Відьомські двері

Відьомські двері

Гатило у двері шалено, відчайдушно, настирно гатило, либонь з істерії, і страху, і нестримного бажання бути почутим, випущеним, звільненим, аби нарешті втекти. Нестямні звуки відколупування панельної обшивки, глухий стукіт, перестук, пробування на міцність, дряпання! Шкрябання трухлявих дощок, виривання забитих цвяхів; з комірчини долинало притлумлене волання та благання, а звідкись, із ще більшої далечі — крик про допомогу, що його заковтувала тиша.

Тиша, котра була головним джерелом відчуття пустки і жаху. Роберт з Мартою сиділи в ліжку.

— Ти це чув?

— Так, знову.

— Знизу.

Цього разу хоч би хто там був той, хто гатив і стукав у двері, аж доки не обідрав пальці до саден і не поранився до крові через своє лихоманне жадання свободи, він поринув у тишу, прислухаючись, чи, бува, його жах та гуркіт не прикликали допомогу.

Зимова ніч пронизувала весь дім щонайтихішим снігопадом, тишею, котра кожну кімнату притрушувала порошею, що влягалася на столи і підлоги, обкутувала сходи.

Аж раптом — знову гатіння в двері. А відтак: ледь чутний плач.

— Знизу.

— У будинку хтось є.

— Гадаєш, це Лотте? Передні двері незамкнені.

— Вона би постукала. Ні, не Лотте.

— Вона — єдина, хто це може бути. Вона ж телефонувала.

Обоє зиркнули на телефон. Піднявши слухавку, можна було почути зимову незворушність. Телефони були мертві. Вони мертві відтоді, відколи почалися бунти у найближчих містечках і містах. Зараз у слухавці відлунювало тільки власне серцебиття.

— Можете мене прихистити? — прокричала Лотте з відстані шестисот миль. — Лише на одну ніч?

Перш ніж вони встигли їй відповісти, телефон заполонили протяжливі милі тиші.

— Лотте сказала, що приїде. Вона була в істериці. Це може бути вона, — мовила Марта Вебб.

— Ні, — відповів Роберт. — Я й раніше чув цей нічний плач. О Боже!

Вони лежали в ліжку у холодній кімнаті цього фермерського будинку, що в диких хащах Массачусетса, далеко від головних доріг, від міст, поряд із тьмяною річкою і темним лісом. Була крижана середина грудня. Білий запах снігу роз’їдав повітря.

Вони підвелися. Запаливши гасову лампу, сиділи на краю ліжка і хилитали ногами, немов над прірвою.

— Внизу нікого немає, не може бути.

— Хоч би хто там був, він, здається, наляканий.

— А хай йому дідько, ми ж усі налякані. Тому й приїхали сюди, аби сховатися від міст, бунтів, усього того божевілля. Більше жодних прослуховувань телефону, жодних арештів, податків, неврастеніків. І зараз, коли ми врешті віднайшли спокій, люди телефонують і тільки додають смутку. А цієї ночі ще й таке, Господи! — він поглянув на дружину. — Ти боїшся?

— Не знаю, я не вірю у привидів. Зараз 1999 рік; я при своєму розумі. Принаймні, мені хотілося би так думати. А де твій пістолет?

— Він нам не знадобиться. Не питай чому, але справді не знадобиться.

Вони взяли гасові лампи в руки. Десь через місяць невеличка електростанція має бути встановлена в білому сараї за будинком і в них з’явиться електроенергія, але доти вони змушені жити на фермі, послуговуючись тьмяними світильниками чи свічками.

Вони спинилися на сходовому майданчику, обоє тридцятитрьохрічні, обоє надзвичайно прагматичні.

Плач, сум та благання чулися знизу, із неопалюваних кімнат.

— Її голос видається достобіса невеселим, — мовив Роберт. — Боже, мені її шкода, хоч я навіть не знаю, хто вона така. Хутчій!

Вони спустилися сходами донизу.

Немов реагуючи на їхні кроки, плач дедалі голоснішав. А десь із-за прихованої панелі долинули мляві глухі звуки.

— Відьомські двері! — нарешті згадала Марта.

— Вигадаєш таке!

— Справді.

Вони стояли у довгому коридорі, вдивляючись у закут під сходами, де обшивка стін ледь помітно здригалася. А потім плач стих. Здавалося, що вона виснажилася, або щось відвернуло її увагу, або, можливо, її сполохали їхні голоси і тепер вона дослухалася, коли вони знову заговорять. Зимово-нічний дім поринув у тишу, а подружжя зачаїлося, тримаючи гасові лампи, що тихо мерехтіли.

Роберт Вебб наблизився до Відьомських дверей і торкнув їх, шукаючи приховану кнопку чи потайну пружину.

— Тут усередині нікого не може бути, — сказав він. — Боже мій, ми ж тут живемо вже півроку, а це лише комірчина. Хіба не це нам сказав рієлтор, продаючи цей дім? Ніхто не може тут сховатися так, щоби ми не знали. Ми…

— Тихіше!

Вони змовкли і прислухалися.

Нічого.

— Вона пішла чи воно пішло, чи що там це було, дідько, ці двері не відчинялися відтоді, як ми тут оселилися. Ніхто не пам’ятає, де ключ, яким можна їх відчинити. Не думаю, що тут взагалі є двері, хіба що не дуже щільна обшивка, щурячі гнізда та й годі. Звідси шкрябання по стінах. Може ж так бути?

Він озирнувся, аби поглянути на дружину, котра натомість не зводила погляду з потайної комірчини.

— Дурниці, — відповіла вона. — Господи, щурі не плачуть. А це був голос, який гукав про допомогу. Я гадала, що то Лотте. Але тепер переконалася, що це не вона, а хтось інший у великій халепі.

Марта Вебб звелася навшпиньки, щоби дотягтися тремтячими пальцями до перехнябленої крайки зі старого клена.

— Можна їх відчинити?

— Можна. З ломом та молотком, завтра.

— Ну, Роберте!

— Не «нуроберткай» мені. Я стомився.

— Ти ж не можеш залишити її там, щоб…

— Зараз вона заспокоїлась. Боже, я геть виснажений. На світанку я одразу ж спущуся сюди та розтрощу цю трикляту штуку вщент, згода?

— Гаразд, — відповіла Марта зі сльозами на очах.

— Ох, ці жінки, — мовив Роберт. — Святий Боже, ти і Лотте. Лотте і ти. Якщо ще вона приїде сюди, якщо їй це вдасться… Та у мене ж буде повний дім навіжених!

— Лотте нормальна!

— Авжеж, тільки от менше би патякала. Зараз тобі медаль на шию не повісять, якщо говоритимеш, що ти соціаліст, демократ, лібертаріанець,[19] прихильник легалізації абортів, член Шинн Фейн[20] з фашистськими переконаннями, комуніст і тому подібна чортівня. Міста розбомблені. Люди шукають цапів-відбувайлів, а Лотте обов’язково треба щось ляпнути, аби бути звинуваченою у всіх смертних гріхах, а тепер, дідько, ще й у втечі.

— Вони кинуть її до в’язниці, якщо спіймають. Чи закатують. Вірогідніше, що закатують. Нам пощастило, що ми тут із власними харчами. Дякувати Богові, що ми завчасно все продумали, передбачили і голод, і різанину. Ми самі себе врятували. Тепер маємо допомогти Лотте, якщо вона зможе сюди дістатися.

Нічого не відповівши, він повернувся на сходи.

— Я вже не тримаюся на ногах. Я вже стомився всіх рятувати. Навіть Лотте. Але, до дідька, якщо вона увійде в передні двері, то, вважай, що врятована.

Вони піднялися сходами нагору, несучи лампи, проходячи крізь одвічно рухливу ауру мерехтливого білого сяйва. Будинок німував, як і сніг, що падав надворі.

— Боже, — прошепотів він. — Чорт забирай, не люблю, коли жінки так плачуть.

Здавалося, ніби увесь світ плаче, подумав він. Ніби увесь світ помирає і потребує допомоги та почувається самотнім, але чим тут зарадиш? Жити на такій фермі, як ця? Подалі від головної автомагістралі, де навколо ні душі, а через те нема ні людської глупоти, ні смерті? Чим тут зарадиш?

Вони залишили одну з ламп світити, вкуталися у ковдри і лежали, дослухаючись до вітру, що бився об стіни і змушував скрипіти сволоки і підлогу.

За мить знизу долинули крик, тріск дерева, скрип розчинених навстіж дверей, подих вітру, дріботіння кроків по всіх кімнатах, ридання, майже тріумфальні вигуки, а потім грюкіт вхідних дверей, нестримне завивання крижаного вітру, кроки на ґанку і тиша.

— Мерщій туди! — заволала Марта. — Так!

Схопивши лампу, вони вмить спустилися донизу, ледь не задихнувшись від пориву вітру, що вдарив в обличчя, і дивлячись широко розплющеними очима то на Відьомські двері, які були відчинені навстіж, хоча завісів ніхто не зрухав, то на вхідні двері, звідки, попри присвічування снігового мороку, їм не вдалося нічого роздивитися — хіба що білі покрови та пагорби, та безмісячне небо, та плавний обрис снігового замету у світлі лампи, та мерехтіння сніжинок, що падали з неба на сніговий килим.

— Пішла, — прошепотіла вона.

— Хто?

— Ми вже не дізнаємося, хіба що вона повернеться.

— Вона не повернеться. Поглянь.

Вони спрямували світло лампи на засніжену землю і побачили на м’якому сніговому килимі крихітні сліди, що вели до темного лісу.

— Отже, це була жінка. Але… чому?

— Бог його знає. А чому все інше трапляється у цьому божевільному світі?

Вони довго стояли й дивилися на сліди, аж поки, заклякнувши від холоду, не повернулися назад у коридорний закут, до відчинених Відьомських дверей, і спрямували світло у зяючу порожнечу під сходами.

— Господи, це всього лишень келія, не тягне навіть на комірчину, але поглянь…

Всередині знаходилися невеличкий фотель-гойдалка, плетений килим, свічка у мідному свічнику та стара, обшарпана Біблія. Пахло пліснявою, мохом і засушеними квітами.

— Це тут вони переховували людей?

— Так. Колись давним-давно тут переховували людей, яких називали відьмами. На них полювали. Їх вішали, а декотрих спалювали.

— Так, так, — промовили обидвоє, роздивляючись крихітну келійку.

— А відьми ховалися тут, поки мисливці не обшукають дім і не підуть геть?

— Так, о Боже, саме так, — прошепотів він.

— Робе…

— Що?

Марта нахилилася вперед. Вона зблідла і не могла відірвати погляду від маленького, обідраного фотеля-гойдалки та обшарпаної Біблії.

— Робе, скільки років? Скільки років цьому будинку?

— Близько трьохсот.

— Такий старий?

— А що?

— Якесь божевілля. Маячня…

— Божевілля?

— Я про такі доми. Стільки літ! І ще купа літ, а потім ще купа літ. Боже, відчуваєш? Якщо покласти руку сюди, відчуваєш? Ти відчуваєш, як він змінюється? А якби я сіла у той фотель-гойдалку і зачинила двері, що тоді? Та жінка… скільки часу вона сиділа тут? Як вона сюди потрапила? Стільки часу збігло! Хіба ж це не дивно?

— Маячня!

— Але ж якби ти дуже хотів утекти, прагнув цього, молився за це, а за тобою гналися люди і хтось тебе заховав у подібному до цього місці, відьму за дверима, і ти чув би, як вони нишпорять по будинку, дедалі ближче, невже ти не захотів би податися геть? Будь-куди? В інше місце. Чому не в інший час? А тоді у такому ось домі як наш, такому старому, що ніхто про нього нічого не знає, навіть якщо розпитувати чи намагатися його знайти, ти міг би втекти у інший рік! Можливо, — вона затнулася на хвильку, — сюди?..

— Ні, ні, — промимрив він. — Справжня маячня!

Однак якийсь повільний рух всередині комірчини змусив обох майже водночас витягнути руки в повітря з цікавістю людей, що прагнуть знайти щось невидиме. Здавалося, що повітря рухається врізнобіч, то теплішаючи, то холоднішаючи, пульсуючи світлом, а потім несподівано поринає у морок. Вони все це усвідомлювали, але не могли вимовити вголос. В келійці змінювалася погода: легкий доторк літа, а потім зимовий холод. Звичайно, таке неможливе, але саме так було. Під кінчиками їхніх пальців, незрима для очей, текла невидима, немов самий час, але занурена у пульсуючу пітьму, кришталево чиста ріка із тіней та сонця. Вони обидвоє знали, що коли простягнуть руки далі, то зможуть зануритися у могутній, хоч і крихітний вир із пір року. Всі ці думки промайнули в голові кожного із них, але ніхто не зважився зізнатися в цьому.

Вони притисли свої замерзлі, але загорілі руки до грудей і панічно дивилися вниз.

— Чорт, — прошепотів Роберт Вебб. — Чорт би його вхопив! — він відсахнувся і пішов до вхідних дверей, аби знову їх відчинити і подивитися на нічний снігопад, який майже приховав сліди.

— Ні, — мовив він. — Ні, ні.

У цю саму мить перед їхнім будинком спалахнули жовті фари і почувся скрип гальм автівки.

— Лотте! — заволала Марта Вебб. — Це, мабуть, вона! Лотте!

Фари погасли. Роберт і Марта вибігли надвір, назустріч жінці, котра поспішала до них.

— Лотте!

Із очманілими очима і розкуйовдженим волоссям, жінка кинулася до них в обійми.

— Марто, Бобе! Господи, я вже втратила було надію вас знайти. Збилася з дороги! За мною стежать, зайдімо всередину. О, я не хотіла вас турбувати серед ночі, але як же я рада вас бачити! Боже! Сховайте автівку! Ось ключі!

Роберт Вебб побіг відігнати автівку за будинок. Коли він повернувся, то зауважив, що густий снігопад уже майже замів усі сліди від шин.

Тримаючись за руки і не перестаючи розмовляти, всі троє зайшли в будинок.

Роберт Вебб не переставав поглядати на вхідні двері.

— Навіть не знаю, як вам і дякувати, — схвильовано мовила Лотте, впавши у крісло. — Ви дуже ризикуєте! Я не надовго, на кілька годин, поки стане безпечно. Потім…

— Залишайся доти, доки захочеш.

— Ні. Вони вистежать! У містах усе палає, вбивства, голод. Довелося вкрасти бензин. До речі, у вас не знайдеться трохи? Щоби стачило до Філа Мердіта у Ґрінборо? Я…

— Лотте, — сказав Роберт Вебб.

— Що? — Лотте примовкла, переводячи подих.

— Ти нікого не бачила по дорозі сюди? Можливо, жінку? Яка бігла по дорозі?

— Що? Я дуже швидко їхала! Жінку? Либонь, так! Я ледь не збила її. А тоді вона зникла! А що?

— Ну…

— Вона ж безпечна?

— Так, так.

— Нічого, що я тут?

— Авжеж, усе гаразд. Сідай. Ми приготуємо кави…

— Стривайте! Треба перевірити!

Перш ніж вони встигли щось сказати, Лотте побігла до вхідних дверей, прочинила їх і визирнула. Вони стали у неї за спиною і побачили вдалині світло автомобільних фар, що мигнуло на пригірку і зникло в долині.

— Це вони, — прошепотіла Лотте. — Вони можуть шукати і тут. Боже, де мені сховатися?

Марта з Робертом перезирнулися.

«Ні, ні, — міркував Робер Вебб. — Господи, ні! Безглуздо, нереально, неймовірно, до дідька жорстокий збіг обставин, від чого мозок починає марити, тріумфувати, ухати, реготати! Ні, тільки не це! Які ще обставини! Забирайся зі своїми відбуттями і прибуттями — хай вони за розкладом чи хай вони поза розкладом. А ти, Лотте, повертайся через десять років, п’ять років, або через рік, місяць чи тиждень і попроси сховку. Навіть завтра можеш з’явитися! Але не приходь із випадковостями в кожній руці, неначе недоумкувата дитина, і не появляйся саме тоді, коли ще й півгодини не минуло після одного жаху, одного дива, не випробовуй нас на міцність! Зрештою, я ж не Чарлз Діккенс, щоби просльозитися і забути».

— Щось не так? — запитала Лотте.

— Я… — почав Роберт.

— Нема де мене сховати?

— Ні, — мовив він. — У нас є одне містечко.

— Де?

— Тут, — і, приголомшений, він повільно відвернувся.

Вони пройшли коридором до напіввідчинених дверей.

— Оце? — здивувалася Лотте. — Сховок? Ви що…

— Ні, він тут з часів побудови цього будинку.

Лотте порухала двері на завісах.

— Це спрацює? А якщо вони знатимуть, де шукати, і знайдуть?

— Не знайдуть! Зроблено майстерно. Закритися зсередини — і ніхто не запримітить, що тут щось є.

Десь посеред зимової ночі мчали автівки, їхні фари вихоплювали то дорогу, то темні вікна будинку.

Лотте вдивлялася у Відьомські двері так, як вдивляються згори у глибоку, самітню криницю.

Смуга пилу здійнялася довкола неї. Маленький фотель-гойдалка захитався.

Нечутно підійшовши, Лотте доторкнулася до напівзгорілої свічки.

— А чому вона тепла?

Марта і Роберт промовчали. Вони прихилилися до Відьомських дверей, що пахли теплим свічковим лоєм. Лотте завмерла, стоячи у цьому крихітному світкові, схиливши голову під сволоками.

Снігову ніч сколихнув звук клаксона. Лотте глибоко зітхнула і мовила: «Зачиніть двері».

Вони зачинили Відьомські двері. І тепер жодним чином не можна було здогадатися, що там узагалі були двері.

Вони загасили лампу й очікувально завмерли у холодному, темному домі.

По дорозі проносились автівки, проносилися гамірно, а їхні жовті фари ясніли на фоні снігопаду. Вітер обмацував сліди на подвір’ї будинку: один ланцюжок вів у далечінь, ще один — до ґанку, а сліди від шин автівки Лотте зникали просто на очах, аж поки не зникли зовсім.

— Дякувати Богові, — прошепотіла Марта.

Автівки, сигналячи, минули останній вигин дороги і зупинилися внизу схилу, очікувально вп’ялившись на неосвітлений дім. Через якийсь час вони нарешті рушили геть, до засніжених пагорбів.

Незабаром вогні їхніх фар зникли вдалині, як і гул їхніх двигунів.

— Нам поталанило, — сказав Роберт Вебб.

— А їй — ні.

-- Їй?

— Тій жінці, хоч би хто вона була, котра вибігла звідси. Вони її знайдуть. Хтось її знайде.

— Ісусе Христе, і справді.

— У неї немає жодних документів, що засвідчили би її особу. Вона не знає, що з нею сталося. А якщо вона розповість їм, хто вона така і звідки!

— Атож, атож.

— Боже, допоможи їй.

Вони вдивлялися у снігову пітьму, але так нічого і не побачили. Все було як і раніше.

— Ні для кого нема порятунку, — мовила вона. — Що би ти не робив, а порятунку нема ні для кого.

Вони відійшли од вікна, пройшли коридором до Відьомських дверей і постукали.

— Лотте, — гукнули її.

Відьомські двері не зрушились і не ворухнулись.

— Лотте, ти вже можеш виходити.

Тиша, ні подиху, ні шепоту. Роберт постукав ще раз.

— Агов! Лотте!

Він стривожено постукав по панелі:

— Лотте! Відчини двері!

— Я намагаюся, дідько би їх взяв!

— Лотте, ми тебе витягнемо, зачекай! Усе буде гаразд!

Він гримав у двері кулаками і кляв на чім світ стоїть, а відтак скомандувавши: «Обережно!» відійшов на крок, підняв ногу і вдарив раз, і ще раз, і ще раз; то були гнівні удари, від яких з’являлися проломи, а деревина перетворилася на друзки. Пробивши діру, він рвонув на себе дерев’яну обшивку.

— Лотте!

Вони разом нахилилися і зазирнули у крихітну келійку. На невеличкому столику мерехтіла свічка. Біблія зникла. Маленький фотель-гойдалка повільно погойдувався в різні боки, аж поки не зупинився.

— Лотте!

Вони дивилися на порожню кімнатку. Свічка мерехтіла.

— Лотте, — кликнули вони.

— Ти ж не думаєш…

— Я не знаю. Старі будинки є старими… старими…

— Гадаєш, що Лотте… вона…

— Я не знаю, я не знаю.

— Тоді вона нарешті у безпеці, як у сейфі! Дякувати Богові!

— У безпеці? Куди вона пішла? Ти впевнена в цьому? Жінка у новому одязі, з червоною помадою на губах, на високих підборах, у короткій спідниці, напахчена, з вищепаними бровами, діамантовими перснями, у шовкових колготках, і в безпеці? «В безпеці!» — передражнив Роберт, вдивляючись у зяючу діру, де раніше були Відьомські двері.

— Так, у безпеці. Чому ні?

Він глибоко зітхнув.

— А чи не пропала у 1680 році у містечку Салем[21] жінка з такими прикметами?

Він простягнув руку і зачинив Відьомські двері.

Вони просиділи в очікуванні біля них цілу довгу і холодну ніч.