Відьомські двері

Вітер

Того вечора о п’ятій тридцять задзвонив телефон. Був грудень і вже стемніло, коли Томпсон узяв слухавку.

— Алло!

— Привіт! Гербе?

— Це ти, Алліне?

— Твоя дружина вдома?

— Звісно ж. А що таке?

— Чорт!

Герб Томпсон спокійно тримав слухавку в руці:

— Але що сталося? В тебе якийсь дивний голос!

— Я би хотів, щоб ти заїхав до мене сьогодні ввечері.

— В нас будуть гості.

— Я би хотів, щоб ти у мене переночував. Коли твоя дружина їде?

— Наступного тижня, — сказав Томпсон. — Вона їде в Огайо днів на дев’ять. Її мати хворіє. Тоді я до тебе й приїду.

— Було би добре, якби ти приїхав сьогодні.

— Я сам би цього хотів. Але гості і все таке — дружина мене вб’є.

— Добре було б, якби ти заїхав.

— Але в чому річ? Знову цей вітер?

— О, ні! Ні.

— То це вітер? — запитав Томпсон.

Голос у слухавці трохи затнувся.

— Так… Так, це вітер.

— Але ж сьогодні тихий вечір і майже безвітряно!

— Цього цілком достатньо. Він дмухає у вікна і ледь колише завіски. Але цього досить, аби нагадати мені про себе.

— Послухай, чому б тобі не приїхати і не переночувати тут, у нас? — сказав Герб Томпсон, оглядаючи освітлений хол.

— О, ні! Надто пізно для цього. Він може перехопити мене по дорозі. Відстань надто велика. Я не наважуся, але в будь-якому разі дякую. Як не як, тридцять миль… дякую!

— Прийми снодійне!

— Останню годину я простовбичив у дверях, Гербе. І бачу, як він зароджується на заході. Там хмари, і я зауважив, як одна з них буквально розірвалася. Напевно, починається шура-буря.

— То випий хорошу снодійну таблетку. Телефонуй мені, коли завгодно. Навіть геть пізно, якщо захочеш.

— Будь-коли? — перепитав голос у слухавці.

— Звісно!

— Я так і зроблю, але було би краще, якби ти приїхав. Я б не хотів завдавати тобі незручностей. Ти мій найкращий друг, і цього я б не хотів. Можливо, краще буде, якщо я зустрінусь з ним на самоті. Вибач, що потурбував тебе!

— Для чого ж тоді друзі? Я от що тобі скажу: сідай за стіл і щось пиши, — сказав Герб Томпсон, переминаючись у холі з ноги на ногу. — І тоді ти забудеш Гімалаї і Долину Вітрів, усі ці урагани й тайфуни. Напиши ще один розділ своїх майбутніх подорожніх нотаток.

— Спробую. Мабуть, я так і зроблю. Так, я справді міг би цим зайнятись. Дякую, що дозволив турбувати себе!

— До дідька твоє дякую! Клади слухавку, бо дружина кличе мене вечеряти.

Герб Томпсон поклав слухавку.

Він пройшов і сів за обідній стіл, дружина — навпроти нього.

— То був Аллін? — запитала вона. Він кивнув. — Аллін з його вічними вітрами, що дмуть згори й із гір, вітрами розпеченими та крижаними, — сказала вона, простягаючи йому тарілку з їжею.

— У війну він через ті вітри у Гімалаях зазнав чимало лиха, — сказав Герб Томпсон.

— Але ж ти не віриш тому, що він розповідав про Долину?

— Звучить дуже правдоподібно.

— Видиратися в гори, встрявати в халепи! Навіщо чоловіки дряпаються так високо в гори й самі себе лякають до смерті?

— Тоді йшов сніг, — сказав Герб Томпсон.

— Справді?

— І дощ, і град, і вітер — усе нараз у тій долині. Аллін розповідав мені про це десятки разів. Описує він усе це дуже добре. Він був доволі високо в горах. Хмари і все таке. І долина вирувала.

— В'юсь об заклад, що саме так і було! — сказала дружина.

— Там натомість одного наче товклася ціла купа вітрів нараз — вітрів з усього світу, — Герб відкусив шматок. — Принаймні, так розповідав Аллін.

— Йому не слід було туди пхатися і дивитися на все те, — сказала вона. — Ви самі щось спершу вишукуєте, а потім забиваєте голову всілякими дурницями. Нібито вітри гніваються за вторгнення і тоді переслідують вас.

— Не смійся, він мій найкращий друг, — різко обірвав її Герб Томпсон.

— Але це все такі дурниці!

— І попри все йому багато чого довелося пережити. І той шторм у Бомбеї, і через два місяці тайфун у Новій Гвінеї. А той випадок в Корнуоллі?

— Я не можу співчувати чоловікові, котрий постійно потрапляє то в шторми, то в урагани, і через це в нього виробляється манія переслідування.

І тоді знову задзвонив телефон.

— Не відповідай, — сказала вона.

— Може, це щось важливе.

— Це просто знову Аллін.

Вони сиділи й вечеряли, а телефон дзвенів дев’ять разів, і вони не відповідали. Нарешті дзвінки припинилися. Вони закінчили вечеряти. З прочиненого вікна на кухні від легкого вітерцю хитнулись фіранки.

Телефон задзвонив знову.

— Я не можу чути, як він дзеленькає, — сказав Герб і взяв слухавку. — О, привіт, Алліне!

— Гербе! Він тут! Він нагнав мене!

— Ти надто близько до слухавки. Трохи відійди.

— Я стояв у відчинених дверях і чекав на нього. І бачив, як він пронісся автострадою і гнув одне за одним всі дерева, аж поки не пригнув їх коло мого будинку і не спробував шугнути у двері — але я зачинив їх перед самим його носом!

Томпсон нічого не сказав. Він не міг придумати, що відповісти, бо дружина спостерігала за ним, стоячи у дверях холу.

— Як цікаво, — сказав він нарешті.

— Він узяв в облогу весь будинок, Гербе. Тепер я не можу звідси вибратись і нічого не можу вдіяти. Але я таки надурив його: дозволив йому думати, що він спіймав мене — і коли він підлетів, щоби підхопити мене, я зачинив двері, ще й замкнув їх. Я був готовий до цього — готувався впродовж багатьох тижнів.

— Невже, Алліне? Розкажи мені про це, друже.

Герб Томпсон весело промовив ці слова у слухавку, поки дружина продовжувала за ним спостерігати, а піт цівкою стікав з його шиї.

— Це почалося шість тижнів тому…

— Правда? Продовжуй!

— Я вже гадав, що обдурив його. Гадав, що він облишив свої переслідування та спроби підібратися до мене. Але він просто вичікував. Шість тижнів тому я почув, як вітер сміється і щось шепоче тут, у закутках мого будинку. Це все тривало якусь годину, не більше — не надто голосно, але й не тихо. Потім він забрався геть.

Томпсон кивнув у слухавку.

— Радий чути це, радий чути!

Дружина не зводила з нього очей.

— Але наступної ночі він повернувся. Грюкав віконницями, здіймав іскри з коминка. Він повертався п’ять ночей поспіль — з кожним разом все сильніший. Коли я відчиняв вхідні двері, він намагався виперти мене, але був недостатньо сильний для цього. Сьогодні ж він саме такий.

— Радий чути, що тобі краще, — сказав Томпсон.

— Мені зовсім не краще, що там з тобою? Твоя дружина слухає нас?

— Так.

— Тоді зрозуміло. Це все звучить так по-дурному.

— Зовсім ні. Продовжуй.

Дружина Томпсона повернулася в кухню. Він трохи розслабився. Сів на маленький стільчик поруч із телефоном.

— Продовжуй, Алліне, виговорись — тоді краще спатимеш.

— Він зараз навколо будинку — наче великий пиловсмоктувач, що тикається носом в усі його вигини. І гне дерева навкруги.

— Дивно, Алліне, але тут нема жодного вітру!

— Звісно ж, йому до тебе байдуже: йому потрібен я.

— Гадаю, що це лише одне з пояснень.

— Це вбивця, Гербе, — найбільший з усіх відомих в історії, котрий коли-небудь виходив на пошуки своєї жертви. Великий гончак, що винюхує мене, аби віднайти. Він пхає свій довгий холодний ніс в будинок, винюхуючи повітря, і коли знаходить мене у вітальні, то витискає мене звідти; коли я переходжу до кухні, він поривається й туди. Просто зараз він рветься у вікна, але я їх укріпив і поставив нові петлі та засуви на дверях. Це міцний будинок. Раніше будували надійно. І я повмикав усюди світло. Будинок яскраво освітлений. Вітер слідував за мною з кімнати в кімнату, підглядаючи за мною крізь вікна, поки я його вмикав. Ого!

— Що сталося?

— Він щойно зірвав захисну сітку з вхідних дверей!

— Мені було би спокійніше, якби ти приїхав до нас і переночував, Алліне!

— Але я не можу! Я не можу вийти з будинку! І нічого не можу вдіяти! Бо знаю цей вітер. Господи, він такий потужний і розумний! Хвилину тому я намагався запалити сигарету, але невеликий протяг загасив сірник. Вітер любить витівки, йому подобається насміхатися з мене; в нього для цього купа часу — ціла ніч! І ось зараз… Боже мій, просто зараз одна з моїх книг про мандри — та, що лежить на столі в бібліотеці… якби ти її зараз бачив! Легенький вітерець, що дме бозна з якої шпарини в будинку, перегортає сторінки одну за одною. Шкода, що ти не бачиш цього. Ось мій вступ. Ти пам’ятаєш вступ до моєї книги про Тибет, Гербе?

— Так.

— «Ця книга присвячена тим, хто програв битву зі стихією; вона написана одним із тих, хто був свідком її розгулу, але йому завжди вдавалося врятуватись».

— Так, я це пам’ятаю.

— Світло вимкнулось!

У слухавці щось потріскувало.

— А зараз вже порвало дроти. Але ти ще тут, Гербе?

— Я чую тебе.

— Вітрові не подобається світло в будинку, і він обірвав електричну лінію. Наступним, певно, буде телефон. Це справжній двобій — я і вітер — скажу я тобі! Зачекай-но хвильку!

— Алліне! — тиша. Герб обперся об підставку каміна. Дружина виглянула з кухні. Герб Томпсон почекав трохи. — Алліне?

— Я повернувся, — сказав голос у слухавці. — Утворився протяг, і я підклав під двері якусь шматину, щоби мені не дуло в ноги. Зрештою, я навіть радий, що ти не приїхав, Гербе; я б не хотів, щоб ти потрапив у таку халепу. Он там він щойно розбив одне із вікон вітальні, і тепер в будинку вирує справжній буревій, скидаючи зі стін картини! Ти чуєш?

Герб Томпсон прислухався.

У телефоні завивала сирена, щось свистіло і бамкало. Аллін намагався усе це перекричати.

— Чи чуєш?

Герб Томпсон проковтнув слину.

— Чую!

— Я йому потрібний живим, Гербе. Він не наважується одним ударом зруйнувати весь будинок. Це б мене вбило. А він хоче мене живцем, щоби розтягти на шматки, палець за пальцем. Він хоче дістатися того, що всередині мене. Мого мозку, мого розуму. Він хоче забрати мої життєві сили, мою сутність, моє «я». Він хоче здобути мій інтелект.

— Мене кличе дружина, Алліне. Я мушу йти перетирати посуд.

— Тут, над будинком, хмара водяної пари, вітри з усього світу. Той самий вітер, що пронісся Целебесом[7] рік тому; той самий памперо,[8] що вбив стільки людей в Аргентині; тайфун, котрий накинувся на Гавані; ураган, що на початку року промчав узбережжям Африки. Це частина усіх тих штормів, яких мені вдалося уникнути. Він слідував за мною з Гімалаїв, тому що не хотів, щоб я знав те, що знаю тепер про Долину Вітрів, де він виникає й виношує свої руйнівні плани. Щось там дало йому поштовх до зародження. Мені відомо, від чого він виникає, що його породжує і в якій частині долини він завмирає. Ось тому він і ненавидить мене — мене та мої книги, в яких йдеться про те, як його побороти. Він більше не хоче, щоб його повчали. Він хоче увібрати мене у своє велетенське тіло, аби я віддав йому свої знання. Він хоче, щоб я був на його боці!

— Я мушу вішати слухавку, Алліне, бо дружина…

— Що? — пауза, і далеке завивання вітрів на тому кінці. — Що ти сказав?

— Перетелефонуй через годину, Алліне.

Відбій.

Він пішов перетирати посуд. Дружина поглянула на нього так, як дивилася на тарілки, котрі терла посудним рушником.

— Як там сьогодні надворі? — запитав він.

— Гарно. Й не дуже холодно. Повно зірок, — відповіла вона. — А що?

— Нічого.

Упродовж наступної години телефон дзвенів тричі. О восьмій прийшли гості, Стоддард з дружиною. Вони сиділи, розмовляючи, до пів на дев’яту, потім перебралися за картярський столик і почали грати в джин.[9]

Герб Томпсон знову і знову тасував карти, дзвінко ляскаючи ними й розкладаючи їх перед трьома іншими гравцями. Бесіда переходила від одного до іншого. Герб запалив сигару, і на кінчику її утворився чудовий сірий попіл; зручно взявши карти в руки, він звів голову і прислухався. Знадвору не доносилося ані звуку. Дружина помітила цей погляд. Він повернувся до гри і скинув трефового валета.

Він неспішно попихкував сигарою, в той час коли інші про щось теревенили, час від часу перериваючись на короткі вибухи сміху; годинник у холі лагідно вибив дев’яту.

— Ось ми тут собі сидимо, — сказав Герб Томпсон, виймаючи з рота сигару й задумливо дивлячись на неї. — А життя — дивна річ.

— Що? — перепитав містер Стоддард.

— Та нічого, ось ми тут живемо власним життям, а десь в іншій частині землі мільярд інших людей живе своїм.

— Але ж це очевидно!

— Життя, — продовжував він, вкладаючи сигару в зуби, — самотня штука. Навіть у власній сім’ї. Інколи, обіймаючи когось, ти перебуваєш за мільйони миль від нього.

— Це цікава думка, — сказала його дружина.

— Я не це мав на увазі, — пояснив він не надто поквапно, бо не відчував за собою жодної провини. — Я маю на увазі, що ми віримо кожен у своє і проживаємо власне маленьке життя, а інші люди живуть геть не так. Ось ми сидимо тут, в цій кімнаті, в той час коли тисячі інших людей саме цієї миті вмирають. Деякі з них від раку, інші від пневмонії, ще хтось — від туберкульозу. Гадаю, що саме зараз хтось у Сполучених Штатах гине в автомобільній аварії.

— Не надто весела розмова, — зауважила його дружина.

— Я хочу сказати, що ми живемо і не замислюємося, що ж думають інші люди, як вони живуть і чому вмирають. Ми просто чекаємо, коли смерть прийде до нас. Хочу сказати — от ми тут спокійно сидимо на наших самовпевнених сідницях, в той час як за тридцять миль звідси, у великому холодному будинку, який цілком огорнула ніч і ще бозна-що, один із найкращих хлопців, котрий коли-небудь жив на цій землі…

— Гербе!

Він пихнув сигарою і пожував її кінчик, дивлячись на карти невидющими очима. Потім швидко кліпнув і закусив сигару.

— Моя черга?

— Так.

І гра поновилася, а з нею тасування карт, бурмотіння і переривчасті розмови. Герб Томпсон лише глибше занурився у своє крісло і вигляд він мав хворобливий.

Задзвонив телефон. Томпсон підскочив, підбіг до нього і ривком схопив слухавку.

— Гербе! Я тобі дзвонив і дзвонив. Як там у тебе в будинку, Гербе?

— Що саме ти маєш на увазі?

— Чи прийшли гості?

— Звісно, що так!

— І ви розмовляєте, смієтеся і граєте в карти?

— Боже ж мій, так! Але який це має стосунок до…

— І ти палиш десятицентову сигару?

— Так, чорт забирай, але…

— Чудово, — сказав голос у слухавці. — Це просто чудово. Як би я хотів бути з вами! Якби ж я не знав того, що знаю. Я ще багато чого б хотів.

— З тобою все добре?

— Поки що так. Я замкнувся в кухні. Частина фасаду будинку завалилася. Але я спланував свій відступ. Коли піддадуться кухонні двері, я спущусь у підвал. Якщо пощастить, то протримаюсь там до ранку. Йому доведеться зруйнувати увесь будинок, перш ніж добратися до мене, а перекриття в підвалі доволі міцне. В мене там є лопата, і я зможу закопатись… ще глибше.

Здавалося, ніби у слухавці звучить багато інших голосів.

— Що це? — запитав Герб Томпсон, здригаючись від холоду.

— Це? — перепитав голос у слухавці. — Це — голоси дванадцяти тисяч убитих тайфунами; сім тисяч загиблих під час ураганів, три тисячі — знесених циклонами. Тобі ще не набридло мене слухати? Ось який це вітер. Він закатрупив купу людей. Він убив їх та забрав їхній розум, щоби самому стати розумним. Він узяв усі їхні голоси, щоби витворити власний. Усі ті мільйони людей, убиті за останні десять тисяч років, замордовані вітрами, яких переносили з континенту на континент на своїх спинах та в черевах мусони й урагани… Боже, яку поему ти міг би написати про це!

У слухавці відлунювали й дзвеніли голоси, вигуки й стогони.

— Повертайся, Гербе! — гукнула від картярського стола дружина.

— Ось чому з кожним роком вітер розумнішає і розумнішає, бо він забирає все у себе: тіло за тілом, життя за життям, смерть за смертю.

— Ми чекаємо на тебе, Гербе, — нагадала дружина.

— Чорт забирай! — гаркнув він, розвертаючись. — Ти можеш хвилину зачекати? — і знов у слухавку: — Алліне, якщо ти хочеш, щоб я зараз до тебе приїхав, я приїду! Мені слід було зробити це раніше…

— І не думай про це! Це одвічна битва, не вистачало ще тебе вплутувати у неї. Я краще повішаю слухавку. Кухонні двері виглядають ненадійно, мені час перебратись у підвал.

— Зателефонуй мені пізніше, добре?

— Можливо, якщо мені пощастить. Але не думаю, що мені це вдасться. Я надто багато разів тікав від нього, і тепер, гадаю, він до мене добереться. Сподіваюсь, що не надто потурбував тебе, Гербе.

— Нікого, бляха-муха, ти не потурбував! Перетелефонуй мені.

— Спробую…

Герб Томпсон повернувся до гри. Дружина уважно глянула на нього.

— Як там твій друг Аллін? — запитала вона. — Тверезий?

— В житті він нічого не пив, — похмуро промовив Томпсон, сідаючи за стіл. — Мені вже давно слід було до нього поїхати.

— Але ж він телефонував тобі впродовж останніх шести тижнів, і ти ночував у нього разів десять — і нічого з ним не сталося.

— Йому потрібна допомога. Він може щось собі накоїти.

— Лише два дні тому ти був там, ти ж не можеш щодня бігати до нього.

— Завтра вранці перше, що я зроблю, це відвезу його в клініку. Але він ніяк на це не погоджується. Хоча в усьому іншому він цілком розсудливий.

О пів на одинадцяту подали каву. Герб Томпсон повільно пив її, поглядаючи на телефон. «Добре було би знати, чи в підвалі зараз Аллін», — подумав він.

Герб Томпсон підійшов до телефону, викликав телефоністку і назвав номер.

— Мені дуже шкода, — сказала вона, — але телефонні проводи там обірвані. Щойно лінію полагодять, ми зв’яжемо вас із абонентом.

— То телефонні дроти таки обірвані! — вигукнув Томпсон. І кинув слухавку. Повернувшись до шафи, він ляснув дверцятами, витягаючи пальто. — Боже мій! О Боже! — повторював він своїм здивованим гостям та дружині, котра застигла з кавником в руці.

— Гербе! — вигукнула вона.

— Я мушу їхати, — сказав він, одягаючи пальто.

Коло дверей почувся неголосний шерех.

Усі в кімнаті напружено випросталися.

— Хто б це міг бути? — спитала дружина.

Шарудіння почулося знову — ледь чутно.

Увесь насторожений Томпсон квапливо перетнув хол.

Знадвору почувся тихий сміх.

— От блядь! — вилаявся Томпсон і з полегшенням узявся за дверну ручку; на душі у нього стало спокійніше. — Я знаю цей сміх. Це Аллінів. Напевно, він таки приїхав у своїй машині. Не зміг дочекатись до ранку, щоб оповісти мені про свої страхіття, — Томпсон ледь усміхнувся. — І, певно, привіз з собою кілька друзів. Здається, навіть не кілька…

Він відчинив вхідні двері.

На ґанку нікого не було.

Томпсон не виказав здивування, його обличчя застигло в приємному очікуванні. Він розсміявся.

— Алліне? Годі вже твоїх витівок! Виходь! — Герб увімкнув світло на ґанку і роззирнувся довкола. — Де ти, Алліне? Виходь вже!

Легенький вітер війнув йому в обличчя.

Томпсон зачекав хвильку, і раптом його до кісток пройняло холодом. Він вийшов на ґанок і з важким серцем сумлінно оглянув усе довкола.

Раптовий порив вітру підхопив поли пальта і розкуйовдив волосся. Йому здалося, що він знову чує сміх. Вітер облетів будинок — нараз обійнявши його звідусюди — і вже за хвилину полетів геть.

Вітер шугнув, сумний і скорботний, десь високо в кронах, і понісся далі, кудись за моря — на Целебес, до Берега Слонової Кістки,[10] на Суматру[11] чи то в Кейптаун,[12] у Корнуолл чи на Філіппіни. Тихішаючи, тихішаючи, тихішаючи…

Томпсон стояв на ґанку заціпенілий. Потім зайшов у будинок, зачинив двері, обіперся об них і, заплющивши очі, непорушно завмер.

— Що сталося? — спитала дружина.