Українська міфологія

Годованець

Назви. Одним із найбільш популярних персонажів української демонології є різновид домашніх духів, відомий у спеціалізованій літературі як «дух-збагачувач», чи «домашній чорт». У народі його зазвичай називають годованцем. Унаслідок ототожнення з чортом побутують ще й такі назви, як чорт, нечиста сила, нечистий, біда, бізі, обіжа, дідько, дітко, дідко, ґідько, дідýх, діявол, злий дух, злий, моцейник; той, моци би не мав та ін.

Слід усе ж відзначити, що ототожнюють цих двох істот далеко не завжди: «Той, шо він вигодований, — то інакше. А то — дітко, чорт, — казали».[655] Тож побутує й низка с пецифічних назв, які виражають ті чи ті характеристики саме цього персонажа. У назвах годóванець, гоудóванець, гудóванець, гоудóваний чи хóванець, виховáнок, плеканчик закладена інформація про походження. Назви допомíжник, помічник, помóчнік, пастушок, щасливець окреслють функції. У назвах домашній; той, шо на горіщи; той, шо за платвов сидит; підхалупник, зáсідич, засідáч відображено локалізацію. Назва той, шо солі не їсть вказує на його вподобання.

Особливо цікавими є відантропонімні назви, зокрема мілько, микита, михаськó, федьó, малий федьó, фéдько, петрусь, юрко, юзик, іванцьó, антипко та ін. (Водночас трапляються й думки, що «Федьо — то чорт. То не гудованець».[656]) Домашнього духа могли називати за ім’ям його господаря: «Юрко, бо в Юрка диявол був, то казали, шо то юрко».[657]

Нерідко домашнього духа в одному й тому ж селі називають по-різному: «Та то казали, шо то зáсідич, той дух. […] То казали і годованець, і зáсідич, і федьó»;[658]«то казали годованець, засідáч (бо він десь сидів там)».[659]

Відома на теренах, де побутують уявлення про годованця, і назва «домовик», хоча чим ближче до Карпат, тим частіше місцеві жителі констатують її нехарактерність:

— «Домовик, то я на сході чую, що домовик. В нас казали — злий дух, дідько».[660]

— «В нас таких нема, то більше на сході».[661]

— «Домовик — то я читала по газетах. Мілько, диявол».[662]

— «Вперед казали — годованець. [Домовик] — то русскі кажут».[663]

— «Домовик старші люди не казали».[664]

Низку назв (як і безпосередню характеристику) духа-збагачувача з Бойківщини зафіксувала Н. Войтович (Левкович),[665] з Опілля — Б. Кузьмінська.[666]

Походження. Годованець міг завестися в хаті, якщо її побудували на «нечистому місці»; можна було й купити помешкання, де його колись «вигодували»:

— «Є такі хати, шо людина має в домі якогось духа, чорта. То є не кождий. То є такі єдиниці, шо є такі пляци нечисті, шо там воно було і там воно годувалося. […] То на таких пляцах не можна будувати, потому шо там могло воно пошкодити, помішати. А на новому пляцу можете ставити скілько хочете».[667]

— «То як пляц нечистий, там хтось його був вигодував, а побудували хату там, то він і шкодив».[668]

— «То є годованець, шо то собі вигодує. [А буває, що] може поставити на тім пляцу хату, а [то ще], може, хтозна коли його там вигодували. Но не вигнали — і всьо, і так і стоїть там той годованець і робить бізнес».[669]

Попри це, є кілька варіантів походження (набуття) годованця. Згідно з одним із них, домашній чорт походить від душ померлих неохрещеними дітей:

— «Як дівка чи хто вержуть дитину некщену, шо воно не мало хреста, та з нього був годованець».[670]

— «Годованець звідки береться? Тому шо там є якийсь змíток, вóкидок. Той викидок дівчина чи жінка ни ховала на цвинтарі, а вона його десь там притаїла дома, десь закопала біля будинку, аби родичі не знали. Ото й воно нехрищéне, людина, а воно нехрищене, і з того і пошов годованець, пішла нечиста сила».[671]

— «То ті вборти ховали, де могла запхати. («І що на тім місці потім було?» — В. Г.) Та біда. То воно годуєця дев’їть днів, а потому, через дев’їть років, воно дістало свою силу і пішло».[672]

— «Як відійшла дитина, то був такий приказ, шо та жінка, — така кушка, шо косар носит, і запиха за ремінь, і то в ту камінь носит, — мала м жінка тоту вже кушку, і тоту дитину, шо вже відійшла. Шо вже там било, в тоту кушку маєш пхати. І мала йі запхати десь в таке дерево, шо в тім дереві є діра, шо то дерево гниле, порохнаве, шо має діру. […] І говорять, же за сім років получаєтся там жива істота. Називают — годованець ше получає».[673]

Колоритну бувальщину із с. Тисовиця про такого годованця-некрещеника, який спочатку жив у дуплі верби, а потім допомагав своєму живому братові, зафіксував М. Зубрицький у с. Мшанці.[674] Її варіанти побутують у гірських селах і дотепер.

Поширеною є історія про те, як годованця купували з якою-небудь річчю. Якби покупець не відповів на пропозицію «непрóстого» купити щось «зо всім» (мовляв, я все не купую — беру тільки те чи те), до нього перейшла б і «біда». Здебільшого у таких випадках покупець набував годованця мимоволі:

— «Ну, з чимось передають. Во, наприклад, там шось купуєте в них, чи ягоди, чи хату, та й вони кажуть: «Бери зі всім», — а якшо ти скажеш, шо береш зі всім, та й вже з тим чортом візьмеш, а треба казати: «Я беру (або купую) те, шо бачу, от те я беру». А як скажеш, шо береш зі всім, та й вже тобі передасть».[675]

— «То вже його хіба тре’ продавати зо всім, бо так його не віджéнеш. А котрі люди знают, то кажут, шо ти мені зо всім не продавай, а тілько корову чи шо там».[676]

— «Оце якби ви чули, шо той ґазда продає і каже: «Я вам продаю з усім». Значóть, він продає злого духа. І сам збуваєці вже його, а передає тому другому».[677]

— «То ше коли тобі продають шось і кажуть: «Оддаю зо всім», — то не можна брати, бо то того моцейника продають».[678]

— «Можна хату зразу з тим чортом купити, як тобі кажуть: «Оддаю зо всім!»[679]

— «Оце ви, молоді, аби ви стерегли сі, як вам хтось таке предлагає: «Купи в мене зо всім», — то аби ви знали, аби ви то ніколи не купували. От ти кажеш: «Я купую», — він: «Бери в мене зо всім»… Ти платиш гроші і купуєш його».[680]

— «Як продає зо всім, то треба казати: «Не треба мені того зо всім». Як знає».[681]

— «То колись і таке продавали: «Бери зо всім», — а ти мав сказати: «Зо всім ти собі остав». То ніколи не можна брати».[682]

— «[Зо всім] — то з ним. От шо би ти не продавав — чи скрипку, чи цимбали, чи маєток: «Я продаю, але з ним». Бо я вже старий, я хочу єго віддати на тебе. Бо як він сі лишит — аби сам не був. Та й зи мнов не піде на той світ».[683]

— «Кажуть, шо продавали. Казали, шо одна баба якийсь купувала куфер на базарó. Та й в тім куфри тото й купила. Та й каже, шо [продавець] каже: «Але я тобі продаю зо всім».[684]

— «Є навіть так, шо бýло єкóс, казали в давнину, шо ви купуїте шос, і ви купили. Шо собі купили з якимос товаром. Ну й воно перетворилосі в кота — нявкає, сидит кіт там на стрóху, нявкає, дáли їму їсти, він попоїв, далі там сидит. То бýло, шо купували. Не знали. Це нехотячи можна було купити. Казали так, шо зо всім продаю».[685]

Прояв уявлень про продаж «з усім» виразно простежується у звичаях, пов’язаних із придбанням худоби. З одного боку, покупець остерігався купити «того», а з другого, — продавець не хотів втратити «хосен» (щастя):

— «Корову продают без мотузка, аби сі лишив собі хосен, щастє. То гріх, то не вільно. Тото вже будто він се допомагає. Біс».[686]

— «От, наприклад, ти продаєш конє: «От я вам, — кажеш, — продаю конє: маєте віз, маєте батіг — я вам це повністю продаю, гет зо всім», — так сі казало. І тобі продавалосі гет зо всім, але якшо ґазда розумний був, то або тобі батіг лишєє: «На тобі, — каже, — батіг, заберіть додому», — абощо. А як зо всім — то всьо, то вже твій. Той вже тобі перейде».[687]

— «Беріть з усім — то це може передати. Як-от корову продає і шнурка свого дає. Шось казали — шо не хочу».[688]

— «Як купляєш корову — не давай гроші в руки. Кóдай гроші на землю і кажи: «Я беру тіки корову, а не то, шо є з коровою». Бо мож дітка купити».[689]

— «Купиш собі: коня, батіг, — бери зо всім… Приходиш до хати, а він вже в хаті сидит».[690]

Омофонія назв «з усім» і «за сім» спричинилася до того, що й число сім вважали небезпечним під час купівлі:

— «Не мож купувати нічого за сім і зо всім. Бо то мож за тано в міскі купити того».[691]

— «Ніколи в житті, як зі всім, або ще як в ціні є сімка, ну як-от тридцять сім чи шістдесят сім».[692]

— «То за сім, кажут, шо нічо’ не купуй. І навіть і береш гроші, чи жичиш, чи шо, то аби с оден рубель відобрав, а, каже, за сім не купуй і за сім не продавай».[693]

— «Ну то то кажуть, шо се осесю нечисту силу… Шо каже: «На тобі… Тобі за кілько? За сім?» Каже: «На тобі з усім». За сім, кажут, шо не можна купувати і не можна продавати. То відказував, шо не хоче, шо не бере з усім».[694]

— «Юзик, щезло, диявол. Кажут, шо не продавай сім, бо буде з усім. За сім не можна було продавати — вісім давай, дев’їть, десіть».[695]

Люди, які набули годованця через незнання, зазнавали від нього лише шкоди:

— «А як у Юзі корова. Розкопали якийсь там корч, ну, а він там був, в тім корчи. Ну та й розкопали, ну а та жінка, шо вже в неї був, та й принесла муки, каже: «А я тобі даю з мисков, з усім, бери собі ту муку». В неділю. Та й всьо… [То] корову так мучило, шо гибель бýла. Кров з корови текла. Нать міліцію викликали, ну а міліція так його загрузила, шо як будеш говорити, ’би с знав, шо ми тебе випишемо… Так ся чоловік мучив. Ну а потому якийсь з Розсівни (с. Росільна — В. Г.) прийшов, каже: «Николо, скажи Юзеви, най прийдé до мене, я йому помóжу його продати». І так продав. То дійсно правда. Його не збудетесь».[696]

— «А в мами такі були люди, шо продали [їм]. З Угринева. Привéла жінка чоловіка [до мами-ворожки]. І в него був син лікарем, донька вчительков, — не такий дурний був, бо не вивчив би тих дітий. Ну та й привела, а він такий страшний, все каже: «У-у-у! У-у-у!» (ричить — В. Г.). А я кажу: «Мамо, а шо це він?» І так вив, вив… Мама потім каже: «Купив собі…» Пішов на базар та й хотів купити конюшини. А там була конюшина така тана (дешева — В. Г.), шо страшне. Підійшов та й каже: «По чому в вас конюшина?» Вона сказала. Він думає «Треба купити, аби танше». Ну та й купив. Вже так відніс. А та жінка вже десь щезла. Так відніс десь три-штири метри, і не годен від землі відірвати — десь двадцать п’ять кільо. А він купив нечисту силу ше з тим. Відриває — і не може. Вони лишили там то всьо і пішли. Вони прийшли д’ хаті, але він такий слабий, шо не годен д’хаті прийти. Та й, каже, прийшли д’хаті, ну та й чоловік не йде до хати, але йде до стайні. Шось таке йому зробилося в голові. Та й в стайні його в яслі упакувало шось. Так угору раком. І він не міг сі збути. Та й приходили сюда, та й мама відмовлєла. Та й від хати відогнала, а від него не могла, і він так і помер. А тоді вже [чорт його] освободив. Ніколи не купувати, як продає та й каже: «Купуй з усім». О. Як «з усім» — не дай бог. То є таке в богачів. Та й перепродують».[697]

— «То як онде в Миколєсинах було, в Татарино, купив Ющенко хату собі, там колись була на тім місці кузня стара. І то всьо подвір’я йому продали гет повністю, сказали: «Оце, — кажуть, — всьо твоє». От він в тій хаті собі був, і в тій хаті ніхто не може бути і тепер, той гет лишив. Дача сильна, я видів, але там жити не можна. Не дає він (дідько — Л. О.) там жити нікому».[698]

— «Най Бог боронить таку біду мати. Один тут не знав, коли купував, а купив з чимось, а потому, кажуть, шо його так мучило… то він гет спух, то він гет до ксьондза ходив, той ксьондз ходив кропити туда, то страшне. То в хаті не дає і спати, кажуть, шо воно гримає, шось там в комині лускає, шо то нема ні спаннє ніякого».[699]

Усвідомивши, що й до чого, покупець міг повернути «товар»:

— «Нє, той наразі нє, той не міг керувати, бо той ж не знає, шо він купив, — той ше збитки робить тому ґазді. А якшо вже добре зрозумів, шо він купив, то йде до того ґазди абощо і каже: «То, шо мені продав, я тобі гет то всьо завертаю, гет зо всім. Колись ніхто тобі би не купив гет зо всім… я тобі, каже, продаю будинок гет зо всім, всьо маєш, всьо в хаті є!» Ото колись старожили таке говорили».[700]

— «З усім — то це в нас жив такий Ковалик. Він такій мав того нетрудного. Прийшов оден сусід. А той мав у клітці канарейки. Питає: «Ти не хочеш?» А той каже: «Та я хочу. Продаш мені». А той каже: «Продаю я тобі з усім». Ну а той взєв. Приніс додоми, каже: «Як шось сі зачинає тарабанити!» Я одніс ті канарейки до него. І в него дівчина сі повішала на ніч. Його донька повішалась. То той нетрудний, він всьо…»[701]

— «Домовик — то є чорт. Люди мают. І панок, і чорт кажут. Тут є хата, там нихто не жиє. І колись там, знаєте як? Породила дитину — колиски нема. Пішла позичила колиски (він лісником робив), принесла додому, положила дівчинку… Та й вона з хати — колиска колишецця. І сóніє дитина. Але як вона прийшла по ту колиску, той мужчина казав: «Я даю тобі зи всім». Та й вона принесла додому. І та дитина колишеці, сóніє… потому вона віднесла ту колиску. Каже: «Петре, ти давесь мені зи всім, і я тобі віддаю ту колиску зи всім». А якби була не віддала, то було б ту дитину замучило. То мама розказувала».[702]

Водночас подекуди вірять, що така угода не має зворотної дії: «Мого чоловіка дядько мав того біса. Він купив хату, ну, так недалеко в сусідів купив хату. Він знав, шо той дядько має того біса, чорта, але забаглась йому та хата, і всьо — він буде купувати ту хату. Купив ту хату і купив того біса, шо він не купував його. Він потім пішов до того сусіда та й каже йому: «Слухай, я в тебе тільки хату брав, а чорта твого я не брав». А він йому каже: «А чого ж ти в мене зразу не питав? Я продавав хату зо всім». А зо всім — то було з чортом».[703]

Відповідно той, хто випадково купив «зайве», міг спробувати й собі позбутися його в такий самий спосіб: «Як він за Польщу не мав землі, то він соляркою трохи занімався, а більший час полотно робив. І в нього зносився верстат, і він дивиться — продається верстат. Дядько продає, каже: «Тіко купуй зі всім». Він каже: «Конєшно, зі всім» (Людина не поніла, для чого він сказав, шоб взяв верстата зо всім.) Ну, він привіз, в хаті поставив, зібрав, наложив основу, попробував, як робе, і ліг спати. Погасив лампу та й ліг… чує — верстат робе. До рання основа вся вироблена. Він рано пішов, найняв фуру, верстата розібрав, зложив і повіз на продаж. Знайшовся покупець — продає. Каже: «Тіко зо всім», — і продав…»[704]

Годованця можна було купити й свідомо:

— «Я того так сі бояла, шо ну. Мій старий, чоловік, казав, може, бим собі купили, бо дес у Дýбках такі, казали, були, шо розводóли. Кажу: «Йди гет, бери собі там його і тримай, де коні тримаєш, а в хату не треба».[705]

— «Тутво був такий пасічнóк (але він вмер вже, його нема, і та хата скапараласі), то він хтів пасіку мати, пчоли мати, то він за таким питав, за тим домовиком. І ходив в сусідське село, Грицеволя (с. Грицеволя Радехівського району Львівської області — В. Г.), за рікою. Він ходив, а там такий старий, жи його мав, того домовика, і він казав йому так: «Сідай зі мною», — і притулився їден до другого, і те яйце (таке — перше їйце від курки) пхнув йому під ліву пахву і каже: «Неси його дев’їть день, і він виведетьці». А чи то правда, чи ні? Але во — хата скапаралася, і жінка вмерла, і діти вимерли, і він вмер, і нема нікого. Видно (з нашої сторони так подумати), жи воно шось є. Но ми його не видим».[706]

У різних варіантах побутує також мандрівний сюжет про те, як ворожбит продав чоловікові годованця в мішку з умовою не заглядати туди, доки не дійде додому: «Казали, шо хтось має там якогось демона, шо його треба годувати несолéними яйцє́ма. На подí, на платві десь сидит. Тут, у Глубокім, таке говорили. Кажут, шо у вигляді чоловіка, в білому одягнутий. Той господар багач був, він йому помагав. Казали, шо можна було купити десь. І казали, шо один там в Саджіві був такий ворожбит. Казали, шо в него мож було купити. Але один ґаздá десь здалека приїхав кíньми, хотів собі купити, аби був багач, бо казали, шо він помагає дбати. Ну та й приїхав конем з жінков, той йому ворожбит продав в мíху, але каже, шоби ти до него не дививсь, поки не приїдеш додому. Але жінка не вітримала, чує, шось там рушєєтсі, роз’язує мішок, а то кіт, та й втік. Та й в[о]на приходит: «Та ми вам заплатили, а ви нам кота продáли». — «То не кіт був. То був домовий. А ви чого роз’язували? Я вам казав дома роз’язувати». В нас казали, шо то дідька мав».[707] Можливо, саме в таких текстах потрібно шукати пояснення відомої приказки «Купити кота в мішку».

На Покутті купляти годованця ходили колись «на гуцули» (бо «така поговірка є, шо гуцули знают шось, там вони більше мают, мольбари які…»):

— «Та казали, шо є таке. Десь у гóрах, кажут, шо їздіть до гуцулів, якшо хоче, ’би мав добру господáрку. Юзик».[708]

— «Ходили, ходили, навіть Петрів дід ходив, Петро. Бо він рідний брат мóї нені. Не вéли сі вівці їму. Здихали. То він ходив у гори, і шось їму зробили, шо вже сі тогди вівці вéли сі. То гуцули шось таке, певне, дáли, бо вже…»[709]

Купівля годованця в «непростої» людини могла супроводжуватися певними випробуваннями:

— «Та й ше жінка така стара була одна, шо навіть аби хто був навернув на обору, вона вже знала, шо ти там є… Але то, казали, шо то дес йшли до такого, тамка в гори, і він їм це роздавав, вони сибі це купували. Бо в нас оцей сусід, шо нáвперед нас, казав: «Я йду шукати щєскі, такі богачі є щісливі, а я, — каже, — не можу бути, я йду». Та й чо’с, пішов, та й прийшов ше гірше… по жебраків. А шо каже, чого. А-ай, каже. Він завів мене межи якіс кури, та й мені оден віскочив на голову, дзьобає, другий — то, каже… А я не хотів, каже. А він каже: «Вібірай якого хоч». А я, каже, дóвлю сі, дóвлю сі, якес взєв у руки, та й не хотів — кинув. А він, каже, як лýпнув двéрми, та й я вже, каже, бояв сі, та й не брав, та й пішов без нічого. Та й так і бідно здох».[710]

— «За цего домовика кажут багато, шо є. Але чи правда, за це я не знаю. Казали — домовик. Казали, шо є погане і є добре, кажут, шо є двоякі. Ну, кажут, шо ше нечиста сила якась є. Казали в нас, шо чоловік їздив… мав штири дівчині. Ну а колись бідній дівчині віддати сі — то булá штука. Та й він мав штири дівчині, і казали, шо їздив дес у гори, в Чорну горý чи дес тамечка їздив. Штирі їх… чи три… Три хлóпи їздило. То кажут, шо два собі привезли. Один — на будову, ’би будувати сі міг, а другий — аби дівчєта повіддавати. А третий як пішов… Казали, шо давали їму — на хрест аби плюнув, чи відрік сі, чи шо, а він сказав, шо не буде. То каже, шо він ледве відти вірвав сі. Каже, шо дерли сі по нім… шо там дерло сі? Але вони нікому се таке й не розказували. Але таке казали, шо се в нас у селі бýло таке. Чи бýло таке, чи не бýло? Ну, правда, той будував сі а будував сі. Поклав хати — ай, шось недобре. Трýтив, шось перекладав… Сміяли сі, казали, шо, видко, він дес сидів там у куті, бо перекладав. То той кут трухлєє, то той кут трухлєє. Каже, видко, там недобре їму сидіти. Оцей чоловік, шо казали, шо він має, то він цілий рік шос перекладав і перекладав, все не так бýло».[711]

Набути «допоміжника» можна було й, так би мовити, «за взаємною згодою сторін»: «Ше мені росказував їден, Дриґало старий, в нас називали, шо їхав конем десь возив якісь дрива продавати. Та й їде [з]відти — сидит хлопчик на дорозі. «Діду, чи вуйку, підвезіт». Та конина якась така худенька, лізе тако… «Та видиш, шо кінь ледве йде?» — «Та підвезіт…» — «Ну сідай», — каже. Той бахурець лише — цоп! — на фірі… Той думав іще вісадити дітвака, такий маленький дітвачок. Той ше не сказав «сідай», як той лише — цоп! — та’, як кіт, вже на фірі. О, кінь вже бігом пішов, а то ледви той віз кігнув. Приїхав сюда, прийшов, та й поки сюда-туда, то лише шлею́ скєг з конє. Поки той загнав конє — упріж уся, всьо повніскю на клéнках стоєт, там, де в[о]но мало стояти. Всьо позаносóв. Ну і так він жив в него, поки той дідо жив. А дідо помер, та й він забравсі. Жив, дідові помагав. Кінь не годен — він попхав. А він годен потігнути».[712]

У розповіді з Буського району господар набув «помічника» після наруги над святим причастям (тут бачимо натяк на ототожнення годованця з чортом): «Казали, що мали панкá. Був там на хуторі старий, він з тим злим мав якусь зв’язь. То казали, шо він взєв причастиє і пішов до ліса, положив те причастиє в дереві в дупло і в него стріляв. І він відтоди з тими злими… Каже — як свиснув, то на подвір’я вся дичина прилетіла їму, і він вистрелив — шо хтів то забив…»[713]

Чи не найчастотнішим способом набуття домашнього чорта в уявленнях українців було його викохування зі знóска — маленького, останнього (чи першого) у кладці курки яйця з несформованим жовтком. Таке яєчко також називають знóсочок, знéсок, знóсик, вóносок, знíсок, знóсок; рідше — недонóсок, недорóдок, мізóнчик, зáпорток, чóртове яйцé, сатáнський вúродок, а на Бусьчині й Кам’янка-Бузьчині — дóбінька, дóбинька, дóвбінька, дублє́нка, дублíнка. Спорадично вважають, що це має бути яйце тільки від чорної курки чи навіть від півня. На Волині й Поліссі трапляється характеристика зноска як яйця від курки, підвіяної вихором, чим зумовлена й специфічна його назва — подвєй.

Аби запобігти тому, щоб хтось вивів домашнього чорта, зноска одразу розбивали чи кидали курам, собаці, свиням у помиї чи й просто в сміття або на гній. Найчастіше ж зноска «перемітували» лівою рукою навідліг чи позад себе де-небудь «по кóрчах», «вергли» через дорогу, через пліт або «метали» через свою хату або стайню:

— «Зносок викідати тре. Викидали десь в дебрю́».[714]

— «Зноска навідлив гет кидали або свині кидали».[715]

— «Зносок тре’ було через хату перекинути».[716]

— «Розбивали, ’би його ни було, кидáли через хату».[717]

— «Зноска треба кидати назад себе через хату».[718]

— «Зносок казали кидати через хату, від себе».[719]

— «Зносок перекидували через хату. Кажут, кинь гет, бо то зносок, бо то з того може вілізти шось погане, як може під квочку попасти».[720]

— «Мама моя небіжка зносок перекидала через стайню. Зносок той маленький якби носити під пахов дев’ять днів, то можеш собі шось виносити, шось принести до хати лихе. То мама його перекидала».[721]

— «Перекидали через стайню навідліть лівов руков, тако від себе».[722]

— «Зносок навідліть лівов руков кидáли гет через хату, через стодолу, через стайню».[723]

— «Кидали зносок лівов руков навідлів через хату, шоби то зле в хаті не було».[724]

У перекиданні через хату чи стайню зафіксовано кілька варіантів. Зокрема, кидали зноска назад через себе; увечері, щоб ніхто не бачив; перекидали через чужу хату; перекидали навідліг і водночас із півдня на північ («бо північна сторона, вона є не сонцем обсвічена»); після перекидання не озиралися, щоб подивитися, чи розбився. Перекидання могли супроводжувати відповідною примовкою-оберегом: «Знісок при конці курка несе, то нáшось через хату кидають. І «Я ничо’ не вмію» примовлять. Правою рукою позад себе кидать. В хату його шось не вносять».[725] (Таку примовку неодноразово доводилося чути як оберегову від демонічних сил, і повністю звучить вона так: «Я нічого не знаю, і хай мені нічого не шкодить».)

Мотивацію перекидання зноска лівою рукою навідліг добре ілюструє розповідь із Богородчанщини: «Зносок метали гет лівов руков через хату. То все кажут, шо лівов дідька геть відганєють, нє правов. Лівов навіґліть біду від себе… Кажут, як видиш, що злий дух чи що, то лівов руков треба хреститисі, нє правов. Як шось тобі сі привидит, та й лівов руков хрестисі, та й не будéш видіти його».[726]

Перекидання зноска через хату трактують по-різному: «то ’би шось вело»,[727]«аби все бýло добре»,[728]«аби кури несли файні яйця»,[729]«шось не хваля́т його»,[730]«шоби худоби не забив [годованець]»,[731]«метали по кóрчах, шоби никому не шкодило».[732]

Траплялося, що зноска обов’язково мали розбити діти (бажано хлопці). Іноді таке перекидання мало форму своєрідної дитячої гри, коли хтось один перекидав, а інший намагався з другого боку зловити:

— «Вікидают через станю — то вже єго не буде. І тре’, ’би хтось там [його] ловив».[733]

— «Та то діти, такі собі забобони — мовет, шо він ся не розбóват, бо воно маленьке і сильно моцне — та й мéчут через хату, чи ся розíб’є. Мéчут через хату, і йно стоїт там, дивиця, а друге звідси мéче».[734]

Побутує й варіант, коли зноска віддавали дітям як забавку, пофарбувавши до Великодня разом з іншими крашанками. Вірили, що «лихе» дітям пошкодити не може, адже до семи років вони ще безгрішні.

Варто зазначити, що схожі дії зі зноском виконували повсюди в Україні незалежно від того, чи побутували там уявлення про годованця, чи ні. Якщо ж хтось мав на зноска інші плани, повинен був його з’їсти, і тоді годованець завівся б усередині свого власника.

Значно поширенішим водночас є варіант, коли зноска клали в спеціально зшиту для цього торбинку й дев’ять (рідше — сім, дванадцять) діб «вигрівали» — носили під лівою пахвою. Весь цей час треба було «ни христитисі, ни молитисі, ни вмиватисі», «ні до кого сі ніц не обзиватисі», не їсти взагалі або їсти пісне й несолоне, при цьому лише в коморі й без свічки. Нерідко зноска клали під пахву з розрахунком, щоб останній день припав на Великдень. Як у церкві перший раз заспівають «Христос воскрес!» належало сказати: «І мій воскрес!» Також зафіксовано варіант, коли виношування годованця приурочували до різдвяних свят: «Якшо чи чоловік, чи жінка не миєся в різдвяні свята дев’їть днів, а носит то яйце під пахов, ото є годованець».[735] У М. Зубрицького знаходимо й версію, згідно з якою вигрітого упродовж дев’яти днів зноска виймали з-під плеча й били прутом-«єдноростом» («лїторосткою, що за єдин рік виросте»).[736]

Що відбувалося потім, добре ілюструють такі розповіді:

— «Треба взяти куряче яйце, яке називають зноском, і впродовж дев’яти днів носити його під пахвою. На десятий день народжується з яйця маленька істота, вповні схожа на людину і з маленькими рогами».[737]

— «Казали: чóрта собі віпросив. І в кого той був чорт, помагав і йому дуже добре всьо робилосі. Є, курка несе маленьке яйце, зносок. Ну і то яйце треба носити дев’їть день під плечем, здається, шо під лівим прив’язати, і з него має диявол вродитисі, вилупитисі. І він так в момент віросте, і всьо, і потому не збудесі його, поки жити будеш. Він твій, а ти їго. Ну і кажут, шо потом ти як помреш, і ти вже пішов в пекло. Він служив тобі цілóй вік, а потому після смерти душа… А він далі шукає таких… Якщо, допустім, я господар, а ви мій син чи дочка… лишаєтсі… якшо ви приймаїте їго — добре. Якшо не приймаїте — він вже не має де ся дівати. Як лишєют хату, то він іде з ними. Ти його не віджéнеш. А як бýдеш відганєти, як пíдеш до ворожбита, колись то бýли, то він тобі віджéне так, шо тобі сі не схоче: або корова, або кінь, або шо-нибудь…»[738]

— «Зносок. Треба ни їсти, ни христитисі, ни молитисі, тримати дев’ять добів під плечем. Та й купиш, та будеш мати при хаті того, з ріжками. Та йму мусиш шось дати: чи корову, чи конє, чи і людину. Він сам не буде тобі служити. Раз давати. Він буде в тебе при хаті, будеш несолене їсти, йому давати, як посолиш, то він тобі кине з поду».[739]

— «Несе курка яйцє. До того сі донéсе — до послідного вже. То сі називає зносок. Тре’ його брати під плече, дев’їт добів ходити, ні до кого сі ніц не обзиватисі, несолене їсти — в дев’їть добів він вілезе з того зноска. І питає сі тебе: «Шо ти з мене хотів?» Ти єму кажи, шо хочеш: чи аби ти був найдужчий, чи аби був найбогатіщий, чи наймудріщий, — він тобі буде ставати в допомозі. Але при тім він по тобі таку шкáредь розпустит — то така пóстрах, то таке вóдіє, то того нема, але просто він так заманóт. Пáморока така, чудо пустит у голову: гаддє, ящірки, — капарá, чоловіче, така страшнá… Якщо ти сі не здригнеш — о! — ти єго, а він твій, вже сі любите вбидва. Єкшо ти сі здригнеш, а він тогди питає: «А ти шо?… Ти нашо мене сотворив?» — і йде. Шукає туполі, б[у]зини, незаходимого місцє недуступного. От за то раньше були ті дідьки, біси і чорти».[740]

Трапляються дещо відмінні варіанти виношування духа-збагачувача. Зокрема, неодмінною умовою його появи можуть вважати згадане вже перекидання зноска лівою рукою через хату: «Помічника можеш собі виховувати, казали колись старі люди, шо то треба дев’ять день носити під лівим пахов зносок курячий. І то яйце потому мусиш перед хатов лівим руков перекинути на другий бік, через хату. І він вискакує — і всьо, ти його собі кохай».[741]

На Старокостянтинівщині зноска ще й закопували в гній: «Кажуть, якщо курка знесе зноска і носити його дев’ять день під пахвою, а потім закопати в гній, то вилупиться чорт. Одна жінка схотіла перевірити. Як курка знесла яйце, то вона взяла під пахву і гріла дев’ять день. А на десятий закопала в гній. Через якийсь час і справді вилупився той чорт, прийшов до неї та й каже: «Ти мене виносила дев’ять день, а на десятий закопала в гній, то тепер ти моя, а я твій!»[742]

Рідко, але могли називати зноском і яйце з двома жовтками,[743] а в записі А. Онищука фігурує не лише зносок, а й «благовісне» яйце, що є прикметним з огляду на існування «лихого», «перекрійного» часу: «Як хоче мати хованці, то бере собі під ліве плече яйце. Одно добре — тот зносок, а друге добре — благовісне яйце, але з того благовісного — то буде гірший, лютий. І сідає собі під горішник та й так то яйце держит під плечем дев’ять діб, — не умиває сі, не молит. Та й поставит то яйце на горішник на диру, та й уже ся там обзиває».[744]

У Кам’янка-Бузькому районі зафіксовано розповідь про походження «помічника» зі свіжознесеного яйця: «Ну то на ню говорили, шо вона мала. А як вона мала: брали свіже яйце, горяче, і носили дев’їть днів під мишкою, і вони собі його вирощували. А тоді мали, на горі був».[745]

Я. Пастернак на Жовківщині зафіксував варіант виведення домашнього духа з яйця від чорної курки: «Як яйце від чорної курки тримати під пахою через 9 днів, то вилізе з него лихий».[746]

Згідно з матеріалами з Бродівщини, це має бути не просто яйце, а саме зносок від чорної курки: «Перший раз як курка знесе яйце — то мале таке. Від чорної курки, як вона знесе перше яйце, то висиджують під пахвою того панкá — чортика».[747]

Якщо всі умови виконано добре, «того, з ріжками» треба було ще закупити:

— «Та й[о]му мусиш шось дати: чи корову, чи конє, чи і людину. Він сам не буде тобі служити».[748]

— «Йому треба буде шось пообіцяти: чи корову, чи теля».[749]

Подекуди — очевидно, під впливом християнських уявлень про чорта — стверджують, що «він нічо’ не хоче, лишень твою душу бере». Цікавим є варіант оплати демонові власною шкірою, який зафіксував А. Онищук: «Оден газда наймив собі «єго» за слугу. А за то як вмре, мав дати свою шкіру. Поховали тата— і сини пильнували три ночі гріб. Сховався син за хрестом — приходить їх три — розпечатали гріб і облупили шкіру, а син її вкрав. Узялися бити за тої шкіри: «Я за тоту шкіру багато би собі душ заслужив. Я був би ізшив з того бурдюг, тай набив у то букового листу, то й уночі — як хто би йшов — то я серед дороги тим міхом — то й душа моя». Так они сі били за ту шкіру, то й кури запіяли, і пощезали».[750]

У більшості випадків інформатори не могли відповісти на запитання, у якому вигляді вилуплюється годованець. Іноді вважають, що спочатку вилупиться «чорне курєтко» або якесь «кýря — не кýря», з котрого потім виростає годованець. Це «кýря» треба було годувати, як і звичайне курча, ще дев’ять днів, а відтак воно ніби запитувало в господаря: «Я тобов буду керувати чи ти мнов будеш керувати?»[751] Подекуди ж розповідають, що «дев’ятої доби звидите такого хлопчика, і він спитає, шо ви хочете від нього».[752] Згідно із записами М. Зубрицького, «з яйцьа вискочит паничик і питат ся: «Чого пожадаш? То я ти буду на помочи».[753] За ще однією версією, зі зноска вилуплюються два хробачки — жовтий і чорний. Жовтого треба було задушити, а з чорного вже мали годованця: «Жовтого — задушити, а другий — вроді чорного. То з того чорного то виходить. Бо як два — там шось сі не получає. Тре’ одного. Много — тоже ні».[754]

Випадково розбити чи роздушити зноска під час виношування годованця вважали небезпечним. Зокрема, розповіді з таким сюжетом популярні на Кам’янка-Бузьчині: «Тутка був їден хлопець, пас корову. І той хлопчинка взєв собі вшив міщєтко таке маленьке, а курка як знесла таке їйце, довбіньочку, і він взєв то міщєтко прив’єзав собі під пахвою. А хлопці (а то діти) взє´ли його такво стиснули, — то казав мій чоловік, шо кров вже бýла, на зав’язі. То вже сі, видно, він зав’язував».[755]

В іншому варіанті один чоловік зауважив, що його сусід рубає дрова, тримаючи сокиру лише правицею. Щось запідозривши, чоловік підкрався й «легенько його потиснув».

Зазвичай після невдалої спроби завести «помічника» той, хто намагався це зробити, втрачав якщо не життя, то принаймні здоров’я чи розум. Одна жінка, котра роздушила зноска під час виношування, потім «дуже сі мучила — ни давало її вмирети».[756] Майже повсюди стверджують: «…не дай, Бог, аби його пустив — то вже нічо’ не поможе».

Часто трапляється вірування, що годованця потрібно ще «знати», «із ним треба знати, обходóтисі як», бо «то шось, як роздобували, то казали, шо то не кождий міг вітримати».[757] Тож не випадково в одній із розповідей ідеться про зв’язок домашнього духа з певною «книжкою», вочевидь, із так званою «Чорною магією»: «Казали, шо купуют на базарó. В нас там чоловік був, і він його точно мав. А як умирав, і сповів його внуці. А до него такой треба знати. Як вона зачєла, то її діти зачєли слабувати, зачєло їх крутити. Ну, і потом віднесла вона, в нас тут чоловік був, любив ворóжити, ту книжку. І рано чоловік ше садив бульбу, а до вечера пішов давати в стайні худобі, і як його в стайні скрутило, як його їмило, і не могли ради дати, і він до вечора вмер. І язик в нього був так, шо священик ховав, то казав, шо ше такого не видів. То донька його віднесла ту книжку назад і каже: «Бери собі назад ту книжку». Може, тому ґазді добре робит, шо він має всьо, а комусь робит погане».[758]

Потрібно сказати, що в одному селі уявлення про різні способи набуття духа-збагачувача можуть побутувати синхронно. Зокрема, один із респондентів коротко відповів на це запитання так: «Можна було купити, в спадок получити, а можна було і просто нажити — то як курка знесе зносок, то його треба носити сім днів під лівов пахов — та й будеш собі мати».[759]

Вигляд. Стосовно вигляду годованця багато хто вважає, що «єго ніхто не видит, лишень той, шо буде єго мати». Нерідко люди уникають відповіді на запитання, як виглядає «допоміжник», обмежуючись репліками «Я його не бачив / не бачила», «Ми у церкву ходимо» тощо. По суті, така відповідь сигналізує: «Я ходжу до церкви, годованця не маю, тому його не бачив (не бачила) і відповісти на запитання не можу й не хочу».

Розповіді інших опитаних засвідчують здатність годованця до перетворень: мовляв, «він на всьо сі може перекинути»:

— «А він собі може бути і великий, і маленький, і пес може бути з него, дівка може бути».[760]

— «Він може котом, псом, курков може».[761]

— «Та то кіт, перетвориться в кота, або в собаку, абощо».[762]

— «Говорили, шо він міг і котом бути, і псом бути, і чим-нибудь міг сі перетворити».[763]

— «Найчастіше то в кота мілько перетворювався, чорного або білого».[764]

— «То він в шо хоче, в те й може ся перекинути. Він і в людину, і в дубину, і в кота, а як треба, то зовсім невидимий буде».[765]

— «То не бýло пір’я, тіло, — а лиш тінь когута. І коли воно вже втікало, то то вже не був когут. То було шось тіпа кота, такого великого кота, собаки, от шось таке».[766]

— «Як вилупився, він на всяке міг ся перемінити. Ну, на хлопа, як на мавпу, на пса. Перемінював си. І котом, каже, і когутом. Воно ся в очах показує, як лунь, як кіт (тіко воно біше), — то страх від того».[767]

— «Біда ге пес, ге кіт ся перемінювала».[768]

— «Хлопчик, звичайно вбраний, так як хлопчик, а загодó він будé баранчиком, а загодó будé псом…»[769]

Якщо це пес, то надміру великий чи з неприродно великими вухами. Також годованець може перетворитися на вовка, чорного коня, корову, свиню, мокре теля, курку («кýря — не кýря»), когута, ворону, бузька, вужа чи гадюку, цвіркуна тощо. Він нібито не може набути лише подоби ягняти й голуба, що спричинене певним сакральним статусом цих тварин у християнському світобаченні. Розпізнати годованця у вигляді тварини можна було за тим, що людину в його присутності охоплював безпричинний страх.

Попри поліваріативність, найчастіше в демонологічних бувальщинах та оповідках годованець фігурує як великий чорний чи червоний кіт:

— «Виділи десь там його в дуплі, але я не виділа. То таке троха білше як кіт, чорне, але на нім нігде цятки нема білого… Бо мені їден чоловік казав, я хотіла взяти чорного котика, бо то гроші ведуці, є така прóповідка. А він каже: “Дивисі, бери котика, але той котик, шо не має ніде нічо’ білого, не бери, бо тобі ті гроші не треба. Якшо він не має під шийов маленької білої цяточки, то вже не котик”».[770]

— «Приходит до стайні, а кіт так корову ссе — йой боже! Він його як копнув, а кіт поліз на під, на стайню, — всьо сіно до грама на стодолу скинув був. То в мене мій сват приказував. То в нього в сусідки був той нечистий. А вони шось там засварилися були, то він прийшов і копнув. А то той, рогатий, моци би не мав. Відтак прийшла тота жінка та й каже: «Василю, а ти нащо кота так убивав?» А він каже: «То то — кіт? Той, шо мені сіно всьо зметав?» — «Ти не бий більше, не зачіпай, бо буде гірше…»[771]

— «Юзик» не казали, казали — «дідько». Та помагав — багачі бýли. […] Бýло так, шо кіт чорний… кажуть, шо прийшов чоловік до ґазди, там, до сусіди чи до кого там, та й каже… а той кіт сидит на комині. Та й каже — н’а але у вас файний котик. А воно сі кривит — та й але у вас файний котик (перебаранчливим тоном — В. Г.)».[772]

Антропоморфна іпостась годованця також доволі частотна. Він фігурує як «вéликий хлоп гет», як «панок» чи «панич», як маленький чоловічок, убраний у чорне, у шапці, при краватці; як маленький чоловічок у тій самій подобі, що й господар; як маленька, як кіт, істота; як маленька істота у капелюсі й у червоних «пóртках»; як «воєнний»; як чоловік у білому вбранні; як «файний хлопець»; як «дітвачок», «бахурець», хлоп’ятко в «капелющати»; як маленький хлопчик, сантиметрів вісімдесят на зріст; навіть як «дівка» чи баба; часто як дід, маленький дідок, що часом вилазить з-під припічка й курить файку (люльку); «такий дідочок з коштуриком», жебрак. Подекуди, попри загальну антропоморфність, такий годованець має деякі зооморфні риси. Указують, що це «отакий маленький хлопчик такийво, але шо волосся таке, як на мавпі», «дідок такий маленький, волохатий», «такий лахматий дідо», що він такий «малий оброслий», що виглядає так, як чоловік, лише має обросле лице і завжди облизується. Годованець, котрого сприймають як чорта, відповідно дуже страшний: з рогами, хвостом і весь у чорній шерсті. Водночас подібно до тварин «він має закручéні руки, ноги назад єму». Для прикладу наведемо кілька характерних бувальщин:

— «Домовик — то я читала по газетах. Мілько, диявол. Такий дідочок. Он в тій хаті є, казали, то казали, шо переходóв, такий з коштуриком, ні до кого нічо’ не говорив. Шо перетворювався на (всяке)…»[773]

— «Тепер Мілько в каждім є. Тут оде перші хата, під блєхов, казали [люди], шо в него є, шо там переходит. Я туда ходив, і ніколи мені не переходило. А один чоловік каже: «Я би туда не пішов». — «Чого?» — «Я, — каже, — йшов з дочков та й зятем. Я йшов ззаду: йде назустріч мене такий лахматий дідо невеликий, іде на мене, місєць світит, він іде. І просто йде на мене, і мені так сказав: «Пр-р-р-р!» А я, — каже, — як перевернусь, то ’скри мене обнєли, так як би горіло. Я сі схопив — нема нікого, я бігом там догнав, питаю їх, чи в[о]ни не виділи, бо йшли центральнов дорогов. А в[о]ни кажут: «Ми виділи, шо шось стояло там, коло хліва».[774]

— «Каже, сиділо так, вікна були маленькі, так сиділо на вікні, на дорогу дивилосі; я, каже, туда сі глипну, а в[о]но ноги закинуло туди і вбернулосі плечима, і так не зникало. Глєнув — 12 годин ополудні він їхав додому. У тій хаті, шо я вам говорю».[775]

— «Був жид, який відправляв дрова кудись, і казали, що він має чорта. Я йшла дорогою, бачу — якийсь вихор, бачу потім — якийсь чоловік стоїть: воєнний, файно вбраний, чистий, чоботи вичищені. І я бачу, що в нього голова перевернулася, як та ігрушка, не та’, як в людей. То був той чорт, того жида… Йшов тато з вечорниць, а в ніч було так світло, що можна було мак збирати. Тато хотів вночі в жида дрова, дошки вкрасти. Коли вже тато вкрав дошки, о, йде назад, бачить — стоїть перед ним солдат, той самий, що мені привидів сі, з багнетом, і тато почав тікати».[776]

— «Казав мій чоловік, шо він в тої сусідки пас корову. Пригнав з паші. А вона так, балакуха. Та й каже: «Ти хочеш видіти могó хлопці?» А він каже: «Та хочу». Вона шось там пошептала, дивлюсі, каже, отакий маленький хлопчик збіг. Відтак, каже, мені мороз по тілі пішов, вона шось там йому сказала і — фіть — вже нема. У чорному, каже».[777]

— «Колись у нас туто на подвірю точно був. Ще йшли ми на фермі робили, то сидів такий малий оброслий. Колись Палагна Федіркова йшла, то тоже бачила. То той ґазда його купив».[778]

— «Ми пішли до тої баби на горіхи. І одни пішли дивитисі, аби баба не виходóла з хати. То так я вонде за парканóм. Фіранки не бýло. Баба ходит у хаті. Ви два стоїте там дивитесь, аби баба не виходила, а ми два ци три пішли на горіх. Лише пішли на горіх лізти на горіх — баба йде з-за вугла з-за стайні. Ну, а ті мали свиснути нам, сказати, шо баба йде. Ми втікли. Ідемо туда до них. «Чо ви не сказали, шо баба нас чуть не злапала на горісі, ми ледви втікли?» — «Ну та й шо буду казати: дивисі — онде баба в хаті». Отаке я сам видів, був бахýр, вже файний бахурець був, років штирнадцікь. Та самá баба, чисто так удіта, як у хаті ходит… Ну але ті кажут, шо з хати не виходóла. Ну а коло мене бýла ближче, як óде паркан. Ну але, правда, нічого не сказала, лише йшла ’д мéні, відав, бук мала якийсь у руках. Ну та дві однакі не бýли бáби. То ж двадцікь метрів від мене жóла, сусіда бýла. Я ж знав тоту бабу, кождий день її видів. Оце то я видів на свóї очи. І ще там пса м видів отакого во, шо в нас в селі такого не бýло ніґде, і в тій хаті пса не бýло. А я вночи десь ішов, десь опівнич ішов [з]відкись, шось ніс, і [з]відти, з тої фіртки війшов такий пес вéликий, ну, на мéні волоссє стало, шо не знаю, чи бýла шєпка чи не бýла. І пішов він знов в тоту фіртку. То то, шо я видів на свої очи».[779]

Як це типово для уявлень про чорта, домашній дух також подекуди постає в образі панка, який курить люльку:

— «Я пішов на весіллє´ та й був довго. […] та й пішов до стодоли спати. Я сплю в стодолі, а на току було намолочене зéрно. І шось прийшло — мене хап! І по тім зéрні мене — бах! В солому мене. Кидає та й кидає. […] Я вже хрестився, і молився, і плакав, і заводóв, і шо — господáрі заперлися сплять, а я не спав цілý ніч. Над рáнні вже перестало мене кидáти. Приходжу розказую, а вони кажуть: «Ми тобі казали, шоб ти прийшов вчасно. Ти чого пішов до стодоли?» Але, каже, я видів, шó мене кóдало. Я як йшов, на плоті сиділо шось таке як панок, в капелюшкý, коло плота. І курив зиґар, таку маленьку файочку. Але я його минув фірткою і пішов. А він сидів на воротáх. І він прийшов — давай мене кóдати, давай мене товчи. То вони мали. Але вони мали такі коні — він їм все вичистив ті коні — ті коні вибрикóві, такі вóпашні…»[780]

— «Кілько то старі люди росказували — сидів на мóсті файку курив. Як до Деревлєн (с. Деревляни Кам’янка-Бузького району — В. Г.) їхати, той міст, — там він найбільше сидів, людей навертав або до Стрептова назад, або до Деревлєн. Тамка на озері, як сі їде до Деревлєн по правому боці, і там колись, чи то за пана, чи то ше як богачі там мали, діжкó з вóгірками колись там тримали, в тій воді, то він сидів колисавсі на тій діжці».[781]

— «Як в нас Богдан ще був, та й каже — я вийшов, а то, каже, такий панич в капелюсі від Галанюкових через наш ґрунт до сусіди. Ну а відтак вже пішла пóголоска…»[782]

До уявлень про подобу чорта наближені й перекази з колишньої Проскурівщини про «вихованця» як про «маленьку істоту, вповні схожу на людину і з маленькими рогами».[783] Схоже описували його й на Бродівщині:

— «Один раз розказували, шо був десь один дядько (але він вже вмер), тоже десь, видно, мав того, з рогами. І казали, шо вони пішли десь на сіно, а він був в них наймитом, і казали йому: всюди ходи, всьо бери, тільки на гору не заглядай. Ну а то молодий був, і каже, шо то, значить, шо я на гору не загляну? І взяв заглянув на гору, а там як до него такий рогатий хлопчик язика виставив, [то,] каже, чуть не забився. А той господар пішов та й каже: «Чого ти туда заглядав?» То той («з рогами» — В. Г.) вже якось йому повідомив, шо той заглядав до него».[784]

— «Тут в нас сусід був в тюрмі (ну а як — в тюрмі різні люди є…). Він собі купив чортика, такого маленького хлопчика (я не виділа, але так казали). І варив йому кашу, тільки без солі, і носив. Потом жінку мусів віддати, жінку зарізали… Казала та жінка, во де він мав того чорта, а то я сама питалася в неї, чи де вона виділа коли його. А вона каже: «В садку сидить — во-во — хитається, два ріжки має сивих», — але я ніц не бачила».[785]

На Волині трапляється й варіант уявлень, у якому домашній дух постає як чорний або надміру великий заєць:

— «Той хутор від Гаїв (с. Гаї Кременецького району — В. Г.) був кілометри три з половиною — чотири. То там було штири хаті, і там був домовик. Бачили його — собакою, котом чорним. То в хаті крайній в тім хуторі було. Завше дід їде до міста, батьки їдут з дідом. А дід керував. Але так поїхали до міста, а там з другого хутора прийшли більші хлопці. Десь там в діда табак є, курити. А була пасіка. Пішли на пасіку. А він тримав вулії. А колись табак було за Польщі — строго. Ну, та пішли в пасіку. Ті відчиняли вульї, де на очках нема пчіл. Як одчинили — а там заєць лежить чорний. Він вигульнув! По саду гонились за ним, гонилися (а садок закритий) — десь подівся. Закрили того вулья. Там сіно було вимощене, і він там. То був той домовик. Той, шо для пчіл помагав. Мед і всьо інше. Найшли улья з табаком. Хлопці забрали і пішли. Їдут з міста. Ми побігли, відчинили ворота. А дід батогом нас. «Ви чого, — каже, — по пасіці ганялись?!» А він вже нажалівся [дідові]. То той мав там».[786]

— «На Панькóвій (с. Панькова Бродівського району — В. Г.) — то вони вибралися до Рáдехова — там був такий, Мандзя´ писавсі, то він знав, багато знав… і мав того домовика вдома. А з Лопатина жінка, ми рáзом шість літ на цегóльні робили, вона бýла нáймачкою там в него. І мали вони їхати до Бродів. Каже: «Мариню, прóйдеш до нас, бо ми їдем до Бродів. А ти прóйдеш на господáрку, але, Мариню, до комори не йди». А вона — ай Боже!.. А мене так аж коле, жеби до теї комори загля´нути, шо там є. Вони поїхали, а я, каже, подивлюся, шо там є, а їм не скáжу, жи я дивиласі. Каже: я відчинила двері, а там такий заяць— витріщив очі, з такими великими вухами, сидит коло скрині. А я — раз — зачинила двері. Нáшо я туди йшла? Але я не признаюся їм, жо я дивиласі. Вже вони їдут. Я хутко побігла, відчинила браму, а та господиня каже: «Мариню, як я тебе просила, [що] Мариню, не йди до комори, — чого ж ти ходила?» Каже: «Чуєте, я там виділа такого великого заяця з такими великими вочима…» — «То, — каже, — наш прия´тель…»[787]

Іноді такого зайця описують як напівзайця-напівчорта: «Тут єден мав чорта. Ну во тут є хата, зараз пустує, то там було. Во підете ви — і чути, як він вночі товчеться. О-о-о, я видів його на свої очі: як добрий заяць, роги мав, хвіст мав. Був похожий на зайця, але він був більший, ну десь мав півметра. Ми з тим хлопчиськом бавились, ми ше були малими, коло теї хати, а він сам з хліва вилетів — і коло нас, коло нас… Я як прилетів додому, то відійти не міг. Чорний, мав червоні зуби, великі вуха, роги. Я вже так не пам’ятаю. Там во хлопці були, вже старші від мене, кавалєри вже були, то вони як йшли спати, то не могли спати, бо він перенесе їх на другий бік. Тепер ніхто в тій хаті не жиє, там ніхто не йде до тої хати, і так вона стоїть».[788]

Годованець не завжди має форму. Досить часто його прояви пов’язані з вогнем, іскрами: він створює видиво, ніби горить хата або світить у безлюдній хаті: «Я вже то в газетах читала, шо то домовик. Диявол, то казали, шо він в тій хаті був. Він і на кота перетворювався. Люди багато [бачили, що] було. То перейде якийсь панок. Годóванка казала, шо вона як йшла з Юрком з весіллє від Дзьóбчихи, і каже, дивлюсі, шо такий вéликий хлоп гет. (А в нас був такий чоловік дваметровий.) А чоловік каже: «Ба [з]відки Струж йде?» І він йде, йде, а я кажу: «Юрку, то не Струж». Але він, каже, курив дзиґар, і так у ноги боком, і так, каже, [і]скра лиш полетит, та’, гей би тринькнув по дзóґари, так, каже, ’скра летит, шо нещєстє. І вона каже: «Юрку, то не Струж!» Одним там— то кіт скакав попід ноги».[789]

Типовою в оповідях є ситуація, коли годованець виявляє себе кроками, голосом чи криком, передражнює людину: «То точно бýло. В Петруня´. Я ти повім, як бýло. Цьоця та, Юзькова, віддалася до Юзька. То й казали: «Ганя, Ганя, йди скоро додому, бо ся не вóдно бýде, — коло Петруня буде дітко, б’деш ся бояти». А в’на сказала так (але то вже нецензурні слова): «Шо ня з’їсть, то ня й высере». А як в’на пришла перед ту хату, а в’но йі стало так гнати, шо вона ледво втíкла: «Шо тя з’їсть, то тя высере! Шо тя з’їсть, то тя высере!»[790]

Час проявлення та локалізація. Зазвичай годованець виявляє себе увечері чи вночі, близько опівночі (трапляється, що й у полудень), — у характерну для «нечистої сили» пору. Що ж до місця його перебування, то нерідко стверджують, що він мешкає там, де вкаже господар. Зазвичай це місце на горищі (на «стриху», на «поді», на «даху», на «верху») на платві або за платвою чи десь у кутку. За відомостями, які П. Чубинський зібрав на колишній Проскурівщині, «улюбленим місцем перебування «вихованця» є ліжник на горищі».[791]

Нерідко стверджували, що годованець живе в стайні чи будь-де у хаті: у сінях, у коморі, у скриньці, у кутку, під столом, на печі (на «п’єцу»), за комином чи у комині, на припічку або «у підпечі, як мало палєт». Після горища піч посідає друге місце за частотністю вказівок на неї як на місце перебування домашнього духа:

— «Є. Пересічно в печó, як мало палєт. У печи живе. А так — на горі. Але пересічно говорят — піч. У нас була підпіч, шо там кури тримали люди. Ну, біднотá бýла. То так, шо він в підпíчю собі там гніздóвсі».[792]

— «В хаті, казали, шо він в комині».[793]

Подекуди зазначали, що «Федя в хаті не держáть, а йому спіціяльно роблять таку комірочку. Отам таку в загаті десь зроблять (ближче до сіней — В. Г.), там йому дають їсти…»[794]

З уявленнями про годованця можуть пов’язувати й так званий елемент незавершеності, коли у зведеній хаті залишали щось «недороблене». Як варіант, де-небудь на «фаціяті» (вентиляційному вікні) навмисно зоставляли відірвану дошку, «шоб він міг вийти і зайти»;[795] «в щиту лишали дирку, аби нечистий гуляв».[796]

У багатьох випадках не деталізують, де саме живе годованець, вдаючись до узагальненого визначення «місце»:

— «В нас одна виїжджала — і ніхто ту хату не купує, кажут, шо там є дідько. То на тім місци, де його вікохали, хтось його вітримав, вігодовав».[797]

— «Як в когось велика загорожа, то таке бýло, шо казали, йой, пригородив, і там дідька пригородив. То там ґазда помер швидко. Або ще кажут, йой, там нечисте місце, а він пригородив. А був би не городив, то був би жив. Але в кого така велика зáгорода предвіцька давна… бо на чискім такім нє… Бо в нас таке бýло, шо оженивсі молодий хлопець, оженивсі і городив пліт. І городив, і зразу його щось так як то скрóвило було. То казали, йой, там таке місце, то не треба було його пригороджувати. І він, бідний, так то відгородив, і то було лекше».[798]

— «Ну і вже тато сі оженили, та й привéли лошє за собов. Каже — догори ногами лошє перевéрнет в стайні, і всьо. Кождий каже — то недобре місце. Недобре та й недобре. Та й тоди наймили тóлоку та й перенесли на півґрунта».[799]

Оскільки для годованця важливим був саме «пляц» (місце), то закономірно, що найбезпосередніше в хаті він пов’язаний із підвалинами («підлогами»). Якщо саму хату, де був годованець, ще можна було розібрати й продати, то розбирати її підвалини не ризикував ніхто:

— «То, казали, шо там в тій хаті є. Він як потому ту хату продав був, то підвалини лишили сі там — ніхто не хотів брати. А хату розібрали стару. То, казали, мілько».[800]

— «То він по смерті того, хто виносив, передавався. Він хати тримався, і його з хатою мож було продати. Якби хату розбирали, то якби був мудрий, то підлоги би не забирав».[801]

Іноді, розбираючи хату, для годованця навмисно залишали якусь «кучку», «кося´рку» (господарське приміщення для свиней, курей): «Там у Стрíлках під дибрéв хата бýла, то та жінка мала першу дітину — вмерло. В лікарні — дітина здорова. Як приїде домів — дітина вмре. І так до троїх дітей. Вже трета дітина годовалася в матери, вже була здорова: як ім перейшла до тої хати, трета дітина померла. І потому сказали їй гет йти з тої хати. Але хату як будете розбирати, то лишіт якусь кучку, кося´рку. То мовет, шо там і когут не раз піяв. Та, може, [то був] той годованець, бо той годованець у всьо ся перетворює — і в когута, і в всяке».[802]

Переважно ж із хати, де був годованець, намагалися взагалі нічого не брати: «В нас була тут така стара хата, вона на гóрбі стоїть. То старі тим занималися. То мовили, шо він мав, шо він годував. Молоді вже вийшли з тої хати, побудували више. А та хата лишилась. Як старі померли, так там нихто не рушав нич. Там ни щепки не брав. Донині вона розвалена там стоїть, розбита. Гниє сама по собі».[803]

Годованець може замешкувати не лише в хаті чи стайні, а й у дереві. Поруч із «туполею» (осикою), «бзенцем» (бузиною) і вербою, які повсюди вважають належними «нечистій силі», у цьому контексті фігурують і старі плодові дерева, які ростуть на обійсті чи на межі: яблуня, груша тощо:

— «То в нас тоже в одних був чорт, то вже старі померли, а його забрала відти донька. Перевéла до себе. […] Він в них в дереві жив».[804]

— «Виділи десь там його в дуплі, але я не виділа».[805]

— «Він може сидіти в любім місци. Де-небудь. А ше в порохнавих деревах, то то… він найбільше порохнаві дерева любит, або ті, шо вовка мают».[806]

— «Туй казали, шо в сій хаті, то бýла така верба, то він в тій вербі сидів».[807]

— «Не можна ходити тамка, де бузина росте, вечером, бо він там сидить».[808]

Саме тому, очевидно, рубають ці дерева або зрізають їхні гілки з певними застереженнями:

— «Воно маленьке, таке, як кóтя, — там, як йдете сливу рубати чи шо, то воно може біди наробити. Перевернути чоловіка, чи ше шось».[809]

— «То тоже, казали, шо такі старі грушí… От, наприклад, в мене така старовинна ше одо є грýші давна, ше старі люді жили, бо я сюда прийшла, — то казали не зрізувати. Ми не зрізуємо. Вітер її вломив, гіллю обломив, ми обробили і далі не ріжемо. А як зрізати, то на пеньок, ше вона не впала, і треба класти гроші. То всякі… чи яблінка там… А в лісі мож. Тільки на обійстю — ні».[810]

— «Туполє — то є грішне дерево. Єго тронути — так усьо: дідько веде куда хош — хоч сі вішєй, хоч тописі, хоч догори ногами-головов… Так [не раз] і було, він не одного заставив. То таке саме бзенец (бузина — В. Г.). Її чіпати не можна, то вона бзинец — вона дідькове дерево. То він закупив. То його корчі, його коріннє — він там має право. («А то той самий, шо в хаті є?») — В. Г.) Той, той, як ти з ним сі добре обійдеш, він тобі не покаже на очи».[811]

У дерево, у якому замешкає годованець, наприклад ялицю чи вербу, зазвичай вціляє блискавка, тому з такого дерева ніхто не брав ані тріски.

Подекуди вважали, що годованець здатен виходити за межі свого локусу. Зокрема, він робить це, щоб зашкодити недругам господаря: «Коли тому хазяїну якийсь сусід зробив недобре, тоді домовий іде до того сусіда і в хліву робить зле худобі».[812] В одній із бувальщин він годованець «душив» пастухів, котрі під час ночівлі в копиці по невіданню «десь [йо]му пересіли дорогу».[813]

Функції. Завести годованця міг кожен, хто хотів розбагатіти: «Мовили, шо добре ґаздівствó велó, як воно було коло хати. Тóму, хто тримав, та й тому бýло добре».[814] Тож на порівняно заможних людей падала підозра у зв’язках із домашнім чортом:

— «В Сокальському повіті є двоє людей, котрі мають назву фармазона (перекручене «франкмасона» — A. S.). […] Другий з них є будівничий, дуже поштивий чоловік і розумний, добре йому ведеться, тому із заздрості говорять хлопи, що має «панича».[815]

— «Котрі були люди найбогатчі, то сі казало, жо має годованцяі».[816]

Траплялося, що господарі духа-збагачувача змушені були виправдовуватися перед односельцями чи переводити справу на жарт:

— «Був такий в нас багач. Мов всьо. Ну — старавсі, робив, мов… А там все казали, шо там є той злий, шо Степан чорта має. Шось там ніби виділи, як їму їсти ду стадоли на горý носили, — він на горі сидів. А той господар прикликав мого тата і каже: «Нестóрку, ходи, я тибі шось скáжу». І завів його ду стадоли (а там — багач — збіжжі повно, всяких і вилок, і всього, господáрка така — і кíрат був, — молотили те збіжжє…) і каже: «Дивись, кажуть люди, шо я маю чорта. А дивись — де я маю чорта? Я маю всьо, а то той, шо ніц не має, — то він має чорта».[817]

— «Небіжчик Владзьо Боблик. Він був музикант, грав на трубу, на барабан, грав вісíллє зі свойов компанією, вдень він різником був, ходив різав свині, заварював тушонки, — ну і купив машину. Тоді ше «Москвіч» — то ж в селі не було багато машин таких. Ну і купив машину, а їму там кажут: «Владзю, ти ж, — каже (вибачте мені, щезло би), — маєш дідька». А він каже: «Нє, я маю гроші, то ви маєте дідька».[818]

Нерідко люди й самі критично ставляться до поширюваних у селі чуток про допомогу нечистої сили, сприймаючи чиїсь статки винятково як результат важкої праці:

— «Юзик, казали, або дідько. То тут в нас на вулици два юзики бýло. Бо бýло в одного багачє вóсємдесять гектарів, а в одного підесять. І казали, шо в него є юзик, бо їму помагає. Але він не ноччю, не дньом не спав, а робив із свóїми людьми, і такий в него був юзик. А там ше все якийсь кіт вилізе на браму…».[819]

— «Казали: має лихого, злого, і він йому помагає. А той господар знов казав: «Працюй так, як я, — і ти будеш мати».[820]

Про власника годованця казали: «Хрест на грудях, а дідько на плечах».[821] Він міг стати найбагатшим у селі, бо той усе допомагав робити: підказував, як що сіяти, де орати, пас корову, прав білизну, молов на жорнах, різав січку, допомагав торгувати й навіть підкидав гроші. За бажання можна було мати не одного, а кількох годованців для різних видів робіт чи для успіху в різних сферах. Можна було, наприклад, набути одного духа «до хати», а другого — «до стайні». Водночас, згідно з деякими уявленнями, призначати годованця «до хати» було небезпечно: її господар міг померти[822] або ж мусив повністю підпорядковуватися наказам демонічної істоти:

— «Гудованця можете вигодувати самі та будете мати господаря в хаті. То вже ви господарем не будете. Ви будете слугов при ньому. Шо він скаже — то будете робити».[823]

— «Він над господарем старший».[824]

Допомога годованця зазвичай стосується господарської площини:

1. Виконує функцію «підсобника» в якій-небудь роботі господаря:

— «Та буде слухати тебе, то шо ти скажеш. От в нас также один мав того, накривав хату, і той йому всьо носив, той подавав, той [господар] лиш сидів та бив, а той йому всьо подавав, бо то так робота йде, а нікого не видко. А то він мав того».[825]

— «Сміяли сі. Каже, шо… він ламав камінь, той, шо казали, шо він має сесе. І кажут, шо він самóй скалу сесю лупає та й каже: «Ану, хлопці, разом» (ну а він самóй). І, каже, тим ломом, підкладе, і перевернув ту скалу. То казали, шо помагає він їму. Але чи то таке відумали, чи нє…»[826]

2. Ріже січку, ходить коло коней:

— «То казали: є в него юзик, бо всі вже сплют, а хтось у него січку ріже чи у стайни світит. Але ніхто до него на обору не йшов і не бачив, чи то юзик ріже, чи то ґазда ріже».[827]

— «У нашому селі, то вона ще й нині жóє, то там кажут, шо тáкой від дáвних давéн дідько є. Казали, що до неї ще хлопець ходив колись, дівков, до стодоли, ну то, каже, шо бахýр отак різав січку. Ну а той хлопець: «Слухай, хто то січку вночи ріже?» — «Ай, най ріже». То він тáк, каже, січкарню круте… Ну і мій вуйко колись росказував, тáкой тут в Зарýбихи, казали, шо дідько є. То казав, шо тáкой коло кóней ходив був, слуга. Та й, каже, колись до стайні заходжу: бахýр ходе помежи коні. Ну а він віт був в селі, та й каже: «Слухай, шо то в тебе за бахýр ходит коло кóней?» — «Ай, каже, най собі ходит. Тобі нáщо його». То каже: таке м видів, бахурá, але нічо’ мені ні казав, ні нічо’».[828]

3. Пасе корову:

«В Звіди Марусі він корову пасе. Казали, шо казан корову пасе. Вона вижене і йде собі додому — а вона (корова — В. Г.) нікуди не йде. Йде Неля з колгоспу, та й чує, шо хтось говорить. Обернулась — а там нікого нема. Та їй аж моторошно стало, але чує: «Вернись! Вернись, я тобі сказав!» — а то з казана звуки йдуть. То вона перехрестилася і пішла собі. З такими людьми, [що мають годованця], треба дружити, а як не дружити, то хоч не чіпати».[829]

4. Доїть корову:

«В него оден кінь був, і в сего, шо я говорив вам. В[о]ни горали. Він вже десь запізнивсі, приганєє ввечір коня до него, але він вже спить — не світиці в хаті. Він кличе: «Дмитре! Дмитре! Я коня пригнав». Нема. Ни ’бзиваєці ніхто. Я, каже, підхожу, абим конє загнав до стайні, я чую — а в стайні корову доїт. А далі перестало. Я знов іду кликати — він віходит. Я думав, він у стайні корову доїв, а він, ка’, віходит, — спав, а в стайні корову доєло. То мілько той доїв. Домовик».[830]

5. Допомагає господареві в спорудженні прибудов:

«Хто багато будуєсі, щороку карникó (курники — В. Г.) кладе, то казали, шо той має щéзлого».[831]

6. Оберігає хату від пожежі:

— «Горіла хата в сусіда, а цей мав грушку в стодолі. Через пошиттє в стодолі росла грушка. Стодола була соломов крита. Пошиттє з соломи. Хата горіла — і на тоту стодолу під соломов навіть іскрá не впала. А стодола ж так як одо паркан. Попробуй, який то жар був — дерев’яна хата горіла, під дранков чи під ґонтов. І на ту стодолу ні одна іскрá не впала. А він собі сидів, грівсі в стодолі. Подув — і іскрá пішла онтуда, а на мóю стодолу не пішла».[832]

— «Ту хату господар палив, бо хотів дістати секерацію, — не горіла. Стайня згоріла, а хата почорніла, як вуголь, і не горіла. Пробували розбирати — то йшов майстер, спіткнувся на дереві, впав і більше не хотів йти».[833]

7. Стереже добро господаря:

— «В нас тут є така хата, шо якбисьте взяли дóску вночи, до рання бисте принесли».[834]

— «В нас тут, росказували, дві хаті таких було [що мали домовика]. От одна ше стоїть — і ніхто не живе. І діти є, і не розбирає ніхто нічого. Батько вмер, і так і стоїть. Сусід там жив. Пішов собі на той двір, побачив там каністру, таку на бензин. І взяв собі ту каністру. «Там ніхто не живе, — думає, — візьму собі». А прийшов вечір, і прийшов до нього, каже: «Те шо ти взяв, занеси і постав на тому місці». Він, каже, думав, шо я здурію. Перелякався на смерть, волосся наїжилось. Боже! Пішов назад поставив. То він голос чув під хатою під окном».[835]

— «Там, на Спасі (с. Спас Кам’янка-Бузького району — В. Г.), казали, же там в їдних дідько був. Ну і, може, і був, бо моя баба, моя мама і моя цьотка ішли колись лен збирати. А цьотка ходили вагітна, а там були сливки. А цьотка скуб-скуб. А баба обернуласі та каже: «Нашо тобі ті сливки? Ти не знаєш, шо тут не можна?» Зáкім зайшли, то схопило той цьотчин лен, бо то був окремо, злапав якийсь вихір, вітер, той шо крутив, злапав той лен — пуніс на ліса. А баба каже: «От видиш? То тобі ті сливки вже зробили».[836]

8. Попереджає хазяїна про шкоду:

— «Шо то є таке в людей, нечиста сила така. Колись чути було, навіть в нас в селі. А тепер уже… Казали, шо тут у Николи Данилового бýло, я знаю, шо мама моя розказувала, шо вони мали там далеко, на Перекопах, мали там черешнí. І як хтось вилізе на черешню, він вже знає: «Ану злазєй уже! Ти вже на черешни!» Шо він підказував».[837]

— «Та то мали — Буджєк, Маковій… За це я вам скáжу, шо бýло. Але вони никому сі не признавали, аж то, шо бідні як сапáли у цего багачє´, шо в него це бýло, ну та й та жінка (бідна така, отутка в нас за хатов жóла), та й сапáла, то й вже тото, шо її пайка, та й їго пайку носит їму на стрих, а свóю лишєє додому, шо їй сі належит. Та й там бýло в него мило на подí, на стрóху. А вона думає — йой, я так дітей не маю чим помилóти (бо то така бідна, а грóшей не бýло), а взє´ла у пазуху сховала та й злізла. А вона злізла, а ґаздá каже: «Постав, то шо ти взє´ла. Ти нáшо взєла?» І відтак вже… Знали, шо він це має. Той такий був сибі, я вам кажу, то був цілóй Буджєк. Він тако сидье, так у долéви, сюди до Городници на друге село. Він дуже далеко. Лишень ліс з цего боку і з цего тако. А він просторий, всьо поле, то бýло всьо поле їго, в него люди робили. То в него ви не могли перейти, ’би він не знав, в него ви сапáли, лупили кукурудзи, бо як вісапали в него, то мают полупити, і він їм має дати ту пайку, шо там чи за п’єтий сніп, чи за десєтий, а то решту їму мают поскладати так, як сі належит. То він… тамка він усьо знав, шо ти зробила. Ти би навіть у пазуху взє´ла… то там ніхто не пробував, бо це всі знали».[838]

— «Був собі чорт, чоловік мав його у саді. І його люди боялися. Він служив тому газді, шо в саду був, і він тому хазяїну багато грошей прискладав. Господар взяв і повисипав гроші на під на верето. Той чоловік пішов у поле з жінкою гребсти сіно. А вдома наймали собі слугу. А той хлопчик поліз на під і давай брати гроші. Той хлопчик вийшов на поле до чоловіка, а чоловік каже: «Івани, йди то, шо взяв, поклади на місце». Тоді почало хлопця крутити, і хлопець поклав ті гроші на місце».[839]

— «Про того в нас ше таке було, от в нас тут на Хібу, була баба та й чоловік, жили собі, та й мали коло себе того біля, та й мали служницю, а вона пішла на під, а вони сира такого мали і клали на під, а він си сидів на поді та й видів всьо. Приходе вона (господиня — Л. О.) додому та й каже тій служанці: «Чо’ ти там лізла, абись де більше не лізла». Вона десь взяла того сира, а той видів та й розказав, шо то вона на поді сир брала».[840]

9. Колише дитину:

— «То різне таке розказували. Навіть казали, шо чорт дитину колише».[841]

— «Говорили, шо багатому дідько дитину колише».[842]

Водночас такі випадки нерідко сприймали негативно, бо дитина опісля нібито ставала калікою: «І там, на Пáньковій (с. Панькова Кам’янка-Бузького району — В. Г.), вони повмирали, а той прия´тель (тобто домовик — В. Г.)… діти їх — то той хлопець — каліка, донині в Рáдехові жиє. Він колисав дитину, той прия´тель. Нікого не бýло видно, а колиска сама… І та дитина донині — скапараласі: ні розуму, нічого…»[843]

10. Допомагає добре спродатися на базарі:

«Калинчучка стара, вже баба та вмерла, каже: «Іване, дивися в другий бік». Він каже: якийсь котик віскочив на ту клітку, шо везли пóтята (курчата — В. Г.). Як покрутився… я приїхав на базар — в мене «на мах» розкупили, а другі — такі файні — ніхто не купував. «На мах» розкупили у тої баби. То мій кум так казав. Кажут таке, шо він не їсть солене. А хто його знає? То є в старих пословиця така».[844]

11. Може наділяти господаря здатністю до яснобачення:

«В нас в селі є така хата. Бо в того хлопця дід був сильним ворожбитом. Я, як малий був, то з ним в школу ходив. То прийду до нього додому, граємося, а він мені каже: «Ти напиши якесь слово, відірви собі той кусок, а мені дай решту», — і він так завжди вгадував, шо я там писав. А він завжди йшов з тим листком до веранди, і та так як шось зі стриху спускалося. То так казали, шо то йому дідько помагав»[845] (Звісно ж, можна припустити, що дід відчитував слово за відбитком на нижніх аркушах, але ж суть не в тому, як було насправді, а в тому, що про це думає оповідач.)

12. Загалом допомагає розбагатіти:

— «У багачів сидять чорти, звані «хованцями». […] Вони працюють вночі на користь господаря, внаслідок чого ті збагачуються».[846]

— «Допомагає людям: от як везе, везе людям, в хаті нема ніякої шкоди, ні худобі, ну, нікому нічо’ нема, — всьо він помагає, якшо з ним добре сі обходять».[847]

— «Каже: ади він, каже, щезло ті, має злого духа, це йому помагає. Він став богачем, він не молиці…».[848]

— «То не у всіх бýло, лиш хто хотів. То хто багач був».[849]

— «Щез би, юзик. Як кому шо дуже добре йде, кажут — він шось знає. Юзик — то вроді добре, шо йому всьо йде добре».[850]

— «Десь як дуже комусь сі добре веде, то так збоку казали — е, вони мают юзика, їм так добре йде. Це була така балачка».[851]

— «Кажут, шо то фест богачі, як дідка мают».[852]

— «В нас тут в сусідах, казали тато, був. Бо в него все є, в него все ведесі».[853]

— «Казали, шо то їм сі всьо ведé, шо в[о]ни всьо мают, шо він їм помагає».[854]

— «То бýли в нас люди такі, шо мали. То йому давали їсти несоленого, і клали їму їсти на платов, а то багачі в нас бýли сильні, то він помагав їм бути багачєма».[855]

Водночас у сусідів господарство занепадало:

— «То в того господара все було, і коні, і все, а по сусідству, то воно всьо винищувало».[856]

— «Так нарікали, шо воно десять хат вгору і десять вдолину, і всьо то забирає. Ну, шо там щезає, а той чоловік багатий».[857]

Вважають, що годованець власноруч переносив майно від сусідів на своє обійстя.

Дух-збагачувач, як подекуди вважають, може наділити свого господаря так званими «вінкльóвими грошима». Якщо не брати з таких грошей решти, вони завжди повертатимуться до власника:

— «Каже [годованець до господаря]: «Підем перший раз корову купувати. Но би ти здачу не брав». Як ти не взяв здачу — то корова твоя, і гроші прийшли тобі ті самі, шо ти заплатив за корову. Треба в гроші плюнути три рази, як тобі дають, бо гроші мают вíнклюс, шо можут з вашої кишені піти: ше не вспів [оглянутися], а гроші вже там в того господаря, шо дав. То називаєця вінкльóві гроші».[858]

— «Ну та те казали, шо інклюзи є. Ну, але то не в кождого. Може, то в тих є інклюзи, шо він того… (у «непростих» — В. Г.).

Подекуди, однак, інклюз сприймають безвідносно до годованця, а як самостійного демонологічного персонажа чи радше як магічну річ. Водночас дещо спільне в цієї речі з годованцем таки є. Зокрема, із записів В. Левинського із с. Ясениця колишнього Дрогобицького повіту, які опублікував В. Гнатюк, довідуємося таке: «Щобó мáти інклюз, робит сї так. Треба злапáти живóго лилика. Того лóлика трéба зарíзати чи ґрейцаром, чи шустков, чи реньським. Як вже сї заріже, то сї носит рéнській через девіть днїв під пáхов. Не треба через той чєс анї мóлити, анї до церкви хóдити, анї дзвонів чýти. Як так сї рóбит, то с того рéнського робит сї інклю´з. ’Але хлоп зараз спізнає, чи гріш є інклюзом, чи нї. Як натрафит на інклюз, то бере гріш у зуби, подержóт трóха в перéдних зубах, тай вже по інклюзї».[859]

На Старосамбірщині, де лилика називають пергачем, також згадували: «То якось того пергача різали грішми, ’би ся велó, ци шо?»[860] У с. Мшанець В. Гнатюк записав про інклюз бувальщину, з якої зрозуміло, що це монета, яка повертається до свого власника. Якби хтось упізнав інклюза, плюнув би на нього й ударив долонею — той залишився б у нього. Щоб позбутися інклюза, необхідно було перев’язати його волосом із кінського хвоста й прикласти каменем біля лавки (кладки), де люди ходять.[861]

Допомога годованця часом виходила за межі матеріального й тяжіла до понять талану, щастя загалом. Наприклад, якось він нібито допоміг синам свого господаря уникнути служби у війську: «На під [мількові] клали несолене. [Він] десь на стриху живе. [Один чоловік] три синó мав, та й здоровезні, і ні йден на вóйну не пішов, то казали, шо то той поміг, той, моци би не мав».[862]

Часто трапляються розповіді, у яких годованець допомагає пасічникам. За його сприяння можна було й наслати на сусіда бджіл, і той мусив вступитися зі свого обійстя: «Домовик, то я на Сході чую, що домовик. В нас казали «злий дух», «дідько». Росказували, що він може щось нашкодити. Тутка їден чоловік жив, війтом робив, і казали, шо він його тримає. А другий чоловік поклав тут хату, Ромáнюк, а він тримав пчоли, то так посилав, тоті пчоли лекіли, і тому Романюку… шо той мусів хату в друге місце скігнути. Шо не давало ні робити, ні жити, ні нічого. Ну то шось бýло».[863]

На господаря-мисливця дух-збагачувач наганяв дичину: «То той Мандзя´, він до рушниці хотів знати. Він йому гонив звірі, той прия´тель (тобто набутий чорт — В. Г.), а той бив».[864]

Загальним є переконання, що допомогою годованця часто користуются музиканти:

— «Іграв скрипач на скрипці, йграв на цимбалах. Струмéнт дуже добрезний і делікатезний. То є раз. А другий раз — він аби був найпущий (найгірший — В. Г.), то він йому, допомíжник, так інструмент укрáсит, шо тобі буде здаватися, шо понад него нема, а то є найпуща трісочка».[865]

— «А Вартанович скрóпки купив в Солотвині. А, тобі продаю смóчок зо всім… Той прийшов додому, а скрóпки самó грают. То правда. Ось перший сусід».[866]

Підозрювали в приятелюванні з духом-збагачувачем і мірошників: «То любили балакати, шо мельнику той лихий помагає, бо мельники добре жили».[867]

Спорадично простежують зв’язок годованця з тими людьми, котрі «щось знають»: «Батькó знав багато, ті молитвó, бо він був коло священика. То все на нього казали — має годóванці».[868] Нерідко вважали, що годованця мають чарівниці чи упирі, котрим він допомагає відбирати молоко та чинити іншу шкоду людям:

— «А то такі мали, шо вона переходóла росý збирáла на свєта».[869]

— «Були такі люди — потиначі (упирі — В. Г.). Ті потиначі, коли притулялися до людини, забирали її силу. Тим переважно жінки займались. Якраз оті потиначі і мали годованців».[870]

— «Домовик — то якась нечиста сила. Є такі якісь чарíвні люди, шо мають».[871]

— «Коли тому хазяїну якийсь сусід зробив недобре, тоді домовий іде до того сусіда і в хліву робить зле худобі».[872]

Власник духа-збагачувача, однак, мав і доволі суттєві невигоди. Годованця необхідно було постійно харчувати й годити йому, якщо ж розсердити — господарство занепадає, а люди хворіють і вмирають. Окрім того, там, де є годованець, нібито «люблять не годуватисі діти»,[873] родяться каліки: «Там в нас такий був Яць Петро, то він мав того пана. То їму так всьо до хати йшло і йшло… І не знаю, шо то бýло, досить того, шо одна дівчина каліка, друга тоже… Їх уже нема нікого, і той ґрунт щез так, згорів чи хто підпалив, і так ніхто не хотів. А хати файні бýли. А, каже, як підпалив, і вже догоряло, і дуже свистіло».[874]

Годованець змушує власника грішити: виконувати брудну роботу у великі свята (зрештою, і сам він нерідко ріже січку в неділю): «То цілу біду під лівим плечом мож виносити, годованця. Один в чотирнáдцятім році пішов на війну. Перемишль. І він пішов на війну, а тото мав. Але то мав, і то на Святий вечір все веліло йому гній везти. І він все віз гній. А то вже був в войску, і задушило. А так то він нóколи нóкого не брав за снопами їхати. Хоба сам. Вставай вночи їдь. Не перевернуло, нич».[875]

Господареві годованця буде непереливки й у церкві: «В нас оден… Зараз вам розкáжу за Івоніка Міська. Він поїхав… Хотів якогось щісті. Та й поїхав дес у гори, та й йому продáли. Ну, продáли йому якогось того, щезло би, то він… […] Він думає: «Си піду до церкви». І тримав хрест. Як той хрест від него додолу як кинуло по церкві! Отако телéпало ним. І потому він вже хотів збутисі — він не міг».[876]

Дух-збагачувач також не допускає до хати колядників: «А як ішли колядувати, то не пускало їх до хати. І нікого нема, і не пускає — вони сі повертали».[877]

Побутує переконання, що за свої послуги годованець нібито вимагає плати, іноді й життя людини: «Це нечиста сила, юзик. Він якшо поможе, так тре’ зразу сі з ним розщитати. Ліпше з ним нічо’ не мати».[878] Власники цього біса часто помирають не своєю смертю.

Той, хто має годованця, нібито буде важко конати, аж доки не передасть (чи не продасть) його іншому. Відомості про це знаходимо ще в П. Чубинського: «Хата, в якій живе «вихованець», завжди вирізняється багатством і заможністю, хоча за це хазяїн хати повинен, умираючи, відчувати страшні муки».[879] Актуальні такі уявлення і в наш час:

— «То як його мав, то вмирети не міг. По сім літ вмирали. Але як хтось перебрав на себе, то зразу вмирали».[880]

— «Якщо ти маєш цього злого духа і ти помираєш, то наперед мусиш комусь передати. Ти не вмреш, будеш сі мордувати, поки ти не передаш. Воно тебе буде мордувати і мордувати, хтось мусить прийняти. Ну, той каже: «Я тобі передаю» — та й всьо».[881]

— «То поки не відповість кому — то не вмре».[882]

— «Хто мав того — то йому тєжко було вмирати, він мусів передати, бо то кажуть, шо були такі, шо мали яких домовиків чи шо, і він не міг вмерти — він мусів передати».[883]

— «Казали, тово в сусідстві, шо бýла така жінка Філя, шо вона тим завідувала. Вона як вмирала, то дуже бігала по всіх хатах (а ми бýли ше маленькі) — і дайте ручку, і дайте ручку. Але ми боялися. Нашо воно мені, як вона мала шось лихе і шоб вона нам то передáла?»[884]

— «Я чула, шо воно як вмирає, то воно передає, переводить його в другу душу. Тако кличе когось багатшого з родини, і просить підняти руку, і передає».[885]

— «І коли вона вмирала, вона вмерти не могла, тому шо вона мусіла передати. І боялись усі, то не пускали дітей, бо вона хотіла хоть палкою доторкнутися, хоть шо-небудь, шоб вона могла вмерти, бо то не дáло їй вмерти. І потім вона торкнулася до дóчки свеї, і потім вона вмерла. А та дóчка стала така як вона — ходила росу збирала і таке всяке».[886]

— «Та він перепродує, чи, як умирає, сповідає комусь. Колись все казали, тота Одарка, шо вона як в туберкульозній лікарні робила, і якийсь вмирав та й все каже: «Купи в мене, купи в мене, за п’ять копійок, лишень купи в мене». Шо не міг вмерти. А вона каже: «Я не знаю що, та й не купую».[887]

— «Та то кажуть, шо єсть такий помічник, казали, шо то в Саджаві один мав такого помічника, і той ґазда не міг вмерти ніяк, а потому передавав то. Той ґазда, то навіть ту весілє було в нас, то оборожина така була, то той ґазда скрипку з собов возив і на оборожині, отак ноги [звісив], і грав, а той тримав його. Та й той всьо помагав йому і ворожити, бо то й ворожити люди йшли до того ґазди, а він вже шось їм банделегав. То в Саджаві такий був, Паливода. То він мав такого, а тепер його син шось троха ворожить, то, може, він і передавав синові».[888]

— «Та людина не вмре, поки нікому його не віддасть. Він буде лишатися в тій хаті».[889]

— «Багато було таке, шо казали, шо ади — він має щéзлого би і з цего не може вмерти».[890]

— «Знаю, шо людина мусила то передати, як помирала, кóмусь з своїх рідних. Але того остерігались. З усім не брали».[891]

— «То шо мают того, щез би, то вмирают тєжко. Хоче руку — передати — то вмре легше. То стелили кожух, як сі мучит. Як не дає руку, то сі довго мучит. Того, з вóвнов, перевернули… і пхати під голову. То кажут — переможе і таки вмре… Замордуєсь і таки вмре. Шо до кожýха не йде [той, щез би], і вже той чоловік вмре».[892]

— «Людина мучицці перед смертев, бо якшо вона завинила їму, то не дає вмерти».[893]

— «Дес їздили в гори, дес, кажут, шо продавав якийс, та й хто хотів бути богачем, та й їхав в гори. Але він відтак з тим ґаздов робив шо хотів. Ну а як же ж. І трутóв… чула м, шо трýтив жінку в яму. Каже, аж підкинув ним той щезник, у яму. І він не дає вмирати. Він просит, аби хтос їму дав руку з хатнóх… чи чужий, чи хатнóй, аби їму дав руку, аби лáпнув — передав. Вже як передаст, то воно вже пíде до того ґазди, а він уже тоді вмре. Я знаю, шо чула, якийс чоловік не міг дуже вмерти, то ходили до якогос ворожбитá, то казав закручувати у стару вербý якіс свéрлики. То я ті свéрлики виділа в тій вербí, бо то коло мóї тети недалеко бýло. Там ті свéрлики закручували і лишєли, зелізні, в старій вербí. Росла на бéрезі там. Це тут в сусіднім селі бýло, у Рашкові, коло тої хати».[894]

— «То казали, шо він має дідька, щез би. Того казали, — щез би, — аби до мене не пристало, ’би сі не вчепило. А як умирав, то як ніхто руку не дав, то він дуже мучив сі, той чоловік. Бо він хоче руки. Він просит, там, чи в сина, чи шо. Як подав руку, то він вже вмер. Але ж він лишив сі на цім… землó, о».[895]

— «Одна людина в нас мала [годованця], і нóяк ни могла умирети. То так мучило, заводóло, плакало, шо… поки ни передаш комýсь. Мусиш ’го комусь передатó. А як не схитрує, не віддасть ’го, то мусе з свої родини комусь ’го віддати».[896]

— «Ше таке бýло в нас в Яблінці, трете село відси, жінка мала… говорили, шо мала домовика. Та й так, шо перед смертю хотіла його сі збути, і давала такий великий кýфер, добра якого бýло, аби — хто купує (вона казала, шо там находиці) — аби його не відкривав. Шо там находиці, разом з тим, шо там є. То говорили, шо не могла нияк померти. То вона говорила, шо зи всім».[897]

По смерті власника годованця коїться, по суті, те саме, що й по смерті відьми чи упиря:

— «Раз була у баби чорна курка, та й знесла чорне єйце, і баба не мала, шо робити, та й сіла на єйце вігрівати. Аж на дев’єтий день віліз такий чортик маленький. То він так [робив], — шо баба захотіла, то всьо баба мала [гроші]. Аж ту баба вмерла. Та й забили цьвєками трумну, ту хочєт нести до гробу трумну, ту не дає шось їм нести трумну. А якось вже ледви вітігнули на двір, а на дворі як сі вітри розвіяли, ту трумну вхóпили, хату перевернули і з тої трумни став сі порох».[898]

— «Як помер чоловік, то не давав покійника підняти той кіт (годованець — В. Г.): скакав на груди, під ним».[899]

— «В селі Кричка (сусіднє із с. Пороги — В. Г.) був такий чоловік, музикант. Він дуже гарно вмів грати на скрипці. Навіть казали, що в нього є нечистий. Бо коли він вмирав, то довго не міг умерти. А коли лежив на ліжку, то в хаті і в голові у волоссі в нього була купа мишей. Вони позапутувалися у волоссі. Коли його несли до церкви, то був страшний вітер і не давав нести».[900]

— «Та стара, мама, як помирала, то казали, шо дуже мучилась. І кликала цю невістку до себе, шоб вона хоть доторкнулась до неї. І та не пішла. Але дуже в страшних муках померла, і потім не знáти, де то ділось. Шо ніби не передáла нікому. Балакали таке, шо як такі помирають, то шось робиця в повітрі, з деревами, отаке».[901]

Господарство, у якому тримали годованця, зрештою занепадало:

— «Це юзик — та це нечиста сила. Я цього бóюси. В нас тут, казали, Гнат мав того, щез би. Та й багачі були. Але казала мóя нені, шо де це є, то там на ґрунті нічо’, там всьо сі зводит на ніщó, на пустку зводицці, і все. Після того. Сей, шо Гнат, то всі живо вмерли, а син дітей не має. Шо кажут, шо зводицця та ґосподарка нáніц. Шо воно нема там нічо’ доброго».[902]

— «Колис у нас, в одній хаті, казали, шо там того нечистого собі тримає такого, то вони жóли на краю, і нічо’ їм ніякого багатства не дав, той нечистий. Мали одну донькý, і хлопці били сі, бо це одиначка, це колись було модно, — багачка, одиначка, мали вони більше полі, мали коні, мали всьо, — і так зійшло, і вони перейшли вже… І нічо’ не мали вони з теї хати: і ті старі повмирали, і та донька не мала дітей, і вже й вона вмерла. Та донька тáкій вийшла заміж за багатого, за розумного, але вони повмирали завчєсу обоє, вона багато молодша бýла від мене. Нічо’ він їм не допоміг. Це одиниці таке мали. Він не мав пасіки, бо то кажут, шо й до пасіки собі прикликают. Але в него не бýло. Бýли коні, був кірат… Але тепер на тім місци та хата стоїт без нікого… «Юзик» — казали на того нечистого».[903]

Обереги від годованця. Позбутися годованця було важко, особливо якщо він був не «насланий», а «вигодуваний» на певному «пляцу»:

— «Як господар перебирається — то з ним на друге місце переходить».[904]

— «То таке бýло: «Йой, я нóяк не можу ся його збути. Що мені робит? А я візьму запалю хижу». Та й взяв та й запалив господарь хижу. Запалив хижу, а сам ся випрістав гет. А він приходит, йому повíдат: «Добре, шось ми повтікали».[905]

— «Позбутися було тяжко. Чоловік помирав, а той ся лишав на тому пляцу».[906]

— «То воно там бýло і бýло, хтозна яке покоління».[907]

— «Він переданий був, той годованець, з діда-прадіда, хтозна ше коли, в тій хаті».[908]

— «То коли він помирав — то йому не давало вмирати. Коло нього сидів. Каже: «Де ж я ся дію?» Його було трудно вигнати. Треба було знати майстрові. Він ся вертав, годованець. То таке зáйшле, шо ся передає, то то є легко вигнати. А годованця— як де на пляцу вигодований — то є трудно. То є справа тяжка. Він ся вертає».[909]

— «Йому тре’ було те місце: [чи в хаті], чи в потоці, чи де в якім дуплі: відмовив молитву, і воно полетіло. Нечисте місце — то десь його хтось там перегнав».[910]

— «Він вмер — лишилосі на онуку, а там — далі. Так, шо той дідько жиє постоянно. То мож передавати з роду в рід, він не вмирає. Він на тім місци, де його придбали, він там має бути й бути… десєте покоління».[911]

— «Ніколи. Нє. Не позбудесі ніколи, поки ти жóєш. І ти минучий, а він на тій господарці панує далі. І єго треба здоглєдати і шєнувати: чи твій син, чи донька, чи невістка, чи зєть, чи хто би то не був, — треба його доглєдати. А єкшо нема нікого, він усьо єдно там буде пребувати: а попробуй там з того подвір’я шось узєти — він за тим піде до тебе і тобі покою не буде давати, шо ти не знаєш за него, а він за тебе, але він піде за тим, з тої господарки, старини, за тим, що ти взєв з старини на новину себі».[912]

— «Це така бéсіда бýла, шо, каже має дідька, щез би. І може, десь у когóсь і таке й бýло. Але не знаю, ми сі таким не користували. То є таке якесь, кажут, шо з роду в рід. Шо воно перенесéся».[913]

— «Казали, шо там, де є цей юзик, то там багатіют. Він лишаєсі з року в рік по роду».[914]

З огляду на нелюбов годованця до солоного його можна було вигнати ропою:

— «Якщо дідько сидить на поді, треба розвести сіль з водою і покропити під, і дідько зникне на все».[915]

— «Мама мóї росказувала, шо ґазда пішов до церкви, а він перетворивсі в пана та й спав в коморі на мішках. А ту слýжниці намовили, шо візьми окропу і поллєй його. І та таке зробила, і він десь чи вмер, чи згинув. То ше потім її ґазда наказував, шó ти зробила…»[916]

Як і солі, не любить дух-збагачувач молитви, свяченої води, свяченої пшениці:

— «Водою свіченою кропили, як шось таке з ріжкáми гримало».[917]

— «Чи свяченою пшеницею… свяченого йому дає, тільки свяченим, окроплює водов хату, обходять дванадцять разів — і всьо».[918]

Допомагав від годованця вісім чи дванадцять разів освячений мак-«дикулець»: «Шоби кому не шкодило — по порогах собі каждий посвящував».[919]

Використання свяченого проти годованця, проте, вважають малоефективним:

— «Не дай бог дати йому свячену воду, бо він всім починає кидати, всіх кóпати».[920]

— «Якби с там, де їму місце, в хаті, чи в стодолі, чи де, крапнув свіченої води, то не дай Бог. Ти собі там світи, а туда… так якби той горілки капнув[921]. Він собі ґазда, він ґаздує. Ти собі світи, а мóє місце — тут мені не маїш права свіченого давати, і всьо».[922]

— «Він всюди є. Знаю, шо оден чоловік мині переказував, шо в него таке в стайни бýло. Може, він там вженивсі, та нихто єму не казав. Каже — я як сі помóлю, так правильно, щиро, до Бога, каже— всьо! Прихожу: корова перевернена в яслєх догори ногами».[923]

Нерідко по допомогу зверталися до «врóженого» упиря, щоб той «дав ради». Упирі вміли переносити годованця в новому поливаному глечику («горнці») на нове місце, «у ліса». Не зміг би годованець перебратися назад і через річку, однак переносити його через воду було небезпечно: «Десь ’го ніс через воду, і він його зáбив. Через воду не дався перенести. То таке говорили. Через воду він не пíде».[924]

«Вичитати» годованця з хати на нове місце міг священик; знали «молитву» від цього духа також ворожбити, майстри тощо. Категорія «непростих» людей, котрі «шось трохи знали за него» й могли вигнати годованця, дати йому нове місце або й знищити, була досить широкою. Прикметною в цьому ракурсі є фраза одного ґазди, котрий справляв сусідці січкарню, а годованець йому заважав: «Ґаздиньо, йди си роскажи свому панови, ’би ми січку в очи ни метав, бо я, — каже, — ’го вижену звідти. Я ше маю так само для нього таке, шо ’го вижену».[925]

Інша бувальщина розповідає, як «хату розбирали, і чоловік виліз, як знімали дах, і там шифер вийняв і сказав: «Йди там (до тої другої хати), ти юж ту місця не маєш».[926]

Вигнання годованця, однак, не минало безкарно:

— «Приносив всьо: велися кури, телята. Як його виганяли — то всьо вмирало, і так було зі 7 літ».[927]

— «Були люди-знахарі, які давали від нього ради. Треба було його підкурити і винести в таке місце, де люди не ходять. Але хто то поніс, то так би було на нього то перейшло. А свекруха невістки пошкодувала і каже: «Я вже стара, а ти молода, діти маєш, дай то я понесу». Та й понесла, і за три дні померла».[928]

Годованця можна було й знищити. Як і чорт, він нібито боїться блискавки («де грім — то в него б’є»). Відповідно популярним є сюжет, як господар заманює годованця перед грозою в поле, нібито оглянути посіви. Від грози обіцяє прикрити капелюхом, а потім не виконує обіцянки — і годованця вражає блискавка:

— «Каже: прийшов до ворожбита, каже: «Я зрóблю». Каже: «Вот у неділю возьми його, виведи на поле. І буде хмарка. Він буде тікати додому — не дай, — каже. — Возьми капелюх, постав капелюх, най лізе під капелюх. А сам відійди в сторону». І то й так — він вивів його, і дивилися й поле, і всьо. І потім — йде та хмарка. Той — тікати додому. «Нє, — каже, — шо ти боїссі, — каже, — ти зо мною. На — лізь під капелюх». Той заліз під капелюх, [а той відійшов] — грім вдарив і вбив».[929]

— «Накривали капелюхом, а то ся грім вдарив, та й вода ’го розпóрсла. То йден косив. А то грім, надходóло. А він (годованець — В. Г.) — тікати. Повíдат [йому господар]: «Та я´к будеш тікати, як ше мушу в поли кíлля класти». — «Та де ся дію я?» — «Я тебе прикрию капелюхом». Та й грім вдарив, та й…»[930]

В смт Добромиль зафіксовано ще один спосіб: «Як нікого не буде вдома, скажи: «Петрусю, ходи господарку оглянути». Взяти чорта за пазуху, одягти в кожух, скидати в прірву, і втікай до сонця конем; як перестане гриміти — ти врятований».[931]

Усе ж зазвичай люди, котрі «знали дати ради», не виганяли й не знищували домашнього духа, а лише усували наслідки заподіяного ним лиха. Наприклад, щось «пошептавши», могли відносно легко вийняти худобу з-за драбин: годованець «дозволяв». Іноді він і сам виправляв заподіяну шкоду: після того, як «знаючий» чоловік кидав капелюха в уявну пожежу, полум’я зникало; після однієї лише фрази: «Тху! Хто зметав — той витягне!» — худоба опинялася на місці.

Як варіант можна було ще за життя продати годованця:

— «Як господар переселявся, то він за ним йде. А шоб не йшов — то ні, хіба би продав його з чимось, то так сі відчепе, а так він не піде від тебе, буде з тобою, поки будеш жити».[932]

— «Ну то ж чорт… злий дух… він переходе. Мусиш комусь віддати. Як він буде тебе мучити — і мусиш комусь віддати. Найти такої дурної людини, шо не знає, шо він має того злого духа. Мусиш найти таку людину, аби віддав він зо всім. Тоди він збуваєсі. З свóї душі вже він злітає, той злий дух, і переходит на ту людину, котра купила».[933]

— «Якби хтось хотів збутисі, то бере на базари продає. Мож передати кому».[934]

Уподобання та застороги. Співжиття з домашнім духом зобов’язувало його господаря до певних правил поведінки. З тексту, який подав М. Зубрицький, дізнаємося, що годованця належало поїти, причому давати йому пити зі сліду людини: «В селі Ґалівці, Староміського пов., жиє заможний ґазда. Називають єго Благий, пише ся інакше. Є старий отець, і щось два сини. Раз якось вибирав ся старий і найстарший син в дорогу, тай вийшов на задні двері і мовить до своєі жони, що щось робила в горідци: «А не забудь напойіти го». А вна відповіла: «Коли я ся го бою». — «Не бій ся, не бій». А стояв за плотом сусідський парубок і всьо чув. Хованця поять з сліду. Упав дощ. Того самого дня ішов тот парубок дорогов і видить, що якась баба на дорозі прикучнула. Приходить близше, а то Блага; надслухує, і чує як она припрошує: «Пий любойко, пий!» Парубок без душі як не пустить ся, аж ся за ним закурило».[935]

Зрідка трапляються свідчення, ніби «годували ’го кров’ю: лизав кров з бочки».[936]

Інші вважають, що годованець п’є молоко:

— «Дає му їсти раз у добу. Він має окрему лишку і миску, — і горище, — а страву не сміє солити. Кажут, він собі держит єго над горішником у ринці, і у ринці стоїт човник для него. Та дают єму їсти, як від корови молоко унесе, але то молоко доїт на віглі (навідліг — В. Г.)».[937]

— «Під дашок на вугла давали ’му молока».[938]

— «Молоко несут на під. І кажут, шо то ззідає».[939]

Відомості з колишньої Проскурівщини про те, що «вихованця» годують пшеничними паляницями й молоком, знаходимо в П. Чубинського.[940]

Повсюдним є переконання, що годованця потрібно частувати несоленою їжею. Як варіанти, несоленими яйцями,[941] чиром (стравою з кукурудзяного або вівсяного борошна): «Ну а там у вас в сусідстві, нє? […] То драбина на під прив’єзана навіть там до балька, то чоловіка як нема, жінка як іде, аби не посунулася з драбинов. І дає їму чир ковтаний усе, кукурузяний чир. Наколó вже їсти хоче, тоди лізут догори, дає йому їсти. То багато бýло так, тепер нема».[942]

Переважно ж домашньому чортові готували кашу. Її в мисці чи в черепку ставили на горищі біля драбини, безпосередньо «на під», під платвою чи «на платву» на стриху, «на сіни, на тік в сінех», під каглу в сінях або на кінчик «ґраґарє» (сволока), який виступав у сіни. У випадках, коли місцем перебування домашнього духа було дерево, несолену кашу клали в дупло:

— «Хованця тримають багаті господарі на стрихах і годують їх несолоною кашею».[943]

— «Мількові давали несолену їду і клали на платву. Казали, шо він на поді живе. [Говорили: ] «А ти чо’ їж несолене, як той, шо за платвов сидит».[944]

— «На платву несолене ставили».[945]

— «Несолену їду на той кінчик ґраґарє там клали. То від поду так».[946]

— «Казали, що має того, моци би не мав. Десь на платві. В стодолі на платві. Там йому клали їсти вже, та аби не солили».[947]

— «Їсти їму на під подає, там на фасіяті таке вікно є…».[948]

— «І ше так говорили, шо я´к треба бýло: сідали їсти, то вже клали до сінóй, шоби то воно вóстило; а другі кажут — ні, то для того, шоби він покуштував».[949]

— «То, шо сами їли, та й тóму давали».[950]

— «Казали, що якщо хто мав годованця — нечисту силу, шо йому допомагав в хазяйстві, то він йому мусів з каждої страви, яку клав на стіл, дати і відносив там, де сидів той нечистий».[951]

— «Десь на поді за комином чи в бощі, де він там мав кімнату, ставили йому їсти несолене».[952]

— «На Святий вечір несли му їсти на стрих, несолене».[953]

— «На Святий вечір — сами не вечеряют — перше йому дают. Ставлят на платов, геть догори. На крайню платов».[954]

— «То в нас був такий німець, то він на Святий вечір, перед Різдвом тому годованцю 12 страв несолених носив».[955]

— «Гудованиць, фéдько. Тут в нас в одній хаті, казали, сидів. Там потім священик жив. Кажут, шо на Святий вечір дванайціть страв їму треба давати, раз на цілóй рік. І він тим живе цілий рік. А на Святий вечір його тре’ гóстити. Так кажуть. Десь там їму ставлять. Солити, кажут, не можна було їму».[956]

— «На Святий вечір треба було всю страву не солити, там варилося сім страв, і ніяку страву не солити. Каждої страви дати йому їсти, і тоді той помагав. Та їк дасте йому солоного, то він збитки зробит».[957]

В одній з оповідок годованець сам вимагає в господаря: «Все на Святий вечір має бути двінайціть страв несолених. На поді [під платву] все маєш мені винести на тарелях, аби було несолене».[958] Частування годованця на Святий вечір у карпатському регіоні вповні відповідає такій самій ритуальній годівлі домовика на Поліссі, співвідносячи не лише домовика, а й годованця з душами померлих, яким на Святу вечерю лишали гостину.

Якби хтось випадково або навмисно посолив їжу чи дав годованцеві свяченого, той у кращому випадку вилив би страву на голову того, хто її приніс, а в гіршому — помстився б на худобі чи на господáрстві загалом: позакладав би худобу догори ногами за драбинó, у ясла чи повідв’язував би, поперекидав би речі, не давав би заснути вночі тощо. Поширеними є оповідки й бувальщини про те, як слуга через незнання чи назло господареві солить їжу годованця. Годованець після цього заподіює шкоду, однак після наказу чи «перепросин» господаря сам і наводить лад:

— «Диявола називали допомíжником. […] На платву несолене ставили. Слуга посолив — то геть усьо було порозкидуване в хаті і вікна побиті».[959]

— «Мама росказувала, шо десь в них у сусідах тоже був [годованець], то їх лишили домарити десь якого то свєта. Каже, шо варила їсти, та казали [їй], ’бись поставила ту їду до сіний та абись не солила. Мама каже: «Таке пам’єтаю!» — та й посолила. Та гет усю пшеницю вісипав, скриню перевернув, всю пшеницю до шпентинки, о, в сінєх. Але так, каже, в[о]ни прийшли, а мама плаче, каже: «Йой, шось я наробила!» А в[о]ни кажут: «Не бійсі, нє, не бійсі». Та й прийшла, сказала: «Ану, ’би я того не виділа, шо ти наробив!» Каже — моментально зара[з] то всьо пропало. Поприбирав».[960]

— «То є біс такий, підходит. Ну і кидає худобину у яслá, підступає, підкушує. Він має назв много. Він є перший чорт. З чорта — біс, а з біса — невмитий, котрий ходит по шкáлах (по скелях — В. Г.). От. […] Він так, ну, шо я вам можу сказати… Меї жінки мати служила в дікá. І він сам був дікóм, дє´чив — Боже слово — за попом. А мав того домовика. І він був богач: він мав два слуга, їздові, хлопці молоді, [їздили] кіньми. То були дві пари коней, чи там пара коней і пара волів. І мав дві слýжниці, доярками, обходчиками коло корів. І сказав так: «Дівки, ви зваріт, — каже, — вечерю і поставте на сіни, на тік в сінех, от, лиш би не дай, боже, ви не солили». Ну шо він був за дєк, шо він вірував в Боже слово, в хрест і в Закон, і за попом співав, а домовика мав для охрани? Так дівки і робили: варили їду, ни солили, клали у сінех на тік. Вечір поставлєт — на ранок посуда чистюска — стоїт собі, порожна.

Але то було не перший раз, і не другий, і не третий і не якийсь. Колис то ті два хлопці їздові тих двох дівок порадили, служнóць тих: «Дівки, ви дурні, а ну, — каже, — посоліт. Шо то, — каже, — буде?» Взєли дівки, посолили і поклали на сіни. Ув якийсь час, коло десь півдесєтої — до десєтої — як з поду — він найшов якийсь такий ящичок — як улупив на сіни, так сі [той ящичок] розсипав. А вони в хаті застигли. Йой, та й одна другій: «Ти видиш, ба шо ми зробили? Ба хто то є? Ба шо то є?», — і не знали нічо’. Потому допирає форточку в вікні, зазирає з одного боку, з другого: такий чорний, цвіт делікатезний, шо ну. А їх пострах узєв страшезний, от. То тої самої ночі.

Другий день рано приходит дєк та й каже: «Курви (Пробачте за слово, бо то — баби, дáми та й…)! Так би вас та так! Я вам казав: варити — не солити! Чого ви так зробили?! Вас хто на то порадив?!» Вони й кажут, шо то ті хлопці. Там вже шось чи забули, чи замилили, чи шось, якось так попало. «’Би ви більше так сего не робили…»

Та й так — то кінь чорний з одного боку, то — з другого, то — два з одного боку, з другого. То кіт такий чорню´нький, делікатний, каже, дивитсі так, зазирає файню´нько, такий лагідний, — а то всьо дідько сі перетворював: і конем, і котом, і бузьком, і де чим на світі він сі зробит. От мій брат бузька бачив у січні на стовпі телєфонному. То де ж той бузько у січні буде?! А то той чорт».[961]

— «Йой, я раз як поїхала в Станіслав, тогди як була голодовка. Та й прийшла до якогось чоловіка, ото в Пороги. Шкіру овець — аби я продала, аби купити шось їсти додому. А тамка казали, шо то в нього є «той», моци би не мав. Та й ночувала я там. І прийшлося — січку йдемо різати. Ше в нього син був, та й я вже дівчуром таким… Ну та й залагодили їсти йому та й поклали тамка на припічок. Але тота їда несолена… Така їда, як сам [їси]. А я такий був шурко. Та жінка каже: «Аби, дитинко, не брала, то не тобі». А я: «Добре-добре… А кому ж?» — «А слугові нашому». Ну а я вхопила соли та й присолила. Та й каже [та жінка, що] треба винести йому до сіней та й там покласти під каглу. Винесла й поклала. Та й прийшла до хати — вечір— та й лягла спати. Боже! Рано ми стали вдосвіта — була лишень четверта година, та й ріжем січки. А то [з]відти — бех! Насеред сіней — цілу бочку ропи — розіллєла си, обтраскала мене. Він так відімстив. А той чоловік: «Йой! Шляк би вас трафив! Хто ж це дав йому солене?!»[962]

— «Моя мама казали, шо то в коті, кіт такий був чорний в ґазди. Моя мама служила в ґаздині, і не знали, шо то є. І все було на горищи на під якась миска стоїть, а мама то [з]відки знали, та й думали, шо то котові, та й дали туди каші посоленої, шо мама зварили. То те, що було на поді, все поскидував наниз, де були якісь скрині ті. Ґаздиня каже мамі: «Шо ти, Параню, ти шось, — каже, — чи не чіпала». — «Та нічо’, — каже мама, — не чіпала». — «Ти давала шось їсти котові?» — питає ґаздиня. — «Та давала, отої каші». — А ґаздиня: «Аби ти більше не лізла до того». То він всякі збитки робив, якби дав соленого, то він тобі і теля викине зі стайні, і корову».[963]

— «Колись казали, шо одна господáрка там бýла, шо мала мама того щез би. А поїхала десь з чоловіком фірою, як то колись їхали, до Коломиї чи куда, а невістку, сказала, шоб вона на під їду дала. Сказала що, але не солити. А вона посолила спіціяльно. То каже, шо зразу та миска полéтіла за нею у долину. Це ще баба-небожка, вони з дев’ятсотого року були, то вони багато розказували».[964]

— «Але це багато мали. От тутка коло нас бýла така баба, так вона мені розказувала… то вона казала, шо в мóго брата бýло, каже. А я кáжу: «Та шо то, як бýло?» А вона каже: «А відки я знаю шо?» Він такий богач, має худобу, всьо, а вона така бідна, жóла на кватирі в людей. А вона каже… а він їхав на вісіллє´ на друге село, та й каже: «Марійо, лиши сі мені коло хати, би сь дала ввечір вісипала худобі їсти, та й свинє´м, та й всьо. І на під аби поклала їсти, би с зварила ковтанéц (то таке з кукурудзіної муки), але би с не солила». Та й, каже, най бýде. О. І вона каже, я вже ввечір — це дáла, а він як за мнов кинув— я не знаю, хто це є — та й цілý ніч робив збитки. Я, каже, ліглá спати, бо м сі лишила в хаті, коло хати. Я, каже, лігла спати, я чую, вже… такий крéдис, а тамка стояли миски — вже падýт мискó. Через хату. Я чую — вже худоба рикáє в стайни. Боже, каже, я до ранку не спала. А як він вже приΐздит, а я їму рано кáжу: «Йой, я би більше в тебе сі в хаті не лишєла, бо де — за мнов кидáв і все…» — «Я тобі казав, ’би ти не солила». Ади — всьо на місци стоїт. А то всьо на місци, але воно си… воювало».[965]

У демонологічних текстах часто побутує варіант, коли годованець, мстячись за посолену їжу, перекидає догори ногами в ясла бика, корову чи коня:

— «Той, моци би не мав, соленого не любит. Десь поперевертав худобу догори ногами в яслах».[966]

— «Казали, що має того, моци би не мав. Десь на платві. В стодолі на платві. Там йому клали їсти вже, та аби не солили. А комусь слуга був посолив, та корóви в яслі поперевертав».[967]

— «Десь дáвно-давнó казали, шо в нас на початку села в одного якийсь був такий панóк. А в нас тут один в него служив та казав, шо йому вже ґазда давав їсти, ’би він відніс тамка у стодолі на платву. А взєв собі раз та посолив той слуга, та й поклав. А той каже: «Ну, вже ти шось зробив, бо вже в стайни корови стоят в яслéх». Той каже: «Нє, нічо’…» — шо він не любив солéне. То той моци би не мав».[968]

— «А слуга колись підсолив, піддививсі, шо понесли їму їсти шось тамка, і підсолив. То той домовик перевернув усю худобу в яслі догори ногами. То ни брихнí — а то бýла правда».[969]

— «В нас в одного чоловіка казали шо був та й слýжниці служила, а хтось її намовив, кажут: «Візьми посоли йому кашу тоту, шо ти носиш». Вона як посолила, то він корову на пóдрю аж вісадив. Зайшли до стайни, а корова в яслех догори ногами».[970]

Не до смаку годованцеві й горілка: «Я вам роскáжу такого анікдота, але то була правда. Мені росказував сусід мій. Він сам з двадцікь другого року, ше жóє. Гонив самогонку. Колись. Ше з бульби гонили. Гонив в стодолі, в стодолі був тік, глина, підлоги не бýло. Рік десь підісякь п’ятий… І він там зробив котел: бочка від солярки, столітрова, приклепав тото вічко… І круте собі самогонку, аби не пригоріло. Бульби, ячменю… Ну і він крутит, в ґазди. А він в сусіда жив, то казали, шо там в него є той дідько, чи диявол, чи як він там… в того сусіда. Сидів собі в стодолі сам, не мав, шо робити. А там був сусік такий, шо влізло десікь-пітнацікь мíхів вівса. На ковбанáх стояв. Дóвлюсі, там є миска така, під сусіком під нóзом стоїт. Він узєв тої горівки, шо вже капає, ну та й чи з лижки, чи з банічка якого, шось він там мав, якусь посудину, та й капнув туда, в тоту миску, тої горілки. І тільки кінчив — вур-р-р! — тоту різьбу зірвало, пішло тото вічко аж тото… і та брага вся — путь! Купа парó в стодолі… Біжит ґаздиня, а ґаздині жóла метрів чуть не підисякь як бýло до тої стодоли. Біжит ґаздині та й каже до него: «Василю, а ви нáшо тото робили? ’Бисти більше того не робили. Робіт собі свóю роботу, а туда не лізьте більше». Отак він їму дав сто грам. То його миска була, шо в[о]на їму давала їсти там. Ну а він їму дав запити. То він в неї все сидів на припічку. Там он сидів, а там он ноги грів, бо там у печí горіло. Отакий маленький хлопчик такийво, але шо волосся таке, як на мавпі. А він собі може бути і великий, і маленький, і пес може бути з него, дівка може бути».[971]

Шкоду годованець заподіяв би господареві й тоді, якби той його не погодував:

— «[Господар] мусів давати годóванцюві їсти. Там в нього бýла тарілка, і в тій тарілці бýла їжа. То ту миску на розі, на западному вуглу ставили. Коли він його ни задовільнив, той відтам кидав, годованець, сніпками, сіном, шо там бýло, патиками, шо там бýло на стрихý — він кидав. Йому просто на голову».[972]

— «Носили ’му їсти на Святий вечірь десь на під, несолене. Як ся добре з ним обходóли, то господáрка йшла файно. А як йому не впольняв всьо, шо треба було, то він збитки робив в тій хаті, навіть спати не можна було».[973]

— «Лихе бýло на поді, шось там гримало, кóвтало. Говорили, шо треба їсти дати, віднести на під, аби не бýло голодне, бо лихе буде».[974]

— «Таке говорили, шо юзика тре’ годувати, бо він як злосний, то може хату підпалити».[975]

— «То так люди зразу не знали, і люди були на базари, і той ґазда шось продавав, і разом з тим продав його. І він прийшов додому і не знає, що є. Аж відтак пішов до того ґазди і каже їму, шо то таке. А він, той, каже, шо я тобі дав, аби тобі всьо вéлосі і аби тобі бýло добре. Але треба з ним добре обходóтисі. Бо як ти шось не так зробиш, то всьо може бути: і хата згоріти, і всі можуть повмирати. Це треба з ним добре жити. Треба їсти дати в порý їму, бо як не даш їсти, то… […] Юзь, юзик називали. […] Але колись люди тримали, бо він шось помагав на багатство. Худоба вéласі, і гроші мав — багачі. І то все казали — ади, той багач».[976]

Так само годованець чинитиме, якщо хто вдарить його:

— «То такий був Стефан, він вже небіжчик, то росказував, шо служив там в одного. Та й послав його господар: «Степане, йди-но принеси того сиру, бриндзі, з бочки, та з бульбою з’їмо». Ну, той набрав бриндзі в миску ложкою такою дерев’яною, здоровою. Аж звідкіль вилазит хлопець з-за скрині. Ну, такий — сантіметрів восємдесят, до метра не доросло… Та й потя´гло руку до того сиру. А він витігнув ту ложку та й його по руці — свись! Воно відскочило, замірало на йóго вочі та й втікло там за ту скриню. Приніс він сира до хати, поставив на стів та й не повíдат ніц, шо він таке видів. А то вже було надвечір, а той господар був багач. Скрині стояли: жита, пшениці. Коли тако — бевх! Загриміло. Той встав з-за стола, каже: «Шось недобре». Коли знов — бевх! Всі скрині погаратав, поперевертав. Господар каже: «Сиди-сиди, Степанцю, я вже сам якось». Зранку той Степан встає коровам дати їсти — все чистенько, позаметяно. То той господар каже: «Ану, росказуй, шо там було». — «Та так і так». — «Степанцю, ’бис біше його не бив». То, видно, той старий його перепросив, і він все те позбирав».[977]

— «Другий парубок служив у того ґазди. В зимі молотили в оба, а ту десь взяв ся на стайни кіт і мявкав. Він го зганяв, а далі замахнув ся на нього ціпом, а старий Благий мовить: «На що бєш кота? Будеш видіти, що з того буде!» На другий день рано прийшов парубок до стайні давати худобі йісти, а худоба вся обернена задом до жолоба і за хвости попривязована. А Благий до парібка мовить: «А видиш! То кіт таке наробив».[978]

Як і домовик, годованець не любить порушення усталених норм етикету. Наприклад, коли жінка ходить простоволосою:

— «Одного разу був домовик у хаті. Як бив чоловік жінку, то домовик давай крутитись по хаті та бочку з житом перекинув. А хазяїн сказав до домовика: «Ану, сину, давай позбирай жито в бочку».[979]

— «Говорили, що домовик, який живе в хаті на стриху, переходить в жінку без хустки. Не можна жінці ходити без хустки».[980]

Також годованець не любить, коли про нього згадують сторонні: «Був чоловік і мав собі дідька. І прийшов сусід і бачить — а кіт побіг під ліжко. А той чоловік каже: «Тихо…» — бо не можна говорити».[981]

Надто не подобається домашньому духові, коли його називають дідьком, чортом: «Там у сусідстві — мертвец, вмерла там жінка. А в них півница велика, виклали там студенéц (холодець). Та й пішли жінки за тим студенцем. Дала господині ключ їм, каже — йдіте відомкнете й озмете. Вони доходіт та’ гі в півницу там, а то як там загуркотіло, в тій півници, вони відти — хода. Кажут — по студенцеви, там завалєла сі півниці. Прибігают та й кажут сій ґаздині: «Йой, там так згриміло, то півниці впала». Вона ка’: «Ви шос балакали там?» А одна каже жінка: «А я тіки казала — йой, кажут, шо тут є дідько, я бóю ся, каже, туда йти». І повтікали відти, а вона приходит. «Ви шос говорили», — каже. Та й, каже, ми не признаєм сі, шо я так казала. Каже: приходим — студенец стоїт, як стояв, нічо’ не впало, нічо’ не гримнуло. Но але таке казали. Я не бýла там, я не виділа, ну але я чула таке. То таку бáйку я вам кáжу».[982]

— «Мож єго продати. Є такі, шо продают. Якшо ти согласен, каже, купи собі домовика. Ну а ти думаєш, як знаєш, шо таке домовик. Ну а як не знаєш, та питаєш: «Шо таке?» — «Ну та такий допомíжник…» А він вóскає, нявкає, порскає — я´к ти не хочеш (він єго носит у рукзачку). І попробуй єго назвати, а він відповідає — називає тебе. Каже, один носит на базари, та й каже: «Ви би купили сесе у мене?..» Нє… «Шо то у вас, — каже, — піскає? У тім, у вєщмєшку, в рукзаку?» — «Та, — каже, — такий допоміжник мій. Ви би купили?» — «Ая! Ше мені треба якого дідька?!» Баба (що так сказала — В. Г.) ше й була рижава, рижувата. А він (годованець — В. Г.) тоди каже: «Ти, курво рижа, — каже, — то ти, — каже, — мене обзиваєш?» З рукзачка. А то, знаєш, то страшне. Воно так — то піскає, то нявкає. Та він має закручéні руки, ноги назад єму. Ноги стоят — шо мали бути наперед, то в нього назад, руки — шо наперед — назад. Він сі перетворяє в всєкого на світі. Хвіст такий коротенький».[983]

Нарешті, годованцеві не подобається, коли хтось займає його місце. У таких випадках він переносить небажаного гостя деінде:

— «Ще мені оден друг росказував, одногодки ми бýли, в кавалєрку ходили. Прийшов я, кáжу й[о]му: «Юрку, в тебе дідко є». Каже: «Може, й є. Я не знаю, я не видів». Але шо, ходилисмо, бахурó по вулицьóх, та й віліз спати на горý в стодолі, на пóду, та й не лєг у цей кут спати, а лєг у той кут, там, де він ґаздує. Я, каже, віліз туда, лєг спати, я си рано пробуджую — а я в стодолі на тоцí з пластóм сіна. Він його помáленьки сонного знєв з пластóм сіна [з]відти, і той не чув. Аби ти міні більше в той кут не ліз. Там його кут, він собі там сидів».[984]

— «То стара баба вже, вона, каже, пішла на службу в Заріччє (вона, малá, служила). То там ше той був «невмитий». Диявол. Вона каже: «Шось так мучит на подí». Вона на поді спала. А він мучит та й мучит. А він (господар, у якого вона працювала — В. Г.) як насварив [«невмитого»], та й тото… Казав [господар]: «Вже піди спи, вже чіпати не буде»… То якийсь кіт приходив, — він на кота може перебратися».[985]

Слід, однак, зауважити, що господар годованця мав над ним неабияку владу й міг зарадити можливим неприємностям: «То в нас в одного був чоловіка. То ота от Зосі казала, шо як прийшла, то він за комином і був, у Мáрчихи, та лісниці (яблуко — сушенóк, яблука — сушéники) метав. Каже: «Я спала на печи, а там були лісниці, а він в мене лісницяма». А ґазди не бýло дома, каже. Прийшов, а я: «Йой, я так ся бояла спати, бо в мене кидáв лісницяма». — «А він нічо’ біш не казав тобі?» — «Нічо’». — «Ну й не бійся, спи сміло». А Никола ліз на хату, шо будував, та й каже: «Я ся бóю, аби не впав». — «Ти не впáдеш, лізь сміло…»[986]

Загалом можна відзначити, що, попри вагому частку скепсису («Люди брешуть, то й я вам брешу»), майже в кожній розповіді про годованців звучить прихована віра в те, що вони насправді існують: «Один чоловік казав: «Годованець є, поки я є, бо тяжко роб’ю». А от він умер — і так і є всьо».[987]

Показовими є й такі висловлювання: «Ми зараз того не хочем. Як кажуть старі люди — шоб наші вуглá того не чули, не знали», «Я його николи не виділа, бодай іс пропав», «То є страшне, я би того не хотіла», «Того люди не хотіли, бо то є нездале», «Погано в хаті, як він є. Люди слабовали в тій хаті, де він є» тощо.

Люди досі остерігаються купити хату чи яку-будь річ із годованцем, вважаючи, що він допомагає лише тому, хто його вигодував, а іншим шкодить: «Он там в Стрільбичах, то хата крита, і нéхто її не купит. Бóяця».[988] Так само бояться перейняти годованця від людини, яка перебуває в передсмертній агонії: «Любому може передатó, ну але хто його хоче».[989]

Разом із тим нині існування годованців нерідко співвідносять із давніми часами, хоча воно залишається поза сумнівом:

— «То колись давні люди, шо було, шо багато мали».[990]

— «Але то дáвнє-дáвнє. Тепер нема вже тих дідькíв. То вже вóйна винищила — і ті дідькó, і всьо».[991]

Незважаючи на ототожнення з чортом, годованця уявляють не настільки шкідливим. У переважній більшості випадків ідеться радше про небажаність контакту з цією істотою, ніж про страх перед нею. Свідчення інформаторів часто не містять осуду чи ворожості до тих, у кого годованець нібито є чи був. Розповіді — а це насамперед бувальщини — є дещо відстороненими, незаангажованими. Вони здебільшого просто констатують факт, що годованця може виносити собі будь-хто й той допомагатиме хазяїнові. Трапляється навіть, що люди з жалем говорять про такі випадки, адже там, де є годованець, насправді «нема в добрі нічого».