Відьмак. Вежа Ластівки

Розділ 11

Адептки стояли навпроти архіжриці нерухомо, напружені, наче струни, нап’яті, німі, трохи бліді. Були готові у дорогу, готові до найдрібніших деталей. Чоловічий сірий дорожній одяг, теплі, але такі, що не обмежували рухи, кожушки, зручні ельфійські чоботи. Волосся обстрижене так, аби легко було його утримати у порядку й чистоті в таборах і під час маршів, щоб не заважали при роботі. Спаковані вузлики, малесенькі, що містили лише трохи їжі на дорогу й найнеобхідніше. Решту мала дати їм армія. Армія, до якої вони вступили.

Обличчя обох дівчат були спокійні. Удавано. Трісс Мерігольд знала, що в обох трохи тремтять руки й губи.

Вітер шарпнув голим гіллям дерев храмового парку, погнав плитами площі пожовкле листя. Небо було темно-синім. Завірюха висіла у повітрі. Відчувалася.

Неннеке перервала мовчанку.

— Уже знаєте підрозділ?

— Я ні, — пробурмотіла Еурнейд. — Поки що буду на зимніх таборах під Визімою. Комісар на вербовці говорив, що навесні стануть там загони кондотьєрів з Півночі… Маю стати фельдшеркою у якомусь із тих загонів.

— А я, — блідо посміхнулася Іола Друга, — вже знаю підрозділ. До польової хірургії, до пана Міло Вандербека.

— Дивіться тільки не осоромте мене. — Неннеке окинула обох адепток грізним поглядом. — Не зганьбіть мене, храму й імені Великої Мелітеле.

— Звичайно ні, матінко.

— І бережіться там.

— Так, матінко.

— Біля поранених будете падати з ніг, не знати сну. Будете боятися, будете сумніватися, дивлячись на біль і смерть. А тоді легко вдатися до наркотику або до збуджуювальних засобів. Обережніше з тим.

— Ми знаємо, матінко.

— Війна, страх, убивство і кров, — архіжриця свердлила обох поглядом, — це також послаблення звичаїв, а для деяких іще й занадто сильний афродизіак. Як подіє на вас, шмаркачки, зараз ви не знаєте й знати не можете. Прошу бути з тим обережніше. Якщо вже дійде до чогось, використовуйте протизаплідні засоби. Якщо, не дивлячись на те, якась із вас опиниться у клопотах, тоді тримайтеся подалі від знахарів і повивальних бабок! Шукайте храму, а краще за все — чародійку.

— Ми знаємо, матінко.

— То все. Тепер можете підійти для благословення.

По черзі клала їм долоню на голову, по черзі обіймала й цілувала. Еурнейд шморгнула. Іола Друга просто розревілася. Неннеке, хоча й у неї трохи більше звичайного блищали очі, пирхнула.

— Без сцен, без сцен, — сказала удавано різко й гостро. — Йдете ви на звичайну війну. Звідти повертаються. Беріть манатки, й до побачення.

— До побачення, матінко.

Ішли до храмових воріт швидко, не оглядалися. Вони проводжали їх поглядом — архіжриця Неннеке, чародійка Трісс Мерігольд і писар Ярре.

Той останній наполегливим кахиканням звернув на себе увагу.

— Про що йдеться? — Неннеке скосила на нього очі.

— Їм ти дозволила! — вибухнув гіркотою хлопець. — Їм, дівчатам, ти дозволила вступити до армії! А я? Чому мені не можна? Я й надалі маю перегортати запилені пергаменти, тут, за цими мурами? Я не каліка й не боягуз! То сором для мене: сидіти у храмі, коли навіть дівчата…

— Ті дівчата, — перервала архіжриця, — усе молоде своє життя вчилися лікуванню та зціленню, опіці над хворими й пораненими. Йдуть вони на війну не з патріотизму чи з жадоби пригод, а тому, що там виявиться безліч поранених і хворих. Шмат роботи, вдень і вночі! Ейрнейд й Іола, Мирра, Кат’є, Прюн, Дебора й інші дівчата — то вклад храму в ту війну. Храм, як частина суспільства, сплачує суспільству борг. Дає армії й війні свій вклад — фахових спеціалісток. Ти, Ярре, те розумієш? Спеціалісток! Не м’ясо на бійню!

— Усі вступають до війська! Тільки боягузи залишаються дома!

— Ти говориш дурню, Ярре, — різко промовила Трісс. — Нічого ти не зрозумів.

— Я хочу піти на війну… — Голос хлопця зламався. — Хочу рятувати… Цірі…

— Прошу, — сказала насмішкувато Неннеке. — Мандрівний рицар хоче вирушити на порятунок дами свого серця. На білому коні…

Вона замовкла під поглядом чародійки.

— Зрештою, досить про те, Ярре, — суворо глянула на хлопця. — Я сказала, що не дозволяю! Повертайся до книжок! Навчайся. Твоє майбутнє — то наука. Ходімо, Трісс. Не станемо втрачати часу.

На розкладеному перед олтарем полотні лежали кістяний гребінь, дешеве колечко, книжка у потертій обкладинці, вицвілий блакитний шарф. Схилена над предметами, стояла на колінах Іола Перша, жриця зі здібностями віщунки.

— Не поспішай, Іоло, — попередила Неннеке, яка стояла поряд. — Концентруйся потроху. Ми не бажаємо блискучого пророцтва, не бажаємо загадки із тисячею рішень. Ми хочемо картинки. Ясної картинки. Візьми ауру з цих предметів, вони належали Цірі, Цірі їх торкалася. Візьми ауру. Потроху. Немає необхідності у поспіху.

Назовні вив вихор і клубочилася заметіль. Дахи й подвір’я швидко вкривав сніг.

Був дев’ятнадцятий день листопада. Повня.

— Я готова, матінко, — сказала своїм мелодійним голосом Іола Перша.

— Починай.

— Одну хвилинку! — Трісс підвелася з лавки, наче її хто пружиною штовхнув, скинула з плечей шиншилове хутро. — Одну хвилинку, Неннеке. Я хочу увійти у транс разом із нею.

— Це небезпечно.

— Знаю. Але я хочу бачити. На власні очі. Я винна їй це. Цірі… Я ту дівчину люблю, наче молодшу сестру. У Кедвені вона врятувала мені життя, сама ризикуючи головою…

Голос чародійки раптом зламався.

— Зовсім як Ярре, — покрутила головою архіжриця. — Бігти на порятунок, наосліп, карколомно, не знаючи, куди й навіщо. Але ж Ярре наївний хлопчак, а ти зріла й начебто мудра магічка. Ти повинна б знати, що, входячи у транс, ти Цірі не допоможеш. А собі можеш нашкодити.

— Я хочу увійти у транс разом із Іолою, — повторила Трісс, кусаючи губи. — Дозволь мені, Неннеке. Зрештою, чим я ризикую? Нападом епілепсії? Навіть якщо так станеться, ти мене витягнеш.

— Ризикуєш, — повільно сказала Неннеке, — побачити те, чого бачити ти не повинна.

Гора, подумала з ляком Трісс, гора Содден. Там, де я колись померла. На якій мене поховали й вирізьбили моє ім’я на надгробному обеліску. Гора й могила, яка колись про мене згадає.

Я те знаю. Вже колись мені те пророкували.

— Я вже прийняла рішення, — сказала вона прохолодно й зарозуміло, встаючи й обіруч відкидаючи за спину своє чарівне волосся. — Починаємо.

Неннеке стала навколішки, сперлась лобом на складені разом руки.

— Починаймо, — сказала тихо. — Приготуйся, Іоло. Стань біля мене навколішки, Трісс. Візьми Іолу за руку.

Назовні була ніч. Вила хурделиця, сипало снігом.

На Півдні, ген за горами Амелл, у Метінні, у країні, що звалася Стоозер’я, у місцині, віддаленій від міста Елландер і храму Мелітеле на п’ятсот миль по прямій, для ворона, кошмарний сон раптом примусив прокинутися рибалку Госту. Прокинувшись, Госта ніяк не міг пригадати змісту сну, але дивний неспокій довго не дозволяв йому заснути.

Будь-який рибалка, який розуміється на своєму ремеслі, знає, що як ловити окуня, то лише по першому льоді.

Цьогорічна зима, хоча несподівано рання, плела витівки, а примхливою була, наче вродлива дівчина перед залицяльниками. Першим морозом та завірюхою заскочила зненацька, наче розбійник із засідки, на початку листопада, відразу після Саовіну, тоді, коли ніхто ще снігів і морозів не сподівався, а роботи було ще повно. Вже десь у середині листопада озера затягнуло тонесенькою скляною плівкою, яка, здавалося, ось-ось уже втримає тягар людини, коли зима-примхливиця раптом відступила — повернулася осінь, линув дощ, а розмитий ним лід зламав, запхав під береги й розтопив теплий південний вітер. Що за дідько? дивувалися селяни. Бути зимі чи не бути?

І три дні не минули, як зима повернулася. Цього разу відбулося без снігу, без заметілі, зате мороз стиснув, наче коваль щипцями. Аж затріскотіло. Краї дахів, з яких усе крапала вода, за одну ніч вишкірилися гострими зубами бурульок, а впіймані зненацька качки мало не примерзли до качиних ставочків.

А озера Міль Трахту зітхнули й одяглися у лід.

Госта перечекав іще день, для впевненості, потім стягнув з горища скриньку з ременем для носіння через плече, де мав він рибальське знаряддя.

Добряче напхав черевики соломою, вдягнув кожуха, узяв плішню, лантух та поспішив на озеро.

Відомо, що на окуня краще за все йти по першому льоду.

Лід був міцний. Трохи угинався під людиною, трохи потріскував, але тримав. Госта дійшов до плеса, вибив плішнею ополонку, всівся на скриньці, розмотав линь з кінського волосу, прив’язаний до короткого модринового пруту, причепив олов’яну рибку з гачком, запустив під воду. Перший окунь, у півліктя, цапнув принаду ще раніше, ніж та опустилася, і напнув линь.

Не минуло й години, а навколо ополонки лежало більше півсотні зелених смугастих рибин із червоними, наче кров, плавниками. Госта мав більше окунів, ніж потребував, але рибацька ейфорія не дозволяла йому облишити лови. Рибу, врешті-решт, він завжди міг роздати сусідам.

Почув протягле форкання.

Підвів голову від ополонки. На березі озера стояв красивий чорний кінь, з ніздрів його фуркала пара. Вершник у хутрі з ондатр мав обличчя, замотане шаллю.

Госта проковтнув слину. Для втечі було запізно. Втім, у душі він розраховував на те, що вершник не наважиться виїхати конем на тонкий лід.

Усе ще машинально ворушив вудкою, черговий окунь рвонув линь. Рибак витягнув його, відчепив, кинув на лід. Кутиком ока бачив, як вершник зіскакує з сідла, закидає віжки на безлистий кущ і йде до нього, обережно крокуючи по слизькому покритті. Окунь бився на льоду, напружував колючий плавник, роздував зябра. Госта встав, схилився за плішнею, що у разі потреби могла б служити і зброєю.

— Не бійся.

То була дівчина. Тепер, коли вона зняла шаль з обличчя, він побачив його, знівечене паскудним шрамом. За спиною вона мала меч, він бачив руків’я красивої роботи, що вистромлялося з-за плеча.

— Не зроблю тобі нічого поганого, — сказала вона тихо. — Хочу лише про дорогу розпитати.

Та авжеж, подумалося Гості. Отакої. Оце зараз, у зиму. У мороз. Хто зараз подорожує? Розбійник лише. Або вигнанець.

— Цей край, це ж Міль Трахта?

— Та так… — буркнув він, дивлячись у чорну воду в ополонці. — Міль Трахта. Але ми говоримо: Стоозер’я.

— А озеро Тарн Міра? Знаєш про таке?

— Усі знають. — Він глянув на дівчину, наляканий. — Хоча ми тута його Відхланню звемо. Прокляте озеро. Жахлива глибина… Світязанки тамой живуть, людиська топлять. І примари мешкають у старожитніх проклятих руїнах.

Бачив, як заблищали її зелені очі.

— А там є руїни? Може, вежа?

— Яка там вежа, — не зумів він стримати пирхання. — Камінь на камені, каменем привалений, травою зарослий. Купа руїн…

Окунь перестав підскакувати, лежав, ворушачи зябрами, серед своєї кольорової смугастої братії. Дівчина дивилася на нього замислено.

— Смерть на льоду, — промовила, — має у собі щось чаруюче.

— Га?

— Як далеко до того озера з руїнами? Куди їхати?

Він сказав. Показав. Навіть видряпав на льоду гострим кінцем плішні. Вона кивала, запам’ятовуючи. Кобила на березі била копитами об замерзлу землю, форкала, валила парою з ніздрів.

Він дивився, як вона віддаляється вздовж західного берега озера, як чвалує краєм прірви, на тлі безлистих вільх і берез, через чарівний, казковий ліс, декорований морозом у білий глазур інею. Ворона кобила бігла з невимовною красою, швидко, але й легко водночас, було ледь чути удари копит об змерзлий ґрунт, сріблястий сніжок ледь злітав із зачеплених гілок. Наче крізь той глазурований і застиглий на морозі ліс біг не звичайний, а казковий кінь, кінь-примара.

А може, воно й було примарою?

Демон на коні-марі, демон, який прибрав постать дівчини з великими зеленими очима й знівеченим обличчям?

Хто, як не демон, подорожує взимку? Розпитує дорогу до проклятих руїн?

Коли вона від’їхала, Госта швиденько зібрав свій рибальський крам. Додому йшов лісом. Накинув дороги, але розум та інстинкт застерігали, аби не йти просікою, не залишатися на виду. Дівчина, підказував розум, попри усі можливості, примарою не була, була людиною. Ворона кобила була не марою, а просто конем. А за тими, що верхи наодинці через пустинь, та ще й взимку, часто-густо йде погоня.

Годиною пізніше просікою пройшла галопом погоня. Чотирнадцятеро коней.

Ріенс іще раз тряхнув срібною коробочкою, вилаявся, із люттю вдарив у луку сідла. Але ксеноглос мовчав. Наче проклятий.

— Магічне гівно, — холодно прокоментував Бонгарт. — Зіпсувався він, базарний фокус-покус.

— Або Вільгефорц демонструє нам, наскільки ми йому важливі, — додав Стефан Скеллен.

Ріенс підвів голову, глянув на них обох.

— Дякуючи цьому базарному фокусу-покусу, — заявив ядуче, — ми взяли слід і вже його не загубимо. Дякуючи пану Вільгефорцу ми знаємо, куди дівчина прямує. Знаємо, куди ми їдемо і що маємо вчинити. Я вважаю, що це немало. У порівнянні з вашими успіхами ще місяць тому.

— Не балакай забагато. Гей, Бореасе? Що каже слід?

Бореас Мун випростувався, розкашлявся.

— Була тут за годину перед нами. Коли може, намагається гнати швидко. Але то непрості терени. Навіть на тій своїй небувалій кобилі випереджає нас не більше, ніж на п’ять-шість миль.

— Тож вона все ж таки пхається межі ці озера, — пробурмотів Скеллен. — Вільгефорц був правий. А я йому не вірив…

— Як і я, — признався Бонгарт. — Але тільки до тієї миті, коли вчора селюки підтвердили, що над озером Тарн Міра і справді є якась магічна будівля.

Коні форкали, пирхали з ніздрів парою. Пугач кинув оком через ліве плече, на Йоанну Сельборн. Уже кілька днів не подобався йому вираз обличчя телепатки. Робиться вона нервовою, подумав. Ця погоня усіх нас змучила, фізично й психічно. Час уже нам те закінчувати. Саме час.

Холодні дрижаки пройшли йому по спині. Він згадав сон, який навідав його минулої ночі.

— Добре! — обтрусився. — Досить медитацій. По конях!

Бореас Мун перевісився у сідлі, видивляючись слід. Було непросто. Землю скувало до дзвону, намертво, сніжок, який швидко здмухував вітер, утримувався лише у борознах і розпадинах. Саме у них Бореас відшукував відбитки підків вороної кобили. Мусив залишатися пильним, аби не загубити сліду, особливо зараз, коли магічний голос, що долинав зі сріблястої коробочки, замовк і перестав надавати поради і вказівки.

Був він нелюдськи змучений. І занепокоєний. Вони переслідували дівчину вже біля трьох тижнів, від Саовіну, від різанини у Дун Даре. Майже три тижні у кульбаці, весь час у погоні. Й усе ще ані ворона кобила, ані дівчина, яка на ній їхала, не слабшали, не сповільнювали швидкості.

Бореас Мун видивлявся сліди.

Не міг перестати думати про сон, який навідав його в останню ніч. У тому сні він тонув, топився. Чорна безодня змикалася над його головою, а він ішов на дно, до горла й легенів його вливалася льодяна вода. Прокинувся він спітнілий, мокрий, тремтячий — хоча навколо панував по-справжньому собачий холод.

Досить уже, подумав він, звішуючись із сідла, видивляючись сліди. Саме час із цим усім покінчити.

— Майстре? Ви мене чуєте? Майстре?

Ксеноглос мовчав, наче заклятий.

Ріенс сильно поворушив руками, дихнув у змерзлі долоні. Потилицю і спину кусав холод, криж і стегна боліли, будь-який сильний рух коня нагадував про той біль. Не було вже навіть бажання лаятися.

Майже три тижні у сідлах, у безперестанній погоні. У пронизливому холоді, а вже пару днів як — і на тріскучому морозі.

А Вільгефорц мовчить.

Ми також мовчимо. І дивимося одне на одного вовком.

Ріенс потер долоні, натягнув рукавички.

Скеллен, подумав він, коли на мене дивиться, має дивний погляд. Невже він готує зраду? Щось надто швидко й надто легко змовився він тоді з Вільгефорцем… А той загін, ті різуни, вони ж йому вірні, його накази виконують. Як схопимо дівчину, він готовий, не зважаючи на домовленості, вбити її або доставити до отих своїх змовників, аби втілити у життя шалені ідеї про демократію і громадянське управління.

А може, Скелленові вже набридло змовлятися? Вроджений конформіст і кон’юнктурник, може, він і зараз уже думає, щоб доставити дівчину імператору Емгиру?

Дивно він на мене поглядає. Пугач. І вся та його банда… Та Кенна Сельборн…

А Бонгарт? Бонгарт — це непередбачуваний садист. Як говорить про Цірі, в нього аж голос тремтить від люті. Залежно від примхи він готовій упійману дівчину, або закатувати, або викрасти, щоб наказати знову битися на арені. Домовленості з Вільгефорцем? Йому ті домовленості за ніц. Особливо зараз, коли Вільгефорц…

Він вийняв ксеноглос із-за пазухи.

— Майстре? Чути мене? Тут Ріенс…

Апаратик мовчав. Ріенс не мав уже навіть бажання лаятися.

Вільгефорц мовчить. Скеллен і Ріенс уклали з ним домовленість. А за день чи два, як дістанемося ми до дівчини, може виявитися, що домовленості немає. І тоді я можу отримати ножем по горлянці. Або поїхати зв’язаним до Нільфгарду як доказ і заклад лояльності Пугача…

Зараза!

Вільгефорц мовчить. Не дає порад. Не вказує дороги. Не роз’яснює сумніви своїм спокійним, логічним, аж до глибин голосом, що доходить до душі. Мовчить.

Ксеноглос зіпсувався. Може, через той холод? А може…

Може, Скеллен був правий? Може, Вільгефорц і справді зайнявся чимось іншим і не дбає про нас і нашу долю?

До дідька, не думав я, що так буде. Якби я допускав, то не рвався б так до того завдання… Поїхав би вбити відьмака замість Шірру… Зараза! Я тут марную, а Шірру напевне вже гріється у теплі…

Подумати тільки, я ж сам напирав, аби послали мене по Цірі, а Шірру по відьмака. Сам про те просив…

Тоді, на початку вересня, коли у наші руки потрапила Йеннефер.

Світ, що мить тому ще залишався нереальною, м’якою і болотисто-липкою чорнотою, раптово набув твердих поверхонь і контурів. Посвітлішав. Зробився реальним.

Йеннефер розплющила очі, коли її струсонули конвульсивні дрижаки. Вона лежала на камінні, серед трупів і просмолених дошок, завалена рештками такелажу драккара «Алькіона». Навколо вона бачила ноги. Ноги у важкезних чоботах. Один із тих чоботів мить тому копнув її, приводячи до тями.

— Уставай, відьмо!

Знову копняк, що відізвався болем аж у корінні зубів. Вона побачила обличчя, що над нею схилялося.

— Уставай, кажу! На ноги! Упізнаєш мене?

Вона заморгала. Впізнала. То був типчик, якого вона колись припалила, як він тікав через телепорт. Ріенс.

— Розрахуємося, — пообіцяв він їй. — За все розрахуємося, дівко. Навчу тебе болю. Цими руками і цими пальцями навчу тебе болю.

Вона напружилася, стиснула й розкрила долоні, готова кинути закляття. І відразу згорнулася у клубок, давлячись, харчачи і тремтячи. Ріенс зареготав.

— Нічого не виходить, га? — почула вона. — Навіть краплі сили не маєш! Не мірятися тобі чарами з Вільгефорцем! Витиснув він з тебе усе, до останньої крапельки, наче сироватку із сиру. Ти не зумієш навіть…

Не закінчив. Йеннефер вихопила кинджал з піхов, пристебнутих до внутрішнього боку стегна, стрибнула, наче кіт, і дзьобнула наосліп. Не потрапила, вістря тільки обтерлося об ціль, роздерло матерію штанів. Ріенс відскочив і перекинувся.

Відразу звалився на неї град ударів і копняків. Вона завила, коли важкий чобіт опустився на її руку, вибиваючи клинок з розбитих пальців. Другий чобіт ударив її в живіт. Чародійка скрутившись, захрипіла. Її підвели з землі, заламуючи руки назад. Вона побачила кулак, що летить у її бік, світ раптом яскраво засяяв, обличчя вибухнуло болем. Біль хвилею стік донизу, до черева й паху, перетворив коліна на рідкий холодець. Вона обвисла у руках, що її тримали. Хтось схопив її ззаду за волосся, піднімаючи голову. Вона отримала ще раз, у око, знову все зникло і розпливлося у сліпучому блиску.

Вона не зомліла. Відчувала. Її били. Били її сильно, жорстоко, так, як б’ють чоловіка. Ударами, які мали не тільки боліти, такими, які мали зламати, які мали вилущити з битого усю енергію і бажання опору. Її били, поки вона тремтіла у сталевому утиску багатьох рук.

Вона хотіла зомліти, але не могла. Відчувала.

— Досить, — почула раптом, здалеку, з-за завіси болю. — Ти ошалів, Ріенсе? Хотів її вбити? Вона потрібна мені живою.

— Я обіцяв їй, майстре! — гарикнула тінь, що маячила над ним, поступово набуваючи постаті й обличчя Ріенса. — Я обіцяв, що відплачу їй… Оцими руками…

— Немає мені діла, що саме ти обіцяв. Повторюю, вона потрібна мені живою і такою, що могла б чітко говорити.

— З кота і відьми, — засміявся той, який тримав її за волосся, — не так легко вибити життя.

— Не мудруй, Шірру. Я сказав: досить биття. Підніміть її. Як себе маєш, Йеннефер?

Чародійка сплюнула червоним, підвела спухле обличчя. І у першу мить його не впізнала. Носив він щось схоже на маску, що закривала весь лівий бік голови. Але вона знала, хто це такий.

— Пішов до дідька, Вільгефорце, — пробелькотіла, обережно торкаючись язиком передніх зубів і покалічених губ.

— Як ти оцінюєш моє закляття? Сподобалося тобі, як я підняв тебе з моря разом із тим човном? Сподобався тобі той політ? Якими закляттями ти захистилася, аби зуміти пережити падіння?

— Іди до дідька.

— Зірвіть їй з шиї ту зірку. І до лабораторії її. Не гаймо часу.

Її волокли, тягнули, часом несли. Кам’яниста рівнина, а на ній лежала розвалена «Алькіона». І численні інші кораблі, що стирчали ребрами шпангоутів, які нагадували скелети морських потвор. Крах був правий, подумала вона. Кораблі, які безвісти зникли на Безодні Седни, постраждали не від природних катастроф. Боги… Паветта й Дані…

Над рівниною, далеко, у захмарене небо стирчали верхівки гір.

Потім були мури, брами, галереї, підлоги, сходи. Все якесь дивне, неприродно велике… Все ще малувато подробиць, аби вона могла зорієнтуватися, де вона, куди потрапила, куди занесло її закляття. Обличчя в неї розпухало, додатково заважаючи розглядатися. Єдиним відчуттям інформації став нюх — вона миттєво відчула формалін, ефір, спирт. І магію. Запахи лабораторії.

Брутально посадовили її на металевий стілець, на зап’ястках і кісточках болісно зімкнулися холодні й тісні обійми. До того як сталеві щелепи лещат стиснули її скроні й зробили голову нерухомою, вона зуміла роззирнутися по обширному і яскраво освітленому залу. Вона побачила ще одне крісло, дивовижну сталеву конструкцію на кам’яному подіумі.

— Авжеж, — почула вона голос Вільгефорца, який стояв за її спиною. — То крісельце для твоєї Цірі. Чекає воно вже віддавна, дочекатися не може. Я також.

Вона чула його зблизька, майже відчуваючи його дихання. Вільгефорц втикав їй голки у шкіру голови, щось приєднував до вушних раковин. Потім став перед нею і зняв маску. Йеннефер мимоволі зітхнула.

— Це, власне, зробила твоя Цірі, — сказав він, вказуючи на своє колись класично-вродливе, а тепер огидно понівечене обличчя, обрамлене золотими клямрами й затискачами, що підтримували багатофасеточний кристал замість лівого ока. — Я намагався її перехопити, коли вона входила у телепорт Вежі Ластівки, — спокійно пояснив чародій. — Хотів урятувати її життя, впевнений, що телепорт її вб’є. Наївний! Пройшла вона гладко і з такою силою, що портал вибухнув прямо мені в обличчя. Я втратив око й ліву щоку, також чимало шкіри на обличчі, шиї і грудях. Дуже прикро, дуже болісне, дуже ускладнює життя. І дуже негарно, вірно? Ха, треба було мене бачити до того, як я вже почав усе це магічно регенерувати.

— Якби я вірив у такі речі, — продовжив він, запихуючи їй до носа загнуту мідяну трубку, — я б подумав, що то помста Лідії ван Бредеворт. З могили. Регенерую, але повільно, затратно і з опором. Особливо труднощі з регенерацією ока… Кристал, який у мене в очній ямі, виконує свою роль пречудово, я бачу у трьох вимірах, але то чуже тіло, а відсутність справжнього ока інколи доводить мене до люті. Тоді, огорнутий ірраціональною злістю, я пообіцяв собі, що коли схоплю Цірі, то відразу після захоплення її накажу Ріенсу виколупати їй одне з тих великих зелених оченят. Пальцями. Отими пальцями, — як він звик говорити. Мовчиш, Йеннефер? А чи ти знаєш, що охоту вирвати око я маю і тобі? А може — обидва ока?

Втикав їй товсті голки у вени на тильному боці долонь. Інколи не потрапляв, наколював аж до кісток. Йеннефер стискувала зуби.

— Наробила ти мені проблем. Змусила мене відірватися від роботи. Наразила нас на ризик. Пхаючись із тим човном на Безодню Седни, під мій Всмоктувач… Відлуння нашого короткого поєдинку рознеслося сильно й далеко, могли його почути надто цікаві та зайві вуха. Але стриматися я не зумів. Думка, що я зможу тебе мати, що зумію під’єднати до мого сканеру, була надто привабливою.

— Бо ти ж, хіба, не припускаєш, — він увіткнув чергову голку, — що я піддався на твою провокацію? Що я проковтнув наживку? Ні, Йеннефер. Якщо ти так думаєш, то ти плутаєш небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка. Ти висліджувала мене, а я висліджував тебе. Випливаючи на Безодню, ти просто полегшила мені завдання. Бо я, бач, сам не можу висканувати Цірі, навіть за допомогою цього спорядження, яке не має собі рівних. Дівчина має сильні вроджені захисні механізми, сильну власну антимагічну й супресійну ауру: це ж, урешті-решт, Старша Кров… Але мої суперсканери все одно повинні її викрити. Але — ось не викривають.

Йеннефер вже уся була обмотана мережею срібних і мідних дротів, оббудована системою срібних і порцелянових трубок. На приставлених до крісла стійках розгойдувалися скляні посудини з безбарвними рідинами.

— Тож я подумав, — Вільгефорц увіпхнув їй до носа нову трубку, цього разу скляну, — що єдиним способом є висканування Цірі емпатичним зондом. А для цього потрібен хтось, хто мав із дівчиною досить сильний емоційний контакт і виробив емпатичну матрицю, такий собі, використаю я неологізм, алгоритм відчуттів і взаємних симпатій. Я думав про відьмака, але відьмак зник, до того ж відьмаки — погані медіуми. Мав я намір наказати викрасти Трісс Мерігольд, нашу Чотирнадцяту-з-Гори. Думав над тим, щоби доставити сюди Неннеке з Елландеру… Але коли виявилося, що ти, Йеннефер з Венґерберга, чи не сама пхаєшся до мене у руки… Насправді я не міг би розраховувати ні на що краще… Під’єднана до апаратури, ти вискануєш для мене Цірі. Щоправда, операція вимагає співпраці з твого боку… Але, як тобі відомо, є методи на примус до співпраці.

— Вочевидь, — продовжив він, витираючи руки, — ти заслужила трохи пояснень. Наприклад: звідки і як саме я довідався про Старшу Кров? Про спадок Лари Доррен? Чим саме є той ген? Як дійшло до того, що Цірі його має? Хто їй його передав? Яким чином я відберу його в неї і для чого використаю? Як діє Всмоктувач Седни, кого я ним всмоктав, що із всмоктаними зробив і навіщо? Правда, ціла купа питань? Але, на жаль, у мене немає часу, аби тобі про все розповідати і все пояснювати. А певні факти тебе б здивували, Йеннефер… Але, як я і сказав, часу обмаль. Еліксири починають діяти, час тобі почати концентруватися.

Чародійка стиснула зуби, давлячись глибоким стоном, що рвався з її нутра.

— Болить, — здогадався Вільгефорц, впиваючись у неї живим оком і мертвим кристалом. — Ну зрозуміло, що болить. Скануй, Йеннефер. Не опирайся. Не вдавай із себе героїні. Ти добре знаєш, що цього не можна витримати. Результат опору буде мізерним, настане крововилив, отримаєш параплегію або ж і взагалі перетворишся на овоч. Скануй!

Вона стиснула щелепи так, що аж затріщали зуби.

— Ну, Йеннефер, — лагідно сказав чародій. — Хоча б із цікавості! Тебе ж напевне цікавить, як там твоя підопічна. А ну ж бо їй загрожує небезпека? Може, вона у нужді? Адже ти знаєш, як багато людей бажали б Цірі зла й прагнуть її загибелі. Скануй. Коли я дізнаюся, де дівчина, притягну її сюди. Тут вона буде у безпеці… Тут ніхто її не знайде. Ніхто.

Голос його був оксамитовий і теплий.

— Скануй, Йеннефер. Скануй. Прошу тебе. Даю тобі слово: просто візьму від Цірі те, що мені потрібно. А тоді обом вам поверну волю. Присягаюся.

Йеннефер іще сильніше стиснула зуби. Струмочок крові потік їй по підборіддю. Вільгефорц різко встав, махнув рукою.

— Ріенсе!

Йеннефер відчула, як на пальцях однієї з її рук затискається якесь знаряддя.

— Інколи, — сказав Вільгефорц, схиляючись над нею, — там, де підводить магія, еліксири та наркотики, результативними проти тих, хто опирається, є звичайний, старий, добрий, класичний біль. Не примушуй мене до того. Скануй.

— Іди до дідька, Вільгефоооорце!

— Прикручуй гвинти, Ріенсе. Потроху.

Вільгефорц глянув на безвладне тіло, яке волокли по підлозі у напрямку сходів до підземелля. Потім підняв око на Ріенса й Шірру.

— Завжди існує ризик, — сказав, — що хтось із вас потрапить у руки моїх ворогів і що його стануть допитувати. Хотів би я вірити, що ви тоді викажете не меншу силу тіла і духу. Так, я хотів би в те вірити. Але не вірю.

Ріенс і Шірру мовчали. Вільгефорц знову урухомив мегаскоп, висвітлив на екрані картинку, яку генерував величезний кристал.

— То все, що вона висканувала, — сказав, вказуючи. — Я хотів Цірі, а вона віддала мені відьмака. Цікаво. Не дозволила видерти з себе емпатичну матрицю дівчини, але на Ґеральті зламалася. А я ні про які почуття стосовно того Ґеральта у неї й не підозрював… Ну, але задовольнимося поки що тим, що маємо. Відьмак, Кагір еп Келлах, бард Любисток, якась жінка? Гммм… Хто візьметься за це завдання? За остаточне вирішення відьмачого питання?

Визвався Шірру, пригадав Ріенс, привстаючи на стременах, аби хоча б трошки полегшити життя відбитим об сідло сідницям. Шірру визвався вбити відьмака. Знав місцевість, у якій Йеннефер висканувала Ґеральта і його компанію, мав там чи то знайомих, чи то родичів. А мене Вільгефорц послав на перемовини з Ваттьє де Рідо, а потім — слідкувати за Скелленом і Бонгартом…

А я, дурний, втішався тоді, впевнений, що випало мені завдання набагато легше й приємніше. І таке, із яким я впораюся швидко, легко і з приємністю…

— Якщо селюки не брехали, — Стефан Скеллен підвівся в стременах, — те озеро мусить бути за оцим пагорбом, у котловині.

— Туди слід і веде, — підтвердив Бореас Мун.

— То чому стоїмо? — Ріенс потер замерзле вухо. — Коням остроги — й уперед!

— Не так швидко, — стримав його Бонгарт. — Розділимося. Оточимо котловину. Ми не знаємо, яким берегом озера вона поїхала. Якщо виберемо не той напрямок, може раптом виявитися, що озеро її від нас відділяє.

— Свята правда, — погодився Бореас.

— Озеро під льодом.

— Він може виявитися заслабким для коней. Бонгарт правий, треба розділитися.

Скеллен швидко віддав накази. Група під командуванням Бонгарта, Ріенса й Ола Гарсгайма, що налічувала сім коней, пішла чвалом східним берегом, швидко пропадаючи у чорному лісі.

— Добре, — прокоментував Пугач. — Їдьмо, Сіліфанте…

І відразу зрозумів, що щось не так.

Розвернув коня, тріпнув його нагайкою, наїхав на Йоанну Сельборн. Кенна змусила відступити свого коня, але обличчя мала наче кам’яне.

— То ні до чого, пане коронере, — сказала хрипко. — Навіть не намагайтеся. Ми з вами не їдемо. Ми повертаємося. Нам цього досить.

— Ми? — крикнув Дакр Сіліфант. — Хто то — «ми»? Це що, бунт?

Скеллен нахилився у сідлі, сплюнув на мерзлу землю. За Кенною стояли Андрес Віерни і Тіль Ехрад, світловолосий ельф.

— Пані Сельборн, — сказав протягло і ядуче Пугач. — Не у тому справа, що ти марнуєш чудово розпочату кар’єру, що поневіряєш і зводиш нанівець свій життєвий шанс. Справа у тому, що тебе, пані, віддадуть кату. Разом із цими дурнями, які тебе послухали.

— Кому висіти — той не втоне, — філософськи відповіла Кенна. — А катом ви нас не лякайте, пане коронере. Бо невідомо, кому ближче до ешафоту, вам чи нам.

— Вважаєш? — Очі Пугача блиснули. — Отакого переконання ти набралася, хитро десь чиїсь думки підслухавши? Я мав тебе за мудрішу. А ти просто дурепа, жінко. Зі мною — завжди виграють, проти мене — завжди програють! Запам’ятай те. Хоча б ти мене вже мала за потопельника, я ще зумію тебе на ешафот послати. Чуєте ви? Розпеченими гаками накажу вам м’ясо з кісток відривати!

— Раз мати народила, пане коронере, — м’яко сказав Тіль Ехрад. — Ви свій шлях обрали, ми — свій. Обидві дороги непевні й ризиковані. І невідомо, що кому доля призначила.

— Не станете ви нас, — гордовито підвела голову Кенна, — наче тих псів, на дівчину натравлювати, пане Скеллене. І не дамо ми себе, наче тих псів, убити, як Нератіна Чека. А, досить цієї балаканини. Ми повертаємося! Бореасе! Їдь із нами.

— Ні, — похитав слідопит головою, витираючи чоло хутровою шапкою. — Бувайте здорові, поганого вам не побажаю. Але залишаюся. Служба. Я присягався.

— Кому? — нахмурилася Кенна. — Імператору чи Пугачу? Чи чаклуну, що з коробочки мовить?

— Я солдат. Служба.

— Стійте! — крикнув Дуффіцій Кріль, виїжджаючи з-за спини Дакра Сіліфанта. — Я з вами. Мені також цього досить! Учора вночі власну смерть бачив. Я не хочу подихати за ту паршиву, підозрілу справу!

— Зрадники! — крикнув Дакр, почервонівши, наче черешня: здавалося, чорна кров от-от бризне в нього з обличчя. — Відступники! Підлі собаки!

— Пельку стули. — Пугач усе ще дивився на Кенну, а очі в нього були настільки ж паскудними, як і у птаха, від якого він взяв прізвисько. — Вони свій шлях обрали, ти ж чув. Нема чого кричати й слиною бризкати. Але колись ми ще зустрінемося. Я вам обіцяю.

— Може, навіть на одному ешафоті, — без злості сказала Кенна. — Бо вас, Скеллене, не з можними князями стануть страчувати, а з нами, хамами. Але ж ви праві, навіщо дарма слиною бризкати. Їдемо. Бувай, Бореасе. Бувайте, пане Сіліфанте.

Дакр сплюнув між вухами коня.

— І більше того, що я отут мовила, — Йоанна Сельборн гордовито підвела голову, відгорнула з лоба темний локон, — нічого не маю додати, високий трибунале.

Голова трибуналу дивився на неї згори. Обличчя його було не прочитати. Очі ж — сиві. Й добрі.

А, що там мені, подумала Кенна. Спробую. Раз козі смерть, тут пан або пропав. Не стану гнити у цитаделі, очікуючи смерті. Пугач слів на вітер не кидає, він навіть з могили готовий помститися…

Що там мені! Може, не помітять. Пан або пропав!

Вона приклала долоню до носа, ніби утираючись. Глянула просто в сиві очі голови трибуналу.

— Варта! — сказав голова трибуналу. — Прошу відправити свідка Йоанну Сельборн назад до…

Він перервав себе, закашлявся. На чоло його раптом виступив піт.

— До канцелярії, — закінчив він, сильно шморгнувши носом. — Виписати відповідні документи. І звільнити. Свідок Сельборн уже суду не потрібна.

Кенна крадькома витерла краплю крові, що витекла з носа. Посміхнулася чарівно і подякувала делікатним уклоном.

— Дезертирували? — з недовірою промовив Бонгарт. — Наступні дезертирували? Й ото так собі просто поїхали? Скеллене? Ти дозволив?

— Якщо вони нас здадуть… — почав Ріенс, але Пугач відразу його перервав.

— Не здадуть, бо їм і самим голови познімають! А зрештою, що я міг зробити? Коли Кріль до них долучився, зі мною залишилися тільки Берт і Мун, а їх було четверо…

— Четверо, — зловороже промовив Бонгарт, — то не так уже й багато. Нехай тільки ми дівчину наздоженемо, то я за ними вирушу. І згодую їх воронам. В ім’я деяких принципів.

— Спершу треба її наздогнати, — відрізав Пугач, давши сивку нагайки. — Бореасе! Не втрать сліду!

Котловину наповнив густий кожух туману, але вони знали, що внизу там є озеро, бо тут, у Міль Трахті, у кожній котловині було озеро. А те, до якого вів слід копит вороної кобили, безумовно було саме тим, яке вони шукали, тим, яке наказав їм шукати Вільгефорц. Яке докладно їм описав. І дав його назву.

Тарн Міра.

Озеро було вузьким, не ширше ніж на вистріл з луку, трохи входило загнутим півмісяцем між високих урвистих узбіч, що поросли чорними смереками, красиво присипаними білою сніговою пудрою. Узбіччя оповила тиша, така, що аж у вухах дзвеніло. Замовкли навіть ворони, чиє зловісне каркання вже кільканадцять днів супроводжувало їх на шляху.

— Це південний кінець, — заявив Бонгарт. — Якщо чаклун справу знає і не поплутав, магічна вежа — на північному кінці. Пильнуй слід, Бореасе. Якщо загубимо слід, озеро нас від неї відділить!

— Слід виразний! — крикнув знизу Бореас Мун. — І свіжий! Веде до озера!

— Уперед, — Скеллен опанував сивка, що йшов боком від прірви. — Вниз!

Вони з’їхали по нахилу, обережно, стримуючи форкаючих коней. Продерлися крізь чорні, голі, обмерзлі кущі, що блокували доступ до берега.

Гнідий Бонгарта обережно ступив на лід, із хрустом ламаючи сухе бадилля, що стирчало зі склистої поверхні. Лід затріщав, з-під копит коня розбіглися довгі зіркоподібні стрілки тріщин.

— Назад! — Бонгарт натягнув вуздечку, розвернув коня — той хропів і форкав — до берега. — З коней! Лід затонкий!

— Тільки біля берега, в очереті, — оцінив Дакр Сіліфант, постукуючи у льодову шкарлупу підбором. — Але навіть тут у ньому півтора дюйми. Витримає коней запросто, боятися немає чо…

Слова ті заглушили прокляття й іржання. Сивий Скеллена послизнувся, присів на заду, ноги під ним роз’їхалися. Скеллен ударив його острогами, знову вилаявся, цього разу прокляттю вторувало гостре хрупання льоду, що ламався. Сивий забив передніми копитами, задні, що зав’язли, сіпалися в ополонці, кришачи лід і змулюючи темну воду під ним. Пугач зіскочив із сідла, шарпнув за вуздечку, але послизнувся і гепнувся в увесь зріст, дивом не потрапивши під копита власного коня. Двоє ґеммерійців, уже також спішених, допомогли йому підвестися, Оль Гарсгайм і Берт Брігден виволокли сивка — той впирався — на берег.

— З коней, хлопці, — повторив Бонгарт із очима, втупленими у туман, що затягував озеро. — Нема чого ризикувати. Доженемо дівку піхом. Вона також спішилася, йде ногами.

— Свята правда, — підтвердив Бореас Мун, вказуючи на озеро. — Це видно.

Тільки біля самого берега, під навислими гілками, льодова шкаралупа була гладенькою і напівпрозорою, наче темне скло пляшки, під нею було видно очеретини й побурілі водорості. Далі, на плесі, лід вкривала тонесенька плівка мокрого снігу. А на ній, наскільки дозволяв бачити туман, темніли сліди ніг.

— Вона у нас в руках! — крикнув палко Ріенс, закидаючи віжки на сук. — Не настільки вона й хитра, як здавалося! Пішла по льоду, серединою озера. Якби обрала якийсь із берегів, ліс — то непросто було б її наздоганяти!

— Серединою озера… — повторив Бонгарт, справляючи враження задумливого. — Саме серединою озера веде найкоротша і найпряміша дорога до тієї нібито магічної вежі, про яку говорив Вільгефорц. Вона про те знає. Муне? Наскільки вона нас випереджає?

Бореас Мун, який уже був на озері, присів над відбитком чобота, нахилився низько, придивився.

— З півгодини, — оцінив. — Не більше. Теплішає, а слід не розмитий, кожен цвяшок на підошві видно.

— Озеро, — пробурмотів Бонгарт, дарма намагаючись пробити поглядом туман, — тягнеться до півночі понад п’ять миль. Так говорив Вільгефорц. Якщо дівчина має з півгодини переваги, то вона перед нами десь із милю.

— По слизькому льоду? — похитав головою Мун. — І того не буде. Шість-сім стайє, не більше.

— Тим краще! Вперед!

— Уперед, — повторив Пугач. — На лід — і вперед, бігом!

Марширували вони, важко дихаючи. Близькість жертви збуджувала, виповнювала ейфорією, наче наркотик.

— Не втече від нас!

— Аби тільки слід не загубити…

— Й аби вона тільки нас не надурила у цьому тумані… Біло, наче у молоці… На двадцять кроків ніц не видно, зараза…

— Ворушіть кістками! — гарикнув Ріенс. — Швидше, швидше! Поки сніжок на льоду, йдемо по слідах…

— Сліди свіжі, — забурмотів раптом Бореас Мун, зупиняючись і нахиляючись. — Свіженькі… Кожен цвяшок відтиснутий… Вона десь близько… Близько! Чому ми її не бачимо?

— І чому ми її не чуємо? — задумався Оль Гарсгайм. — Наші кроки на льоді аж гудять, сніг поскрипує! Чому ми її не чуємо?

— Бо розмовляєте багацько, — різко відрізав Ріенс. — Далі, марш!

Бореас Мун зняв шапку, витер спітніле чоло.

— Вона там, у тумані, — сказав тихо. — Десь там, у тумані… Але не видно, де саме. Не видно, звідки ударить… Як там… У Дун Даре… У ніч Саовіну…

Тремтливою рукою він почав витягати меч із піхов. Пугач підскочив до нього, схопив за плечі, шарпнув потужно.

— Хавальник закрий, старий дурню, — засичав.

Утім, було пізно. Іншим передався той страх. Вони також витягнули мечі, машинально стаючи так, аби мати за спиною когось із товаришів.

— Вона не примара! — голосно гарикнув Ріенс. — Вона навіть не магічка! А нас десятеро! У Дун Даре було четверо і всі п’яні!

— Розступіться, — сказав раптом Бонгарт, — вліво-вправо, у лінію. І йти строєм! Але так, аби один одного з очей не втрачати.

— Ти теж? — скривився Ріенс. — Тебе також поплутало, Бонгарте? Я мав тебе за розсудливого.

Мисливець за нагородами глянув на нього поглядом, холоднішим за лід.

— Розтягнутися строєм, — повторив він, не звернувши увагу на чародія. — Зберігати відстань. Я повертаюся за конем.

— Що?

Бонгарт знову не звернув увагу на Ріенса. Ріенс вилаявся, але Пугач швидко поклав йому руку на плече.

— Облиш, — гарикнув, — хай іде. А ми не витрачатимемо часу! Людей у стрій! Берт і Стігварде, вліво! Олє, направо…

— Навіщо це, Скеллене?

— Під тими, хто йтиме вкупі, — буркнув Бореас Мун, — лід скоріше може зламатися, ніж під розтягнутим строєм. А ще, як строєм підемо, менший буде ризик, що на нас дівка з якогось боку виверне.

— Збоку? — пирхнув Ріенс. — Яким це чином? Сліди перед нами як на долоні. Дівчина йде прямо, як стріла, якби спробувала хоча б на крок звернути — ми б помітили.

— Досить балаканини, — відрізав Пугач, дивлячись назад, у туман, де зник Бонгарт. — Уперед!

Вони пішли.

— Стає тепліше, — просапав Бореас Мун. — Лід наверху тане, полій виникає…

— Туман густішає…

— Але сліди все ще видно, — заявив Дакр Сіліфант. — До того ж мені здається, що дівчина йде повільніше. Втрачає сили.

— Як і ми. — Ріенс зірвав шапку й обмахнувся нею.

— Тихо. — Сіліфант раптом зупинився. — Ви чули? Що воно було?

— Я нічого не чув.

— А я чув… Наче скрегіт… Скрегіт по льоду… Але не звідти. — Бореас Мун вказав у туман, де зникали сліди. — Наче зліва, збоку…

— Я теж чув, — підтвердив Пугач, розглядаючись неспокійно. — Але зараз стихло. Суча лапа, не подобається мені це. Не подобається мені це!

— Сліди! — повторив із втомленою наполегливістю Ріенс. — Ми все ще бачимо її сліди! Очей не маєте? Вона йде прямо, наче стріла! Якби хоча б на крок звернула, хоча б на півкроку, ми дізналися б те по слідах! Марш, швидше, за мить будемо її мати! Я ручаюся, за мить побачимо…

Він обірвав себе. Бореас Мун зітхнув так, що аж у легенях захрипіло. Пугач вилаявся.

Десять кроків попереду них, відразу в межі видимості, вимальованої густим молоком туману, сліди закінчувалися. Зникали.

— Морова зараза!

— Що воно?

— Полетіла вона, чи що?

— Ні, — похитав головою Бореас Мун. — Не полетіла. Гірше.

Ріенс вилаявся вульгарно, показуючи подряпини на льоду.

— Ковзани, — проскреготів, стискаючи кулаки. — Вона мала ковзани й надягла їх… Зараз полетить по льоду, наче вітер… Ми її не наздоженемо! Де, холера йому на голову, подівся Бонгарт? Без коня ми дівчину не наздоженемо!

Бореас Мун голосно кахикнув, зітхнув. Скеллен повільно розіп’яв кожух, відкриваючи бандольєер із рядом оріонів, що навскіс пересікав його груди.

— Нам не доведеться за нею гнатися, — сказав він холодно. — То вона нас нагонить. Боюся, що довго чекати нам не доведеться.

— Ти ошалів?

— Бонгарт це передбачив. Тому повернувся за конем. Знав, що дівчина втягує нас у пастку. Увага! Прислухайтеся до скреготу ковзанів об лід!

Дакр Сіліфант зблід, то було видно навіть при червоних від морозу щоках.

— Хлопці! — крикнув. — Увага! Дивіться навкруги! І докупи, докупи! Не губитися у тумані!

— Заткнися! — гарикнув Пугач. — Тиша! Повна тиша, бо не почуємо…

Почули. З лівого, найвіддаленішого кінця строю, з туману, долинув до них короткий, обірваний крик. І гострий, хрипкий скрегіт лез ковзанів, від якого ставало дибки, наче від шкрябання по склу, волосся на потилиці.

— Берте! — крикнув Пугач. — Берте! Що там сталося?

Почули незрозумілий окрик, а за мить із туману з’явився Берт Брігден, що тікав з усіх ніг. Уже як залишалося недалеко, він послизнувся, гепнувся, поїхав пузом по льоду.

— Дістала… Стігварда, — видихнув він, важко підіймаючись. — Засікла його… як пролітала мимо… Так швидко… Я її ледь бачив… Чаклунка…

Скеллен вилаявся. Сіліфант і Мун, обидва з мечами у долонях, крутилися, витріщаючи очі у туман.

Скрегіт. Скрегіт. Скрегіт. Швидко. Ритмічно. І все виразніше. Все виразніше…

— Звідки воно? — заричав Бореас Мун, крутячись і ведучи у повітрі вістрям утримуваного обіруч меча. — Звідки воно?

— Тихо! — крикнув Пугач, із оріоном у піднятій руці. — Хіба що справа! Так! Справа! Вона їде справа! Увага!

Ґеммерієць, який ішов на правому фланзі, вилаявся, розвернувся і наосліп побіг у туман, хлюпаючи по підталій верстві льоду. Не втік далеко, не зумів навіть зникнути у них з очей. Вони почули різкий скрегіт ковзанів, помітили розмазану рухливу тінь. І блиск меча. Ґеммерієць завив. Вони бачили, як упав, бачили широке віяло крові на льоду. Поранений бився, крутився, кричав, вив. Потім затих і знерухомів.

Але поки він вив, заглушив наближення скреготу ковзанів. Не сподівалися вони, що дівчина зуміє повернутися настільки швидко.

Увірвалася поміж них, у саму середину. Оля Гарсгайма тяла, пролітаючи, низько, під коліно, ламаючи його, наче складний ніж. Закрутилася в оберті, засипавши Бореаса Муна градом гострих дробинок льоду. Скеллен відскочив, послизнувся, схопився за рукав Ріенса. Впали обидва. Ковзани проскреготіли поряд із ними, гострі холодні крихти посікли їм обличчя. Один із ґеммерийців крикнув, крик обірвався диким кректанням. Пугач знав, що сталося. Бачив чимало людей, яким перерізали горлянки.

Оль Гарсгайм кричав, борсаючись по льоду.

Скрегіт. Скрегіт. Скрегіт.

Тиша.

— Пане Стефане, — пробелькотів Дакр Сіліфант. — Пане Стефане… На тебе уся надія… Рятуй… Не дай пропасти…

— Підсікла мене, суууука! — дерся Оль Гарсгайм. — Допоможіть, вашу мати! Допоможіть встааааати!

— Бонгарте! — крикнув у туман Скеллен. — Боооонгарте! На допомоооогу! Де ти, сучий сине? Бооонгарте!

— Вона нас обходить, — видихнув Бореас Мун, розвертаючись і прислухаючись. — Їздить по колу в тумані… Ударить невідомо звідки… Смерть! Та дівка — смерть! Здохнемо тут! Буде різанина, як у Дун Даре, у ніч Саовіну…

— Тримайтеся укупі, — видихнув Скеллен. — Тримайтеся укупі, вона полює на одиноких… Як побачите, що їде, не втрачайте голови… Кидайте під ноги мечі, сакви, пояси… Будь-що, аби тільки її…

Не закінчив. Цього разу вони навіть не почули скреготу ковзанів. Дакр Сіліфант і Ріенс врятувалися, просто пласко впавши на лід. Бореас Мун зумів відскочити, послизнувся, гепнувся, перекинув Берта Брігдена. Коли дівчина промчала поряд, Скеллен замахнувся і кинув оріон. Попав. Але не в ту особу. Оль Гарсгайм, якому, власне, вдалося підвестися, ринув у дрижаках на закривавлений лід, його широко розплющені очі, здавалося, косилися на сталеву зірку, що стирчала з перенісся.

Останній із ґеммерійців кинув меч і почав ридати, короткими, уривчастими спазмами. Скеллен стрибнув і з усіх сил вдарив його в обличчя.

— Опануй себе! — загарчав. — Опануй себе, хлопче! То лише одна дівчина! Лише одна дівчина!

— Як у Дун Даре, у ніч Саовіну, — тихо сказав Бореас Мун. — Не зійти нам уже з цього льоду, з цього озера. Напружте, напружте слух! І почуєте, як суне на нас смерть.

Скеллен підняв меч ґеммерійця і намагався всунути тому, плачучому, його у руку, але безрезультатно. Ґеммерієць, якого били спазми, дивився на нього тупим поглядом. Пугач кинув меч, підскочив до Ріенса.

— Зроби щось, чаклуне! — рикнув, шарпаючи того за плечі. Переляк подвоїв його сили, хоча Ріенс був вищим, важчим і міцнішим, але мотався у хватці Пугача, наче лялька-мотанка. — Зроби щось! Призивай того свого сильного Вільгефорца! Або чаруй сам! Чаруй, кидай закляття, заклинай духів, призивай демонів! Зроби щось, будь-що, ти, вишкребку паршивий, засранцю! Зроби щось, поки та упириця усіх нас не перебила!

Відлуння його крику прокотилося по лісистих схилах. До того як відзвучало, заскреготіли ковзани. Ґеммерієць, який ревів, упав на коліна і прикрив обличчя долонями. Берт Брігден завив, кинув меч і кинувся навтьоки. Послизнувся, впав, якийсь час біг навкарачках, наче пес.

— Ріенсе!

Чародій вилаявся, підняв руку. Коли скандував закляття, рука у нього тряслася, як і голос. Але йому вдалося. Щоправда, не до кінця.

Тонка вогниста блискавка, що била з його пальців, проорала лід, той тріснув. Але не впоперек, як був повинен, щоб загородити шлях дівчині, яка над’їжджала. Тріснула вздовж. Шкаралупа льоду з голосним тріском розсілася, хрупнула, забурлила чорною водою, щілина, що швидко розширювалася, понеслася у напрямку Дакра Сіліфанта, який дивився на те в остовпінні.

— Убік! — крикнув Скеллен. — Тікайте!

Було пізно. Щілина в’їхала між ніг Сіліфанта й різко розкрилася, лід потріскався, наче скло, лопався великими шматками. Дакр втратив рівновагу, вода заглушила його ричання. Впав у діру Бореас Мун, зник під водою ґеммерієць, який стояв навколішках, зник труп Оля Гарсгайма. Після них хлюпнув у чорний вир Ріенс, а зразу після нього і Скеллен, який в останню мить устиг учепитися у край ополонки. А дівчина сильно відштовхнулася, перелетіла розпадину, приземлилася так, що аж полетів талий лід, помчала за втікачем Брігденом. За мить до вух Пугача, який так і висів на краю льоду, долетів вереск, від якого вставало дибки волосся.

Наздогнала.

— Пане… — видавив з себе Бореас Мун, якому невідомим чином вдалося виповзти на лід. — Дайте руку… Пане коронере…

Витягнутий Скеллен посинів і почав страшенно труситися. Під Сіліфантом, який намагався вилізти, краї льоду підломилися. Дакр знову щез під водою. Але відразу випірнув, хрипів і плювався, надлюдським зусиллям видерся на лід. Виповз і впав, вичерпавши усі сили. Поряд росла калюжа.

Бореас застогнав, прикрив очі. Скеллен трясся.

— Рятуй… Муне… Допоможи…

На краю льодяної плити, занурений по пахви, висів Ріенс. Мокре волосся обліпило голову. Зуби дзвонили, наче кастаньєти, звучало воно, наче примарна увертюра до якогось інфернального danse macabre.

Заскреготіли ковзани. Бореас не ворухнувся. Чекав. Скеллен трясся.

Вона під’їжджала. Повільно. З її меча стікала кров, позначувала лід краплистим слідом. Бореас проковтнув слину. Хоча був до нитки намочений льодяною водою, раптом зробилося йому страшенно гаряче.

Але дівчина не дивилася на нього. Дивилася на Ріенса, що даремно намагався виповзти з ополонки.

— Допоможи… — Ріенс справився із клацанням зубів. — Рятуй…

Дівчина пригальмувала, провернувшись із грацією танцюристки на ковзанах. Стала, легенько розставивши ноги, тримаючи меч обіруч, низько, поперек стегон.

— Врятуй мене… — заскавчав Ріенс, впиваючись у лід одерев’янілими пальцями. — Врятуй… А я скажу тобі… Де Йеннефер… Присягаюся…

Дівчина повільно стягнула шаль з обличчя. Й усміхнулася. Бореас Мун побачив паскудний шрам і ледь стримав крик.

— Ріенсе, — сказала Цірі, все ще усміхаючись. — Ти ж мав навчити мене болю. Пам’ятаєш? Цими руками. Цими пальцями. Цими? Цими, якими ти зараз тримаєшся за лід?

Ріенс відповів, Бореас не почув що, бо зуби чародія дзвонили і калатали так, що було не розібрати. Цірі розвернулася і підняла руку з мечем. Бореас стиснув зуби, впевнений, що вона рубоне Ріенса, але дівчина лише набирала розгін. На величезне здивування слідопита, вона від’їхала, швидко, розганяючись різкими рухами рук. Зникнула у тумані, за мить затих і ритмічний скрегіт ковзанів.

— Мун… Вививии… тягни… мене… — видавив Ріенс, із підборіддям на краю ополонки. Викинув обидві руки на лід, намагаючись вчепитися нігтями, але ті були вже зірвані. Розправив пальці, намагаючись зачепитися за закривавлене дзеркало льоду долонями і зап’ястками.

Бореас Мун дивився на нього і мав впевненість, жахливу впевненість…

Скрегіт ковзанів вони почули в останній момент. Дівчина наближалася з несамовитою швидкістю, вона майже розпливалася в очах. Вона їхала самим краєм тріщини, летіла біля самої грані.

Ріенс крикнув. І захлинувся густою свинцевою водою. І зник.

На краю, на рівнісінькому сліді від ковзанів, залишилася кров. І пальці. Вісім пальців.

Бореас Мун виригав на лід.

Бонгарт галопував краєм надозерного укосу, гнав, наче вар’ят, не звертаючи уваги, що кінь у будь-яку мить може зламати ноги на засипаних снігом розпадках. Смерекове, припорошене інеєм галуззя хльостало його по обличчю, шмагало по плечах, сипало за комір льодовий пил.

Озера він не бачив, уся котловина, наче вируючий казан чаклунок, була наповнена туманом.

Але Бонгарт знав, що дівчина там є.

Відчував це.

Під льодом, глибоко, зграйка смугастих окунів із цікавістю проводжала до дна озера сріблясту коробочку, що привабливо миготіла, — ту саму, що вислизнула з кишені трупа, який плавав у вирі. До того як коробочка впала на дно, піднявши хмарку намулу, найсміливіші окуні навіть намагалися торкнутися її ротом. Але раптом відпливли перелякано.

Коробочка видавала дивні, тривожні тремтіння.

— Ріенсе? Чуєш мене? Що там із вами діється? Чому ви вже два дні не відповідаєте? Потребую доповіді! Що з дівчиною? Ви не повинні допустити, аби вона увійшла до вежі! Чуєш? Не можна допустити, аби вона зайшла до Вежі Ластівки… Ріенсе! Відповідай, дідько! Ріенсе!

Ріенс, натурально, відповісти не міг.

Укіс скінчився, берег став пласким. Кінець озера, подумав Бонгарт, я на краю. Я наздогнав дівчину. Де вона? І де та проклятуща вежа?

Заслона туману розірвалася раптом, піднялася. І тоді він її побачив. Була прямо перед ним, сиділа на своїй вороній кобилі. Чаклунка, подумав він, розмовляє з тією твариною. Послала її на кінець озера й наказала там себе чекати.

Але це їй все одно не допоможе.

Я мушу її вбити. Хай дідько візьме Вільгефорца. Я мушу її вбити. Спершу зроблю так, аби благала про життя… А потім вб’ю.

Він крикнув, клюнув коня острогами і пішов карколомним чвалом.

І раптом зрозумів, що програв. Що вона все ж таки його надурила.

Його відділяло від неї не більше півстайє — але по тонкому льоду. Була вона на другому боці озера.

Більше того, півмісяць плеса вигинався зараз у протилежний бік — дівчина, яка їхала наче по тятиві луку, мала відстань до кінця озера значно меншу.

Бонгарт вилаявся, шарпнув за вуздечку і спрямував коня на лід.

— Жени, Кельпі!

З-під копит вороної кобили сипнули замерзлі грудки.

Цірі притулилася до кінської шиї. Вид Бонгарта, що її наздоганяв, виповнив її жахом. Вона боялася того чоловіка. На саму думку, щоб стати проти нього у битві, невидима рука стискалася на її шлунку.

Ні, вона не могла з ним битися. Ще ні.

Вежа. Врятувати її може лише Вежа. І портал. Як на Танедді, коли чаклун Вільгефорц уже був поряд, уже простягав до неї руку…

Єдиний рятунок — то Вежа Ластівки.

Туман піднімається.

Цірі натягнула вуздечку, відчуваючи, як раптом стає страшенно гаряче. Не в силах повірити у те, що вона бачила. Що мала перед собою.

Бонгарт також те побачив. І крикнув із тріумфом.

На краю озера вежі не було. Не було навіть руїн вежі, не було просто нічого. Тільки ледь помітний зарослий пагорбок, тільки зарослий голим замерзлим бадиллям кам’яний осип.

— Ото твоя вежа! — крикнув він. — Ото твоя магічна вежа! Ото твій рятунок! Купа каміння!

Дівчина, здавалося, не чула й не бачила. Підганяла кобилу ближче до пагорбка, на кам’яний осип. Підвела обидві руки до неба, наче ганячи небеса за те, що її спіткало.

— Я говорив тобі, — гарчав Бонгарт, дзигаючи свого гнідка острогою, — що ти моя! Що зроблю з тобою, що захочу! Що ніхто мені у тому не перешкодить! Ані люди, ані боги, ані дияволи, ані демони! Ані закляті вежі! Ти моя, відьмачко!

Підкови гнідка дзвонили об льодяну поверхню.

Туман раптом заклубочився, закипів під ударами вітру, що впав невідомо звідки. Гнідий заіржав і затанцював, шкірячи зуби на мундштуку. Бонгарт відхилився у сідлі, з усіх сил натягнув трензеля, бо кінь шалів, мотав головою, тупав, ковзав по льоду.

Перед ним — між ним та берегом, де стояла Цірі, — танцював на льодовій поверхні білий єдиноріг, встаючи дибки, набравши позу, знану з гербових щитів.

— Ці фокуси не зі мною! — гарикнув мисливець за нагородами, опановуючи коня. — Мене чарами не відлякати! Я дістану тебе, Цірі! Цього разу я тебе вб’ю, відьмачко! Ти моя!

Туман заклубочився знову, закрутився, набрав дивних форм. Форми ставали дедалі виразнішими. То були вершники. Кошмарні образи примарних вершників.

Бонгарт вибалушив очі.

На трупах коней сиділи скелети вершників, вдягнені у продірявлені іржею панцирі й кольчуги, клапті плащів, погнуті й кородовані шоломи, декоровані буйволовими рогами, рештками страусових і павичевих плюмажів. З-під забрал шоломів очі примар світилися синюватим блиском. Шуміли подерті прапорці.

На чолі демонічної кавалькади мчав збройний із короною на шоломі, із намистом на грудях, що билося об заіржавілу кірасу.

Геть, загуділо у голові Бонгарта. Геть, смертний. Вона не твоя. Вона наша. Геть!

В одному не можна було відмовити Бонгарту — у відвазі. Примар він не перелякався. Опанував жах, не піддався паніці.

Але його кінь виявився менш відпорним.

Гнідий жеребчик устав дибки, по-балетному затанцював на задніх ногах, заіржав дико, сіпнувся і підскочив. Під ударами підков лід тріснув зі страшенним хрупанням, плита стала вертикально, бризнула вода. Кінь заквилив, ударив по краю передніми копитами, скрушив його. Бонгарт вишарпнув ноги зі стремен, скочив. Було запізно.

Вода зімкнулася над його головою. У вухах загуділо й задзвонило, наче у дзвіниці. Легені загрожували розірватися.

Йому пощастило. Його ноги, що копали воду, натрапили на щось, напевне — на коня, який ішов до дна. Він відштовхнувся, по інерції випірнув, плюючись і сапаючи. Ухопився за край ополонки. Не піддаючись паніці, витягнув ножа, вбив його у лід, витягнув себе. Лежав, важко дихаючи, вода із плюскотом стікала з нього.

Озеро, лід, засніжені узбіччя, чорний, у білій глазурі смерековий ліс — усе раптом залило неприродне трупне світло.

Бонгарт із величезним зусиллям підвівся на коліна.

Над горизонтом синє небо загорілося сліпучою короною сяяння, світовим куполом, з якого раптом виросли світові стовпи й спіралі, вистрелили танцюючі колони і вири світла. На небосхилі повислі миготливі, рухливі, швидкозмінні форми у вигляді стрічок і завіс.

Бонгарт заклекотів. На горлянці, здавалося йому, затиснувся залізний обруч гароти.

Там, де ще мить тому були тільки голий пагорб і купа каміння, поставала вежа.

Велична, струнка й висока, чорна, гладенька, лискуча, наче кована з одного шматка базальту. Вогонь миготів у нечисленних її вікнах, на зубчастих кренелажах повисла aura borealis.

Він бачив дівчину, яка повернулася до нього у сідлі. Бачив її сяючі очі і щоку, перекреслену бридкою рисою шраму. Бачив, як дівчина підганяє ворону кобилу, як не поспішаючи в’їжджає у чорний напівморок, під кам’яне склепіння входу.

Як зникає.

Aurora borealis вибухнула сліпучими вирами вогню.

Коли Бонгарт знову почав бачити, вежі вже не було. Був засніжений пагорб, купа каміння, висохле чорне бадилля.

Стоячи на льоду навколішки, у калюжі води, що з нього стікала, мисливець за нагородами закричав — дико і страшезно. На колінах, піднявши руки до неба, він кричав, вив, лаявся і богохульствував — людям, богам, демонам.

Відлуння його крику котилося по узбіччях, порослих смереками, мчало по замерзлій поверхні озера Тарн Міра.

Зсередини вежа спочатку нагадувала їй Каер Морен — такий само довгий темний коридор за аркадою, така само безкінечна безодня у перспективі колон чи скульптур. Було не зрозуміти, яким чином безодня та може міститися у стрункому обеліску вежі. Але ж вона знала, що сенсу намагатися це аналізувати немає — не у випадку вежі, яка виросла з нічого, з’явилася там, де її не було. У такій вежі могло бути все, і нічому не треба було дивуватися.

Вона оглянулася. Не вірила, щоб Бонгерт насмілився — і зумів — увійти сюди за нею. Але воліла впевнитися.

Аркада, якою вона в’їхала, горіла неприродним сяйвом.

Кельпі задзвонила копитами по підлозі, під підковами щось захрустіло. Кістки. Чашки, гомілки, грудні клітини, тазові кістки. Вона їхала по гігантській крипті. Каер Морен, подумала вона, пригадуючи. Померлих треба закопувати у землю… Як же давно воно було… Тоді я ще вірила у щось таке… У величність смерті, у пошану до мертвих… А смерть — то просто смерть. А померлий — то просто холодний труп. І не важливо, де він лежить, де гниють його кістки.

Вона в’їхала у морок, під аркади, між колонами й скульптурами. Темрява заклубочилася, наче дим, вуха її виповнили нав’язливі шепоти, зітхання, тихі промовляння. Попереду раптом запалало світло, відчинилися гігантські двері. Відчинялися одні за одними. Двері. Безкінечно багато дверей із важкезними стулками без шуму відчинялися попереду.

Кельпі йшла, дзвонячи підковами по підлозі.

Геометрія стін, що її оточували, аркад і колон раптом виявилася порушеною — так різко, що Цірі відчула запаморочення. Їй видалося, що вона всередині якоїсь неможливої багатогранної брили, якогось гігантського октаедру.

Двері й надалі відчинялися. Але одного напрямку вже було не досить. Вони прокладали безкінечно багато напрямків і можливостей.

А Цірі почала бачити.

Чорноволоса жінка, яка веде за руку попелястоволосу дівчину. Дівчина боїться, боїться темряви, лякається шепотів, що зростають у мороці, лякає її дзвін підків, який вона чує. Чорноволоса жінка із зіркою з діаманта, що іскриться на її шиї, також боїться. Але не дає того по собі зрозуміти. Веде дівчинку далі. До її призначення.

Кельпі йде. Наступні двері.

Іола Друга й Еурнейд, у кожушках, із вузликами, крокують промерзлим засніженим гостинцем. Небо темно-синє.

Наступні двері.

Іола Перша стоїть навколішки перед олтарем. Поряд із нею — мати Неннеке. Обидві дивляться, обличчя їх скривлене гримасою жаху. Що вони бачать? Минуле чи майбутнє? Правду чи неправду?

Над ними обома — над Неннеке та Іолою — руки. Простягнуті у жесті благословення руки жінки із золотими очима. У намисті жінки діамант, що світиться, наче вранішня зірка. На плечі її — кіт. Над головою жінки — сокіл.

Наступні двері.

Трісс Мерігольд підтримує своє красиве каштанове волосся, яке шарпає і плутає вітер. Від вітру немає втечі, від вітру ніщо не заслонить.

Не тут. Не на вершині гори.

На гору входить довга, безкінечна шеренга тіней. Постаті. Йдуть поволі. Деякі повертають до неї обличчя. Знайомі обличчя. Весемір. Ескель. Ламберт. Коен. Ярпен Зігрін і Полі Дальберг. Фабіо Сахс… Ярре… Тіссая де Фрьес.

Містле…

Ґеральт?

Наступні двері.

Йеннефер, закута у ланцюги, прикріплені до вологих стін підвалу. Долоні її — одна суцільна маса засохлої крові. Чорне волосся збите і розчухране… Губи розбиті і спухлі… Але у фіолетових очах усе ще не згашена воля до битви й опору.

— Матусю! Тримайся! Витримай! Я йду тобі на допомогу!

Наступні двері. Цірі відвертає голову. Із прикрістю. Зі зніяковінням.

Ґеральт. І зеленоока жінка із чорним, коротко стриженим волоссям. Обоє голі. Зайняті, поглинуті собою. Розкішшю, яку вони одне одному дарують.

Цірі опановує горло, стиснуте адреналіном, підганяє Кельпі. Копита стукають. У темряві пульсують шепоти.

Наступні двері.

Вітаю, Цірі.

— Висогото?

Я знав, що тобі вдасться, смілива панно. Моя мужня Ластівко. Вийшла без шкоди?

— Я їх перемогла. На льоду. Мала для них несподіванку. Ковзани твоєї доньки…

Я мав на думці психічну шкоду.

— Я стримала помсту… Не вбила усіх… Не вбила Пугача… Хоча то він мене поранив і знівечив. Опанувала я себе.

Я знав, що ти переможеш, Сіреаель. І що ти увійдеш до вежі. Я ж про це читав. Бо те вже було описано… Все те вже було описано. Знаєш, що дає вчення? Уміння користатися з джерел.

— Як це можливо, що ми розмовляємо… Висогото… Чи ти…

Так, Цірі. Я помер. А, не важливо! Важливішим є те, чого я довідався, що знайшов… Я вже знаю, куди поділися втрачені дні, що сталося у пустелі Корат, яким чином ти зникла з очей погоні…

— І яким чином я увійшла до цієї вежі, так?

Старша Кров, яка тече у твоїх венах, дає тобі владу над часом. І над простором. Над вимірами і сферами. Ти зараз Володарка Світів, Цірі. Маєш потужну Силу. Не дозволь, аби її у тебе відібрали й використали у власних цілях злочинці й безчесні люди…

— Не дозволю.

Прощавай, Цірі. Прощавай, Ластівко.

— Прощавай, Старий Вороне.

Наступні двері. Сяйво, сліпуче сяйво.

І пронизливий запах квітів.

Над озером лежала імла, легенькі, наче пух, випари, які швидко розганяв вітер. Поверхня води була гладенькою, наче дзеркало, на зелених килимах плаского листя латаття біліли квіти.

Береги тонули у зелені та цвітінні.

Було тепло.

Була весна.

Цірі не дивувалася. Як би вона могла дивуватися? Адже зараз усе було можливим. Листопад, лід, сніг, змерзла земля, осип каміння на пагорбі, що їжачився бадиллям, — це було там. А тут є тут, тут стрімка базальтова вежа із зубчастою верхівкою відбивалася у зеленій, всіяній білими квітами воді озера. Тут є травень, бо саме у травні квітне дика троянда й черемха.

Хтось поблизу грав на флейті чи сопілці, награвав веселу танцювальну мелодійку.

На березі озера, передніми ногами у воді, стояли, п’ючи, двоє білосніжних коней. Кельпі форкнула, вдарила копитом у скелю. Тоді коні підвели голови й ніздрі, що обтікали водою, а Цірі голосно зітхнула.

Бо то були не коні, а єдинороги.

Цірі не дивувалася. Зітхала від повітря, не від здивування.

Мелодію було чути дедалі виразніше, вона долинала з-за усіяних білими квіточками кущів черемхи. Кельпі рушила у той бік сама, без жодного кваплення. Цірі проковтнула слину. Обидва єдинороги, нерухомі, наче статуї, дивилися на неї, відзеркалюючись у рівній, наче люстро, поверхні вод.

За кущем черемхи на круглому камені сидів світловолосий ельф із трикутним обличчям і величезними мигдалевими очима. Грав, уміло перебираючи пальцями по отворах флейти. Хоча бачив Цірі і Кельпі, хоча дивився на них, грати не переставав.

Білі квіточки пахли; із черемхою з настільки інтенсивним запахом Цірі не зустрічалася ніколи у житті. І нічого дивного, подумала вона абсолютно притомно, у світі, у якому я досі жила, черемха просто пахне інакше.

Бо у цьому світі все інакше.

Ельф закінчив мелодію протяглою високою треллю, відвів флейту від губ, устав.

— Чому так довго? — запитав із посмішкою. — Що тебе затримало?

Кінець четвертого тому