Відьомські двері

Коротка подорож

Дві речі були важливими — те, що вона була дуже старою, і те, що містер Теркелл брався доправити її до Бога. Бо хіба ж не сказав він їй, поплескуючи по руці: «Місіс Беллоуз, вирушаймо у космос на моїй ракеті й віднайдемо Його разом!»

Ось як воно мало бути. О, це зовсім не нагадувало жодну із тих груп, з якими вона літала раніше. Бажаючи освітити шлях своїм делікатним нетвердим ніжкам, вона не раз черкала сірники у темних алеях і прокладала собі дорогу до містичних учень індусів, миготливо-мрійливі вії котрих прикривали кришталево-прозорі очні яблука. Вона виходила на лугові стежки разом з індійськими філософами-аскетами, чиї вчення були імпортовані сестрами по духу мадам Блаватської.[13] Вона мандрувала у кам’яні каліфорнійські джунглі, полюючи на пророка-астролога в його природному середовищі. І навіть погодилася переписати права на один зі своїх будинків, аби лиш бути прийнятою у галасливий орден дивовижних євангелістів, котрі пообіцяли їй золотий дим, кришталевий вогонь та повернення додому лише за помахом лагідної десниці Бога.

І жоден із цих людей не похитнув віри місіс Беллоуз — навіть коли вона бачила, як їх із виттям сирени везли кудись у ніч поліцейські фургони, а на ранок у бульварних газетках вона мигцем зауважувала їхні фотографії — нечіткі та геть не романтичні. Світ грубо обійшовся з ними й узяв під варту тому, що вони надто багато знали — ось і все.

І тоді, два тижні тому, вона й наштовхнулась на оголошення містера Теркелла в «Нью-Йорк Сіті».

«Туди й назад, — подумала місіс Беллоуз. — Але хто ж захоче назад після того, як побачить Його?»

Отож, вона купила квиток, полетіла на Марс та провела сім приємних днів у «Ресторіумі» містера Теркелла, при вході в який світився напис:

Вона провела тиждень, купаючись у прозорих водах басейну, змиваючи турботи зі своїх делікатних кісточок, і тепер хвилювалась, готуючись до того моменту, коли її, наче кулю, впхають в особисту ракету містера Теркелла і випустять в космос — за межі Юпітера, Сатурна і Плутона. Отак — та хто ж від такого відмовиться? — можна наблизитись до Бога! Як чудово! Чи можна відчути, як Він ближчає? Чи можна вловити Його дихання, Його допитливий погляд, Його присутність?

— Ось я тут, — сказала собі місіс Беллоуз, — старовинний розхитаний ліфт, готовий злетіти вгору. Господу слід лише натиснути кнопку.

Тепер, на сьомий день перебування в «Ресторіумі», вона заледве долала сходинки, і тисячі сумнівів обсіли її.

— З одного боку, — розмірковувала вона вголос, — Марс аж ніяк не райський сад, як вони обіцяли. Кімнатка моя наче келія, басейн нікуди не годиться, а крім того, хіба ж вдови, котрі виглядають, наче гриби чи живі скелети, так вже прагнуть поплавати? Та й сам «Ресторіум» пропах вареною капустою і тенісними капцями!

Вона відчинила вхідні двері і з деяким роздратуванням гримнула ними.

Її здивували інші жінки, що зібрались у залі. Це нагадувало блукання в дзеркальному лабіринті на ярмарку, коли ти знову і знову натикаєшся на саму себе — те саме землисте обличчя, ті самі рученята, мовби курячі лапки, ті самі браслети, що постійно побрязкують на зап’ястях. Один за одним пропливали повз неї її власні відображення. Вона навіть витягнула руку вперед, але та не віддзеркалилась, бо то якась інша леді трясла пальцями і промовляла:

— Ми чекаємо на містера Теркелла. Ш-ш-ш!

— О! — прошепотіли усі.

І оксамитові портьєри розійшлися.

З’явився містер Теркелл, на диво спокійний; його очі єгипетського сфінкса дивилися наче на всіх нараз. Однак у ньому було щось, що змушувало усіх сподіватися, що ось зараз він крикне: «Привіт усім!» — і пухнасті песики почнуть стрибати через його ноги, через зчеплені у кільце руки та через спину. І опісля він почне танцювати із тими песиками, відтак із білосніжною, наче клавіатура піаніно, усмішкою — на всі тридцять два! — розкланяється навсібіч і зникне за кулісами разом із собачками.

Та частина місіс Беллоуз, з якою вона постійно сперечалася, з появою містера Теркелла очікувала почути звук дешевого китайського гонга. Його великі темні очі були такі неправдоподібно вологі, що одна зі старших леді жартома заявила, що помітила, як над ними завис рій комашок, котрі зазвичай кружляють над бочкою з дощовою водою. А місіс Беллоуз часом уловлювала запах нафталіну та випарів каліопи,[15] що йшли від його ретельно випрасуваного костюма.

Але з такою самою переконаністю дикунки, з якою вона сприймала всі попередні розчарування у своєму мінливому житті, вона загасила підозри і прошепотіла:

— Цього разу це справжнє. Тепер воно спрацює. Хіба ж у нас нема ракети?

Містер Теркелл вклонився. І посміхнувся посмішкою фігляра з комедії масок. [16] Літні леді заглянули йому кудись у горло, але побачили там лише первісний хаос.

Ще до того, як він почав говорити, місіс Беллоуз відчула, як він добирає кожне слово, добре промаслює його і вже слизьким кладе на рейки своєї промови. Серце її стиснулося, мовби крихітний кулачок, і вона зціпила свої порцелянові зубки.

— Друзі! — почав містер Теркелл, і серця присутніх обдало холодом.

— Ні, тільки не цього разу! — мовила місіс Беллоуз іще до того, як щось було сказано.

Вона відчула, що погана новина знову мчить на неї, а вона, наче власноруч прив’язана до колії, безпомічно спостерігає за тим, як велетенські чорні колеса загрозливо наближаються і вже доноситься попереджувальний свисток паровика.

— Виникла невеличка затримка, — оголосив містер Теркелл.

Наступної миті містер Теркелл, мабуть, крикнув, або ж хотів крикнути: «Леді, прошу сідати!» — голосом менестреля,[17] бо леді посхоплювались зі своїх місць і кинулись до нього, тремтячи від гніву.

— Затримка не буде надто довгою! — містер Теркелл заспокійливо підняв руки.

— Скільки?

— Лише тиждень.

— Тиждень?

— Так. Ви ж можете залишитись тут, в «Ресторіумі», ще на сім днів, чи не так? Врешті-решт маленьке зволікання не має значення, чи не так? Ви ж чекали на це все своє життя. Лише кілька зайвих днів!

— За двадцять доларів на день, — холодно подумала місіс Беллоуз.

— В чому річ? — скрикнула якась жінка.

— Труднощі юридичного характеру, — ухильно відповів містер Теркелл.

— Але в нас є ракета?

— Ну, т-так.

— Я вже чекаю тут цілий місяць! — заперечила літня леді. — Затримки, постійні затримки!

— Вона має рацію, — загукали усі.

— Милі леді! — пробурмотів містер Теркелл, погідно посміхаючись.

— Ми хочемо побачити ракету! — це вже сама місіс Беллоуз виступила вперед, загрозливо трясучи, наче іграшковим молотком, своїм кулачком.

Містер Теркелл глянув у очі немолодих леді поглядом місіонера серед канібалів-альбіносів.

— Що, зараз? — запитав він.

— Так, зараз! — закричала місіс Беллоуз.

— Боюсь, що… — почав він.

— Я також! — крикнула вона. — Ось чому ми хочемо бачити ракету!

— Ні, ні, тільки не зараз, місіс… — він нетерпляче клацнув пальцями, намагаючись згадати її ім’я.

— …Беллоуз! — вигукнула вона.

Хоча вона була невеличкою ємністю, але все, що накопичилось у ній за довгі роки, врешті вирвалося назовні крізь кожну пору її тіла. Щоки її запалали. Із завиванням, схожим на безвідрадний фабричний гудок, місіс Беллоуз кинулася вперед і, наче оскаженілий шпіц, повисла на містерові Теркеллу, майже схопивши його зубами. Вона тримала його мертвою хваткою — й інші жінки прискочили за нею, підстрибуючи і дзявкаючи, наче у притулку безпритульні тварини на свого дресирувальника — того самого, котрий пестив їх, і до кого вони ластилися і весело скавчали лише годину тому, а тепер скачуть, смикаючи за рукави та проганяючи спокій із його єгипетських очей.

— Сюди! — вереснула місіс Беллоуз, почуваючись такою собі мадам Лафарґ.[18] — Через чорний вихід! Ми достатньо довго чекали, щоби нарешті побачити свій корабель. Кожен день він зволікає, кожен день ми змушені чекати, тож погляньмо нарешті!

— Леді, ні, ні! — кричав містер Теркелл, вистрибуючи навколо них.

Через бічний вихід вони вибігли зі сцени і, наче повінь, підхопили бідолашного чоловіка за собою і потягли в ангар, а звідти доволі несподівано опинились у покинутому гімнастичному залі.

— Ось вона! — сказав хтось. — Ракета!

І тоді запала загрозлива тиша.

Ракета там була.

Місіс Беллоуз поглянула на неї і руки її мимоволі відпустили комір містера Теркелла.

Ракета була більше схожою на ветхий мідний казан, на якому виднілися тисячі опуклостей і тріщин, іржавих труб, брудних отворів — що ззовні, що зсередини. Запилені ілюмінатори нагадували очиці сліпого дикого кабана.

З грудей присутніх вирвалося чи то зітхання, чи то стогін.

— Це і є той космічний корабель «Хвала Всевишньому?» — нажахано закричала місіс Беллоуз.

Містер Теркелл кивнув, дивлячись собі під ноги.

— За котрий ми заплатили по тисячі доларів кожна і подолали увесь цей шлях на Марс, щоби на борту оцього корабля полетіти разом із вами до Нього? — уточнила місіс Беллоуз. — Але це не варте й мішка сушеного гороху, — додала вона.

— Це ж лише купа старого залізяччя!

— Брухт! — пролетів істеричний шепіт.

— Не випускайте його звідси!

Містер Теркелл спробував втекти, але наче тисяча капканів на опосумів нараз закрилися за ним. Він ураз якось зів’яв.

Усі намотували кола довкола ракети, наче сліпі мишенята. Хвилин п’ять панувало сум’яття і чулися схлипи: всі підходили і обмацували Ракету — Пом’ятий Казан — Іржавий Контейнер для Дітей Божих.

— Так! — сказала місіс Беллоуз, увійшовши у перехняблені двері ракети й оглядаючи присутніх.

— Скидається на те, що нас пошили в дурні, — промовила вона. — У мене немає грошей, щоби повернутися назад на Землю, і я надто горда для того, щоби звернутися до уряду і оповісти, як цей плюгавець виманив у нас усі наші заощадження. Не знаю, згодитеся ви зі мною чи ні — усі ви — але ми прибули сюди лише через те, що мені, наприклад, стукнуло вісімдесят п’ять, комусь — вісімдесят дев’ять, а ще комусь — сімдесят вісім, але всі ми шкандибуляємо до вікового ювілею, і на Землі нас ніщо не тримає, і ось тепер виявилося, що й на Марсі для нас нічого не світить. Нам набридло даремно коптити небо і в’язати серветочки — інакше ми нізащо б сюди не подалися. Тому я пропоную вельми просту річ — скористатися своїм шансом.

Вона простягла руку і торкнулася заіржавленого корпусу корабля.

— Це наша ракета. І ми заплатили за подорож. І ми маємо намір її здійснити!

Усі заметушилися, і стали навшпиньки, і пороззявляли від подиву роти.

Містер Теркелл сплакнув. Це в нього вийшло легко і вельми переконливо.

— Ми маємо намір сісти в цей корабель, — сказала місіс Беллоуз, ігноруючи його. — І вирушити туди, куди й планували.

Містер Теркелл на мить — достатньо тривалу для того, щоби відповісти, — припинив плач і зізнався:

— З самого початку це був обман. Я нічого не тямлю у космічних польотах. І взагалі: Всевишнього тут нема. Я вам збрехав. Я не знаю, де Він, і не зміг би Його віднайти, навіть якби захотів. І тільки останні дурепи могли повірити моїм словам.

— Так, — промовила місіс Беллоуз. — Ми дурепи. Я з цим погоджуюсь. Але не можна нас в цьому звинувачувати, бо ми старі, а це була хороша — ну просто прегарна ідея! — одна із найкращих у світі. О, ми не зовсім дурили самих себе щодо того, що наблизимось до Нього фізично. Це була добра й божевільна мрія старих людей — одна із тих, за які чіпляєшся по кілька хвилин на день, хоча й знаєш, що це неправда. Отож ті з вас, хто хоче летіти зі мною, ходімо в корабель.

— Але ви не можете полетіти! — сказав містер Теркелл. — У вас навіть нема пілота. Та й цей корабель — суцільна руїна!

— Ви, — сказала місіс Беллоуз, — ви будете нашим пілотом.

Вона ступила на корабель, і за нею потяглися інші леді. Містер Теркелл шалено розмахував руками, але тим не менше його впхали через ілюмінатор, і вже за хвилину люк зачинився.

Безладно галасуючи і притискуючи до сидіння, юрма примотузувала містера Теркелла до крісла пілота. Були видані і вдіті на кожну вибілену до сивини голову спеціальні гермошоломи, щоб забезпечити її додатковим киснем на випадок розгерметизації корабля, а тоді таки настала та мить, коли місіс Беллоуз зупинилася позаду містера Теркелла і промовила: «Ми готові, сер!»

Він нічого не відповів. І лише благально дивився на них своїми великими, темними й вологими очима, проте місіс Беллоуз була непохитною і показала йому на панель керування.

— Зліт! — похмуро сказав містер Теркелл і смикнув за якийсь важіль.

Усі попадали на підлогу. Ракета вогненною кометою відірвалася від поверхні Марса з таким оглушливим гуркотом, неначе кухня з усім своїм начинням звалилась у шахту ліфта, під рейвах каструль, сковорідок і киплячих чайників, під булькання тушкованих страв, — відірвалася, дихнувши запахами горілої гуми та сірки, що змішалися із ароматом ладану, шугнувши жовтим полум’ям і залишивши далеко внизу червону смугу. І всі старенькі, тримаючись одна за одну, затягнули псалми, і тільки місіс Беллоуз вивищувалася в кораблі, що зітхав, трясся і здригався.

— Тримайте курс у відкритий космос, містере Теркелле.

— Це ненадовго, — сумно сказав містер Теркелл, — бо корабель довго не протримається. Він… — і не договорив.

Бо це таки сталося.

Ракета вибухнула.

Місіс Беллоуз відчула, як її підняло, наче ляльку, і підкинуло на запаморочливу висоту. Вона почула жахливі зойки і в непевному світлі побачила, як блискавично мигнули повз неї тіла упереміж зі шматками металу.

— Рятуйте! — десь далеко волав у радіопередавач містер Теркелл.

Корабель розпався на мільйон частин, і старі леді, чи, принаймні, сота їхня частина, летіли з тією самою швидкістю, що й корабель. Що стосується містера Теркелла, то, можливо, через особливості траєкторії, його віднесло в іншу частину корабля. Місіс Беллоуз помітила, як він падає один і окремішньо від усіх, і кричить, кричить, кричить.

— Ось так падає містер Теркелл, — подумала місіс Беллоуз.

І вона знала, куди він летить. Його підпалять, і запечуть, і підсмажать — і це прекрасно.

Містер Теркелл летів униз, просто на Сонце.

— А от і всі ми, — подумала місіс Беллоуз. — Ми всі летимо все далі, і далі, і далі.

Рух майже не відчувався, але вона знала, що летить зі швидкістю п’ятдесят тисяч миль на годину і продовжуватиме рухатись з тією самою швидкістю назустріч вічності, аж поки…

Вона бачила, що інші леді переміщаються навколо неї за власними траєкторіями, а повітря у шоломах вистачить їм ще на кілька хвилин, і кожна з них дивилась угору — туди, куди вони всі й прямували.

«Звісно, — подумала місіс Беллоуз, — угору за межі космосу. Все далі і далі, де буде темно, наче в церкві, і зірки нагадуватимуть свічки, і незважаючи ні на що — на містера Теркелла, ракету, й обман — ми таки мчимо назустріч Богу».

І там — так, саме там, до чого місіс Беллоуз все ближчала і ближчала, — вона вже майже розгледіла обриси, що невпинно наближалися — і це були обриси золотої десниці Божої, простягнутої до неї, щоби прийняти її і заспокоїти, наче зляканого горобчика.

— Я — місіс Амелія Беллоуз, — спокійно, якось по-світськи сказала вона. — І я з планети Земля.