тисяч). Щось не в’яжеться у московитів. Бо ногайські татари доносили туркам і кримському ханові про все, що відбувалося в Поволжі — від Казані до Астрахані. І ніякі московські хитрощі, як розуміють читачі, на заваді цьому стати не могли.

То що ж насправді того року відбулося під Астраханню?

Передаючи це місто московському князеві, турецький султан Сулейман II, звичайно, попередив того, щоби він готувався до воєнного походу на Персію та про збір війська перед цим в Астрахані.

Московському князю довелося ходити на Астрахань двічі: У 1554 та 1556 роках, оскільки кримський хан Девлет-Гірей був проти цього рішення, хоча й не міг перечити султану. Тому московське військо, після другого захоплення Астрахані, спалило її вщент. Ми вже говорили, що за наказом Івана IV (Грозного), нову Астрахань стали зводити на новому місці. І, звичайно, з 1556 до 1559 року розбудувати місто не встигли. Тому розташувати новоприбулих у новій Астрахані було ніде. Хоча деякі споруди Астраханського кремля на 1569 рік уже були зведені, та воєнних казарм ще не було. Оскільки в ті роки в новій Астрахані заборонили селитися людям нехристиянської віри, то паша Кафи Касим, який очолював кримсько-татарське військо у тому поході, «остановился ниже Астрахани на старом городище, решив там построить крепость и зимовать» [176, с. 35].

Слід зазначити, що за допомогою ногайських і кримських татар паша Касим за один місяць побудував-таки ще одну Астраханську фортецю з казармами, де військо збиралося перезимувати, але, виявилося, що його не буде чим годувати. Послухаємо бранця турецьких галер полоненого московита Мальцева:

«Пришли турки на пашу с великою бранью, кричали: нам зимовать здесь нельзя, помереть нам с голоду, государь наш (султан Селім II, який сидів на троні у 1566–1574 роках. — В.Б.) всякий запас дал нам на три года. А ты нам из Азова велел взять только на сорок дней корму, астраханским же людям (тобто московитам. — В.Б.) нас прокормить нельзя, янычары все отказали: все с царем крымским прочь идем» [176, с. 35–36].

Кримський хан із 50-тисячною армією мав на зиму відійти в Крим і повернутися навесні. Та після військової наради, де були присутні й московити, паша Касим ухвалив рішення відвести до Азова та Криму всю армію. Головною причиною відводу кримсько-турецької армії з-під Астрахані був широкий розголос, якого набув похід. Чутки про нього дійшли до персів, хоча планувалося завдати їм несподіваного удару з півночі. Послухаємо:

«…персидский шах, давний враг султана, воспринял поход турок к Астрахани как попытку создания базы для операций против Персии…» [176, с. 36].

А про те, що перський шах мав рацію так думати, свідчить гонець, який прибув з грамотою від султана до Касима і кримського хана уже по дорозі відходу війська, де султан пояснював, що навесні до Астрахані «прибудет сильное турецкое войско» [176, с. 36].

Та зрозуміло, що зупинити відвід війська вже було неможливо. І тому турецький паша Касим та кримський хан Девлет-Гірей І, зразу ж по відходу зі своїми полчищами до Азова та Криму, поїхали до султана звітувати. Звичайно, у всіх своїх негараздах вони звинуватили московського князя Івана IV (Грозного), який не забезпечив казармами прибуле військо, знищивши стару Астрахань та спаливши в ній татарське житло.

Про те, що саме таке пояснення надали султанові та його кабінету і його Османи сприйняли, свідчать будучі події.

Перше. Султан Селім II відмовився в подальшому завдавати удари по Персії з півночі (через Астрахань).

Друге. Він не покарав пашу Касима та кримського хана Девлет-Гірея І за провальну операцію. Нагородивши їх, він повернув обох на старі посади.

Третє. Султан зажадав від московського так званого царя Івана IV пояснення.

«В 1570 году царь Иван Грозный направил дьяка Новосильцева в Стамбул…» [176, с. 36].

І хоча московити подають ту поїздку дяка Новосильцева до Стамбула «…под предлогом поздравления Селима ІІ, восшествием на престол», та Селім II посів султанський престол ще 1566 року, і в Москві про те знали. Тож брехати не слід.

Четверте, останнє. Султан Селім II, залишившись незадоволеним поясненнями Івана IV, чи то наказав, чи то дозволив кримському хану Девлет-Гірею І покарати Московію, завдавши по ній воєнного удару. І хан навесні 1571 року з задоволенням те виконав.

«Весною 1571 года собрал 120-тысячную орду и двинулся… (на Москву. — В.Б.)» [176, с. 37].

Зазначимо: історія свідчить, що 1571 року Московія втратила під час походу кримського хана на Москву більше мільйона людей. За твердженнями іноземців, під час московської пожежі «в огне погибли до 800 тысяч человек». Близько 150 тисяч полонених хан Девлет-Гірей того разу вивів до Криму. А скільки людей татари знищили поза Москвою, ніхто не рахував.

Так кримський хан Девлет-Гірей І (1551–1571) та турецький султан Селім II (1566–1574) покарали московського князя (царя) Івана IV (Грозного) за невдалий похід через Астрахань на Персію в 1569 році.

Аби засвідчити відданість султанові, Іван IV (Грозний) восени 1572-го особисто очолив похід московського війська на Лівонію. Послухаємо:

^{Цар Іван Грозний}

«Поздней осенью 1572 года он (Іван IV. — В.Б.) выехал из Москвы с обоими сыновьями в Новгород, где уже собрались полки, готовые к войне. Лично возглавив армию, царь двинулся к Нарве и оттуда начал вторжение. Карамзин пишет:

«В один день вступило 80 000 россиян в Эстонию, где никто не ожидал их и где мирные дворяне в замках своих весело праздновали святки, так что передовые наши отряды находили пиры, музыку, пляски. Царь велел не щадить никого: грабили дома, убивали жителей, бесчестили девиц» [173, с. 291].

Та якщо московському цареві вдавалося перемагати шведів завдяки раптовому воєнному нападу під час укладеного миру, то нова війна Московії із Річчю Посполитою, яку розпочав Іван IV 25 липня 1577 року несподіваним ударом по «юго-восточным районам Ливонии», закінчилася для нього повною катастрофою.

Новим королем Речі Посполитої після смерті Сигізмунда ІІ Августа, який помер ще влітку 1572 року, у квітні-травні 1576-го врешті-решт обрали Стефана Баторія — князя Трансильванії. Не забуваймо, що під руку енергійного угорця Баторія потрапили одночасно сили Трансильванії, Русі, Литви та Польщі. Притому — він перебував у дружніх стосунках із султаном Османської імперії Мурадом III (1574–1595). Москві стало непереливки. Впродовж трьох походів Баторія і шведів 1579–1580–1581 років упали фортеці: Полоцьк, Коз’ян, Туровля, Ситна, Сокіл, Стародуб, Почеп (1579);

наступного року (1580) — Великі Луки, Веліж, Усвята, Торопець, Невель, Озерище, Заволоч’є, Холм, Стара Руса;

у 1581 році впали — Опочка, Красний, Острів, Замок Падіс, Везенберг, Вейсенштейн, Леаль, Лоде, Фіккель, Іван-город, Ям, Копор’є та інші.

«Впервые получив сильную оплеуху за 20 лет своих бесчинств в Ливонии, а главное — испытывая большую нужду в средствах, царь Иван созвал в Москве в январе 1580 года церковный собор. Там он торжественно заявил, что церковь и православие в опасности, ибо восстали на… (Московію. — В.Б.) бесчисленные враги-турки и крымцы, ногаи и Литва, поляки и венгры, немцы и шведы. Дескать, все они разинули челюсти, словно дикие звери, чтобы поглотить несчастных московитов.

Далее царь Иван поведал, что он сам с сыном Иваном и боярами бодрствует день и ночь в трудах, что войска скудеют и нуждаются… монастыри тем временем богатеют, а потому он требует от них жертв…

…Церковные иерархи помнили судьбу новгородского митрополита Пимена, московского митрополита Филиппа, архимандрита Чудовского и других священнослужителей, убитых либо замученных по приказу царя-душегуба. Знали они и то, что в Новгороде, Пскове, Твери, Клину, Торжке, Полоцке он ограбил все православные церкви и монастыри. Деваться им было некуда. Собор приговорил:

«Земли и села княжеские, когда-либо отказанные митрополитам, епископам, монастырям и церквам, или купленные ими, переходят во владение государя…» Но и это еще не все. Наложив хищную лапу на церковно-монастырские земли, Иван вырвал у них весьма значительные суммы наличными деньгами» [173, с. 327].

Слід визнати, що навіть «світоч православія» — Константинопольський Патріарх — назвав московського царя Івана IV «человеком «лживым, слабым и нечестным» [173, с. 336].

Тому не дивно, що польський король угорець Стефан Баторій теж ненавидів цього кривавого деспота і говорив про те відкрито. Звичайно, московським історикам такі речі повторяти не дозволялося, особливо після того, як «великий менеджер сучасності товариш Сталін» напередодні Другої світової війни назвав його «одним із кращих російських царів». Отакими були «кращі». Тому й не дивно, що Стефан Баторій писав до Івана IV (цитуємо за М. Карамзіним):

«Хвалишься своим наследственным Государством… Не завидую тебе, ибо думаю, что лучше достоинством приобрести корону, нежели родиться на троне от Глинской, дочери Сигизмундова предателя…» Баторий не хотел далее говорить с нашими (московськими. — В.Б.) Послами, выгнал их из своего ратного стана и с насмешкою прислал к Иоанну изданные в Германии на Латинском языке книги о Российских Князьях и собственном его царствовании в доказательство (как он изъяснялся), что древний Государи Московские были не Августовы родственники, а данники Ханов Перекопских…» [13, т. IX, с. 171].

Московський так званий цар Іван IV врешті-решт за допомогою представника Папи таки випросив мир у короля Стефана Баторія.

«…6 января 1582 года был заключен русско-польский Запольский мирный договор. В действительности он не Запольский, а Запольный, и был это не мирный договор, а всего лишь перемирие сроком на 10 лет, и не с. Польшей, а с Речью Посполитой» [173, с. 374].

І хоча шановний білоруський історик Анатолій Єфимович Тáрас всі зауваги подав правильно, та надто однобоко. Бо Іван IV був царем не «русским», а тільки «московським», а Русь була складовою частиною Речі Посполитої, і її Великий князь Василь-Костянтин Острозький зі своїм козацькими військами брав участь у воєнних походах на Московію. А головне — не пояснюється, чому Московія не могла укласти повноправний мир, а тільки — «перемирие на 10 лет». Московія в ті часи була васалом Кримського ханства і Османської імперії, тому самостійно підписати мирний договір не мала права. Та сьогоднішня Москва цього визнавати «не изволит», чому й блефує.

Які ж головні підсумки Лівонської війни (1558–1583)?

«Итак, царь Иван по всем статьям проиграл Ливонскую войну, длившуюся почти четверть века (1558–1583 гг.). Она стоила огромных жертв Московскому государству и, вместе с опричным террором, полностью разорила его.

В результате этой войны Ливония была разделена между Речью Посполитой, получившей Видземе, Латалию, Южную Эстонию, Курляндское герцогство, и Швецией, к которой отошла Северная Эстляндия с Ревелем, а также территория у Финского залива… Дания получила остров Эзель (Сааремаа) и отдельные районы в бывшем Курземском епископстве…

Полное разорение Ливонии московитами, их чудовищные зверства по отношению к населению вызвали повсеместную ненависть жителей Прибалтики к московитам.

Спустя 130 лет это чувство вновь освежили войска Петра I, вторгшиеся в Эстляндию, Лифляндию и Курляндию. Все 20 лет Великой Северной войны русские солдаты снова грабили и жгли, насиловали и убивали жителей этих стран. Прошли еще 180 лет, и в 1940 году сюда устремились моторизованные орды «Красных русских», следом за которыми пришли комиссары НКВД. Опять начались грабежи (теперь уже под лозунгом ликвидации городской и сельской буржуазии), опять начались ссылки. Между тем многие современные россияне, не желающие ничего знать о мерзостях, многократно учиненные их предками, искренне обижаются на «коварных неблагодарных» прибалтов: «за что они так не любят русских?» [173, с. 348–350].

Саме у ті важкі та жахливі роки жив і діяв український князь Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526–1608).

Так у Великому Литовсько-Руському князівстві йменували князя Василя-Костянтина Острозького — сина знаменитого руського (українського) Ганнібала.

Як оцінив Іван Огієнко: «Українські магнати, усі разом, не зробили для України стільки, скільки зробив К.-В. Острозький» [153, обкл.].

І, слід думати, що ця оцінка не перебільшена. Та зауважимо, що великий науковець і митрополит Іван Огієнко ще більше поцінував би цей князівський рід Галицьких-Острозьких, якби уся правда про нього була відкрита, чи, хоча би, поновлена. Тому ту правду доводиться досі збирати по зернині. А, головне, аналізуючи давні факти і події, робити з них нові висновки.

Історик Дмитро Савич Ліщук у праці «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», на мою думку, зробив значні відкриття, досліджуючи життя та діяльність князя. Але, будучи вихованцем старої, радянської наукової школи, скоріше, не побажав виходити за її межі та потрактував їх за тогочасними приписами. Послухаємо:

«За останніми історичними дослідженнями, датою народження К.-В. Острозького вважається 2 (15) лютого 1526 року. Внаслідок спеціального королівського указу Костянтин Острозький був визнаний повнолітнім у віці 15 років, і з цього часу починається боротьба з нащадками (ріднею. — В.Б.) за свої привілеї» [153, с. 11].

Як бачимо, історик пішов по тому шляху, на який усіх нас завжди скеровували московська і польська історичні школи. Цілком очевидне і мотивоване так зване «шкурне питання». Про що ж інше міг думати український князь?

Та справа в тому, що в королівському указі, на мою думку, головне було інше. Мусили на когось покласти відповідальність за стримування натиску татар з півдня та південного сходу. Раніше ту працю виконували дід і батько князя Василя-Костянтина. Тож і він мав цю ношу нести, бо старший брат Ілля і нащадки Юрія (Заславського) такого робити не хотіли. Вони вважали, що то обов’язок Польського королівства в цілому. І мали рацію. Не забуваймо: мова йде про 1541 рік, коли на Польщу та Литву насідали Московія, Кримське ханство та Османська імперія.

«Перші письмові згадки про військову виправку молодого князя знаходимо в архівних документах за 1543–1544 рр.

Він очолив надвірне військо, яке складалося у своїй більшості з козаків, що служили у нього. В наступні роки, окрім участі в битвах з татарами на прикордонні, К.-В. Острозький бере участь у політичному житті, зокрема у засіданнях литовських сеймів і місцевих зібраннях шляхти та у з’їздах.

У 1550 році Костянтин (Василь. — В.Б.) Острозький відзначився у розгромі татарського нападу на землі Литви і того ж року був призначений володимирським старостою та маршалком Волинської землі. Маршалок Волинської землі вважався найвищою державною посадою на Волині, а оскільки землі Брацлавщини (східного та південного Поділля. — В.Б.) входили на той час до волинських володінь, то він очолив і військові з’єднання. К. Острозький брав участь у багатьох боях з татарами — то була звичайна служба з охорони південних кордонів Великого князівства Литовсько (-Руського. — В.Б.)» [153, с. 12].

Як бачимо, уже в 17-літньому віці, тобто 1543 року, молодого князя залучили до протистояння татарам на південно-східних теренах Великого князівства та Корони Польської. Тому, на моє переконання, саме закріпленням за молодим князем маєтностей його роду польський король намагався прив’язати Василя-Костянтина Острозького до тієї відповідальної та страшної праці. Його бойовими вчителями у ті молоді роки були найкращі «погромники» татарів, такі як: Бернард Претвич, Дмитро Вишневецький, Семен Пронський та інші воєначальники, котрі служили на кордоні та навчалися ще в його батька.

«У той час основними осередками оборони… (Великого князівства. — В.Б.) на південних рубежах були замки: Київ, Брацлав, Вінниця, Житомир, Біла Церква, Канів, Черкаси… Кам’янець, Бар, Теребовля, Бучач.

На Волині, окрім господарських замків у Луцьку та Володимирі, найміцнішими були князівські замки: Збараж, Вишневець, Острог, Заслав і Дубно, які належали родині К.-В. Острозького…

Сорокові роки XVI ст. були періодом постійних татарських і молдавських воєнних нападів…» [153, с. 48–49].

Можемо сміливо стверджувати, що князю Василеві-Костянтину належить розробка стратегії захисту українських земель Поділля, Галичини та Волині від постійних набігів татарських орд у середині та другій половині XVI століття. Як пам’ятаємо, кримські та ногайські татари, нападаючи в ті роки на Русь-Україну, рухалися, переважно, Кучманським та Чорним шляхами, які західніше сучасного подільського міста Старокостянтинова з’єднувалися в один шлях.

Зрозуміло, що головним завданням захисників наших земель було перекриття шляхів руху ворожих сил, які розташовувалися на водорозділах північніше та південніше річки Буг (Південний). Саме на тих шляхах треба було перехоплювати та знищувати ворогів чи то під час нападу, чи то під час відступу.

Якщо пильно придивитися, то саме ці головні напрямки татарського руху князь Василь-Костянтин перекривав насамперед. Перекривав він їх оригінально — будуючи нові чи відновлюючи старі міста-фортеці. Так на шляху татар з’явилися твердині: Балта (на р. Кодима), Бар (на р. Рів), Зіньків (на р. Ушиця), Вінниця (на р. Буг), Хмільник (на р. Буг), Костянтинів (на р. Случ) та десятки інших. Характерним прикладом цього захисту є розбудова фортець та навколишніх поселень на теренах сучасної Хмельницької області. Якщо подивимося на сучасну карту, то в XVI столітті, та дещо раніше, рід князів Острозьких та їх підлеглі перегородили землі сучасної Хмельниччини (Поділля) кількома лініями міст-фортець. Говоритиму тільки про мою малу Батьківщину. Називаю міста-фортеці двох ліній із півночі на південь: Кам’янець — Дунаївці — Солобківці — Ярмолинці — Сутківці — Чорний Острів — Меджибіж — Ізяслав — Новоград-Волинський і далі. А ось ще один кордон (по ріках): Кам’янець — Скала-(Подільська) — Смотрич — Гусятин — Сатанів — Волочиськ — Шумськ — Острог і далі. Поруч із містами-фортецями уже в ті далекі часи існувало також багато інших поселень (і навіть фортець), якими була забудована наша славна Подільська земля. Тобто князь Василь-Костянтин гідно продовжував справу своїх попередників:

Федора Даниловича,

Василя (Красного),

Івана Васильовича і

Костянтина Івановича…

У жовтні 2014 року, за пропозицією великого патріота України Валентина Ніконовича Пшеничнюка, мені вдалося в деяких з цих фортець побувати. Ми низько вклонилися давнім захисникам нашої славної землі: в Кам’янці-Подільському, в Сутківцях, в Острозі та в Старокостянтинові. Тільки відвідавши особисто ті фортеці, можна об’єктивно судити про страшну титанічну працю наших предків, їхні звитяги та непросту долю.

Ось невелика частина опису Старокостянтинівського замку, збудованого в 1571 році українським князем Василем-Костянтином Острозьким (Галицьким):

«Замок у Старокостянтинові — пам’ятка архітектури XVI ст. — розташований на схід від початкового ядра Старого міста на півострові, який був раніше відокремлений від прилеглої місцевості мокрим ровом. Його було зведено у 1571 р. князем К.-(В.) Острозьким одночасно з містом. Спершу замок складався з кам’яної вежі із прилеглою до неї житловою будівлею-палацом. На схід від них знаходилась кам’яна церква, до якої пізніше з південного боку було прибудовано оборонну вежу. Оборонні стіни з вежами, що оточували по периметру замковий острів, були зведені з дерева. Перед однією з веж, в’їзною, було влаштовано підйомний міст. Розташовані на території комплексу будівлі з фрагментами стін з бійницями і амбразурами, що їх огортають, свідчать про потужний характер укріплень замку» [194, с. 1].

Варто розуміти, що, скоріше за все, 1421 року прадід князя Василя-Костянтина — Василь Красний на Чорноморському узбережжі будував фортеці: Караул, Качебіїв, Маяки, Чорний Город за подібною схемою. Хоча в ті часи палаців там ще не зводили, а тільки — «житлові будівлі».

Якщо князь Василь Красний розбудовував поселення та фортеці на узбережжі Чорного моря та вздовж річки Дністра, то його нащадки Іван Васильович, Костянтин Іванович та Костянтин-Василь Костянтинович продовжили ту титанічну працю впродовж річок Південний Буг, Дніпро, Рось, Гнилий Тікич тощо.

Сучасні українські історики змушені ці факти визнавати, хоча приписують відбудову старих та зведення нових фортець переважно польським королям та литовським князям. Та цього робити не слід з тих причин, що польські королі свідомо відбирали обжиті землі руських (українських) князів та витісняли їх щодалі на схід і південь, примушуючи обживати свої старі землі, розбудовувати нові та відновлювати старі поселення й фортеці, а головне — підставляти себе першими під удар татар і московитів. То була далекоглядна католицька політика.

Саме рід руських (українських) князів Галицьких розбудовував поселення та фортеці: Львів, Холм, Дорогичин, Берестя, Кам’янець, Олесько, Острог, Дубно, Луцьк та десятки інших, які з роками прихопили поляки. Так тривало й за часів князя К.-В. Острозького.

«Навесні 1550 року К.-В. Острозький взяв участь у розгромі татарського нападу і того ж року був призначений володимирським старостою та маршалком Волинської землі і вважався найвищим урядником на Волині, куди входила й Брацлавщина… У наступні роки він неодноразово брав участь у боях проти орди, яка вторгалася на землі Поділля і Волині… Позиції Острозького на той час ставали все міцнішими і його як уже визнаного воєначальника 5 грудня 1559 р. призначають київським воєводою. Це була найвища посада на руських землях… Одночасно він залишив за собою і уряд маршалка Волинської землі.

З призначенням київським воєводою князь серйозно взявся за справи. Про це говорить той факт, що він переїхав із Дубно до Києва й став фактично головнокомандувачем литовських військ на Півдні України і відповідальним за всю оборону прикордоння. На його плечі лягли питання оборони замків та організація всієї оборони кордону Півдня України від татарських нападів…

Певну увагу князь приділив безпосередньо укріпленню Київського замку. Про це свідчать видатки за 1570–1572 рр. У замку на той час перебувало до п’ятисот вояків, у тому числі 200 кінноти. Для порівняння: у той час у Кам’янці (м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл.) перебувало 200 воїнів, у Білій Церкві, Брацлаві і Черкасах — по 100, у Каневі, Хмельнику, Барі — до 50…» [153, с. 50–51].

А ще ж стояли гарнізони, підпорядковані князю Василеві-Костянтину по інших містах-фортецях Східного та Центрального Поділля й Волині: у Вінниці, Старокостянтинові, Грицеві, Пилявцях, Звенигороді, Переяславі, Богуславі, Житомирі, Острозі, Дубно, Новограді (Волинському), Овручі, Корсуні та інших.

Треба розуміти, що у ХV–ХVІ століттях до замків (фортець) приписувались усі навколишні села зі своїм населенням. І — як стверджував професор М. Молчановський — «Центральным городом Подольской земли считался Каменец… Как в главном городе Подолья сидел княжеский наместник, так во второстепенных замках распоряжались подручные ему меньшие начальники, державцы… в военное время жители округа укрывались в замке; в походе против неприятеля или в погоню за ним выступали они также под непосредственным начальством державц(ев) замка. Вследствие всего этого замки имели чрезвычайно сильную роль в деле регулирования внутренних отношений нашей земли» [21, с. 296–297].

Отаку систему життєдіяльності змушені були обирати наші предки. Можливо, з висоти сучасного досвіду та знань хтось може запропонувати щось краще, та я думаю, що «те краще» не відповідатиме українській ментальності. Тому, як сказав наш перший президент: маємо те, що маємо.

Змушений заявити: наші прапрадіди на чолі зі своїм князівським родом Галицьких (Острозьких) захищали свою землю гідно. Нагадую сучасникам, що такий стиль життя був обраний з часів Великого руського (українського) князя Василя Красного — 1411 року, коли він очолив Подільську землю.

А ось які маємо свідчення про давні замки, в тому числі й про зведені на перших порах у Причорномор’ї Василем Красним:

«Если Каменец был достаточно огражден в военном отношении самой природою и снабжен сильною крепостью, способною выдерживать продолжительную осаду, то не таковы были замки, расположенные далее в восточной полосе Подолья. Прежде всего, самыя стены укрепления обыкновенно возводились из дерева; на некотором расстоянии от стен вбивались дубовые колья, заплетались лозняком и в образовавшийся таким образом между забором и стеной промежуток насыпался слой земли. Над нижней стеной, служившей фундаментом, возводилась верхняя стена, также деревянная, и затем на этой второй стене выстраивались в различных важнейших пунктах башенки или вежи, из которых наблюдали за движениями неприятеля и где помещались боевыя орудия. В половине XVI в. в Винницком замке в указанное время было пять башен, в Брацлавском — шесть. С внутренней стороны замковой стены находились деревянныя пристройки или так называемый городни. В этих крытых помещениях находили убежище жители замкового округа. Городень в Винницком замке в указанное время было тридцать, в Брацлавском — двадцать шесть. Как наружные стены с вежами, так и городни обыкновенно обмазывались снаружи глиною (и белились. — В.Б.). Кроме городень, для потребности служилых людей и отчасти для военных целей внутри замка находились некоторыя второстепенныя сооружения, как то, церковь, отдельныя светлицы, кухня, пивницы или так называемые холодники, погреба, иногда земляныя клети… Татары лишь в исключительных случаях принимались за осаду замков, предпочитая грабить окрестныя села, угонять оттуда скот и уводить пленников…» [21, с. 297–299].

Ще раз зауважимо, що саме такий метод захисту своїх земель обрали наші славні предки з XIV століття і дотримувалися його у ХVІ-му. Згадаймо, як великий Данило Галицький бідкався, за Літописом Руським, що не встиг розбудувати до приходу татар свою землю містами та фортецями. Такої ж політики у XVI столітті дотримувалися руські (українські) князі Василь-Костянтин Острозький та його батько Костянтин Іванович «Ганнібал».

«См(отри) напр(имер) уставную грамоту 1507 г. жителям Киевской области… Почти после каждого параграфа подтверждений различных прав встречаем здесь прибавки: «Как будет было за великого князя Витовта. Бо мы, заключает грамота, старины не рушаем, а новины не вводим, хочем все по тому мети, как будет было за великого князя Витовта» [21, с. 304].

Ще з давнини під час татарських наскоків на Поділля використовувалися для захисту людей також дністровські скельні печери. Ось що писав з цього приводу в 1885 році київський дослідник М. Молчановський:

«Военное значение замков для населения в западном Подолье дополнялось в некоторой степени еще обширными пещерами, которыя разсеяны во множестве в скалистом побережье средняго Днестра и его притоков. Что пещеры эти служили для жителей окрестных сел убежищем во время Татарских вторжений, в том убеждают нас как народные легенды, сохранившияся и поныне на Подольи, так и документ чисто официального характера. Относительно одной из этих пещер, расположенной в обрывистой скале левого берега реки Смотрича, между сс. Черче и Залучье, сохранилось очень подробное известие от половины XVI в. Самая пещера называлась у жителей соседних сел Городищем. Пробитая в совершенно отвесной скале, она была недоступна обыкновенным путем и проникнуть в нее можно было не иначе, как по лестнице, основание которой упиралось на самый берег протекавшей под входом в пещеру речки. В случае Татарского вторжения, жители окрестных сел прятались в эту пещеру, отнимали лестницу и ждали пока минет гроза… Совершенно очевидно, что мы здесь имеем дело с явлением, которое получило свое начало еще задолго до XVI века, а многочисленность пещер в Днестровском побережьи объясняет до некоторой степени, почему ранняя Татарская гроза проносится над Подольем с менее заметными последствиями, нежели это имело место в соседних землях…» [21, с. 305–307].

Як бачимо, українське подільське населення у ті далекі часи (XV–XVI століття) було спроможне захищатися і започатковувати козацтво. Немає сумніву, що саме так сталося.

Перед тим, як розповісти про зародження козацтва на Поділлі, автор змушений сказати кілька слів про страшне фальшування історії цього краю за 1393–1440 роки. Все, що повідомили про ті роки російська і польська історії — є, практично, стовідсотковою брехнею. Свідомою!

Послухаємо історика М. Молчановського:

«Как-бы то ни было, приобретенное так или иначе от Витовта Подолье король польский не «заложил» Спитку из Мельштына, как утверждает летописец, но отдал его этому магнату в вечное и потомственное владение на правах, равных с правами других Литовских и Русских князей. Такая неточность летописца набрасывает тень и на остальную часть его рассказа о судьбах западного Подолья» [21, с. 237].

Раніше ми вже говорили, що передача земель Західного Поділля у 1393 (1394) році польському королеві Ягайлу є стовідсотковою вигадкою польсько-литовської та російської історії, щоби приховати справжню причину воєнного походу Вітовта та Федора Острозького на Поділля у згадані роки і, головне, затаїти справжніх володарів тієї землі — князівський руський рід Острозьких (Галицьких).

Ота ж свідома фальшивка про передачу польському королю Західного Поділля у 1393 (1394) році давала можливість полякам після смерті Вітовта 1430 року ще раз «на законних підставах» зазіхати на Подільську землю.

І ще. Польсько-литовська та російська історичні науки були зацікавлені приховати справжніх руських володарів Поділля — князівський рід Острозьких, чому й вигадували різних Гедігольдів, Монтигердовичів тощо.

Зараз і дещо раніше, у ХVІІ–ХІХ століттях, польські та російські історики «почали знаходити» десятки фальшивих документів, які нібито «засвідчують» той чи інший давній факт потрактування історичних подій на Поділлі. Кожну таку фальшивку треба прискіпливо вивчати та досліджувати за всіма параметрами. Тому що, як писав давній історик — «Если принять в расчет ту страстность, с которою поляки отстаивали свои притязания на Подолье по смерти Витовта, и ту громадную роль, какую играл вопрос о Подольи в последовавших затем событиях, то… правившая в Кракове аристократическая партия готова была пойти на крайние средства, лишь бы добиться своей цели» [21, с. 239–240].

Тобто, давні польські фальшивки були лише «квіточками» їхніх величезних зусиль.

Ще більших надзусиль польські та російські історики докладали, аби сфальшувати подальші подільські події. Тут головною метою кривотлумачень було приховати ім’я руських (українських) князів-володарів Поділля — Василя і Федора (Федоровича) Острозьких, членів їх сім’ї Петра, Івана та інших. Ми про те вже розповідали, тому не будемо повторюватися.

Повертаючись до оборони українських земель на початку XVI століття козаками, варто нагадати, що козачі загони та ватаги вперше почали з’являтися на початку XV століття. Козаки були на княжій чи державній службі, насамперед, Великого Руського князя Федора Острозького, хоча явного підтвердження цього факту немає. Та є свідчення королівського посла лицаря Гілльбера де Ланноа від 1421 року про заснування Василем Красним Острозьким (Гедігольдом) фортець на березі моря та поселення в них 12 тисяч людей для оборони. Це є прямим доказом появи державного (реєстрового) козацтва в 1421 році. І цьому є опосередковані (непрямі) докази в сучасній українській історичній науці. Послухаємо ряд цікавих свідчень:

«Семерій (Северин. — В.Б.) Наливайко був яскравою постаттю переломної доби в історії українського козацтва…

Історична традиція твердить, що Наливайко був сотником надвірного (особистого) війська Острозького» [65, с. 219].

Із цього витягу маємо закономірний висновок: у князів Острозьких у XVI столітті служили надвірні (особисті) козачі загони. Козаки в другій половині XVI століття вже існували. Слухаємо далі:

«Збереглися згадки, що батько Наливайка був шевцем, який займався також козакуванням» [65, с. 219].

Отож, козаки були і в першій половині XVI століття. Зазначимо, що наша історична наука цього не заперечує. Можливо, в українській документалістиці є раніші згадки про наше козацтво, та автору відомо тільки таке:

«Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].

Як бачимо, 1489 року наші чубаті лицарі вже були на Східному Поділлі. А оскільки ці землі того року були власністю роду князів Острозьких (Брацлавські воєводи), то, зрозуміло, що вони (козаки) належали до надвірного (особистого) війська князівського роду. Зазначимо: козаки, передовсім, — вільні люди.

Саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) 1421 року вперше переселив великі маси українців на давні споконвічні землі предків, надавши їм повну свободу та наклавши один обов’язок: захищати той край (південно-східне Поділля) від ворогів.

Цей факт був кісткою в горлі польським хроністам та московським дякам (історикам), тому й фальшували правду. Вони не могли розповісти, що в XV столітті вся Київщина, Полісся, Сіверщина, Волинь та Поділля належали руським (українським) князям, на тих землях проживали українці, а поляки та пізніше московити приходили туди як бандити і загарбники, бо ті території мали давніх господарів.

Послухаємо, що стверджував історик:

«Вот почему, делая заключения на основании официальных данных XVI в. и об отношениях начала XV в., следует скорее усилить, нежели смягчить краски. Известно, что еще долгое время Польские короли, бывшие также и великими князьями Литовскими, не только не нарушали порядков установившихся при Витовте, но напротив, заявляли о своем желании… поддерживать их во всей неприкосновенности» [21, с. 304].

Це стосувалося абсолютно всього, насамперед — зміни князівських династій.

Іще в уставній грамоті 1507 року, виданій Великим Литовсько-Руським князем мешканцям Києва та Київщини (грамота досі збереглася), «Почти после каждого параграфа подтверждений различных прав встречаем здесь прибавки: «как будет было за великого князя Витовта». «Бо мы, заключает грамота, старины не нарушаем, а новины не вводим, хочем все по тому мети, как будет было за великого князя Витовта» [21, с. 304].

А нам історики розповідають досі, як Великі Литовські князі міняли руських (українських) князів, в тому числі й київських, мов рукавички. Щось, шановні, у вас не все сходиться. Міняти князя — це, перш за все, «рушить старину» — чого Литва не робила. Це визнав історик М. Молчановський, розповідаючи про особливий статус подільських князів після 1394 року. Тобто історію Подільської землі з 1394 до 1509-го повністю сфальшовано і треба її переосмислити. Слід більше дотримуватися канви викладу історичних фактів польським хроністом Яном Длугошем, порівнюючи сам виклад та оцінку подій із німецькими та угорсько-молдавськими джерелами. Пам’ятаймо, що такі польські історики, як Стадницький, Попроцький, Несецький, Окольський та інші викладали і писали історичні праці, де йшла мова про Поділля, тенденційно та упереджено.

Ми вже розповідали, що некоронований король Русі другої половини XVI — початку XVII століть Василь-Костянтин Острозький розпочинав свій воєнний вишкіл на південних рубежах тодішнього Поділля.

Участь у тих заходах брав знаменитий охоронець Поділля 1530–1550 років Бернард Претвич. Залишилися його так звані «Спогади», котрі розповідають про ті часи. Послухаємо дещо цікаве з них. Так би мовити, припадемо ще до одного неспотвореного джерела.

«Отже, Найясніший Милостивий Королю, як… пан белзький воєвода почав уважно займатися сторожею від татар і погонями, то і ми теж,.. котрих за Божою ласкою досить народилося в Князівстві Литовському. Найпершим був князь Пронський, котрий тепер Київський воєвода, а тепер теж князь Корецький, князь Вишневецький і князь Володимирський, які, Найясніший Милостивий Королю, як з’явилися на кордонах і почали здобувати досвід,.. навчатися і займатися рицарською службою,.. почали заростати шляхи тим малим загонам для походів в землю ВКМсті (Вашої Королівської Милості. — В.Б.), особливо білгородським, очаківським, котрі у ті роки робили найбільшої шкоди (малими загонами в 200–300 осіб. — В.Б.) в землі ВКМсті, не зважаючи на мир, що ВКМсть має з Турецьким султаном, і яким тепер… перекрито хід» [153, с. 76–77].

Як свідчить давній учасник подій Бернард Претвич, при бажанні та згуртованості, тобто при єдності зусиль поляків, литовців та русичів у найтяжчі часи протистояння туркам, московитам і татарам, завжди вдавалося їх зупиняти — «перекривати хід».

Тому недаремно історик Дмитро Савич Ліщук у своїй праці «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», найповніше відобразивши на сьогоднішній день діяльність Великого українського (руського) князя, підсумовуючи заявив:

«Ми не повинні забувати тих, хто ніс у народ національну ідею, будував церкви і школи, був непохитним у вірі, боронив рідний край від ворога. В особі К.-В. Острозького Україна має державного і політичного діяча європейського рівня, воєначальника, яким наша держава повинна гордитись» [153, с. 103].

Краще не скажеш. Я би тільки додав: ці слова стосуються усіх Великих Руських (Українських) князів славетної династії Галицьких-Острозьких.

Люди зрідка мене запитують про національність. Я завжди вважав себе українцем.

І надзвичайно щасливий, що у моїй метриці теж записано — українець! То записав батько 18 травня 1936 року у сільраді станції Дунаївці, несучи з мамою мене з пологового будинку.

Живучи та працюючи ввесь свідомий вік у безбожній державі, я до церкви прихилився душею тільки в Незалежній Україні. І, звичайно, розумію, що звертатися до Бога людина має тільки рідною мовою. Отож, моєю церквою є та — де розмовляють і відправляють службу українською мовою. Тобто — Православна церква. Така моя життєва позиція — була, є і буде! Що ж до великих українців — то першим назвемо Дмитра Вишневецького:

«Підвішений за ребро на гак у Царгороді і спокушуваний султаном на панування та почесті, Байда (так його прозвав вільний український люд. — В.Б.) демонструє найвищі козацькі чесноти — презирство до розкошів, куплених зрадою, і зневагу до тілесних мук та смерті» [65, с. 84].

Так за Україну може вмерти не кожен!

^{Дмитро Вишневецький}

1. Дмитро Вишневецький

Вороги, які сотні років окуповували нашу землю, робили все, аби позбавити українців національної пам’яті. Тому ми не мали права на своїх національних героїв. Нашими звитяжцями мали бути не лицарі-козаки, а прості сільчуки, свинопаси, гречкосії. Зверніть увагу, російські шовіністи академіка Тараса Григоровича Шевченка досі подають світові як звичайного сільського діда. В той час, як своїх художників, музикантів та поетів зображають у найкращих рисах свого часу. Тому й не дивно, що українські хлопці та дівчата, потрапляючи до міста (так триває майже 150 років), зразу ж починають «цвенькати» російською мовою, соромлячись свого походження. Імперія знала, що робила.

Сьогодні насамперед треба впливати на міське населення, повертати його до роду-племені.

Та повернімося до славного українського лицаря Дмитра Вишневецького. Ось що пишуть про великий князівський рід Вишневецьких сучасні історики:

«Князі Вишневецькі, чиїм гніздом було м. Вишневець на півдні Волині (тепер у Тернопільській області), на власній генеалогії зналися досить туманно. Знадобилося багато дискусій істориків другої половини XIX — початку XX ст., аби майже напевно з’ясувати, що початки роду сягають великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, а точніше — його сина, новгород-сіверського князя Корибута (Дмитра)» [65, с. 76].

Нам варто розуміти одну просту, але надто важливу річ. Або ми дотримуємося тези литовського князя Гедиміна, що він (і його нащадки) «не чіпали старовини», а це означає: або залишалися старі закони, стара мова, старі відносини на Русі (Галичина, Київщина та Волинь), або литовські князі що бажали, те й робили. У кожному з обох випадків мають бути цілком інші взаємини між литовськими і руськими (українськими) князями та людьми. Не маємо права говорити, що «старовини не чіпаємо» і в той же час повсюдно міняти князів (Київ, Луцьк, Поділля, Вишнівець і так далі). Слід дотримуватись однієї лінії. Це аксіома, і її треба розуміти.

На корінних землях Русі (Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Сіверщина) у часи Великого Русько-Литовського князівства, литовських князів, окрім синів Коріята на Поділлі з 1362 до 1394 року, не було жодного. Російські та польські історики впродовж ХІХ–ХХ століть тому й нав’язували думку про рід Корибутів (Гедиміновичів), щоби виправдати свої попередні загарбання та «законно» позбавити український народ спадку.

Ми вже досліджували питання роду Федора Несвизького і встановили, що такого князя на Русі не було. То був князівський рід Острозьких-Галицьких. Тому князь Дмитро Вишневецький походив із роду Федора (молодшого) Острозького. Чим цей факт підтверджений в історії?

Перше. Ми вже писали, що поляк Ян Длугош, який жив у часи обох Федорів, хоча князь Федір Несвизький вигадана в історії фігура, у своїй «Истории Польши» [доведена до 1480 (года); 12 книг на лат(инском яз(ыке)]» не міг, навіть за бажання, фальшувати події, оскільки багато описаних ним героїв були живі в часи праці над книгою. Послухаємо довідку Великої Радянської Енциклопедії (третє видання) про цю людину.

«Длугош… Ян (1415, с. Бжезница, Радомщанский — 19.5.1480, Краков), польский историк и дипломат, краковский каноник (с 1436), архиепископ львовский (1480). Учился в Краковском ун(иверситете) (1428–1431), был секретарем (1439–55) кардинала З. Олесницкого, воспитателем детей короля Казимира IV. В своей «Истории Польши (доведена до 1480; 12 книг на лат. яз.), являющейся вершиной польской ср(едне)век(овой) историографии, использовал материалы гос(ударственных) и церк(овных) архивов, польские, чеш(ские) и венг(ерские) хроники, рус(ские) и литов(ские) летописи. Соч(инения) Д(лугоша) проникнуты идеей борьбы за единство польских земель» [25, т. 8, с. 357].

Отож, свідчення Яна Длугоша варто сприймати як менш-більш об’єктивні.

І ще: рід князів Острозьких у 1421–1427 роках засвітився у Гуситських війнах. І тільки це врятувало Федора Острозького (молодшого) від історичного забуття.

Друге. Цікаве повідомлення в науковому історико-краєзнавчому виданні «Вишневець та князі Корибути-Вишневецькі, зробила Любов Миколаївна Шиян.

Послухаємо:

«Маючи авторитет і родинні зв’язки з князями Острозькими, цими некоронованими володарями Русі, Михайло Васильович Вишневецький на час московського полону кн(язя) К(остянтина) І(вановича) в 1500–1507 роках отримує посаду брацлавського намісника і поступово розширює свої володіння» [196, с. 8].

Ми пам’ятаємо: на Поділлі після вигнання з нього князя Коріатовича, зверніть увагу — теж Федора, повністю призупинилася ця гілка князівської литовської династії Гедиміновичів у Великому Литовсько-Руському князівстві. За свідченням істориків, Любартовичі на Волині теж позбулися влади за велінням Ягайла. А за теорією московських та польських істориків-державників, такого бути не могло, бо ж у Великому князівстві повсюдно мали сидіти, володіти і правити тільки литовські князі. Князі-русичі, як ці писаки твердять, не мали ніякого права на владу у Великому князівстві. Тож коли таких горе-істориків ловили «на гарячому», тобто на відвертій брехні, чи вони самі потрапляли в глухий кут, їм доводилося поступатися і визнавати подібні нісенітниці, які трапилися з князями Коріатовичами та Любартовичами.

Однак у Гедиміна було тільки 8 (вісім) синів і троє з них померли ще до 1362 року, тому зрозуміло, що історикам, про яких іде мова, далі «відступати» було нікуди. Тож на литовському князеві Корибуті (це вже Ольгердович) вони «дали бій». Бо вже й Ольгердовичів не вистачало на «руські столи».

Тому сучасна дослідниця й змушена була констатувати:

«Федір Корибутович, він же Федір Несвизький, вніс собою велику плутаницю для вчених-геральдиків, які шукали серед нащадків Гедиміновичів та Рюриковичів коріння волинських князів, у тому числі і древнього роду володарів Вишневця. Полеміка, яка іноді набувала форми справжніх баталій, власне, виходила за межі історичної науки і мала скоріше політичне та ідеологічне підґрунтя» [196, с. 6–7].

І слід визнати, що у XX столітті, серед тих історичних баталій, в черговий раз гору взяла фальшивка про так званого Федора Несвизького. А професор Наталя Яковенко, взагалі, весь рід руських князів Острозьких зарахувала до роду Гедиміновичів. Просто і надійно!

Докажіть тепер, що вони були русичами (українцями).

Між іншим, посади й титули «Острозький», «Брацлавський» тощо надавалися найближчим членам одного роду. Тому є всі підстави вважати, що князь Михайло Васильович Вишневецький належав до князівського роду Галицьких-Острозьких.

Третє. Надзвичайно цікаве. Серед легенд давнього Острога про знамениту Гальшку Острозьку існує й така:

«Гальшка Іллівна Острозька… (донька старшого брата Василя-Костянтина Острозького — Іллі, народилася в листопаді 1539 року)… Наділена винятковою красою, до того ж — спадкоємниця величезних маєтностей, вона була однією з найбажаніших наречених у Східній Європі… Коли дівчинка досягла тринадцятилітнього віку, в дім Острозьких почали юрбами з’їжджатися юнаки із найвизначніших магнатських родів, щоб домогтися її прихильності. Існує переказ, що серед претендентів був і Дмитро Вишневецький, відомий ще як Байда. Ця легенда навіть твердила, начебто глибоке почуття до Гальшки і змусило його все життя залишатися неодруженим. Але відмова Гальшки Дмитрові пішла на користь Україні. Байда… створив козацьку напівреспубліку, яка відіграла основну роль у створенні української держави» [154, с. 38 і 44].

На мою думку, ця легенда є ще одним свідченням походження князя Дмитра Вишневецького із роду Острозьких (Галицьких). Будучи близькими родичами, Гальшка не могла вийти заміж за Дмитра, тому йому і відмовили. Звернімо увагу: причина відмови в легенді — відсутня.

Чому? Відповіді немає…

Уперше про ще зовсім молодого лицаря-козака згадує знаменитий Бернард Претвич у своєму поданні на сейм 1550 року, коли князеві Дмитру було 17–20 років.

«Порубіжні війни з татарами другої чверті — середини XVI ст. проводилися своєрідними партизанськими методами і з одного, й з другого боків, оскільки формально Туреччина та її васал(и), Кримський ханат (та Московський князь. — В.Б.), перебували в стані миру з… (Польщею та Великим Литовсько-Руським князівством. — В.Б.)…

Можна досить точно визначити, коли Вишневецький, покинувши польові війни в почтах прикордонних урядників, пов’язує свої честолюбні плани й саме життя з козаками Дніпрового низу. Ще 1552 р. він разом з Претвичем брав участь у поході на Очаків, а вже на початку 1553 р. (отримавши відмову Гальшки, чи роду Острозьких. — В.Б.) в одному з королівських листів згадується, що князь Дмитро «на острові Хортиця, проти Кінських Вод, поруч з кримськими кочовищами «громадить довкола себе козаків і навіть ставить «замок» [65, с. 78–80].

А далі князь Дмитро зі своїми козаками був у Туреччині, в Молдові і, звичайно, у своєму «замку на Хортиці». Поки, врешті-решт, не повернувся 1560 року на службу до польського короля, який говорив про князя: «Зараз таких слуг треба було б якнайбільше, але не з таким норовом» [65, с. 82].

Варто мати на увазі, що князь Дмитро Вишневецький не просто відсиджувався на Хортиці, яку не могли взяти штурмом кримські татари, а постійно завдавав ударів по Оттоманській Порті.

«За спостереженням сучасної французької дослідниці Шанталь Лемерсьє-Келькеже, яка вивчала архів Великої султанської ради, Оттоманська Порта надавала особливого значення діяльності «Димитрашка» (як тут називали Вишневецького). Його розцінювали як ворога імперії, особу, що наважується зазіхати на турецькі інтереси, відрізавши метрополію від стратегічно важливої фортеці Азов у гирлі Дону …» [65, с. 83].

Тому зрозуміло, чому Оттоманська Порта полювала на князя і, отримавши його в свої руки, піддала жахливій смерті у віці, практично, 40 літ. Це сталося 1563 року.

«Збереглися два портрети разюче несхожих між собою людей, які історики мистецтва тлумачать як зображення козака-князя… (У) середині XVI ст. на теренах України, Польщі, Литви й Білорусі портрети писали хіба що з членів королівської родини або вищих придворних достойників». [65, с. 84].

І, як бачимо, писали портрети князя.

Усе життя Дмитра Вишневецького, вчинки, поведінка та ставлення тогочасних володарів держав свідчать про його походження з королівського роду князя Данила Галицького. Навіть — написані портрети.

^{Юрій Дрогобич (Котермак)}

2. Юрій Дрогобич (Котермак)

«Друга половина XV ст. у багатьох була перехідною добою в історії української культури. З одного боку, розвивалися традиційні форми мистецтва й літератури, успадковані від Київської і Галицько-Волинської держав, а з другого — дедалі більше українців входило в русло загальноєвропейських культурно-освітніх рухів. Знайомство з досягненнями західної науки готувало ґрунт для синтезу (вже наступного століття) обох течій — традиційної і новаторської.

У XV ст. в провідних культурних центрах Європи набув поширення передовий гуманістичний світогляд. Однак шляхи проникнення гуманізму в Україну відомі ще недостатньо. Ось чому заслуговують на особливу увагу життя і діяльність Юрія з Дрогобича, професора Болонського й Краківського університетів, автора першої друкованої книги, написаної нашим співвітчизником» [65, с. 85].

Хто ж такий був Юрій Котермак?

Він народився близько 1450 року в Дрогобичі «в родині міщанина Михайла Доната, званого Котермаком». Так написано в одному з існуючих стародавніх документів. Скоріше за все, «то було родове прізвище». Хоча у ті часи люди йменували себе за містом (селищем) походження.

«Дослідники вже звернули увагу на те, що у ХV–ХVІ ст. не один лише Юрій з-поміж дрогобицьких міщан учився в Краківському університеті. У списках вступників цього закладу за 1411–1600 рр. вдалося відшукати принаймні 32 вихідців з Дрогобича… Здобуття Юрієм Дрогобичем 1470 р. ступеня бакалавра, а 1472-го — магістра, свідчить про його наукові здібності й неабияку наполегливість у доланні труднощів. Із 280 юнаків, котрі разом з ним вступили до університету, бакалаврами у 1470/71 навчальному році стали 66 чол(овік), а ступень магістра отримали у 1472/7З навчальному році лише дев’ять з них. Зробившись магістром, молодий дрогобичанин виїхав продовжувати навчання до Італії, у славетний Болонський університет» [65, с. 86].

У Болоньї він стає доктором вільних мистецтв, а згодом — доктором медицини. Там же кілька років він читає студентам лекції з астрономії, а пізніше «зайняв посаду ректора медиків і артистів».

Одночасно він пише багато «прогностиків, календар-альманахів та оцінок місячних затемнень», які досі, як великі реліквії, зберігаються в Національних бібліотеках і музеях Європи.

Надрукованими зберігаються донині у Краківському Ягеллонському університеті та Штутгартській бібліотеці трактати. Серед них — «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету», видана 7 лютого 1488 року «в друкарні відомого римського видавця Евхаріуса Зільбера (Франка)».

Юрій Дрогобич багато працював у галузі географії, медицини тощо. Викладав у Ягеллонському університеті Кракова, де й помер 4 лютого 1494 року; похований у цьому ж місті.

3. Павло Русин з Кросна

Великий просвітитель і поет початку XVI століття.

Вважається, що Павло народився у 1470–1474 роках у містечку Кросно біля Перемишля. Початкову освіту здобув у рідному місті. Із 1491 року навчався у Краківській академії, а 1500 року з’явився у Грейфсвальському університеті (Померанія).

«1506 р. кроснянин отримав у Краківській академії ступінь магістра вільних мистецтв і там-таки майже десять літ (з перервами) тлумачив римських письменників» [65, с. 92].

1509 року у Відні за допомогою угорського магната Габріеля Переньї вийшла збірка віршів «Павла Русина з Кросна, магістра вільних мистецтв і дуже приємного поета, панегірики до божественного Владислава, найзвитяжнішого короля Паннонії, і святого Станіслава славнозвісного єпископа і мученика Польщі, та багато інших пісень на додаток, складених не без великої приємності». Що цікаво зазначити: один із примірників цієї книги досі зберігається у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника НАН України.

У своїх поезіях «…Павло називав себе Русином з Кросна»; так само його іменували сучасники. У вірші «Промовляє книга, яку добуто зі сховища і якій повернено давній блиск» Кроснянин писав:

«Павло… той, кого Русином весь тямущий гурт залюбки йменує словом солодким».

Власне, серед творців польсько-латинської поезії XVI ст. була ціла група митців, котрі себе називали русинами: Григорій Чуй Русин із Самбора, Іван Туробінський Рутенець, Георгій Тичинський Русин» [65, с. 94].

То все наші славетні предки, які ще в ті далекі роки заявляли про себе як про русичів.

«Творчість Павла Русина з Кросна — органічна складова європейської поезії гуманістів. Разом з тим, вона належить до вітчизняної (української. — В.Б.) культури, як і спадщина інших латиномовних письменників XVI ст. — «Русинів» і «Роксоланів» [65, с. 97].

А таких були десятки.

Настали часи збирати русичів (українців) до рідної, вільної хати, до українського державного столу.

^{Мелетій Смотрицький}

4. Мелетій Смотрицький (1577–1633)

«Мелетій Смотрицький є автором близько двох десятків талановитих і впливових свого часу книг, написаних у жанрах політично-релігійної полеміки, памфлету, публіцистично-художньої медитації, есе. Тільки одну його книгу «Тренос» (1610) можна сміливо зарахувати до першорядних здобутків світової гуманістично-ренесансної літератури. Разом з тим, він увійшов в історію нашої культури як корифей філологічної науки, будучи творцем широковідомої у всьому Слов’янському світі праці «Грамматіки славенския правильное синтагма» (1618–1619), названої М.В. Ломоносовим «Вратами всей учености» [153, с. 37].

Я завдячую долі, що через 329 років після тих подій моїм вітчимом став земляк Мелетія Смотрицького — Яків Леонтійович Миць, який навчав мене жити у цьому страшному світі, поважати людей та дуже важко працювати, аби чогось досягти в житті. Він і сам сповідував ці правила.

Земля старого Смотрича породила для України багато великих достойних людей.

«Мелетій Смотрицький у юнацькі роки жив і навчався на Заході, слухаючи лекції у Віттенберзькому університеті. У перші десятиліття XVII ст. М. Смотрицький повертається на батьківщину цілком сформованою людиною, переконаним гуманістом, відданий ідеям Відродження, вороже настроєний проти всілякої соціальної тиранії, церковного паразитизму і невігластва» [153, с. 37].

І тут же з’являються його твори: у 1608 році — «Антиграфи», у 1610 році — «Тренос, або Плач».

Слід зазначити, що праця «Тренос» дуже не подобалася як владі, так і церкві.

Тому Смотрицький мусив «деякий час переховуватись». Саме в той час він написав «Грамматіки славенския правильное синтагма», яка на довгі роки стала головним мовним підручником вчителів-славістів.

«Постать Мелетія Смотрицького настільки колоритна і значима (у європейській культурній спадщині. — В.Б.), що є потреба ґрунтовного монографічного вивчення його спадщини та переоцінки його просвітницької діяльності, осмисленої іноді поверхово, а то й хибно» [153, с. 39].

Бо ту хибну думку українцям нав’язала московська шовіністична наука, яка не могла простити Мелетію Смотрицькому перехід у 1627 році до унії.

Така історична правда.

5. Дем’ян (Деміан) Наливайко (бл. 1550–1627)

Дем’ян Наливайко був старшим братом знаменитого Северина Наливайка — одного із керівників селянсько-козацького повстання 1594–1596 років в Україні. Народився на Поділлі, в Гусятині. Переважна більшість тогочасного Північного Поділля належала роду князів Острозьких та його відгалуженню — князям Вишневецьким, Збаразьким, Заславським тощо.

Тому й не дивно, що Даміан навчався в Острозькій академії, потім був пресвітером в Онуфріївській церкві і, врешті, — керівником друкарні в Дерманському монастирі.

«Однією з книг, що була надрукована в Дермані, став «Октоїх» (друк розпочато 12 квітня 1608 р.), передмову і післямову до неї склав і підписав «Даміан недостойний презвитер». Вже тут проявляється характерна риса публікацій Наливайка: паралельні українські та церковнослов’янські тексти.

З 1605 року князь Костянтин знову переносить друкарню в Острог, де видавничою справою продовжує керувати Деміан Наливайко. Йому належить передмова до «Требника» 1606 р. Через рік він переклав і видав збірник «Лекарство на оспалий ум чоловечий». До цього збірника ввійшли авторська передмова, два «слова» Іоанна Златоуста, «Тестамент» — заповіт візантійського імператора Василія своєму синові Льву. Цей документ цікавий передусім тим, що в ньому приділено чималу увагу значенню мудрості і науки в житті людини. Проповідь життєвої необхідності знань у період бурхливого піднесення суспільного й культурного життя в Україні була значним явищем. У «Тестаменті» проводиться думка, що фізична сила і краса людини самі по собі нічого не важать, якщо вони не «приоздоблені» розумом. Основне джерело розуму — наука, скарбниця науки — книга. У «Тестаменті» бачимо одну із перших спроб теоретично обґрунтувати необхідність світської освіти для найширших верств населення» [153, с. 39–40].

Переклади Дем’яна Наливайка творів Івана Златоуста та інших, як ми вже говорили, зроблені не тільки церковнослов’янською, а живою українською мовою. Та мова, а особливо мова української частини «Лекарства на оспалий ум чоловечий», була літературною мовою нашого народу початку XVII століття.

«Він вдало користується синонімікою, збагачуючи її словами іншомовного походження, використовуючи фразеологічні звороти, більшість з яких, певною мірою адаптувавшись, засвоїлись живою розмовною мовою» [153, с. 40].

То був один з великих мовознавців свого часу.

Хочу, щоби читачі зрозуміли — у мене при виборі великих українців ХV–ХVІІ століть не було наперед визначеного плану. Кількість видатних осіб настільки велика, що я вагався перед кожним прізвищем предка тих часів. Кожен із них мав право на нашу увагу. До часів Великого Козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького українська земля породила сотні, а можливо, тисячі великих мислителів, поетів, просвітителів, державних діячів, полководців, церковних діячів тощо. У цьому плані ми багата нація. Ось дехто з тих великих предків (князі):

1. Федір Острозький — князь із роду Галицьких.

2. Федір (Федорович) Острозький.

3. Василь Красний Острозький.

4. Іван (Васильович) Острозький.

5. Дмитро Байда-Вишневецький.

6. Михайло Вишневецький.

7. Раїна Могилянська (дружина Михайла).

8. Князь Василь Васильович Збаразький.

9. Костянтин Острозький.

10. Василь-Костянтин Острозький та десятки інших, яких досі зараховують до литвинів та поляків. Хоча Великі Литовські князі до 1569 року руської (української) «старовини не чіпали», перш за все — носіїв тієї «старовини» — руських князів.

А ось великі діячі української православної церкви далеких ХV–ХVІІ століть:

1. Йосиф Верещинський.

2. Іпатій Потій.

3. Іван Вишенський.

4. Єлисей Плетенецький.

5. Герасим Смотрицький.

6. Мелетій Смотрицький.

7. Кирило Лукаріс.

8. Ян Лятош.

9. Дем’ян Наливайко.

10. Іван (Іов) Борецький.

11. Памво Беринда.

12. Стефан Зизаній.

13. Лаврентій Зизаній.

14. Захарій Копистинський.

15. Касіян Сакович.

16. Йосиф Рутський.

17. Петро Могила та багато інших.

Не буду перераховувати кілька десятків значних козацьких старшин тих далеких часів, але зауважу, що навіть з них не можу не виділити гетьмана Петра Сагайдачного, що «проміняв жінку на тютюн та люльку», хоча належав до інтелектуалів свого часу, бо навчався в Острозькій академії. Саме він 1618 року не спалив та не зрівняв з землею Москву, хоча мав таку змогу. Ось що значить, в сучасному розумінні, — великий інтелектуал!

В абсолютно подібних умовах московити Петро І та Меншиков спалили вщент Батурин та вирізали в ньому всіх жінок і дітей, як звичайні бандити.

Не забуваймо цих уроків історії.

Можна ще назвати імена багатьох великих постатей нашого народу XV — першої половини XVII століть, які в ті далекі часи належали до європейської та української еліт, та якими ми маємо пишатися і яких маємо обов’язок шанувати. Однак зараз хочу відзначити, що московська влада та її інтелектуали XVIII–XX століть робили геть усе, щоби позбавити українців пам’яті про предків та минуле. Вони за часів Івана III і Василя III, які належали до спадкових ханів-золотоординців, аби вивищитися перед кримсько-татарськими ханами родини Гіреїв, прийняли християнську віру за допомогою Софії Палеолог та її прибулого оточення; започаткували своє походження від Ісуса Христа через рід київських князів, увіковічивши цей міф у Благовіщенському кремлівському храмі, збудованому в 1484–1489 роках, та з 1492 року ввели своє, московське, літочислення.

Прошу послухати:

«На сводах паперти (того храму. — В.Б.), между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… во весь рост несколько Великих Князей Российских, с венцами вокруг головы…» [180, с. 313].

Зазначимо: московське літочислення проіснувало до 1700 року, яке відмінив Петро І та запровадив новий календар.

Це було вимушене рішення московського царя. Бо він продовжував крадіжку київської руської (української) спадщини. 1721 року Петро І своїм особистим указом звелів величати московитів і свою державу Московію — російським народом і Російською імперією, вкравши таким чином ім’я в русів (українців). А відмінив Петро І московське літочислення у 1700 році тому, що готувався до крадіжки заздалегідь: не могла 200-літня Московія бути спадкоємницею відомої 1000-літньої держави.

Що зрозуміло.

Попередньо московський цар Петро 1716 року за допомогою свого підручного В.Н. Татищева сфальшував та підкинув (привіз) із Кенігсберга так званий Радзивилівський «загальноросійський літопис».

А далі російська імператриця Катерина ІІ (1762–1796) створила (1783) таємну спеціальну «Комиссию по составлению записок о древней истории, преимущественно России», і напрацюваннями тієї «Комиссии…» всі фальшивки узаконила, вибивши у рабів-українців пам’ять.