Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА КНЯЗІ: РОМАН МСТИСЛАВОВИЧ (1199–1205) ДАНИЛО РОМАНОВИЧ (1238–1264)

Галицько-Волинська держава постала 1199 року, коли волинський князь Роман Мстиславович посів Галицький престол і, таким чином, об’єднав два удільних князівства Русі та утворив нове державне об’єднання — Велике Галицько-Волинське князівство. До 1199 року Волинь і Галичина існували окремо.

Галичина і Волинь — давні праукраїнські землі, які обживалися нашими предками з часів Трипільської цивілізації.

«Між волинянами на півночі та уличами і тиверцями на півдні мешкали літописні східнослов’янські хорвати. Регіон їхнього розселення охоплює Українське Прикарпаття. Важливим з цього приводу є згадка арабського аноніма IX ст. про річку Рута, яка протікає по території хорватів. Вона бере свій початок між печенігами, уграми і Руссю в горах, які ідентифікуються X. Ловмянським з Карпатами, а сама р. Рута — з Прутом» [164, с. 181].

«Плем’я білих хорватів, що в IX ст. заселяло Галичину, підкорялось князю Олегу і брало участь в його походах. Тої епохи на львівських пагорбах існувало декілька давньослов’янських святилищ. Кам’яні фігури з них стояли ще в XVII ст. і шанувались навколишнім населенням, яке приносило їм жертви: ярину, гриби, рибу. Володимир Великий прилучив ці землі до своєї держави в походах 981, 993 років» [53, с. 14].

Не будемо розповідати історію становлення Галицької землі. Вона досконало досліджена кращими українськими істориками. Зазначимо тільки — ще з далеких часів на Галичину насідали поляки, угорці, німці та інші сусідні народи й племена, намагаючись привласнити собі ту мальовничу землю. Тому нашим предкам доводилося у всі часи захищати кордони своєї землі як на сході, так і на заході, півдні та півночі. Стосувалося те й Галицької землі. Десь із 1084 року цей край потрапив до рук онуків Ярослава Мудрого — Рюрика, Володара, Василька, які не без успіху протидіяли уграм, полякам та своїм князям-родичам, що посягали на їхні володіння.

Найгучнішого успіху Галичина досягла за князювання Ярослава Осмисла (30-ті роки XII ст. — 1187 р.), який володів князівством із 1153 року і просунув свої володіння до берегів Чорного моря. Після смерті князя Ярослава Осмисла 1187 року розпочалася боротьба між його синами за князівський престол, чим скористався волинський князь Роман Мстиславович та захопив Галич і Галичину.

Волинь. Ще з часів княгині Ольги Великі київські князі підпорядковували Волинські землі своїй владі. 1173 року Волинь успадкував князь Роман Мстиславович, син князя Мстислава Ізяславовича. Саме він, як говорилося вище, після смерті галицького князя Ярослава Осмисла захопив Галицьке удільне князівство. Проти нього виступив син Ярослава — Володимир ІІ.

«На жаль, в цій боротьбі за Галичину вперше були залучені Польща і Угорщина, чиї правителі давно прагнули заволодіти краєм. Син Ярослава Володимир II спробував вернути владу в князівстві за допомогою свого родича угорського короля Бели III. Але той, усунувши Романа, посадив в Галичі свого сина Андрія. Володимир II знайшов захист в імператора Священної Римської імперії Фрідріха І Барбаросси Гогенштауфена, з яким підтримував дипломатичні контакти його батько і, можливо, визнав сюзереном. Імператор, що вибирався в третій хрестовий похід, зобов’язав свого васала польського короля Казимира Справедливого допомогти Володимиру II. Хоча існує легенда, що по дорозі в Угорщину, де Бела III згідно із домовленостями готував для хрестоносців запаси провіанту, імператор особисто 1189 р. посадив Володимира II в Галичі. Задля династичних цілей Роман одружив свою дочку з сином Володимира II Васильком. 1199 р. Володимир II помер, що дозволило Роману посісти галицький княжий стіл і створити єдину Галицько-Волинську державу» [53, с. 15].

Хто ж проживав на теренах Волині у ті далекі часи? Ця тема в українській історичній науці досліджена непогано. Так сучасний науковець Л.П. Михайлина у праці «Слов’яни VІІІ–Х ст. між Дніпром і Карпатами» досить-таки конкретно зазначив:

«На Західному Бузі розташовувалися волиняни, назва яких походить від Волиня — центру їхнього княжіння. У більш ранній період на цих землях, за літописними недатованими свідченнями, мешкали дуліби і бужани…

Таким чином, ми маємо своєрідний послідовний ланцюг назв дуліби — бужани — волиняни одного і того ж самого племінного об’єднання» [164, с. 180].

Мені вперше доводиться читати сучасного українського науковця, який чітко зазначив думку про спадковість давніх племен на українських теренах та зміну їх імен в часі. І хоча шановний дослідник поки що веде мову про три-п’ять століть, скажімо, з VII до ХІІ-го, — це є вірний напрям руху нашої історичної науки. Бо далі треба протягти той неперервний ланцюг українських племен до гунських часів і встановити їх ім’я — гуни, як величали племена давньої української землі мешканці Стародавнього Риму. А потім рухатися до скіфо-сарматської доби, коли великий Геродот назвав племена Волині — неврами. Головне, що нам, українцям, треба засвоїти із давньої історії до княжої доби, це те, що саме наші предки — праукраїнці, як би їх не називали у давні часи сусіди античної Греції, великої Римської імперії, Східної Римської імперії, так званої Візантії, ніколи не покидали своєї землі, хоча мандрували по всьому світу, і саме наш український етнос тисячі років обробляв та захищав свою землю і творив свою культуру на ній.

Великий український історик Віктор Петров у праці «Походження українського народу» пояснив, чому ми майже нічого не знаємо про свої початки. Не існувало історичних праць, в яких би такі дослідження велися. Російська імперія наклала жорстоке «табу» на це питання. Тому істориків (і не тільки), які навіть дотично торкалися цієї теми і повідомляли незаперечні, правдиві факти, як правило, усували з кафедр і гнали подалі від столиць, як професорів Й.М. Бодянського, В.І. Григоровича та інших.

Усі професори імперії так званого радянського часу сповідували російські шовіністичні міфи про «колиску трьох братніх народів». То був незаперечний догмат. Ось що писав професор В. Петров після Другої світової війни про походження українців: «Література, в якій висвітлювалося б питання походження українського народу, дуже невелика. Власне кажучи, вона обмежується двома працями: книгою — власне, брошурою — відомого археолога, основоположника української археології В. Хвойки «Обитатели древнего Поднепровья», що вийшла р. 1910 в Києві, в якій автор в дуже стислому вигляді підсумовує загальні висновки своїх багаторічних археологічних студій, та розвідкою проф. Вадима Щербанівського «Формація української нації», яка вийшла р. 1941 в Празі у виданні Ю. Тищенка. Це в основному все, що ми мали й маємо досі в питанні про походження українського народ» [137, т. 2, с. 1001].

Тому й не існувало в нас праць про єдині корені походження племен: тиверців, дулібів, бужан, уличів, волинян, полян, білих хорватів, сіверян та інших споріднених з ними племен. Польська та Російська імперії були незацікавлені підкреслювати єдність земель Волині, Галичини, Поділля, Київщини, Берестейщини, Чернігівщини, Холмщини тощо.

Коли ми говоримо про об’єднання Галичини з Волинню, слід пам’ятати, що об’єднувалися люди однієї мови, однієї культури й релігії, які в своїх генетичних кодах зберігали пам’ять про давнє спільне життя. Не існувало несприйняття людини людиною на побутовому рівні. Тому не говоритимемо про протистояння простих людей Волині та Галичини — його, по суті, не було. Внутрішні протистояння на українських землях тих часів зводилися переважно до князівських міжусобиць. А зовнішні — до боротьби з іноземними та релігійними зазіхачами, до яких, здебільшого, належали поляки, угорці, германський Тевтонський орден тощо.

Треба визнати цього давньоруського князя засновником Великого Галицько-Волинського князівства. А сам факт створення Великого князівства — слід сприймати як позитивний історичний чинник українського буття. Поява єдиної потужної української держави на початку XIII століття на західному рубежі наших земель на довгих 150 років призупинила рух католицизму сюди та дала змогу визначитися нашим предкам у своїй належності до українського етносу. Все те відбувалося у важкому протистоянні із західними сусідами.

^{Князь Роман Мстиславович Великий}

Російська історіографія «закинула» до української історії надзвичайно багато принизливих для нас міфів та звичайних «доважків брехні». Серед них і так зване «протистояння галицьких бояр». Ніякого цілеспрямованого «протистояння галицьких бояр» щодо князя не було. Було звичайне людське бажання бачити у владі «свою людину», свого (галицького) князя. А таких в Галичині «була ціла купа». Цікаво зазначити, що згадане явище властиве і киянам, і новгородцям, і московитам. І не тільки галичанам (українцям), а й полякам, росіянам, німцям, французам тощо.

Мені довгі роки доводилося очолювати великі виробничі колективи різного профілю і змушений визнати: там, де зверхник керується не тільки силою, а й розумом, — там, як правило, протистоянь не буває.

Великий Галицько-Волинський князь Роман Мстиславович належав до розумних і сильних руських (українських) князів, був сином волинського князя Мстислава Ізяславича. Ще за життя батька 1168 року посів Новгородський князівський престол, а після смерті того 1173-го зайняв Волинський престол. Як ми повідомляли раніше, із 1199 року, після смерті сина Ярослава Осмисла — Володимира II, зайняв, зі згоди галичан, Галицький князівський престол. На початку XIII століття, десь у 1202–1205 роках, Роман Мстиславович, очолюючи загальноукраїнський опір степовим половцям, практично об’єднав усі давні руські князівства і землі — Поділля, Галичину, Волинь, Берестейщину, Київщину та Переяславщину, окрім Чернігівщини.

Послухаємо українського історика Вероніку Григорівну Візнюк:

«Захищаючи українські князівства, (Роман Мстиславович. — В.Б.) успішно воював з половцями. Давньоруські літописи повідомляють про два походи до Половецького степу, здійснені князем Романом у 1202 та 1204 рр. У 1202 — половці несподівано напали на Переяславщину та Київщину. Зосередившись біля південних рубежів Руської землі з дружиною та загонами бояр, Роман Мстиславович заздалегідь підготувався до нападу кочовиків. Наздогнавши половців, що поверталися додому за річкою Россю, він відібрав у них награбоване та розгромив їх. В 1204 — разом з південно-руськими володарями здійснив похід до Половецького степу і розгромив військо ханів…

Під владою князя Романа були всі українські князівства, окрім Чернігівського (Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське)» [166, с. 33–34].

Великий Галицько-Волинський князь захищав руські землі не тільки від половецьких нападів, одночасно він протистояв і західній навалі на Русь. Там, на заході, біля польського міста Завихвоста 19 червня 1205 року Роман Мстиславович і загинув.

«Роман загинув 19 червня 1205 р. під Завихвостом, коли під час пошуку броду через Віслу потрапив у засідку польського короля Лєшка Білого. Загибель Романа спричинила початок майже 40-річного періоду міжусобної боротьби князів, в яку втручалися угорські і польські королі» [53, с. 16].

Оскільки синам князя Романа Мстиславовича у 1205 році виповнилося — Данилові — 4, а Василькові — 2 роки, то, зрозуміло, що їх мати польська княжна Агнеса — донька польського короля Болеслава Кривоустого, разом із дітьми втекла до Володимира на Волинь, де була їх дідична земля і де місцеве населення та бояри підтримували рід своїх давніх князів.

На Галичині, в Галичі, малолітні сини князя Романа Мстиславовича не мали жодного шансу втримати владу в своїх руках. І не тому, що місцеві бояри вчинили смуту та виступили проти малолітніх дітей князя Романа. Ні!

На Галицький князівський престол насамперед зазіхали руські князі, та, зі згоди Папи Римського, королівські династії угорських Арпадів і польських П’ястів.

В Європі визнавалися дійсними тільки династії, короновані католицьким престолом. Тому й бачимо: «Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава Осмомисла: три сини героя походу на половців князя Ігоря, Мстислав Удатний; нащадки родичів Романа: брата Всеволода Олександр, дядька Ярослава Мстислав Німий, Інвар. Та основними супротивниками серед князів стали Михайло Чернігівський, чиєю тіткою була дружина Володимира II і який був одружений на дочці Романа, та його син Ростислав, одружений на дочці угорського короля Бели IV» [53, с. 16].

До намірів руських князів посісти Галицьке князівство у 1205–1216 роках слід ставитися надзвичайно обережно. Бо то, насамперед, було протистояння католицьким зазіхачам на руський (український) галицький князівський престол. Послухаємо:

«Але найбільшою загрозою для княжої династії були споріднені з ними королівські династії Арпадів з Угорщини і П’ястів з Польщі. Король (угорський. — В.Б.) Андрій II і Лєшко Білий зустрілись 1214 р. в Спішу, де вирішили за згодою Папи Інокентія ІІІ посадити в Галичі нову династію — угорського королевича Коломана і польську княжну Соломею, яким тоді було відповідно 5 і 3 роки. Галичина відходила до Угорщини, а Перемишльське, Берестейське князівство — до Польщі. Романовичам залишалася Волинь. Одночасно в краї (Волині. — В.Б.) поставало питання запровадження церковної унії» [53, с. 16].

Отак Папа Римський Інокентій III ще 1214 року благословив польського та угорського королів на агресію проти української землі, українського народу та українських князів.

Варто завжди пам’ятати: слава князів Данила і Василька — нероздільна! Тому, коли ми говоримо про звитяги і вчинки старшого брата Данила, ніколи не забуваймо, що поруч завжди був молодший брат — Василько. І хто з братів був автором тієї чи іншої державної справи сьогодні визначити неможливо. Хоча, звичайно, більше славних учинків приписується старшому братові Данилу. Ну що ж — така вже Василькова доля…

У попередньому переліку руських князів — претендентів на галицький трон, ми не згадали синів князя Романа Мстиславовича — Данила та Василька, які, за всіма ознаками давніх часів, мали не менше прав, ніж названі претенденти. І зрозуміло, що завдяки цьому потужному тандему брати врешті-решт перебрали Галич і Галичину до своїх рук. Ось як про ті роки пише ВРЕ_[1] (третє видання):

«Даниил Романович Галицкий (1201–1264), князь галицкий и волынский, сын князя Романа Мстиславовича… В 1221 стал княжить на Волыни и в 1229 завершил объединение волынских земель. В 1223 участвовал в сражении на р. Калка против… татар, в 1237 — против Тевтонского ордена. В 1238 Д(аниил) Р(оманович) овладел Галичем, передав Волынь брату Василько Романовичу, а затем занял Киев…» [25, т. 7, с. 526].

Мені іноді молоді так звані патріоти закидають, що не слід користуватися російськими сфальшованими джерелами. Та якщо навіть російські фальшивки не можуть заперечити величі українського (руського) князя, а змушені визнавати її, — то є найпотужніші докази української історичної правди. Бо сьогодні уже не треба нікого переконувати у фальшивості викладу російської історії.

Не будемо переповідати весь шлях боротьби князів Данила й Василька за спадщину батька. Зазначимо: до навали на Русь війська хана Батия землі Київщини, Поділля, Волині, Полісся та Галичини входили до володінь Великого Галицько-Волинського князівства.

За часів добатиєвої навали на Русь, тобто до 1240 року, відзначимо тільки розгром братами Данилом Галицьким та Васильком Волинським у 1237 році Тевтонського ордену під Дорогичином.

То було перше вторгнення католицького Тевтонського ордену на Русь. Уже значно пізніше московські владоможці, мавпуючи, вигадали для себе, на противагу Данилові Галицькому, так званого Олександра Невського, а на противагу розгрому Тевтонського ордену 1237 року — так звану Чудську битву 1242 року.

Католицький престол кинув свій найкращий орден — Тевтонський на прибалтійські народи у 1231 році. Як пише литовський професор Алфредас Бумблаускас «…хрестоносці вже протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували у Пруссії приблизно 29 мурованих замків… для всіх 20 комтурій ордену (основних адміністративних центрів Тевтонського ордену)…» [83, с. 37].

«У 1235 р. Папа Григорій IX своєю буллою об’єднав Ордени добжинців і мечоносців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогичин. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає ці землі Тевтонському ордену» [166, с. 40].

Маймо на увазі, що обидва ордени (Тевтонський орден мечоносців і Лівонський орден хрестоносців) саме для вихрещення язичників та схизматів, тобто русичів-українців, у католицьку віру й створювалися. Сьогодні чомусь не прийнято говорити на цю тему. А в ті давні роки хрестоносці проливали нашу кров не задумуючись. Такий був наказ Папського престолу. Недаремно Папа Іоанн Павло II вибачився перед людством за вчинені католицькою церквою гріховні дії.

Проте слід пам’ятати: тільки московська церква ніколи не каялася за свої лиходійства та страшні злочини. Ця церква досі несе гріхи, вчинені проти людства і людяності. Ми пам’ятаємо, як московські священики благословляли російських вояків та їх зброю, що йшли громити жителів Афганістану, Чечні, Грузії тощо.

Ось як молодий історик із Вінниці Ігор Кушко описав давні рішення та дії, вчинені Данилом Галицьким 1237 року під Дорогичином:

«Тевтонський орден починає використовувати ці землі як стратегічний пункт для наступу на Русь, а саме місто Дорогичин — важливий стратегічний центр, що сполучав торговельні артерії європейських держав і Русі (став форпостом наступу на Русь. — В.Б.).

Данило Галицький, розуміючи небезпечність появи Тевтонського ордену на своїх землях, починає готуватися до походу проти тевтонців. Ним був здійснений… (швидкий. — В.Б.) похід на Дорогичин. Цей похід можна вважати класичним… (за правилами. — В.Б.) військового мистецтва.

На початку весни руські війська… (швидким. — В.Б.) маршем дійшли до Берестя. Звідти він мав йти начебто «на ятвягів». За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців і… несподівано… (з’явитися. — В.Б.) під стінами Дорогичина. Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто Данило Галицький не міг, бо гарнізон… перебував в умовах підвищеної бойової готовності…

Данилові Галицькому залишилось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх і «на їхніх плечах» увірватися в місто… Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти,.. на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але… були зупинені стіною списів… Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були в засаді… Удар важкоозброєної руської кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були наголову розбиті і в паніці кинулися втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон…» [166, с. 40–44].

Що цікаво уточнити: молодий вінницький науковець Ігор Кушко в описі переможної битви Данила Галицького під Дорогичином користувався виключно посиланнями на українських науковців, немовби забувши про існування давнього Літопису Руського (він — же Іпатієвський літопис). Ще й зазначив у своїй науковій праці:

«Дана тема на сьогоднішній час не має великих публікацій, її можна вивчати тільки по літописних згадках. Певний матеріал на дану тему подали: М. Котляр (3), Г. Вишневська (1), М. Коляндрук (2), І. Крип’якевич (4)…» [166, с. 40].

Нагадаю читачам, що Галицьку частину Руського Літопису (Іпатієвського) історики вважають біографічним матеріалом Данила Галицького, написаним близькою йому людиною. У Літописі Руському практично немає згадки про розгром Тевтонського ордену під Дорогичином.

Послухаємо, що говорить це першоджерело:

«Коли ж настала весна, рушили вони удвох (Данило й Василько. — В.Б.) на Ятвягів.

І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам — темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город… місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і вернулися обидва у Володимир» [18, с. 392].

По-іншому пише Літопис Руський, ніж те, що нам розповідав молодий вінницький історик. Читаючи літопис, ми б взагалі ніколи не дізналися, що польський князь Конрад І «підступно» поцупив у князя Данила Дорогичин та добровільно передав його Тевтонському ордену. Тому професор Леонід Махновець зробив до цього тексту примітку, де пояснив усе те, що розповів історик Ігор Кушко. Послухаємо: «Ідеться про Орден хрестоносців… У 1237 р. цей орден злився з Орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І Мазовецький віддав їм Дорогичин — давньоруський город, який раніше, до Берестія, був удільним центром» [18, с. 392].

Звичайно, й мені би довелося вважати літописного автора, котрий написав так мало і приховано про перемогу свого князя під Дорогичином, людиною неадекватною, та я цього не зробив, став читати Руський Літопис далі. І був шокований, коли на 392 сторінці цього джерела прочитав ось таке:

«А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] Суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

Ото, суздальський князь просто «прогулявся» зимовими непрохідними лісами: 1000 кілометрів із Суздаля до Києва, а потім назад. Я не думаю, що він був звичайним дурнем, як це подає літопис.

Але мене ще більше шокувало, коли літописець Данила Галицького на наступних сторінках художньо розповідає про «Побоїще Батиєве». То є щось неймовірне!

Людина, яка нічого не могла розповісти про похід свого князя 1237 року, знала абсолютно все про «Побоїще Батиєве», яке відбулося того-таки року за 1000–1500 кілометрів у глухих лісах Мещери і Тмутаракані.

Отут і стало зрозуміло, що маємо справу з черговою російською державною фальшивкою! І не слід хизуватися, перепитуючи: — Назовіть мені людину, яка може таке зробити у наші часи?! Читайте «Країну Моксель, або Московія», третій том. Там описаний перебіг фальшування. Ось скорочений процес «великого переписування» Москвою своєї історії:

1. Винищення чи вивезення до Москви усіх пам’яток національних меншин упродовж 1701–1796 років. Особливо це стосувалося українських писемних джерел.

2. Фальшування Петром І у 1713–1716 роках «Повісті временних літ» за допомогою так званого Кенігсберзького літопису. У цьому шахрайстві, точно відомо, брав участь В.М. Татищев.

З. Створення Катериною II своїм указом від 4 грудня 1783 року комісії «под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова несколько, именно до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древних русских летописей и иноземных писателей по известному довольно своеобразному плану…» [167, с. 564].

Що цікаво: саме після створення цієї «Комиссии…» в Російській імперії почали «знаходити» один за одним так звані «загальноросійські літописні зводи». Указ Катерини II досить чітко зафіксував, як вони були створені: «делая краткие выписки из древних русских летописей… по известному довольно своеобразному плану».

А скільки у тих «выписках» додаткових «вставок» самої Катерини II та членів її «Комиссии» — один Бог знає.

Між іншим, діяльність «Комиссии» була цілковито засекречена. А ще говоримо про достовірні російські джерела!??

Однак ми дещо відхилилися від теми. Вибачайте!..

Та ж таки «Галицька частина» Літопису Руського перед самим «Побоїщем Батиєвим» Рязанської та Ростовсько-Суздальської землі, яке так деталізовано та красиво розписано, досить об’ємно подала матеріал про захоплення Галича Данилом Романовичем. Послухаємо невелику частину із цього джерела:

«І Данило увійшов у город свій, і прийшов до [церкви] пречистої святої Богородиці, і взяв стіл отця свого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою…» [18, с. 393].

А далі галицький літописець надзвичайно мальовниче описує завоювання татарами хана Батия «землі Рязанської та землі Суздальської».

Якщо порівняти писемний об’єм Галицького літопису, приділений літописцем завоюванню Рязанської і Суздальської земель із писемним об’ємом завоювань Київської, Волинської і Галицької земель, то побачимо, що перша частина опису значно переважає другу. Що зайвий раз свідчить про московські «доважки брехні», закинуті до тексту.

Стратегія поведінки Данила Галицького щодо своїх сусідів на заході та сході, за свідченням достовірних джерел, упродовж років постійно змінювалася і залежала від поведінки тих же сусідів та інтересів самої Галицько-Волинської держави. Тому дуже обережно слід ставитися передовсім до упереджених, як західних, так і східних, джерел. Усі їхні творці були зацікавлені у викривленні фактів та приниженні українських князів і Великого Галицько-Волинського князівства. Пам’ятаймо цю незаперечну істину завжди.

^{Князь Данило Романович}

а) Князь Данило під час навали Батия.

На моє переконання, той факт, що Данила Романовича у листопаді — грудні 1240 року не було на теренах держави, передусім свідчить: Великий князь знав, що Батий перетинав руські землі звичайним воєнним походом на угрів і під час тої кампанії не збирався захоплювати його державу. Тільки цей факт, не принижуючи честі Галицько-Волинського престолу, може пояснити поведінку князів Данила і Василька.

Слід пам’ятати, що князь Василько під час навали війська хана Батия теж не піднімав свого меча проти татар. А розмова про те, що Данило Галицький поїхав до угорського короля Бели IV, ще не знаючи про наближення татарських військ до Києва, є несерйозною. Сподіваюся, ми пам’ятаємо, що Київ у 1240 році належав до Великого Галицько-Волинського князівства і під час штурму його захищав тисяцький князя Данила — Дмитро.

Не буду подавати відомі цитати з літопису. Тому поведінка, обрана князями Данилом Галицьким і Васильком Волинським під час проходу війська хана Батия через Русь (Україну), була найбільш доцільною. Не маючи змоги протистояти стотисячній армаді татар, вони чинили воєнний опір тільки в місцях, придатних до оборони. Згадаймо оборону Києва та знамениту Тухлю Івана Франка за його «Захаром Беркутом». Між іншим, наш великий письменник у згаданій історичній повісті досить чітко зазначив, що татари просили дозволу на прохід через Тухлю на карпатські перевали.

Це вже Москва, принижуючи Україну, привчила нас до думки про однаковий статус Русі (України) та Московії перед Золотою Ордою.

В українській історичній літературі не існує аналізу воєнного походу хана Батия через північні терени України до Центральної Європи. Маємо тільки «московские былины» про ті «страшні татаро-монгольські» часи. Цього питання за царських та більшовицьких часів Російської імперії українцям не дозволяли належно розглядати. Скажімо більше — забороняли! Бо навіть часткове висвітлення його завдавало руйнівного удару по московській офіційній історіографії.

Отож, наводимо скорочений запис напрямку руху війська хана Батия за Літописом Руським. Ординці просувалися фронтом (смугою) завширшки 100–150 кілометрів. Слухаємо літопис:

«А коли Батий узяв город Київ (6 грудня 1240 року. — В.Б.) і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира (Волинська область. — В.Б.).

І прийшов він до города Колодяжна (південь сучасної Житомирської області. — В.Б.), і поставив дванадцять пороків… І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх (Згадка про Кам’янець — московська вставка до Літопису Руського тому, що за тими ж московськими джерелами місто Кам’янець засноване тільки у XIV столітті. Ізяслав — північ сучасної Хмельницької області — В.Б.). А коли побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти, то відійшов од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом…» [18, с. 397–398].

З історичних документів відомо, що після Володимира військо хана Батия розділилося на дві частини. Менша його частина через Берестя пішла на Польщу (сучасну) та Німеччину, а більша частина, на чолі з ханом Батиєм, через Карпатські перевали рушила до Угорщини.

Літопис так і зазначив:

«Отож Батий послухав ради Дмитрової (київський тисяцький князя Данила Галицького. — В.Б.), пішов в Угри…» [18, с. 398].

Звернімо увагу також на таку фразу галицького літописця: «І прийшов він (Батий. — В.Б.) до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа». [18, с. 398].

Маємо справу із відвертою московською фальшивкою. Літописець князя Данила так писати про свою Батьківщину не міг. Він зобов’язаний був знати назву кожного княжого міста. Навіть ми, жителі України XXI століття, знаємо кожне місто від Києва до Галича тих часів. А головне, що той же галицький літописець, описуючи повернення Данила Романовича «З Угрів», вказуючи міста, які відвідував князь, нагадував нам, чи були вони зруйновані військом Батия, чи ні. Так от: спалених і зруйнованих «городів» було значно менше(!!!), ніж уцілілих. Що є ще одним доказом московської фальшивки про зруйновані українські міста, «що їм нема числа».

За моїми підрахунками у Літописі Руському, військо хана Батия від Києва до кордону (західного) Великого Галицько-Волинського князівства зруйнувало 7 міст, у той час як незруйнованих у літописі вказано двадцять п’ять.

Ось вона страшна таємниця російської історіографії: хан Батий у 1240–1241 роках не завойовував землі Русі (Галицько-Волинського князівства), до якого входив Київ.

Подамо назву кожного зруйнованого та незруйнованого міста Русі (України) за Літописом Руським, згаданого із 1240 до 1250 року.

Зруйновані ханом Батиєм міста Русі:

1. Київ, 2. Колодяжин, З. Каменець, 4. Ізяслав, 5. Галич, 6. Володимир, 7. Берестя.

Незруйновані ханом Батиєм міста Русі:

1. Крем’янець, 2. Данилів, 3. Синеводсько, 4. Дорогичин, 5. Холм, 6. Володава, 7. Бакота, 8. Перемишль, 9. Коломия, 10. Вотнин, 11. Луцьк, 12. Деревич, 13. Губин, 14. Кобуд, 15. Кудин, 16. Городець, 17. Божський, 18. Дядьків, 19. Печера Домажирова, 20. Щекотов, 21. Каліус, 22. Андріїв, 23. Пересопниця, 24. Пінськ, 25. Мельниця.

Зазначимо також:

Перше. Якщо хан Батий зустрічав на теренах Русі (України) добре укріплене місто, він, аби не витрачати зайвих зусиль, обходив і полишав його. У Літописі Руському згадується два таких міста: Крем’янець і Данилів. Що є стовідсотковою ознакою звичайного воєнного походу, а не завоювання.

Друге. Під час проходу через Русь (Україну) хан Батий у жодному із захоплених міст не залишив найменшого окупаційного гарнізону, навіть у столицях земель (князівств): Києві, Володимирі, Галичі. Що є теж стовідсотковою ознакою воєнного походу.

Ось такі факти відкриваються перед дослідниками, коли вони перестають кричати московського «одобрямса».

Тому, цілком зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання воєнного походу хана Батия, Данило Галицький і Василько Волинський не хотіли застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил перемогти ворога. Тактика ж опору містами давала змогу основній сільській масі українського населення покинути зону фронтального руху татарського війська та відійти на північ, південь, захід. Погром хана Батия майже не зачепив Поділля, Полісся та більшої частини Галичини.

Що цікаво, в добільшовицькі часи думки про звичайний воєнний похід татар через терени Русі на захід дотримувалося багато українських істориків. Так історик Київського університету Микола Молчановський писав у 1885 році:

«Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на Захід основана на простому непорозумінні і малому знайомстві з місцевими назвами на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, могли нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст, але вони все ж таки відчували, що становище їхнє нетривке, що їм неможливо раптово закріпитись у захопленому тимчасовому краї…» [21, с. 144–146].

М. Молчановський, як і Літопис Руський, досить чітко зафіксував «стрімкий наступ» війська хана Батия через Київську, Волинську та Галицькі землі, і, як бачимо, мова йде не про завоювання тих земель, а саме про «стрімкий» перехід через них.

Надзвичайно цікаві факти, з яких російські, як і українські, історики ніколи не робили висновків. Вони на них не звертали уваги. Шкода!

Знаючи тодішні закони держави Чингісидів, так звану Ясу Чингісхана, Данило Галицький та Василько Волинський ще з першого дня руху війська хана Батия на Київ обрали найбільш оптимальну лінію особистої поведінки. Яса Чингісхана (збірник законів) вимагала смерті кожної людини, яка піднімала зброю на татар, чинила воєнний опір чи просто тікала від них. Тому в Літописі Руському йде мова про відсутність у державі під час руху татар по Русі Данила й Василька.

Хочу звернути увагу читачів на надзвичайно цікавий і незаперечний факт історичних подій 1235–1238 років, який багато про що свідчить. У 1235 році на гроші угорського тоді ще принца Бели IV до «старої Батьківщини» — Башкирії направили групу (4 осіб) католицьких священиків на чолі з Юліаном.

Перший раз священики-ченці йшли до Башкирії з Пешта через Болгарію, Константинополь, Тамань та прикаспійські степи, а вже назад рухалися через міста: Булгар — Суздаль — Рязань — Чернігів — Київ — Галич — Пешт — Рим.

Що, безумовно, свідчить про факти, на які ми не звертаємо уваги.

Ось кілька з них:

1. Монах Юліан у своїй розповіді про ті землі згадав усі народи, які жили між Башкирами та Київськими Русами. Там жили: Болгари, Мордва, Меря, Ведін (Весь) тощо. За свідченням Юліана, Башкири та Болгари у 1235 році мали свої державні об’єднання та своїх правителів. Мордовани, Меряни і Весь теж мали своїх двох князів (правителів). Але на тих землях у 1235–1238 роках не було жодного великороса.

2. Ще цікавіша розповідь монаха Юліана про захоплення земель (володінь) отих «мордованських» князів у 1237–1238 роках. Виявляється, ніякого спротиву ті князі та їх підлеглі «мордовани, мерови та ведін» не чинили. Один князь із своїм оточенням втік до лісу, а другий зі своїми наближеними — здався на милість хана Батия. Все! Ніякої боротьби, ніякого спротиву в 1237 році.

З. І найцікавіше! Навідавшись двічі до своєї прабатьківщини «Баскардії» та побувавши тричі у Києві та Галичі у 1236–1238 роках, монах Юліан жодним словом не згадав про похід «мордованського» князя у ті роки до Києва.

А після 1238 року, за свідченням того ж таки монаха Юліана, у Рязані, Суздалі та інших «мордованських» містах уже сиділи татари хана Батия.

Чи не тому Російська імперія досі не переклала та не опублікувала знамениту працю угорського професора Ласло Бендефі, 1936 року видання, де наводиться повне дослідження походів монаха Юліана?

Думаю, жоден історик не звинуватить угорського монаха Юліана у неправдивій подачі матеріалу та тлумаченні подій.

Може виникнути запитання: навіщо автор навів цього давнього свідка подій української історії? Відповідь очевидна.

Мені хотілося, щоби у читачів не виникало щонайменшого сумніву у потрактуванні автором поведінки та вчинків руських князів Данила і Василька напередодні Батиєвої навали. Певно, зустрічаючись не один раз особисто з монахом Юліаном у 1236–1238 роках, князі Данило та Василько зрозуміли, як треба себе вести із ханом Батиєм і його оточенням.

Правильно обравши стратегічну лінію опору татарам та особистої поведінки, Великий Галицько-Волинський князь Данило зумів врятувати переважну більшість свого народу від смерті і татарського поневолення та зберіг самостійність і незалежність своєї держави на довгі роки.

Ще раз чітко та незаперечно стверджуємо: у 1240–1241 роках татарська армада хана Батия не завойовувала земель Русі (Галицько-Волинського князівства), а проходила їх воєнним походом.

б) Стратегія поведінки та вчинків Великого князя Данила Галицького у 1240–1250 роках за Літописом Руським.

В черговий раз звертаємо увагу читачів на той факт, що Літопис Руський доволі чітко зафіксував поїздку Великого князя Данила Галицького до ставки хана Батия тільки в кінці 1250 року. І хоча українські історики вже давно дотримуються пізнішої московської версії, що та поїздка відбулася 1246 року, одночасно з так званим Олександром Невським, та то звичайний московський «доважок брехні». Так заний Олександр Невський, 1230–1232 року народження, з 1238 року сидів заручником при дворі хана Батия. Між іншим, про те, що так званому Олександру Невському 1237-го було тільки 5–6 літ засвідчила російська імператриця Катерина II в особистому листі до одного з французьких просвітителів, розкриваючи тему: «Размышления о проекте истории России XVIII века, написанныя собственноручно и сохранившияся в черновом подлиннике (В 1785 году.)» [168, с. 115].

Зазначимо, що особистий лист Катерини II завірений підписом міністра «церковных дел и народного просвещения Российской Империи князем Александром Голицыным». Послухаємо російський державний документ:

«Рукопись состоит из 17 листов; внизу лицевой стороны последнего листа находятся следующия подписи: «Прочитав эту рукопись, я удостоверяю, что она принадлежит руке Её Величества Императрицы Екатерины ІІ. Министр церковных дел и народного просвещения Российской Империи князь Александр Голицын».

«Я удостоверяю точность и подлинность подписи князя Голицына. Граф де ля Ферроне» [168, с. 136].

Перепрошую шановних читачів за відхилення від основної теми. У кого є бажання дізнатися більше про московське фальшування російської та української історій, раджу звернутися до праць автора «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська».

Вважаю, що в цьому питанні (про вік так званого Олександра Невського) Катерині II цілком можемо довіряти. 1785 року, коли Катерина II писала цього листа французькою мовою, ще не стояло питання вигаданих Невської та Чудської битв. Апетит російських монархів на «доважки брехні» з’являвся під час самого процесу фальсифікації історії.

Як бачимо, прототипу Данила Галицького в російській історії в образі Олександра Невського не існувало.

Повернувшись на рідну землю з «Угрів», як писав Літопис Руський, Данило Романович наразився на протидію своїй владі галицького боярства та відвертий колабораціонізм болохівських князів. Звичайно, миритися зі смутою у державі у такий відповідальний час Великий князь не міг і жорсткою рукою навів лад у краї. Так трактує літопис.

Послухаємо історика Київського університету М. Молчановського про визначення території Болохівської землі у складі Великого Галицько-Волинського князівства:

«На думку п. Дашкевича (автора «Літопису Литви і хроніки Руської», Вільно, 1827. — В.Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоградволинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт та, можливо, південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [21, с. 121].

А ось як вчинив Великий князь Данило Галицький з болохівськими князями-заколотниками, що продалися хану Батию:

«Данило ж, почувши [про] прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту (Поділля. — В.Б.), відразу кинувся на них: городи їх вогневі віддав і вали їх розкопав… Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо заставили їх [болохівських князів] татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [18, с. 399].

Як бачимо, господарями Галичини, Волині, Київщини, Полісся та Пониззя ще до кінця 1241 року знову стали Данило Галицький з братом Васильком. Бо під час упокорення Болохівщини «… Василько-князь зостався стерегти землі [своєї] од Литви…» [18, с. 399].

Поза сумнівом, 1241 року Болохівська земля знову була підпорядкована Великому князю Данилові Галицькому. Поновив він свою владу і на Пониззі та поступово приборкав галицьких бояр. Ось як про ті далекі події розповів київський історик М. Молчановський:

«…До певної пори володарем цієї сторони (Пониззя. — В.Б.) вважав себе Данило і до… 1255 р. татари тут не мали ніякої сили… Відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і переселяється в Холм, тоді коли його син сідає в зановозбудованому Львові. Становище Данила щодо татар на деякий час порівняно незалежне» [21, с. 147].

Треба визнавати таке «становище Данила» з 1241 до 1250 року. Без жодного сумніву! Літопис Руський за ці десять літ згадує про татар лише один раз (1243 р.) ось такими словами:

«А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його, на ім’я Актай, кажучи: «Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Монмана та Балая, щоб знайти тебе». Данило тоді, заперши Холм, поїхав [у Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила-митрополита. А татари пустошили до [города] Володави і по озерах, і вернулися, багато лиха натворивши» [18, с. 400].

Більше про татар Літопис Руський не пише жодного слова.

Ще один рік позначено так:

«У рік 6752 (1244) не було нічого» [18, с. 400].

Точно такими ж словами позначено 1242-ий. А то рік так званої Невської битви. Ми уже досліджували це питання у першій книзі «Україна-Русь».

Зазначимо додатково: під час події, що трапилася 1243 року, Великий князь Данило Галицький пішов назустріч «татарським богатирям Монману та Балаю» із Холма до Володимира, але, за літописом, «татарські богатирі», хоча просунулися значно далі за Володимир, до озера Світязь, князя Данила не знайшли «і вернулися». За законами Золотої Орди, яких хан Батий свято дотримувався, «богатирям Монману і Балаю» після повернення мусили відтяти голови. Що й учинили, а про князя Данила забули на довгих сім років. Зупинімось! Щось не в’яжеться у нашій розповіді!?. Хоча за Літописом Руським і законами Золотої Орди все цілком правильно тільки тому, що до Літопису Руського московитами закинуто звичайний «доважок брехні», — нібито згадане чинив особисто хан Батий. А насправді — це справа рук улусного хана Бувала (Мовала), звичайно, — з дозволу Батия.

На нашу думку, так улусний хан Бувал (Мовал) відреагував на скаргу вцілілих болохівських князів, які йому поскаржилися. За Літописом Руським, із 1241 до 1250 року володіння Великого Галицько-Волинського князівства не пов’язані з Золотою Ордою та ханом Батиєм.

Отож, вірно обравши стратегічну лінію опору татарам хана Батия, Данило Галицький зумів зберегти незалежність своєї країни. А діючи рішуче та жорстоко проти внутрішніх ворогів, князь спромігся ще на ранній стадії винищити вогнем і мечем заколотників. Важливо розуміти, що внутрішній безлад завжди впливав на державу більш руйнівно, ніж зовнішні загрози.

Але головне, що зробив Великий Галицько-Волинський князь Данило у ті важкі для України роки, — це зупинив агресію католицького Заходу на землі Русі.

Нам слід пам’ятати: ще 1214 року в місті Спіш під тиском Папи Інокентія III угорський король Андрій II та польський король Лєшко Білий ухвалили рішення про відторгнення від Великого Галицько-Волинського князівства та приєднання до Польщі Перемишльського і Берестейського удільних князівств, а до Угорщини — Галичини… Одночасно Папа наполягав на окатоличенні всієї Галицько-Волинської землі, або, хоча би, про унію, тобто входження під його, папський, патронат. Хоча сучасні українські історики, намагаючись зберегти добрі стосунки з католицькою церквою, повністю замовчують те головне, стратегічне питання, зводячи всі українські чвари до «нерозумного галицького боярства». Цілком зрозуміло, що саме зовнішній релігійний тиск призводив до внутрішнього протистояння.

Тому Великий князь Данило Романович був змушений постійно чинити спротив різним зазіханням як на свою особисту владу, так і на територію своєї держави.

Головна битва між об’єднаним військом Данила Галицького і Василька Волинського, з одного боку, та військом поляків, угорців, галицької боярської опозиції та тевтонських найманців, з другого боку, відбулася 17 серпня 1249 року під містом Ярославом на річці Сян.

Літопис Руський подає цю битву під 1249 роком. Що є надзвичайно цікавим і достовірним фактом! Про те поговоримо нижче, а про саму битву — в третьому томі книги, коли вестимо річ про славетні звитяги українського народу.

Отож, чому дата битви 1249 рік є більш достовірною за 1245-ий?

Справа в тому, що звістка про битву і перемогу князя Данила над поляками та угорцями могла досягти ставки хана Батия не раніше ніж за 2 місяці. Тобто 15–17 жовтня. Якщо повідомлення про звитягу і посол хана до князя Данила Галицького рухалися зі швидкістю руху Плано Карпіні від Києва до ставки Батия (із 4 лютого 1246 р. до 6 квітня 1246-го), то посол міг потрапити до князя Данила тільки у грудні місяці. Звідціля: Данило Галицький не міг добиратися з Києва до Переяслава човном, як про те говорить Літопис Руський. Щось тут не сходиться. Такий маємо розклад, якщо битва відбулася 1245 року. Та якщо битва сталася 17 серпня 1249 року все гармонійно збігається. А поїздка Данила Галицького до хана Батия взимку 1250 року, згідно із Літописом Руським, є цілком мотивованою і переконливою.

Не забуваймо про більш ніж десятилітню працю добре відомої катерининської «Комиссии по составлению записок о древней истории, преимущественно России».

Окрім східного вектора, був ще й західний. А він теж пов’язаний з датою битви 17 серпня 1249 року:

— у 1250 році угорський король Бела пропонує віддати заміж свою доньку Констанцію за сина Данила Галицького — Лева;

— у 1252 році, за Літописом Руським, король угорський Бела просить у Данила допомоги проти німців;

— У1253 році Папа Римський Інокентій вперше пропонує князю Данилу своє «благословення…, вінець, і сан королівський»;

— у 1255 році «…прислав Папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан…» [18, с. 412].

^{Коронація князя Данила Галицького}

Така поведінка угорського короля і Папи Римського була спричинена перемогою князя Данила Галицького під Ярославом. Нічого подібного ми не бачили після 1245 року. Варто розуміти, що всі наведені літописні події взаємопов’язані між собою. Є ще один надзвичайно цікавий доказ битви 1249 року. Папа Римський впродовж 1245–1248 років вів постійні перемовини з Великим руським князем Данилом про надання йому королівського титула. Послухаємо:

«Одночасно розпочались перемовини з папським першопрестолом (Данила Галицького. — В.Б.) через посольства Плано Карпіні (1246–1247 рр.), ігумена Григорія (1247 р.), листування, яке (раптом. — В.Б.) призупинилось у 1249–52 рр.» [53, с. 22].

Призупинити листування Папського престолу з князем Данилом могла зумовити тільки дуже поважна причина. Якою і був розгром князями Данилом та Васильком 17 серпня 1249 року навали католицьких королів на Україну з благословення Папи. Маймо на увазі, що католики-хрестоносці 1204 року, під час четвертого хрестового походу, ініціатором якого був Папа Інокентій III, взяли штурмом Константинополь. «Тоді православна Візантійська імперія зникла з карт до 1261 р(оку), поділена поміж Венецією, Генуєю, французами. На її місці заклали віронетерпиму «Латинську імперію». [53, с. 21].

А Папа Римський ще напередодні того хрестового походу 28 травня 1200 року проголосив (що було сприйнято католицьким світом, як головний постулат Папської влади): «лише по рукоположенні вищого першосвященика імператор отримує кінцеве затвердження в своєму сані, від Папи виходить його благословення, і вінчання, і покладення на нього знаків імператорської влади» [53, с. 21].

Тому й чинився шалений тиск Папи та католицького світу на князя Данила.

Багато сучасних українських істориків, бажаючи всім сподобатися, зводять усі протистояння Данила Галицького і Василька Волинського із угорським та польським королями до вирішення внутрішньоукраїнських чвар, що є цілком хибним поглядом. Та цілком правильний висновок зробили сучасні українські науковці із найяскравішої перемоги руських князів Данила і Василька над угорцями та поляками під Ярославом 17 серпня 1249 року:

«Генеральна битва відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р. Вона була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько-Волинського князівства. Данило заманив угрів у мішок, а далі зайшов їм у тил з добірною дружиною. Січа була запеклою…» [44, с. 71].

Битва велася з уграми, але в тексті немає жодного слова про зовнішні чинники. Отака мішанина в наших головах. Добре уже те, що Ярославську битву визнали «однією з найбільших в історії Русі XIII ст.», хоча й подають під 1245 роком.

Підсумуємо матеріал за 1241–1250 роки. Не будемо прив’язувати його до накинутих Москвою хронологічних дат. Зрозуміло, навіщо московити нав’язали українцям свою хронологію.

1. Після проходу через Русь війська хана Батия перше, що вчинив Данило Галицький, повернувшись у свої землі, — це приборкав внутрішніх заколотників: болохівських князів, галицьких бояр тощо.

2. У 1241–1250 роках Данило Галицький та його держава відчули зовнішній тиск католицького Риму.

Папський престол очолював усі потуги на православну церкву та православні країни у ті роки. Саме Папський престол організував та кинув проти балтійських народів, білорусів та українців свої ударні сили: Тевтонський та Лівонський ордени.

З. Велика шана Данилові Галицькому, що перший відчув загрозу і зупинив її 17 серпня 1249 року на річці Сян під Ярославом. Зупинив на 100 років.

За Літописом Руським — зустріч хана Батия із Данилом Галицьким відбулася 1250 року, після битви під містом Ярославом.

Літопис Руський 1250-ий рік розпочинає такими словами:

«У рік 6758 (1250). Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Могучія, кажучи: «Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам» [18, с. 404].

Звернімо увагу, що посол хана Батия прибув до Данила Галицького на початку 1250-го. Літопис цією фразою розпочинає 1250 рік. В той час, як 1249-ий у Літописі Руському закінчується описом баталії на річці Сян під Ярославом. Що зайвий раз свідчить про цю історичну подію 1249 року.

Отож, по чотирьох місяцях після битви 1249 р. ханський посол і прибув до Данила. Хан Батий, вирішивши проблему Гуюка і призначення Менгу-хана, побажав особисто зустрітись із руськими князями Михайлом Чернігівським і Данилом Галицьким.

Михайла Чернігівського, як пам’ятаємо, він стратив, а Данила Галицького — підтримав. Усі літописні байки «московских сказочников» про Михайлове і Данилове перебування в Орді — є звичайними «доважками брехні», яка приховує головні мотиви вчинків хана Батия.

Головними ворогами Золотої Орди в Європі були угорці (башкири) та половці, які відкочували до них після поразки 1223 року на Калці. Ці два загали відкрито виступили проти Яси Чингісхана, котра заповідала об’єднати всі тюркські народи в одній державі.

Михайла Чернігівського саме за те й стратили, що був одним із ставлеників угорців, підтримуваний, як і його син Ростислав, ними. Це головна причина його страти. Все інше — московські вигадки. Так трапилося, що інтереси Великого Галицько-Волинського князівства та інтереси роду Чингісидів у ті роки збіглися. Тому, звичайно, саме цей стрижневий фактор зіграв головну роль у тому, що Данило Галицький та його Велике князівство на довгі роки стали стратегічними союзниками Золотої Орди, не плативши їй данини. У тому не було необхідності.

Існування незалежного Великого Галицько-Волинського князівства, як самостійної держави, було для хана Батия у ті часи вигіднішим, ніж приєднання до Золотої Орди. Керівники цього державного утворення та їх чиновники у XIII столітті були розумними і досвідченими державцями. Вони розуміли, що набагато вигідніше мати на західному кордоні проти німців, поляків, половців та угорців незалежну державу Велике Галицько-Волинське князівство, ніж своїми людьми та коштом утримувати той рубіж.

Коли ми читаємо у Літописі Руському про співчуття Данилового літописця своєму князю при його приниженні, то слід розуміти, що то звичайні пізніші московські вигадки, щоби зрівняти свого придуманого Олександра Невського із реальною історичною особою — українським князем Данилом. Його літописець, описуючи життя Великого князя з дитячих років, не міг не знати правди про перебування Данила Романовича в ставці хана Батия. Він це знав особисто від князя і такого, що подано нижче, писати аж ніяк не міг, поєднуючи докупи правду з брехнею:

«О, лихіша лиха честь татарська! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає!.. Адже лиходійству їхньому і облуді немає кінця. Ярослава [Всеволодовича], великого князя суздальського [труй] зіллям вони уморили. Михайла [Всеволодича], князя чернігівського, який не поклонився кущу,.. вони ножем закололи…» [18, с. 405–406].

І кілька слів про «чорний кумис», який, за словами переважної більшості російських істориків, був ще одним «свідченням приниження Великого руського князя Данила ханом Батиєм». Навіть чудовий український історик Леонід Махновець у своєму тлумаченні цього поняття дуже прикро помилявся, коли писав: «Чому Батий називає кумис «чорним молоком», — не зовсім ясно. Як гадають, слово «чорний» тут має специфічне значення — «підкорений». «Чорне молоко» — напій, який той з іновірців, хто його п’є, визнає свою покірність і підлеглість. Вважалося, що хто вип’є кумису, той перестає бути християнином. Пити кумис у хана — велика честь, але греки і руси кумису взагалі не пили: це вважалося богопротивним. Тому з такою гіркотою тут говориться про цю честь» [18, с. 405].

Отакими натяками — «як гадають, вважалося» тощо — російська історіографія привчила нас, українців, до хибного сприйняття і тлумачення подій власної історії. Російський сучасний історик, за походженням — українець, Олександр Юрченко працею «Кумысная церемония при дворе Бату», яку вперше опублікували в Санкт-Петербурзі 2007 року в «Монголіці–VII», розвіяв старі московські міфи про приниження Данила Галицького. У своїх висновках науковець писав:

«Не странно ли, что напиток, который пьёт хозяин пира и которым он угощает гостя, может выступать символом унижения… Летописное выражение «чёрное молоко» было точным переводом … (із казахської мови — В.Б.) «кара кумыс» и означало лучший сорт кумыса. По свидетельству брата Вильгельма, высший сорт кумыса назывался чёрным кумысом и употреблялся исключительно знатью. Любопытно, что этот напиток был прозрачным… Даниил удостоился лучшего приема. Более того, совместное питьё «чёрного молока» означало признание высокого статуса… (українського. — В.Б.) князя …» [41, Інтернет, с. 7–9].

Ось такий, цілком достовірний висновок зробила людина, яка забажала прояснити питання. Російський професор завуальованою мовою заявив про московські «доважки брехні» в літописі.

Автор навів приклад і розтлумачив цей факт, як людина, що прожила більше сорока років у Казахстані, неодноразово пила звичайний кумис і двічі, за все життя, — чорний.

Переважна більшість сучасних українських істориків вважають, що саме поїздка Данила Галицького до хана Батия призвела до остаточного підпорядкування Великого князівства Золотій Орді. Так у чудовому збірнику наукових праць «Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції», що відбулася у Львові 15 квітня 2010 року, один історик писав: «У 1246 р. монголо-татари висунули вимогу, щоб Данило Галицький визнав їхню зверхність. Відвідавши Батиєву столицю місто Сарай і підкорившись ординському повелителю, він зберіг Галицько-Волинське князівство та отримав час для укріплення міст, щоб боротися з монголо-татарами» [166, с. 34].

Ще раз зазначимо: ніяких «татаро-монголів», чи «монголо-татарів» не існувало.

Це звичайна вигадка російських імперських істориків. Уже давно відомо, що Чингісхан, його батько, мати, дружина, діти тощо, як і вся його держава, були стовідсотково тюркського походження.

Особисто Чингісхан, як і його батько та дід, походили з роду киятів. Зараз цей тюркський рід є складовою частиною казахського народу. Тому автор пропонує задумуватися над кожним словом, яке ми вимовляємо. Посилання на давню російську фразу: «Так в истории принято говорить» не має нічого спільного з українською історичною наукою. Це зауваження побічне.

Щодо васалітету Данила Галицького, то прошу задуматися над першим кроком Великого князя, зробленого ним по прибутті з Золотої Орди. Послухаємо Літопис Руський:

«Звідти ж, [із города Холма] Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. І пішов він до короля [Бели] в [город] Ізволин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму за жону. І оддав він йому, [Белі], захоплених бояр, що їх бог дав у руки його, коли він із братом одолів біля Ярославля. І вчинив він із ним мир, і вернувся у землю свою» [18, с. 406].

Варто розуміти: якби Данило Галицький «став підданим» Батия і зразу ж по тому поїхав до його ворога та одружив сина на доньці короля Бели, він до кінця життя став би одним із найлютіших ворогів хана. Воєнну армаду Батия можна було би чекати на землях Галичини та Волині через півроку. Пам’ятаймо, що на той час згадане військо закінчило протистояння з Великим ханом Гуюком і ніде не було задіяне. В той час, коли перші посланці сусіднього хана Бувала (Мовала) з’явилися на теренах володінь князя Данила (за тим же Літописом Руським) тільки через п’ять літ після поїздки Данила Галицького до хана Батия (1255 рік).

У домислах про підпорядкування Данила Галицького і Великого князівства ханові Батию та Золотій Орді «не в’яжуться кінці з кінцями».

Врешті-решт, якби наш Великий князь був «васалом» чи хоча би «залежним» від Золотої Орди та її володарів, після його смерті нащадки зобов’язані були б узгоджувати з ханами наступника престолу. Чого Літопис Руський не фіксує.

Абсолютно всі документи, окрім московських фальшивок, засвідчують повну незалежність Великого Галицько-Волинського князівства як після 1240, так і після 1250 років.

Думаю, що якусь союзну (не васальну) угоду між ханом Батиєм та Данилом Галицьким все ж таки було підписано. Саме те різко підняло статус Данила Галицького, передовсім — на теренах Золотої Орди. Певно, й на пам’ятному бенкеті у хана Батия, коли Великого князя пригощали «чорним кумисом», у черзі пити той напій Данило був поруч чи серед нащадків роду Чингісидів. Таким чином, Данило Галицький, з волі хана Батия, зайняв надзвичайно високий щабель навіть у династичному ряду самих Чингісидів.

Ось чому Великий князь, за Літописом Руським, «… воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха… [18, с. 420].

Мова йде не стільки про воєнні сили князя Данила і татарського тисяцького хана Бувала (Мовала) — Куремси, скільки про їх особистий статус. Звернімо увагу: навіть по смерті хана Батия, коли новий хан Золотої Орди — Берке призначив на кордон свого представника Бурондая, князь Данило постійно відмовлявся зустрічатися з останнім. Послухаємо літопис:

«І коли була ж веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю і Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені».

Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь не поїхав із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна» [18, с. 421].

Хоча Бурондай мав «великий гнів», та нічого вчинити проти Данила Романовича не міг. Великий князь не порушував знаменитої Яси Чингісхана. Тому, як би не казився Бурондай, які б вимоги та погрози не говорив, князя Данила він не чіпав. А це ж неспроста! Такий факт вимагає пояснення. Не годиться будувати нову українську історичну науку на «московских ошмётках» та суцільних московських винятках із законів Золотої Орди і Яси Чингісхана.

Про що ж свідчить поїздка Данила Галицького 1250 року до угорського короля Бели?

Великий князь не став підданим хана Батия після поїздки до нього у 1250 році. Як не був він також васалом після воєнного проходу війська хана у 1240–1241 роках через Русь. Про те свідчить державна політика Великого Галицько-Волинського князівства: спротив тисяцькому Куремсі, особистий непослух Бурондаю тощо. Так міг поводитися володар незалежної, хоча й дружної, держави, а не підлеглий васал.

Данило Галицький своєю поїздкою до угорського короля Бели засвідчив європейським монархам, що став союзником Золотої Орди і її сила на його боці, та він не збирається бути знаряддям татар проти Європи. Тому й оженив свого сина Лева на угорській принцесі Констанції, сина Романа — на доньці герцога австрійського Генріха Бабенберга — Гертруді, сина Мстислава — на доньці половецького хана Тігака і так далі.

Цікаво зазначити: усі ці вчинки Великого князя Данила аж ніяк не можна тлумачити, як антиординські. Вони не несли прямої загрози Золотій Орді, хоча посилювали стабільність Великого Галицько-Волинського князівства. Саме в тому й полягають заслуги та державницький хист нашого великого предка. Отож і шана йому має бути такою ж — вічною!

Було би зовсім некоректно, якби ми не згадали, що саме в ті роки Данило Галицький із рук Папи Римського Інокентія отримав королівські регалії. Послухаємо літопис:

«У рік 6763 (1255). У той же час прислав Папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан…

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од Папи»…

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи Іннокентія, і від усіх єпископів своїх» [18, с. 412–413].

Зауважимо, що Константинопольської патріархії з 1204 до 1261 року не могло існувати після падіння Константинополя під час четвертого Хрестового походу, організованого Папою Римським Інокентієм III.«Після довгих роздумів і коливань Данило відновив перервані раніше перемовини і згодився прийняти королівську корону від папи Іннокентія IV та допустити до церковної унії в обмін на хрестовий похід проти татар» [53, с. 22].

За свідченням російського історика і випускника Духовної академії Максима Берлінського:

«1252… Около сего времени, с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича, сына великого князя, некоторый доминиканец Иакинф заложил в Киеве на Подоле первый римский костёл и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря» [134, с. 76].

Надіюся, читачі розуміють, що «викладач географії, натуральної та громадянської історії» не міг писати в кінці XVIII століття (1788 рік) та на початку XIX століття (до 1834 року) щось антиросійське і неузгоджене в імперії.

Отож, ми цитуємо офіційну державну думку Російської імперії станом на кінець XVIII — початок XIX століть.

Ось її продовження:

«1257… Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него чрез укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него (Данила Галицького. — В.Б.) крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по-прежнему владетелем Киевского княжения» [134, с. 76].

Як бачимо, офіційна імперська московська думка в кінці XVIII століття, коли Максим Берлінський навчався в Київській духовній академії (1776–1786), ще дотримувалася постулату про належність Києва у 1252–1257 роках до Великого Галицько-Волинського князівства. Києвом у ті роки правив син Данила Галицького — Лев.

Що цікаво, «Екатерининский греческий монастырь», перебудований із католицького костелу XIII століття, існував ще за життя Максима Берлінського. Маємо стовідсотково достовірні факти.

Людина, яка закінчила Київську (православну) духовну академію, не могла помилитися в таких принципових питаннях.

Послухаємо сучасних істориків:

«Коронація була досить скромною, можливо, через бажання занадто не привертати увагу татар. Але допомога так і не надійшла…» [53, с. 22].

Звичайно, посилання сучасних українських істориків на «бажання занадто не привертати увагу татар» — є досить примітивним.

Данило Галицький зі своєю державою у п’ятдесяті роки XIII століття зробив доленосний європейський вибір, та Європа на чолі зі Святим Римським престолом, зайнята внутрішніми чварами та жорстоким протистоянням із Константинополем, не подала йому руки навзаєм. Уже «1255 року (папа Олександр IV) дозволив литовському князю Миндовгу воювати Галицько-Волинську землю» [53, с. 22].

І останнє, на що звертаю увагу читачів:

«Княжение сего престола (Данила Галицького. — В.Б.) по пространству земель… довольно было важно, ибо к нему принадлежали тогда и Галицкое, и Острожское, и Волынское (про Київське говорилося раніше. — В.Б.), а князь писался царём или королём всия Руси» [134, с. 76–77].

Тобто, російські офіційні джерела в першій половині XIX століття, спираючись на давні документи, стверджували, що уже в часи Данила Галицького було Острозьке князівство і належало до володінь Великого князя Данила Галицького.

Помер Данило Галицький, за Літописом Руським, 1264 року, і, звичайно, престол Великого князівства посів його брат Василько. Хоча московська історіографія, щоби вигадати зайві чвари у Великому Галицько-Волинському князівстві, стверджує, що престол держави посів молодший син Данила — Шварно.

^{Князь Василько Романович}

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію:

«После смерти Даниила (1264) Г(алицко)-В(олынское) к(няжество) распалось на 4 удельных кн(яжест)ва, номинально подчинявшихся вел(икому) князю. Вел(икими) князьями последовательно были: Шварн Данилович (правил) в 1264–ок. 1269), Лев Данилович (ок. 1269–1301), Юрий Львович (1301–08), Андрей и Лев Юрьевичи (1308–1323). В 1323 бояре пригласили на престол мазовецкого кн(язя) Болеслава (Юрия) Тройденовича (ум. 1340). В 1340 бояре во главе с Дмитрием Дедко, сохранившим на первых порах в своих руках фактич(ескую) власть, пригласили на престол литовского кн(язя) Любарта Гедиминовича. Г(алицко)-В(олынское) к(няжество) оказалось включенным в состав Вел(икого) кн(яжества) Литовского» [25, т. 6, с. 66].

Маємо класичну московську брехню!

Хоча тут московити запозичили деякі «доважки брехні» від поляків та удосконалили їх цілковито в московському стилі. Головне для них — це відверта брехня про розпад Великого Галицько-Волинського князівства «на 4 удельных княжества». Ото бачите, позбавили «царя-батюшку» влади. А як же Московія, чи, вибачте, Золота Орда, без центральної, деспотичної влади! Цього не може бути.

І невтямки московитам, що ніяких нових уділів у Великому князівстві після смерті Данила Галицького не з’явилось і що влада Великих князів Василька Романовича (1264–1269), Лева Даниловича (1269–1301), Юрія Львовича (1301–1308) була теж досить успішною, хоча й непростою та не без помилок. Але то вже інші питання. Головне для московитів чи то потужно збрехати, чи то переінакшити факти, чи то просто приховати або замовчати правду.

Автор пропонує послухати Літопис Руський та переконатись у брехливості цитати російських академіків та професорів із Великої Радянської Енциклопедії:

«Коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно-князь і Василько, бо він назвав був Василька отцем собі і володарем. А король [Данило] впав тоді був у недугу велику, і в ній він і скончав живоття своє» [18, с. 425].

«У рік 6776 (1268)… Василько тоді послав услід за ним Шварна, синівця свого, і Володимира, сина свого… І, отож, рушив услід за ними (поляками. — В.Б.) Шварно з Володимиром із великою силою, і були полки [їхні] з виду як бори великії» [18, с. 426–427].

«Після цього ж Войшелк (Великий князь Литовський. — В.Б.) дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин» [18, с. 427].

Як бачимо, згідно із Літописом Руським, після смерті Великого князя Данила Галицького трон держави посів його молодший брат Василько Романович, і ніякого поділу Великого Галицько-Волинського князівства «на 4 удельных княжества, номинально подчинявшихся великому князю» не сталося. Сини Данила і Василька, згідно із тим же ж Літописом Руським, чітко виконували волю Великого князя Василька і водили «полки… з виду як бори великії».

Також зазначимо: молодший син Данила Шварно не посідав трон Галицько-Волинської держави ні в 1264 році, ні пізніше. За свідченням того ж таки Літопису Руського, 1268 року Шварнові передав литовський великокнязівський трон його тесть Войшелк. Так і літопис написав: «І княжив по Войшелкові Шварно в Литовській землі. Але, княживши літ небагато, і він же переставився» [18, с. 427].

Княжив у Литовській землі князь Шварно, відповідно до Літопису Руського, тільки з 1268 до 1269 року.

Після смерті Великого князя Василька Романовича великокнязівський стіл аж до 1383 року посідали представники роду Данила Романовича. Хоча, звичайно, у Літописі Руському ми цього не знайдемо.

Компілюючи з 1783 до 1796 року так звані «общерусские летописные своды», катерининська «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» розуміла всю складність тієї справи. Тому тексти виписок із давніх оригіналів, що мали долучатися до якогось із так званих «общерусских сводов», але суперечили катерининським догматам, вилучалися і знищувалися.

Ми вже говорили, що так званий «Ипатьевский», він же — «Руський Літопис» Катерина II взагалі заборонила друкувати, побоюючись «подвоха со стороны малороссов». Микола Карамзін тільки через 12 років по смерті Катерини II «среди дефектов Академии наук» знайшов ті старі компіляції та надрукував, але із вирваними листками. Історики імперії пізніше пояснили, що вони такими й були.

Тому автор пропонує дослідити і визначити, чи пов’язані з іменами руських (українських) князів династії Галицьких ті незаперечні події, які мали місце в реальному часі, і, таким чином, відновити приховану українську історію. Приховану і перебріхану Москвою.