Усі в цьому поїзді — підозрювані

Розділ 12

Нас усіх швидко відправили по купе, поки персонал організовував прибирання. Це звучить безсердечно, та хоч як би приголомшувало мертве тіло, завжди настає момент, коли весь драматизм зводиться до появи відра та швабри.

До того ж на «Гані» звикли до літніх туристів — це не міг бути перший труп, із яким зіткнувся персонал. І волохатого чолов’ягу, що псував собі органи, хиляючи зі срібної фляги, складно було назвати малоймовірним кандидатом на передчасну смерть. Тому, поки гості вирішували, яку реакцію видати на гострий стрес — тремтіти від шоку чи плакати від паніки (реакція першого типу була в Мейджорс, останнього — у Брук), персонал залишався напрочуд спокійним. Нікому навіть не спало на думку зупинити потяг. Зараз ми були буквально посеред нічого і просто не мали де зупинитися. Ось як воно буває з потягами: живий ти чи мертвий — вони з гуркотом котяться далі.

Я міряв кроками наше купе — на жаль, його крихітні розміри не сприяли активній дедукції, — а Джульєтт сиділа й дивилася у вікно. Поки ми ходили снідати, невидима команда обслуги перетворила наші ліжка на зручні місця для сидіння, склавши їх до стіни. Зовні над горизонтом здіймався дим. Щоразу, як я підходив до Джульєтт, вона притуляла коліна до стіни.

— Думаю, тобі варто сісти, — сказала вона, коли я всоте пішов по колу, і поплескала по сидінню поруч із собою. — Бо ти своєю ходьбою туди-сюди незабаром дірку в підлозі протреш.

— Я не розумію, — сказав я і завернув на ще одне коло з п’яти кроків.

— Усе цілком ясно. В алкоголіка із зайвою вагою стався серцевий напад. — Вона наче струсила пил зі своїх рук. — Справу закрито, детективе.

— В алкоголіка із зайвою вагою, якого всі в цьому поїзді ненавиділи.

— Те, що ти його ненавидів, не означає, що його ненавиділи всі інші, — зауважила Джульєтт.

— Кожен мав причину для цього. — Я перелічив на пальцях: — Ройс почувався зрадженим, оскільки не дістав схвалення. Ваєтт хотів, щоб він і далі писав книги про Морбунда, — я чув, як вони сперечалися. Симона прагнула підписати з ним контракт.

— Послухай себе! Нічого з цього не варте вбивства. Незначні ревнощі й кілька дрібних суперечок. — Джульєтт передражнила мою лічбу, надмірно загинаючи кожен палець: — Ліза має схвалення. Б’юсь об заклад, Симоні він потрібен живим, щоб підписати з ним контракт, так само як Ваєтт хотів би, щоб він був живим і написав більше книг.

— Їх могла зачепити його відмова.

— Я, звісно, не експертка, але вбивати свою дійну корівку було б поганою тактикою переговорів. А решта — його фанати.

— Точно.

— Що «точно»? — Вона притиснула ноги до стіни.

Я розвернувся:

— Можливо, Брук одержима ним.

— О-о-о-о. — Вона зловісно поворушила до мене пальцями. — Мотив.

— Тебе не було вчора на панелі. Там усі наче під напругою сиділи. С. Ф. Мейджорс теж затаїла на нього якусь образу. Їхня розмова була палкою. І, — згадавши, я розхвилювався, — вчора вночі в його кімнаті була жінка.

Джульєтт схрестила руки на грудях, але я зрозумів, що в ній спалахнула нова іскра цікавості.

— Минулої ночі?

— Я чув…

— Ти шпигував за ним іще до того, як його вбили?

— Ні. Я пішов поспілкуватися з ним щодо відгуку.

Ноги до стіни.

— Справді? Ернесте…

— Я змінив свою думку. Коли я підійшов до його купе, там уже стояв Ройс і грюкав у двері. Але Мактавіш не виходив. Ройс сказав, що чув жінку там, усередині з ним.

Джульєтт, здавалося, це не переконало, але вона посунулася трохи вперед.

— І саме тоді ти почув, як Ваєтт сказав йому, що хоче більше книжок про Морбунда?

— Ні, це було пізніше, — збентежено відповів я. — У коридорі.

— І ти не шпигував.

— Я встав із ліжка, бо мене… канудило. Я забагато випив.

— Отже, ти був п’яний.

Я спіткнувся об її коліна — цього разу вона їх не нахилила. Я впевнено відповів:

— Я знаю, що чув.

— Я лише хочу сказати, що якби це було розслідування, ти не став би довіряти нетверезому свідкові.

— Я був не п’яний.

— Я не намагаюся сперечатися з тобою, Ерне. Я хочу допомогти. Усе це лише підтверджує твою упередженість. Ти не хочеш, щоб усе пояснила проста причина.

— Чому б я цього не хотів?

— Бо ти думаєш, що з цього може вийти книга.

— Я думаю, що з цього вийшов злочин.

— А для тебе є різниця?

Я перестав ходити й упав на сидіння поруч із нею. Поклав руку їй на коліно та якусь мить дивився, як пустеля проминала повз.

— Гаразд, — нарешті сказав я. — Моя цікавість трохи егоїстична. Але подумай, як розгортаються події. Я згадав про свій список, власну схему того, як має розвиватися сюжет детективу з убивством: «60 000 слів: друге вбивство». — У подібних історіях ніколи не буває лише одне вбивство. Завжди стається принаймні два.

Джульєтт поклала руку на мою.

— Це реальне життя, а не книжка. І воно не має відповідати жодному з твоїх правил. А тим паче гра може зовсім не бути чесною.

— А що, як я маю рацію? Що, як ця людина тільки починає серію вбивств? Що, як, — у відчаї вигукнув я, — мені вдасться спинити її… цього разу?

Це був ключ до всього — ці два слова. Цього разу. Так багато людей загинуло в горах. Якби я був розумнішим, якби діяв швидше, можливо, усе було б інакше. У нашій маленькій групці переплелося забагато зв’язків і забагато таємниць, щоб списати смерть Мактавіша на випадковість. Хіба моїм обов’язком не було принаймні спробувати щось з’ясувати?

І хоч я в таке й не вірю, але, може, навіть якщо я й не заслуговував бути тут, мені все одно це судилося.

— Якщо я нічого не зроблю, — мовив я, — у всьому, що станеться із цього моменту, буде моя провина.

— Це не твоя робота, — тихо відповіла Джульєтт. — І це — ані зараз, ані тоді — не твоя провина.

— Я це знаю, — сказав таким тоном, із якого було зрозуміло, що я не погоджуюся.

Джульєтт покусала губу, знаючи, що я водночас і чекав її дозволу, і насправді не питав про нього.

— Якщо тобі це потрібно — саме тобі, а не з будь-якої іншої причини, — тоді постав кілька запитань. Звісно. Але саме стільки, скільки треба, щоб упевнитися, що все є тим, чим здається. Не намагайся довести, що Мактавіша вбили. Спробуй довести собі, що його не вбивали.

Писати це зараз трохи зухвало, бо, ну… очевидно, що заднім числом і з колотою раною я можу сказати, як вона помилялася. Але на той час порада Джульєтт була дуже слушною. Я помітив, що моя тривога почала спадати.

— Гаразд. Отже, запитання в тому, як він помер. Якщо це було вбивство, — я перехопив її погляд, — хоча я не кажу, що було саме воно! — то мені треба або знайти, або спростувати метод.

— Звучить як відправна точка.

— Це, певно, отрута. У його флязі?

— Я б саме так і зробила. — Джульєтт знизала плечима.

У гучномовці затріщав голос Аарона. Він повідомив, що за дві години ми прибудемо до Аліс-Спрінгс і що персонал буде дуже вдячний, якщо до того часу ми всі залишимося у своїх кімнатах.

Аліс-Спрінгс був сільською громадою, де проживало приблизно тридцять тисяч осіб. Достатньо, щоб там існували поліційний відділок і морг. Там вони знімуть тіло Мактавіша з поїзда. У мене були лічені години.

Я встав.

— Я маю побачити тіло.

— Що? Чому?

— Щоб перевірити, чи його не отруїли.

— А як ти збираєшся це визначити? Ти не лікар. І навіть не детектив.

— Минулого разу…

— З нами був справжній лікар. Це не те саме. Тобі доведеться робити розтин для початку, проводити токсикологічні тести. Чекай до Аліс-Спрінгс. Тобі потрібні експерти.

У пам’яті спливло дещо, сказане Мактавішем: «Якби один із нас шістьох помер просто зараз, то було б п’ятеро підозрюваних, серед яких усі знають, як приховати вбивство».

Напевно, у нашому поїзді таки були експерти. П’ять авторів-криміналістів, кожен із яких спеціалізується у своїй галузі. П’ятеро людей, які десятиліттями досліджували всі способи розкрити злочин. Або скоїти його.

Я навіть цього не сказав, але Джульєтт різко захитала головою.

— Ні. Ерне. Так не піде.

— Вислухай мене.

— Потрібен розтин. І хтось, хто дійсно знає закон, інакше ти ризикуєш скомпрометувати докази.

— У нас є і те, і те.

— Ні, немає. Ці люди — письменники.

— Ройс колись був судмедекспертом. Ліза працювала адвокаткою. Вони експерти. — Тепер я розмовляв здебільшого сам із собою, швидко бурмотів і проговорював кваліфікацію кожного. — Криміналістські трилери. Юридичні трилери. Мейджорс знається на кримінальній психології — допити, особові справи тощо. Це допоможе. А Вольфганг… ну, я вважаю, з прози тут жодної користі.

Це здебільшого правда. Внесок Вольфганга, за винятком приголомшливої літературної дедукції щодо коми наприкінці твору, неочевидний.

— А яка твоя роль у цій команді боротьби зі злочинністю?

— Ну, — сказав я трохи гордо, — я знаю правила.

На це Джульєтт розвела руками.

— Якщо це потрапить у книгу, я відмовляюся бути настирливою дівчиною. Тому немає сенсу ще раз нагадувати тобі, що це реальне життя і ніхто не зобов’язаний дотримуватися жодних правил детективного жанру. Але якщо наполягаєш зробити мене допоміжним персонажем, я більше не буду учасницею цієї не-ходи-туди-вистави. — Вона відвернулася й подивилася у вікно.

Тиша — наче кран, залишений відкритим: вода наповнює й наповнює, поки не поллється через край і потоп не стане нездоланним.

Чесно кажучи, ми ніколи раніше не сварилися. Одяг на підлозі та хто виносить сміття — це дрібниці порівняно із серійним убивцею, з яким ми боролися. І тому нам ніколи не спадало на думку, що якісь побутові драми варті того, щоб підвищувати голос. Але купе вже «затопило», а повстяна коробка в моїй кишені стала важчою, ніж будь-коли. Це не входило до мого плану.

Якщо перевагою знову пережити це, записати, є зловтіха через моменти, коли я мав рацію, то недолік — потреба знову пережити моменти, коли я помилявся. Тієї миті я мав би сказати значно більше. Мусив усвідомити, що Джульєтт не просила мене бути байдужим до смерті Мактавіша, — вона просила мене не бути байдужим до неї. Що вона не просила мене не йти — вона просила мене лишитися. На папері ці слова можуть здаватися однаковими, але вони означають дуже різне.

Ті з вас, хто сподівається, що далі я сказав щось правильне, були неуважними: я помиляюся швидко та щедро. Я з тих, кому з першого разу не зрозуміло. Тож я встав, що було поганим початком, оскільки ніхто не любить сперечатися з різницею в зрості. А тоді вимовив найгіршу можливу комбінацію слів, яку міг вибрати (смію сказати, не лише в цій розмові, а й у загальних соціальних термінах):

— Я маю поговорити з Аланом Ройсом.

Розділ 13

Коли я відчинив двері, Ройс стояв у коридорі з піднятим кулаком. Я не міг не помітити велике здивування на його обличчі. Мені знадобилася секунда, щоб зрозуміти, що це не магія і не мої слова викликали його: він саме збирався постукати в мої двері.

Я виштовхнув Ройса назад у коридор і вийшов до того, як його побачила б Джульєтт.

— Саме вчасно, — почав я без зайвих розпитувань. Я знав, де його кімната, оскільки вчора ввечері вкладав його спати. — Поговоримо у вашому купе?

Ройс завмер, явно не звиклий до радісного прийому, а потім почимчикував за мною. Він скористався вимушеним карантином, щоби прийняти душ, але досі не оговтався від похмілля: надлишок алкоголю давив на його плечі, на схилену голову, через що Ройс нагадував маріонетку на нитках.

Я вибрав купе Ройса не лише для того, щоб відвести його подалі від Джульєтт. Мені теж кортіло понишпорити. Звісно, я не думав, що на підвіконні в нього знайду розпечатані флакони з отрутою (бажано з очевидними етикетками черепа й кісток), але спробувати було варто.

Я люб’язно відчинив йому двері — ілюзія запрошення. Вчора в темряві я не дуже зміг розгледіти його кімнату, але зараз був шокований її станом. Здавалося, він жив тут цілий місяць, а не лише двадцять чотири години: простір між меблями заповнювали розкиданий на підлозі одяг, упаковки з-під нездорової їжі, пачки паперів і порожні пляшки: від води до пива. Усе це так приховувало ковролін, що його вже можна було подавати в розшук. Я бочком ступив у кімнату, ніби уникаючи мишоловок. Щиколоткою зачепив щось вологе та здригнувся, відштовхнувши ногою згорнутий рушник.

Його ліжка не зібрали. Можливо, через те, що він проспав. Тож ми з Ройсом супилися й крехтали, та все ж змогли розібратися, як засунути верхнє ліжко в стіну, щоб мати змогу принаймні сісти на нижнє. Ройс розташувався за столиком біля вікна, вийняв блокнот і постукав по сторінці ручкою з надітим ковпачком. Сторінку заповнювали каракулі синім чорнилом. Я побачив своє ім’я, підкреслене наполовину.

— Отже, — сказав він, — ви маєте вбивство, якого хотіли.

Я не став нагадувати, що саме Ройс бажав убивства, а не я. Натомість сказав:

— Ви вважаєте, що це вбивство?

— Чому ж іще ми тут? — Він зняв ковпачок із ручки. Вона була елегантною, завтовшки з великий палець і з вишуканими срібними деталями на корпусі й ковпачку. Наконечник був стилізований під старомодне перо, але із сучасною подачею чорнил, тож чорнильниці не вимагав, і був достатньо гострим, щоб, певно, страждати, записуючи тупі Ройсові слова. — Почнемо з минулого вечора?

— Так, прошу. — Він був напрочуд відкритий для допиту. Я подумки поплескав себе по плечу за вдосконалення власних детективних навичок. — Що ви пам’ятаєте?

— Я пам’ятаю вас. — Він тицьнув у мене ручкою. — Ви вогнем дихали — так хотіли поговорити з Генрі. Досить агресивно, як мені здалося.

— Мабуть, ви сплутали мене із собою. Це ви гамселили в його двері.

— Отже, ви не хотіли поговорити з Генрі?

— Авжеж хотів. Річ не в цьому. Ви казали, що минулої ночі чули голоси. За дверима?

Ройс кивнув.

— Вони стихли, коли я постукав. Але Генрі з кимось розмовляв. Із жінкою. Лізою Фултон.

— Ви впевнені, що це була Ліза?

Він знизав плечима.

— Голос був схожий.

— Голос був схожий чи це була вона?

— Я постійно забуваю, що ви в цьому новачок. — Ройс підняв брову. — Є більше ніж один спосіб отримати відгук. Второпали?

Що сказав Ройс напередодні за сніданком? «Якщо він не винен вам послугу». Я зрозумів підтекст. Ліза й Генрі.

Звісно, секс у таких книжках завжди є хорошим мотивом, але тут це здається надто простим. Стосунки між Лізою та Мактавішем, безумовно, свідчать про ревнощі Ройса. Але якщо це правда, то Ройс був більш схильний накинутися на Лізу, ніж на Генрі. Я побачив це в тому, як скривилися його губи, коли він вимовляв слова «більше ніж один спосіб». Нема нічого кращого за старий добрий сексизм, який чудово пасував Ройсу.

Звісно, Ройс був п’яний і мав причину не любити Лізу. Яким упевненим я міг бути, що він усе почув правильно? На фестивалі було багато жінок: Синтія, Гаррієт, Мейджорс, Симона, Брук, Джульєтт і книжковий клуб Вероніки Блайт, якщо назвати найпомітніших. І, залежно від ступеня сп’яніння Ройса, особа, що говорила з Мактавішем, могла навіть не бути жінкою. Чи можете ви визначити стать за шепотінням? Складно впізнати навіть голос за дверима.

З іншого боку, Ліза, здавалося, вже отримала від їхнього з Генрі можливого обміну, що хотіла. Обкладинку показано, книгу схвалено. Вона поспішно втекла з панелі зі сльозами вдячності на очах. Пізнє нічне побачення могло бути нагородою. Непристойно, звісно. Але мотивом це не було.

Менше з тим, таємна зустріч Лізи й Мактавіша в ніч перед його вбивством здавалася доволі хорошою відправною точкою.

— Ви сказали, що хочете поговорити з Генрі, — урвав мої думки Ройс, — а потім передумали. Чому?

— Я побачив там вас, — чесно відповів я. — Зрозумів, що надто поспішив, і передумав.

Я не став удаватися в розлогі пояснення, що його жалюгідний вигляд показав мені версію мого майбутнього та змусив отямитися.

— Ви злилися?

— Авжеж я злився. Через той клятий відгук.

Він записав це.

Я скористався паузою, щоб поставити наступне запитання:

— Ви бачили все, що сталося сьогодні вранці. Отрута?

— То була отрута?

— Це ж ви судовий патологоанатом.

— Куди… її підсипали? — Він пробурмотів це речення так, що я лише наполовину його зрозумів і реконструював зі слів, які почув: «Куди б її підсипали?».

— У флягу, — відповів я. — Правильно?

Ройс записав це.

— Припускаю, що так.

— Припускаєте?

— Якщо ви так кажете.

Якщо можна, ось невеличкий відступ: вам пощастило, що не Ройс пише цю книгу, бо, я вважаю, він був би ненадійним оповідачем.

— Я нічого не кажу. Мені потрібна ваша… — мені довелося процідити це слово крізь зуби, — експертиза.

Ройс узяв свій блокнот і перегорнув сторінку назад, наче дорожній інспектор, який от-от випише штраф. Він задумливо роздував щоки, і я дійшов висновку, що якби запалив сірник, купе вибухнуло б від чистого бензину, який він випускав у повітря із шипінням. Я подивився на його сторінку з каракулями. Серед інших нотаток, які я побачив, у нього були записані всі відгуки з Goodreads, по одному в рядку, за зростанням, починаючи з мого, з однією зіркою, і продовжуючи рештою:

Замість імені Лізи він написав грубе «Підстилка». Потім — очевидно, руки в нього тремтіли — додав її п’ять зірок і відгук: «Надзвичайно».

На мій побіжний погляд, дивним здалося і жорстке формулювання для С. Ф. Мейджорс за її доволі високої оцінки, і зворотне — для Вольфганга. Наче їх свідомо розмістили помилково.

Ройс побачив, що я підглядаю в його записи, і відсунув блокнот. Прочистив горло, глянув на двері.

— Може, нам варто поговорити в барі? — Його голос тремтів, він трохи нервував.

— Мені й тут добре. Гаразд?

— Чому я?

— Бо… Ви серйозно? Скільки ще разів я маю сказати? Мені потрібна ваша допомога. Ви ж раніше працювали в криміналістиці. Ви тут з усіх найбільше скидаєтеся на лікаря.

Від цього Ройс помітно загордився.

— Хочете, щоб я розкрив цю справу?

Я знизав плечима: це було найбільше, чого я міг вимагати.

Він прочистив горло.

— Гаразд. Гадаю, я вже це зробив. Лишилася тільки одна річ, якої я не збагну.

Мене, чесно кажучи, трохи образило, що він не лише розкрив злочин так рано, але й настільки випередив мене. Знаю, це здається цинічним. Злочини розкривають, щоб притягнути вбивцю до відповідальності, а не змагатися в першості, але все ж… чому з усіх нас це мав бути саме Ройс?

Звісно, у цій книжці ще багато сторінок, отже, ви вже знаєте, що або Ройс помиляється, або його вб’ють, перш ніж він устигне мені щось сказати. Я утримаюсь і не висловлюсь щодо того, який варіант мені ближчий. Скажу лише, що сам не розберусь у всьому аж до розділу 31, коли мені допоможе Енді, хай би як боляче мені було про це писати.

Я стояв.

— Ви розкрили справу?

Ройс повернув голову та глянув повз мене на двері.

— Майже, — пропищав він.

Я схвильовано ступив до нього.

— Тоді скажіть мені. Чого бракує?

Ройс притиснувся до вікна, подалі від мене, а потім видав:

— Де ви взяли героїн?

— Героїн?

— Тобто можемо назвати це отрутою, якщо хочете. Технічно героїн є отрутою, навіть якщо його не так часто використовують, як ціанід, чи миш’як, чи що там іще популярне в сучасних романах. Але він усе одно дієвий. Те, що ми бачили, було передозуванням. Героїн пригнічує нервову систему, тому вповільнює кровообіг і дихання. Я вивчав це для історії про докторку Джейн Блек, дев’ята книга. Причина смерті — аноксія, я б сказав. Це коли кисень не надходить до мозку. Клітини гинуть, і він вимикається.

Я пригадав посиніле обличчя Мактавіша, його різке дихання. Як очі від’єдналися від мозку, ніби клацнув перемикач. Увімкнено. Вимкнено. Мертвий. Це мало сенс.

— Героїн, — пробурмотів я собі під ніс. А потім зрозумів: — Чекайте, ви щойно спитали, де я…

Я замовк. Оцінив ситуацію. Я стояв. Ройс утискався в стіну й поглядав на двері. Моє ім’я в його блокноті було підкреслене.

— Чекайте. По-вашому, що тут зараз відбувається?

— Ви щойно зізналися, — відповів Ройс.

— Зізнався?

— Ну, я ж вас допитую.

— Це я вас допитую. — У мені спалахнув гнів.

— Чому це ви можете мене допитувати, а я вас — ні?

— Бо я — оповідач!

— Не в моїй книзі.

Згадуючи тепер нашу розмову, я зрозумів, що насправді саме Ройс ставив більшість запитань. Я дотримувався правил детективних романів, як-от виключення Джульєтт, оскільки вважав детективом себе. У книзі ж Ройса, в його голові детективом був він, а я — підозрюваним. Хай йому грець, я, безсумнівно, був убивцею.

— Ви не можете серйозно вважати, що я…

Я не зміг закінчити речення. Ройс погортав сторінки свого блокнота й прочитав уголос записи:

— Учора ввечері ви пішли до купе Генрі… — він вів пальцем по сторінці, поки не знайшов потрібне слово, — злий. Ви сердилися на нього через той відгук. Одна зірка, «огид…но».

— Я знаю свій відгук, друже.

Палець Ройса рухався по сторінці. Він був схожий на дитину, що вголос читає перед класом.

— Ви передумали з ним сперечатися, тому що там був свідок. Тобто я. Ви вирішили скористатися отрутою. Підсипали її в його флягу.

— Я думав, ви питали, куди її підсипав би вбивця. Я запитував, чи ви вважаєте, що це була отрута, а не стверджував, що це була отрута. — Я розвів руками. Ройс здригнувся. — Опустимо вже той факт, що у вашій теорії купа прогалин: я не ношу із собою бісів героїн, а якби й носив, то не привальсував би сюди зізнаватися в усьому першому-ліпшому, хто мене про це спитає. Я не маю жодного мотиву! Поганий відгук — не мотив. Байдуже, який я був злий, — таке не варте вбивства.

— Ні, вона — не варта, — відповів Ройс і перегорнув дві сторінки назад. Я не бачив написаного, але це явно була нотатка, яку він зробив до нашої розмови. — Але от сто тисяч доларів цілком могли б.

— Що?

— Ви маєте написати книжку, — продовжив Ройс. — Якщо ви цього не зробите, доведеться повернути гроші, а ви страждаєте на брак натхнення, бо навколо вас уже давно ніхто ласти не склеював.

Я відсахнувся. Про сто тисяч доларів було до дідька точно.

— Хто вам…

Він урвав мене:

— Ви сказали своїй літературній агентці, — він погортав свої записи ще далі, аж до внутрішньої обкладинки, — що «люди начебто мають померти», щоб ви змогли написати книгу. Я стояв у черзі на поїзд одразу за вами. І я завжди знав, що у вашій першій книзі є щось неприємне. Щось, що не дуже добре в’яжеться. Тож я знав, що ви щось плануєте. Весь цей час спостерігав за вами, робив нотатки, щоб зрозуміти ваші наміри раніше за вас самого.

Мій рот розтулявся й затулявся, як у риби. Ройс не робив загальних нотаток: він стежив лише за мною. Найгірший у світі детектив-аматор вигадав цілу таємницю вбивства з одного почутого від мене речення, коли я сідав у поїзд.

Але Ройс іще не закінчив.

— А тепер ви стоїте тут і розповідаєте мені, що саме скоїли, бо збираєтеся вбити й видати мене за лиходія, а потім написати про це ще одну книжку. — Він підвівся, зняв із ручки ковпачок і простягнув її, як меч. — Не сьогодні! Не цього письменника.

Я зробив, на мою думку, заспокійливий крок до нього, але він ткнув пером у повітря переді мною.

— Відійди від мене. Я пройшов курс із самозахисту в межах досліджень для «Докторки Джейн Блек. Книга шоста».

— Це найбезглуздіше з усього, що я коли-небудь чув.

— Там мене навчили деяких цінних прийомів.

— Не секція із самооборони, а те, що ви думаєте, начебто я вбивця. — Я хутко наблизився й доволі легко вирвав ручку з його рук.

Я й сам не майстер рефлексів, але Ройсу взагалі потрібен археолог, щоби їх знайти. Він схопився за повітря там, де раніше була ручка, потім ледь скрикнув і плюхнувся назад на ліжко, затуливши голову схрещеними руками.

— Я нікого не вбивав, — сказав я. — І з вас починати не збираюся.

Він трохи опустив руки і глянув на мене поверх передплічь.

— Ви просто хотіли… дізнатися мою думку? — Мабуть, Ройса, якому так кортить висловлювати свої думки, коли про них не питають, про таке запитували вкрай рідко, тож він досі здавався збентеженим.

— Я підозрював, що у флязі може щось бути. Ви єдиний, хто має досвід у судових експертизах, тож я подумав: якщо ми об’єднаємо розумові зусилля, то зможемо в цьому розібратися. І вуаля — героїн. І хоча розмова відбулася не так, як я очікував, ми все одно досягли результату.

Ройс уже достатньо оговтався й вирішив показати роздратування:

— Можете повернути мою ручку? Вона особлива.

Я підняв її і помітив збоку напис «Видавництво „Джеміні“». Видавець Мактавіша й Ройса, а також компанія Ваєтта Ллойда.

— Гарна ручка. — Я натиснув великим пальцем на кінчик. Спостерігав, як на шкірі з’являється ямочка. — Перо гостре. Подарунок?

— За мою першу книгу. Заохочувальний приз для своїх. — Він простягнув руку, благаючи повернути її.

«У цьому є сенс», — подумав я. Видавці люблять дарувати вітальні подарунки. Я отримав кухоль і пляшку шампанського, які за іронією долі чіткіше відображали хобі письменника, ніж ручка.

— Знаєте, я не виключаю вас як підозрюваного, — буркнув Ройс. — Або… або… можливо, хтось намагається допомогти вам писати. Дає натхнення здалеку.

Я вже відчинив двері, щоб піти.

— Куди ви?

— Перевірити, чи дозволять мені подивитися на тіло. — Я кинув у нього ручку. — Ходімо?

Розділ 14

— Це неможливо, в жодному разі ні. — Руки Аарона так міцно та швидко зімкнулися на грудях, що могли б бути ведмежим капканом. — Я не дозволю вам копирсатися в трупі.

Він перегородив прохід від бару до ресторану. Тепер у порожньому вагоні було чутно, лише як Синтія витирала блювоту Мактавіша й споліскувала ганчірку у відрі з мильною водою поруч. Тіло прибрали, мокра пляма — єдиний доказ того, що годину тому там хтось помер. Без гостей та їхнього галасу можна було почути, як від розгойдування поїзда дзенькають келихи за барною стійкою.

— Ми можемо допомогти, — вмовляв я. — У нас є досвід.

Аарон оглянув нас із голови до п’ят, наче добирав у команду з мініфутболу.

— Цьому бідолазі вже нічого не допоможе. Ми за годину їзди від Аліса. Тож я б попросив вас іще трохи посидіти у своїх кімнатах, і ми все з’ясуємо.

— Ми не пропонуємо допомогу Генрі, — сказав Ройс. — Ми пропонуємо допомогу вам.

— Я це ціную, містере Ройсе, але ми тримаємо все під контролем. Хай які невдалі обставини, ми добре навчені діяти в таких випадках. — Аарон простягнув руку в напрямку за нами, вказуючи на наші купе. Позаду нього Синтія ще шкрябала підлогу в жовтих рукавичках до ліктів. У вагоні пахло хлоркою. — А тепер, будьте ласкаві, поверніться до своїх купе.

— То у вас часто в цьому поїзді трапляються вбивства? — запитав я.

— Перепрошую?

— Ми вважаємо, що Генрі Мактавіша вбили. — Я скривився від потреби враховувати Ройса в тому «ми», але що поробиш. — І хоча ви навчені діяти у випадках, коли хтось із ваших дивакуватих літніх пасажирів відлітає в засвіти уві сні, коли справа доходить до вбивства, повірте мені, вам знадобиться наша допомога.

Аарон цокнув язиком. Я бачив, як він подумки відтворює смерть Мактавіша. Він видихнув через ніс, ухвалюючи рішення.

— Я розумію ваше занепокоєння, але, здається, містер Мактавіш жив на повну. Його наздогнала розплата за це. Ось і все, що ми тут маємо.

— Ви помиляєтеся, — різко кинув Ройс.

Погляд Аарона став жорстким.

— Я був дуже гостинним до вас обох…

— Він має на увазі: а що, як ви помиляєтесь? Якщо в поїзді сталося вбивство, це означає, що в поїзді є вбивця, — додав я з усмішкою, яка, сподівався, була радше доброзичливою, аніж хитрою чи підозрілою. — Звісно, ви можете просто знести тіло в Алісі, але поки ви зрозумієте, що ми маємо рацію, ми вже будемо на півдорозі до Аделаїди і ви й усі ваші гості опинитесь у пастці з убивцею. — Я затримався на слові «гості». Чарівний пароль тут був таким очевидним, що мені довелося лише натякнути: корпоративна відповідальність.

Аарон насупився й поглянув на наручний годинник. Я бачив, як він зіставляє слушність наших думок із часом, який знадобиться, щоб дістатися до Аліс-Спрінгс, де справжня поліція могла б краще допомогти йому з’ясувати, є вбивця чи ні.

— Коли ви кажете… «досвід». — Він покрутив пальцем у повітрі, казав насторожено, ще невпевнено, але початок покладено. — Ви ж не поліціянти.

— У нас є навички, — відповів я.

— Ви письменники.

— Ройс у минулому був судмедекспертом.

Аарона це не вразило.

— А ким ви були в минулому?

Я проігнорував цей підкол і зробив останню спробу, широко розкинувши руки:

— Слухайте, я розумію. Це здається смішним. Але зі мною раніше це вже траплялося. Я дивився в очі серійному вбивці. У мене на очах гинули люди. Люди, яким я міг би — і мусив — допомогти. Тож коли я кажу вам, що знаю, із чим ми можемо зіткнутися, то не роблю це для вихваляння, не роблю це для кайфу. — Я зробив паузу, а потім вирішив просто сказати йому правду: — Я роблю це, бо мені лячно.

Ройс кинув на мене осудливий погляд: «слабак». Я почув сплеск, коли Синтія зірвала із себе мокрі рукавички для миття посуду й кинула їх у відро.

Я стишив голос. Я знав, що ламаю тут комедію, але мені потрібно було якомога більше згустити фарби, щоб подолати незацікавленість Аарона.

— Цей убивця завдає удару не вночі чи в тіні. Він скоїв злочин серед білого дня, на очах у решти пасажирів. Думаєте, такий убивця зупиниться на одній жертві? Гадаєте, він стане дотримуватися розкладу руху поїзда? Ні. Мактавіш був лише початком. І якщо ви думаєте, що година — це не так уже й довго, що ви зможете її перечекати, що ж, можу лише сподіватися, заради вашого ж добра, що ви маєте рацію, а ми — помиляємося. — Я схопив Ройса за плече. — Ходімо, Алане. Ми повертаємося до наших купе й забарикадуємо двері. Аароне, я раджу вам зробити те саме. Інакше деякі люди в цьому поїзді перейдуть у категорію тих, хто кимось був у минулому — багато ким. І зараз я маю на увазі не пенсіонерів.

Ройс, який не зрозумів мого плану, стояв як укопаний і не хотів розвертатися, але зрештою з бурчанням ступив крок.

— Ернесте, ми мусимо побачити тіло, — пробурмотів він собі під ніс.

Я шикнув на нього.

Ми рушили до виходу.

Як я й очікував, Ааронова рука опинилася на моєму плечі тієї ж миті.

— П’ять хвилин, гаразд? І лише щоб ви могли сказати мені, чи хтось із гостей у небезпеці. І краще не гаяти часу. Якщо вас засіче біля тіла поліція Аліса, то буде вам непереливки. Добре, що там є копи, які винні мені послугу. Тож поможи мені боже.

Смерть Генрі Мактавіша була насильницькою, але без крові чи потрошіння, тому на його тілі не залишилося жодних ознак. Він мав такий же вигляд, як і тоді, коли був іще живий, — хіба що трохи збліднув, — і на його підборідді засохла цівка блювоти, хоча її можна було прийняти за сліди слини після сну. Але після смерті його тілу чогось бракувало, чогось невловимого, як-от еластичності гумовій стрічці. Чи хрускоту — салату. Чи голосу — прозі.

Я підніс кулак до рота, щоб стримати нудоту. Це був восьмий труп, на який мені не пощастило натрапити в житті. Мені невідома та їхня магічна кількість, після якої людям стає до них байдуже, але я її ще точно не досягнув. На момент, коли я це пишу, — на щастя, вже як амбулаторний пацієнт і в готельному номері, — мені вже довелося побачити десять, і це досі викликає в мене нудоту.

Ми були в купе L1, у вагоні персоналу між вагоном-рестораном і вагоном люкс. Аарон пояснив, що фактично тут усі купе — для персоналу, однак L1 також часом використовують як вільну кімнату для медичних потреб. Я прочитав між рядків: більшість людей, якщо вони помирали в потягу, просто вкладали на ліжко до наступної станції. Якщо ж тіло потрібно було перенести — скажімо, оскільки померлий подорожував у купе з кимось іще, — то переносили його до L1. І хоча Мактавіш займав особистий люкс, я припустив, що сюди його перенесли, щоб не плодити чутки про привидів у купе найвищого класу на «Гані». Аарон сказав, що за повної посадки — чого зараз не було — співробітники тягнули соломинки, щоб визначити, хто спатиме в L1. Чисті простирадла — ніщо, як подумати про матрац із-під небіжчика.

Ройс усвідомлював, що час спливає і до прибуття в Аліс-Спрінгс, і до моменту, коли здоровий глузд переможе слабкий дозвіл Аарона. Тож він негайно став на коліна й узявся обшукувати труп.

Я зазирнув йому за плече, а Аарон стурбовано закляк у дверях.

Ройс із зусиллям розкрив Мактавішу рота, скориставшись носовичком замість рукавичок, висунув йому язика, наче це була іграшка, і помацав внутрішню частину щік. Аарон гучно ковтнув.

— Таке часто трапляється під час вашої зміни? — запитав я, щоб його відволікти.

— О, гм. Ну, час від часу трапляється… — Він зиркнув на Мактавіша, а потім знову на мене. Забув решту свого речення і просто сказав: — З природних причин.

Я завжди вважав цікавим це словосполучення. Людські істоти за своєю природою так легко піддаються емоціям, базовим інстинктам. Ми так гостро відчуваємо певні речі — звісно, любов, але також і ненависть, — що практично створені руйнувати. Убивство, мені здається, — така сама природна причина, як і будь-яка інша.

— У вас ніколи не було проблем із гостями? — розпитував далі я. — Скажімо, бійки абощо?

— У нас тут розкішний відпочинок, а не рейс для бюджетних туристів. — Він подивився на Ройса, який саме відтягував м’ясисті мішки під очима Мактавіша й зазирав у кутики. — Хоча у нас ніколи раніше не було письменників.

— У вас, певно, є способи затримати проблемних пасажирів?

— Гадаю, ми могли б замкнути когось у морозильній камері, якби виникла така потреба, але я ніколи про це не думав. Якби щось загрожувало життю, прибула б Королівська служба авіамедиків[13], але протягом цієї подорожі ми переважно віддалені від людей і вже змирилися з таким. Ми навчені реагувати на позаштатні ситуації — медичні тощо — на випадок, якщо щось різко піде не за планом. Але не те щоб ми це робили на автоматі. Робимо все, що можемо.

— А таке вважається «не за планом»?

Аарон знизав плечима.

— Я бачив і гірше.

Мої ошелешені очі сказали за мене: навіть не довелося просити, щоб він продовжив.

— Років тридцять тому на коліях припаркувався шкільний автобус. Це було ще до того, як ми стали розкішним готелем на рейках, коли перевозили вантажі. Ось це — безглуздя. — Він видихнув повітря крізь зуби. Згадуючи, похитав головою. — Загинуло четверо дітей і вчитель, плюс водій автобуса, звісно.

Я знаю, що ви звернули увагу на фразу «років тридцять тому», адже минуле в детективних романах ніколи не спить. Друга справа завжди стає важливою для розгадки основної таємниці, і тут, я вам скажу, ситуація аналогічна. Звісно, на вибір є кілька сюжетних ліній і додаткових справ.

Я думав про шкільний автобус. Сільські громади зазвичай мають лише одну школу на значні території, і автобус не був би традиційним. Це був би білий ретромінівен, який курсував би навколишніми селами. Маршрут міг займати кілька годин і кілька разів перетинати залізницю.

— Машиніст не побачив на коліях автобуса?

— Ця махина важить…

— Тисячу чотириста тонн, — крикнув Ройс із підлоги, доводячи, що він фероеквінолог. Він зняв лівий черевик і шкарпетку Мактавіша й зараз возився з пальцями його ніг. Я не був певен, чи перейшли ми вже від розтину до фетишу. Мактавіш помер від отруєної фляги, а не від іржавого цвяха.

— Точно. — Аарон повернувся до мене. — Ми не можемо миттєво зупинитися. Ви б бачили, як ми розворот у три прийоми робимо. Я тоді був учнем інженера. Вісімнадцять, перша робота. Таке складно забути. То була не наша провина.

Я раптом уявив крихітні долоні, притиснуті до вікон. Тисяча тонн сталі налітає на них на повній швидкості.

— Як автобус міг не помітити величезний потяг, що мчить на них?

— Водія автобуса було трохи складно розпитати — його сплющило. Неможливо перевірити й справність двигуна чи трансмісії — усе розлетілося навсібіч. Це займе багато часу?

Ройс намагався всадити тіло Мактавіша. Буркнув «Потримайте!» так, як зробив би механік із викруткою в зубах, і штовхнув Мактавіша в мій бік. На мить я завагався, що варто залишати свої відбитки на місці злочину, але труп уже нахилявся до мене, і я подумав, що міркувати над цим запізно, адже руки Ройса вже торкалися його язика й пальців ніг. Я ступив крок назустріч і притримав тіло за плечі нахиленим уперед, поки Ройс стягував із нього піджак, даючи мені вказівки підняти небіжчикові ту чи іншу руку.

Без піджака на тілі Мактавіша помітніше проявлялися ознаки смерті. Вени на шиї мали вигляд яскраво-синіх струмків. Ройс заходився закочувати йому рукави, і я помітив, що шкіра на лівій руці Мактавіша була блискуча та вкрита рубцями — таке буває від давно загоєних опіків. Це тягнулося до шиї та, ймовірно, вниз ногою. На ній закарбувався наїзд, у якому Мактавіш дивом вижив.

Ройс зазирнув у складки обох ліктів. Потім підвівся.

— Мені потрібно побачити його купе. І флягу.

Аарон знову подивився на годинник. Він дозволив нам поглянути на тіло під приводом безпеки пасажирів, але тепер лишалося менше ніж сорок п’ять хвилин, перш ніж у поїзд сяде справжня поліція, і його обережність проявилася знову.

Ройс зайшов у ванну і, перекрикуючи шум води з крана, під яким мив руки, вигукнув:

— Підозрюю, це передозування наркотиками. Вибачте, що ми вас стривожили, але варто бути розсудливими. Мені просто потрібно перевірити його кімнату й пересвідчитися, що там не було чогось, що могло б підтвердити мої висновки: засобів для вживання наркотиків тощо.

Ця суміш правди щодо причини смерті та брехні щодо наших істинних мотивів оглянути купе Мактавіша була особливо блискучою маніпуляцією, яка зайшла ще краще завдяки невимушеності, з якою Ройс її висловив, витираючи руки. Ми змінили тактику залякування саме на те, що Аарон завжди хотів почути. Ройс давав йому змогу довести свою правоту, і Аарон нею скористався.

Ми вийшли з L1, і Аарон зачинив двері, повісивши на ручку картонну табличку з написом «Ш-ш-ш-ш — я ще сплю», замість того щоб замкнути їх. Мені здалося це надто іронічним. Ми пішли коридором за ним. У хиткому просторі між вагонами, приглушений брязкотом заліза та свистом вітру крізь щілини, я прошепотів Ройсу:

— Не знав, що ви фут-фетишист.

Він похитав головою.

— Наркомани зазвичай колються в руки, але якщо у них венозний колапс або якщо вони намагаються приховати залежність, то колють у більш приховані місця — збоку очей або між пальцями ніг.

— Він чистий, — припустив я.

— П’яний? Так. Наркоман? Ні. Убитий? Безумовно.

Аарон відімкнув двері в люкс Мактавіша (вагон люкс) і відчинив їх. Його здивований крик урвав мою розмову з Ройсом. Ми обернулися й почули, як він каже в кімнату Мактавіша:

— Що ви, в біса, тут робите?

Розділ 15

Руки Брук злетіли в повітря, наче ми прийшли, розмахуючи зброєю. Кров не просто відтекла від її обличчя — вона наче стекла по її ногах крізь підлогу на самісінькі колії, бо Брук стояла з порцеляновими щоками та блідими тонкими губами, скривленими від подиву.

— Це приватні кімнати, — сказав Аарон.

— Це місце злочину, — сказав я.

— Хто ви така? — запитав Ройс.

Я був такий здивований, побачивши її, що не зміг належним чином оцінити розкіш вагона люкс. Хоч він так і називався, я не зовсім усвідомлював, що купе Генрі виявиться цілим вагоном. Ми зайшли в приватну вітальню, де легко могли б розміститися приблизно десять людей. Жовтий шкіряний диван півколом стояв біля східної стіни, навпроти столу, заваленого паперами. Біля дальньої стіни стояв телевізор. Ця подробиця вразила мене найбільше: ти такий багатий, щоб дозволити собі цілий вагон, але байдужий до краєвиду, за який заплатив. Ще одним доказом, що тут порушували правила, була купка попелу на ковроліні біля моїх ніг — кричуще порушення заборони на паління. Щоправда, у повітрі відчувався запах чорниці, а не сигарет. Дизайн інтер’єру нагадував ті, що зустрінеш у вестибюлі якогось готелю: дерев’яні панелі (не штучні, як у моєму купе) та оздоблення золотом, навіть блискуча люстра. Уся кімната справляла враження, ніби ти в президентському люксі.

Ройс узяв наполовину повну пляшку віскі й свиснув.

— Дорогий? — запитав я.

Рік випуску на боці пляшки виявився меншим за рік мого народження, що одразу ж дало відповідь на моє запитання.

Блокнот Брук лежав поруч із безладною купою паперів, і я зрозумів, що вони розкидані не тому, що Мактавіш їх так залишив, а тому, що їх переглядала Брук, а ми її урвали. Вона побачила, що мій погляд зупинився на паперах, і виправдання, застрягле на її губах, змінилося від того, що я сказав.

— Місце злочину? — перепитала вона. — Ви думаєте, що Генрі був… — Її рука злетіла до рота. — Боже мій. Будь ласка, не думайте, що я…

— Не слухайте їх, — мовив Аарон. — Вони просто… ну, наче як мали б допомагати, але я не певен. Ніхто вас ні в чому не звинувачує. Хіба що, припускаю, у зломі замків.

Брук опустила погляд. Тепер кров прихлинула до її щік, і обличчя почервоніло.

— Він сам дав вам ключ, — припустив я. Цього ранку Мактавіш сказав Брук: «Це надто вишуканий напій, щоб пити його наодинці». Це був натяк на відхилене запрошення. — Минулого вечора.

Вона ледь помітно кивнула.

— Я не збиралася йти. Я б не стала.

— То навіщо тоді взяли ключ? — запитав Ройс. Ставало цілком зрозуміло, що він міг вважати жінок підозрюваними лише за єдиним мотивом — секс — і не розумів, що згода може бути і дана, і скасована.

— Генрі Мактавіш був моїм кумиром, — відповіла Брук. — Тому так, я була на сьомому небі, коли він підійшов до мене вчора ввечері. Я дуже хотіла, щоб це сталося. Але я хотіла, щоб він підійшов до мене як до читачки, фанатки. Щоб нас зблизили його книжки й те, що вони мені дали.

Я пригадав її запитання під час дискусії: воно було для мене загадковим, але старанно складеним, щоб справити враження на Мактавіша. Симона казала, що з ним треба розмовляти загадками й головоломками. «Арчі Бенч». Вона подолала весь цей шлях, щоб дістати шанс сказати: «Я розумію ваші книги краще за інших». Це не було так дріб’язково, як закоханість чи спокуса.

Її губи тремтіли, коли вона продовжувала:

— А потім він підходить, і я думаю, що це та сама мить, якої я чекала. І він нахиляється — від нього несло перегаром — і тицяє мені в руку ключ від свого люксу. Нічого не говорить. Просто ключ. Його обличчя мало такий вираз, наче він вручив мені приз. Ніби я це заслужила. — Вона трохи затнулася від спогадів. — Я відморозилася. А коли до мене нарешті дійшло, що щойно сталося, він уже йшов геть. І я так міцно схопила ключ, що мало не порізалася.

— Чудова вистава, любонько. — Ройс повільно поплескав. Хоча він міг бути корисним у криміналістиці, психологічної проникливості йому бракувало: для цього мені була потрібна С. Ф. Мейджорс.

— То ви не приходили сюди вчора ввечері? — запитав я, пригадавши, що Ройс чув жіночий голос за дверима. Він лише припускав, що це Ліза, хоча насправді її не бачив.

— Звісно ні. Я спала у своєму купе.

— Якому? — запитав я, щоб потім накреслити схему.

— У вагоні для гостей.

Я чекав докладнішої інформації, але вона вагалася. Я зрозумів, що щойно сказав їй: у поїзді може бути вбивця. Вона мала цілковите право бути обережною щодо незнайомців, які запитують, де вона спить.

— N… а… один, — зрештою сказала вона. — Слухайте, я збиралася поговорити з ним після панелі. Я погано спала. Хвилювалася, що, можливо, щось неправильно зрозуміла. Мені хотілося зранку прояснити це для себе на свіжу голову. Принаймні я мала повернути йому ключ. Тож я пішла на сесію запитань-відповідей. Але той видавець мене зупинив.

Я згадав, як Ваєтт посунув її вбік, сказавши, що автограф-сесія відбудеться пізніше.

— А потім у нього стався цей серцевий напад, і я подумала, — вона повела очима вбік, і це була її перша чітка брехня, — що сама поверну ключ. — Вона випросталася й притулила руки до стегон. — Не знаю, чому ви ставите запитання, як на допиті.

Ніхто з нас нічого не відповів. Аарон носком почухав собі литку ззаду.

— О. Боже. Мій. — Вона розреготалася. — Це і є допит. Ви вважаєте себе справжніми детективами. Отакої! Крутяк! Скажіть, хто з вас Голмс, а хто Вотсон? Стривайте, дайте мені вгадати. — Вона вказала на Ройса, потім зморщила носа. — Напарник.

Ройс ступив крок до неї, але Аарон простягнув руку.

— Я думав, ми тут, щоб підтвердити причину смерті. А не щоб турбувати гостей.

З побоюванням, що наш дозвіл оглянути тут усе ось-ось скасують, ми з Ройсом почали демонстративні пошуки підказок: зігнуті спини й задумливе погладжування підборідь. Я оглянув сміттєвий бак, у якому була пачка закривавлених серветок і маленька біла листівка з написом «Від шанувальниці». Луною відізвалися слова Брук: «Мактавіш був моїм кумиром».

Від вітальні до чотирьох окремих купе вів коридор, схожий на звичайний житловий. Двома з них Мактавіш, схоже, не користувався. Третє було оформлене як мініатюрний кабінет: перед сидінням — добротний письмовий стіл, на ньому — самотній фломастер. Найбільша кімната була в кінці — спальня Мактавіша: більш ніж удвічі просторіша за звичайне купе, умебльована незастеленим двоспальним ліжком посередині, окремим кріслом, що було повернуте в бік вікна, а на підлозі лежала розчахнута валіза Мактавіша, з якої на ковролін висунулися, мов язики, рукави піджака.

— Де його друкарська машинка? — запитав я, оглядаючись.

— Гм. — Ройс знизав плечима, а потім підняв матрац: передбачуване місце, щоб сховати наркотики. Під ним було чисто.

— Мактавіш, — сказав я. — Хіба він не набирає всі свої рукописи на друкарській машинці? В іншій кімнаті в нього стоїть письмовий стіл. Без машинки. Без чорнил.

— Ну, у нього є ручка, хіба ні? — Ройс кинув матрац, а потім став на коліна й спробував зазирнути під ліжко. Він понишпорив там, завмер на мить, а потім насилу піднявся, струшуючи з грудей пил, наче досліджував мансарду з привидами, а не п’ятизірковий вагон. — Серветки в баку можуть свідчити про носову кровотечу, що не рідкість серед тих, хто сидить на героїні.

Я знав, що він бреше. Ройс ніяк не міг пропустити багряне перенісся Мактавіша, хоч би як довго був поза професією. Я бачив той синець ще до того, як Генрі помер. Ті серветки в смітнику не пов’язані з наркотиками. Учора ввечері хтось розбив Мактавішу носа.

Але цю брехню я міг перетравити. Вона була такою самою, яку Ройс сказав Аарону в L1. Він хотів, щоб Аарон повірив у користь нашої надмірної цікавості, а також не хотів, щоб хтось виштовхнув його із центру уваги. Брехня ж, якої я не міг стерпіти, полягала в тому, що, коли Ройс підвівся, я побачив, як у його кишені зник краєчок паперу. Він щось знайшов під ліжком.

Оскільки знищення доказів — норма для винної сторони, мені спало на думку, що Ройс приховав якусь зачіпку, що довела б його провину. Але Ройса, на відміну від його книжок, було дуже легко читати. Я був упевнений, що слова Брук про помічника вдарили по його его, тож він хотів довести, що саме він — Голмс, а я Вотсон, не навпаки. Я підозрював, що він краде докази, аби випередити мене в розкритті цього вбивства.

На мить ми зустрілися поглядами, і стало очевидно, що наш шлюб із розрахунку швидко скінчився розлученням. Вибачте ті, хто зрозумів буквально: ніякого бромансу[14] між нами не було.

— Мені ще потрібно побачити флягу, — сказав Ройс Ааронові. — Вона може навести на слід.

Аарон зняв рацію зі свого пояса й промовив у неї:

— Синтіє. Чи є у вас фляжка, з якої пив наш бідолаха?

— Так, — протріщала у відповідь Синтія.

— Чи не могли б ви попильнувати за нею? Гадаю, нам може знадобитися експертиза.

— Експертиза? Ви думаєте…

— Не знаю. Але краще перестрахуватися, ніж шкодувати.

— Вибачте, босе. Я її вимила, — відповіла вона злегка дурнуватим тоном, але наче так і задумувалося. Я міг уявити, як вона обертає навколо пальця пасмо волосся. — А що, не варто було цього робити?

Ройс закотив очі. Зазначу, що Синтія вимила й ковролін, на який розлився вміст фляги, а оскільки, як я вже згадував, за знищенням доказів варто стежити, ми можемо вважати її підозрюваною. Втім, на мою думку, з боку Ройса було надто зверхньо критикувати її, ховаючи доказ у кишені. Тож я вказую на це просто тому, що ви ж знаєте: чесна гра.

— Ідіотко! — загорланив Ройс, нахилившись до Ааронового радіо. — Ви поставили під загрозу все розслідування!

— Щоб вона почула, я маю натиснути кнопку, — сказав Аарон. — Ось так.

— Ви… ай, забудьмо, — зітхнув Ройс. Гнів складно викликати двічі. — Дякую, Синтіє.

— Хто це був? — протріщала Синтія.

— Алан Ройс, — відповів Аарон.

— Той недотепа?

— Він запрошений гість, Синтіє.

Це вже перетворювалося на фарс, тож я згадав, що збирався ще раз оглянути вітальню. Алан хотів знову обшукати дві вільні спальні, і я з радістю пішов назад сам. Брук досі сиділа на дивані. Я не був певен, чи Аарон попросив її почекати, чи вона залишилася суто із цікавості, але це грало мені на руку: якщо Ройс міг приховувати від мене докази, я міг би приховати від нього допит.

— На вигляд не дуже добре, — сказав я, підбираючи кілька паперів зі столу. — Ви про це знаєте, правда?

Вона почухала праву руку, засмаглу, як у водія вантажівки, — лише одна рука обгоріла на сонці. Я припустив, що це від тривалого сидіння біля вікна в купе.

— Ще десять хвилин тому я навіть не знала про вбивство.

Я вивчав папери, які тримав. Нотатки Мактавіша були майже беззмістовними, а почерк — таким різним, що, залежно від ступеня його розбірливості, можна було визначити, коли Генрі писав тверезий, а коли — п’яний. На одному аркуші великими літерами було записано: «Обезголовлення — виживання? Дослідити». На іншому: «Морбунд. Кінозустріч. Г’ю Джекман. Це мюзикл? Раян Рейнольдс. Це комедія?».

— Ну ж бо, — сказав я, кинувши аркуші на стіл, — ви ж не через них були тут.

— Граєтеся в детектива? — Вона вказала на мене, провела пальцем угору й униз, наче по моїй постаті. Стиснула губи.

— Ви не відповіли на запитання.

— Що ви хочете від мене почути? Я сказала вам правду.

— Ні, не сказали. І я, до речі, не звинувачую вас у вбивстві. Але він — ваш улюблений автор, і він щойно закінчив серію про вашого улюбленого персонажа. Тепер уже дійсно закінчив. Тож я думаю, що сам зробив би як фанат, аби отримати останню частину.

— Добре, гаразд. Молодець. — Вона жбурнула на стіл купу паперів. Один аркуш пурхнув на ковролін. — Я прийшла по сувенір, гаразд? Просто по щось — що завгодно, — що він написав.

— Як оце? — Я підняв аркуш із підлоги. Одна з переваг моєї травми полягала ось у чому: навіть якщо я не був у рукавичках, у мене навряд чи є відбитки пальців, тому все, що я вважав доказом, намагався брати правою рукою. Унизу аркуша був червоний верблюд, такий самий, як у блокноті, що лежав у нашому із Джульєтт купе. Угорі — було написано «Арчибальд Бенч». Під написом розташувалися кілька коротких тире на позначення пропущених літер, ніби грали партію в «Шибеницю». За цим слідувала купа літер, потім слово «Арчі» в комплекті з несамовито виведеним окличним знаком. Під ним було підкреслене слово «Рейх». Почерк був десь посередині між тверезими й п’яними каракулями Мактавіша, і, з огляду на те, що в цих нотатках він, здається, намагався зрозуміти власний сюжет, я припустив, що вони взагалі не його, а аркуш насправді випав із блокнота Брук. Ось як вона збирала воєдино все, що стояло за Арчибальдом Бенчем.

Брук вихопила в мене аркуш.

— Можливо.

— Рукопис не тут, — сказав я. — А саме його ви насправді й шукали.

— Я не шукала, — видала вона з удаваним обуренням чоловіка-зрадника, але цікавість її пересилила. — Звідки ви знаєте?

— Я чув, як минулої ночі Мактавіш передав рукопис Ваєтту Ллойду. Він має бути в його купе.

— То й що? Я шукала роман. Це так погано?

— З якого боку поглянути. Мені було шкода, що вашу книгу зіпсовано. «Мізері», так? Хочете, розкажу вам, чим усе закінчилося?

Брук мала вигляд приголомшеної куртизанки, якій щойно зробили непристойну пропозицію.

— Я б ніколи.

— Не знаю, чи ви достатньо далеко прочитали й чи багато дізналися про Енні Вілкс…

— Ви надто перебільшуєте.

Це зупинило мій допит. Тепер у мене було три можливі теорії щодо Брук. Перша: вона так розлютилася на Мактавіша за вбивство улюбленого героя, що накинулася на нього за це. Друга: вона почувалася такою відштовхнутою і розчавленою через його пропозицію, що вирішила його провчити. Третя: вона дізналася щось про Арчибальда Бенча, записала це в блокнот і того ранку на панелі закодовано розповіла Мактавішу. Зрештою, його запрошення до купе могло взагалі не мати сексуального підтексту, якби він подумав, що вона знає щось, чого знати не повинна. Можливо, він хотів поговорити з нею про Арчибальда Бенча. Можливо — навіть спробувати стулити їй рота.

Дві із цих сутичок могли б закінчитися самообороною. Зламаний ніс і відро для сміття, повне закривавлених серветок. Я не був упевнений, чи щось із цього стосується вбивства.

Друга теорія найбільш вірогідна, якщо врахувати те, що в Ройса в кишені. Але, звісно, я ще не знаю, що там, тож і ви цього поки не знатимете.

— Добре, тепер моя черга, — сказала Брук. — Серцевий напад?

— Гадаю, цілком очевидно, що я припускаю інше.

— А я поки що — ваша єдина підозрювана?

— Ну, ви єдина — на місці злочину, тож, з огляду на це, звісно.

Брук узяла свій блокнот і погортала його. Там була колекція недолуго склеєних статей і фотографій. Генрі Мактавіш приймає нагороду. Сертифікат із написом «Дворняги Морбунда». Вона перестала гортати на пожовклій газетній статті й підсунула блокнот до мене.

Першим, на що я звернув увагу, була дата: серпень 2003 року. За виглядом Брук можна було б дати років сімнадцять — двадцять.

— Гадаю, ви не колекціонували це з дитинства?

— Ще до народження, детективе. Ви підозрюєте, буцімто я така затята фанатка, що здатна когось убити, але не припускаєте, що часом я знімала копії з газет у бібліотеці? Господи. Вам потрібна вся допомога, яку ви можете отримати. Прочитайте бісову статтю.

Решта статті була рецензією на другу книгу Мактавіша «По коліна в неприємностях». Тон рецензента після вступної частини ставав набагато більш критичним. Було зрозуміло, що він достатньо великий шанувальник першої книги, щоб розбити в пух і прах другу, і водночас тільки це стримувало його від відвертої критики. Згідно з висновком у рецензії, нова книга Мактавіша загалом викликала розчарування, а статтю завершили коротким оглядом двох інших дебютних романів, автори яких виступали з Мактавішем на панелі Единбурзького книжкового фестивалю.

Я підняв очі на Брук.

— Ви жартуєте?

У відповідь вона постукала пальцем по конкретному місці в статті. Я знову опустив очі. Між двома останніми абзацами втиснули маленьку фотографію завбільшки приблизно три на три сантиметри. На ній троє людей веселилися в барі. Я впізнав їх усіх.

У підписі значилося: «Автора кримінального бестселера Генрі Мактавіша заскочили з перспективними дебютантками Лізою Фултон (ліворуч) і С. Ф. Мейджорс (праворуч) на Единбурзькому книжковому фестивалі».

Фотографію зробили за ледь освітленим столиком ледь не спаленого пабу — я маю на увазі це буквально, оскільки, згідно з моїми дослідженнями, у 2015-му власник намагався спалити його, щоб отримати страхову виплату, і йому це не вдалося, — але помилитися було неможливо. Мактавіш обіймав за плече Лізу, вони обоє сміялися, а С. Ф. Мейджорс дивилася просто в об’єктив. Перед усіма трьома в кухлях пінилося пиво, а на обличчях розтягнулися веселі невимушені усмішки. Не було схоже, що вони позують для газети. Від цієї світлини віяло товариськістю, яку ви можете відчути, переглядаючи випускні альбоми зі старшої школи, що викликають тугу за молодістю.

Вони втрьох, на одному фестивалі. Двадцять років тому. Знову ця фраза. А тепер усі разом у поїзді. Я знав, що не варто сприймати це легковажно.

— Чому ви мені це показуєте? — запитав я.

— Бо якщо найкраще, що у вас є, — це кілька теорій про те, чому я здатна на вбивство, гадаю, ви захочете знати, хто насправді мав мотив його вбити. Це, — вона тицьнула пальцем у сторінку, — зняли відразу після того, як Генрі опублікував книгу «По коліна в неприємностях», другий роман про Морбунда, який провалився. А через рік після того він видав… — Вона розклала все по поличках.

— «Злетіти з рейок», — закінчив я. Третій роман про Морбунда. Те, що Брук намагалася мені сказати, поволі прояснювалося. — Це книга, яку Мейджорс згадала на вступній панелі. Та, про яку вона сказала, що її засновано на реальних подіях.

— Точно! Розумієте, у минулому вона стверджувала, що вперше згадала цю історію… — З кожним наступним словом вона тицяла пальцем просто зубасту посмішку Мейджорс: — Конкретно. На. Цьому. Фестивалі.

Я спробував оживити в уяві картинку. Брязкіт келихів, плітки пошепки, співчуття щодо відгуків, сором’язливість через кращі, ніж очікувалося, обсяги продажу. Кімната, сповнена людей, які розуміють. Писати — це робота мрії, але це все-таки робота, й іноді приємно перебувати серед людей, які поділяють твою думку про те, що папір і чорнило — це життя і смерть. Писання — такий самотній акт, що кімната, повна спільних страждань, стає бальзамом для душі, хоча багато хто цього не визнає. Звісно, за умови, що ніхто нікого не вбиває.

Купа письменників у кімнаті потребує спільного терміна, якого немає в англійській мові. Можливо, «співчуття». Або «взаєморозуміння». Це наче військовий госпіталь для написаного слова.

Я пригадав, чим, як спочатку сподівався, мала стати ця поїздка, пригадав мою мрію подружитися з Мактавішем. Тепер уявив Лізу, Мактавіша й Мейджорс, які туляться одне до одного й діляться своїми мріями й натхненнями… та ідеями.

Що спитала Мейджорс на панелі? Якого кольору була «Злетіти з рейок»? І якою була відповідь Генрі, доповнена злорадною усмішкою? «Зеленого».

Заздрість.

— Мейджорс вважає, що Мактавіш використав її ідею для «Злетіти з рейок»?

— Бінго, — відповіла Брук. — Це їй ніколи не давало спокою. Вона розповідала, як вони випивали й обмінювалися ідеями і що розмова була доволі невимушеною, трохи творчою. Ви ж знаєте, як це буває. Спершу трохи цікавляться, кого ви читаєте. Потім трохи питають про те, над чим ви працюєте. А через рік із гаком вона бачить, що нова книга Генрі з’явилася на полицях. — Тут Брук зобразила руками невеличкий вибух.

— Чому я ніколи про це не чув? Я, звісно, не Дворняга, але достатній фанат, щоб відреагувати на будь-які звинувачення, що з’являються в пресі. Звідки, в біса, ви про це знаєте?

— Мейджорс має бути дуже обережною у своїх висловлюваннях, — відповіла Брук. — Ваєтт Ллойд їй… не хочу сказати «погрожував», але між ними були… запеклі судові суперечки. До того ж якщо я вам завтра скажу, що збираюся написати роман про Генріха Восьмого, то не застовбила ж за собою цю історію і цього персонажа. Це публічна тема, доступна кожному, тому якщо я про це пишу, то не виключено, що хтось інший теж вибере цю тематику. Якщо вже задуматися про це, — вона піднесла палець, удавано задумавшись, — мені здається, когось уже вбивали в поїзді.

У пам’яті сплило дещо, сказане Мактавішем: «Якщо ви знали когось, хто помер або постраждав таким чином…».

— Тоді інше запитання. Хто такий Арчибальд Бенч?

Вона приснула:

— Краще б ви сперечалися про Енні Вілкс.

— Що?

— Арчі Бенч — це причина, чому я не вбила б його. Ну ж бо, старайтеся краще.

— Гаразд. — Я вирішив спробувати ще раз. — Чи знала Мейджорс людей, причетних до реальної історії, покладеної в «Злетіти з рейок»?

Брук непевно похитала головою. Це більше було про «звідки мені знати», ніж про «я цього не знаю».

Я повернувся до статті.

— Ви зберегли це, отже, вирішили, що це важливо. Ви, звісно, були прихильницею його книг. Тому, гадаю, ви схильні вважати, що він не крав цієї ідеї. Але все одно повірили чуткам?

Брук зітхнула.

— Очевидно, я зберегла це не просто так. Тобто це ж важливий біографічний момент, незалежно від того, кому ви вірите. Це не зовсім загальновідомо, але й не цілком приховано, як і будь-які хороші чутки. Принаймні більшість Дворняг про це знають. Час від часу воно виринає в якихось подкастах. Але це начебто не новина чи щось таке. — Це пояснення здалося надмірним: я ніколи раніше не чув про такі звинувачення. — А Мактавіш завжди це заперечував. Я завжди йому вірила. Але ви правильно підмітили: я зберегла статтю. А тепер зустрілася з ним. — Вона взяла мене за передпліччя. — Ви читаєте книги людей і думаєте, що знаєте їх. Вони розмовляють із вами сотнями сторінок, і між вами виникає близькість, яку ви розвиваєте самостійно. Я дуже полюбила Генрі Мактавіша як автора. А потім приїхала сюди. І випивка, надмірність і той його погляд, коли він передавав мені ключ… Можливо, тепер я думаю, що мала хибне уявлення про нього. Можливо, тепер я думаю, що він людина, яка любить задоволення, але не хоче докладати зусиль заради них. І можливо, це означає, що краще б я вірила їй увесь цей час.

Я перетравлював почуте. Це здавалося доволі влучним узагальненням щодо Мактавіша — людини, яка хотіла, щоб задоволення їй дарували. Або просто брати їх.

— А як щодо Лізи? Вона ж не підтвердила ці заяви, чи не так? — запитав я. І згадав, що Мейджорс майже очікувала, що Ліза заступиться за неї на панелі. Я бачив її розчарування, коли та не пристала на її бік, і напруженість, коли на обкладинці Лізи виявився відгук від Мактавіша. Із цього можна було легко виснувати, що Ліза вибирає бік Мактавіша. Можливо, відгук був тим призом, який Мактавіш запропонував їй за мовчання.

Брук похитала головою, але дивилася в підлогу.

Ройсові слова лунали в моїй голові — «є більше ніж один спосіб отримати відгук», — доки я не зрозумів, що це звучало надто плаксиво та дратівливо для спогаду, і це був справжній Ройс. Він уже закінчив обшукувати інші кімнати та стояв, спираючись на корпус телевізора. Він мав самовдоволений вигляд, як студент, що списав тест чи знає всі відповіді.

— Ви говорите про Генрі й Лізу? Між. Ними. Щось. Було. — Він єхидно посміхнувся. — Генрі казав, що ця жінка в ліжку — петарда.

Від його опису Брук відвернулася.

— Знайшли щось? — Я зобразив усмішку. — Можливо, щось пристойне?

— Ви не хотіли б про це знати. А що тут відбувається? Допитуєте підозрюваних без мене?

— Вона не дуже ймовірна підозрювана, — відповів я.

— Насправді це робить її таки дуже ймовірною. — Він помахав пальцем у мій бік. — Ви ж маєте знати, Ернесте: це ніколи не найменш імовірний підозрюваний, бо буде надто очевидно. Він має бути одним із наступних у списку.

— Матиму це на увазі, — сказав я.

— Крім того, ви, мабуть, не помітили, але я доволі кмітливий. Вона всю поїздку читає клятий примірник «Мізері», — сказав він так, ніби це було найгеніальніше спостереження у світі, а потім повернувся до коридору. — Чого цей хлоп там так довго?

Почувся плескіт води в унітазі, наче у відповідь на його запитання, але він усе одно покликав:

— Аароне?

Брук обернулася до мене.

— «Мізері» — це не про одержимість. Навіть якщо подивитися на це з погляду Енні Вілкс. У неї набагато простіша тема. — Вона встала і, хоча Ройс технічно не блокував їй шлях до дверей, зуміла вдарити його плечем, коли проходила повз. Вона поклала ключ від купе люкс на стіл і сказала: — Хай ваші кумири лишаються на віддалі.

З’явився Аарон і промокнув мокрі руки об перед свого жилета, аж раптом «Ган» різкими поштовхами зупинився. Ми всі одночасно хитнулися зі зміною швидкості.

— Так, — сказав Аарон і поплескав Ройса по плечу. — Мабуть, на цьому ваше розслідування закінчено. Дякувати богу за професіоналів. Ласкаво просимо до Аліс-Спрінгс.

Розділ 16

Вони наказали нам залишатися в поїзді, поки вивантажували тіло. Я збентежено повернувся до купе, де Джульєтт оцінила мій стан, подивилася на свій годинник («Довгенько тебе не було») і спитала:

— Дізнався, що хотів?

Я кивнув, поплескав її по нозі. Шлях найменшого опору.

Вона б навіть повірила мені, якби я зміг відірвати очі від парамедиків, які крехтіли, несучи вниз сходами й на платформу безвольно поникле тіло Мактавіша, запаковане в пластиковий пакет. Це було так буденно, так практично, наче вони мали справу не з трупом знаменитості, а тягнули вгору сходами пральну машинку. Я завжди думав, що записую речі, щоб краще їх запам’ятати. Але частина мене пише, щоб запам’ятали її. Дивлячись на те, як вони борються з мішком, я збагнув, що не має значення, як часто й на скількох корінцях пишуть твоє ім’я, коли враз уся твоя спадщина зводиться до тіла в чорному пакеті.

Я був сповнений рішучості із задоволенням провести час в Аліс-Спрінгс, а Джульєтт так само була сповнена рішучості відволікти мене від думок про Мактавіша. Панельні дискусії на цей день милосердно скасували, тому ми мали на вибір активності для звичайних гостей або могли просто поблукати містечком на самоті. Ми із Джульєтт вибрали друге (Мейджорс підказала, де придбати найкращий шматочок ванілі), а потім Джульєтт наполягла на тому, щоб ми доєдналися до автобуса, який віз пасажирів на пішу прогулянку ущелиною «Сімпсон-Геп» — природним дивом, де через погоду та з плином часу круті червоні скелі розкололись і залишився яр. Я сподівався подокучати Симоні кількома запитаннями, але переоцінив її прихильність до огляду визначних пам’яток: вона вирішила залишитися в поїзді (бар, як нам сказали, знову відкрився). Хай там як, мене швидко захопили величний краєвид і насичений охристий колір скелі на тлі яскравої блакиті неба, і я відразу забув про всі свої наміри когось допитувати.

Я сів на пісок там, де яр був наполовину освітлений сонцем, а наполовину — затінений гірським хребтом, а Джульєтт поклала голову мені на плече, її обличчя було наполовину в тіні. Скелі перед нами існували мільйони життів до нас. Вони стоятимуть тут і тоді, коли наші кістки перетворяться на порох, а книги — на перегній. Наші життя були проблисками у вічності. Але два проблиски більше за один. Гадаю, ви знаєте, як добре, коли можеш перепросити без слів.

Було так приємно, що я лише краєм ока стежив за тим, чим займаються інші.

Гаррієт і Джаспер робили селфі, наче у них був медовий місяць. Вольфганг вибрав високий плаский виступ на скелі й медитував на ньому. Жінки з книжкового клубу були в захваті від кенгуру валабі. С. Ф. Мейджорс кидала камінці по поверхні водойми десь на півдорозі до кінця ущелини, а Брук, безстрашна від молодості, перестрибувала з каменя на камінь уздовж води так далеко, як могла. Ліза залишалася в тіні й наказувала Брук бути обережною, а згодом допомагала їй нанести крем з алое на одну згорілу від засмаги руку. Ройс влаштувався біля столу з напоями, який поставив персонал, і глушив пиво. Синтія спостерігала за нами й час від часу криком сповіщала, скільки часу ще лишилося.

Я помітив, що Гаррієт і Джаспер намагалися зробити селфі так, щоб у кадр вліз увесь яр, і підійшов до них.

— Сфотографувати вас? — запитав. — Запевняю, я добре навчений бойфренд інстаграм-дівчини — буде багато світлин на вибір. І навіть перезніму без нарікань.

Гаррієт засміялась і схвильовано простягла мені камеру. Фотографії вийшли гарними, хоча я помітив, що їхні усмішки були надто напруженими — вуста після суперечки. Я б сказав, Гаррієт хотіла, щоб я спробував іще раз, але Джаспер їй не дозволив би.

Відходив я повільно, просто щоб підслухати.

— Це багато грошей, — казав Джаспер. — Я не можу просто відмовитися.

— Нам це не потрібно, — відповідала Гаррієт.

— За цю поїздку хіба ти заплатила? Довірся мені. Ми могли б цим скористатися.

Гаррієт це не сподобалося. Вона насупилася й попрямувала до бару. Джаспер рушив за нею, вигукуючи її ім’я: «Гаррієт! Гаррієт?! Гаррієт?». Ця тріада знайома всім, хто колись був у тривалих стосунках, і кожна інтонація означала щось інше: «Ну ж бо!», «Ти серйозно?!», «Мені шкода!».

Ваєтт не доєднався до нас на екскурсії. Востаннє я бачив його на платформі: він кричав у телефон. Я припустив, що коли помирає автор, треба оформити певні папери. Дуглас також вирішив залишитися.

Я не думав ані про вбивство, ані про Дугласа, допоки ми не приїхали, рожевощокі та сп’янілі від сонця, — за винятком Ройса: той був п’яний як чіп. Я помітив Дугласа, який поспішно крокував платформою. Ми невипадково опинилися там одночасно: нам сказали повернутися до поїзда о 17:00. Спочатку я припустив, що Дуглас хвилювався через запізнення. Але потім помітив, що він озирається й перевіряє, чи за ним не стежать. Я спостерігав, як він дійшов до сміттєвого бака, намацав щось у рюкзаку і, востаннє переконавшись, що за ним не стежать, перемістив предмет із рюкзака в бак. Майже так само він покрокував геть.

Я озирнувся на людей в автобусі. Вони балакали й веселилися, підбадьорені екскурсією. Джульєтт спала на моєму плечі. Це бачив тільки я.

Ми висадилися, і я придумав привід підійти до сміттєвого бака: удавав, що сякаюсь у серветку, та сподівався, що Джульєтт не помітить, що я пропустив два ближчі контейнери. Усередині валялися звичайні харчові упаковки й порожні пляшки від води, огризки від яблук і бананові шкірки, але посередині лежала складена газета. Здавалося підозрілим викидати щось, так озираючись. Я нахилився до урни й розгорнув газетний згорток.

На мій подив, там було знаряддя вбивства.

Звісно, не те саме знаряддя вбивства. Але це те, що можна було прихопити в поїзд лише з наміром когось убити.

У газету був загорнутий блискучий срібний револьвер.