Усі в цьому поїзді — підозрювані

Розділ 7

«Ган» котився далі. За нашим вікном промайнула Північна Територія.

Скелясті оголення гірських порід, із яких росли викривлені дерева, не вищі за Алана Ройса, чиї стовбури похилилися так низько, ніби ховалися від яскравого сонця, поступилися місцем спініфексу[7] й помаранчевому піску, колір якого здавався ще насиченішим на тлі бездоганно чистого блакитного неба. Обрій був далеким, сталим і рівним, і переді мною постав простір австралійської пустелі, до якої ми ще тільки мали заїхати. Я уявив поїзд мурахою, що пробирається через пісочницю.

Через три години після того, як ми вирушили, у нас була перша зупинка в Національному парку Нітмілук, де передбачалась екскурсія до ущелини Кетрін. Я зійшов висувними сходами, і під ногами хруснув гравій. Станції тут не було — ми просто зупинилися посеред колії, і «Ган» здавався ще більш приголомшливим через свою недоречність тут: блискуча сталь серед дерев, неба та пташиного співу. Я пильнував сліди, які залишав на ґрунті в цьому місці, до якого ні я, ні гігантська рукотворна металева змія насправді не належали.

Біля головної частини поїзда — майже за кілометр — чекала черга автобусів. Вони відвезуть пасажирів, які не відвідують фестиваль, до величної ущелини Кетрін на денний сплав кришталево-чистою річкою, що протікає між високих скель і кишить крокодилами. На рудій землі перед нашими вагонами для відвідувачів фестивалю розставили близько сорока чорних розкладних стільців. Ще шість поставили навпроти: на кожному лежав бездротовий мікрофон, а обабіч від них установили портативні колонки. Позаду виднівся мольберт із прямокутним полотном, накритим чорною повстяною тканиною.

Джульєтт поцілувала мене в щоку, і я вважав це за щастя, поки не зрозумів, що вона йшла не в тому напрямку й мала намір попрощатися.

— Ти не залишишся?

— Аарон пообіцяв непомітно провести мене до екскурсії по ущелині, — зізналася вона й скорчила гримасу ніяковості, але почуття провини в неї було несерйозне. Звісно, вибір між одним із природних чудес Австралії та шістьма письменниками, які змагаються в егоцентризмі, взагалі не був вибором, але я не надто вдало приховав розчарування. Вона з демонстративним ентузіазмом мовила: — Тобі все вдасться!.. Хіба що ти хочеш, щоб я…

Ця пропозиція була задля ввічливості — Джульєтт уже нахилилася до туристичних автобусів, як бігунка, що чекає на сигнал стартового пістолета. Позаду нас згуртовувався натовп, а письменники вибирали собі місця. С. Ф. Мейджорс ходила туди-сюди із планшетом для паперу, на якому були закріплені якісь її нотатки. Генрі Мактавіш прогулювався спиною до нас, стискаючи тростину з вишуканим срібним набалдашником, яку з кожним кроком устромляв у землю з такою силою, що вона от-от мала розколотися. Біля нього, мов вірний пес, крутився Алан Ройс і щось без упину торочив. Генрі вибрав найдальше із шести місць — скраю, біля Лізи Фултон, яка вже всілася, — певно, сподіваючись таким чином здихатися Ройса. Ройс на мить розгубився і застиг на місці, тоді роззирнувся й побачив Вольфганга, який уже зайняв найкозирніше місце в центрі. Ройс безсоромно підтюпцем побіг до іншого краю ряду, підняв і переставив останній стілець на порожній бік біля Мактавіша. Я не чув його з того місця, де стояв, але рот у нього не стулявся від розмов, ніби в нього й думки не промайнуло, що Мактавіш не хоче сидіти з ним поруч. Утім щойно Ройс умостився, Ліза підвелась і пішла в протилежний кінець ряду — я не був певен, чи для того, щоб підкреслити марність усіх цих зусиль Алана, які скидалися на цирк, чи через її власну незацікавленість сидіти поруч із Мактавішем.

— Не сміши мене, — відповів я Джульєтт, змушуючи себе всміхнутися. — Зроби багато фоток. І бережися. Щоб тебе не з’їли крокодили.

Джульєтт востаннє глянула на імпровізовану сцену, на зібраних письменників.

— Ти також.

— Ласкаво просимо до нашої першої захопливої панельної зустрічі!

С. Ф. Мейджорс, як виявилося, була ведучою. Я знав, що вона очолює раду фестивалю, бо вона мене сюди й запросила. І я згадую про це тут, оскільки те, хто запросив гарматне м’ясо в конкретне місце, яке в результаті стало йому пасткою, зазвичай доволі ключовий момент у детективах про вбивства на кшталт цього. Ви ж знаєте ту сцену — персонаж повертається із запрошенням у руках і каже іншому: «Ти запросив мене сюди», — на що той піднімає таке саме запрошення й каже, коли блискавка спалахує перед його обличчям: «Ні, я не запрошував — ТИ запросив МЕНЕ сюди». Початок катастрофи. Отже, тепер ви маєте відповідь: це вона зібрала нас усіх разом.

Причина, з якої мене запросили, може бути неважливою для сюжету. Але для когось вона дуже важлива. Просто я цього ще не знаю.

Мейджорс представила учасників зустрічі під негучні оплески, які на відкритому просторі звучали ще більш жалюгідно, ніж у приміщенні. Я спіймав поглядом пару гостей, які витягнули шиї в бажанні доєднатися до останнього туристичного автобуса, що саме вирушав. Я опинився поруч із Лізою Фултон на протилежному від Ройса й Мактавіша кінці ряду. Вольфганг сидів поруч зі мною, а Мейджорс зайняла простір між ним і Мактавішем. Ми трохи посунули стільці, щоб вирівняти центр ряду після перестановки від Ройса.

Я відволікся від вступного слова та представлень і вперше належним чином оглянув Мактавіша. Головне, що мене вразило, — він мав геть не той вигляд, на який я очікував. Звісно, письменники можуть мати який завгодно вигляд, і річ тут не в зовнішності. Його статура була десь між кремезним Ройсом і худорлявим Вольфгангом, а клоччасте волосся було водночас і достатньо розкуйовдженим, щоб здаватися недоглянутим, і недостатньо розкуйовдженим, щоб здаватися ексцентричним, — це цілком нормально для зовнішності автора. Але в письменників є образ. Існує кілька його варіацій, наприклад, суворість С. Ф. Мейджорс — це суворість письменниці, яка розглядає все як можливість, а прагнення Ройса до похвали — це его, яким він насправді прикриває брак упевненості. Та все — в очах: вони видають і мертвого.

Очі письменника допитливі й розплющені широко, він всотує світ і гортає його, мов книжку, ставлячи запитання й інтерпретуючи відповіді, незалежно від того, для марнославства він це робить чи для творчості. Я це бачив і за насупленим поглядом Вольфганга, і за сором’язливістю Лізи, і навіть у зневаженому блокноті Ройса. Але в Мактавіша нічого з цього не було: він поглядав на годинник, наче роздратований нудьгою студент, який відсиджує покарання. Було приголомшливо бачити свого улюбленого письменника в такому світлі. Я знав, що його згода відвідати цей фестиваль була справжньою перемогою, але тепер зрозумів, чому він утримувався від таких подій: мабуть, йому вони вже нагадували відсидку.

Помітно, що його лівий бік — той, який він підтримував, спираючись на тростину, — був, за браком кращого слова, зморщеним. Твідовий піджак, здавалося, вільніше звисав на плечі, штани — ширше огортали кістляве коліно. Тоді як правий бік тіла заповнював тканину набагато природніше. Він не був спотвореним, але виглядав незбалансовано: ніби буханець хліба, на який випадково поклали решту продуктів. Одного вечора п’яний водій збив його, утік і залишив понівеченим та скаліченим у стічній канаві. Це, звісно, було включено до біографічної довідки про нього: йому казали, що він більше ніколи не ходитиме, ніколи більше не писатиме. Але подивіться на нього тепер. Він це подолав і знову в строю.

Його тростина спиралася на сидіння поруч, і тепер я бачив, що вишуканий набалдашник на ній мав форму блискучого срібного сокола. Із фляги з такого ж блискучого металу, як у тої, що він діставав із внутрішньої кишені твідового піджака, Мактавіш хиляв так часто, що я дивувався, навіщо йому щоразу закручувати кришку.

— Розпочнімо з вас, Лізо. — Мейджорс узялася за інтерв’ю. — Ваш дебют — приголомшливий роман «Баланс правосуддя» — відбувся двадцять один рік тому. Це був світовий феномен, який вдихнув нове життя в жанр судової драми, до того ж завдяки свіжому жіночому голосу. Його перевидають і сьогодні! Багато людей, зокрема і я, вимагали вашої наступної книги. Цього Різдва ми її нарешті отримаємо. Вибачте за прямоту, але чому так довго?

— Ну, написати щось після «Балансу правосуддя» було складно, — звернулася Ліза до натовпу, і я помітив, що її голос набув трохи вдаваної інтонації диктора з гучномовця в поїзді. — Певні частини цього роману, можливо, випередили свій час, і я думаю, що світ нарешті підхопив розмову, яку я хотіла вести про жінок і наші права.

— Захопливо. — Було схоже, що Мейджорс читає наступне запитання. — Тож це не був тиск від подальших дій? Не це викликало перерву?

— У мене стається письменницький блок, як і в будь-кого іншого, — відповіла Ліза трохи ніяково. — Мені потрібна була правильна ідея… але я не можу сказати, що саме це насправді спричинило перерву. Я хотіла опинитися в правильному місці, щоб знову видаватися. Як ви дізнаєтеся, написання книги — це оголення душі. Крім того, я вважаю, що хороша книга — це хороша книга, хай скільки часу потрібно, щоб її написати.

— Поява дитини не вибила вас із колії? Я так розумію, незабаром після свого дебюту ви стали самотньою мамою? Народження книжки й малюка в один рік. Мабуть, було важко.

— Гадаю, ви не стали б таке запитувати в самотнього тата. — Ліза навіть не намагалася зобразити усмішку. — Я б обговорила це питання з іншими учасницями цієї панелі, але, здається, я тут така єдина, запрошена для галочки. Соромно, ми ж бо маємо триматися разом.

Мейджорс зрозуміла натяк.

— Це гарна нагода перейти до нашого наступного гостя. Ернесте Каннінґеме, гадаю, ви дещо відрізняєтеся від Лізи: не думаю, що хтось чекає на вашу наступну книгу.

Ця образа засліпила мене, і я витримав паузу, щоб заспокоїтися.

— Гм… Ну… Гадаю, людям достатньо сподобалася моя перша книга. Сподіваюся, вони прочитають і другу.

Мейджорс удавано засміялася.

— Авжеж, авжеж. Я просто мала на увазі, що ми всі сподіваємося, вам не доведеться писати ще одну книгу. З огляду на те, що минулого разу сталося з вами і, що важливіше, з тими, хто вас оточує.

— Ой, вибачте, — пробурмотів я. Почувся гучний кашель, і я побачив, як із натовпу піднімається клубок диму, напевно із запахом чорниці. Під ним Симона поплескала тильним боком руки під підборіддям, а вказівним пальцем іншої — провела лінію від кутика губ по щоці. Вона давала мені знак тримати голову вище, голосніше говорити й більше всміхатися. Однак сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона проводить собі пальцем по горлу. Я додав трохи енергійніше: — Авжеж, я б геть не хотів пройти через це знову. Особливо за такі самі гонорари!

Навіть Симона на це всміхнулася. З полегшенням я розслаблено поринув у розмову:

— Та я все одно пишу. Працюю над романом.

— Удачі вам, — сказав Вольфганг тим не-достатньо-тихим голосом, за якого його здивування, що я це почув, мало б бути цілком удаваним.

— Розкажіть про це.

Я погодився:

— Ніхто не казав, що вигадувати сюжет буде так складно.

— Декому складніше, — відповів Вольфганг, і я зрозумів, що його перший коментар не був іронічним знаком солідарності, яким я його сприйняв.

— Перепрошую?

— Ваша книга. Застрягнути в засніжених горах, серійний убивця. — Він поворушив пальцями, ніби описував сцену з фільму жахів. — Суцільна сенсація. Мерзенна історія, яка, впевнений, добре продається.

— Я тоді про продаж книжок не думав, — сказав я. — Був надто зайнятий спробами вижити. — Це викликало м’який сміх у публіки.

— Чудова відмазка. Реакція натренованої медійної особи.

— Перепрошую, ви мене в чомусь звинувачуєте?

— На фестивалях вітаються бурхливі розмови, але поводьмося ввічливо, — вставила ведуча.

— Це не була образа. — Вольфганг говорив навіть не до мене. Він потурав натовпу, ніби був оповідачем, а я — нещасним клоуном у пантомімі, і з кожним словом від нього віяло праведністю. — Очевидно, що є попит — ось чому письменник, як ви, може продавати багато книжок.

— Що значить письменник, як я? — У мені закипала лють.

— Знавець мистецтва бульварщини. — Він глянув скоса. — Я, звісно, маю на увазі комплімент. Кожному своє.

Мейджорс стурбовано зминала верхній аркуш на планшеті. Вона зробила слабку спробу повернути нашу увагу в потрібне русло:

— Гаразд, я думаю, ми могли б…

— Ні, перепрошую. Мені цікаво, — я обернувся до Вольфганга, — що саме робить мої твори бульварщиною, а ваші — літературою? Ви не можете прийти на фестиваль кримінальної літератури та глузувати з усього жанру, коли все, що ви самі зробили, — це скопіювали Капоте.

Від цього він злегка поморщився.

— Усі книжки — це слова на сторінках, — продовжив я. — Я вкладаюсь у свої твори не менше, ніж будь-хто тут.

— Якщо ви не знаєте різниці між бульварщиною та літературою, це було б правильним визначенням проблеми. — Він схрестив ноги й відкинувся назад, ніби хотів показати, що його відповідь така беззаперечна, що подальшим парируванням він не потуратиме.

— Нема чого соромитися. Ми всі із чогось починаємо, — передбачувано втрутився Алан Ройс.

— Здається, єдина різниця — у тому, чи підписується автор ім’ям без прізвища, Вольфгангу.

Це викликало черговий сміх у натовпі. Від цього Вольфганг так розлютився, що знову сів прямо.

— Ви пишете про кров і кишки так, ніби це розвага. Це огидно. Через п’ятдесят років такі книжки, як ваша, генеруватимуть машини. І звісно, ваша проза дилетантська. Я не єдиний тут, хто так думає.

Він подивився на Мактавіша, який дещо збентежено відвів погляд від фляги, і я зрозумів, що ми помилялися, коли вважали Вольфганга вищим за те, щоб читати відгуки в інтернеті. Мабуть, жодне визнання не зможе залікувати поріз від слів, якими тебе ранив незнайомець в інтернеті. Я вже брав участь у панелях раніше, коли вийшла моя книга, і, звісно, мені знайомі колючі запитання, що час від часу на них ставлять. Але більшість письменників доброзичливі та привітні. Поведінка Вольфганга здалася мені особливо агресивною як для літературної дискусії. Тепер я знав чому. Вольфганг був розлючений тим, що Мактавіш поставив його на нижчий щабель поруч зі мною, і тому тепер намагався утвердитися вище за нашу спільність. Це досі зводилося до его.

— Хочете почути про різницю між бульварщиною та літературою? Між справжнім письменником і просто письменником? Я скажу вам — це прислівники.

— Прислівники?

— Ви їх забагато використовуєте, — глузливо сказав він.

Мені здалося доволі снобістським твердження, що справжні письменники не вживають цілої групи законних слів англійської мови, але тут, зізнаюся, я був надто схвильований, щоб сформулювати це. Я замовк, однаковою мірою збентежений і розлючений.

— Залиш хлопця в спокої, — сказав Мактавіш, здивувавши мене водночас і тим, що став на мій захист, і тим, що, виявляється, справді звертав увагу на цю суперечку. Він користувався мікрофоном, як батько нареченої: невміло, то тримав його надто далеко від рота, так що слова лунали нерозбірливо, то підносив надто близько, і тоді надто різко звучала огидна луна. — У крові й кишках нема нічого поганого. Я впевнений, що все гаразд.

І так само, як спалахує і горить магній — яскраво, але короткочасно, — суперечка завершилася, й ми повернулися до звичного ритму панелі, хоча й не без кількох захоплених перешіптувань публіки, яка вже більше не шкодувала, що пропустила екскурсію до ущелини.

Наступну порцію запитань ставили Вольфгангові: починали з його версії «Із холодним серцем», а потім перейшли до майбутніх робіт. Виявилося, що наразі він не писав нічого нового, а зосередився на «інтерактивній артінсталяції» під назвою «Смерть літератури». Він починав більшість своїх фраз зі слів «Що ж, знаєте…» та «Як вам відомо…» і обговорював впливи на себе філософів, більшість із яких були маловідомими. Мене це дратувало, але я мовчав.

— Це лише трохи літературного снобізму, щоб почати панель, — прошепотіла Ліза мені на вухо. — Не дозволяйте йому зачепити вас.

— Що таке прислівник?

Їй знадобилася секунда, щоб зрозуміти, що я не жартую. У мене було жахливе відчуття, що мій єдиний дружній союз ось-ось розвалиться. Те, що спершу було усмішкою, розтануло на її обличчі. Повільно.

Моралізаторство Вольфганга нарешті скінчилося, і запитання перейшли до Мактавіша. Натовп зацікавлено випрямив спини. Цілком зрозуміло, з огляду на те, що це була одна з його рідкісних міжнародних поїздок: він був тим, на кого люди зібралися тут дивитися. На мій подив, тепер уся увага була на ньому, ніби клацнули перемикачем. Він уже не сидів, напіврозвалившись, на стільці, вдивляючись у чорну дірку своєї фляги. Він ожив: справляв враження розповідями про мрячні шотландські болота, про те, як зростав у бідності та як тяжко йому довелося боротися не лише за те, щоб його книжки публікували, а й за те, щоб його сприймали як серйозного письменника («Можливо, саме тому він і вступився за мене», — подумав я, хоча все ще намагався забути ту маленьку червону зірку). Розказав, як одужував у лікарні після нещасного випадку й боявся, що ніколи більше не писатиме. Нарешті він закінчив тим, як сподівався, що людям сподобається його останній роман про детектива Морбунда — «Настає ніч».

На цьому моменті в залі миттю показалася піднята рука. Це була та дівчина, яку я бачив із примірником «Мізері».

— Наприкінці буде час для запитань, — сказала Мейджорс.

— Просто… — Дівчина так дриґалася, наче їй потрібно було в туалет. — Я сподівалася, що ви більше говоритимете про «Настає світанок», оскільки вона найновіша. До речі, Генрі, вона неймовірна. Мені надзвичайно сподобалося, як ви…

— Дякую, наприкінці буде час для запитань, — повторила Мейджорс із учительською суворістю в голосі, перш ніж звернутися до решти публіки.

— Молода леді має рацію, — перебив Мактавіш. — Я дійсно вважаю обидві ці книжки дилогією. Звісно, «Настає світанок» не матиме жодного сенсу, якщо ви не прочитаєте спершу «Настає ніч», яка цього тижня виходить у новій м’якій палітурці. Існує стільки дат випуску, форматів і країн, за якими треба стежити, що легко заплутатися. Насправді я хочу сказати: просто купіть обидва романи. — Мактавіш пожартував із натовпом, і той нагородив його сміхом.

— Не можу уявити, як складно об’єднати у фіналі серію із шістнадцяти книжок. — Мейджорс повернулася до теми. — Як воно — прощатися з таким популярним персонажем?

— Ну, це непросте запитання, — завагався Мактавіш. У його словах вчувалося легке сп’яніння, а попередній блиск в очах зник. Він явно, як типовий алкоголік, міг вправно вимовляти попередньо відрепетирувані репліки, але геть губився в імпровізації. Він оглядав натовп, і я помітив, що його погляд зупинився на Ваєтті, але не задля підтримки, як, наприклад, тоді, коли я виглядав Симону. У його очах спалахнуло роздратування. Ваєтт злегка зіщулився на стільці. Власник він компанії чи ні — було зрозуміло, хто тут головний. Свою відповідь Мактавіш звернув до нього: — «Прощатися» — це таке сильне слово. Я не хочу спойлерити людям, які ще не дочитали, але жодні двері ніколи не зачиняються.

— Мені здається, це найбільша сенсація, яку ми від вас отримаємо, — спокійно відповіла Мейджорс, помітивши навмисну відстороненість Мактавіша. — Тоді ще одне запитання для зацікавленої публіки. Чи правда, що ви всі свої книжки пишете на друкарській машинці? Я чула, ви це робите, щоб запобігти спойлерам, маючи лише одну друковану копію кожного рукопису. Це здається доволі радикальним рішенням.

— Це не так уже й радикально, якщо подумати. Раніше рукописи Дж. К. Роулінг приковували наручниками до зап’ястя її видавця, як ядерні коди президента США. Видавці Дена Брауна вимагали, щоб його перекладачі протягом місяця працювали з підвалу в Мілані, без інтернету, а якщо захочуть скористатися туалетом, їх туди супроводжували охоронці. Це не можна сприймати легковажно. Ви б бачили, чим мені погрожували, щоб отримати рукопис. А з тим, що в наш час усе онлайн, я просто не довіряю своєму комп’ютеру. Крім того, мені подобається відчуття доторку до клавіш.

— А якщо ваш будинок згорить? — не втримався я. Зізнаюся, мені додав трохи сміливості той факт, що раніше він став на мій бік.

Це вперше я говорив безпосередньо з Мактавішем, і він подивився скоса, наче намагався вирішити, чи образитися на таке. Мені було цікаво, чи він справді заступався за мене, чи просто хотів не погодитися з Вольфгангом. Зрештою він сказав:

— Я б сприйняв це за знак Всесвіту, що мені, мабуть, потрібна ще одна чернетка.

Він знову відкрутив флягу й зробив довгий ковток, чітко даючи зрозуміти, що треба рухатися далі.

Ройс був схожим на собаку, готового вийти на прогулянку, — таким був його ентузіазм, коли запитання нарешті почав отримувати він.

— І останній…

— Але не менш важливий! — втрутився він.

— Так. Звісно. — Я зрозумів, що тут Мейджорс використала «звісно» як ввічливий спосіб сказати «замовкни». Фактично будь-коли, коли її уривають. Я описав її як жінку, що дуже обережно ставиться до своїх слів і не бажає, щоб її відволікали від них чи говорили за неї. — Алан Ройс, автор циклу про доктора Джейн Блек, дія в романах якого розгортається на сталевих столах у моргах. Украй моторошне чтиво!

— Мені більше подобається думати, що я пишу романи про суспільство, розбещеність і людяність, а сам злочин є лише двигуном для більш… — Ройс зупинився на тому ж місці, що й за сніданком, і я зрозумів, що це людина, яка сприймає себе дуже серйозно й хоче показати, якими великими зусиллями йому все вдається. Він був із тих, хто несе валізу на колесах, просто щоб поскаржитися на те, яка вона важка. — Більш освіченої розмови навколо деяких проблем реального світу.

— Звісно.

— Я думаю, що це наша робота насправді. Досліджувати суспільство. Думаю, це те, про що казав Вольфганг щодо французького модернізму…

— Крім того, ви маєте власний досвід роботи серед усієї цієї кривавості й жорстокості, чи не так? — Мейджорс із задоволенням зводила розмови про Ройса до найбільш сенсаційних аспектів його особистості. Варто зазначити, що натовп віддав перевагу тому, щоб слухати про морги, ніж про французький модернізм Вольфганга. — Ви самі колись були судмедекспертом?

— О, так, це те, що надихнуло мене писати літературу. — Ройс надмірно підкреслив останнє слово, затримавшись на звуку «л»: стулив губи міцно, а тоді вистрілив ними те слово, наче з требушета[8]. Здавалося, він чомусь цілився ним саме в мене, хоча це не мало жодного сенсу, адже я був єдиним, хто не опублікував нічого з літератури.

— Чудово, — відповіла Мейджорс. — Перейдімо до запитань аудиторії. — Ройс трохи спохмурнів, діставши тайм-аут, та або вона не помітила, або їй було байдуже. Мейджорс показала на накритий чорною тканиною мольберт позаду неї. — А після цього ми маємо для вас особливий подарунок. Тож. Запитання?

Першою піднесла руку «Мізері»-дівчина. Мейджорс показово роздивилася незворушний натовп, перш ніж з очевидним браком ентузіазму вибрати її. Один з організаторів передав до аудиторії бездротовий мікрофон, і жінка підвелася.

— Моє запитання до Генрі. — Говорячи, вона трохи пружинила навшпиньках. — Мене звуть Брук, і ви можете знати мене як президентку «Дворняг Морбунда»!

«Дворняги Морбунда» були затятими фанатами Мактавіша. Мактавіш майже не впізнав згадку про свій фан-клуб, а також фразу на її футболці («Сліпому коневі — що кивок, що підморгування» — шотландський вислів про прямоту в спілкуванні, близький до крилатої фрази Морбунда, яку той часто виголошував у своїх монологах, коли пояснював, як розкрив справу. Коли я вперше побачив цю футболку, запідозрив, що Брук була його піарницею, але тепер я знав: вона — Головна Дворняга. Був сенс у тому, що вона сіла в потяг спеціально заради підлабузництва до Генрі. Ціна цієї поїздки досі здавалася надмірною для дівчини її віку (я так само вважав, що їй трохи за двадцять, не в останню чергу — бо думав, що пристрасть організовувати будь-що, не кажучи вже про те, щоб стати президенткою глобального фан-клубу, розчиняється, як цукор у воді, коли тобі виповнюється двадцять п’ять). Але я припускав, що вона із заможної родини. Або це, або її захоплення Мактавішем було таким затятим, що для неї не мало значення, скільки зусиль їй доведеться докласти, скільки змін відпрацювати в барі чи як довго мити підлоги у фастфудах, щоб зустріти свого кумира.

Слова Генрі відлунювали в голові — «ви б бачили, чим мені погрожували, щоб отримати рукопис», — і я подумав, чи присутні в поїзді інші Дворняги й чи була їхня одержимість іще однією причиною, чому він більше не брав участі в подібних подіях.

— Я хотіла запитати, не бовкнувши спойлеру, — вона винувато озирнулася, — чи Морбунд не… Ну… Правда ж? Я маю на увазі, у «Настає світанок» відбуваються певні події, і я просто хотіла спитати, чи він дійсно…

Із заднього ряду почувся стогін, знайомий кожному, хто має друга, який захищається від спойлерів (для мене це Енді, який колись докоряв мені за те, що я зіпсував йому, як не дивно, кінець «Титаніка»). Мушу визнати, я також був трохи роздратований через Брук, бо, хоч і знав із маркетингових написів, що «Настає світанок» — це, ймовірно, лебедина пісня Морбунда (так було написано на обкладинці поряд із цитатою The New York Times — «Непереможний і неперевершений: Мактавіш незрівнянний» — це означало, що Мактавішу ніколи не доведеться випрошувати анотації), я не думав, що Мактавіш уб’є свого улюбленого персонажа. Його книги, зрештою, були написані від першої особи, а ви вже знаєте, що таке в моїх очах вважається смертним гріхом для чесних детективних романів. Як можна завершити книгу, коли головний герой мертвий?

Узяти, наприклад, мене. Ви знаєте, що мене зараз не поливають брудом письменники під палючим сонцем. Ні: я лежу в ліжку з поліетиленовим простирадлом у лікарняній палаті в Аделаїді; нарешті зійшов із потяга, але додому мене ще не пустили, оскільки поліція досі збирає свідчення та частини тіла. Я друкую це й час від часу вимагаю більше знеболювальних, дряпаю шкіру, що лущиться на шиї.

— Дякую, Брук, — сказав Мактавіш і прочистив горло. Від того, що він згадав її ім’я п’ятнадцять секунд тому, дівчина ледь до небес не злетіла. — Я збережу цей секрет для решти аудиторії, але, думаю, це залежить від вашої власної інтерпретації.

Це була відповідь «ні про що», і Брук зморщила носа. Один із персоналу «Гана» простягнув руку до мікрофона. Брук схопилася за нього, як дитина, що боїться втратити іграшку. Здавалося, вона забула, що зможе переслідувати Мактавіша ще чотири дні, і хотіла скористатися цим моментом: завоювати його.

— Гаразд, ну, просто власника трактиру в книзі… його звуть Арчибальд Бенч. Арчі Бенч. — Вона вичікувально примружилася й вимовила ім’я трактирника по складах, як коли ви пліткуєте про нового партнера колишньої («Ніколи не повіриш, із ким вона зустрічається… Ар-чи-бальд Бенч»), наче вони з Мактавішем мали спільну таємницю.

Мені кортіло, щоб вона перейшла до суті. Я відчув, як моя шия червоніє, і пошкодував, що не наніс сонцезахисний крем: пам’ятаю, я був упевнений, що пізніше моя шия вкриється пухирцями й лущитиметься.

— Це так?

Мактавіш глянув на Ваєтта, який кинув на нього збентежену «я не знаю»-гримасу. Я сам був украй розгублений. Я прочитав усі книжки про Морбунда, крім останньої, і зазвичай мені доволі добре вдається складати пазл докупи, але ім’я Арчибальд Бенч для мене нічого не означало, окрім того, що редакторка мала запропонувати замінити прізвище на щось більш реалістичне. Та знову таки, як я вже казав Енді й вам, усе в детективних історіях навмисне, а Мактавіш був найкращим у хитрощах, головоломках і грі слів, тож я подумав, що якщо це був Арчі «Лавка»[9] замість Арчі «Зупинка-Автобуса» або Арчі «Церковна-Лава», це мусить мати якесь значення.

— Здається, ви мене перехитрили, дівчино, — нарешті відповів Мактавіш. Це була доволі загальна заява, але, очевидно, саме та, яку хотіла почути Брук, оскільки вона із силою клацнула підборами від хвилювання й тицьнула мікрофон назад персоналу, цілком задоволена, що ця мить, яку, мабуть, репетирувала знову й знову, минула саме так, як вона сподівалася.

Коротка ремарка: присягаюся, я не здогадувався, що книгою, яку вона читала в барі раніше, була «Мізері» — у ній психопатичний фанат бере письменника в заручники та змушує оживити мертвого персонажа (вибач, Енді, за спойлер). Це те, що вона насправді читала. Принаймні поки книгу не вкрила блювота. Припускаю, вона викинула її після цього, але, знову таки, беручи до уваги, що це була блювота Мактавіша, я б не залишав примірник біля неї, бо вона могла поцупити його як сувенір.

Мейджорс запропонувала поставити додаткові запитання. Брук, мабуть, віджималася, щоб стільки разів піднімати руку, а Мейджорс робила все можливе, щоб обійти її увагою, але натикалася на млявий натовп. Більшість запитань адресували Генрі, і я геть не заперечував, але Ройс ледь не звивався на стільці в надії, що хтось вибере його. Він ледве не вибухнув, коли чоловік із різнокольоровою бородою — я згадав другий келих невипитого шампанського перед ним — узяв мікрофон і сказав:

— Моє запитання до Ернеста.

Я підніс до губ мікрофон і привітно всміхнувся, очікуючи на запитання.

— Воно просте, — сказав чоловік. Я помітив, що він тут сам, як і за сніданком: сидить у кінці ряду, місце біля нього — вільне. — Ви його вбили?

Неначе за командою, раптовий порив вітру закинув усім нам в очі пекучий клубок червоного пилу. Я взявся струшувати його й водночас збирати докупи думки. Найкраще, що я зміг вимовити:

— Перепрошую?

— Ви вбили його?

Вибачте, що позбавляю вас діалогу, але редакторка зацензурувала мою відповідь, оскільки вона безпосередньо стосується торішніх убивств у горах. Можу вам сказати, що відповів, просто повторивши написане в попередній книзі, формулювання в якій були достатньо узгоджені з юристами, щоб убезпечити мене. Здавалося, усе минуло добре. Ройсові очі були як розпечена лава й постійно дивилися на мене.

Піднялася нова рука.

— У мене є запитання до Генрі. — Це була кучерява дружина з пари, яку я вважав фанатами: більше Дворняг. Вона мала легкий ірландський акцент, інтонація стрибала то вгору, то вниз. Чоловік сидів поруч. Він обережно потягнув її за лікоть, але вона скинула його руку. — Звідки ви берете ідеї?

— Гаррієт, — чоловік спробував примусити її замовкнути, і його щоки спалахнули від збентеження. Як фанат він здавався протилежністю Брук, оскільки Мактавіш, повернувшись до них, викликав у нього паніку.

— Мені дозволено поставити запитання, Джаспере, — твердо сказала Гаррієт.

Мактавіш зупинив сварку коханців, нахилившись уперед і розвівши руки.

— Яке чудове запитання! — сказав він, перш ніж почати добре відпрацьовану відповідь.

Якщо вам цікаво, письменники діляться на дві категорії: «плоттерси», які роблять аутлайн своєї історії перед її написанням; і «пантсерси», які щодня сідають за стіл і не знають, куди їх заведе робота, — піддаються інтуїції. Гадаю, я — трохи і того, і іншого, оскільки, поки переживаю події своїх книжок, не дуже уявляю, що станеться далі, але до того часу, коли я сідаю писати, убивця вже мав порядність розпланувати для мене більшість подій (хоча я б не назвав співавторами вбивць, із якими стикався). Мактавіш виявився «пантсерсом», оскільки заявив, що починає з образу, почуття чи навіть кольору, а тоді дозволяє цьому надихати його щодо того, де Морбунд опинятиметься наприкінці кожної пригоди.

Це була посередня відповідь на посереднє запитання, і я перепрошую, що вам доводиться терпіти всю цю панельну дискусію, наче ви брали участь у такій водночас довгій і банальній розмові, але вважаю, що ви заслуговуєте на належну атмосферу літературної конвенції. І, крім того, у цьому розділі забагато підказок, щоб пропустити навіть, здавалося б, зайвий діалог. Як-от те, що має статися.

Арчі Бенч, виявляється, теж доволі важливий.

— Мій улюблений із ваших романів — «Злетіти з рейок», — сказала Мейджорс (це, для тих, хто не має енциклопедичних знань про творчість Мактавіша, його третій роман із серії про Морбунда).

Брук кивнула. Я нечітко пригадав книгу, в якій пара влаштувала ДТП із приміським потягом, щоб приховати вбивство сина. Була в ній особливо жахлива сцена, пов’язана з підготовкою до зіткнення: коли батьки посадили на передні сидіння два щойно викопані трупи, наче свої власні. Їх мало розтрощити аж так, щоб неможливо було впізнати. Але, крім цього, я мало що запам’ятав із сюжету.

— Я пригадую історію з новин, яка насправді була дещо схожою, — додала Мейджорс. — Тож, окрім кольорів і мудбордів, ви, певно, черпаєте натхнення, — вона вкрала трюк Ройса — вдавати зусилля під час вибору слів, — деінде.

— Нє. — Мактавіш похитав головою. Його акцент став виразнішим, оскільки язик втомився і ковзав навколо приголосних. — Насправді я не звертаю уваги на новини. Авжеж, час від часу я занурююсь у світ і події довкола, мушу крокувати в ногу з підходами поліції до роботи й технологіями, але якщо приділятиму новинам забагато уваги, у мене ніколи не виникне оригінальна ідея для книги. Ви знаєте, є такий вислів: «Правда дивніша за вигадку».

— Однак була схожа історія. У моєму рідному місті насправді, — сказала Мейджорс. — Коли я була дитиною.

Хтось із публіки голосно прочистив горло. Я озирнувся й побачив, як Ваєтт кашляє собі в руку. Його увага була прикута до Мейджорс, вираз обличчя був чітким: «Дивіться мені!». Я побачив, як Джаспер закотив очі на Гаррієт, ніби причиною напруження було те, що вона поставила запитання.

— Та невже? — зацікавився Мактавіш.

— Ви не пам’ятаєте? Лізо, ви мали б знати цю історію. Це було тридцять два роки тому. У тисяча дев’ятсот дев’яносто першому.

Ліза зіщулилася в лопатках.

— Не думаю, що хочу…

— Любко, це було давно, — перервав її Мактавіш. — Де ви виросли?

— Тут, — відповіла Мейджорс. — Ми насправді незабаром проїжджатимемо моє містечко, як вирушимо. Точніше, залізничну лінію. Приблизно за сотню кілометрів від Аліс-Спрінгс.

— Ясно. Та ймовірність того, що я натраплю на регіональну австралійську статтю в Шотландії… Ну, я б сказав, вона дуже мала. Вибачте, якщо книга зачепила за живе. Якщо ви знали когось, хто помер або постраждав таким чином, як я придумав у книзі, гадаю, про це було б боляче читати. Але кожен із нас тут, — він узяв свою тростину та провів нею, вказуючи на всіх, — убив нескінченну кількість людей у нескінченну кількість способів. Неминуче, що десь реальне життя це зімітує.

— Не думаєте, що… — продовжувала Мейджорс.

Мактавіш засміявся:

— Слава ж Богу, що ми лише вигадуємо це! Якби один із нас шістьох помер просто зараз, то було б п’ятеро підозрюваних, серед яких усі знають, як приховати вбивство.

Мейджорс зблідла. Зиркнула на Лізу, але не знайшла в неї жодної підтримки. Ліза ногою окреслювала кола на землі й мала заклопотаний вигляд.

— Якщо кожна ваша книга має певний колір, — запитав я, намагаючись урятувати розмову, — то якого кольору «Настає світанок»?

— Червоного, — відповів Мактавіш із задоволенням. — Криваво-червоного.

Це викликало бурхливі оплески з боку Брук, оскільки явно нагадало їй про долю детектива Морбунда. Навіть Ваєтт кинув смішок. «Як тобі така реакція „натренованої медійної особи“», — подумав я, дивлячись на Вольфганга. Можливо, це було просто через брак практики; я не мав сумніватися, що Мактавіш — профі.

Мейджорс знову вклинилася:

— А «Злетіти з рейок», Генрі?

Якби словами можна було забивати цвяхи, Мактавіш своєю різкою відповіддю міг би забити рейковий кілок.

— Зеленого.

Мейджорс демонстративно перевірила свій наручний годинник і встала, викликавши шелест у натовпі: менше — від хвилювання, більше — від очікування перерви на туалет. Сечові міхури, на противагу письменницьким его, — обмежені, і багато з них наша дискусія вже випробувала. Ранкове шампанське ситуацію не поліпшувало. Озираючись, я думаю, що алкоголь, мабуть, теж підживив у нас, письменників, дух суперечення: зазвичай літературні розмови не такі конфліктні.

— Це була жвава година. Щоб завершити нашу ранкову програму, ми підготували для вас особливий подарунок. — Мейджорс підійшла до мольберта. — Ми отримали ексклюзивний дозвіл від видавництва Penguin Random House представити вам сьогодні, — вона схопила кут чорної тканини, накинутої на мольберт, — обкладинку нового роману Лізи Фултон «Падіння правосуддя», який авторка створює вже протягом двох десятиліть. — Вона зняла тканину, як чарівниця, і показала велику картонну роздруківку.

На обкладинці була зображена ошатна будівля, імовірно будівля суду, освітлена криваво-червоними променями призахідного сонця, а за нею — силует міста. Ім’я Лізи було написано яскраво-золотими літерами, розтягнутими й тонкими, більшими за саму назву. Але найпомітнішим з усього, контрастним білим шрифтом на тлі чорного, як ковальське горно, неба виднілися три слова.

Кожен по-різному реагував на ці три слова. Ліза піднесла руку до рота. Я бачив, як тремтить її щелепа, як сповнюються слізьми очі. Вона мала б схвалити дизайн обкладинки, але явно не бачила остаточного варіанта й була цілком приголомшена. Ройс стиснув кулаки, вчепившись у коліна. А щелепу стиснув із такою силою, що, мабуть, міг би зламати зуб. Вольфганг навіть не потрудився обернутися. Мейджорс дивилася на Лізу, виразу її очей я не міг зрозуміти. Це була не зовсім заздрість, але бракувало тепла на кшталт «рада за тебе».

Мактавіша читати було найпростіше: він самовдоволено всміхався.

Звісно — було чому. Одне з трьох слів належало йому.

«Петарда». Генрі Мактавіш.

Схвалення від людини, яка ніколи не писала анотації. А через розташування на обкладинці, розмір і яскравість відгуку його неможливо було б пропустити — він би точно продавав цю книгу. Губи Лізи тремтіли, наче вона збиралася заплакати, і, явно боячись зробити це на очах у всіх, вона підвелася й помчала назад до потяга.

Натовп послухався її сигналу, усі встали й почали розходитися. Ваєтт підвівся й підійшов до Мактавіша, обхопивши однією рукою його здорове плече. Я не чув їхньої розмови, але бачив, як Мактавіш розсміявся у відповідь на те, що сказав Ваєтт. Я швидко попрямував до поїзда, бо побачив, як Симона підводиться. Я справді хотів із нею поговорити, але тоді мені забракло сил добряче розсердитися на неї, а я хотів зробити це правильно.

Я поспішно повернувся до бару, де замовив пиво «Стелла», яке мені подали у високій опуклій склянці зі зрізаною ножем піною, і сів біля вікна, зайнявши мініатюрний столик лише для себе. Я чекав, коли шлейф пилу повідомить про повернення автобусів. Нетерпляче чекав можливості поскаржитися Джульєтт — із напоєм за системою «все включено», на м’якому сидінні, поки наш першокласний поїзд продовжує свою всесвітньовідому подорож, — про те, як мені було важко.

Я розташувався напрочуд вдало, бо інакше не побачив би Алана Ройса, який тинявся позаду інших гостей і винувато озирався, поки не переконався, що залишився сам. Присягаюся, він дивився просто на мене, але відблиски сонця у вікні, мабуть, робили мене невидимим.

Це означало, що він не знав: я бачив із поїзда, як Ройс востаннє озирнувся, а потім пробив кулаком обкладинку Лізи Фултон.

Розділ 8

Перше пиво не вдарило в голову, але трохи алкоголю допомогло моїм рукам перестати тремтіти. Письменники загалом набагато ввічливіші, ніж я щойно побачив. Але в цьому фестивалі було щось таке, що змусило нас усіх вчепитися одне одному в горло. Чи це через ізоляцію, відчуття замкнутості в поїзді — без трансляцій наживо, без журналістів, — ми припускали, що самі по собі, і тому наші дії можуть не визначати нас у реальному світі, наче ми перебували в якійсь химерній сатирі на кшталт «Володаря мух»? Чи все було простіше: С. Ф. Мейджорс явно дібрала вибухонебезпечний коктейль із письменників. Усі вони мали спільні моменти, власні претензії та суперечки, які, приправлені самолюбством і приготовані під сонцем пустелі, запеклися в озлоблений кіш. За винятком мене. Це була моя перша зустріч із кожним із них. То чому я тут опинився?

Я сказав собі, що забагато про це думаю, і підвівся, щоб мені долили пива, та коли повернувся, мій столик біля вікна вже захопила команда «Чоловік і Дружина» — Джаспер і Гаррієт. Я озирнувся. Бар сповнювали люди. Галаслива зграя літніх жінок зайняла вільне місце за своїм столиком, і я не думав, що зможу з ними впоратися. Мактавіш усівся на стілець біля бару, ліктями підтримував себе у вертикальному положенні, з якого міг вливати у себе рідини. І хоча біля нього були вільні стільці, я не вважав їх кращим варіантом. Більше нікого знайомого у вагоні не було, оскільки багато хто розійшовся по своїх купе. Мабуть, я надовго завис, тому що Джаспер помітив.

— Вибачте, друже. Ми зайняли ваше місце? — Він посунувся, і я сів. — Джаспер Мердок, радий познайомитися.

Його темне, майже чорне волосся контрастувало із зеленими очима відтінку ліхтаря Гетсбі[10]. На ньому була футболка, заправлена в підперезані поясом джинси. Я потиснув йому руку із загрубілими мозолями ремісника та звернувся до дружини:

— І Гаррієт, правильно? — Це її заскочило. Вона заправила пасмо волосся за вухо. — Я чув, як ви ставили запитання під час панелі. Я не сталкер абощо. Ернест.

— Письменник-прислівник, — сказала Гаррієт. Це був дружній жарт, яким вона виражала згоду з тим, що Вольфганг поводився дещо різко.

— Усе минуло доволі жваво, як гадаєте? — поцікавився Джаспер.

— Це ще м’яко сказано. — Я сьорбнув пива й глянув у вікно на бортпровідника, який піднімав із землі повалений мольберт і чухав потилицю, бо не було вітру, який міг би його перекинути. — Не думаю, що усвідомлював, у що вплутуюсь. — Я засміявся. — Але ж ви гості. Принаймні для вас воно варте витрачених коштів?

— Не сприймайте це особисто, — сказав Джаспер. Гаррієт кивнула.

— Як і з будь-якою хорошою порадою — простіше сказати, ніж зробити.

— Подумайте про це так: Ройса й Вольфганга таке свіже м’ясце, як ви, страшить, бо на полицях не так багато місця. А ви стоїте там, готові станцювати на їхніх могилах. Так би мовити. — Джаспер знизав плечима. — Я вважаю, вони все так бачать.

Такий точний опис міг з’явитися тільки з особистого досвіду. Я ризикнув висловити здогад:

— У якому видавництві ви працюєте? «Джеміні»?

— Насправді він письменник, — відповіла Гаррієт.

— Учасник фестивалю? — поцікавився я.

Джаспер відмахнувся від мого запитання.

— У мене є справи з Ваєттом Ллойдом. Поїздка здавалася таким самим вдалим місцем, як і будь-яке інше, щоб спіймати його і все повирішувати. Нечасто випадає змога проїхати всю Австралію вгору й униз. — Він накреслив пальцем у повітрі лінію вгору й лінію вниз. Я згадав, що «Ган» їздив в обох напрямках. — Особливо ірландцям, — прошепотів Джаспер майже змовницьки й кивнув на Гаррієт.

Вона грайливо вдарила його по руці й сказала мені:

— Не слухайте його. Мої батьки ірландці, але я народилася в Мельбурні. — Це пояснювало її легкий акцент.

— То ви їхали вгору потягом з Аделаїди, щоб просто сісти на «Ган», який повезе вас назад униз?

— Ми орендували машину. Машиною — вгору, поїздом — униз, — пояснив Джаспер.

— Довга дорога.

Я подумав про таблетки від морської хвороби, які Джаспер помилково передав Ваєтту. Вони здавалися непотрібними для подорожі пустелею. Його, мабуть, захитувало в машині.

— Якщо ви такого ніколи не робили, раджу. Прекрасна країна. Нема нічого кращого, щоб завершити проєкти, ніж широкі дороги, запилені мотелі й чисте повітря.

— Гаразд, тоді як письменник письменнику. Чи це я такий тендітний, чи всі до мене придиралися?

— Мені здається, ви надто прагнете їхнього схвалення. Кому яке діло? — Він знизав плечима. — Нас переживають наші історії, а не обкладинки, місця на полицях чи фестивальні запрошення. — Це звучало зворушливо, але трохи відрепетирувано. Зокрема, мені здалося, він переконав себе в тому, що запрошення на фестиваль неважливе, почасти задля захисту від того факту, що ніколи його не отримував. Згадка про місце на полиці, а саме те, як мало воно важить, допомогла все краще зрозуміти.

— Ви видаєтеся самостійно? — здогадався я. Спроба потрапити в друковані видання після успіху в інтернеті мала сенс: це була причина слідувати за Ваєттом у поїздці. На кожному письменницькому фестивалі завжди є принаймні один гість, який стискає рукопис і чекає вдалої миті, щоб запхнути його в руки видавця, який нічого не підозрює. — Електронні книжки? Я колись таке робив.

— О, я…

— Він дуже крутий, — похвалилася Гаррієт. — Продав стільки ж книжок, скільки й Мактавіш.

— Дякую, Гаррі, достатньо про це. — Йому явно не подобалося, що вона говорить від його імені, як дитині, що скаржиться на горду матір. Він знову звернувся до мене: — Я непогано справляюся.

Це було не зовсім смирення. Він раптом став більш сором’язливим, наче захищався, і я задумався, чи це не проблиск того самого типу синдрому самозванця, який був у мене. Звісно, Гаррієт могла роздмухувати його его, але правда була простою: навіть якщо Джаспер мав великий продаж зі свого самвидаву, йому все одно довелося бігати за видавцем по цьому поїзду.

Я звернувся до Гаррієт, щоб змінити тему:

— А ви, мабуть, шанувальниця Мактавіша? — Зрештою, вона була тією, хто поставив йому запитання.

Гаррієт усміхнулася.

— Я велика шанувальниця його книг.

— А ви? — втрутився Джаспер. Він видався мені лагідним хлопцем, але мав неприємну звичку уривати свою дружину, коли та розмовляла — як це сталося під час панельної дискусії, — це, на мій погляд, надто владно.

— Так. Я не Дворняга чи щось таке. Але фанат. Ну, — я напіврозсміявся, — чесно кажучи, я досі вирішую, чи ним лишатимусь.

— Якщо це вас утішить, — почав Джаспер, — я чув, як та жінка — вона ваша агентка, чи не так? — сперечалася з Ваєттом про те, щоб прибрати той відгук.

— Ви його також бачили?

— Ширяться чутки. Кожен іноді отримує поганий відгук. Нехай вас це не турбує. Гей, — він підняв свою порожню склянку, — ми освіжимося перед обідом, правда, Гаррі?

Гаррієт кивнула.

— Було приємно з вами познайомитися, Ернесте.

Вони встали, щоб піти, і до мене одразу ж підсів чоловік, який ставив мені запитання на панелі, — окуляри в золотій оправі й сива борода з рудими плямами, — наче я був за столиком для швидких побачень. Глибокі зморшки на його чолі нагадували горби найскладніших гірськолижних трас, а ще він носив акубру, надто чисту для тої, яку придбали десь, окрім сувенірної крамниці в Беррімі. Він тримав два кухлі пива, і тільки-но я подумав, чи не доєднається до нього його таємнича супутниця, як він підсунув один до мене. Такої кількості напоїв було забагато для моєї комплекції — у мене залишилася недопитою ще третина другого пива, — але я з ввічливості підчепив келих пальцем і кивнув на знак вдячності.

— Дуглас Парсонс. — Він простягнув руку, і я її потиснув. Я не вважав за потрібне називати своє ім’я, з огляду на те, що він читав мою книгу та звертався до мене на дискусії, але потім відчув, що поводжуся зарозуміло, припускаючи, що він знає, хто я, тому вимовив «Ернест» після надто довгої паузи.

— Так. Я був серед аудиторії на панельній дискусії. — Він говорив із легким техаським акцентом.

— О. — Тепер, коли я втягнувся в цю гру, де мусив вдавати, що не знаю його, у мене не було іншого вибору, окрім як продовжувати її. — Мені в очі трохи сонце світило. Дякую, що висиділи.

— Я поставив вам запитання під час сесії запитань-відповідей. Вибачте, якщо воно було трохи… ну… просто в лоб.

— Не хвилюйтеся про це. Вам подобається подорож?

— Так, усе доволі добре. Бути тут насправді дивно. Я про цю подорож давно думав. — Його голос стихнув, а очі дивилися повз мене, ніби його загіпнотизувала сільська місцевість за вікном, а потім він ковтнув пива й знову зосередився. — Тут безплатна випивка. Гріх скаржитися.

— Ви тут із кимось? — поцікавився я.

Він злегка похитав головою.

— Тільки я.

Розпитувати його про другий келих шампанського зранку — було б як пхати носа не у свої справи. Тож я дозволив розмові завмерти, і ми якусь мить сиділи мовчки.

— Але моє запитання. Просто… — почав він.

У мене було відчуття, що це станеться, і я урвав його, наче займав його паркувальне місце:

— Ви ж розумієте, що я не можу про це говорити. З погляду закону.

— Я знаю. Знаю. Це просто, ну, кумедно, що ви тут. От і все.

Я насупився.

— Справді?

— Тому що я саме читав вашу книгу під час польоту сюди. Один із тих збігів, які насправді не допускаються в детективних романах, правда?

— Правда. Ну, вам довелося летіти до Австралії на цей захід, і я припускаю, що мою книгу продають в аеропортах. Це не найдивовижніший збіг.

Він насунув окуляри на ніс.

— Для мене — так.

— Для вас це був довгий шлях. Улюблений автор? Мактавіш? — Я припустив, що Мактавіш ніколи не подорожував по США, оскільки він рідко їздив у тури. Летіти до Австралії лише для того, щоб побачити одну людину, здавалося надзвичайно екстремальним, але, знову таки, це поєднувалося зі всесвітньо відомим туристичним рейсом. Можливо, Мактавіш був просто вишенькою, а не тортом.

— Це рідкісна можливість.

Я напівпідвівся, злегка розігнувши коліна, але не вставав повністю. Це була найбільш перепрошувальна мова тіла, яку я міг придумати, щоб уникнути цієї розмови. Конденсат із мого недопитого пива звинувачувально збирався під склянкою.

— Я знаю, що ви не можете про це говорити.

Я застиг у своїй напівзігнутій позі, стегна пекли.

— Я дійсно не можу.

— Гіпотетично.

— Навіть гіпо…

— Ця особа багато у вас забрала. Близьких. Друзів. Вона завдала вам болю. Якби ви це зробили…

— Я не робив.

— Гіпотетично.

— Гаразд. — Я вирішив потішити його.

— Що ви відчували б? Помстившись цій людині.

— Помсти не було. Було просто виживання. — Це була правда, але я на секунду замовк. Можливо, два келихи пива допомогли мені забути про застереження моєї команди юристів, можливо, мені просто набридла ця поза, в якій я застиг, а може, причиною була борода Дугласа, що тремтіла, наче птаха, яка щойно злетіла з верхівки дерева, приховуючи тремтіння губ. Хай там як, я додав трохи правди: — Це змусило б мене сумувати.

— Сум?

— Безсилля замість могутності. Саме її ви, можливо, очікували б відчути, перш ніж станеться щось подібне. Руки на чиїйсь шиї — це контроль, чи не так? Ні. У помсті немає влади чи контролю. Подумайте про все, що привело вас до того моменту, про все, що мало піти правильно, і про все, що мало піти не так. Я уявляю, що це було б схоже на відчуття, коли ти знову й знову виявляєшся жертвою. — Я помітив автобуси, що важко підіймалися стежкою, і випростався. — Гіпотетично.

Виходячи з бару, я озирнувся й побачив, що Дуглас задумливо дивиться у свій келих. Тоді він цокнувся ним об мій повний у самотньому тості.

У мене в животі зароджувалось якесь тривожне відчуття, коли я повертався до свого купе. Річ була не так у суті запитань — ми живемо у світі, де люди слухають найжахливіші кримінальні подкасти, які тільки можна собі уявити, поки готують вечерю, — головним був тон. Здавалося, він запитує, ну, дозволу. Я сподівався, що моя відповідь була достатньо похмурою, щоб її не можна було сприйняти як схвалення.

Зізнаюся, це неабиякий аналіз щодо людини, з якою я випив лише третину кухля пива. І зазвичай я звинуватив би себе в надмірних роздумах, якби, звісно, він щойно не збрехав мені.

У нього точно було два келихи шампанського на вокзалі Берріми.

Тоді чому він сказав, що подорожує сам?

І з ким він тоді їхав?

Розділ 9

Джульєтт мала порядність збрехати про те, як добре провела час, досліджуючи ущелину. Звучало особливо награно, коли вона намагалася описати сорокатисячолітні наскельні малюнки як «такі собі», але я все одно оцінив її зусилля.

До того моменту, як останній автобус висадив пасажирів і ми обоє прийняли душ («Ган» рушив посеред того, як я приймав душ, із поштовхом, від якого я мало не послизнувся й не зламав собі шию) та одягнулися до вечері у вагоні-ресторані «Королева Аделаїда», підкралася ніч, і мерехтлива кіноплівка за нашим вікном стала темно-синьою, кущі тепер проминали нас лише як силуети. Ніхто з нас не був упевнений, наскільки офіційною буде вечеря: Джульєтт одягнула помаранчево-коричневу картату сукню, «пустельну», за її словами, а я прихопив піджак. Нам не варто було хвилюватися, оскільки присутні в ресторані зодяглися хто в костюми, хто в шорти. Моя теорія полягає в тому, що чим менш ви заможні, тим краще ви одягаєтеся на дорогі заходи — у ресторан, театр, — оскільки ваші зусилля щодо одягу відповідають вашим зусиллям щодо витрат на цей захід. Місячна зарплата: краще одягнути краватку. Дохід за годину: вдягну шорти в оперу, жодної проблеми.

Спочатку ми обоє їли крокодиляче м’ясо, що смакувало, як курка, а потім — філе кенгуру, яке нагадувало яловичину. Ми ділили столик із подружжям пенсіонерів-книголюбів із передмістя штату Квінсленд, які приїхали відсвяткувати п’ятдесяту річницю весілля. Вони доволі довго збирали гроші на подорож, про що не повідомляли, але дружина була одягнена в яскраву квітчасту сукню, а чоловік, вірте чи ні, — у смокінг. Я не описуватиму їхнього зовнішнього вигляду, бо вони неважливі для вбивств. На борту є багато гостей, які просто такі — гості, — і я хвилююся, що як дам їм забагато описових подробиць, ви можете подумати, що вони більше стосуються сюжету, ніж насправді. Так само, як є набагато більше персоналу, ніж я назвав, але у своїх підрахунках обмежуся згаданими. Уявіть собі своїх бабусю й дідуся: наші товариші за вечерею були схожі на них.

Вечерю сервірували в три черги. Ми були другими. Ліза Фултон також сиділа тут і вечеряла із Джаспером і Гаррієт Мердоками. Дуглас, техасець, сидів навпроти С. Ф. Мейджорс та Алана Ройса. Дуглас і Мейджорс поспішно перешіптувалися між собою, виключивши з розмови Ройса. Ваєтт і Вольфганг сиділи за іншим столиком. Вольфганг говорив, а Ваєтт уважно слухав, притискаючи вказівні пальці до скронь. Я не хотів надавати цьому завеликого значення, але здавалося, що він отримував дійсно дуже погані новини. Мактавіша й Симони не було, втім офіціант зі срібним клоше кілька разів повертався з боку купе, ближчих до машинного відділення, отже, когось обслуговували в номері.

Наші дідусь і бабуся вирішили піти відпочивати, а ми із Джульєтт залишилися випити червоного вина перед сном. До нас доєдналися дві жінки, які працювали кураторками музею — одна в Лондоні, друга в Тасманії — і які пропустили вечерю, але прийшли на десерт. Темна блакить за вікном зникла, і хоча я очікував на якийсь прекрасний сутінковий пустельний пейзаж, натомість він був — без міст поблизу чи освітлення зовні поїзда — геть чорним.

— То ти навіть не згадав, як минула панель… — активно включилась у розмову Джульєтт.

— Нема чого розповідати. — Я знизав плечима. — Вольфганг категорично вважає мене поганим письменником. Єдина людина, яка, здається, на моєму боці, — це клятий Мактавіш-одна-зірка.

— Гей, — вона схопила мою неушкоджену руку й погладила її великим пальцем, — усі просто на межі. Учора добиралися, сьогодні рано прокинулися. Плюс спека й алкоголь — від цього будь-хто стане трохи дратівливим.

Я зітхнув.

— Твоя правда. Негатив був не лише навколо мене. Мейджорс і Мактавіш посварилися. О, і ось це: ти мала б бачити обличчя Ройса, коли вони показали, що Мактавіш дав відгук на нову книгу Лізи — він ледь не закипів, як чайник.

— Мактавіш дав Лізі відгук? — Вона задумливо насупилася. — Це надзвичайно щедро. Це дійсно могло б розширити її аудиторію.

— Вони влаштували це як сюрприз: вона була шокована. Ледь не плакала.

— Можу собі уявити. Ну, — сказала Джульєтт, поки крутила вино в келиху зі зловісною усмішкою, — і не завадить теж трохи насолити Ройсу. Бачиш. Усі схопили одне одного за горло.

Ми обернулися на грюкіт і брязкіт столових приборів. Ваєтт ударив по столу, від чого підстрибнули ложки. Він наполовину підвівся зі свого місця.

— Ти цього не зробиш, — прошипів він через стіл до Вольфганга, який із самовдоволеною посмішкою на пофарбованих вином губах тримав келих. — Це зруйнує… — Ваєтт зрозумів, що всі дивляться, і швидко змінив тон. — Вибачте! — вигукнув він із надмірним ентузіазмом, як розмовляє викрадач людей, якого випадково зупинила поліція, а в нього хтось у багажнику. — Перепрошую! Трохи захопився. — Він вказав на Вольфганга. — Нова книга. Звучить дивовижно. — Він і далі вибачливо махав рукою решті вагону й опустився назад у крісло.

— Не думала, що «Джеміні» публікували Вольфганга, — насупилася Джульєтт.

Я відірвав свою руку від руки Джульєтт і потер очі.

— Я просто не можу впоратися з відчуттям, що не… — Слова, які мені було важко вимовити раніше, наткнулися на мої зуби й затріщали по них, благаючи вирватися. Цього разу я їм дозволив: — …не заслуговую бути тут.

— Цілком заслуговуєш. Тут немає нікого кращого за тебе. Ти хороший письменник. Ти заслуговуєш бути тут так само, як…

— Ні. Джул. Не тільки тут. Я кажу про відчуття, що взагалі нічого із цього не заслуговую. Будь-де.

Вона розгублено кліпнула й нахилилася вперед. У мене не було іншого вибору, окрім як говорити далі, та я не міг дивитися на неї, тому натомість дивився в чорнильну темряву.

— Кожен, хто помер… Вони не зробили нічого поганого. А я не зробив нічого особливого. Тож чому я тут, а вони — ні? Я не заслуговую на це більше за них. Сидіти в цьому поїзді, отримувати гонорари… Я навіть не заслуговую цього… цього неймовірно дорогого вина. Це мав бути не я. Чому це я?

— О, Ерне… — Джульєтт більше нічого не сказала. Просто сиділа з розумінням ситуації, за що я був вдячний, бо слова в мене скінчилися.

Я пишу це зараз і розумію, чому інші автори нападали на мене. У всіх нас інколи виникає синдром самозванця, він властивий не лише романістам. Ніхто не застрахований від спроб щось довести самому собі. Але тут, на фестивалі, було п’ятеро людей, які намагалися довести свою творчу цінність. І хоча може здатися, що мене спонукало те саме марнославство, я намагався довести дещо інше: доля не помилилася, коли вирішувала, що дехто з моєї родини мусить померти, а я маю вижити.

Мій терапевт сказав, як це називається «провина вцілілого». Ви насправді не так часто зустрінете її в детективах «золотої доби». Після закінчення однієї книжки головні герої живуть у стазисі, перш ніж усе почнеться знову на першій сторінці наступної книжки. Немає кумулятивного впливу величезної кількості смертей і насильства, які вони бачать; кожен злочин не вкорінюється в їхню психіку, не точить їх ночами. Попри всі мої бажання бути схожим на тих відомих вигаданих детективів мене це відчуття переслідує, а їх — ні, бо вони відпочивають до моменту, поки їхні автори не беруться за перо. Міс Марпл не бачить кошмарів — ось що я намагаюся сказати.

Нарешті розповівши Джульєтт, я почувався трохи краще. Ніжне погойдування потяга дедалі дужче заколисувало, а наше мовчання було комфортним. Більшість людей вийшли з вагона, хоча Ваєтт і Вольфганг досі були тут. Перед Ваєттом на столі лежало щось схоже на чекову книжку, і він стукав по ній ручкою. Я не чув, про що вони говорили, але, судячи з того, що другою рукою Ваєтт скручував скатертину, а ручка не рухалася, щоб написати купу нулів, Вольфганга було неможливо купити.

Нарешті Джульєтт позіхнула.

— Мабуть, я вже піду спати. Хочу раніше встати й зустріти схід сонця — Аарон каже, це враження на все життя. — Вона кивнула вглиб вагона: — Ходімо?

— Я б хотів, — у мене на обличчі з’явилася гримаса, — але сподівався наштовхнутися в барі на Симону. Я незабаром доєднаюся.

— Дідько! — Джульєтт почала мацати свої кишені, хоча те, що вона шукала, не вмістилося б туди. — Її шарф! Я залишила його за сніданком і геть забула повернути. От бляха. Зранку перевірю, чи є в них пункт для загублених речей, чи, може, хтось його підібрав. Ти міг би не згадувати про це, коли її зустрінеш? Скажи, що я досі ним користуюся. Не кажи, що я його загубила.

Я згадував, що забудькуватість Джульєтт буде ключовою точкою в сюжеті. Ось воно: блакитний шарф переходить із рук у руки. Ця похмура естафета завершиться трупом.

— То ти таки боїшся її, — зрадів я. Вона кинула на мене погляд, який наче казав: «Якщо ти мені не допоможеш…», тож я дав задньої: — Принаймні він далеко від нас не втече. Я не згадуватиму про нього. І постараюся швидко.

— Не дуже затримуйся. — Вона поцілувала мене. — І, хай там як, я рада, що ти тут. Саме тут. Зі мною.

Поки Симона говорила, пінка від еспресо-мартіні злітала з її верхньої губи й сідала на мою щоку.

— Це не така вже й велика проблема, Ерні. Не переймайся.

— Для мене — велика.

— Що ти хочеш, щоб я зробила? Якщо тебе це так зачепило, не варто було приймати перепрошення Ваєтта.

— Я не знав, за що він перепрошував!

— То навіщо це прийняв?

Я захрипів:

— Бо намагався бути ввічливим.

— А зараз ввічливим вчинком було б забути про все це, перш ніж зганьбишся.

Я важко видихнув через ніс, полічив три вдихи й три видихи. Симона була схожа на бруківку: там, де є вона, я рідко стою на ногах міцно. Але це був важкий день, а еспресо-мартіні геть не славляться заспокійливими властивостями. Якби їх подавали на політичних самітах, то кожні три місяці була б світова війна.

Я випостався й прокашлявся.

— Гаразд. Я твій клієнт. Я найняв тебе. І я прошу тебе діяти від мого імені в питанні, яке, на мою думку, матиме негативний вплив на мою кар’єру. Окей?

Симоні знадобилася секунда, щоб зважити серйозність виразу мого обличчя, а потім вона пирхнула.

— Якби я знала, що ти вмієш показувати характер, Ернесте, наша дружба могла б розквітнути раніше. — Вона поклала долоню мені на груди й поблажливо поплескала нею. — Я не збираюся говорити про це з Ваєттом, але я пишаюся тобою.

— Але ж ти з ним розмовляла — гість чув, як ви сварилися. Отже, ти кажеш не те, що не станеш цього робити, а те, що це надто складно й ти здаєшся?

— Гаразд, добре. Я порушувала з ним цю тему, як і чув твій приятель. Але повір мені, Ерне: жоден автор не хоче знати про кожну розмову, яку веде щодо нього його команда. Я кажу тобі те, що ти маєш знати.

Я принишкнув.

— Тебе взагалі хвилює моя кар’єра?

— Що це має означати?

— Ну, ти сьогодні вранці була дуже дружньою з Мактавішем і Ваєттом. Після того, як з’явився відгук.

Симона допила свій напій та оглянула бар. Через короткі сутінки й темряву надворі було легко припустити, що час уже більш пізній, ніж насправді. Гаррієт і Джаспер випивали за столиком навпроти. Президентка «Дворняг» Брук читала в дальньому кутку. Єдине, що неодноразово змінилося в образі Мактавіша за останню годину, — це кут, під яким він згинав лікоть. Три жінки старшого віку, двох із яких ми із Джульєтт раніше бачили за десертом, розпивали напої й поводилися так, ніби у них був дівич-вечір. У кожної на столі лежав примірник тієї самої книжки, ніби вони влаштували книжковий клуб. Утім, авторство не належало жодному з гостей фестивалю: «Одинадцять оргазмів Дебори Вінсток» Еріки Метісон.

Я знав цю книгу. Вона була вірусною. Забагато сексу, щоб стати мейнстримом, але замало — щоб вважатися відверто порнографічною. Про неї хихотіли на достатній кількості салонів і чаювань, щоб її могли розкупити мільйонними накладами. Якщо відомі письменники ненавиділи мене, вони, безперечно, зневажали б Еріку Метісон. Книга здобула популярність у тіктоці, що був водночас і соцмережею, і звуком, який, певно, чують люди, як Ройс, коли нові письменники знаходять нову аудиторію через нові канали. Та жінка з трьох, якої я раніше не бачив, із волоссям, закрученим у срібний «вулик», демонструвала свій підписаний екземпляр («Для В.!») і радісно брязкала золотими браслетами. На корінці був логотип видавництва «Джеміні», а на обкладинці — наклейка книжкового магазину в Дарвіні. Я знав цей логотип, бо заходив туди, щоб пересунути свої книжки на перед полиць, але жодної не знайшов.

Мактавіш привернув мою увагу ударом тростини. Він зісковзнув із сидіння і, спершись на неї, підвівся.

— Що ж! Час цьому хлопцю до ліжка. — Він указав пальцем собі на груди і звернувся через бар до Синтії.

Один із гостей скористався нагодою, щоб підскочити до нього з розгорнутим примірником «Настає ніч» і ручкою напоготові. Я подумав, що Брук піде за ним, але наступним до мінічерги доєднався Джаспер. У нього не було книжки, тому, коли настав його час підходити, він зарано простягнув руку, тож мав пройти ще кілька кроків, витягнувши її, наче тримав стерно корабля. Рука незграбно зупинилася перед поясом Мактавіша.

— Джаспер, — представився Джаспер.

Мактавіш пробурмотів йому щось на кшталт привітання, але руки не потиснув.

Джаспер легенько кашлянув:

— Джаспер Мердок.

— Так. Добре. Почекайте, — відповів Мактавіш. Видобув ручку з кишені піджака, а потім дістав із бару картонну підставку під пиво, щось на ній нашкрябав і простягнув Джасперу. — Ось, тримайте.

Джаспер постояв секунду, перевертаючи підставку в руці, а потім повернувся до свого столика й передав її дружині. Сам сів і зробив великий ковток напою. Він був схожий на підлітка, який щойно перетнув шкільне подвір’я, щоб запросити свою симпатію на побачення, і водночас вичерпав усі свої запаси сорому й сил.

— «Джасперу Мердоку», — прочитала Гаррієт на підставці, а потім поклала її до сумочки. — Оце так. Таке точно варто зберегти.

Мактавіш поплентався коридором, що вів до ресторану та його купе далі в поїзді, і важкі удари його тростини відчутно відлунювали через тонку підлогу з кожним кроком.

— Гаразд, — мовила Симона, коли Мактавіш зник із поля зору, а ритмічний стукіт його тростини став затихати. Вона говорила твердо, з притиском, але радше тоном «я збираюся сказати тобі те, що ти маєш почути», аніж як застереження. — Просто щоб ти знав: ми партнери. Ти не можеш говорити мені, що робити. Ми мусимо довіряти одне одному.

— Я просто…

Вона піднесла палець.

— Я не закінчила. Знаю, ти засмучений. Я розумію це. Але мені не потрібно, щоб ти займався Мактавішем, гаразд? Я чула, що між Ваєттом і Генрі є певне напруження. Вони вже давно безпосередньо співпрацюють: Ваєтт швиденько його захопив — ще до того, як будь-який агент хоч пальцем устиг поворухнути, — і в нього досі немає агента. Тож тертя між певним автором і певним видавцем можуть призвести до можливості для когось, як я, працювати з кимось, як наш шотландський друг. Без образ, але я їду в такі подорожі не для того, щоб дивитися панельні дискусії. Якщо я залучу Генрі, це підвищить популярність мого бізнесу. Це поліпшить і твій престиж, оскільки ти частина мого бізнесу, як і всі мої автори. І ось так, завдяки правильним контактам, хтось, як ти, зрештою зможе отримати відгук від Мактавіша.

— Ти намагаєшся підписати угоду з Мактавішем? — озвучив я свої думки. — І, звісно, Ваєтт це зненавидить, тому що він, мабуть, прив’язав книжки про Морбунда до лайнової угоди для Мактавіша. Або, припускаю, ти могла б погрожувати перевести його до іншого видавництва.

Вона шикнула на мене й оглянула бар, щоб перевірити, чи не почув цього хтось.

— Чи не міг би ти не горланити про це? Боже!

— То ти не хочеш влаштовувати сцену через відгук Мактавіша, тому що це знищить шанси підписати з ним контракт, якщо до цього дійде? І я маю думати, що ти робиш це для мене?

— Не маєш. Я роблю це для себе. Звісно, я роблю це для себе. Ти коли-небудь чув про капіталізм? — Вона подивилася на мене так, ніби я був дебілом. — Але я кажу, що це може принести користь і тобі. Довготривалу.

— Боже, невже цими днями всі просто крадуть усіх?

— Не в мене, у мене вони не вкрадуть. Навіть не думай.

Мені майнула одна думка.

— А хто видає Вольфганга?

— А, — вона прокрутила свій ментальний ролодекс[11], — Бретт Девіс. У HarperCollins. Чому ти питаєш?

— Бо Ваєтт намагається його купити.

— Справді? — Вона пирхнула. — Не думала, що це в його стилі. Гм. Мабуть, намагається додати трохи престижу своєму списку авторів. Збалансувати те лайно. — Вона кивнула на столик книжкового клубу позаду нас, де три жіночки з нестримною радістю обговорювали книжку Еріки Метісон. Я підвищив тон, щоб звучати голосніше за них.

— Ще одна річ: ти сказала, що Мактавіш не дає відгуків. — Я простягнув руку на знак захисту. — Це не про мене, клянусь. Просто цікаво.

— Ні, не дає, — відповіла Симона. — Мене це здивувало так само, як тебе. Ліза чи її видавець або накидали на нього серйозного бруду, або він зробив це лише заради виразу обличчя Ройса.

— Варте того, — жорстоко промовив я. Мій жарт Симона нагородила кривою усмішкою, яку я сприйняв за овації.

Обговорення книжки з легкою порнографією почало переміщуватися на наші стільці.

— Це… чесно кажучи, це… геніально! — сказала Срібний Вулик.

— Вона така багатогранна, — погодилася її подруга. — Просто правдиве бачення.

Третя притиснула пальці до губ.

— Це одкровення!

— Перепрошую. — Симона перехилилася через спинку стільця, щоб їх урвати. — Ви говорите про ту книжку, чи не так? Про Еріку Метісон?

— Можливо. — Вулик манірно й ображено вигнула шию. — А ви її читали?

— Ще ні, — відповіла Симона тоном, що означав: «І не буду».

— Ну, такі люди, як ви, можуть багато чого навчитися із цієї книги, — сказала Вулик, а її подруги хором засміялися.

Симона натягнула на обличчя усмішку.

— Дякую за рекомендацію.

— Ну ж бо, леді, гадаю, нам варто переміститися з нашими напоями на майданчик, де дозволено палити, — запропонувала Вулик навмисне достатньо голосно, щоб почула Симона. Вона встала, а решта наслідувала її приклад, стискаючи свої дорогоцінні книжки. Це був менш драматичний вихід, ніж планувалося, з огляду на те, що їм довелося зібрати сумки, книжки й напої, але Срібний Вулик все одно мала дуже впевнений вигляд, коли виходила з вагона.

— Боже, слово «геніально» нині вже таке зношене, що дірки видно, — сказала Симона, коли вони пішли. — Але Вероніці краще знати.

— Вероніці? Ти знаєш цю жінку? Вона з видавців?

Симона подивилася на мене тим поглядом, що ніби промовляє: «Не знаю, чому мене взагалі це турбує».

— Блайт? Головна книжкова критикиня в «Геральд»?

Я оглянувся з порожнім поглядом.

— Вона б тобі відгук не лишала. Може, дала б на зірку більше — принаймні я так думаю. Цікаво, з ким вона зараз була. Вони не критикині.

— Вони працюють у музеях, — сказав я. — Ми зустрічалися раніше.

— Не дивно, що їм потрібні непристойні книжки. — Симона ляснула себе по колінах. — Добре. Я йду. Ранній старт і все таке.

— Ще одне швидко. Обіцяю, що зі скаргами закінчив.

— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати, Ернесте.

— Арчибальд Бенч. Тобі це щось говорить?

Вона похитала головою, розгублено посмоктуючи зуби.

— Припускаю, це якась головоломка. Ось як потрібно розмовляти з Генрі. Щоб привернути його увагу, справити на нього враження, тобі доведеться використовувати його власні прийоми. Йому подобаються коди, загадки, гра слів і всі ці штуки в стилі «золотої доби». Та дівчина здавалася доволі відчайдушною… — Вона покрутила пальцем у повітрі, пригадуючи ім’я.

— Брук.

— Брук! Суперфанатка. Здавалося, вона відчайдушно намагалася справити враження, тож була готова грати в його власну гру. Це був якийсь інсайдерський жарт. Підказка в книзі чи щось на кшталт. Але я і гадки не маю, що це таке. Тепер, — вона встала, — я йду спати. Я чула, що за схід сонця тут варто померти.

Як і всі добротні помилки, які часто роблять поквапом і у великій кількості, я встиг припуститися наступних трьох, перш ніж навіть усвідомив, що скоїв першу. Вони відбулися в такій послідовності: лишитися на роздуми в барі, поки не стану там останнім; тимчасом випити ще один мартіні; і вирішити зустрітися з Мактавішем віч-на-віч.

З останньою я не визначився, допоки не встав, щоб вийти з бару, і не пішов у геть протилежному від свого купе напрямку, опинившись у порожньому вагоні-ресторані. Це було достатнім знаком, що мої ноги знають більше за голову, і я продовжив рух до наступної секції купе через гуркотливий перехід між вагонами та крізь двері з позначкою «Платинум». Перший ряд купе розташовувався на протилежному від мого боці потяга, щоб пасажирам із вікон було видно схід сонця. Другий ряд був позначений маленькою табличкою «Персонал» і мав вікна з гіршого боку, на захід, як і моє купе. Я почув гучний стукіт, який, як я припустив, лунав від колій чи від кухні ресторану й супроводжував мої кроки. Незабаром я дійшов до ще одних подвійних дверей і перетнув перехід між вагонами, потрапивши в останній вагон нашої секції. Але замість чергового коридору я опинився перед зачиненими дверима з написом «Вагон люкс». Це був кінець шляху.

Мене не здивувало, що Мактавіш мав найкраще купе, мабуть, настільки близьке до пентхауса, наскільки це тільки можливо в умовах поїзда.

Але я був здивований тим, що виявився там не єдиним.

Ройс стояв спиною до мене. Він спирався плечем на двері та знову і знову бив по дереву піднятим кулаком. Він був схожий на невірного чоловіка, який благає впустити його назад у лоно сім’ї. Коли я перейшов між вагонами, у ніс ударив запах несвіжого дихання й пива. Там, де вагони поєднувалися, підлогу наклали лише поверхнево, не ущільнивши, тож стукіт коліс об рейки ставав гучнішим. Крізь прогалини проглядали плями сірої кам’янистої землі, яку кожні кілька секунд освітлювали іскри з-під коліс.

— Генрі! — крикнув Ройс, не помічаючи мене. Бум-бум-бум. — Генрі!

Цей грюкіт я чув у попередньому вагоні. Я поклав руку на плече Ройса, і той здригнувся, наче уражений струмом. Він обернувся й скривився. Очі розчервонілися. У нього був червоний відбиток над одним оком: цим місцем він спирався на двері.

— Відчепис-с-с-с-сь, — сказав він, розтягуючи звук «с» так щедро, наче пограбував цілий банк із ним.

Ройс кинувся на мене, і я відступив на випадок, якщо він замахнеться, але той просто стояв і похитувався. Вигляд мав пригнічений, жалюгідний. Чи таким я здавався Симоні? Тим, хто втрачає рештки гідності. Цей жалюгідний образ повернув мене до тями. Я пообіцяв собі завтра бути більш професійним.

— Я знаю, що ви відчуваєте, повірте, — сказав я. — Я прийшов сюди, щоб зробити те саме. Але не бентежмо себе сьогодні ввечері. Чому б нам із цим не переспати, не прийняти душ і не подивитися, як ми почуватимемося вранці?

Ройс похмуро глянув на двері, наче це його образило.

— Вони там.

— Вони?

— Я чув, як вони розмовляли. Жіночий голос. Він винен мені, і він там із нею. — Ройс обернувся і крикнув: — Я чув, як ви розмовляли!

Я обережно поклав руку йому на плече.

— Ви ж не хочете робити нічого, про що пошкодуєте вранці?

— Вийди й поговори зі мною!

Він знову підступив до дверей, але я швидко перехопив його, спритно зачепив під пахви й розвернув. Він широко кліпав, не розуміючи, чому раптом дивиться не в тому напрямку, але прийняв свій новий шлях без нарікань.

— Чому вона? — вигукнув він мені на вухо. — Чому він вибрав її?

— Це просто відгук, друже, — відповів я більше сам до себе, ніж до нього.

Ройс ледве йшов, а я ледве тягнув його через ресторан, бар і в нашу секцію купе. Моє плече змокріло, і я припустив, що це слина, але потім зрозумів, що він плаче мені в шию.

Він гикав:

— Лише кілька слів. Йому навіть не потрібно читати цю кляту книжку. Раніше Ваєттові було небайдуже. Він сказав, що допоможе, коли мені це буде потрібно, але він ніколи цього не робив. Але продажі… — Він відригнув. — Вони вже не ті, що раніше.

— Гей, — цієї миті я відчув напрочуд сильну емпатію до Ройса, — ви самі казали мені, що вам чотири рази відмовили в публікації першої книжки. Ви долали й складніші перешкоди. Вище носа!

— Я благав. Цього разу, будь ласка. Не просіть Генрі дати анотацію, змусьте його її дати. Ваєтт сказав, що зробить усе, що зможе. Він знав, що це може змінити моє життя. — Він підійшов до дверей. — Ось це купе.

Ми зупинилися перед його кімнатою. Він трохи поплескав свій піджак у пошуках ключа, перш ніж згадав, що двері не мають замка, і, похитуючись, увійшов. Моє доброзичливе ставлення до Ройса призвело до того, що я роздягнув його й уклав і стояв у дверях, поки він лежав долілиць на нижньому ліжку.

— Скажи мені, — мовив він у подушку, і це був радше стогін, ніж слова, — цього ж не сталося, правда? Усього цього в горах? Ти вдавав це, так? Для реклами.

— Це сталося. Я нікому такого не бажаю. — Відтак, подумавши, що він цього не пам’ятатиме, я додав: — Навіть тобі.

Ройс видав котяче нявчання, потім засміявся, загикав і відригнув водночас. Звучало це приголомшливо, але запах був доволі їдкий.

— Отже, тобі просто пощастило, га? Що ти якось устряв у ці вбивства.

— Так, друже. Пощастило.

— Звісно, є й інший варіант.

— О, справді?

— Я маю на увазі, якщо ти це не вигадав. Можливо, ти просто сам усе зробив. — Його слова виривались із зубів, наче жувальна гумка, а речення були монотонним гудінням. — Це один зі способів написати книгу.

— Ти п’яний.

— А ти брешеш, — передражнив він. — Ідея непогана. Автоматична публічність. Простіше, ніж дослідження.

— На добраніч, Ройсе.

— Генрі, краще будь обережним, — мовив Ройс, саме коли я виходив із купе. Мені здалося, що він бурмоче до себе, але я озирнувся й побачив одне криваво-червоне око, яке дивилося просто на мене. — Те, що я зробив для цього чоловіка… Він не повинен так… так… заважати… мою дружбу.

— Зневажати?

— Га?

— Ти мав на увазі «зневажати»?

— М-м-м.

— А що ти зробив для Мактавіша?

Тоді Ройс покліпав, наче вийшов із заціпеніння.

— Каннінґеме? Що ти тут робиш?

— Вкладаю вас у ліжечко, друже. Ви трохи перебрали.

— Скажи чесно. Цього ж не сталося, правда?

Ми зробили повне коло: він геть забув усе, що розповідав мені до цього, і напевно до ранку забуде решту. Не дивно, що Ройс звинуватив мене у фальсифікації: велика літературна містифікація — це вже традиція. Страшні історії наркоманів про травми, хоча автор ніколи не торкався жодної речовини; спогади тих, хто пережив Хіросіму, написані з комфортної уяви; щоденник 15-річної дівчини, складений 54-річною жінкою. В одному спогаді авторка стверджувала, що втекла від нацистських переслідувань і виросла в снігу, вихована вовчою зграєю, і весь світ у це повірив. Про її історію навіть зняли успішний фільм, перш ніж посипалися звинувачення, залишивши позаду розчервонілого видавця. Ройс був не першим, хто зневажав мене в будь-який спосіб, — я був на ранковому телебаченні, і в мене є твіттер.

— Це сталося, — повторив я.

— Тоді я думаю, ти просто найнещасливіший виродок, якого я коли-небудь зустрічав. І якщо тебе переслідує невдача, можливо, тут щось трапиться.

— Обережно з бажаннями.

Він дмухнув на мене малиновим перегаром.

— Я бажаю цього. Ми прокинемося завтра, і один із нас буде мертвий.

— Не кажіть так.

— Ти просто боїшся.

— Чого?

— Що я маю рацію. А якщо ні, я хотів би побачити, як ти відреагуєш на справжнє вбивство.

— На добраніч, Ройсе.

Я зачинив двері й за кілька секунд почув його громове хропіння. Коли повернувся до нашого купе, Джульєтт міцно спала й не поворухнулася. Вона зайняла верхнє ліжко. Одна рука, бліда в місячному світлі, мляво звисала з його краю. Якомога тихіше я переодягнувся в піжаму й ліг унизу, заплющив очі та спробував заснути.

Поїзд мчав у темряві.

Розділ 10

Основною частиною детективних романів є те, що безпосередньо перед убивством глибокої ночі певні розмови підслуховують. Саме це тут і станеться.

Мені не спалося. Я очікував, що м’яке погойдування потяга буде достатньо заспокійливим і медитативним, і, можливо, так і було б, якби я не забув урахувати, що в мені, наче в пральній машинці, хлюпали два мартіні та два пива. Окремо кожна з цих пар була б чудова, але вчотирьох вони влаштували в моєму животі свінгерську вечірку «ключі в мисці»[12]. Я прокинувся від булькання в шлунку невдовзі після того, як ліг, і не хотів шуміти в нашому тісному житловому просторі — ось як я опинився в коридорі, прямуючи до спільного туалету.

Громадський туалет у нашій частині був лише один: ним замінили чайно-кавову станцію біля ресторану. Тепер мій обов’язок як чесного детектива — розповісти вам усе, що я бачу. Але я позбавлю вас подробиць того, що сталося у вбиральні, лише скажу, що це було набагато жахливіше, ніж будь-яке вбивство, яке ось-ось станеться на поїзді. На зворотному шляху до купе, витираючи рота, я перевірив свій телефон і дізнався дві речі: щойно минула північ і в нас офіційно зник зв’язок. Від мого телефона не було б користі аж до Аліс-Спрінгс. Я помітив пелюстки квітів, рожеві й тендітні, із яких виклали доріжку на ковроліні, — натякало на чиюсь розкішну спробу влаштувати романтику. Це пояснювало алергію Ваєтта, або ж, можливо, вона в нього була на почуття.

Тоді я почув голос Ваєтта.

— Мене не хвилює, чого ви хочете, — казав він у своєму купе. Він підвищував голос, але не так, щоб когось розбудити. — Це у вашому контракті. Більше Морбунда. Усе просто. Для чого щось міняти через стільки часу?

Я замовк, але не розчув тихої відповіді Мактавіша, яка глухо пролунала крізь двері.

— Це було лише для реклами. Кожен прочитає роман, якщо вважатиме, що він останній, а коли виявиться, що це не так, усі будуть у захваті.

Почулися кроки.

— Ви обіцяли мені повернути його. А не написати… оце.

Ще одна глуха відповідь. Я нахилився до дверей, щоб краще чути. Пригадав дискомфорт Мактавіша через запитання про фінал Морбунда, його лютий погляд на Ваєтта. Ця сварка, певно, була продовженням.

— Я знаю, знаю. Арчі Бенч. Дуже, бляха, мило.

Пауза.

— Не погрожуйте мені.

Раптом потяг увійшов у поворот. Я гучно вдарився головою об двері, і, на мій жах, розмова припинилася. Я кинувся коридором і прослизнув до чайної ніші саме тоді, коли почув, як клацнули двері. Я прикинувся б, ніби заварюю чашку чаю, на випадок, якщо Ваєтт чи Мактавіш вийдуть розбиратися, але мою брехню зіпсував би той факт, що чайник викинули — певно, зламаний — у сміттєвий бак поблизу.

Це не мало значення. Я почув, як клацнули двері, і за мить кинувся назад коридором. Ваєтт стишив голос або суперечка припинилася сама собою — хай там що, цього разу я нічого не чув, тож поспішив назад у ліжко.

Я досі не міг заснути. Джульєтт так безтурботно дрімала наді мною — одна рука ще звисала, — що я навіть не чув тихого свисту її дихання над шумом потяга. Як їй це вдалося? Так успішно ігнорувати все довкола, бути спокійною… Я думав, що похвала й визнання — це те, чого бракує моїй кар’єрі, що зробить мене справжнім письменником, але, почувши ту суперечку з Ваєттом, зрозумів, що Мактавіш так само почувається в пастці, як і я. Чи було світло в кінці цього тунелю? Чи неважливо, ким ти був і як добре працював, — ти завжди комусь належав. Хтось завжди вимагав дедалі більшого, більшого й більшого.

Цілу ніч у мене в роті залишався кислий присмак, не лише від відригуваного мартіні. Було відчуття, що завтра стане тільки гірше.

Я й гадки не мав наскільки.

Розділ 11

На диво, ніч переживають усі.

Я знаю, що в детективах зазвичай не так. Є ніч напередодні, під час якої підслуховують половину розмов (було) і представляють складні мотиви й передісторії кожного (було). Потім усі, як у бродвейській хореографії, відступають углиб сцени — повертаються до своїх кімнат, двері клацають в унісон, і щойно ніч змінює світанок, маємо закривавлене купе й жертву. Але не в нашому випадку. Ще ні.

Утім схід сонця був таки неймовірним, як і попереджали: піч із золотом, що виливалося на пісок і перетворювало його на мерехтливу лаву. Поки ми наближалися до центру Австралії, земля стала невимовно пласкою. Вас, як і мою редакторку, може вразити мій невиразний опис плоскості, але на більше я не здатен. От буває просто рівнина, безперечно, а буває нескінченна, безплідна плоскість, і, мабуть, дослідник, який їхав нею верхи на верблюді, дивився на неї й уявляв, що це край світу. Вона геть пласка. Ось це — середина Австралії.

Ми із Джульєтт у піжамах дивилися на схід сонця з коридору. Потім прийняли душ та одягнулися, маневруючи в нашому компактному купе елементами танго, і попрямували до бару на ранкову панель.

Це було зібрання, знайоме кожному як «перший ранок відпустки»: одні — надміру енергійні, інші — розбиті після добрячого святкування напередодні ввечері, і жодних трупів, про які можна було б поговорити. Жінки з книжкового клубу (не мертві), які читали еротику, мали бліді невиспані обличчя через надмірне потурання своїм бажанням. Брук (не мертва) зі своїм примірником «Мізері» на підлозі й великим блокнотом для скрапбукінгу в руці, на зрізі якого стирчали нашвидкуруч нерівно приклеєні листівки, займала переднє місце в таборі найвідданіших фанів. Сьогодні мала відбутися менша сесія запитань-відповідей: лише С. Ф. Мейджорс (не мертва), яка гортала нотатки, і Мактавіш (який іще не прийшов), тому в глибині вагона поставили тільки два розкладні стільці, а сидіння для аудиторії були повсюди, скільки ми могли охопити поглядом із бару.

Невдовзі з’явився Мактавіш (не мертвий) у жилеті й червоній краватці разом із Ваєттом (не мертвим). Обидва були в доброму гуморі. Здавалося, їхня опівнічна сварка скінчилася, хоча в Мактавіша на переніссі з’явилася легка шишка — почервоніння, яке, очевидно, було передвісником синця. Чи дійшло в них до рукоприкладства, перш ніж я їх урвав? Брук спробувала всучити Мактавішу свій блокнот і простягнути ручку, коли той її оминав, прямуючи до свого місця, але Ваєтт протиснувся між ними й нагадав їй, що після панелі буде сесія роздавання автографів.

Симона (не мертва) потиснула мене за плече, коли проходила повз, щоб сісти біля Дугласа (не мертвого), який сьогодні ніс одну чашку кави, мабуть, і гадки не маючи, що я рахую його напої. Вольфганг (не мертвий) спиною до динаміків читав потерту книжку у твердій обкладинці під назвою «Ціна інтелекту», яка своїм виглядом — простим дизайном обкладинки й розміром — нагадувала підручник із точних наук, але я подумав, що з такою ж імовірністю це могла б бути і збірка самозакоханих поезій. Були там і Джаспер із Гаррієт (не мертві), що не дивно, адже вони самі проявили себе як «Дворняги», які полюють на автографи. Синтія (не мертва) знову працювала з кавоваркою під наглядом Аарона (не мертвого). Ройс (не мертвий, але напівмертвий на вигляд) завалився саме тоді, коли Мейджорс відкашлялася, напевно, збираючись почати панель. Через похмілля в нього перед очима досі розпливалися краї предметів, і він упав на сидіння, наче підстрелений у коліно. Єдина людина, якої дійсно не було, — це Ліза Фултон (присутність серед живих іще треба було визначити).

Поки присутні прочищали легким кашлем свої неперерізані горла, жертви похмілля масажували собі непрострелені чола й наливали в склянки води з неотруєних глечиків, а решта гостей збиралася й бадьорила себе кофеїном, Мактавіш нахилився до Брук:

— Це надто вишуканий напій, щоб пити його наодинці.

Перш ніж він встиг сказати щось іще, пронизливий відгук мікрофона оголосив про початок заходу. Зі свого боку Мейджорс наполегливо працювала, бо прагнула на сьогоднішній ранковій панелі ближче розглянути Мактавіша та його твори. Попри її зусилля Мактавіш уже знайомо ковтнув із фляги й узявся розповідати ті самі анекдоти, що й учора. Моя увага перемкнулася за вікно. Поруч із потягом було небагато дикої природи — земля тут надто безплідна навіть для кенгуру, — але неподалік кружляв птах із витягнутими кігтями.

Далеко на горизонті блакить небосхилу затулили кілька плям густого чорного диму. Над обрієм цяткою завис гелікоптер, з нього звисала ємність, імовірно, заповнена водою. Це наштовхнуло мене на думку, що сокіл-палій, певно, приносив більше турбот, ніж про це казав Аарон. Звісно, це природна екосистема, таке собі коло життя, але всі ці руйнування заради власної вигоди не здавалися мені такими вже природними. За один мізерний сніданок спалити цілий ліс… Це виглядало якось дуже по-людськи.

Потім я почув, як Мейджорс спитала:

— З вами все гаразд? — І тут усе змінилося.

Я обернувся й побачив, як Мактавіш прикрив рот рукою, здійняв плечі, напіввідригнув-напівзагикав, і струмінь блювотних мас хлинув йому в руку, бризкаючи між пальцями на глядачів із першого ряду — ті верещали й відскакували. Мактавіш зігнувся, впустив флягу на підлогу; він уже не затуляв рота — блювонув на ковролін і забруднив примірник «Мізері», що належав Брук.

Я підвівся разом з усіма й завис у невизначеності: не знав, як допомогти. До передньої частини вагона пробивався Аарон з аптечкою в руках. Обличчя Мактавіша тепер було геть білим, але мало синюватий відтінок, і він затремтів. Схопив свою тростину й підвівся. Дихав уривчасто.

Здавалося, він опанував себе, хоча й досі невпевнено спирався на тростину. Його обличчя на вигляд було холодним, на ньому застигла блювотна маса, певно липка; зіниці звузилися. З фляги цівкою витікав алкоголь, і ковролін повільно його всотував. Мактавіш подивився на нас усіх, витер рот і сказав:

— Здається, мені недобре.

А тоді він помер.

Я маю на увазі, буквально. Він дивився просто на мене, і йому ніби хтось вимкнув мозок. Не було ані повільного закочування очей, ані поступового змикання повік. Він дивився на мене якусь мить, а тоді його нервові імпульси спинилися, очні яблука заворушилися в різні боки (одне — вгору й ліворуч, інше — геть убік), і все в його погляді зникло. Після цього він іще секунду лишався у вертикальному положенні, спираючись на свою тростину, а потім його тіло обм’якло, і він звалився на підлогу.

Нерухомий. Мертвий.

Ніхто не зрушив із місця. Це було надто абсурдно, надто несподівано й надто жорстоко, щоб комусь спало на думку закричати. Жодного звуку, ніхто навіть не пискнув — суцільна приголомшена тиша.

Хіба що було чути шкрябання олівця Алана Ройса, який строчив щось у своєму блокноті.

Розділ 11.5

Ось що ви думаєте:

• Ліза Фултон ваша головна підозрювана, тому що вона єдина була хоч трохи приязною до мене під час цієї поїздки. Її невинність за іронією долі викликає підозри. Вона також єдина, кого не було в кімнаті під час смерті Мактавіша.

• Алан Ройс наразі займає найнижче місце у вашому списку підозрюваних, з огляду на те, що він той жалюгідний тарган, який зазвичай виявляється в подібних книжках жертвою, і ви вважаєте його надто зрозумілим, щоб він міг бути вбивцею.

• С. Ф. Мейджорс і Вольфганг — нарівні, десь посередині, як і Симона з Ваєттом. Усі вони явно щось приховують, але незрозуміло, чиї таємниці варті вбивства. Здається, Ваєтт перебуває в центрі багатьох інтриг з огляду на те, що завдяки своїй посаді у видавництві «Джеміні» він має стосунки з більшістю пасажирів на поїзді — якщо не з усіма. Ви стежите за цією четвіркою.

• Ви також подумали про те, що вбивцею може бути не один із письменників, а один із гостей, до числа яких належать Брук, Джаспер і Гаррієт Мердоки, жіночки з еротичного книжкового клубу й Дуглас. Ви не впевнені, що хтось із них має достатній мотив для вбивства, але «таємничий супутник» Дугласа з усіх них, напевно, привернув найбільшу увагу.

• Ви не виключили й персонал: барменшу Синтію та Аарона, керівника подорожі, тому що вони — єдині з персоналу, чиї імена я назвав. Звісно, у вас на думці можуть бути Аарон і Синтія, тому що ви знаєте, що попереду також друге вбивство, і, можливо, вважаєте цю причину достатньою, щоб запідозрити Аарона й Синтію.

• Ваша пильна увага наразі уникала Джульєтт, тому що персонаж, який повертається, не схильний здійснювати вбивства в сиквелі, тільки якщо його характер цілковито не зміниться, а така непослідовність вважатиметься нечесною грою з боку автора. Звісно, ви можете припустити трохи ревнощів, з огляду на те, що ми обоє написали книгу на ту саму тему, але запрошення на фестиваль отримав я. Але щоб було ясно: лише ідіот звинувачуватиме Джульєтт у вбивстві.

Тож тепер ми знаємо, які позиції займаємо щодо підозр. Вас також цікавлять такі моменти сюжету:

• Чи справді Генрі Мактавіш мертвий? Тому що в детективах персонажі іноді оживають. Зараз я вам скажу, що підморгувати мертвому шотландському автору можна з тим же успіхом, що й сліпому коню: він сконав, і кров його застигла.

• Ви вважаєте, що сюжет «Злетіти з рейок» може бути значущим.

• Вам спало на думку, що не всі в цих книгах є тими, за кого себе видають. Вам цікаво, чи їде в поїзді під іншим іменем хтось, чиє справжнє ім’я Арчибальд Бенч.

• Я також пообіцяв вам, що використаю ім’я вбивці у всіх його формах 103 рази. Щоб бути чесним, якщо в сюжеті є кілька ідентичностей, я врахую їх у загальну кількість. Поточний рахунок такий:

• Генрі Мактавіш: 138

• Алан Ройс: 74

• Симона Моррісон: 62

• Ваєтт Ллойд: 51

• С. Ф. Мейджорс: 48

• Вольфганг: 41

• Ліза Фултон: 40

• Джаспер Мердок: 28

• Брук: 20

• Гаррієт Мердок: 19

• Аарон: 16

• Книжковий клуб / Вероніка Блайт / Вулик: 10

• Арчибальд Бенч: 11

• Синтія: 8

• Дуглас Парсонс: 8

• Еріка Метісон: 4

• Джульєтт: ВИКЛЮЧЕНА З ПІДРАХУНКІВ

Це може здаватися надзвичайно відвертим із боку оповідача в детективі. Можливо. Я говорю все це тому, що вірите чи ні, але детективи — командний вид спорту. Деякі недобросовісні автори працюють проти читача. Але ми з вами — команда, і, щоб грати чесно, ви маєте бачити те, що бачу я. Я прагну, щоб вам самим вдалося розібратися, як і мені, хто що скоїв і чому.

Звісно, ви досі не довіряєте мені. Не можете не думати, що я наводжу вас на хибний слід і намагаюся приховати правду. Що, коли я кажу вам, буцімто хтось є найімовірнішим підозрюваним, насправді він найменш імовірний, і навпаки? Авжеж, якщо ви мені не довіряєте, то можете бути переконані, що я хочу, щоб ви так думали, і тому вказую вам на найімовірнішого підозрюваного, щоб змусити вас думати, що ви перехитрили мене, коли завважали його найменш імовірним, хоча насправді він найбільш імовірний. І так без кінця. Ключовою частиною детективів є робота не лише з переконаннями читача, але й із його недовірою. Тож ви думаєте, що сам список — це хибний слід.

Усе, що я можу вам сказати, — це те, що говорив досі: правду. Зрештою, я ж казав вам, що Генрі Мактавіш буде отруєний, чи не так?

Гадаю, не такими словами. Але ж я сказав, що натхнення для цієї книжки прийде під час пиятики з ним.