Відьмак. Вежа Ластівки

Світ під час війни [35]

Центральною подією пенталогії «відьмачого циклу» є війна. Та, що починається як війна Добра й Зла, але поступово перетворюється лише на зіткнення двох цивілізаційних моделей. Та, що розкриває будь-якого персонажа з незвичного для нього боку. Та, що відкриває справжню ціну будь-якого чину та будь-кого з героїв циклу.

Війна, яка змінює цей світ.

Дипломатія. «Війна — це продовження політики іншими засобами». Це висловлювання Карла фон Клаузевіца специфічно характеризує власне «політику»: бо «продовження» — це «вектор» у тому числі.

Дипломатія тут — у суспільствах традиційних, доіндустріальних — цілком укладається у вектор, що мав би закінчуватися війною.

У зіткненні Півдня і Півночі важливими стають загальні правила гри, прийняті для взаємодій між державами.

Перше, про що не треба забувати: у країн Півночі є певна внутрішня ідентичність, яка ґрунтується навіть не на міфології, а на історії спільного походження. Друге — це те, що їхнє походження пов’язано з міфологією «чужинці проти аборигенів», де чужість аборигенів посилено й тим, що належать вони до нелюдських рас (ельфів, ґномів, дріад тощо). Це — ідентичність, скріплена кров’ю (перша війна фельдмаршала Ройпеннека з Третогору).

На цьому тлі імперія Нільфгард спочатку сприймається — і читачами, й, так би мовити, «зсередини» світу, нелюдями. І лише пізніше виявляється, що ступінь інтегрованості Нільфгарду у справи Півночі — набагато вища, ніж здавалося спочатку («Із Нільфгардською імперією нас пов’язує договір, підписаний іще моїм дідом, Естерілом Тиссеном, й імператором Фергусом вар Емрейсом. Буква того договору не дозволяє Ковіру підтримувати ворогів Нільфгарду військовою допомогою» — ВЛ).

Але для традиційного суспільства основою системи зв’язків виступають аж ніяк не системи договорів, а персональні зв’язки між монархами, правлячими фаміліями. Система міжродинних зв’язків досить швидко охоплює світ мережею віртуальних «каналів сили»: наприклад звертання між монархами в офіційному листуванні завжди показові саме в цьому сенсі («дорогий брате» чи «дорогий кузене»). Інколи ж ці звертання можуть стати ланкою у витонченій грі навмисних образ, якими обмінюються монархи («Пара привітала прибулих куртуазно, ґречно й… нетипово. Дорогий дядечко, — звернувся Ґедовій до Радовіда. Коханий дідусю, — усміхнулася Гемма до Бенди. Бо ж Ґедовій був Тройденідом. А Гемма, як виявилося, походила від бунтівної Етайн, яка втекла до Ковіру — а у жилах її текла кров королів з Ард Каррайґу» — ВЛ).

Але, окрім суто символічного значення, ця система зв’язків завжди має безпосередні наслідки («…королі Ковіру незламно дотримувалися Ексетерських Трактатів. Ніколи не втручалися у справи сусідів. Ніколи не ставили питань про чужі спадки — хоча не раз бувало так, що ковірський король чи принц мали усі підстави вважати себе за законного спадкоємця трону Реданії, Едірну, Кедвену, Цідарісу чи навіть Вердену або Рівії» — ВЛ). Будь-яка політична система, вибудована на монархічній владі без представницького елементу в управлінні країною, перш за все означає тонку гру вищості-нижчості монарха у системі реальних сімейних зв’язків. А ще — функціонування міждержавних взаємин у системі синьйоріально-васального договору.

Стосунки між сеньйором і васалом будуються не лише на персональній відданості, а й на двосторонній системі зобов’язань («служіння» — з боку васала; «захисту» — з боку сеньйора). І це система не пожиттєва: порушення однією зі сторін своїх зобов’язань дає іншій стороні право на розрив «соціального договору» між ними. Сеньйор може покарати бунтівного васала усією силою свого війська, васал отримує право повставати проти сеньйора, який перестав виконувати свої зобов’язання.

Але саме тому система «синьйор—васал» є таким собі «котом Шредінгера»: сталість зв’язків тут пов’язана з необхідністю постійного оцінювання ситуації «тут і зараз» і не може вважатися незмінною в будь-який момент часу («Король Ервиль з Вердену склав ленну клятву імператору Емгиру. Він здався і відкрив фортеці в гирлі Яруги. У Настрозі, Рарозі й Бодрозі, які мали оберігати наш фланг, стоять уже нільфгардські залоги. … Дякуючи цьому… Ервиль зберіг королівський титул, але сюзереном його став Емгир» — ЧП).

Ані блоки, ані домовленості у такій системі не можуть існувати як фундамент незмінних систем дипломатичних взаємин (як воно є у звичному для нас світі). Країни Півночі — це політичний і військовий блок п’яти держав: Темерії, Реданії, Едірну, Кедвену та королівства Лирії та Рівії. Їхні монархи споріднені по крові, їхні країни межують одна з одною, вони разом планують політичні та військові акції (« — Візімір, Фольтест, Демавенд, Генсель і Мева, — повторив фельдмаршал. — Зустрілися на таємній нараді в замку Хаґґе над Понтаром. Радилися таємно» — КЕ). Але військова поразка будь-кого з них є цілком реальним приводом для інших монархів розділити землі сторони, що програла між собою — нехай навіть і прикриваючись «вищими інтересами держави»: «На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайґу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руку над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія» — ЧП).

Але у цій системі політичних зв’язків є ще один важливий момент: монарх — це уособлення країни куди більш цілісне, ніж це звично для нас, тих, хто втрачає потроху вагу слів. Відомий німецько-американський історик Ернст Канторович у своїй фундаментальній роботі «Два тіла короля» стверджував, що для європейського Середньовіччя принципово важливою була концепція про безпосередній — але й символічний — зв’язок між монархом і народом (ба й — територією), на який розповсюджується його влада. Тілесна сила і дієвість, активність монарха у традиційній свідомості є основою процвітання країни, бо країна й монарх — суть одне.

(Тут, до речі, присутній і один із мотивів артуріани, яка принципово важлива для розплутування усіх вузликів, що їх нав’язав у своєму циклі Сапковський: мотив Короля-Рибалки, пораненого й скаліченого, і занепаду його країни — тієї самої «Безплідної Землі», що стане з’являтися у європейській літературі раз у раз, від Теннісона до Кінга чи Желязни.)

Північ, здається, у цьому питанні край більш традиційний, ніж динамічний Південь, де зміна імператора відбувається не стільки через наслідування по крові, скільки через гру придворних партій (що стане добре відомим читачу з історії імператора Емгира вар Емрейса, яка потроху розкриватиметься). На Півночі безпосередньо важлива наявність прямих нащадків королівських ліній, оскільки вона забезпечує не лише тяглість «політичного», а й спокій в країні («А візьме Імператор за дружину спадкоємицю Цінтри, і Цінтра заспокоїться. Буде урочиста амністія, повстанські загони зійдуть з гір, перестануть імперських шарпати й прикрості їм вчиняти. Ба, якщо цінтрійка сяде на імператорському троні, то бунтівники й в імперську армію можуть вступити» — ВЛ).

Саме тому в полум’ї війни важливою стає доля княжни Цірілли, онуки Левиці із Цінтри: бо хто контролює спадкоємця трону — той контролює країну («Емгир тримає Цінтру правом — а вірніше, безправ’ям — агресора. Якби він мав дівчину й оженився на ній, міг би панувати легально. Розумієш? Нільфгард, пов’язаний із кров’ю Каланте, це вже не Нільфгард-загарбник, на якого скалить зуби уся Північ. Це Нільфгард-сусіда, із яким треба рахуватися» — КЕ).

І саме тому формальне захоплення нових земель імперією Нільфгард не означає пряму й безпосередню інтеграцію тих земель до імперської політичної системи. Читач пам’ятає з перших оповідань цикла про відьмака, що ще покоління тому південним кордоном Королівств Півночі (щонайменше кордоном їх самоврядних союзників) були князівства й країни, що їх на час пізнішої оповіді включено у Нільфгардську імперію. Це, наприклад, Метінна, Маехт, Туссан. Це Еббінґ, звідки Левиця Цінтри взяла собі за чоловіка князя Ройгнера, батька Паветти («Старі роди опиралися. Каланте мала на вибір або громадянську війну, або відмову від трону на користь іншої лінії, або ж заміжжя із Ройгнером, князем Еббінґу. Обрала вона те третє рішення» — ЧП). Але й зараз, перебуваючи під контролем Нільфгарду, ці території формально зберігають самоврядування — їх вважають «плющовими» (« — Імператор Емгир, — сказав купець, — вирішив створити у Цінтрі плющове панство… Що наче плющ, не в силах існувати без потужного дерева, навколо якого завивається. А деревом тим є Нільфгард. Уже існують такі панства, візьмемо хоча б Метінну, Маехт, Туссан… Королюють там місцеві династії. Начебто королюють, треба розуміти» — ВЛ). Таким сприймається навіть Маехт — захоплений імперією досить давно (« — Цікаво, — пробурмотів Кодрінгер. — Маехт здавна нільфгардська марка. Входить до складу Провінції Метінни. … Панує там Емгир вар Емрейс. … Хто б не сидів там на троні, сидить він з ласки й за рішенням Емгира» — ЧП). Більше того, на цих територіях досі не знищено визвольні рухи: повстання в Еббінгу ледь-ледь придушене, а про жорстокість дій у Назаїрі задують ветерани геммерійських карних загонів («Ми під старим Брайбантом повстання у Назаїрі придушували. Весело ж було, га, Олє? Ех, весело! Коні вище пут у крові ходили!» — ВЛ).

Хоча навіть тут, у досить архаїчних сплетеннях дипломатичної закуліси, народжуються елементи цілком новочасних міжнародних взаємин — і їхнім центром стають території принципово нейтральні, королівство Ковір і Ґенгфорська Ліга. Саме тут, з одного боку, виникають договори, не зав’язані на конкретних осіб, причетних до укладання цих договорів (найбільш відомим є «Mare Liberum Apertum», складений більше ста років тому й досі нерушимий). Проте саме тут сформовано систему позадипломатичних методів впливу, яка більше нагадує сучасність, ніж Середньовіччя («Задумався, яка з них була чародійским камуфляжем для іншої прославленої мапи Естерада — тієї, яка відображала військову та торговельну розвідку Ковіру, усю мережу перекуплених інформаторів і шантажованих людей, конфідентів, оперативних контактів, диверсантів, найманих убивць, «сплячих» агентів і чинних резидентів» — ВЛ).

Тут — і в Нільфгарді.

Стратегія. «Війна — це шлях обману» — це висловлювання Сунь Цзи як ніколи актуальне під час розмови про планування, про велику стратегію під час воєн. Але ж не забуваймо й іншу цитату з його трактату: «Найкраща війна — розбити задуми супротивника; на другому місці — розбити його союзи; на третьому місці — розбити його війська; найгірше — облягати фортеці».

По суті, на сторінках циклу про Ґеральта ми бачимо усі ці втілення війни.

Але спершу треба сказати кілька слів про загальне — про стратегічні можливості.

Будь-які війни починаються через економіку — й у економіці продовжуються. Перед початками великих воєн Півдня і Півночі навіть у соціальних низах відчуття близької війни породжувалося розумінням перш за все економічних проблем («Темерію заливають дешеві товари з нільфгардських мануфактур. … Якби нільфгардські товари надмірно текли через кордон, економіка Реданії могла б упасти. Реданія майже не має мануфактур, а ремісники конкуренції б не витримали» — КЕ). Перед останнім, вирішальним етапом війни саме економічний фактор стає для Півночі принципово важливим — настільки, що, домовляючись про економічну допомогу, у розрахунок не беруться будь-які можливі приниження. Бо економіка, як відомо, — це кров війни.

(Саме тому будь-який тактичний виграш призводить до знищення економічного потенціалу супротивника: «Від завтра ми перенесемо війну за лінію, за яку ми відступимо після підписання мирного договору. Ми відступимо, але там, за лінією, має залишитися випалена земля. Королівства Лирія й Едірн мають перетворитися на попіл!» — ЧП.)

Другий фактор, який є коли не визначальним, то важливим для планування і ведення війни, — потенціал держав-учасниць. Можливості як військових сил, так і загального потенціалу. І якщо оцінка військових сил може мати чіткий чисельний еквівалент («Уся Реданія, — сказав Естерад Тиссен, дивлячись на свою карту, — може зараз виставити тридцять п’ять тисяч лінійного жолдацтва, в тому числі чотири тисячі важкої кавалерії. Якщо, звісно, округляти» — ВЛ), то із загальними можливостями все трохи складніше.

Бо навіть найскладніші плани та наміри у військовій справі завжди розбиваються об фактори, визначити які наперед виявляється неможливим.

На сторінках циклу ми бачимо щонайменше два стратегічні плани, які розробляються Королівствами Півночі (на початку війни) і Нільфгардом — на останньому етапі Північних воєн. Обидва плани вирізняються глибиною і складністю. Обидва здаються непохитними й приреченими на перемогу.

Й обидва стають першим кроком до тотальної катастрофи.

Оскільки з наслідками планів Нільфгарду («Напрямок головного удару, вочевидь, Темерія. Рубіж річки Понтар, лінія Новіград—Визіма—Елландер. Ударить група армій «Центр», під керівництвом Менно Коегорна. Фланг забезпечує група армій «Схід», що вдарить з Едірну на долину Понтар та Кедвен… На заході, — продовжила блондинка, — вдарить спеціальна оперативна група «Верден», із завданням захопити Цідаріс і щільно закрити блокаду Новіграда, Горс Велену й Визіми. Генеральний штаб розраховує на необхідність облоги тих трьох фортець» — ВЛ) читачі ознайомляться тільки у наступній книжці, нагадаємо про наміри й наслідки стратегічних планувань королів Півночі на першому етапі війни.

Плани були грандіозними («Пустити Краха ан Крайта на нільфгардське узбережжя. … Підтримати його флотом Етайна з Цідарісу, нехай погонять пожежу від Яруги до Еббінґу! … Забрати у нільфгардців Цінтру. Форсуємо Яругу, вдаримо першими. Зараз, коли вони не сподіваються. Викинемо їх назад, за Марнадаль» — КЕ). У результаті: Едірн та королівства Лирія та Рівія перестали існувати як політичні суб’єкти, Верден став союзником Нільфгарду, передавши під контроль Чорних трійцю неприступних фортець Настрог, Розрог і Бадрог, імперії дістався оперативний плацдарм на до того часу неприступному правому березі Яруги, і навіть ельфи отримали своє іграшкове королівство у Дол Блатанна.

Нарешті, останнім важливим моментом для планування виграшної стратегії стає загальний стан військової справи — поки що на рівні вищих штабів, загальних можливостей армії.

Нижче ми поговоримо про це трохи детальніше, поки що вкажемо тільки на тотальний виграш саме Нільфгардської імперії на цьому рівні («Зроблять це молоді й здібні офіцери, які довго чекали такої нагоди, і яких Емгир учить вже віддавна. … Молоді здібні командири, про яких вже чути. Ті, які придушували повстання у Метінні й Назаїрі, які за короткий час розбили повстанців у Еббінзі. Командири, які оцінили роль флангових маневрів, далеких кавалерійських рейдів, блискавичних маршів піхоти, десантів з моря. Тих, хто застосовує практику нищівних ударів у вибраних напрямках, хто використовує при облогах фортець новочасну техніку замість непевної магії» — КЕ). Єдине командування, рекрутування офіцерів через спеціалізовані навчальні заклади — військові академії, — чіткі плани для окремих не просто армій, окремих навіть підрозділів («Наказ для Груп звучав так: вийти на рубіж Відворт—Каркано— Армерія, захопити переправи на Іні, нищити зустрічного супротивника, але оминати більші пункти спротиву. Учиняючи пожежі, особливо нічні, освітлити шлях дивізіонам ІV Армії, підняти паніку серед цивільних людей і привести до закупорювання біженцями усіх комунікаційних артерій у тилах ворога. … Вищезгадане завдання бригада виконала» — ХВ), мотивованість елітних підрозділів (тієї самої важкої піхоти з Вуковаро, про яку на сторінках циклу згадують раз у раз, або ж каральних загонів з Геммерії), — усе це разом досить чітко характеризує можливості ведення війни Півднем.

Північ на рівні стратегії здається куди менш представницькою. Авжеж, тут є спеціалізовані твори — ба, навіть і свого роду підручники («Читав я «Історію воєн», написану фельдмаршалом Пелліграмом, «Стратегію» герцога де Руйтера, «Переваги реданських елеарів» Бронібора» — КЕ); тут є чимала кількість професійних військових; королі тут не гребують персональною доблестю на полі бою — і Левиця з Цінтри тут цілком пересічний з цього погляду персонаж («Хочебуж, — сказала Каланте, дивлячись на Ґеральта, — то моя перша битва. Хоча і остерігаюся викликати обурення й зневагу в гордого відьмака, зізнаюся тобі, що того разу билися ми за гроші» — ПЦ); перший — програний — етап війни й особливості партизансько-диверсійної тактики ельфів приводять до створення свого роду «сил спеціальних операцій» із серйозним вишколом та можливостями («Чув я про те спеціальне військо, — кивнув Плюсколець. — Його проти білок готують, бо із ельфійськими командо регулярне військо ради не дасть. Найохочіше, як я чув, приймають туди напівельфів. Але той табір, де їх воювати вчать, кажуть, справжнє пекло. Звідти навпіл людей виходить: одні із грошвою, інші на цвинтар, ногами уперед» — КЕ) — але все це лише елементи, які, на жаль, не складаються у загальну картинку.

Півночі, щоб отримати перемогу, потрібне щось більше.

Тактика. «Війна любить перемогу й не любить тривалості» — говорить той самий Сунь Цзи.

А швидку перемогу дають тактичні можливості військ, що сходяться на полі бою. Перемогу створюють солдати й той стан, у якому є військова справа.

Тут знову необхідно поділити термін «військова справа» на територіальні локуси.

Королівства Півночі. Їх ми бачимо найдетальніше, зблизька й на рівні окремих вояків. Але бачимо й картину в цілому.

За військовою організацією Королівства Півночі більш за все нагадують класичне феодальне ополчення. У політичній системі феодалізм є великою кількістю напівавтономних земельних власників зі шляхти, пов’язаних із вищими прошарками суспільства — аж до монарха — персональними васальними зв’язками. Навіть у цілком централізованій, здавалося б, Реданії смерть короля автоматично породжує сплеск активності шляхти й ледь не призводить до громадянської війни. (Єдина сила, що у цих умовах може якось протистояти відцентрованим силам, елемент цілком модерний, доданий, так би мовити, у систему традиційно-феодальних зв’язків, — виходець із низів суспільства Дійкстра, який терором, вогнем і залізом придушує навіть натяки на можливість виходу місцевої шляхти поза межі впливів центрального апарату монаршої влади. «Ти, Дійкстро, також без сумнівів користуєшся інтригами, підкупами, шантажем і катуваннями. Оком не змигнеш, відсилаючи когось на смерть чи наказуючи таємно вбити. Те, що все це ти робиш для королівства, якому вірно служиш, тебе не виправдовує і не робить симпатичнішим у моїх очах. Анітрохи. … Після трагічної смерті короля Візіміра там панує хаос. Реданією управляє банда аристократів-ідіотів, що звуться Регентською Радою. Та банда, моя Зулейко, не зробить для Реданії нічого. Перед обличчям загрози вона втече або почне по-собачому ластитися до обшитих перлами чижм нільфгардського імператора. Та банда зневажає Дійкстру, бо він шпигун, убивця, парвеню і хам» — ВЛ).

Феодальне ополчення має щонайменше дві характерні риси: по-перше, відсутність армій постійної дислокації (за винятком королівських хоругв, чия кількість у мирний час невелика); по-друге, проблеми з уніфікацією озброєння і командування. Васали монарха скликають за наказом останнього певну кількість воїнів — за свій кошт і на чітко визначений наперед строк.

Тактичною одиницею тут зазвичай був «спис»: основою — сам рицар і приведені ним зброєносці та піхотинці. Кількість воїнів у «списі» і якість їхнього озброєння цілком залежало від економічної сили васала. «Списи» збираються у «хоругви» (оскільки знамено, хоругва стає природною ознакою місцеперебування командира), а ці останні — у військо як таке. Оскільки ж життя феодала — це перш за все його привілеї, то у веденні військових дій завжди виникали проблеми з управлінням (і навіть не суто технічним, а, так би мовити, символічним — щодо єдиноначальності й вертикалі влади; сеньйоріально-васальні взаємини не вибудовувалися у складні системи вертикального підпорядкування: вони діяли виключно у схемах «однієї сходинки», будь-який наказ повинен пройти кілька рівнів узгодження, поки дійде до низів війська).

Королівські загони постійної дислокації, судячи з текстів романів, тут також присутні (прикладом може виступати Бура Хоругва — із десятниками, сержантами і подальшою системою єдиного керування), але все ще не є основою армії.

Армія часів Середньовіччя — це перш за все рицарська важка кіннота. Саме вона — головна ударна сила «списів» і хоругвів. Саме з неї рекрутується середній та вищий командний склад армії на війні. І саме це стає важливою проблемою для побудови прозорих принципів командування, віддавання наказів і — що важливіше — їхнього виконання («Вибачте вже завзятість цих юнаків. … Вони усюди бачать нільфгардських шпигунів. З кожної розвідки, куди ми їх посилаємо, привозять кількох таких, що видалися їм підозрілими. — ХВ).

Численна кількість важкої кавалерії — через зрозумілі причини доволі невелика, співвідношення до боєздатних піхотних частин становить трохи більше 1/5—1/7 («Королівства Едірн і Лирія зуміли разом мобілізувати три тисячи кінноти й десять тисяч пішого жолдацтва. … П’ять чи шість тисяч, — причому не більше ніж тисяча двісті рицарів — прийняли битву на полях під Альдерсбергом» — ЧП), до того ж важка кавалерія є головною ударною силою при веденні військових дій. Також важка кавалерія — це специфічна порода коней, це необхідність характерного обладунку і зброї, це, нарешті, поява кодексу, орієнтованого, так би мовити, на «своїх», «таких само, як і я» — незалежно від того, наскільки сильно мої персональні дії можуть співпадати чи суперечити загальним наказам; це, нарешті, система персональних клятв — і героїчних вчинків, а не мозолястої військової батальної праці.

Військо цього типу не обходиться без іще одного різновиду кавалерії — легкої, яка вирізняється специфічною зоною застосування і не менш характерним складом. Ця частина армії — найбільш мобільна, складає її такий собі «середній прошарок» феодального світу (дрібна шляхта та служивий люд, ті, хто чи найбільше зацікавлені у соціальній мобільності, — а тому, в умовах армійських соціальних ліфтів, саме легка кіннота досить швидко стає збіговиськом чи не найбільших відчайдухів — за прикладом, скажімо, «лісовичків» у Речі Посполитій часів Московських воєн). Причому у військовій науці, що існує на Півночі щонайменше кілька століть, відомі ці, відносно нові, завдання, що їх може виконувати легка кавалерія (згадаємо хоча б характерну назву однієї з книжок, яку читає писарчук Ярре у бібліотеці храму Мелітеле, «Переваги реданських елеарів» пера Бронібора).

В умовах війни завдання легкої кавалерії поділяються на «тилові» (фуражування, охорона таборів та обозів, розвідка) та «фронтові» — глибокі рейди по тилах супротивника, диверсійна робота тощо.

Нарешті, становий хребет і «робоча конячка» феодального війська — піхота. Соціальний склад її — селянство й бідні верстви міського населення. Основа — міліція, нерегулярне ополчення, що часто формується окремими цехами чи вільними містами (нагадаємо, наприклад, такі підрозділи з «Крові ельфів», як «міщани з алебардами й арбалетники з цехів»). Частково з цих само соціальних верств набирається і табірна обслуга (а кількість такого люду щонайменше співставна із загонами міліції).

Водночас, це й більш професійна важка піхота, яка ще не «робить поля», але — за певних умов — може виступати серйозною силою для протистояння навіть кінноті («Піхотинці, які оборонялися з-за кам’яних стінок, тинів і поставлених у барикади возів, відбили вже три атаки кінноти, що перла греблею. Ширина греблі не дозволяла кінним набрати фронтального розгону, а піхоті уможливила сконцентрувати оборону. У результаті хвиля кінноти раз у раз розбивалася об барикади, з яких заядлі, хай і у відчаї, кнехти вражали ряди вершників дощем стріл з луків і арбалетів» — ХВ). Більше того, співвідношення «важка піхота — міліція» є другою базовою величиною (після кількості важкої кавалерії) при оцінці військової сили окремої країни («Трон Маллеори й так мій, бо в Кайнгорні я маю триста панцирних і півтори тисячі пішого люду проти їхньої тисячі засраних щитоносців» — ММ).

Звертає на себе увагу відсутність спеціалізованих загонів лучників або арбалетників (і взагалі — ситуація, коли арбалет в армії витісняє лук; здається, це могло б говорити про формування початків протидії важкій кінноті). Проте, можливо, це пояснюється проживанням поряд із ельфами, що, як це заведено в такого штибу світах, як лучники є силою більш серйозною, ніж подібні війська людей.

Поки що піхота не є головною силою на полі бою, але, здається, ми дивимося на події, завдяки яким у протистоянні кавалерії і піхоти намічаються кардинальні зміни (але про це читачеві доведеться у подробицях дізнаватися з подій наступного тому циклу).

Загальна тактика ведення бойових дій у Королівствах Півночі — цілком звична для Середньовіччя. Це глибокий стрій у піхоти, щонайменше один раз в історії зіткнення Півночі із Півднем — підтримка «магічної артилерії» (історія Гори Содден); це таранні удари важкої кінноти (а відповідно — це пошуки поля битви, яке давало б можливість для маневру кіннотою).

Через неоднорідність армій окремі васальні дружини підпорядковано виключно своєму сюзерену — а це унеможливлює складні маневри великими загонами війська; логістика на полі бою знижена до мінімуму.

(Логістика — взагалі ахіллесова п’ятка Півночі: з одного боку, тут намагаються якось централізувати зусилля з насичення війська необхідними матеріалами («Війна буде. … Замки й фортеці, подейкують, мають накази, аби запасати припаси на випадок облоги. … Економ питав, чи може храм дати сирів і інші реі. У замкові запаси. І вимагав гусячі пера. Потрібно багато гусячих пер, сказав. Для стріл» — КЕ), з іншого — місцеві барони раз у раз намагаються тягнути ковдру на себе; хоча це проблема й Півдня також — із тією, мабуть, різницею, що Нільфгард має можливість концентровано й централізовано реагувати на такі події, на відміну від конгломерату політичних сил та кінцевих цілей для Королівств Півночі.)

З такої пізньофеодальної системи військового мистецтва для Півночі є два винятки. По-перше, це острови Скелліге. Тут, здається, зразком виступали вікінги: великі родини чи навіть клани, військова доблесть вождів, майже цілковита відсутність луків та арбалетів, сокира, меч та спис як головна зброя, берсерки, драккари та глибокі морські рейди із десантуванням у прибережні райони із тероризуванням приморських міст та поселень. Військовий — він же політичний — лідер-вождь як «перший серед рівних», відсутність аристократії — але саме тому можливість координованих зусиль досить великих загонів. По-друге, це загони кондотьєрів, що зароджуються у Ковірі — і скоро візьмуть участь у бойових діях. Професійні найманці, як відомо нам з нашої історії, створюють кістяк нової армії, що принципово відмінна, наприклад, від рицарської своїм широким застосуванням піхоти й арбалетників та принципово новим рівнем управлінських можливостей (у найманців відсутня проблема багатоступеневого підпорядкування командирам; принцип єдиної влади командира загону тут — необхідний елемент самого виживання кондотьєра).

Це — сила Півночі.

Імперія Нільфгард. Нам уже доводилося у статті до попереднього тому говорити про те, що Нільфгард є країною набагато краще пристосованою до технічного й соціального прогресу, ніж Північ (щонайменше, такою країною, яка безумовно у своєму розвитку дає фору усім Країнам Півночі, включаючи, наприклад, Ковір).

Подібна ситуація тут і зі станом військової справи.

Перш за все, в армії Нільфгарду дружини рицарів становлять досить незначну за своїм впливом на ситуацію силу. Військо тут формується не за сеньйоріально-васальним принципом, а за принципом регіонально-територіальним.

Що дає подібного роду зміна?

Перш за все, це дає загальну для всієї армії точку відліку: в такому війську можливий принцип спільних правил при формуванні військових підрозділів, ослаблено залежність їх від відносин у системі «васал—сеньйор». У свою чергу, це дозволяє вибудувати жорстку вертикаль військового командування (щонайменше на рівні окремих армій, бо на чолі їх цілком можуть опинитися представники родової аристократії — «Ти не назвала прізвища керівників тих двох груп армій. — Група «Схід», Ардаль ап Даги, — легенько усміхнулася Кантарелла. — Група «Верден» — Йоахім де Ветт. — Цікаво, — сказала Ассіре. — Двоє князів, ображені викресленням їхніх дочок зі шлюбних планів Емгира. Наш імператор або надто наївний, або надто спритний» — ВЛ). А це запроваджує один важливий принцип, дякуючи якому будь-яка армія перетворюється на силу, набагато небезпечнішу для супротивника: військова ієрархія стає куди важливішою за походження офіцера (а це — можливості для так званих «соціальних ліфтів» — того, що дозволяє людині поліпшувати своє суспільне становище; це — усвідомлення важливості дисципліни, бо дисциплінований солдат таки носить, за старим військовим прислів’ям, маршальський жезл у ранці; нарешті, це можливість зовсім нових соціальних ролей, які присвоюють військові).

Нарешті, це єдина уніформа, що вирізняється виключно нашивками емблем окремих підрозділів (недарма нільфгардців по всіх Північних Королівствах звуть Чорними — вони й на полі бою, і за столом переговорів сприймаються як недиференційована загальна маса, функція, а не людина; недарма у снах Цірі Кагір Мавр Диффрин еп Келлах раз у раз з’являється як страшна Людина без Обличчя).

Наче цього замало, виявляється, що офіцерські кадри у війську куються не на полі бою, а у спеціалізованих військових закладах. Офіцерський склад імперської армії поповнюється за рахунок, перш за все кадетів — майбутніх командирів підрозділів, яких більш-менш професійно вчать воювати. Військова справа тут взагалі дедалі більше переміщається з царини мистецтва у царину науки, мозольної і кропіткої роботи не лише на полі бою, а й підготовки, тилу та муштри.

Утім, схоже, що це певний кістяк армії; але в ній досить багато тих, хто звик воювати методами минулої епохи. Все ще є баронське ополчення і баронські дружини (але використовуються вони, скоріше, як допоміжні, а не основні війська); все ще є проблеми із забезпеченням субординації і взаємодії між різними гілками військової адміністрації (наприклад, знайома вже читачеві історія зіткнення між Однооким Фулько та командирами нільфгардських спецзагонів, які не гребують контактами зі справжніми розбійниками).

Нарешті, в армії Нільфгарду досі є проблеми у звичному веденні бою: незважаючи на усі модерні нововведення часів імператора Емгира, основні бойові дії ведуться звичними методами: шеренгове шикування піхоти — у глибокий ряд, що може протидіяти ворогу; пікінери та щитоносці, загони важкої піхоти («ветерани з Вуковаро», наприклад); удари броньованої кінноти (взагалі — вершники, навіть «летючі загони» — у важкому обладунку, орієнтовані на ламання піших порядків супротивника); флангові маневри та необхідність «закопуватися у землю».

Цілком звичний малюнок бою — той, що відомий читачеві з тому «Хрещення вогнем»: бій при Червоній Бендюзі (оскільки — незапланований, сходу, а тому — такий, що автоматично зумовлює перехід до звичних реакцій, без якихось модних нововведень). («На бендюзі кипіла битва. Нільфгардці оточили й відрізали від мосту піхоту, яка не втекла; та боронилася затято з-за барикад, збудованих з кедрових і соснових плах. … Зімкнутий клин одсічі вибив нільфгардців з мосту, але тепер, біля переправи, ринули на нього флангові контрудари» — ХВ.)

З усієї тої середньовічно-ренесансної розкоші виокремлюється — як елемент для неї незвичний, а саме тому напрочуд важливий — тільки чітка координація дій між родами військ і підрозділами при штабному плануванні майбутніх сутичок. Виток перемог Нільфгарду — це знання кожним солдатом свого місця і зобов’язань, гнучка система управління і чітка й жорстка вертикаль проходження наказів.

Це — чудова логістика, де машини для облоги можуть тягнути до фортеці, яку треба взяти, за багато миль; і це залишається вигіднішим, аніж збирати їх на місці.

Це нові, небачені тактики — аж до тактики випаленої землі, чого, в принципі, майже не бувало у середньовічних війнах.

Це — армія майбутнього, і протистояти їй майже неможливо.

Наостанок розмови про армії людей звернімо увагу на абсолютну відсутність у них чародіїв. Масоване використання їх у Першій Північній війні, що закінчилося жахливою битвою при Горі Содден, поставило крапку не лише у намаганнях користуватися магією королями Півночі (де, все-таки, соціальний престиж магії виявився достатньо великим, аби ті самі вирішували власну долю), але й у Нільфгарді, де доля магів, за яскравим виразом Трісс Мерігольд, «як слуги й дівки на посилках; … із зігнутими спинами, готові до послуг на перший жест імператорського пальця». Маги, здається, навіть не намагаються розробляти закляття чи артефактну зброю масового ураження (а їх — навіть спираючись на романи циклу — могло б бути достатньо: аж до використання джинів та викликання кровожерних демонів). Магія і військо співіснують у різних площинах. Єдиний виняток — практика нільфгардської розвідки використовувати певні категорії магів для дізнання або для операцій прикриття («Я чуйна, високий трибунале. Але головним чином на послугах у імперської розвідки. Я маю чисту пе-пе-ес, чи то псі першого типу, без можливості пе-ка. Конкретніше можу пояснити так: чую чужі думки, розмовляю на відстані із чародієм, ельфом або іншою чуйною. І переказую думкою накази. Значить, змушую когось, аби зробив він те, що я забажаю. Можу також робити пре-ког, але тільки якщо мене присплять … — Прошу давати відповіді конкретні й короткі. Коли суд забажає ширших показань, то сам про них попросить. Суду відомий факт співпраці свідка із секретними службами Імперії. — ВЛ).

Нелюдські раси.

Ельфи. Ми знаємо про війни ельфів і людей — у недавній перспективі, у межах двох останніх століть. Тож певні навички військового мистецтва повинні бути й у ельфів.

Утім, характерні демографічні проблеми не дозволяють говорити про розвиток військового мистецтва серед ельфів у вигляді, звичайному для людства — великих армій («Ельфи довговічні, але тільки їхня молодь плідна, тільки молодь може мати потомство. … Елірена підняла молодь, вони схопилися за зброю і пішли за нею у останній відчайдушний бій. І їх вибили. Безжально вибили» — КЕ). Ельфи як воїни характеризуються щонайменше такими рисами.

По-перше, намаганням вести військові дії таким чином, щоб максимально зменшити втрати у живій силі (а це диверсійна робота, удари по тилах, намагання не вступати у пряме військове зіткнення, маскування тощо). Ельфи ведуть герілью, партизанську війну.

По-друге, вони, здається, все ще живуть у просторі кланових взаємин — не зважаючи на існування формального королівства у Дол Блатанна. А це означає високий ступінь довіри до окремих військових лідерів (якими, до речі, можуть виявитися як представник ельфійської аристократії — як у випадку довоєнних пригод Ґеральта у Дол Блатанна, так і «польовий командир», якому допомагає фортуна — як, наприклад, Файольтіарна, із яким читач уже знайомий — і з яким йому ще доведеться зустрітися на сторінках наступних романів).

По-третє, у цих обставинах головною зброєю ельфів традиційно стає лук: зброя дистанційна, специфічної для ельфів форми («Ельфійські луки були коротшими, легшими й зручнішими, а дякуючи пошаровому композиту дерева й звірячих жил — також і значно швидшими за тисові. … Найкращі зразки такої зброї, гнуті вчетверо, мали серед ельфів назву zefhar, бо саме такий рунічний знак створювали вигнуті плечі й гриф луку». — ХВ). «Біла зброя», ельфійські мечі, в них є також, але тактика ельфів має на увазі тактику «бий — біжи», у якій холодній зброї відведено лише допоміжну функцію.

Ґноми. Як відомо з розповідей Ярпена Зігріна, до приходу людей ґноми навіть вели війни з ельфами, але та історія виявилася — для тут і зараз — далеким і майже неймовірним минулим.

Взагалі-то, ґноми — інтегровані у людське суспільство (єдиний ґномський анклав — це Магакам, але живуть гноми й далеко за його межами). Зайнявши у людському соціумі нішу ремісників, купецтва й банкірів, вони продовжують сприйматися як суворі й добрі вояки. Втім, щодо них ми можемо зафіксувати кілька характерних рис, якщо йдеться про військове мистецтво ґномів.

По-перше, враховуючи специфічні фізіологічні параметри (найперше зріст), змішаних загонів із людей і ґномів майже не існує (хоча ґноми цілком можуть бути командирами загонів з людей — як, наприклад, Денніс Крамер, капітан стражі князя Гереварда); ґномські загони — окремі бойові одиниці, а оскільки ґноми — розпорошені поміж людських поселень, то й розміри цих загонів дозволяють їм виконувати місії, скоріше, спеціальні (як-то захист обозів чи разові бойові акції).

По-друге, все, що нам відомо про військові вміння ґномів, робить їх чи не повною протилежністю ельфам. Вони — важкі броньовані загони з короткою ручною холодною зброєю (сокири, клевці тощо). Їхнє завдання — прорив піхотних рядів противника, сильні удари на коротких дистанціях.

Інші раси активної участі у Північних Війнах не беруть, тому знаємо ми про них небагато (дріади як специфічний субститут ельфів: лук як зброя, диверсійна робота на своєму боці кордону, чудове маскування; половинчики — про військовий хист невідомо нічого, окрім уміння швидко бігати й точно кидати «сільськогосподарське знаряддя).

Війна як соціальна машина. «Війна — це нещастя у збільшеному масштабі», — казав Ієремія Бентам, і це висловлювання, мабуть, найкращим чином характеризує будь-які соціальні наслідки війни.

Але нещастя у війнах — різного масштабу і штибу.

Перш за все, будь-які війни — причина того, що величезні маси людей знімаються з місця і мандрують від спалених домівок у широкій світ. Проблема біженців — проблема будь-якої війни, але в умовах доіндустріального суспільства вона перетворюється на катастрофу державного масштабу.

Головне пояснення цьому — люди традиційного суспільства куди більше залежать від загальних соціальних ритуалів (не тільки на рівні родини, а й на рівні спільноти, в якій вони живуть). Й у будні, й у свята вони потребують відчуття ліктя, людина Середньовіччя — корпоративна, а найбільше (крім страти) покарання тут — вигнання (у формі, наприклад, баніції, яка виявляється надзвичайно важкою навіть для інтелектуала-космополіта Висоготи, як про те вже знають читачі).

Це не означає, що у традиційному суспільстві немає тих, чия, так би мовити, доля — дорога. Навпаки, є багато професій, від купецтва до мандрівних ремісників чи жерців, для яких життя у дорозі залишається природним станом існування. Але все це — групи специфічні. Війна ж викидає на дорогу простих селян і міщан. Тих, хто не мислить себе без землі, земляків і сусідів.

«За штабелем сиділи дві жінки. Одна годувала груддю немовля, побачивши їх, відвернулася скромно. Трохи далі молода дівчина із рукою, перев’язаною не дуже чистими ганчірками, бавилася на піску із двома дітьми. … — На баб і те двійко малоліток — пояснив Золтан упівголоса, — натрапили ми вже тут, в Анґрені. Загубилися вони, тікаючи, самі були, настрахані й голодні, ну то й пригорнули ми їх, опікуємося ними. Якось так вийшло. — Якось так вийшло, — повторив Ґеральт, легенько посміхаючись. — Ти невиправний альтруїст, Золтане Хіваю» — ХВ.

Тут треба мати на увазі ще один момент: традиційне суспільство завжди суспільство бідне. Бідне — перш за все — на речі, їх у хаті пересічного селянина (ба, навіть і міщанина) не дуже багато. Вони, люди тих епох, куди більше за нас пристосовані до проблеми швидкої евакуації: загроза пожеж і війни привчили їх до того. Тому біженець — майже завжди несе із собою увесь свій скарб. («Дорогоцінне каміння має і ще одну чималу перевагу. Капшучок діамантів на кілька унцій, що поміщається у кишені, відповідає вартості якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає чималий мішок. Із капшуком у кишені тікається значно швидше, аніж із мішком на плечі». — КЕ.)

І саме тому він — легка здобич для мародерів і загонів ворога. («Те, що вони побачили, їх не вразило. Вже зустрічали таке. Перекинуті й випатрані вози, трупи коней, порозкидані клунки, в’юки та кошики. І застигле у дивних позах щось, що ще недавно було людьми. … Під фургоном лежала товста жінка із неприродно вигнутою шиєю. Комір кабата вкривали розмиті дощем патьоки засохлої крові з роздертої вушної раковини, з якої видерли сережку» — ХВ.)

Ті, хто не втікає, залишаються на окупованій території, приймають владу нового володаря. Тут є досить характерний момент: що нижче становище людини, то менше вона реагує на зміни політичної влади у країні. Патріотизм для низів — у кращому разі — це любов до малої батьківщини, а до спротиву тебе можуть підштовхнути лише образи, нанесені персонально тобі чи твоїм близьким і родичам. Усі інші представники низів суспільства до зміни влади ставляться досить індиферентно («Кому данину сплачую? А тому, хто волає, звідки ж мені знати, при кому нині влада? Останнім часом, оточки, в нільфгардській мові волають. Начеб ми зара’ имперна провенція, чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, відразу видко». — ВЛ).

Але якщо ти стоїш достатньо високо у системі соціальної ієрархії, на твої вчинки починають впливати не тільки суто внутрішні, психологічні обставини, а й важливі прояви, так би мовити, ідеологій (клятви вірності, поняття честі, необхідність зберегти певну кількість влади, біль від втрачених можливостей). Це — вдячне середовище для рекрутування у партизани й рух спротиву. Звернімо увагу, що на сторінках саги за цим спротивом воїнів Півночі стоять, здебільшого, шляхта та представники попередньої влади (маршал Віссігерд, королева Мева, герцог Віндгальм з Аттре). Притому вся ціна питання — це відсутність, з точки зору соціального істеблішменту, легітимної передачі влади від скинутого монарха новим власникам землі. І тут, наприклад, уже чутка про мар’яж із спадкоємицею трону Цінтри — найбільш «гарячої» території, окупованої нільфгардцями, — призводить до масового дезертирства з лав повсталих («Ті солдати сердечно оплакали Ціріллу, коли дійшла до них звістка про її смерть. А потім вибухнула нова звістка. Виявилося, що онука Каланте жива. Що вона у Нільфгарді й тішиться ласкою імператора Емгира. Тоді дійшло до масових дезертирств. … Люди… бажали битися за визволення країни, хотіли вибити з Цінтри загарбників, привести до того, аби нащадок Каланте отримав трон. А що виявилося? Кров Каланте повертається на трон Цінтри у хвалі й славі» — ХВ).

У свою чергу, якщо на землях спірних та у випадках прямої протидії нільфгардці поводяться як варвари («Венґерберг упав через тиждень. Здивуєшся, але там цехи вміло й до кінця боронили башти й визначені відтинки муру. Тож вирізано там усю залогу й люд міста, десь біля шести тисяч людей». — ЧП), то там, де їм скоряються, вони дають приклад формального людинолюбства («Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде» — ЧП). Але у разі повстаннь та ребелії на землях, що їх імперія вважає остаточно окупованими, відповідь її миттєва й жорстока («Віндгальм з Аттре… Накажи відрубати йому голову. Ні… Не рубати. Стратити іншим чином. Показово, довго й жорстоко. І публічно, зрозуміло. Необхідний приклад для страху. Щось таке, що залякає інших». — КЕ).

Війна на Півночі розгортається під гаслом «підкорися — або помри».

Окремою соціальною спільнотою, яка, може, присутня у циклі про відьмака без подробиць, але з характерними — упізнаваними для нас — обертонами, є військовополонені. Тут треба звернути увагу на такий момент: як таких, військовополонених епоха Середньовіччя не знає. Тут, у «реальному» Середньовіччі, є полонені цілої низки категорій, до кожної з яких — своє специфічне ставлення. Ворога можуть просто вбити, якщо через якісь причини контроль над ним неможливий або утруднений. Звичайних солдат тут можуть просто відпустити — попередньо відрубавши великі пальці, аби мати гарантію, що більше ця людина не вийде на поле битви. Полонених рицарів утримують заради викупу — у різних умовах, але завжди як в’язнів із більшими чи меншими можливостями самостійного пересування. Але, здається, ніколи полонені не застосовувалися у середньовічному світі як трудова сила.

(Єдиним винятком є процес перетворення їх на рабів — по суті, виведення зі статусу людини; але таке траплялося, скоріше, у попередні епохи.)

А от у світі відьмака не все так просто.

З одного боку, тут є свого роду військові концтабори — але для ворога, так би мовити, внутрішнього: для диверсантів, розвідників, саботажників, інколи — дисидентів. Такий — жахливий Дракенборг у Реданії («Приречених збирали у камері по кільканадцять, а щоранку вішали двох, трьох, інколи — чотирьох. Інші чекали своєї черги. Довго. Інколи тиждень. Тих, хто чекав, у таборі звали Веселиками. Бо атмосфера у камері смертників завжди була веселою» — ХВ).

З іншого — у Нільфгарді та залежних від нього територіях полонені, що потрапили у таке становище під час військових операцій, опиняються не у концентраційних, а в трудових таборах («Раніше не було під самим містом каменоломні, у якій обдерті, брудні, худі й скривавлені люди лупали каміння на плити та щебінь, шмагані батогами одягнених у чорне наглядачів. … Ті, що лупають камінь — то військові бранці. З Лирії, Едірну, останнім часом з Соддену, Брюґґе, Анґрену. І з Темерії. Тут, у Рідбруні, трудяться чотири сотні бранців. Добрих п’ять сотень працюють у копальнях, шахтах та кар’єрах навколо Бельгавену, а понад тисячу будує мости й вирівнює шляхи на перевалі Теодуль» — ВЛ).

І це — помітна модернізація світу відьмака, а тому досить серйозний момент щодо неспівпадіння його світоглядних характеристик зі звичними для нас.

Утім, у Північних Війнах є ще один момент, досить незвичний для традиційно середньовічного світу, але цілком зрозумілий для нашої цивілізації. Тут, у світі відьмака, однією з базових проблем соціальних змін під час війни стають питання міжрасових взаємин, проблеми сегрегації та ксенофобії. Бо Нільфгард грає на не подоланих за століття сумісного існування протиріччях між людьми й нелюдськими расами. Виявляється, що немає ніякої різниці, проводити сегрегацію за кольором шкіри — чи за ступенем гостроти вух. Людина не любить тих, хто на неї не схожий. Не любить Чужих. І ті чужі відплачують людині тією ж самою монетою («Я б охоче пришила тебе зблизька, дивлячись в очі. Але ти так страшенно смердиш, людино. Я застрелю тебе з лука. … Влучу, куди схочу. Але можеш бути певен, що не загинеш від першої стріли. І від другої. Намагатимуся, аби ти відчував, що помираєш» — КС).

Найтрагічнішою нотою в усьому циклі є саме доля ельфів-партизанів. Якщо для «невибагливих» існує хоча б крихка можливість, шанс на мирне життя — нехай у межах опереткового королівства Дол Блатанна, — то для бійців передових загонів армії Емгира немає навіть тіні такого шансу. Від них відвернулися свої, ельфи; їх, наче звірів, переслідують вороги; а прийде час — і союзники-імперці здадуть їх, як розмінну монету на торгах із Північчю. Війна перетворює інші гомінідні раси на «нелюдів» («Нам не можна їм допомагати й підтримувати. Це була умова Фольтеста й Генсельта. Темерія і Кедвен будуть терпіти нашу владу над Дол Блатанна, але тільки доти, доки ми офіційно засуджуємо битви білок і розмежовуємо себе й їх» — ЧП).

Але на нелюдів війна перетворює не тільки тих, хто відрізняється від людей формою вух чи часткою Старшої Крові. І не обов’язково це перетворення є, так би мовити, примусовою дегуманізацією («ми» перестаємо сприймати «їх» рівними для нас, чужих, тих, які людьми не є — і у яких шансів людьми стати немає).

Війна сама створює своїх «нелюдів» з тих, хто — формально — все ще належить до людського роду. Бо війна дегуманізує і людину.

Мародер, дезертир, розбійник, садист — кількість суто людських ролей, які щедро роздає війна людям, виходить за всі межі. В якийсь момент на землях, огорнутих війною, починається не просто війна всіх проти всіх — на тих територіях не залишається місця людині й людяності. («Перший із семи повішеників мав на грудях табличку із написом «Зрадник народу». Другий висів як «Колаборант», третій як «Ельфійський донощик», четвертий як «Дезертир». П’ятою була жінка у подертій і скривавленій сорочці, означена як «Ельфійська курва». Двоє повішеників табличок не мали, з чого можна було зробити висновок, що висіли вони випадково». — ХВ).

З якогось моменту це — земля смерті, й виживають тут, здається, тільки ті, хто ту смерть несе іншим. Раз у раз герої саги про відьмака зустрічаються з такими: по суті, увесь шлях Ґеральта, починаючи від «Хрещення вогнем», — це опис процесу випалювання людяності з сердець, огорнутих війною («Була картина із «журавлем», що чорною рискою стирчав серед руїн спаленого села. На «журавлі» висів голий труп. Головою вниз. Кров з розрубаного паху й черева стікала йому на груди й обличчя, бурульками звисала з волосся. На спині трупа було видно руну Ард. Витяту ножем» — ХВ).

Але й у тих, здавалося б, пустинях і попелищах, раз у раз зустрічаються люди — й нелюди, — яким важливо зберегти у собі жар людяності. Зустрічаються ті, хто дотепер не може відмовитися від простих людських слабкостей («Моєю величезною слабкістю, — пояснив Золтан, — є непогамована доброта. Я просто мушу чинити добро. Втім, я розсудливий ґном і розумію, що усім дати того добра я не зможу. Якби намагався я бути добрим до усіх, для всього світу й для всіх істот, що в ньому мешкають, була б то крапелька питної води у солоному морі, іншими ж словами: марні зусилля. Тож я вирішив чинити добро конкретне, таке, що не піде на марне». — ХВ).

Бо після війни завжди приходить мир. Бо, як казав Аристотель, метою війни є мир.

Імбелк — чи Пророщення, Ламмас — чи Визрівання, Беллетейн — Розквіт та Саовін — Завмирання. Є також позначені на колі два Сонцестояння чи Переломи — зимове, що зветься Мідінваерне, а також Мідаете, посеред літа. Є також дві Еквінокції, чи Рівноніччя — Бірке, весняне, й Велен, осіннє… — свята ельфійського календаря збігаються зі святами кельтського аграрного календаря і мають характерні саме для кельтів відповідники періодів, пов’язаних із рільництвом.

цикл річної праці рільника — від початку, від засікання у січні дерев — назва «січень», згідно з сучасним поясненням, пов’язана з кінцем рільничого циклу: у цьому місяці починалася вирубка («засікання») лісу в системах підсічно-вогневого землеробства; результатом такої вирубки мало бути очищення землі для ведення рільничих робіт.

…дрімлюг, отих таємничих птахів, які, відповідно до народних вірувань… — навколо дрімлюг (як птахів нічного способу життя) є напрочуд багато досить моторошних вірувань. Уже їхня латинська назва — Caprimulgus — походить від стародавнього повір’я, що дрімлюги смокчуть вим’я кіз, чим викликають у них сліпоту. Вважали їх душами дітей, що померли без хрещення, а почути дрімлюгу вночі було поганою прикметою. Коли ж птах сідав на дах будинку, це означало скору хворобу або й смерть когось із людей, які у тому будинку жили.

…тоді заскавчала жахлива банші… — в ірландських віруваннях (назва «банші» походить від ірландського bean sidhe, «жінка із ші», таких собі ельфів місцевого фольклору) пимара, яка пророчить криком смерть людині, яка той крик чує; спершу вважалося, що крики банші віщують наглу смерть лише кільком ірландським родинам, але пізніше повір’я поширилося на будь-яку людину, що почує той крик.

…обіцянку Тедд Дейред, кінця світу, якому передуватиме битва Раг-нар-Роог… — вірування острів’ян з архіпелагу Скелігге спираються на міфи, в чомусь схожі на скандинавські. У скандинавській міфології «Рагнарьок» — то битва наприкінці світу, де світлі боги — аси й вани — битимуться із силами темряви (виживуть лише кілька богів молодшого покоління).

…дзьоб потворного Нагльфара з Морхьоґґу, драккару, що везе армію примар і демонів Хаосу, із бортами, що збудовані з нігтів мерців… — у скандинавській міфології: перед кінцем світу повинен припливти зроблений з нігтів мерців корабель Нагльфар із темними альвами на борту; саме тому, наприклад, у скандинавських мерців довгий час обстригали нігті — щоб не давати ворогам людства будівельного матеріалу.

…горностаєвий хрест на червоному щиті… — горностаєвим у геральдиці зветься один із двох традиційних різновидів зображення хутра; окремий елемент позначення «хутра» — так званий «хвостик» — виглядає як трефова масть, чия нижня доля подовжена й розділяється, розширюючись, на три кінчики. У геральдиці горностай зазвичай служить символом чистоти й влади (частий девіз для горностая як геральдичної фігури — «Краще смерть, ніж ганьба»).

…я був засуджений на баніцію… — у середньовічному праві: баніція (від лат. bannire — «прирікати на вигнання») — покарання, що полягало у вигнанні з земель чи країни, що оголосила її персоні; вирок позбавляв людину (частіше за все — шляхтича) гідності й честі; тому й убивство особи, засудженої до баніції, не засуджувалося.

Бруно Беттельгейм. «The Uses of Enchantment: The Meaning and Importance of Fairy Tales»… — класична робота американського психолога Б. Беттельгейма «Користь від чародійства: Сенс і значення казок», у якій відомі народні казки розглянуті з точки зору класичного психоаналізу. У свій час книжка мала кілька нагород, а пізніше опинилася у центрі скандалу про плагіат.

…якщо навіть на комусь кондемнація висить… — кондемнація (від лат. condemnatio — «засудження») — можливість засудити звинуваченого заочно; відповідно, й вирок, який винесено щодо цього суб’єкта заочно.

…пахла смаженою цибулькою і заливайкою… — інша назва цієї польської, чеської та білоруської страви «жур», «журек» або «кісяліця»; молочний кислий суп, в основі якого житнє борошно, залите водою і заквашене протягом одного-двох днів (що й зветься «журом»); у суп додають ковбасу, копчене м’ясо, варене яйце.

…раніше, ніж рицарське пасування його підтвердили патентом… — в часи Пізнього Середньовіччя окрім ритуальної частини (обряд посвячення у рицарі, покладення меча на плече тощо) було введено надання особі, переведеній у рицарський стан, офіційного документу — патенту. Пізніше патент мав викуповувати собі, наприклад, офіцер у регулярній армії.

…ще до того, як придворний герольд вигадав йому герб… — герб був необхідною ознакою рицарського стану (як, наприклад, і остроги); герб створювали за чіткими геральдичними правилами, а фігури, що розміщувалися на ньому, «розповідали» про вчинки, якими рицар завдячував своєму званню.

…пальцем за штирборт показує… — штирбортом у мореплавстві звуть правий по ходу руху судна борт.

…вміння писати у тебе вбили різками у храмовій інфімі… — Інфімою (від лат. infima — «найнижчі») звалися перші курси (класи) у духовних семінаріях та академіях, на яких вивчалися початки граматики.

…шляхетним, наче баклан: рибу не ковтнув, бо мав на горлі кільце… — бакланів і справді використовували таким чином рибалки Угорщини (а також більш екзотичних країн — Китаю та Японії).

— Не ліпо, — повторив він, шкірячи зуби, — не ліпо лі тобі бяшеть, то скоч до підвалу по пиво… — Любисток при розмові з донькою бортника використовує частину знаменитої для кожного освіченого поляка фразу: найстаріше з відомих польських речент, які дійшли до нас. Ця фраза із так званої «Генріковської книги» — книги цистеріанського монастиря у Генрікові, у Шльонську, серед латинського тексту. У справжньому своєму, латинізованому, вигляді фраза має такий вигляд: «Day ut ia pobrusa, a ti poziwai» (зазвичай її перекладають як «Дай, я покручу (жорна), а ти відпочивай»). Оскільки в історії української літератури подібних аналогів, здається, немає, у перекладі було вирішено використати першу фразу з тексту також цілком знакового — «Слова про Ігорів похід».

…під час імператора Яна Кальвейта став венендальським бургграфом і жупником… — солеваріння та соледобування за часів Середньовіччя та на початку Нового часу вважалися стратегічно важливим ресурсом і жорстко контролювалися державою. (І до держави, у разі проблем, народ виставляв рахунок через перебої з сіллю — досить згадати славетний Соляний бунт у Московській державі.)

…чи не укрила ти на собі магічних сіглів, гексів чи амулетів… — перераховано набір елементів, так би мовити, «вченої магії». Серед них «сігіли» (від лат. sigillum — «печатка», а це, в свою чергу, від signum — «знак») — комбінація кількох символів або геометричних фігур, що начебто мали магічну силу, — таким знаком, наприклад, є пентаграма. У свою чергу «гекс» походить від англ. hex — «причаровування, чаклунство» (а те слово пов’язано з нім. die Hexe — «відьма»).

…я тутешній елдормен… — у англо-саксонському суспільстві: голова місцевих зборів членів общини, часто із судейськими функціями (походить від англ. alderman — «староста»).

…й славетну фірмову інскрипцію… — середньовічні клинки часто мали на собі не тільки клеймо зброяра, а й короткі висловлювання, що перегукувалися з актуальною культурою (як, наприклад, фраза «est, est, non, non», що відсилає до євангельського: «Хай буде слово ваше: Так, так; Ні, ні, — а що більше за це, те від лихого»).

…багатими гобеленами та пишними тапісеріями… — тапісерія — різновид настінних килимів.

— О, ти, Імперія нещасна! Близька погибель… — Бонгарт чудовим чином цитує рядок із відомої поеми Яна Кохановського «Відмова грецьким послам», знамениту в Речі Посполитій на початку ХVІІ століття. Сюжет цієї поеми інтерпретує один із сюжетів Троянської війни — візит Менелая й Одіссея до Трої з вимогою видати Єлену; після відмови Одіссей проголошує пророчі слова про падіння Трої через недалекозорість її мешканців.

…акт умови про індосамент зобов’язань… — індосамент (від лат. in — «на» і dorsum — «спина») — це передаточний напис на цінних паперах або векселях, що засвідчує перехід усіх зобов’язань по цьому документу до іншої персони.

…за чичероне відьмаку й поету служив родич бортника… — чичероне (від іт. Cicerone — Цицерон) звичайно звуть провідника, який супроводжує туристів і мандрівників під час огляду пам’яток культури.

Чи ви, пане відьмаче, колись чули про інститут коронного свідка… — інститут коронного свідка (англ. crown witness) досить важливий у західному судочинстві й означає особу, винну у злочині, але таку, що в обмін на пом’якшення покарання дає свідчення, за допомогою яких можна притягнути до відповідальності інших винних. (У польській новочасній історії — саме за часів написання роману — із інститутом коронного свідка пов’язано гучний кримінальний процес проти так званого «прушківського» злочинного угруповання — одного з найбільших і найзловісніших в історії польської злочинності, із яким пов’язують, наприклад, убивство шефа польської поліції генерала Папала і міністра спорту Дембського; саме встановлення інституту «коронного свідку» дало змогу наприкінці 1990-х років розгромити цю банду.)

…із одним моїм знайомцем. Тутешнім штайгером… — «штайгером» (від нім. der Steiger — «гірничій майстер») звуть того, хто завідує гірничими роботами, спеціаліста з підземних робіт.

Барбегазі — у французькому і швейцарському фольклорі: різновид гномів із величезними ногами, подібними до лиж, які мешкають вище рівня снігів (літом впадають у сплячку, а активне життя ведуть взимку).

…відразу потрапили до святого гаю Мюрквід… — назва лісу «Мюрквід» (від дав.-сканд. Myrkviðr, «темний ліс») трапляється у «Старшій Едді», збірці віршованих сказань скандинавів; ліс той, наприклад, згадується у зв’язку з Рагнарьоком — битвою богів.

Фламініка — скоріше за все, слово пов’язане із «фламінами» — жерцями у Давньому Римі, чиїм завданням було розпалювати вогонь на жертовнику бога; назву пов’язують із латинським словом «вогонь».

…лежав чималий ехінопс… — «ехінопс» походить від лат. echinops — «їжак»; їжаки ж у Середньовіччі вважалися істотами демонічними, небезпечними й злими (наприклад, їм приписувалося висмоктування молока у корів, що залишаються на ніч на пасовиську, а сам їжак вважався символом диявола).

…сигналізувало присутність листяносов та веспертилів… — міфологічне створіння «веспертил» (від лат. vesper — «вечір») належить у народній демонології до різновиду вампірів, які живляться життєвими силами людини.

…ви праві, мужній кавалере… — слово «кавалер» споріднене із фр. chevalier — «вершник»; первинне гніздо значень, із цим словом пов’язаних, — рицарський стан «кавалерів» (звідси, власне, і «кавалерія»).

…заприсягався, що вирве поетові серце… — історія про поїдання невірною дружиною серця її коханця, вбитого її чоловіком, належить до відомих сюжетів середньовічних романів та — особливо — пісень трубадурів. Наприклад, подібна історія пов’язується зі смертю одного з відомих середньовічних трубадурів Гільома де Кабестаня, саме таким чином, начебто, вбитого графом Раймундом Русільйонським; у подальшому цей сюжет використав у «Декамероні» Джованні Бокаччо.

…були — як воно говорилося при третогорському дворі — апанажем у коронній оправі… — апанажем (від фр. apanage — «наділ») звалися спадкові землі, що передавалися некоронованим членам монаршої родини.

…апанаж ковірський є законом мертвої руки… — така форма апанажа, коли земельний наділ передається спадкоємцям аж до повного зникнення лінії наслідування; після того землі повинні бути повернені монарху.

…васалів чи ар’єрвасалів… — ар’єрвасал — «васал мого васала», який — у межах звичної системи васалітету — не підпорядковується сеньйору вищого порядку безпосередньо.

…загартованих у боях — і розбоях — професіоналів, кондотьєрів… — за часів Пізнього Середньовіччя кондотьєрами (від іт. condotta — договір про найм на військову службу) звали командирів військових загонів, які не були безпосередніми васалами своїх господарів, але наймалися до них за гроші, за строковою угодою. (Навіть сучасне «солдат» походить від пов’язаного із практикою кондотьєрства поняттям soldo, чи то плати за надання військових послуг). Порівняно із рицарями кондотьєри були кроком уперед до професійної найманої армії.

…кинула якір у кам’яних щелепах аванпортів… — аванпортом зазвичай зветься зовнішня частина порту, захищена від морських хвиль молами чи хвилеломами.

У Лан Ексетері платили податок від фронтону дому… — реальна практика у низці князівств і держав Північної Європи у Середньовіччі та в Новий час (Нідерланди, князівства Німеччини тощо).

…а на голові — chapeau, що пасувала до плаща… — різновид чоловічого капелюха за часів Пізнього Середньовіччя; трохи нагадував турецьку феску.

…у вухах її відразу пролунав бойовий крик берсерків… — берсерками (від дав.-сканд. berserkr — «ведмежа шкіра») у скандинавів звали вояків, які перед битвою або під час неї впадали у бойовий шал; згідно з північним віруванням, залізо не могло завдати берсеркам шкоди, тому за необхідності їх забивали камінням.

Кенотаф — кенотафом (від дав.-грец. κενσς — «порожній» і ταφος — «могила») звали пам’ятний знак над порожньою могилою (коли за якихось причин не було можливості поховати тіло).

Гемдалль — то наш міфічний герой… — скандинавська міфологія знає бога Геймдалля, охоронця богів, що стоїть на сторожі у моста Біврьост (втіленням якого є веселка) на межі Асгарду, міста богів. Коли настане Рагнарьок, саме Геймдалль має протрубити у золотий ріг і призвати вояків на останній бій.

У наших міфах ім’я Камбі носить чародійський золотий когут… — у скандинавській міфології також є такий півень, ім’я якого Ґуллінкамбі, чи, дослівно, «Золотий Гребінець»; його функція, якщо орієнтуватися на «Старшу Едду», — давати сигнал про небезпеку, що загрожує Асгарду.

…статуя Модрони Фрейї… — Фрейя у скандинавській міфології — богиня родючості, плотського кохання, але й війни; походить вона з ванів; її тваринами вважаються кабан та кішка.

Зняти із шиї богині Брісінґамен… — намисто Брісінґамен є предметом-атрибутом Фрейї і в скандинавській міфології; згідно з легендами, воно було створене братами-гномами Брісінґами, звідки й походить його назва. Втрату Брісінґамену пов’язують із діями Локі, скандинавського бога-трікстера.

Була вона на дереві, висіла, розіп’ята на гілках гігантського ясеню… — у скандинавській міфології отримання містичного знання через повішення на світовому Ясені пов’язують із богом Одіном: верховним богом асів; саме він проколює себе списом і вішається на гілці Іґґдрассіля — а натомість отримує знання рун і можливість пророкувати.

По її напружених від болю руках проскочила білка… — згідно зі скандинавською міфологією, у гіллі Іґґдрассіля живе білка Рататоск, яка здійснює комунікацію між орлом, що живе у кроні Ясеня і змієм, що перебуває у його корінні.

З перевішеного через плече бандольєра вийняв… — бандольєрою (від ісп. bandolera — «перев’язь») зветься подовжена сумка з кишеньками по усій довжині, що носиться через плече; у Новий час використовувалася як патронташ (у грі «Відьмак» у бандольєрах Ґеральт носить відьмацькі декокти).

Світязанки тамой живуть… — найбільш відома світязанка, так би мовити, персоніфікована: водна німфа, русалка, яка живе у озері Світязь, героїня однойменної поеми Адама Міцкевича.