Відьомські двері

Мрець

— Бачиш того чолов’ягу? — сказала місіс Рібмолл, киваючи через дорогу. — Того, котрий зіперся на бочку перед закладом містера Дженкінса? Це Дивак Мартін.

Дивак Мартін.

— Це він говорить усім, що помер? — голосно спитав Артур.

Місіс Рібмолл кивнула.

— Скажений, наче ондатра, що летить у вирій. Стверджує, що загинув під час повені, і бідкається, що йому ніхто не вірить.

— Я кожного дня бачу, як він там стирчить, — репетував Артур.

— Так, аякже, він сидить там і зирить у нікуди. Я завжди казала, що за ним тюрма плаче, саме там йому і місце.

Артур скривив Дивакові обличчя:

— Бееее!

— Пусте. Він тебе навіть не помічає. Ніколи не бачила такого дикуна. Нічим йому не вгодиш, — вона сіпнула Артура за руку. — Ходімо, синку, треба зайти до крамниці.

Вони проминули перукарню і попрошкували вулицею далі. У вікні перукарні лишився стояти містер Сімпсон, котрий клацав блакитними ножицями і жував гумку, що давно втратила смак. Він замислено косився крізь обсиджене мухами скло на чоловіка, котрий сидів на бочці з-під смоли.

— Я так гадаю, що найкраще, що міг би зробити Дивак Мартін, — це одружитися, — промовив він. Його очі лукаво блиснули. Він глянув через плече на манікюрницю, міс Велдон, котра саме чистила та полірувала занедбані нігті фермера на ймення Ґілпатрік. Міс Велдон не підняла голови. Вона чула такі слова надто часто. З неї завжди глузували через Дивака Мартіна.

Містер Сімпсон відступив від вікна і знов узявся за сухе Ґілпатрікове волосся. Фермер тихенько загиготів.

— Що ж за жінка піде за Дивака? Мені інколи здається, що він справді мертвий. Від нього страшенно тхне.

Міс Велдон звела погляд на обличчя Ґілпатріка і різонула його одним зі своїх маленьких скальпелів по пальцю.

— Тудить його бабцю! Дивися, що робиш, жінко!

Міс Велдон підвела кругленьке біле личко і глянула на фермера сумирним поглядом блакитних очей. Волосся її було мишасто-коричневим; вона не користувалася макіяжем і зазвичай мовчала.

Містер Сімпсон заґелґотів і блакитними сталевими ножицями скубнув Ґілпатрікове волосся.

— Гоп-гоп-гоп-гоп, — отак він сміявся. — Міс Велдон знає, що робить, Ґілпатріку. Будь обережнішим. Минулого Різдва міс Велдон подарувала Диваку Мартіну пляшку одеколону. Це перебило його запах.

Міс Велдон відклала інструменти.

— Перепрошую, міс Велдон, — вибачився містер Сімпсон. — Я більше не буду.

Вона неохоче взяла інструменти в руки.

— Дивіться, знову! — вигукнув один із чотирьох чоловіків, котрі чекали у перукарні своєї черги.

Містер Сімпсон розвернувся на місці, ледь не відчикриживши ножицями рожеве Ґілпатрікове вухо.

— Дивіться, хлопці!

Із будинку через дорогу саме виходив шериф, і він теж побачив, як це сталося. Він побачив, що зробив Дивак Мартін.

Усі повибігали з крамниць і крамничок.

Шериф наблизився і зазирнув у канаву.

— Годі, Диваку Мартіне, годі тобі, — благав шериф. Він потицяв носаком начищеного чорного черевика щось у канаві. — Годі, підводься. Ти не мертвий. Не мертвіший од мене. Ти там застудишся на смерть серед недопалків і непотребу! Ну ж бо, вставай!

Містер Сімпсон підійшов до місця подій і подивився на лежачого Дивака Мартіна.

— Схожий на пакет з-під молока.

— Він займає цінне місце для паркування — і то у п’ятницю вранці! — почав нарікати шериф. — Це місце потрібне купі людей. Чуєш мене, Диваку? Гм, гаразд. Поможіть мені, хлопці.

Вони переклали тіло на хідник.

— Нехай лежить тут, — оголосив шериф, обчищаючи взуття. — Хай лежить, поки не стомиться. Він уже мільйон разів робив таке. Любить увагу. Ану, геть звідси, малечо!

Купка дітей розбіглася від нього навсібіч.

Повернувшись до перукарні, містер Сімпсон озирнувся.

— А де міс Велдон? Ага, — він поглянув у вікно. — Онде вона, обтрушує те лежаче тіло. Поправляє комірець, застібає ґудзики. Повертається. Глядіть мені, не кепкуйте з неї, вона ображається на таке.

Годинник показав дванадцяту, потім першу, другу, третю. Містер Сімпсон поглядав на нього.

— Б’юсь об заклад, що Дивак Мартін пролежить отам до четвертої, — сказав він.

Хтось інший підтримав:

— До пів на п’яту, закладаюся.

— Минулого разу, — містер Сімпсон продовжував скубти ножицями, — він пролежав чотири години. Сьогодні ясно і тепло. Він може продрімати навіть до п’ятої. Тож я скажу — до п’ятої. Показуйте-но, якого кольору ваші гроші, панове.

Гроші склали на полицю між слоїками з помадою для волосся.

Молодий хлопець почав стругати паличку кишеньковим ножем.

— Знаєте, є щось незвичайне у тому, як ми кепкуємо із Дивака. Десь усередині ми боїмося його. Тобто, ми не дозволяємо собі припустити, що він справді мертвий. Ми не сміємо у це повірити. Якби це виявилося правдою, ми такого б не витримали. Тому й сміємося з нього. Дозволяємо йому лежати долі. Він нікого не кривдить. Він просто є. Але я помітив, що док Гадсон ніколи не слухав його стетоскопом. Закладаюся, він боїться того, що може дізнатись.

— Боїться того, що може дізнатись! — реготали всі. Сімпсон сміявся і метеляв ножицями. Двоє чоловіків із колючими бородами теж реготали, трохи гучніше, ніж треба. Сміх незабаром ущух.

— Ох і жартівник же ти! — казали всі, ляскаючи себе по худих колінах.

Міс Велдон клопоталася над нігтями клієнта.

— Він підводиться!

Усі скупчилися біля вітрини, щоби подивитись, як Дивак Мартін стає на ноги.

— Став на одне коліно, на друге, ось хтось подає йому руку.

— То міс Велдон. Ох і прудка.

— Котра година?

— Рівно п’ята. Гроші мої, дітки!

— Ця міс Велдон і сама чудернацька. Наслідувати такого, як наш Дивак.

Сімпсон клацнув ножицями.

— Вона сирота, тож багато не говорить. І чоловіки їй подобаються небалакучі. Дивак — той узагалі рідко коли говорить. На відміну від нас, грубіянів, правда, хлопці? Ми забагато патякаємо. Міс Велдон це не подобається.

— Онде вони йдуть, міс Велдон і Дивак Мартін.

— Як вважаєш, Сімпе, може, ще трохи з вух знімемо?

Малий Чарлі Белловс стрибав по дорозі, стукаючи м’ячем. Його білявий чубчик злітав у повітря і знов опускався на очі. Висунувши язика, він безтурботно кинув м’яча, і той полетів під ноги Диваку Мартіну, котрий знову сидів на бочці з-під смоли. Міс Велдон у цю мить, як і кожного вечора, ходила бакалійною крамницею, складаючи банки з супом і овочами до кошика.

— Можна мені забрати м’яч? — малий Чарлі Белловс спрямував своє питання вгору на шість футів два дюйми до Дивака Мартіна. Поблизу більше нікого не було.

— Чи можна тобі забрати м’яч? — Дивак Мартін вагався. Здавалось, він прокручував питання у голові. Сірі очі дивилися поверх голови Чарлі і вирізняли його не ясніше, аніж грудку глини. — Так, можна. Забирай.

Чарлі повільно нахилився, схопив червону гумову кулю і так само повільно розігнувся із таємничим виразом очей. Він зиркнув на північ і на південь, а тоді на худе блідо-смагляве обличчя Дивака.

— А я дещо знаю.

Дивак Мартін опустив погляд.

— Ти дещо знаєш?

Чарлі нахилився вперед.

— Ви мертвий.

Дивак Мартін не поворухнувся.

— Ви справді мертвий, — шепотів малий Чарлі Белловс. — Я єдиний, хто знає. Я вірю вам, містере Диваку. Я сам якось пробував. Ну, теє, померти. Це важко. Тяжка робота. Я пролежав на підлозі годину. Але я блимав очима, і в мене свербів живіт, то я його чухав. А тоді я не витримав. Знаєте, чому? — він перевів погляд на свої черевики. — Мені закортіло до вбиральні.

Бліді обвислі губи повільно утворили на витягнутому кістлявому обличчі Дивака Мартіна розуміючу посмішку.

— Це нелегка робота.

— Часом я думаю про вас, — сказав Чарлі. — Я бачу, як ви проходите повз наш будинок уночі. Коли о другій ночі, коли — о четвертій. Я прокидаюся і відчуваю, що ви ходите неподалік. Я знаю, що мушу визирнути, тож підходжу до вікна і що? Ондечки ви ходите туди-сюди. Навряд чи ви прямуєте у якесь певне місце.

— Мені нема куди йти, — Дивак склав свої чималі квадратні мозолисті долоні на колінах. — Я намагаюся придумати… куди йти… — він сповільнився, немов кінь, котрого смикнули за віжки, — …але думати важко. Я намагаюсь і… намагаюсь. Іноді я майже придумую, що робити, куди податись. А тоді забуваю. Якось я придумав піти до лікаря, щоби він визнав мене мертвим, але чомусь… — він говорив повільно, хрипко і глухо, — я так і не дійшов.

Чарлі дивився просто на нього.

— Якщо хочете, я вас відведу.

Дивак Мартін розслаблено стежив за тим, як сідало сонце.

— Ні. Я зморив… стомився, але я… почекаю. Тепер, коли я зайшов так далеко, цікаво подивитися, що буде далі. У тій повені, що змила мою ферму і моє хазяйство, а мене самого втопила, ніби курча у відрі, я наповнився по шию, як термос. Якось я вийшов із-під води, але розумів, що помер. Ночами у своїй кімнаті я прислухався, але не чув ударів серця ні у вухах, ні в грудях, ні в зап’ястях, хоч і лежав тихенько, наче дохлий цвіркун. Всередині лишилися лише темрява, спокій і розуміння. Має бути причина, чому я ще можу ходити. Може, тому, що я був молодий, коли помер. Всього двадцять вісім, неодружений. Я завжди хотів одружитися. Так і не зібрався. Тож зараз я час від часу підробляю в місті, складаю гроші, бо ніколи не їм, — чорт, я не можу їсти, — й іноді я настільки збентежуюсь і занепадаю духом, що лягаю в канаву і сподіваюся, що мене візьмуть і запхають у соснову коробку і сховають назавжди. І в той же час мені цього не хочеться. Я хочу чогось іще. Я знаю, що коли повз мене проходить міс Велдон і я бачу, як вітер грається її волоссям, наче коричневою пір’їною… — він зітхнув і замовк.

Чарлі Белловс чемно почекав ще хвилинку, кахикнув і помчав геть, кидаючи м’ячем об землю.

— До зустрічі!

Дивак витріщився на те місце, де стояв Чарлі. Через п’ять хвилин він змигнув очима.

— Га? Тут є хто? Хтось щось казав?

Міс Велдон вийшла із крамниці з повним кошиком їжі.

— Не хочеш провести мене додому, Диваку?

Вони йшли у невимушеній тиші. Вона навмисне сповільнювала кроки, бо він ступав дуже обережно. Вітер шумів у кедрах, в’язах і кленах уздовж дороги. Кілька разів Дивак поглядав на міс Велдон, його губи розтулялися, але тоді він знову стискав їх і дивився вперед, ніби бачив щось за мільйон миль.

Нарешті він мовив:

— Міс Велдон?

— Що, Диваку?

— Я увесь час призбирую гроші. У мене вже чимало назбиралося. Я не витрачаю багато і, — ви будете здивовані, — відверто говорив він, — але у мене вже близько тисячі доларів. Або й більше. Іноді я починаю рахувати їх, стомлююсь і не можу продовжувати. І… — здавалось, він збився і навіть трохи розсердився на неї. — Чому ви така до мене люб’язна, міс Велдон? — зажадав знати він.

Вона ніби здивувалась, а тоді посміхнулась йому. Якесь діточе захоплення проглядало у цьому погляді.

— Бо ти тихий. Бо ти не горластий і не злий, як ті чоловіки у перукарні. Бо я самотня, а ти добрий до мене. Бо ти перший, кому взагалі я сподобалась. Інші навіть і не глянуть на мене. Гадають, що я нездатна думати. Кажуть, що я дурна, бо не подолала навіть шести класів. Але я така самотня, Диваку, і говорити з тобою для мене дуже важливо.

Він міцно стис її маленьку білу руку.

Вона облизнула губи.

— Хотіла би я зробити щось із тим, як люди про тебе говорять. Не хочу, щоби це звучало грубо, але якби ти перестав усім казати, що помер, Диваку…

Він зупинився.

— Ви теж мені не вірите, — відсторонено мовив він.

— Ти «помер» для кухні доброї господині, для любові, для нормального життя, Диваку. От що ти маєш на увазі, коли кажеш «помер», і більше нічого!

Погляд сірих очей став глибоким і розгубленим.

— Хіба це я маю на увазі? — він дивився на її завзяте лискуче обличчя. — Так і є. Ви правильно зрозуміли. Саме це я маю на увазі.

Їхні кроки зливалися в один звук, що кружляв у повітрі, як опале листя. Визирнули зірки, і ніч потемнішала і потихішала.

Двоє хлопців і двоє дівчат стояли того вечора під ліхтарем. Вдалині на їхню вулицю вигулькнула самотня постать, що повільно і тихо наближалась.

— Онде він, — сказав один із хлопців. — Краще ти його запитай, Томе.

Том стривожено насупився. Дівчата засміялися. Том сказав:

— Гаразд, але ви теж ідіть зі мною.

Вітер хитав дерева вліво і вправо, струшуючи листя по одному і цілими оберемками, і воно кружляло надовкола голови Дивака Мартіна, котрий саме підходив до ліхтаря.

— Містере Диваку? Агов, містере Диваку!

— Га? О, здоров.

— Ми… е… тобто… — Том зглитнув і озирнувся, шукаючи підтримки. — Ми хотіли спитати, чи… ну… чи не хотіли б ви прийти на нашу вечірку!

Дивак хвилину дивився на вимите і пропахле милом Томове обличчя, на гарну блакитну сорочку його шістнадцятирічної дівчини, а тоді відповів:

— Дякую. Але не знаю. Я можу забути прийти.

— Ні, не забудете, — наполягав Том. — Ви запам’ятаєте, бо вона відбудеться на Геловін!

Одна з дівчат смикнула Тома за руку і зашипіла:

— Краще не треба, Томе. Краще не треба. Будь ласка. Він нам не згодиться, Томе. Він не дуже страшний.

Том вирвав руку.

— Дозволь мені це владнати.

Дівчина благала:

— Прошу, не треба. Він просто брудний старий чолов’яга. Вілл обляпає пальці лоєм, вставить у рота ті страшні фарфорові зуби, підведе очі зеленим і зажене наші душі у п’яти. Нащо нам цей? — і вона вперто мотнула головою в бік Дивака.

Дивак Мартін стояв на вулиці. Не менше десяти хвилин він наслухав вітер, що шумів у верховітті дерев, перш ніж зрозумів, що підлітки пішли геть. Короткий сухий сміх зірвався з його губ і пострибав вулицею, наче камінці. Діти. Геловін. Не дуже страшний. Білл упорається краще. Просто старий чолов’яга. Власний сміх видався Дивакові чужим і гірким на смак.

Наступного ранку малий Чарлі Белловс жбурляв м’яча у стіну крамниці, ловив і жбурляв знову. Він почув, як хтось наспівував за його спиною, і обернувся.

— А, добридень, містере Диваку!

Дивак Мартін ступав вулицею із зеленими папірцями доларів у руці і рахував їх. Раптом він зупинився. Його очі спорожніли.

— Чарлі, — гукнув він. — Чарлі! — він простягнув до нього руки, наче сліпий.

— Я тут, містере Диваку!

— Чарлі, куди я йшов? Куди я йшов? Я йшов купити щось для міс Велдон! Ось, Чарлі, допоможи мені!

— Так, містере Диваку! — Чарлі підбіг і зупинився у тіні Дивака.

Той опустив на його долоню руку із грошима. Там було сімдесят доларів.

— Чарлі, біжи купи сукню для… міс Велдон… — його мозок хапався, рвався, продирався, боровся із павутинням забуття. На його обличчі виступив неприкритий жах і відчайдушне прагнення щось пригадати. — Я не пам’ятаю, де… Боже, дай мені згадати. Сукня і накидка для міс Велдон, у… у…

— Крамниці Краузмеєра? — спробував допомогти Чарлі.

— Ні!

— Тоді Філдмана?

— Hi!

— Тоді містера Лайбермана?

— Лайберман! Це воно! Лайберман, Лайберман! Туди, туди, Чарлі, біжи до…

— Лайбермана.

— …і купи нову зелену сукню для… міс Велдон, і ще накидку. Нову зелену сукню, на якій намальовані жовті троянди. Забери їх і принеси сюди. Ох, Чарлі, стривай.

— Так, містере Диваку?

— Чарлі… як гадаєш, я міг би помитися у тебе вдома? — тихо запитав Дивак. — Мені не зашкодила би ванна.

— Ого, не знаю, містере Диваку. Мої батьки такі дивні. Не знаю.

— Нічого, Чарлі. Я розумію. Біжи!

Чарлі помчав із подвійною швидкістю, затиснувши гроші в руці. Пробігаючи повз перукарню, він зазирнув усередину. Містер Сімпсон перестав общипувати волосся містера Трамбулла і пильно подивився на хлопця.

— Гей! — крикнув Чарлі. — А Дивак Мартін наспівує пісеньку!

— Яку пісеньку? — спитав містер Сімпсон.

— Отаку, — сказав Чарлі і промугикав її.

— Господь всемогутній! — заревів Сімпсон. — То он чого міс Велдон не прийшла сьогодні! Це ж мелодія весільного маршу!

Чарлі побіг далі. Казна-що!

Крики, сміх і хлюпання води. У задній кімнаті перукарні клубочилася пара. Працювали по черзі: спочатку містер Сімпсон набирав у відерце гарячої води і з розмаху обливав нею Дивака Мартіна, котрий просто сидів у ванні і мовчав, а тоді містер Трамбулл чухрав Дивакову бліду спину великою щіткою. Вони не жаліли господарського мила, і час від часу Коротун Філліпс виливав на Дивака наперсток одеколону. Вони метушилися у хмарах пари і сміялися.

— Одружуєшся, га, Диваку? Мої вітання, хлопче! — ще одне відро. — Я завжди казав, що саме це тобі й потрібно, — сміявся містер Сімпсон, цього разу линувши Дивакові на груди холодної води. Дивак Мартін удав, що навіть не помітив різниці. — Ти тепер пахнеш набагато краще!

Дивак не повернув голови.

— Дякую. Дуже дякую за те, що ви робите. Дякую, що допомагаєте мені вимитися. Мені це було потрібно.

Сімпсон захихотів у долоню.

— Заради тебе що завгодно, Диваку.

Десь позаду хтось прошепотів:

— Ох і пара з них буде. Одружений з дурепою ідіот!

Сімпсон насупив брови.

— Припни-но свого язика!

У кімнату забіг Чарлі.

— Я приніс зелену сукню, містере Диваку!

Через годину Дивак сидів у перукарському кріслі. Хтось позичив йому пару нових черевиків. Містер Трамбулл завзято їх начищав і підморгував усім по черзі. Містер Сімпсон узявся підстригти Дивакове волосся і відмовився брати за це гроші.

— Ні, ні, Диваку, залиш гроші собі, вважай це моїм весільним дарунком. О так, сер, — він сплюнув, а тоді легенько побризкав трояндовою водою. — Ну от. «Троянди і місячне сяйво»!

Мартін озирнувся.

— Ви ж нікому не скажете про наше весілля, — спитав він, — до завтрашнього дня? Ми з міс Велдон не хотіли би, щоб усе місто прийшло потішатися. Розумієте?

— Аякже, аякже, Диваку, — сказав містер Сімпсон, закінчивши свою роботу. — Мамцею клянуся. А де ви будете жити? Придбаєш нову ферму?

— Ферму? — Дивак Мартін виліз із крісла. Хтось позичив йому гарну нову сорочку, а хтось інший відпрасував штани. Вигляд він мав чудовий. — Так, я саме збирався придбати нерухомість. Доведеться доплатити, але воно того варте. Доплатити. Ходімо зі мною, Чарлі Белловс, — він почвалав до дверей. — Я купив будинок на околиці. Треба зараз віднести гроші. Ходімо, Чарлі.

Сімпсон зупинив їх.

— А який він, той будинок? У тебе не могло бути багацько грошей, палац ти собі дозволити не міг.

— Ваша правда, — сказав Дивак. — Не міг. Це невеликий будиночок. Але нас влаштує. Колись давно його збудували для однієї родини, але вони згодом переїхали кудись на схід. За нього просили усього п’ять сотень, тож я купив його. Ми з міс Велдон переїдемо туди увечері, після весілля. Але, будь ласка, не кажіть нікому до завтра.

— Авжеж, Диваку, аякже.

Дивак вийшов на полудневе сонце, а Чарлі за ним. Чоловіки у перукарні посідали і засміялись.

На вулиці зітхав вітер, сонце повільно спускалося, у перукарні клацали ножиці, навколо крісла люди сиділи, сміялися, балакали…

Наступного ранку за сніданком малий Чарлі Белловс зосереджено черпав ложкою кашу. Його батько поклав на стіл газету і подивився на матір.

— Усе місто говорить про таємну втечу Дивака Мартіна і міс Велдон, — сказав батько. — Люди шукають їх і не можуть знайти.

— Ну, — сказала матір, — я чула, що він купив їй будинок.

— І я таке чув, — сказав батько. — Я зранку телефонував Карлу Роджерсу. Він не продавав Диваку ніяких будинків. А Карл — єдиний агент із нерухомості в усьому місті.

Чарлі Белловс ковтнув кашу. Він глянув на батька.

— Та ні, не тільки він продає у нас нерухомість.

— Що ти таке говориш? — зажадав знати батько.

— Нічого, крім того, що я визирнув на вулицю опівночі і дещо побачив.

— Що ти там побачив?

— Світив місяць. Знаєте, що я побачив? Я побачив двох людей, вони йшли по Елм-Ґрейд-роуд. Чоловік і жінка. Чоловік у новій темній сорочці, а жінка — у зеленій сукні. Вони йшли дуже повільно і трималися за руки, — Чарлі перевів подих. — То були містер Дивак Мартін і міс Велдон. А на Елм-Ґрейд-роуд у тому керунку немає ніяких будинків. Тільки кладовище Трініті-парк. А містер Ґуставсон продає склепи на тому кладовищі. У нього контора у місті. Тож я і кажу, що містер Карл Роджерс — не єдиний, хто продає нерухомість. Тому…

— Тьху! — роздратовано пирхнув батько. — То тобі наснилося!

Чарлі схилився над тарілкою каші, поглядаючи на батьків краєм ока.

— Так, сер, — зітхнув він нарешті. — Мені наснилося.