Відьомські двері

«Східним експресом» на північ

У «Східному експресі», що прямував з Венеції на північ — до Парижа та Кале, літня пані помітила схожого на примару пасажира.

Той мандрівник, вочевидь, помирав від якоїсь жахливої хвороби.

Він сидів у двадцять другому купе наприкінці третього вагона. Він замовив собі сніданок, і тільки в присмерку підвівся знову і попрямував до осяяного електричними лампами вагона-ресторану під акомпанемент дзенькоту кришталю та жіночого сміху.

Він з’явився цієї ночі. Рухаючись убивчо повільно, сів біля проходу в одному ряду з пані статечного віку з монументальним бюстом, ясним чолом і здобреною роками чуйністю.

Біля неї стояв чорний лікарський саквояж, а з грубої нагрудної кишені стирчав термометр.

Блідість примарного пасажира змусила її ліву руку потягнутися до кишені й торкнутися термометра.

— Ой, ненечко, — прошепотіла міс Мінерва Геллідей.

Повз проходив метрдотель, вона торкнула його за лікоть і кивнула в напрямку проходу:

— Вибачте, а куди прямує той бідолаха?

— У Кале, а тоді в Лондон, мадам. Як буде на те воля Божа.

І поквапився геть.

У Мінерви Геллідей зник апетит, і вона витріщилася на того засніженого скелета.

Здавалося, чоловік зрісся з розкладеним перед ним кухонним начинням. Ножі, виделки і ложки задзеленчали холодним сріблом. Він зачаровано прислухався, неначе то лунав, виграючи ножами, відгомін його власної душі, неначе той срібний передзвін долинав з іншого виміру. Його руки лежали на колінах, наче самотні тварини, і коли потяг хилитнувся, щоби зробити велику дугу, його безсиле тіло хиталося то туди, то сюди.

Якоїсь миті потяг зробив ще крутіший поворот і столове срібло із дзенькотом впало. Жінка за дальнім столом зі сміхом вигукнула:

— Я не вірю в це!

А чоловік ще гучніше зареготав:

— І я не вірю!

Випадково чи ні, а примарний пасажир ураз почав танути. Недовірливий сміх пари пронизав його наскрізь.

Він помітно зіщулився. Очі запали, а з рота зринала холодна пара.

Вражена міс Мінерва Геллідей нахилилася вперед і простягнула руку. А тоді прошепотіла:

— А я вірю!

Ефект виявився миттєвим.

Примарний пасажир виструнчився. Барва повернулася до його блідих щік. В очах загорівся вогник. Він почав крутити головою, аж доки не побачив дивовижну жінку, яка зцілювала словами.

Страшенно почервонівши, стара медсестра з великим теплим бюстом схопилася, підвелася й поквапилася геть.

Не минуло й п’яти хвилин, як міс Мінерва Геллідей почула, що метрдотель біжить коридором, стукає в двері і щось шепоче. Пробігаючи крізь її відчинені двері, він зиркнув на неї:

— А ви часом не…

— Hi, — здогадалася вона. — Не лікар. Але дипломована медсестра. Щось із літнім паном з вагона-ресторану?

— Так, так! Прошу, мадам, за мною!

Примарного пасажира віднесли назад у його купе.

Коли міс Мінерва Геллідей дійшла туди, то відразу ж зазирнула всередину.

Дивний чоловік лежав, розпластавшись. Його очі заплющилися, рот обернувся на безкровну рану. Рештки життя жевріли тільки в його голові, яка трусилася в ритмі руху потяга.

«Боже милий, — подумала вона. — Він мертвий!»

А вголос мовила:

— Я покличу, якщо ви будете мені потрібні.

Метрдотель вийшов.

Міс Мінерва Геллідей м’яко зачинила двері й повернулася до мертвого чоловіка — він точно був мертвим. І все ж…

Вона зрештою наважилася простягнути руку й доторкнутися до зап’ястя, венами якого струменіла крижана вода. Вона відсахнулася, бо суха крига обпекла їй пальці. А тоді нахилилася вперед і прошепотіла прямо в обличчя блідавця.

— Слухайте дуже уважно. Гаразд?

Їй здалося, що у відповідь вона почула один холодний удар серця.

Тоді вона продовжила:

— Не знаю, як я здогадалася про це. Я знаю, хто ви, і знаю, на що ви хворієте…

Потяг повернув. Голова чоловіка смикнулася, ніби в нього була зламана шия.

— Я скажу, від чого ви помираєте! — прошепотіла вона. — Ваша хвороба — люди!

Його очі розширилися, неначе йому поцілили прямо в серце. Вона вела далі:

— Люди в потязі вбивають вас. Вони і є джерелом ваших страждань.

Щось схоже на дихання ворухнулося за щільно стиснутими, схожими на рану вустами.

— Та-а-а-ак!

Вона схопила його за зап’ястя, намагаючись намацати пульс.

— Ви прибули з якоїсь середньоєвропейської країни, так? Звідкілясь, де ночі — довгі, а люди прислухаються до виття вітру? От тільки тепер усе змінилося, і ви спробували втекти в мандри, але…

Саме тієї миті зграйка хмільних туристів, зайшовшись реготом, пройшла коридором.

Примарний пасажир змарнів.

— Звідки… ви, — прошепотів він, — … дізналися… про це?

— Я висококваліфікована медсестра з винятковою пам’яттю. Я бачила, зустрічала такого, як ви, коли мені було шість років…

— Бачили? — видихнув блідавець.

— В Ірландії, біля Кілешандри.[36] Будинок мого дядька стоїть там більше ста років, і він весь пропах дощем і туманом. Пізно вночі на даху лунали кроки, коридор виповнював звук грози, а тоді ця тінь увійшла до моєї кімнати. Вона сіла на моє ліжко, і від холоду того тіла мені стало холодно. Я все добре пам’ятаю, тому знаю, що це не сон, і тінь, що сідала край мого ліжка й шепотіла… дуже… скидалася на вас.

Старий хворий чоловік із заплющеними очима пробурчав з глибини своєї арктичної душі:

— І хто… і що… я є?

— Ви не хворий. І не помираєте, ви просто…

Свисток «Східного експреса» завив десь у далині.

— …привид, — завершила вона.

— Та-а-ак! — вигукнув він.

У тому крикові вчувалася впевненість, визнання, потреба. Він мало не зірвався на ноги.

— Так!

Цієї миті у дверному прорізі з’явився молодий священик, готовий здійснити обряд. З осяйними очима, вологими губами і розп’яттям у руках він витріщився на зіщулену постать примарного пасажира і гукнув:

— Чи можу я…?

— Соборування?[37] — старий пасажир підняв одну повіку, наче кришку срібної скриньки. — Від вас? Ні, — він перевів погляд на медсестру. — Від неї!

— Сер! — вигукнув молодий священик.

Він відступив, стискаючи розп’яття, як витяжну мотузку парашута, розвернувся і зник.

Стара медсестра лишилася розглядати свого дивного пацієнта, аж доки той не мовив:

— Як, — видихнув він, — ви зможете вилікувати мене?

— Ну… — вона злегка, сором’язливо всміхнулася. — Ми маємо знайти вихід.

«Східний експрес», і далі завиваючи, з пронизливим квилінням здолав ще більше миль ночі, туману і мряки.

— Ви прямуєте до Кале? — запитала вона.

— І ще далі, до Дувра, Лондона і, можливо, до замку за Единбургом, де я буду в безпеці…

— Це практично неможливо… — з тим же успіхом вона могла би вистрелити йому прямо в серце. — Ні, ні, зачекайте, не кваптеся! — вигукнула вона. — Неможливо… без мене! Я поїду з вами до Кале, а звідти — до Дувра.

— Але ж ви не знаєте мене!

— О, ще коли я була зовсім маленькою, ви снилися мені. Це було задовго до того, як я зустріла когось із вашої братії посеред ірландських туманів і дощів. У дев’ятирічному віці я вешталася болотами в пошуках собаки Баскервілів.[38]

— Так, — мовив примарний пасажир. — Ви англійка, а англійці досі вірять!

— Точно. Значно сильніше, ніж американці, які схильні сумніватися. Французи? Циніки! Англійці найкращі. Складно знайти старий лондонський будинок, де би перед світанком не плакала власна сумна туманна панна.

Цієї миті двері купе, розхитані тривалим поворотом потяга, розійшлися навстіж. Божевільний шквал отруйних балачок, шалених розмов та богохульного сміху спав на їхні голови. Примарний пасажир змарнів.

Звівшись на ноги, Мінерва Геллідей захряснула двері і поглянула на свого компаньйона по мандрівці з фамільярністю, яку дало їй життя, проведене в сидінні поряд із заснулими людьми.

— А тепер ви, — запитала вона, — хто такий ви?

Примарний пасажир, запримітивши в її обличчі вираз сумної дитини, яку він міг зустріти багато-багато років тому, переповідав своє життя.

— Я двісті років «жив» в одній місцині за Віднем. Щоби сховатися від нападок як атеїстів, так і справжніх вірян, я ховався на запилюжених стелажах бібліотек і живився міфами та цвинтарними оповідками. Вряди-годи я смакував розкішними опівнічними трапезами з паніки та жаху, коли коні розбігалися навсібіч, валували собаки та катапультувалися коти… а я струшував крихти з могильних плит. З плином років мої співвітчизники з невидимого світу зникали один за одним, адже замки занепадали або ж лорди здавали свої населені привидами обійстя в оренду жіночим клубам або готелям. А нас, примарних бездомних блукальців, поливали дьогтем зневіри, топили в болотах сумніву, топтали в полях зневаги або відвертих насмішок. Щодня населення зростало ледь не вдвічі — і зневіра теж, тому всі мої друзі-привиди позникали. Я останній, хто намагається перетнути потягом Європу, щоби дістатися до безпечного, промоченого дощем замку, де люди справді лякаються пороху й диму заблукалих душ. Англія і Шотландія — для мене!

Його голос розтанув у тиші.

— А як вас звати? — нарешті запитала вона.

— У мене немає імені, — прошепотів він. — Тисячі туманів відвідали мій родинний склеп. Тисячі дощів пролилися на мій надмогильний камінь. Сонце, вода і туман знищили всі позначки. Моє ім’я розтануло в квітах, траві та мармуровій пилюці.

Він розплющив очі.

— Навіщо ви робите це? — запитав. — Допомагаєте мені?

Коли правдива відповідь зірвалася з уст, вона всміхнулася:

— Мені в житті завжди бракувало жар-птиці.

— Жар-птиці!

— Я жила, як совине опудало. Не черниця, але заміж так і не вийшла. Доглядаючи за матір’ю-інвалідом і напівсліпим батьком, я віддалася лікарням, смертним ложам, нічним крикам і лікам, а це не ті парфуми, які здатні привабити чоловіка. Тож і я сама як привид, бачите? А тепер, сьогодні, у віці шістдесяти шести років, я нарешті знайшла у вас дивовижно інакшого пацієнта — зовсім несхожого. О, Боже, оце так виклик! Перегони! Я виведу вас із потяга, проведу крізь паризькі натовпи, а тоді через море — з потяга і на пором! Це моя…

— Жар-птиця! — викрикнув пасажир, і спазми сміху здавили його.

— Жар-птиця! Так, саме вона! Але, — поцікавилася вона, — хіба вони в Парижі не кидають птиць на жарівниці так само, як і священиків на багаття?

Він заплющив очі й прошепотів:

— У Парижі? Ну звісно.

Потяг завив. Минула ніч.

І вони прибули в Париж.

Щойно вони приїхали, як шестирічний хлопчик, пробігаючи повз, наче закляк. Він витріщався на примарного пасажира, а примарний пасажир кинув у відповідь погляд, сповнений антарктичної криги. Хлопчик скрикнув і втік. Стара медсестра відчинила двері й визирнула.

Хлопчик щось торохтів своєму батькові в дальньому кінці коридору. Батько рушив вперед з криком:

— Що тут відбувається? Хто налякав мого…

Чоловік спинився. За дверима його погляд застиг на примарному пасажирові зі «Східного експреса», що сповільнювався і гальмував. Язик у нього прилип до піднебіння.

— …мого сина? — закінчив він.

Примарний пасажир спокійно глянув на нього туманно-сірими очима.

— Я… — француз відсахнувся, недовірливо стиснувши зуби. — Вибачте! — видихнув він. — Мені прикро!

А тоді побіг геть, підштовхуючи сина.

— Бешкетник. Вперед! — їхні двері захряснулися.

— Париж! — луна пронеслася потягом.

— Замовкніть і покваптеся! — порадила Мінерва Геллідей, виштовхуючи свого старожитнього друга на платформу, переповнену сум’ятним настроєм і загубленим багажем.

— Я розтану! — вигукнув примарний пасажир.

— Не там, куди я вас веду! — вона виставила вперед кошик для пікніків і дивом заштовхнула чоловіка в останнє наявне таксі. Вони приїхали під грозове небо цвинтаря Пер-Лашез.[39] Величезна брама саме зачинялася. Медсестра витягнула жменю франків. Брама спинилася.

Там вони мирно блукали собі поміж десятків тисяч надгробків. Стільки холодних надгробків, стільки похованих душ! Раптом медсестра відчула запаморочення, біль у зап’ясті, а тоді холод ковзнув по лівому боці її обличчя. Вона труснула головою, наче хотіла вибавитися від цих відчуттів, і вони побрели далі серед могильних плит.

— Де ми влаштуємо пікнік? — спитав він.

— Де завгодно, — сказала вона. — Але пильнуйте! Все ж таки, це французький цвинтар! Вщерть заповнений циніками! Армії егоїстів, які спалювали людей на багатті за їхню віру, тільки щоби через рік їх самих спалили за власну віру. Тож давайте, обирайте!

Вони йшли далі. Примарний пасажир кивнув:

— Перший надгробок. Під ним: порожнеча. Мертвий фінал, а не шепіт часу. Друга плита: жінка, котра таємно від усіх вірила, бо кохала свого чоловіка і сподівалася знову зустрітися з ним у вічності… шурхіт духу, порухи серця. Вже краще. А тепер третій надгробок: письменник, автор трилерів для французьких журналів. Він любив свої ночі, свої тумани, свої замки. Температура цього каменю співмірна із добрим вином. То ж тут ми і сядемо, моя люба леді, ви відкоркуєте шампанське, і ми почекаємо на потяг.

Вона радісно запропонувала йому келих.

— А ви можете пити?

— Можу спробувати, — він прийняв келих. — Тільки спробувати й можу.

Примарний пасажир майже «помер», коли вони покинули Париж. Група інтелектуалів саме поверталась із семінарів про Сартрову «Нудоту». Гаряче повітря переповнювалося розмовами про Сімону де Бовуар,[40] текло коридорами і залишало по собі порожнечу.

Блідий пасажир ще більше зблід.

Друга зупинка за Парижем, ще одне вторгнення! У вагон увійшла група німців, гучна у своїй зневірі в духах предків і сумнівах щодо політики. Дехто з них навіть мав книжки з назвою «Чи був Господь вдома?»

Східний привид ще глибше втиснувся в свої подібні до рентгенівських променів кістки.

— Ох, любий, — закричала міс Мінерва Геллідей і побігла до себе в купе, щоби принести і кинути поряд з ним цілу купу книжок.

— «Гамлет», — закричала вона. — Привид його батька, так. «Різдвяна пісня у прозі». Аж чотири привиди![41] «Буремний перевал».[42] Кеті ж повертається, так? Привидом серед снігів? «Поворот гвинта»[43] і… «Ребекка»![44] А ще моя улюблена «Мавпяча лапка»![45] З чого почнемо?

Але східний привид, на відміну від Мерглея, не промовив ні слова. Його очі заплющилися, а рот зшили крижинки.

— Зачекай! — закричала вона.

І розгорнула першу книгу… де Гамлет стояв на стіні і слухав стогони привида свого батька, і прочитала:

— «Послухай же… Близька година… Коли я знов повернуся до сірки, В огонь і муки, й сморід».[46]

Тоді прочитала ще:

— «Я дух твойого батька, Приречений тут до пори блукати Ночами…»

І ще:

— «Якщо ти дійсно син своєму батьку…

То помстися за убивство…»

І знову:

— «…Убивство — і підліше, Ніж будь-яке…»

І потяг мчав крізь ніч, коли вона вимовляла останні слова привида батька Гамлета:

— «Прощай навік! І пам’ятай мене».

— «Прощай навік! І пам’ятай мене».

Вона повторила:

— «…пам’ятай мене!»

І східний привид затремтів. Вона зробила вигляд, що не помічає цього, і взялася за іншу книжку:

— «Почнімо з того, що Мерглей помер…»[47]

А «Східний експрес» торохкотів примарним мостом понад невидимою річкою.

Її руки наче пташки пурхали понад книжками.

— «Я — Дух Колишнього Різдва».

Далі:

— «Примарний рикша виринув із туману, із цокотінням пронісся в пітьму…»[48]

І чи не долинає найкраща луна кінських копит з горла східного привида?

— «Відірвіть мостини! Ось тут, ось тут!.. Це калатає його гидотне серце!»[49] — м’яко вигукнула вона.

І раптом! — наче стрибок жабки. Вперше більше ніж за годину у східного привида пробився пульс.

Німці далі по коридору стріляли з гармат невіри.

А вона і далі лила ліки:

— «…Тужливе завивання пролунало над болотами…»[50]

І відлуння цього виття, цього нещасного крику, виринувши в глибинах душі її компаньйона по мандрах, пролилося крізь його рот.

Западала глибока ніч, місяць плив у височіні, і Жінка в Білому[51] ступала тихим краєвидом, як і читала стара медсестра, і кажан, який, обернувшись на вовка, миттю став ящіркою, побіг по чолі похмурого пасажира.

Зрештою в потязі запанувала сонна тиша, і міс Мінерва Геллідей впустила останню книгу з рук. Книга з глухим стуком впала на підлогу.

— Requiescat in pace?[52] — прошепотів із заплющеними очима східний мандрівник.

— Так, — посміхнулася вона, киваючи. — Requiescat in pace.

І вони заснули.

Зрештою вони дісталися до моря.

Стояв туман, який перетворився на імлу, а той обернувся на краплі — потік сліз безмежного неба.

Це змусило похмурого пасажира розплющити очі, розліпити рота і пробурмотіти слова подяки примарному небу та узбережжю, яке навідали привиди припливу; а тим часом потяг спинився під дахом вокзалу, де натовп перейшов з вагонів на паром.

Східний привид відступив від юрми — останній силует у майже тепер примарному вагоні.

— Заждіть! — крикнув він тихо і жалісно. — Паром. Там же нема, де сховатись! А іще ж митниця!

Однак митники, кинувши короткий погляд на бліде обличчя, поховане під темною кепкою та хутряними навушниками, швидко замахали прапорцями, дозволяючи цій зимовій душі зійти на облавок. Щоби вона могла потрапити в оточення грубих голосів, гострих ліктів, потоків людей, які заколихалися, щойно паром затремтів і рушив. Медсестра помітила, що її тендітний крижаний супутник знову почав танути.

Гурт дітлахів, який з криками пробіг повз, змусив її крикнути:

— Хутко!

І вона ледь не схопила на руки кволого чоловіка і понесла вслід за хлопчиками та дівчатками.

— Ні! — кричав старий пасажир. — Гамір!

— Він незвичайний! — медсестра штовхала його крізь двері. — Цілющий гамір! Ось так!

Старий роззирнувся.

— Але ж, — прошепотів він, — це дитяча кімната.

Вона провела його в самий епіцентр криків і біганини.

— Дітки, — покликала вона.

Діти непорушно завмерли.

— Час розповідати казки!

Вони вже ладні були кудись бігти знову, коли вона додала:

— Час розповідати казки про привидів!

Вона наче випадково вказала пальцем на похмурого пасажира, котрий слабкими, блідими пальцями вхопився за шарф, що обмотував його крижане горло.

— Всім сісти! — наказала медсестра.

Діти, не перестаючи галасувати, вмостилися на підлозі. Вони сиділи навколо східного мандрівника зі «Східного експреса», неначе індіанці навколо вігвама, і витріщалися на його напіввідкритий рот, наче там вирувала морозна завірюха.

Старий затремтів. Мінерва швидко спитала:

— А ви справді вірите у привидів? Так?

— О так! — залунали крики. — Так!

Привид постатнів, так наче хтось встромив шомпол вздовж його хребта, підбадьорився. Яскраві, наче викресані дрібні вогники спалахнули в його очах. Зимовий рум’янець залив його щоки. І що більше діти тягнулися до нього, то вищим і жвавішим він ставав. Він вказав крижаним пальцем на дитячі обличчя.

— Я… — прошепотів він. — Я… — пауза. — …оповім вам жахну історію про справжнього привида!

— Так! — загорлали діти.

Він заходився розповідати, і палкість його розповіді вимальовувала тумани, притягувала імлу і запрошувала дощі; діти міцніше притиснулися одне до одного, утворивши ложе з вуглин, на якому він радо відігрівав свої кості. Поки він говорив, медсестра Геллідей, котра стояла біля дверей, бачила те ж саме, що побачив він, зоріючи крізь хистке море: примарні скелі, крейдяні бескиди, безпечні камені Дувра, і побіля них застиглі в очікуванні, переповнені шепотом башти та центральні вежі замків, де привиди, такі ж, якими вони були і раніше, чекають на мовчазних горищах. Дивлячись на це все, стара медсестра відчула, як її власна рука тягнеться до термометра у нагрудній кишені. Намацала свій пульс. Раптова пітьма торкнулася її очей.

А тоді хтось із дітей спитав:

— А ти хто?

Закутавшись у свій примарний саван, похмурий пасажир напружив уяву і відповів.

Лише звук корабельного гудка різко обірвав тривалі опівнічні історії. Приходили батьки, щоби забрати своїх загублених дітей подалі від «східного» джентльмена з примарними очима. Його голос пробирав до кісток, а він усе шепотів і шепотів, аж доки паром легенько не вдарився об причал і останнього хлопчика попри його спротив не забрали з каюти. Старий та медсестра зосталися самі в дитячій кімнаті, коли паром спинився і затремтів по-особливому, наче він теж чув, слухав і насолоджувався передсвітанковими оповідками.

Стоячи на трапі, мандрівник зі «Східного експреса» уривчасто сказав:

— Ні, мені не потрібна допомога, щоби спуститися. Дивіться!

Впевненим кроком він спустився трапом. Діти додали його постаті кольору, зросту й голосу, і що ближчав він до Англії, тим ширшою і вільнішою ставала його хода, тож коли він ступив на причал, з тонких губ його щасливо випурхнуло тихе зітхання, а медсестра позад нього насуплено спинилася й дозволила йому побігти до потяга.

Спостерігаючи за його майже дитячим поспіхом, вона могла лише стояти на місці. Її затопило відчуття втіхи або й навіть чогось більшого. Він біг, її серце бігло разом із ним — і раптом удар неймовірного болю. Її накриває ковдрою темряви, і вона втрачає свідомість.

Через поквап примарний пасажир зовсім не помітив, що старої медсестри не було поряд — так швидко він йшов.

Біля потяга він видихнув:

— Ось! Нарешті! — старий міцно вхопився за поручень. Тільки тоді він відчув, що чогось бракує, і озирнувся.

Мінерви Геллідей не було поряд.

Через мить вона підійшла. Жінка мала блідіший, ніж зазвичай, вигляд, але на її устах грала широка посмішка. Вона тремтіла, заледве не падала. Цього разу він її підхопив.

— Люба леді, — промовив він. — Ви були такою люб’язною.

— Але, — промовила вона тихо, позираючи на нього, чекаючи, коли він по-справжньому роздивиться її. — Я нікуди не їду…

— Ви…

— Я помандрую з вами, — промовила вона.

— Але ж ваші плани?

— Вони змінилися. Тепер мені нема куди більше податися.

Вона трохи повернулася, щоби поглянути через його плече.

На причалі натовп, який швидко збільшувався, дивився на щось, що лежало на дошках. Голоси перешіптувалися, щось кричали. Слово «лікар» лунало кілька разів.

Примарний пасажир дивився на Мінерву Геллідей. Тоді він поглянув на натовп і на те, що викликало стурбованість людей: у них під ногами лежав розбитий термометр. Він перевів погляд на Мінерву Геллідей, яка досі витріщалася на дошки причалу.

— О, моя добра леді, — зрештою мовив він. — Ходімо.

Вона поглянула йому в обличчя.

— Жар-птиця?

— Жар-птиця!

Він допоміг їй зійти на потяг, який швидко зрушив з місця, зашумів і полетів коліями до Лондона, Единбурга, до мурів і замків, до темних ночей і довгих років.

— Цікаво, ким вона була? — промовив примарний пасажир, озираючись на натовп біля причалу.

— Боже милосердний, — промовила медсестра. — Якщо відверто, то я її ніколи й не знала.

І потяг зник.

Ще з двадцять секунд колії тремтіли, а тоді завмерли.