Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

КНЯЗЬ КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ (1470–1530) — «ГАННІБАЛ РУСЬКИЙ»

Не можна вивчати історію якоїсь країни, не поєднуючи її з навколишнім світом. Зазвичай, події у сусідніх державах бувають пов’язані між собою. Часто пізніші є наслідками попередніх.

Якщо подивимося на події, що відбувалися в другій половині XV — першій половині XVI століть, то побачимо, що всі вони у південно-східній Європі були так чи інакше пов’язані з турецькою експансією того часу.

^{Князь Костянтин Іванович Острозький}

«К 40-м гг. 15 в. турки-османы возобновили экспансию на Балканах. Султан Мурад II (правил в 1421–1451) в 1444 и 1448 разбил т(ак) называемые крестоносные армии, пытавшиеся остановить движение турок, а сын его Мехмед II (правил в 1451–1481) после почти двухмесячной осады взял Константинополь (29 мая 1453). Византийская империя прекратила своё существование, а Константинополь (Стамбул) стал столицей Османской империи.

В 50–70 гг. 15 в. была окончательно ликвидирована независимость Сербии, завоёваны Босния, Морея, Аттика, Трапезундская империя, установлен тур(ецкий) суверенитет над Крымским ханством и Валахией» [25, т. 26, с. 375].

Зазначимо, у перші роки існування Кримського ханства відносини між ним та Великим Литовсько-Руським князівством були дружніми і добросусідськими. Так тривало, поки до Криму не вступила нога турецького окупанта.

У давніх літописах зазначається: «…За живота (життя) того царя Ач-Гирея покой был межи княжеством Литовским и Ордою Перекопскою, бо был великий приятель княжеству Литовскому тот царь Ач-Гирей за ласки великого князя Казимира, что его на царство посадил, и Литовскому панству (державі) сприял, что в Литве хлеб-соль едал; и за его царства ни одна нога… татарская в Литве и в Лясех (Польщі) не поставала; и в тые часы сироты и вдовы, и всё христианство веселилося и Бога хвалили, что такой великий долгий покой имели…» [44, с. 301].

Після смерті 1466 року хана Хаджі-Гірея та недовгої боротьби за батьківський спадок кримським ханом став його енергійний син Менглі-Гірей. Як і батько, хан Менглі-Гірей проводив щодо Великого Литовсько-Руського князівства виважену, дружню політику, започатковану ще в часах хана Тохтамиша. Саме Тохтамишем було вирішено питання захоплених Ольгердом земель так званої Мещери, про які пізніше у своїх листах до московського князя Василя III писав кримський хан Менглі-Гірей. До тих земель Західної Мещери, переданих ханом Золотої Орди Тохтамишем, належали землі сучасних Калузької та Брянської областей, східна частина Смоленської та західні частини Московської і Тульської областей, а також захоплені князем Ольгердом землі сучасних Орловщини та Курщини. Тому нагадуємо: в ярликах кримських ханів Хаджі-Гірея 1461 року та Менглі-Гірея 1472 року йшла мова саме про ті землі, з яких Великі Литовсько-Руські князі сплачували зібрані податки до кримської казни, як раніше — хану Тохтамишу. Про те свідчить ярлик Тохтамиша до Ягайла 1392 року. Хоча Москва завжди намагалася й намагається нав’язати всім думку, що в ярликах ханів йдеться про українські землі.

На цьому історичному фоні Османська імперія та європейський ідеологічний лідер Ватикан вели досить-таки інтенсивну війну за вплив на християнську Московію, яка тільки-що вилупилася із Золотої Орди. Першим таку спробу вчинив Ватикан у 1469 році. Послухаємо:

«Папа искал ей (Софії Палеолог. — В.Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех государей Европейских на опасного для самой Италии Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики… К удивлению многих, Павел (Папа. — В.Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна (московського князя Івана III — В.Б.)… Вследствии сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашого единоверца, отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (в 1469 году), предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского» [13, т. VI, с. 246].

Османська імперія діяла через посередника — Кримське ханство, яке саме в ті роки підпорядкувала собі. Слід зазначити, що турецькі Османи мали й прямі контакти з Московським князівством через своїх послів до Москви. Не забуваймо, що у ті часи Османську імперію, Кримське ханство та Московське князівство об’єднувало споріднене населення (тюркомовні давні роди кипчаків, ширинів, дулатів тощо), хоча воно й сповідувало різні релігії: одні — мусульманську, інші — християнську.

Під тиском Османської імперії та кримських ханів, які в родоводі Чингісидів посідали значно вище місце за московських князів, уже 1472 року московський князь Іван III прийняв усі вимоги кримського хана Менглі-Гірея та направив до Криму свого посла Іванчу. 1473 року Іванча повернувся з Криму разом з послом Менглі-Гірея Алі-Бабою, «который именем его клятвенно утвердил предварительный мирный договор (умови договору. — В.Б.) между Крымом и… (Москвою. — В.Б.), состоящий в том, чтобы Царю Менгли-Гирею, Уланом и Князьям его быть с Иоанном в братстве и любви, против недругов стоять заодно…» [13, т. VI, с. 260].

Навіть М.М. Карамзін у праці «История государства Российского» як не приховував, та змушений був визнати, що то була угода не союзна, а васальна, де московський князь зобов’язувався платити ханові данину («поминки»). Тому представник Івана III Микита Беклемишев у Криму й підписав саме таке: «Ты, великий князь (Іван III. — В.Б.), обязан слать ко мне, Царю (кримському ханові. — В.Б.), поминки или дары ежегодные». Государь (Іван III. — В.Б.) велел Беклемишеву согласиться на сие…» [13, т. VI, с. 260].

Уже в 1475 році, ввівши свої військові сили до деяких міст Криму, Османська імперія повністю підпорядкувала собі Кримське ханство та Московське князівство. Що досить влучно констатував Патріарх Досифей (1624–1693):

«Досифей, православный патриарх Иерусалимский, писал Петру (Першому. — В.Б.): «Крымских татар всего горстка, и все же они хвастаются, что получают с вас дань. Татары — турецкие подданные, откуда следует, что вы подданные Турции» [172, с. 224].

Хоча, на мою думку, існував і васальний договір між Османською імперією та Московським князівством, який Москва приховує. Соромиться. Але те не має значення. Патріарх Досифей поставив усі крапки над і. Так утворився антиєвропейський троїстий союз, який від Балкан до Балтики почав війну проти європейських країн. Українська земля та український народ, які на той час входили до складу Великого Литовсько-Руського князівства та Польського королівства, потрапили, одні з перших, в горнило воєнних дій.

Османська імперія у ті роки, як ми писали раніше, вела затяжні, важкі війни на Балканах.

«В XV — І-й пол(овине) 16 вв. В(алахия), Молдова и Трансильвания вели тяжёлую борьбу с Османской империей, пытавшейся подчинить Дунайские княжества» [25, т. 4, с. 252]. Імперії вдалося ще у 70-ті роки XV століття залучити до наступу на Європу Московію. Та, як пам’ятаємо, за допомогою кримських, казанських, касимовських та астраханських військ розпочала так звані походи на Новгород. Один похід за одним. Таким чином Московія, насамперед, відволікала воєнні сили Великого Литовсько-Руського князівства від допомоги Балканським країнам. Та потужного тиску все ж таки не відчувалося, тому що кримський хан Менглі-Гірей продовжував зберігати політику батька щодо Великого Литовсько-Руського князівства. Ось тоді московський князь Іван III вчинив донос султанові на кримського хана Менглі-Гірея, після чого той був викликаний до Стамбула і ув’язнений за неналежне виконання наказів.

Крим у XV столітті заселяли переважно тюркські роди ширинів, аргинів, баринів, кипчаків тощо. А головними їхніми ворогами ще з давніх часів були тюркські роди мангитів. Тому турецький султан звелів посадити на кримський престол мангита Джанібека — родича Ахмета, хана Великої орди. Звичайно, кримські правлячі роди зуміли вплинути на Менглі-Гірея, так що він поклявся султанові виконувати всі його накази. Уже на початку 1479 року Менглі-Гірей повернувся на Кримський ханський престол. Послухаємо:

«Новим кримським ханом став родич Ахмета Джанібек. Менглі-Гірея ув’язнили турки, і він дивом уникнув загибелі. На зламі 1478–1479 рр. султан відпустив його на… престол» [44, с. 302].

Османська імперія зажадала, щоби її сателіти завдали воєнних ударів по Великому Литовсько-Руському князівству, тому що збиралася приєднати до своїх завойованих на той час територій землі сучасних областей України — Одеської та Миколаївської — і створити спільний кордон із Кримським ханством по Дніпру.

У 1481 році Московія завдала чергового удару по Новгороду, маючи гарантовану підтримку Криму й Стамбула. Тут же Москва направила до Криму свого представника Михайла Кутузова з вимогою вчинення ще одного нападу.

«А как учнет царь (Менглі-Гірей) посылати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места»… Зусилля московських дипломатів увінчалися цілковитим успіхом — наприкінці серпня 1482 р. Менглі-Гірей вирушив походом на Київ, 1 вересня татари напали на місто й знищили його дощенту. Масштаб цієї трагедії був настільки значним, що про неї згадували й століттям пізніше…» [44, с. 304].

Так Москва вчергове стала на шлях світового розбою. Ніколи цього не забуваймо.

Я пишу ці слова 21 березня 2014 року, після чергової навали на Україну бандитської Москви. Минуле нас нічому не навчило!

Розуміючи, що Київ у ті часи був воротами як на Польщу (Краків), так і на Литву (Вільно), польський король Казимир, який був одночасно й Великим Литовсько-Руським князем (1447–1492), кинув на відбудову міста всі можливі сили. Послухаємо:

«Казимир відрядив на «работу киевскую» троцького воєводу Богдана Саковича «со всем Великим княжеством Литовским: тогда с паном Богданом в Киеве были князь Мстиславский, и князь Одоевский, и князь Воротынский, и князь Вяземский, и князь Трубецкой, и князь Козельский, и князь Друцкий, и вся земля Смоленская, и вся земля Витебская, и вся земля Полоцкая, и все новогородцы с Литвы (мешканці Новогрудка), и все беляне (жителі м. Білої поблизу Вязьми), и все дорогобужане, и все брестяне, и князь Каширский, и вся земля Волынская, и подоляне, князь Можайский, князь Шемячич тогда были со всей землей Северской в Киеве. Всего того войска конного тогда с паном Богданом в Киеве было больше сорока тысяч». Під цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тисяч «топоров» — робітників із подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви» [44, с. 307].

Автор хотів би звернути нашу увагу на такий незаперечний факт: 1482 року до Великого Литовсько-Руського князівства належали (перелічуємо тільки ті землі і князівства, які згадані в наведеній цитаті) — Мстислав, Одоєв, Вязьма, Козельськ, Смоленськ, Вітебськ, Полоцьк, Новогрудок, Біла, Кашира, Волинь, Можайськ, Сіверщина, Торопець, Великі Луки, Ржева та інші. Не розшифровуватимемо володіння князів Воротинських, Трубецьких, Друцьких, Шемячичів тощо, прізвища яких також згадуються.

Отож, у 1482–1484 роках до Великого Литовсько-Руського князівства входили землі від Волині — на заході до Можайська і Кашири (включно) — на сході, та від Великих Лук, Ржеви, Торжка (включно) — на півночі до Поділля та Сіверщини (включно) — на півдні.

Подобається нам чи ні, але про те свідчать давні історичні документи.

І тут московський князь Іван III (Тимофій, Якуб) черговий раз учинив донос османському султанові, пояснюючи ситуацію спалення Києва кримським ханом Менглі-Гіреєм. Мовляв, самі спалюємо, а потім наші ж, татарські люди, й відбудовують. Він мав на увазі людей та князів від Кашири та Можайська до Стародуба та Ржеви, які з часів хана Батия були залишені на тих землях оберігати кордони Золотої Орди. Переважна більшість згаданих осіб прийняли православну віру і були передані Великому Литовському князю Ольгерду у 80-ті роки XIV століття, про що свідчить ярлик хана Тохтамиша 1392 року. Тому московський князь Іван III запропонував усі ті землі, разом із Тверським князівством, яке підтримувало Велике Литовсько-Руське князівство, передати до складу Московії, аби залучити і їх до війни з Європою. Звичайно, кримський хан Менглі-Гірей не бажав посилення Москви, тому виступав проти таких пропозицій. Одначе під тиском султанів-Османів змушений був передати впродовж 1485–1515 років усе, що московити побажали. І саме на ту пору, віддячуючи османській Туреччині, Московія розпочала довгу війну з Великим Литовсько-Руським князівством та Польщею, яка з перервами тривала до 1686 року. Ми про те писали у другій книзі — «Москва Ординська».

Цікаво зазначити: ще в ті далекі часи європейська передова думка дії троїстого союзу — Туреччини, Московії та Криму — прирівнювала до апокаліпсису. У 1497–1498 роках німецький художник Дюрер Альбрехт (1471–1528) вирізав картину з дерева «Чотири вершники» із циклу «Апокаліпсис», де уособив одного з них із кримським татарином, а другого — з московитом. Сучасні українські історики, наводячи у книзі «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» картину А. Дюрера, на 307 сторінці зробили ось такий підпис: «А. Дюрер. Чотири вершники Апокаліпсису. 1497–1498 рр. Крайній праворуч тримає татарський лук, уявнюючи сприйняття татар тодішньою суспільною свідомістю» [44, с. 307].

Зауважимо: воїн-сусід (зліва від татарина) уособлює своїм мечем та своїм одягом московського воїна кінця XV — початку XVI століть. Хоча, звичайно, історики про те воліють мовчати.

Таку правду розповіла картина А. Дюрера «Чотири вершники» із циклу «Апокаліпсис» 1497–1498 рр. В часи цього страшного протистояння Москві та Кримському ханству довелося жити і працювати українському князю Костянтинові Івановичу Галицькому (Острозькому).

«Коли заходить мова про гучні… титули й пошанування… за державний розум та полководницькі таланти, перед якими схилялися і сучасники, і нащадки, не можна не згадати Костянтина Івановича Острозького, представника славетного княжого роду, членів якого оповивав ореол «некоронованих королів Русі» з кінця XIV до середини XVII ст. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від Волинської гілки Мономаховичів-Романовичів, нащадків Романа й Данила Галицьких…

Василь Федорович Острозький (Василь Красний)… фундатор славетного Дерманського монастиря на Волині, будівничий Острозького замку, помер близько 1450 р. Іван Васильович Острозький, талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р.

У князя Івана Васильовича та його дружини, дочки князя Івана Бєльського, було двоє синів. Старший Михайло, луцький намісник і маршалок Волинської землі,.. помер бездітним 1501 р. Відтак родова спадщина сконцентрувалася в руках молодшого сина Костянтина, народженого близько 1460 р.» [65, с. 68–69].

До попередньої додамо ще одну коротку цитату, щоби, аналізуючи їх, зробити цікаві висновки та припущення. Послухаємо:

«Документальні згадки про молодого княжича сягають 1486 р., коли в супроводі старшого брата він з’явився на столичному великокняжому дворі у Вільні. Під 1492 р. зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі ХV–ХVІ ст., коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Білорусь, доходили аж до околиць Вільна» [65, с. 69].

Якщо документальна згадка про першу появу князя Костянтина у великокнязівському дворі датується 1486 роком, то це, скоріше за все, свідчить, що йому на той час виповнилося тільки 16-18 літ. Значить, він народився десь у 1468–1470 роках. А звідціля виходить, що батько Іван Васильович помер чи загинув приблизно в 1468–1472 роках. Цим припущенням одразу з’ясовується кілька моментів, серед них: народження в Івана Васильовича сина Костянтина та фіксація першої звістки про його військові здібності.

Автор не знає, хто з істориків перший зафіксував рік смерті князя Івана Васильовича: чи то «1465», чи то «після 1466 року». Обидві дати хибні, хоча друга належить до когорти «зручних». Невідомо також, хто перший із польських та російських істориків вказав рік народження князя Костянтина Івановича — «1460». Треба писати — 1470. Такий рік засвідчує наше дослідження. Зрозуміло: польська та російська історіографії доклали багато зусиль, щоби перебрехати все що могли про князів Галицьких-Острозьких. Дивуватися не слід.

Коли звернемося до родовідних таблиць князів Острозьких, то починаючи із князя Федора Даниловича, всі вони посідали керівні посади у державній структурі Великого Литовсько-Руського князівства. Винятком є сини Василя Красного (Гедігольда) — Іван Васильович та Юрій Васильович, які сиділи у своїх вотчинах: Острозі та Ізяславі й розбудовували князівства.

Саме на ті роки (1440–1470-ті) припадає «… покой… межи княжеством Литовским и Ордою Перекопскою…» Як пам’ятаємо, руські (українські) князі Галицькі (Острозькі) Федір Данилович і Василь Федорович після довгого протистояння (1430–1440 роки) з католиками Польщі та Литви самоусунулися від державних посад: один подався до монастиря, другий — до розбудови свого князівства. Слід думати, що в цьому неординарному бунті всі руські (українські) князі трималися спільної мети. Свідченням того був привілей від 2 травня 1447 року для правлячої еліти Великого Литовсько-Руського князівства.

«Этот документ содержал 14 статей. Одной из важнейших среди них была та, которая гарантировала, что отныне земли и государственные должности в… (Великому Литовсько-Руському князівстві. — В.Б.) будут получать только (его) уроженцы. Таким образом, этот привилей надолго закрыл польской шляхте пути для проникновения в Великое княжество» [173, с. 133].

Тобто, князь Василь Красний та його руські (українські) й литовські соратники, хоча б таким чином, зуміли досягти якихось компромісних поступок зі сторони польського короля.

За свідченням істориків: «В годы правления Казимира IV поляки вели три большие войны, в которых Великое княжество Литовское не участвовало» [173, с. 133].

Ось чому саме в ту пору українських князів майже не бачимо на державних посадах Великого Литовсько-Руського князівства. Особливо із роду Галицьких-Острозьких. В ті роки (1450–1480) вони переважно відточували свою державницьку майстерність в розбудові особистих князівств (Іван Острозький) та воєнному захисті власних земель від татарських набігів.

Скоріше за все, під час одного з таких нападів загинув князь Іван Васильович. Тому польсько-литовській правлячій еліті, як і українській, після татарського удару по Києву (1482 року) та, особливо, — після загарбання Османською імперією українських причорноморських земель у 1484-му, стало зрозуміло, що саме русичі (українці) мають очолити те страшне протистояння Османам, Криму та Москві.

Таке сталося у 1497 році, коди «Гетман Литвы Петр Янович Белой, на смертном одре, прямо указал (королю) на своего приемника Константина (Ивановича) Острожского» [174, том (Об.-Оч.), с. 458].

Цей факт не заперечують сучасні українські історики. «Так восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства… (Литовсько-Руського. — В.Б.) і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках» [65, с. 70].

Хоча, звичайно, як завжди, українські історики дещо замовчують про свого великого предка. Він ще й був Луцьким старостою та маршалком Волинської землі, Віленським (Вільно) каштеляном і Троцьким воєводою. Я вже не кажу про те, що після смерті в 1501 році Яна Ольбрехта Великий князь Литовсько-Руського князівства Олександр Казимирович одночасно став і польським королем. Тому й зрозуміло, що руський князь Костянтин Іванович, практично, став правителем Великого князівства. Через це «… король польський, він же князь великий литовський надав… (Костянтинові Острозькому. — В.Б.) право ставити печатку з червоного воску на своїх грамотах. Як особі монаршій» [152, с. 99].

Українські історики, зазвичай, говорять про подібні речі зі стандартною пролетарською посмішкою та зверхністю, абсолютно не розуміючи правил давнього етикету. Хоча моя спролетаризована мати ще знала українську приказку: «Видно пана по халявах».

Як би ми з цього не іронізували та які би вагомі припущення не наводили, все ж таки князі Острозькі були розумними людьми. Тому син Василь-Костянтин не міг виставляти рідного батька Костянтина Івановича на посміховисько, замовляючи «пишний скульптурний надгробок у ренесансному стилі для свого батька, похованого в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (надгробок зберігався в соборі до 1941 р., Допоки цей храм не підірвали),.. зображений з короною» [152, с. 308].

Пам’ятаймо: у ті роки самовільно надіти на свою голову корону ніхто б не посмів. Її міг вручити тільки Папа Римський. І, певно, всі руські (українські) династії тих часів ще пам’ятали, що князівський рід Острозьких (Галицьких) отримував ту королівську корону Папи двічі. І коли жоден руський (український) князь ХVІ–ХVІІ століть не залишив ніяких зауважень щодо корони на надгробку князя Костянтина Івановича, а польські королі сприйняли те як даність, то й українським історикам пора позбуватися московських «доважків брехні». Настала пора сідати до українського обіднього столу, а не збирати недоїдки з московського.

Та повернімось у давні часи. Аби ще більше навернути Москву до союзу з Османською імперією та Кримським ханством, кримський хан Менглі-Гірей, за наказом султана, забрав ярлик на прикордонні землі від Великого Литовсько-Руського князя та передав його московському князю Івану III (Якубу). Одночасно він передав Москві право на підпорядкування Тверського князівства.

У 1486 році Москва без будь-якого опору захопила Тверське князівство, де, в переважній більшості, мешкали вихрещені у православну віру родичі кримських татар — ширини, барини, аргини, кипчаки та інші. В наступні 17 років чи добровільно, чи примусово Москва поширила свої володіння на захід до Смоленська — Рославля — Новгорода-Сіверського. Ми вже про те говорили у другій книзі — «Москва Ординська». А щоби історики не піддавали сумніву наші твердження, наводимо надзвичайно цікавий витяг із «Сборника Императорского Русского Исторического Общества (РИО), СПБ., 1895 года». Послухаємо листа кримського хана до московського князя, який датується 1515 роком.

«…А се грамота с Янчюрою ж Менгли-Гиреева… К великому князю… — Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почал, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восем городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, а и в дефтери посмотрив уведаешь.

А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякий год дароги наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [175, с. 153–154].

Тому коли українські історики описують події 1485–1515 років, вони просто переповідають московське потрактування. Брехливе!

Послухаємо:

«Тим часом не початку 1500 р. про свій перехід на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів, які передали під духовенство Івана III підвладні їм території, що суперечило змістові мирної угоди 1494 р. Протест Великого князівства Москва відхилила, насувалася нова війна, і в травні 1500 р. Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном у 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордон». Головна армія на чолі з великим князем мала поволі просуватися слідом. Проте обставини склалися так, що саме загонові гетьмана неподалік Смоленська, над малою болотною річкою Ведрош, довелося прийняти на себе удар з’єднаних російських сил чисельністю до 40 тис. вояків. 14 липня кінноту Острозького було… розгромлено, а його самого серед інших поранених захоплено в полон» [65, с. 70].

Отак сучасна українська історія подає нам ті надзвичайно складні та суперечливі моменти. Що ж відбувалося насправді? Звичайно, ні теперішня російська історична наука, ні породжена нею імпотентна українська історія відповіді на запитання не дають. І дати не можуть. Тому звернемося до сучасного білоруського історика А.Є. Тáраса. І хоча він теж відповіді на наше запитання дати не може, бо виступає у своїх працях як московський суперпатріот (з деякою долею критики), та він упорядкував ті давні події за часом. Хоча й тенденційно, зі свідомими помилками.

Відразу ж попереджаю читачів, що нас цікавитимуть не всі війни Московії з Великим Литовсько-Руським князівством.

Одночасно звертаю увагу на великі розбіжності у поглядах на історичне минуле, що існують між автором та білоруським істориком. Наприклад, я ніколи не вважав за можливе вживати словосполучення, вигадане першим ректором Московського університету професором Харитоном Чеботарьовим, — «Московская Русь». Це придуманий, штучний термін, і він не має права на існування. Так Московію в давні часи не йменували.

Ми вже повідомляли, що першою війною, розпочатою Іваном III на заході, після приєднання до союзу Туреччини і Криму, була війна з Новгородом. Вона тяглася із 1471 до 1478 року. Так стверджує «Большая Советская Энциклопедия» том 18, сторінка 61. Хоча М.М. Карамзін заявляв, що Новгород остаточно був упокорений тільки в 1488 році переселенням «…осьми тысяч Бояр, именитых граждан и купцов… в(о) Владимире, Муроме, Нижнем, Переславле, Юрьеве, Ростове, Костроме; а на их земли, в Новгород, послали Москвитян, людей служивых и гостей. Сим переселением был навеки усмирен Новгород» [13, т. VI, с. 289].

Усі ті роки, поки Московія воювала з Новгородом, вона постійно скаржилася султанові і кримському ханові на Велике Тверське князівство, яке перебувало у дружніх стосунках з Великим Литовсько-Руським князівством. І, врешті-решт, турецький султан звелів кримському ханові передати московському князю усі землі-володіння від Тверського князівства до сіверських міст включно, щоби вивести Московію на спільний кордон із Великим Литовсько-Руським князівством і, таким чином, залучити її (Московію) до спільного воєнного протистояння з Європою.

Звичайно, кримський хан не був зацікавлений в посиленні свого васала — Московського князівства, тому передавав ті землі тридцять років. Але, перебуваючи під постійним тиском турецького султана Баязида II (1481–1512), змушений був виконати його наказ. Зазначимо, що те перебирання прикордонних земель-володінь за ярликом кримського хана відбувалося по-різному: часом мирним шляхом, а часом — із застосуванням сили.

Якщо приглянемося до історії східного сусіда, то раптом довідаємося, що Московія приєднала вперше:

1. Тверське князівство у 1485–1486 (мирним шляхом).

Що цікаво — це князівство, яке, за М.М. Карамзіним, могло виставити проти нападників 40 тисяч тільки кінноти, здалося Москві, як кажуть, без жодного пострілу.

2. Одоєвське князівство.

«О(доевские) отложились от Литвы и признали над собой власть Ивана III» [25, т. 18, с. 314].

Як бачимо, московити дуже хитро писали свою історію. З цієї фрази жодним чином неможливо дізнатися, що Одоєвські князі «отложились от Литвы» за наказом кримського хана Менглі-Гірея, який писав у листі до московського князя: «… а отцу твоему великому князю Ивану (III. — В.Б.) мы их дали… взял Одоев в головах тридцать и пять городов,.. а и в дефтери посмотрив уведаешь» [175, с. 154].

Що цікаво: московські князі, царі та імператори ніколи цього не заперечували. Навіть російські, більшовицькі професори з цим погоджувалися. Слухаємо:

З. «Клин, город в Московской обл. РСФСР…

В 1482 … присоединён к Москве…» [25, т. 12, с. 313].

4. «Малоярославец, город, центр Малоярословецкого р-на Калужской обл. РСФСР. В 1478 был присоединён к Моск(овскому) вел(икому) княжеству…» [25, т. 15, с. 290].

5. «Белев, город, центр Белевского р-на Тульской обл. РСФСР… В1490 Б(елевское) к(няжество) перешло под власть Ивана III Васильевича…» [25, т. 3, с. 106].

6. «Можайск, город,.. центр Можайского р-на Московской обл. РСФСР… После ликвидации Можайского удела (1493) М(ожайск) — уездный город…» [25, т. 16, с. 413].

7. «Мосальск, город,.. центр Мосальского р-на Калужской обл. РСФСР … город удельного Мосальского княжества… В 1493 занят войсками Ивана III…» [25, т. 17, с. 5].

8. «Вязьма, город в Смоленской обл. РСФСР… Окончательно присоединен к Рус(скому) гос(ударст)ву в 1494» [25, т. 5, с. 605].

9. «Козельск, город, центр Козельского р-на Калужской обл. РСФСР… С 1494 в составе Московск(ого) княжества» [25, т. 12, с. 386].

10. «Брянск, город, центр Брянской обл. РСФСР… С 1252 — «стольный» город удельного Брянского княжества. (До Москви перед тим не мав жодного стосунку. — В.Б.). В 1356 был захвачен литов(ским) кн(язем) Ольгердом и находился под властью Литвы и Польши. В 1500 войско Ивана III овладело Б(рянском) и он окончательно вошел в состав Моск(овского) гос(ударства)» [25, т. 4, с. 78].

11. «Мещовск (Мещерск. — В.Б.), город, центр Мещовского р-на Калужской обл. РСФСР… В 1503 присоединён к Моск(овскому) государству)» [25, т. 16, с. 206].

12. «Торопец, город, центр Торопецкого р-на Калининской обл. РСФСР… С 1503 в Моск(овском) гос(ударст)ве» [25, т. 26, с. 113].

13. «Волоколамск, город, центр Волоколамского р-на Московской обл. РСФСР…

В 1513 В(олоколамск) присоединен к Московскому княжеству». [25, т. 5, с. 326].

Війни 1484–1514 років між Московським та Великим Литовсько-Руським князівствами були війнами за переділ володінь, згідно із вказівками Османської Порти та Кримського ханства. Немає нічого дивного, що в усіх тих протистояннях Литовсько-Руському князівству довелося відступати. Москва на той час перебирала до своїх рук давні золотоординські володіння згідно із ярликами кримського хана Менглі-Гірея, під захистом кримськотатарських та турецьких військ. Пізніші ярлики кримських ханів до московських князів є тому свідченням.

Що цікаво: коментуючи ті ярлики та наводячи з них невеликі витяги, московити ніколи й ніде не публікували повні тексти листів кримських ханів та відповіді на них московських князів. Хоча, зрозуміло, що ті документи досі зберігаються в московських таємних архівах.

Кримські ж оригінали того листування були свідомо знищені московитами під час так званих «безглуздих московських воєн» із Кримським ханством 1736–1739 років. Послухаємо, що чинили московити в Криму:

«Татары бежали из Бахчисарая. Город почти полностью выгорел. По одним сведеньям, его подожгли солдаты Миниха, по другим — сами татары. Во всяком случае, красивейший ханский дворец точно сожгли русские» [176, с. 101].

А ось якою ціною все те досягалося:

«7 июля 1736 г. русская армия … (вернулася. — В.Б.) к Перекопу. Но там ей делать было нечего… Основная часть войск двинулась на Украину… По приходе войск на Украину Миних (фельдмаршал. — В.Б.) сделал им смотр. Выяснилось, что в походе была потеряна половина личного состава… около 30 тысяч человек» [176, с. 102].

І такий похід, що призвів до спалення та руйнації кримсько-татарських міст, був не один.

Не будемо аналізувати цю тему, ми їй присвятили належне місце у книзі «Країна Моксель, або Московія».

Московити настільки бояться оригінальних матеріалів давнього Кримського ханства, що коли наприкінці XIX століття професор Смирнов розкопав у Бахчисараї давні так звані «Архіви Бахчисарая», то вони негайно були вилучені й засекречені, перебуваючи до цього часу під грифом «таємно». Послухаємо російського академіка В.В. Бартольда: «Архіви Бахчисарая, виявлені в Сімферополі проф. Смирновим і передані… Імператорській Публічній бібліотеці в С.-Петербурзі (124 оправлені зошити — все, що уникнуло знищення в 1736 р.), напевно, містять багато важливих документів; досі цей матеріал ще не використовувався для історичного дослідження» [177, с. 369].

Автор 1978 року спробував ознайомитися з «Архівами Бахчисарая», та замість них мав зустріч із в’їдливим, дурнуватим кагебістом, який настирливо допитувався, звідки я знаю про існування тих архівів.

Та повернімося до князя Костянтина. Отож, у 1485–1486 роках Московія, згідно із ярликом кримського хана, приєднала до своїх володінь Велике Тверське князівство. Зрозуміло, що князь Костянтин Іванович у тому протистоянні брати участі не міг. Протистояння не було.

Рішення про приєднання схвалили старійшини татарських родів ширинів, баринів, аргинів, кипчаків (та інших династій) Кримського, Казанського і Касимського царств, а ті ж татарські (православні) роди Тверського та Московського князівств більшістю підтримали згадане рішення. Ось як подав ті далекі події білоруський історик А.Е. Тáрас:

«В ночь на 12 сентября князь (Тверський. — В.Б.) Михаил с семьей и верными боярами бежал в Литву… Казимир IV своевременно не помог Твери войсками, хотя договоры и 1449 и 1484 гг. прямо это предусматривали…

Несомненно, в данном вопросе Казимир проявил политическую близорукость. Устранив самого сильного конкурента среди русских княжеств, к тому же служившего буфером между Москвой и Литвой, Иван III очень скоро предъявил территориальные претензии уже к самому ВКЛ» [173, с. 154].

Бажання видати чужих правителів за дурних та підлих — одна із наймерзотніших рис у вчинках московитів, котрі стали практикувати подібне здебільша за «пролетарських» часів. Навіть якщо глянути на праці М.М. Карамзіна — такого він собі не дозволяв.

Отака московська брехня! Абсолютно не звертається увага на чіткі заяви кримських ханів про передачу Московії «35-ти городов во главе с Одоевым». І не тільки їх! Це цілком наочно бачимо у наступному розділі наведеної нами книги А.Е. Тáраса. Процитуємо головні думки розділу.

«Война Ивана III с Литвой. (1492–1494 гг.)

Этой войне предшествовали конфликты, участившиеся с 1486 года (після приєднання до Москви Тверського князівства за ярликом кримського хана. — В.Б.). «Яблоком раздора» служили земли Верховских княжеств… Иван Васильевич 18 мая 1492 года отправил из Москвы посла к Казимиру IV, великому князю Литвы и королю Польши, с целым списком территориальных претензий (і немає жодного слова-згадки про передані кримським ханом Іванові III «35-ти городов во главе с. Одоевым» — В.Б.)…

Сам Иван III, несмотря на обещание крымчакам, в поход не пошел, а послал два больших отряда и два отряда численностью поменьше. Рать рязанского князя овладела Мещевском (Мещерском. — В.Б.), штурмом взяла Серпейск и Одоев; рать князей Патрикеева и Данилы Щени захватила Вязьму. Отряд князя Федора Телепнева-Оболенского напал в августе 1492 года на Мщенск и Любутск, сжег их, жителей увел в плен. Второй отряд захватил города Хлепень и Рогачев, позже — Мезень, Одоев, Опочку и Новосиль.

В тот же год… на службу к Ивану III перешли некоторые православные князья из пограничных районов Литвы. Так, в Москву «выехал» князь Семен Воротынский, захвативший сначала Серпейск и Мезецк, а затем и Мосальск. Осенью 1492 года к Ивану III «отъехал» вместе со своей вотчиной князь Александр Юрьевич Вяземский …» [173, с. 154–155].

У 1494 році між Великим Литовсько-Руським та Великим Московським князівствами уклали мирний договір, за яким «Литва потеряла Одоевское и Вяземское княжества».

Як бачимо, після таких московських надзусиль результати, по суті, — мізерні. А все тому, що, незважаючи на вказівки кримського хана (ярлики), порубіжні давні татарські князі настільки комфортно почували себе у Великому Литовсько-Руському князівстві, що не бажали переходити у підпорядкування московського князя Івана III. Посипалися нові скарги Івана III на Менглі-Гірея до турецького султана Баязида II. Упродовж 5 (п’яти) років майже зі всіма князями порубіжжя провели певну роботу; а вже під час нового протистояння, тепер Польщі та ВЛРК з троїстим союзом, усі, кого Менглі-Гірей зобов’язав перейти до Московії, скопом побігли до Івана III. Послухаємо:

«Первым в марте 1500 года в Москву подался князь Семен Иванович Бельский…

Вслед за Семеном Бельским и его братом перешли князья Мосальские, Хотсетовские и Трубецкие. Наконец, явились в Москву северские князья… Князь Василий Иванович Шемячич… и Семен Иванович Можайский… Князь Семен перешел с Черниговым, Стародубом,.. Гомелем и Любечем; Рыльский — с Рыльском и Новгородом-Северским…» [173, с. 157–158].

У тих надзвичайно тяжких умовах, коли проти Великого Литовсько-Руського князівства виступили спільно Османська імперія, Кримське ханство і Московія, коли ВЛРК втратило у 1500 році — Костянтина Острозького, а в 1501 році — союзного польського короля Яна-Ольбрехта, довелося піти на дуже принизливі умови миру 1503 року. Послухаємо:

«4 марта 1503 года в Москву прибыло посольство от Александра. После острых споров 25 марта был подписан «перемирный» договор, то есть перемирие сроком на 6 лет.

Великий князь Литовский Александр… уступил Москве… земли князей Семена Можайского (Стародубского), Василя Шемячича, Семена Бельского, Трубецких и Мосольских, а также 28 городов и замков (малых крепостиц): Брянск, Белая, Велиж, Гомель, Дорогобуж, Дроков, Карачев, Любеч, Любутск, Мглин, Мезецк, Мосальск, Мценск, Невель, Новгород-Северский, Остея, Попова Гора, Почеп, Путивль, Радогощ, Рыльск, Серенск, Серпейск, Стародуб, Торопец, Трубчевск, Хотим, Чернигов, а также 70 волостей» [173, с. 164–165].

Ото і є знамениті міста кримського хана Менглі-Гірея, які він передав своїми ярликами московському князю Івану III, щоби вивести того на спільний литовсько-московський кордон.

Звичайно, війна на цьому не закінчилася. Кримський хан Менглі-Гірей та новий московський князь Василь III вимагали від Литви передачі Московії також володінь та князівського роду так званого Михайла Глинського.

Як пишуть сучасні історики, «Глинские происходили от татарского мурзы Лексы Мансуровича, из рода Мамая… Восточнее Днепра он получил в удел Глинскую волость, давшую название фамилии. Михаил Глинский воспитывался в Германии, где принял католичество. Он много путешествовал, был широко образован, славился храбростью, хорошо знал военное дело, которое изучил на службе в войсках Максимилиана I Габсбурга, императора Священной Римской империи (правил 1493–1519 гг.)… Ему принадлежали обширные владения в Подляшье, в Лидском повете, а также город Туров… (имел поддержку. — В.Б.) братьев Ивана, Василия и Федора…» [173, с. 171].

Московські історики свідомо виділили перехід князівського роду Глинських (Михайла, Івана, Василя та Федора) до Московії, як зрадників. То був відомий у Європі князівський татарський рід, і його не хотіли ставити в один ряд із переходом до Московії таких князівських династій, як — Можайські, Стародубські, Бєльські, Трубецькі, Мосальські, Рильські, Дорогобужські, Вяземські, Одоєвські, Новосельські, Брянські, Трубчевські, Хотимські та інші. Аби навіть не спонукати думки, що ті перераховані князівські роди такі ж татарські вихрещенці, як і Глинські — потомки Мансура.

Хан Менглі-Гірей та Василь III не тільки закликали до переходу всіх порубіжних князів давньої Золотої Орди до Московії, а й підштовхували до того своїми воєнними діями. Так, у травні 1506 року два сини хана Менглі-Гірея з військовим загоном у 8–12 тисяч татар в липні місяці прорвалися через Прип’ятські броди і почали «брати ясир» в районі міст Слуцька і Клецька, даючи зрозуміти Михайлові Глинському, що наступним буде його Турів і не тільки.

Звичайно, литовсько-руська знать знала, чого хан та Василь III вимагали від братів Глинських, і з великою підозрою ставилася до деяких із них. Особливо — до Івана (київського воєводи) та Михайла, що перебував у почті Великого князя. За таких обставин обох відсторонили з посад. На той час помер Великий князь Олександр, і до влади прийшов Сигізмунд І (1506–1548).

А саме після того Михайло Глинський проявив ворожу суть щодо Великого Литовсько-Руського князівства.

«В конце декабря 1507 года он с семью сотнями всадников своей частной армии ночью ворвался в загородное имение Заберезенского возле Гродно (одного зі своїх противників. — В.Б.). Воевода был в своей спальне; его отрубленную голову несколько верств несли на пике, чтобы все видели. Затем Глинский вернулся в свой Туров…

В январе 1508 года он собрал около двух тысяч человек, с которыми опустошил Слуцкую и Копыльскую волости, захватил города Мозырь и Бобруйск. Он дважды осаждал Слуцк, чередуя штурмы с попытками поджечь город…

Весной к Глинскому явился посол Василия III некий Губа Маклаков. Он договорился о совместных военных действиях…» [173, с. 173].

Так татарський, князівський рід Глинських перейшов на службу до ординської Московії. Подібним чином, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, переходили на службу до Москви татарські князівські роди Трубецьких, Вяземських, Ржевських, Одоєвских, Оболенських та інших, тільки російські історики приховали розповіді про те.

«Согласно договору, Сигизмунд отдал Москве в «вечное владение» все завоевания Ивана III…

Однако шесть волостей, занятых московскими войсками в ходе боевых действий 1507–1508 годов, пришлось вернуть Литве. Среди этих волостей были и владения Глинских. Родственникам и сторонникам Глинского было разрешено уехать в Москву. Поскольку все владения Михаила Глинского остались в Литве, Василий III пожаловал ему два города — Малый Ярославец и Медынь (по другим сведениям — Боровск), несколько селений под Москвой» [173, с. 175].

Сучасні історики визнали, що Велике Литовсько-Руське князівство цілком добровільно відпустило до Московії «родственников и сторонников Глинского» — за розумінням тих часів — державних зрадників!

Не думаю, що керівники Великого князівства були людьми нерозумними, вчинивши таке. Щось тут інше. Приховане московитами. А приховані, як розуміємо, ярлики кримського хана Менглі-Гірея про передачу Московії західних порубіжних земель (князівств).

Ось так Москва брехала. Бреше й сьогодні, коли заявляє, що не вводила своїх військ до українського Криму та не концентрувала сотні танків, бетеерів і гармат; а десятки тисяч солдатів, мов вовчі зграї, чекали вказівного рику.

На північному сході української землі ми завжди мали найлютіших ворогів, так званих «братанів», за походженням — нащадків Золотої Орди.

Приєднавши, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, до Московського князівства так звані землі (завойовані ще Золотою Ордою) «Західної Мещери» та Сіверщини, Московія вийшла на межі корінних територій Великого Литовсько-Руського князівства, утворивши спільний фронт (Московія — Кримське ханство — Османська імперія) проти Європи. З того часу розпочалися надзвичайно жорстокі війни Московії на загарбання земель європейських країн, що тяглися постійно до 1686 року.

У такі часи довелося жити і захищати свою землю великому і славному нашому предку Костянтинові Івановичу Галицькому (Острозькому) — знаменитому «Руському Ганнібалу». Шкода тільки, що нерозумні нащадки не зуміли використати корисні надбання предка у протистоянні з московським та кримським уламками Золотої Орди.

«Цей князь був не лише сувереном у своїх величезних володіннях, — він також володів… привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королівською прерогативою. Діяльність Костянтина Івановича об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На самому ж надгробку князя, котрий знаходився в Успенському соборі (до 1941 року. — В.Б.) Києво-Печерської лаври, його зобразили з короною. Так тоді зображували переважно королів» [46, с. 17].

Наші історики, пишучи свої праці, звичайно, раніше не мали можливості залучати новий, достовірний матеріал, наприклад листи кримських ханів до московських князів кінця XV — початку XVI століть. Тому українські науковці принижували та недооцінювали своїх великих предків-князів. Хоча, змушений заявити, що навіть зовнішні обставини тих років (XV–XVI ст.) спонукали робити цілком інші висновки щодо представників наших знакових династій. Зокрема — князів роду Острозьких.

Скажіть, будь ласка: якщо новоприєднані землі-князівства відразу ж після входження до Московії давали їй правлячу еліту — Оболенські, Глинські, Трубецькі, Вяземські, Мосальські, Бєльські, Новосельські тощо, то чи це не свідчить, як мінімум, про два факти.

Перший: Московія у ті роки була відсталою, провінціальною територією.

Другий: вихрещена татарська верхівка прибульців потрапляла у звичне, рідне середовище.

Не слід забувати, що навіть другою дружиною тогочасного Московського Великого князя Василя III стала донька Василя Глинського — Олена.

Якщо татарські православні роди і князівства, за ярликами кримського хана, збиралися під орудою Москви, то, зрозуміло, що Польща і Литва у ті часи з неменшою енергією зобов’язані були збирати православних русичів навколо первопрестольного Києва. Вони мусили протистояти орді. І, зрозуміло, що те протистояння мав очолювати найзаслуженіший князівський рід давньої Русі. Яким і була руська (українська) династія Галицьких-Острозьких. Як польські та литовські правлячі роди, так і українські в усі часи, за будь-яких обставин знали, який князівський рід був найвищим та найпочеснішим.

Тому й не дивно, що князь Костянтин Іванович, очоливши те люте протистояння кримській та московській ордам, із 1497 року став гетьманом Великого Литовсько-Руського князівства. Він за життя мав королівські права: під час воєн міг стратити людину за непослух, у мирні дні йому дозволялося ставити печатку на червоному воску, а на надгробку князя зобразили в короні.

Не забуваймо, предки Костянтина Івановича носили королівські корони. Тому й він мав такий привілей.

Навіть якщо той образ (на монументі) алегоричний, то церква і давнє суспільство могли зробити виняток лише для людини, яка мала на те право. І тільки!

Люди зобов’язані шанувати своїх предків. Це один із постулатів християнства: предки — від Бога!

Головним у діяннях українського князя Костянтина Івановича Галицького (Острозького), звичайно, була війна чи, по-іншому, — протистояння з ворогами Вітчизни: татарами, московитами і турками, які плюндрували її землі. Досить змістовно з цього приводу написав професор В. Ульяновський : «…Головним у житті Костянтина Івановича стала війна. Великий гетьман… брав безпосередню участь у всіх акціях та воєнних виправах проти татар і турок, а також проти… (московитів. — В.Б.). В обох випадках сенсом боротьби був захист державної території та людності. Цікаво, що принцип віри… не діяв, хоч літописи підкреслювали особливу жорстокість магометан (та не забуваймо, що ті літописи редагували московити. — В.Б.).

Але для князя Острозького різниця між ворогами… полягала лише в способі військових виправ татар і московитів, що потребувало різної тактики ведення військових баталій.

Власне, уся діяльність К.І. Острозького як воєначальника спростовує ідеологему… (московитів. — В.Б.) щодо опозиції «єдиновірній Русі» й «мусульманському Сходу». Військові виправи Острозького проводилися за принципом: свій-чужий» [46, с. 22].

Московити для князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) у ХV–ХVІ століттях, як і для всього руського (українського) люду, були чужими. Скажімо конкретніше: були загарбниками, тобто — лютими ворогами.

За минулі роки і століття у наших відносинах нічого не змінилося. Я пишу ці рядки 10 квітня 2014 року, коли московити-загарбники знову прийшли на нашу землю.

«Серед гучних перемог гетьмана Костянтина Івановича Острозького осібне місце займають ті, які він одержав під Вишнівцем та під Оршею. Обидві події дістали значний резонанс і були докладно описані книжниками (переважно польськими. — В.Б.). Під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем 6-тисячне військо погромило учетверо більші сили кримського хана Менглі-Гірея, звільнивши 16 тисяч полонених (28 квітня 1512 р.). Перебіг битви відтворено у поемі невідомого автора «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го» [44, с. 524].

Автор пропонує за цим давнім першоджерелом дослідити, як в ті далекі часи сприймали перемоги знаного українського полководця. Та й взагалі: була це велика слава, гідна тієї людини, чи, можливо, — ні. Послухаємо давню поему:

_{«Король Зиґмунд і нова королева польська}

_{Саме в Кракові були, аж вість: перекопський}

_{Царик голову підняв, небезпека близько,}

_{В Руський край Менглі-Гірей йде з великим військом.}

_{Як годиться королю, батькові вітчизни,}

_{Спохопився, щоб одбить меч поганський, грізний.}

_{Двір свій швидко відіслав жовнірству в підмогу,}

_{Щоб Поділля захистить, укріпить залоги.}

_{Також шляхта й рицарство руське родовите}

_{Виступали, щоб татар спільно погромити.}

_{Костянтин, як гетьман-князь, спішно вирушає,}

_{Він литвинів, волинян під рукою має.}

_{Сил татарських двадцять п’ять тисяч, а чи й більше}

_{На лічбі тоді було, злих, щонайлютіших.}

_{В руськім краї немалі учиняли шкоди,}

_{Бо ж сам цар Менглі-Гірей ними верховодив.}

_{Аж під Білки вже було підійшли загони,}

_{Коли гетьман польний там став на оборону.}

_{Він сім сотень до ноги вибив бусурманів,}

_{Нашим мужності додав, настрахав поганих;}

_{Ані жодного живим звідти не пустили,}

_{Бідних бранців весь полон в цілості відбили…»}

_{[44, с. 524–525].}

За текстом зрозуміло, що поему написала людина-патріот Польського королівства. Спочатку віддала належне польському королю і королеві, які зобов’язані були дбати про вітчизну — організувати відсіч кримським татарам.

Автор поеми чітко вказав кількість татарського війська на чолі з ханом, що прийшло грабувати Поділля. Орда налічувала 25 тисяч вояків. Послухаємо далі:

_{«Як звитяжців у бою слава увінчала,}

_{Молодці довкола них гуртуватись стали.}

_{Польське й руське військо теж довго не барилось,}

_{А побіля Вишнівця в полі розложилось.}

_{Із Литви князь Костянтин три тисячі добрих}

_{Мужніх воїнів привів, битися готових.}

_{Князь Михайло з Вишнівця був при нім з синами}

_{Й князь Андрій із Збаража, котрі над військами}

_{Теж могли гетьманувать, але Костянтина}

_{Визнано було всіма гетьманом єдиним.}

_{Гетьман польний Станіслав, рицар славний, мужній,}

_{Що під Білками татар знищив осоружних,}

_{По звитяжстві осмілів і з полком хоробрим}

_{За ордою назирав, допікав їй добре.}

_{Костянтин з коронними військ проводирями}

_{Раду радив, як узять верх над ворогами.}

_{Більшій силі хитрість звик він протиставляти,}

_{Бусурман стрічав стократ, знав, як подолати.}

_{На свій досвід бойовий гетьман покладався,}

_{Та охоче й до порад добрих дослухався.}

_{Мудру раду дав усім гетьман іменитий,}

_{Розказав, як нападать, як гонить, як бити.}

_{Зі сторожі уночі спішно, в пильній справі}

_{Гетьман польний Станіслав заявився в табір,}

_{Вість приніс: Менглі-Гірей став кошем хижацьким,}

_{Можна тихо підступить, вдарити зненацька.}

_{Дуже втішна новина, тож усі, хто слухав}

_{Звістку ту при гетьмані, піднеслися духом.}

_{Славою окритись чи за вітчизну вмерти}

_{Кожен кинутись у бій поривався першим.}

_{Як побачив Костянтин хіть таку до бою,}

_{Скоро військо поєднав — Польщу із Литвою.}

_{Із волинцями усіх стало десь шість тисяч,}

_{Випадало кожному із десятком биться.}

_{Рушили із Вишнівця, вийшли на дорогу,}

_{Але спільний той похід спричинив тривогу.}

_{Сварка в гетьманів зайшла: як бій починати,}

_{Хочуть Польща і Литва наперед ставати.}

_{Костянтин Острозький сам хоче першим бути,}

_{Бо не раз громив татар, вивчив їхні штуки.}

_{Вік на тому стратив свій, знав за їхню справу,}

_{Був свідомий, де, які на коші застави.}

_{Мовив: першим поведе він своїх бувальців,}

_{А ще — сила в кулаці, не в окремих пальцях.}

_{Чи ж поляки уперед можуть наступати,}

_{Як за хитрощі татар де ж їм певно знати?}

_{А коли б щось негаразд з першими вчинилось —}

_{Й решта війська заодно в скруті б опинилась.}

_{Мудро радив Костянтин, та поляки спірні}

_{Відрікали, що й у них юнаки добірні,}

_{Котрі й по Німеччинах, Франціях бували}

_{І навчалися вони в школах фехтувальних.}

_{Князь Острозький одповів знову ж мудрим словом:}

_{В полі шабля й сагайдак — це не те, що вдома.}

_{Волох, німець чи француз у військовій справі}

_{Зовсім інші, ніж турчин серед піль кривавих.}

_{Тут не німця, а татар подолати треба,}

_{В правім ділі хай Господь допоможе з неба.}

_{Поки гетьман Костянтин словом лад наводив,}

_{Сповістили, що війська до татар підходять,}

_{Що вже видно бусурман. Враз утихла сварка,}

_{Перед небезпекою стало гордим жарко.}

_{Шикувалися до лав, готувались звично,}

_{Попереду Костянтин, як Гектор, величний.}

_{Підбадьорюючи всіх, їде з булавою,}

_{На чолі, по праву руч, сам стає з Литвою.}

_{Кам’янецький Миколай, воєвода знатний,}

_{Поряд став, як Ганнібал, в шишаку чубатім,}

_{Польських кінних шикував у лівому розі,}

_{А щоб за середину менше буть в тривозі,}

_{Якміцніше укріпив — шляхта, панство стало,}

_{Перед боєм в кожного серце аж скакало.}

_{Рота жовнірів була у передній лаві.}

_{Кожний мужність виявляв, кожний прагнув слави.}

_{Прудко стали, як один, в бойовому шику,}

_{Долітають від татар звідусюди крики.}

_{Князь литвинів, що при нім, та волинців справних}

_{Відділив та вбік відвів, осторонь поставив.}

_{Подаль війська зупинивсь польського, бо хоче}

_{Скрито долом на татар з-за могил наскочить.}

_{Булаву, як Геркулес, вгору викидає,}

_{Братом кожного зове, мужність уселяє.}

_{Білоногий, вороний кінь несамовитий}

_{Так і крутиться під ним, землю б’є копитом.}

_{Вершник в латах, шишаком голова прикрита,}

_{Слово мовив перед тим, як почати битву.}

_{«Гей, товариші мої, товариство миле,}

_{Неминуче діло нам випало в цій хвилі,}

_{Серце не дає мовчать зараз перед вами,}

_{Подивіться навкруги, що діється з нами.}

_{Як потоптана, куди б не дивились очі,}

_{Чужа шабля і нога як її толочать,}

_{Нашу землю, що вона кожному з нас мила.}

_{І яке ж то лихо їй нині учинилось:}

_{Геть спустошена лежить, статки та надії}

_{Знищені, а через те став поганин смілий.}

_{Як нужденні орачі, гляньте ж бо, блукають,}

_{Вигнані з своїх осель, що робить — не знають.}

_{Бачите, як зв’язаних тьму женуть по полю,}

_{І жінок та діточок тягнуть у неволю}

_{На ганьбу, чоловіки в ланцюги закуті,}

_{Сил немає говорить — горе скрізь і скрута.}

_{Чи ж не знаєм, як брати наші нарікають}

_{Та у відчаї плачі до небес здіймають,}

_{А надію лиш на нас бідні покладають,}

_{Із жінками та дітьми тяжко потерпають.}

_{Хто ж покривджені життя візьме в оборону,}

_{За спустошені поля, вигнаних із дому}

_{Хто помститься, як не ми? Он у полі близько}

_{Ворог той, що і лани, й села наші нищить.}

_{Вже маєтки і міста, споконвіку наші,}

_{Стали пасовиськами, коні там на паші.}

_{Хто ж би міг таке знести, скільки ж нам терпіти}

_{Здирства і жорстокості та насильства підлі?}

_{Час такий для нас настав, стільки потерпали,}

_{Стільки горя та біди від татар зазнали,}

_{Що обов’язок велить взятися за зброю,}

_{Мужньо з шаблею в руці кинутись до бою.}

_{Як не зможемо тепер виявить відвагу,}

_{Будем дужче потерпать від татар поганих.}

_{Зброю маємо в руках, тож не зволікаймо,}

_{Рятувать братів своїх, край свій поспішаймо».}

_{Ґвалт «ала!», ревіння труб, б’ють у бубни страшно,}

_{А Титан веде зорю і світання ясне.}

_{Звичним танцем вороги мчать на хижі лови,}

_{Князь із воїнством своїм їх зустріть готовий,}

_{Сила силу зупиня, стріли впали градом;}

_{В грізну мить своїм полкам Костянтин дав раду:}

_{«Ну ж бо, браття, як один, ну ж бо разом! — каже. —}

_{Як не вдержим, і моя голова поляже».}

_{Шаблями на смерть січуть, з ворогом змішались,}

_{Що литвини, що Волинь в мужності змагались.}

_{Тільки ж тьмуща-тьма татар грізно наступають}

_{І не меншу, ніж у нас, мужність виявляють.}

_{Костянтин на все в бою око має пильне,}

_{Добре бачить — вороги налетіли сильні.}

_{До поляків верхівців вислано нагально,}

_{Щоби збоку на татар вдарили навально.}

_{Тож поляки до Литви в поміч поспішили.}

_{Костянтин гукає: «Гей! В кого мужня сила,}

_{Вирятовуйте братів! Кіш хай почекає,}

_{На життя і честь мою ворог посягає.}

_{Завжди щастя у бою випада сміливим,}

_{В нагороду слава їм, сором боязливим».}

_{А татари на Литву так напосідались,}

_{Що слабкіші од страху утікать збирались.}

_{Замполенський Войцех тут і Вергард з Потока}

_{Сміло наших з лівого рятували боку.}

_{З кінних ротою сам князь, що відважний серцем,}

_{Розметавши ворогів, всередину вдерся.}

_{Тих гукає, що з рядів випурхнуть збирались,}

_{Щоб при ньому, гетьмані, смілості набрались.}

_{Знов напали на татар наскоком шаленим,}

_{Чи не тисячу ту ж мить збили їх на землю.}

_{Швидко щастя татарві зрадило мінливе,}

_{Перемішані до куп збилися лякливо.}

_{Ще гучніше до своїх Костянтин гукає:}

_{«Хто вітчизни вірний син і за неї дбає,}

_{Гей, покаже хай тепер мужність і відвагу.}

_{Сам веду я вас у бій, щоб здобути славу».}

_{Чують гетьмана свого, духом піднеслися,}

_{Сонця промінь золотий саме засвітився.}

_{Не один загін татар в тім бою поклали,}

_{Ті, у кого кінь прудкий, тільки й повтікали.}

_{А тим часом у коші царик заправляє,}

_{На підмогу до своїх свіжих посилає,}

_{Найдобірніших з орди на чолі з мурзами.}

_{Ті в коші зостались, що в’язнів вартували.}

_{А що в князі головну міць орда вбачала,}

_{То на нього зусібіч з галасом напала,}

_{Бо коли б його здолать татарві вдалося,}

_{То й полкам зовсім зле зразу б повелося.}

_{Вороги на правий бік з криком повалили,}

_{Але наші встояли, напад той відбили.}

_{Знову битва аж кипить, стріли свищуть страшно,}

_{Курява потьмарила навіть сонце ясне.}

_{Як поляки вгледіли, що на Костянтина}

_{Знову напад від татар і яка їх сила,}

_{На рятунок чотирма ротами спішили.}

_{Підійшли, а вже орда наших оточила.}

_{Й польських рот не видно вже, бо пробились сміло}

_{Усередину, січуть той справа, той зліва.}

_{Князя поклики усім додають відваги,}

_{Зі своїм козацтвом він має перевагу,}

_{Злі татарські танці рве, сам напосідає,}

_{І за ним стрій польських рот дружно наступає.}

_{А середній ряд, в якім польська міць стояла,}

_{Як ударив на татар, аж земля дрижала.}

_{Брязкіт зброї, гук рушниць та іржання коней,}

_{Бубнів грім, ревіння труб, «гей!», «ала!» та стогін —}

_{Все змішалось, третій раз в бій ідуть татари.}

_{Костянтин кричить: «Гей! Гей! Діти, ще раз вдарим.}

_{Вже звитягу бачу, ну ж, дружно напирайте,}

_{І за волю, й за братів зв’язаних згадайте».}

_{А тим часом одна з рот польських середину}

_{Строю бусурманського сильно потіснила.}

_{На татар ударили, що в’язнів пильнували,}

_{Всіх поган до одного на коші поклали.}

_{Розв’язали бранців, ті піднімають руки}

_{З плачем в небо, бо страшні витерпіли муки.}

_{Інші один одного скоро розв’язали,}

_{Із нужденних бідаків воїнами стали.}

_{Той сокиру, а той кий чи дубець хапає,}

_{На проклятих бусурман люто нападає.}

_{Ті, що в щастя, що у міць втратили надію,}

_{Утікають хто куди, з переляку мліють,}

_{Мчать полями врізнобіч, наші доганяють,}

_{Втікачів до переправ хлопи не пускають.}

_{По довколишніх полях труп, де глянь, валявся,}

_{Рідко хто вцілів, без ран до орди подався.}

_{Царик сам заледве втік, старшії мурзове}

_{Всі побиті, й царський зять, й цариків аж троє.}

_{Двадцять п’ять тисяч прийшло, мало повтікало,}

_{З наших в битві близько ста нагла смерть спіткала.}

_{Через добрих гетьманів так Бог дивно справив,}

_{Що не міць, а праведних захистив, уславив.}

_{Вибавили весь полон з дітками, з жінками,}

_{Десь шістнадцять тисяч всіх із чоловіками.}

_{Десять тисяч здобули коней після бою}

_{Та шатрів, верблюдів, шат, незліченно зброї.}

_{В лопушанськім полі, де битва відбулася,}

_{Так земля поганською кровію впилася,}

_{Що без гною довгий час ті поля родили}

_{Й у голоднії літа орачів живили.}

_{І тепер, бува, орач дивиться під ноги}

_{І дивується, що спис, знівечений, довгий}

_{Вивернув, або сайдак, ратище іржаве,}

_{А чи шапку, чи стрілу, чи шишак кривавий».}

_{[44, с. 524–530].}

Читаючи поему, можна встановити кількість воїнів з обох сторін: татарів на чолі з Менглі-Гіреєм прийшло 25 тисяч, військо князя Костянтина — 6 тисяч. Слід обов’язково врахувати, що татарська кіннота була, переважно, легкою, в той час як польська та лицарська, здебільша, — важкою кавалерією. Тобто важкоозброєний кавалерист в латах, маючи підтримку, міг протистояти кільком легкоозброєним татарським вершникам.

Тому рішення руського (українського) князя Костянтина щодо суперечки між поляками та литовцями стосовно першості у нападі на татар було цілком закономірним. Звернімо увагу на розташування військових сил у цій битві:

_{«На чолі, по праву руч, сам стає з Литвою…»}

Тобто праве крило військових сил князя Костянтина, найбільш наближене до кримських татар, зайняла литовсько-руська легка кавалерія.

_{«Кам’янецький Миколай, воєвода знатний, /Поряд став…»}

В центрі були поставлені русько-польські загони Кам’янецького (на Смотричі) воєводи Миколая, підсилені польською шляхтою та руським (українським) панством. Послухаємо:

_{«А щоб за середину менше буть в тривозі,}

_{Якміцніше укріпив, — шляхта, панство стало…»}

На мою думку, центр був змішаний. Там стояла легка й важка кавалерія.

Лівий фланг війська князя Острозького закривала важка польська кіннота.

_{«Польських кінних шикував у лівому розі…»}

Тому закономірно, що Менглі-Гірей завдав головного удару по правому крилу війська Костянтина Острозького тільки частиною свого війська, яка зібралася та була боєздатна.

_{«Костянтин на все в бою око має пильне,}

_{Добре бачить — вороги налетіли сильні.}

_{До поляків верхівців вислано нагально,}

_{Щоби збоку на татар вдарили навально…»}

Звичайно, удар збоку важкої польської кавалерії по татарах повністю ліквідував їхню чисельну перевагу. А оскільки битва відбувалася вночі і хан Менглі-Гірей не мав можливості, навіть орієнтовно, встановити кількість війська князя Костянтина, то єдино правильне, що він міг учинити, це зібрати всі військові рештки, разом з охороною коша, і кинути їх саме на князя Костянтина. Певно, йому доповіли, що той очолює праве крило свого війська.

_{«Як поляки вгледіли, що на Костянтина}

_{Знову напад від татар і яка їх сила,}

_{На рятунок чотирма ротами спішили.}

_{Підійшли, а вже орда наших оточила…»}

Та то було останнє зусилля хана Менглі-Гірея врятувати становище. Більше не мав кого кидати в битву. І він з особистою охороною кинувся тікати.

Звернімо увагу, вже сотні років цитується поема польського автора, де, окрім воєнного генія князя Костянтина, перш за все оспівується слава «польського війська», коли воно рятує від розгрому «Литву», а потім — самого князя Костянтина, і немає жодного натяку, що так було передбачено планом руського князя. А про те, що польська кавалерія в битві під Вишнівцем 1512 року була важкоозброєною, ні один історик, коментуючи ту баталію, не згадав і словом. Цього немає і в поемі. Одначе про таке можна здогадатися за аналогією, — порівнявши Вишнівецьку з Грюнвальдською битвою. Бо навіть найгеніальніший полководець за рівних умов та однакового озброєння не зумів би перемогти армію Менглі-Гірея (25 тисяч вояків) шеститисячним корпусом. Це аксіома. Українцям не потрібні московсько-польські вигадки. Звернімо увагу — в поемі польського автора немає жодної згадки про звитяги русичів (волиняків, подоляків, галичан тощо). Хоча, згідно із текстом поеми, русичів у Вишнівецькій битві було більше половини. Але історики таких деталей досі не помічали.

І останнє, про що хотілося б нагадати. Після загибелі польського 20-літнього короля Владислава під Варною 1444 року польські королі, практично, перестали особисто очолювати та брати участь у воєнних битвах. Тому й бачимо, як король Сигізмунд І (1506–1548) ухилився від протистояння кримському ханові Менглі-Гірею, що плюндрував землі Польської Корони. Через 2 (два) роки той же польський король, він же Великий князь Литовсько-Руського князівства, особисто очолив (1514) похід проти московитів, що захопили Смоленськ, але чомусь залишився за мурами міста Борисова, відправивши далі воювати московитів гетьмана Костянтина Івановича Острозького. Послухаємо:

«Как уже сказано, Смоленск открыл ворота московитам 31 июля 1514 года. Теперь путь в земли Литвы был свободен. Вскоре пали Мстиславль, Кричев, Дубровно.

Великий князь литовский Жигмонт, он же польский король Сигизмунд I, собрал все силы обоих государств, какие нашлись: ополчение литовской шляхты (16 тысяч конников), ополчение польской шляхты (14 тысяч конников), наемную пехоту (3 тысячи), отряды польских добровольцев (2,5 тысячи) — всего до 36 тысяч воинов. Он привел эту армию в Борисов, где и остался с четырьмя тысячами, а всех остальных и всю полевую артиллерию отправил дальше под предводительством гетмана К.И. Острожского. Под началом гетмана было до 28 тысяч конников,.. а также 3 тысячи пехотинцев» [173, с. 189].

Як свідчать історики, назустріч війську князя Костянтина Острозького рухалася армія московитів — 80 тисяч. Обидві армії зійшлися на Дніпрі, під Оршею, де й відбулася битва 8 вересня 1514 року, після якої розгромлені московити тікали аж до Москви.

Ми говоритимемо про ту битву в наступному розділі.

Так от, польський король Сигізмунд І ні в битві 1512 року під Вишнівцем, ні в битві 1514 року під Оршею участі не брав. Надзвичайно дивна картина. Та робіть висновки самі. Я ж хочу поговорити про інше.

За свідченням автора поеми «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го», під рукою руського князя Костянтина Івановича були надзвичайно гонорові польські князі-полководці. Серед них — згадані в тексті «польний гетьман Станіслав», «князь Михайло з Вишнівця був… з синами», «князь Андрій із Збаража», «Кам’янецький Миколай, воєвода знатний», «Замполенський Войцех тут», «Вергард з Потока» та десятки непойменованих.

Зрозуміло, що багато з них належали до королівської родини. А тепер запитання:

Як такі гонорові, високопоставлені польські князі та державці могли бути підпорядковані звичайному рядовому руському князівському родові Острозьких?

Щось тут не в’яжеться.

Що зайвий раз підтверджує: у ХV–ХVІ століттях існували незаперечні докази, які засвідчували королівське походження князівського роду князя Костянтина. А в руській (українській) історії таким був тільки рід Данила Галицького.

Ми ще раз переконуємося, що династія Острозьких була нащадками українських князів Галицьких. Тому представники польського королівського роду та гонорова польська шляхта як би не чванилися своїм католицьким походженням перед схизматом князем Костянтином, та у папському королівському визначенні поступалися йому родовитістю. Не забуваймо життєвих постулатів тих часів.

Отак зайвий раз знаходимо свідчення про зв’язок князівських родів Галицьких та Острозьких. Тому й підкорилася гонорова польська, литовська й українська аристократія указові польського короля про надання князеві Костянтину Івановичу права «карати на горло» кожного, хто проявляв непослух під час війни.

Зазначимо, що російські фельдмаршали ще в XVIII столітті такого права не мали.

Ще одним надзвичайно мерзотним міфом московитів про князя Костянтина Івановича — є вигадка про його перше одруження «у віці майже п’ятдесяти років». І хоча писаки з Білокам’яної та їх українські однодумці з приводу цього відкрито не глузують, та підтекст їхньої балаканини підштовхує саме до таких висновків. Послухаємо:

«Державні справи, військові клопоти не дали можливості Костянтину Івановичу одружитися в молоді роки. Лише після московського полону, у 1509 р., у віці майже п’ятдесяти років, він одружився з княжною Тетяною Семенівною Гольшанською…

Тетяна Гольшанська подарувала своєму чоловікові лише одну дитину — хлопчика Іллю. У 1552 р. вона померла. Костянтин Іванович, якому тоді виповнилося більше шістдесяти років, невдовзі після її смерті знову одружується. У той час, коли смертність була надзвичайно високою, залишати після себе спадкоємцем лише одну дитину вважалося справою ризикованою…

Другою дружиною Костянтина Івановича стала княжна Олександра Семенівна Слуцька… Імовірно, в лютому 1526 р. Олександра подарувала своєму чоловікові сина, якого нарекли Василем…» [46, с. 41–42].

Автор ще раз підкреслює — князь Костянтин, скоріше за все, 1470 року народження. Ми цей факт раніше досліджували, тож повторюватися нема потреби. Тому стає логічно вмотивованим його перше одруження 1509 року, у віці 39 літ. Пояснимо:

«Протягом 1492–1494 Рр. волинський аристократ (князь Костянтин Острозький. — В.Б.) відзначився у бойових діях на розпочатій після смерті великого князя Казимира (7. VII. 1492) війні між Великим князівством Литовським і Московською державою (тобто у віці 22–24 роки, як таке буває у нормального молодого чоловіка. — В.Б.). Досягнута 1494 р. мирна угода була скріплена шлюбом нового великого князя Литовського Олександра з Оленою, дочкою московського володаря Івана III. Серед 60 довірених осіб Олександра, що виїхали в січні 1495 р. зустрічати наречену на кордонах держави, був і Костянтин Іванович Острозький,.. восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства Литовського і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках. Тим часом на початку 1500 р. про свій перехід (за вказівкою кримського хана Менглі-Гірея. — В.Б.) на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів (за що Велике князівство сплачувало кримському ханові так званий «вихід». — В.Б.), які передали під верховенство Івана III підвладні їм території, що суперечило змістові мирної угоди 1494 р. Протест Великого князівства Литовського Москва відхилила, насувалася нова війна, і в травні 1500 р. Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном в 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордони»… Саме загонові гетьмана неподалік Смоленська, над малою болотистою річкою Ведрош, довелося прийняти на себе удар з’єднання російських сил чисельністю 40 тис. вояків…» [65, с. 69–70].

Відомо, що поранений князь після того бою потрапив до московського полону, в якому перебував з 1500 до 1507-го і втік влітку 1507 року.

Наведений текст пояснює, чому молодий князь із 1492 до 1509 року не міг одружитися. Бо якби він був 1460 року народження, то, зрозуміло, що до 1492–1494 років, за звичаями тих часів, князь уже б повінчався.

Автор черговий раз звертає увагу на московські «доважки брехні», понакидані до історичної науки.

Окремо хочу відзначити досить-таки неординарний вчинок українського князя Костянтина Острозького (Галицького), який українські історики чи то не помічають, чи то свідомо замовчують. Маючи загін чисельністю 4,5 тисяч воїнів, він свідомо пішов на бій із головними силами московитів, хоча, звичайно, міг відступити. Тобто український князь із самого початку вибрав для себе таку долю, яку ми спостерігаємо в історії. Він своїми діями (провівши нерівну битву) зірвав подальший наступ московитів на Велике Литовсько-Руське князівство, переплутав всі їхні плани. Хоча міг і загинути. Отож, долю своєї Батьківщини поставив вище за власне життя.

Продажним хахлуям цього не зрозуміти! Та я пишу для справжніх українців. Тих, хто в помислах з «Небесною сотнею».

Ось так, у віці 39 років, князь Костянтин Іванович одружився вперше з княжною Тетяною Гольшанською, яка й народила сина Іллю і померла 1522 року.

Другий раз князь Костянтин одружився 1522-го, будучи 52-літнім, з княжною Олександрою Слуцькою, яка народила йому сина Василя (Костянтина) та доньку Софію.

Слід було давно здогадатися, навіщо ворожі імперські історики вигадали інший рік народження князя Костянтина та вели розмови про дітей старого діда.

А вчинили те за вказівкою московського царя Петра І.

«До пожара 1718 года в Успенском соборе Киево-Печерского монастыря можно было увидеть могильную плиту с такими словами:

«Москву с татарами положил, одержал 63 победы над ними. Вспомни кровавые воды Роси, Днепра, Ольшанки, вспомни церкви, замки, монастыри, построенные им в Остроге и Вильне, вспомни больницы и школы, которые он учредил, Марсову академию для людей рыцарского звания, и поклонись Константину Ивановичу Острожскому, наивысшему гетману Великого княжества Литовского» (текст дан в современном переводе)» [173, с. 188].

Звертаю увагу шановних читачів: лавру спалювали за таємним наказом Петра І після Прутського походу 1711 року. Московський цар люто ненавидів не тільки гетьмана Мазепу, козаків та всіх українців, які постійно протистояли Московії у ті роки. Він одночасно ненавидів і тих українців, які в минулому били «Москву с татарами». Звичайно, серед давніх героїв був князь Костянтин. Не забуваймо цих простих істин.

Слід навести ще одну цитату білоруського історика, аби привернути до неї увагу доморощених т.зв. «науковців» — безбатченків, московських холуїв. Слухаємо:

«Князь Константин, прямой потомок Данила Романовича Галицкого, внук святого Федора Острожского… прожил весьма долгую для той эпохи жизнь…

Воинская служба Константина Острожского началась в конце правления великого князя Казимира IV, с участия в походах против татар. Впервые о нём заговорили в 1491 году, когда он отличился в битве под Изяславом, где конница Симона Гольшанского догнала и разгромила уходившую с добычей и пленными орду крымских татар. В 1497 году князь Острожский разбил татар трижды: под Мозырем, на реке Уша и возле Очакова, где взял в плен одного из крымских ханов (сина правлячого хана Менглі-Гірея — Махмед-Гірея. — В.Б.). После этих успехов наивысший гетман Петр Белый, предчувствуя близость своей кончины, посоветовал великому князю Александру Казимировичу (правил в Литве в 1492–1506 гг.) назначить его приемником именно Константина Ивановича» [173, с. 188–189].

Як бачимо, білоруський дослідник тримається чіткої думки про рід князя Костянтина Івановича: він походив від «Данила Романовича Галицкого… (и) Федора Острожского». Тут додавати нема чого.

Зверну увагу читачів на той факт, що білоруські історики, дотримуючись офіційної московської версії про рік народження князя Костянтина Івановича (1460-ий), як і українські, потрапляють до прихованої пастки: молоді чоловіки князівського роду у ті часи, як і сьогодні, не розпочинали воєнну кар’єру в 31 рік (1491 – 1460 = 31). Маємо «виняток із правил».

Ми уже зазначали: скрізь, де московська історична наука наводила «винятки із правил», там завжди знаходилися московські «доважки брехні».

Тому князь Костянтин Іванович, скоріше за все, 1470 року народження:

— У 16 років (1486) вперше (зі старшим братом) з’явився у великокнязівському палаці.

— У 21 рік (1491) вперше відзначився в поході проти татар під Ізяславом.

— У віці 27 років (1497) став Великим гетьманом держави. Так виглядає справжній життєвий шлях «Руського Ганнібала». Додаючи 10 років віку князю Костянтину Івановичу, Московити робили із «Руського Ганнібала» старого, практичного дідугана.

Згадаймо: всі свої славетні перемоги Ганнібал звершив у віці 25–40 років. Тому вести розмову про 50–60 літнього «Ганнібала» — нерозумно. Саме на те й розраховували московити.

Якщо глянемо на карту, то нам обов’язково впаде в око, що придбавши в 1485–1508 роках передані кримським ханом Менглі-Гіреєм землі, Московія одночасно отримала так звану «проблему Смоленська».

Смоленське князівство ніколи не входило до складу Золотої Орди, тому, зрозуміло, що хан Менглі-Гірей передати його не міг. Це місто з 1404 року входило до складу Великого Литовсько-Руського князівства.

Смоленське удільне князівство глибоким клином розрізало нові московські території.

Оскільки московські князі мали прямі зобов’язання перед Османами та кримськими ханами вести війну проти Європи, то, зрозуміло, що «Смоленську проблему» їм довелося вирішувати насамперед. Уже 1512 року під тиском кримського хана московський князь Василь III розпочав нову війну — першу так звану осаду Смоленська. Одночасно кримський хан кинув на Поділля та Волинь свою 24-тисячну армію.

У першій половині 1512 року гетьман Костянтин Іванович на лопушнянському полі під Вишнівцем ущент розгромив татар, визволивши 16 тисяч невільників та захопивши понад 10 тисяч татарських коней.

^{Князь Василій III Іванович (Царський титулярник, 1672)}

Московський же князь Василь III після особистої шеститижневої облоги Смоленська «в марте 1513 года вернулся в Москву ни с чем» [173, с. 184].

«14 июня 1513 года Василий опять выступил в поход. Сам он остановился в Боровске, а к Смоленску послал воевод боярина князя Репню-Оболенского и окольничего Андрея Сабурова…

Тем временем рать В. Шуйского (до 20 тысяч человек) действовала в землях вокруг Полоцка; еще 8 тысяч — под Витебском; 14-тысячная группировка осадила Оршу. Все — безуспешно.

Вскоре под Смоленск прибыл сам Василий. К городу были доставлены несколько десятков осадных орудий и около двух тысяч пищалей. Но литвины храбро защищались. В ноябре Василий ушел, предварительно опустошив окрестности» [173, с. 184].

Ще раз звертаємо увагу наших читачів на скоординовані дії агресорів: Московії, Кримського ханства і Османської імперії. Слухаємо:

«… В руках князя Острозького зосередилася юрисдикція над більшою частиною української території, що входила до складу Великого князівства. Головною функцією намісника цих «далеких земель» (як їх називали у Вільні), розташованих на порубіжжі зі Степом, була охорона від татарських наїздів. Малі грабіжницькі загони кримчаків та ногайців відбивали сторожові боярські варти, що чатували «на шляхах і переправах татарських». Коли ж у похід вирушало кількатисячне військо під проводом хана, членів його родини, або мурз, йому назустріч спрямовувалися кінні відділи князя Острозького. Збереглися свідчення, зокрема, про значні битви гетьмана з татарами: 1509 р. на теренах Галичини, 1510 і 1511 рр. — У Білорусі,.. в червні 1512 р. під Вишнівцем на Волині… (та інші. — В.Б.)» [65, с. 71].

А наостанок коротенько згадаємо про війни Османської імперії:

«Наибольшего терр(иториального) расширения Османская империя достигла при Селиме І (правил в 1512–1520) и Сулеймане І Кануни (правил в 1520–66). В 1514–1515 турки завоевали Армению, Курдистан и Сев. Месопотамию до г. Мосула включительно.

В 1516–1517 в состав Т(урции) были включены Сирия, Палестина, Египет, Хиджаз, в 1519 — часть Алжира. В 16 в. мощный Османский флот контролировал почти весь Средиземноморский бассейн. В 1521 тур(ецкие) войска завоевали Белград. В Мохачской битве 1526 они нанесли тяжелое поражение венг(ро)-чеш(ским) войскам, а затем захватили значительную) часть Венг(ерского) королевства» [25, т. 26, с. 375].

Таким чином Московія та Кримське ханство, постійно воюючи проти Лівонії, Польщі і Великого Литовсько-Руського князівства, відволікали від Османської імперії, по суті, найкращі лицарські сили європейських країн, допомагаючи Османам перемагати і на Заході, і на Сході.

У травні місяці 1514 року, виконуючи вказівки союзників, Москва черговий раз розпочала війну.

Використавши чвари між польським королем та імператором Священної Римської імперії, Василю III вдалося закупити в останнього кілька сотень потужних осадних гармат разом з обслугою під керівництвом гармаша Стефана. Звичайно, з московськими дикунами імператор і говорити б не став, тому Василь III використав князя Михайла Глинського, пообіцявши йому віддати, після завоювання, Смоленське князівство.

Ось що писав про завоювання Смоленська М.М. Карамзін у своїй «Истории…»:

«Поощряя Василия к неутомимости в войне, Михаил Глинский ручался за успех нового приступа к Смоленску, с условием,..чтобы Великий князь отдал ему сей город в Удел наследственный. По крайней мере, Глинский оказал тогда Государю важную услугу, наняв в Богемии и в Германии многих людей искусных в ратном деле, которые приехали в Москву…» [13, т. VII, с. 37].

Згідно із літописами, саме завдячуючи гармашеві Стефанові та Михайлові Глинському, Московія 31 липня 1514 року вперше оволоділа Смоленськом. До 1514 року Білокам’яна ніколи цим містом не володіла. Така правда. Як пише сучасний білоруський історик:

«Теперь путь в земли Литвы был свободен. Вскоре пали Мстиславль, Кричев, Дубровно» [173, с. 189].

Велике Литовсько-Руське князівство у Мінську провело прискорений збір свого війська, назустріч «російській армії чисельністю 80 тисяч чоловіків» князь Костянтин Острозький, який особисто очолив похід, повів армію ледь більшу 30 тисяч воїнів.

^{Хоругва Костянтина Острозького у битві під Оршею}

«Чисельність русько-литовських збройних сил була значно меншою, ледь перевищуючи 30 тис(яч) чол(овіків)» [65, с. 73].

Зазначимо, що місце битви вибрав особисто головнокомандувач московського війська боярин Іван Челяднин.

«27 и 28 августа на переправах через Березину и Бобр литвины уничтожили передовые заставы московитов и направились к Орше. Московский воевода Иван Челяднин решил не распылять свои силы, а дать генеральное сражение, чтобы уничтожить армию ВКЛ одним ударом. Он отходил на восток в поисках подходящего места для битвы, пока не нашел таковое в четырех верстах от Орши, возле небольшой реки Крапивны, одного из притоков Днепра. Тут и стали лагерем его войска, поджидая литвинов» [173, с. 189–190].

«Гетман пришел к Днепру в ночь с 7 на 8 сентября и с ходу начал переправу. Конница преодолела реку вплавь и прикрыла наводку мостов. Пехота и артиллерия перешли по двум понтонным мостам (в качестве понтонов литвины использовали хорошо законопаченные и просмоленные бочки, соединив их цепями и привязав к ним веревками бревна)» [173, с. 190].

Наводячи цитати, автор дав можливість переконатися читачам, що:

1. Місце битви обирали московити.

2. План битви був схвалений заздалегідь.

Московські байки про те, що треба було вдарити по війську князя Острозького під час переправи, не варті щербатої копійки, звичайно, московської. Вночі, в суцільній темряві, перебуваючи за кількасот метрів від переправи, московити аж ніяк не могли визначити кількість війська на берегах Дніпра. Крім того, переправляючись двома наплавними мостами, князь Костянтин Острозький, без сумніву, всю навколишню територію тримав під артилерійським прицілом. Тому всі оті московські базікання про «дурного боярина Челяднина» та «його розумних помічників» — є звичайними імперськими «доважками брехні». Московія у тій битві, 8 вересня 1514 року, не мала жодного шансу на перемогу. Кремль головні причини поразки завжди приховував, дозволяючи своїм та чужим дилетантам поширювати другорядні міфи-вигадки.

Головною причиною поразки московських військ у битві 1514 року під Оршею була московська відсталість. Український гетьман Костянтин Іванович Острозький (Галицький) вперше у баталії під Оршею застосував польову артилерію. Що давно практикувала Європа, і з чим вперше на полі битви зіткнулися московити. Вперше! Московія у ті роки при допомозі європейських гармашів тільки вчилася застосовувати, як тоді говорили, — «огнестрельный снаряд» при штурмі та захисті фортець. Вони, московити, й думки не мали, що тим «огнестрельным снарядом» хтось почне стріляти на полі бою.

Ось що писав М.М. Карамзін в розділі «Состояние России. Г(оды) 1462–1533»:

«Конница составляла главную силу; пехота не могла с успехом действовать в степях против неприятелей конных. Оружием были лук, стрелы, секира, кистень, длинный кинжал, иногда меч, копье… Пушки не считались весьма нужными в поле; вылитые итальянскими художниками для защиты и осады городов, они стояли неподвижно в Кремле на лафетах. В битвах мы надеялись более на силу, нежели на искусство…» [13, т. VII, с. 109].

У тих роках Москва вперше пробувала наздогнати Європу. Далі таких спроб було — десятки. Звичайно, Московії іноді вдавалося наздогнати передові країни Європи в технічному розвитку. Особливо — у військовій сфері. Але такий стан тягнувся недовго. Будучи воєнно-тоталітарно-загарбницькою державою, Москва, безумовно, завжди відставала та знову кидалася в перегони. І так тривало завжди.

Коли сьогодні хтось стоїть на роздоріжжі і не знає куди йти: чи до Європейського Союзу, чи до Митного, я подумки собі нагадую, що Кремль може нам запропонувати минуле: рискаль, шуфлю, кайло, ломик, кувалду, балалайку і щось подібне. Європа нам запропонує: «Зінгер», «Шкоду», «Мерседес», «Цейс», «Пежо» і так далі. Навіть найгірші зразки європейської продукції кращі за російські балалайки і «Москвичі», не кажучи про їхнє табірне кайло. А ще ж існують «московські братні обійми».

Та повернімося до битви 1514 року.

«Когда солнце встало, все литовское войско уже стояло перед московитами. Его боевой порядок имел две основные линии: в первой стояла конница (в два эшелона), во второй находились пехота и артиллерия. Левый фланг первой линии составила тяжелая польская конница;.. правый — литвинская легкая кавалерия… Пехотинцы расположились в несколько шеренг друг за другом, несколько сотен их были вооружены пищалями (рушницами). Половину своих пушек гетман поставил в центре пехоты, другую — на правом фланге за литвинской конницей» [173, с. 191].

«Московские пешие войска заняли позицию тремя растянутыми линиями, упираясь левым флангом в болото у Крапивны (притоки Дніпра. — В.Б.). Такое построение предназначалось для фронтальной атаки и позволяло постепенно наращивать силу удара. Впереди пехоты находилась конница» [173, с. 191].

Слід зазначити, що «Московське військо складалося як з російських (піхотних. — В.Б.) полків, так і з татарської кінноти. Ззовні воно нагадувало більше орду кочівників, а не впорядкований стрій європейського війська» [46, с. 27].

Автор раз у раз нагадує читачам, що Московія в ті роки була сателітом як Кримського ханства, так і Османської імперії. Тому немає нічого дивного, що в її складі постійно бачимо татарську кінноту, як кримську, так і касимовську, казанську чи інших ханств.

А те, що війська московитів ззовні нагадували звичайну орду, нехай нам дивним не видається, бо ті люди із 1238 року, справді, становили невід’ємну частину Золотої Орди, з єдиною різницею: вони були, згідно із повелінням хана Батия, — християнами московського штибу.

«Битву під Оршею заведено поділяти на три стадії. Перша охопила атаку московської кінноти на ліве крило «литовців»… (Московити. — В.Б.) цим маневром сподівалися відрізати противника від переправи. К.І. Острозький розгадав наміри московських воєвод. Після того як «литовці» витримали стартовий натиск московської кінноти, він ввів у бій своїх резервних кіннотників. Московським військам довелося відступити.

На другій стадії бою московська кіннота атакувала як правий фланг «литовців», так фланг лівий, де вони змогли знову відновити наступ. Давши можливість на лівому фланзі розгорнути атаку, «литовці» враз розступилися, і… (московити. — В.Б.) потрапили під шквальний вогонь із близької відстані й змушені були тікати. На правому фланзі «литовці» імітували втечу. Московити тут же почали грабувати майно противника, однак потрапили під вогонь польової артилерії. Вони цього не чекали. Взагалі, для… (московитів. — В.Б.) використання польової артилерії було чимось новим і незвичним.

Князь К.І. Острозький сам очолив контрнаступ. Почалася третя стадія битви.

У фланг відступаючій московській кінноті вдарили панцерники з резерву, фактично відрізаючи московський авангард від основних військ. Рештки московитів опинилися в пастці. Вони були притиснуті до болотистої долини річки Кропивни, частково до Дніпра, і їх майже повністю знищили. Під час спроб втечі московські вояки кидалися з крутих берегів і масово гинули. Сама річка була повністю запруджена тілами загиблих.

Активна стадія битви тривала три години. Однак переслідування… (московитів. — В.Б.) «литовцями» затягнулося надовго, аж до вечора. З одинадцяти великих московських воєвод у полон потрапило шестеро. Серед них був і головнокомандувач московського війська І(ван) Челяднин. На полі бою загинула величезна кількість ратників. Так, у листі до лівонського магістра король польський і великий князь литовський Сигізмунд І писав, що московити під час Оршанської битви з вісімдесятитисячного війська втратили до тридцяти тисяч убитими, тоді як до полону потрапило вісім верховних воєвод, тридцять сім воєначальників і півтори тисячі дворян» [46, с. 29–30].

Російський історик А. Нечволодов у праці «Сказания о русской земле» писав:

«Такой блестящей победы литовцы никогда не одерживали над русскими. Они гнали, резали и топили их в Днепре, усеяли телами все окрестные поля и захватили огромнейший полон: Челяднина, Булгакова-Голицу и шесть других воевод, 37 князей, более 1500 дворян, все знамена, пушки и обоз…» [173, с. 193].

Що цікаво: «Василий III заявил, что для него все московские ратники, сдавшиеся в плен — мертвецы» [173, с. 194].

Те ж саме заявляв так званий спадкоємець «русской славы» — російський генералісимус Йосиф Сталін, бездарно втрачаючи мільйони людей на полях страшної війни 1941–1945 років. Через 430 літ.

Отакі нащадки!..

Наступного дня, поховавши вбитих, князь Костянтин Іванович рушив до Смоленська. І тут слід розповісти про надзвичайно жахливі речі, які вчинив смоленський намісник Василя III — Василь Шуйський. Послухаємо: «…сам Константин с шестью тысячами отборных воинов явился пред городскими стенами. Тут Шуйский изумил его и жителей зрелищем ужасным: велел на стене, в глазах Литвы, повесить всех… (підозрілих. — В.Б.), надев на них собольи шубы, бархаты, камки, а другим привязав к шее серебряные ковши или чарки, пожалованные им от Великого Князя…» [13, т. VII, с. 41].

Та навіть головне не те. Отой татарський намісник Василя III — князь Шуйський — пообіцяв повністю знищити все населення міста, якщо український князь Костянтин Острозький штурмуватиме Смоленськ.

Скажіть, будь ласка, з ким у 1514 році були споріднені смольняни: з московитами чи з українцями? Думаю, відповідь очевидна.

І тут ще одна паралель: саме так чинили московити-енкаведисти у 20–30 роках XX століття, захопивши владу, а німецькі фашисти — під час війни у 1941–1945 роках на землях України.

Пам’ятаймо, дорогі українці!

Звичайно, Костянтин Острозький не став штурмувати Смоленськ. Він і наміру такого не мав, інакше привів би усе своє військо та привіз би усі гармати.

Ще раз звертаю нашу увагу: Смоленськ, як сьогодні волають московити, — «исконная русская земля», — 1514 року був загарбаний ними вперше за свою історію. У цьому місті мешкали переважно слов’яни — наші родичі, в той час як московські загарбники були татарами. Щоправда — християнами. Це слід пам’ятати.

З династії татарів Шуйських вийшов один із московських царів — Василь Шуйський (1606–1610). Теж не забуваймо.

Наводжу два висновки тієї звитяги.

Перший. Оршанська перемога призвела до стабілізації становища Великого Литовсько-Руського князівства.

Другий. Католицькі Литва і Польща зрозуміли значення православної України-Русі в протистоянні з татаро-фінською новонародженою Московією.