Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

КНЯЗІ ГАЛИЦЬКІ: ДМИТРО (1301–1383) ДАНИЛО (1323–1376)

Якщо заглянемо до Літопису Руського за редакцією українського професора Леоніда Махновця, видання 1989 року, то раптом в кінці таблиці «Родовід руських князів за Літописом Руським», ні сіло ні впало, побачимо такий запис: «Данило — родоначальник князів Острозьких і Заславських». Що цікаво, ім’я князя Данила в таблиці подано серед представників роду Великого князя Данила Галицького, але не прив’язане до жодної відомої особи з цього роду.

Із чого ми маємо право зробити кілька висновків.

Наведемо з них тільки два.

Перший. «Данило — родоначальник князів Острозьких і Заславських» у 1340–1366 роках належав до давнього князівського роду. Тому що в ті роки (перша половина XIV століття) ні руські князі, ні польські королі, ні Великі литовські князі не мали права надавати своїм підлеглим титул князя. Князем можна було тільки народитися. Отож, князь Данило міг народитися тільки у князівській сім’ї і його батько, дід та прадід теж належали до руських (українських) князів.

Чому автор згадав 1366 рік?

Справа в тому, що українські історики встановили: «Першим достеменно відомим нам представником Острозьких був батько Федора — князь Данило (Данилій), чиє ім’я фігурує в угоді, укладеній… (князем Дмитром — Великим Галицько-Волинським князем. — В.Б.) і королем Казимиром у 1366 р.» [44, с. 189].

Слід зазначити, що українські історики і науковці, як правило, цієї угоди 1366 року про розподіл давніх українських земель не наводять. Хоча ми маємо пам’ятати за першою книгою «Україна-Русь», який жорстокий опір чинили із 1350 до 1380 року наші предки тодішнім польським окупантам.

За трактатом 1366 року, до польської корони відійшли всі давні західноукраїнські землі включно із Володимиром (Волинським). Тобто, Холмська (дідична) земля Данила Галицького, якою володів Данило (Данилій) Острозький, за угодою 1366 року, теж відійшла до польського короля Казимира III. І не думаймо, що автор наводить вигадки. Послухаємо польського історика Д. Зубрицького за його працею «Хроніка міста Львова» 1844 року видання:

«1370 року литовські русини негайно вигнали поляків з Володимирського (на Волині. — В.Б.) замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні (король польський Казимир III. — В.Б.) володіли у Володимирі за трактатом 1366 року, навіть вдерлися у Сандомирське воєводство…» [52, с. 79].

Як бачимо, давні землі Данила Галицького — Холмська, Белзька та інші — за трактатом 1366 року відійшли до володінь польського короля (помер 1370-го). Не будемо повторно розповідати про завоювання цим же королем Галичини і Львова у 1349 році. Ми про те писали у першому томі нашої книги.

Нагадаємо тільки, що за свідченням українських істориків, «Данило з Острога (був. — В.Б.) князем Холмським» [65, с. 69].

Тобто, перший князь із роду Острозьких — Данило, який після 1366 року остаточно втратив своє Холмське князівство, а то була особиста спадщина Великого князя Галицько-Волинської землі Данила Галицького, де поховані його останки, за твердженням сучасних істориків, не належавши до родини князів Галицьких, отримав у спадок Холмську землю (князівство), за назвою якої іменувався «князем Холмським». Що цілком очевидно. Хоча на ті роки були живі спадкоємці роду Галицьких.

Ось чому в договорі 1366 року між Великим Литовсько-Руським князем та польським королем Казимиром III особисто поіменований прямий нащадок роду князь Данило Холмський наділений новою землею на Волині — Острогом.

Не забуваймо, що батька Данила Острозького, за поминальником Києво-Печерської лаври, складеним Костянтином Острозьким напередодні 1530 року, звали — Дмитром, а діда — Юрієм, і оба вони були князями.

Другий. «Данило з Острога, князь Холмський» не міг бути родоначальником князівського роду Острозьких. У нього був батько, дід, прадід і так далі, які теж були князями. Отже, на рік (1366) згадки про князя Данила він уже належав до українського (руського) князівського роду. Варто також пам’ятати, що «князь Данило з Острога» вперше, за свідченням українських істориків, згадується 1340 року, коли разом із вигаданим боярином Дмитром Дедьком — «правителем Львова і Галичини» захищав Львів від польських окупантів під орудою їхнього короля Казимира III.

Послухаємо істориків:

«За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від волинської гілки Мономаховичів-Романовичів, нащадків Романа й Данила Галицьких. Такої самої думки дотримується і багато істориків-генеалогів, незважаючи на брак конкретних доказів спорідненості між останніми Романовичами і першим документально зафіксованим 1340 р. острозьким князем — Данилом з Острога (Daniel de Ostrow)» [65, с. 68].

Тобто, за архівними матеріалами князівського роду Острозьких, вони походили від Данила Галицького та його батька — першого Великого князя Великого Галицько-Волинського князівства Романа Мстиславовича, який володів князівством у 1199–1205 роках. Українські історики (деякі) не знаходять цьому факту підтвердження. Хоча, звичайно, рід Острозьких знав набагато краще за оцих так званих істориків, від якого кореня походив.

Польська і Російська імперії написали для українського народу своє потрактування української історії, де позбавили нас державності та роду-племені, розірвали рід правлячої князівської української (руської) династії Галицьких-Острозьких та замість князя Дмитра — сина Юрія Львовича, а той був онуком Данила Галицького, підкинули вигаданого боярина Дмитра Дедька. Таким чином українців позбавили законного правителя, а отже, можливості мати державу. У середньовічні часи народи без визнаних, тобто узаконених Римом правителів, існувати в Європі не могли. Це аксіома!

Якщо зрозуміла позиція імперських істориків та хроністів, то зовсім не зрозуміла позиція сучасних наших істориків: чиї інтереси вони захищають сьогодні, підтримуючи давню імперську вигадку? Хоча ті ж самі українські історики, годуючись із державної української скарбниці, також визнали, що існує тільки один документ за підписом так званого Дмитра Дедька, який в іншому документі згадується такими словами «… тобто Дмитром Дядьком нашим». І саме ці слова, за твердженням деяких сучасних істориків, дають привід говорити про «боярина Дмитра Дедька» як тодішнього правителя Львова та львівське боярське правління 1323–1349 років.

Отака фанатична віра московським історичним вигадкам!

Тому автор зобов’язаний навести відомі йому історичні матеріали, спростовуючи оцю польсько-московську брехню.

Подаємо перелік Великих князів Великого Галицько-Волинського князівства, відомих сьогодні українській історії, від часів першого Великого князя за «Большой Советской Энциклопедией», 3-е издание, том 6, с. 65–66:

1. Роман Мстиславович — (1199–1205),

2. Данило Романович — (1238–1264),

3. Шварно Данилович — (1264–1269),

4. Лев Данилович — (1269–1301),

5. Юрій Львович — (1301–1308),

6. Андрій Юрійович — (1308–1323),

7. Болеслав (Юрій) Тройденович — (1325–1340),

8. Любарт Гедимінович — (1340–1384).

Як бачимо, із 1199 року, від часів князя Романа Мстиславовича до часів Андрія та Лева Юрійовичів — старших синів онука Данила Галицького — Юрія, проблем із успадкуванням престолу Великого Галицько-Волинського князівства не існувало. Хоча оті двоє останніх, московського потрактування спадкової лінії, й викликають повне заперечення, та не будемо відхилятися від нашої теми.

Здивування у списку викликає й третє ім’я — Шварно.

Розглянемо деякі сторони життя онука Данила Галицького — князя Юрія. У Літописі Руському наведено рік народження князя. Ось запис у ньому: «А після цього пішов Войшелк (син литовського князя Миндовга. — В.Б.) до Галича, до Данила-князя і Василька, маючи намір прийняти монаший чин. Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича» [18, с. 424].

Це відбулося, згідно із Літописом Руським, 1262 року. В давні часи дитину хрестили зразу по народженні.

Отже, князь Юрій Львович — онук Данила Галицького, народився 1262 року.

В історичній науці при дослідженнях забороняється у висновках робити винятки із існуючих на ті часи правил і законів. До чого постійно вдавалася та вдається російська так звана історіографія.

З історичних документів відомо, що у князя Юрія Львовича була не одна дружина (жона), а дві.

За книгою шановних Ігоря та Любові Качарів «Львів крізь віки», у князя Юрія І теж було дві жони: Євфемія і (незнана), тобто — невідома. Московська вказівка, що ота (незнана) жона була тверською княжною та першою дружиною Юрія Львовича — є звичайним «доважком брехні», вкинутим московськими владоможцями для позбавлення неперервності роду князів Галицьких.

Ось звичайна людська логіка.

Із нащадків (дітей) князя Юрія історична наука знає таких четверо від однієї і тієї ж дружини.

а) Перший син Юрія Львовича — Михайло — помер 1284 року, що засвідчив Літопис Руський. «У рік 6792 (1284). Тої ж зими у Юрія-князя у Львовича помер син, на ім’я Михайло, який був малим…» [18, с. 436].

Юрію Львовичу якраз тоді було 22 роки. Якщо згаданий син помер у віці 2–3 роки, то при народженні дитини йому було 19–20 літ, а дружині — 17–18. Вік є оптимальним для появи дітей. З чого можна припустити, що четверо дітей народила князю Юрію Львовичу перша дружина, якою була Євфемія.

б) Сини князя Юрія Львовича — Андрій і Лев, за Літописом Руським, зазвичай, згадуються разом. Отож, або були близнюками, або народилися з розривом у рік-два. Оскільки 1308 року, скоріше за все, старший із них — Андрій посів престол Великого Галицько-Волинського князівства, то цілком прийнятними роками їхнього народження є 1286–1288-ий. Що, як далі побачимо, пов’язано ще й з роком народження їхньої сестри Марії. А ця дата може бути досить чітко визначена.

в) Княжна Марія Юрівна — мати Волинського князя Болеслава (Юрія II) Тройденовича, скоріше за все, 1289–1290 року народження. У 17 років батько Юрій Львович видав її заміж за польського князя Тройдена, якому у віці 18–19 років народила сина Болеслава. Вік князя Болеслава (Юрія II) встановлений історичними документами: у рік загибелі його дядьків Андрія і Лева (1323) йому було 14 літ. Ось тому син Марії і Тройдена Болеслав (Юрій II) посів трон князя тільки 1325-го (коли йому виповнилося 16 років). Золота Орда та Польща, які немовби наполягали на цій кандидатурі Великого князя Великого Галицько-Волинського князівства, за допомогою скатоличеної частини роду Данила Галицького знали про існування Яси Чингісхана. А за законами Золотої Орди чоловік ставав повнолітнім у 16 років. Тому, як бачимо, видимих канонів дотримувалися і в ті роки. Так говорить про ці події українська історія.

Із раніше викладеного досить чітко проглядається, що у 1323 році на Галицько-Волинський великокнязівський престол були й інші законні представники роду Данила Галицького. Головне — не скатоличені.

Тому повернімося ще раз до Великого князя Юрія та його нащадків. Найімовірніше, перша дружина князя Юрія померла у 1292–1293 роках. Цьому є непрямі, дотичні докази. А те, що друга дружина у князя таки була, засвідчили історичні документи. Тим більше, що, померши 1308-го, князь мав тільки 45–46 літ. Отож, друга дружина князя Юрія, вірогідно, народила йому кількох дітей, серед яких були й чоловіки — спадкоємці роду. А позаяк вони були спадкоємцями роду Галицьких по чоловічій лінії, то 1323 року й стали першими претендентами на великокнязівський престол, бо старший із них того ж року мав не менше 16 літ. Однак Золота Орда і Польща, які на ті роки порозумілися, не дозволили сину Юрія, за польською версією, прийти до влади у Великому Галицько-Волинському князівстві. Зацікавленість польського короля у приході до влади в цьому державному утворенні католика Болеслава очевидна. Цілком певним є і бажання Золотої Орди послабити союз Литви з Руссю, якщо знати, що князі Галицько-Волинської та Київської земель Андрій, Лев та Іван-Володимир Київський загинули 1323 року на річці Ірпінь у протистоянні з військом згаданої татарської держави.

За поминальником князя Костянтина Острозького, що зберігається в Києво-Печерській лаврі, де похований його прадід Федір Данилович Острозький, предки роду Острозьких по чоловічій лінії мають такий ряд:

1. Князь Юрій,

2. Князь Дмитро,

3. Князь Данило,

4. Князь Федір,

5. Князь Василь,

6. Князь Іван,

7. Князь Костянтин.

Звичайно, лаврський поминальник склав особисто князь Костянтин Іванович Острозький, тому в ньому помилок імен не може бути. Це аксіома! Про те писав ще перший ректор Київського університету професор М.О. Максимович. Послухаємо:

«…Я обратился к старым памяткам Киевских церквей, где записан «Род князя Константина Ивановича Острожского», вскоре после его погребения в Печерской церкви, то есть, еще в тридцатых годах шестнадцатого века. Там имена предков его поминаются в таком порядке:

1) Князя Георгия (Юрія. — В.Б.),

2) Князя Дмитрия,

3) Князя Данила,

4) Князя Феодора, в иноках Феодосия… и т.д.

Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поминовения ещё самим князем Константином, правнуком Феодора; а потому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» [23, с. 4–5].

Не могли князі Острозькі у ХV–ХVІ–XVII століттях говорити вигадки про свій рід [Костянтин Острозький (1470–1530), Василь-Костянтин Острозький (1526–1608) та інші]. У ті роки, аби щось було визнано на рівні найвищої влади (король, Великий князь) треба було мати незаперечні докази. І такі докази існували, якщо серед усіх руських (українських) князівських родів, рід князів Острозьких ще з XIV століття перебував на чолі (перший) князівських родів Русі (України).

Ми, нащадки давньої Русі, не маємо права ганьбити чи недовіряти своїм предкам. Таке собі дозволяли робити тільки правляча верхівка давньої Московії та більшовицькі плебейські владоможці.

Послухаємо сучасних українських істориків:

«…Яким би не було реальне походження дому Острозьких, важливо те, що останні представники цього роду (а про попередні покоління ми просто не знаємо. — В.Б.)… усвідомлювали себе нащадками правителів Київської Русі,.. вважали себе фактично незалежними правителями. І дійсно, типологічно князівства Волині чи Полісся (а до них належало князівство Острозьке) нічим принципово не різнилися від аналогічних державних утворень — князівств та герцогств, наприклад Священної Римської імперії чи Французького королівства доби середньовіччя…

Удільний князь, влада якого передавалася у спадок, виступав повним сувереном свого володіння й міг вийти разом зі своїми землями зі складу Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.), до якого в той час входила Волинь. Такі дії не вважалися зрадою, принаймні до XV ст. «Княжата головні» підлягали суду винятково великого князя…

Важливим привілеєм «княжат головних» було їхнє право формувати власні збройні загони… Почесним привілеєм були обов’язкові іменні листи-повідомлення від великого князя про початок військових дій чи про скликання сейму. У Литовській метриці [збірнику документів Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б)] збереглися записи про відправку таких листів «княжатам головним». Порядок запису в них засвідчує ієрархію родовитості та знатності. У 1536 р. він виглядав таким чином:

Ілля Острозький, Кузьма Заславський, князі Сангушки, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Четвертинські» [152, с. 266–267].

Сподіваюся, ми розуміємо, що першість в такому поважному князівському товаристві могла належати тільки відповідно до права. Тобто рід Острозьких мав належати до гілки правлячих великокнязівських родів давньої Русі. Був першим із давніх-давен.

Для того, щоб в цьому переконатися, автор пропонує розглянути події далекого минулого Великого Галицько-Волинського князівства.

Російська імперська шовіністична історіографія завжди закидала до української історії, як достовірні, незаперечні факти, — випадки неповаги людей до своєї влади. Так вони себе поводили ще з часів Богдана Хмельницького, нацьковуючи одних на одних. «Розділяти і володарювати» — гасло Золотої Орди. Московія взяла його на озброєння ще з часів Івана III, тобто з часів хана Улу-Мухаммеда.

У відносинах з Україною (Руссю) це правило застосовувала й Річ Посполита.

Десь у 1355 році польський король Казимир III, на ті часи прибравши до рук Львів, Галичину та значну частину Волині, побажав узаконити свої завоювання у Константинопольського Патріарха, направивши до того свою людину для висвячення в митрополити.

Благословення від Папи на завоювання тих земель Казимир III отримав ще 1341 року після першого невдалого походу на Львів у 1340-му. Про той похід ми вже говорили.

Оскільки листа Казимира III у попередньому томі книги ми наводили майже повністю, то звернімо увагу тільки на окремі деталі.

Перше. Польський король Казимир III у листі до Константинопольського Патріарха писав про законне здобуття «землі Русі». Послухаємо: «Князі Русі були мої родичі і сії князі залишили Русь (умерли чи загинули на війні. — В.Б.)… і земля осиротіла. І після того я, Король Ляхії, придбав землю Русі» [48, с. 148].

Як бачимо, польський король Казимир III не згадує про свій воєнний похід на Львів 1340 року, коли він спалив Високий та Низький замки і вкрав зі Львова «коронаційні інсигнії галицьких королів» [53, с. 18].

Тобто, він кожного разу (1340, 1349, 1352) діяв, порушуючи існуючі на ті роки закони, вчиняв звичайний бандитизм.

Але польські історики та хроністи, після того як на подібні вчинки їхнього короля благословив Папа (1341 рік), а Константинопольський Патріарх висвятив представника польського короля Казимира III на руську (українську) митрополію, чим, по суті, узаконив загарбання поляками українських земель, теж почали оспівувати та вихваляти отой королівський бандитизм.

І друге. Ми вперше на офіційному рівні бачимо документ, де вказано, що Русь завжди мала своїх, незалежних від Москви митрополитів. Послухаємо:

«Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку.

Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон,

другий — Митрополит Петро,

третій — Митрополит Гавриїл,

четвертий — Митрополит Феодор» [48, с. 148].

Ми про це говоритимемо пізніше. Хоча попередньо зазначимо: у 1245 році Вселенському церковному Ліонському Соборі був присутній київський митрополит Петро, якого не знають російська та українська православні церкви. Що є дуже дивно!..

Отож пропоную в цьому розділі дослідити, як польські та російські історики приховали від українців їхнього князя Дмитра Галицького, видавши його за львівського боярина Дмитра Дедька, ввели у Львові з 1323 по 1349 рік «боярську республіку» — єдину на всю Європу. А українські історики підхопили та проповідують це й досі.

Як зазначила у книзі «Україна — хронологія розвитку» історик О.В. Русіна, існує тільки один документ, на основі якого давні польські та російські історики зробили висновок про «… режим боярської олігархії (у Львові з 1323 року. — В.Б.) на чолі з «управителем чи старостою землі Русі» Дмитром Дедьком» [44, с. 120].

Ось дослівно слова О.В. Русіної:

«Ця грамота — єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька. Це зайвий раз унаочнює, наскільки мало ми знаємо про ті часи…» [44, с. 121].

Наводимо, за тією ж книгою, грамоту так званого Великого князя Галицько-Волинського князівства Юрія (Болеслава) Тройденовича, яку немовби 30 жовтня 1335 року він надав Генеральному Магістру Тевтонського ордену Теодоріку, і де серед гарантів грамоти Руської землі згадується «Дмитро, дядько наш». Текст наводимо без жодних скорочень та змін:

«В ім’я Господнє, амінь.

Оскільки велич незбагненного провидіння творця усього (сущого) не лише те поручила панам, щоб вони панували над підлеглими, але й щоб керуючи, збагачували їх миром і справедливістю, тому ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі, бажаємо обмежити шкідливість суперечок вигодою справедливості та єднання, щоб унаслідок цього зв’язку можна були уникнути недовір’я і щоб, тим самим, бурхливіше могли розвинутися спокій миру і злагоди та союзи дружби, миру і прихильного зближення…

Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром Дядьком нашим, Михайлом Єлизаровичем, воєводою Белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Бориском Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька, Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо, з доброю вірою, усунувши всяке лукавство, пристрасть, вигадки та без будь-яких лихих хитрувань обіцяємо разом із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми уклали цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками, покровителями, братами, знаттю та їх землями і людьми, твердо і непорушно на вічні часи його зберігати та не чинити нічого, що суперечило б йому.

А щоб усе це залишалося непорушним і завжди цілісним і щоб мало силу постійної ваги, а також щоб набуло нового вигляду, велимо данне підписати і скріпити нашою печаткою та печатками згаданих наших бояр» [44, с. 112–113].

Зазначимо, що в XIV столітті тексти писали без ком і крапок, тобто без визначення окремих речень. Сучасне потрактування зробили сучасні історики. Тому наведений текст грамоти має сучасне трактування українських істориків, який повністю тотожний польському та російському перекладам з латині. І сьогодні ми «співаємо російсько-польських» імперських, шовіністичних «пісень». Хоча ті ж історики на попередніх сторінках книги «Україна — хронологія розвитку» досить неординарно та чітко визначили: «Не секрет, що тоді в академічній науці панувала москвоцентрична схема історичної еволюції народів, які мешкали на території СРСР… Тож порівняно нещодавно навіть у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні сучасники, залежно від поточної кон’юнктури, знеславлювались чи опоетизовувались» [44, с. 10].

Маємо саме такий випадок, який боїться чіпати українська історіографія, побоюючись московських та польських шовіністів.

Та навіть цю відверту фальшивку можна спростувати. Послухаємо:

У тексті грамоти волинського князя Болеслава (Юрія II) чітко вказано «Дмитром Дядьком нашим». Тобто мова не ведеться про якогось вигаданого боярина Дмитра Дедька, а про особу «Дмитра, дядька нашого». Автор ще раз нагадує, що у давніх текстах розставляти крапки і коми та подавати слова з великої чи малої літери — є справою сучасного автора.

У цитованій грамоті князя Волинського князівства Болеслава (Юрія II), наданій 20 жовтня 1335 року Генеральному Магістрові Тевтонського ордену Теодоріку, йде мова про брата матері — князя «Дмитра, дядька нашого».

На чому базуються наші висновки?

Перше. На самому неспотвореному тексті. Ми про те говорили у попередніх абзацах. Не будемо повторюватись.

Друге. Першим серед гарантів названий князь «Дмитро, дядько наш», який на той час володів особисто Львовом та всією Галичиною. І тільки третім записаний «Васько Кудинович, суддя нашого двору», тобто суддя Волинського князівства. За князівським етикетом тих часів, якби «Дмитро, дядько наш» був львівським боярином будь-якого рангу, він не міг писатися в офіційних державних документах попереду «державного міністра» — «судді нашого двору». Якби таке сталося у листі, це б, насамперед, принижувало самого князя. Що є незаперечною аксіомою.

Не маємо права, за сучасними плебейськими звичаями, не звертати уваги на такі речі.

Третє. Жоден регіон, поіменований у грамоті князя Болеслава (Юрія II), не згадується своїми представниками-гарантами двічі. А всі волинські удільні князівства уособлюються тільки одним луцьким воєводою Ходором Отеком. Тому Львів не міг бути винятком із правил і бути представлений двома боярами — вигаданим боярином «Дмитром Дедьком» та «Бориском Кракулою, воєводою Львівським». Як бачимо, в такому разі із тексту стирчать очевидні «московські вуха» — винятки із правила. Чого у тій грамоті бути не могло.

Четверте. Може виникнути запитання: Чому князь Болеслав (Юрій II) у своїй грамоті Генеральному Магістрові ордену так нешанобливо йменував свого дядька — князя Дмитра Галицького? На що може бути тільки одна відповідь: вся та грамота — є звичайною імперською фальшивкою пізніших часів.

Ми пам’ятаємо: князь Болеслав (Юрій II) зайняв князівський стіл Волинського князівства тільки 1325 року, маючи 16 літ, після довгих суперечок у роді та під тиском Польщі й Золотої Орди. Згідно із офіційними документами, князь Болеслав народився в католицькій сім’ї польського князя Тройдена. Мати князя — православна княжна Марія — правнучка Данила Галицького, перед заміжжям, за правилами тих часів, прийняла віру чоловіка — католицьку. Тому за версією російських істориків, за наполяганням церкви і православної частини князівського роду Галицьких, Болеслав перед зайняттям князівського престолу прийняв православну віру з іменем Юрій (II) і лише по тому посів Волинське князівство. Та вже 1331 року, одружуючись із донькою Гедиміна католичкою Офкою, князь Юрій ІІ (Болеслав) повернувся в католицьку віру та оточив себе всуціль католиками, чим спровокував протистояння з православними, котрі його й отруїли в 1340 році.

П’яте, на що хочеться звернути увагу шановних читачів, а заодно й українських істориків. У своєму документі від 30 жовтня 1335 року, який немовби надав тевтонцям князь Болеслав (Юрій) Тройденович, є такі слова: «… ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі…»

Так от, як засвідчив посол англійського і французького королів Гілльбер де Ланноа у 1421 році, такий термін в Галичині та на Волині не вживався. Послухаємо:

«84. Тоже… Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду, великому князю и государю Литовскому, которого я нашёл в Каменце (річка Лісна. — В.Б.) на Руси…» [8, с. 36].

А ось ще:

«86. Тоже. Из Каменца я возвратился во Львов, до которого 50 лье… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец…» [8, с. 39].

Як бачимо, в давні часи (XV століття), українська земля від Кам’янця (Подільського) до сучасного білоруського міста Бреста мала ім’я Верхня і Нижня Русь. І ніякої «Малої Русі» у ті віки ще не існувало, тому й «князь усієї Малої Русі» народитися не міг. Маємо чергову московську фальшивку!

Цікаво також зазначити, що за історичними документами, які українські фахівці визнають не підробками, жоден із руських (українських) князів XIV століття так себе не величав. Чому й великий Михайло Грушевський зараховував цитований документ до фальсифікату.

Автору також довелося звернутися до давнього джерела — Літопису Руського. І в ньому немає жодної згадки про так звану Малу Русь.

Звертаю увагу шановних читачів на той факт, що князь Болеслав (Юрій) Тройденович народився в католицькій сім’ї, жив та виховувався в ній до 1325 року. І, згідно із твердженням сучасних українських істориків, у 1327 році в аналогічному листі до ордену величав себе так: «Юрій, Божою ласкою князь землі Русі, Галичини і Володимирівщини…» [44, с. 111].

За свідченням істориків, 1331 року все оточення цього князя і він сам продовжували перебувати у католицькій вірі. До смерті у 1340 році ніяких змін у посаді Болеслава (Юрія) Тройденовича історики не зафіксували. Тому, зрозуміло, що новий титул князя цілком вигаданий і сама фальшивка є пізнішого походження.

Зазначимо: навіть манера письма документів-фальшивок відрізняється від наведених нами раніше оригіналів. В тексті наявні запобігання та лакейський принизливий стиль, чим руські (українські) князі ніколи не грішили. Хоча польські князі, згідно із польськими хроніками, завжди намагалися показати свою зверхність.

Тому ми й бачимо оте принизливе ставлення католика Болеслава до православного князя, свого дядька, Дмитра Галицького. Не будемо наводити витяги із праць українських істориків на підтвердження таких висновків. Сьогодні вони в історії, на мою думку, — є домінуючими.

На підтримку наших тверджень свідчать події, які відбувалися на теренах Великого Галицько-Волинського князівства впродовж 1323–1349 років та вся атмосфера взаємовідносин між сусідніми державами: Великим Галицько-Волинським князівством та його складовою частиною — удільним князівством Галицьким з Польським королівством, Золотою Ордою, Великим Литовським князівством, Угорським королівством та католицьким престолом (Папою).

Польські та російські державні історики, щоби розірвати правлячий український рід законних володарів Русі — Галицьких, після загибелі князів Андрія і Лева 1323 року, закинули до української історичної науки вигадку про «режим боярської олігархії» на чолі з «управителем та старостою землі Русі Дмитром Дедьком… Беззаперечною заслугою… (якого. — В.Б.) є те, що він на перших порах зумів відстояти незалежність Галичини, на яку зазіхали сусідні Польща й Угорщина, об’єднані політичним союзом» [44, с. 120–121].

Але українські історики, дотримуючись старих російсько-польських догматів про події тих часів, дещо пребріхують, заявляючи різні вигадки та інші надумані сентенції про давно минуле.

Справа в тому, що Дмитрові Галицькому дісталися Львів і Галичина у 1323 році після загибелі брата Лева II, певно, за рішенням роду Галицьких, які не вважали можливим передавати Велике Галицько-Волинське князівство католикам. А польським королем у 1323–133З роках (звернімо увагу — десять літ!) був Владислав Локетек. І хоча матір’ю руських (українських) князів Андрія і Лева II була польська княжна Офка, та, як бачимо, 1323 року польський король Локетек не виступив проти «режиму боярської олігархії на чолі з … Дмитром Дедьком», який немовби самовільно захопив Львів та Галичину. Це явище неймовірне, українська історія тих часів не знає подібних випадків. І наступний польський король Казимир III, який прийшов до влади у 1333-му, теж цілих сім років, до 1340-го, «боярської олігархії» Галичини та Львова не чіпав.

За твердженням українських істориків (а також російських та польських), тільки 1340 року після отруєння Болеслава (Юрія II) польський король Казимир III рушив воєнним походом на «схизмацький народ руський, який отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя» [44, с. 121].

Що цікаво, якщо «руського князя Болеслава» та його польське оточення отруїли і повбивали на Волині, у Володимирі, то польський король чомусь пішов розбиратися не на Волинь, а на Львів та Галичину.

«На початку травня король Казимир напав на Львів, пограбував княжий палац, і вивіз звідти дорогоцінні реліквії — декілька золотих хрестів, дві княжі корони і трон, оздоблений коштовними матеріалами» [44, с. 121].

Але не думаймо, що він поводився тільки як «злодій в законі». Ні! Він ще й чинив, як «великий бандит свого часу», спаливши Високий та Низький замки, вбивши сотні людей, та втікши від воєнної потуги «князя Данила Холмського».

Не цитуватимемо істориків. Лише нагадаємо, що 1340 року «закляті вороги» — так званий «боярин Дмитро Дедько» та князь Данило Холмський — протистояли польському королю разом, спільно. І після вигнання цього лиходійника зі Львова та Галичини законний володар спадку Данила Галицького — князь Данило Холмський навіть не замовив слова про свою Галицьку спадщину та Львів, який заснував його прадід на честь його діда Лева І.

Суцільні винятки з правил у поведінці князя Данила Холмського та польського короля Казимира III. Слухаємо кілька цитат:

«К(азимир) III… король с 1333, последний из династии Пястов… в 1349–52, благодаря помощи Венгрии и Чехии, захватил Галицкую Русь, а затем часть Волыни…» [25, т. 11, с. 179–180].

«Польський король Казимир III навесні 1340 року здійснив невеликими силами швидкий похід з Кракова на Львів і після короткочасової облоги здобув захоплене зненацька місто. Він пообіцяв залишити його мешканців при давній вірі й обрядах, але, наштовхнувшись на зростаючий опір львів’ян, змушений був відступити. За словами польського хроніста Яна Длугоша, у львівських замках король захопив «два золоті хрести,.. дві корони величезної вартості, оздоблені коштовними каменями й перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях, — і забрав до своєї скарбниці». Розуміючи, що не втримається у місті, Казимир спалив Високий і Низький замки й повернувся до Кракова» [52, с. 78].

Наводимо дуже цікаве зауваження сучасних істориків щодо потрібних нам осіб: «Дедько незабаром зник з політичної арени — а Казимир, вирядившись походом на схід 1349 р., захопив Львів, Галич, Холм, Белз, Володимир, Берестя. Так почалася запекла воєнно-політична боротьба за Галицько-Волинську спадщину, яка точилася упродовж чотирьох десятиліть» [44, с. 122].

А позаяк у кінцевому підсумку в цьому воєнно-політичному протистоянні перемогла Польща, то, звичайно, маючи підтримку Угорщини, Чехії, Тевтонського ордену, а головне — папського Риму та всієї католицької Європи, польські королі і їхні хроністи подали всі події у своїй інтерпретації.

Українські історики у праці «Україна — хронологія розвитку» справедливо зауважили: «Науковцям відомі численні документи, укладені від імені князя або ж із посиланням на його часи, які, найчастіше, є фальсифікатами. Утім, самий факт масованого фальшування певної джерельної традиції є вартим уваги феноменом…» [44, с. 92–93].

Цими словами вони собі дозволили покритикувати поки що Великого князя Лева І та його часи. Про інших вони промовчали. Отож, доведеться говорити нам. Тим більше, що є причини.

То як же події розвивалися насправді за незалежними європейськими джерелами, які досі не опубліковані в Україні?

Звичайно, ми не будемо дотримуватися класичного польсько-московського викладу подій, тому що той виклад заперечують самі наведені факти.

Отож, події після загибелі братів Андрія та Лева у 1323 році, скоріше за все, розвивалися таким чином. Зразу ж по загибелі братів-князів Галицьких того року Великокнязівський престол посів їхній молодший брат (від другої дружини князя Юрія — Варвари) — князь Дмитро, який на той час мав 20–23 роки. Тобто він 1300–1303 року народження. Одночасно, як батько — Великий князь Юрій, він посів Галицький та Волинський князівські престоли, в черговий раз об’єднавши державу.

Про те свідчить «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі» — анонімний географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XV століття» [44, с. 158].

Зрозуміло, що європейські історичні джерела є для української науки цілком неупередженими, а отже — достовірними та надійними.

Ось що написав у манускрипті «Автор, про якого відомо лише те, що він народився в Іспанії у 1304 р(оці)»:

«Залишивши польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

Пропоную визначити роки появи у Львові іспанського, скоріше за все, ченця. Цілком очевидно, що це могло статися тільки у проміжку між 1323 і 1340 роками. До 1323-го автор манускрипта був ще дуже молодим, а тому самостійно мандрувати не мав змоги; а після 1340 року до 1349-го він обов’язково згадав би про викрадені зі Львова поляками князівські державні регалії. Крім того, слід пам’ятати, що із 1323 до 1349 року у Львові влада не мінялася. Тому немає важливого значення, чи це 1340-ий чи 1349-ий. За визначенням іспанського (ченця), Львів у ті роки (1323–1349) належав до «Львівського королівства» і був його столицею. Тобто «розмови» про «боярське правління у Львові після 1323 року, боярську республіку та боярина Дмитра Дедька» є цілковитими вигадками зацікавлених імперських науковців. Польська влада та її історіографія бажали приховати від світової науки, що вони, як звичайні бандити, відняли у законно існуючого королівства її столицю та прилеглі землі. А російська провладна верхівка терпіти не могла факту тривалого відокремленого існування Галицько-Волинської Русі (України) зі столицею у Львові, як незалежної держави. Тому й вигадували то католицьких, то литовських Великих князів, то переніс столиці зі Львова до Володимира. І, як бачимо, інтереси та практичні дії зацікавлених імперій повністю збігалися.

А щодо переносу столиці Галицько-Волинської держави із Львова до Володимира, то навіть сучасні українські історики змушені визнавати:

«Не менше сумнівів викликає й теза про Львів як столицю (це щодо манускрипту іспанського свідка. — В.Б.) тодішньої Галицько-Волинської держави, центром якої прийнято вважати Володимир» [44, с. 158].

Тобто — хтось так установив, тому так і слід говорити.

Феноменальна логіка!!!

Завдяки саме таким «прийнято вважати» й досі панують імперські шовіністичні догмати в українській історичній науці. Тому ці «історичні гнилі пеньки» доведеться викорчовувати.

Та навіть сучасні історики знаходять в самому каркасі викладу подій такі розбіжності, про які змушені говорити ось таке: «Утім, варто згадати джерельні відомості про те, що у 1340 р. саме зі Львова польський король Казимир вивіз дорогоцінні реліквії: хрести, княжі корони і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].

Це давній російсько-імперський метод — не визнавати матеріали і факти, які неможливо заперечити або спростувати. А сам факт залишення давніх і святих королівських регалій у Львові після 1323 року на милість «боярської республіки» живими на ті часи нащадками роду Галицьких навіть не згадується. Що є звичайним імперським блюзнірством.

Про що мовчить сучасна українська спролетаризована історична наука? Її абсолютно не турбує і не цікавить честь давнього українського князівського роду, врешті-решт, честь України.

Та слід пам’ятати — такого ставлення до святих князівських регалій не існувало у XIV столітті. За них точилися кровопролитні війни, їх берегли як зіницю ока. Тільки один цей факт може свідчити, що ніякого «боярського правління» у Львові після 1323 року бути не могло.

Тобто і після 1323 року Львів залишався столицею Великого Галицько-Волинського князівства, а Львовом та Галичиною правив нащадок Данила Галицького — Дмитро Юрійович — молодший син онука першого руського короля. Свідченням чого є побудова церкви Святого Юра (Юрія) у Львові. Послухаємо, що пишуть львів’яни Ігор та Любов Качари про цю споруду в праці «Львів крізь віки»:

«За більш приземленою версією, волинський князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів… Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся в ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св(ятому) Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир» [53, с. 122].

Не викликає сумніву, що князь Лев побудував церкву на честь свого сина Юрія після його народження 1262 року. А позаяк храм може мати ім’я тільки святого, то й був названий іменем святого Юрія.

Мені довелося подібне зустрічати у столиці Болгарії — Софії. Там побудований храм на честь російського царя Олександра II і названий іменем святого Російської православної церкви так званого Олександра Невського.

«Церкву і монастир спалив 1340 р. Казимир під час першого нападу на Львів. Їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудову церкви є дзвін, відлитий 1341 р. на кошти князя…» [53, с. 122].

І хоча на дзвоні викарбувало ось такий напис: «В лето 6849 (що означає 1341 рік — В.Б.) сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитрии…» [52, с. 78], та всі українські історичні джерела переконують нас, що тим князем Дмитром був литовський князь Любарт, який немовби того року посідав престол Великого князя Галицько-Волинського князівства і, мовляв, при хрещенні отримав ім’я Дмитро. То стовідсоткова вигадка польських хроністів про зайняття престолу Великого князя Галицько-Волинського князівства литовським князем Любартом у 1340 році, як і вигадка про Великого князя-католика Болеслава (Юрія II) у 1325 році. Можна вважати реальним факт перебування католика Юрія II (Болеслава) на удільному Волинському престолі з 1325 до 1340 року і факт його отруєння. Все інше про Болеслава та Любарта є вигадками.

Польським королям та їхнім хроністам, які сфальшували цей період українського буття, було вкрай потрібно оправдати свою агресію проти законно існуючої держави — Великого Галицько-Волинського князівства у 1340 і 1349 роках (та пізніше), отож і придумали нам оці байки, а до них ще й кілька так званих доказів. А російські імперські історики у пізніші часи «удосконалили» цей матеріал настільки майстерно, що він і сумніву не викликав.

Що ж вони приховували цим фальшуванням? Послухаємо:

«Після примирення 1340 р. король не мав наміру відмовлятись від своїх… (воєнних домагань. — В.Б.) на Галицько-Волинську державу. В цьому його підтримували угорський король Людовік і Папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю (тобто нашої землі. — В.Б.) половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 27].

Звичайно, таку потужну агресію 1349 року на Русь (Україну) Папського престолу, Польщі, Угорщини, Чехії, Тевтонського ордену та лицарів-добровольців зі всіх країн Європи треба було приховувати та оправдовувати навіть за мораллю тих часів. Тому й фальшувалась історія Великого Галицько-Волинського князівства та вигадувалися Великі князі-католики Болеслав (Юрій II) та Любарт (Дмитро) Гедимінович, першого з яких отруїли православні князі і бояри. Ось і привід для війни.

Задумаймося над простеньким запитанням: міг князь-католик Любарт дати гроші на відновлення православного храму у Львові всупереч волі Папського престолу? Звичайно ні!

Тому князем Дмитром, на кошти якого 1341 року вилили дзвін для храму Святого Юра, міг бути тільки православний князь Дмитро — молодший син князя Юрія, який відбудував церкву, зведену на честь батька дідом Левом.

Цьому є ще один надзвичайно цікавий доказ у Європі, що зберігається у бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції.

«На щастя істориків, порівняно недавно у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі віднайшлася написана в Луцьку Псалтир, що донесла до нас фрагментарні відомості про цю подію (смерть Луцького князя Дмитра. — В.Б.). Переписувач книги піп церкви св. Катерини Іван, завершуючи свій труд 4 серпня 1384 року, занотував, що зробив це «первего лета»… після смерті… (князя. — В.Б.) Дмитра» [44, с. 179].

Українські історики, звичайно, переконують нас, що то був литовський князь Любарт Гедимінович, якого чомусь постійно в давніх документах називали князем Дмитром, хоча Любарт за життя йменувався «князем Любартом». Надзвичайно цікаве явище, коли у двох несфальшованих достовірних джерелах (дзвін церкви Святого Юра 1341 року та Псалтир 1384 року) князя не називають його справжнім іменем.

Та ще цікавіше в історії трапилося далі: починаючи із 1386 року, литовський князь Ягайло, що став польським королем, відбирає у литовських князів роду Любарта всю їхню волинську власність (Луцьк, Острог, Корець, Іванин, Заслав, Дубно та інші) і невідомо за що та чому передає князівському роду так званих Острозьких (Федору — сину Данила), котрі незрозуміло звідкіля з’явилися.

Цікаво також те, що Великокнязівські роди Болеслава Тройденовича і Любарта Гедиміновича, мов за помахом чарівної палички, зникли з історичної арени. Отак: були, були і — нема!

А наостанок ось таке:

«Першою його (Любарта. — В.Б.) дружиною традиційно вважають дочку Юрія-Болеслава Тройденовича» [44, с. 179].

Ми пам’ятаємо — відповідно до історичних документів — Болеславу (Юрію) 1323-го виповнилося тільки 14 літ, а князь Любарт зайняв великокнязівський престол Галицько-Волинського князівства, за історичними трактуваннями, саме тому, що був зятем князя Болеслава (Юрія II). Подібне твердження є стовідсотковою брехнею: 1340 року найстаршій дитині князя Болеслава могло бути 8–9 років.

Розуміючи оці анекдотичні ситуації, історики пізніших часів додали: «… існує не менш вірогідне припущення, що Любарт був одружений на дочці Андрія Юрійовича, котрий панував на Волині, титулуючи себе «володимирським князем». Він, як відомо, пішов із життя близько 1323 року, тому появу Любарта (а в документах — князя Дмитра. — В.Б.) у Луцьку подеколи датують 1320-ми роками» [44, с. 179].

Що цікаво: у 1320 році Любарту могло бути тільки 5–8 років. І в цьому випадку відверта брехня!

Хоча князю Дмитру Галицькому, за тими ж офіційними джерелами, у 1320-му було 17–20 літ і саме тоді «… він відновив у Луцьку православну єпископську кафедру та надав їй земельні маєтності, зафіксовані у привілеї 1321 р. … Цікаво, що побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

І ніякої згадки про Любарта Гедиміновича! Хоча, звичайно, історики все приписують саме йому.

Отака страшна правда про руського князя Дмитра Юрійовича Галицького — правнука славетного князя Данила Галицького.

Поговоримо про свідчення іспанського ченця за «Книгою знань про всі королівства…». Ми пам’ятаємо, що іспанець зафіксував таке: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

Це надзвичайно цікаве свідчення, яке сучасні історики не мають права ігнорувати для свого «спокійного життя».

Ми вже встановили, що іспанець описує Велике Галицько-Волинське князівство, скоріше за все, станом на 1330–1340 роки. Тобто подорож відбувалася, коли мандрівникові було 26–36 літ: після 1323 до 1341-го. Не будемо вдаватися до повторних пояснень. Так чи інакше — опис «королівства Львів» відбувся до 1349 року. Саме на ті літа припадає владарювання Великого князя Дмитра.

Як бачимо, столицею держави, за твердженням іспанця, був Львів, що могло статися тільки за єдиного князя Дмитра Юрійовича Галицького. Бо за князів Андрія та Лева II Великий князь керував державою зі стольного міста Володимира. За твердженням українських, російських і польських істориків, у часи так званих Великих князів Болеслава (1325-1340) та Любарта Гедиміновича (1340–1383) столицею Великого князівства теж був Володимир, що суперечить свідченню іспанця. Але цей факт українських істориків не цікавить.

Як не зацікавили їх факти підробки та відвертого фальшування польськими хроністами та владоможцями (чи польською католицькою церквою у пізніші часи) офіційних документів так званого Великого Галицько-Волинського князя Юрія II Болеслава.

Ще 1913 року великий український історик Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) у праці «Ілюстрована історія України» (перевидання 1990 року) на сторінках 128 та 129 засвідчив такий незаперечний факт:

Рис. 113. «Печатка Юрия Львовича (дійсного онука Данила Галицького. — В.Б.) уживана Юриєм-Болеславом (напись: … «печатка володаря Георгія короля Руси»)» [162, с. 128].

Над підписом поданий лицевий бік печатки Великого князя (короля) Юрія Львовича (1262–1308). А на наступній (129) сторінці цього ж видання під рисунком 114 читаємо:

«Другий бік тої ж печатки (напись:… «печатка володаря Георгія князя володимирського»)» [162, с. 129].

Що цікаво: навіть малообізнаний історик-фахівець, вивчаючи твори М.С. Грушевського, зобов’язаний звернути увагу на такі незаперечні висновки:

Перше: Юрій Львович був коронований на великокнязівському престолі.

Отже, Юрій-Болеслав, не будучи королем, користуватись його печаткою не міг. Печатка використовувалася переважно на документах зовнішнього вжитку, і тому жоден володар сусідньої держави не міг уважати документ з чужою печаткою за достовірний. У свій час професор М.С. Грушевський не міг цього констатувати ні в Російській, ні в Австро-Угорській імперіях, тому тільки звернув нашу увагу на давні фальшивки. Аби нікому нічого не пояснювати, сучасні українські історики, взагалі, вирішили замовчати цей незаперечний факт фальшування документів вигаданого Великого князя Юрія II Болеслава.

Друге. Будучи «королем Русі», Великий князь Юрій Львович був одночасно «князем Володимирським», тобто власником Володимирського князівства (Волині). Що зайвий раз підтверджує справедливість свідчення іспанського монаха саме про «королівство Львів». Королівський титул Великому Галицько-Волинському князю могла принести (поруч з рядом інших вимог) обов’язкова належність до його володінь Львова та Галицької землі.

Всі оці факти перебріхані та замовчані в українській історичній сучасній науці. Тому в нас є кілька виходів із даної ситуації: або відмовитися від давньої польсько-російської зумисної вигадки про Великих князів Болеслава і Любарта, до речі, ніякими незалежними документами не підтвердженої, або продовжувати «співати старих пісень», при цьому відкинути і далі не помічати давні свідчення абсолютно незацікавлених людей: іспанського ченця («Книга знань про всі королівства…»), митрополита Кипріяна з його молитвою («Над гробом княжим Дмитриевым») та, врешті, церковного дзвона знаменитого храму Святого Юра, який католик Любарт відновити не міг. І хоча нам стверджують, що він належав до православної віри, та окрім голослівних заяв доказів цьому немає.

Врешті-решт думка фундаторів-істориків Польської та Російської імперій XVI–XIX століть безсумнівно була імперсько-зацікавленою. Інакше б її не друкували. Це незаперечна аксіома.

За свідченням іспанця, у ті далекі роки (1323–1349) до «королівства Львів», а за нашою термінологією — Великого Галицько-Волинського князівства, належали Київ, Пінськ і Сівер (Новгород-Сіверський). Ігнорувати незалежне свідчення не маємо права, хоча російська історична наука подібне заперечувала. Якщо про Пінськ та Сівер вони мовчали, то Київ, за російськими державними фальшивками, або ще з 1243 року «отец родной хан» віддав «суздальському князю Ярославу», або він взагалі підпорядковувався Золотій Орді. Належати до «королівства Львів», за більшовицькими московськими писаннями, Києву заборонялося.

Хоча до XX століття російська історична наука щодо цього єдиної думки ще не мала. Тому церковний історик М.Ф. Берлінський, за підручником якого «История российская для употребления юношеству», 1800 року видання, навчалися студенти ліцеїв та університету, стверджував, і не безпідставно, ось таке в іншій своїй книзі — «Історія міста Києва» (1799):

«Около сего времени (1252 рік. — В.Б.) с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича, сына Великого князя, некоторый доминиканец Иоканиф заложил в Киеве на Подоле первый римский костёл и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря…

Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него чрез укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по-прежнему владетелем Киевского княжения (1257 рік. — В.Б.)» [134, с. 76].

Той же таки автор — «імперський інспектор Київської гімназії» — писав далі у праці: «1266 (рік. — В.Б.). Данило Романович по смерти своей оставил на Киевском княжении… сыновей — Льва и Романа, из коих первый только был действительным государем…» [134, с. 77].

Звичайно, імперський держслужбовець М.Ф. Берлінський у кінці XVIII століття подавав не свою особисту думку у посібнику «для употребления юношеству», а суто державну, імперську. Як бачимо, Російська імперія в кінці XVIII — на початку XIX століть дотримувалася досить-таки чіткої думки про належність Київського князівства у 1240–1320 роках до володінь Великого Галицько-Волинського князівства, інакше — до князівського роду Данила Галицького. Звичайно, те державне твердження мало під собою джерельну базу, яка стовідсотково збігається із свідченням іспанського мандрівника за його працею «Книга знань про всі королівства…». То вже пізніше Москва вигадала фальшивку та приєдналася до інших польських побрехеньок: про рід Острозьких, Дмитра Дедька, князів Болеслава і Любарта тощо. Інтереси імперій збіглися…

Ще раз хочемо наголосити: землі Київського, Пінського і Сіверського князівств упродовж 1240–1320 років входили до єдиної Галицько-Волинської держави, мали своїх удільних князів і не платили данини Золотій Орді.

Є над чим сьогодні думати українським історикам — відкидати і заперечувати давні незалежні свідчення не дозволяється нікому. Тим більше, що факт фальшування історичного полотна Польською та Російською імперіями — незаперечний.

Описів практичної діяльності продовжувачів славетного князівського роду Галицьких — Дмитра і Данила II в сучасній українській науці фактично не існує, тому її доведеться збирати по крихітках із давніх незаперечних подій та фактів, відкидаючи очевидні польські і російські «доважки брехні».

Із історичних джерел відомо, що у князя Юрія — онука Данила Галицького — було дві дружини. А позаяк князь Юрій 1262 року народження, що засвідчив Літопис Руський, то не виникає сумніву, що у нього від другої дружини були діти, згадку про яких приховала польська історична наука. У рік смерті першої дружини Великого князя Юрія (1293-ій) йому було тільки зі рік.

Тому його старший син від другої дружини, за даними родовідних книг ХV–ХVІ століть [часи життя князя Костянтина (1470–1530)] та поминальника Києво-Печерської лаври, Дмитро був 1300–1303 року народження. Це підтверджують Деякі історичні свідчення, як-от: «князь Данило з Острога» 1340 року брав участь у львівському протистоянні з польським королем Казимиром III. Отже, він мав би мати хоча б 17–20 літ, оскільки був сином Дмитра Юрійовича — правнука Данила Галицького. Отож маємо, додаючи свідчення із «Флорентійського Псалтиря» архіву Медічі, що князь Дмитро — «володар королівства Львів» — народився 1301 року, а помер 1383-го.

Князь Дмитро Галицький (1301-1383).

Так ми відновили для історичної науки роки народження і смерті ще одного правнука Данила Галицького — отієї викинутої польською історією ланки українських державців роду Галицьких.

Увівши до офіційної історичної науки таких вигаданих осіб, як боярин Дмитро Дедько, Великий князь Болеслав Тройденович, Любарт Гедимінович, польські хроністи та перші російські дяки-історики були не зацікавлені в описі їхньої діяльності, тому ці історичні особи якось непомітно зникли з поля зору. Послухаємо свідчення:

«Попри величезну роль, яку відіграв князь Любарт у політичних подіях другої половини XIV ст., його смерть пройшла непоміченою тогочасними хроністами» [44, с. 179].

Така ж доля спіткала й вигаданого «львівського боярина Дмитра Дедька».

«Документальною пам’яткою цієї доби є грамота Дмитра Дедька міщанській громаді м. Торунь, яка гарантує усім, хто хоче їхати в руську Землю», що вони будуть «безпечно проїздити з товаришами до Львова» (1341 р.). Ця грамота єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька… Дедько незабаром зник з політичної арени…» [44, с. 121–122].

І, зверніть увагу, Дмитро Дедько надав, за твердженням істориків, грамоту громаді міста Торунь, що не є фіксованим державним документом та могла бути підробленою на рівні рядового хроніста. А зацікавленість польської історії після 1340 року в подібній фальшивці — очевидна.

Як очевидна і польська фальшивка про отруєння Великого (???) князя Болеслава у 1340 році. Звичайно, цю подію, за вказівкою католицької церкви, підняли на надзвичайно високий рівень, аби виправдати факт втручання Папи у справи незалежної християнської держави та фінансування ним, по суті, хрестового походу 1349 року. Як відомо, тоді на Львів, Галичину та Волинь рушили військові потуги Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену та європейських лицарів-добровольців. Унаслідок цих дій католицької Європи, які тривали до 1380 року, було знищене Велике Галицько-Волинське (старе) князівство. До Польщі та Угорщини відійшли: Галицьке князівство зі Львовом, Холмське князівство з Холмом, Белзьке князівство з Белзом, Берестейське князівство з Берестям, Волинь зі столицею Володимиром.

Боротьба між Галицько-Волинським князівством та католицькою Європою, а саме так треба найменувати те протистояння 1349–1380 років, без жодного сумніву, очолювалася українськими (руськими) князями, хоч як би те заперечували історики різних мастей. Якби у тому далекому протистоянні український народ не мав своїх національних українських князів-поводирів, він ще у ті роки був би скатоличений і зник з арени буття. Це — аксіома, про що не слід забувати.

Протиборство було настільки жорстоким, що столиця Волині і сама Волинь кілька разів переходили з рук в руки. Ось що писав з приводу цього воєнного змагання польський історик пізніших часів:

«1350 — … володимирівські русини з Литвою напали на Львівську землю під пануванням Казимира і також спустошили її… 1353 — Цього року на Русь, що перебувала під польською владою, вдруге напали литвини й русини з Володимирії. А оскільки Львівська земля вже була спустошена їхнім нападом у 1350 році, вони вдерлися у Галицьку землю і страшенно знищили її разом з містом Галичем… 1370… русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні володіли в Володимирі в силу трактату з 1366 року, й навіть вдерлися в Сандомирське воєводство… 1373 року… вони полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, при чому не обійшлося й без нападів на наш русько-галицький край» [52, с. 79].

Звичайно, польський історик замовчує жорстокість польсько-угорських військ і жодним словом не згадує про їх загарбницький характер. Що зрозуміло.

Зауважимо, що руські князі Галицько-Волинської держави ще з часів Андрія та Лева II виступали проти ворогів в союзі з Литвою.

Великого Галицько-Волинського князя литовця Любарта на князівському престолі нашої держави у 1340–1383 роках не було. Ми про те вже говорили. Великим князем Галицько-Волинського князівства з 1323 до 1383 року був правнук Данила Галицького — Дмитро Галицький. Саме для того, щоби мати право ополячити та скатоличити український народ, польська історіографія нав’язала українцям (русичам) Великих князів католика Болеслава та литовця Любарта Гедиміновича. І хоча, за свідченнями істориків, князь Любарт був християнином православного обряду, та, одружуючись із донькою Болеслава (Юрія II), що стверджує офіційна історіографія, православним у стовідсотково скатоличеній сім’ї бути не міг.

Чергове непорозуміння!

Тому очолював оте страшне протистояння з католицькою Європою впродовж 1349–1380 років православний князь Дмитро Галицький, який посідав Великокнязівський престол з 1323 року (після смерті брата Андрія).

Католицький престол Риму не забув давню образу, яку вчинили йому Данило Галицький та його син Лев, вигнавши у 50–60 роках XIII століття католицьких місіонерів із Києва та Львова.

Після кровопролитної, жорсткої боротьби за західні землі давньої Русі з католицькою Європою Великий князь Дмитро Галицький був змушений відступити на свої східні землі. Столицю Великого Галицько-Волинського князівства він переніс до Луцька, де й поселився сам, а сина Данила Дмитровича наділив Острогом, щоби той був поблизу, але за його спиною від войовничих Польщі, Угорщини і Тевтонського ордену.

До союзної Литви на 50-ті роки XIII століття відійшли майже всі північні землі давньої Русі.

Сучасні білоруські історики стверджують, що поглинання білоруських земель Литвою відбулося мирним шляхом. Послухаємо:

«…Вже від початку свого утворення ВКЛ було не тільки литовською, а й білоруською державою. Білоруські землі увійшли до складу переважно мирним шляхом» [83, с. 15].

Так запевняють сучасні білоруські історики. Ми навели думку професора Ігоря Марзалюка. Радикальніші білоруські науковці, наприклад Деружинський В.В., заявляють, що білоруси і є литвини, бо до 1840 року ніякої «Беларуси» взагалі не було — то стовідсоткова вигадка московської історії. Що справді є істиною. Згадаймо, рід Галицьких ніколи не ходив воювати з литвинами до землі Жемойтії.

Ми вже розповідали, що з приходом до влади у Золотій Орді 1312 року хана Узбека, відносини її з Польщею значно поліпшились, у той час як з Великим Галицько-Волинським князівством — погіршилися. Пояснення щодо цієї метаморфози автор наводив у першій книзі. Тому тогочасний польський король Владислав Локетек у листі до Папи Римського після смерті руських князів Андрія і Лева назвав їх «непоборним щитом», який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Він мав рацію: із 1312 до 1342 року (часи правління хана Узбека) Золота Орда не вчинила жодного нападу на Польське королівство, в той час як на Велике Галицько-Волинське князівство воєнних походів відбулося кілька. Тільки «Історія Русів» зафіксувала три таких кампанії. Не забуваймо — Київ у ті роки належав до Великого Галицько-Волинського князівства.

Саме тому король Локетек у 1323 році, після загибелі руських князів Андрія і Лева, не втручався у династичне питання Великого князівства. Звичайно, програвши Ірпінську битву, «де загинули хани Тимур і Дивлат», не могла диктувати династичні умови й Золота Орда. Скоріше за все, в Іртиській битві й загинули руські князі Андрій та Лев II.

Читачів прошу не дивуватися зміні викладу історичних подій. Наводячи нові незаперечні історичні факти, які цілковито замовчували або приховували імперські історики, ми тим самим змінюємо доказову базу, з якої і робимо нові висновки.

Щоби читачі сприймали матеріал, автор подає його частинами, постійно ускладнюючи. Хоча іноді й сам буває ошелешений тими фактами, які відкриваються перед ним.

Тому не дивуймося, що 1323 року престол Великого Галицько-Волинського князівства посів правнук Данила Галицького князь Дмитро.

Все відбулося закономірно, відповідно до законів тих часів.

Розуміючи, що Велике Галицько-Волинське князівство є головною перешкодою на шляху поширення католицизму на схід, Папський престол «назбирав» коаліцію із Польщі, Священної Римської імперії, Тевтонського ордену, Угорщини тощо, підсилив її лицарями зі всієї Європи та кинув цю «воєнну машину» 1349 року проти Великого Галицько-Волинського князівства. А для приховування агресії вигадали Великого князя Болеслава (Юрія II), його отруєння та литовського князя Любарта.

Зазнавши потужного удару із заходу, князь Дмитро Галицький змушений був перенести столицю Великого князівства на схід. Нею до смерті князя Дмитра був Луцьк. Свого сина-спадкоємця Данила II Галицького Великий князь поселив в Острозі ще 1340 року.

Причиною такого рішення став постійний тиск католицького престолу на Великого князя та його рід.

Звичайно, в таких умовах Великий князь Дмитро в союзі з Гедиміном, а пізніше — з Ольгердом, бути першим не міг.

Розуміючи, що потужний союз Литви з Руссю католики здолати не зможуть, а тут ще й розгорілося протистояння Пап з французькими королями, так званий «Авіньйонський полон пап» (1309–1377 роки) та Столітня війна між Англією і Францією (1337–1453 роки), католицький Папський престол паралельно вчинив тиск на Литву та її князів. Спочатку вони змусили прийняти католицьку віру Гедиміна, потім — Ольгерда. Після смерті Великого Литовсько-Руського князя Ольгерда (1377) вони пообіцяли новому Великому князю Ягайлу польську корону та польські землі, якщо той прийме католицьку віру сам та охрестить в ту віру литовський народ. Так відбулася Кревська унія 1385 року … «соглашение о династич(еском) союзе между Великим княжеством Литовским и Польшей, по к(ото)рому литов(ский) вел(икий) князь Ягайло, вступив в брак с польск(ой) королевой Ядвигой, провозглашался польск(им) королём… Ягайло с братьями обязался принять католичество вместе со всеми подданными, присоединить к Польше земли Вел(икого) княжества Литовского и способствовать возвращению утраченных Польшей земель» [25, т. 13, с. 359].

Після прийняття Кревської унії (1385 рік) більшість литвинів були вихрещені у католицьку віру, що насамперед спричинило занепад православної релігії — вона почала втрачати в державі вплив та базу для поширення. Папський престол завдав по Русі та її князях найсильнішого удару, якого вона не зазнавала до того часу. Але головне полягало навіть не в цьому. Важливо те, що руські князі, навіть бажаючи, не могли вчинити достойної відповіді. Як пам’ятаємо, Великий Галицько-Волинський князь Дмитро Галицький 1383 року помер. Ще раніше, за свідченням української історії, десь у 1376 році, загинув його старший син — «Данило з Острога, князь Холмський».

І хоча цілком достовірно відомо, що у «Данила з Острога» було багато дітей, щонайменше четверо синів і дві доньки, та, ймовірно, уже з часів Великого князя Ольгерда всі рішення про спадок у державі затверджувалися Великим князем. Тому, чекаючи на спадщину діда Дмитра, діти «Данила з Острога» не могли думати про достойну відповідь Папському престолу. На мою думку, жоден з них не збирався протистояти «далекоглядному» польському єпископату.

Тільки присягнувши на вірність новому польському католицькому королю Ягайлові, син «Данила з Острога» — Федір почав отримувати грамоти короля, одночасно й Великого Литовсько-Руського князя Ягайла, на дідову спадщину в 1386 та 1390 роках.

Українські історики передачу земель князю Федору, так званому Острозькому, пояснюють звичайним свавіллям Ягайла. Хоча подібного самодурства польського короля історія України у ті часи більше не знає. Король мав право забрати земельні володіння у свого підданого тільки за тяжкі провини перед короною та державою; крім того, таке рішення обов’язково мав затвердити сейм держави.

Ось як пояснюють сучасні українські історики передачу земель від роду литовського князя Любарта Гедиміновича князеві Федору Острозькому:

«Волинський князь Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора,.. Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта. Ймовірно, його становище було послаблене якоюсь кризою, яка запанувала на Волині. Причиною могла стати пошесть, котра, заразом, спричинила загибель його братів (як хитро перемикається наша увага із законності передачі спадку на смерть братів. Отак і пояснюються «доважки брехні». — В.Б.). Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім, він виводить з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів — князя Федора Острозького.

Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому-таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель — натомість Острозькі швидко ідуть угору. Походження цього князівського роду й досі не з’ясовано» [44, с. 188–189].

Більшу нісенітницю придумати важко. Мені здається, український історик те розумів, тому й підкинув нам останнє речення наведеної цитати.

Абсолютно все у наведеному тексті суперечить законам і практиці як Польщі, так і Великого Литовського князівства, врешті-решт, елементарній логіці. Тому не будемо зайвий раз відволікатися на спростування чергових «доважків брехні».

Сам факт порушення королем Ягайлом, згідно із цією цитатою, усіх писаних і неписаних законів держави, миттєве зникнення литовського роду князя Любарта та цілковита передача земельних володінь у руки руського князя Федора, що належав до звідкілясь виниклого князівського роду, — є прямим доказом фальшування історії.

Настав час українським історикам порозумітися на таких речах.

Пропоную зафіксувати діяльність князів Дмитра Галицького та його сина Данила II Галицького впродовж 1323–1383 років, що пов’язана з достовірними історичними джерелами.

^{Князь Дмитро-Любарт Галицький}

Отож — Дмитро Галицький (1301–1383), син Юрія Львовича Галицького та Варвари — другої дружини цього князя. Про те, що у згаданого державця було дві дружини, свідчать додатки до Літопису Руського професора Леоніда Махновця.

Ім’я матері князя Дмитра встановлено згідно із «Поминальником Києво-Печерської лаври», написаним особисто Костянтином Острозьким 1530 року. Самі князі Острозькі вели свій родовід від Данила Галицького, що насамперед свідчить про відповідальність князівського роду за країну.

Черговість дружин встановлена нашим дослідженням, за яким Варвара була другою жоною, а згадка про доньку тверського князя Ярослава Ярославовича, як першу дружину Юрія, — є звичайним «доважком брехні». Особа князя Ярослава Ярославовича є вигадкою московської історичної науки.

Йдемо далі. Дмитро Галицький зайняв Великокнязівський престол Галицько-Волинської держави після загибелі старших братів Андрія і Лева у протистоянні з Золотою Ордою 1323 року на річці Ірпінь.

Князя Дмитра у 1323 році підтримали члени роду Галицьких та бояри. Велике князівство Литовське теж підтримало князя Дмитра Юрійовича на посаді Великого князя. Скоріше за все, Золота Орда і Польське королівство в цьому питанні трималися нейтральної лінії. Свідченням позиції польського короля є лист Владислава Локетека до Папи, де він «пишномовно назвав Андрія і Лева «непоборним щитом, який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Імовірно, той лист польського короля до Папи був листом-відповіддю. І, звичайно, після такої характеристики своїх сусідів король Локетек не мав підстав протистояти молодшому братові загиблих князів…

Повернімося до свідчень іноземців про руського князя Дмитра Галицького. Як пам’ятаємо, до нинішніх часів зберігся «географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XIV століття». Як уже говорилося, його написав іспанець 1304 р.н., назвавши «Книгою знань про всі королівства…». Не викликає сумніву, що цей очевидець міг говорити слова «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів…» тільки в проміжку між 1304–1349 роками, тому що іспанський мандрівник тільки 1304-го народився, а після 1349-го «Львівське королівство» припинило своє існування.

При дослідженнях, для запобігання помилок, не допускається робити винятки із законів і правил, тому слід вважати, що у віці 7–15 років іспанець-хлопчина сам-один подорожувати не міг. Крім того, треба мати на увазі, що на думку російських істориків та їхніх українських «одностайників», столиця «Львівського королівства» з 1308 року перебувала у Володимирі (Волинському). Тож зрозуміло, що хтось із двох помиляється — чи то «одностайники», чи то іспанець. А оскільки російські історики, зі своїми «одностайниками», є людьми зацікавленими, то не викликає сумніву, що саме вони помиляються, поширюючи та удосконалюючи давні «доважки брехні».

Отож, як ствердив іспанець, ніякого «Боярського правління» після 1323 року у Львові не було. Тут із 1323 до 1349 року правив Великий князь Дмитро. Є й інші достовірні джерела, які наводять ім’я цього державця. Таких джерел тільки мені відомо чотири.

а) Дзвін собору Святого Юра у Львові, вилитий 1341 року, з написом «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Димитриі…» [52, с. 78].

б) Псалтир священика луцької церкви Святої Катерини — Івана, знайдений недавно у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі, де згадується луцький руський «князь Дмитро», який помер 4.08.1483 року [161, с. 349].

в) Молитва митрополита Кіпріана, складена ним у Луцьку невдовзі після смерті князя «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

г) Професор Михайло Олександрович Максимович, який у праці «Письма о князях Острожских…», виданій у Києві 1866 року, повідомив: «В своём городе Остроге Василий (Федорович. — В.Б.) поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны… Ему приписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцелевшие на ея опустелых стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать ещё князю Дмитрию Юрьевичу. Другое, Славянское число… означает 1523 год, и тогда сооружение или обновление церкви принадлежит князю Константину Ивановичу, о котором говорят, что он перенёс гроб своего деда Василия из Острога в Печерскую лавру» [23, с. 14–15].

Як бачимо, в Острозі, Львові та Луцьку в 1330-1340 роках був князь Дмитро Юрійович і володів тими землями — будував храми (православні). Гадати, що то були різні люди з одним іменем не маємо права, бо історія свідчить, що Волинь з Галичиною у 1321–1341 роках входили до одного Великого Галицько-Волинського князівства. 1321 року, відповідно до історичних документів, ним правили брати Андрій і Лев II — старші сини онука Данила Галицького — князя Юрія. Особисто князь Андрій володів Волинню та Володимиром, а князь Лев — Галичиною та Львовом. І ми ще раз переконуємося, що брати, скоріше за все, були близнюками, тому один успадкував титул Великого князя, а другий (Лев II) — столицю держави.

Ось чому, за життя князів Андрія і Лева, у 1321 році молодший їх брат Дмитро князював у Луцьку та Острозі, де будував церкви, що засвідчено історією. А після загибелі старших братів 1323 року в протистоянні з татарами Золотої Орди посів Львівське князівство та перебрав на себе титул Великого князя.

Коли ж історики спробують вдатися до чергових вигадок про Туровського князя Юрія та його сина Дмитра, які немовби раптом опинилися в Холмі, Острозі, Львові та Луцьку, то варто спочатку пояснити, як при живих нащадках князівського роду Галицьких можна було у них перехопити князівські столи та земельні володіння. А головне — без будь-якого протистояння. Історія подібного не знає. Посил «так принято считать» в сучасній Українській державі є неприпустимим.

На мою переконливу думку, палкий український патріот Максимович Михайло Олександрович, (1804–1873 рр.), який у 1834–1835 роках був першим ректором щойно відкритого Київського університету, знав правду про князя Дмитра Юрійовича Галицького-Острозького. Та, перебуваючи під шаленим тиском російської шовіністичної цензури, постарався хоча би залишити про те згадку, вчинивши свідомий посил на «Чтения 1847 года». Він 1866 року вже знав, що українця, професора О.М. Бодянського за подібні публікації у 1848 році вигнали з Москви та кафедри, а журнал «Чтения…» закрили.

Такі різні джерела одночасно помилятися не могли. Тому українські «одностайники» російських істориків, аби надалі зберегти в силі давню вигадку про зайняття литовським князем Любартом Великокнязівського престолу Галицько-Волинського князівства, вигадали для Любарта Гедиміновича «хрещене ім’я Дмитро». Вони гадали, що таким чином вирішили проблему. Та справа в тому, що ні російська церква, ні російська історіографія ХІV–ХVІІ століть подібних випадків не знають. Це черговий виняток із правил. Абсолютно всі князі в усіх історичних документах іменуються своїми князівськими іменами, починаючи від князя Володимира (святого) до Василя-Костянтина Острозького.

Тому варто розуміти, що маємо справу з черговим імперським «доважком брехні».

Усі битви з 1350 до 1380 року між польськими загарбниками Галичини та Волині і руськими (українськими) князями Великого Галицько-Волинського князівства відбувалися у ті роки між католиками і православними русичами (русинами), яких очолювали князі династії Галицьких — Великий князь Дмитро та його син Данило. На боці руського князя Дмитра Галицького виступали його союзники — литовські князі.

Усі стародавні достовірні документи тих років підписані руським князем Дмитром. А всі підробки та фальшивки подані за підписом князя Любарта. Не будемо повторно розповідати, навіщо подібне творили католицька церква, Польська Корона та скатоличена литовська верхівка. Вони були зацікавлені приховати ті події, а фальшували їх, зазвичай, в XVI столітті польські хроністи на замовлення владик церкви та владоможців Речі Посполитої.

Данило ІІ Галицький (1323-1376).

Професор сучасної Острозької академії Петро Кралюк у праці «Шестиднев, або Корона дому Острозького», писав про князя Данила так:

«Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога (помер між 1366 та 1370 рр.) …Про Данила збереглося дуже мало свідчень… Він боровся з експансією польського короля Казимира Великого на територію Галичини…

Відомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких. Останній дійшов до нас і добре відомий дослідникам. Тобто Данила правомірно трактувати як автономного правителя, що надавав письмові розпорядження, грамоти, скріплюючи їх своєю печаткою. Мав він і власні збройні загони, які використовував у боротьбі з поляками… У Данила та його дружини (Василиси. — В.Б.) було немале потомство» [152, с. 268–270].

Автор раніше наводив висновки своєї розвідки про роки народження князів Дмитра Юрійовича та Данила Дмитровича, тому повторятися не будемо. Нагадаємо тільки, що наші дослідження спираються на Літопис Руський.

Автори сучасної «Історії України в особах. Литовсько-польська доба», виданої у Києві 1997 року авторським колективом академіків НАНУ, докторів та кандидатів історичних наук, наводять рік смерті князя Данила — 1376 — що, на думку автора, більш достовірно.

І хоча жодне сучасне офіційне джерело не вказує причину смерті князя Данила, та, найімовірніше, він загинув у протистоянні з поляками та угорцями в битвах за Галичину і Волинь.

Цьому є досить-таки цікавий та оригінальний доказ. Звернімо увагу: спадщина до князя Федора (так званого Острозького — сина Данила) потрапила спочатку за грамотами польського короля Ягайла від 1386 та 1390 років. І раптом та сама ж власність князя Федора закріплюється за його родом ще раз грамотою 1393 року польської королеви Ядвіги. Що є цілковитий нонсенс! Після грамоти короля — грамота королеви не потрібна!

Це зайвий раз свідчить, що польські та угорські владоможці, які перебували в династичному союзі під орудою католицької церкви, на перших порах після Кревської унії 1385 року не довіряли не тільки своїм явним ворогам — князям Русі (України), а й їхнім союзникам — литовським князям. Точно така недовіра зі сторони руських князів існувала до поляків та їхньої церкви.

Слід визнати: недовіра польського владного кліру до русичів (українців) була настільки потужною, що вони зобов’язали всіх українських князів та шляхту, а разом з ними і литовців скласти окрему присягу на вірність польській королеві Ядвізі та Польській Короні.

На той давній історичний парадокс сучасні історики, зокрема польські, литовські та українські, намагаються не звертати уваги.

Чого робити не слід.