Усі в цьому поїзді — підозрювані - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Бенджамін Стівенсон (Юридична драма) #11

Юридична драма

Розділ 26

Книга. Кров. Тіло.

У кімнаті Ваєтта панував безлад. Матрац на нижньому ліжку зсунувся, простирадла були розірвані, подушка звалилася на підлогу. На дверях вбиральні залишився кривавий слід руки. На столі під вікном лежав стос паперу завтовшки з кулак. Унизу, між столом і дверима у ванну, сидів Ваєтт Ллойд.

Ваєтта притулили до рогу між стіною і вбиральнею, його голова безсило звисала. Із шиї по сорочці текла кров, утворювала зловісну червону пляму та збиралася в калюжу між його ногами. Він був одягнений у сині атласні боксери та звичайну, раніше білу футболку: схоже, він лежав у ліжку перед тим, як на нього напали. Більше, ніж кров і смерть, вражало те, що він був у піжамі, — таке вбивство видавалося найбільш підступним. Одна рука була обмотана закривавленою тканиною — блакитним шарфом Симони.

Причина кровотечі стирчала з його шиї — вістря ручки видавництва «Джеміні». Я пригадав, як Ройс замахувався на мене своїм гострим як бритва пером. Було легко уявити, як вістря занурюється в м’яку плоть Ваєттової шиї, як той розмахує руками, спирається однією на двері ванної кімнати й хапає найближчу річ, щоб зупинити кровотечу.

Ми згуртувалися біля одвірка, ніхто не хотів заходити в купе. Усі штовхалися головами в спробі добре все роздивитися, тому що у вузькому коридорі нас зібралося чимало. Ройс був позаду й підстрибував, щоб охопити поглядом картину вбивства. Здавалося, він був роздратований тим, що його підозрюваний номер один перетворився на жертву. Джаспер, попередивши нас, пішов за Аароном.

Симона відштовхнула мене, п’ять секунд заглядала в кімнату, а потім повернулася в коридор.

— Уф. — Вона затулила обличчя руками. — Яка втрата.

— Знаю, він не заслужив цього. — Я приобійняв її.

Вона скинула мою руку, наче водорості.

— Цей шарф тільки з хімчистки.

Вона відійшла, хитаючи головою.

— Перепрошую! Мені можна глянути? — Ройс досі намагався протиснутися до купе, але через свій зріст лише натикався на ліс плечей. — Ну ж бо, пропустіть!

— Ви залишите сліди на місці злочину, — сказала Ліза, обертаючись.

— Гадаю, вам стане в пригоді мій медичний досвід, — буркнув він.

— Маю сумніви щодо цього, оскільки у вашому розслідуванні саме Ллойд мусив бути вбивцею.

— Може, він не зміг жити з почуттям провини, — запротестував Ройс, — і вкоротив собі віку.

— Встромити собі в шию ручку не видається надійним способом самогубства, — вставила Мейджорс. — Крім того, не думаю, що багато людей розносять свою кімнату й відчайдушно намагаються зупинити кровотечу, якщо зробили це самі.

— Дайте мені оглянути тіло, і я вам скажу.

— Ройсе, — не втримався я. Мені вдалося просунутися трохи ближче до дверей. — Не думаю, що вам варто тут щось оглядати. Мені сказали, що все ваше минуле — міф. Ви ніколи не працювали патологоанатомом, а були просто інтерном. Ваша біографія така сама роздута, як і ваше его.

— Ви охоче дослухалися до моїх порад, коли це було вам вигідно, — відповів він. — Я вчився десятки років! Маю два дипломи. Я навчався в тому самому університеті, що й Артур Конан Дойл, щоб ви знали. Усе це — докази моєї компетентності. І, — обурювався він, — у The Sunday Times сказали, що я дуже реалістично описую трупи.

Редакція The Sunday Times явно не зустрічалася з Ройсом віч-на-віч.

— З огляду на ваш реальний досвід роботи в криміналістичних лабораторіях я обов’язково повідомлю вам, якщо нам знадобиться кава.

Ройс трусився.

— Якщо ви й надалі будете ставитися до мене з такою неповагою, я зроблю… я буду… я не стану повідомляти свої припущення щодо причини його смерті.

— У нього в горлі ручка застрягла наполовину, — сказав я. — Думаю, причина смерті очевидна.

Почувши це, Ройс кинувся геть, змусивши Брук ступити в кухонну нішу, коли минав її. Вона доєдналася до гурту позаду, але Ліза поклала руку на плече Брук і відвела її.

— Надто криваве видовище, — сказала вона. — Ви ще замолода, щоб на це дивитися.

Вольфганг зрештою першим увійшов до кімнати. Переступив через ноги Ваєтта й оглянув папери на столі: погортав верхні сторінки. Я увійшов слідом, оглядаючи кімнату в пошуках додаткових підказок, але, з огляду на її розмір, уже помітив більшість речей, що привертали увагу з дверей. Я не міг вирішити, спричинило безлад у кімнаті те, що в ній щось шукали, чи то був просто хаос передсмертної боротьби. Сумка Ваєтта стояла на підлозі застібнута. Якщо хтось щось і шукав, то робив це не надто старанно.

За плечем Вольфганга я бачив верхню сторінку стосу на столі — заголовок рукопису, набраний акуратним шрифтом на друкарській машинці: «Життя, смерть і віскі». Потім слова «Перша чернетка» й дата нашого від’їзду з Дарвіна, отже, він закінчив її або принаймні набрав титульну сторінку в перший день. Унизу від руки надряпано синім чорнилом: «Генрі Мактавіш». Історія проступила сама собою: Мактавіш закінчив рукопис, підписав його й передав Ваєтту, і це викликало суперечку, яку я випадково почув першої ночі.

— Це не роман про Морбунда, — сказав Вольфганг, підводячи погляд від рукопису. Я трохи здивувався: він не знав, що я чув, як Ваєтт скаржився саме на це. — Але це й не кримінальна історія. Це, ну… це проза. — Він підняв брови. — І доволі непогана.

Мою увагу не оминуло, що це був, мабуть, перший комплімент, який я коли-небудь чув від Вольфганга. Здавалося, це здивувало навіть його.

— Мактавіш писав прозу? — спитала Мейджорс.

— Ну, це все ще Мактавіш. Він ніколи не позбудеться всіх особливостей свого стилю — проза письменника схожа на татуювання. Деякі звички вмирають важко. Але він покращав у деяких аспектах. — Вольфганг, схоже, зрозумів, що був дуже добрим, тому зі смішком додав: — Припускаю.

Я подумав про Симону, яка хапала облизня від обсягів продажу книжок Вольфганга. Не дивно, що Ваєтта засмутив цей роман. Він був не просто відходом від добре відомого персонажа Мактавіша — він був переходом до потенційно менш продаваного жанру. Але це була цікава зміна, яка трохи олюднила Мактавіша в моїх очах. Навіть він, після всіх тих книжок, які продав, хотів, щоб його сприймали серйозно.

— Лізо, — звернувся я. — Тепер ваше слово. Кому зараз належить «Життя, смерть і віскі»? За законом.

Ліза на секунду задумалася.

— Усе ще Мактавішу насправді, навіть якщо він помер. Авторське право переходить на загал після смерті творця через сімдесят років. Отже, вчорашній день і, мабуть, плюс сімдесят років.

— Але Ваєтт збирався заробити на цьому гроші, тому Ройс і вважав, що він стоїть за вбивством. Мактавіш видає книгу, що не відповідає жанру, тож Ваєтт вибиває його з гри — і тоді вартість книги злітає до небес. Правильно?

— Так, але тільки завдяки збільшенню обсягів продажу, — сказала Ліза. — Право Ваєтта на публікацію роману взагалі не змінилося б. У нього або є контракт, який він тепер матиме зі спадкоємцем Мактавіша, або поточного контракту немає, а отже, він повинен купити авторське право в спадкоємця.

— Генрі все життя був холостяком, — сказав Вольфганг. — Сім’ї немає.

— Тож як тоді бути з авторським правом?

— Або будуть спадкоємці за заповітом, — відповіла Ліза, — або, припускаю, справу передадуть до суду на розгляд спадщини, і там визначать відповідного одержувача.

— І люди можуть стверджувати, що вони відповідні одержувачі, так?

— Так, це й означає розгляд спадщини — суд усе це врегульовує. — Ліза знизала плечима. — Але у випадку Генрі хто це може бути?

— Давно втрачені брати тощо, — пробурмотів Вольфганг, досі переглядаючи сторінки. — Вони виповзуть зі своїх схованок, щойно запахне грошима.

— А Ваєтт не підходить на роль спадкоємця?

— Тільки через те, що він видавець Генрі, — ні.

— Однак у них тривалі взаємини, — сказала Мейджорс біля косметичного дзеркала й маленьких шафок. — Можна припустити, що Ваєтт був спадкоємцем Генрі. Друзі на все життя можуть увійти до заповіту. Це знову дає Ваєтту мотив для вбивства. Але мотив для вбивства Ваєтта… Ну, друга в черзі людина, найімовірніше, дістане з цього вигоду. Гей, на тій ручці в його горлі зазначено бренд «Джеміні». Звідки беруть такі ручки?

— Це подарунок від видавництва, — відповів я. — У Ройса є така.

— Він тримав її під час своєї невеличкої промови, — сказав Вольфганг. — Смію сказати, він доклав чимало зусиль, щоб ми побачили її в його руці.

Я пригадав, як Ройс перелічував тих, хто зібрався, спрямовуючи ручку на кожного з нас. Це було гостре зауваження.

— Мабуть, у Мактавіша була така, — сказала Ліза. — Ви бачили подібну ручку в його номері?

Я похитав головою. Єдина ручка, яку я там бачив, — це фломастер. Але знову таки, я був там не першим. Що сказала Брук? «Я прийшла по сувенір, гаразд?»

— А у вас? — запитав Вольфганг. Мені довелося простежити за його поглядом, щоб побачити, на кого він дивиться. Ліза. — До того, як ви змінили видавця.

— Можливо, в мене десь є така, — відповіла Ліза. — Десь удома, у шухляді, без сумніву. Я публікувалась у «Джеміні» дуже давно.

— Зручно, — сказав Вольфганг.

— А як щодо цього? — Мейджорс указала на шафу, де поруч із мініатюрним сейфом, відчиненим і порожнім, лежали дві дерев’яні коробочки. Вона розпакувала одну. Всередині, поверх білої шовкової тканини, лежала ручка «Джеміні». Вона перевірила іншу — там було те саме. Я ніколи не замислювався над цим, але футляр для модної ручки був дуже схожий на труну. — Можливо, був і третій футляр.

— Що ви, в біса, всі робите? — запитав Аарон із дверей. Джаспер і Гаррієт зависли позаду: мабуть, це вони його привели.

— Розслідуємо, — відповів я.

— Міркуємо, — сказала Ліза.

— Читаємо, — мовив Вольфганг.

— Геть. Геть. Геть усі! — Аарон вивів нас у коридор і зачинив двері. — Не можу повірити, що ви змушуєте мене це говорити, але чи не могли би ви не грати в ігри біля тіла?

— Це не гра, — сказав я. — Якщо в цьому поїзді їде вбивця, ми хочемо з’ясувати, хто це, перш ніж він схопить ще одного з нас.

— Ще одного? — заскиглила Брук.

— Як скоро сюди прибуде поліція? — запитав я в Аарона.

— Ми посеред пустелі — вони не зможуть сюди дістатися.

— Хай прилетять гелікоптером, — запропонував я.

— Геть усі гелікоптери задіяні в гасінні лісових пожеж. — Він кусав губу. — Жодного вільного.

«Бісова пташка», — подумав я.

— Повернімося до Аліс-Спрінгс, — запропонувала Мейджорс. — Скільки це часу? Приблизно шість годин?

— О, то я просто розвернуся на сто вісімдесят градусів, добре?

— Ну тоді зупиніть потяг і викликайте автобус, — наполягав я.

— Ця залізниця досі працює і як вантажна лінія. Нам потрібно доїхати до своїх зупинок, щоб могли рухатися вантажні поїзди.

— Ну змініть клятий розклад вантажних перевезень, — втрутився Вольфганг. У всій своїй люті він лякав, навіть одягнутий у смугасту піжаму. Він нависав над Аароном. — Я хочу зійти із цієї купи брухту просто зараз.

Нарешті Аарон огризнувся:

— Слухайте! Жоден із вас не детектив і не поліціянт. Як і минулого разу, коли знайшли тіло, я попрошу вас повернутися до своїх купе й почекати. Ми зупинимося в Мангурі, де на борт зійде офіцер, пропустимо вантажний потяг, який їде позаду, а потім поїдемо прямо до Аделаїди.

— А як щодо Кубер-Педі? — запитала Ліза. — Це має бути наступна зупинка за маршрутом.

— Це невелике місто, але там щонайменше тисяча людей, правильно? — додав я.

— Ми не зупиняємося в Кубер-Педі, — відповів Аарон, — ми зупиняємося в Мангурі — найближчій точці на залізничній лінії до Кубер-Педі. Мангурі — це не повноцінна станція — це лише зупинка посеред пустелі, призначена для пропуску вантажної валки, і ми не маємо іншого вибору, окрім як прямувати до неї, якщо не хочемо, щоб на нас ззаду наштовхнувся вантажний поїзд. Між нами й містом — сорок кілометрів шахт. Повірте, найкращий план — зупинитися в Мангурі, пропустити вантажний потяг, а потім поїхати прямо до Аделаїди. Я сподіваюся приїхати туди приблизно за дванадцять годин до нашого початкового часу прибуття.

Вольфганг уже йшов геть.

— Ну, я сподіваюся, що не помру, — вигукнув він через плече. — Я поснідаю у своїй кімнаті, якщо дозволите.

Аарон підняв руки долонями догори, ніби показував, що не має нічого кращого для нас. Підійшла Синтія зі стільцем і всілася на нього в коридорі. Зрозуміло, що це за вказівкою: вона — охоронниця.

Адреналін спав, і час рушив. Уже майже світало. Мені здавалося дивним бажати доброї ночі — і надто формально, і через ситуацію, що склалася. Фрази на кшталт «приємних сновидінь» несли прихований сенс: «залишайся в безпеці». «Побачимося завтра» перетворилося на зловісне запитання. Але ми все одно висловили ввічливі побажання й поволі розійшлися. Ліза йшла за мною, коли я дійшов до дверей свого купе. Її купе було ближче до бару, а отже, вона навмисно пішла повз своє купе аж до мого.

— Що думаєте? — запитала вона. — Любов чи гроші?

— Це не можуть бути тільки гроші. Кожен, у кого є фінансовий мотив убити Мактавіша, не має мотиву вбити Ваєтта. — Я думав, власне, про Джаспера: мої пізні нічні роздуми про те, що він, можливо, хотів усунути конкурента, тепер здавалися хибними. Убити Мактавіша, щоб укласти угоду на книжку, мало сенс, і це зробило його моїм підозрюваним минулого вечора, але це давало йому, мабуть, найменший мотив убивати Ваєтта, з яким він щойно ту угоду уклав. — Звідки ви знали, що це станеться?

Ліза насупилася.

— Я цього не казала.

— Ви сказали, що щось станеться і я подумаю, що вбивця — ви. Можливо, ви очікували, що тіло знайдуть пізніше вранці. Можливо, Джаспер зіпсував план, виявивши його надто рано. Це те, що ви мали на увазі?

Вона озирнулася в обидва боки. Темний коридор був порожній, тіні рослинності вздовж колій пробігали по її обличчю мерехтливим колесом рулетки. Вона нахилилась і стишила голос:

— Це справді те запитання, яке ви хочете поставити мені наодинці?

— Ви маєте краще прикидатися, якщо хочете здаватися загрозливою. Додайте трохи рухів плечима, — запропонував я. — Крім того, ви пішли за мною. Я міркував про те, що означає все це записати. Ви хочете переконатися, що ви є в цій книзі і що ви достатньо вагома персонажка, щоб я виклав вашу історію. Ось чому ви докладаєте зусиль, щоб привернути увагу. Я не думаю, що ви і є вбивця, але ви хочете, щоб я про щось сказав за вас.

Її щока здригнулася.

— Не можна ганьбити мертвих, — продовжив я. — Якщо йдеться саме про це. — Вона досі мовчала, і я сказав: — Не знав, що вас видавав Ваєтт.

— Ваєтт публікував мій дебютний роман. Книгу про викрадача авто. Не те щоб я це приховувала. Будь-хто може це перевірити. За ці кошти я змінила будинок на кращий. Суто ділове рішення, — вона підняла палець, — перш ніж ви забіжите вперед з обвинуваченнями.

— Я не збирався.

— У це я вірю навіть іще менше, ніж у те, що Аарон не може зняти нас із поїзда. — Вона нахилилася ближче. — Ось юридична експертиза, яку ви від мене хотіли. Я достатньо працювала з правоохоронними органами, щоби знати, як там усе влаштовано. Вони могли б легко відправити нас автобусом до Кубер-Педі. Це маленьке містечко, але там є готель, невеличкий аеропорт. Та що більше ланок у ланцюгу — наприклад, автобус у місто, — то слабшим він стає. Зараз поїзд ізольовано. Ніхто з нього не сходить. Ніхто в нього не сідає.

Я усвідомив дещо неприємне.

— Вони так не зробили б.

— Зробили б. Вони не хочуть, щоб убивця втік, тому замкнули нас із ним. На решту маршруту.

Розділ 27

«Не ходи спиною в Кубер-Педі», як-то кажуть.

Кубер-Педі відомий двома речами. По-перше, невблаганною спекою, яка змушує більшу частину тисячного населення містечка жити під землею. Їхні будинки викопані в схилах гір, мають скельні стіни в житлових кімнатах і схожі на ядерні бункери 1950-х років. Вхідні двері — це або отвори, вирізані в скелі, або люки в самій землі. З огляду на перше — дивно, але друге, чим славиться це місто, — не дефіцит вітаміну D, а видобуток опалів. Ще дивніше, враховуючи багатства під землею: місто не захоплене повністю багатомільярдним гірничовидобувним конгломератом. Його розробляють і промислові оператори, і сповнені надії старателі. Подейкують, що в місті повно таємних мільйонерів, які вирішили напустити на себе туман бідності на той випадок, якщо хтось запідозрить, що їхні ділянки цінні, і захоче переїхати на їхні розкопки.

Видобуток опалів — це проста справа: викопай яму, перевір яму, залиш яму. Кубер-Педі зобов’язує, щоб викопані шахти стояли відкритими, а купу викопаного ґрунту залишали біля шахти. Це слугує двом цілям: запобігає падінню людей у неправильно заповнений шахтний стовбур і заявляє про те, що ділянку дослідили. Унаслідок цього пустелю всіяли місця розкопок, шахти й купи ґрунту. Хоча Кубер-Педі не було видно зі станції в Мангурі, де зараз зупинився поїзд, цими розкопками було поцятковано все навколо, наче то був пояс астероїдів, що дедалі розширювався. Кожна розкопка часто розташовувалася лише за метр від сусідньої і мала різні глибину падіння та ступінь потенційного травмування. Отже, загальне правило полягає в тому, щоб дивитися, куди ступаєш. Тому ніколи не ходіть спиною.

Мені не дуже загрожувало падіння в шахту, оскільки ми не могли залишати свої кімнати до кінця подорожі. Я не заздрив колегам Аарона й Синтії в іншому кінці потяга, де гості, які не брали участі у фестивалі, не знали ані про потенційне вбивство Мактавіша, ані про безсумнівне вбивство Ваєтта, й тому вельми дратувалися через те, що їхню подорож раз-на-життя було скорочено.

Я дивився у вікно на тисячі схожих на термітники пагорбів, що позначали шахти. Намагався визначити, де правда, серед багатьох теорій, мотивів і підозрюваних. Розкриття злочину було дуже схоже на видобуток опалів. Викопати яму, перевірити яму, покинути яму. Якщо чесно, я думав, що розгадав достатньо, щоб виключити на цей момент чотирьох підозрюваних, і мені потрібен був лише один фрагмент, щоб усунути решту. Мені просто треба було вирити ще одну яму.

Повнопривідний «ленд крузер» здійняв хмару пилу, пробираючись крізь колію, прорізану між опаловими ділянками, і зупинився поруч із потягом. Авто не мало вигляд поліційного, як і чоловік, який вийшов із нього, але було зрозуміло, що він чи то офіцер, чи то детектив. На ньому були невеликий рюкзак і крислатий капелюх, який від регулярного використання став м’яким — цілковита протилежність новенького туристичного спорядження, яке носив Дуглас. Чоловік був одягнений у бежевий фермерський комплект, що погано на ньому сидів, і мав такі густі вуса, що я подумав, він відростив їх, аби мухи не потрапляли йому в рот. Він протиснувся назад через двері «ленд крузера» й заговорив у рацію, встановлену на приладовій панелі, потім підійшов до потяга й постукав по борту барного вагона.

У коридорі було так тихо — інші гості краще дотримувалися правил, ніж я, — що залишати мою кімнату здалося незаконним. Після трьох днів у русі, коли колеса брязкали під нами, тиша тепер здавалася глибшою. У художній літературі вбивство — захопливе, але в реальному житті — це американські гірки адреналіну, і іноді вам потрібна хвилинка на самоті. Такий був настрій у вагоні: усі ізольовані й замислені.

Синтія спала на стільці біля кімнати Ваєтта. Я навшпиньках пройшов повз неї.

У вагоні-барі Аарон балакав із поліціянтом, коли помітив мене. Він миттєво підняв руку з витягнутим пальцем.

— Ні, — сказав він. — Ні. Ні. Тільки не це. Не ви. Зараз у нас є професіонали. Будь ласка, поверніться до своєї кімнати.

— Я хочу знати, що відбувається, — сказав я.

— Це той детектив-аматор? — Вуса поліціянта здригнулися від усмішки. — Той, хто допомагав?

— Він не допомагає, — твердо сказав Аарон. — Вони геть ошаленіли, якщо чесно.

— Ернест. — Я перетнув бар і подав поліціянтові руку.

Він потиснув її.

— Детектив Гетч.

— Будь ласка, детективе, — благав Аарон. — Цей фарс триває вже довго. Я не думаю, що ми маємо дозволяти його й надалі.

— Я все одно мав поговорити з Ернестом, то чому б не зараз? Упевнений, його внесок буде цінним.

Я не міг не напнути грудей. Мій внесок був би цінним. Так і є, хай йому грець. Детектив поклав одну руку мені на спину й усадив мене на стілець. Навіть крізь сорочку я відчув, що в нього товсті грубі руки. Він мав спокійний вигляд, не квапився: я з’ясував, що він збирався поїхати з нами до Аделаїди, а потім сісти на наступний потяг назад до Мангурі, щоб забрати свою машину.

— Розкажіть, що ви знаєте, напарнику, — попросив Гетч, і я визнаю, що трохи розхвилювався від слова «напарник».

— Ну, Генрі Мактавіш знепритомнів під час учорашньої ранкової панелі. Підозрюємо отруту. Можливо, героїн, хоча ми відкриті й для інших теорій.

— Ми?

— Алан Ройс і я.

— А, той, що колись був патологоанатомом? — Гетч тримав обидві руки схрещеними перед собою. Я припустив, що він один із тих детективів, чий розум такий гострий, що не потребує нотаток. Реальний тип Морбунда. Він поволі кивнув. — Ну, ви маєте рацію, як ми думаємо. Героїн. Згідно з аналізами крові.

«Ви бачили, — подумав я, — стажер чи ні, та Ройс виявився правий».

— А що ще? — запитав детектив.

— Більшість людей тут мали певну причину вкоротити віку Мактавішу, — відповів я. — Я б сказав, що це варіюється від неприязні до сильної ненависті, залежно від підозрюваного. Починаючи, наприклад, з С. Ф. Мейджорс. Вона думає, що Мактавіш…

— Так, так. — Гетч розчепив руки й відмахнувся від моїх пояснень. — Поговорімо про всі факти, перш ніж перейти до теорій. А як щодо другого вбивства?

— Це було сьогодні вранці. Ми знайшли Ваєтта — видавця Мактавіша — з проколотим горлом, уже після від’їзду з Аліс-Спрінгс. Тепер це ускладнює ситуацію: у Ваєтта був, мабуть, найбільший мотив убити Мактавіша, оскільки він мав намір заробити чималі гроші на збільшених посмертних обсягах продажу його наступної книги.

Я описав йому, як усе працює за лаштунками: чому останні слова Мактавіша — буквально його власноруч написане ім’я на титульній сторінці рукопису (імовірно, останній слід, який він залишив у світі) — збільшать цінність для видавця.

— Але хто ж має мотив убити Ваєтта? — продовжив я. — Ну, якщо ми ще раз подивимося на наших підозрюваних, то можемо подумати про Лізу Фулт…

— Так. Це чудова робота. Так.

— Але ж я вам іще не розповів свої теорії.

— Ми ще дійдемо, ще дійдемо до цього. — Він поліз у нагрудну кишеню й дістав блокнот. Клацнув ручкою, а потім покрутив її навколо кісточок пальців, як фішку для покеру. — Отже, Ваєтт Ллойд. Ви знайшли його тіло, коли вже були в дорозі. Тобто Джаспер знайшов. У них сусідні купе, він сказав, що чув, як усі проходили повз, і коли прокинувся, то відчув запах крові. Хтось бачив, як Ваєтт пішов із вечері на телеграфній станції?

— Я не бачив, — відповів я. — За інших сказати не можу. Хочете, щоб я розпитав про це під час своїх наступних допитів?

— Просуваймося крок за кроком. Перш ніж ми призначимо вам іще якесь завдання для роботи над цією справою. — Клац-клац. Ручка закрутилась. — Отже, ніхто не бачив його після вечері. Чи можна припустити, що він помер до того, як ви залишили Аліс-Спрінгс?

— Я так не думаю. Кров мала вигляд свіжо… свіжуватої.

— Свіжуватої? — Він повертів слово на язику, наче це була інша мова. — Таким був медичний висновок Ройса?

Я відкашлявся.

— Не зовсім. Я вирішив, що Ройс трохи слабка ланка, тому вважав за краще, щоби він тримався подалі.

— Це здається розумним рішенням. Усунути тих, хто просто цікавиться, і використати власний обширний досвід. — Він затримався на слові «обширний».

Моє самовдоволення швидко зникало. Я зрозумів, що таким самим тоном, яким він сказав слова «завдання» й «напарник», ви скористалися б, щоб відправити дитину в магазин по морозиво. «Тепер у мене для тебе ду-у-уже важливе завдання, напарнику!»

— Отже, щодо часу смерті Ваєтта ви домовилися. — Він покрутив ручкою у повітрі. — Про що саме?

— Це було доволі очевидно.

— Так. Свіжувата. Дуже добре.

— Ви знущаєтесь?

— Ні, містере Каннінґеме, я сприймаю це дуже серйозно. — Він щось занотував. — Тож можна припустити, що Ваєтт Ллойд був убитий до того, як «Ган» виїхав з Аліс-Спрінгс.

— Гадаю, так. Тобто маю на увазі, що кров була свіжо…

— Свіжуватою.

— Так, — поступився я. — Він міг бути мертвим деякий час. Я не знаю.

— А.

— Послухайте, — я нахилився вперед, — хочете розповім, як я проаналізував кожного підозрюваного? Я провів кілька допитів.

— Допитів? Вражає.

— На мою думку…

— Гадаю, поки що ми дотримуватимемося фактів, — він усміхнувся, — містере Каннінґеме.

— Вас зовсім не цікавить мій погляд на це, чи не так? Ви просто мені лестили.

Його зуби проблиснули крізь щетину, наче білий тигр промайнув у заростях джунглів.

— Не цікавить. Мені не потрібні ані ваші аматорські теорії, ані ваша театральність. Усе, що мені треба, — це щоб ви допомогли мені з’ясувати деякі факти щодо часових меж.

Я звернувся до Аарона:

— Я не збираюся сидіти тут під чиїмось заступництвом, поки поїздом вільно розгулює вбивця. Дозвольте мені допомогти вам.

— Ви в цілковитій безпеці. Вбивці взагалі немає в поїзді, — сказав Аарон. — Арешт відбувся в Аліс-Спрінгс.

— Достатньо, дякую, — твердо сказав Гетч, але Аарон уже видав забагато інформації. Гетч повернувся до мене, і я зрозумів: навіть якщо його не хвилювали мої висновки, йому було потрібно, щоб я йому дещо сказав.

— Ви когось заарештували? Кого? — Я погортав свій ролодекс з усіма, кого бачив після посадки в поїзд. Присягаюся, я бачив, як інші сідали в нього. Можливо, за винятком Ваєтта. Невже його справді вбили до того, як ми залишили вокзал? Я знав, що Гетч мало приділяв уваги моїм медичним висновкам, але навіть він, найімовірніше, визнав би, що я можу відрізнити свіжу кров від засохлої. — Я не розумію, кого це ви могли заарештувати в Аліс-Спрінгс? — Я звернувся до Аарона: — Я взагалі не думаю, що ми в безпеці.

— Вона під вартою, — запевнив мене Гетч. — Ви в безпеці.

— Вона?

Гетч примружився від своєї помилки. Раптом я зрозумів. Чому він хотів поговорити зі мною. Чому я не отримав дзвінок або повідомлення до того, як втратив зв’язок. Чому він хвилювався, що Аарон ледь не бовкнув зайвого.

Я збліднув.

— Ви, певно, жартуєте!

— Джульєтт пішла з вечері раніше за вас. Ви бачили її знову перед від’їздом?

— Це смішно. — Я із зусиллям підвівся.

Гетч поклав важку руку мені на плече й змусив мене сісти. Попри погано дібраний одяг він мав серйозні м’язи й силою здивував і переважив мене.

— Мені потрібна ваша відповідь на запитання. — Він злегка стиснув моє плече. — І це не смішно. Джульєтт носила шарф, яким загиблий обмотав собі кулак. Якщо ви не зможете цього пояснити, мені потрібно знати, чи бачили ви її між вечерею та від’їздом.

— Ви помиляєтеся. Шарф належить Симоні, Джульєтт просто його позичила.

— То Джульєтт повернула його Симоні, так?

— Ну… ні… але вона залишила його за сніданком. — Мене осяяв спогад: — Ваєтт його взяв! Тому що впізнав, що це шарф Симони. Він сказав, що збирається повернути їй його.

Гетч подивився на мене.

— Отже, єдина людина, яка може підтвердити, що шарф більше не був у Джульєтт, — мертва?

— Це правда, — із прикрістю погодився я. — І ні. Я не бачив її після вечері.

— Але ж вона пішла раніше за вас, так? Зловила таксі. Я вже розмовляв із водієм — він висадив її на станції в Алісі.

Я тремтів від подиву.

— Може, тому, що це центр міста? Її сумки досі в купе, вона їх не чіпала. Вона не поверталася.

— Або вона хоче, щоб ви так думали. Навіщо їй залишати потяг? Люди мріють поїхати в цю подорож, а вона йде раніше? Хіба що вона тікає від чогось.

Це запитання було уїдливим. Гетч мав би знати справжню причину, через яку вона пішла. Джульєтт певно що раціонально пояснила свої мотиви, коли її допитували. Звісно.

З мене було досить.

— Я можу вже йти? — спитав я твердо.

Гетч послабив тиск на моє плече, натомість лагідно поплескав по ньому, наче лікар, який заспокоює дитину перед уколом: «Дивись, це не так уже й боляче».

— Звісно. Дякую за вашу експертну думку.

Коли я встав, то не втримався від того, щоб залишити за собою останнє слово:

— Моя наречена не вбивця.

— Можливувата наречена, — прогарчав Гетч. — Чи не так?

***

Я цього не врахував. Навіть на мить. Це не спадало мені на думку.

Джульєтт була невинною — мусила бути. І сліпа віра, якої вона так хотіла від мене дванадцять годин тому, коли я стояв одним коліном на землі, пробудила в мені щось нове. Детектив «золотої доби» насправді не потребує характеристики чи мотиву, так би мовити: сенс його існування — інтелектуальна допитливість. Йому достатньо задовольнити цікавість, розв’язати головоломку просто тому, що вона — для того, щоб її розв’язували. Із цього я й починав, бо мені було просто цікаво з’єднати фрагменти пазла, не замислюючись над тим, що може означати відповідь. Тоді мої мотиви розширилися — я захотів написати на основі цього книгу, — але потім, оскільки смерть Ваєтта була набагато жорстокішою за смерть Мактавіша, пошуки сюжету поступилися місцем страху. Але всі ці мотиви — від цікавості до бажання опинитися в безпеці — егоїстичні. Саме це сказала Джульєтт, коли запитала, чия це історія, на мою думку. Моя.

Я уявив, як Джульєтт сидить у камері на холодній алюмінієвій лаві. Гра в детектива перестала бути шарадою. Я не просто хотів розкрити цю справу, я мав її розкрити. Якнайшвидше.

Така думка з’явилася в мене, коли одночасно сталося дві події. Перша: у гучномовці голос Аарона повідомив, що дорога вільна й за п’ять хвилин ми вирушаємо з Мангурі до Аделаїди, на останню ділянку шляху. Друга: я помітив, що в позашляховика детектива Гетча розбите вікно, а на водійському сидінні прилаштувалася чиясь тінь.

Я вискочив із купе. Мені не потрібно було йти аж до бару, щоб наштовхнутися на Гетча, який роздивлявся купе Ваєтта і з похрипуванням вивчав сцену вбивства. Коли я підійшов, Синтія, яка вже прокинулася, підвелася. Гетч розвернувся й випростав руку, блокуючи мені шлях.

— Мені здається, вам краще почекати у своєму купе, — сказав він. Але я міг бачити крізь щілину між його рукою та тілом і побачив достатньо, щоб підтвердити свої підозри. — Ну ж бо, друже, — додав він. — Адвокати й суд упораються краще.

Мені кортіло огризнутися на нього:

— Хтось краде ваш «ленд крузер», — але натомість я підняв руки на знак капітуляції й перепрошувально відступив. Намагався зберігати невимушений вигляд, поки прямував до своєї кімнати, але ноги свербіли побігти, і я пришвидшив крок. Похапцем переконався, що Гетч побачив, як я наблизився до купе, і відвернувся, а потім проскочив повз своє купе й попрямував до міжвагонної перегородки. Коли вийшов за двері, то рвонув щодуху. Стрімко пробіг крізь решту вагонів, ледь не відскакуючи від стін крихітних коридорів, аж поки нарешті не опинився в кінці поїзда, де рвучко відчинив двері до майданчика для паління.

Я наштовхнувся на спеку пустелі, наче на стіну. Біле блискуче світло змусило мене примружитися. Тоді двигуни загуркотіли, і ми з брязкотом покотилися в бік Аделаїди. Я перехилився через огорожу й поглянув на землю під потягом, що перетворилася на конвеєрну стрічку. Поїзд набирав швидкість: від ходьби до бігу підтюпцем і до стрімкого бігу. Земля почала розпливатися. Я не міг вагатися довше.

Я закінчив копати ями. Настав час знайти кілька опалів.

Я схопився за залізні поручні, перестрибнув через огорожу й із хрускотом приземлився посеред колії.

Розділ 28

Я не встиг подумати про наслідки того, що поїзд поїде в далечінь і залишить мене без тіні, їжі й води. А ще — про сорок кілометрів безплідної пустелі між мною та найближчим містом. І про те, що я на самоті переслідую потенційного вбивцю, пішки, тоді як у того був транспортний засіб. Я діяв інстинктивно й на адреналіні.

Я припускав, що на якомусь етапі його викрадуть, однак не знав, коли саме. Але потім побачив тінь у «ленд крузері» і пригадав, що Синтія спить, зрозумівши, що це сталося. Швидкий погляд через плече Гетча в кімнату Ваєтта — усе, що мені було потрібно: на столі біля вікна було порожньо. Рукопис «Життя, смерть і віскі» зник.

Я помчав уздовж рейок: потяг уже проминув «ленд крузер», тому довелося до нього повертатися. Поступово брязкіт «Гана» вщухнув, і тепер я міг чути, як хтось безуспішно намагався запустити двигун, а його спітнілі пальці зісковзнули з дротів, коли він помітив мене. Я був метрів за п’ятдесят від автомобіля, коли викрадач облишив спроби його завести, вийшов із машини в пустелю, секунду дивився на мене, а потім побіг через дорогу в опалові поля.

— Лізо! — крикнув я. — Постривайте!

Я зійшов із колій на поле, минув гігантський знак із зображенням черепа та схрещених кісток і написом: «Увага: відкриті шахти. Не заходити». Я проскочив повз нього. Ліза була попереду, відстань між нами скоротилася метрів на десять. Я стежив за нею й водночас намагався дивитися під ноги. У землі довкола зяяли шахти з кучугурами ґрунту поряд. Ліза була більш обережною біля них, ніж я, тож я наближався до неї.

— Я знаю, що сталося! — закричав я. — Будь ласка! Поговорімо про це!

Ліза не зупинилася. Тож я біг далі, петляючи між ямами й кучугурами і наздоганяючи її крок за кроком. Ближче. Ще ближче. Я зосередився на її спині, відстань скоротилася. Ще тридцять секунд — і я схопив би її.

Ліва нога зісковзнула вбік. Я подивився вниз і побачив, як ґрунт каскадом сиплеться в глибоку чорну діру. Хаотично змахнувши руками, відновив рівновагу. Секунду постояв, вдивлявся в отвір і з полегшенням видихав.

Коли я підвів очі, Ліза вже зникла.

Я покрутив головою, але її ніде не було видно. Усе опалове поле було безлюдне, порожнє. Мене оточували, як статуї, кучугури землі. Вдалині на тлі яскраво-блакитного неба виднілися крани й бури — здавалося, це ворушили своїми лапками величезні комахи. Я прислухався. Жодних кроків.

Вона не могла випередити мене так швидко. Я відновлював баланс лише кілька секунд. Вона впала? Я подумав, що тоді почув би крик. Вона, напевно, ховалася: мабуть, зайшла за одну з кучугур. Можливо, потайки перебігала від кучугури до кучугури, повертаючись до машини. Або кралася позаду. Я уявив на своїй спині руки й обернувся. Нікого. Тільки я й сотні мовчазних курганів.

Я просувався вперед, тепер акцентуючись на тиші, а не на швидкості, і зазирав за кожен горбок, який минав.

— Виходьте, Лізо, — казав я. — «Ган» поїхав. Тут лише ми.

Я рухався вперед широким кроком і намагався якнайглибше заглядати за тильні боки земляних куп. І тут я помітив лікоть. Його важко було розрізнити. Приблизно за три кучугури ліворуч від мене — Ліза справді рухалася назад до машини, непомітно перебігаючи від купини до купини, коли я відвертався. Я тільки мигцем побачив. Ступив крок убік, щоб краще роздивитися.

Насправді приказка має звучати так: «Не ходи спиною чи боком у Кубер-Педі», але зараз не кращий час проявляти свій педантизм. Цього разу я зробив ширший крок, просто в шахту — у повітря. Відразу нахилився вперед, уся нога була в ямі. Грудьми я вдарився об край, і з мене вибило повітря. Інша нога зісковзнула слідом. Я намагався вчепитися за щось руками, але хапався лише за гравій, крихітні грудки землі й каміння, які шматували подушечки пальців і відривали нігті на руці без рукавички. Я спробував закричати, але не міг нормально вдихнути. Ноги місили повітря. Я намагався впертися передпліччями в край, але вони зісковзували, бо сила тяжіння тягнула мене вниз. Я й гадки не мав, яка глибока ця яма, але навіть якби не вбився внаслідок падіння, все одно тут мене ніколи не знайшли б. Зламана нога й тиждень повільної смерті в темряві унизу. Я сподівався, що помру від удару.

Почулися кроки — хтось біг. Через мої смикання важко було сказати, звідки вони долинали. Моя спроба вибратися ставала дедалі більш відчайдушною. Але все, що я робив зараз, — це вигрібав більше й більше землі, мимохіть створюючи майже ідеальну воронку, якою сповз би вниз. На кінчиках пальців я відчував кров, липку й теплу. Ось зникає і другий комплект відбитків.

Я зісковзнув іще на кілька сантиметрів і зрозумів, що мені кінець. Червоний пісок був у моєму волоссі, очах, запікся в роті. Провалися, га? Сльози котилися по обличчю. Я гадав, чи зможу побачити небо з дна, чи помру в темряві. Я думав про Джульєтт, саму в тій камері. Мене цікавило, чи було в неї маленьке віконце, чи дивилася вона на ту саму блакитну пляму, яку міг би побачити з ями я і це змусило б мене почуватися не таким самотнім.

Я впав.

Розділ 29

Чиясь рука стиснула моє зап’ястя.

Плечем я відчув сильний ривок. Падіння зупинилося. Я підвів очі. На тлі сонця виднілася Ліза: ноги розчепірені, підбори вп’ялись у землю на краю ями. На мить ми зависли: я бовтався в ямі, а вона завдяки нашому розташуванню була достатньо важкою противагою, щоб зупинити падіння, але недостатньо сильною, щоб витягнути мене назовні. Я вп’явся колінами в стінку й так почав підніматися по ній, чіпляючись за ґрунт. Якось ми подолали силу тяжіння, і я опинився на поверхні. Я звалився на землю, притулився до неї щокою й насолоджувався кожним подихом. Ліза сиділа навпочіпки і трясла руками, щоб розслабити зап’ястя.

— Дякую, — сказав я.

— Я його не вбивала, — тихо сказала Ліза. — Нікого з них. І оскільки я не вбивця, я не дозволю вам гнити на дні однієї з цих ям. — Вона витерла ніс тильним боком руки. Її волосся було скуйовджене від бігу. — Але не думаю, що ви у щось із цього повірите.

Я перевернувся на спину, досі переводячи подих. Зубчасті камені впилися мені в шию. Ось чого бракує сценам екшну в таких романах: іноді всім учасникам потрібна перерва.

— Насправді саме в це я і вірю, — відповів я, спершись на лікті. — І знаю, що він вам заподіяв. В Единбурзі дві тисячі третього. Цей гаданий зв’язок неправда. Він вас зґвалтував.

— Він не… — Я подумав, що вона збирається заперечити, але тут її голос перейшов на пищання. — Він не зупинився. — Ми подивилися одне одному в очі. — Я заперечувала. Я справді була проти. Мактавіш сказав усім, що я сама хотіла. Я була молодою початківицею, яка подавала надію, він був старшим, великою шишкою. У це було так важко повірити. Вони всі думали, що я була вражена ним. Але це не так.

— Усе гаразд.

— Я ніколи нікому цього не казала. Але Мейджорс була в барі, перш ніж ми всі розійшлися. Я майже впевнена, що в глибині душі вона знала, що щось не так. Я підійшла до неї, благала підтримати. Але вона мовчала з тієї самої причини, з якої я зрештою замовкла. Ви б не зрозуміли. Я хочу, щоб мене знали за літературу, яку я створила, за мої слова й голос, а не за слід, який залишив на мені якийсь хтивий чолов’яга. — Вона зітхнула. — Звісно, спочатку я хотіла про це заявити. Навіть якби була сама. Я хотіла справедливості. Я намагалася відбиватись і подряпала йому щоку, тож його ДНК була в мене під нігтями. Але — можете в це повірити? — сталася клята помилка адміністратора, і вони неправильно позначили мої тести. А коли нарешті знайшли їх, результати вже ніхто не сприйняв, оскільки ніхто не міг бути впевненим, що їх не підробили. Ваєтт погрожував мені, сказав, що поховає мою кар’єру, і на той час я думала, що в мене немає іншого виходу, тому підписала угоду про нерозголошення. Гроші теж були. Але, якщо чесно, це було б моє слово проти його, і підписання угоди здавалося єдиним виходом. І мені… були потрібні гроші. — Вона із силою стиснула щелепи. — Як ви все зрозуміли?

— Із кількох причин. Ваєтт опублікував вашу першу книгу, а ви видали другу не в нього, що натякає на розлад. Авжеж, ви не захотіли б працювати з людиною, яка дозволила Генрі Мактавішу уникнути покарання за скоєне. Але це стає зрозумілим лише тоді, коли решта пазлів стають на місця. Моя агентка Симона колись була помічницею Мактавіша. Він має певний… скажімо так, тон взаємодії із жінками.

— Один зі способів це назвати.

— Він відвертий негідник, якщо хочете. Але це суб’єктивно. Як і той факт, що ви й Мейджорс відмовилися підтримувати звинувачення одна одної після Единбурга. Зрештою, ви там були разом. Напевно, кожна з вас бачила щось, що могло б допомогти іншій.

Ліза сама сказала мені це: «Це ж не свідчення в суді». Без Мейджорс Лізі бракувало характерного свідка. А оскільки речові докази були виключені, шансів на кримінальне провадження не було.

— Мейджорс могла бути другим голосом, додати ваги «вашому слову проти його», але вона не прийшла вам на допомогу. Рік по тому вона зрозуміла, що Мактавіш викрав її ідею для своєї нової книги, а єдиним доказом у неї були події того самого вечора в Единбурзі. Ви були свідкинею розмови, коли Мейджорс розповідала Мактавішу свою історію. Вона звернулася до вас, але на той час ви вже підписали власну угоду про нерозголошення. Крім того, вам, напевно, було б дуже боляче підтверджувати її історію. Я близький до істини?

— Я не звинувачую її. — Ліза кинула камінь у яму й подивилася, як він зник у темряві. Я не почув, як він ударився об дно, і живіт скрутило. — У неї не було особливого вибору. Вони зруйнували б її кар’єру. А я мала б порушити свою угоду про нерозголошення, щоб підтримати її. Але було боляче, що вона мене тоді не підтримала. Тому, мабуть, я теж вирішила не допомагати їй. Хоч скільки разів це бачила. — Вона похитала головою. — Світ не може витримати двох сильних успішних жінок в одному місці, тому ми повинні ненавидіти одна одну, повинні змагатися. Так це замислили люди на кшталт Ваєтта. Я нічого не маю проти неї, я просто… дозволила Ваєтту й Генрі перемогти. Навіть якщо й не усвідомлювала тоді, що саме це й робила. — У безодню полетів іще один камінь.

— Ось як я дізнався, — сказав я. — Ваєтт не пробачив би вам видання наступної книги іншим видавцем. А Мактавіш був мерзотником. Тож вони задумали витівку. Звісно, ваш новий видавець був би в захваті побачити відгук Генрі Мактавіша на обкладинці, навіть із застереженням не показувати його вам до цієї поїздки. Спочатку я думав, що ви були приголомшені, коли побачили відгук, але це не так: ви були у відчаї. Тому що це саме те слово, яке Генрі використав у повідомленні вам. Симона — його колишня помічниця, а Ройс — збоченець, але я чув те саме слово від обох. «Петарда». Тож залишивши це слово на чомусь, що мало бути вашим, вони позначили б це. Назавжди. Приниження, про яке знаєте лише ви.

— Усе це звучить як доволі вагомий мотив убити їх обох, — сказала Ліза. — І у вас досі немає причин мені вірити, то чому ви на моєму боці?

— Я вважаю, що відгук став для вас останньою краплею. Ви зайшли в кімнату Мактавіша і сказали йому, що вас не хвилює угода про нерозголошення і що ви більше не зберігатимете його таємниці. Він виписав чек на двадцять п’ять тисяч доларів, намагався розрахуватися з вами, як і раніше, але ви спалили чек у нього на очах. Світ змінився: ви сподівалися, що цього разу люди прислухаються до вас. Із вас було досить. Це тоді він схопив вас?

Ліза кивнула.

— Так.

Я зітхнув.

— Я розчарований. Думав, що між нами зараз щира розмова. Навіщо брехати?

Ліза важко ковтнула. Вона перестала кидати каміння в яму, але вдивлялася в неї так, наче стрибнути туди було б прийнятним способом закінчити цю розмову.

Я продовжував:

— Генрі вас не хапав. Він був покалічений на лівий бік, його ліва рука завжди стискала тростину. Якби він хотів простягнути руку і схопити вас, то зробив би це правою, тож якби ви стояли перед ним, а ви там мали бути, щоб ударити його в ніс, він би схопив вас за лівий бік. А ваш синець не на тій руці.

Ліза цмокнула.

— Усе гаразд, — продовжив я. — Це не звинувачення, я просто намагаюся зібрати всі фрагменти пазла. Ви завжди збиралися вдарити Мактавіша, саме тому й пішли туди. Ви вдарили його головою просто в ніс. Почасти тому, щоб краще почуватися, а частково тому, щоб покласти в кишеню закривавлену серветку. Ви поставили собі синець, щоб стверджувати, що це був самозахист, якби Мактавіш наважився поскаржитися на травму, але це була лише страховка: ви знали, що він мовчатиме, з огляду на те, про що ви говорили. Чого ви дійсно хотіли — так це серветку. Точніше, кров на ній. Ось де все ускладнюється.

Ліза засміялася, але тремтливо.

— Навіщо мені закривавлена серветка?

— У вас була дитина. Його дитина. Ви залишили її. Ось чому ви взагалі взяли гроші за нерозголошення — тому що були вагітною. А тепер промотаймо всі ці роки до моменту зараз — ви хотіли, щоб його ДНК підтвердила батьківство. Вам знадобилося два десятиліття, щоб написати другу книгу, почасти через те, як ви ставилися до індустрії — як важко було знову довіряти комусь свою роботу, своє життя, — і частково через те, що ви самотня мама. Бійку вдалося організувати, і ви пішли з тим, чого хотіли: ДНК. Але потім Мактавіш помирає, і ви розумієте, що можете стати головною підозрюваною. Між вами є історія, а тепер матеріальні докази зґвалтування. І ви дістали ще більш зрозумілий мотив, адже авторські права на всі книги Мактавіша, включно з новою, мають відійти його спадкоємцю. А ваша дитина спадкоємець. Або принаймні це має довести тест ДНК. Тож ви поцупили рукопис, щоб захистити її, і сподівалися, що поки хтось дізнається про вашу втечу, можливо, вже спіймають справжнього вбивцю. Ваша єдина проблема полягала в тому, що завести машину в реальному житті набагато складніше, ніж на папері. І, звісно, в тому, що вам довелося залишити в поїзді з убивцею свою дочку.

Ліза так зблідла, що мені здалося, вона миттєво обгорить.

Я встав, обтрусив пісок із колін.

— Перевірмо ваші здібності у викраденні машин, тому що ви маєте допомогти мені повернутися в поїзд. Тоді Брук сама розповість мені свою історію.

Розділ 30

Повернення до «ленд крузера» зайняло вдвічі більше часу, ніж мало б. Навіть по рівній безпечній місцевості ми йшли так, ніби переходимо річку по пухкому камінню. Я двічі перевіряв кожне місце, перш ніж туди стати.

— Я думала, що так добре це приховала, — сказала Ліза. — Я не хотіла, щоб Генрі дізнався.

— Яка мати, така й дочка, — сказав я, показуючи на її синці. — Не на тій руці.

Її плечі піднялися.

— Він скривдив її?

— Ні. У Брук засмагла права рука. Усі гості фестивалю розмістилися у вагонах зі східного боку поїзда — вони заплатили за квитки, тож можуть бачити світанок. Усі автори — із західної, тож ми бачимо захід сонця. Кожне купе отримує сонце лише половину дня. Якби вона сиділа біля вікна в купе для гостей, де начебто й мала б перебувати, то в неї були б сонячні опіки на лівій руці, а не на правій[20]. Якби вона просто засмагла на вулиці, засмага проявилася б рівномірно на обох руках. Отже, вона перебувала в купе письменників. На додачу було доволі очевидно, що вона збрехала про номер свого купе, коли я її запитав. Вона чийсь плюс один.

Ліза засміялася. Ми дійшли до «ленд крузера». Я змахнув із пасажирського сидіння скалки розбитого вікна й плюхнувся на нього. Ліза присіла біля місця для ніг водія, поряд із зірваною панеллю та дротами, що звисали і з якими вона вовтузилася, перш ніж я погнався за нею.

— Боже, — сказала вона. — Усе — через засмаглу руку.

— Не тільки через руку, — сказав я. — Коли Ройс нас усіх розбудив, ви швидко вислизнули зі свого купе, щоб ніхто не побачив, що всередині є ще хтось. Ройс навмисне розбудив лише письменників, але, звісно, стукіт у ваші двері розбудив і її. Її цікавість перемогла — Брук пішла за вами. Ось чому вона прибула останньою, а ви були роздратовані, коли побачили її і коли вона сіла поруч із вами. Далі: захоплення Мактавішем, що не зовсім відповідало її віку. Мені просто знадобився час, щоб зрозуміти, психопатія це чи ні. Плюс ви відвели її подалі від тіла Ваєтта. Просили її бути обережною, коли вона скакала по камінню в каньйоні. Дали їй крем з алое, щоб полікувати опіки. Усе це свідчить про материнський інстинкт. І той факт, що вона була у вагоні люкс і шукала рукопис.

— Дуже добре, — сказала Ліза з кабелем у роті.

— І вона забагато знала про ту ніч в Единбурзі, коли її зачали. Зберігала копію статті з усіма вами. Але також знала багато про звинувачення в плагіаті з боку Мейджорс. Вона згадала про це як про загальновідомий факт, але це неправда: під час цієї поїздки майже не було належного звинувачення в плагіаті, лише завуальовані натяки. Єдиним способом для Брук дізнатися про події тієї ночі було почути це від когось із тих, хто там був. Брук сказала мені: «Краще б я вірила їй». Я подумав, що вона говорить про Мейджорс. Але вона говорила про свою матір. Ви сказали їй спробувати засумніватися в Мактавіші.

— Вона була ним зачарована — самим Генрі, звісно, з огляду на весь його успіх, але то стосувалося здебільшого ідеї батька загалом. Вона стала підліткою і мала запитання. Я знала, що вони в неї будуть. Довго міркувала про те, що сказати їй. Збрехати я не могла, але не могла й змусити себе розповісти, що він скоїв зі мною. Я сподівалася, що історії про Мейджорс буде достатньо, щоб вона зрозуміла, який він поганець, навіть якщо я замовчу решту історії. Я думала, що мені ніколи й не доведеться, що він був далеко, а все це сталося дуже давно. Я думала, що вона ніколи з ним не зустрінеться.

— Але вона хотіла мати батьків образ, тож створила його сама. З його книжок, — припустив я. Я згадував інтерпретацію одержимості від С. Ф. Мейджорс: «Сталкер може уявити, що має певні стосунки з цією людиною, зв’язок, який бачить лише він. Сталкери вписують себе у світ, частиною якого насправді не є». У цьому разі зв’язок був більш буквальним, але тлумачення все одно підходить. Людина під ніком MongrelWrangler22 написала, що відчувала, ніби Мактавіш звертався безпосередньо до неї. «Казка перед сном». Для Брук читання книг про детектива Морбунда було наче розмовою з її татом. Не дивно, що вона не хотіла, щоб вони закінчувалися.

— Я потурала цьому. Вважала, що це нешкідливо — навіть корисно. Трохи віддушини. Як я вже казала, він мав бути на іншому континенті.

— До цієї поїздки.

— Саме так. Ай! — Ліза стиснула кабелі кінчиками пальців, посипались іскри, і вона струснула руками. Двигун захрипів, а потім заревів. Вона сіла на водійське сидіння й поплескала по панелі приладів. — Зрештою, дослідження окупаються.

Тоді ми рушили. Єдина дорога в Мангурі була та, що повертала до Кубер-Педі, тож Ліза поїхала бездоріжжям, паралельно до колії. Для потягу рівнина була достатньо пласкою, але для автівки — ні, тож нас різко підкидало й ми гепалися на сидіння. «Ган» мав вигляд цятки на горизонті.

— Коли вам надійшло запрошення, гадаю, вона благала поїхати з вами?

— Відчайдушно. Але я й чути про це не хотіла. Навіть не збиралася приймати запрошення — точно не бажала бути десь поруч із ним. Але дочка дуже хотіла з ним нарешті зустрітися. Ми влаштували величезну сварку, був такий галас, шо навіть затирка між плитками в кухні випадала. І, погарячкувавши, я розповіла їй, що він мені заподіяв. Що він мене зґвалтував.

— І вона все ж хотіла поїхати? — запитав я попри те, що вже знав відповідь. «Краще б я вірила їй».

— Правда ще більше розпалила її прагнення. Ви маєте зрозуміти: я не прохала її спокійно присісти й не пояснювала м’яко, що сталося. Я горланила про це через усю кімнату. — Щоб прочитати вираз мого обличчя, Ліза відвела погляд від рейок, де задня частина «Гана» ставала дедалі ближчою до нас, перетворюючись із розмитих обрисів на блискучу сталь. — Ви явно не маєте дітей. А якщо маєте, то не дівчаток. Вона розлютилася, звинуватила мене в тому, що я все це кажу, аби вона не поїхала. Вона розумна дівчинка й не дозволила б гніву затьмарити здоровий глузд, і вона знає, на що здатні чоловіки. Але ви маєте зрозуміти: у неї в голові був його образ. Її батька. Автора її улюблених книжок, оповідача її казок на ніч. Він роками розмовляв із нею через Морбунда. Вона не могла так легко замінити образ, який створила.

— Гадаю, вона знайшла спосіб поїхати без вас.

— Брук сказала, що як я її не візьму, вона сама за себе заплатить. Продасть свою машину, якщо потрібно. Я подумала, що краще бути тут і боронити її.

— Схоже, що захищати треба було не її.

— Вона їх не вбила б.

— Не думаю, що ви в це вірите.

У моїй голові промайнули розмови з Брук. Те, як вона набирається сміливості представитися Мактавішу. Те, як він втискає їй в руку ключ від своєї кімнати. Те, як руйнується перед нею його образ, який вона створила, заперечуючи попередження матері. Ключ, стиснутий так сильно, що врізається їй у долоню. Напис на віскі: «Від шанувальниці». Мактавіш шепоче до неї: «Це надто вишуканий напій, щоб пити його наодинці». Як вона сказала в купе люкс: «Хай ваші кумири лишаються на віддалі».

На кермі біліли кісточки Лізи. Чоловік, який її зґвалтував, і чоловік, який це приховував, були мертві. Мені не потрібно було на цьому наголошувати.

У Лізи були ті самі думки, що й у мене. Я точно знав, чому вона покинула Брук. «Хай на мить. Але навіть того, що це спало тобі на думку…» Любов не робить вас невразливим до сумнівів. Я знав це, як ніхто інший. Ліза розуміла, що, зійшовши з поїзда, зробить винною себе й це може дати шанс її доньці.

Ліза розшукала мене й розповіла, що мала, бо сподівалася, що я все запишу. І одного дня її дочка це прочитає та зрозуміє, що вона вчинила так, аби врятувати її.

Найсмішніше те, що й Брук вірила, ніби її мати здатна на такий злочин. Ось чому вона докладала зусиль, щоб познайомити мене з можливими мотивами Мейджорс, — відвертала мою увагу від мотивів матері. Обидві захищали одна одну.

— Навіщо ви везете мене назад? — запитав я.

— Тому що ви розкрили справу. Чи не так?

Я кивнув, але через підстрибування «ленд крузера» кивок вийшов енергійнішим, ніж я очікував, тож я додав:

— Майже.

— І ви не думаєте, що це вона. Я впевнена. Тож, можливо, ви їй потрібні. — Вона натиснула на газ, і двигун завив. — Ось чому я збираюся повернути вас на поїзд.

Я був такий зосереджений на Лізі, що дуже здивувався, коли перевів погляд і побачив просто перед собою задню частину «Гана». Ліза витискала вісімдесят і пригальмувала поруч із ним, знизивши швидкість до сімдесяти і тримаючись майже впритул. Зовні спокійного, медитативного стукоту коліс не було: потяг рухався з брязкотом і гуркотом.

— Ви побігли за мною не тому, що вас хвилював рукопис, який я забрала, — Ліза перекрикувала шум. — І не тому, що ви вважали мене вбивцею. Ви прийшли щось в мене запитати. Але й досі цього не зробили. Ви лише розповідали те, що знаєте. Потяг наближається. Тож краще запитайте.

— Мейджорс. Вона каже правду?

— Серйозно? Саме це запитання?

— Ви були там того вечора. Гадаю, вона розповіла Мактавішу версію історії, яка насправді не була реальною історією з газет. Саме її він викрав для «Злетіти з рейок». Правда?

— Ви зістрибнули з поїзда на повному ходу, щоб запитати мене про це?

— Я мав знати напевно.

— Ви вже знаєте. Хіба ви нічого не дізналися про Генрі Мактавіша? Що він робить? — Вона кивала. — Це чоловік, який відбирає в жінок. Він узяв моє тіло. І взяв її розум.

Розділ 31

Висуватися з вікна автівки на повному ходу набагато складніше, ніж це показують у кіно, не кажучи вже про стрибок.

Я тримався однією рукою за бічне дзеркало, а іншою — за дах, поки намагався вилізти з машини. Вікно не опустилося до кінця, і скло вп’ялося мені в стегна. У вухах ревів вітер, шини здійняли пилюку, яка засліплювала мене, а по щоках боляче били комахи. Я примружився від вітру й поглянув на «Ган». Ліза цілилася на майданчик для паління: підвела «ленд крузер» якомога ближче до колії, наскільки могла, щоб не зачепити її. Майданчик розташовувався надто високо, щоб на нього було легко застрибнути, але я був майже впевнений, що зможу зачепитися за огорожу й перелізти через неї.

Ми просувалися вперед, тепер порівнялися з поїздом. Огорожа була лише за кілька сантиметрів від моїх пальців. Я поставив одну ногу на віконну рамку, знайшов опору й напружив ноги.

— Я збираюся стрибати! — прокричав я Лізі. — Тримайте машину рівно.

Вона поворушила губами, але я не зміг її почути через вітер і шум потяга. Я сподівався, що вона мене почула. Я простягнув руку до поруччя, глибоко вдихнув і…

…машина шалено смикнулася, водночас гальмуючи й повертаючи. У голові запаморочилося, і мене нахилило вбік і вниз, до червоного ґрунту, перш ніж я підтягнувся в протилежний бік, забивши об дверну раму ребро. А потім задня частина «Гана» стала стрімко наближатися. Ми їхали швидше, і я просунув голову в салон саме вчасно, коли вагон прогримів повз вікно, розтрощивши бічне дзеркало в друзки.

— Вибачте. Телеграфний стовп, — пояснила Ліза.

Я глянув у заднє вікно й побачив велику колону, що зменшувалася позаду, біля колій: її довелося об’їхати.

— Наступного разу хоч попереджайте.

— Я ж сказала: не стрибайте.

Я дивився на потяг. Ліза послабила газ і знову під’їхала до майданчика для паління, цього разу тримаючись трохи позаду. Я крадькома глянув на спідометр. Зараз п’ятдесят. Поїзд трохи пригальмував.

— Можливо, нам знадобиться новий план. Цей героїзм перевершує мої можливості.

Ліза подумала секунду, а потім різко повернула кермо в бік рейок. Ми перескочили через них, за нами посипалися іскри, а потім вона так само швидко повернула кермо назад, розташувавши нас точно посередині. Рейки бігли між колесами автівки: тепер ми їхали прямо за поїздом.

Я кивнув, вражений.

— Це кращий план. Стежте за швидкістю. Схоже, вона трохи падає.

— Тридцять вісім, — сказала вона.

Я знову висунувся з вікна, але цього разу не заради стрибка вбік — натомість я переліз на капот. Усе відбувалося не так швидко, як у трюках із бойовиків, з огляду на те, що наші шкільні роки, у які ми могли б таке утнути, давно вже минули. Мої ноги однаково тремтіли. Якби я впав, то, можливо, і не загинув би. Але якби потрапив під «ленд крузер» чи застряг між машиною та поїздом або під самим поїздом, то не вижив би, хай яка була б швидкість, — я зрозумів це.

Ліза трохи просунулася вперед. Я почув приємний тріск металу об метал: ми підійшли так близько, як могли. Але просто переступити не вдасться: Лізі було складно підлаштовувати швидкість, тож просвіт варіювався від несуттєвого до надзвичайного, поки «ленд крузер» подавався вперед і назад. Я зайняв стартову позицію бігуна, тримаючи одну руку на лобовому склі.

Саме тоді задзвонив мій телефон.

Точніше, я відчув, як він гуде в моїй кишені. Мабуть, ми потрапили в зону прийому сигналу. Я витяг телефон і відповів, не дивлячись, хто телефонує.

— Джульєтт? — крикнув я.

— Ні, друже. Це Енді. Ти зайнятий?

Я подивився на зім’ятий капот «ленд крузера», який мчав ніс у ніс до хвоста швидкісного потяга, вітер проносився повз, коли я згорбився на капоті. «Ган» переважно прикривав мене від шуму вітру, тож я міг чути Енді поза всім цим хаосом.

— Не найкращий час, — відповів я, — якщо чесно.

— Я постараюся швидко. Це про Маргарет.

Авто засигналило, і я побачив роздратований і здивований вираз обличчя Лізи та її дві підняті руки в універсальному жесті «Що за чортівня?».

— Хто така Маргарет?

— Зі справи про пограбування, над якою я зараз працюю.

— Пригадую, ти казав, що її звати Поппі?

— Ні. Я сказав, що вона продавала мак.

— Ти цього не стверджував. Я казав, що тут важлива конкретика, Енді.

Ліза знову посигналила, довго й повільно. Я підняв палець. Її рот вимовив слово, непридатне для друку. Виявляється, Енді насправді дуже важливий. Я казав вам, що в таких книгах подібне трапляється: два різні випадки поєднуються.

— Дідько, Енді. Ми з тобою працюємо над однією справою.

— Га? У тебе є справа?

— Кілька вбивств.

Енді роздратовано цикнув.

— У тебе завжди має бути щось краще, правда?

Я проігнорував це.

— Твоє пограбування. Ти думаєш, що це наркоман, так?

— Так! Ось що я хотів тобі сказати. Крадіжки зі зломом — звична річ у квітковій індустрії. Тому що деякі рослини, знаєш, містять опіум. Що практично є героїном. Його можна виварити.

— Поппі, — сказав я.

— Ні, її звати не Поппі. Я ж сказав тобі, вона Маргарет.

— У маках міститься опіум, Енді.

— Так, це те, що я казав. Ця рослина є особливістю місцевості… — Він пропав, а потім я знову почув його голос: — Дивно, га? Який це має стосунок до твоїх убивств?

— Я думаю, твій викрадач — мій убивця.

— Чи не далекий стрибок для нього?

Я подивився на майданчик, куди мав перестрибнути.

— Розкажи мені про свою справу.

— У жодному разі. — Ентузіазм Енді розігнався від повільного усвідомлення до крику. — Я розкрив твою справу? Правда?

Він не розкривав. Більшу частину я збагнув після розмови з Лізою, але мій настрій сприяв щедрості. Можливо, через адреналін. І минулої ночі Енді дав мені чудову підказку. Тому я сказав:

— Так, Енді. Ти її розкрив.

— Так! Це піде на сай… — Зв’язок знову перервався.

Ліза подала черговий сигнал — цього разу два різкі звуки: біп-біп, і я знову звернув увагу на поїзд попереду. Шум вітру став іще слабшим. Ліза знову посигналила — я припустив, що вона підганяла мене. Проміжок між капотом і поручнями змінювався, але залишався вузьким. Це був мій шанс.

Я підвівся, відштовхнувся від капота і стрибнув.

***

Я перестарався.

Мій стрибок мав тривати на пів секунди довше, з огляду на швидкість, але я одразу врізався в поручні. Приголомшений, я злегка посковзнувся, перш ніж знайшов опору в огорожі, міцно стиснувши її. Перевів дух. Тут вітер бив мене менше; було тихіше. Насправді я сміявся. Рефлекторна реакція на виживання. Хто б міг подумати на початку цієї подорожі, що зрештою я висітиму позаду швидкісного поїзда? Тепер мені залишалося тільки підтягнутися й перебратися через поруччя.

Я не наважувався подивитися вниз, бо очікував, що мене знудить від того, як мчить земля, але кинув погляд на «ленд крузер», очікуючи, що він зникне в хмарі пилу разом із Лізою та рукописом «Життя, смерть і віскі».

«Ленд крузер» досі їхав позаду поїзда. Але не це було найдивовижніше. Найдивніше те, що Лізи більше не було на водійському сидінні. Вона також не перелазила через капот. Вона стояла біля машини, на землі.

Стривайте. Стояла?

Я подивився вниз. Земля там була, але вона не рухалася.

Отакої! Стільки зусиль, щоб стрибнути на нерухомий поїзд. Не дивно, що через стрибок я вдарився об поруччя і що вітер послабшав. Гудки Лізи попереджали мене не стрибати — бо потяг зупинявся. Мабуть, я стрибнув, коли ми були майже на швидкості пішохода. І ось тепер я чіплявся за життя, а «Ган» уже стояв цілковито нерухомий.

Я зніяковів і переліз на майданчик для куріння. Ліза схопила із заднього сидіння сумку й рушила за мною.

Задні двері відчинилися, і вийшов Аарон.

— Що ви двоє, в дідька, тут робите? — запитав він.

На свій і його подив, я згріб його в обійми.

— Дякую вам. Величезне спасибі. Ви зупинили поїзд заради нас.

— Що це на рейках? — Він приголомшено подивився на «ленд крузер». — Що ви робили?

— Ми намагалися повернутися.

— Повернутися?

— То не тому ви зупинилися? — сказала Ліза. — Ви не бачили, як Ернест перевершив Тома Круза?

— Про що ви, в біса, говорите? Я не зупинявся заради вас.

Йому знадобилася секунда, щоб належним чином сприйняти мій вигляд: заляпані комахами щоки, на підборідді засох бруд, волосся скуйовдив вітер. Він знову перевів погляд на «ленд крузер», і його щелепа відвисла, наче трималася на петлі.

— Вам довелося зупинитися? — Я сподівався, що більше ніхто не помер. — Чому?

— Корови на рейках, — він недовірливо похитав головою. — Це не чортів бойовик.

Розділ 31.5

Я от-от її розкрию.

Ну, насправді вже розкрив. І збираюся всім усе пояснити. Як намагався зробити Ройс. Тільки я все зроблю правильно.

Ви знаєте, як зазвичай працюють ці грандіозні викриття. Відповідно до моєї схеми письма — до якої події останніх кількох днів були дуже близькі, — ми щойно перетнули момент «Усе втрачено» (я ледве не помер, двічі!), а це означає, що настав час, коли таємниця виходить назовні.

Тож я вирішив зупинитися тут і дати вам, знаєте, останній шанс висловити свої припущення. Ця сторінка — остання, де ви зможете похвалитися тим, що розв’язали все до мене. Якщо захочете взяти ручку й папір і ще раз погратися в Арчі Бенча — зараз слушна мить і для цього.

Крім того, я хочу, щоб ви знали: у наступних двох розділах шестеро людей говоритимуть фразу «Я нікого не вбивав (ла)». Таке повторення виникло не тому, що мені забракло слів, — просто так склалося. Я сказав своїй редакторці, яка цікавилася, чи можу я якось урізноманітнити текст, що вона може висловити свої зауваження безпосередньо людям, які вимовляли ці слова. Але не думаю, що їй було так цікаво звертатися до кожного учасника, не кажучи вже про відвідини тюремної камери й моргу.

Гаразд, повернімося до суті.

Більше ніяких зупинок. Експрес до Аделаїди.

• ~~Генрі Мактавіш: 332~~

• Алан Ройс: 251

• Ліза Фултон: 150

• ~~Ваєтт Ллойд: 139~~

• Симона Моррісон: 114

• С. Ф. Мейджорс: 106

• Вольфганг: 93

• Аарон: 80

• Брук: 74

• Джаспер Мердок: 65