Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 6

Вони з’їхали з головного шляху, що вів долиною Неві, прямували тепер навпростець, через гори. Їхали настільки швидко, наскільки дозволяла стежка, вузька, крута, притулена до скель із фантастичними формами, вкритими плямами різнокольорових мохів і лишайників. Їхали серед вертикальних скельних урвищ, з яких спадали рвані струмені водоспадів і потоків. Проїжджали крізь ущелини і яри, нестійкими містками над урвищами, на дні яких кипіла біла піна потоків.

Гранчастий клинок Горгони, здавалося, поставав прямо над їхніми головами. Верхівки Гори Диявола бачити вони не могли — грузла та у хмарах й імлі, що затягувала небо. Погода — як воно буває у горах — зіпсувалася за кілька годин, почало сіяти, сіяти нудно й мерзотно.

Коли почало сутеніти, всі троє нетерпляче й нервово видивлялися курінь пастухів, зруйновану вівчарню чи хоча б печеру. Хоча б шось, що захистило б уночі від води з неба.

— Хіба дощити перестало, — із надією в голосі сказала Ангулема. — Капає вже тільки з дір на стелі куреню. Завтра, на щастя, ми будемо поблизу Бельгавену, а на околицях там завжди можна переночувати у якомусь сараї чи стодолі.

— Ми не в’їдемо до міста?

— Про в’їзд до міста й мови не йде. Чужий на коні кидається в очі, а у Солов’я в місті повно інформаторів.

— Ми обдумували план, аби свідомо стати принадою…

— Ні, — перервала вона. — Це бздура, а не план. Те, що ми разом, збудить підозри. Соловей — це стріляний гунцвот, а вість про те, що мене зцапали, напевне вже розійшлася. Як щось Солов’я занепокоїть, то це й до напівельфа дійде.

— То що ти пропонуєш?

— Об’їдемо місто стороною від сходу, з боку долини Сансретур. Там є копалини руди. В одній з тих копалень я маю знайомця. Провідаємо його. Хтозна, якщо ми будемо мати щастя, то, може, повезе нам із тим візитом?

— Може, мовити ясніше?

— Я скажу завтра. У копальні. Щоб не зурочити.

Кагір докинув у вогнище березового галуззя. Дощило цілий день, іншою деревиною палити було б неможливо. А ось березина, нехай і мокра, лише трохи пошкварчала, а тоді вибухнула високим синюватим полум’ям.

— Звідки ти походиш, Ангулемо?

— З Цінтри, відьмаче. То така країна біля моря, біля гирла Яруги…

— Я знаю, де лежить Цінтра.

— То чому запитуєш, якщо знаєш? Так сильно воно тебе займає?

— Скажімо так: трохи.

Вони мовчали. Вогонь потріскував.

— Моя мати, — промовила нарешті Ангулема, дивлячись на полум’я, — була у Цінтрі шляхтичкою і, бодай, високого роду. У гербі мала отой різновид морського кота, показала б я тобі, бо мала медальйон із тим їхнім зайоханим котом, від матері, але програла я його у кості… Але мій рід, морський пес би на нього срав, вигнав мене, бо начебто мати моя пустилася з якимось хамом, бодай, із конюхом, а я була бастардом, соромом, ґрандою і плямою на честі. Віддали мене на виховання далеким родичам, ті на гербі не мали ані кота, ані пса, ані іншої курви, але не були вони до мене злими. До буди, школи послали, в цілому гелемсили мало… Хоча досить часто мені нагадували, хто я така, що — байстрючка, зроджена покриткою. Мати мене провідала рази три-чотири, коли була я малою. Потім відвідувати мене перестала. Зрештою, мені до хрін там було якесь діло…

— І яким чином ти потрапила між злочинців?

— Ти, наче слідчий суддя, питаєш! — пирхнула вона, гротескно кривлячись. — Між злочинців, фуууу! Зі шляху доброчесності, фееее!

Вона побурчала, покопалася за пазухою, витягнула щось, чого відьмак не розгледів добре.

— Одноокий Фулько, — сказала вона невиразно, завзято втираючи собі щось у ясна і втягаючи до носа, — дука чесний. Що б не забрав, а порох залишив. Візьмеш пучку, відьмаче?

— Ні. Я волів би, щоби і ти не приймала.

— Чому?

— Бо ні.

— Кагіре?

— Я фісштеху не вживаю.

— Ото мені святоші попалися, — похитала вона головою. — Зараз, напевне, почнете мені моралі читати, що ніби я від пороху осліпну, оглухну й полисію? Що народжу шкута потворного?

— Облиш те, Ангулемо. І закінчи розповідь.

Дівчина сильно чхнула.

— Добре, як побажаєш. На чому я… Ага. Вибухнула війна, знаєш, із Нільфгардом, рідні втратили маєток, мусили кинути дім. Мали трьох власних дітей, а я стала для них тягарем, тож вони віддали мене до захоронку. За яким наглядали жерці якогось храму. Веселим воно виявилося місцем. Просто такий собі бордель, не додати, не відняти — для таких, хто любить кислий плід із білою кісткою, січеш? Молодесеньких дівчат. І молодесеньких хлопчиків також. Я, коли туди потрапила, була вже надто великою, дорослою, не було на мене любителів…

Цілком несподівано вона зарум’янилася — то було видно навіть при світлі вогнища.

— Майже не було, — додала крізь зуби.

— Скільки тобі тоді було?

— П’ятнадцять. Познайомилася я там із однією фляммою, дівчиною і п’ятьма кундами, мого віку й трохи старше. І домовилися ми на раз-два. Знали ми, авжеж, легенди й оповістки. Про Шаленого Дея, про Чорнобородого, про братів Кассіні… Захотілося нам на шлях, на волю, на розбій! Чого б то, сказали ми собі, тільки за те, що нас тут годують двічі на день, маємо ми якійсь мерзоті на вимогу дупу підставляти…

— Язика притримай, Ангулемо. Знаєш, що за дуже, то не здраво.

Дівчина відхаркнула протягло, сплюнула у вогнище.

— Ото ти святоша! Добре, переходжу до справи, бо довго балакати не хочеться. На кухні притулку знайшли ми майхери, вистачило їх добряче на каменях заточити й виправити на пасках. З точених ніжок від дубового стільця вийшли добрячі палиці. Потрібні були тільки коні й гроші, тож почекали ми до приїзду двох розпусників, постійних відвідувачів, дримбайлів, тьфу, хіба сорокарічних. Приїхали, сіли, винце попивали, чекали, аж поки жреці їм звичайним чином прив’яжуть вибрану малолітку до такого спеціальної ловкенької меблі… Але того дня палку вони не кинули!

— Ангулемо!

— Добре, добре. Коротко: зарізали ми й затовкли обох розпусних дідів, трьох жреців і пажа, єдиного, хто не втік і коней боронив. Храмового економа, що не хотів нам ключа від шкатулки віддавати, вогнем ми так довго припікали, що таки віддав, але дарували ми йому життя, бо милий був дримбайло, завжди зичливий і добрий. І пішли ми на збуйство, на гостинець. По-різному доля наша складалася, раз на возі, раз — під ним, раз ми били, інший — нас. То сито було, то голодно. Ха, голодно — частіше. З того, що повзає, я у житті усе жерла, що, сука, вдавалося зловити. А з того, що літає, раз я навіть летючого змія з’їла, бо був той клеєм з борошна клеєний.

Вона замовкла різко, почухалася у своєму світлому, наче солома, волоссі.

— Ех, що було — те було. Оце тільки й скажу: з тих, що зі мною з притулку втекли, вже ніхто не живе. Двоє останніх, Овен та Абель, пару днів тому від рук кнехтів пана Фулько загинули. Абель здався, як і я, але все’дно його зарубали, хоча він меч кинув. Мене пощадили. Не думай, що по доброті сердешній. Вже мене на плащі розкладали, але прилетів офіцер і утіху не дозволив. Ну, а від ешафоту ти мене врятував…

Вона на мить замовкла.

— Відьмаче?

— Слухаю.

— Я знаю, як вдячність оказувати. Якщо тільки захочеш…

— Вибач?

— Подивлюся, як там коні, — швидко сказав Кагір і підвівся, запахнувши плаща. — Пройдуся трохи… навколо…

Дівчина чхнула, шморгнула носом, відкашлялася.

— Ані слова, Ангулемо, — обірвав відьмак її, по-справжньому злий, по-справжньому присоромлений, по-справжньому знічений. — Ані слова!

Вона кахикнула знову.

— Ти насправді не маєш до мене охоти? Анітрішечки?

— Від Мільви ти вже отримала ременем, шмаркачко. Якщо зараз же не заткнешся, отримаєш на додачу й від мене.

— Я вже нічого не говорю.

— Ввічлива дівчинка.

На схилі, що поріс кошлатими покрученими сосенками, зяяли ями й діри, запечатані або обшиті дошками, поєднані кладками, драбинами і підмостками. З дір виростали сперті на схрещених стовпах помости. По деяких помостах звивалися люди, що штовхали перед собою возики й тачки. Вміст візків і тачок — який був, на перший погляд, брудною кам’янистою землею — звалювали з помостів до великого чотирикутного корита чи, скоріше, комплексу щоразу менших, перегороджених дошками корит. Через корита постійно і з шумом лилася вода, підведена з боку лісистого пагорба за допомогою спертих на низеньких хрестовинах дерев’яних жолобів. І таким само чином вона й відводилася — униз, в урвище.

Ангулема зійшла з коня, дала знак, аби Ґеральт і Кагір зійшли також. Залишивши коней біля тину, пішли вони у напрямку будівель, ідучи у грязюці поряд зі щілистими жолобами й трубами.

— Миють залізну руду, — сказала Ангулема, показуючи на пристрої. — Звідти, оно, з шахт рудокопи вивозять здобич, вивантажують до корит і миють водою, взятою зі струмка. Руда на піддонах осідає, звідти її і вибирають. Навколо Бельгавену — сила-силенна копалень й отаких ото промивателів. А руда вивозиться у долини, до Маг Турга, там є печі й гути, бо там лісів більше, а для того, щоб витоплювати, деревина потрібна…

— Дякую за лекцію, — кисло відрізав Ґеральт. — Я вже бачив у житті кілька копалень руд і знаю, що треба для витоплення. Коли ж нарешті ти нам розповіси, навіщо ми сюди приїхали?

— Із метою погомоніти з одним моїм знайомцем. Тутешнім штайгером. Ходімо за мною. Ха, я вже його бачу! Оно, там, під столяркою. Ходімо.

— Отой ґном?

— Так. Зветься Ґолан Дроздек. Він, як я і мовила…

— Тутешній штайгер. Ти говорила. Зате не говорила, про що бажаєш із ним погомоніти.

— Гляньте на ваші чоботи.

Ґеральт і Кагір слухняно глянули на взуття, умаюшене об шлам дивного червоного кольору.

— Напівельф, якого ми шукаємо, — попередила запитання Ангулема, — мав під час розмови із Солов’єм таку самісіньку червону багнючку на гамашах. Січете?

— Тепер — так. А ґном?

— Не говоріть до нього взагалі. Балаканину я беру на себе. А вас він має сприймати за таких, хто не балакає, а рубає. Обличчя зробіть грізнішими.

Спеціально кривитися їм не довелося. Дехто з гірняків, хто до них приглядався, швидко відводили очі, інші завмирали із відкритими ротами. Ті, хто опинявся в них на дорозі, поспішно з неї сходили. Ґеральт здогадувався чому. На обличчі Кагіра, як і на його власному, все ще виднілися синці, скривавлення, скалічення та припухлості — мальовничі сліди бійки й шмагання, яке влаштувала їм Мільва. Тож виглядали вони як персони, які знаходять замилування у тому, щоб гатити одне одному в морду, та й про те, аби дати по обличчю особі третій — навряд чи треба їх довго просити.

Ґном, знайомець Ангулеми, стояв під будинком із написом «Столярня» і щось малював на таблиці, збитій із двох обструганих дошок. Побачив їх, що наближалися, відклав пензлик, відставив посудину з фарбою, глянув спідлоба. На оздобленій поплямованою бородою фізіономії раптом з’явився вираз чималого здивування.

— Ангулемо?

— Як ся маєш, Дроздеку?

— Це ти? — Ґном роззявив бородату пащу. — То насправді ти?

— Ні. То не я. То свіжовоскреслий пророк Лобода. Постав ще якесь запитання, Ґолане. На відміну, може, вийде щось мудріше.

— Ти не насміхайся, Ясна. Я вже тебе більше побачити не сподівався. Був тут днів п’ять тому Муліца, балакав, що цапнули тебе й на палю насадили у Рідбруні. Клявся, що воно правда!

— З усього користь буває, — стенула дівчина плечима. — Стане тепер Муліца гроші позичати і клястися, що віддасть, то ти тоді вже знатимеш, чого його клятви варті.

— Я про те вже наперед знав, — відповів ґном, швидко моргаючи й ворушачи носом точно як кролик. — Я би йому й шеляга ламаного не позичив, хай би він тут мені хоч усрався і землю їв. Але те, що ти жива-здорова, — отому я тішуся, тішуся, еге ж! Може, ще й борг ти мені віддаси, га?

— Може. Бо хто знає?

— А хто ж то з тобою, Ясна?

— Добрі друзі.

— Ех, ото морди… А куди боги ведуть?

— Як завжди — манівцями. — Ангулема, не звертаючи уваги на полум’яний погляд відьмака, втягнула носом крихту фісштеху, решту втерла у ясна. — Нюхнеш, Ґолане?

— Та хіба що. — Ґном підставив долоню, втягнув подаровану крихту наркотику в ніздрю.

— А так насправді, то думаю щодо Бельгавену. Не знаєш, чи десь там Соловей із ганзою не сидить?

Ґолан Дроздек нахилив голову набік.

— Тобі, Ясна, Солов’я б уникати. Злий він, кажуть, на тебе, наче ота росомаха, як її зимовою порою розбудити.

— Ова! А коли до нього вісточка дійшла, що мене на гострий кіл двокінною запряжкою насадили, на серці в нього не пом’якшало? Не пожалів він мене? Сльозинки не вронив, борідку не зашмаркав?

— Аж ніяк. Кажуть, так сказав: аус, мовляв, має Ангулема те, що здавна їй належало, — у жопі тичку.

— От гунцвот. Пискувата хамська морда. Пан префект Фулько сказав би: суспільні низи. А я скажу: клоачні низи!

— Тобі, Ясна, такі речі краще б про нього позаочі базікати. І біля Бельгавену не крутитися, місто оминати. А якщо вже й у місто, то краще вже перевдягненою…

— Ти, Ґолане, не вчи діда сьорбати.

— Та чи я посмів би.

— Слухай-но, ґноме. — Ангулема сперлася чоботом об східцю столярні. — Питання тобі поставлю. Із відповіддю не поспішай. Спершу добряче подумай.

— Питай.

— Один напівельф не впадав тобі останнім часом в око? Заволока, нетутешній?

Ґолан Дроздек втягнув повітря, чхнув потужно, витер носа зап’ястком.

— Напівельф, кажеш? Який такий напівельф?

— Ти дурня не вдавай, Дроздеку. Такий, який Солов’я на одну роботу найняв. На мокрий контракт. На певного відьмака…

— Відьмака? — засміявся Ґолан Дроздек, підіймаючи з землі свою дошку. — Ото ти вчасно! А ми саме — цікаво, так? — власне відьмака шукаємо, оно, отакий власне щит малюємо і вішаємо навколо. Дивися, оно: відьмак потрібен, платня добра, до того ж постій і місце, подробиці у правлінні рудника «Мала Бабетта»… Як, до речі, пишеться: «подробиці» чи «подробіниці»?

— Напиши: «деталі». А навіщо вам у копальні відьмак?

— От, запитала. А навіщо ще, як не проти потвор?

— Проти яких?

— Стучаків та барбегазі. Страшенно вони розперезалися у нижніх штреках.

Ангулема кинула скоса погляд на Ґеральта, який кивком дав зрозуміти, що знає, про що йдеться. І потім, кашлянувши, дав зрозуміти, що час повертатися до теми.

— Повертаючись до теми… — Дівчина все зрозуміла на льоту. — Що тобі відомо про того напівельфа?

— Невідомо мені ні про якого такого напівельфа нічого.

— Я просила, щоб ти добряче подумав.

— Я так і вчинив. — Ґолан Дроздек раптом скорчив хитру морду. — І зметикував, що не кращий то вихід — щось про ту справу знати.

— Чи то?

— Чи то неспокійно тут. Місця неспокійні, й час неспокійний. Банди, нільфгардці, партизани з «Вільних Стоків»… І різні заволоки, напівельфи. І кожному всякому аж свербить, аби якийсь цуресь вчинити…

— Чи то? — наморщила носик Ангулема.

— Чи то ти мені ґрейцарів винна, Ясна. А замість віддати хочеш у нові борги влізти. Серйозні борги, бо за те, про що ти питаєш, можна й по лобі ґеляйзіґ отримати, та не голою рукою, а сокиркою. Який у тому для мене інтерес? Чи мені буде вигідно, коли я щось про напівельфа знатиму, га? Чи отримаю хоч щось? Бо якщо тільки ризик, а зюхту жодного…

Ґеральту було того досить. Розмова його знудила, подразнювали її манера і жаргон. Блискавичним рухом він схопив ґнома за бороду, шарпнув, пхнув. Ґолан Дроздек перечепився об відро з фарбою, впав. Відьмак підскочив до нього, сперся коліном у груди і блиснув ножем в око.

— Зюхтом може стати, — загарчав, — що цілим-здоровим підеш. Кажи.

Очі Ґолана, здавалося на мить, вилізуть з орбіт та підуть собі мандрувати околицями.

— Кажи, — повторив Ґеральт. — Кажи, що знаєш. Інакше так тобі горло переріжу, що ти скоріше захлинешся, ніж кров’ю стечеш.

— «Ріальто»… — прохрипів ґном. — У копальні «Ріальто»…

Рудник «Ріальто» небагато чим відрізнявся від рудника «Мала Бабетта», як і від інших кар’єрів та копалень, які Ангулема, Ґеральт і Кагір проминули і які звалися «Осінній Маніфест», «Стара Руда», «Нова Руда», «Руда Юлька», «Целестинка», «Спільна Справа» і «Фортунна Діра». На всіх кипіла праця, на всіх діставали з ям чи шахт брудну землю, вивалювали у корита й промивали на піддонах. На всіх достатньо було характерної червоної багнюки.

«Ріальто» була копальнею великою, розташованою близько вершини узгір’я. Вершина була стята і являла собою відкритий кар’єр. Тутешня промивка розташовувалася на видлубаній на схилі гори терасі. Тут, під вертикальною стіною, у якій зяяли отвори штолень і шахт, були корита, піддони, труби й інша периферія гірничого промислу. Також тут стояло справжнє селище з дерев’яних будинків, хатинок, будок, сараїв і критих корою халабуд.

— Тут я нікого не знаю, — сказала дівчина, прив’язуючи віжки до тину. — Але спробуємо погомоніти з управляючим. Ґеральт, якщо зумієш, не хапай його відразу за горло й не розмахуй майхером. Спершу най балак буде…

— Не вчи діда сьорбати, Ангулемо.

Поговорити не зуміли. Не зуміли навіть підійти до будинку, у якому підозрювали садибу управителя. На площі, де вантажили руду у вози, впакувалися просто у п’ятірку кінних.

— От холера, — сказала Ангулема. — От холера. Бачте, що кіт приніс.

— У чому справа?

— То люди Солов’я. Приїхали стягати грошву. Мене вже помітили й упізнали… Суча мати! Ото ми попали…

— Зумієш відбрехатися? — буркнув Кагір.

— Не розраховуйте на те.

— Бо?

— Я обікрала Солов’я, як тікала з ганзи. Не дарує мені того. Але — спробую… Ви мовчіть. Очі майте відкритими й будьте готові. На все.

Кінні наблизилися. Попереду їхало двоє — довговолосий сивий тип у вовчому кожусі і молодий вернигора з бородою, яку, схоже, відпустив, щоб приховати знівечення від прищів. Удавали байдужих, але Ґеральт помітив приховані блиски ненависті у поглядах, які вони кидали на Ангулему.

— Ясна.

— Новосад. Їррель. Привіт. Добрий нині день. Шкода лише, що дощить.

Сивий зліз з коня, а скоріше — зіскочив з сідла, замашисто перекидаючи праву ногу над кінською головою. Інші злізли також. Сивий віддав віжки вернигорі з бородою, якого звали Їррель, підійшов ближче.

— Ото вам прошу, — сказав. — Наша сороченька балакуча. Виходить, ти жива-здорова?

— І ногами перебираю.

— От шмаркачка пискувата! Слух ходив, що перебираєш, але на палі. Слух ходив, схопив тебе Одноокий Фулько. Слух ходив, що співала ти на муках, наче горличка, все видала, про що питали!

— Слух ходив, — пирхнула Ангулема, — що мати твоя, Новосаде, з клієнтів тільки чотири тинфи брала і все’дно ніхто більше двох давати не хотів.

Розбійник із презирливою міною сплюнув під ноги. Ангулема пирхнула знову, точно як кицька.

— Новосаде, — сказала нахабно, взявши руки у боки. — У мене до Солов’я справа є.

— Цікаво. В нього до тебе — також.

— Писок стули і слухай, поки маю бажання говорити. Два дні тому, у милі за Рідбруном, я й оці двоє моїх камратів зарубали того відьмака, на якого мокрий контракт був. Січеш?

Новосад зі значенням повів оком по товаришах, потім підтягнув рукавичку, оцінив поглядом Ґеральта й Кагіра.

— Твої нові камрати, — повторив протягло. — По мордах бачу, що не жреці то. Відьмака вбили, кажеш? А як? Майхером у спину? Чи уві сні?

— Це — неважливі подробиці. — Ангулема скривилася, наче мавпочка. — А важлива подробиця є та, що той відьмак землю гризе. Послухай, Новосаде. Я із Солов’єм бачитися не бажаю і на очі йому лізти — також. Але справа є справа. Напівельф дав вам за контракт завдаток, про те я ані слова не скажу, то ваші гроші, на витрати і за клопіт. Але другий внесок, який напівельф пообіцяв після роботи, згідно із законом, — мій.

— Із законом?

— Точно! — Ангулема не звернула уваги на саркастичний тон. — Бо ж ми контракт виконали, відьмака вбили, відносно чого напівельфу можемо й докази надати. Я тоді, що моє, візьму — і піду собі в синю й імлисту далечінь. Із Солов’єм, як я вже казала, конкурувати не хочу, бо для мене й для нього на Стоках місця мало. Перекажи це йому, Новосаде.

— І тільки? — знову той само сарказм.

— І цьомки, — пирхнула Ангулема. — Можеш також йому за мене дупу підставити, per procura[22].

— Я дещо краще придумав, — заявив Новосад, зиркаючи на товаришів. — Я йому твою дупу в оригіналі привезу, Ангулемо. Я йому тебе, Ангулемо, у мотузках доставлю, а вже він тоді все з тобою обговорить і вирішить. Й урегулює. Все. Суперечку про те, кому грошва належить за контракт напівельфа Шірру. Та й відплатить тобі за дещо, що ти вкрала. Та й відносно того, що Стоки для нас затісні. Все з тобою вирішить. Детально.

— Є одна проблема. — Ангулема опустила руку. — Як ти мене збираєшся до Солов’я доставити?

— А от так! — Бандит простягнув руку. — За карк!

Ґеральт блискавичним рухом видобув сігіль і підставив Новосаду під ніс.

— Не раджу! — гарикнув.

Новосад відскочив, витягнув меч. Їррель із сичанням вихопив криву шаблю з піхов на спині. Інші пішли по їх прикладу.

— Не раджу, — повторив відьмак.

Новосад вилаявся. Подивився на товаришів. У арифметиці він не був сильним, але вийшло йому, що п’ятеро — це значно більше трьох.

— Бий! — зарепетував він, кидаючись на Ґеральта. — Убивай!

Відьмак півобертом уникнув удару й тяв його на відлив, у скроню. Ще до того, як Новосад упав, Ангулема схилилася у короткому замаху, ніж свиснув у повітрі, атакуючий Їррель заточився, з-під його підборіддя стирчало кістяне руків’я. Розбійник пустив шаблю, обіруч вишарпнув ніж із шиї, хлюпнула кров, а Ангулема у підскоку копнула його у груди й повалила на землю. Тим часом Ґеральт засік другого бандита. Кагір зарубав наступного, від потужного удару нільфгардським мечем від черепа розбійника відпало щось на кшталт порції кавуна. Останній горлоріз ретирувався, скочив на коня. Кагір підкинув меч, схопив його за клинок і кинув, наче дротик, попавши розбійнику точно між лопатками. Кінь заіржав і шарпнув головою, присів, затупав, волочучи по червоній грязюці труп із рукою, що заплуталася у ремінь віжок.

Усе тривало не довше п’яти ударів серця.

— Люууудииии! — закричав хтось між будинками. — Люуудии! На допомооогу! Убивство, убивство, вбиваааають!

— Військо, Військо викликати! — крикнув другий гірник, відганяючи дітлахів, які за одвічним звичаєм усіх дітей світу з’явилися невідомо звідки, аби витріщатися і плутатися під ногами.

— Нехай хтось військо покличе!

Ангулема підняла свій ніж, витерла його й засунула до халяви.

— Та нехай біжить, прошу! — крикнула вона у відповідь, оглядаючись. — Що ви, горнячки, сліпі, чи як? То була самооборона! Напали на нас, збуї кляті! А ви їх наче не знаєте? Мало вони вам поганого наробили? Мало з вас грошви скачали?

Сильно чхнула. Потім здерла у Новосада, якого ще били дрижаки, з поясу кошель, схилилася над Їррелом.

— Ангулемо.

— Що?

— Облиш.

— Це чому? Це здобич! У тебе занадто багато грошей?

— Ангулемо…

— Гей, ви, — пролунав раптом звучний голос. — Давайте-но сюди.

У відчинених воротах бараку, що був складом інструментів, стояло троє чоловіків. Двоє були коротко обстрижені дуболоми з низькими лобами й, беззаперечно, невеликим розумом. Третій — той, котрий їх позвав, — був незвично високий, темноволосий, пристойний на вигляд чоловік.

— Я мимоволі почув розмову, яка передувала різанині, — сказав чоловік. — Не дуже хотілося мені повірити у вбивство відьмака, думав я, що то пусте вихваляння. Тепер я вже так не думаю. Увійдіть сюди, у барак.

Ангулема різко втягнула в себе повітря. Глянула на відьмака, ледь помітно кивнула.

Чоловік той був напівельфом.

Напівельф Шірру був високим — мав понад шість футів зросту. Довге темне волосся носив зв’язаним на карку в кінський хвіст, що спадав на спину. Мішану кров зраджували очі — великі, мигдалевої форми, зелено-жовті, як у кота.

— Тож ви вбили відьмака, — повторив, поганюче усміхаючись. — Випередивши Гомера Страггена на прізвисько Соловей? Цікаво, цікаво. Одним словом, то вам я повинен сплатити п’ятдесят флоренів. Другий внесок. А Страгген отримав свої півсотні задарма. Бо ви ж не припускаєте, що він їх віддасть.

— Як я із Солов’єм домовлюся, то вже моя справа, — сказала Ангулема, сидячи на скрині й мотиляючи ногами. — А умова по відьмаку була стосовно справи. А ми ту справу виконали. Ми, не Соловей. Відьмак у землі. Друзяки його, всі троє — у землі. Виходить, контракт виконано.

— Так ви, принаймні, стверджуєте. Як воно відбулося?

Ангулема не перестала мотиляти ногами.

— Як стану дримбайлом, — заявила своїм звичайним нахабним тоном, — напишу історію свого життя. Опишу там, як відбувалося те й се, а ще й оте. А до того часу доведеться вам стримуватися, пане Шірру.

— Аж настільки ви того соромитеся, — холодно промовив напівкровка. — Виходить, настільки ви погано й по-зрадницьки те зробили.

— А воно вам заважає? — відізвався Ґеральт.

Шірру уважно глянув на нього.

— Ні, — відповів по миті. — Відьмак Ґеральт із Рівії кращої долі не заслуговував. Був то наївняк і дурень. Якби мав він кращу, чесну, гонорову смерть, з’явилися б легенди. А він на легенди не заслуговував.

— Смерть завжди та сама.

— Не завжди, — похитав головою напівельф, усе ще намагаючись зазирнути в відьмакові очі, приховані під каптуром. — Запевняю, що не завжди. Здогадуюся я, що то ти наніс смертельний удар.

Ґеральт не відповів. Відчував непереможне бажання схопити метиса за кінський хвіст, звалити на підлогу й видушити з нього усе, що той знає, оголів’ям меча вибиваючи по одному зуби. Стримався. Розум підказував, що вигадана Ангулемою містифікація могла дати кращі результати.

— Як собі хочете, — сказав Шірру, не дочекавшись відповіді. — Не стану наполягати на розповіді про перебіг подій. Скоріше за все, вам якось незручно мовити про те, скоріше за все, небагато є у тому, чим хвалитися. Якщо мовчання ваше не випливає з чогось зовсім іншого… Наприклад, з того, що нічого взагалі не сталося. Може, маєте ви якісь докази щодо правдивості ваших слів?

— Відтяли ми вбитому відьмаку правицю, — спокійно відповіла Ангулема. — Але пізніше спер її та зжер єнот.

— Тож маємо ми тільки оце. — Ґеральт повільно розстібнув сорочку і витягнув медальйон з головою вовка. — Відьмак те на шиї носив.

— Попрошу.

Ґеральт не вагався довго. Напівельф зважив медальйон на долоні.

— Тепер вірю, — сказав повільно. — Прикраса сильно еманує магією. Щось таке міг носити тільки відьмак.

— А відьмак, — скінчила Ангулема, — не дав би то із себе зняти, якби ще дихав. Виходить, це доказ залізний. Тому, паночку, грошву на стіл.

Шірру ретельно сховав медальйон, вийняв з-за пазухи сувій паперів, поклав їх на стіл і розгорнув долонею.

— Прошу отут.

Ангулема зіскочила зі скрині, підійшла, гримасуючи і крутячи стегнами. Нахилилася над столом. А Шірру блискавично ухопив її за волосся, повалив на стіл і приклав до горла ніж. Дівчина навіть крикнути не встигла.

Мечі у Ґеральта і Кагіра були вже у руках. Але запізно.

Помічники напівельфа, горлорізи з низькими лобами, тримали у руках залізні гаки. Але підходити не квапилися.

— Мечі на підлогу, — гарикнув Шірру. — Обидва, мечі на підлогу. Інакше розширю цьому дівчиську посмішку.

— Не слухай… — почала Ангулема й закінчила вереском, бо напівельф крутнув кулаком, яким тримав її волосся. І надрізав шкіру клинком, бо по шиї дівчини потік, полискуючи, струмочок крові.

— Мечі на землю! Я не жартую!

— А може, якось домовимося? — Ґеральт, незважаючи на гнів, що кипів у ньому, вирішив затягувати час. — Як культурні люди?

Напівельф ядуче засміявся.

— Домовитися? Із тобою, відьмаче? Мене прислали сюди, аби я з тобою покінчив, а не домовлявся. Так-так, одмінцю. Ти тут удавав, вертеп розігрував, а я розпізнав тебе відразу, з першого погляду. Докладно мені тебе описали. Здогадуєшся, хто мені так докладно тебе описав? Хто дав мені докладні вказівки, де і в якій компанії я тебе відшукаю? О, напевне здогадуєшся.

— Відпусти дівчину.

— Але я тебе не тільки з опису знаю, — продовжував Шірру, не маючи наміру відпускати Ангулему. — Я тебе вже бачив. Я за тобою навіть колись слідкував. У Темерії. У липні. Їхав я слідом аж до міста Доріан. До садиби юристів Кодрінгера і Фенна. Здогадуєшся?

Ґеральт повернув меч так, аби клинок відсвічував в очі напівельфа.

— Ото мені цікаво, — сказав він холодно, — як ти збираєшся вибратися з цієї патової ситуації, Шірру? Я бачу два виходи. Перший — ти відразу ж відпустиш дівчину. Другий — заб’єш дівчину… А миттю пізніше кров твоя чудово прикрасить стіни і стелю.

— Ваша зброя, — Шірру брутально шарпнув Ангулему за волосся, — має опинитися на землі до того, як я порахую до трьох. Бо потім я почну дівку кроїти.

— Побачимо, скільки зумієш покроїти. Здається мені, що небагато.

— Раз!

— Два! — почав власний відлік Ґеральт, крутнувши сігілем шиплячу «вісімку».

Ззовні долинули до них стукіт копит, ржання і форкання коней, крики.

— І що зараз? — засміявся Шірру. — На це я і чекав. То вже не пат, то вже мат! Прибули мої товариші.

— Правда? — сказав Кагір, виглядаючи у вікно. — Я бачу уніформу імперської легкої кавалерії.

— То ж то мат, але для тебе, — сказав Ґеральт. — Ти програв, Шірру. Відпусти дівчину.

— Та зараз.

Двері бараку піддалися копняку, ввійшло кільканадцятеро людей, у більшості обмундированих у чорне й одноманітне. Вів їх світловолосий бородань зі срібним ведмедем на наплічнику.

— Que aen suecc’s? — запитав він грізно. — Що тут діється? Хто відповідальний за це неподобство? За ті трупи на площі? Відповідати!

— Пане командире…

— Glaeddyvan vort! Кинути мечі!

Вони послухалися. Бо цілилися в них з арбалетів. Відпущена Шірру Ангелума хотіла відбігти від столу, але раптом виявилася у хватці крупного, різнобарвно вдягненого здоровили з банькатими, наче у жаби, очима. Хотіла крикнути, але здоровило затиснув їй рота рукою в рукавичці.

— Обійдемося без насилля, — холодно запропонував Ґеральт командиру з ведмедем. — Ми не злочинці.

— Та невже?

— Ми діємо з відома і за згодою пана Фулько Артевельде, префекта з Рідбруна.

— Та невже? — повторив Ведмідь, даючи знак, аби забрали мечі Ґеральта й Кагіра. — З відома і за згодою. Пана Фулько Артевельде. Важного пана Артевельде. Чули, хлопці?

Його люди — і чорні, й різнобарвні — зареготали хором.

Ангулема заборсалася у руках жабоокого, надарма намагаючись кричати. Не було потреби. Ґеральт уже зрозумів. Ще до того, як усміхнений Шірру почав стискати подану йому правицю. Ще до того, як четверо чорних схопили Кагіра, а троє інших направили арбалети просто у його обличчя.

Жабоокий пхнув Ангулему прямо у руки товаришів. Дівчина повисла там на мить, наче ганчір’яна лялька. Навіть не намагалася протидіяти.

Ведмідь повільно підійшов до Геральта й раптом гепнув його у пах кулаком у броньованій рукавичці. Ґеральт зігнувся, але не впав. На ногах втримала його льодяна лють.

— Може, втішить тебе новина, — сказав Ведмідь, — що ви не перші дурні, яких Одноокий Фулько використав для власної мети. Ті вигідні справки, що я тут кручу із паном Гомером Страггеном, якого дехто називає Солов’єм, йому — наче сіль в оці. Фулько аж на гівно йде, що у межах тих справок я прийняв Гомера Страггена на імперську службу і назвав командиром добровольчої компанії з охорони гірництва. Тож не в силах мститися офіційно, наймає всяких там лотриків.

— І відьмаків, — втрутився з ядучою посмішкою Шірру.

— Надворі, — голосно сказав Ведмідь, — мокнуть під дощем п’ять трупів. Повбивали ви людей, що перебувають на імперській службі! Зупинили ви працю у копальні! Не маю жодних сумнівів: ви шпигуни, диверсанти й терористи. На цих територіях діють військові закони. Оцим засуджую вас на смерть.

Жабоокий зареготав. Підійшов до Ангулеми, яку притримували бандити, швидким рухом схопив її за груди. І міцно стиснув.

— Ну і що, Ясна? — заскреготів, а голос його виявився ще більш жаб’ячим, аніж очі. Бандитське призвісько, якщо вже він сам собі надав, говорило про почуття гумору. А якщо мав це бути камуфляж, то і з тим справлявся він пречудово. — От і зустрілися ми нарешті! — заскреготів знову Соловей по-жаб’ячі, щипаючи Ангулему за груди. — Радієш?

Дівчина болісно охнула.

— Де, суко, перли й камінчики, які ти в мене вкрала?

— Прийняв їх на депозит Одноокий Фулько! — крикнула Ангулема, невміло вдаючи, що їй не лячно. — Звернися до нього, щоб забрати!

Соловей заскреготав і вибалушив очі — виглядав тепер як найсправжнісінька жаба, ось-ось почне хапати на льоту мух язиком. Ще сильніше вчепився в Ангулему, яка заборсалася і застогнала ще болісніше. З-за червоної імли люті, яка заливала очі Ґеральту, дівчина знову почала нагадувати Цірі.

— Узяти їх, — наказав Ведмідь, який втрачав терпець. — На подвір’я.

— То відьмак, — непевно сказав один із бандитів із Солов’їної компанії з охорони гірництва. — Характерник! Як його голими руками брати? Він же нас якимось чаром зачарує чи ще якось так…

— Не бійтеся, — усміхнутий Шірру поплескав себе по кишені. — Без відьмачого амулету чарувати він не зуміє, а амулет у мене. Сміливо його беріть.

На подвір’ї чекали ще нові збройні нільфгардці у чорних плащах і різнобарвна шайка Солов’я. Зібралася також групка гірників. Крутилися всюдисущі діти та пси.

Соловей раптом не втримався. Наче диявол у нього втілився. Люто скрекочучи, зацідив Ангулемі кулаком, а коли упала, кілька разів її копнув. Ґеральт зашарпався у хватці бандитів, за що отримав по потилиці чимось твердим.

— Казали, — скрекотів Соловей, скачучи навколо Ангулеми, наче скажена ропуха, — що тебе у Рідбурні на палю настромили крізь жопу, ти, мале стерво! Тож паля тобі писана! І на палі здохнеш! Гей, хлопи, відшукайте десь якусь жердину та загостріть її добряче. Живо!

— Пане Страггене, — скривився Ведмідь. — Я не бачу приводу бавитися у такі поглинаючі час і жорстокі екзекуції. Бранців треба просто повісити…

Замовк під злим поглядом жаб’ячих очей.

— А помовчіть, капітане, — проскреготів бандит. — Чимало я вам плачу, аби ви робили мені недоречні зауваження. Я Ангулему на злу смерть прирік і тепер із нею пограюся. Як хочете, повісьте отих двох. До них мені діла немає.

— Але до них діло є мені, — втрутився Шірру. — Обидва вони мені потрібні. Особливо відьмак. Він — особливо. А оскільки насаджування дівчини на палю трохи затягнеться, я той час і використаю.

Підійшов і втупив у Ґеральта свої котячі очі.

— Треба тобі знати, підміннику, — сказав він, — що то я прикінчив твого друга Кодрінгера у Доріані. Зробив я те за наказом мого пана, майстра Вільгефорца, якому я служу вже багато років. Але зробив я те з великою приємністю.

— Старий лайдак Кодрінгер, — продовжив ельф, не дочекавшись реакції, — мав нахабність встромити носа у справи пана Вільгефорца. Я випатрав його ножем. А того мерзотного виродка Фенна підпалив серед його паперів і підсмажив живцем. Міг я його просто заколоти, але присвятив трохи часу й уваги, аби послухати, як він виє і кувікає. А кувікав, скажу я тобі, наче різане порося. Нічого, абсолютно нічого людського у тому витті не було.

— Знаєш, навіщо я про все це кажу? Бо тебе я також міг би просто заколоти — або наказати заколоти. Але присвячу тобі трохи часу й уваги. Послухаю, як станеш ти вити. Казав ти, що смерть завжди така сама? Побачиш зараз, що не кожна. Підпаліть, хлопці, смолу в мазниці. І принесіть якийсь ланцюг.

Щось розбилося об кут бараку й відразу вибухнуло вогнисто і з голосним гудінням.

Друга посудина зі скальною олією — Ґеральт розпізнав її за запахом — вдарила просто у мазницю, третя розкололося поблизу солдат, що тримали коней. Загуло, постало полум’я, коні впали у шал. Закрутилося, із тої крутанини вискочив пес: палав і скавчав. Один із бандитів Солов’я раптом розкинув руки й гепнувся у грязюку зі стрілою в спині.

— Хай живуть Вільні Стоки!

На вершині узгір’я, на помостах і навколо ям замаячили фігури у сірих опанчах і хутрових капелюхах. На людей, коней і на гірничі бараки полетіли нові запальні снаряди, й за ними, наче за феєрверками, тягнулися косиці диму та вогню. Два впали у майстерню, на підлогу, вислану стружкою і соломою.

— Хай живуть Вільні Стоки! Смерть нільфгардським окупантам!

Заспівало оперення стріл.

Упав під коня один із чорних нільфгардців, звалився із пробитим горлом один із бандитів Солов’я, упав із арбалетною стрілою в потилиці один зі стрижених дуболомів. Із жахливим стогоном ліг на землю Ведмідь. Стріла вдарила його у груди, у сонячне сплетіння, трохи нижче ринграфу. Була то — хоча ніхто не міг про те знати — стріла, вкрадена з військового транспорту, стандартний зразок з імператорської армії, лише трохи перероблений. Широкий дволезовий наконечник був у кількох місцях надпиляний, щоб досягнути ефекту розриву.

Наконечник чудово розірвався у череві Ведмедя.

— Геть тирана Емгира! Вільні Стоки!

Соловей заскрекотів, хапаючись за зачеплене арбалетною стрілою плече.

Закульгав по червоній грязюці один із дітлахів, навиліт прошитий стрілою когось із войовників за вільність, що стріляв гірше за інших. Упав один із тих, які тримали Ґеральта. Звалився один із тих, що тримали Ангулему. Дівчина вирвалася від другого, блискавично вихоплюючи з-за халяви ніж, тяла з широкого замаху. У гарячці схибила мимо горла Солов’я, але красиво розвалила йому щоку, майже до самих зубів. Соловей заскреготів іще скреготливіше, ніж зазвичай, а очі вилупив іще вилупастіше. Бухнувся на коліна, бризкаючи кров’ю між долонями, якими тримався за обличчя. Ангулема люто завила, підскочила, аби завершити справу, але не зуміла, бо між нею та Солов’єм розірвалася ще одна бомба, пихнувши вогнем і хмарами вонючого диму.

Навколо вже гуділа пожежа й панував вогняний пандемоніум. Коні шаліли, іржали й били копитами. Бандити й нільфгардці верещали. Гірники бігали, налякані — одні тікали, інші намагалися гасити палаючі будинки.

Ґеральт уже встиг підняти випущений Ведмедем сігіль. Високу жінку в кольчузі, яка замірялася на Ангулему моргенштерном, він коротко тяв у чоло. Чорному нільфгардцю, що підбігав із шпонтоном, розрубав стегно. Наступному, який просто опинився в нього на дорозі, розрубав горло.

Поряд із ним шаленіючий, попалений кінь, що мчав наосліп, повалив і стоптав другу дитину.

— Хапай коня! Хапай коня! — Кагір опинився біля нього, прорубуючи прохід замашними ударами меча.

Ґеральт не слухав і не дивився. Зарубав наступного нільфгардця. Видивлявся Шірру.

Ангулема, на колінах, з відстані трьох кроків вистрелила з арбалета, впакувавши стрілу в низ живота бандита з компанії охорони гірництва, що її атакував. Потім скочила на ноги і повисла на вуздечці коня, що біг мимо.

— Хапай якогось, Ґеральте! — крикнув Кагір. — І гайда звідси!

Відьмак розвалив чергового нільфгардця, ударом згори, від ключиці до стегна. Різким рухом голови струсив кров з брів та вій. Шірру! Де ти, падлюко?

Удар. Крик. Теплі краплі на обличчі.

— Милосердя! — завив, стоячи на колінах у грязюці, хлопець у чорній уніформі.

Відьмак завагався.

— Прийди до тями! — крикнув Кагір, хапаючи його за плечі й сильно струснувши. — Прийди до тями! У шал упав?

Поверталася галопом Ангулема, тягнучи за віжки другого коня. Наздоганяли її двоє вершників. Один впав, отримавши стрілу бойовика за свободу Стоків. Другого змів з сідла меч Кагіра.

Ґеральт заскочив на кульбаку. І тоді у світлі пожежі побачив Шірру, що підзивав до себе охоплених панікою нільфгардців. Поряд із напівельфом скреготів та вигукував прокляття Соловей, який із закривавленою пикою виглядав точнісінько як троль-людоїд.

Ґеральт гарикнув люто, повернув коня, крутнув мечем.

Кагір поряд крикнув і вилаявся, похитнувся у сідлі, кров з лоба миттєво залила йому очі й обличчя.

— Ґеральте! Допоможи!

Шірру зібрав навколо себе групку, верещав, наказував стріляти з арбалетів. Ґеральт тріпнув коня плазом по заду, готовий до самовбивчої атаки. Шірру мав померти. Все решта значення не мало. Не входило у розрахунок. Кагір не входив у розрахунок. Ангулема не входила…

— Ґеральт! — крикнула Ангулема. — Допоможи Кагіру!

Він отямився. І засоромився.

Підтримав молодого нільфгардця, підпер. Кагір витер очі рукавом, але кров відразу залила їх знову.

— То нічого, подряпина… — Голос його тремтів. — Кіньми, відьмаче… У чвал, за Ангулемою… У чвал!

Біля підніжжя гори поставав великий крик, звідти біг озброєний кайлами, ломами й сокирами натовп. Це на допомогу товаришам і приятелям із рудника «Ріальто» набігали гірники з сусідніх копалень — з «Фортунної Діри» чи зі «Спільної Справи». Чи з якихось інших. Хто ж міг знати?

Ґеральт ударив коня п’ятками. Пішли вони чвалом, шаленим ventre à terre[23].

Гнали не оглядаючись, притулені до кінських ший. Найкращий кінь виявився у Ангулеми, малий, але прудкий бандитський бахмат[24]. Кінь Ґеральта, гнідко у нільфгардській збруї, починав уже хрипіти й хекати, не міг тримати голову. Кінь Кагіра, також військовий, був сильнішим, витривалішим, але що з того, як тут проблеми були з вершником: той хилитався у сідлі, машинально стискаючи стегна й сильно зрошуючи кров’ю гриву і шию коня.

Але йшов чвалом.

Ангулема, на чолі загону, чекала на них біля повороту, в місці, звідки дорога вела униз, звиваючись серед скель.

— Погоня… — видихнула, розмазуючи бруд по обличчі. — Стануть нас гнати, не спустять… Гірники бачили, куди ми тікали. Не повинні ми лишатися на гостинці… Мусимо скочити у ліси, на бездоріжжя… Скинути їх з хвоста…

— Ні, — запротестував відьмак, неспокійно слухаючи звуки, що виривалися з грудей коня. — Мусимо гостинцем… Найпрямішим і найкоротшим шляхом до Сансретуру…

— Чому?

— Зараз немає часу на балаканину. Вперед! Витискайте з коней, скільки вдасться…

Ішли чвалом. Гнідий відьмака хрипів.

Гнідий для подальшої їзди був непридатним. Ледве йшов на прямих, наче палиці, ногах, важко дихав, повітря виходило з нього із хрипами. Нарешті він упав на бік, ударив ногою, дивлячись на вершника, й у помутнілому оці його був докір.

Кінь Кагіра був у трохи кращому стані, але сам Кагір був у гіршому. З сідла він просто впав, підвівся тільки навкарачки, зблював — хоча не мав чим.

Коли Ґеральт й Ангулема спробували доторкнутися до його скривавленої голови, закричав.

— Ясна холера, — сказала дівчина. — Але ж спорудили йому зачіску.

Шкіра над чолом і скронею молодого нільфгардця, разом із волоссям, на чималій довжині була відтята від черепу. Якби не те, що кров утворила клейкий струп, той шматок упав би чи не на вухо. Вигляд був жахливий.

— Як воно сталося?

— Кинули йому просто в лоба сокиркою. Найсмішніше, що то був не хтось із Чорних чи тих, Солов’я, а якийсь із гірничих гебесів.

— Усе одно, хто саме кинув. — Відьмак міцно перев’язав голову Кагіра відірваним рукавом сорочки. — Важливо й на щастя те, що був він кепський метальник, лише оскальпував, а міг же й розвалити череп. Але кістка отримала добряче. Та й мозок те відчув. Він не втримається у сідлі, навіть якщо кінь зуміє нести його тягар.

— То що робимо? Твій кінь здох, його — майже здох, а з мого аж ллється… А за нами погоня. Не можемо ми тут залишатися…

— Мусимо тут залишитися. Я і Кагір. І кінь Кагіра. Ти їдь далі. Швидко. Твій коник міцний, галоп витримає. А навіть якби довелося тобі його загнати… Ангулемо, сьогодні у долині Сансретур чекають на нас Регіс, Мільва й Любисток. Вони ні про що не знають і можуть потрапити у лапи до Шірру. Ти мусиш їх знайти й попередити, а потім ви, всі четверо, скільки сил у конях, женіть до Туссану. Там вас переслідувати не стануть. Я на те сподіваюся.

— А ти й Кагір? — Ангулема закусила губу. — Що буде з вами? Соловей не дурень, коли побачить напівдохлого скакуна — перекриє кожен яр навколо! А ти з Кагіром далеко не поїдеш!

— Шірру, бо то він нас гонить, поїде за тобою.

— Так вважаєш?

— Я впевнений. Їдь.

— Що тітка скаже, коли я без вас заявлюся?

— Поясниш. Не Мільві, а Регісу. Регіс знатиме, що треба зробити. А ми… Коли у Кагіра чуприна трохи присохне до черепа, попрямуємо до Туссану. Там якось здибаємося. Ну, не хнюпся, дівчино. На коня — і вперед. Не дай погоні до тебе наблизитися. Не дозволяй, аби вони тебе побачили.

— Не вчи діда сьорбати! Тримайтеся! До побачення!

— До побачення, Ангулемо.

Не відійшов він від дороги занадто далеко. Не міг відмовити собі кинути оком на погоню. Насправді не боявся жодних дій з їхнього боку, знав, що вони, не гаячи часу, попрямують за Ангулемою.

Не помилився.

Щоправда, вершники, які вихопилися на перевал менш ніж за чверть години, затрималися, побачивши лежачого коня, поверещали, посварилися, пошукали у найближчих кущах, але майже відразу поновили погоню шляхом. Безсумнівно, вважали, що їхня трійця їде зараз на двох конях і що вони зуміють швиденько їх наздогнати, коли не стануть затягувати. Ґеральт бачив, що деякі їхні коні також були не в найкращому стані.

Серед тих, хто їхав за ними, чорних плащів нільфгардської легкої кавалерії було небагато, домінували різнобарвні розбійників Солов’я. Ґеральт не міг помітити, чи бере участь у погоні сам Соловей, чи ж залишився і лікує посічену пику.

Коли стукіт копит погоні стих, Ґеральт устав з криївки у папоротях, підвів і підтримав Кагіра — той стогнав і охав.

— Кінь слабкий, аби тебе нести. Зумієш іти?

Нільфгардець видав звук, який з однаковим успіхом міг бути як підтвердженням, так і запереченням. Або чимось іншим. Але ноги переставляв — а про те, власне, і йшлося.

Зійшли до яру, до річища струменя. Кагір кільканадцять останніх кроків слизького схилу подолав досить безвладним з’їздом. Доповз до потоку, пив, обливав обома руками пов’язку на голові. Відьмак не підганяв його, сам дихав глибоко, збираючись на силі.

Ішов угору струменем, підтримуючи Кагіра й одночасно тягнучи коня, йдучи у воді, затинаючись на валунах і повалених деревах. Кагір через якийсь час відмовився співпрацювати — вже не переставляв слухняно ноги, взагалі перестав ними рухати, відьмак просто його волік. Так далі йти не вдалося б, тим більше що у струмку з’явилися пороги та водоспади. Ґеральт застогнав, підняв пораненого на спину. Кінь, якого він тягнув за віжки, життя також не полегшував. Коли вони нарешті вилізли з яру, відьмак просто звалився на мокрий підлісок і лежав, важко дихаючи, абсолютно виснажений, поряд із Кагіром, який продовжував стогнати. Лежав довго. Коліно знову почало пульсувати лютим болем.

Нарешті Кагір знову подав ознаки життя, а скоро — о, диво! — встав, лаючись і тримаючись за голову. Пішли. Кагір спочатку йшов рішуче. Тоді сповільнився. Тоді впав.

Ґеральт узяв його на спину й поволочив, стогнучи, осуваючись на камінні. Коліно рвало болем, в очах літали чорні й вогнисті мушки.

— Ще місяць тому… — стогнав за його спиною Кагір. — Хто б тоді подумав, що станеш нести мене на хребті…

— Мовчи, нільфгардцю… Коли ти говориш, стаєш важчим…

Коли вони нарешті дісталися до скель і скельної стінки, було вже майже темно. Відьмак не став шукати печеру — все одно не знайшов би; впав без сил біля першої ж діри, яку помітив.

Біля входу в печеру валялися людські черепи та ребра, тазові кістки та кістки інші. Але — що важливіше — було тут сухе гілля.

Кагіра била пропасниця, він трусився у дрижаках. Пришивання шматка шкіри до черепу за допомогою дратви та кривої голки переніс він мужньо й притомно. Криза прийшла пізніше, вночі. Ґеральт, незважаючи на небезпеку, розпалив у печері вогнище. Ззовні мжичило, вив вітер, було малоправдоподібно, аби хтось лазив навколо й видивлявся відблиски вогнища. А Кагір мусив зігрітися.

Той провів у гарячці усю ніч. Тремтів, стогнав, марив. Ґеральт не зумів заснути — підтримував вогонь. Та й коліно боліло, як зараза.

Хлопчисько молоде й сильне, Кагір уранці прийшов до тями. Був блідий, спітнілий, відчувалася гарячка, аж пашіло від нього. Говорив трохи незрозуміло через стукіт зубів. Але що говорив — розібрати було можна. А говорив притомно. Жалівся на біль голови — симптом, скоріше, нормальний для того, кому сокира здерла з черепа клапоть шкіри разом із волоссям.

Ґеральт ділив час між неспокійним дріманням і збиранням дощової води, що текла скелями, у змайстровані з березової кори кубочки. І його, і Кагіра мучила спрага.

— Ґеральте?

— Слухаю?

Кагір за допомогою знайденої стегнової кістки поправив дрова у вогнищі.

— У копальні, де ми були… Я злякався, знаєш?

— Знаю.

— На мить було схоже, що тебе огорнув убивчий шал. Що тобі ні до чого вже немає діла… Окрім убивства…

— Знаю.

— Я боявся, — закінчив він спокійно, — що у тому амоку ти зарубаєш Шірру. А з убитого ми не витягнули б інформацію.

Ґеральт кашлянув. Молодий нільфгардець усе більше йому подобався. Був не тільки мужнім, а й розумним.

— Ти слушно зробив, коли відправив Ангулему, — продовжував Кагір, лише трохи постукуючи зубами. — То не для дівчат… Навіть таких, як вона. Ми це самі зробимо, вдвох. Підемо за погонею. Але не для того, щоб убивати у шалу берсерка. Те, що ти казав тоді про помсту… Ґеральт, навіть у помсті мусить бути якась метода. Дістанемо того напівельфа… Змусимо його, аби він сказав, де Цірі…

— Цірі мертва.

— Неправда. Я не вірю в її смерть… І ти також не віриш. Визнай це.

— Не хочу вірити.

Знадвору свистів вихор, шумів дощ. У печері було затишно.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Цірі жива. Я знову мав сни… Авжеж, щось сталося на Еквінокцію, щось фатальне… Без сумнівів, я також те відчував і бачив… Але вона жива… Напевно. Поспішимо… Але не для помсти й убивства. Заради неї.

— Так. Так, Кагіре. Ти правий.

— А ти? У тебе вже немає снів?

— Є, — сказав він із гіркотою. — Але з того часу, як перейшли ми Яругу, — дуже рідко. І після пробудження я зовсім їх не пам’ятаю. Щось у мені скінчилося, Кагіре. Щось вигоріло. Щось у мені обірвалося…

— Це нічого, Ґеральте. Я стану бачити сни за нас обох.

На світанку вони вирушили. Дощити перестало, здавалося навіть, що сонце намагається знайти якусь дірку в сірості, що заплела небо.

Їхали вони повільно, вдвох на одному коні — тому, із військовою нільфгардською збруєю.

Кінь чалапав по гальці, ступом ідучи берегом Сансретур, річки, яка веде до Туссану. Ґеральт знав дорогу. Колись тут був. Дуже давно, з того часу багато що змінилося. Але не змінилися долина й річка Сансретур. Не змінилися гори Амелл і обеліск Горгони, що поставав над ними, — Гори Диявола.

Деякі речі просто є незмінними.

— Солдат у наказах не сумнівається, — говорив Кагір, обмацуючи пов’язку на голові. — Не аналізує їх, не задумується над ними, не чекає, аби йому пояснили їхній сенс. Це перша справа, якій у нас вчать солдатів. Тож можеш здогадатися, що я навіть і секунди не роздумував над наказом, який мені було віддано. Питання навіщо, власне, я повинен упіймати ту цінтрійку, принцесу чи княжну, навіть на думку мені не спало. Наказ є наказ. Злий я був, так, бо хотів отримати славу, б’ючись із рицарством, із регулярним військом… Але робота для розвідки у нас також сприймається як почесна. Якби ще йшлося про якесь складніше завдання, про якогось важливішого бранця… Але дівчина?

Ґеральт кинув у полум’я хребет форелі. Увечері вони зловили у струмку, що впадав у Сансретур, достатньо риби, аби наїстися. Форель була на нересті, тому давала себе легко зловити.

Він слухав розповідь Кагіра, а цікавість у ньому змагалася з відчуттям глибокої прикрості.

— По суті, то була випадковість, — розповідав Кагір, дивлячись на полум’я. — Нещасний випадок. Ми мали, як я довідався пізніше, при цінтрійському дворі шпигуна, камер-юнкера. Коли ми здобували місто й готувалися до штурму замку, той шпигун вибрався і дав нам знати, що княжну спробують вивезти з міста. Створили кілька груп, подібних до моєї. Моя група зустрілася з тими, хто віз Цірі, випадково.

Почалася гонитва вулицями, кварталами, що вже палали. То було справжнє пекло. Нічого, тільки ревіння полум’я, стіна вогню. Коні не бажали йти, та й люди, скажімо прямо, також не квапилися їх підганяти. Мої підлеглі, я мав їх четверо, почали ремствувати, кричати, що я здурів і веду їх на погибель… Ледве вдалося відновити контроль… Ми гнали за рицарями крізь той палаючий мішок — і наздогнали. Раптом вони виявилися відразу попереду: п’ятеро кінних цінтрійців. І почалася рубанина, раніше ніж я устиг крикнути, щоб звернули увагу на дівчину. Яка, зрештою, миттєво опинилася на землі, бо той, хто її віз на сідлі, загинув першим. Один із моїх підхопив її, кинув на сідло, але далеко не від’їхав, котрийсь із цінтрійців пхнув його у спину й прохромив наскрізь. Я бачив, як вістря пройшло у дюймі від голови Цірі і вона знову впала у грязюку. Була напівпритомна зі страху, я бачив, як вона тулиться до вбитого, як намагається під нього заповзти… Наче кошенятко біля вбитої кицьки…

Він замовк, було чути, як ковтає слину.

— Вона навіть не знала, що тулиться до ворога. До ненависного нільфгардця.

— Ми залишилися самі, — продовжив він за мить. — Я і вона, а навколо були трупи й вогонь. Цірі повзала у калюжі, а вода й кров уже починали парувати. Дім завалився, я мало що бачив крізь дим та іскри. Кінь не хотів туди йти. Я кричав до неї, аби підійшла, я захрип, перекрикуючи ревіння пожежі. Вона чула і бачила мене, але не реагувала. Кінь іти не хотів, а я не міг його контролювати. Довелося зійти на землю. Ні за що не міг підняти її однією рукою, а другою я мусив тримати віжки, бо кінь шарпався так, що мало мене не повалив. Коли я її підняв, вона почала кричати. Потім напружилася і зомліла. Я загорнув її у плащ, який намочив у калюжі, грязюці, гної та крові. І ми поїхали. Просто крізь вогонь. Сам не знаю, яким дивом вдалося нам звідти вилізти. Але раптом у мурі з’явилася дірка, і ми виїхали до річки. Невдало, саме у тому місці, яке вибрали нордлінги-втікачі. Я скинув офіцерський шолом, бо за шоломом — нехай і з надпаленими крилами — вони відразу б мене впізнали. Решту одягу я мав настільки осмаленим, що видати мене той не міг. Але якби дівчина була притомною, якби крикнула — мене б розсікли мечами. Мені пощастило. Я їхав із ними два стайє, потім залишився у тилу й заховався у кущах, над річкою, по якій пливли трупи.

Він замовчав, захрипів, обіруч помацав перев’язану голову. І почервонів. А може, то був лише відблиск полум’я?

— Цірі була жахливо брудна. Мені довелося її роздягнути… Вона не захищалася, не кричала. Тільки тремтіла, очі її були закритими. Скільки я не торкався її, аби умити чи витерти, вона напружувалася і завмирала… Знаю, треба було говорити до неї, заспокоювати… Але я раптом не зміг згадати ані слова вашою мовою… Мовою моєї матері, відомою мені з дитинства. Не в змозі знайти слова, я хотів заспокоїти її дотиком, делікатністю… Але вона завмирала й пищала… Наче пташеня…

— То переслідувало її у кошмарах, — прошепотів Ґеральт.

— Знаю. Мене також.

— Що було далі?

— Вона заснула. Я також. Бо заморився. Коли прокинувся, її біля мене не було. Не було її ніде. Решти я не пам’ятаю. Ті, що мене знайшли, твердили, що я бігав по колу й вив, наче вовк. Їм довелося мене зв’язати. Коли я заспокоївся, взялися за мене люди з розвідки, підпорядковані Ваттьє де Рідо. Йшлося їм про Цірі. Де вона, куди й чому втекла, яким чином від мене втекла, навіщо я дозволив їй втекти. І знову, спочатку, по колу: де вона, куди вона втекла… Розлючений, я щось крикнув про імператора, який, наче яструб, полює на малих дівчаток. За той крик я понад рік просидів у цитаделі. А потім мені повернули милості, бо став потрібним. На Танедді був потрібен хтось, хто говорить загальною і знає, як виглядає Цірі. Імператор хотів, аби я поїхав на Танедд… І щоб цього разу я його не підвів. Аби привіз йому Цірі.

Він на мить замовк.

— Емгир дав мені шанс. Я міг відмовитися, відкинути шанс. Означало б те абсолютну, пожиттєву, тотальну немилість і забуття, але відмовитися я міг — якби захотів. Але я не відмовився. Бо знаєш, Ґеральте… Я не міг про неї забути. Не стану тобі брехати. Я постійно бачив її уві сні. І не як худу дитинку, якою вона була тоді, біля річки, коли я її роздягав і мив. Я бачив її… І все ще бачу її як жінку, красиву, свідому й провокаційну… З такими подробицями, як рожева троянда, витатуйована у паху…

— Про що ти говориш?

— Не знаю, сам не знаю… Але так воно було і так є досі. Я досі бачу її уві снах, так само як бачив я її тоді… Це тому я погодився на місію на Танедд. Тому пізніше я захотів до вас доєднатися. Я… Я хочу її ще раз… побачити. Хочу ще раз торкнутися її волосся, глянути в її очі… Хочу на неї дивитися. Убий мене, як на те твоя воля. Але я не стану більше удавати. Я думаю… Я думаю, що я її кохаю. Прошу тебе, не смійся.

— Мені аж ніяк не до сміху.

— Саме тому я за вами йду. Розумієш?

— Хочеш її для себе чи для твого імператора?

— Я реаліст, — прошепотів він. — Адже вона мене не захоче. А як дружину імператора я, принаймні, міг би її бачити.

— Як реаліст, — пирхнув відьмак, — ти мав би знати, що спершу ми повинні її знайти і врятувати. Взявши до уваги, що твої сни не брешуть і що Цірі й справді ще жива.

— Я про це знаю. А коли ми її знайдемо? Що тоді?

— Побачимо. Побачимо, Кагіре.

— Не дури мене. Будь щирим. Адже ти не дозволиш, аби я її забрав.

Він не відповів. Кагір не повторював запитання.

— До того часу, — сказав прохолодно, — ми можемо бути друзями?

— Можемо, Кагіре. Я ще раз вибачаюся перед тобою за оте. Не знаю, що на мене найшло. Насправді я ніколи серйозно не підозрював тебе в зраді чи лукавстві.

— Я не зрадник. Ніколи тебе не зраджу, відьмаче.

Їхали вони глибоким яром, який швидка й широка вже річка Сансретур вигризла між узгір’ями. Їхали на захід, до кордонів королівства Туссан. Горгона, Гора Диявола, поставала над ними. Щоб глянути на її верхівку, доводилося задирати голову.

Спершу вони відчули дим, а за мить побачили вогнище, а над ним рожни, на яких пеклися випатрані форелі. Побачили самотнього мосьпана, що сидів біля вогнища.

Ще зовсім недавно Ґеральт кепкував би, безжально висміяв би, маючи за повного ідіота будь-кого, хто смів би твердити, що він, відьмак, відчує величезну радість, побачивши вампіра.

— Ого, — спокійно сказав Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа, поправляючи рожна. — Гляньте тільки, кого вітром принесло.