Відьомські двері

Людина-картинка

— Леді та джентльмени, Людина-картинка!

Заверещала каліопа,[22] і на високій платформі серед літньої ночі постав, склавши руки на грудях, містер Вільям Філіппус Фелпс, котрий один уособлював собою величезний натовп.

На його шкірі жив цілий світ. На головному континенті, його широких грудях, жили велетні — пиптикоокі дракони, що оповили його повні, майже жіночі груди. Пуп був пащею чудовиська з вузькими щілинами очей — брудний запалий рот беззубої відьми. Його пахви були потаємними печерами, стінками яких повільно стікала підземна волога. Там зачаїлися створіння темряви, захланні вогники їхніх очей просвічували крізь буйні хащі та переплетені лози.

Містер Вільям Філіппус Фелпс дивився униз зі своєї платформи для виродків тисячею павиних очей. Вдалині, на іншому краї засипаної тирсою галявини, він побачив свою дружину, Лизабету. Вона переривала квитки глядачів навпіл і роздивлялася пряжки на поясах чоловіків.

На руках містера Вільяма Філіппуса Фелпса були витатуйовані троянди. Коли він побачив, на що задивлялася його дружина, троянди пожухли, ніби їм забракло світла.

Роком раніше, коли він повів Лизабету реєструвати шлюб і дивився, як вона повільно виводила чорнилом своє ім’я на бланку, його шкіра ще була чистою, білою і недоторканною. Він оглянув себе у раптовому нападі жаху. Він став неймовірним розмальованим полотном, що хилиталося на вечірньому вітрі! Як це трапилося? З чого це все почалося?

Почалося зі сварок, потім наросла плоть, а тоді з’явилися малюнки. Влітку вони сварилися цілими ночами, вона сурмила йому прямо у вухо, наче мідна сурма. Він вийшов із дому і з’їв п’ять тисяч паруючих хот-доґів, десять мільйонів гамбургерів і цілий ліс зеленої цибулі, випив Червоне море апельсинового соку. Його бронтозавровий скелет сформували м’ятні льодяники, тіло роздулося від гамбургерів, крізь серцеві клапани несамовитим потоком потекла полунична шипучка — і врешті його вага сягнула трьохсот фунтів.

— Вільяме Філіппусе Фелпсе, — сказала йому Лизабета на одинадцятий місяць їхнього подружнього життя, — ти гладкий і тупий.

Того дня хазяїн балагану[23] вручив йому блакитний конверт.

— Вибач, Фелпсе. З таким кендюхом ти мені тільки заважаєш.

— Хіба не я завжди напинав намети краще за всіх, босе?

— Колись. Уже ні. А тепер ти більше сидиш, ніж працюєш.

— Дозвольте мені бути вашим Товстуном.

— У мене є Товстун. Їх так багато, що гріш їм ціна, — хазяїн оглянув його з ніг до голови. — Втім, послухай, що я тобі скажу. Нам бракує Татуйованої людини з тих пір, як у минулому році помер Сміт, котрого прозивали Галереєю…

Він сказав це місяць тому, якихось чотири короткі тижні. Від когось Фелпс почув про майстра татуажу — якусь старушенцію, котра замешкувала у пагористих вісконсинських краях і добре знала своє ремесло. Якщо поїхати ґрунтівкою, перед річкою звернути направо, а згодом — наліво…

Він ішов через жовту галявину, що аж хрустіла під ногами від спеки, червоні квіти вгиналися і розгойдувалися від вітру. Він прийшов до старої хижі, на яку ніби пролилося не менше мільйона злив.

За дверима перед його зором постала тиха і гола кімната, посеред якої сиділа старезна жінка.

Її очі були зашиті червоними просмоленими нитками. Ніс був стягнутий чорним вощеним шнурком. Вуха теж були зашиті, так немовби штопальна голка, пурхаючи метеликом, наклала шви на всі її органи чуття. Вона сиділа у порожній кімнаті й не рухалась. Скрізь навколо неї на жовтій підлозі лежав пил, на який багато тижнів не ступала нічия нога. Якби старушенція за цей час хоч раз пройшлася, це було би помітно, але слідів не було. Її руки покоїлися одна на одній, наче тонкі, іржаві інструменти. Босі ноги були брудні, мовби гумові калоші, а навколо них вишикувалися пляшечки з пігментами — червоним, коричневим, бірюзовим, котячо-рудим. Вона видавалася річчю, зашитою у пелену із перешепту і тиші.

Рухалися тільки губи, бо хтось їх розпоров:

— Заходь. Сідай. Я тут самісінька.

Він не послухався.

— Ти прийшов за картинками, — сказала вона високим голосом. — Але спочатку я повинна показати тобі дещо.

Вона поплескала пальцями по витягнутій уперед долоні:

— Дивись! — вигукнула вона.

Це був витатуйований портрет Вільяма Філіппуса Фелпса.

— Це я! — сказав він.

Її оклик наздогнав його вже у дверях.

— Не тікай!

Він схопився за одвірки, стоячи до неї спиною.

— То ж я, я у тебе на руці!

— Цьому малюнку вже п’ятдесят років, — вона знову і знову гладила його, наче кота.

Він повернувся.

— Це давнє татуювання, — він повільно підійшов ближче, нахилився і, кліпаючи, втупився у картинку. Відтак тремтячим пальцем провів по ній. — Давнє. Це неможливо! Ви мене не знаєте. Я вас не знаю. У вас зашиті очі і все на світі.

— Я чекала на тебе, — сказала вона. — Як і на багатьох інших, — вона показала свої руки і ноги, схожі на ніжки антикварного стільця. — У мене на шкірі зображення тих, хто вже приходив сюди. І є інші, на яких ті, хто навідає мене у наступні сто років. І твоє теж, і ось ти прийшов.

— Звідки ви знаєте, що це я? Ви ж нічого не бачите!

— Я відчуваю вас, ви для мене, як леви, як слони, як тигри. Розстебни сорочку. Я тобі потрібна. Не бійся. Мої голки чистіші за руки хірурга. Коли я закінчу тебе розписувати, то сяду і чекатиму на наступного, хто дістанеться сюди і знайде мене. І колись, може, через сто літ, я просто ляжу в лісі серед білих грибів, а навесні на тому місці вже не буде нічого, крім тендітної блакитної волошки…

Він почав розстібати рукави.

— Я бачу Далеку Минувшину, Світле Сьогодення і навіть Далеке Майбуття, — зашепотіла вона, звернувши до невидимого гостя обличчя із невидющими очима. — Це все на моїй шкірі. Я перенесу це і на твою. Ти станеш єдиною справдешньою Людиною-картинкою у цілому світі. Я намалюю на тобі такі полотна, які ти ніколи не забудеш. На твоїй шкірі з’являться картини Майбутнього.

Вона вколола його голкою.

Тієї ночі він побіг назад до ярмаркового балагану, сп’янілий від жаху і піднесення. О, як швидко стара замурзана відьма вишила на його шкірі кольорові картинки! Срібна змія кусала його цілий день, аж поки його тіло не перетворилось у живу картинку. Він ніби потрапив між сталеві циліндри друкарського верстата і виповз звідти, як неймовірна гравюра глибокого друку. Його наче зодягнули в одіж, прикрашену тролями і червоними динозаврами.

— Дивись! — гукнув він Лизабеті.

Вона відірвала погляд від свого столика з косметикою лиш тоді, коли він зірвав із себе сорочку. Він стояв посеред їхнього фургона у світлі електричної лампочки, випинаючи неосяжні груди. Ось тут, коли він напружував біцепси, стрибала напівдіва-напівкоза. Ось тут, на підборідді, лежала Земля Втрачених Душ. У безліку жирових складок, що нагадували міх акордеону, причаїлася тьма маленьких скорпіонів, жуків і мишей, які зіштовхувалися, гнітили одне одного, вискакували і ховалися знову, коли він опускав чи піднімав підборіддя.

— Боже ти мій, — сказала Лизабета. — Мій чоловік — потвора.

Вона вибігла з фургона, залишивши його позувати перед дзеркалом. Навіщо він це зробив? Щоби мати роботу, так, але найпевніше — аби прикрити неосяжну товщу жиру, що обліпив усі його кістки. Щоби сховати той жир під шаром фарби і неуявних фантазій, сховати його від дружини, але, передусім, — від себе самого.

Він розмірковував над останніми словами старої. Вона набила йому дві особливі картинки, одну на грудях, а іншу — на спині, і не дозволила на них дивитися. Вона закрила їх якимось ганчір’ям і заклеїла пластирем.

— Не дивись на оці дві, — сказала вона.

— Чому?

— Побачиш їх пізніше. У цих картинках — Майбутнє. Зараз дивитися не можна, бо це може їх зіпсувати. Вони ще не зовсім готові. Я ввела чорнило під шкіру, а твій піт намалює решту. Так, твій піт і твої думки намалюють майбутнє, — вона вишкірилася беззубим ротом. — Наступної суботи, увечері — можеш так і оголосити: «Розкриття Таємниці! Приходьте подивитися, як Людина-картинка явить світові таємничу картину!» Таким чином ти можеш заробляти гроші — продавати квитки на Розкриття Таємниці, наче у якусь картинну галерею. Скажи їм, що на тобі є картинка, якої навіть ти ніколи не бачив, якої взагалі ніхто не бачив. Такої незвичайної картинки досі ще не існувало. Вона майже жива. І вона провіщає Майбутнє. Битимуть барабани, сурмитимуть труби. А тоді ти вийдеш до них і здійсниш Велике Розкриття.

— Це чудова думка, — сказав він.

— Але покажи їм лише малюнок на грудях, — застерегла вона. — Його першим. Малюнок на спині мусиш тримати під ганчіркою ще тиждень. Зрозумів?

— Скільки я вам винен?

— Ніскільки, — сказала вона. — Якщо ти носитимеш на собі ці картинки, моя втіха стане мені платнею. Я сидітиму тут наступні два тижні й думатиму про те, які мої картинки дотепні, бо вони завжди пасують кожному їхньому власнику і його внутрішньому світу. А тепер іди з цієї халабуди і ніколи сюди не повертайся. Прощавай.

— Агов! Велике Розкриття!

Вивіска із червоними літерами хиталася від нічного вітру.

І от година настала. Суботнім вечором зібрався схвильований натовп, тупцюючи ногами на гарячій тирсі.

— Через хвилину… — хазяїн тицьнув своїм картонним гучномовцем, — у наметі, прямо за моєю спиною, ми покажемо Таємничий Портрет на грудях Людини-картинки! Наступної суботи, в цей самий час і на цьому самому місці, ми покажемо малюнок на спині Людини-картинки! Приходьте і приводьте друзів!

Безладно загриміли барабани.

Містер Вільям Філіппус Фелпс зірвався і зник; юрба посунула у намет і, потрапивши всередину, побачила, що він уже заліз на поміст. Оркестр видував зі своїх інструментів якусь джигу.

Він пошукав очима дружину і побачив її. Вона стояла, загублена в натовпі, ніби чужа, ніби прийшла подивитися на якогось виродка, із презирливою цікавістю на обличчі. Врешті-решт, він був її чоловіком, а сьогодні збирався показати те, що вона про нього не знала. Цього вечора він стояв посередині гамірного всесвіту, ярмаркового моря, і це сповнювало його відчуттям страшенної гордості, сили і тепла. Навіть інші виродки: Скелет, Хлопчик-тюлень, Йог, Чарівник, Повітряна Куля — усі вони, розкидані поміж натовпу, були лише глядачами.

— Леді та джентльмени, настала велика мить!

Загриміли фанфари, загула під ударами паличок волова шкіра на барабанах.

Містер Вільям Філіппус Фелпс скинув свою накидку на землю. Динозаври, тролі, напівжінки-напівзмії корчилися і звивалися на його шкірі в яскравих променях світла.

Натовп ошелешено видихнув. І справді, ніколи ще не бачили їхні очі таких татуювань! Здавалося, що очі потвор звужувалися, блимали й горіли червоним і блакитним вогнем. Від рожевих троянд на його пальцях наче йшов солодкий аромат. Тиранозавр витягся вгору на всю довжину його ноги, і звук мідної сурми нагадував рев, що виривався з червоної горлянки доісторичного чудовиська. Містер Вільям Філіппус Фелпс був музеєм, що зненацька ожив. В електрично-блакитному морі плавали риби. Під жовтими сонцями мерехтіли фонтани. Посеред полів достиглої пшениці стояли старовинні будівлі. Вогненні хвости ракет гнали їх уперед безкрайніми просторами м’язів і шкіри. Найменший його подих загрожував усьому намальованому всесвіту хаосом. Здавалося, його тіло охоплювало полум’я, істоти ухилялись від вогню, відступали перед нестерпним жаром його гордості, яка тільки збільшувалась від захоплених поглядів публіки.

Хазяїн балагану взявся пальцями за липкий пластир. Публіка напирала ближче, принишкнувши у напівтемному наметі, як у величезній печі.

— Ви такого ще ніколи не бачили! — крикнув хазяїн.

І він зірвав пластир.

На якусь мить усе завмерло. В цю мить Людина-картина подумав, що Розкриття стало жахливим і непоправним провалом.

Але публіка раптом тихо застогнала.

Хазяїн відступив назад, не зводячи з нього очей.

Ще за мить на дальньому краї натовпу закричала і заплакала жінка. Вона ніяк не могла заспокоїтись.

Людина-картинка повільно опустив очі на свої оголені груди й живіт.

Від побаченого троянди на його руках зблякли і почали всихати. Здавалося, все живе наче змарніло, скрутилося, згорнулося від арктичного холоду, що хвилями розходився від його серця назовні, щоб заморозити і знищити їх. Він затремтів. Його руки здійнялися вгору, щоби торкнутися неймовірної картини, яка жила, рухалася, пульсувала. Він ніби зазирнув до маленької кімнати, і сцена з чийогось життя, яку він побачив, була настільки інтимною, настільки неможливою, що й довго дивитися на неї було неможливо, щоб не відвернути погляду.

На картинці були зображені його дружина, Лизабета, і він сам.

І він вбивав її.

Перед очима тисячі людей у темному наметі посеред чорних лісів Вісконсина він вбивав свою дружину.

Його товстезні, прикрашені квітковим орнаментом руки застигли у неї на шиї, її обличчя темнішало, а він душив її, він цілу хвилину душив її. Усе було як насправді. Поки юрба спостерігала, вона померла, а йому стало дуже зле. Він ледь тримався, щоби не впасти просто між юрми. Стінки намету раптом химерно затріпотіли і забилися, наче крила величезного кажана. Останнім, що він почув, було жіноче схлипування десь у дальньому кутку намету.

То плакала Лизабета, його дружина.

Тієї ночі його постіль змокла від поту. Звуки ярмарку розтанули, і його дружина теж принишкла у своєму ліжку. Він намацав гладенький пластир на грудях. Його примусили наклеїти його знову.

Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, хазяїн нагримав на нього:

— Чого ти не сказав, що зображено на цій картинці?

— Я не знав, я взаправду не знав, — сказав Людина-картинка.

— Господи всемогутній! — сказав хазяїн. — Ти до смерті всіх налякав. До смерті налякав Ліззі, до смерті налякав мене. Боже, де ти зробив те бісове татуювання? — він здригнувся. — Вибачся перед Ліззі, негайно.

Над ним нахилилася дружина.

— Пробач мені, Лизабето, — слабко протягнув він із заплющеними очима. — Я не знав.

— Ти зробив це навмисно, — сказала вона. — Хотів мене злякати.

— Мені шкода.

— Або вона, або я, — сказала вона.

— Лизабето…

— Ти мене чув. Або ти зведеш її, або я кидаю це все.

— Отак, Філе, — сказав хазяїн. — Отакі справи.

— Хіба ви зазнали збитків? Хіба юрба зажадала гроші назад?

— Не про гроші йдеться, Філе. Якщо ти вже питаєш про це, то щойно чутка розійшлася, з’явилися ще сотні охочих. Але я не стерплю такої гидоти на своєму шоу. Ти зведеш те татуювання! Скажи, Філе, це ти так собі уявляв невинний жарт?

Він перевернувся на інший бік у теплому ліжку. Ні, це не жарт. Аж ніяк ні. Він перелякався так само, як усі. Це не жарт. Ота кордупляна стара запилюшена відьма, що вона зробила з ним, і як вона це зробила? Це вона її намалювала? Ні, вона сказала, що картинка не закінчена, що він сам власним потом і власними думками завершить її. Що ж, він із цим впорався.

Але, хай там як, чому знявся такий галас? Він не хотів нікого вбивати. Не хотів убивати Лизабету. Як ця дурнувата картинка повинна пекти його тут, на його шкірі під пластирем?

Він тихенько, обережно водив по ній пальцями, обережно торкаючись вібруючого під пластирем місця. Він притиснув сильніше і відчув у цьому місці сильний жар. Він майже відчував, як ця диявольська картинка впродовж усієї ночі вбиває, і вбиває, і вбиває його дружину.

«Я не хочу її вбивати», — подумки повторював він, дивлячись на ліжко дружини. А тоді, через п’ять хвилин, прошепотів уголос:

— Чи хочу?

— Що? — плаксиво запитала вона, прокидаючись.

— Нічого, — сказав він, помовчавши. — Спи.

Чоловік із машинкою, що дзижчала в руці, нахилився вперед.

— Я беру п’ятірку за дюйм. Татуювання дорожче зводити, ніж набивати. Ну добре, знімай пластир.

Людина-картинка послухався.

Майстер відсахнувся.

— Господи! Не дивно, що ти хочеш її позбутися. Мерзота. Не хочу навіть дивитися, — він клацнув машинкою. — Готовий? Це не боляче.

Хазяїн балагану стояв поряд у наметі і спостерігав. Через п’ять хвилин майстер, подумки лаючись, замінив головку машинки. Ще через десять хвилин він відсунув стільця назад і почухав голову. Через півгодини він підвівся, сказав містеру Вільяму Філіппусу Фелпсу вдягатися і почав складати інструменти.

— Стривайте-но, — сказав хазяїн. — Ви ж не закінчили.

— І не збираюся, — сказав чоловік.

— Я ж добре плачу. Що не так?

— Нічого, крім того, що клята картинка не бажає зникати. Бісове чорнило, мабуть, вколоте аж до кісток.

— Яка нісенітниця!

— Містере, я цим займаюся вже тридцять років і ніколи не бачив нічого подібного. У дюйм завглибшки, кажу вам.

— Але ви мусите його звести! — закричав Людина-картинка.

Майстер похитав головою.

— Є тільки один спосіб.

— Який?

— Береш ножа і вирізаєш його з грудей. Довго не проживеш, але картинки позбудешся.

— Поверніться негайно!

Але майстер уже пішов.

Знадвору долинав гамір натовпу, що зачекався вже цього недільного вечора.

— Неабияка юрба, — сказав Людина-картинка.

— Але вони не побачать того, за чим прийшли, — сказав хазяїн. — Якщо ти і вийдеш туди, то тільки із цим пластирем. Нахились-но, дай подивитися, що там у тебе на спині. Можливо, ми зможемо влаштувати Розкриття цього малюнка замість першого.

— Вона сказала, що він не буде готовий ще з тиждень. Та стара сказала, що знадобиться якийсь час, аби він сформувався і проступив на шкірі.

Хазяїн обережно відірвав смужку липкого пластиру зі спини Людини-картинки.

— Що там видно? — видихнув зігнутий містер Фелпс.

Хазяїн приліпив пластир назад.

— Ти невдаха, Фелпсе, повний провал, га? Як ти дозволив тій старій так себе розмалювати?

— Я не знав, хто вона.

— З цією картинкою вона тебе точно надурила. Тут її просто немає. Взагалі нічого, жодної цяточки.

— Вона ще проступить. От побачите.

Хазяїн засміявся.

— Гаразд. Готовий? Частину тебе ми публіці все-таки покажемо.

Під мідний грім музики вони вийшли до публіки.

Він стояв, неначе страхолюд, посеред темряви, витягнувши руки, як це робить сліпець, щоби втримати рівновагу у цьому несамовитому, віднедавна перехнябленому світі, який летить на тебе й ось-ось жбурне у дзеркало, перед яким він стояв, піднявши руки. На рівному, тьмяно освітленому столі стояв перекис, різні кислоти, срібні ножиці і шматочки шліфувального паперу. Він випробував усе по черзі: то змочував зловісне татуювання на грудях, то шкріб його. Так він пропрацював годину.

Раптом йому здалося, що хтось стоїть позаду у дверях його фургона. Була третя година ночі. Він вловив слабкий пивний запах. Вона повернулася з міста. Він чув її повільне дихання, але не обернувся.

— Лизабето? — запитав він.

— Краще тобі здихатись його, — сказала вона, дивлячись, як він водить шліфувальним папером. З порога вона пройшла всередину.

— Я не хотів таких картинок, — сказав він.

— Хотів, — сказала вона. — Ти так і планував.

— Не планував.

— Я тебе знаю, — сказала вона. — О, я знаю, що ти мене ненавидиш. Втім, байдуже. Я теж тебе ненавиджу, і то вже давно. Господи, невже ти думав, що відколи ти почав обростати жиром, тебе хтось любить? Ти не вмієш ненавидіти. Хочеш, я тебе навчу?

— Дай мені спокій, — сказав він.

— Ти виставив мене на посміховисько перед усім отим натовпом!

— Я не знав, що там під пластирем.

Вона ходила навколо столу, вперши руки в боки, виплескуючи свою злість на стіни, на ліжка, на стіл. А він думав: «Чи, може, я знав? Хто намалював цю картинку — я чи відьма? Хто вивів ті лінії? І як? Невже я справді хочу її смерті? Ні! Але…» Він дивився, як його дружина підходила ближче і ближче, бачив, як від лементу напнулися і тремтять на її шиї жили. Оце і це, і ось іще це в нього не так! Про се і те, і он те гидко навіть згадувати! Він брехун, підступний бридкий лінивий гладун, він малий виродок. Невже він гадає, що дорівняється до хазяїна чи напиначів наметів? Невже він вважає себе граційним, наче ельф, чи зійшлим із полотна Ель Ґреко? Да Вінчі, точно! Мікеланджело, куди там! Вона лаялась. Вона шкірила зуби.

— Знаєш, ніхто не примусить мене залишитись із тобою, бо я не хочу, щоби твої брудні лапи мене торкались! — тріумфально закінчила вона.

— Лизабето, — сказав він.

— Не лизабеткай мені! — заверещала вона. — Я знаю, що ти задумав. Хотів налякати мене тією картинкою. Гадав, що я не насмілюсь піти від тебе. Що ж!

— Наступної суботи Друге Розкриття, — сказав він. — Ти пишатимешся мною.

— Пишатимусь! Ти жалюгідний і дурний. Боже, та ти наче кит. Ти колись бачив кита, викинутого на берег? Я колись бачила у дитинстві. Лежав на піску, а тоді його застрелили рятувальники з пляжу. Господи, кит!

— Лизабето.

— Я йду, досить із мене. І я хочу розлучення.

— Не треба.

— І я вийду заміж за чоловіка, а не за гладку бабу — ось хто ти такий, бо на тобі стільки жиру, що не розбереш твоєї статі.

— Ти не можеш мене кинути, — сказав він.

— Побачиш!

— Я кохаю тебе, — сказав він.

— Невже? — сказала вона. — Подивись на свою картинку.

Він простяг до неї руку.

— Не лізь до мене, — сказала вона.

— Лизабето.

— Не підходь. Мене від тебе вивертає.

— Лизабето.

Здавалося, всі очі на його шкірі ніби спалахнули, всі змії засичали, всі чудовиська заворушились, усі пащі порозкривалися і заклацали зубами. Він пішов на неї — не як один чоловік, а як цілий натовп.

Він відчув, як неймовірний запас апельсинової шипучки стрімко тече його артеріями, як потоки коли і лимонаду у млоїстій злості пульсують у його ногах, у зап’ястях, у серці. Океани гірчиці, соусу, мільйони склянок напоїв, у яких він топив себе впродовж року — усе разом тепер закипіло, а лице прибрало кольору пропареної яловичини. А рожеві троянди на його руках видалися м’ясожерними квітами, які багато літ ховалися у вологих джунглях, а тепер, зголоднівши, вирвалися на волю, у нічне повітря.

Він охопив і притис її до себе, як могутній хижак притискає жертву, що пручається. Цей несамовитий жест пристрасті, швидкий і вимогливий, від її спротиву переріс у щось грубіше. Вона била і дряпала картинку на його грудях.

— Ти повинна любити мене, Лизабето.

— Пусти! — верещала вона. Вона била по картинці, що аж горіла під її кулаками. Вона шкребнула по ній нігтями.

— О, Лизабето, — сказав він, проводячи долонями по її руках.

— Я закричу, — сказала вона, зазирнувши йому в очі.

— Лизабето, — долоні наближались до її плечей і шиї. — Не йди.

— Рятуйте! — закричала вона.

З картинки на його грудях текла кров.

Він обхопив пальцями її шию і стиснув її.

Пронизливий крик каліопи нараз урвався.

Надворі зашелестіла трава. Почулося тупотіння ніг.

Містер Вільям Філіппус Фелпс відчинив двері і вийшов у ніч.

Вони чекали на нього: Скелет, Ліліпут, Надувна Куля, Йог, Електра,[24] Попай,[25] Хлопчик-тюлень. Виродки, що заждалися посеред ночі у сухій траві.

Він рушив до них. Він ішов і думав, що не може лишатись тут: ці люди нічого не зрозуміють, вони не звикли думати. Через те, що він не біг, а тільки повільно і приголомшено ступав між наметами, утримуючи рівновагу, виродки дали йому пройти між ними. Вони дивилися на нього, бо їхні погляди утримували його від утечі. Він ішов через темну галявину, і нічні метелики тріпотіли крилами перед його обличчям. Він не знав, куди йти, а просто повільно рухався, поки залишався на виду. Вони дивилися, як він віддаляється, а тоді усі разом посунули до занімілого трейлера і повільно відчинили навстіж двері…

Людина-картинка спокійно крокував висхлими лугами за містом.

— Він пішов туди! — донісся здалеку чийсь голос. Промені ліхтарів застрибали серед пагорбів. Замиготіли тьмаві постаті.

Містер Вільям Філіппус Фелпс помахав їм. Він утомився. Тепер він прагнув тільки, щоби його знайшли. Він більше не хотів утікати. Він помахав іще раз.

— Онде він! — ліхтарі розвернулися в його бік. — Хутчіше! Упіймаємо покидька!

Коли настав час, Людина-картинка знову побіг. Він намагався рухатись повільно і двічі навмисне впав. Озирнувшись назад, він побачив у руках переслідувачів кілки для наметів.

Він біг до ліхтаря на далекому перехресті, де, здавалося, зібралася вся літня ніч: крутилися каруселі світлячків, цвіркуни виспівували пісень нічному світові — усіх вабив до себе цей самотній, завислий у високості ліхтар. Людина-картинка теж біг туди, а інші наступали йому на п’яти.

Коли він досяг ліхтаря, пробіг кілька ярдів під ним і далі у темряву, йому вже не треба було озиратися. Попереду на дорозі просто перед ним виникли силуети із кілками для наметів, а тоді він побачив, як ті кілки здійнялися люто вгору, і вгору, а тоді нараз опустилися вниз!

Минула хвилина.

У ярах співали цвіркуни. Виродки стояли над розпростертим на землі Людиною-картинкою, тримаючи в опущених руках свої кілки.

Потім вони перевернули його. З його рота полилася кров.

Вони зірвали пластир зі спини. Одну нескінченну мить вони роздивлялися щойно явлену картинку. Хтось щось прошепотів. Хтось тихо вилаявся. Скелет відсахнувся і подався геть. А тоді його знудило. Один за одним виродки із тремтячими губами відходили і зникали, залишивши Людину-картинку на безлюдній дорозі; з його рота текла кров.

У тьмавому світлі ліхтаря жива картинка проглядалася дуже чітко.

На ній натовп виродків схилився над помираючим товстуном на безлюдній темній дорозі і розглядав картинку на його спині, на якій натовп виродків схилився над помираючим товстуном на…