Усі в цьому поїзді — підозрювані

Розділ 1

Отже, я знову пишу. Це хороша новина для тих, хто хотів другу книгу, але прикрість для людей, які мусили померти, щоб я міг її написати.

Я починаю зі свого купе в поїзді, тому що хочу занотувати кілька речей, перш ніж забуду або перебільшу їх. Ми зупинились, але не на станції: просто стоїмо на колії приблизно за годину їзди від Аделаїди. Довгу червону пустелю, яку ми спостерігали останні чотири дні, спершу змінили золоті пшеничні поля, а потім — пишні зелені вигони молочних ферм. Колись плаский горизонт тепер став хвилястим океаном різнотрав’я, усіяним десятками вітрових турбін, що неквапливо оберталися. Ми вже мали б прибути в Аделаїду, але довелося зупинитися, щоб поліція та швидка прибрали тіла. Я кажу «прибрали», але гадаю, що затримка полягає здебільшого в тому, що їм складно їх знайти. Або принаймні відшукати всі частини.

Тож ось я сиджу й починаю все занотовувати.

Моя видавниця каже, що писати сиквели складно. Існують певні правила, яких треба дотримуватися, наприклад, давати передісторію і тим, хто читав мене раніше, і тим, хто ніколи про мене не чув. Мені сказали, що не варто набридати постійним читачам, але й не треба залишати незрозумілими речі, які можуть заплутати новеньких. Я не знаю, до якої категорії належите ви, тому почнемо із цього.

Мене звуть Ернест Каннінґем, і я вже робив таке раніше. Тобто писав книжку. Але крім того — розкрив серію вбивств.

На той час усе відбулось цілком природно. Написання книги, звісно, — не смерті: їхні причини були протилежні до природного. З тих, хто вижив, гадаю, у мене було найбільше хисту, щоб розповісти ту історію, оскільки я вже мав дещо, що можна було б сміливо назвати кар’єрою в письменництві. Раніше я писав книги про те, як писати книги, — точніше, правила створення детективів. І це були більше брошурки, ніж книги, якщо ви наполягаєте на чесності. Самвидав, по баксу за штуку в інтернеті. Це не мрія письменника, але я з цього жив. Потім, коли торік сталися всі ті події в засніжених горах і до мене постукали ЗМІ, я подумав, що міг би використати щось із того, що знав, і спробувати все це записати. Авжеж, по допомогу я звернувся до засад детективних історій «золотої доби», викладених такими письменниками, як Аґата Крісті, Артур Конан Дойл і, зокрема, хлопцем на ім’я Рональд Нокс, який написав «Десять заповідей детективної літератури». Нокс не єдиний, хто має набір правил: різні автори протягом багатьох років намагалися розбити таємницю вбивства на схему. Навіть у Генрі Мактавіша були такі правила.

Якщо ви думаєте, що поки не знаєте правил написання детективу з убивством, повірте мені, вони вам уже відомі. Бо інтуїтивно зрозумілі. Дозвольте навести приклад. Я пишу цю книгу від першої особи. Отже, для того, щоб сісти й описати всі події, я маю в них вижити. Розповідь від першої особи передбачає, що герой-оповідач завжди виживає. Тож заздалегідь перепрошую за брак напруження, коли я ледь не віддав кінці в розділі 28.

Правила прості: нічого надприродного, жодного з нізвідки взятого ідентичного близнюка, вбивця має бути представлений на початку книги (насправді я вже це зробив, а ми ще навіть не закінчили перший розділ, хоча ви, можливо, перестрибнули по тексту) і бути достатньо важливим персонажем, щоб впливати на сюжет. Останнє справді важливо. Минули ті часи, коли за всім стоїть дворецький: заради чесної гри у вбивці має бути ім’я, яке часто вживатимуть. На підтвердження цього скажу, що я використовую ім’я вбивці у всіх його формах рівно 103 рази із цього місця й далі по тексту. І головне, суть кожного правила зводиться ось до чого: ніякого приховування очевидних істин від читача.

Тому я розмовляю з вами саме так. Можливо, ви припустили, що я дещо більш балакучий, ніж звичний вам у подібних книгах детектив. Усе тому, що я не збираюся нічого від вас приховувати. Зрештою, у цій історії грають за правилами.

Тож я обіцяю бути тією рідкістю в сучасних кримінальних романах — надійним оповідачем. Можете розраховувати на правду від мене в будь-якій ситуації. Без окозамилювання. Я також обіцяю сказати страшне речення «Це все був сон» лише раз, і навіть тоді, вважаю, воно буде допустиме в контексті.

На жаль, жоден письменник не занотував жодного правила спеціально для сиквелів (Конан Дойл, як відомо, був у захваті від того, що вбив Шерлока Голмса, але неохоче повернув його лише через гроші), тому я тут сам по собі. Єдина мені допомога — це моя видавниця, чиї поради, здається, надходять через відділ маркетингу.

Першою порадою було уникати повторів. У цьому є сенс: ніхто не хоче читати ті самі сюжети, переказані новими словами. Але друга полягала в тому, щоб не публікувати книгу, геть не схожу на попередню, оскільки читачі очікують іще подібного. Нагадую: я не маю жодного контролю над подіями історії. Я просто записую те, що сталося, тому дотримуватися цих двох правил складно. Зазначу одну ненавмисну схожість — дивний збіг: обидві справи розв’язали розділові знаки. Торік це була крапка. Цього разу ситуацію визначить кома.

І що це була б за детективна історія, якби ми не додали хоча б однієї анаграми, коду чи головоломки? Тут це також є.

Ще моя видавниця порадила спокусливо згадати попередню книгу, щоб читачам захотілося придбати і її, але не розкривати фінал. Вона називає це «природним маркетингом». Сиквели, здається, мають робити одразу дві речі: бути і чимось новим, і чимось знайомим.

Я вже порушую ті правила, про які згадав. Автор детективних романів «золотої доби» С. С. Ван Дайн рекомендує мати лише одного персонажа, який розкриватиме злочин. У нас тут п’ять претендентів на роль детектива. Гадаю, саме це відбувається, коли поміщаєш шістьох авторів кримінального жанру в замкнуте приміщення. Я не помилився: шестеро письменників і п’ятеро детективів, адже один із них — жертва вбивства. І не той, хто носить блакитний шарф, — інший.

Я б сказав, що Ван Дайн перевернувся б у могилі, але це порушило б одне із загальних правил щодо надприродного. Тож він лежав би спокійно, та все одно був би розчарований.

Якщо можна повторитися: це не я вирішую, які правила порушувати, адже лише фіксую те, що сталося. Можна тільки здогадуватися, як мені вдалося натрапити на чергову заплутану історію. Ті самі люди, що звинувачували мене в наживі на серійному вбивці, який по черзі вирізав моїх родичів у попередній книзі (природний маркетинг, бачите?), найімовірніше, звинуватять мене в цьому самому й тут. Я б дуже хотів, щоб цього не сталося: ані зараз, ані тоді.

Крім того, всі ненавидять сиквели: їх так часто звинувачують у блідій імітації того, що було раніше. Оскільки попередні вбивства сталися в засніжених горах, а ці — в пустелі, то ось мій жарт над хейтерами: блідою імітацією це точно не буде, бо я принаймні засмагнув.

Час підкріпити мою добросовісність як надійного оповідача. У підсумку злочини, скоєні в цій книзі, включають: убивство, замах на вбивство, зґвалтування, крадіжку, незаконне проникнення, фальсифікацію доказів, змову, шантаж, куріння в громадському транспорті, удар головою (здається, технічний термін — «таран»), крадіжку зі зломом (так, це відрізняється від просто крадіжки) і неправильне використання прислівників.

Ось іще кілька правдивих фактів. Семеро письменників сідають у поїзд. На кінцевій станції п’ятеро зійдуть із нього живими. Ще один буде в наручниках.

Кількість людей: дев’ять. Трохи менше, ніж минулого разу.

А я? Цього разу я нікого не вбиваю.

Тож розпочнімо. Знову.

Розділ 2

Стати свідком публічного вбивства колеги (смію сказати, страти) було менш лячним, ніж зустріти мою літературну агентку, яка помітила мене на переповненій залізничній платформі, пробилася ліктями крізь натовп і запитала:

— Як просувається нова книжка?

Симона Моррісон була останньою людиною, яку я очікував побачити на вокзалі Берріми в Дарвіні, оскільки її агенція розташовувалася за чотири тисячі кілометрів звідси. На ній було пальто — недолуге поєднання тренча й об’ємного пуховика, — наче вона досі перебувала в Мельбурні. І все таки вона була одягнена доречніше, ніж я. На мені були шорти карго й сорочка на ґудзиках із короткими рукавами, яку мені продали в рибальському магазині як таку, що «пропускає повітря». Я завжди вважав це мінімальною вимогою до одягу, але все одно придбав її. Проблема полягала в тому, що, хоча нашу подорож належним чином рекламували як таку, яка «починається з першими промінчиками сонця», я помилився, припустивши, що палюча спека, притаманна Північній Території з її тропічним кліматом, стоятиме тут повсякчас, зокрема й на світанку.

Це було не так.

І хоча сонце вже зійшло, ми були на західному боці поїзда, який, наче сталева змія, що причаїлася, затуляв увесь горизонт, а приспущені штори не пропускали сонячні промені й тепло. Сонце ще мало докласти певних зусиль, щоб прогріти повітря. Єдиною зігрітою частиною мого тіла була права рука, з якої здерлася шкіра під час торічних убивств і яка лише частково відновилася завдяки щедрій «пожертві» від моєї лівої сідниці. Я надів м’яку рукавичку, щоб захистити чутливу шкіру. Загалом я був одягнений радше для «Парку Юрського періоду», ніж для подорожі потягом, і водночас бажав, щоб сонце поспішило, і дуже заздрив Симоні, у якої на шиї був пов’язаний зручний блакитний вовняний шарф.

Я кажу, що офіс Симони розташований у Мельбурні, хоча ніколи його не бачив: як я міг судити, більшу частину справ вона провадить за столиком в італійському ресторані в місті. Одного разу вона допомогла тамтешньому шеф-кухарю опублікувати кулінарну книгу, яка виявилася достатньо успішною, щоб забезпечити йому запрошення на телешоу. Симону винагородили столиком, що повсякчас заброньовано для неї, і алкогольною залежністю на додачу. Щоразу, коли я вмощувався на червоне вінілове сидіння навпроти, Симона підносила палець, дописуючи електронного листа на своєму ноутбуку (клацала наманікюреними нігтями так люто, що я починав жаліти людину, якій був адресований лист), робила ковток темної, як смола, кави зі спеціями (на кераміці виднілася яскраво-рожева пляма від губної помади, хоча Симона зазвичай носить червону — сигнал тривоги про стандарти миття посуду в цьому закладі), а потім казала, геть ігноруючи той факт, що часто сама мене кликала:

— Будь ласка, повідом мені гарні новини.

Вона прихильниця підплічників, відбілювання зубів, тяжких зітхань і сережок-кілець, хоча, можливо, і не в такій послідовності.

Втім, я не можу не згадати про її професіоналізм. Ми вперше зустрілися після того, як я підписав контракт із видавцем на «Усі в моїй родині — вбивці». Вона запросила мене на обід і попросила принести його. Тоді я сидів мовчки, поки вона гортала угоду, підкреслювала якісь пункти й бурмотіла різні варіації слова «неймовірно», перш ніж згадала, що я поруч. Вона перегорнула на останню сторінку і спитала:

— Це ваш підпис? Ніхто його, скажімо, не підробляв абощо? Ви прочитали й погодилися, — вона потрясла сторінками, звівши брови, — на це?

Я кивнув.

— Здивована, що ви вмієте писати книжки, бо читати ви точно не вмієте. Мені п’ятнадцять відсотків комісії.

Я не міг зрозуміти, пропозиція це була чи образа. Вона зосередилася на своєму ноутбуку, тож я вирішив, що розмову завершено, і підвівся з думкою, що ми більше ніколи не зустрінемося. Через тиждень у мою папку вхідних повідомлень надійшов документ зі списком пропозицій: німецький видавець зацікавлений у співпраці, а дехто навіть хоче зробити телешоу. Була також пропозиція написати ще один детектив. Цього разу художній.

Симона не питала, а я не висловлював жодного бажання писати роман і навіть не мав уявлення, про що він може бути. І заковика полягала в тому, що мені довелося б написати його швидко. Але, визнаю, зазначений аванс мене засліпив — він був набагато більшим, ніж той, який я отримував раніше, — тому я погодився. До того ж, як я міркував тоді, це може стати чудовою зміною після описів того, як реальні люди вбивають одне одного.

Очевидно, не так склалося, як гадалося.

Я знав, що Симона сприймала свою роботу серйозно, можливо, навіть надто серйозно. Але завжди вважав: якщо видавці бояться її хоч наполовину так само, як я, мені варто бути вдячним, що ця жінка на моєму боці. І, звісно, кілька місяців я ігнорував її дзвінки й повідомлення, у яких вона просила новин про роман. Але їхати по мене в Дарвін — це вже занадто. У будь-якому разі запитати письменника, як просувається книга, — це все одно, що помітити помаду на його комірі. Насправді немає сенсу запитувати: ніхто ніколи не відповідає правдиво.

— Доволі добре, — сказав я.

— Аж так погано? — запитала Симона.

Джульєтт, моя дівчина, що стояла поруч, співчутливо стиснула мою руку.

— Художня література… складніша, ніж я думав.

— Ти взяв їхні гроші. Ми обоє взяли. — Симона порилася в сумочці, витягла електронну сигарету й затягнулася. — Знаєш, я комісії не повертаю.

Насправді я цього не знав.

— То ти подолала весь цей шлях, щоб надокучати мені?

— Не все крутиться навколо тебе, Ерне. — Вона видихнула клубок чорничного аромату. — Як стукає нагода, я відповідаю.

— І хіба ж пустеля — не найкраще місце, щоб кружляти над падлом? — втрутилася Джульєтт.

Симона розсміялася, радше зачарована, ніж ображена. Вона любила, коли їй кидали виклик, мені просто бракувало впевненості це робити. Але Джульєтт завжди підколювала її, і тій це подобалося. Симона подалася вперед і нагородила Джульєтт тими обіймами, коли зберігаєш дистанцію — наче тримаєш дитину, що пісяє, — і цьомнула повітря біля обох її щік.

— Ти завжди мені подобалася, люба. Дарма що раниш мене правдою. Отже, я досі не переконала тебе, що тобі потрібна агентка?

— Кружляй собі далі. Я й сама добре справляюся.

— Ну, мій номер у тебе є.

Це була брехня, бо навіть у мене його не було. Симона телефонувала мені з прихованого номера — і ніяк інакше.

— У мене немає для тебе квитка, — втрутився я. — Джульєтт — моя «плюс один». Як тебе взагалі пустили в шатлбас? Мені шкода, що ти подолала весь цей шлях…

— Шатлбаси не для мене. І в мене є ще клієнти, окрім тебе, Ерне, — єхидствувала Симона. — Про мене подбав Ваєтт.

Вона витягла шию і покрутила головою, озираючи платформу.

— Де інші?

Я не знав, хто такий Ваєтт, хоча з її тону було зрозуміло, що це лише моя проблема. Цього імені немає в переліку авторів, який я бачив у програмі. Втім я лише пробіг її очима, а багато зі згаданих книжок навіть не прочитав — вони лежали стосом на тумбочці біля ліжка й нагадували про мою провину. Якщо найбільшою брехнею автора є те, що йому зараз добре пишеться, то друга найбільша брехня — те, що він уже наполовину прочитав нову книгу свого колеги.

Я пам’ятаю, що в програмі Австралійського фестивалю авторів детективів зазначено ще п’ять інших письменників. Усіх ретельно дібрали організатори фестивалю, щоб висвітлити, як рекламувалося на сайті, «кожен аспект сучасної кримінальної літератури». Серед запрошених були троє популярних письменників детективного жанру, які створювали криміналістські романи, психологічні трилери та юридичні драми, а також літературний титан, який увійшов до короткого списку Книжкової премії Співдружності. Головна зірка фестивалю — шотландський феномен та автор серії про детектива Морбунда — Генрі Мактавіш, якого знав навіть я.

До списку також внесли моє ім’я. Непросто бути представником одразу двох категорій: автор-дебютант та автор нонфікшну (мою першу книгу означили як мемуари про справжні злочини). Джульєтт, колишня власниця гірськолижного курорту, де сталися торішні вбивства, також написала роман про ці події, але на фестивалі вона присутня лише як моя гостя. Її книжка продавалася краще, ніж моя, і вона, визнаю, набагато майстерніша письменниця. Проте вона не має стосунку до серійного вбивці, і здобути популярність, природну з такими зв’язками, не вдасться, тому запрошення на подібні події зазвичай потрапляють до мене.

Якщо вам здається дивним, що ми товчемося на вокзалі, коли літературні фестивалі зазвичай відбуваються в бібліотеках, шкільних актових залах чи будь-яких вільних приміщеннях місцевого центру для ветеранів, де можна було б провести ох-дідько-ми-геть-забули-що-маємо-сьогодні-читацьку-зустріч-із-автором, то ви маєте рацію. Але цього року, з нагоди п’ятдесятої річниці, фестиваль мав відбутися на «Гані» — знаменитому поїзді, чий маршрут пролягає точно посередині величезної австралійської пустелі. Спочатку це був вантажний рейс. Назва походить від скороченого «Афганський експрес» — данина пам’яті дослідникам минулого Австралії, які верхи на верблюдах перетинали червону пустелю задовго до появи сталевих колій і парових двигунів. Червоний силует вершника в тюрбані, яким прикрашені вагони, нагадує про це.

Хоча назва й емблема свідчать про дух пригод, часи, коли подорожі вимагали фізичної витримки та були випробуванням, давно минули. Поїзд капітально оновили з думками про потреби тих, хто цінує комфорт, розкіш і власне здоров’я. Тепер це пишний готель на рейках, який приваблює туристів з усього світу. Протягом чотирьох днів і трьох ночей ми мали подорожувати з Дарвіна до Аделаїди й відвідувати екскурсії поза потягом: серед незайманої природи Національного парку Нітмілук, по Аліс-Спрінгс — «червоному центру Австралії» — і до підземного містечка Кубер-Педі. «Ган» був унікальним і незвичним місцем для літературного фестивалю, і наполовину я погодився поїхати тому, що ніколи не зміг би дозволити собі таку поїздку власним коштом: ціни на квитки були не просто захмарними, вони ледь не в космос виривалися.

Якщо то була половина причини, то ще на чверть я сподівався, що чотири дні розмов про літературу надихнуть мене. Що муза вискочить із-за барної стійки саме тоді, коли я цокатимуся келихами із самим Генрі Мактавішем, якого рідко зустрінеш на публіці, й ідея нового роману просто-таки осяє мене. Я виплесну її на Генрі, бо на той час ми, звісно, вже будемо з ним на ти, а він підніме свій келих і скаже: «Овва, хлопче! Як би я хотів сам це придумати».

Я розписую тут свої безглузді сподівання щодо подорожі, а в самого всередині те ганебне відчуття, як від перегляду старих світлин у соцмережах — невже я справді це публікував? — не в останню чергу через той жахливий шаблонний шотландський акцент, який я надав Мактавішу ще навіть до того, як познайомився з ним. Гадаю, очевидно, що ми з Мактавішем не перейшли на ти. Хоча натхнення в певному сенсі все ж прийшло до мене під час пиятики з ним, тому, можливо, я таки ясновидець.

Крім того, я усвідомлюю, що моя мотивація складена лише на три чверті: наполовину — фінансова, на чверть — творча, як справедливо зазначила моя прониклива редакторка. Вона так само зазначила, що кількість письменників у поїзді не збігається: я сказав, що на борт зійде семеро. Але от яка справа: Джульєтт теж письменниця, пам’ятайте. Запевняю, я вмію лічити. З дробами мені завжди було складнувато, але, повірте, ми дійдемо й до останньої чверті.

Симона все ще оглядала натовп у пошуках іншого свого клієнта. На платформі товклася орієнтовно сотня людей, але я не міг сказати, хто з них письменник, чи принаймні відрізнити учасників фестивалю від звичайних туристів, бо для нас виділили лише кілька вагонів. Персонал, зодягнений у червоно-білі смугасті сорочки та флісові жилети з емблемою верблюда, узявся розводити групи людей у різні частини платформи. Молода сором’язлива дівчина — либонь іще й двадцяти немає — важко дихала, проводила долонями по своєму одягу, ніби то були праски, і, судячи з усього, перепрошувала якогось чоловіка. Із того, як він дивився на свій годинник, я припустив, що це її бос. Перепрошень чути не міг, але підлабузництво має універсальну мову жестів.

До нас підійшла бортпровідниця з планшетом для паперу.

— Каннінґем, — назвався я і спостерігав, як вона ручкою проводить по списку імен.

Симона з-за мого плеча назвала своє ім’я й додала:

— Може бути під «Купе для видавництва „Джеміні“».

— O-3, — сказала мені Планшет. — Легко запам’ятати: це як кисень!

— Озон, — поправив я з огляду на те, що кисень насправді O₂.

— Правильно, ви в «O»-зоні! — прощебетала Планшет.

Позаду мене Джульєтт приховала сміх під чхання. Планшет або не помітила, або не звернула уваги. Вона вказала ручкою на Симону та проінструктувала, перш ніж помчати до наступної групи:

— P-1. Але увійдіть через O. Хоча, попереджаю, відстань чимала, доведеться добряче пройтися.

— Побачимося пізніше. — Симона махнула нам, і далі роззираючись.

— Гадаю, попередження про відстань їм варто озвучувати лише літнім пасажирам, — припустив я, поки підходив із Джульєтт до найближчого вагона. Ми були одними з наймолодших тут — на кілька десятків років. — Нам до снаги пройти весь поїзд.

Моя упевненість швидко згасла. Вагон перед нами мав позначку A. Праворуч від нас височіли два знакові червоні локомотиви. Ліворуч — поїзд загинався так, що кінця-краю не було видно. Я хибно припустив, що він здається викривленим через відстань, але мені судилося дізнатися, що поїзд простягається майже на кілометр. Тож наша прогулянка поволі пригнічувала: ми проминули ще сім вагонів, включно з багажним, екіпажним, вагоном-рестораном і вагонами-барами, і не наблизилися навіть до наступної голосної.

Коли ми були біля вагона G, у повітрі щось заревіло, і на мить, від страху, що поїзд відходить, ми кинулися бігти. Але тоді я побачив, як зелений «ягуар» перетнув стоянку, переїхав через бордюр і припаркувався просто біля потяга, залишивши на траві широкі сліди. З огляду на таку зухвалість я очікував, що з машини вийде Генрі Мактавіш, але натомість з’явився чоловік із худорлявими руками й ногами. У нього було неслухняне обріділе волосся — наче торнадо солодку вату розпатлало — і висока хирлява статура, яка робила його рухи кутастими й різкими, наче він був глиняною моделькою з одного з тих старомодних анімаційних стоп-моушн-фільмів. Він здався мені типовим персонажем, який володіє автозаправкою та розповідає компанії молоді, яка вирушила у відпустку, що є коротший шлях, через пустелю, неминуче з канібалами й різними іншими неприємними видами вбивць, шляк би їх трафив, і я поділився цим із Джульєтт.

— Насправді це Вольфганг. І я думаю, що він більше схожий на ексцентричного генія, ніж на розпусне чортеня, — відповіла вона.

Саме лише ім’я допомогло зрозуміти все про його власника. Унікальне, як Мадонна, Прінс чи навіть Елмо з «Вулиці Сезам», ім’я Вольфганг належало шанованому серед учасників фестивалю письменникові, який потрапив до короткого списку Книжкової премії Співдружності. Попри його регалії я був здивований, що він з’явився на фестивалі, оскільки його книжки зазвичай не належали до кримінального жанру. Я припустив, що він пройшов добір завдяки своєму роману у віршах, у якому переказував сюжет «Із холодним серцем» Трумена Капоте.

— Очевидно, книжки його добряче забезпечують, — додала Джульєтт, вигнувши брову, коли «ягуар» із ревом повернувся на дорогу. — У будь-якому разі краще, ніж нас.

Я погодився: мої гонорари були приблизно на рівні хетчбека. Уживаного.

Діставшись літери L, ми взялися маневрувати між фотографами: пасажири робили селфі на тлі червоного верблюда або знімали панорами поїзда в усю довжину. Ми дивувалися, як багато камер були оснащені комічно великими, майже телескопічними об’єктивами. Люди ледве втримували рівновагу з ними і ставали схожими на химерних Піноккіо, коли підносили ці величезні штуковини на рівень очей. Телескоп «Габбл» і той, певно, навіть поруч не стояв із потужними лінзами, які ці сивочолі мандрівники возили із собою в багажі.

До вагона N ми підійшли спітнілі. Жовток Сонця нарешті показався над потягом, і наші довгі тіні простяглися по платформі. У спини вдарило повітря: повз нас промчала машина для гольфу. З неї висовувалася Симона, чий блакитний шарф тріпотів на вітрі. Вона була схожа на розбишаку зі студентського братства, який задля розваги трощить поштові скриньки, висунувшись із машини свого приятеля. Гольф-кар зупинився перед нами, біля дверей до вагона O. Симона вискочила з нього і явно помітила моє збентеження, але знизала плечима й запитала:

— Що? Вони тут саме для цього. Тобі варто звикати до переваг першокласного обслуговування, Ерне.

Інший бортпровідник із планшетом спустив мініатюрні сходи й допомагав гостям зайти у вагон, оскільки платформа була на одному рівні з рейками. Біля кожних дверей кріпилася драбина з металевих рейок, що вела на дах. Я хотів би сказати, що протягом книги не видиратимуся по ній, але ми обоє знаємо, що принцип рушниці Чехова застосовний і до камінних полиць, і до драбин.

Ми стали в чергу. Вольфганг опинився попереду, бо зрізав шлях, і мені стало цікаво, чи це той, на кого чекала Симона.

Вона, мабуть, відчула, що я про неї думаю, бо обернулася:

— Хай про що ти хочеш спитати, питай уже.

— Я не збирався… Як ти… — Я завагався. У мене була думка спитати її дещо, оскільки вона здивувала мене на платформі, але я і близько не збирався того робити.

— Ти тричі різко вдихнув, ніби збираєшся заговорити, а потім затих. Поводишся, як підліток, який намагається запросити когось на побачення. Тож припини свистіти мені на вухо, як чайник, і просто питай.

— Що ж. — Я відкашлявся, трохи роздратований. У цих книжках я мав би робити висновки в стилі Шерлока Голмса — це ж, зрештою, мої книжки. — Хотів попросити про послугу.

— Ти ж знаєш, що платиш мені, так? Послуги — для друзів.

— Це по роботі, — пояснив я. — Але мене ображає, що ти не вважаєш нас друзями.

— Ми найліпші друзі назавжди. Тільки не проси допомогти з переїздом. Кажи вже.

— Він сподівається, що ти познайомиш його з Генрі Мактавішем. — Джульєтт, як завжди, прийшла мені на допомогу зі своєю прямотою. — Ти працювала на нього, правда?

— А ти підготувалась, я бачу. — Симона здавалася враженою знаннями Джульєтт і трохи роздратованою тим, що її таємничість повернулася до чогось такого банального, як робоче резюме. — Я була його редакторкою. Якось над його книжкою працювали в «Джеміні» у Великій Британії, у межах якоїсь видавничої програми обміну. Він переманив мене працювати безпосередньо на нього. Робота була ще ой яка виснажлива. — Вона захихотіла, а потім повернулася до мене: — Ти фанат того шотландця, так?

Її голос звучав трохи розчаровано, чи, може, мені так здалося. Я все ще вивчаю книжковий світ і своє місце в ньому, але навіть мені вже було зрозуміло: ім’я Мактавіша асоціюють із найнеприємнішим словом у видавництвах — популярний. Це парадокс авторства: очевидно, якщо ви достатньо хороші, щоб бути популярними, то ви занадто популярні, щоб бути хорошими.

— Трохи, — збрехав я.

Мактавіш був моїм улюбленим живим письменником. Його вигаданий детектив, Морбунд, максимально близький до сучасних Голмса чи Пуаро. Це той тип персонажа, який розкриває справу в другому розділі, але зберігає це в таємниці до кінця сюжету, затягує розслідування, щоб вивести всіх на чисту воду. Він би вже розкрив це вбивство, хай навіть воно ще не сталося.

— Я тобі для цього не потрібна. У вас спільна панельна дискусія, — сказала Симона. — Ви зустрінетеся.

— Я сподівався, у тебе є зв’язки. Це для анотації.

Слово «анотація» злетіло з моїх губ як граната. Відгук — це частина анотації, яку видавець може використати для маркетингу чи навіть розмістити на обкладинці. Що відоміша особа напише відгук, то краще це для маркетингу (і, чесно кажучи, для его). Я вдячний чудовій письменниці детективів на ім’я Джейн Гарпер за те, що вона погодилася бути на обкладинці моєї першої книжки, і сподіваюся, що Мактавіш може з’явитися на обкладинці наступної. Щоправда, я її ще не написав.

Симона пирхнула:

— Генрі не дає відгуків.

— Я просто подумав…

— Анотація. Ні. Проїхали. — Вона поклала руку мені на плече й на диво подобрішала. — Зосередься на чомусь більш продуктивному. Тобі не потрібно збирати відгуки про книгу, якої ти ще не написав. Сидітимеш у поїзді чотири дні — скористайся ними. Напиши хоч кілька слів.

— То-о-ож, — Джульєтт смішно зморщила носа, — якщо ми досі робимо послуги, чи можна попросити тебе допомогти пересунути той диван?

Я був вдячний Джульєтт за те, що вона точно знала, чого вимагає ситуація. Її жарт усунув неминучу ніяковість.

Я підсвідомо потягнувся рукою до кишені й намацав повстяну коробочку, що мене заспокоїла.

Ось вона — чверть, якої бракувало. Мої мотивації для цієї розкішної, креативної та, сподіваюся, романтичної відпустки тепер склалися в єдине ціле.

До черги доєдналося більше людей. Вранішнє сонце зайшло за хмару, і піт, який виступив на наших шиях під час прогулянки, відчувався крижаним. Джульєтт здригнулася. Симона помітила це, розкрутила свій шарф і простягла його.

— Ось, тримай, люба.

Джульєтт обмотала шарф навколо шиї, швидко подякувавши самими губами, саме коли підійшла черга Симони.

На вершині сходів Симона обернулася, ніби їй щойно майнула якась думка.

— Спробуй написати п’ять тисяч слів до кінця подорожі. Це лише тисяча з гаком на день.

— Але це більше, ніж просто слова. Це ціла… вигадана історія, — неактивно запротестував я. — Я ж не просто вигадую ці речі. Люди начебто мають померти.

Джульєтт за моєю спиною запевнила:

— Я простежу, щоб він дотримувався розкладу.

— Блакитний тобі личить, — відповіла Симона, оцінюючи вигляд Джульєтт у шарфі, а потім звернулася до мене: — Я, мабуть, просто схрещу пальці й сподіватимуся на вбивство, еге ж? — І зникла у вагоні.

Розділ 3

Я повинен познайомити вас із Джульєтт Гендерсон.

У нас було не найромантичніше знайомство — серед трупів. Під час нашої першої зустрічі я, геть непідготовлений міський водій, намагався дістатися до гірськолижного курорту через сльоту й багнюку, а вона зупинилася, щоб допомогти. Виявилося, що їй належав той самий курорт, і, попри те що я доклав руку до його знищення, нам вдалося добре поладнати через ажіотаж у ЗМІ, що стався слідом за цим. Більшість людей, які читали мою першу книгу, здивуються, що ми зустрічаємося. «Я був такий упевнений, що вона вбивця!» — скажуть вони. Гадаю, Джульєтт цим пишається.

Джульєтт на голову вища за мене, ноги в неї створені для занять лижним спортом, а коліна сповна заплатили за це (у її сорок один вони клацають, як колесо фортуни). Щоки поцятковані веснянками й часто засмаглі від активного життя серед природи. Зрештою вона продала курорт за величезну суму грошей і використала вільний час, щоб написати книгу про тамтешні події. Вона вдосталь забезпечена, щоб ніколи більше не працювати, але наполягає, що не на пенсії, а просто чекає наступної пригоди. Так вона каже, коли я запитую, чи не сумує вона за горами.

Важко сказати, що складніше: пережити тур з авторами детективів чи серійного вбивцю, але з огляду на те, що ми разом подолали обидва ці випробування протягом останніх п’ятнадцяти місяців, ми дуже закохалися одне в одного. Відтоді, як Джульєтт уперше допомогла мені закріпити ланцюги проти ковзання на колеса, вона підтримує мене на шляху. Це непоганий результат, адже ми не знали імен одне одного до першого вбивства.

І так, я пишаюся цими рядками, навіть якщо вони трохи сентиментальні. Я записав їх заздалегідь — не для будь-якої книги, а щоб запам’ятати й використати разом із тією маленькою повстяною коробочкою в кишені.

Ми рядком пробиралися коридором вагона O, який виявився вужчим, ніж я очікував. Двосторонній рух тут був неможливим, і незабаром я зрозумів, що як хтось ітиме назустріч, краще пірнути в невеличку кухню (де були не тільки чай, кава й чайник, а й сокира в скляному протипожежному боксі та важіль із написом «ЩОБ ЗУПИНИТИ ПОЇЗД, ПОТЯГНІТЬ ЗА ВАЖІЛЬ») і дочекатися, поки вони пройдуть. Коридор оздоблювали дерев’яні фальшпанелі, а на підлозі лежав смарагдово-зелений ковролін. З одного боку були двері купе: п’ять — у нашому вагоні; з іншого — широкі вікна, що закінчувалися на рівні стегон. Я дізнався, що розташування купе ліворуч або праворуч у вагонах чергується, про що згадую тут, бо це доволі важливо. Купе в зоні O, де розмістилися більшість авторів, розташовувалися із західного боку.

Саме купе було тісним, але зручним. Половину приміщення займало тримісне сидіння з оксамитовою оббивкою лаймового кольору, схоже на диван. У потрібну годину його перетворюватимуть на ліжко. На стіні я помітив рукоятки: ними випускають верхнє спальне місце, як я припустив. Ліжка тут одномісні й на доволі близькій відстані одне від одного, тож якщо швидко встати чи різко рухатися, у нагороду бахнешся головою. Не так уже й багато місця для романтики.

— Усі двері без замків, — сказала Джульєтт і посмикала за рукоятку. Мабуть, подумала про те саме, що і я. — Напевно, з міркувань безпеки.

Забігаючи наперед, скажу, що на всьому «Гані» немає замків на багатьох дверях, за винятком туалетів (у нашій секції був один спільний туалет), купе люкс і, припускаю, кабіни машиніста. Якщо ви сподіваєтеся на таємницю замкненої кімнати, це не воно. Кімната кожного була відчинена, щоби будь-хто міг заходити й виходити, коли йому заманеться.

У нашому купе ще стояла невелика шафа з мінісейфом і косметичним дзеркалом усередині, а також була маленька багажна ніша на рівні підлоги для наших сумок (у купе дозволяли проносити лише ручну поклажу). Двом дорослим пересуватися в купе було непросто, навіть із мінімумом багажу, — це вимагало трохи танго-рухів. Вбиральня нагадала мені туалет у літаку: усі відстані були так ідеально розраховані, що кришка унітаза піднімалася за міліметр від раковини, а двері не зачіпали їх обох, коли відчинялися. Однак, на відміну від літака, купе не потребувало екрана чи телебачення: нашою розвагою мало стати широке вікно, у якому виднілася країна, що її ми перетинали.

На сидінні лежала брошура. Я взяв її подивитися. Це була програма фестивалю: з одного боку перелічено всіх гостей, а з іншого — зазначено розклад заходів. Я жахнувся, усвідомивши, що для учасників фестивалю планові екскурсії поза потягом — подорож кришталевими водами ущелини Кетрін і піші прогулянки червоною землею Аліс-Спрінгс — замінили «спілкуванням» на борту. Хоча, здається, екскурсію до підземного міста Кубер-Педі, де видобували опали, залишили, і це було хоч якимсь полегшенням.

Я сканував імена й намагався їх запам’ятати. Я вже стикався з Вольфгангом, чия біографія мала стільки літературних регалій, що в ній навіть не знайшлося місця для фрази «він живе в Блакитних горах зі своєю партнеркою та двома собаками». Натомість вона містила такий щільний список нагород, що довелося зменшити шрифт, щоб умістити інформацію про нього. Я знав роботи Генрі Мактавіша. Іншими трьома були Ліза Фултон, яка писала юридичні трилери, Алан Ройс, який писав криміналістику, і С. Ф. Мейджорс, яка писала психологічні трилери й жила в Блакитних горах зі своїм партнером і двома собаками.

— Можеш споглядати краєвид, — мовила Джульєтт. Вона нишпорила під вікном, поки не знайшла засув, і підняла столик, опущений до стіни. Жестом фокусника показала на нього:

— Та-дам! У тебе жодного шансу не написати цієї тисячі слів.

Навіть її гарний настрій не зміг розвіяти мого смутку, але я оцінив її спробу підбадьорити мене, і, щоб продемонструвати готовність до роботи, дістав ноутбук із блокнотом і поклав їх на столику. Джульєтт сіла ближче до входу й узялася гортати сигнальний примірник нового психологічного трилера С. Ф. Мейджорс, на який її попросили написати відгук. Скидалося на те, що вона навмисно хотіла відгородитися від розмови зі мною, тож я зрозумів натяк і відкрив свій блокнот.

Якщо відверто, нотаток у мене було мало. Я вивчив усі правила успішної детективної літератури, втім не мав сюжету чи персонажа, до яких їх можна було б застосувати. Минулого разу я просто записав, що сталося. Тепер же доведеться все придумувати власним — борони Боже — мозком. Єдине, що я написав у своєму блокноті, — це примітки щодо структури роману: що та на якій кількості слів має статися в кожному розділі.

Список вийшов таким:

Я розбив структуру на менші частини з надією, що так вона здаватиметься не такою страшною. Коли Симона востаннє поцікавилася моїм прогресом, я був достатньо впевнений, щоб надіслати їй усе електронною поштою. Вона відповіла там же: «Чудова ідея! Повертаємося до основ». Тоді це здалося радше підтримкою, аніж критикою, якою, ймовірно, насправді й було. А тепер мій список лише нагадує про обсяг слів попереду. Вісімдесят тисяч тих надокучливих штукенцій. Для них довелося б проїхатися сотнею поїздів.

Я глибоко вдихнув, перегорнув на нову сторінку й написав: «Місце дії: потяг».

А під цим додав: «Уже було». Банально.

Якщо вам цікаво, зараз у нас трохи більше аніж шість тисяч слів, тож у мене лишилося три з половиною тисячі, щоб переконатися, що ви зустрілися з усіма, з ким потрібно: із жертвами, убивцями й підозрюваними. Але натомість я марную час: пишу про те, як дивлюся на порожню сторінку й непокоюся, що марную час. Потрібно просто почати. Жодних зволікань.

Мій телефон задзвонив.

Швиденько додам: якщо ви очікуєте, що цей сиквел ряснітиме персонажами з попередньої книги, то цього не буде. Розумію: зручно й захопливо, коли всі улюблені персонажі повертаються в сиквелі, але це реальне життя. Як неправдоподібно було б, якби всі мої родичі, що вижили, знову опинилися в центрі чергової таємниці вбивства? Не пощастило — або ж пощастило, якщо звернутися до чекової книжки Симони, — що це сталося двічі зі мною, не кажучи вже про решту родичів. Я в добрих стосунках зі своєю колишньою дружиною Ерін, але ми зараз більше випадкові знайомі, ніж пара, що розкриває злочини. Моя мати Одрі, вітчим Марсело та зведена сестра Софія навряд чи були б у захваті від перспективи сидіти в поїзді цілий тиждень. Насправді вони зараз в Іспанії на весіллі. Чесно кажучи, якби вони не заперечували проти того, щоб зробити мені послугу, й натрапили на вбивство там, я міг би використати цю поїздку для нового роману й заодно списати з податків витрати на подорож як професійні.

Я веду ось до чого: у реальному житті старі знайомі не повертаються заради сиквелів.

Я взяв слухавку. Це був дядько Енді.

Вам потрібно дещо знати про Енді. По-перше, він рослинник, його робота — вирощувати траву на футбольних полях. Можливо, на противагу своїй неспішній роботі, він прагне швидко заводити друзів і схильний віддзеркалювати особистість того, з ким розмовляє, замість бути собою. Він сподівається, що це зробить його привабливішим. На жаль, часто це лише робить його людиною з найгучнішим голосом, але найслабшою переконливістю. Подібно до трави на футбольному полі він звик бути тим, по кому ходять.

Енді також вірить, що молодість — це риба, яку можна знову зловити. Ми нещодавно думали, що він уже, можливо, змирився зі своїм поважним віком (шостий десяток пішов), коли нарешті збрив свою жахливу козлячу борідку. Але ці надії швидко згасли, коли він з’явився з висвітленим до платинового блонду волоссям. Ми всі прикусили язика, окрім Софії, яка ніколи не лізла по слово в кишеню й запитала, що його так налякало.

Я відповів на відеодзвінок і дістав змогу докладно, майже як отоларинголог, оглянути ніздрі Енді. Поки той вовтузився з камерою, я закотив очі до Джульєтт. Зображення розпливалося, шурхіт заглушав притишену суперечку, що відбувалася просто біля мікрофона. Без сумніву, там моя тітка Кетрін пускала шпильки.

Кетрін — молодша сестра мого покійного батька. Трагічний випадок перетворив її бурхливу юність на неспокійну дорослість. Вона любить дотримуватися правил: під її знаком зодіаку часто народжуються майбутні директори шкіл. Вона активно підтримує арбітрів на матчах і належить до тих людей, які з абсолютно серйозним обличчям кажуть: «Як ти міг забути? Це ж у календарі!».

Кетрін найщасливіша, коли їй потрібно щось виправити, тож Енді, який зазвичай більшість речей робить неправильно, насправді ідеально їй підходить.

Інша річ, яку вам варто знати про Енді, — це те, що йому не дуже сподобалося, як я зобразив його в першій книзі. Він наполягав, що схожий там на незграбного дурня і що відіграв вагомішу роль у розгадуванні таємниці, ніж я йому приписав. Звинуватив мене в тому, що я його «вихолостив». Це слово він повторював дуже часто, але я був майже впевнений: воно було новим для нього й Кетрін мусила пояснювати, що воно означає. Особливо Енді обурив уривок, де я назвав його приголомшливо нудним. Я зауважив, що технічно назвав його приголомшливим, але він на це не купився. Тож цього разу я спробую вчинити трохи краще.

— Ернесте! Як справи, друже? — чарівно мовив Енді.

— Щойно сіли на «Ган». — Я повернув камеру, щоб він міг побачити купе. — Чекаю, коли вже поїдемо.

Енді свиснув.

— Ти щасливчик, друже. Хотів би і я колись на ньому поїздити. Не певен, що тобі відомо, — він знизив голос, наче це була таємниця, — але я фероеквінолог, поки що аматор.

Рідко коли словниковий запас Енді збиває з пантелику, але цим словом він пізніше загнав мене в гугл. Це, безперечно, витончений спосіб сказати, що людину цікавлять «залізні коні», або ж поїзди. Мене не мало б здивувати, що Енді, чиєю пристрастю є довжина трави, виявиться ще й фанатом поїздів.

— Яких класу й потужності локомотив його везе? Припускаю, що приблизно півтори тонни?

— Буду відвертим, Енді. Я не зрозумів жодного слова з того, що ти сказав. Гадаю, ти міг би зізнатися в тому, що ти файний ентомолог.

— Фероекві… — почав він вимовляти слово, але потім на задньому плані почулася якась балаканина, певною мірою заклик «переходь до суті», і він відкашлявся.

— Привіт, Кетрін! — крикнув я, щоб вона почула на задньому плані.

— Я телефоную з професійним запитанням, — сказав Енді. Це мене одразу стурбувало: роботою ми жодним чином не пов’язані. — У мене є клієнт, і я сподіваюся, що ти зможеш його проконсультувати.

— Я мало знаю про футбольні поля.

— Ні, це інший тип клієнта. Це стосується детективних розслідувань. Ти на них добре знаєшся.

Клієнт. Детективні розслідування. Ці слова збентежили більше, ніж «фероеквінолог». Я потроху розумів, до чого він веде.

— Енді, — мовив я, — будь ласка, не кажи, що ти…

— Я звільнився! Мені набридла вся ця…

«Трава», — мовив я самими губами до Джульєтт. Вона пирхнула.

— …бюрократія. Річ у тім, що я тепер маю інші варіанти, бо ж розкрив усі ті вбивства в засніжених горах.

— Енді, я розкрив ті вбивства.

— Ну, ми розкрили їх разом. Попри те, що ти написав у своїй книзі. Правда? — Він скривився, просячи моєї згоди.

Я лишався непохитним.

— І люди цікавилися, що я робитиму далі, знаєш. Чи зможу їм допомогти.

— Будь ласка, не кажи мені, що ти відкрив…

— Власну агенцію! Називається «Енді повирішує!». — Він сяяв. — Я завжди мріяв бути детективом.

— Це не так працює.

— Ну, приватним детективом.

— Хіба для цього не потрібна ліцензія абощо?

— А хіба потрібна?

Я не знав. Я ніколи не цікавився цим. Джульєтт, яка підслуховувала, простягла мені телефон. Вона знайшла вебсторінку «Енді повирішує!»: назва написана гігантським бульбашковим шрифтом, наче це магазин іграшок. Нижче була фотографія Енді у федо́рі з незапаленою сигарою між губами. Я прокрутив нижче й пробіг очима опис: «Всесвітньо відомий розкриттям убивств у родині Каннінґемів. Дозволь Енді розв’язати твої проблеми сьогодні! Ми розв’язуємо нерозв’язне!».

— Тож у мене є цей клієнт, і я трохи застряг. І Кетрін сказала…

— Енді, — я похитав головою, — це погана ідея.

— Я знав, що ти так скажеш. — Він відвернувся від екрана й повторив: — Я знав, що він так скаже! — Цикнув, а потім знову повернувся до мене: — Навіть не знаю, чому вона вважає, що мені потрібна твоя допомога. Я вже розкрив викрадення.

— Справді? — Я доклав неабияких зусиль, щоб приховати подив.

— Ну, це був пес. Але я його відстежив. Покинутий коханець.

— Це завжди покинутий коханець, — сказали ми із Джульєтт в один голос.

— Хто написав цю біографію на твоєму сайті? — Я знову прокрутив сторінку. — Вона жахлива.

— Ро́боти, чуваче. Вони можуть будь-що.

— Не хочу тебе збентежити, але чи справді ти це добре продумав? — запитав я.

Енді наїжачився.

— Гадаєш, ти єдиний, кому дозволено заробляти гроші на всіх тих смертях? Я теж був там, знаєш. Але маю ходити на терапію і тихо давати раду своїй травмі, тоді як ти пишеш свої видатні книги, переводиш чеки в готівку, отримуєш запрошення на телебачення та їздиш у тури на поїздах…

Його остання скарга здалася незначною, якщо порівняти з іншими, і я не так «переводив чеки в готівку», як економив кожну копійку. Але, мушу визнати, він має рацію. Я пропрацював своє горе та травму публічно. І хоча справжня причина все записати полягала в тому, щоб зберегти спогад про це — і про них — у спосіб, доступний лише чорнилу й паперу, я справді заробив на цьому певну суму грошей. Якщо Енді хоче заробити на своїй славі, хай і надуманій, я буду лицеміром, якщо не погоджуся допомогти.

— Добре, — підкорився я. — Цей клієнт…

— Я знав, що ти мене не кинеш! — Відео затряслося, наче відбувся землетрус, і я зрозумів, що Енді переможно підняв догори кулак. — Тож так, є ця літня пані, і вона флористка чи щось на кшталт того, і хтось увірвався до її магазину. Я маю дізнатися, хто саме.

— Гаразд.

— Чудово. — Енді вичікувально всміхнувся. — То-о-о…

— Це «гаразд» означало, що інформація прийнята, а не «я-знаю-хто-це-зробив».

— Гаразд, — сказав Енді.

Поки пишу це, хочу зауважити, що Енді дуже складно змалювати в кращому, ніж у першій книзі, світлі.

— Послухай, Енді, я не можу просто, без будь-яких натяків сказати тобі, хто вчинив злочин. Насамперед тобі потрібен список підозрюваних.

Енді подивився вниз, поза камеру, і я зрозумів, що він щось пише.

— Гарна ідея, — пробурмотів він.

— У тебе немає підозрюваних?

— Ну, є багато потенційних…

— Населення Сіднея — це не список потенційних підозрюваних, Ендрю.

— Це в іншому штаті, — гордо пояснив Енді. — Завжди хотів поїхати в Тасманію. Крім того, мені компенсують витрати!

— Ти оббереш цю жінку. — Я почув, як він смокче зуби, вирішив, що достатньо йому докоряв, і квапливо додав: — А як щодо зачіпок?

Я почув скрегіт, коли він знову щось записав. Уявив собі великий жовтий блокнот: угорі нерозбірливим почерком написано «Розкриття злочинів: завдання», а нижче — слова «підозрювані» й «докази». Я сподівався, що літня пані не заплатила завдаток.

— Ну, я опитав її, — нарешті відповів Енді. — Вона була трохи приголомшена й усе таке. Від її чоловіка було набагато більше користі. — Він зробив паузу. — Стривай. Може, то був її брат.

— Є велика різниця між чоловіком і братом, Енді. Ти маєш бути конкретним. Слова мають значення.

Будь-який автор детективів скаже вам, що вибір слів має вирішальне значення. Історія змінюється кардинально, якщо замінити слово «чоловік» на слово «брат». І хоча це може зробити сцену домашньої крадіжки зі зломом непристойнішою, авторові краще записати все правильно. Коли ми вже обговорюємо вибір слів: клієнтка Енді була ботанікинею, а не флористкою. Хоча вказівка на це може здаватися занудством із мого боку, є велика різниця між флористкою в кровозмісних стосунках і літньою ботанікинею, а я обіцяв вам бути точним.

— Почнімо з чогось простішого, — запропонував я. — Як її звуть?

— Гм… — Енді поскреготав зубами, шукаючи десь нотатку… — Поппі, — зрештою сказав він, але насправді це не її ім’я. Та це деталі.

— Гаразд, отже, Поппі…

— Стривай-но, її звали Поппі чи вона продавала мак[2]?

— Енді…

— А може…

— Може, її звати Поппі й вона продає мак.

— Так, саме це я й казав…

Розмова з Енді інколи схожа на спостереження за бар’єристом, який долає всі перешкоди без стрибків і тягне дошки за собою: хай би що йому заважало, він суне собі далі.

— Але найдивніше те, — продовжував Енді, — що там повсюди охорона. Камери відеоспостереження, клавіатури, — чуваче, там ціла фортеця. Для флористки! — Нагадування: ботанікині. — Дивно, правда?

— Гадаєш, охорона там для чогось іншого? І грабіжник те шукав? Хай би що то було…

— Це моя робоча теорія. — Енді вочевидь пишався собою, принаймні на це натякали його ніздрі. Мушу погодитися, він висунув непогане припущення на основі наявних доказів: успішно перестрибнув одну перешкоду. — Є вона або те, що це якийсь квітковий фетиш. Якась секс-штука.

Беру свої слова назад: перешкоди все ще стукали об його щиколотки.

— Тоді справу розкрито, — прямо сказав я.

Енді засяяв.

— Справді?

— Ні, Енді. Підозрювані й докази. Постав хоч кілька запитань. Перетелефонуй, коли дізнаєшся для початку справжнє ім’я постраждалої. Тоді я спробую допомогти.

Коли я поклав слухавку, сидіння здригнулось і з-під підлоги почувся протяжний повільний скрегіт, коли колеса ожили та зрушили на кілька сантиметрів. Через гучномовець, як я зрозумів, вбудований у дах, пролунав голос. Джульєтт підняла очі від книги.

— Пані й панове, ласкаво просимо на борт «Гана». Ми вирушаємо з Берріми за п’ятнадцять хвилин. Будь ласка, долучайтеся до нас у лаунж-барі, щоб привітатись і зустрітися з персоналом, а також випити чаю чи кави у вільний час. І дозвольте нам особливо привітати Австралійський фестиваль авторів детективів, який доєднався до нас на свій п’ятдесятирічний ювілей. Будь ласка, мінімізуймо кількість убивств.

— Гарний лозунг, — сказала Джульєтт, одягаючи джемпер і беручи блакитний Симонин шарф. — «Мінімізуймо кількість убивств».

— До слова про мінімуми: я написав кілька слів. Перерва? — спитав я, знаючи, що поки не заслужив жодної.

Джульєтт вистачило здорового глузду не питати, яким чесним я був у визначенні кількох слів. Вона кивнула, і я підвівся, але вона загородила мені двері. Поклала обидві руки мені на плечі, нахилилась і поцілувала мене в щоку.

— Знаю, ти напружений. По-перше, думаю, тобі потрібно припинити думати про Мактавіша. Не турбуйся про якусь дурну анотацію. Подумаєш про це після того, як напишеш книгу. До речі, повір мені, ідея сюжету прийде.

Я був здивований, що моїм обличчям розлилося тепло, а на шиї з’явився рум’янець. Дивлячись на порожню сторінку, ви можете почуватися самотньо. Я не був готовим до того, як відреагую, коли хтось просто скаже мені, що це не так. Я кивнув. Джульєтт ніжно обійняла мене.

— А як ні, це теж нормально. Можеш усі чотири дні просто дивитись у вікно, якщо хочеш. Або витрать їх на письмо. Але ми проводимо їх разом. Тож мінімізуй сум, гаразд?

Я кивнув і зумів прохрипіти:

— Дякую за підбадьорення.

— Чистий егоїзм. — Вона всміхнулася. — Якщо ти збираєшся впасти в меланхолію на всю подорож, то будуть довгі чотири дні. Бо щойно цей шмат металу рушить, ми — в його пастці.

Розділ 4

Ми влилися в натовп, який повільно рядком просувався вузьким коридором. Це нагадувало радше чергу в поштовому відділенні, ніж початок відпустки. У наступному вагоні чоловік перед нами поплескав по своїх кишенях і сумно оглянувся на двері купе, лише за кілька метрів, тоді змирився, що ситуація грає проти нього. Я впізнав це за тим самим поглядом, яким Джульєтт дивиться на мене щоразу, коли ми заднім ходом виїжджаємо з під’їзної доріжки вдома. Це не сексизм, до речі. Я відмовляюся бути чоловічим персонажем, який зневажливо говорить про забудькуватість своєї дівчини. Згадую про це, тому що це сюжетний момент.

Після ще двох спальних вагонів коридор вивів нас до бару. Поки що цей вагон був найпросторішим. Уздовж стін розмістилися бордові й коричневі диванчики заввишки до стегна, що межувалися з парами обертових крісел і, вглиб вагона, барними стільцями — усе надійно прикручено, щоб устояти під час руху поїзда. Сам бар був схожий на той, який зустрінеш у спікізі[3]: з дерев’яними панелями спереду, стелажами алкоголю позаду та келихами, що звисають. Джульєтт передбачала, що місця тут будуть популярні, і зайняла нам два крісла біля східного вікна, крізь яке пробивався косий промінь сонячного світла. Між нами стояв крихітний столик, не більший за книжку. Усе було в три чверті звичайного розміру згідно з компактним дизайном у поїзді: край сидіння впирався мені в стегна замість колін. Це не означало, що воно було незручним, але я почувався, ніби в гостях у гобіта.

Гості дедалі дужче заповнювали вагон, тож я радів, що ми знайшли місця. Повітря сповнювали голоси: загальний гомін заколисував і змішувався з дещо вищими за тоном, надто захопленими вигуками «Так приємно познайомитися!». За барною стійкою, перекриваючи все це, стомлено рипіла кавомашина, ніби не зголошувалася пів тижня обслуговувати вагон, повний письменників. На полиці з алкоголем я помітив порожню на три чверті пляшку горілки, яка теж не здавалася готовою до такого випробування.

Джульєтт накинула блакитний шарф на спинку крісла й пішла до бару, щоб почастувати нас кавою. Була неабияка черга, і дівчина, що обслуговувала, — та сама, яка раніше на платформі наче прасувала своє вбрання долонями, — мала дуже заклопотаний вигляд.

Я оглянув решту гостей і припустив, що наш вагон O був середнім із трьох між баром і задньою частиною поїзда (оскільки P був позаду, а ми пройшли через N). Це приблизно тридцять осіб, хоча я також помітив людей, які заходили до вагона з боку бару, що означало наявність купе ближче до локомотивів і могло подвоїти кількість присутніх. Якщо вирахувати шість письменників — учасників фестивалю та їхніх гостей, — лишиться не так багато глядачів. Те, що фестиваль відзначав свою п’ятдесяту річницю, очевидно, виправдовувало витрати на нього, оскільки це явно не був традиційний захід, який заробляє з продажу квитків. Можливо, саме тому вдалося організувати фестиваль у такому дорогому місці: відвідувачам пообіцяли неформальне спілкування, зазвичай не передбачене на подібних заходах. Спільні обіди, напої та спілкування з письменниками — шанс для кожного разом розслабитись і відпочити в невимушеній атмосфері. Це виявилося б правдою, якби можна було вважати вбивства й участь у них способом розслабитись і відпочити в неформальній атмосфері, тож принаймні кожен окупив би свої витрати.

Я спробував оцінити присутніх, щоб зрозуміти, як розвиватимуться події мого довгого вікенду, або, точніше, кого з них — озлобленого роками відмов видавців, із замизканим кавою рукописом у руках, який у вас готові будь-якої миті пожбурити, — краще уникати. У вагоні витали святкова атмосфера й передчуття відпустки, супроводжувані фразою «А десь зараз уже п’ята вечора» і келихом шампанського, який ти насправді не хочеш, але все одно береш на відповідний знак того, що готовий весело провести час. Ще не було навіть сніданку, а алкоголь уже пропонували. Та для більшості це не мало значення. Зрештою, відпустки — це витончений привід посвяткувати, яким намагаються виправдати залежність. Група з трьох сивоволосих жінок, що зайняли цілий столик, цокалася келихами серед захоплених вигуків і сміху, наче на підтвердження цієї теорії.

Відповідно до моєї шпаргалки щодо структури, для того, щоб грати чесно, у мене закінчуються слова, відведені для представлення жертв (и), убивць (і) та підозрюваних. І боюся, що принаймні у двох категоріях поки що бракує інформації. Тож зараз я скористаюся нагодою, щоб швиденько оглянути вагон.

З огляду на те, що я досі не впізнав усіх письменників, єдиною спільною характеристикою, яку міг знайти, був вибір напою: кава чи шампанське. Тому почну з цього.

Шампанське:

• Чоловік, старший, але не старий, сидів на двомісному диванчику навпроти мене, в окулярах у золотій оправі та з бородою, у рівних пропорціях рудою і сивою. Один келих ігристого був у його руці, інший, повний, стояв перед вільним місцем навпроти нього.

• С. Ф. Мейджорс, яку я впізнав за фотографією із сигнального примірника Джульєтт, була одягнена у світло-сірий брючний костюм, що пасував радше для суду, ніж для свята, і мала чорне волосся, зібране у хвіст. Вона здавалася надто серйозною, з огляду на недопитий келих шампанського в руці.

• Брюнетка із зачіскою «боб», у блузці, прикрашеній орнаментом із локальної флори, грала на телефоні, затиснута в кутку диванчика за столиком грубих старших дамочок, і намагалася не звертати на них уваги. За зусиллями, яких вона докладала, щоб тримати себе в руках, я визначив її як письменницю: Ліза Фултон — шляхом виключення.

Кава:

• Енергійний чоловік із худорлявими руками й ногами, віком за сорок, через згорблені плечі схожий на айтівця або черепаху, чию голову от-от проковтне панцир, оглядав вагон, указуючи якійсь жінці на кожного письменника. У тої було кучеряве волосся, зібране в пучок; два кучері спадали обабіч щік, наче рамка для картини. Я припустив, що це його дружина приблизно одного з ним віку. Вона люб’язно, але без особливого зацікавлення кивала, наче чоловік пояснював їй передісторії персонажів із «Зоряних війн». Я легко з ним визначився й додав його до категорії фанатів.

• Жінка, яка виглядала надто молодою, щоб насолоджуватися такою подорожжю чи хоча б дозволити її собі, ліниво помішувала своє капучино й читала примірник «Мізері» Стівена Кінга в м’якій палітурці. Спочатку я припустив, що вона студентка університету, але вирішив, що просто здається молодшою за свій вік, і зупинився на думці, що вона, ймовірно, дипломована піарниця, оскільки вибрала припустимий для роботи безалкогольний напій і вдягнула футболку із шотландським прислів’ям «Сліпому коневі — що кивок, що підморгування…», що безпосередньо асоціювало її з романами Мактавіша про детектива Морбунда.

• Невисокий кремезний чолов’яга в кольорових підтяжках, безумовно письменник, судячи із чудернацького вбрання й того, що він писав у блокноті, був, найімовірніше, Аланом Ройсом.

І до жодної категорії не належав Вольфганг, який стояв на самоті в маленькій ніші біля барної стійки. Він тримав келих криваво-червоного вина й постійно із сумом вдихав його аромат.

Я помітив, як Джульєтт обережно несла до нашого столу дві чашки кави, що брязкали одна об одну. Із решти гостей, на яких очікували, не спромоглася прийти Симона — зустрічі й вітання не були в її стилі, — через що для Джульєтт не мало сенсу приносити її шарф. Я також не зміг побачити Генрі Мактавіша. Був упевнений, що Алан Ройс і Ліза Фултон — це ті, хто тримався осторонь, по одному-двоє, і хто, як і я, мав вираз обличчя, наче водночас оцінював решту присутніх і намагався вирішити, чи є ще час зійти з поїзда.

Боюся, тут я порушу власне правило. Такі детективні романи, як цей, чесні лише тоді, коли всі карти викладено на стіл від початку, так би мовити, а я не зумів належним чином представити всіх до свого самонакладеного обмеження в десять тисяч слів, які ось тут уже всі використані. Бракує ще когось важливого.

Я відчув на своєму плечі руку.

— Ваша книжка вдалася, — сказав чоловік років за шістдесят, не велетень, але достатньо високий, щоб нависнути наді мною, поки я сидів у гобітовому кріслі; той самий, який поплескав себе по кишенях, коли вийшов із купе. Він був ошатно вбраний у смокінг і шкіряні черевики, мав розстебнутий комір на сорочці, послаблену темно-синю шовкову краватку-метелик і нетутешній акцент — англійський. Він говорив із переконанням, що гучність дорівнює значенню. Що для чоловіка, який, здавалося, вважав усе сказане ним важливим, означало «голосно».

Я збагнув, що люди іноді говорять про те, як ваша книга вдалася, коли не хочуть робити прямий комплімент. Це звучить як комплімент, але це лише спостереження. Є різниця, наприклад, між «який гарний вигляд ти сьогодні маєш» і «я чув, що ти модель».

Мені не сподобалося, як він це сказав — майже глузливо, з насмішкою.

— Дуже приємно, що вона знайшла свою аудиторію. — Я вибрав смиренність у відповідь на його агресію. — Перепрошую, — простягнув руку, — гадаю, ми ще не знайомі.

— Вас веде Симона, так?

— Ернест, — представився я, щоб не здаватися власністю Симони.

— Так. Ернест. — Він ніби погоджувався, що моє ім’я насправді було таким. Обвів поглядом вагон, бурмочучи. Його фрази мали здатність накладатися одна на одну, втрачалися ланки між думками та словами: його мовлення нагадувало текст першої чернетки. — Гарні обсяги продажу. Добре опубліковано. Її тут немає?

Я зрозумів, що чоловік дивиться на блакитний шарф, накинутий на порожнє сидіння. Він його впізнав.

— А! Ні, ми мали це повернути.

— Гаразд. Тож поки я тут… — Він зробив паузу, нахилився і стишив голос. — Слухайте, я хотів би скористатися нагодою, щоб перепросити за нашу маленьку… нечемність.

— Не думаю, що ми зустрічалися, — збентежено відмахнувся я. — Немає потреби перепрошувати.

— Ну, це не ввічливо. Але ми не можемо таке контролювати, погоджуєтеся? Та й ми ж усі дорослі люди. Так? А ваша книга… ну, вона не для всіх. З іншого боку, я завжди казав йому бути активнішим в інтернеті. Тож, гадаю, це хоч якийсь початок.

Я досі не був упевнений, за що він перепрошував, але це було, безперечно, одне з найневвічливіших перепрошень, які я приймав.

Він чхнув, тильним боком долоні витер носа.

— Алергія, — вибачливо пояснив. Це було набагато ввічливіше, ніж те, як він щойно намагався перепросити.

— Мені дуже шкода, та, — я вказав собі на груди, — я Ернест Каннінґем. І список скарг у мене доволі короткий. Тож якщо ви не той хлопець, який заднім ходом зачепив мою машину два тижні тому і для якого слідувати за мною аж сюди для перепросин було б занадто, гадаю, ми квити.

Я помітив, що Джульєтт спіймала на розмову Мейджорс, і побажав, щоб вона поспішила мене врятувати.

— Звісно. Я маю представитися. — Він поправив краватку і знову чихнув. Його очі були ледь почервонілі. Якщо чесно, він мав такий вигляд, ніби його від чогось попускає — і мова не тільки про зухвальство. Він нарешті узяв мою руку й потиснув її. — Ваєтт Ллойд. Власник видавництва «Джеміні». Публікую…

Раптом із бару почувся галас.

— Це все включено, так? — вигукнув чоловік із невиразним шотландським акцентом. — Якщо я хочу пляшку, просто дайте мені пляшку.

Я бачив лише його широку спину у твідовому піджаку, але наказний тон, властивий комусь, уже звиклому питати людей, чи знають вони, хто він такий, дав мені розуміння: це Генрі Мактавіш — найбільша принада фестивалю.

— Я публікую це, — закінчив Ваєтт, повертаючись до галасу й підіймаючи брови. — Ви часом не маєте при собі антигістамінних препаратів? — Він дістав із кишені маленький білий пакунок. — Джаспер дав мені ці, але вони відстій.

Я глянув на бренд.

— Ну, це тому, що вони від морської хвороби, а не від алергії.

— Дідько. — Він знову чхнув, а потім повернув голову й глянув із-за свого плеча на те, що відбувається в барі. — Краще піду розберуся. Радий, що ми змогли це залагодити. Як побачите Симону, — він обернувся, — перекажіть, що я її шукаю.

Я з розумінням усміхнувся, хоча насправді був спантеличений, адже досі не второпав, що саме ми залагодили. Зараз я дужче, ніж будь-коли, почувався не у своїй тарілці, бо якби справді був у своїй, то мав би знати — як того явно очікувала Симона, — хто такий Ваєтт. Я знав, що видавництво «Джеміні» — велика компанія, яка базується у Великій Британії, але має підрозділ в Австралії. Вони побудували свій бізнес, видаючи здебільшого Мактавіша. Їхні інші автори, наприклад Ройс, здобули популярність завдяки зв’язкам із ним. Тепер я знаю, що Ваєтт, який відкрив світу Мактавіша, став завдяки цьому співвласником видавництва. Він знайшов час, щоб підійти й поговорити зі мною, а я відповів жартами? Відмахнувся від нього? Я прокрутив нашу розмову в голові й відчув (це безглуздо, адже в мене вже був видавець), ніби все зіпсував. Очевидно, я досі не знався на тому, як грати в соціальні ігри, коли ти автор.

Ваєтт пішов у бік галасу, де Мактавіш щойно відштовхнув руку чоловіка в жилеті з червоним верблюдом, яку той заспокійливо поклав йому на плече. Мені залишився повний вагон письменників і вже завершена перекличка. Підозрювані: є. Постраждалі: є. Вбивця (-і?): є.

Розділ 5

Джульєтт нарешті вмостилася на сидінні й із полегшенням та спрагою мандрівника, який щойно перетнув пустелю, сьорбнула свій флетвайт.

— О боже, — мовила вона. — Мені довелося просто-таки збрехати С. Ф. Мейджорс. Сказала, що майже закінчила читати її книгу. — Вона обернулася, щоб переконатися, що поблизу нікого немає й ніхто не почує. — І що мені сподобалося.

— А хіба ні?

— І гадки не маю. Я прочитала сторінки зо три. Здається, написано добре. Але мене не відпускає відчуття, що тут буде один із тих сюжетних поворотів, коли виявляється, що оповідач від першої особи весь час був мертвий.

Я подивився на неї і повеселішав. Це суперечило одному з найочевидніших правил чесної гри в детективах.

— Жодних привидів.

— Я знаю, скажи? Жодних клятих привидів. Психологічні трилери в наші дні не мають дотримуватися жодних правил. Я взагалі не мала нічого казати, але намагалася заповнити паузу. Тепер мені доведеться написати їй той клятий відгук. — Вона одним ковтком випила половину кави й на секунду заплющила очі. — У цьому місці панує хаос. Мактавіш хоче нажертися віскі, а та бідолашна дівчина спереду, схоже, вперше користується кавоваркою. І вона не в захваті від того, що він ставиться до неї як до особистої прислуги. Вибач, що я так довго. Як ти тут?

— Познайомився з Ваєттом Ллойдом. — Я кивком указав на нього — раптом Джульєтт його не знає. Але вона, схоже, зрозуміла, про кого мова, навіть не глянувши. — Видавець Мактавіша.

— Так, я думала про нього, ще коли Симона згадувала. Хіба не марнотратство для такої поважної особи проводити чотири дні на фестивалі? Автори до нього приходять, а не він до них. — Вона знизала плечима. — Можливо, у нього справи з Мактавішем. Про що ви говорили?

— Насправді це була така дивна розмова. — Я всміхнувся. — Він перепросив.

— А. — Джульєтт замовкла, як людина, яка не зрозуміла щойно розказаного жарту. Її вилиці трохи напружилися. Потім вона зчитала вираз мого обличчя й розслабилася. — То ти це добре сприймаєш… Дуже благородно з твого боку. Яке полегшення.

— Що саме я добре сприймаю?

Чашка Джульєтт зупинилася на півшляху до рота.

— Хіба ти щойно не сказав, що він перепросив?

— Так, і саме це мене так насмішило. Бо це абсурд. — Я почувався коміком, який відчайдушно намагається втримати увагу натовпу, і єдиний вибір — подвоїти жарт і зробити щось смішне силою волі. Це ж було кумедно, хіба ні? — Він, мабуть, сплутав мене з кимось іншим. Я й гадки не маю, за що він перепрошував.

Джульєтт почухала чоло і всмоктала повітря крізь зуби.

— То ти не бачив цього, правда?

— Не бачив чого?

— Вибач, Ерне, я просто подумала, що ти не в тому настрої…

— Не в тому настрої для чого?

Нашу розмову перервав гучний плескіт у долоні. Той із персоналу, хто заспокоював Мактавіша, тепер привертав увагу всіх у вагоні. Капелюх акубра[4] щільно сидів на його голові, а з-під нього, наче ліани, звисало волосся. Рукави його сорочки були підкочені й відкривали жилаві м’язисті передпліччя: цей тип міг би втримати і вівцю під час стрижки, і невдоволеного шотландця-алкоголіка. Він дочекався, поки присутні затихнуть, — столику грубих старших дамочок знадобилося найбільше часу, — і тоді широко розвів руками.

— Гості, — почав він, і я впізнав голос із гучномовця в поїзді, — від свого імені й від імені моєї команди хочу привітати вас із початком нашої історичної подорожі на борту «Гана». Пропоную згадати корінних володарів тих земель, якими пролягатиме наша подорож, включно з моїм народом, народом Аранда, чиї землі вам відомі як Аліс-Спрінгс, і народом Ларракія, на землі якого ми сьогодні починаємо нашу експедицію. — Він зробив паузу під оплески. — Мене звуть Аарон, я керівник вашої подорожі. Сподіваюся, ми близько познайомимося протягом наступних чотирьох днів. Я до ваших послуг, як і Синтія, — він показав рукою за барну стійку, — яка стежитиме, щоб рівень кофеїну або алкоголю у вас не знижувався. Тож із нас двох вам краще триматися саме її.

Присутні відреагували на це хихотінням, що відповідало стандартним очікуванням щодо реакції на паузи й усмішки під час офіційної промови.

— А тепер найцікавіше, — продовжив Аарон. — Кінець нашого потяга має особливий привілей розміщати учасників п’ятдесятого, ювілейного Австралійського фестивалю авторів детективів. — Лунають оплески. — Ця подорож дасть змогу зазирнути в блискучі й захопливі думки деяких із найкращих письменників країни. — Оплески. — Ми незабаром вирушаємо, а опівдні відбудеться перша зустріч — панельна дискусія із усіма запрошеними авторами.

Він знову зробив паузу, але присутні вже втомилися аплодувати, тож чулися лише поодинокі оплески невтомних гостей.

— Перш ніж почнеться найцікавіше, ми подамо сніданок, — додав Аарон, і це оживило оплески, викликавши, мабуть, найзахопленішу реакцію. — Письменницький фестиваль обслуговують вісім вагонів, зокрема цей бар, ресторан «Королева Аделаїда» й вагон люкс, який ми спеціально позичили для цієї подорожі в наших друзів з «Індіан Пасифік»[5]. «Ган» сьогодні оснащений двома локомотивами й тягне тридцять п’ять вагонів, маючи довжину сімсот вісімдесят метрів і загальну вагу одна тисяча чотириста п’ятнадцять тонн.

Я очікував, що люди будуть розчаровані тим, що замість сніданку їм подали статистику, тому здивувався, почувши в натовпі шепотіння — водночас зацікавленість та одностайність, ніби кілька людей чухали підборіддя й погоджувалися: «Так, гадаю, це відповідна вага для такої подорожі». Це було мені наукою щодо аматорів, яку я вже мав би засвоїти: кожен вважає себе експертом.

Аарон далі перелічував цифри, і я швидко збагнув зі згорблених спин і зосередженого погляду деяких гостей, що друзяки-фероеквінологи Енді вважали цю нудну тираду про дані неймовірно захопливою.

— Упродовж нашої подорожі завдовжки дві тисячі дев’ятсот сімдесят дев’ять кілометрів ми сподіваємося використати сімдесят п’ять кілограмів білого морського окуня, шістдесят два кілограми сиру й понад тисячу пляшок вина, — останнє викликало скромне захоплення серед галасливих пенсіонерів, — і приблизно сорок тисяч літрів пального.

У відповідь на це знову пролунало бурмотіння від безперечно вчених експертів із пального, потрібного для такої подорожі, цього разу з ноткою недовіри (це було просто визначити за пониженням шепоту на пів тону): «Я припускаю, що вони могли б зробити це і за тридцять дев’ять тисяч літрів, якби оптимізували двигуни».

— Сподіваюся, вони користуються купонами на знижку, — прошепотіла Джульєтт, нахилившись уперед.

Я гигикнув, і це привернуло до нас увагу Аарона, а отже й решти присутніх.

— Чи було у нас запитання? — Бортпровідник щиро мав це на увазі й не хотів змусити нас ніяковіти, але всі голови обернулися до нас.

Щоки Джульєтт спалахнули.

— Ой, вибачте. Просто жарт.

Коли Аарон продовжив ніжно нам усміхатися, вона додала:

— Я просто подумала, що вам стануть у пригоді купони… на пальне… Чотири центи за літр на сорок тисяч літрів… це солідна знижка.

Ніщо так не вбиває жарт, як надмірне пояснення. Кілька гостей посміялися, але я помітив одного пасажира, який ошелешено дивився на нас, наче обурився, що ми наважилися пожартувати про щось таке важливе, як кількість пального.

Поштовх вагона врятував Джульєтт від будь-яких подальших принижень. Труснуло так сильно, що ті, хто стояв, на мить втратили баланс і похапалися за спинки найближчих сидінь. Усе супроводжував скрегіт — пробуджувалися тисяча чотириста тонн металу. У вікнах поповзли краєвиди.

— Гадаю, це був мені знак завершувати, — сказав Аарон. — Лише одне застереження: час від часу ви можете бачити дим. Він може бути далеко, а може виявитися ближче, ніж хотілося б. Не панікуйте. Ці лісові пожежі природні, хоча, чесно кажучи, їх запалюють навмисно.

Це викликало легку паніку, на яку бортпровідник, очевидно, і сподівався, і він усміхнувся:

— Вірите чи ні, але наш маленький палій — пташка. Коршун, якщо бути точним. Вони вишукують лісові пожежі та збирають палаючі палиці, щоб перенести й кинути їх на ділянки із сухою травою. Щойно ті загоряються, коршуни полюють на гризунів, які втікають. Отже, не варто хвилюватися, коли побачите вогонь, — хіба що на борту поїзда!

Аарон жестом показав на вагон-ресторан.

— Сніданок подадуть, коли вам зручно.

Найголодніші швидко встали, але я був радий хвилинку посидіти. Тепер, коли ми рушили, мене злегка охопили чари подорожі. Дивлячись, як дротяні огорожі вокзалу Берріми промайнули повз і змінилися незайманим блакитним небом та яскравою зеленню, що розрослася в дощовий сезон мусонів, слухаючи розмірений стукіт коліс, що котилися коліями під нами, смакуючи гарячу каву, я мав зізнатися, що відчув магію. Я почувався шикарно.

Насправді я був майже зачарований. Мені знадобилося ще принаймні п’ятнадцять хвилин, щоб згадати: мушу запитати Джульєтт, що саме вона приховує про Ваєтта Ллойда.

Розділ 6

— Одна зірка?!

Від люті я ледь не кинув телефон через стіл, наче він був розпеченим вугіллям. Я щойно відкрив інтернет-браузер. На екрані висіла сторінка моєї книги «Усі в моїй родині — вбивці» на Goodreads, із новим опублікованим відгуком. Той був із маленькою червоною зірочкою. Тільки з однією.

— Одна клята зірка?! Що він собі думає?

— Ерне, — м’яко сказала Джульєтт, — гадаю, ти надто гостро реагуєш.

Я озирнувся. Кілька людей підняли голови від своїх сніданків та обернулися на мій емоційний спалах. Вагон-ресторан був обладнаний дюжиною (чи близько того) чотиримісних столиків із відкидними сидіннями. Білосніжні скатертини й відполіровані срібні столові прибори виблискували в променях сонячного світла, що пробивалося крізь панорамні вікна, а стелю оздоблювали нефритово-зелені світлодіодні стрічки. Я помітив, як Генрі Мактавіш снідає в дальньому кутку з Ваєттом і — що дужче мене розлютило — Симоною. Усі схилилися над столом: спини згорблені й нагадують крила грифа. Ця поза призначена виключно для інтриг.

Я намірився підвестися, але Джульєтт торкнулася моєї руки й багатозначно кашлянула. Я простежив за її поглядом і вразився, побачивши, що схопив лівою рукою ніж. Таке було радше рефлексом — схопити щось поблизу, коли підводишся, — але це так мене здивувало, що я з брязкотом впустив ножа.

— Трохи старої крові родини Каннінґемів досі в мені, — виправдався я так невимушено, як тільки був здатен. Відклав телефон, і Джульєтт перевернула його екраном донизу, щоб червона зірка не дивилася на мене. Їй не варто турбуватися: та зірка вже закарбувалася на моїй сітківці.

Сьогоднішня дата. Одна червона зірка. Одне слово внизу: «Огидно». Автор відгуку — Генрі Мактавіш.

У пам’яті вигулькнули перепросини Ваєтта: «Ну, це не ввічливо. Але ми не можемо таке контролювати, погоджуєтеся?».

— Можливо, у нього палець зіслизнув, — припустила Джульєтт.

— У слові «огидно» шість літер.

— Я мала на увазі зірочки.

— То зайти на сайт, ввести назву моєї книги, відкрити потрібну сторінку, увійти в поле для створення відгуку й набрати його він здатен, а потім промахується й тисне на крайню ліву зірку замість крайньої правої?

Я дивився на стіл Мактавіша. Про що, в біса, вони говорили? Як моя агентка могла підійти до них і по-товариськи спілкуватися після такого?

— Ерне? — Цього разу Джульєтт клацнула пальцями перед моїм носом.

Синтія почула це та сприйняла за сигнал підійти. Тепер ми почувалися, наче замовляємо собі панкейки та яєчню-бовтанку класично-церемонними жестами.

— Вибач, — сказав я, коли ми знову залишилися наодинці. — Я просто… намагаюся це перетравити. І давно він уже висить?

Вона похитала головою.

— Не думаю. Я побачила його лише в нашому купе, саме перед тим, як ми пішли на сніданок. Не хотіла тебе засмутити. Я не приховувала цього… навмисне. — Вона стиснула губи в заклику до розуміння. Я пригадав, як вона просила мене забути про звернення до Мактавіша по відгук.

— Вибач, — сказав я. — Не варто було на тобі зриватися.

— Це доволі справедливо. Хоча, — вона подивилася на сервірування столу, — я, мабуть, мала сказати тобі, коли під рукою не буде ножів. Тільки пам’ятай, рецензії читають лише самі автори й інші автори.

— Саме про це я і хвилююся, — сказав я, а потім зізнався: — Я сподівався, що трохи краще впишуся в середовище.

Це прозвучало по-дитячому, але я хвилювався про це з моменту запрошення. Усі інші учасники опублікували кілька книг або мали численні нагороди; вони були письменниками. А я просто опинився там, де одна купа людей вбила іншу купу людей, і записав усе це. Я й до цього почувався самозванцем, а тепер точно знав, що принаймні один із моїх сучасників теж вважав мене ним. Я подумав, що незабаром і решта доєднається.

— Ти ще навіть не з усіма познайомився…

— Я не… Я не знаю, чи заслуговую бути тут.

Авжеж, було ще дещо, крім цього, але це був найлаконічніший спосіб висловити обидва занепокоєння в одному реченні. Хай там як, приблизно стільки я був готовий визнати.

— Гей! Твоя книга така сама хороша, як і будь-яка з їхніх. Крім того, за кілька годин у нас не буде мобільного зв’язку. Ніхто навіть не побачить…

— Схоже, старий шотландець добряче вам вичитав. — Капловухий чоловік у різнокольорових підтяжках, який, як я підозрював, був Аланом Ройсом, простягнув мені руку й довів, що я не помилився. — Алан Ройс. Ви не заперечуєте?

Він не дочекався ані відповіді, ані потиску руки й із буркотінням вмостився на сидіння навпроти Джульєтт. Через кремезну статуру йому було незручно сидіти в тісноті біля столика. У його вухах росло більше волосся, ніж на всій голові. З них стирчали такі довгі волосинки-антени, що, гадаю, навряд чи він міг їх не помічати. Імовірно, вони виконували певну функцію, подібно до котячих вусів, з огляду на те, що, можливо, периферійний зір у нього був обмежений через крихітні, як у плюшевого ведмедика, очі. Умостившись, він озирнувся — або то він так свої вушні антени застосовував — і клацнув до Синтії. Я зніяковів: тепер вона точно вважає наш столик столиком клацарів.

Поки він замовляв, я звернув увагу на блокнот, який він усюди носив із собою і поклав розгорнутим на столі. Там був безлад із нотаток, але я помітив записане великими літерами: «МІНІМІЗУВАТИ ВБИВСТВА», а поруч — запитання «НАЗВА?». Під цим був список імен, включно з моїм і Джульєтт, і марковані списки з описами. Біля мого імені він написав: «обличчя янгола: широкі, часто розгублені очі, несолідний». Біля імені Джульєтт — «пташка не його польоту». Можливо, саме тому я так докладно описував волосся у його вухах. Автори люблять підмічати нюанси. У нього також був список нотаток про поїзд, які ви вже читали в моїх описах. Є так багато способів описати вагон: «смарагдово-зелений ковролін; у разі надзвичайної ситуації потягнути тут; сокира; запас білого морського окуня — 75 кг». Він навіть обрізав жарт Джульєтт, написавши: «купон на пальне».

Він спіймав мене на читанні й захлопнув блокнот. Автори люблять приховувати свої ідеї.

— Ви пишете криміналістські трилери, правда? — Джульєтт змістила фокус теми з рецензії.

— Мій герой — судмедексперт, якщо ви це маєте на увазі. Доктор Джейн Блек: одинадцять книг, три повісті.

— Я колись любив CSI[6], — сказав я.

Алан закотив очі.

— Мені більше подобається думати, що я пишу романи про суспільство, моральну деградацію та людяність, а сам злочин лише запускає більш… — він зробив паузу у явній спробі справити враження, — просвітлену розмову про деякі реальні проблеми. Уся ця CSI-шна маячня здається мені доволі, — його губи скривились у жорстокій посмішці, коли він навмисно добирав наступне слово, — огидною.

Казати все це було надто самовпевнено з боку того, хто, як я пізніше дізнався, написав повість, у якій доктор Джейн Блек подорожує в часі та проводить судове розслідування вбивства динозавра. Влучну репліку у відповідь допомогли би придумати і ретроспектива, і гугл, але, враховуючи, що в мене не було ні того, ні іншого, я міг відповісти лише поглядом, що виражав нерозуміння.

— Знаєте, ви хочете одиницю, — вів далі Алан, не звертаючи уваги на мою наїжаченість. — Або, очевидно, п’ятірку. Тому що зможете використовувати обидві для реклами. Двійка — ну таке, просто погані новини. Але одиниця — це лихо, що творить історію. Люди будуть схильні пересвідчуватися, чи так усе погано.

— Ви можете здивуватися, Алане, але від цього мені не легше.

— Знаєте, що Ваєтт Ллойд чотири рази відхиляв мій перший рукопис, перш ніж погодився опублікувати його? — Насправді мені таки стало трохи легше. — Це все частина гри.

— Ви вже мактавізовані? — почули ми жіночий голос. Його власниця підійшла до Алана й вирішила доєднатися до розмови. Вона дивилася на мене, коли говорила, а отже, теж бачила відгук. — Ернесте, так?

Я кивнув.

— Я Ліза. — (Не те щоб я вихвалявся, але мені вдалося правильно ідентифікувати її у своїх припущеннях.) — Ви, мабуть, інші автори? Я б краще не сідала з гостями.

— Рада познайомитися. Джульєтт.

— Навзаєм.

Вони потиснули одна одній руки.

— Алан… — Ройс чекав надто довго в надії, що його впізнають. — Ройс.

— О, той хлопець, що пише про криваві розтини. Моя мама читає ваші книжки.

Це ще один із тих видавничих компліментів: «Я сам не став би, але хтось із моїх знайомих вас читає».

— Мені більше подобається думати, що я пишу про суспіль…

— Мактавізований? — простогнав я. — Боже, так погано, що це прикметник. Є хоч хтось, хто того відгуку не бачив?

— Не хвилюйтеся, — відповіла Ліза, — відгуки читають лише…

— Усі в цьому поїзді.

— Слухайте, ви не єдиний, хто отримав відгук, — сказав Алан, ніби це було змагання. — Він нам усім по одному дав.

— Справді? — У моєму голосі звучала жалюгідна надія, що з кимось моє горе можна розділити.

— Ну, не по одиниці всім, а кожному по відгуку. Усім учасникам фестивалю. Мені поставив четвірку, — Алан підніс вказівний палець, — але її можна сприймати як п’ятірку.

— Може, він промахнувся, — тихо сказала Джульєтт.

— Що він написав? — не втримався я.

— Лише одне слово, як і вам: «Абсолют».

— Можливо, Ернестові вже досить розмов про відгуки, — втрутилася Ліза. Очима вона висловила мені співчуття.

— О, припиніть. Ніби ви не хочете про свій поговорити!

Вона подивилася на стіл.

— Я й справді не хочу.

— П’ять зірок! — Алан показав Джульєтт п’ять коротких пальців. — «Надзвичайно», так?

— Щось таке.

— Це дивно. — Джульєтт узяла мій телефон і погортала кілька сторінок. Запропонувала мені глянути. — Його профіль узагалі неактивний. Він буквально ніколи не лишав нікому відгуків до сьогоднішнього ранку, а потім лишив аж п’ять кожному з вас. Усім одразу.

У профілі Мактавіша я побачив, що він справді зробив лише п’ять оглядів, і всі — сьогодні вранці. Єдина опублікована книга Лізи Фултон, «Баланс правосуддя» — юридична драма двадцятиоднорічної давнини, про викрадачку автомобіля, яка зазнала сексуального насильства з боку судді, що розглядав її справу, мала п’ять зірок зі словом «Надзвичайно». Книга Алана Ройса «Холодна шкіра: доктор Джейн Блек № 11» мала чотири зірки та слово «Абсолют». Поки що все точно. Майбутня книга С. Ф. Мейджорс, «Таємничий незнайомець» — психологічний трилер, який зараз читала Джульєтт, мала тризірковий рейтинг і, знову таки, єдине слово: «Маячня».

— Він розставив нас рядком, — сказав я ще до того, як перевірив рейтинг Вольфганга. Він отримав, як я й очікував, двійку.

— «Божественно», — продекламувала Джульєтт, стоячи поруч зі мною.

— Читається як п’ятірка, — сказав я. «Божественно» було дивним словом для компліменту в огляді з двома зірочками. Хіба що контекст був «Я краще богові душу віддам».

— Сумніваюся, що Вольфганг це бачив, — сказала Ліза. — Серйозні письменники не так багато зависають в інтернеті, як ми. На вашому місці я б не казала йому.

Ми із Джульєтт кивнули на знак згоди. Нікому не потрібне схвалення сторонніх людей, коли маєш лаври й нагороди. Вольфганг писав книжки, які не перепрошували й не задовольняли читачів, ніби казав: якщо його твори для тебе заскладні (а для мене так і було), це твоя особиста провина.

— А рейтинг не такий і справедливий, еге ж? — уїдливо мовив Алан, повертаючись до Лізи. — П’ять зірок? Та ну? — Він зрозумів, що сміється сам, і прикусив язика. — Що? Ти завжди була його улюбленицею.

Ліза мала такий вигляд, ніби збиралася вдарити його, перш ніж Джульєтт втрутилась і розрядила ситуацію.

— Це не змагання. Це навіть не думка критика. Просто один чолов’яга сидить за клавіатурою і намагається з вами погратися — на що ви всі, до речі, клюнули. Це просто безглуздо.

Щоб ви знали, це не зовсім безглуздо. Я уточнюю, бо саме так думав тоді й навіть зараз, описуючи все це знову — хоча і з інших причин, — дотримуюся цієї позиції.

— Мене це не турбує, — нарешті погодився Алан. — Він може поставити мені й одиницю, я все одно про це не хвилююся. Відгук на книзі набагато важливіший, ніж онлайн-огляд.

— Він напише вам відгук на книгу? — На власний подив, я неправильно зробив наголос, і Алан похитнувся.

— І що саме ви маєте на увазі під цим?

Я м’яко пояснив свою думку:

— Я думав, що Мактавіш не пише відгуки на книги, от і все.

— А він і не пише. — Алан тепер мав самовдоволений вигляд дитини, яка знала таємницю. — Якщо він не винен тобі послугу.

Принесли їжу, що перешкодило йому далі розвивати цю тему, і ми відійшли від гри в змагання. Я швидко поїв. Моя соціальна батарейка не давала стільки ж енергії, скільки сорок тисяч літрів пального давали поїзду. Я боявся, що зарано використав забагато сил, маючи справу з балаканиною Ваєтта Ллойда й его Алана Ройса. Я хотів повернутися до свого купе й знову відчути магію подорожі на самоті, хоча Ліза здалася мені людиною, яка заслуговує на те, щоб її пізнали трохи краще.

— Мені дуже сподобалася ваша книга, — сказала вона, коли ми зібралися піти. — Про те, що сталося в горах. Сповнена поваги до тих людей. Над чим ви зараз працюєте?

Якщо вам здається, що вираз «сповнена поваги» не часто використовують для опису мене, ви маєте рацію. Ліза зверталася до Джульєтт. Я відчув приплив сорому. Я так хвилювався через те, чи впишусь у середовище письменників, що навіть не подумав як почувається Джульєтт, не беручи участі у фестивалі, або наскільки вона заслуговує на те, щоб до неї ставилися як до письменниці в її власному світлі, а не як до моєї тіні. Щойно Ліза саме це й зробила. Я сказав сім письменників, пам’ятаєте?

— О, — відповіла Джульєтт, — я розриваюсь між кількома ідеями…

— Чекає на свою наступну пригоду, — закінчив я і стиснув її руку.

— Щось таке. — Тепер я можу сказати вам, що усмішка Джульєтт була вимушеною, хоча тоді цього не зрозумів.

І все ж Джульєтт, зігріта компліментом Лізи, поверталася до нашого купе веселою. Я ж був більше замислений: волочив ноги й намагався перетравити деталі й події цього ранку. Не лише через Мактавіша, оцінку й відгук, товариські стосунки Симони з ним і Ваєттом і загалом своє обурення, що четверо письменників за одним столом не можуть не конкурувати, а й тому, що блокнот Алана Ройса мене дратував.

Здалося дивним, що він мав список усіх, хто вирушив у подорож. Чому він записав усі наші імена, який вигляд ми мали? Звісно, дехто з письменників нашкрябує все як саме собою зрозуміле, але це здалося надмірним, певним. Навіщо робити такі нотатки? Він писав книгу про мандрівку? Я усвідомлюю, що це лицемірство, бо сам зараз пишу про подорож, але я принаймні дочекався, поки хтось помре, щоб почати. Я не міг позбутися відчуття, що це було чимось більшим, ніж просте конспектування.

Здавалося, він знав: ось-ось щось станеться.