Усі в цьому поїзді — підозрювані

Розділ 17

Вечерю подали на телеграфній станції — одній із найстаріших садиб у глибинці країни, на півдорозі вздовж «центрального хребта» Австралії. Початково вона слугувала ретрансляційним пунктом для повідомлень абеткою Морзе між Аделаїдою та Дарвіном. Ми, письменники, подорожували тим самим маршрутом, що й електрон зв’язку сто років тому. Залізниця також могла слугувати телеграфною лінією.

Сама станція була скупченням історичних кам’яних котеджів, перетворених на музей: кімнати відгороджувало оргскло, а на столах у колоніальному стилі розставили експозицію з пластикової їжі. Котеджі оточували галявину зі столами, накритими білими скатертинами, ніби то було весілля. З олов’яних ванн виглядали шийки пляшок білого вина й пива і нагадували морські міни, а на сцені гітарист і гравець на банджо наспівували кантрі-мелодії. Поки на відкритому вогні, на віддалі від гостей готували вечерю — достатньо близько, щоб спокушати нас сільським куховарством, але не аж так, щоб ми почувалися як на кухні, — у ніздрі проникав запах смаженого м’яса. Перед поїздкою нам сказали прихопити одне офіційне вбрання спеціально для цієї вечері, тому на мені був смокінг, що, на щастя, прикривав зім’яту сорочку, яку я забув повісити на плечики. Захід сонця був майже спокусливо золотим, фотографічно ідеальним. Уздовж заднього паркана вишикувалися штативи й клацали об’єктиви, наче армія, що захищала лінію фронту.

Попри всю красу заходу сонця мій погляд був прикутий до Дугласа. Я не дуже розуміюся на зброї, але знаю, що той її тип, який він викинув у смітник, — маленький револьвер з обрубаним стволом; той, у якому ви обертаєте патронник для гри в російську рулетку, — був, як і більшість зброї, незаконним в Австралії. Він не належав до зброї, яку дозволено носити при собі. Я гадки не мав, як він провіз його в літаку з Техасу, тому припустив, що він забрав його в Дарвіні. Звісно, те, що зброя в Австралії заборонена законом, не означає, що вона недоступна, і Дарвін має багато сільськогосподарських угідь, де використовується легальна вогнепальна зброя, але Дуглас мусив мати мотивацію, щоб таку знайти. І якщо вже він пішов на все це, навіщо позбавлятися револьвера, не випустивши жодної кулі?

Тепер, на противагу тому, яким напруженим і потайним він здавався на платформі, Дуглас мав розслаблений і безтурботний вигляд: танцював собі перед музикантами із жіночками з книжкового клубу. Від нього віяло святом. У цьому менше звинувачення, ніж могло б здатися: у повітрі витало дуже мало горя. Три чверті поїзда не знали, що сталося, а з тих із нас, хто знав, лише деякі вважали, що це було щось інше, ніж раптова трагедія. Я маю на увазі, що люди вирішили насолоджуватися моментом.

На вечерю подали смажену на вогні ягнячу відбивну й шоколадний десерт. У кожного з нас було визначене місце; картки з іменами розмістили так, щоб навмисно відокремити кожного від його пари на цю подорож та ініціювати спілкування, тому ми із Джульєтт сиділи не поруч. Однак С. Ф. Мейджорс була за моїм столом. Після основної страви, коли кілька гостей пішли, щоб постояти біля вогнищ або відер із льодом, залежно від температури, якої вони потребували, я вмостився на сидіння поруч із нею.

— Ми ще не встигли як годиться поспілкуватися, — мовив, простягнувши їй руку. — Дякую, що запросили мене на весь цей захід.

Мейджорс здійняла брови, ніби збиралася щось сказати, а потім хихотнула й похитала головою.

— Увесь цей «захід», — вона роздратовано покатала на язику це слово й кинула мені його назад, — цілковита катастрофа. — Потерла скроні. — Якщо побачите, що прийшов Ваєтт, дайте мені знати. Я воліла б із ним не перетинатися.

— У тому, що трапилося, ви не винні.

— Скажіть про це юристам «Джеміні». Навіть при тому, що Ваєтт ось-ось перетворить свою компанію буквально на вантажівку з готівкою, вони все одно захочуть когось звинуватити. Це торкнеться і мого місця в правлінні фестивалю, а може, й у всьому Товаристві авторів детективного жанру. Ми вбили Генрі Мактавіша. Упевнена, що тепер багато письменників захочуть до нас доєднатися.

— Я гадав, це був серцевий напад, — прикинувся я.

Вона випила достатньо вина, щоб стерпіти мене.

— Звісно ж, ви так вирішили. Як психолог, Ернесте, я можу вас читати. Просто прямо запитайте в мене те, про що ви прийшли запитати.

Вона висловилася так лаконічно, що я вирішив, що можу поставити лише одне запитання. Тому поки визначався з ним, долив їй вина. Здавалося, цей жест її не вразив, але вона все одно трохи відсьорбнула.

— Який психологічний портрет одержимої людини? — запитав я. — Як у сталкера?

— Або суперфана, — додала Мейджорс, не маючи часу на мої тонкощі. — Захоплення — це чудово, але запитання в тому, де воно перетинає межу, за якою вже стає нездоровим. Для девіантної поведінки сталкера не так уже й важливо, за ким стежити. Сталкер може уявити, що має певні стосунки з цією людиною, зв’язок, який бачить лише він. Сталкери вписують себе у світ, частиною якого насправді не є, і виправдовують свої вчинки в дуже неймовірні способи. Наприклад: «Я йшов за тобою додому, щоб просто пересвідчитися, що ти в безпеці». Це — нездатність відрізнити власні бажання від бажань жертви. Хибне тлумачення ввічливості як флірту, привітності — як потреби. Якось так.

— То небезпечне саме баченням ситуації? Бо сталкеру може здатися, що рішення жертви впливають або навіть спрямовані на нього, хоча насправді вони взагалі його ніяк не стосуються?

— Саме так. Скажімо, я дістаю роботу мрії та переїжджаю в межах країни. Це нікого не стосується, цілком особисто. Але хтось із таким поглядом щодо мене може розцінити це як напад на себе. Вони не люблять змін.

«Зміни», — подумав я. Як, можливо, не писати більше певні книги. Над цим треба було поміркувати. У моїй свідомості промайнуло ще дещо, згадане нею.

— Що ви мали на увазі, коли сказали, що Ваєтт ось-ось заробить купу грошей?

— О, торби бабла. Книги Генрі, звісно, добре продаються, але смерть автора робить його останній роман літературною сенсацією. Знаєте, як буває, коли викопують половину рукопису автора, що давно не писав. Як-от «Іди, вартового постав» Гарпер Лі або серія «Міленіум» Стіга Ларссона, яку опублікували вже після його смерті. Це як воронка продажу. «Останній твір автора». «Більше не буде». «Краще прочитайте». Крім того, — вона змахнула рукою, — перевидання, нові обкладинки, реклама генія, — вона буквально захлинулася від цього слова, — «пішов із життя занадто рано». Це золота жила. Смерть Мактавіша — це найкраще, що могло статися з Ваєттом Ллойдом.

— А…

— Стривайте. Тепер моя черга.

Я відокремив шматочок десерту й поклав його собі в рот. Тягучий і маслянистий, він був схожий на кекс.

— Гаразд.

— Це не про правосуддя. Це про те, щоб довести свою цінність.

— Це не запитання.

— Не воно? А. Ну, правда моя. Можна дати вам пораду? Вам варто бути обережним у тому, як дивитися на все це, тому що зараз ви хочете, щоб це виявилося вбивством. Ви так цього хочете, що можете проігнорувати реальні факти, аби все відповідало вашим бажанням. Почасти ви це робите, бо потребуєте історії, а на кону ж у вас — сто тисяч…

Я скинув руки догори.

— Звідки, в біса, всі про це знають?..

— Почасти — це тому, що ви хочете довести собі й решті з нас — Вольфгангу, Ройсу, — що чогось варті. Тим, хто вважає вас занадто комерційним або просто щасливчиком.

Вона нахилила до мене свій келих, і я знову наповнив його з пляшки, що стояла посеред столу.

— Але здебільшого все через те, що вам потрібно бути корисним. Бо якщо ви не пережили всього того, що сталося з вами торік, аби допомогти комусь зараз, то чому ви взагалі вижили? Саме тому ви написали першу бісову книгу. Щоб відшукати якийсь сенс у тому, що сталося. Тому ось моє запитання до вас: чи я маю рацію?

Моє мовчання дало потрібну їй відповідь. Вона кивнула — я можу ставити наступні запитання.

— На цьому фестивалі доволі різноманітна група людей, — наважився почати я. — Їх так дібрали навмисне?

— Мені був потрібен баланс між відомими іменами, новачками й тими, хто захопить заголовки. Вольфганг допомагає отримати фінансування — грантові комітети люблять трохи аристократизму. Хоча я не очікувала, що ми отримаємо стільки заголовків, якщо можна так висловитися. Я б сказала, що проробила дуже хорошу роботу, як гадаєте?

Отже, це пояснювало запрошення Вольфганга. Причина запрошення мене й Ройса залишалася незрозумілою.

— Це не має нічого спільного з тим, що ви, Ліза й Мактавіш були на Единбурзькому книжковому фестивалі у 2003 році?

Від цього вона розпрямила плечі. Келих із вином зупинився біля її губ і запотів від її дихання.

— Я вважаю, що зараз дуже невдалий час коментувати такі питання, — нарешті сказала вона.

— Тоді навіщо ви мене запросили?

— Я вас не запрошувала, — суворо відповіла вона, явно помстившись за моє попереднє запитання.

Я не звернув уваги на цю шпильку, натомість розмірковував: якщо не вона мене запросила, то хто тоді?

— Ви явно хотіли, щоб Мактавіш був тут. Подейкують, що він викрав у вас сюжет «Злетіти з рейок». Це так?

Вона наїжачилася.

— Я не збираюся давати вам мотив. Але це цікаво: гадаєте, це вбивство?

— Ройс думає, що отруєння.

Вона пирхнула.

— Що?

— Ройс думає. — Великим і вказівним пальцем обох рук вона зобразила в повітрі рамку, ніби ці слова були заголовком на шапіто. — Оксюморон дня.

— Колись він був судмедекспертом.

— Це він вам сказав?

— Це в його біографії.

— Ви ж знаєте, що біографії нічого не варті, правда? Ви можете написати там що завгодно.

— Але ж він працював у лабораторії? Він має диплом? Про таке не можна збрехати.

— Звісно, має. Але він був начебто випускником чи стажистом, щось таке. Робив фотокопії, носив каву. Це все маркетинг. Ваєтт знав, що це добре звучатиме, тому вони зазначили про це в першій книзі, а тепер, одинадцять книг по тому, я думаю, що Ройс навіть почав у це вірити.

У своєму розслідуванні я цілковито покладався на висновок Ройса про те, що знаряддям убивства був героїн, тож від цих слів у мене враз стиснувся шлунок. Мені вдалося сказати:

— Насправді він був дуже корисним.

— Хочете психологічний портрет Ройса? Ми не маємо часу. Ми навіть до кінця всієї поїздки не змогли б з’ясувати його мотиви. Звісно, він зацікавлений у вбивстві, він нарешті дістав шанс виправдати ту версію себе, яка завжди була здебільшого брехнею. Я сама сертифікований психолог — я регулярно підвищую свою кваліфікацію. Звісно, Ройс, мабуть, десь проходив навчання, але я б двічі подумала, перш ніж дозволити йому поставити мені діагноз. Дослідження — лише теоретичні. Гадаєте, Ліза викрадає автівки, як її персонаж?

Подумки я ще намагався врятувати правдивість своїх свідчень. Навіть якби Ройс перебільшив свою кваліфікацію, не можна було заперечувати, що він досліджував матеріал для одинадцяти романів (і трьох повістей — щоб не забути), тож він, мабуть, був у темі. Він також згадав про дослідження героїну спеціально для однієї зі своїх книг. Чи міг я цьому довіряти? Чи я лише бачив те, що хотів бачити? Щодо цього Мейджорс беззаперечно мала рацію: я відчайдушно прагнув бути корисним.

Я розтулив рот, щоб поставити ще одне запитання, але вона стиснула мені руку.

— Ну, наш час на сьогоднішню сесію майже сплив, містере Каннінґеме. — Вона говорила співучим голосом, із придихом і доволі виважено. Так вона, мабуть, зверталася лише до своїх найбільш схиблених пацієнтів. — Гадаю, буде краще, якщо ми продовжимо вашу індивідуальну консультацію іншим разом. — Вона жестом показала на уявні двері в уявному кабінеті. — Можете записатися на наступний візит у мого секретаря, на виході.

У сталевих бочках навколо котеджів запалили вогонь, і коли музиканти заграли голосніше, на танцювальному майданчику здійнявся пил від захоплених тупотом ніг. Зірки були величними, яскравими шпильками на найяснішому небі, яке я коли-небудь бачив. Джульєтт уже не сиділа за своїм столиком. Я шукав її біля крижаних ванн із напоями, коли чиясь важка рука лягла мені на плече. Я обернувся й побачив Дугласа Парсонса, рожевощокого, захеканого. Він водночас відчутно плескав мене по плечу й намагався утриматися прямо.

— Ернесте! — здивовано вигукнув він, наче я був старим другом, якого він помітив у супермаркеті, а не тим, до кого він підійшов сам.

— Дугласе, — сказав я, кивнувши, оскільки «привіт» здалося трохи офіційним. Крім того, звертання на ім’я в моїх підрахунках додавало бал взаємодії з іншими під час цієї поїздки, а з Дугласом балів зараз трохи бракувало.

— Як проводите час? — поцікавився він.

— Ми погуляли. А як минув ваш день у місті? Багато чого побачили?

Дуглас був майже достатньо п’яний, щоб можна було запитати його «Застрелили когось?», але я стримався.

Він дивився на зірки, наче переживав катарсис. Зрештою сказав:

— Це змінило моє життя.

— Я радий.

— Маю вам подякувати за це. Ось що я хотів сказати. Дякую вам.

Я завагався, уже розчарований цією поїздкою, бо прийняв перепрошення, яких не розумів, але мене підкупило очікування в його погляді.

— Нема за що.

— Я серйозно, Ернесте. — Він вирвав із льоду пляшку, наче оголював меча. Маленька лавина з кубиків льоду вивалилася з ванни на землю. Він простягнув мені пиво. Я взяв його, знову не розуміючи, яку роль маю виконувати в цьому діалозі. — Я помітив, ви подумали, що я збрехав вам тоді. Коли ми зустрілися. Коли сказав, що подорожую сам.

— О. — Я відмахнувся. — Ні, я так не думав.

— Думали. І це нормально. Я розумію. Технічно я подорожую сам. Але зі мною є ще дехто, знаєте — духовно.

Тут я повторю правило, що привидів не допускають до чесної гри в детективах. Я вже був готовий списати Дугласа як п’яного божевільного, коли він продовжив:

— Я жив тут раніше. Вдома я вирощував худобу й хотів змін, а Австралія здавалася найкращим місцем для застосування цих навичок. Ми з моїм партнером, Ноєм, спостерігали, як цей потяг проїжджає повз — його було видно з нашого ґанку, і йому це подобалося. Він перевіряв розклад і все таке. Відтоді, як його перетворили на пасажирський потяг, я хотів на ньому проїхатися. Для Ноя. Ну, — він розвів руками, — ось ми й тут. Усе, про що ми мріяли.

— Але ж його тут із вами немає, правда? — спитав я, хоча вже знав відповідь. Два келихи шампанського. Самотні тости.

— Він помер.

— Мені дуже шкода.

— Не шкодуйте. — Дуглас засяяв. — Це саме те, за що я намагаюся подякувати. Коли це сталося, я втік. За океан. І залишався там, і намагався все забути. Але сьогодні… Я розвіяв його прах. Я зміг його відпустити. Через тридцять два роки. Через те, що зробили ви. Я вільний!

Він глянув на небо й напівзавив. Я помітив краплі пива на його бороді — вони були як роса на папороті або, менш поетично, як слина на щелепі скаженого собаки. Був він у захваті чи збожеволів, складно сказати.

Я згадав свою коротку розмову з Дугласом. Він запитав мене, як почувається той, хто когось убив. Він хотів знати, гіркою чи солодкою є помста. Навіть з огляду на контекст моєї першої книги ці запитання були особливо глибокими.

«Почекай-но», — подумав я. Що він щойно сказав? «Через те, що зробили ви». Вибачте, що повертаюся до речення, яке вже було на два абзаци вище, але це важливо. Пазл склався. Три конкретні події віднайшли зв’язок.

У подорож Дуглас узяв із собою пістолет.

Генрі Мактавіш помер.

Дуглас позбувся пістолета.

Дуглас не докладав би всіх зусиль, щоб роздобути револьвер, аби натомість просто використати для вбивства героїн. Єдина причина позбутися пістолета полягала в тому, що він став йому не потрібним. Що логічно означало, що людина, яку він прийшов убити, вже була мертва. Він звинувачував мене у вбивстві Мактавіша? Дякував мені за те, що я позбавив його клопоту?

— Вибачте, що питаю, — сказав я, стишивши голос. — Але ви згадували, що праху Ноя вже тридцять два роки. Ваш партнер — як він помер?

Дуглас блиснув очима.

— О, а ви молодець. Чому б вам це не розповісти? Щоб у книзі ця сцена заграла краще. Ніби ви це пояснюєте.

Я прийняв пропозицію. Я знав, що тридцять два роки тому сталася певна трагедія.

— Гадаю, Ной був учителем.

— Не просто вчителем, а хорошим учителем. Чудовим. Він знав своїх дітей. Школи тут інакші. У них немає того байдужого ставлення, коли просто вказують, що вчити, — тут намагаються добре познайомитися з усіма дітьми й зрозуміти їх. Ной міг би повідомити, що щось було не так, але він мав лише передчуття, а передчуття далеко не заведе, особливо в дев’яності, коли ти гей із глибинки, дозвольте сказати. Я не хочу переказувати словами, що робив той чоловік, але серед людей трапляються монстри. Однак Ной це помітив. Дівчина з його класу, зазвичай така яскрава та щаслива, затихла. Нарешті він переконав її розповісти йому, що відбувається, і збирався допомогти їй розповісти про це поліції. Я не знаю, як той чувак дізнався, що його збираються викрити, але він дізнався. Тож йому довелося придумати спосіб заткнути їм роти. Усім, хто про це знав.

Шкільний учитель. Насилля над дитиною. Кривдник, якого ось-ось викриють. Четверо дітей і вчитель, що загинули в аварії.

— Водій автобуса, — сказав я. — Це був водій автобуса. Він розбещував дітей.

Що сказав Аарон? «Водія автобуса було трохи складно розпитати — його сплющило». Так само, як і в сюжеті певної книги.

Дуглас похмуро кивнув.

— Припаркував шкільний автобус просто на коліях. Замкнув двері. Прах Ноя більше формальний, ніж справжній. Тож дозвольте запитати: як ви думаєте, чи можливо було б ідентифікувати тіло з тієї мішанини?

Я знову уявив ті крихітні долоньки на склі, хмару пилу, що підіймається, але цього разу я побачив також самотню тінь, що біжить від колій, спітнілі руки, що зісковзують із замкнених дверей. Аж раптом Дуглас гучно сплеснув руками.

Розділ 18

До речі, водія автобуса звали не Арчибальд Бенч.

Звісно, це було перше, що я погуглив.

Аліс-Спрінгс подарував мені інтернет, і сюжет про вантажний потяг, який розчавив шкільний автобус, достатньо заслуговував на те, щоб відразу з’явитися в пошуку. Я знайшов список загиблих: четверо дітей; вчитель Ной Вітрок і водій Трой Ферт. У статті ніде не згадувалося про звинувачення, висунуті проти Троя, чи про те, що хтось був безпосередньо винен: стався трагічний випадок, і нічого більше. Але сама історія, змішана з версією Дугласа, насправді була неймовірно близькою до сюжету «Злетіти з рейок» — книги, ідею якої Мактавіш украв у Мейджорс, за її звинуваченням. Якщо замінити батьків на водія автобуса, а машину — на автобус, то це був, по суті, той самий метод убивства. І той самий спосіб уникнути відповідальності за нього.

Трой Ферт, на жаль, не анаграма Арчі Бенча, незалежно від того, як скоротити його ім’я. Однак ви, напевно, подумали те саме, що й Дуглас: цілком правдоподібно, що тіла неможливо було впізнати або витягти після аварії. Тут також було б чесним нагадати вам, що Генрі Мактавіш був покалічений на лівий бік. Не хочу вводити вас в оману, але я вже казав, що деякі персонажі в цій книзі мають кілька імен. Усі ці думки пробігали в моїй голові, але вислизали й не давали їх поєднати.

Дуглас покинув мене й повернувся на танцмайданчик. Я пройшов між столами. Коли минав Ваєтта, він зупинив мене.

— Гей, — гукнув він, смикаючи мене за штанину. — Я прихопив днями Симонин шарф. Гадаю, ваша супутниця його загубила. Повідомите Симоні, що він у мене?

Для Джульєтт це стало б полегшенням. Я так і сказав і подякував йому. Ваєтт нахилився й поплескав мене по спині, але оскільки він сидів, то цей удар прийшовся мені по нирках. Він був неймовірно життєрадісним як на того, чий автор і, як я вважав, ще й друг щойно зіграв у ящик, але я нагадав собі, що він міг заробити купу грошей на смерті Мактавіша. Він був дуже незадоволений рукописом Мактавіша минулого вечора, коли я випадково підслухав його в коридорі, оскільки ця книга була не про Морбунда. Припускаю, що посмертна реклама врівноважила нижчу цінність цього сюжету.

— Я віддам шарф, щойно її побачу, — буде в неї на одну причину для гніву менше. — Ваєтт засміявся. — Вона дуже не любить втрачати.

— Мені здається, навіть Симона розуміє, що смерть клієнта не рахується за його втрату, — сказав я.

— Я заплатив би, щоб подивитися, як ви їй це скажете. — Ваєтт жестом показав на одну з вогняних бочок, і я побачив Симону, що сиділа з Вольфгангом. — І вона не лишилась із порожніми руками. Я дав їй заохочувальний приз. Не те щоб вона з кимось підписала контракт… — Він усміхнувся з власного жарту, хоча я не зовсім його допетрав. — Крім того, вона втратила Генрі не тому, що він помер, — ні, усе набагато принизливіше. Вона зробила йому пропозицію. До речі, вона вас використала. Він відмовився. Потім помер. Ну, вічна йому пам’ять і все таке. — Ваєтт накреслив у повітрі образливе хресне знамення, таке криве, що Ісусу знадобився б мануальний терапевт. — Гей! — крикнув він знову, але цього разу комусь поза мною. — Джаспере! Чамперсе? Є що святкувати. — Він підняв келих і розлив половину його вмісту.

Джаспер ішов до Гаррієт, яку я бачив на танцмайданчику. Оклик Ваєтта затягнув його в нашу течію, і він скривився, коли йому в руку тицьнули келих. Ваєтт явно був готовий святкувати свої несподівані прибутки з будь-ким, хто минав його. Акуратно, ніби сходив із міни або змінював золотого ідола, як Індіана Джонс, я пожертвував Джаспером, щоб він привернув увагу Ваєтта, і злиняв, пробираючись до Симони й Вольфганга.

Вольфганг упізнав мене й привітав похмурим гарчанням, і я не міг зрозуміти, що дратувало його більше: моя присутність чи те, що він принизився до того, щоб знати, хто я. І він, і Симона тримали по довгій металевій шпажці, на якій підсмажували зефірини з миски неподалік. Вольфганг лише злегка обпікав свої. Симонині ж зефірки спалахували, як метеорити, а карамелізований цукор скрапував на вугілля.

— У всіх напрочуд гарний настрій, — сказав я. — З огляду на сьогоднішні події.

Вольфганг об’їдав скоринку зефіру.

— На одного більше, на одного менше, на що жалітися?

Симона жорстоко засміялася. Так, я знаю, що використав прислівник.

— Це трохи нелюб’язно, — сказав я. — Б’юсь об заклад, ви навіть ніколи його не читали.

— Ще й як читав, — пирхнув, на мій подив, Вольфганг. — Його найперший роман. Маячня, звісно. Граматично жахлива. Коми в нього плодяться на кожній сторінці, як жаби, а ще в нього залежність від тих бісових оксфордських ком[15].

Я не хотів диспутувати з Вольфгангом про погане письмо, тому що мене напевно образили б, тому змінив тему:

— Як справи з вашим витвором мистецтва?

— Витвором мистецтва?

— Так, ваша картина чи щось інше. «Смерть літератури».

Вольфганг сухо засміявся.

— Усе добре, дякую. І це не картина, це — досвід.

— Інтрига варта того, щоб залишитися живим принаймні до Аделаїди, — зауважив я.

— Якщо ви доїдете так далеко. — Губи Вольфганга скривилися в похмурій гримасі. У світлі вогню його ніс відкидав довгу тінь, що наче розсікала підборіддя. — Ця подорож може стати для вас небезпечною. Якби я був на вашому місці, то хвилювався б.

— Для мене? — Мій голос надломився. Це була погроза? Він хоч знав, що я тут нишпорив і грав у детектива?

Його рот розтягнувся в посмішці, але тій, що супроводжує підлу витівку, а не справжній жарт.

— Хтось прибирає поганих письменників. Раджу вам забарикадувати свої двері.

Симона грайливо вдарила його кулаком по плечу, що з огляду на її п’ятнадцять відсотків було зухвало. Вона вловила мій похмурий погляд.

— Не зважай, Ерне.

— Просто не дуже приємно, коли про тебе так згадують, ось і все.

— Хіба? — глузував Вольфганг. — Гадаєте, ми з любов’ю згадуємо своїх покійних? Дозвольте провести вам урок історії. У некролозі The Washington Post про Едгара Аллана По сказано, що це оголошення «багатьох здивує, але нікого не засмутить». А він був справжнім генієм. Усі ви, автори детективів, завдячуєте своєю кар’єрою йому. Ви говорите про Крісті й Конана Дойла, але забуваєте про По.

Мене вразили знання Вольфганга в жанрі, який він нібито зневажав, як і те, що він читав Мактавіша. Насправді це змусило мене трохи більше його полюбити: принаймні він докладав зусиль, щоб ознайомитися з об’єктом своєї критики.

Він продовжував:

— І я маю журитися за якимось пересічним шотландцем тільки тому, що він продав кілька книжок? Та годі. Я достатньо його поважаю, щоб поставитися до нього з погордою, на яку й заслуговує великий митець. Як ми оцінюємо людину? Вона може бути огидною і мерзенною, але якщо її слова мають цінність, вони її переживуть.

— Ага, то такою етикою ви послуговуєтеся в житті?

Гримасою Вольфганг виказав враження від підгорілого зефіру Симони, який розплавився й розтікся, а тоді підніс свій келих до Симони, ігноруючи мене, та крадькома пішов у ніч.

— Ти не в гуморі, — сказала Симона, тицяючи вугілля. Кінчик її срібної шпажки сяяв помаранчевим кольором, поцяткований паленим цукром.

— Тобі не здається, що тут щось відбувається? — запитав я. — Схоже, всі дуже раді, що Мактавіш помер.

— Лише те, що всі радіють його смерті, не означає, що хтось його вбив. — В її очах відбивалося полум’я. Потім вони спалахнули, а губи вигнулися в усмішці. — У тебе теж є привід для щастя! Ти маєш сюжет! Мабуть, це полегшення.

— До речі, щодо книги: звідки всі знають про мій аванс?

Симона зберегла кам’яне обличчя та знизала плечима.

— Плітки?

З досвіду я знав, що за буркотливість Симона відплачує уїдливістю, тож це запитання відклав і натомість спробував скористатися її гарним настроєм. Якщо вона така рада, що я нарешті маю про що писати, то, мабуть, захоче допомогти мені з деякими подробицями.

— Скажімо, це стане книгою. Допоможи мені з передісторією. Ти працювала на Мактавіша, так? Як це сталося?

— Я брала участь у програмі обміну до Великої Британії та працювала в редакційному відділі «Джеміні». Це було ще до того, як Морбунд приніс їм статки: тоді, коли вони ще тільки починали. Утім я скористалася змогою змінити оточення. Потім, коли перший Морбунд злетів, Генрі запропонував мені стати його постійною помічницею.

— Робота без турбот?

— Краще, ніж працювати на Ваєтта. Платять добре, графік гнучкий. До мене менше залицялися, я б сказала, і тут вони беруться вести справи разом. — Вона зітхнула. — Боже, це був початок нульових.

— Мені прикро чути, що тоді було так погано.

— Тоді? — пирхнула вона. — Це відбувається зараз. Тож один негідник відморожується, перепрошує та зникає на деякий час. А потім виходить із тіні й продає більше книжок, ніж раніше. Його показують по ящику, він збирає стадіони. Але проблема лежить глибше, і кожен, хто сидить склавши руки, бо думає, що ми вже все виправили, адже мене не ляскають на роботі по дупі, лише ігнорує глибинні структурні проблеми.

— З Ваєттом у тебе, здається, хороші стосунки, — сказав я. — І ти була готова стати агенткою Мактавіша.

Вона вийняла з вугілля розжарений кінчик шпажки й піднесла його в повітря.

— Сміливий той, хто звинувачує феміністку в подвійних стандартах, Ернесте.

— Я не мав на увазі…

— Я знаю, що не мав. Але ти не маєш і права так говорити, бо тобі не доводиться робити такий вибір. Як я вже сказала, такі чоловіки існують і існуватимуть. Мені треба грати в цю гру так само, як і будь-кому з них. Вважаю, що треба взяти трохи їхніх грошей, поки є така змога. Це — фемінізм, якщо вдуматися.

Я був вражений тим, що побачив Симону з іншого боку, її вразливі місця. Симонині гордість і самовпевненість завжди здавалися такими непохитними. Але тепер я бачив витонченість того, що вона робила, і її жертву справжнім «Я»: їй довелося перетворитися на залізну леді, щоб уціліти серед таких людей, як Мактавіш і Ваєтт.

Я думав про Мактавіша. Що такого він зробив, за що мав бути покараний? Я пригадав запитання Брук на панелі й записку в кімнаті Мактавіша. Що, як Арчибальд Бенч був публічним звинуваченням, а не спробою справити враження?

— Чи були в Генрі якісь, скажімо так, сумнівні зв’язки? — запитав я.

— Що ти маєш на увазі?

— Групи ненависті? Щось таке.

— Ні, як мені відомо. А що?

— Серед його паперів я знайшов слово «Райх».

Симона засміялася.

— Мені подобається, що ти розробляєш коди й головоломки: це продає книжки. Багато книжок. П’ять зірок за зусилля. — Вона підморгнула, ніби щойно сказала мені щось, у значенні чого я міг би бути не впевнений. — Але ні, якщо Генрі й був нацистом, то дуже майстерно це приховував. Не можу сказати, що він був залучений у щось таке. Його слабкістю були гарненькі молодиці. І він не єдиний ними захоплюється.

Я кивнув.

— Мейджорс казала, у Мактавіша був зв’язок із Лізою Фултон?

— Що, справді? — Симона озирнулася й помітила Мейджорс, яка кричала на Дугласа Парсонса в тіні одного з котеджів. Дуглас мав геть розгублений вигляд, його тіло було в позі захисту, а руки — витягнуті в жесті «гадки не маю, про що ви говорите». Мені стало цікаво, чи знають вони одне одного. — Ну, вона завжди мала образу на Лізу. Ще з Единбурга.

— За те, що та не підтвердила її заяви про плагіат?

Здається, тієї миті я вперше побачив Симону враженою.

— Так-так-так. Можливо, у тебе під рукою все-таки є сюжет. Так. Твоя правда: Мейджорс твердо переконана, що Ліза мала заступитися за неї. Вона наполягає на тому, що Ліза не підтримувала її, бо того вечора була з Генрі.

— Отже, вони з Генрі попустували, а потім Ліза не написала жодної книжки за двадцять із гаком років? Це правда?

— Я не можу говорити про написане нею, але між ними щось було. — Симона стишила голос. — Зараз це велика таємниця. Але одна з переваг роботи помічницею Генрі полягала в тому, що я мала всі його логіни — до речі, пароль однаковий для всього, тож про які там коди й загадки можна говорити, — і відповідала за його електронні листи й сайт. Я бачила листи, які він надсилав. Мерзотницькі. Ще й переписка з Лізою після тієї ночі.

— Ти могла б знову зайти на його пошту?

— Боже збав. Ніби я запам’ятовую паролі. Хоча я пам’ятаю, що він сказав. Назвав її, якщо правильно пам’ятаю, «петардою». — Вона здригнулася від цих слів, ще коли їх вимовляла. — Я вражена, що так довго протрималася на цій роботі, якщо подумати.

— Чому ж ти пішла?

— Я пропрацювала там лише півтора року. Після «По коліна в неприємностях», другої книги Генрі, обсяги продажу впали. Це не була чудова книга — другі книги важкі, — а потім стався нещасний випадок. Через знеболювальні він і в найкращому стані був як нетверезий. Я б сказала, що третя книга виходила з нього з великими зусиллями, як камінь із нирок. Я відчула, що мушу піти, перш ніж Генрі зрозуміє, що більше не може дозволити собі помічницю. Крім того, ти ж знаєш, я бачила все, що відбувалося навколо через звинувачення Мейджорс. Я вважала за краще працювати над справжньою літературою. Я нашкребла трохи заощаджень і повернулася до Мельбурна, щоб відкрити свою агенцію. Очевидно, це була велика помилка, з огляду на популярність «Злетіти з рейок» і те, що Мактавіш погодився на контракт із бонусами, щоб переманити мене із «Джеміні», але, гей, — вона вщипнула мене за щоку, — зараз у мене є ти, чи не так?

— Але ти все одно відчувала, що він тобі завинив, тому й хотіла його як клієнта?

Симона засміялася.

— Ти чітко визначаєш суть речей. Але ні, не зовсім. Я вже назвала причини, чому хотіла Генрі. Він коштував багато грошей — я хотіла собі шматочок цього пирога. Але, звісно, можливо, підсвідомо я вважала, що він трохи завинив мені за ті півтора року, які я його терпіла.

— І ти помітила можливість у тому, що Ваєтт не був задоволений наступною книгою Мактавіша? Один хотів закінчити серію, а інший — її продовжити. Між ними було тертя. Припускаю, що без агента такі речі контролює Ваєтт: права на екранізації та мерчандайзинг, а також інші питання, у які видавець зазвичай не втручається. Це великі гроші. Мактавіш давав Ваєтту більше, ніж продаж книжок.

— Дуже добре, — підтвердила Симона. — Ти справді добре попрацював.

— Що ти відчувала, коли Генрі відхилив твою пропозицію?

Я думав, Симона збирається наколоти мене на шпажку, але натомість вона нанизала на неї ще одну зефіринку.

— Де ти це почув?

— Плітки.

Вона всмоктала щоки.

— Отже. Я в ній?

— У чому?

— У книзі.

— Мабуть.

— Робиш із мене підозрювану?

— Залежить від того, як ти поставилася до відмови Генрі.

— О, та не сміши мене. Це ж за вуха притягнутий мотив. Крім того, не можна так обурюватися на всіх, що вони тут радіють, а себе пропустити. Ніби ти анітрохи не вдячний. Ніби тепер у тебе не більше впевненості й натхнення для наступної книги. Та вони тобі просто в руки звалилися. Це вбивство — саме те, що тобі потрібно. Дуже пощастило, га? — Вона зробила невеликий реверанс. — Користуйся на здоров’я.

— Користуйся на здоров’я? — повторив я. Мене здивувало, що вона так сказала.

— Тим, що змусила тебе вийти із зони комфорту. Користуйся на здоров’я.

Тепер вона вимовила це, розтягнувши слова, як жуйку: повільно й навмисне. Так роблять люди, які відчувають, що їм недостатньо дякують.

— Ти не відповіла на моє запитання, — сказав я.

З-за столика книжкового клубу пролунав голосний сміх, і Симона обернулася до них. Деякий час вона дивилася, а потім повернулася до мене.

— Ось тобі правда. Такі люди, як Генрі й Алан Ройс, хай йому грець, — вони думають, що єдині-неповторні. Правда ж полягає в тому, що в наші дні є багато людей, які чекають свого часу. То й що, що я не змусила Генрі підписати угоду? Буде інший Генрі. Буде інший ти. І попри те, що думає Вольфганг, — буде інший Вольфганг. Він отримав усі нагороди світу, але я бачила звіти про його гонорари.

Вона показала крихітний проміжок між великим і вказівним пальцями, ніби у нас була розмова в роздягальні. — Далі: за що б я вбила, — вона вказала на книжковий клуб, — так це за одну з тих книжок Еріки Метісон. Я знаю, що це чергова книга імен і прізвищ, але ці цифри продажу… — Вона присвиснула. — Ваєтт має бути задоволений.

— Книга імен і прізвищ? — розгублено запитав я.

— Ну, знаєш, коли повне ім’я персонажа додають у назву. Постав поруч іще цифру, якщо хочеш стати справді модним. Зараз такий тренд. «Одинадцять оргазмів Дебори Вінсток», «П’ять життів Ерін О’Лірі», «Чотири кузини Барбари, яким не байдуже». Вони скрізь. Тобі варто розглянути це, — вона покрутила на мене пальцем, — хай що з цього вийде.

— Я подумаю над цим. — Нарешті я побачив Джульєтт, яка розмовляла з Гаррієт біля верблюдів. — Щойно побачив Джульєтт, вибач. О, і твій блакитний шарф у Ваєтта. Він поверне його. Дякую за розмову.

Коли я повернувся, щоб піти, Симона схопила мене за руку й надто міцно стиснула.

— Добре, що ти тут, Ерне. І приємно бачити, як ти знову розмірковуєш і пишеш. Я пишаюся тобою. Справді. І хочу, щоб ти написав цю книжку. Але просто, знаєш, не втягуй у це мене, гаразд?

Це було більше вимогою, ніж проханням. Я кивнув радше із зобов’язання, ніж на знак згоди, але, здається, їй це сподобалося.

— О, це правильно, хлопче. Крім того, якщо ці події стануть книгою, тобі варто буде її трохи оживити. Не обов’язково, щоб усе було правдою. Додай романтики. Я отримала твій список зі структурою. Здається, ця поїздка поки що доволі добре відповідає його пунктам. Представити всіх підозрюваних і їхні мотиви — це чудово, але тобі, мабуть, потрібно вже додати троху екшну. — Я був здивований, що вона зберегла мої нерозбірливі нотатки, не кажучи вже про те, що сприйняла їх серйозно. Її очі сяяли від хвилювання. — Що тобі потрібно, друже мій, так це друге вбивство.

Вона не помилялася. Ми не надто далеко від позначки в шістдесят тисяч слів, а це означає, що для мене підготоване ще одне тіло. Не те щоб реальний світ залежав від моєї схеми написання художньої літератури, але досі здавалося, що він надто прив’язаний до моїх бажань щодо цієї книжки. Я приписав це космічній удачі.

Я думав про слова Симони, коли махав Джульєтт. Коробка в моїй кишені терлася об ногу. Я не міг прикликати ще одне тіло — насправді мені було б краще цьому запобігти, — але влаштувати романтику було мені до снаги.

Симона була напрочуд відвертою. Я відчув, що багато дізнався про Мактавіша. Та лише згодом я дізнався, що вона мені щойно збрехала. Двічі.

Дві брехні Симони Моррісон — як хочете.

Розділ 19

Влаштувати романтику було мені до снаги.

Я повторював це як мантру подумки, підходячи до Джульєтт, доки не зрозумів, що налаштувався так рішуче, що буквально марширував. Я спробував іти більш невимушено, наче прогулювався, але в результаті просто захитався, наче мені сідло натерло.

— Перебрав? — Джульєтт захихотіла.

— О, я бачу свого чоловіка, — сказала Гаррієт таким тоном, ніби знала про нашу із Джульєтт нещодавню сварку. — Краще зупиню його, поки те саме не зробив. — Гаррієт поспішно й тактовно відійшла.

Ми із Джульєтт лишилися наодинці. Вона серйозно поставилася до дрес-коду й мала чудовий вигляд у помаранчевій сукні до колін: без складок, акуратно випрасуваній. Ми були під найяснішим зоряним небом, яке я коли-небудь бачив, на половині маршруту однієї з найвідоміших залізничних подорожей у світі, посеред природних див пустелі. Усе мало бути ідеально. Натомість відгомін нашої суперечки нависав над нами дужче за яскраві зірки. Попри те, що ми провели день у яру, я все-таки мав сказати, що мені шкода. Мені бракувало хоч трохи зефіру, щоб було чим зайняти руки.

— Гей, — сказав я.

— Гей.

Доволі справедливо. Вона хотіла, щоб я це заробив.

— Про що ви говорили? — Я кивнув у бік Гаррієт.

— Про чоловіків.

— О. Щось хороше?

Як знає будь-який жонатик, який це читає, інколи ваші запитання вже містять відповідь.

— Вибач, якщо я захопився, — сказав я.

Вона глибоко вдихнула.

— Якщо?

Я спробував іще раз.

— Вибач. Я трохи захопився.

— Досить. — Вона всміхнулася й узяла мене за руку. Відкинула голову назад. Я наслідував її приклад, і ми деякий час стояли пліч-о-пліч, дивлячись у ніч. — Я не хотіла бути такою негативною. Я рада, що ти схвильований. Рада, що в тебе є потенціал для ще однієї книги. Але я також хочу, щоб ти був тут, зі мною. Якщо ти витрачатимеш забагато часу на пошук підказок, то пропустиш зірки.

— А що, як зірки і є підказкою? — запитав я.

— Твоя правда. Це зробив Стрілець.

Я не знав, яке сузір’я було Стрільцем, але все одно трохи пошукав.

— Я кохаю тебе, ти ж це знаєш?

— Знаю. І я тебе кохаю.

Моя рука намацала коробку в кишені й потерла її крізь тканину.

— Гадаю, ми могли б проводити більше часу разом.

— Це гарний початок. — Вона думала, що я досі перепрошую за те, що втік і граюся в детектива.

— Я мав на увазі щодня.

— Ми разом застрягли в поїзді. Думаю, що ми матимемо вдосталь часу разом.

— Ну, ми не так багато бачили одне одного в першій половині подорожі.

— І чия в цьому провина?

— Я не про… Слухай, я намагаюся сказати щось інше. Я зробив би все для тебе.

— І я зроблю для тебе все, Ернесте. Ти добре почуваєшся?

— Ти — мій дороговказ.

Вона перевела погляд із зірок на мене.

— Про що ти, в біса, говориш?

Я впав на одне коліно. Чи тому, що не знав, що ще зробити, чи тому, що все йшло так погано, що мене баланс підвів, — остаточно я це ще не вирішив.

— Боже мій, — сказала вона.

— Я знаю, що ми не дуже використали цю поїздку. Я був неуважний, і ми мало бачилися. Я не зміг доєднатися до тебе під час екскурсії ущелиною, а тоді не спав, коли ти рано лягла… — Я зробив паузу. Мені майнула думка.

— Це доволі довгий пролог для людини, яка їх не любить, — сказала Джульєтт.

— Ти вчора ввечері відразу пішла спати?

Її рот кілька секунд утворював безмовні кола.

— Це те, про що ти запитуєш мене, вставши на одне коліно?

— Ні, випадково вирвалося. Просто ти сказала, що зробиш будь-що для мене.

— Боже мій. — Це було зовсім інше «Боже мій», як порівняти з першим. — Ти… допитуєш мене?

— Ні. Вибач, я хочу спитати…

— Мене не хвилює, що ти хочеш спитати. Мене цікавить, що ти спитав. Ти перевіряєш моє алібі?

— Просто спало на думку.

— Ти таки його перевіряв.

Це було не запитання.

Люди за столами помітили, що я опустився на одне коліно. Я міг сказати, що вони почали повертатися й спостерігати. Вони були надто далеко, щоб почути наші слова, і їм могло здаватися, що все йде краще, ніж насправді. Вони утворили групки підтримки. Вітер доносив їхній шепіт, що нагадував звук хвиль, які розбиваються об берег.

Гаразд, дивіться. Я не пишаюся тим, що має статися. Але обіцяв вам правду, дурість тощо, тому я втримався від бажання змінити себе на більш, скажімо так, свідомого персонажа.

— Я ж насправді не підозрювана? — спитала Джульєтт.

— Ну, всі підозрювані.

— І ти?

— Ну… ні.

— Чому?

— Бо я оповідач.

Вона скинула руками, але усвідомила, що всі спостерігають за нами, і стримано повернула їх униз із фальшивою усмішкою на обличчі. Крізь стиснуті зуби вона сказала:

— Це повна фігня, і ти це знаєш. Те, що ці події записуєш ти, не дає тобі особливих переваг або алібі. Це реальне життя: воно не відбувається за правилами детективного роману. Ти збираєш зачіпки, ніби непереможний, і це призведе до того, що тебе вб’ють. Ройс теж це записує, генію, і, б’юсь об заклад, він теж не лиходій у своїй книзі.

— Я просто ставлю запитання. Ця справа важлива.

— Справа? Справа?! Ти не детектив, Ерне. — Вона похитала головою. — Я відчувала, що мені не варто було приїздити.

По її щоках покотилися сльози, і вона похапцем витерла їх тильним боком долоні. Що дратувало навіть більше — це викликало овації одного захопленого глядача, який прийняв це за сльози щастя. Спрацював спалах камери.

— Ти не хотіла приїздити? — запитав я, здивований тим, як це боляче.

— Не знаю, як тобі це пояснити. Ти був у розпачі з моменту тих убивств. Я розумію, правда. І ти думав, що ця книга, яку ти написав, визначила тебе, надала тому, що сталося, певного значення. Ти повністю себе через неї ідентифікував. Я думала, приїзд сюди поверне тобі трохи впевненості. А ти не приділяєш і п’яти секунд свого дня, щоб оцінити це.

— Що оцінити?

— Не тебе запросили на цей фестиваль, Ерне. Вони запросили мене.

Зорі ніби згасли. Картинка перед моїми очима попливла, потемніла. У пам’яті промайнула розмова з Мейджорс: який вигляд вона мала, коли я подякував їй за запрошення. «Я вас не запрошувала».

— Але Мейджорс…

— Запросила мене. Це своєрідна «послуга за послугу» за той схвальний відгук, який вона хотіла. Я відмовилась і запропонувала тебе. Я думала, тобі це потрібно, думала, це допоможе тобі почуватися цінним. А натомість дістала коротку роль у «Шоу Ернеста Каннінґема», наче я побічна персонажка у власній історії. Ти постійно всім кажеш, буцімто я чекаю своєї наступної пригоди, але коли я тобі про це казала? Можливо, я хотіла б відкрити новий курорт. Можливо, я хотіла б написати ще одну книгу. Але ти ніколи не питав, тому що ми завжди говоримо лише про тебе. І я знаю, що те, через що ти пройшов, зламало тебе, і знаю, що це було тяжко пережити. Але торік мій дім згорів. Я втратила свої засоби до існування. Однак віддала це запрошення тобі. Я не байдики б’ю «в очікуванні наступної пригоди», я чекаю на тебе. Але тепер я бачу, що це й усе, чим я для тебе є. Лише частиною твоєї історії. — Вона перевела дух. — Це мене лякає.

— Вибач, — сказав я просто тому, що не знав, що ще сказати. Мене навіть ніколи не запрошували в цю подорож. Вона зробила цей величезний, невимовно величезний жест для мене, і ось як я до неї поставився? Сором пік мені шлунок. Коліном я відчував тверду землю. Шум натовпу гучнішав, вони починали думати, що це найдовша пропозиція, яку вони коли-небудь бачили. У питанні бажаної тривалості пропозиція протилежна до сексу: що швидше, то краще.

— Уже пізно вибачатися, — сказала Джульєтт. — Ти думав, що я на це здатна.

— Я не…

— Хай на мить. Але навіть того, що це спало тобі на думку… досить. — Вона шморгнула носом. — Потіш мене. Чому б я це зробила?

Розуміти, коли запитання риторичне, — велика чеснота. Я зрозумів, що цієї чесноти не маю.

Я мав би зупинитися.

Мені точно не варто було слухати Симонин голос у голові: «Ніби ти анітрохи не вдячний… Та вони тобі просто в руки звалилися…».

— Можливо, ти хотіла допомогти мені… — ви хочете, щоб я зупинився, але, на жаль, я цього не зроблю. Зараз це звучить так само безглуздо, як і тоді, — написати книгу.

Вона подивилася на мене, як на офіціанта, що помилився із замовленням.

— Гадаєш, це мотив для вбивства?

Не знаю, чому я ще ворушив ротом. Здригнувся, коли сказав:

— І він дав мені поганий відгук.

— Це якесь старомодне сексистське лайно, Ерне. Не всі жінки вбивають лише тому, що гордість їхнього хлопця трохи понівечена. — Тепер вона сміялася. — Я вбила Генрі Мактавіша, бо ти отримав поганий відгук. Вау. Ти й справді думаєш, що це твоя історія.

— Будь ласка, Джульєтт. — Я глибоко вдихнув. — Мені шкода. Я не думав. Я нервував. Мій язик живе своїм життям. Будь ласка. Просто дозволь мені почати заново.

Я витягнув коробку з кишені, відкрив її і підніс обручку.

Натовп аплодував.

Розділ 20

Вона сказала «ні».

Розділ 21

Це виявилося складніше, ніж здавалося.

За критерієм безглуздості пропозиція, під час якої ти звинувачуєш свою дівчину в убивстві посеред подорожі, назавжди залишиться поза конкуренцією. Раніше я казав, що лише ідіот звинуватить Джульєтт у вбивстві. Цим ідіотом виявився я.

— Я їду додому, — сказала вона.

Я досі стояв на одному коліні, з піднесеною обручкою. Мої підколінні сухожилля напружилися: я не планував бути внизу так довго. Порада для тих, хто робитиме пропозицію: спершу зробіть кілька присідань.

— Що? Зараз? Ти не можеш просто поїхати.

— Це не шкільна екскурсія. Я можу робити те, що вважатиму за потрібне.

— Але потяг…

— Сьогодні ввечері я зніму кімнату в мотелі, а завтра полечу додому.

— Будь ласка, не їдь.

— Це не «ні, ніколи». Це просто «не зараз».

— «Не зараз», — повторив я. — А коли?

— Тобі потрібно з’ясувати для себе багато речей звідси й до Аделаїди. І я зараз кажу не про вбивство. Щойно ти дізнаєшся, чия це історія. Ось коли. Але зараз, — вона схопила мене за руку й підтягнула вгору, — позбудьмося ніяковості. Усі на нас дивляться. Тож дамо їм те, що вони хочуть.

Вона поцілувала мене, і довкола вибухнули радісні вигуки, заблискали спалахи камер. Сухі й холодні губи Джульєтт притиснулися до моїх, наче ми позували для папараці. Вона навіть підняла ногу, тож у виставі взяли участь і її стегна.

Пишу це зараз — той поцілунок застиг у часі завдяки цим словам і фотографії, яку Ліза Фултон надіслала мені електронною поштою перед тим як… добре, до цього ми ще дійдемо, — і я знову замислююся над запитанням Джульєтт: чия це історія?

Не буде спойлером сказати, що я спроможний усе це записувати, тому що винні були виявлені і з ними розібралися.

Це приводить до основного правила, якого я так наполегливо дотримуюся: оскільки я пишу від першої особи, то пережив події історії. Але те, що я це пишу, не означає, що історія моя чи що вона закінчилася. Я міг би писати це речення, наприклад, тієї миті, як хтось вибиває ногою двері мого готельного номера в Аделаїді й пускає мені кулю в лоб. Не написане розкриває історію, а прочитане.

Слова на сторінці не стануть спадком, доки їх не прочитають.

То що, як я записую це, а історія досі триває?

Дорогою по напій я пережив шквал поплескувань по спині. Знайшов оазу тільки біля Джаспера Мердока, який простягнув мені келих шампанського. Він був як ті гаки, якими чіпляють винищувачі на авіаносцях. Якщо йому і здалося дивним те, що я святкував заручини сам, він був надто ввічливим, щоб це зауважити.

— Здається, ми всі вас вітаємо, — сказав він, коли я спустошив келих одним махом і плюхнувся до нього за стіл. Він неправильно зрозумів мій пригнічений стан і знову наповнив мій келих. — Друже, я розумію. Пам’ятаю, як зробив пропозицію Гаррієт. Здавалося, що марафон пробіг.

— З другого разу легше не стає, — відповів я.

— Ох. — Він не знав про мій попередній шлюб, і це також означало, що моя книга лежала на його нічному столику нерозгорнута. Він злегка почервонів, а потім сказав: — Легше за розлучення, звісно.

Я саркастично підніс келих. Шампанське йшло просто мені в голову.

— Вип’ємо за маленькі досягнення, гадаю. Ви кращий у романтиці, ніж я. Того вечора я бачив пелюстки біля дверей вашого купе. Це ж була ваша кімната, правда? Поряд із Ваєттом. Чітко ви все зробили.

— За винятком того, що у Ваєтта від цього алергія почалася, — засміявся Джаспер. — То все Гаррієт придумала. — Він зобразив її ірландський акцент: — «Прикрасимо простір».

Я уважно глянув на нього.

— Як вам це вдається?

— Що саме?

— Не сприймати все це надто серйозно.

Джаспер зітхнув.

— Ви досі про Генрі?

— Якщо скажу, що ні, ви мені повірите?

Він схилив голову на знак підтвердження.

— Зазвичай письменники кращі брехуни, ніж ви.

— Я швидко вчуся.

— Погані відгуки є частиною письменництва. Ми всі їх отримуємо. Одного разу я такий отримав, написав рецензентці. Потім одружився з нею.

— Та невже! Це була Гаррієт?

— Так, у минулому вона працювала в мистецькому журналі. — Він кивнув. — Слухайте, таємниці тут немає. Просто треба визначитися, пишете ви для того, щоб люди читали й насолоджувалися, чи щоб ваше ім’я сяяло в заголовках. От і вся різниця.

Розмова з Мейджорс надихнула мене спробувати самому проаналізувати психологічні портрети. Цей поїзд розпирало від его, жаги до схвальних відгуків і бажання лишити по собі слід, і Джаспер серед усього цього здавався надто байдужим до своєї слави. Гаррієт явно із цим не погоджувалася. Але, можливо, це була не скромність. Можливо, це була потреба. Я пригадав, як Ваєтт, який чи й всміхнувся при мені за всю цю подорож, хотів випити келих із Джаспером і відсвяткувати, і це лише зміцнило впевненість у моєму висновку.

— Легко так казати тому, чиє ім’я не фігурує на обкладинках, — відповів я.

Усмішка Джаспера зникла, і йому довелося докласти зусиль, щоб її повернути. Зрештою він пробурмотів:

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Звісно, ні. — Я підморгнув.

Я бачив, що Джаспер боровся з усвідомленням, що я все збагнув, але потім таки прийняв це.

— Тільки нікому цього не кажіть. Я серйозно. Це чогось варте лише тому, що ніхто не знає.

Це далеко не найкраще моє припущення. У Вероніки був особистий підпис на її примірнику: «Для В.!». На примірнику, який, як я знав, був придбаний у Дарвіні, на початку поїздки. Його могли підписати лише за останні три дні. Іншого пояснення не було: Еріка Метісон їхала в поїзді.

— Та ви в ударі, — сказав я. — Не дивно, що Ваєтт усміхався. Ви тут, щоб домовитися про нову угоду. Здається, ви маєте що відсвяткувати?

— Я? Так. А Гаррієт? Вона ще змінить свою думку. — Він зчитав вираз мого обличчя. — Вона, звісно, рада за мене. Але воліла б, щоб я публікувався під своїм іменем.

Я згадав, як вони сперечалися про гроші. Тепер усе стало зрозуміло: Гаррієт була розчарована тим, що він робив це лише заради грошей. Вона хотіла, щоб він зробив це для себе, і намагалася переконати його, що фінансові втрати не мають значення. Вона хотіла, щоб він був по той бік панелей, на які вони приходили глядачами.

— Але мене вже публікували під моїм ім’ям. Не так уже це й класно, як усі кажуть. І я щасливий, особливо якщо Ваєтт і далі подвоюватиме мій аванс. Іноді я думаю, що було б непогано… — Я зрозумів, що він дивиться через двір, де Гаррієт танцює в пилюці з піднятими над головою руками, погойдуючись під музику. — Але з іншого боку, у мене є важливіші речі, до яких варто прив’язати моє ім’я. — Він вказав на неї. — Вони там, і саме їх треба з нетерпінням чекати. Ми намагаємося всиновити дитину. Моє прізвище, передане цим дітям, і їхнім дітям, і так далі, — ось воно переживе будь-яку книгу.

— Так, — пробурмотів я, дивлячись на свої черевики.

Він повернувся до мене.

— Приємно хоч раз із кимось про це поговорити.

— Раз пішла така чесна розмова, гадаю, я міг би зробити те саме із Джульєтт.

— Це має бути рекорд. Ви ж заручилися двадцять хвилин тому.

— Здається, я кращий брехун, ніж ви думаєте.

— То чого, в біса, ви сидите й випиваєте тут зі мною?

Я встав.

— А це чудова думка. — Я простягнув руку й сказав із формальним акцентом: — Приємно було з вами познайомитися, пані Метісон.

Він засміявся з великим полегшенням. Його таємниця розкрита, тягар зник. Він стиснув мою руку, передражнив мою пафосність:

— Мені більше подобається Джаспер Мердок, будь ласка.

Розділ 22

Якщо вам хочеться романтичної кульмінації — щоб герой стрімголов мчав до аеропорту (плюс спробував секс у туалеті, якщо такі книжки вам заходять), — то доведеться читати Еріку Метісон. Бо не минуло й десяти хвилин, як я залишив Джаспера, а всіх пасажирів погнали до автобусів, що відвозили нас назад до «Гана». Мені повідомили, що Джульєтт уже сіла в таксі до міста. Вона не відповідала на мої дзвінки: я намагався додзвонитися до неї всю дорогу до поїзда. На платформі Аарон нервово глянув на годинник, прицмокнув і сказав:

— Вибачте, сер, вона попросила мене не повідомляти вам, куди їде. Ми вирушаємо за п’ять хвилин.

Я озирнувся платформою, сподіваючись, що Джульєтт передумає й раптово з’явиться. Помітив, що на парковці більше немає поліційних машин.

— Хтось із офіцерів доєднається до нас у другій половині подорожі?

Аарон мав здивований вигляд.

— Ні. Навіщо?

— Для захисту?

— Від чого б їм нас захищати? Тіло забрали, і ви з колегою самі сказали, що злого наміру не було. Послухайте, я знаю, що ніч була важкою. Але ви або сідаєте в поїзд, або залишаєтеся тут.

Вогні містечка відкидали тьмяну заграву в нічному небі. Моє уявлення про те, якою могла б бути ця подорож, розвалилося: усе це було лише в мріях. Зараз я стояв перед вибором: сісти в потяг чи до світанку стукати у двері кожного мотельного номера в Аліс-Спрінгс.

Записуючи все це заднім числом, я легко помічаю, де помилився — і в розслідуванні, і в емоціях. І ось де була ще одна моя помилка.

Я вибрав потяг.

Розділ 23

Перше, що я зробив, повернувшись у поїзд, — це вчинив злочин.

Точніше, крадіжку. Усі були в гарному настрої від їжі й алкоголю і більшість перебували в барі. Дуглас попросив Синтію приготувати йому чашку чаю, скаржачись, що чайником у коридорі користуватися неможливо. Я теж пробрався туди, щоб випити й утопити — хоча ні, це не так жорстоко, краще катувати водою — свої печалі. Однак коли я зайшов, то побачив Алана Ройса, який сидів, розставивши ноги, наче біржовий брокер у громадському транспорті, і негайно повернувся в коридор. Не тому, що уникав Ройса, а тому, що він переодягнувся.

Пам’ятайте: на «Гані» лише обмежена кількість дверей має замки, тож я швидко пірнув у кімнату Ройса. Звісно, його алергія на прибирання лишилася: зім’ятий піджак, у якому він ходив сьогодні пообіді, валявся на ліжку. На підлозі, залишені так, ніби з них буквально вийшли, лежали його штани. Джекпот.

Я знаю. Таке робити — не добре, навіть із людиною, як Ройс. Але, думаю, після того, як усі події цієї книжки надрукують, він не дуже-то й зможе висунути звинувачення в такій дрібниці, як крадіжка. Не після того, що він зробив.

Відтак я пропетляв вагонами до задньої частини потяга, де був відкритий майданчик для куріння. Він був крихітним, щонайбільше на трьох-чотирьох людей, із кованою огорожею, щоб гості не випадали з хвоста потяга, і з невеликим тентом. Тут гуркіт поїзда був гучнішим, відчувався механічним і чужим на тлі тиші пустельної ночі. Симетричні колії зі свистом виринали з-під вагона, наша подорож — чітко виміряна їхньою лінією, яка метр за метром відкривалася з набиранням швидкості. Я спостерігав, як Аліс-Спрінгс і все, що в ньому було, зникає вдалині.

Тоді я розгорнув аркуш паперу, який узяв із кишені Ройса. Той, який він приховав під час обшуку кімнати Мактавіша. Це був чек. Ну, пів чека. Його спалили з правого нижнього кута, полум’я поглинуло всі ідентифікаційні дані, крім шапки банку й суми: двадцять п’ять тисяч доларів. Я згадав попіл на підлозі Мактавіша і своє припущення, що він порушив заборону на куріння. Це один із тих моментів, коли я помилився.

За мною відчинилися двері, і я запхав чек назад у кишеню. Обернувшись, побачив Лізу Фултон. На ній була сапфірово-синя вечірня сукня до підлоги, майже надто шикарна для офіційного вечірнього дрес-коду на маршруті. Бруд і пил із ферми забризкали поділ, а на правій руці, трохи вище за лікоть, виднівся невеличкий синець. Цього було достатньо, щоб я зрадів, що пропустив галасливий танцмайданчик.

— Вітаю, — сказала вона, прикриваючи сигарету від вітру та клацаючи запальничкою.

Мені знадобилася секунда, щоб зрозуміти, із чим вона мене вітає. Я досі бачив тьмяне сяйво Аліс-Спрінгс, що віддалялося.

— Дякую, ми такі щасливі.

— Аж такі, що ви подорожуєте наодинці?

Я гадав, що в мене буде трохи більше часу, перш ніж люди помітять, що Джульєтт не сіла зі мною в поїзд. Я спробував швидко придумати виправдання.

— Так склалося, випадково. Ми подумали, що зможемо зробити це швидко. Типу, наступних вихідних. Багато чого потрібно організувати. — Здавалося, Ліза не повелася на мою брехню, тому, щоб заговорити їй зуби, я продовжив брехню. — Крім того, — я засміявся, — забагато трупів для її ідеального відпочинку.

— Слабка брехня. Труп лише один.

— Звісно, але й одного достатньо.

— Залежить від того, де ви відпочиваєте. До речі, я сфотографувала момент, коли ви освідчувалися. Дайте свою електронну пошту, я скину вам фото, поки ще є інтернет.

Я погодився, і мій телефон дзенькнув за хвилину, оскільки з рухом поїзда зв’язок ставав дедалі слабшим. Для невтаємничених у подробиці фотографія була справді романтична — зоряна ніч, сяйво вогників, на яких готують зефір, — але я бачив тільки свою напружену щелепу. І блиск в очах Джульєтт.

— Це дуже… — я добирав влучне слово, вдивляючись у небо, наче шукав там підказки, — пам’ятно. Дякую вам.

— Прошу. А поясніть, чому я чую про те, що ви з Аланом вважаєте смерть Генрі підозрілою?

Ця тема для мене була значно комфортнішою.

— Гадаю, обставини вимагають певного розслідування. І вважаю, що багато людей мали причини не любити Мактавіша.

— Багато людей?

— Ну, всі.

Вона відвернулася від колій та зміряла мене поглядом.

— Як щодо мене?

Я завагався.

— Я чув, що між вами з Мактавішем колись палало полум’я пристрасті.

Її руки перебирали прути огорожі.

— Хіба що полум’я свічки, ніж багаття. Горіло не дуже довго.

— Але ви справили на нього враження — він же надав вам той відгук. І ви єдина пропустили його панель наступного ранку.

— Усе це мене трохи приголомшило. — Вона зітхнула. — Хай там як, я рада, що пропустила її.

— Там було жахливо. Вам пощастило, що ви це пропустили.

— Мабуть, гарний матеріал для дослідження.

— Я б хотів, щоб люди припинили про це говорити.

Зараз вона жувала фільтр від сигарети. Їй було явно ніяково, але вона не йшла. Ніби хотіла, щоб я у неї щось запитав. Як і Джаспер зі своєю правдою, вона відчайдушно прагнула випустити щось назовні. Або хотіла дізнатися, як багато мені відомо. Я був радий грати в цю гру.

— Ройс почув вас у кімнаті Мактавіша вчора ввечері.

Ліза пирхнула.

— Ройс алкаш.

— Отже, ви не були в його кімнаті? Сумніваюся, що він впустив би Мейджорс. Гаррієт має ірландський акцент, Синтія та Брук занадто молоді, а Симона занадто голосна. У мене таке відчуття, що навіть п’яний Ройс не переплутав би всі ці голоси.

Вона мовчала.

Я дістав із кишені спалений чек і показав їй.

— Цікаво, чи достатньо цього, щоб купити відгук?

Ліза засміялася, але я бачив, що вона трохи здивована.

— Якщо ви думаєте, що я заробляю на продажу книжок достатньо, щоб викласти двадцять п’ять штук за відгук, то це маячня. Крім того, від такої суми в Генрі й серце не тьохнуло б.

— Можливо, є й інші способи оплати.

Вона скривилася.

— Ви набралися цього від Ройса, чи не так?

Мій погляд ковзнув на колії. Я справді спирався на Ройсову думку, і навіть коли казав це, відчував неприємний посмак на язику.

— Так, вибачте. Це не моя особиста думка. Бачу, ви хочете щось мені сказати, тому й пішли сюди за мною. І ви перша людина, яка практично попросила мене її розпитати. Можливо, я ставлю не ті запитання. Що саме ви хочете мені сказати?

Це була краща тактика. Вона глибоко вдихнула.

— Я його не вбивала, — сказала вона. — Але завтра ви думатимете, що саме я це й зробила. Мабуть, я просто хотіла це комусь сказати. Припускаю, що ви записуєте це для книги. Ви напишете про це як є?

— А що станеться завтра?

— Це неправильне запитання.

— Але ж ви були в його кімнаті?

— Якщо це вас ощасливить, то так, я пішла туди, щоб подякувати йому — словами — за підтримку. Ройс стукав у двері, тому мені довелося залишитися там, поки ви двоє не підете. Це все.

Я на секунду замислився.

— Ви не били його? У смітнику були закривавлені серветки.

— Ні.

— Дозвольте мені представити цей сценарій. Ви йдете до його кімнати, щоб словами подякувати за підтримку. — Вона кивнула. — Але, можливо, слів замало. Можливо, Мактавіш хоче іншої подяки. Ми всі знаємо, яким він був. Можливо, він хапає вас за руку, досить міцно, щоб лишити синець просто тут, трохи вище за лікоть. Може, ви тріснули йому по носі. Це ж не вбивство. То навіщо приховувати? Я близько?

Вона повернулася, щоб піти. Я потягнувся до неї, але зупинився. Не хотів бути чоловіком, який хапає жінок.

— Я вам вірю, — сказав я. Через це вона сама розвернулася до мене. — Мактавіш був негідником. Хай про що ви хвилюватиметеся завтра, можливо, ми зможемо це випередити. Допомогти одне одному.

Вона не відповіла, але з того, як ходили жовна на її щоках, я зрозумів, що вона скрегоче зубами.

— У вас досвід у юриспруденції — це може стати в пригоді.

Вона блиснула зубами. Майже усмішка.

— То ось що ви робили? Ройса залучили з криміналістики? Мейджорс — із психології? А мене — з права? А яка роль Вольфганга? Що — бути мудаком? Усі наші компетенції об’єднані в одному супердетективі? Як у «Могутні морфи: Рейнджери сили»[16]?

Я зашарівся.

— Коли ви так про це говорите, звучить безглуздо.

— Це і є безглуздо. Ми — письменники. У мене не було юридичної практики вже… Стривайте, а який саме в мене психологічний портрет згідно з Мейджорс?

— Покинута коханка, — відповів я.

Не хвилюйтеся, ваша пам’ять вас не зраджує і ви не пропустили жодної сторінки. Мейджорс не описувала мені психологічний портрет Лізи. Я думав, що зможу викликати реакцію, якщо вигадаю його. І це спрацювало.

— Егоїстичний шмат… — вишкірилася Ліза. — Не слухайте її. У неї зуб на мене.

— Чому ви не підтримали її щодо Единбурга?

Ліза була така розлючена, що й забула про мої розпитування.

— Я не могла, і вона про це знає. Господи. Це ж не свідчення в суді. Через рік після виходу «Злетіти з рейок», — вона клацнула пальцями, — це раптом стає моєю проблемою. Це просто смішно. — Вона озирнулася на мене. — Я не вбивала Генрі. Люди вбивають лише з однієї причини — через любов. Я його не кохала. Я була дуже далекою від цього.

— Люди вбивають із двох причин, — сказав я. — Через любов і гроші.

Вона похитала головою.

— Можливо, люди вбивають через любов до грошей. Але все зводиться до любові. — Вона відчинила двері. Тепле світло з вагонів розлилося по майданчику й дало нам змогу краще побачити рейки, що мчали під нами. — Дідько, як ви й сказали, у кожного є мотив. Може, це чиясь спільна справа?

— Гадаю, таке вже було.

— Немає нічого кращого за класику. — Вона зачинила за собою двері.

Розділ 24

Було б кліше й неправдою сказати, що моє ліжко здавалося порожнім без Джульєтт, оскільки воно було двоярусним.

Але все одно чогось бракувало. Вона так поспішала або так хотіла мене уникнути, що не повернулася на потяг і не забрала своїх речей. Її одяг досі висів на плечиках, а зубна щітка лежала біля раковини. Купе було порожнім в обох значеннях цього слова.

Я відтягував мить, коли треба лягати в ліжко: акуратно склав одяг Джульєтт, застібнув сумку й поклав її на верхнє ліжко. Стримав бажання перевірити, чи нема в кишенях пляшечок. Я хотів, але її слова міцно засіли в моїй пам’яті: «Хай на мить. Але навіть того, що це спало тобі на думку… досить».

Зв’язок на телефоні дедалі погіршувався і зараз буквально висів на волосинці. Я надіслав Джульєтт повідомлення. І електронний лист. І ще одне повідомлення.

Тоді я спробував погуглити трохи передісторії. Знаю, це ліниве розслідування. Але дозвольте мені трохи побути слабким. Письменникам кримінального жанру в наш час завжди доводиться вигадувати спосіб вилучити або унеможливити користування телефоном для їхніх детективів, бо інакше читач постійно сидить і думає: «Погугли!». Моїм співвітчизникам із «золотої доби» не доводилось із цим стикатися, не було нічого на кшталт: «О ні, Шерлок Голмс не має доступу до своєї Британської енциклопедії, тому що хтось загубив ключ від бібліотеки!».

Я взявся гуглити, бо втрачав віру в медичну кваліфікацію Ройса та його спроможність визначити симптоми передозування героїном. Гугл неохоче (чи, можливо, то лише здалося) підтвердив симптоми на користь Ройса. Далі я шукав «Генрі Мактавіш кульгавість» — цей пошук багато не дав (за винятком рецензій на його другу книгу, сприйняту найгірше, де використали прикметник «кульгавий»). Потім я пошукав подробиці того нещасного випадку з ним — на цей запит результати видалися більш плідні. На екрані, мов вхідний факс, здригнулося зображення невпізнанного Мактавіша: забинтованого й із фіолетовим обличчям. Хірургам довелося майже повністю пересадити шкіру на його нозі. Це сталося у 2004-му, між публікацією його другого та третього романів. Як Симона висловилася щодо написання його третього роману? «Камені в нирках». Якщо він оговтувався після такої аварії, не дивно, що книга йшла важко.

Від Джульєтт досі нічого. Мені стало цікаво: може, я перебуваю в зоні дії інтернету, але вже не можу приймати повідомлення. Не впевнений, що ця теорія витримана з погляду технологій, але вона на мить змусила мене почуватися краще, доки не дзенькнув телефон і не спростував це. На жаль, повідомлення було від Енді: «У мене є список підозрюваних. За статистикою, найімовірніше, це колишній чоловік».

Я написав у відповідь: «Так, звучить розумно. Ревнощі. Гнів. Усі вагомі мотиви».

Енді швидко прислав наступне повідомлення: «Чудово. Проблема в тому, що в неї немає колишнього чоловіка. Хоча чоловік у неї є».

Я відповів: «Якщо у неї немає колишнього чоловіка, чому він у твоєму списку підозрюваних?».

Настала пауза, поки Енді, хай благословить його Господь, намагався подумати. «Мабуть, це ймовірно», — відповів він.

Я написав: «Мабуть?».

«Я розповів тут усі подробиці, — він надіслав мені посилання, — і це найімовірніше».

Я натиснув на посилання, яке скерувало мене на ChatGPT — відкриту ШІ-платформу, яка підкорила світ, на превеликий жах університетів, чиї студенти використовували її, щоб писати есе. Хоча цей чат-бот справді вражав, він же і лякав — тих, чия кар’єра полягала в друкуванні слів, і тих, хто дивився «Термінатора». Ви можете дати йому будь-яке завдання, і він видасть вам рішення: від «напиши мені есе на 500 слів про Стародавній Єгипет» до, у випадку Енді, «напиши біографію для мого сайту» або «хто пограбував квітковий магазин літньої пані?». Звісно, Енді захоплювався ШІ; він міг зберігати серйозне обличчя, вживаючи слово «взаємозамінні активи», а також заявляти, що майбутнє — за криптовалютою, але водночас сперечався через те, що йому не додали решту монетками в кафе. У мене виникла спокуса ввести: «Як назвати свого дядька ідіотом, але щоб це звучало конструктивно?». Та я подумав, що у штучного інтелекту не буде стільки потрібних мені лайливих слів.

Я відповів йому: «ШІ не замінить людський мозок, Енді. Але насміши мене. Кого ще підозрює Скайнет[17]?».

Хороший бік тролінгу Енді полягає в тому, що інколи все, що потрібно, — це підштовхнути його, і він зробить усе сам. Він відповів: «Агент ФБР під прикриттям… І ще сатанинський культ смерті».

Була пауза, потім Енді знову написав повідомлення: «Гаразд, зрозумів. Добраніч».

Інтернет гальмував, потім почав зникати. Я повернувся до свого розслідування. Цього разу відвідав форум «Дворняг Морбунда» на реддіті. Остання дискусія мала назву «„Настає світанок“: дискусія-спойлер». Я почасти очікував, що новина про смерть Мактавіша вже розлетілася, але, очевидно, цього ще не сталося.

Я прокрутив тред. Люди обговорювали останню книгу, і багато хто із жахом передчував кінець «Детектива Морбунда». Мою увагу привернув один пост:

Користувач був адміном, що відповідало б комусь, хто пов’язаний із Дворнягами на організаційному рівні: можливо, президенту. Мені це дуже нагадало Брук. Я прогортав відповіді: суміш співчуття до MongrelWrangler22, відверте заперечення того, що Морбунд міг бути мертвим, і один тривожний пост, у якому говорилося, що «нам просто потрібно дістатися до Мактавіша. Упевнений, ми зможемо… переконати його… з правильною мотивацією», і поруч — невеликий смайл із молотком.

Я втомився від потоку коментарів і натиснув на профіль MongrelWrangler22. Припустив, що аватар був мультяшною версією самого Морбунда, з огляду на його грубувату шотландську зовнішність, а місцем перебування була зазначена Австралія. Окрім цього, профіль був анонімним. Проте всі останні коментарі MongrelWrangler22 були акуратно наведені нижче. Я клацнув на перший-ліпший:

Що Мейджорс казала про одержимість? Що це здатність зосереджувати чужий досвід на собі? Це підійшло один в один.

Я повернувся на сторінку профілю MongrelWrangler22 і відкрив останній коментар, щоб перевірити, чи згадується в ньому «Ган». Коментар опублікували три дні тому в треді «„Настає світанок“: дискусія-спойлер»:

Наступні коментарі були варіаціями запитань «Хто такий Арчі Бенч?» і «Не розумію, у чому річ?», але від MongrelWrangler22 відтоді не було публікацій. Зручно: час посту точно збігався з моментом посадки на поїзд, який їде через глибинку з обмеженим зв’язком. Я не бачив, хто б іще це міг бути, окрім Брук.

«Відбій». Що вона мала на увазі? Зараз в інтернеті все буквально — буквально все, тому було складно сказати. Відбій чого?

Спонтанно я спробував пошукати «Арт-проєкт Вольфганга». Але запит був надто розпливчастим, і мені траплялися сторінки й сторінки про його тезку — відомого австрійського музиканта. Стало цікаво, чи говорить Вольфганг німецькою і чи зможе він допомогти мені з «Райхом». Потім я спробував усі комбінації імені Вольфганга та слів «письменник», «мистецтво», «інтерактивний» і «досвід». Усе, що я отримав, — це посилання на сторінки цього фестивалю, де наприкінці кожної біографії повторювався той самий рядок: «Наступним він випустить інтерактивний арт-проєкт під назвою „Смерть літератури“».

У голові промайнула думка: «Наскільки інтерактивний твій проєкт, Вольфгангу?» — і зникла.

Інтернет не працював. Я натиснув на посилання й сподівався на ще один пошук, який вантажився п’ять хвилин, тож я знав, що це — остання допомога від двадцять першого століття. Цього разу я не шукав підказок — то була суто цікавість. Стаття із The New York Times за 2009 рік мала назву «Дебютант у жанрі кримінальної прози Джаспер Мердок не може зрівнятися з найкращими авторами кримінальних романів», авторка — Гаррієт Сайкс, позаштатна журналістка з Мельбурна, Австралія.

Чесно кажучи, прочитавши статтю, я був здивований, що Джаспер із нею одружився. Вона його там геть розмазала. Хоча в рецензії було небагато сказано про саму книгу, Гаррієт наполегливо порівнювала Джаспера з літературними важковаговиками жанру: професійними авторами, мультимільйонерами. Вона ніяк не могла змиритися з тим, що Джаспер не відповідає їхньому рівню, і знищила його за це: «Мердок хотів би писати, як Мактавіш, і в його роботах є проблиски потенціалу, але, на жаль, він не дотягує до високої планки, встановленої шотландським фаворитом».

Не дивно, що Джаспер більше не писав кримінальні детективи. Але я запам’ятав вираз його очей, коли він дивився, як танцює Гаррієт. Якщо через цю рецензію їхні життєві шляхи перетнулися, він, мабуть, анітрохи про це не жалкував (я уявив, як він набирається сміливості написати своїй рецензентці електронного листа, можливо, із пропозицією зустрітися на каву, щоб пояснити, що він намагався передати в романі, або як він випиває пів пляшки білого вина та мчить до неї з кавалькадою винахідливо вигаданих лайок, яких, певно, вистачило б на цілий тезаурус). Я перечитав статтю через призму Джасперового хіпі-дзену, і вона вже не звучала так жорстоко. Поки гортав, також помітив, що Гаррієт була авторкою відгуку, який часто використовували в The New York Times для популяризації Мактавіша — «Непереможний і неперевершений: Мактавіш незрівнянний», — це цитата з рецензії на його п’ятий роман 2006 року.

Я надіслав іще одне повідомлення Джульєтт і на мить зрадів, коли телефон одразу дзеленькнув у відповідь, поки не зрозумів, що це був червоний знак оклику, який сповіщав, що повідомлення надіслати не вдалося.

Я відклав телефон і заплющив очі. А в голові лунав голос Джаспера. Тільки зараз він говорив дещо інше: «Особливо якщо Ваєтт і далі подвоюватиме мій аванс». Я згадав, як на станції Ваєтт розмовляв по телефону. Можливо, намагався домовитися про терміни й ціну угоди?

Спочатку я не звернув на це уваги — припускав, що нова угода Джаспера стосувалася книги Еріки Метісон. Але якщо ця рецензія важила, якщо твори Джаспера справді вважали б піратською копією Мактавіша, то його література завжди була б лише імітацією. Навіть успіх «Одинадцяти оргазмів Дебори Вінсток» не приховав би цього відчуття: він був небажаним, і його назавжди поставили на друге місце після кращого автора. Можливо, одним зі способів обійти таке порівняння було цілковито його усунути.

Я заснув, думаючи про дві речі.

Генрі Мактавіш більше не хотів писати книги про детектива Морбунда.

І, можливо, для Ваєтта Ллойда піратська версія Мактавіша була кращою, ніж ніяка.

Розділ 25

І гадки не маю, як довго я спав, але зі стукоту здогадався, чий неелегантний кулак гупав у мої двері. Тож не дуже здивувався, побачивши в коридорі Ройса. Що мене справді здивувало, так це шеренга людей за ним.

— Ходімо, — тільки й мовив він і кинувся стукати у двері наступного купе, перш ніж я протер очі від сну. Він рухався вздовж коридору, як тюремний наглядач, що будить в’язнів.

Я прослизнув у лінію конга[18] між Симоною та Вольфгангом. Усі були в піжамах: я мав пристойний вигляд у вицвілій футболці та спортивних штанях; Симона одягла фіолетовий шовковий комплект із сорочки та штанів із вишивкою SM на нагрудній кишені; а Вольфганг, що найдивніше, був у фланелевій піжамі в синьо-білу смужку. Я припускав, що він спить у костюмі-трійці. С. Ф. Мейджорс ішла позаду Вольфганга, досі вбрана, як на вечерю, а це означало, що вона або мала час одягнутися, або досі не лягала спати. Ми човгали до наступного купе. Я перевірив час: третя ночі.

Я поплескав Симону по плечу.

— Що відбувається?

— Ройс розкрив справу, — прошепотіла вона. — Хоче, щоб ми всі перейшли до вагона-бару.

— Що? — Якби я зараз щось пив, напій бризнув би з мого рота фонтаном. — Ройс?

— Не те щоб у тебе не було достатньо шансів. Дідько, Ернесте, ти мав розкрити це першим.

— Ну а нащо все оце?

— Не будь злюкою. Ти ж знаєш: щоб зробити грандіозне розкриття, треба зібрати всіх підозрюваних разом. Саме так ти й учинив би, хіба ні?

— Я знаю, як працює денаумент[19], — сказав я, насупившись.

— Де-ну-ма, — виправив позаду Вольфганг, поливаючи мою неправильну вимову французькою, мов сиропом. — Не «де-нау-мент».

— Мерсі, — прогарчав я, не повертаючись до нього обличчям. Попереду зі своєї кімнати вислизнула Ліза, швидко зачинила за собою двері, щоб ніхто не зайшов усередину, і доєдналася до «струмочка».

Важка рука поплескала мене по плечу. Знову Вольфганг. Я не бачив його обличчя, але відчував, як від його усмішки в мене палає шия.

— Схоже, він випередив вас, друзяко. Ваша книга тепер буде другою скрипкою.

Аудиторія Ройса була більш сонною та меншою, ніж він очікував. Ми впали на крісла й дивани, а Ройс біля барної стійки натягував підтяжки й лічив присутніх. Прийшли всі письменники, а інших було небагато: лише Гаррієт, яку, мабуть, розбудила процесія біля їхнього купе (я уявив «камінь-ножиці-папір» між Гаррієт і Джаспером: хто піде перевіряти причину метушні), і Симона. Не було Джаспера, Дугласа й Ваєтта, як і культу Еріки Метісон. Аарон і Синтія теж лишались у купе, що на протилежному боці ресторану. Виявилося, Ройс вирішив їх не будити — мабуть, не думав, що вони важливі в цій історії.

Ройс, здавалося, не наважувався почати. Його палець досі стукав по повітрю, рахуючи голови знову і знову. Зрештою Вольфганг підвівся, щоб піти, і це змусило Ройса припинити лічити й голосно відкашлятися.

— Упевнений, вам цікаво, чому я зібрав вас тут, особливо о такій пізній годині, — сказав він. Здавалося, він це репетирував.

Прокотилося загальне обурене бурчання, оскільки всі точно знали, чому ми тут. Це не надто стримало Ройса від його сценарію.

— Когось із вас це може здивувати, але Генрі Мактавіш був убитий. І хтось у цій кімнаті, — він запнувся, — у цьому поїзді, перепрошую, є вбивцею.

Ця обмовка багато пояснювала. Ройс не хотів починати, бо в кімнаті не було когось, важливого для його теорії. Серед них — Джаспер, учасниці книжкового клубу, Ваєтт, Аарон, Синтія, Дуглас і, мабуть, Джульєтт. Ройс міг не знати, що вона зійшла з поїзда. Також бракувало Брук, але вона увійшла саме тоді, коли я подумав про неї, примружила втомлені очі на групу, намагаючись збагнути, що відбувається. Брук сіла поруч із Лізою, яка, здавалося, була цим роздратована й відхилилася від неї.

— Переходьте вже до суті, — сказала Симона.

Це лише більше розбурхало Ройса.

— Вам допомогти? — Я не втримався від критичного зауваження. — Я вже таке робив.

— Чи не могли б ви просто… — Він стиснув кулаки біля стегон і перевів дух. — Дякую, Ернесте. Я сам упораюся. — Він понишпорив у кишені й, ніби трохи поступившись, витяг звідти блокнот, від’єднав від нього ручку «Джеміні» і з її допомогою простежив свою позицію в промові. — У багатьох із нас були причини не любити Генрі Мактавіша. Дехто, ймовірно, радий, що він мертвий. Але є тільки одна… о, так, тільки одна, — це точно було написано поряд із фразою «драматична пауза», — людина, яка справді пішла б на це.

Симона голосно позіхнула. З-під коміра Ройса по шкірі повзло почервоніння.

— Подивимося, що ми маємо. У нас є колега-романістка, яка вважає, що Генрі вкрав одну з її ідей. У нас є літературна агентка, яка хотіла б отримати частину заробітку Мактавіша, але її покинули біля метафоричного вівтаря. — Він указав пером на своїх обвинувачених, і обидві спохмурніли. Направду поки що теорії Ройса були розумними. Я розглядав їх обидві. — У нас є прозаїк, який зневажає комерційну жанрову літературу.

— Це справді мотив, який ви для мене знайшли? — пирхнув Вольфганг. — Я його не вбивав.

Ройс замовк, мить подумав, а потім провів ручкою по блокноту чітку горизонтальну лінію. Здавалося, що достатньо не погодитися з Ройсом, щоб він викреслив вас зі свого списку підозрюваних.

— Далі в нас є письменник, що страждає на брак ідей. — Він указав ручкою на мене. — Відчайдушно шукає новий сюжет для своєї другої книги. Можливо, він створив його сам. На кону також трохи грошенят. Можливо, хтось інший хоче, щоб він досягнув успіху, — хтось із його близьких, наприклад… — Ройс вертів головою, явно шукаючи Джульєтт.

— Вона спить, — сказав я. Ліза кинула на мене погляд, ніби здивована, що я міг збрехати. Я поклав обидві руки на щоки й удав здивування. — Хіба що… Невже вона… відійшла людей убивати, — ахнув я в нещирому здивуванні.

— Якщо ви не збираєтеся сприймати це серйозно…

— Письменник, що страждає на брак ідей, сприймає це дуже серйозно. — Я різко насупився.

— А я підозрювана? — Ліза піднесла руку. — Скажіть їм, чому я підозрювана, Алане.

— Ну, я навряд чи думаю, що колишня дівчина…

— Насправді це звучить дуже ймовірно, — вставила Мейджорс. — З погляду психологічних портретів.

— Ви видаєтеся мені людиною, для якої за двадцять років багато води спливло, — сказав Ройс Лізі крізь зуби. Він майже навмисне прагнув відійти від її можливого мотиву. — Тож я не думаю, що ви дуже ймовірна підозрювана.

— Тоді я можу йти спати?

— Ні, — роздратовано кинув Ройс. — Я ще не сказав вам…

— Маю віддати тобі належне, Ройсе, — втрутився Вольфганг. — Зазвичай твої слова так добре присипляють мене. А зараз напрочуд цікаво.

— А ви? — запитав я. — Чому ви не підозрюваний?

— Генрі був, е-е, — завагався Ройс, — моїм другом.

— Що ви думаєте, пані Мейджорс? — запитав я.

— З погляду психології, близькі стосунки ймовірніше дають людині мотив.

— Вас розлютило, що він не написав вам той схвальний відгук, — сказав я. — Ви згадували, що він вам завинив.

— Не згадував. — Ройс збліднув.

— Згадували. Ви тоді були п’яний як чіп. Я помітив, як ви прийшли до нього, щоб поділитися своїми думками. Можливо, натомість поділилися чимось іншим.

— Чи могли б усі замовкнути на… — Ройс перевів дух. — Усе не так робиться. Гаразд? Я ходжу по кімнаті, спростовую ваші алібі, а потім викриваю вбивцю. Зазвичай під час денаументу так не засипають запитаннями.

— Де-ну-ма, — сказали ми з Вольфгангом в унісон.

Якби «Ган» був паровозом, то ніздрі Ройса могли б привести його в рух.

— Є лише одна людина зі справжнім мотивом. Ось про що свідчать зачіпки. Хтось, хто відвідав Генрі в його кімнаті, хто перебував достатньо близько, щоб запхати отруту в його флягу. Хтось, кого засмутила сума грошей, яку він міг би втратити на наступній книзі Генрі. Той, хто запропонував йому чек на двадцять п’ять штук за зміну закінчення. Генрі відхилив пропозицію — він спалив той чек на очах у нашого чи нашої вбивці. Б’юсь об заклад, ви не знали, що я мав цю підказку, чи не так, Ернесте? — Він поплескав себе по кишенях, шукаючи спалений чек, щоб похизуватися, і, звісно, не міг його знайти.

Я приховав усмішку.

— Вони побилися, від чого у Генрі пішла носом кров. Ця людина зрозуміла, що наступна книга Генрі стане вдвічі більш затребуваною, якщо він буде мертвий, ніж якщо житиме. Цей хтось був…

Дуже швидко, якщо це допоможе побачити, хто близький до 106, я вставлю кількість згадувань імен:

• Генрі Мактавіш: 280

• Алан Ройс: 226

• Симона Моррісон: 105

• Ваєтт Ллойд: 91

• С. Ф. Мейджорс: 87

• Ліза Фултон: 82

• Вольфганг: 77

• Аарон: 59

• Брук: 58

• Джаспер Мердок: 58

• Гаррієт Мердок: 49

• Дуглас Парсонс: 36

• Арчибальд Бенч: 24

• Синтія: 23

• Книжковий клуб / Вероніка Блайт / Вулик: 16

• Еріка Метісон: 10

• MongrelWrangler22: 6

• Трой Ферт: 3

• Джульєтт: ВИКЛЮЧЕНА З ПІДРАХУНКІВ

• Ной Вітрок: ВИКЛЮЧЕНИЙ З ПІДРАХУНКІВ (через те, що його представили на півшляху — занадто пізно, щоб бути вбивцею в чесному детективі)

Мейджорс поліпшила свою позицію — вийшла із числа аутсайдерів у рейтингу. І трохи перемістилися із нижньої частини списку Аарон, Джаспер, Гаррієт і Брук — усі піднялися на один-два щаблі й майже зрівнялися. Ройс потрапив до категорії «надто очевидних». Крім того, навіщо влаштовувати це грандіозне викриття, якщо він справді був убивцею? Дехто, здається, ось-ось перевищить гранично допустиму кількість балів, але врахуйте, що в попередньому підрахунку Вольфганг набрав лише мізерні сорок один, тож може статися будь-що. І не забувайте додавати кілька особистостей разом.

Гаразд, інтерлюдію виконано. Я дозволю Ройсу закінчити речення:

— …Ваєтт Ллойд!

Запала тиша — ми всі це перетравлювали. Більшість із нас почісували голови замість ахати. За чистою статистикою, наразі Ваєтт зі згадкою його імені дев’яносто один раз (уже дев’яносто два) безумовно належить до числа підозрюваних.

— Це взагалі має сенс? — скептично запитала Брук, порушивши мовчанку.

Я перебирав підказки в голові. У Ваєтта точно був мотив — Ройс мав рацію щодо фінансів. Але я чув, як вони сперечалися в купе Ваєтта, а не Мактавіша, хоча Ройс цього не знав. Тож підпал чека стався б там. Я також був упевнений, що ніс Мактавішу розбила Ліза.

— Авжеж, це має сенс, — прогарчав Ройс.

Симона підняла руку.

— Не впевнена, що має. Де ви знайшли чек?

— Насправді за двадцять п’ять штук Генрі й не почухається — його аванси мають бути шестизначними, — сказав Вольфганг.

— У Ваєтта були забиті кісточки? — запитала Мейджорс. — Я цього не помітила.

— СЛУХАЙТЕ! — заревів Ройс. — Я вам точно кажу, що сталося. Генрі Мактавіша вбили, а Ваєтт Ллойд, без жодного сумніву, — точно вбивця.

Не минуло й мілісекунди після того, як він закінчив говорити, як із кінця вагона почувся крик. Наступні кілька секунд ніхто не говорив і не рухався. Потім у приміщення увірвався Джаспер і, задихаючись, сказав:

— Ваєтта Ллойда вбили.