Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 4

— Прізвище й ім’я свідка?

— Сельборн, Кенна. Чи то, перепрошую, Йоанна.

— Професія?

— Надання різних послуг.

— Свідок надумала жартувати? Свідкові нагадується, що вона стоїть перед імперським трибуналом на процесі про державну зраду! Від показань свідка залежить життя багатьох людей, бо ж кара за зраду — смерть! Свідкові нагадується, що й сама вона стоїть перед трибуналом, принаймні не своєю волею, але доставлена з цитаделі, з місць відбування покарань, і те, чи повернеться вона туди, чи вийде на волю, залежить, між іншим, від признання свідка. Трибунал дозволив собі цю довгу тираду, аби показати свідкові, наскільки не на часі у цій залі фарси й фацетії! Це не лише позбавлено смаку, але загрожує також цілком серйозними наслідками. Свідкові дається півхвилини, щоб обдумати цю справу. Після того трибунал поставить запитання повторно.

— Уже, вельможний суддя.

— Прошу звертатися до нас «високий трибунале». Професія свідка?

— Я чуйна, високий трибунале. Але головним чином на послугах у імперської розвідки чи то…

— Прошу давати відповіді конкретні й короткі. Коли суд забажає ширших показань, то сам про них попросить. Суду відомий факт співпраці свідка із секретними службами Імперії. Утім, прошу пояснити — для протоколу, — що означає визначення «чуйна», яке свідок вжила для визначення свого зайняття.

— Я маю чисту пе-пе-ес, чи то псі першого типу, без можливості пе-ка. Конкретніше можу пояснити так: чую чужі думки, розмовляю на відстані з чародієм, ельфом або іншою чуйною. І переказую думкою накази. Значить, змушую когось, аби зробив він те, що я забажаю. Можу також робити пре-ког, але тільки якщо мене присплять.

— Прошу додати до протоколу, що свідок Йоанна Сельборн є псионічкою, що має здібність до екстрасенсорної перцепції. Є вона телепаткою і телемпаткою, під гіпнозом здатна до прекогніції[15], але не має здібностей до психокінезу. Свідку нагадується, що використання магії і позачуттєвих сил у цій залі суворо заборонене. Продовжуємо допит. Коли, де і за яких обставин свідок зіткнулася зі справою особи, що видає себе за Ціріллу, княжну Цінтри?

— Про те, що вона якась там Цірілла, я довідалася тільки у буцегарні… Чи то у місці відбування покарань, вельможний трибунале. На слідстві. Тоді мені повідомили, що це та сама, яку при мені звали Фалькою або Цінтрійкою. А обставини були такі, що я мушу тепер усі їх викласти — для ясності, ага. Було ж так: зачепив мене у корчмі в Етолії Дакр Сіліфант, отой, що оно тамочки сидить…

— Прошу внести у протокол, що свідок Йоанна Сельборн вказала на звинувачуваного Сіліфанта без опитування її про те. Прошу продовжувати.

— Дакр, вельможний трибунале, вербував ганзу… Чи то збройний загін. Самі круті хлопи та баби… Дуффіцей Кріль, Нератін Чека, Хлоя Штітц, Андрес Віерни, Тіль Ехрад… Усі вони тепер мертві, вельможний трибунале… А з тих, що вижили, більшість тут, ото, під вартою сидять…

— Прошу доповісти докладно, коли мала місце зустріч свідка зі звинувачуваним Сіліфантом.

— Минулого року то було, у місяці серпні, так десь наприкінець, достеменно не пам’ятаю. У кожному разі не у вересні, бо той вересень, ха, добряче він мені у пам’ять запав! Дакр, який десь про мене довідався, сказав, що до ганзи потрібно йому чуйну, таку, що чарів не застрахається, бо доведеться з чарівниками мати справу. Робота, казав, для імператора та Імперії, до того ж платять добряче, а командування над ганзою прийме ніхто інший, як сам Пугач.

— Говорячи «Пугач», свідок має на увазі Стефана Скеллена, імперського коронера?

— Його й маю на увазі, саме так.

— Прошу внести у протокол. Коли й де свідок зіткнулася з коронером Скелленом?

— А вже у вересні, чотирнадцятого, у форті Рокайні. Рокайн, прошу вельможний трибунале, — то прикордонна застава, яка охороняє торговельний шлях з Маехту до Еббінґу, Ґесо й Метінни. Саме туди привів нашу ганзу Дакр Сіліфант, у п’ятнадцятеро коней. Тож усіх нас разом було двадцятеро і двоє, бо решта вже у Рокайні готовими стояли, під командуванням Оля Гарсгайма й Берта Брігдена.

Дерев’яна підлога задудоніла під важкезними чоботами, забряжчали остроги, задзвонили металеві пряжки.

— Вітання, пане Стефане!

Пугач не тільки не підвівся, а навіть ніг зі столу не зняв. Махнув тільки рукою, жестом надто вже великопанським.

— Нарешті, — сказав уїдливо. — Довго ж ти змусив себе чекати, Сіліфанте.

— Довго? — засміявся Дакр Сіліфант. — Оце так! Дали ви мені, пане Стефане, чотири тижні часу, аби я скликав і привів до вас більше дюжини найкращих молодців, яких Імперія з навколишніми землями породила. Аби привів я вам таку ганзу, зібрати яку й за рік зась! А я за двадцять два дні впорався. Похвалити б варто, га?

— Давай утримаємося від похвали, — сказав холодно Скеллен, — до часу, як я оту твою ганзу огляну.

— Та хоча б і зараз. Ото мої, а зараз і ваші, пане Стефане, підручні: Нератін Чека й Дуффіцей Кріль.

— Вітаю радо, вітаю. — Пугач нарешті підвівся, підвелися також і його ад’ютанти. — Познайомтеся, панове… Берт Брігден, Оль Гарсгайм…

— Ми добре знайомі. — Дакр Сіліфант міцно потиснув правицю Оля Гарсгайма. — Ми під старим Брайбантом повстання у Назаїрі придушували. Весело ж було, га, Олє? Ех, весело! Коні вище пут у крові ходили! А пан Брігден, якщо не помиляюся, з Гемерри? З Миротворців? Хе, то ж у загоні будуть знайомці! Кількох Миротворців я там маю.

— Не терпиться вже й побачити, — втрутився Пугач. — Можемо йти?

— Хвилиночку, — сказав Дакр. — Нератіне, йди й постав братство у стрій, аби показно перед вашмосцем коронером виглядали.

— Оте Нератін Чека — то він чи вона? — примружився Пугач, дивлячись услід офіцеру, що оце вийшов. — То жінка чи чоловік?

— Пане Скеллене. — Дакр Сіліфант відкашлявся, але коли почав говорити, то голос мав упевнений, а погляд — холодний. — Точно я того не відаю. Як на перший погляд, то чоловік, але певності я не маю. Що ж до того, який Нератін Чека офіцер, тут певність у мене є. Те, про що ви оце запитали, мало б значення, якби я мав намір руку й серце йому пропонувати. А я ж такого наміру не маю. І ви, здається мені, також.

— Маєш рацію, — визнав після короткого роздуму Скеллен. — Нема про що говорити. Ходімо дивитися на твою шайку, Сіліфанте.

Нератін Чека, особа непевної статі, часу не гаяв. Коли Скеллен і офіцери вийшли на подвір’я форту, загін стояв у парадному строю, вирівнявши лінію так, аби жодна кінська голова не виступала більше ніж на п’ядь. Пугач відкашлявся, задоволений. Непогана банда, подумав. Ех, якби не ота політика, зізвати б отаке гуляйполе й піти на прикордонні землі, грабувати, ґвалтувати, вбивати й палити… Знову б людина себе молодою відчула… Ех, якби не ота політика!

— Ну і як воно, пане Стефане? — запитав Дакр Сіліфант, рум’яний від прихованого піднесення. — Як оціните їх, парадних когутиків моїх?

Пугач обводив поглядом від обличчя до обличчя, від фігури до фігури. Деяких він знав особисто — краще чи гірше. Інших, кого впізнавав, знав за розповідями. По репутаціях.

Тіль Ехрад, світловолосий ельф, розвідник геммерських Миротворців. Ріспат Ля Пуент, вахмістр того самого загону. І ще один геммерець — Кипріан Фріпп Молодший. Скеллен був присутній при страті Старшого. Обидва брати славилися садистськими схильностями.

Далі, вільно розсівшись у сідлі плямистої кобили, — Хлоя Штітц, злодійка, яку часом наймали та використовували таємні служби. Пугач швиденько відвів погляд від її нахабних очей і наглючої посмішки.

Андрес Віерни, нордлінг із Реданії, зарізяка. Стігвард, пірат, ренегат зі Скелліге. Деде Варгас, диявол його зна звідки, професійний вбивця. Кабернік Турент, убивця-аматор.

Й інші. Подібні. Всі вони є подібними, подумав Скеллен. Братство, конфратерія, де після вбивства перших п’ятьох людей усі стають схожими. Схожі рухи, схожі жести, схожа манера говоріння, поведінки, схожий одяг.

Схожі очі. Безпристрасні й холодні, пласкі й нерухомі, наче очі змій, чиїх виразів ніщо, навіть найпотворніша жорстокість, не в змозі вже змінити.

— І як? Пане Стефане?

— Непогано. Непогана ганза, Сіліфанте.

Дакр іще сильніше зарум’янився, віддав честь по-геммерськи — кулаком, прикладеним до ковпака.

— Я особливо просив, — нагадав Скеллен, — кількох таких, кому знайома магія. Хто не злякається ані магії, ані чарівників.

— Я про це пам’ятав. Ось Тіль Ехрад! А крім нього, оно, ота висока панна на славній каштанці, поряд із Хлоєю Штітц.

— Пізніше приведи її до мене.

Пугач сперся на балюстраду, стукнув об неї окутим руків’ям нагайки.

— Вітаю, компаніє!

— Вітаємо, пане коронере!

— Багато хто з вас, — почав Скеллен, коли замовкло відлуння хорового рику банди, — вже працював зі мною, знає мене й мої вимоги. Хай вони пояснять отим, хто мене не знає, чого я очікую від підлеглих і чого у підлеглих не сприймаю. То ж і я не стану дарма язицюрою чесати. Уже сьогодні дехто з вас отримає завдання і завтра на світанку вирушить їх виконувати. На територію Еббінґу. Нагадую, що Еббінґ формально є королівством автономним і ми формально не маємо там жодної юрисдикції, тож наказую діяти розважливо й обережно. Ви залишаєтеся на імперській службі, але я забороняю про те теревенити, вихвалятися і нахабно ставитися до місцевої влади. Наказую поводитися так, аби не привертати до себе уваги. Зрозуміло?

— Так точно, пане коронере!

— Тут, у Рокайні, ви гості й маєте поводитися як гості. Я забороняю залишати надані вам казарми без особливої потреби. Забороняю контактувати з гарнізоном форту. Загалом офіцери щось вигадають, аби ви не бісилися від нудьги. Пане Гарсгайме, пане Брігдене, прошу розмістити загін!

— Я ледь з кобили встигла зсісти, високий трибунале, як Дакр мене — цоп за рукав. Пан Скеллен, каже до мене, із тобою порозмовляти хоче, Кенна. Що було робити. Йдемо. Пугач за столом сидить, ноги на стіл закинув, нагайкою себе по халявах постукує. І просто з мосту до мене: чи я та Йоанна Сельборн, яка вплутана у зникнення корабля «Зоря Півдня». Я йму на те: нічого, кажу, не доведено. Він сміється. «Люблю, — каже, — таких, що їм нічого довести не можна». Тоді запитав, чи талант пе-пе-ес, значиться, чуйності, маю я вроджений. Як я підтвердила, він насупився і каже: «Думав я, що отой твій талант мені проти чародіїв придасться, але спершу доведеться тобі мати справу з іншою особою, не менш загадковою».

— Свідок упевнена, що коронер Скеллен використав саме такі слова?

— Певна. Бо я ж — чуйна.

— Прошу продовжувати.

— Розмову тоді перервав нам гонець, закурений, видно було, що коня він не жалів. Термінові мав він для Пугача вісті, а Дакр Сіліфант, як ми у казарми йшли, сказав, що носом відчуває, що нас ті вісті від гінця ще до вечора у сідла всадять. І правий виявився, високий трибунале. Ще ніхто про вечір і думати не міг, а половина ганзи вже у сідлах була. Мені пофартило, Тіля Ехрада взяли, ельфа. Я рада була, бо після тих пари днів у дорозі дупа у мене так боліла, що аж страх… Та й місячні в мене, як на зло, почалися…

— Нехай свідок утримається від мальовничих описів інтимних проблем. І нехай дотримується теми. Коли свідок довідався, хто є отією «загадковою персоною», про яку згадував коронер Скеллен?

— Зараз я про те розповім, але ж якась послідовність мусить бути, бо все так сплутається, що після й не розплутаєш! Ті, що тоді до вечора ще із поспіхом таким коней сідлали, погнали за Рокайн до Мальгуну. І привезли звідти якогось підлітка…

Никляр злився на себе. Так сильно, що мав охоту розплакатися.

Якби ж то пам’ятав він застереження, що давали йому розумні люди! Якби ж то пам’ятав він хоча б ту казочку про гайворона, який не вмів тримати дзьоба стуленим! Якби ж то він зробив, що зробити повинен, та повернувся додому, до Ревнощів! Але ж де там! Схвильований пригодою, гордий із того, що має він верхового коня, відчуваючи у капшуку милий тягар монет, Никляр не витримав, аби не похвалитися. Замість повернутися з Клермонту просто до Ревнощів поїхав він до Мальгуну, де мав чисельних знайомців, серед інших і кількох панянок, до яких він смалив халяви. У Мальгуні він розпушував хвоста, наче когут навесні, галасував, гудів, хвалився конем на майдані, ставив випивку в корчмі, кидаючи на шинквас гроші з виразом обличчя та поставою якщо не принца крові, то щонайменше графа.

І розповідав.

Розповідав про те, що чотири дні тому сталося у Ревнощах. Розповідав, раз у раз змінюючи версії, додаючи, вигадуючи, брешучи, нарешті, просто в очі — що аж ніяк не заважало слухачам. Бувальці корчми, як місцеві, так і приїжджі, слухали охоче. А Никляр розповідав, удаючи добре поінформованого. І щоразу частіше ставлячи власну особу в центр вигаданих подій.

І вже третього вечора власний язик довів його до проблем.

Коли побачили людей, які увійшли до корчми, запала мертва тиша, й у тиші тій брязкіт острог, подзенькування металевих пряжок і скрегіт зброї прозвучали наче зловісний дзвін, що провіщує нещастя з верха дзвіниці.

Никляру не дали й шансу розігрувати героя. Він був схоплений і виведений із корчми так швидко, що, хіба, лише тричі встиг торкнутися підборами підлоги. Знайомі, які ще вчора, п’ючи за його гроші, декларували дружбу до смерті, зараз мовчки втикали голови у у дошки столів, наче виділися там невідомо які дива або голі баби танцювали. Навіть присутній у корчмі заступник шерифа відвернувся до стіни й не пискнув ані слова.

Никляр також ані слова не пискнув, не запитав, хто, що, за що й чому. Жах перетворив йому язик на нерухомий і сухий кілок.

Посадовили його на коня, наказали їхати. Кілька годин. Потім був форт із гостроколом і вежею. Двір, повний галасливого, гордого, обвішаного зброєю жовнірства. І кімната. У кімнаті троє людей. Командир і двоє підлеглих, то зразу було видно. Командир, невеликий, чорнявий, одягнений по-багатому, був статечний у мові й дивовижно ґречний. Никляр аж рота роззявив, як почув, що той перепрошує його за клопіт і незручності й одразу запевняє, що не буде йому кривди. Але Никляр не дав себе надурити. Люди ці занадто нагадували йому Бонгарта.

Це порівняння виявилося надзвичайно точним. Саме Бонгарт їх і цікавив. Никляр міг на це сподіватися. Бо це ж власний язик привів його у халепу.

Після запитань він почав розповідати. Попередили його, аби казав правду, аби не прикрашав. Попередили ґречно, але суворо й чітко, а той, хто попереджав, отой багато вдягнений, увесь час грався окутим канчуком, а очі мав паскудні й злі.

Никляр, син трунаря із селища Ревнощі, розповідав правду. Усю правду й тільки правду. Про те, як дня дев’ятого вересня вранці у поселенні Ревнощі Бонгарт, мисливець за нагородами, під корінь вирізав банду Щурів, дарувавши життя тільки одній розбійниці, наймолодшій, тій, яку звали Фалькою. Розповів, як усі Ревнощі збіглися, аби подивитися, як Бонгарт буде впійману вправляти і страчувати, але помилилися людоньки, бо Бонгарт, о диво, Фальку не прикінчив, навіть тортурам не піддав! Не зробив їй нічого понад те, що звичайний хлоп робить дружині у суботу ввечері, повертаючись із корчми: так, копнув кілька разів та по мордяці гепнув — і більше нічого.

Багато вдягнений панич із канчуком мовчав, а Никляр розповідав, як Бонгарт на очах у Фальки відрізав повбиваним Щурам голови і як із тих голів, наче родзинки з тістечка, вискубував золоті сережки з камінчиками. Як Фалька, на те дивлячись, кричала й ригала, прив’язана до конов’язі.

Розповідав, як потім Бонгарт застібнув Фальці, наче суці, нашийник, як поволік за той нашийник до заїзду «Під головою химери». А потім…

— А потім, — говорив хлопець, раз у раз облизуючи губи, — єгомосць пан Бонгарт пива замовив, бо спітнів страшенно й у горлі в нього пересохло. А потім крикнув, що аж охота його бере, аби когось обдарувати добрим коником і цілими п’ятьма флоренами готівки. Саме так і сказав, саме цими словами. Ото я й зголосився відразу, не чекаючи, поки хто інший мене випередить, бо я страшенно хтів коня мати та й гроша трохи власного. Тато ніц не дають, постійно, що на трунах зароблять, пропивають ущент. То ж я зголосився і питаю, якогось то коника, напевне з тих, щурівських, взяти можу? А єгомосць пан Бонгарт глянув так, що аж мурашки по мені пішли, й каже, ну, що взяти я можу тілько підсрачника, на інші речі заробити треба. Що робити? На кожного коня своя вуздечка знайдеться, як у прислів’ї, так і насправді. Бо щурівські коні біля конов’язі стояли, особливо та ворона кобилка Фалькина, рідкої краси кінь. Тож я вклонився та й питаюся: що зробити тре’, аби відпрацювати. А пан Бонгарт — що до Клермонту їхати тре’, по дорозі у Фано заїхавши. На коні, що я сам собі його виберу. Мусив бачити, що ота кобилка мені в око впала, але її мені хрін там дозволив узяти. То я собі каштанку з білою плямою вибрав…

— Менше про кінські масті, — сухо нагадав йому Стефан Скеллен. — Більше конкретики. Кажи, що Бонгарт тобі доручив.

— Єгомосць пан Бонгарт писання написав, наказав сховати добре. До Фано й Клермонту наказав їхати і тудої вказаним особам писання оті у власні руки віддати.

— Листи? А що у них було?

— Та звідки ж мені, пане золотий, знати? Із читанням у мене не дуже, та й запечатані вони були пана Бонгарта перснем.

— Але до кого листи — пам’ятаєш?

— Аякже, пам’ятаю. Пан Бонгарт разів зо десять повторити наказав, куди тре’, кому тре’ писання ті віддати у власні руки. Оті ще й хвалили мене, що я хвацький парубок, а отой вельможний пан купець навіть денара дав…

— Кому ти листи передав? Кажи ж складніше!

— Перше писання було до майстра Естергазі, мечника і зброяра з Фано. А друге — до вельможного Хувенагеля, купця із Клермонту.

— Листи, може, при тобі відкривали? Може, хтось щось сказав, читаючи? Напруж пам’ять, хлопе.

— Та не пам’ятаю. Тоді не зауважив, а зара’ якось згадувати не хочеться…

— Муне, Олє. — Скеллен махнув ад’ютантам, анітрохи не підвищивши голосу. — Узяти хама на двір, спустити штани, відрахувати тридцять нагаїв.

— Пам’ятаю! — крикнув хлопець. — Оце зараз згадав!

— Для пам’яті, — вишкірив зуби Пугач, — нема нічого кращого, ніж мед із горіхами або нагайка на сраці. Кажи.

— Як у Клермонті пан купець Хувенагель писання читав, то тамочки іще один єгомосць був, малий такий, справжній половинчик. Пан Хувенагель до того казав… Ееее… Казав, що оце йому пишуть, що тут скоренько така на мурені веремія може початися, якої і світ не бачив. Так і сказав!

— Не помиляєшся?

— Матері моєї могилою клянуся! Не наказуйте бити мене, пане золотий! Помилуйте!

— Ну-ну, встань, чобіт мені не слинь! На, от тобі денара.

— Стократно дякую… Ласкаво…

— Кажу ж, чобіт не слинь мені. Олє, Муне, ви розумієте, що тут до чого? Що має спільного мурена…

— Арена, — сказав раптом Бореас Мун. — Не мурена, а арена.

— Авжеж! — крикнув хлопець. — Так і сказав! Ви наче при тому були, пане золотий!

— Арена й веремія! — Оль Гарсгайм ударив кулаком об долоню. — Умовний шифр, але не дуже складний. Легкий. Веремія, арена — то ж застереження перед погонею чи облавою. Бонгарт їх попередив, аби тікали! Але перед ким? Перед нами?

— Хтозна, — замислено сказав Пугач. — Хтозна. Треба буде людей у Клермонт послати… І до Фано. Займешся тим, Олє, даси завдання групам… Слухай-но, хлопе…

— Як накажете, пане золотий!

— Коли ти від’їжджав із листами Бонгарта з Ревнощів, він, як розумію, і далі там був? І готувався у дорогу? Поспішав? Говорив, може, куди збирається?

— Не говорив. Та й до дороги йому ніяк було готуватися. Одежину, що мав кров’ю жахливо забризкану, прати й чистити собі наказав, а сам у сорочці й підштаниках одних ходив, але мечем підперезаний. Але думаю, що він поспішав. Він же ж Щурів побив і голови їм відрізав для нагороди, тре’ було йому їхати й про оту нагадати. Та й ту Фальку він же для того захопив, аби живцем до когось доставити. Ну, бо ж такий його фах, ні?

— Та Фалька… Ти її добре бачив? Чого регочеш, дурню?

— Йой, пане золотий! Чи я її добре бачив? Та ще й як! Із деталями!

— Роздягайся, — повторив Бонгарт, а в голосі його було щось таке, що Цірі мимоволі зіщулилася.

Але бунт відразу переміг.

— Ні!

Не побачила кулака, навіть не вловила оком руху. В очах їй блиснуло, земля гойднулася, втекла з-під ніг і раптом болісно гепнула її у стегно. Щока й вухо горіли вогнем — вона зрозуміла, що вдарив не кулаком, а лише тильним боком долоні.

Устав над нею, присунув до її обличчя кулак. Бачила важкий перстень у формі черепу, який мить тому, наче шершень, укусив її за обличчя.

— Ти заборгувала мені один передній зуб, — сказав він холодно. — Тому наступного разу, коли я почую «ні», виб’ю тобі відразу два. Роздягайся.

Вона підвелася непевно, тремкими руками почала розпинати пряжки і ґудзики. Присутні в корчмі «Під головою химери» селяни забурмотіли, закашляли, вибалушили очі. Власниця корчми, вдова Гулуе, схилилася під шинквас, удаючи, що щось там шукає.

— Стягай із себе все. До останньої ганчірки.

Їх тут немає, думала вона, роздягаючись і тупо дивлячись у підлогу. Нікого тут немає. І мене також тут немає.

— Ноги розстав.

Мене взагалі тут немає. Те, що зараз станеться, взагалі мене не стосується. Взагалі. Анітрохи.

Бонгарт засміявся.

— Ти, здається, занадто собі лестиш. Мушу розвіяти ті мрії. Я роздягаю тебе, ідіотко, аби перевірити, чи не укрила ти на собі магічних сіглів, гексів чи амулетів. А не для того, аби милувати око твоєю гідною співчуття голизною. Не уявляй собі диявол знає чого. Ти худий, плаский, наче дошка, підліток, а до того ж — гидка, як тридцять сім нещасть. Вірю, що, якби навіть мене добряче підперло, волів би я трахнути індика.

Він наблизився, розкидав носком чобота її одежу, оцінив поглядом.

— Я сказав — все! Сережки, кільця, браслети, намисто.

Ретельно визбирав її прикраси. Копняками відкинув у куток кубрачок з коміром із голубого лиса, рукавички, кольорові хустки й пояс зі срібних ланцюжків.

— Не станеш ти красуватися, наче папуга чи напівельфійка з борделя! У решту шмаття можеш одягнутися. А ви чого вилупилися? Гулуе, принеси якоїсь страви, бо щось я зголоднів! А ти, пузаню, перевір, що там із моїм одягом!

— Я тутешній елдормен!

— Як вдало складається, — процідив Бонгарт, і під поглядом його елдормен Ревнощів, здавалося, аж схуднув. — Коли щось зіпсується під час прання, я тебе, як особу урядову, притягну до відповідальності. Гайда до пральні! Ви, решта, також геть звідси! А ти, шмаркачу, рушай на гостинець, та галопом! І пам’ятай: підведеш чи поплутаєш адреси, віднайду тебе та так відлупцюю, що й мати рідна не впізнає!

— Уже лечу, пане золотий! Уже лечу!

— Того дня, — Цірі стиснула губи, — бив він мене іще двічі: кулаком і арапником. Потім розхотілося йому. Сидів тільки й витріщався на мене мовчки. Очі мав такі… риб’ячі якісь. Без брів, без вій… Такі водянисті кульки, у кожній затоплене чорне ядро. Втупив у мене ті очі й мовчав. Тим перелякав мене більше, ніж бичем. Не знала я, що він готує.

Висогота мовчав. По кімнаті бігали миші.

— Він усе розпитував, хто я така, але я мовчала. Як тоді, коли у пустелі Корат схопили мене Хвати, так і зараз утекла я так глибоко у себе, настільки усередину, коли розумієш, що я маю на увазі… Хвати тоді говорили, що я лялька, а я й була наче лялька з дерева, без відчуттів і мертва. На все, що з лялькою тою робили, дивилася якось так згори. Що з того, що б’ють, що з того, що копають, що, наче собаці, надягають ошийник? То ж не я, мене тут зовсім немає… Розумієш?

— Розумію, — кивнув Висогота. — Розумію, Цірі.

— Тоді, прошу високий трибунале, дійшла черга й до нас. До нашої групи. Командування над нами прийняв Нератін Чека, також додали до нас Бореаса Муна, слідопита. Бореас Мун, вельможний трибунале, говорили, рибу у воді може вислідити. Отаким він був! Розповідають, що одного разу Бореас Мун…

— Свідку краще втриматися від відступів.

— Вибачаюся? Ах, так… Розумію. Значиться, наказали нам тоді скільки духу у коні летіти у Фано. Було то шістнадцятого вересня вранці…

Нератін Чека й Бореас Мун їхали попереду, за ними, пліч-о-пліч, Кабернік Турент і Кипріан Фріпп Молодший, далі Кенна Сельборн і Хлоя Штітц, наприкінці Андрес Віерни і Деде Варгас. Ті двоє співали модну останнім часом жовнірську пісеньку, спонсоровану й поширювану Міністерством Війни. Навіть серед жовнірських пісеньок ця вирізнялася жахливою біднотою рим і дивовижним нехтуванням правилами граматики. Мала вона назву «На війнушці», бо ж усі куплети — а було їх більше сорока — починалися саме з тих слів.

На війнушці бува різно,

Комусь голову відріжуть,

А у когось кишки зверху,

Тож не встане він в присмерку.

Кенна тихенько підсвистувала у такт. Була задоволена, що лишилася серед знайомих, яких добре пізнала під час довгої подорожі з Етолії до Рокайну. Після розмови з Пугачем очікувала вона, скоріше, випадкового розподілу, якогось додавання до групи, складеної із людей Брігдена й Гарсгайма. До такої групи приєднали Тіля Ехрада, але ельф знав більшість своїх нових товаришів, а вони знали його.

Їхали вони ступою, хоча Дакр Сіліфант наказав гнати скільки духу в конях. Але вони були професіоналами. Пішли галопом, збиваючи куряву, поки бачили їх із форту, потім сповільнилися. Заїжджені коні й безумний чвал — то добре для шмаркачів і аматорів, а поспіх, як відомо, добрий тільки при ловлі бліх!

Хлоя Штітц, професійна злодійка з Їмлаку, розповідала Кенні про свою давню співпрацю із коронером Скелленом. Кабернік Турент і Фріпп Молодший стримували коней, часто оглядаючись.

— Добре його знаю. Кілька разів я вже під ним служила…

Хлоя трохи затнулася, відчувши двозначний характер фрази, але відразу ж розсміялася вільно й безтурботно.

— Під командою його я теж служила, — пирхнула. — Ні, Кенно, не лякайся. Із тим у Пугача примусу немає. Не нав’язувався, то я сама тоді випадку шукала — і знайшла. А для ясності скажу: таким ото чином протекції в нього не заробити.

— Нічого подібного я і не планую, — надула губи Кенна, із викликом дивлячись на пожадливі усмішки Турента й Фріппа. — Випадку шукати не стану, але ж я і не злякалася ніскільки. Я себе аби чим перелякати не дам. І вже напевне не хріном!

— Ви ні про що інше й балакати не вмієте, — заявив Бореас Мун, притримуючи буланого жеребчика й чекаючи, поки Кенна і Хлоя з ним порівняються. — А тут не хрінами воювати доведеться, мої пані! — промовив, продовжуючи їхати біля дівчат. — Бонгарт, хто його знає, мало має на мечах рівних. Радий би я був, якби виявилося, що немає поміж ним та паном Скелленом сварки чи ворожнечі. Якби все саме собою розійшлося.

— А я того зрозуміти не можу, — признався іззаду Андрес Віерни. — Ми ж наче чарівника якогось шукати повинні були, для того ж нам і чуйну дали, Сельборн Кенну, що отут присутня. А зараз про Бонгарта якогось мова пішла й про дівчину якусь!

— Бонгарт, мисливець за нагородами, — відкашлявся Бореас Мун, — мав із паном Скелленом умову. Й умову ту порушив. Пообіцяв пану Скеллену, що оту дівчину вб’є, але при житті її залишив.

— Бо йому, напевне, хтось інший більше грошви за живу її давав, аніж Пугач за мертву, — стенула плечима Хлоя Штітц. — Такі вже вони і є, ті мисливці за нагородами. Честі у них і шукати не можна!

— Бонгарт інший був, — заперечив, озираючись, Фріпп Молодший. — Бонгарт від даного слова ні разу не відмовлявся.

— Тим і дивніша справа, що почав раптом.

— І чому б то, — запитала Кенна, — ота дівчина ніби важлива така? Та, що мала вбитою бути, але не вбита?

— А нам що до того? — скривився Бореас Мун. — Ми накази маємо! А пан Скеллен у праві свого добиватися. Мав Бонгарт Фальку засікти, але не засік. Тож правом пана Скеллена є зажадати, аби доповів той йому про справу.

— Той Бонгарт, — повторила переконано Хлоя Штітц, — має намір за живу більше грошви, ніж за мертву, взяти. Ото й уся таємниця.

— Пан коронер, — сказав Бореас Мун, — також так спочатку думав. Що Бонгарт одному барону з Ґесо, який на банду Щурів дуже вже уївся, живу Фальку пообіцяв, для сваволі і щоби повільно замучити. Але так уже вийшло, що воно неправда. Невідомо, для кого Бонгарт живу Фальку зберіг, але напевне не для того барона.

— Пане Бонгарте! — Товстий елдорман Ревнощів вкотився у корчму, сапаючи й важко дихаючи. — Пане Бонгарте, збройні у селищі! На конях їдуть!

— Теж мені новина. — Бонгарт витер тарілку хлібом. — Було б чому дивуватися, якби їхали вони, бодай, на мавпах. Скільки?

— Четверо!

— А одяг мій де?

— Ледве випраний… Не висох…

— Хай вас зараза. Доведеться гостей у спідньому вітати. Але, по правді, які гості, таке й вітання.

Він поправив застібнутий на білизні пояс із мечем, заткнув підв’язки кальсонів за халяви чобіт, шарпнув за ланцюг, прип’ятий до нашийника Цірі.

— На ноги, Щурице.

Коли вивів її на ґанок, четвірка кінних уже наближалася до заїжджого двору. Видно було, що мали позаду довгий шлях по бездоріжжю та непогоді, — одяг, упряж і коні вкриті були підсохлим брудом та пилюкою.

Було їх четверо, але вели й одного заводного. Побачивши заводного, Цірі відчула, що робиться їй раптом гаряче, хоча день був дуже холодним. Була то її власна ряба, все ще під її сідлом та з її вуздечкою. І налобник, подарунок від Містле. Вершники були з тих, що вбили Готспорна.

Затрималися перед заїжджим двором. Один, напевне головний, під’їхав ближче, зламав перед Бонгартом ковпак із куниці. Був засмаглим і носив чорні вусики, що виглядали наче накреслена вугіллям риска над верхньою губою. Та верхня губа, як помітила Цірі, раз у раз у нього корчилася — той тик призводив до того, що тип постійно виглядав розлюченим. А може, розлюченим він і був?

— Чолом, пане Бонгарте!

— Чолом, пане Імбра. Чолом вашмосцям. — Бонгарт, не поспішаючи, зачепив ланцюг Цірі за гак на стовпі. — Вибачте, що у кальсонах, але ж не сподівався. Далекий за вами шлях, ох, далекий… З Ґесо аж сюди, до Еббінґу, пригнало вас? А як шановний барон? Чи здоровий?

— Як огірочок, — байдуже відповів засмаглий, знову кривлячи верхню губу. — Але немає часу теревенити. Поспішаємо ми.

— Я, — Бонгарт підтягнув пояс і кальсони, — аж ніяк вас не тримаю.

— Дійшла до нас звісточка, що ти Щурів побив.

— То правда.

— І що, згідно з обітницею, що ти барону дав, — засмаглий і надалі вдавав, що не бачить Цірі на ґанку, — Фальку ти живою взяв.

— І це також правда, як мені бачиться.

— Тоді пощастило тобі там, де нам не фартило. — Засмаглий глянув на рябу. — Добре. Заберемо дівку та їдьмо додому. Руперт, Ставро, забирайте її.

— Повільніше, Імбро, — підняв долоню Бонгарт. — Нікого ви не заберете. І це з тієї простої причини, що я вам не дам. Роздумав я. Залишу цю дівчину собі, для власного мого ужитку.

Той, кого звали Імброю, засмаглий, перехилився у сідлі, харкнув і сплюнув, дивовижно далеко, чи не на східці ґанку.

— Але ж ти пану барону обіцяв!

— Обіцяв. Але передумав.

— Що? Чи я добре чую?

— Як ти там чуєш, Імбро, то не мої проблеми.

— Три дні ти у замку гостював. За дані пану барону обітниці три дні ти пив-жер. Найкраще пиво з підвалу, пави печені, оленина, паштети, карасі у сметані. Три ночі ти, наче король, на пуху спав. А тепер роздумав? Так?

Бонгарт мовчав, зберігаючи байдужий і знудьгований вираз обличчя. Імбра стиснув зуби, щоб стримати тремтіння губи.

— А знаєш, Бонгарте, що ми Щурицю можемо в тебе силою відібрати?

Обличчя Бонгарта, досі знудьговане й розслаблене, миттю підібралося.

— А спробуйте. Четверо вас, я один. І до того ж — у білизні. Але мені на таких, як ви, засранців штанів потреби надягати нема.

Імбра знову сплюнув, шарпнув вуздечку, розвернув коня.

— Тьфу, Бонгарте, що з тобою зробилося? Ти ж завжди тим славився, що солідний, чесний професіонал, що слова даного твердо тримався. А зараз виходить, що слово твоє менш ніж гівна варте! А оскільки людину по слову оцінюють, то, виходить, ти…

— Якщо вже про слова мова, — холодно перервав Бонгарт, спираючи долоні на пряжку поясу, — то будь обачним, Імбро, аби тобі часом, поки говориш, нічого дурного з рота не вихопилося. Бо може боляче вийти, як я те буду тобі назад у глотку заштовхувати.

— Сміливий ти на чотирьох! А на чотирнадцятеро сміливості тобі вистачить? Бо я пообіцяти можу, що барон Касадей зневагу тобі не вибачить!

— Сказав би я тобі, де я барона вашого мав, але от натовп збігається, а у ньому діти та жінки. Тож скажу тобі лише, що я за якісь десять днів у Клермонті стану. Хто хоче право відстоювати, за зневаги мститися чи Фальку в мене відбирати, нехай до Клермонта прибуває.

— Я вже туди прибуду!

— Стану там чекати. А зараз — геть звідси.

— Вони боялися його. Страшно його боялися. Я той жах, що від них ішов, аж відчувала.

Кельпі заріжала голосно, шарпнула головою.

— Було їх четверо, до зубів озброєних. А він один, у штопаних кальсонах і пошарпаній сорочці із закороткими рукавами. Був би він смішним, якби… Якби не був страшним.

Висогота мовчав, мружачи очі, що сльозилися на вітрі. Стояли вони на пагорбі, що видавався над болотами Переплуту, неподалік того місця, де два тижні раніше старий знайшов Цірі. Вітер клав очерет, морщив воду на річкових розливах.

— Один із тих чотирьох, — продовжила Цірі, дозволяючи кобилі ввійти у воду й напитися, — мав біля сідла такий невеличкий арбалет, рука його у бік того арбалету потягнулася. «Чи зумію нап’яти? Вистрелити? І що буде, якщо схиблю?» Богнарт також бачив той арбалет і ту руку і також чув ті думки, я впевнена. І впевнена я, що вершник той не встиг би нап’яти арбалет.

Кельпі підвела голову, зафоркала, задзвонила кільцями мундштука.

— Я дедалі краще розуміла, у чиї руки потрапила. Утім, не розуміла його мотивів. Чула їхню розмову, пам’ятала, що раніше говорив Готспорн. Отой барон Касадей хотів отримати мене живою, і Бонгарт йому те обіцяв. А потім чомусь передумав. Чому? Чи хотів віддати комусь, хто заплатить більше? Чи невідомим чином дізнався, хто я така насправді? І мав намір віддати нільфгардцям? З того селища ми виїхали увечері. Він дозволив мені їхати на Кельпі. Але руки мені зв’язав і весь час тримав за ланцюг на нашийнику. Увесь час. А їхали ми, майже не затримуючись, усю ніч і весь день. Думала, що помру від втоми. А по ньому взагалі втоми видно не було. Це не людина. Це диявол утілений.

— Куди він тебе відвіз?

— У місцевість, що звалася Фано.

— Коли ми в’їхали у Фано, вельможний трибунале, вже сутініло, темрява хоч око виколи, ніби ж тільки шістнадцяте вересня, але день похмурий і холодний, як дідько, сказати б — листопад. Довго шукати майстерню зброяра не знадобилося, бо то найбільше подвір’я в усьому містечку, а до того ж дзвін молотів, що залізо кують, звідти безперервно йшов. Нератін Чека… Пан писар дарма то ім’я записує, бо не пам’ятаю, чи говорила я, але Нератін мертвий, вбили його у селі, що зветься Говорог…

— Прошу не повчати протоколяра. Прошу продовжувати признання.

— Нератін у ворота застукав. Ґречно сказав, хто ми і з чим ми, ґречно просив вислухати. Впустили. Майстерня мечника добра будівля була, гострокіл із соснових паль, вежички з дубової клепки, всередині на стінах модрина полірована…

— Суду не цікаві архітектурні подробиці. Нехай свідок переходить до суті. А перед тим прошу повторити для протоколу прізвище мечника.

— Естергазі, вельможний трибунале. Естергазі із Фано.

Мечник Естергазі довго дивився на Бореаса Муна, не поспішаючи з відповіддю на поставлене запитання.

— Може, Бонгарт тут і був, — сказав нарешті, граючись кістяним свищиком, що висів у нього на шиї. — А може, його тут і не було? Хтозна? Тут, моє панство, в нас майстерня, що мечі робить. На усі запитання, що мечів стосуються, я відповім охоче, швидко, повно й вичерпно. Але не бачу причин відповідати на запитання, що стосуються наших гостей і клієнтів.

Кенна витягнула з рукава хустку, вдала, що витирає ніс.

— Причина може знайтися, — сказав Нератін Чека. — Можете знайти її ви, пане Естергазі. Можу я. Хочете вибрати?

Попри деяку жіночоподібність обличчя Нератіна вміло ставати твердим, а голос — зловорожим. Але мечник тільки пирхнув, граючись свищиком.

— Вибирати між підкупом і погрозою? Не хочу. І те, й інше я вважаю вартим плювка, не більше.

— Тільки одна маленька інформація, — прокашлявся Бореас Мун. — Чи це так багато? Ми ж знайомі не від сьогодні, пане Естергазі, та й прізвище коронера Скеллена для вас не чуже…

— Не чуже, — перервав мечник. — Аж ніяк не чуже. Справи й дії, які з тим прізвищем поєднуються, нам також не чужі. Але тут ми маємо Еббінґ, королівство автономне й самоправне. Хай тільки з вигляду, але ж — все ж таки. Тому нічого ми вам не скажемо. Їдьте собі своєю дорогою. Щоб трохи підсолодити, обіцяю, що коли за тиждень чи місяць хтось почне розпитувати про вас, то почує від нас точнісінько те саме.

— Але ж, пане Естергазі…

— Треба чіткіше? То прошу. Геть звідси!

Хлоя Штітц люто засичала, долоні Фріппа й Варгаса поповзли до руків’їв, Андрес Віерни сперся кулаком на клевець, що звисав біля коліна. Нератін Чека не ворухнувся, а обличчя його навіть не здригнулося. Кенна бачила, що він не зводить погляду з кістяного свищика. Перш ніж вони увійшли, Бореас Мун попередив їх — свист той був би сигналом для охоронців, що чекали в укритті, — професійних рубайлів, яких у майстерні мечника звали «контролерами якості виробів».

Але, передбачивши все те, Нератін і Бореас запланували наступний хід. Мали за пазухою козирну карту.

Кенну Сельборн. Чуйну.

Кенна вже почала зондувати мечника, делікатно покльовувати його імпульсами, обережно проникаючи у гущавину його думок. Тепер була вона готова. Приклавши до носа хустку — завжди існувала небезпека крововиливу, — вдерлася йому в мозок пульсацією і наказом. Естергазі закашлявся, почервонів, обіруч вчепився у стіл, за яким сидів, наче боячись, що стіл відлетить у теплі краї разом зі стосом рахунків, каламарем і прес-пап’є, що зображувало нереїду, яка цікавим чином розважалася із двома тритонами одразу.

Спокійно, наказала Кенна, то нічого, нічого не діється. Просто ти маєш бажання розповісти нам про те, що нас цікавить. Адже ти знаєш, що нас цікавить, а слова у тебе аж рвуться на волю. Тож — давай. Починай. Побачиш, щойно почнеш говорити, у голові твоїй перестане шуміти, у скронях гудіти, а у вухах поколювати. Й судома щелепи відпустить.

— Бонгарт, — хрипко сказав Естергазі, відкриваючи рота частіше, ніж потребувала того силабічна артикуляція, — був тут чотири дні тому, дванадцятого вересня. Мав із собою дівчину, яку звав Фалькою. Я чекав на той візит, бо двома днями раніше доставили мені від нього листа…

З лівої ноздрі в нього потекла тоненька цівочка крові.

Кажи, наказала Кенна. Кажи. Кажи все. Побачиш, як тобі полегшає.

Мечник Естергазі з цікавістю приглядався до Цірі, не встаючи з-за дубового столу.

— Для неї, — здогадався, постукуючи ручкою пера об прес-пап’є у вигляді досить химерної групи, — для неї той меч, про який ти просив у листі. Вірно, Бонгарте? Ну, тож оцінимо… Перевіримо, чи збігається з тим, що ти написав. Росту п’ять футів і дев’ять дюймів. Так і є. Вага сто дванадцять фунтів… Ну, дали б ми менше ста дванадцяти, але то дрібна деталь. Рука, писав ти, на яку рукавичка п’ятого нумеру пасує… Покажи-но руку, ясна пані. Ну, й те сходиться.

— У мене завжди сходиться, — сухо сказав Бонгарт. — Маєш для неї якесь пристойне залізо?

— У моїй фірмі, — гордовито відповів Естергазі, — не створюється і не пропонується залізо ніяке, окрім пристойного. Розумію, що йдеться про меч для битви, не для парадної декорації. Ах, вірно, ти ж писав. Зрозуміло, зброю для цієї панни знайдемо легко. Для такого зросту й такої ваги підходять мечі у тридцять вісім дюймів, виконані у стандарт. Вона з її легкою будовою і малою рукою потребує міні-бастард із руків’ям, подовженим на дев’ять дюймів, і з шаровим оголів’ям. Міг би також я запропонувати ельфійську тальдагу або зерріканську саберру, можливо також легку віроледанку…

— Покажи товар, Естергазі.

— Швидкі ми, мов срачка, га? Ну, то ходімо. Ходімо тоді… Гей, Бонгарте? Що воно, у дідька, таке? Для чого ти її водиш на шворці?

— Пильнуй свого зашмарканого носа, Естергазі. Не сунь його куди не треба, бо ще чимось його притисне!

Естергазі, граючи свищиком, що висів на шиї, дивився на мисливця за нагородами без страху й поваги, хоча дивитися доводилося дуже вгору. Бонгарт підкрутив вуса, відкашлявся.

— Я, — сказав трохи тихіше і чим далі зловісніше, — не втручаюся у твої справи й інтереси. Дивує тебе, що я бажаю взаємності?

— Бонгарте. — Мечник навіть повікою не кліпнув. — Коли ти покинеш мій дім і моє подвір’я, коли зачиниш за собою мою браму, тоді я вшаную твою приватність, секретність твоїх справ, специфіку професії. І не втручатимуся до них, будь упевнений. Але у моєму домі не дозволю приниження людської гідності. Ти мене зрозумів? За моєю брамою дівчину хоча б за конем можеш волочити, як на те твоя воля. У моєму домі знімеш із неї отой нашийник. Зараз же.

Бонгарт потягнувся до нашийника, розстібнув його, не поминувши шарпнути так, що мало не збив Цірі з ніг. Естергазі, вдаючи, що того не бачив, випустив свищик із пальців.

— Так краще, — сказав. — Ходімо.

Галерейкою вони перейшли на друге, трохи менше подвір’я, що прилягало до задів кузні й було з одного боку відкрите на сад. Під кроквами, спертими на різьблені стовпи, стояв тут довгий стіл, на якому пахолки саме закінчували розкладати мечі. Естергазі жестом дав знати, аби Бонгарт і Цірі наблизилися до експозиції.

— Прошу, оце моя пропозиція.

Вони підійшли.

— Отут, — Естергазі вказав на довший ряд мечів на столі, — маємо ми мою продукцію, усі клинки тут ковані, зрештою, бачте підковку, мою марку. Ціни у межах від п’яти до дев’яти флоренів, бо то стандарти. Оці, натомість, осьо, що тут лежать, у мене тільки монтуються і доводяться. Клинки з імпорту. Звідки — впізнати можна з чеканки. Оті з Магакаму мають витравлені схрещені молоти, ті з Повіссу — корону або голову коня, а оті з Віроледо — сонце й славетну фірмову інскрипцію. Ціни тут починаються від десяти флоренів.

— А закінчуються?

— По-різному. Оно, та, наприклад, чудова віроледанка. — Естергазі узяв зі столу меча, відсалютував ним, потім став у фехтувальну позицію, уміло крутячи долонею і передпліччям у складному фінті, який звався ангелікою. — Оця коштує п’ятнадцять. Давня робота, колекційний клинок. Видно, що зроблена на замовлення. Мотив, витравлений на лезі, вказує, що зброя була призначена для жінки.

Він крутнув мечем, затримав руку в терції, плазом клинка до них.

— Як на всіх клинках з Віроледо, традиційний напис: «Не витягай без причини, не ховай без гонору». Ха, все ще травлять у Віроледо такі написи. А споконвіку клинки ці отримують мерзотники й дурні. Споконвіку гонор подешевшав, бо неходовий то зараз товар…

— Не балакай забагато, Естергазі. Дай-но їй той меч, нехай приміриться до руки. Візьми зброю, дівчино.

Цірі взяла легкий меч, відразу відчувши, як руків’я, обтягнене шкірою ящірки, приростає до долоні, а вага клинка запрошує руку до згинання і рубання.

— Це міні-бастард, — нагадав Естергазі. Дарма. Вона вміла користуватися довшим руків’ям, із трьома пальцями на округлому оголов’ї.

Бонгарт відступив на пару кроків, на подвір’я. Витягнув з піхов меч, крутнув ним, що аж засичало повітря.

— Нумо! — сказав до Цірі. — Убий мене. Маєш меч і маєш оказію. Маєш шанс. Скористайся. Бо наступний дам тобі не скоро.

— Чи ви пошаліли?

— Стули пельку, Естергазі.

Вона надурила його поглядом убік і обманним рухом плеча, ударила блискавично, з плаского сіністру. Клинок задзвонив у блок, такий сильний, що Цірі хитнулася, мусила відскочити, чіпляючись стегном за стіл із мечами. Намагаючись віднайти рівновагу, мимоволі опустила меч — знала, що у цю мить, якби він хотів, вбив би її без найменшої проблеми.

— Чи ви пошаліли? — підвищив голос Естергазі, а свисток знову мав у руці.

Слуги і робітники приглядалися, приголомшені.

— Відклади залізо. — Бонгарт не спускав з Цірі ока, на зброяра він аніскільки не звертав уваги. — Відклади, кажу. Бо відрубаю тобі руку!

Вона послухалася через мить вагання.

Бонгарт зловісно усміхнувся.

— Я знаю, хто ти, змія. Але змушу, щоб ти сама мені в тому призналася. Словом або дією! Змушу тебе, аби ти призналася, хто ти. І тоді я тебе вб’ю.

Естергазі засичав, наче його хто поранив.

— А той меч, — Бонгарт навіть на нього не глянув, — був для тебе заважкий. Через це ти була занадто повільною. Була повільною, наче вагітний слимак. Естергазі! Те, що ти їй дав, було заважке щонайменше на чотири унції.

Мечник був блідим. Водив очима від нього до неї, від неї до нього, а обличчя мав дивно змінене. Нарешті кивнув пахолку, півголосом віддав наказ.

— Я дещо маю, — сказав повільно, — що повинно тебе задовольнити, Бонгарте.

— То чому ти не показав відразу? — гарикнув мисливець за нагородами. — Я писав тобі, що бажаю чогось екстра. Може, ти вважаєш, що на кращий меч мене не стане?

— Я знаю, на що тебе стане, — сказав із притиском Естергазі. — І знаю я те не від сьогодні. А чого не показав відразу? Я ж не міг знати, кого ти приведеш до мене… на шворці, із нашийником. Не міг уявити, для кого має бути той меч і чому він має слугувати. Тепер я вже знаю все.

Пахолок повернувся, несучи продовгуватий ящик.

— Наблизься, дівчино, — тихо сказав Естергазі. — Подивися.

Цірі наблизилася. Подивилася. І зітхнула голосно.

Вона оголила меч, швидким рухом. Вогонь з каміна сліпуче запалав на хвилястому малюнку долів леза, заятрився червоно в ажурних плетіннях ефесу.

— Оце він, — сказала Цірі. — Як ти, напевне, здогадуєшся. Візьми, якщо хочеш, у руки. Але обережно, він гостріший за бритву. Відчуваєш, як руків’я клеїться до долоні? Зроблене воно зі шкіри такої пласкої риби, що має на хвості отруйний шип.

— Скат.

— Хіба. Та риба має на шкірі малесенькі зубці, тому руків’я не ковзає у руці, навіть коли рука пітніє. Подивися, що витравлене на клинку.

Висогота нахилився, придивився, мружачи очі.

— Ельфійська мандала, — сказав він через хвилину, підводячи голову. — Так звана blathan caerme, гірлянда долі: стилізовані квіти дубу, таволги й жарновця. Вежа, вражена блискавкою, у Старших Рас символ хаосу і деструкції… А над вежею…

— Ластівка, — закінчила Цірі. — Zireael. Моє ім’я.

— І справді, непогана річ, — сказав нарешті Бонгарт. — Гноми робили, зразу видно. Тільки гноми таке темне залізо кували. Тільки гноми гострили вогнисто, й тільки гноми клинок ажурували, щоби зменшити вагу… Признайся, Естергазі. Це репліка?

— Ні, — заперечив мечник. — Оригінал. Справжній гном’ячий ґвіхір. Цьому клинку понад двісті років. Оправа, зрозуміло, набагато молодша, але реплікою я б її не назвав. Гноми з Тір Тохайр робили її на моє замовлення. Відповідно до давніх технік, методів і зразків.

— Холера. Може так статися, що й справді мені не вистачить. І скільки ти за це залізо бажаєш здерти?

Естергазі деякий час мовчав. Обличчя його було непроникним.

— Я його задарма віддам, Бонгарте, — сказав нарешті глухим голосом. — У подарунок. Щоб було виконаним те, що мало виконатися.

— Дякую. — Бонгарт був явно здивований. — Дякую тобі, Естергазі. Королівський подарунок, воістину королівський… Приймаю, приймаю. І — я твій боржник…

— Ні. Меч для неї, не для тебе. Підійди, дівчино, яка носить ошийник. Придивися до знаків, що витравлені на клинку. Ти їх не розумієш, вочевидь. Але я тобі поясню. Дивися. Лінія, яку точить доля, крута, але веде до оцієї ось вежі. До погибелі, до знищення усталених цінностей, усталеного порядку. Але ото над вежею, бачиш? Ластівка. Символ надії. Візьми цей меч. Нехай буде виконаним те, що має виконатися.

Цірі обережно простягнула руку, делікатно погладила темне лезо із блискучими, наче дзеркала, краями.

— Візьми його, — сказав повільно Естергазі, дивлячись на Цірі широко розплющеними очима. — Візьми його. Візьми у руку, дівчино. Візьми…

— Ні! — крикнув раптом Бонгарт, підскакуючи, хапаючи Цірі за плече, відштовхуючи її різко й сильно. — Геть!

Цірі впала на коліна, камінці подвір’я болісно впилися у долоні, на які вона сперлася.

Бонгарт зачинив ящик.

— Ще не зараз! — загарчав. — Ще не сьогодні! Ще не надійшов час!

— Схоже на те, — спокійно погодився Естергазі, дивлячись йому в очі. — Так, скоріше за все, він ще не надійшов. Шкода.

— Не дуже те згодилося, високий трибунале, — думки того мечника читати. Ми ж там шістнадцятого вересня були, за три дні перед повнею. А коли поверталися ми з Фано до Рокайну, наздогнало нас підкріплення, Оль Гарсгайм і сім коней. Наказав пан Оль скільки у коня сил гнати за рештою загону. Бо днем раніше, п’ятнадцятого вересня, була різанина у Клермонті… Мені, хіба, про те немає потреби, вельможний трибунал знає ж про різанину в Клермонті…

— Прошу давати показання, не переймаючись тим, про що трибунал знає.

— Бонгарт нас на день випередив. П’ятнадцятого вересня повіз Фальку до Клермонту…

— Клермонт, — повторив Висогота. — Я знаю те містечко. Куди він тебе відвіз?

— До великого дому біля ринку. Із колонами й арками біля входу. Відразу було видно, що живе там багатій…

Стіни кімнат було завішено багатими гобеленами та пишними тапісеріями із релігійними, мисливськими й ідилічними сценами за участі роздягнених жінок. Меблі сяяли інкрустаціями та мідними оковками, а килими були такі, що, ступаючи по них, нога провалювалася по кістку. Цірі не зуміла роздивитися подробиць, бо Бонгарт крокував швидко й тягнув її за ланцюг.

— Привіт тобі, Хувенагелю.

У райдузі кольорів, що їх відкидав вітраж, на тлі мисливської тапістерії стояв чоловік чималої товщини, одягнений в аж палаючий золотом каптан і обшиту хутром делію. Хоча перебував він у зеніті чоловічого віку, був облисілим, а щоки в нього звисали, наче у величезного бульдога.

— Привіт, Лео, — сказав він. — А ти, пані…

— Ніяка не пані. — Бонгарт вказав на ланцюг і нашийник. — Вітати не треба.

— Ґречність нічого не коштує.

— Окрім часу. — Бонгарт потягнув за ланцюг, підійшов, безцеремонно поплескав товстуна по череву.

— А ти добряче погладшав, — оцінив. — Честю клянуся, Хувеналю, як ти стоїш на дорозі, то легше тебе перескочити, ніж об’їхати.

— Добробут, — жовіально пояснив Хувенагель і затряс брилями. — Привіт тобі, привіт, Лео. Завжди милий мені твій приїзд, тож і сьогодні я радий безмірно. Справи йдуть на диво добре, так, що хочеться аж через плече спльовувати, тільки грошва брязкає! Лише сьогодні, якщо далеко не шукати, один нільфгардський ротмістр із резерву, провіант-майстер, що займається транспортуванням обладнання на фронт, опилив мене шістьма тисячами військових луків, які я з десятикратним наваром продам у роздріб мисливцям, браконьєрам, розбійникам, ельфам та іншим войовникам за волю. Також задешево купив в одного місцевого маркіза замок…

— А на холеру тобі замок?

— Мушу мешкати достойно. Повертаючись до справ: однією, думаю, я завдячую тобі, Лео. Безнадійний, здавалося б, боржник розрахувався. Буквально хвилину тому. Аж руки в нього тряслися, коли платив. Тип побачив тебе й подумав…

— Знаю, що подумав. Ти отримав мого листа?

— Отримав. — Хувенагель важко всівся, трусонувши черевом стіл так, що аж задзвонили карафки й келихи. — І я все приготував. Ти не бачив афіш? Напевне, голота пообдирала… Люди вже сходяться до театру. Готівка брязкає… Сідай, Лео. Маємо час. Погомонимо, вина нап’ємося…

— Не хочу я твого вина. Напевне казенне, крадене з нільфгардських транспортів.

— Та ти хіба смієшся? То ж «Ест-Ест» з Туссану, грона зібрані, коли наш милостивий імператор Емгир був іще таким манюньким карапузом, що у нічний горщик срав. Добрий то був рік. Для вин. Твоє здоров’я, Лео.

Бонгарт мовчки відсалютував келихом. Хувенагель заплямкав, трохи критично споглядаючи на Цірі.

— То ж ота сарна з великими очима, — сказав врешті, — має гарантувати обіцяну в листі забаву? Мені відомо, що Віндзор Імбра вже під містом. Що веде із собою кількох непоганих зарізяк. Та й пара місцевих рубайлів бачили афіші…

— Чи ти колись розчаровувався у моєму товарі, Хувенагелю?

— Факт, ніколи. Але ж і давно від тебе я нічого не мав.

— Працюю я тепер рідше, ніж раніше. Також думаю, чи не піти мені на відпочинок.

— Для такого потрібен капітал. Може, у мене був би для того спосіб… Вислухаєш?

— Через відсутність іншої розваги. — Бонгарт підсунув ногою стілець, змусив Цірі усістися.

— Ти не думав вирушити на північ? До Цінтри, на Стоки або за Яругу? Чи знаєш, що кожному, хто туди відправиться і захоче оселитися на здобутих територіях, Імперія гарантує наділ у чотири лани землі? І звільнення від податку на десять років?

— Я, — спокійно відповів мисливець за нагородами, — для рільника не підходжу. Не зумів би я ні в землі ритися, ні скотину яку вирощувати. Я занадто вразливий. Як побачу гівно чи черв’яків, так ригати починаю.

— Отак і зі мною, — затряс щоками Хувенагель. — Із усього рільництва я приймаю тільки самогоноваріння. Решта жахлива. Кажуть, що рільництво — фундамент економіки й гарантує добробут. Але я вважаю негідним і принизливим, аби про мій добробут піклувалося щось, що смердить гноєм. У тому напрямку я вжив певних заходів. Не треба управлятися на землі, Бонгарте, не треба годувати на ній скотину. Вистачить її мати. Якщо ж маєш відповідно багато, можна непогано тягнути з неї прибутки. Повір мені, можна жити справді гідно. Так, у тому напрямку я вжив певних заходів, звідси ж і моє запитання про поїздку на північ. Бо, бач, Бонгарте, я б там мав для тебе заняття. Постійне, із доброю платнею, багато часу не потребуватиме. І саме для вразливої людини: жодного гівна, жодних черв’яків.

— Я готовий вислухати. Вочевидь, без зобов’язань.

— Із наділів, які імператор гарантує поселенцям, при крихті заповзятливості й невеличкому стартовому капіталі можна звести докупи цілком непогану латифундію.

— Розумію. — Мисливець за нагородами закусив вуса. — Розумію, до чого ти ведеш. І вже знаю, які такі заходи ти вжив для власного добробуту. Не передбачаєш проблем?

— Передбачаю. Двох видів. По-перше, треба знайти наймитів, які, вдаючи поселенців, поїдуть на північ забирати у місцевих та приймати наділи. Формально для себе, фактично — для мене. Але пошуком наймитів займаюся я. Тебе стосується друга проблема.

— Я весь — увага.

— Деякі наймити отримають землю і не будуть схильні її віддати. Забудуть про умову й про гроші, які вони взяли. Не повіриш, Бонгарте, як глибоко шахрайство, підлість і сучесинство вкорінене у людській природі.

— Повірю.

— Тож треба буде переконувати непоштивих, що непоштивість невигідна. Що за неї карають. Цим займешся саме ти.

— Звучить красиво.

— Звучить як звучить. Я маю практику, я вже робив такі викрутаси. Після формальної інклюзії Еббінґу до Імперії, коли роздавали наділи. Й пізніше, коли вступив у життя Акт про Огородження. Тим чином Клермонт, це чарівне містечко, стоїть на моїй землі, а тому мені належить. Уся ця територія належить мені. Аж туди, ген, по горизонт із туманним серпанком. Усе це — моє. Усі сто п’ятдесят ланів. Ланів імперських, не селянських. Це дає шістсот тридцять влук. Чи вісімнадцять тисяч дев’ятсот моргів.

— О, ти, Імперія нещасна! Близька погибель! — із насмішкою процитував Бонгарт. — Імперія, де всі крадуть, впаде. У самолюбстві її слабкість й у корисливості.

— У тому є і міць її, й сила. — Хувенагель знову затряс щоками. — Ти, Бонгарте, плутаєш злодійство із приватною підприємливістю.

— Надто часто, — спокійно визнав мисливець за нагородами.

— То ж як воно буде з нашою спілкою?

— А не завчасно ми ділимо ті північні землі? Може, для впевненості почекати, поки Нільфгард виграє ту війну?

— Для впевненості? Не сміши мене. Результат війни відомий. Війни виграють грошима. Імперія їх має, нордлінги їх не мають.

Бонгарт промовисто кашлянув.

— Якщо вже мова про гроші…

— Усе гаразд. — Хувенагель покопався у документах, що лежали на столі. — Ось банківський чек на сто флоренів. Ось — акт умови про індосамент зобов’язань, у силу якого я витягну у Вархагенів з Ґесо нагороду за бандитів. Підпиши. Дякую. Тобі належить ще відсоток з доходів від вистави, але рахунок не закритий, грошва все ще бряжчить. Великий там інтерес, Лео. Насправді великий. Людям у моєму містечку занадто докучають нудьга й хандра.

Він обірвав себе, подивився на Цірі.

— Маю щиру надію, що ти не помиляєшся щодо цієї особи. Що вона забезпечить нам гідну розвагу… Що захоче кооперуватися з нами заради спільного зиску…

— Для неї, — Бонгарт зміряв Цірі байдужим поглядом, — у тому не буде ніякого зиску. Вона про те знає.

Хувенагель скривився невдоволено.

— Це недобре, це до дідька недобре, що вона про те знає! Знати вона не повинна! Що з тобою, Лео? А якщо вона не захоче стати розвагою, якщо виявиться злісно непевною? Що тоді?

Бонгарт виразу обличчя не змінив.

— Тоді, — сказав він, — ми нацькуємо на неї на арені твоїх вовкодавів. Вони, як я пам’ятаю, завжди були певні у розвазі.

Цірі мовчала довго, тручи скалічену щоку.

— Я починала розуміти, — сказала нарешті. — Нарешті починала розуміти, що він хоче зі мною зробити. Я підібралася, була готовою втікати за першої ж можливості… Готова була на будь-який ризик. Але він не дав мені такої можливості. Пильнували мене добре.

Висогота мовчав.

— Затягли мене вниз. Там чекали гості того товстуна Хувенагеля. Такі оригінали! Звідки на світі береться така кількість дивацтв, Висогото?

— Множаться. Природний добір.

Перший із чоловіків був низеньким і товстеньким, нагадував скоріше половинчика, ніж людину, навіть одягався як половинчик — скромно, ладно, акуратно й пастельно. Другий чоловік, хоча й немолодий, мав одяг і поставу солдата, був при мечі, а на плечі його чорного кубрака блищало срібне гаптування із драконом із нетопировими крилами. Жінка була світловолоса й худа, мала трохи гачкуватий ніс і вузькі губи. Її фісташкового кольору сукня була сильно декольтована. Це була не найкраща ідея. Декольте показувало мало що, коли не враховувати зморщеної пергаментно-сухої шкіри, вкритої товстим шаром рум’ян і білил.

— Ясновроджена маркіза де Немент-Уйвар, — представив Хувенагель. — Пан Деклан Рос еп Мельхлад, ротмістр резерву кавалерії його імператорської величності імператора Нільфгарду. Пан Пеннікуік, бурмістр Клермонту. А то — пан Лео Бонгарт, мій земляк і старий товариш.

Бонгарт трохи вклонився.

— А оце і є та мала розбійниця, яка має нас сьогодні розважати, — ствердила факт худа маркіза, втуплюючи в Цірі блідо-блакитні очі. Голос мала хрипкий, сексуально вібруючий і жахливо пропитий. — Не дуже вона красива, так би я сказала. Але непогано збудована… Цілком приємне… тільце.

Цірі шарпнулася, відіпхнула нахабну руку, збліднувши від люті й шиплячи, наче змія.

— Прошу не торкатися, — сказав прохолодно Бонгарт. — Не годувати. Не дражнити. За наслідки не відповідаю.

— Тільце, — маркіза облизнула губи, не звертаючи на нього уваги, — завжди можна прив’язати до ліжка, тоді воно стає більш поступливим. Може б, ви мені її перепродали, пане Бонгарте? Ми з моїм маркізом любимо такі тільця, а пан Хувенагель вимовляє нам, коли хапаємо тутешніх пастушок та хлопських діточок. Зрештою, маркіз уже не може полювати на дітей. Не може бігати, і все через ті шанкри й конділоми, що в нього повідкривалися у паху…

— Досить, досить, Матильдо, — лагідно, але швидко сказав Хувенагель, побачивши на обличчі Бонгарта вираз дедалі більшої огиди. — Мусимо ми вже йти до театру. Пану бурмістру саме доповіли, що до міста в’їхав Віндзор Імбра із загоном кнехтів барона Касадея. Значить, уже й нам час.

Бонгарт витягнув із кошелю флакончик, протер рукавом оніксову поверхню столу, висипав на нього маленьку гірку білого порошку. Притягнув Цірі за ланцюг на нашийнику.

— Знаєш, як оте вживати?

Цірі стисла зуби.

— Втягни носом. Або візьми на послинений палець і увітри у ясна.

— Ні!

Бонгарт навіть голову не повернув.

— Зробиш те сама, — сказав тихо, — або зроблю те я, але таким чином, аби всі присутні мали свою втіху. Слизова у тебе не тільки у носі чи роті, Щурице. У кількох інших забавних місцях — також. Покличу пахолків, накажу тебе роздягти, притримати — і використаю оті забавні місця.

Маркіза де Немент-Уйвар засміялася горлово, дивлячись, як Цірі тремтливою рукою тягнеться по наркотик.

— Забавні місця, — повторила й облизнулася. — Цікава ідея. Варто б якось спробувати! Агов, агов, дівчино, обережніше, не тринькай доброго фісштеху! Залиш трошки для мене!

Наркотик був набагато сильнішим за той, який куштувала вона зі Щурами. Через кілька секунд після вживання Цірі огорнула сліпуча ейфорія, контури навколо загострилися, світло й фарби вразили очі, запахи подразнювали ніс, звуки зробилися неймовірно голосними, а все навколо стало нереальним, летючим, наче сонне марення. Були сходи, були тапістри й гобелени, що смерділи важкою курявою, був хрипкий сміх маркізи де Немент-Уйвар. Було подвір’я, були швидкі краплі дощу на обличчі, шарпання за нашийник, який вона все ще мала на горлі. Величезний будинок із дерев’яною вежею і великим гидко-кічуватим малюнком на фронтоні. На малюнку були собаки, що кусали потвору — чи то дракона, чи то грифа, чи то виверну. Перед входом у будинок були люди. Один кричав і жестикулював.

— То мерзотно! Мерзотно й грішно, пане Хувенагелю, аби місце, що було колись храмом, використовувалося для такої безбожної, нелюдської і гидкої процедури! Звірі теж відчувають, пане Хувенагелю! Вони також мають свою гідність! То злочин, аби для збагачення цькувати їх одне на одне для втіхи натовпу!

— Заспокойтеся, святий муже! І не втручайтеся у моє приватне підприємство! А взагалі-то сьогодні тут не будуть цькувати звірів. Жодного звіра! Виключно людей!

— Тоді вибачаюся.

Усередині будинку було повно народу, який сидів на рядах лав, що утворювали амфітеатр. У центрі того була викопана у землі й оточена балюстрадою яма, кругле заглиблення радіусом десь футів тридцять, обшите товстезними колодами. Сморід і галас приголомшували. Цірі знову відчула шарпання за нашийник, хтось підхопив її під пахви, хтось штовхнув. Не зрозуміти коли, опинилася вона на дні обшитої колодами ями, на сильно притоптаному піску.

На арені.

Перший удар наркотику минув, тепер він тільки збуджував і вигострював відчуття. Цірі притиснула долоні до вух — натовп, що заповнював лавки амфітеатру, гудів, ревів, свистів, галас стояв невимовний. Вона побачила, що її правий зап’ясток і передпліччя тісно обплітає шкіряне наруків’я. Не пам’ятала моменту, коли це на ній застібнули.

Почула знайомий пропитий голос, побачила худу фісташкову маркізу, нільфгардського ротмістра, пастелевого бурмістра, Хувенагеля і Бонгарта, що займали ложу над ареною. Знову схопилася за вуха, бо хтось раптом гепнув у мідяний гонг.

— Гляньте, люди! Сьогодні на арені не вовк, не гоблін, не ендріага! Сьогодні на арені вбивча Фалька з банди Щурів! Заклади приймає каса біля входу! Не жалійте гроша, люди! Розваги не з’їси й не вип’єш, але якщо на неї поскупишся, то не отримаєш, а втратиш!

Натовп гарчав і плескав. Наркотик діяв. Цірі тряслася в ейфорії, погляд її і слух реєстрували все, будь-яку дрібницю. Вона чула регіт Хувенагеля, пропитий сміх маркізи, поважний голос бурмістра, холодний бас Бонгарта, верески жреця — охоронця звірів, писки жінок і плач дітей. Бачила вона темні патьоки крові на колодах, що огороджували арену, заґратовану смердючу діру в них. Блискучі від поту, по-скотинячи скривлені морди над балюстрадою.

Раптом — заворушення, високі голоси, прокльони. Озброєні люди, що розпихають натовп, але ось вони загрузли, увіткнулися у стіну озброєної протазанами стражі. Одного з тих людей вона вже бачила, пам’ятала засмагле обличчя і чорні вусики, що виглядали, наче риска, намальована вугіллям над верхньою губою, що раз у раз тремтіла у тику.

— Пане Віндзоре Імбра? — голос Хувенагеля. — З Ґесо? Сенешаль благородного барона Касадея? Вітаємо, вітаємо закордонних гостей. Займіть місця, видовище зараз почнеться. Але, прошу, не забудьте заплатити на вході!

— Я тут не для розваг, пане Хувенагелю! Я тут у справах служби! Бонгарт знає, про що я говорю!

— Справді? Лео! Ти знаєш, про що говорить пан сенешаль?

— Без насмішок! Нас тут п’ятнадцятеро! Ми по Фальку приїхали! Давайте нам її, бо буде погано!

— Не розумію твоєї екзальтації, Імбро, — насупив брови Хувенагель. — Але звертаю увагу: тут не Ґесо чи земля вашого барона, власного пана. Станете галасувати й буянити, то накажу вас звідси палицями погнати!

— Без образ, пане Хувенагелє, — здав назад Віндзор Імбра, — але закон за нами! Присутній тут Бонгарт пообіцяв Фальку пану барону Касадею. Слово дав. Нехай же від даного слова не відмовляється!

— Лео? — Хувенагель затряс щоками. — Ти знаєш, про що то він?

— Знаю і визнаю його рацію. — Бонгарт устав, недбало махнув рукою. — Не стану з вами сперечатися чи чинити протидії. Дівчина оно, усі її бачать. Кому треба, нехай бере.

Віндзор Імбра остовпів, губа в нього аж затряслася.

— Як так?

— Дівчина, — повторив Бонгарт, підморгуючи Хувенагелю, — для того, хто захоче її з арени забрати. Живою чи мертвою, то відповідно до смаку й бажання.

— Як так?

— Суча лапа, я потроху втрачаю миролюбність! — Бонгарт уміло вдав злість. — Ніц, тільки «як» та «як»! Проклятуща шарманка! Як? А як собі захочеш! Воля твоя, хоч би й м’ясо отрутою змочи та кинь їй, наче вовчиці. Але не знаю, чи вона зжере. Бо на дурну не скидається, вірно ж? Ні, Імбро. Хто дістати її хоче, мусить сам до неї піти. Туди, на арену. Хочеш Фальку? То бери її!

— Ти мені ту Фальку під носа сунеш, наче сомові жабу на гачку, — загарчав Віндзор Імбра. — Я тобі, Бонгарте, не довіряю. Носом чую, що у принаді тій сидить прихований якийсь гак залізний!

— Можу тільки привітати із носом, чутливим до заліза. — Бонгарт вийняв з-під лавки отриманий у Фано меч, витягнув його з піхов і кинув на арену, так уміло, що зброя увіткнулася у пісок вертикально, за два кроки перед Цірі. — Ось тобі й залізо. Явне, аж ніяк не приховане. Бо я за тою дівкою не стоятиму, хто захоче — най бере її. Якщо взяти зуміє.

Маркіза де Немент-Уйвар нервово засміялася.

— Якщо взяти її зуміє! — повторила пропитим контральто. — Бо зараз уже тільце має меча. Браво, мосьпане Бонгарте. Жорстоким мені здавалося віддати те тільце беззбройним на поталу отим лапсердакам.

— Пане Хувенагелю. — Віндзор Імбра взявся руки в боки, навіть не подивившись на худу аристократку. — То ж під вашим заступництвом розігрується отой вертеп, бо ж і театр той ваш. Скажіть тільки мені, згідно з чиїми правилом і законом грати ми маємо: згідно з вашим чи Бонгартовим?

— Згідно з театральним, — зареготів Хувенагель, трясучи черевом і бульдожими щоками. — Бо хоча й направду театр мій, але ж клієнт — наш господар, він платить, він вимагає! То клієнт і встановлює правила. А ми ж, купці, згідно із тими правилами мусимо чинити: чого клієнт жадає, те йому й дати потрібно.

— Клієнт? Чи то — оці люди? — Віндзор Імбра широким жестом обвів заповнені лавки. — Оті всі люди прийшли сюди й заплатили, аби насолоджуватися видовищем?

— Справа є справою, — відповів Хувенагель. — Якщо є попит, чому б його не продавати? Платять люди за бій вовків? За бійку ендріаг і аардварків? За цькування собаками борсука у діжці чи виверни? Чому ти так дивуєшся, Імбро? Людям забави та ігрища — наче хліба шматок, а ще й важливіші за хліб. Багато з тих, що сюди прийшли, останню монетку в себе від рота відірвали. А глянь на них, як у них очі сяють. Дочекатися не можуть, коли забава почнеться.

— Але забаві, — додав, усміхаючись із насмішкою, Бонгарт, — треба зберігати хоча б видимість спорту. Борсук, як собаки його з діжки витягнуть, може зубиськами кусатися, бо то — спортивно. А дівчина має клинок. Нехай і тут буде спортивно. Що, добрі люди? Я правий?

Добрі люди урізнобій, але голосно й радісно, хором, підтвердили, що Бонгарт правий цілком і повністю.

— Барон Касадей, — повільно промовив Віндзор Імбра, — не радий буде, пане Хувенагелю. От клянуся вам — не радий буде. Не знаю, чи варто вам із ним сваритися.

— Справа є справою, — повторив Хувенагель і ворухнув щоками. — Барон Касадей чудово про те знає, силу-силенну грошей він за малий відсоток у мене позичив, а як прийде, щоб позичити ще, ми якось наші сварки обговоримо. Але не буде якийсь там закордонний пан барон втручатися у приватне й індивідуальне підприємництво. Тут заклади вже зроблені, а люди за вхід сплатили. У той пісок, там, на арені, мусить кров всотатися.

— Мусить? — крикнув Віндзор Імбра. — Собаче гівно! От кортить мені показати вам, що аж ніяк не мусить! От вийду звідси та геть собі поїду, й не озирнуся навіть. Тоді ви власну кров тут проливайте! Мене сама думка гнітить, що я мотлоху втіху доставлю!

— А й нехай їде, — із натовпу раптом виступив по очі зарослий типчик у кубраку з кінської шкіри. — Нехай їде, як його ото гнітить. Мене ото не гнітить. Говорили, що хто ту Щурицю засіче, нагороду візьме. Я погоджуюся і на арену йду.

— Та таке! — крикнув раптом один із людей Імбри, невисокий, але жилавий і міцно збудований чоловічина. Волосся мав буйне, розчухране й скуйовджене. — Ми ж перші були! Правда, хлопці?

— І вірно! — завторував йому другий, худий, зі шпичастою борідкою. — Наша першість! А ти із гонором тим не носися, Віндзоре! Що з того, що галастра дивиться? Фалька на арені, досить лише руку простягнути й узяти. А хами нехай буркали витріщають, плювати нам на те!

— Та ще ж нам і грошва капне! — зареготав третій, наряджений у дублет яскравого амарантового кольору. — Як спорт — то спорт, чи не так, пане Хувенагелю? Як дійство — то дійство! Тута про якусь нагороду було мовлено!

Хувенагель усміхнувся широко й погодився, кивнувши — гордовито і велично трясучи обвислими щоками.

— А скіки, — зацікавився той із борідкою, — на кону нині?

— Зараз, — засміявся купець, — на результати бою ще не ставлять! Поки тільки три до одного стоїть, що ніхто з вас не осмілиться вийти за огородження!

— Тююю! — крикнув Кінська Шкіра. — Я насмілюся! Я готовий!

— Геть, сказано ж! — крикнув Ковтун у відповідь. — Ми-тко перші були й першість за нами. Гайда, на що чекаємо?

— Ускількох можемо туди до неї? — Амарант покрутив пояс. — Чи тіко поодинці можна?

— Ах ви сучі діти! — гарикнув раптом цілком несподівано пастельний бургомістр, бичачим голосом, аж ніяк не відповідним статурі. — Може, вдев’ятером на неї одну хочете? Може, верхи? Може, на колісницях? Може, вам катапульту з цейхгаузу запозичити, аби ви здалеку камінням у дівку кидати могли? Га?

— Добре, добре, — перервав Бонгарт, про щось швидко консультуючись із Хувенагелем. — Нехай буде спорт, але й потіха ж якась мусить бути. Можна по двоє. Парою, значить.

— Але нагорода, — попередив Хувенагель, — подвійною не буде. Якщо вдвох, то й поділити надвоє треба.

— Якою парою? Яке там удвох? — Ковтун різким рухом скинув плащ з плечей. — Не соромно вам, хлопи? То ж тільки дівка! Тьфу! Посуньтеся! Сам піду й покладу її. Теж мені — велика справа!

— Я хочу Фальку мати живою! — запротестував Віндзор Імбра. — Най вам дідько на ті битви й поєдинки! Я на Бонгартові розваги не піду, я хочу дівку! Живу! Йдіть туди вдвох, ти й Ставро. І приволочіть мені її звідти!

— Як на мене, — повторив Ставро, отой з борідкою, — образа вдвох іти на ту худорлявку.

— Барон тобі ту образу флоренами присолодить. Але тільки за живу!

— Виходить, барон скупердяй! — зареготав Хувенагель, трясучи черевом і бульдожими щоками. — І спортивного духу в ньому ні на крихту немає. Ані волі, аби інших за той дух винагороджувати! А я спорт люблю. І тим, хто піде зараз, нагороду підвищую. Хто сам-один на ту арену зійде й сам, на власних ногах, з неї вийде, тому оцією рукою з оцієї шкатулки не двадцять, а тридцять флоренів виплачу.

— Тоді на що ми чекаємо? — крикнув Ставро. — Я першим іду!

— Помалу! — знову рикнув малий бурмістр. — У дівки тільки тоненький льон на спині! Скидай тоді й ти бригантину, солдате. Це ж спорт!

— Мор на вас! — Ставро здер із себе каптан із нашитим залізом, після чого стягнув через голову сорочку, відкривши худі, зарослі, наче у павіана, груди та спину. — Мор на вас, вельможні, й на спорт ваш засраний! Так піду, із голою шкірою! Ова! Портки також знімати?

— Знімай і кальсони! — сексуально прохрипіла маркіза де Немент-Уйвар. — Покажи, що чоловік ти не тільки з морди!

Нагороджений гучними аплодисментами, голий до пояса, Ставро дістав зброю, перевісив ногу за бар’єр, уважно дивлячись на Цірі. Цірі схрестила руки на грудях. Не зробила навіть кроку в бік увіткнутого у пісок меча. Ставро завагався.

— Не роби того, — сказала Цірі тихо. — Не змушуй мене… Я не дозволю себе торкнутися.

— Не злися, дівко. — Ставро перескочив через бар’єр. — Я нічого до тебе не маю. Але справа є справою…

Не закінчив, бо Цірі була вже біля нього, вже мала у руці Ластівку — так уже називала вона подумки гном’ячий ґвіхір. Застосувала найпростіший, майже дитячий випад, фінту, що звалася «три крочки», — але Ставро дав себе тим упіймати. Зробив крок назад і рефлекторно підняв меч, а тоді вже був у її милості — після того як відстрибнув, уперся спиною в колоди, що огороджували арену, а вістря Ластівки завмерло у дюймі від його носа.

— Той фокус, — пояснив Бонгарт маркізі, перекриваючи рик і аплодисменти, — зветься «три крочки, фінт і випад терцією». Дешевий номер, я від дівки чекав чогось більш рафінованого. Але треба визнати — якби вона хотіла, той типчик уже був би мертвим.

— Убий його! Убий! — дерлися глядачі, а Хувенагель і бурмістр Пеннікуїк показували великий палець, спрямований вниз.

Від обличчя Ставро відлила кров, на щоках бридко виступили прищі й подзьобання від віспи.

— Я тобі казала: не змушуй мене, — просичала Цірі. — Я не хочу тебе вбивати! Але торкнутися не дозволю. Повертайся, звідки прийшов.

Вона відступила, опустила меч і глянула наверх, у бік ложі.

— Розважаєтеся з мене? — крикнула вона ламким голосом. — Хочете примусити мене до битви? До вбивства? Не змусите! Не стану я битися!

— Ти чув, Імбро? — роздавсь у тиші насмішкуватий голос Бонгарта. — Чистий зиск! І жодного ризику! Вона не буде битися. Тож можна забирати її з арени й везти барону Касадею, аби той погрався з нею вволю. Можна її без ризику брати! Голими руками!

Віндзор Імбра сплюнув. Ставро, все ще притиснутий спиною до колод, важко дихав, стискаючи меч у долоні. Бонгарт засміявся.

— Але я, Імбро, ставлю діамант проти горіха, що нічого такого вам не вдасться.

Ставро міцно дихнув. Здалося йому, що дівчина, повернута до нього спиною, занадто розсіяна, неуважна. Сам він кипів від гніву, сорому й ненависті. І не витримав. Атакував. Швидко й зрадницьки.

Глядачі не помітили ухиляння і зворотного удару. Побачили тільки, як Ставро, кинувшись на Фальку, виконує раптом справжнісінький балетний підскок, після чого слабо балетним чином падає черевом і обличчям у пісок, а пісок миттєво насичується кров’ю.

— Інстинкти беруть гору! — перекрикував натовп Бонгарт. — Рефлекси діють! Що, Хувенагелю? Чи я не казав? Побачиш, вовкодави не знадобляться!

— Що ж за чарівне та вигідне видовище… — Хувенагель аж очі заплющив від задоволення.

Ставро підвівся на тремких від зусилля руках, зашарпав головою, крикнув, захрипів, ригнув кров’ю та знову впав на пісок.

— Як зветься той удар, мосьпане Бонгарте? — сексуально прохрипіла маркіза де Немент-Уйвар, тручись коліном об коліно.

— То була імпровізація. — З-під губи мисливця за нагородами, який навіть не дивився на маркізу, блиснули зуби. — Красива, творча імпровізація, така, що, я б сказав, пробирає до кишок. Я чув про місце, де вчать такому імпровізованому випусканню тельбухів. Можу закластися, що наша паняночка також знає те місце. Вже я-то знаю, хто вона така.

— Не змушуйте мене! — крикнула Цірі, а у голосі її затремтіла воістину жахлива нотка. — Я не хочу! Розумієте? Не хочу!

— Ти, дівко з пекла родом! — Амарант вправно перескочив бар’єр, миттю пішовши по кругу, аби відволікти увагу Цірі від Ковтуна, що вскочив на арену з іншого боку.

За Ковтуном бар’єр переліз і Кінська Шкіра.

— Нечиста гра! — загарчав чутливий до чистоти ігор малий, наче половинчик, бургомістр Пеннікуїк, а із ним разом ричав і натовп.

— Троє на одну! Нечиста гра!

Бонгарт засміявся. Маркіза облизнула губи й почала швидше перебирати ногами.

План трійці був простим — приперти дівчину, як та відступить, до колод, а потім двоє блокують, третій рубає. Нічого з того не вийшло. З однієї простої причини. Дівчина не відступила, а атакувала.

Прослизнула між ними балетним піруетом, так легенько, що ледве торкнулася піску. Ковтуна вдарила, проскакуючи мимо, точно туди, куди вдарити було треба. У шийну артерію. Удар був таким легким, що вона не втратила ритму, танцюючи вивернулася у зворотне ухиляння так швидко, що не впала на неї і крапля крові, яка вирвалася з шиї Ковтуна струменем у сажень довжиною. Амарант, який опинився позаду неї, хотів рубанути її у потилицю, але зрадницький удар задзвенів об блискавичний блок кинутого за спину клинка. Цірі розвернулася, наче пружина, тяла обома руками, посилюючи удар різким поворотом стегон. Темний гном’ячий клинок був наче бритва, розхльостав живіт із сичанням і млясканням. Амарант завив і впав у пісок, звиваючись у клубок. Кінська Шкіра, доскочивши, завдав дівчині укол у горло, але вона вивернулася в ухилянні, крутнулася плавно й коротко тнула його серединою клинка по обличчю, розвалюючи око, ніс, рот і підборіддя.

Глядачі верещали, свистіли, тупотіли й вили. Маркіза де Немент-Уйвар вклала долоні поміж стиснутих стегон, облизувала блискучі губи й сміялася хрипким нервовим контральто. Нільфгардський ротмістр резерву був блідим, наче веліновий папір. Якась жіночка намагалася закрити очі дитині, а та виривалася. Сивий старий у першому ряду раптово й голосно зблював, опустивши голову між колінами.

Кінська Шкіра хлипав, тримаючись за обличчя, з-під пальців його лилася кров, змішана зі слиною і слизом. Амарант бився і верещав, наче свиня. Ковтун перестав дряпати колоди, слизькі від крові, що витікала з нього у такт ударам серця.

— Рятуууйтеее! — вив Амарант, судомно притримуючи нутрощі, що лізли з черева. — Друууузі! Рятуууйтеее!

— Пхиии… бхууу… бхиии… — плював і шмаркав кров’ю Кінська Шкіра.

— Убий-йо-го! Убий-йо-го! — скандували глядачі, тупаючи у ритм.

Старого, що блював, зіпхнули з лавки й вигнали копняками з галереї.

— Діаманти проти горіхів, — пролунав серед того рейваху насмішкуватий бас Бонгарта, — що ніхто вже не відважиться вийти на арену. Діаманти проти горіхів, Імбро! А, що я там — навіть проти горіхової шкаралупи!

— У-би-ти! — ричання, тупання, плеск у долоні. — У-би-ти!

— Мосьпанно! — крикнув Віндзор Імбра, жестами підзиваючи підлеглих. — Дозволь забрати поранених! Дозволь зійти на арену й забрати їх, поки вони не стекли кров’ю і не померли! Будь людяною, мосьпанно!

— Людяною, — із зусиллям повторила Цірі, відчуваючи, як тільки зараз починає бити її адреналін.

Швидко опанувала себе серією вивчених вдихів.

— Зійдіть і заберіть їх, — сказала. — Але сходьте без зброї. Будьте й ви людяні. Хоча б раз.

— Нііііі! — гарчав і скандував натовп. — У-би-ти! У-би-ти!

— Ви сучі скоти! — Цірі розвернулася, танцюючи, обводячи поглядом трибуни й лавки. — Ви нікчемні свині! Каналії! Сучі сини запиршевлені! Крові хочете? То ходіть сюди, спускайтеся, посмакуйте й понюхайте! Вилижіть її, поки не засохла! Скоти! Вампіри!

Маркіза охнула, затряслася, закотила очі й м’яко притиснулася до Бонгарта, не виймаючи рук з-поміж стегон. Бонгарт скривився і відсунув її від себе, навіть не намагаючись залишатися делікатним. Натовп вив. Хтось кинув на арену надгризену ковбасу, ще хтось — черевик, ще хтось кинув огірок, цілячи у Цірі. Вона розсікла огірок ударом меча, здійнявши ще голосніший крик.

Віндзор Імбра і його люди підняли Амаранта й Кінську Шкіру. Амарант, як його торкнулися, загарчав, а Кінська Шкіра відразу зомлів. Ковтун і Ставро не подавали жодних ознак життя. Цірі відступила так, щоб стояти якнайдалі, наскільки дозволяла арена. Люди Імбри також намагалися тримати дистанцію.

Віндзор Імбра стояв нерухомо. Чекав, поки витягнуть поранених і забитих. Дивився на Цірі з-під примружених повік, а долоню мав на руків’ї меча, якого, не зважаючи на обіцянку, не відіп’яв, сходячи на арену.

— Ні, — застерегла вона, ледь ворухнувши губами. — Не змушуй мене. Прошу.

Імбра був блідий. Натовп тупав, гарчав і вив.

— Не слухай її! — Бонгарт знову перекричав рейвах. — Дістань меча! В іншому разі піде світом, що ти боягуз і засранець! Від Альби до Яруги всі дізнаються, що Віндзор Імбра втік від малолітньої дівчини, підібгавши хвоста, наче дворова шавка!

Клинок Імбри на палець висунувся з піхов.

— Ні, — сказала Цірі.

Клинок сховався.

— Боягуз! — крикнув хтось із натовпу. — Гівноїд! Заяча шкіра!

Імбра з кам’яним виразом на обличчі підійшов до краю арени. Перш ніж схопитися за простягнуті згори руки товаришів, повернувся ще раз.

— Ти ж знаєш, дівко, що тебе чекає, — сказав сухо. — Ти ж знаєш уже, ким є Лео Бонгарт. І знаєш уже, що Лео Бонгарт уміє. Що його збуджує. Тебе стануть випихати на арени. Станеш убивати на потіху таким свиням і сволоті, як ці тут. І для ще гірших від них. А коли вже те, що ти вбиваєш, розважати їх перестане, коли Бонгарту набридне завдавати тобі образи, тоді тебе вб’ють. Випустять на арену стільки, що ти не зумієш захистити спину. Або випустять собак. А собаки тебе розірвуть, а хами стануть нюхати кров і плескати у долоні. А ти здохнеш на скривавленому піску. Так, як помирають сьогодні ті, кого ти посікла. Пригадаєш мої слова.

Дивно, але тільки зараз вона звернула увагу на невеличкий гербовий щит на його емальованому ринграфі.

Срібний зіп’ятий єдиноріг на чорному полі.

Єдиноріг.

Цірі опустила голову. Дивилася на ажурний клинок меча.

Раптом стало дуже тихо.

— Велике Сонце, — відізвався раптом мовчазний до того часу Деклан Рос еп Мельхлад, нільфгардський ротмістр резерву. — Ні. Не роби того, дівчино! Ne tuv’en que’ss, luned!

Цірі поволі повернула Ластівку в руці, сперла руків’ям у пісок. Зігнула коліно. Притримуючи клинок правицею, лівою точно спрямувала вістря під грудину. Вістря миттєво пробило одяг, укололо її.

Тільки б не розплакатися, подумала Цірі, щоразу сильніше напираючи на меч. Тільки не плакати, немає чого і над чим. Один сильний рух — і буде по всьому… По всьому…

— Не зумієш, — пролунав у повній тиші голос Бонгарта. — Не зумієш, відьмачко. У Каер Морені навчили тебе вбивати, тож ти й убиваєш, наче машина. Рефлекторно. Для того щоб убити себе, потрібні характер, сила, рішучість і відвага. А тому вони не могли тебе навчити.

— Як бачиш, він був правий, — із зусиллям сказала Цірі. — Я не зуміла.

Висогота мовчав. Тримав шкірку нутрії. Нерухомо. Вже якийсь час. Майже забув про ту шкірку, як слухав.

— Я побоялася. Була боягузкою. І заплатила за те. Так, як платить будь-який боягуз. Болем, ганьбою, паскудним приниженням. І жахливою відразою до себе самої.

Висогота мовчав.

Якби тої ночі хтось підкрався до хати із запалою стріхою, якби зазирнув через шпарину в віконниці, то побачив би у скупо освітленій хаті сивобородого старця і попелястоволосу дівчину, які сиділи біля каміну. Помітив би, що обоє вони мовчать, вдивляючись у рубінове вугілля.

Але того ніхто не міг побачити. Хата із запалою і замшілою стріхою була добре захована серед туманів і випарів, серед безкрайніх трясовин, на мочарах Переплуту, куди ніхто не відважувався заходити.