Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 3

…сталося це п’ятого дня після вересневої новини місяця, точно на тридцятий день нашої мандрівки, якщо рахувати від виходу з Брокілону і через шість днів після Битви-на-Мосту.

Тепер же, дорогий майбутній читаче, відступлю я трохи у часі й опишу події, які мали місце безпосередньо після славетної і важливої своїми результатами Битви-на-Мосту. Але спершу я просвіщу те численне гроно читачів, які про Битву-на-Мосту нічого не відають — чи то з приводу інших інтересів, чи то у результаті загального неуцтва. Пояснюю: битву оту проведено в останній день місяця серпня Року Великої Війни в Анґрені, на мості, що поєднував обидва береги річки Яруги в околицях станиці з назвою Червона Бендюга. Сторонами того збройного конфлікту стали: армія Нільфгарду, корпус із Лирії, керований королевою Мевою, а також ми, наша чудова дружина — я, чи то нижчепідписаний, а ще відьмак Ґеральт, вампір Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа, лучниця Марія Баррінг, називана Мільвою, і Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, нільфгардець, який полюбляв із завзятістю, гідною кращого, доводити, що нільфгардцем він не є.

Неясним може також для тебе бути, читачу, звідки взялася в Анґрені королева Мева, про яку у час той думали, що разом із армією своєю згинула вона й померла під час нільфгардського липневого вторгнення у Лирію, Рівію й Едірн, що закінчилося повним підкоренням тих країн і окупацією їх імперськими військами. Але ж Мева не загинула, як вважалося, у бою і не потрапила до нільфгардської неволі. Призвавши під штандарт свій ґречну громаду вцілілого лирійського війська й затягнувши кого вдасться, у тому числі найманців і звичайних бандитів, доблесна Мева почала із Нільфгардом партизанську війну. А до герильї такої лісистий Анґрен ідеально підходив — і щоб із засідки вдарити, і щоби зачаїтися десь у хащах яких, бо в Анґрені хащі у достатку є, а як правду сказати, то, окрім хащів, у країні тій нічого немає, що варто було б згадати.

Гуфець Меви — вже називаної у війську її Білою Королевою — скоро зріс у силі й такого набрав завзяття, що міг без страху переправлятися на лівий берег Яруги, аби там, у глибоких тилах ворога, воювати й гуляти уволю.

Тут повертаємося ми до наших баранів, чи то до Битви-на-Мосту. Тактична ситуація виглядала таким чином: партизани королеви Меви, погулявши собі на лівому березі Яруги, хотіли втекти на правий берег Яруги, але наштовхнулися на нільфгардців, які гуляли по правому берегу Яруги й власне хотіли втекти на берег лівий. На отих вищевказаних наштовхнулися ми, на позиції центральній, чи то із самої середини річки Яруги, з кожного боку, зліва чи справа, якимось людом збройним оточені. То, не маючи куди втікати, перетворилися ми на героїв і вкрили себе безсмертною славою. Битву, до речі кажучи, виграли лирійці, бо вдалося їм те, що вони заміряли зробити, чи пак утекти на правий берег. Нільфгардці ж утекли у напрямку невідомому й тим самим битву програли. Я розумію, що все це звучить досить плутано, й маю намір перед публікацією проконсультуватися щодо тексту із якимось військовим теоретиком. Поки ж спираюся на авторитет Кагіра еп Келлаха, єдиного солдата у нашій дружині, — а Кагір підтвердив, що вигравання битв завдяки швидкій втечі з поля бою є допустимим з точки зору більшості мілітарних доктрин.

Участь нашої дружини у битві була, беззаперечно, славетною, але мала також і погані наслідки. Із Мільвою, яка була в цікавому стані, стався нещасний випадок. Решті з нас пощастило настільки, що ніхто серйозніших уражень не отримав. Але ніхто також і профіту не здобув, і навіть подяки не дочекався. Виняток становив відьмак Ґеральт. Бо відьмак Ґеральт, незважаючи на багатократно — і, як бачимо, досить неправдиво — оголошену індиференцію і не раз декларовану нейтральність, проявив у битві завзяття настільки ж велике, наскільки ж занадто театральне, а іншими словами: бився воістину показово, щоб не сказати напоказ. Його помітили, а Мева, королева Лирії, власною рукою посвятила його в рицарі. З того пасовання, як швидко виявилося, було більше неприємностей, ніж ужитку.

А треба ж тобі, милий читачу, знати, що відьмак Ґеральт завжди був людиною скромною, розважливою і холоднокровною, із внутрішнім світом простим і неускладненим, наче держак від алебарди. Втім, несподіване підвищення і показна ласкавість королеви Меви змінили його — а якби не знав я його краще, сказав би, що ввели у пиху. Замість того щоб якнайшвидше й анонімно зникнути зі сцени, Ґеральт стирчав при королівській свиті, втішався гонором, розкошував ласкою і насолоджувався славою.

А нам слава й розголос акурат були потрібні менше за все. Нагадую тим, хто не пам’ятає, що той самий відьмак Ґеральт, тепер пасований рицар, був переслідуваний органами безпеки усіх Чотирьох Королівств у зв’язку зі справою бунту магів на острові Танедд. Мене, особу невинну й чисту, наче сльоза, намагалися обтяжити звинуваченням у шпигунстві. До того треба додати Мільву, яка колаборувалася із дріадами, зі скойа’таелями і, як виявилося, була замішана у славетній різанині людей на рубежах лісу Брокілон. До того належить додати Кагіра еп Келлаха, нільфгардця, громадянина ворожої, як не крути, нації, чию присутність на невластивому боці фронту непросто було б пояснити й усправедливити. Так складалося, що єдиний член нашої дружини, чий життєпис не бруднили справи політичні або кримінальні, був вампіром. Таким-то чином демаскування і розпізнання будь-кого з нас загрожувало усім іншим посадженням на загострені осикові кілки. Кожен день, проведений — спочатку, зрештою, мило й безпечно — у тіні лирійських штандартів, отой ризик збільшував.

Ґеральт, коли я йому про це жорстко нагадав, спершу трохи скривився і надав свої рації, яких він мав дві. По-перше, Мільва після прикрого нещасного випадку з нею все ще потребувала опіки й догляду, а у війську були фельдшери. По-друге, армія королеви Меви прямувала на схід, у напрямку Каед Ду. А наша дружина, перед тим як вона змінила напрямок шляху й впакувалася в описану вище битву, також прямувала до Каед Ду — від друїдів, які там мешкали, мали ми надію отримати якусь інформацію, що могла б допомогти у пошуках Цірі. З прямого шляху до згаданих друїдів зіпхнули нас загони та своєвільні військові, що все гуляли Анґреном. Тепер же, під охороною приязного лирійського війська, у ласці й прихильності королеви Меви, дорога до Каед Ду стала отвором та видавалася простою і безпечною.

Застерігав я відьмака, що це лише здається, що це лише видимість, що ласка королівська перемінлива й на пістрявому конику їздить. Відьмак і слухати не хотів. А чия була правда, швидко події показали. Коли ото стало відомо, що зі сходу, від перевалу Кламат іде у великій силі на Анґрен нільфгардська карна експедиція, військо Лирії швидко завернуло на північ, у бік гір Магакаму. Ґеральтові, як можна здогадатися, абсолютно не підходила ота зміна курсу — спішно було йому до друїдів, а не до Магакаму! Наївний, наче дитина, полетів він до королеви Меви з наміром отримати звільнення від армії й королівського благословення задля своїх приватних інтересів. І в ту мить закінчилася королівська милість і прихильність, а шана і подив до героя Битви-на-Мосту розвіялася, наче дим. Рицарю Ґеральту із Рівії холодним, але твердим тоном нагадали про його рицарські обов’язки щодо Корони. Все ще хвору Мільву, вампіра Регіса й нижчепідписаного наказали додати до колони біженців та цивільних, що тяглися за військом. Кагір еп Келлах, рослий юнак, який жодним чином на цивільного не скидався, був підперезаний біло-синім шарфом і прийнятий у так звану вільну компанію, чи то у загін кавалерії, що складався з різного роду гультіпак, збираних дорогою лирійським корпусом. Таким чином розділили нас, і все вказувало на те, що мандрівка наша скінчилася дефінітивно й цілковито.

Утім, як ти здогадуєшся, дорогий читачу, це аж ніяк не був кінець, та що там, не був то навіть початок! Мільва, коли довідалася про розвиток подій, відразу оголосила себе здоровою і вправною — і перша проголосувала за ретіраду. Кагір закинув у кущі королівські кольори і звіяв з вільної компанії, а Ґеральт тишком вимкнувся з багатих наметів добірного рицарства.

Не стану розводитися над деталями, а модестія[9] не дозволяє мені надмірно підкреслювати мої власні — чималі — заслуги у тій справі. Стверджу факт: у ніч з п’ятого на шосте вересня уся дружина наша тихцем покинула корпус королеви Меви. Перед прощанням із лирійським військом ми не забули добряче забезпечити себе, аніскільки при тому не питаючи згоди у шефа квартирмейстерських служб. Слово «грабунок», якого ужила Мільва, я вважаю занадто образливим. Усе ж належала нам якась гратифікація[10] за нашу участь у пріснопам’ятній Битві-на-Мосту. А якщо не гратифікація, то хоча б компенсація та ліквідація понесених втрат! Якщо брати до уваги трагічний нещасний випадок із Мільвою і навіть не враховувати ран та синців Ґеральта й Кагіра, у битві загинули чи скалічилися усі наші коні — крім мого вірного Пегаса та норовистої Плітки, кобили відьмака. Тож у межах компенсації ми взяли трьох повнокровних кавалерійських коней і одного запасного. Також узяли ми стільки різного спорядження, скільки влізло нам у руки, — заради справедливості, треба сказати, що половину довелося нам пізніше викинути. Як сказала Мільва, таке трапляється, коли крадеш у темряві. Найбільше пожиточних речей набрав з казенних припасів вампір Регіс, який у темряві бачить краще, ніж удень. Регіс додатково понизив обороноспроможність лирійської армії на товстого мишастого мула, якого він вивів із загорожі настільки спритно, що жодна тварина не зафоркала й не затупала. Тож розповіді про звірів, які відчувають вампірів і реагують на їхній запах панічним страхом, треба вважати байками — хіба що йдеться про деяких звірів і деяких вампірів. Додам, що отого мишастого мула маємо ми й досі. Після втрати запасного, який пропав у нас у лісах Заріччя, сполошений вовками, мул несе наш здобуток — а скоріше те, що з нього залишилося. Мул носить ім’я Драакуль. Був так названий Регісом зараз після крадіжки, і так воно й залишилося. Регіса, схоже, те ім’я розважає, і, здається, має воно якесь дотепне значення у культурі й мові вампірів, але нам він того пояснити не схотів, твердячи, що то неможлива для перекладу гра слів.

Таким ото чином дружина наша знову опинилася на шляху, а вже й до того довгий список людей, які нас не любили, подовжився ще сильніше. Ґеральт із Рівії, рицар без страху й докору, залишив шеренги рицарства раніше, ніж рицарське пасування його підтвердили патентом, і ще до того, як придворний герольд вигадав йому герб. А Кагір еп Келлах у великому конфлікті між Нільфгардом і нордлінгами встиг уже битися в обох арміях — і з обох дезертирувати, в обох заробляючи заочний смертний вирок. Та й решта нас не була у кращій ситуації — кінець кінцем, мотузка є мотузкою, а надто дрібна це різниця, за що висіти: за нагану рицарської честі, дезертирство чи за називання військового мула іменем Драакуль.

Тож нехай, читачу, не дивує тебе, що докладали ми воістину титанічних зусиль, аби максимально збільшити відстань, що відділяла нас від корпусу королеви Меви. Що було сил у конях гнали ми на південь, до Яруги, маючи намір переправитися на лівий берег. І зовсім не тільки для того, щоб відгородитися річкою від королеви і її партизанів, а й тому, що пустині Заріччя були менш небезпечні, ніж охоплений війною Анґрен, — до друїдів у Каед Ду набагато розумніше було подорожувати лівим, а не правим берегом. Парадоксально — бо ж на лівому березі Яруги вже була ворожа Нільфгардська імперія. Батьком отієї лівобережної концепції був відьмак Ґеральт, який після виходу з братства пасованих нахаб повернув значною мірою розсудок, можливість логічно мислити і звичну для себе передбачливість. Майбутнє показало, що план відьмака був важливий у своїх результатах і мав наслідки для долі усієї експедиції. Але про це пізніше.

Над Яругою, коли ми туди дісталися, повно вже було нільфгардців, які переправилися по відбудованому мосту біля Червоної Бендюги, продовжуючи наступ на Анґрен — а напевне й далі, на Темерію, Магакам і дідько його знає на що ще, що там запланував нільфгардський генеральний штаб. Не могло бути й мови про форсування річки з ходу, мусили ми затаїтися і чекати, поки переправиться військо. Биті дві доби сиділи ми у надрічному лозняку, культивуючи ревматизм і годуючи москітів. До того ж і погода скоро зіпсувалася, мрячило, віяло як холера, а від холоду зуб на зуб не потрапляв. Такого холодного вересня я не пам’ятав серед багатьох загніздених у пам’яті моїй вереснів. Тож власне тоді, дорогий читачу, знайшовши поміж узятого у лирійському таборі спорядження папір і олівець, почав я — для забиття часу і забуття про незручності — записувати й увічнювати деякі з наших пригод.

Набридлива сльота й вимушена бездіяльність псували нам гумор і пробуджували різні чорні думки. Особливо у відьмака. Ґеральт рахував дні, що відділяли його від Цірі, — а кожен день не на шляху віддаляв його, на його думку, від дівчини все далі. Тепер, у мокрому лозняку, на холоді й дощі, відьмак з години на годину ставав усе більш похмурим і затятим. Я зауважив також, що він сильно шкутильгав, а коли вважав, що ніхто не бачить і не чує, то лаявся і сичав від болю. Бо треба знати тобі, милий читачу, що Ґеральту поламали кістки під час рокошу чародіїв на острові Танедд. Переломи зрослися і вилікувалися магічними стараннями дріад із лісу Брокілон, але, як видно, й далі йому докучали. Відьмак страждав, як кажуть, одночасно від болю тілесного й від душевного, а злий через те він був, наче хрін, — не підступися.

І знову почали переслідувати його сни. Дев’ятого вересня, вранці, бо відсипав він варту, перелякав усіх нас, зриваючись із криком і вихоплюючи меча. Скидалося те на амок, але, на щастя, минуло миттєво.

Відійшов він убік, скоро повернувся з похмурою пикою і заявив не менше, не більше, як те, що теперішнім рішенням він розпускає дружину і що вирушає у подальший шлях на самоті, бо десь там діються речі страшенні, що час підганяє, що стає небезпечно, а він нікого не бажає наражати чи за когось нести відповідальність. Говорив він і резонував так нудно й настільки непереконливо, що нікому не хотілося з ним дискутувати. Навіть красномовний зазвичай вампір відкараскався від нього стенанням плечей, Мільва — плювком, Кагір — сухим нагадуванням, що відповідає він сам за себе, а що до ризику, то не для того він носить меч, аби той йому пояс обтяжував. Проте потім усі завмерли у мовчанні й зі значенням втупили очі у нижчепідписаного, напевно очікуючи, що я скористаюся з оказії й повернуся додому. Не маю додавати, що не дочекалися.

Утім, подія та схилила нас до припинення маразму й підштовхнула до сміливого вчинку — до форсування Яруги. Визнаю, що подія та пробудила мій неспокій, — план бо ж передбачував нічну переправу, цитуючи Мільву й Кагіра, «за кінськими хвостами». Навіть якщо була то метафора — а підозрюю, що не була, — якось не уявляв я собі під час такої переправи ані себе самого, ані мого скакуна, Пегаса, на хвіст якого довелося б мені покластися. Плавання, сказати правду, не було і не є моєю найміцнішою стороною. Якби Матінка Природа хотіла, аби я плавав, у акті створення й у процесі еволюції поспішила б забезпечити мене перетинками між пальцями. Те саме стосувалося і Пегаса.

Мої страхи виявилися пустими — принаймні що стосувалося плавання за кінським хвостом. Бо переправилися ми іншим чином. І хтозна, чи не безумнішим. Методом куди більш нахабним — по відбудованому мосту в Червоній Бендюзі, під самим носом у нільфгардських патрулів і сторожі. План той, як виявилося, тільки з першого погляду віддавав безумною нахабністю і смертельним ризиком, у реальності все пройшло як по маслу. Після того як пройшли лінійні загони, мостом у той та інший бік мандрував транспорт за транспортом, віз за возом, стадо за стадом, натовпи різноманітної, у тому числі й цивільної, збиранини, серед якої дружина наша майже не вирізнялася і в очі не впадала. Так до десятого дня місяця вересня ми переїхали всі на лівий берег Яруги, раз тільки окликнуті сторожею, якій Кагір, владно насупивши брови, гарикнув грізно щось про імперську службу, доповнивши відповідь класичною військовою і завжди результативною «курвою» та згадуванням чужих матерів. Ще до того, як хтось зумів нами зацікавитися, були ми вже на лівому березі Яруги, в глибині зарічних лісів, — бо був тут лише один гостинець, що вів на південь, а нас не надихали ані напрямок, ані кількість нільфагрдців, які ним пленталися.

На першому ж біваку в лісах Заріччя мене також відвідав уночі дивний сон — утім, на відміну від Ґеральта, приснилася мені не Цірі, а чародійка Йеннефер. Сон був дивним, неспокійним — Йеннефер, як завжди у чорному й білому, здіймалася у повітря над похмурим гірським замчиськом, а знизу інші чародійки погрожували їй кулаками й обзивалися. Йеннефер махнула довгими рукавами сукні й відлетіла, наче чорний альбатрос, над безкрайнім морем, просто на схід сонця. Від того моменту сон змінився і перетворився на кошмар. Після пробудження подробиці зникли в мене з пам’яті, залишаючи невиразні, малозначимі картинки, але були то картинки потворні — тортури, крик, біль, страх, смерть… Одним словом: жахіття.

Я не похвалився Ґеральту тим сном. Слова йому не пискнув. Як виявилося пізніше — цілком слушно.

— Йеннефер вона звалася! Йеннефер з Венґерберга. А була вона прославленою чародійкою. Аби я так ранку не дочекалася, якщо брешу!

Трісс Мерігольд здригнулася, повернулася, намагаючись пробитися поглядом крізь натовп і синій дим, які щільно наповнювали головну залу таверни. Врешті встала з-за столу, з легким жалем лишивши філе з камбали під сардиновим маслом, місцеву страву і справжній делікатес. Утім, тавернами й корчмами Бремерворду волочилася вона не для того, аби їсти делікатеси, а щоб здобути інформацію. Крім того, мусила вона дбати про фігуру.

Гроно людей, у яке довелося їй втиснутися, було уже густим і збитим — у Бремерворді люди полюбляли оповістки й не оминали жодної оказії, аби послухати нову. А чисельні моряки, які прибували сюди, ніколи не підводили — завжди мали новий і свіжий репертуар морських оповісток і історій. Зрозуміло, у більшості своїй брехливих, але те не мало жодного значення. Оповістка — то оповістка. Має свої закони.

Та, яка оце саме розповідала свою — і в якій пригадала про Йеннефер, — була колишньою рибалкою з Островів Скелліге: гладкою, плечистою, коротко стриженою, як і чотири її товаришки одягненою у витертий до блиску камзол зі шкури нарвалу.

— Було то дев’ятнадцятого дня місяця серпня, ранок по другій ночі від повні, — продовжила свою розповідь остров’янка, підносячи до губів кухоль пива. Рука її, як зауважила Трісс, була кольору старої цегли, а голе, із вузлуватими м’язами плече мало десь двадцять дюймів в обхваті. У Трісс було двадцять два дюйми у талії. — На бліденькому світанку, — продовжувала рибачка, обводячи очима обличчя слухачів, — вийшов баркас наш у море, на зунд між Ан Скелліг і Шпікерогом, на устричне поле, де ми зазвичай ставимо лососеві сітки. Великий був поспіх, бо на шторм заходило, небо із заходу дуже темнішало. Треба було щонайшвидше визбирати лосося з сітки, бо інакше — самі знаєте, як по штормі нарешті вдасться знову в море вийти, у сітках тільки б голови згнилі зостаються, пообгризані, увесь улов пропадає надарма.

Слухачі, у більшості своїй мешканці Бремерворду й Цідарісу, які у більшості своїй жили з моря й екзистенційно від нього залежали, покивали й побурчали з зрозумінням. Трісс лососів зазвичай бачила у вигляді рожевих медальйонів, але також покивала й побурчала, бо не хотіла вирізнятися. Була вона тут інкогніто, з таємною місією.

— Припливли ми… — Рибачка відставила кухоль, даючи знати, що хтось зі слухачів може поставити ще один. — Припливли й вибираємо сітки, аж тут зараз Гудрун, дочка Стурлі, як заверещить на повний голос! І пальцем за штирборт показує! Дивимося, аж тут летить щось повітрям, а не птах! Мені ажно серце на мить встало, бо я зразу подумала, що то віверна чи малий грифон, прилітають часом такі на Шпікерог, правда переважно взимку, особливо при західному вітрі. А те чорне щось тим часом: хлюп у воду! І з хвилею: ширх! Просто у наші сітки. Заплуталося у сітку й борюкається там, наче тюлень, тоді купою ми, скільки було нас, а було восьмеро баб, за сітку й давай оте на палубу! І тут ми аж роти пороззявляли! Бо то жіночка виявилася! У сукні чорній, і сама чорнява, наче та ворона. Сіткою обмотана, між двома лососями, з яких один, щоб я так здорова була, мав сорок два з половиною фунти!

Рибачка зі Скелліге здмухнула піну з кухля і ковтнула з нього. Жоден зі слухачів не коментував і не виражав недовіри, хоча факту виловлення лосося такої вражаючої ваги і найстарші люди не пам’ятали.

— Чорноволоса у сітці, — продовжувала остров’янка, — кашляє, водою морською плює і шарпається, а Гудрун, нервова, бо при надії вона, верещить: «Кельпі! Кельпі! Хавфруе!» Але ж кожен дурень знає, що то не кельпі, бо кельпі давно б уже сітку подерла й де б та потвора себе на баркас витягнути дала! І не хавфруе, бо хвоста риб’ячого не має, а морська панна завжди риб’ячий хвіст має! До того ж вона у море з неба впала, а чи бачив хто, щоб кельпі та хавфруе по небу літали? Але Скаді, дочка Уни, та завжди гарячкує, і теж у крик: «Кельпі!», та як схопиться за гаф! І з гафом до сітки! А з сітки як блисне синім, а Скаді як заскавчить! Гаф вліво, вона вправо, хай я здохну, якщо брешу, три оберта мигнула та трах-та-тах сракою об палубу! Ха, стало ясно, що така чародійка у сітці гірша, ніж медуза, скорпена чи електричний вугор! А до того ж репетувати відьма почала та курвити так, що аж жах! А з сітки аж сичить, смердить та пара йде, таке вона там усередині чародійство вариводить! Бачимо, що непереливки стає…

Остров’янка допила кухоль і, не барячись, сягнула по наступний.

— Непереливки те, — відригнула голосно, витерла ніс і губи, — магічку в сітку ловити! Відчуваємо, що від тієї магії, щоби я так здорова була, аж баркас починає колихатися. Не було чого зволікати! Брітта, донька Карен, притиснула сітку багром, а я схопила весло і геп! Геп! Геп!!!

Пиво широко бризнуло й розлилося по столу, кілька перекинутих кухлів упало на підлогу. Слухачі витирали щоки й брови, але жоден не зронив ані слова скарги чи нагани. Оповістка то оповістка. Має свої закони.

— Зрозуміла відьма, із ким має справу. — Рибачка відпила чималий ковток і озирнулася з викликом. — Що із бабами зі Скелліге не можна балаболити! Сказала, що піддається нам з доброї волі, й обіцяла заклять і уроків не кидати. І ім’я своє назвала: Йеннефер з Венґерберга.

Слухачі завмерли. Від подій на острові Танедд минуло ледве два місяці, пам’ятали вони імена підкуплених Нільфгардом зрадників. Ім’я славної Йеннефер — також.

— Завезли ми її, — продовжувала остров’янка, — на Ард Скелліг, до Каер Трольде, до ярла Краха ан Крайта. Більше я її вже не бачила. Ярл у поході був, говорили, що, коли повернувся, спершу прийняв магічку суворо, а пізніше ставився ласкаво й ґречно. Гммм… А я тільки чекала, який то мені чаклунка сюрприз приготує за то, що я її веслом натовкла. Думала я, що мене перед ярлом ославить. Але ні. Слова вона не зронила, не поскаржилася, я про те знаю. Чесна баба. Пізніше, як вона забила себе, мені її навіть шкода було…

— Йеннефер мертва? — крикнула Трісс, із переляку забувши про своє інкогніто й таємність місії. — Йеннефер з Венґерберга мертва?

— Ага, мертва. — Рибачка допила пиво. — Мертва, як ота макрель. Забила себе власними чарами, фокусами магічними вошкаючись. Зовсім недавно те сталося, в останній день серпня, перед самим новим місяцем. Але то вже цілком інша історія…

— Любистку! Не спи у сідлі!

— Я не сплю. Я творчо мислю!

Тож їхали ми, милий читачу, лісами Заріччя, прямуючи на схід, до Каед Ду, шукаючи друїдів, які мали нам допомогти знайти Цірі. Як воно з тим було, я вже розповів. Утім, спершу, згідно із історичною правдою, запишу дещо про нашу дружину — про окремих її членів.

Вампір Регіс мав понад чотириста років. Якщо не брехав, означало це, що був найстаршим серед нас. Вочевидь, могла це бути звичайна побрехенька, хто б таке зміг перевірити? Втім, я волів думати, що вампір наш був правдомовним, бо ж декларував він також, що повністю і беззаперечно відкинув ссання з людей крові, — і дякуючи тій декларації якось спокійніше засинали ми на нічних біваках. Зауважив я, що спочатку Мільва й Кагір звикли після пробудження з ляком і квапливістю обмацувати шиї — але скоро перестали те робити. Вампір Регіс був — чи здавався — вампіром абсолютно гоноровим. Якщо говорив, що ссати не стане, то й не ссав.

Утім, мав він вади, причому ті, що не випливали з його вампірської природи. Регіс був інтелектуалом — і любив те демонструвати. Мав нервуючу звичку виголошувати твердження й істини тоном і з міною пророка, на що ми швидко перестали реагувати, бо проголошені твердження були або реальними істинами, або як істини звучали, або ж перевірити їх було неможливо, що те на те й виходило. Але воістину нестерпною була манера Регіса відповідати на запитання ще до того, як той, хто питає, встигав своє запитання закінчити, — ба, навіть інколи до того, як той, хто питає, закінчував запитання подумки формулювати. Я цей начебто прояв високого інтелекту завжди мав за, скоріше, прояви хамства й нахабства, а ці риси, якщо вони й пасують до університетського середовища чи до кіл придворних, важко перенести у товариша, з яким дні за днями подорожуєш ти стремено в стремено, а вночі спиш під однією попоною. До серйозних проблем, утім, не дійшло, й то завдяки Мільві. На відміну від Ґеральта чи Кагіра, яким, мабуть, уроджений опортунізм наказував пристосовуватися до манери вампіра, а й навіть із ним конкурувати у цій царині, лучниця Мільва показала рішення просте й непретензійне. Коли Регіс утретє дав їй відповідь на запитання на половині фрази, вона тяжко вилаяла його, уживаючи слів й окреслень, які могли б викликати рум’янець навіть у старого ландскнехта. О диво, це подіяло — вампір миттєво позбувся тієї нервуючої манери. З чого випливає, що найрезультативнішою обороною перед інтелектуальним домінуванням є солідне псячення інтелектуала, який намагається так домінувати.

Мільва, як мені здається, досить важко переживала свій трагічний випадок — і свою втрату. Пишу: як мені здається, бо я розумію, що будучи чоловіком, жодного уявлення, чим є такий випадок і така втрата для жінки, я мати не можу. Хоча я поет і людина пера, навіть вишколена й тренована моя уява мене підводить і нічим тут допомогти не може.

Фізичну підготовку лучниця відновила швидко — гірше було із психічною. Бувало, що цілий день, від світанку до заходу, не відзивалася вона ані словом. Полюбляла зникати й триматися на узбіччі, що трохи усіх непокоїло. Аж врешті настав перелам. Мільва відреагувала, наче дріада чи ельфійка, — різко, імпульсивно й не дуже зрозуміло. Якогось ранку на наших очах вона вийняла ножа й безмовно відтяла собі косу біля самої потилиці. «Непристойно таке, бо я не панна, — сказала, побачивши наші відпалі щелепи. — Але й не вдова, — додала, — тож і кінець жалобі». Від того моменту була вона вже така, як раніше, — іронічна, кусюча, лайлива й до непарламентарних слів швидка. З чого ми зробили висновки, що кризу вона вже щасливо оминула.

Третім, не менш дивним членом дружини був нільфгардець, який полюбляв доводити, що він не нільфгардець. Звали його, як твердив, Кагір Мавр Диффрин еп Келлах…

— Кагіре Мавре Диффрине, сину Келлаха, — заявив чітко Любисток, націлюючи у нільфгардця свинцеве стило. — Із багатьма речами, яких я не люблю, майже не виношу, довелося мені погодитися у цій шановній компанії. Але не з усіма! Не виношу я, коли під час писання хтось зазирає мені через плече! І погоджуватися з тим я наміру не маю!

Нільфгардець відсунувся від поета, а за мить роздумів схопив своє сідло, кожух і попону, перетягнув усе ближче до Мільви, яка, здавалося, дрімала.

— Вибачаюся, — сказав. — Вибач мою нав’язливість, Любистку. Я зазирнув машинально, через звичайну цікавість. Думав, ти мапу креслиш чи рахунки якісь ведеш…

— Я вам не бухгалтер! — Поет аж підлетів: і дослівно, й фігурально. — І не картограф який! А навіть якби був, то не дає нікому права зирити у мої записки!

— Я вже попросив пробачення, — сухо нагадав Кагір, мостячи лігво на новому місці. — Із багатьма речами я погодився у цій шановній компанії і багато до чого звик. Але вибачатися я й надалі звик один раз.

— І справді, — відізвався відьмак, абсолютно несподівано для всіх, навіть для себе самого, стаючи на бік молодого нільфгардця. — Став ти, Любистку, жахливо дражливим. І неможливо не зауважити, що пов’язано те із папером, який ти віднедавна брудниш на біваках шматочком свинцю.

— Факт, — підтвердив вампір Регіс, підкладаючи до вогню березове гілля. — Дражливим зробився останнім часом наш менестрель, а до того ж потайним, неговірким, усе шукає усамітнення. О, ні, принаймні у задоволенні природних потреб свідки йому не заважають, що, зрештою, в нашій ситуації не дивує. Сором’язлива потайливість і дратівливість від чужого погляду обіймає виключно дрібнесенько списаний папір. Чи ж бо у нашій присутності виникає поема? Рапсодія? Епос? Романс? Канцона?

— Ні, — заперечив Ґеральт, присуваючись до вогню й кутаючись у попону. — Я його знаю. То не може бути віршована мова, бо він не лається, не бурмоче й не рахує на пальцях склади. Пише тихцем, а тому то — проза.

— Проза! — Вампір блиснув кликами, чого звичайно намагався не робити. — Може, роман? Чи есей? Мораліте? Най тебе грім, Любистку! Не піддавай нас мукам! Відкрий, що ти пишеш!

— Мемуари.

— Що-що?

— З отих ото нотаток, — Любисток продемонстрував напханий паперами тубус, — постане твір мого життя. Мемуари, що носитимуть назву «П’ятдесят років поезії».

— Дурнувата назва, — сухо заявив Кагір. — Поезія віку не має.

— А як прийняти, що й має, — докинув вампір, — то є вона рішуче старшою.

— Ви не розумієте. Назва означає, що автор твору провів п’ятдесят років, не менше й не більше, на службі Пані Поезії.

— У такому разі то ще більша дурня, — відповів відьмак. — Ти, Любистку, все ще й сорока не маєш. Уміння писати у тебе вбили різками у храмовій інфімі у віці восьми років. Навіть приймаючи, що рими писати ти почав уже в інфімі, своїй Пані ти служиш не більше тридцяти рочків. Але ж я сам добре відаю, бо ти й сам не раз про те розповідав, що серйозно римувати і складати мелодії ти розпочав, коли мав дев’ятнадцять, охоплений коханням до графіні де Стаель. А це дає менш ніж двадцятирічний стаж твого служіння, Любистку. Тож звідки ти витрухнув оте «п’ятдесят» у назві? Чи то має бути якась метафора?

— Я, — надувся бард, — лечу думкою за широкі горизонти. Описую я сучасність, але дивлюся у майбутнє. Твір, який я починаю писати, я маю намір видати за якісь років двадцять-тридцять, а тоді ніхто не зуміє піддати сумнівам титульні розрахунки.

— Ха. Тепер розумію. Як мене щось і дивує, то це запобігливість. Завтрашній день тебе звичайно мало обходив.

— День завтрашній мене й надалі мало обходить, — весело заявив поет. — Думаю я про потомство. І про вічність!

— З точки зору потомства, — зауважив Регіс, — не дуже етичним є починати писання уже тепер, про запас. Потомство за такою назвою має право очікувати твір, і справді написаний із перспективи півстоліття особою, яка насправді має півсотні років знання і досвіду…

— Хтось, чий досвід нараховує півсотні років, — рішуче обірвав його Любисток, — мусить природним чином бути спорохнілим сімдесятирічним дідуганом із мозком, зміненим бідою склерозу. Такому треба на веранді сидіти й на вітер пердіти, а не мемуари диктувати, бо то людям на сміх. Я тієї помилки не зроблю, напишу свої спогади раніше, у повноті творчих сил. Пізніше, перед самим виданням, введу лише косметичні правки.

— То має свої переваги, — Ґеральт помасажував і обережно зігнув коліно, що боліло. — Особливо для нас. Бо хоча ми, безумовно, фігуруємо у його творі й хоча він, без сумніву, сухої нитки від нас не залишив, за півстоліття не буде у тому для нас уже великої різниці.

— Та скільки то — півстоліття? — усміхнувся вампір. — Хвилинка, мить летюча… Ага, Любистку, маленьке зауваження: «Півстоліття поезії» звучить, як на мене, краще, ніж «П’ятдесят років».

— Не заперечуватиму. — Трубадур схилився над листком і пошкрябав по ньому олівцем. — Дякую, Регісе. Нарешті щось конструктивне. Хтось іще має якісь зауваження?

— Я маю, — відізвалася несподівано Мільва, виставляючи голову з-під попони. — Шо баньки витрішшаєте? Шо я неграмотна? Але ж і не дурна! Ми тута у поході, йдемо Цірі на підмогу, зі зброєю в руках ворожою землею ідемо. Може так бути, шо у ворожі лапи ота Любисткова писанина потрапить. А ми ж знаємо віршомаза, не секрет, шо він базіка, пліткар і балабол. Тож нехай уважно ставиться до того, про шо він там калякає. Аби нас через ті каляки часом не повісили.

— Перебираєш, Мільво, — лагідно сказав вампір.

— Причому сильно, — заявив Любисток.

— Та й мені так здається, — додав безтурботно Кагір. — Не знаю, як воно є у нордлінгів, але в Імперії володіння рукописом не вважається за crimen[11], а письменницька діяльність не підлягає покаранню.

Ґеральт покосився на нього і з тріском зламав патика, що ним бавився.

— Але у містах, здобутих цією культурною нацією, бібліотеки підлягають пусканню за димом, — сказав без претензії, але емоційно. — Але ж менше про це. Маріє, мені також здається, що ти перебираєш. Писанина Любистка не має, як завжди, жодного значення. І для нашої безпеки у тому числі.

— Ага, як же! — вперлася лучниця, сідаючи. — Я вже своє відаю! Мій вітчим, як королівські комірники перепис людства у нас робили, взяв ноги у руки, у хашші завіявся і два тижні там сидів, носа не виставляючи. Де пергамент, там jurament[12], звик він казати, а хто сьогодні чорнилами записаний, той завтра колесом ламаний. І правим він, хош паршивець з нього був, шо ого-го! Думаю, шо у пеклі він, сучий син, смажиться!

Мільва відкинула ковдру й присіла до вогню, вирвана вже зі сну остаточно. Схоже, подумав Ґеральт, зачинається ще одна довга нічна бесіда.

— Не любила ти свого вітчима, відчуваю я, — зауважив Любисток за хвилину мовчання.

— Нє любила. — Мільва ледь чутно заскреготіла зубами. — Бо паршивець він був. Як матуся нє бачила, то підкрадався та лапи розпускав. Шо казала я, він нє слухав, тож я, врешті не стримавшись, граблями до нього промовила, а коли впав він, то ше я його раз-інший копнула, у ребра й в слабину. Два дні він тоді лежав, кров’ю плював… А я з дому в світ дунула геть, нє чекаючи, як він вилікується. Потім слухи до мене дійшли, шо помер, а матуся моя — скоро за ним… Гей, Любистку! Ти те записуєш? Ані смій! Ані смій, чуєш, шо я тобі кажу?

Дивним було, що мандрувала з нами Мільва, дивовижним був факт, що супроводжував нас вампір. І все ж найдивнішими — й цілком незрозумілими — були мотиви Кагіра, який раптом із ворога став якщо не другом, то союзником. Юнак довів те у Битві-на-Мосту, без вагання ставши з мечем у руках поряд із відьмаком проти своїх земляків. Учинком тим він заслужив нашу симпатію й остаточно розвіяв наші підозри. Пишучи «наші», я маю на увазі себе, вампіра й лучницю. Бо Ґеральт, хоча й бився пліч-о-пліч із Кагіром, хоча й заглядав біля нього в очі смерті, й надалі був до нільфгардця недовірливим і симпатією його не дарував. Свої підозри, щоправда, намагався він приховувати, але ж був — я вже про те згадував — особою простою, наче держак списа, удавати не вмів і антипатія вилазила з нього на кожному кроці наче вугор із дірявого садка.

Причина була очевидною, і була нею Цірі.

Доля так склалася, що був я на острові Танедд під час липневої новини, коли дійшло до кривавої розправи між чародіями, вірними королям, і зрадниками, підбуреними Нільфгардом. Зрадцям допомагали білки, бунтівні ельфи — і Кагір, син Келлаха. Кагір був на Танедді, послано його було туди зі спеціальною місією — мав упіймати й вивезти Цірі. Боронячись, Цірі його поранила — Кагір має на лівій руці шрам, при вигляді якого завжди стає мені сухо у роті. Боліти те мусило диявольськи, а два пальці в нього й досі не згинаються.

А після того всього це ж ми його й урятували, над Стрічкою, коли його власні земляки везли у путах на жорстоку страту. За що, питаю, за які провини хотіли його стратити? Чи тільки за поразку на Танедді? Кагір маломовний, але я маю чутливі вуха навіть на півслівця. Хлоп іще й тридцяти не має, а виглядає, начебто був у нільфгардській армії офіцером високого рівня. Оскільки загальною мовою володіє він бездоганно, а це у нільфгардців нечасто буває, підозрюю, що я знаю, у якому роду війська Кагір служив і чому так швидко ріс у званнях. І чому йому доручили таку дивну місію. До того ж — закордонну.

Бо це ж саме Кагір був тим, хто вже раз намагався викрасти Цірі. Близько чотирьох років тому, під час різанини у Цінтрі. Тоді вперше дало про себе знати призначення, що керує долею цієї дівчини.

Випадок призвів до того, що я про те розмовляв із Ґеральтом. Було це третього дня після переходу Яруги, за десять днів до Еквінокції, під час переправи через ліси Заріччя. Розмова та, хоча дуже коротка, була сповнена неприємних і неспокійних ноток. А на обличчі й в очах відьмака вже тоді вимальовувалася обіцянка жорстокості, яка вибухнула пізніше, у ніч Еквінокції, після того як долучилася до нас світловолоса Ангулема.

Відьмак не дивився на Любистка. Не дивився і перед собою. Дивився на голову Плітки.

— Каланте, — почав, — перед самою смертю видушила присягу з кількох рицарів. Мали не дати Цірі потрапити в руки нільфгардців. Під час утечі тих рицарів убили, а Цірі залишилася сама серед трупів і пожежі, у пастці завулків палаючого міста. Живою вона б не пішла, це не підлягає сумнівам. Але він її знайшов. Він, Кагір. Вивіз її з пащі вогню та смерті. Врятував її. Героїчно! Шляхетно!

Любисток трохи стримав Пегаса. Їхали вони позаду, Регіс, Мільва й Кагір випереджали їх на якусь чверть стадія, але поет не хотів, аби хоч слово з тієї розмови долетіло до вух товаришів.

— Проблема у тому, — продовжував відьмак, — що наш Кагір був шляхетним за наказом. Шляхетним, наче баклан: рибу не глитнув, бо мав на горлі кільце. Мав принести рибу у дзьобі до свого пана. Не вдалося то йому, тож пан розгнівався на баклана! Баклан зараз у немилості! Чи не тому він шукає дружби й товариства риб? Як мислиш, Любистку?

Трубадур нахилився у сідлі, уникаючи гілки липи, що звішувалася занизько. Листя на гілці було вже повністю жовтим.

— Але він врятував їй життя, ти сам сказав. Дякуючи йому Цірі пішла з Цінтри цілою.

— І кричала вночі, бачачи його уві сні.

— Але ж то він її врятував. Припини згадувати минуле. Забагато змінилося, та що там — щодня змінюється, згадування минулого нічого не дасть, окрім засмучень, які тобі явно не до вподоби. Він врятував Цірі. Це було, є і залишиться фактом.

Ґеральт нарешті відвів погляд від гриви, підвів голову. Любисток кинув оком на його обличчя і швиденько втік очима вбік.

— Факт залишиться фактом, — повторив відьмак злим, металевим голосом. — О, так! Він той факт викричав мені в обличчя на Танедді, а зі страху голос у нього у глотці грузнув, бо дивився він на клинок мого меча. Той факт і той крик — то мали б бути аргументи, аби я його не мордував. Що ж, сталося і хіба не відстанеться. А шкода. Бо належало б тоді, на Танедді, розпочати ланцюг. Довгий ланцюг смерті, ланцюг помсти, про яку ще й через сотню років ходили б розповіді. Такі, яких боялися б слухати у темряві. Ти це розумієш, Любистку?

— Не дуже.

— Ну то диявол із тобою.

Паскудна була то розмова, й паскудну пику тоді мав відьмак. Ой, не подобалося мені, коли впадав він у такі настрої і починав отакі бесіди.

Утім, мушу признатися, що образне порівняння з бакланом свою роль виконало — я почав непокоїтися. Риба у дзьобі, несуть її туди, де оглушать, випатрають і засмажать! По-справжньому симпатична аналогія, радісні перспективи…

Утім, розум відкидав обидва ті побоювання. Кінець кінцем, якщо й далі триматися рибних метафор, то ким були ми? Пліточками, малими верткими пліточками. Взамін на таку поганючу здобич баклан Кагір на імператорську ласку розраховувати не міг. Та й сам він, урешті-решт, аж ніяк не був такою вже щукою, якою хотів би здаватися. Був, як і ми, пліточкою. А у часи, коли війна, наче залізна борона, оре як землю, так і людські долі, хто взагалі звертає увагу на пліточок?

Голову дам, що про Кагіра вже ніхто у Нільфгарді й не пам’ятає.

Ваттьє де Рідо, шеф нільфгардської військової розвідки, з опущеною головою вислуховував імператорські догани.

— Тож, — продовжував уїдливо Емгир вар Емрейс, — інституція, яка поглинає з бюджету держави втричі більше, ніж освіта, культура й мистецтво, разом узяті, не може знайти одну людину. Людина зникає собі просто, ховається, хоча я віддаю нечувані суми на інституцію, від якої не повинно б заховатися ніщо! Один зрадник насміхається в очі з інституції, якій я дав досить привілеїв і засобів, аби могла вона зігнати сон з очей навіть невинному. О, можеш повірити, Ваттьє, як наступного разу в Раді почнеться розмова про необхідність урізати бюджет таємної служби, я охоче нашорошу до того вуха. Можеш мені повірити!

— Ваша Імператорська Величність, — відкашлявся Ваттьє де Рідо, — прийме — я у тому впевнений — вірне рішення, спочатку зваживши усі «за» та «проти». Як невдачі, так і успіхи розвідки. Ваша Величність також може бути впевненим, що зрадник Кагір еп Келлах не уникне кари. Я розпочав дії…

— Я плачу вам не за розпочинання, а за результат дій. А він — мізерний, Ваттьє, мізерний! Що зі справою Вільгефорца? Де, най тобі диявол, Цірілла? Що ти там бурмочеш? Голосніше!

— Вважаю, Ваша Величність має пошлюбити оту дівчину, яку ми тримаємо у Дарн Ровані. Нам потрібен той шлюб, легальність суверенного ленна Цінтри, заспокоєння Островів Скелліге й повстанців з Аттре, Стрепту, Маг Турга й Стоків. Потрібна загальна амністія, спокій у тилах і на лініях забезпечення… Потрібна нам нейтральність Естерада Тиссена з Ковіру.

— Я про це знаю. Але та, із Дарн Рована, не є справжньою. Я не можу її пошлюбити.

— Вибачте, Ваша Імператорська Величносте, але чи має це значення, більше вона справжня чи менше? Політична ситуація вимагає урочистого шлюбу. Наречена буде у вуалі. А коли ми знайдемо врешті правдиву Ціріллу, ми просто влаштуємо… обмін.

— Чи ти, бува, не здурів, Ваттьє?

— Оту фальшиву показували у нас коротко. Тої справжньої з Цінтри ніхто не бачив уже чотири роки, а зрештою чутки доносять, що вона більше перебувала на Скелліге, ніж у Цінтрі. Гарантую, що ніхто не розпізнає хитрощів.

— Ні!

— Ваша Імператорська…

— Ні, Ваттьє! Знайди мені справжню Цірі! Ворушіть, нарешті, жопами. Знайдіть мені Цірі. Знайдіть Кагіра. І Вільгефорца. Передусім Вільгефорца. Бо то він отримав Цірі, я у тому впевнений.

— Ваша Імператорська Величносте…

— Слухаю, Ваттьє! Я весь час слухаю!

— Свого часу я мав підозру, що так звана справа Вільгефорца — це звичайна провокація. Що чародій був убитий чи ув’язнений, а галасливе навмисне полювання служить Дійкстрі для нашого очорнення і виправдання кривавих репресій.

— Я також мав такі підозри.

— А втім… У Реданії про це не розголошують, але я знаю від моїх агентів, що Дійкстра знайшов одну з криївок Вільгефорца, а у ній — докази проведення чародієм страшезних експериментів над людьми. Точніше, на людських плодах… і на вагітних жінках. Тож якщо Вільгефорц мав Цірі, я побоююся, що подальші її пошуки…

— Мовчи, най тебе дідько!

— З іншого боку, — швидко сказав Ваттьє де Рідо, дивлячись на змінене лютим гнівом обличчя імператора, — все це може бути дезінформацією. Аби викликати до чародія огиду. Це дуже схоже на Дійкстру.

— Ви маєте знайти Вільгефорца та відібрати у нього Цірі! Най тобі грець! Не громадити припущення і не балакати дарма! Де Пугач? І далі в Ґесо? Але ж він там начебто вже перевернув кожен камінь і зазирнув у кожну дірку в землі. А ж дівчини там начебто не було й немає? Астролог помилився чи збрехав? То все — цитати з його рапортів. То що він там іще робить?

— Коронер Скеллен, осмілюся зауважити, провадить там не дуже зрозумілі дії… Свій загін, який Ваша Величність наказав йому організувати, вербує у Маехті, у форті Рокайн, де він заклав базу. Загін той, дозволю собі додати, — досить підозріла зграя. А зовсім уже підозрілим є те, що наприкінці серпня Скеллен найняв прославленого найманого вбивцю…

— Що?

— Найняв найманого горлоріза з дорученням ліквідувати бандитську шайку, що гуляє по Ґесо. Справа сама по собі похвальна, але чи варта імперського коронера?

— А чи випадково оце зараз не говорить твоїми устами заздрість, Ваттьє? І чи не вона ото додає твоїм донесенням кольору й азарту?

— Я констатую лише факти, Ваша Величносте.

— Факти, — імператор різко встав, — я хочу бачити. Слухати про них мені набридло.

То був насправді важкий день. Ваттьє де Рідо був без сил. Щоправда, у розкладі дня він запланував іще годинку-дві паперової роботи, що мало захистити його від потопу документів, але на одну думку про це його аж затрясло. Ні, подумав він, немає на це сил. Робота не вовк. Іду додому… Ні, не додому. Дружина почекає. Я йду до Кантарелли. До солоденької Кантарелли, біля якої так добре відпочивається.

Не роздумував довго. Просто встав, узяв плащ і вийшов, повним відрази жестом стримавши секретаря, який намагався тицьнути йому сап’янову течку з важливими документами на підпис. Завтра! Завтра теж буде день!

Він вийшов із палацу боковим входом, у бік садів, пішов кипарисовою алейкою. Минув штучний ставочок, у якому плавав короп поважного, у сто тридцять два роки, віку, випущений іще імператором Торресом, про що свідчила золота пам’ятна медаль, причеплена до зябер гігантської риби.

— Доброго вечора, віконте.

Ваттьє коротким рухом передпліччя звільнив прихований у рукаві стилет. Руків’я його саме всунулося у долоню.

— Ти дуже ризикуєш, Ріенсе, — сказав холодно. — Дуже ризикуєш, показуючи у Нільфгарді свою обпечену пику. Навіть як магічна телепроекція.

— Ти зауважив? А Вільгефорц гарантував мені, що коли не торкнешся, то не здогадаєшся, що то ілюзія.

Ваттьє сховав стилет. Він аж ніяк не здогадався б, що то ілюзія, але тепер — знав.

— Ти занадто великий боягуз, Ріенсе, — сказав, — аби постати тут власною реальною особою. Ти ж знаєш, що б тебе тоді спіткало.

— Імператор і далі такий затятий щодо мене? І мого майстра Вільгефорца?

— Твоє нахабство обеззброює.

— До дідька, Ваттьє. Запевняю, що ми й надалі на вашому боці, я і Вільгефорц. Ну, визнаю, ошукали ми вас, давши фальшиву Цірі, але то було для доброї справи, і хай мене втоплять, якщо я брешу. Вільгефорц вважав, що коли справжня загинула, то краще буде фальшива, ніж жодної. Вважали ми, що вам все єдино…

— Твоє нахабство перестає обеззброювати й починає відгонити зневагою. Я не маю наміру втрачати час на балаканину з міражем, що мене зневажає. Коли нарешті я отримаю тебе у реальній поставі, то погомонимо й — довго, присягаюся тобі. А до того часу… Apage[13], Ріенсе.

— Я тебе не впізнаю, Ваттьє. Раніше, хоча б навіть і сам диявол тобі об’явився, ти перд екзорцизмом прикинув би, чи не вдасться тобі з того отримати раптом якийсь зиск.

Ваттьє навіть погляд не кинув на ілюзію, розглядаючи натомість порослого водоростями коропа, що ліниво мацав мул у ставку.

— Отримати зиск? — повторив він нарешті, презирливо надуваючи губи. — Від тебе? А що ж ти міг би мені дати? Може, справжню Ціріллу? Може, твого патрона Вільгефорца? Може, Кагіра еп Келлаха?

— Стоп! — Ілюзія Ріенса підняла ілюзорну руку. — Ти вірно назвав.

— Що я вірно назвав?

— Кагір. Ми доставимо тобі голову Кагіра. Я і мій майстер, Вільгефорц…

— Змилуйся, Ріенсе, — пирхнув Ваттьє. — Зміни черговість.

— Як побажаєш. Вільгефорц, із моєю скромною допомогою, дасть вам голову Кагіра, сина Келлаха. Ми знаємо, де він, можемо його вийняти як рака з сака, коли захочемо.

— Аж така у вас є можливість, ти подумай. Аж такі добрі агенти у війську королеви Меви?

— Випробовуєш мене? — скривився Ріенс. — Чи й справді не знаєш? Хіба оте друге. Кагір, мій дорогий віконте, є… Ми знаємо, де він. Знаємо, куди він прямує, знаємо, у якій компанії. Бажаєш його голову? Отримаєш її.

— Голову, — усміхнувся Ваттьє, — яка не зуміє розповісти, що насправді сталося на Танедді.

— Так буде краще, — цинічно сказав Ріенс. — Навіщо давати Кагіру говорити? Нашим завданням є залагодити, а не поглибити упередження між Вільгефорцом і імператором. Доставлю тобі мовчазну голову Кагіра еп Келлаха. Влаштуємо це так, щоб виглядало як твоя і виключно твоя заслуга. Доставка протягом найближчих трьох тижнів.

Старезний короп у ставку каламутив воду боковими плавниками. Тварюка, подумав Ваттьє, мусить бути виключно мудрою. Тільки що мені з тієї мудрості? Все той самий намул і те саме латаття.

— Твоя ціна, Ріенсе?

— Дрібниця. Де є і що замишляє Стефан Скеллен?

— Я сказав йому, що він хотів знати. — Ваттьє де Рідо витягнувся на подушках, граючись золотим локоном волосся Картії ван Кантен. — Бачиш, моя солоденька, до окремих справ треба підходити мудро. А мудро — то значить конформно. Якщо чинити інакше, не отримаєш нічого. Тільки гнилу воду й смердючий мул у басейні. І що з того, що басейн із мармуру і що в трьох кроках від палацу? Чи я не правий, моя солоденька?

Картія ван Кантен, ласкаво називана Кантареллою, не відповіла. Ваттьє й не очікував відповіді. Дівчина мала вісімнадцять років і — обережно кажучи — генієм не була. Інтереси її — принаймні сьогоднішні — зводилися до занять любов’ю із — принаймні сьогодні — Ваттьє. Кантарелла у справах сексу була природним талантом, що поєднував запал і захоплення технікою й артистизмом. Утім, не це було найважливішим.

Кантарелла говорила мало й рідко, зате охоче і чудово слухала. Біля Кантарелли можна було виговоритися, відпочити, розслабитися духовно й регенеруватися психічно.

— Людина на цій службі може дочекатися лише доган, — сказав із гіркотою Ваттьє. — Бо не знайшла якоїсь там Цірілли! А те, що дякуючи роботі моїх людей армія перемагає, — того мало? А те, що генеральний штаб знає будь-яке переміщення ворога, — то ніщо? А нічого, що фортеці, які треба було б здобувати тижнями, відчиняли брами перед імператорськими військами завдяки моїм агентам? Але ні, за це мене ніхто не похвалить. Важливою є тільки якась там Цірілла!

Гнівно сопучи, Ваттьє де Рідо узяв із рук Кантарелли келих, наповнений знаменитим «Ест-Ест» з Туссану, вином року, який пам’ятав часи, коли імператор Емгир вар Емрейс був малим, позбавленим прав на трон і жорстоко скривдженим хлопцем, а Ваттьє де Рідо — молодим і мало на що здатним у ієрархії офіцером розвідки.

То був добрий рік. Для вина.

Ваттьє пив, грався з чудової форми грудьми Кантарелли і розповідав. Кантарелла пречудово слухала.

— Стефан Скеллен, моя солоденька, — муркотів шеф імператорської розвідки, — то комбінатор і змовник. Але я буду знати, що він комбінує, ще до того, як туди дістанеться Ріенс… Я вже маю там свою людину… Дуже близько до Скеллена… Дуже близько…

Кантарелла розв’язала шарф, що запинав халат Ваттьє, нахилилася. Ваттє відчув її дихання і застогнав у передчутті насолоди. Талант, подумав він. А потім м’який і гарячий дотик оксамитових губ вибив із його голови усі думки.

Картія ван Кантен поволі, вміло й талановито створювала насолоду Ваттьє де Рідо, шефу імператорської розвідки. Але це не був єдиний талант Картії. Та Ваттьє де Рідо не мав про це й поняття.

Не знав він, що, всупереч видимості, Картія ван Кантен мала досконалу пам’ять і розум живий, наче ртуть.

Усе, про що розповідав їй Ваттьє, кожна інформація, кожне слово, яке він біля неї зроняв, Картія назавтра переказувала чародійці Ассіре вар Анагід.

Так, голову я готовий заставити, що у Нільфгарді напевне всі вже забули про Кагіра, у тому числі й наречена, якщо така у нього була.

Але про це — пізніше, зараз відступимо до дня і місця переходу Яруги. Ото їхали ми в міру поспішно на схід, бажаючи дістатися околиці Чорного лісу, який Старшою Мовою зветься Каед Ду. Бо там жили друїди, які могли виректи місце перебування Цірі, виворожити те місце з дивних снів, які траплялися у Ґеральта. Їхали ми крізь ліси Верхнього Заріччя, яке також зветься Лівобережжям, диким і практично безлюдним краєм, що простягнувся між Яругою і підніжжям гір Амелл, що звалися Стоками, зі сходу обмежених долиною Дол Анґра, а від заходу — болотистим міжозер’ям, назва якого якось вилетіла в мене з пам’яті.

На край той ніхто ніколи не виставляв претензій, і тому ніколи не було добре відомо, кому той край дійсно належить і хто ним володіє. Здається мені, могли про це трохи розповісти чергові володарі Темерії, Соддену, Цінтри й Рівії, які з різним ефектом сприймали Лівобережжя як лен власної корони й часом доводячи свою рацію вогнем і залізом. А потім з-за гір Амелл надійшла армія Нільфгарду — й більше ніхто не мав нічого сказати. Як не було й сумнівів стосовно ленних прав чи земельної власності. Все на південь від Яруги належало Імперії. В цю мить, коли я пишу ці слова, до Імперії також належить уже й чимало земель на північ від Яруги. За відсутності точної інформації — не знаю, скільки й наскільки далеко на північ вони тепер лежать.

Повертаючись до Заріччя, дозволь, милий читачу, зробити дигресію, яка стосується історичних процесів: історія цієї території часто твориться і формується трохи випадково, як побічний продукт конфліктів зовнішніх сил. Бо історію цього краю часто творили нетутешні. І хоча нетутешні бувають причиною — результати завжди й незмінно переживають тутешні.

Заріччя це правило стосується повністю.

Заріччя мало свою людність, корінних зарічан. А їх постійні перепиханки й битви, що тягнулися роками, перетворили на старцівство й змусили до міграції. Села й поселення пішли за димом, руїни садиб і перетворені на вугілля поля поглинула пуща. Торгівля підупала, каравани оминали занедбані дороги й шляхи. Ті нечисленні з зарічан, які лишилися, перетворилися на здичавілих бурмил. Від росомах і ведмедів відрізнялися вони головно тим, що носили штани. Принаймні деякі. Чи то: деякі носили, а деякі відрізнялися. Був то — у масі своїй — народ нелагідний, простецький і грубіянський.

І тотально позбавлений почуття гумору.

Темноволоса дочка бортника відкинула за спину косу, що їй заважала, і повернулася до люто-енергійного обертання жорна. Зусилля Любистка були даремні — слова поета, здавалося, взагалі не доходили до адресатки. Любисток підморгнув решті компанії, удав, що зітхає і зводить очі до стелі. Але не здавався.

— Не ліпо, — повторив він, шкірячи зуби, — не ліпо лі тобі бяшеть: скоч до підвалу по пиво. Адже мусить десь тут бути льошок укритий, а у льошку — барильце. Я правий, красунечко?

— Дали б ви, пане, дівці спокій, — гнівно сказала бортниківна, висока худа жінка дивовижної вроди, яка крутилася в кухні. — Та й мовила я вже, нема у нас ніякого пива.

— Дюжину разів вам, пане, про те мовлено, — підтримав дружину бортник, перериваючи розмову з відьмаком та вампіром. — От ми вам налисників з медом зготуємо, тоді й поїсте. Але спочатку хай дівчина у спокою зерно змеле, бо ж без борошна й чародій налисника не зробить! То ж вара від неї, хай крутить спокійно.

— Чув, Любистку? — крикнув відьмак. — Відчепися від дівчини і займися чимось корисним. Або мемуар пиши!

— Пити мені хочеться. Випив би чогось перед їжею. Маю трохи трави, тож зроблю собі узвар. Бабцю, може, тут у хаті хоча б окріп знайдеться? Окріп, питаю, знайдеться?

Бабця, яка сиділа на причілку (мати бортника), підвела голову з-над штопаної шкарпетки.

— Знайдеться, любчику, знайдеться, — зашамотіла. — Тіко вистужений.

Любисток застогнав, махнув рукою, сів до столу, де компанія балакала з бортником, якого рано-вранці зустріли у бору. Бортник був низенький, опецькуватий, чорний і страшенно зарослий, тож не дивина, що коли несподівано виріс він у гущавині, то нагнав на дружину страху — прийняли його за лікантропа. Що найсмішніше, тим, хто першим крикнув: «Вовкулака, вовкулака!», — був вампір Регіс. Було трохи замішання, але справа скоренько прояснилася, а бортник, хоча на вид і бурмило бурмилом, виявився гостинним і ввічливим. Дружина без церемоній прийняла запрошення до його садиби. Садиба — звана на бортнивському жаргоні станом — стояла на викорчуваній галявині, бортник жив тут із матір’ю, дружиною і дочкою. Дві останні були жінками незвичайної, нехай і трохи дивної вроди, що, можливо, вказувало, що серед предків їхніх була дріада або гамадріада.

Під час розмов, що зав’язалися, бортник спершу справляв враження, що побалакати може виключно про бджіл, борті, дими, лезиви, воски, меди й медогонку, але й то було тільки удавання.

— У політиці? А шо у ній має бути? Те, шо й завжди. Данини тре’ все більше віддавати. Три урни меду та цілий короб воску. Ледь дихаю, аби вистачило, від світанку до сутінків на лезивах сиджу, борть доглядаю… Кому данину сплачую? А тому, хто волає, звідки ж мені знати, при кому нині влада? Останнім часом, оточки, в нільфгардській мові волають. Начеб ми зара’ имперна провенція чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, відразу видко. Оточки…

Обидва собаки — чорна й руда — усілися навпроти вампіра, задерли голови й завили. Бортниківна-гамадріада відвернулася від вогнища й шмагнула їх мітлою.

— Злий знак, — сказав бортник, — як пес посеред дня виє. Оточки… Про шо то я мав казати?

— Про друїдів з Каед Ду.

— Хе! Так то не були штучки, ясне панство? Ви й дійсно до друїдів бажаєте йти? Життя вам набридло чи як? То ж смерть! Омельники кожного, хто на галявини їхні вийти наважиться, хапають, у лознякові плетінки саджають і на малому вогні палять.

Ґеральт глянув на Регіса, Регіс підморгнув йому. Обидва вони пречудово знали плітки, що ходили про друїдів, усі як одна дурнуваті. Мільва й Любисток натомість почали слухати з більшим, ніж раніше, зацікавленням. І з явним занепокоєнням.

— Єдні кажуть, — продовжував бортник, — шо омельники мстяться, бо їм нільфгардці перші докучати почали, у святі діброви на Дол Анґра увійшовши й почавши друїдів бити за просто так. Вторі ж кажуть, шо то друїди почали, цапнувши й на смерть замучивши пару имперних, то їм Нільфгард і відплатив. Як воно по правді є, то невідомо. Але то певна справа, друїди усіх хапають, до Лознякової Баби садять і палять. Іти поміж ними — певна погибель.

— Ми не боїмося, — спокійно сказав Ґеральт.

— Авжеж. — Бортник зміряв поглядом відьмака, Мільву й Кагіра, який, пристроївши коней, саме входив у халупу. — Бачно, шо ви люде нелякливі, збройні, битися вмієте. Хе, із такими, як ви, й подорожувати не страх… Оточки… Але немає вже омельників у Чорному Гаю, тож пусті зусилля ваші й ваша дорога. Притиснув їх Нільфгард, вигнав з Каед Ду. Немає їх вже тама.

— Як це?

— Так це. Втекли омельники геть.

— Куди?

Бортник глянув на свою гамадріаду, мовчав хвильку.

— Куди? — повторив відьмак.

Смугастий кіт бортника всівся перед вампіром і жахливо занявчав. Гамадріада шмагнула його мітлою.

— Злий знак, як кіт серед білого дня нявчить, — видавив із себе бортник, у дивному замішанні. — А друїди… Оточки… Втекли на Стоки. Так. Вірно кажу. На Стоки.

— Добрих шістдесят миль на південь, — оцінив Любисток досить безтурботним, навіть веселим голосом. Але відразу замовк під поглядом відьмака.

У тиші, яка настала, було чути тільки зловороже нявчання вигнаного надвір кота.

— У принципі, — озвався вампір, — яка нам різниця?

Ранок наступного дня приніс подальші несподіванки. І загадки, які, втім, швидко знайшли відповіді.

— Хай мене зараза, — сказала Мільва, яка перша вилізла із сінника, розбуджена розгардіяшем. — Хай мене покрутить. Глянь-но на це, Ґеральте.

Галявина була повна народу. На перший погляд видно було, що зібралося тут п’ять чи шість бортницьких станів. Вправне око відьмака виловило також у натовпі кількох траперів і щонайменше одного смоляра. Разом громаду належало оцінити у якихось дванадцять хлопів, десять баб, десятеро підлітків обох статей і стільки ж малих дітей. Також громада мала шість возів, дванадцять волів, десять корів і чотири кози, чимало овець і немало псів і котів, чиї гавкання і нявчання у цих обставинах треба було безумовно визнати недобрим знаком.

— Ото цікаво, — протер очі Кагір, — що воно може означати?

— Клопоти, — відповів Любисток, стріпуючи сіно з волосся.

Регіс мовчав, але міну мав дивну.

— Просимо снідати вельможне панство, — сказав їм знайомий бортник, підходячи до сінника у товаристві плечистого чоловіка. — Готовий уже сніданок. Вівсянка на молоці. І мед… А це, дозвольте представити: Ян Кронін, староста наш бортний…

— Радий я, — збрехав відьмак, не відповівши на уклін, ще й тому, що коліно боліло страшенно. — А та громада, звідки вона тут узялася?

— Оточки… — Бортник почухав тім’я. — Бачте, зима йде… Борті вже позакривані, літки поставлені… Час уже нам повертатися на Стоки, до Рідбруна… Мед відстояти, перезимувати… Але у лісах небезпечно… Самому…

Староста бортний закашлявся. Бортник глянув в обличчя Ґеральтові й немов трохи зменшився.

— Ви ж кінні і збройні, — видавив з себе. — Хоробрі й сміливі, то зразу видно. Із такими, як ви, й у дорогу не страшно… А й вам вигода буде… Ми кожну стежку, кожну просіку, кожен яр і чагар знаємо… І годувати вас станемо…

— А друїди, — холодно сказав Кагір, — пішли з Каед Ду. Саме на Стоки. Що за небувалий збіг обставин…

Ґеральт поволі підійшов до бортника. Обіруч узяв його за кабат на грудях. Але за мить передумав, відпустив, розгладив одяг. Нічого не сказав. Ні про що не запитав. Але бортник і так поспішив із поясненнями.

— Правду я говорив! Присягаюся! Хай я під землю провалюся, якшо збрехав! Пішли омельники з Каед Ду! Нема їх тама!

— А є вони на Стоках, так? — загарчав Геральт. — Там, куди вам шлях, усій вашій галайбіді? Куди бажаєте собі збройний ескорт отримати? Кажи, хлопе. Але будь уважним: земля і насправді готова під тобою розступитися!

Бортник опустив очі й неспокійно глянув на землю під ногами. Ґеральт промовисто мовчав.

Мільва нарешті зрозуміла, в чому справа, вилаялася паскудно. Кагір презирливо пирхнув.

— Ну? — підганяв відьмак. — Куди пішли друїди?

— А хто їх, пане, знає, куди саме? — пробелькотів нарешті бортник. — Але на Стоках можуть бути… Так само як і деінде. Але ж на Стоках добрих дібров повно, а друїдові ради діброви мають…

За бортником стояли вже, окрім старости Кроніна, обидві гамадріади, мати й дочка. Добре, що дочка вдалася у матір, не в батька, машинально подумав відьмак, бортник до дружини пасує, як вепр до кобили. За гамадріадами, як він помітив, стояли ще кілька жінок, куди менш вродливих, але з подібними ж благальними поглядами.

Він глянув на Регіса, не знаючи, чи сміятися, чи лаятися. Вампір стенув плечима.

— Якщо подумати, — сказав, — то бортник, Ґеральте, має рацію. По суті, цілком правдоподібно, що друїди вирушили на Стоки. Це й справді досить характерні для них терени.

— Оця характерність, — погляд відьмака був дуже, дуже холодним, — є, як на тебе, досить великою, аби раптом змінити напрямок і мандрувати наосліп із оцими ось?

Регіс знову стенув плечима.

— А що за різниця? Подумай. Друїдів у Каед Ду немає, а тому напрямок цей належить виключити. Повернення за Яругу, як думаю, також не може бути предметом дебатів. А всі інші напрямки для нас однакого добрі.

— Правда? — Температура голосу відьмака дорівнювала температурі погляду. — А з тих усіх, що лишилися, який, як на тебе, був би найбільш властивим? Той, спільний із бортниками? Чи якийсь цілком інший? Зумієш окреслити це у своїй незмірній мудрості?

Вампір повільно повернувся у бік бортника, бортного старости, гамадріад й іншого бабства.

— А чого то, — запитав він серйозно, — так лякаєтеся ви, добрі люди, що треба вам супровід? Що збуджує у вас страх? Говоріть щиро.

— Ой, паничу, — застогнав Ян Кронін, а в очах його з’явився справжній жах. — Шо ви оте ще й питаєте… Дорога нам через Вогке Урочище! А там, паничу, страшно! Там, паночку, бруколаки, лист’єноси, ендріаги, іноги й усяка інша мерзота! Тож ледь два тижні, як лєший зятя мого цапнув там, та так, шо зять лише загарчати встиг — і по ньому вже було! І вам дивно, шо страх нам туди з бабами й дітьми йти? Га?

Вампір глянув на відьмака, а обличчя мав при тому дуже серйозне.

— Моя незмірна мудрість, — сказав, — підказує мені окреслити вказаний напрямок як найбільш властивий для відьмака.

І вирушили ми на південь, до Стоків, країни, що лежала у підніжжі гір Амелл. Рушили ми великим обозом, у якому було усе: молоді дівчата, бортники, трапери, баби, діти, молоді дівчата, домова худоба, домовий реманент, молоді дівчата. Й до холери меду. Все від того меду зліплювалося, навіть дівчата.

Табір ішов зі швидкістю піших і возів, утім, швидкість маршу не знижувалася, бо ми не блукали, а йшли як по мотузочці — бортники знали дорогу, стежки й греблі поміж озерами. І прислужилося те знання, ой, прислужилося, бо почалася мжичка й раптом усе холерне Заріччя потонуло у густому, наче сметана, тумані. Без бортників ми б точно заблукали, а то й потопилися б десь у болотах. Також не доводилося нам втрачати час й енергію на організацію і приготування їжі — годували нас тричі на день, досита, хоча й невишукано. Й дозволяли після їжі полежати кілька хвилин черевом догори.

Коротко кажучи, було чудово. Навіть відьмак, той старий похмурняк і нудняк, почав частіше посміхатися і втішатися життям, бо вирахував, що ми йдемо п’ятнадцять миль щоденно, а від часу, як вирушили ми з Брокілону, не вдалося нам ані разу досягнути подібного. Роботи відьмак не мав жодної, бо хоча Вогке Урочище було вогким так, що й уявити собі важко щось більш вогкого, монстрів там ми жодних не перестріли. Так, трохи повили ночами упирі, ридали лісові плачки та болотяні вогники танцювали на трясовинах. Нічого екстраординарного.

Правда, трошечки нас непокоїло, що знову ми їдемо у досить випадково обраному напрямку й знову без докладної мети. Але, як висловився вампір Регіс, краще без мети йти вперед, ніж без мети стояти на місці, а вже набагато краще, ніж без мети відступати.

— Любистку! Приторочи покраще отой твій тубус! Було б шкода, якби півстоліття поезії відірвалися і загубилися у папоротях.

— Не бійся! Не загублю, будь певний. І відібрати його нікому не дам! Будь-хто, побажавши в мене той тубус відібрати, спочатку повинен буде переступити через мій труп. Можна дізнатися, Ґеральте, що викликає отой твій перлистий сміх? Дозволь, я здогадаюся… Уроджений кретинізм?

Сталося так, що група археологів з університету в Кастель Грауп’яні, що проводили розкопки у Боклері, під верствою звугленої деревини, що вказувала на велику пожежу, дісталася до верстви ще старшої, приблизно з ХІІІ століття. У тій самій верстві розкопана була каверна, утворена рештками мурів і ущільнена глиною, а в ній, на велику радість учених, знайдено два досконально збережені людські скелети — чоловіка й жінки. Поряд зі скелетами — окрім зброї і невеликої кількості дрібних артефактів — знайшли тубус, виконаний із твердої шкіри, дюймів тридцяти завдовжки. На шкірі було видавлено герб із затертими барвами, що представляв левів і раути. Професор Шліманн, який керував групою, видатний спеціаліст зі сфрагістики Темних Століть, ідентифікував той герб як знак Рівії, старожитнього королівства із непідтвердженою локалізацією.

Збудженість археологів сягнула піку, бо у таких тубусах у Темні Століття переховували рукописи, а вага вмістища дозволяла припустити, що всередині чимало паперу й пергаменту. Чудовий стан тубуса давав надію, що документи будуть читабельні й кинуть світло на темне минуле. Бо це ж мали заговорити століття! Була то неймовірна удача, перемога науки, яку неможливо було переоцінити. Завбачливо викликали з Кастель Грауп’яні лінгвістів і дослідників мертвих мов, а також спеціалістів, які зуміли б відкрити тубус без ризику хоча б найменшого пошкодження цінного змісту.

Тим часом серед експедиції професора Шліманна розійшовся поголос про «скарб». І треба ж такому статися, що слова ті дісталися трьох найнятих копачів, відомих як Здиб, Цап і Каміль Ронштеттер. Переконані, що тубус буквально напханий золотом і коштовностями, троє названих копачів поцупили серед ночі безцінний артефакт і втекли з ним до лісу. Там розпалили малесеньке вогнище й сіли навколо.

— Шо чекаєш? — сказав Цап до Здиба. — Відкривай ту руру.

— Кеди не піддається, — поскаржився Цапові Здиб. — Тримається, як шльондрин син!

— То чоботом йо, шльондру трахану! — порадив Каміль Ронштеттер.

Під підбором Здиба застібка безцінної знахідки піддалася, і на землю випало те, що було всередині.

— От же ж шльондра трахана! — крикнув здивований Цап. — Шо воно таке?

Запитання було дурнуватим, бо й на перший погляд було видно, що то аркуші паперу. Тому Здиб, замість відповідати, узяв один аркуш до рук і наблизив до носа. Якийсь час він розглядав знаки, що виглядали так по-чужому.

— Списаний, — ствердив урешті авторитетно. — То літери!

— Літери? — вереснув Каміль Ронштеттер, бліднучи від жаху. — Записані літери? От же ж шльондро!

— Записані — значить чари! — пробелькотів Цап, із переляку вистукуючи зубами. — Літери — значить закляття! Не торкайся того, шльондра його трахана мати! Тим же заразитися можна!

Здиб не дав собі повторювати двічі, кинув аркуш до вогню і нервово витер пальці об штани. Каміль Ронштеттер копняком загнав у вогнище решту паперів — а ну якась дитина здибає те холерство! Потім уся трійця поспішно віддалилася від небезпечного місця.

Безцінна пам’ятка Темних Століть горіла ясним, високим полум’ям. На кілька коротких хвилин століття промовляли тихим шелестом паперу, що чорнішав у вогні. А потім полум’я згасло і шльондрова темінь накрила землю.