Відьомські двері

Благословіть мене, грішного, отче!

Отець Меллон прокинувся різдвяної ночі, поспавши лише кілька хвилин. Була майже північ. Він відчував дуже сильну внутрішню потребу встати, піти до церкви, широко відчинити двері і впустити сніг всередину, а тоді сісти у сповідальниці й чекати.

Чекати на що? Хто міг йому сказати? Хто міг це знати? Але ця потреба була настільки сильною, що він не міг цього не зробити.

— Що відбувається? — бурмотів він сам до себе, одягаючись. — Напевно, я божеволію. О цій порі кому може бути потрібна… і якого лиха я маю зараз…

Але він все-таки одягнувся і пішов. Широко відчинивши двері церкви, він став, зачудований дивовижним витвором мистецтва перед його очима — кращим, ніж будь-яка картина в історії людства. Ця картина була виткана зі снігу, який ніжним мереживом оздоблював дахи, обкутував ліхтарі й огортав шаллю машини, що юрмилися на узбіччі, чекаючи на різдвяне благословення. Сніг торкався до бруківки, потім до його повік, а потім до його серця. Він усвідомив, що із затамованим подихом спостерігає цю плинну красу. Тоді він повернувся і пішов у середину, щоби сховатися у сповідальниці. За ним до церкви ввійшов сніг.

«Клятий дурень! — думав він. — Старий дурень. Геть звідси! Повертайся у своє ліжко!»

А тоді він почув звуки біля дверей, потім чиїсь кроки по кам’яній церковній підлозі і врешті приглушене шарудіння по той бік сповідальниці. Хтось увійшов туди. Отець Меллон чекав.

— Благословіть мене, грішного! — пошепки сказав чоловічий голос.

Отець Меллон, приголомшений тим, як швидко він почув ці слова цієї ночі, у відповідь спромігся лише на одне:

— Як ви могли знати, що церква буде відчинена і в ній буду я?

— Я молився, отче, — почув він тиху відповідь. — Бог змусив вас прийти і відчинити церкву.

На це відповіді не могло бути. Старий священик і грішник по той бік сповідальниці, котрий, судячи з його хриплого голосу, також був старим чоловіком, довгу холодну мить сиділи мовчки, в той час як стрілка годинника невпинно наближалася до опівночі. Врешті біженець з темряви гріха повторив:

— Благословіть грішника, отче!

Але замість звичних слів, які мали би заспокоїти рани, в той час як засніженими вулицями квапливо наближалося Різдво, нахилившись до решітки сповідальниці, отець Моллі не стримався і сказав:

— Напевно, ви носите страшний тягар гріхів, що змусив вас у таку ніч вирушити на нездійсненну місію, яка стала можливою тільки тому, що Бог почув вас і витягнув мене з ліжка.

— Це справді страшний список, отче, ви зараз почуєте!

— Тоді говори, сину, — відповів священик, — поки ми обоє не замерзли…

— Ну, це було так… — пошепки сказав старий голос за перегородкою. — Шістдесят років тому…

— Повторіть! Шістдесят?! — священик затамував подих. — Аж так давно?

— Шістдесят!

Між ними запала болісна тиша.

— Продовжуйте, — мовив священик.

Йому було соромно за те, що він урвав каяльника.

— Цього тижня минуло шістдесят років з того часу, — продовжив старий голос, — як я, дванадцятирічний, разом зі своєю бабусею купляв подарунки напередодні Різдва у маленькому містечку на сході. Ми йшли пішки що туди, що назад. Хто тоді мав машину? Ми несли додому загорнені подарунки. Моя бабуся сказала щось — я вже давно не пам’ятаю, що саме — і я розізлився й побіг вперед, покинувши її. Коли я був уже далеко, я чув, як вона мене кликала, а потім почала щосили кричати, щоби я повернувся. Але я не повернувся. Вона плакала — і я знав, що я її образив. І через це я почувався сильним і спритним. І я біг ще швидше, і сміявся. Я прибіг до самого дому. Коли вона прийшла і зайшла в дім, то не переставала плакати і зітхати. Мені стало соромно — і я побіг та заховався…

Запала довга тиша.

Священик запитав:

— Це все?

— Список довгий, — сумно промовив голос за тонкою перегородкою.

— Продовжуйте, — відповів священик, заплющивши очі.

— Я повівся майже так само зі своєю мамою напередодні Нового року. Я розлютився на неї. І побіг. Я чув, як вона голосно кликала мене і плакала. Я посміхався і біг ще швидше. Чому? Чому — ох, Боже! — чому?

Священик не знав, що відповісти.

— Тепер це все? — врешті тихо промовив він, відчуваючи якусь дивну приязнь до цього старого чоловіка.

— Одного літнього дня, — сказав голос, — мене побили хулігани. Коли вони залишили мене і пішли, я побачив на кущі двох чарівних метеликів, які обіймалися. Я ненавидів їхнє щастя. Я схопив їх у кулак і розтер на порох. Ох, отче, який сором!

Цієї миті у двері церкви подув вітер. Обоє чоловіків підвели голови вгору і побачили, як дух Різдва у сніговому вихорі розвернувся у дверях і знову вислизнув назовні, щоби розсипатися білосніжним покривалом на бруківку.

— Є ще одна страшна річ, — сказав старий чоловік, захований по той бік сповідальниці зі своїм болем. Він продовжив: — Коли мені було тринадцять, знову напередодні Різдва, мій собака Бо втік. Його не було три дні і три ночі. Я любив його більше, ніж життя. Він був особливим, люблячим, чудовим собакою. І раптом він зник. І вся його чарівність разом із ним. Я чекав. Я плакав, чекав, молився. Моя душа кричала. Я знав, що він ніколи, ніколи не повернеться! А потім, ох, потім, тієї різдвяної ночі… бруківка була вкрита ожеледдю, з дахів звисали бурульки, з неба падав сніг… і о другій годині ночі я почув, як він шкребе у двері! Я вискочив з ліжка так швидко, що ледве не вбився! Я навстіж відчинив двері — і там стояв мій бідолашний собака. Він тремтів, він був увесь мокрий і брудний, і був дуже радий мене бачити. Я вищав від радості, я затягнув його в середину, з розмаху зачинив двері, впав на коліна, обійняв його і заплакав. Це був чудовий подарунок! Чудовий! Я знову і знову вимовляв його ім’я — і він плакав разом зі мною, він тихо скавулів. Нас обох переповнювали емоції.

А тоді я зупинився. І ви знаєте, що я зробив? Ви можете вгадати мій жахливий вчинок? Я побив його. Так, побив. Я бив його кулаками, руками, долонями, знову кулаками, плакав і кричав: «Як ти посмів мене покинути?! Як ти посмів втекти?! Як ти посмів так вчинити зі мною?! Як ти посмів?! Як?!» Я бив його і бив, аж поки не втомився і почав ридати, і мусів зупинитися, бо зрозумів, що я зробив. А він просто стояв і приймав все так, ніби знав, що він це заслужив. Він зрадив мою любов, а тепер я зрадив його. І моя зрада була набагато важчою. Сльози ринули з моїх очей, я задихався. Я знову схопив його і притиснув до себе. Цього разу я кричав: «Пробач мені, ох, Бо, будь ласка, пробач! Я не хотів! Ох, Бо, пробач мені…»

Але, ох, отче, він не міг мені пробачити. Він був лише твариною, собакою, моїм улюбленцем. І він дивився на мене такими великими темними очима… що моє серце назавжди закрилося відтоді через сором. Я не міг собі пробачити цього. Всі ці роки пам’ять про мого улюбленця і про те, як я його зрадив… І відтоді кожного Різдва — не весь рік, але кожного Різдва — його дух повертається. Я бачу свого собаку і те, як я його б’ю, й усвідомлюю свою зраду. Ох, Боже!

Чоловік замовк, схлипуючи.

Старий священик врешті наважився щось сказати:

— І це те, через що ви зараз тут?

— Так, отче. Хіба це не жахливо? Це страшна річ.

Священик не міг відповісти. По його обличчю також текли сльози і йому чомусь бракувало повітря.

— Бог мені пробачить, отче? — запитав чоловік.

— Так.

— Ви пробачаєте мені, отче?

— Так. Але дозвольте тепер і мені розповісти вам дещо. Коли мені було десять років, я поводився так само. З батьками, звісно ж. А потім зі своїм собакою, якого я любив більше, ніж своє життя. Він утік. І я ненавидів його за те, що він покинув мене. А коли він повернувся, я також обіймав його, а тоді побив, а тоді знову обіймав. Досі я нікому про це не розповідав. Цей сором залишався у моєму серці всі ці роки. Я сповідався у всьому моєму отцю-сповіднику. Але у цьому — ніколи. Тому…

Запала пауза.

— Тому, отче?

— Ох, Господи! Бог пробачить нам, друже. Нарешті ми наважились про це заговорити. І я пробачаю тобі. Але…

Старий священик не міг говорити далі, бо з його очей знову ринули сльози.

Незнайомець по той бік сповідальниці здогадався, що той хотів сказати, і обережно запитав:

— Ви хочете, щоб я Вам пробачив, отче?

Священик мовчки кивнув. Чоловік, напевно, відчув це і швидко вимовив:

— Ох, так, я пробачаю.

Вони обоє довгий час сиділи у темряві. У двері знову залетів сніговий вихор, порозсипавши сніг по підлозі, і вислизнув на вулицю.

— Перш ніж ви підете, — сказав священик, — я запрошую вас на келих вина.

Великий годинник на площі навпроти церкви вибив опівніч.

— Різдво, отче, — сказав голос за перегородкою.

— Гадаю, це моє найкраще Різдво.

— Так, найкраще.

Старий священик підвівся і вийшов зі сповідальниці.

Він почекав трохи на якийсь рух з іншого її боку.

Нічого не було.

Здивовано нахмуривши брови, священик потягнувся, відчинив дверцята і заглянув усередину.

Там не було нічого і нікого.

Він відкрив рота від здивування. Сніг падав йому на потилицю і на шию.

Він простягнув вперед руку і провів нею у темряві сповідальниці.

Там було порожньо.

Він повернувся і подивився на відчинені церковні двері. А тоді поспіхом підійшов і виглянув на вулицю.

Десь далеко запізнілі годинники били дванадцяту. З неба падав сніг. Вулиці були безлюдні.

Повернувшись назад, він побачив велике дзеркало при вході до церкви.

У ньому був старий чоловік — він сам, його відображення у холодному склі.

Майже не замислюючись, він підняв руку і зробив знак благословення. Відображення у дзеркалі зробило так само.

Тоді старий священик, втираючи очі, повернувся останній раз і пішов випити вина.

На вулиці, наче сніг, всюди було Різдво.