Євангелія від Ісуса Христа

Сонце сяє в одному з верхніх кутів прямокутника, у тому, що ліворуч від того, хто дивиться, і цей цар небесних світил має форму людської голови, з якої струменять промені яскравого світла та вихоплюються звивисті омахи полум’я, утворюючи щось подібне до рози вітрів, що вказує напрямки, в яких сонце має намір мандрувати під склепінням неба, й та голова має обличчя, залите слізьми, що скривилося у гримасі нестерпного болю, і з чийого роззявленого рота вихоплюється крик, який ми не можемо чути, бо те, що ми бачимо перед собою, не наділене справжньою реальністю — це папір і фарби, більше нічого. Унизу під сонцем ми бачимо чоловіка, що прив’язаний до стовбура дерева, він голий, і пов’язка на його стегнах затуляє лише ті частини тіла, які ми називаємо сороміцькими і маємо звичай ховати, його ноги стоять на тому, що залишилося від обрубаної збоку гілки, проте, для більшої певності, щоб вони не зісковзнули з цієї природної опори, вони ще й прибиті цвяхами, які глибоко загнані у стовбур. З виразу обличчя, позначеного виразом шляхетного страждання й піднесеного до неба, можна зробити висновок, що перед нами розбійник розважливий. Кучеряве волосся — ще один знак, який не може нас обманути, адже ми знаємо, що саме такі кучері прикрашають голови янголів та архангелів, а отже, сам вигляд цього розкаяного зловмисника свідчить про те, що він уже перебуває в дорозі до царства небесного. Неможливо визначити, чи це дерево ще справді є деревом, лише тимчасово пристосованим для страти, деревом, яке досі одержує від землі живодайні соки, усмоктуючи їх через коріння, бо весь його окоренок затуляє чоловік із довгою бородою в багатих, просторих і пишних одіннях, що задер голову, але дивиться він не в небо. Ця врочиста поза, це сумне обличчя, безперечно, належать Йосипові Ариматейському, а не Симонові Киринеянину, як можна було б припустити, адже цей останній, після тяжкої праці, до якої його приневолили, примусивши допомагати приреченому нести знаряддя своєї страти, згідно з протоколами тієї екзекуції, повернувся до свого повсякденного життя, більше стурбований наслідками свого запізнення на службу, на яку він не зміг прийти вчасно, аніж смертними муками чоловіка, приреченого на розп’яття. А щодо Йосипа Ариматейського, то це той самий добрий і заможний чоловік, який дозволив поховати тіло головного страченого у своїй власній гробниці, але його великодушна послужливість небагато йому дала, адже його так і не приєднали до святих угодників, бо ми нічого не бачимо в нього на голові, крім тюрбана, в якому він щодня виходив на вулицю, на відміну від жінки на найближчому плані, чиї розпущені коси спадають на спину, а голова охоплена німбом вічної слави, в її випадку дуже схожим на оторочений вишивкою домашній чепчик. Немає жодного сумніву, що жінку, яка стоїть навколішках, схилена у глибокому поклоні, звуть Марія, адже нам уже відомо, що всіх жінок, які туди прийшли, звали Маріями, й лише одна з них мала дещо інше ім’я, бо її називали також Магдалиною, і кожна спостережлива людина, якщо вона достатньо ознайомлена з елементарними фактами життя, з першого ж погляду зрозуміє, що саме ця жінка є тією, добре всім відомою Марією Магдалиною, бо лише така особа, якою була вона, з її розбещеним минулим, могла наважитися з’явитись на місці тієї трагічної події з великим вирізом на грудях і в ліфі, затягнутому так туго, що високо підняті й майже оголені округлості її спокусливих персів просто не могли не притягувати до себе жадібні погляди всіх чоловіків, яким довелося там бути і які в такий спосіб наражали себе на великий ризик стати жертвами ганебної плотської хоті й навіки занапастити душу. А проте вираз глибокого смутку на її обличчі й сумно нахилена постать не виражають чогось іншого, крім глибокого душевного болю, і хоч її душа й ховається під вельми спокусливим тілом, та позаяк для нас головне — душа, то навіть якби вона була перед нами цілком гола, тобто якби художник захотів зобразити її на цій картині саме так, то ми повинні були б поставитися до неї з якнайглибшою повагою. Марія Магдалина, якщо це справді вона, тримає і, схоже, хоче поцілувати з виразом глибокого співчуття, яке годі описати словами, руку іншої жінки, що лежить, простерта на землі, ніби цілком знесилена або смертельно поранена. Її також звуть Марія, вона друга за порядком своєї появи, але, безперечно, перша за своєю значущістю, адже щось та означає той факт, що її зображено на центральному місці в нижній частині композиції. Ми бачимо лише її заплакане обличчя та знеможено обвислі руки, більше нічого з її тіла не видно, бо воно цілком ховається під численними складками плаща й туніки, підперезаних мотузкою, грубість якої легко вгадується. Вона значно старша за іншу Марію, й це, мабуть, істотна, хоч і не єдина причина того, що навкруг її голови сяє німб набагато складнішої й вигадливішої форми, так принаймні подумав би і сказав кожен, хто, не наділений жодними точними знаннями про титули, ранги та ієрархії, що діють і визнаються в нашому світі, проте, наважився б висловити власну думку. А крім того, якщо ми візьмемо до уваги, якого поширення через найрозмаїтіші засоби великого та малого мистецтва набули картини, схожі на ту, про яку я вам розповідаю, то хіба що прибулець з іншої планети за умови, що на ній не відбувалося десь колись або не відбувається тепер щось подібне до цієї драми, хіба що таке створіння, яке навіть годі собі уявити, не зрозуміє відразу, що зламана тяжким горем жінка — це вдова теслі на ім’я Йосип і мати багатьох синів і дочок, хоч лише один із її синів, за велінням долі або того, хто нею керує, здобув славу, досить скромну в цьому житті, але грандіозну після своєї смерті. Похилившись на лівий бік, Марія, мати Ісуса, саме того зі своїх синів, про якого ми щойно згадали, спирається ліктем на стегно ще однієї жінки, яка теж стоїть навколішках і яку також звати Марією, й саме вона, хоч ми навіть у своїх фантазіях не змогли б побачити виріз на її сукні, і є найімовірніше справжньою Магдалиною. Так само, як і перша з цієї трійці жінок, вона має довгі розпущені коси, які спадають по спині та боках, але вони в неї здаються світлими та русявими, якщо тільки в цьому випадку гравер не внаслідок чистої випадковості, а умисне послабив натиск свого різця з метою позначити світліший колір волосся. Висловлюючи ці міркування, ми аж ніяк не намагаємося стверджувати, що Марія Магдалина й справді була русявою, хоч і висловлюємо свою згоду з досить-таки поширеною думкою, яка вважає, що жінки з волоссям золотавого відтінку, незалежно від того, чи вони наділені ним від природи, чи самі фарбують його в такий колір, є найдосконалішими знаряддями гріха та погибелі. А позаяк усім відомо, що Марія Магдалина була велика грішниця і, поза всяким сумнівом, жінка пропаща, то нам належить вважати її білявою, щоб не спростовувати переконаності, до якої самохіть чи несамохіть схиляється не менш як половина роду людського. Проте ми так наполегливо стверджуємо, що саме ця третя жінка і є справжньою Марією Магдалиною, зовсім не тому, що світліший колір її обличчя та волосся слід вважати переконливішими аргументами, аніж глибокий виріз на сукні та відкриті груди першої з Марій. Існує набагато сильніший доказ, який підтверджує її особу, а саме той, що ця жінка, досить неуважно підтримуючи однією рукою розпростерту на землі матір Ісуса, дивиться на її розп’ятого сина, й у цьому погляді можна прочитати таку справжню, таку палку любов, що, здається, з нею лине до нього все її тіло, все її плотське єство, осяяне таким сліпучим світлом, яке затьмарює навіть той німб, що світиться навколо її голови, утворюючи замкнене коло, що не пропускає в неї зайві думки та емоції. Лише жінка, котра любила Ісуса тією любов’ю, яку ми приписуємо Марії Магдалині, могла так на нього дивитися, й ми вважаємо це остаточним і вирішальним доказом, що то вона і є, а тому можемо не звертати особливої уваги на четверту з Марій, яка стоїть із нею поруч, піднявши руки й усім своїм виглядом демонструючи скорботу, але дивлячись відсутнім поглядом невідомо куди. Їй товаришить у цій частині гравюри юнак, не набагато старший за підлітка, який, манірно зігнувши ліву ногу в коліні, жестом, у якому можна помітити щось неприродне й штучне, показує випрямленою правою рукою на гурт із чотирьох жінок, що розігрують унизу на землі драматичну сцену. Юний персонаж із кучерявим волоссям і тремтячими губами — то Іоанн. Як і Йосип з Ариматеї, він затуляє своїм тілом окоренок другого дерева, на якому вгорі, там, де мають бути пташині гнізда, висить іще один голий чоловік, теж прив’язаний і прицвяхований до стовбура, як і перший, але в цього чоловіка волосся пряме й гладеньке, а голову він опустив і дивиться в землю, якщо досі спроможний дивитися, а його обличчя, худе та змучене, зовсім не схоже на обличчя розбійника, що висить із протилежного боку й навіть у передсмертному заціпенінні, в муках агонії, досі зберіг мужність тримати голову прямо, він дивиться на нас і показує нам обличчя, яке ми легко можемо уявити собі рум’яним, таким, яким воно було, коли він крав і грабував, попри відсутність будь-яких кольорів на ньому тепер. Що ж до цього другого розп’ятого, то його висмоктане обличчя з проваленими щоками, звішена вниз голова з прямим волоссям, яка дивиться в землю, що незабаром прийме в себе його висхле тіло, свідчать про те, що цей жалюгідний напівтруп може бути тільки Злим розбійником, але слід віддати йому належне, він знайшов у собі мужність не вдавати й не вірити в те, що закони людські або Божі дозволять, щоб хвилина каяття спокутувала ціле життя злочинів чи бодай одну годину слабкості. Над його головою, як і сонце, що висить у небі на передньому плані, ми бачимо місяць, зображений у формі жіночого обличчя з недоречною сережкою у вусі, такої вольності не дозволяв собі ані жоден художник, ані жоден поет раніше, й вельми сумнівно, щоб хтось дозволив собі це згодом, попри цей поганий приклад. Сонце й місяць освітлюють землю з обох сторін рівномірним круговим світлом без жодної тіні, й тому так чітко й добре видно все на обрії у глибині, — башти й мури, перекидний міст над ровом, у якому блищить вода, гостроверхі готичні дахи, а далеко позаду, на вершині останнього пагорба — вітряк із нерухомими крилами. Трохи ближче, завдяки ілюзії перспективи, елегантно гарцюють на конях четверо вершників зі списами в руках, у шоломах та обладунках, але з їхніх жестів видно, що вони прибули перед самим кінцем вистави й, так би мовити, вітають невидиму публіку. Те саме враження вистави, яка щойно завершилася, створює постать пішого воїна, який ступив перший крок, щоб відійти від місця подій, несучи у витягнутій руці якусь річ, схожу здалеку на обвислу ганчірку, що може виявитися також плащем або тунікою, тоді як двоє інших воїнів подають ознаки роздратування й досади, якщо можливо на такій великій відстані прочитати на їхніх крихітних обличчях почуття, схожі на почуття людини, яка щойно програла в карти велику суму грошей. Угорі над цією банальною повсякденністю озброєних людей та оточеного мурами міста ширяють чотири янголи, тіла двох вималювані з усіма подробицями, й вони гірко ридають, плачуть і стогнуть, тоді як третій із дуже серйозним обличчям виконує надзвичайно важливу роботу — він збирає в чашу всю до останньої краплі кров, яка струменить із правої частини грудей Розп’ятого. На тому пагорбі, що називається Голгофою, багато людей померли й ще помруть такою самою фатальною смертю, але цей голий чоловік із прицвяхованими до хреста руками й ногами, син Йосипа та Марії, Ісус на ім’я, стане єдиним, кого майбутнє вшанує великою літерою на початку, а всім іншим навіки судилося залишитися просто розп’ятими. Саме на нього спрямовані тепер погляди Йосипа Ариматейського та Марії Магдалини, саме його оплакують сонце й місяць, саме він нещодавно похвалив Розбійника Доброго й обминув своєю увагою Розбійника Поганого, але ми повинні розуміти, що немає між ними ніякої різниці, а якщо вона навіть є, то полягає зовсім не в тому, що один із них добрий, а другий — поганий, адже ані Добро, ані Зло не існують самі по собі, кожне є лише доповненням другого. Над головою Розп’ятого яскравіше від спільного світла місяця й сонця тисячами променів сяє напис латинськими літерами, що проголошує його Царем Юдейським, і її боляче стягує колючий вінець із терня, такий, який завжди носять, іноді самі про те не здогадуючись, навіть у тих випадках, коли плоть під ним не кровоточить, ті, кому не дозволено бути й називати себе царями. На відміну від двох розбійників, Ісусові немає у що впертися ногами, уся вага його тіла обвисла б на прибитих цвяхами до хреста руках, якби в ньому ще не зберігалися рештки життя, достатні для того, щоб не згинати ноги в колінах, але чи надовго йому вистачить цієї сили, адже кров і далі цебенить із правої частини його грудей, як я вже сказав. Між двома укосинами, що утримують хрест у вертикальному положенні й разом із ним занурені в темну глибінь землі, втім, завдаючи їй не більших ран, аніж будь-яке поховання людини, лежить людський череп, а також лопатка й гомілкова кістка, але для нас важливий саме череп, бо саме «череп» означає «Голгофа» в перекладі, хоч деяка різниця між ними й існує, і ми її помітили б, якби замість череп і Голгофа писали голгофа й Череп. Нікому не відомо, хто поклав тут ці людські останки і з якою метою, можливо, це було зроблено тільки для того, щоб із моторошною іронією нагадати нещасливим страчуваним, до якого стану вони перейдуть, перш ніж перетворяться на землю, порох та ніщо. Але є також люди, які стверджують, що це череп самого Адама, який вийшов на поверхню з чорної глибини стародавніх геологічних шарів і вже не може туди повернутися, приречений вічно бачити перед собою землю, свій єдиний можливий і навіки втрачений рай. Далі, на тому самому полі, по якому ідуть вершники, басуючи на своїх конях, іде геть якийсь чоловік, востаннє обернувши до нас голову. У лівій руці він тримає відро, а в правій — довгу жердину. На кінці тієї жердини має бути губка, яку дуже важко розгледіти з такої відстані, й ми не маємо жодних підстав сумніватися, що в тому відрі вода з оцтом. Одного дня, а потім і назавжди, цей чоловік стане жертвою обмови, про нього стануть розповідати, що коли Ісус попросив пити, він умисне познущався з нього, напоївши його оцтом. Насправді ж він змочив йому губи водою, в якій було розбавлено трохи оцту, бо саме таку суміш у ті часи вважали найкращим засобом погамувати спрагу, бо вона освіжає спраглого, як ніщо на світі. Він іде геть, не бажаючи залишатися на місці страти до кінця, бо зробив усе, що міг, аби полегшити смертні муки трьох приречених, не зробивши ніякої різниці між Ісусом і двома розбійниками з тієї простої причини, що всі вони із землі вийшли й у землю підуть, і то все, що можна буде потім про них розповісти.

Ніч ще довго триватиме, перш ніж почне розвиднятися. Олійний каганець, підвішений на цвяху біля дверей, горить, але тремтячий і хисткий вогник, схожий на маленьку осяйну мигдалину, неспроможний здолати густу темряву, яка оточує його й наповнює дім згори донизу, стаючи в найдальших його закутнях такою непроникно чорною, що здається твердою і щільною. Йосип прокинувся так раптово, ніби хтось поторгав його за плече, але то була тільки ілюзія, створена сновидінням, що зненацька урвалося, адже ніхто не міг розбудити його в цьому домі, де живе лише він та дружина, яка навіть не зворухнулася й міцно спить. Він не звик прокидатися отак серед ночі, як правило, він пробуджувався від сну тільки тоді, коли широка тріщина у дверях починала вирізнятися в темряві, сіра й холодна. Безліч разів він думав про те, що слід би полагодити тріснуті двері, для теслі немає нічого легшого, як приладнати там і прихопити цвяхами дерев’яну планочку, яку він легко міг би знайти серед відходів, що залишалися після його праці, але він до такої міри звик, щойно розплющивши очі, бачити перед собою ту вертикальну смужку світла, яка повідомляла йому про настання нового дня, що зрештою, навіть не усвідомлюючи собі, наскільки абсурдною є така думка, став переконувати себе, що без неї він не зможе вибратися з темряви свого сну, свого тіла та з темряви світу. Та щілина у дверях була частиною його дому, як стіни або дах, як піч або втоптана земляна долівка. Тихим голосом, щоб не розбудити жінку, яка досі спала, він проказав першу молитву дня, яку людина завжди повинна проказувати, коли вона повертається з таємничої країни сну: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що з милосердя Свого Ти повертаєш мені душу колишньою та живою. Можливо, тому, що Йосип не відразу прокинувся всіма п’ятьма чуттями, а може, в ту історичну добу, про яку ми розповідаємо, люди ще не опанували їх усі або, навпаки, потім утратили деякі з них, і їх тоді було більше, ніж п’ять, він ніби дивився на себе здалеку, спостерігаючи, як повертається в його тіло душа, заповнюючи його дуже повільно, — так ото струмочки води, стікаючи багатьма борозенками, проникають у землю до найглибшого коріння й напувають живодайними соками стебла й листя рослин. І спостерігаючи, як повільно й важко відбувається це повернення, та дивлячись на дружину, що лежала в нього під боком, він із тривогою подумав про те, що вона, досі перебуваючи уві сні, насправді є тілом без душі, що душа не присутня в тому тілі, яке спить, бо інакше який би нам був сенс щодня дякувати Богові за те, що Він нам її повертає, коли ми прокидаємося, й у цю мить внутрішній голос запитав у нього, а звідки ж тоді приходять до нас сновидіння, можливо, наші сновидіння — це ті спогади, які душа має про тіло, відразу подумав він, і такою була відповідь на його запитання. Марія заворушилася, мабуть, її душа витала десь зовсім близько в домі, але так і не прокинулася, а либонь, поринула в сон іще глибше, зітхнула, ніби схлипнула, й присунулася ближче до чоловіка таким собі звивистим підсвідомим рухом, на який ніколи не наважилася б, якби була при тямі. Йосип натягнув собі на плечі грубе й шкарубке простирадло й примостив своє тіло на маті зручніше, не відсовуючись від дружини. Відчув, як жінчине тепло, напоєне пахощами, так ніби десь поруч відкрили скриньку, в якій зберігалися засушені трави, потроху проникає йому крізь сорочку, перемішуючись із теплом його власного тіла. Потім, дозволивши опуститися повікам і забувши про свої недавні думки, знову відпустив душу й поринув у сон, який повернувся до нього.

Він знову прокинувся лиш тоді, коли заспівав півень. Крізь щілину у дверях до кімнати проникало сіре світло, каламутне й брудне, як вода в кориті, з якого напувають худобу. Час досі терпляче очікував, коли ніч виснажить свою силу, але тепер він заходився готувати землю до ранку, який незабаром мав прийти у світ, як прийшов учора і як приходив щодня, адже давно минули ті легендарні часи, коли сонце, якому ми так багато завдячуємо, виявило до людей велику прихильність і зупинилося в небі над Ґаваоном, надавши в такий спосіб Ісусові Навіну час, потрібний йому для того, щоб перемогти п’ятьох царів, які підступили під мури його міста. Йосип сів на маті, відкинув простирадло, й у цю мить півень проспівав удруге, нагадавши йому, що він забув подякувати Творцеві за те, що Він наділив півня такими високими перевагами, коли розподіляв Свої дари серед Своїх створінь. Хвала Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти нагородив півня спроможністю відрізняти день від ночі, так проказав Йосип, і тоді півень проспівав утретє. За звичаєм, після того, як пролунає перший такий сигнал світанку, усі півні по сусідству починали перегукуватися, ніби відповідаючи один одному, але сьогодні вони чомусь мовчали, так ніби для них ніч досі не закінчилася або тільки розпочалася. Здивований Йосип подивився на обличчя дружини, дивуючись, чому вона спить так міцно, адже зазвичай вона, наче пташка, прокидалася від найменшого шереху. Він мав таке враження, ніби якась зовнішня сила, спустившись або зупинившись над Марією, придавила її тіло до підлоги, але при цьому не знерухомила її повністю, бо він бачив, що її тіло злегка тремтить і по ньому ніби перебігають дрібні хвилі, як на поверхні озера, коли повіє вітер. Чи не захворіла вона, бува, подумав він, але нагальна потреба помочитися відірвала його від цих роздумів, це теж було якось незвично, бо зазвичай така потреба виникала в нього пізніше й ніколи не була такою гострою. Він підвівся з великою обережністю, щоб жінка не прокинулася й не зрозуміла, куди він іде, бо в законі записано, що чоловік повинен зберігати свою гідність за всіх обставин життя, відчинив двері, що зарипіли, й вийшов на подвір’я. Був той час, коли вранішні сутінки ніби притрушують попелом усі кольори світу. Він рушив до низенької повітки, під якою було стійло для віслюка, й там справив свою потребу, з підсвідомою втіхою дослухаючись, як шелестить струмінь сечі, падаючи на солому, що накривала підлогу повітки. Віслюк обернув голову, блиснувши в темряві вибалушеними очима, а потім струснув волохатими вухами і знову тицьнувся мордою в ясла, підбираючи рештки корму товстими й чутливими губами. Йосип підійшов до підвішеного на стовпі глека для вмивання, нахилив його, полив водою собі на руки, а потім, витерши їх власною сорочкою, віддав хвалу Богові за те, що Він, у своїй нескінченній мудрості, створив для людини всі необхідні їй для життя отвори та посудини, бо якби бодай одну з них закрити або відкрити, вона напевне знайшла б свою смерть. Йосип подивився в небо, й серце йому лунко закалатало від подиву. Сонце досі не викотилося з-поза обрію, і на всіх небесних просторах не було видно жодної ознаки червоних кольорів світанку, не було там навіть бодай легкого доторку пензлем, умоченим у світло-рожеву фарбу або у фарбу недостиглої вишні, зате від обрію до обрію, наскільки дозволяли Йосипові бачити мури його подвір’я, під неозорим обширом низько навислих хмар, схожих на маленькі розмотані клубки вовни, розливався дивний фіолетовий колір, тремтячий і світлий там, де мало викотитися сонце, але чимдалі темніший, а на протилежному обрії він уже зливався з чорним кольором ночі. За все своє життя Йосип ніколи не бачив такого неба, хоч у своїх довгих розмовах старі люди не раз розповідали про рідкісні та чудесні атмосферні явища, якими Бог хотів показати свою могутність, про райдуги, що заповнювали різнобарвними кольорами половину небесного склепіння, про драбини нескінченної довжини, які сполучали землю з небом, про манну, що сипалася з небес, та ніколи ще не доводилося йому чути про такий таємничий колір, який міг свідчити і про початок, і про кінець чогось дуже важливого, напливаючи на світ і нависаючи над ним, про це грандіозне склепіння з тисяч окремих хмаринок, які майже доторкалися одна до одної, розкидані в усі боки, мов каміння в пустелі. Серце йому наповнилося страхом, він уявив собі, що настає кінець світу, а він залишився єдиним свідком, що спостерігатиме, як виконується останній вирок Бога, атож, єдиним; на землі й на небі не чутно було жодного звуку, і там, і там панувала мертва тиша, жодного шереху не долинало із сусідніх будинків, жодного голосу, ані дитячого плачу, ані молитви, ані лайки, ані подмуху вітру, ані мекання кози, ані гавкання собаки. Не розумію, чому не кукурікають півні, прошепотів він і повторив своє запитання з тривогою в серці, так ніби кукурікання півнів могло подати йому останню надію на спасіння світу. А тим часом небо почало змінюватися. Помалу-потроху, майже непомітно для людського ока, фіолетовий колір став блякнути, переходячи у світло-рожевий на внутрішній стороні склепіння з хмар, а потім у червоний, аж поки зовсім зник, щойно він був тут і вже його не було, й несподівано в небесному просторі ніби повіяв вітер з осяйного проміння, тисячі золотих стріл висипали на небо й застрягли у хмарах, які, невідомо, ані чому, ані коли, раптом почали збільшуватися, ставали великими й грізними, схожими на велетенські кораблі з осяйними вітрилами, що ковзали по склепінню неба, яке нарешті очистилося.

Очистилася від страху й душа Йосипа, очі йому розширилися від подиву й шанобливого захвату, його покинуло відчуття, що він залишився єдиним свідком чогось неймовірного й грандіозного, і його уста голосно проказали хвалу Творцеві явищ природи, адже невимовно таємнича велич небес сподівається почути від людини лише найпростіші слова: слава Тобі, Господи, за це й за те, і за інше. Йосип проказав ці прості слова, й у ту саму мить гомін життя, так ніби хтось широко відчинив перед ним двері, не замислюючись про наслідки, заповнив простір, який раніше належав тиші, відтіснивши її на окремі маленькі території, як, наприклад, на ті галявини, що їх оточують і ховають ліси, в яких дерева шепочуться між собою. Ранок підіймався й заповнював собою простір, і майже нестерпним стало видіння навколишньої краси, коли чиїсь дві величезні руки викинули у простір і відпустили в політ мерехтливого й величезного райського птаха, розгорнули осяйним віялом тисячоокий хвіст павича, дозволили защебетати десь поблизу безіменній пташці. Подмух вітру, що тут-таки народився, обвіяв обличчя Йосипа, розкуйовдив йому бороду, задер поділ сорочки, закружляв навколо нього перекотиполем, що котиться через неозорий простір пустелі, чи це були тільки відчуття, які виникли в нього внаслідок миттєвого запаморочення голови, спричиненого кров’ю, що закипіла зненацька, а по хребту в нього пробігли вогненні мурашки, повідомивши йому про набагато нагальнішу потребу, аніж та, яку він щойно справив.

Пересуваючись так, ніби його переносив вихор, Йосип увійшов у дім, зачинив за собою двері й там зупинився на хвилину, чекаючи, поки його очі звикнуть до напівтемряви. Біля нього блимав блідим вогником каганець, майже нічого не освітлюючи, непотрібний. Марія вже прокинулася. Вона лежала на спині, дивилася в якусь одну точку і, здавалося, чекала. Не промовивши жодного слова, Йосип наблизився до неї й повільно підняв простирадло, яке її накривало. Вона відвела погляд і підняла поділ своєї сорочки, але встигла лише трохи відсунути його вгору, на рівень живота, коли він уже ліг на неї зверху, зробивши те саме зі своєю сорочкою, а Марія тим часом розсунула ноги, чи то вона розсунула їх ще тоді, коли спала, і так їх залишила, чи то внаслідок уранішніх лінощів, чи то з передчуття, притаманного жінці одруженій, яка знає про свій обов’язок. Бог, присутній повсюди, був і там, але, будучи чистим духом, він не міг бачити, як одна шкіра доторкнулася до другої шкіри, як його плоть проникла в її плоть, адже обидві були створені саме для цього, й мабуть, його вже там не було, коли священне сім’я Йосипа пролилося у священне лоно Марії, вони священні тому, що є джерелом і чашею життя, а існують речі, яких навіть сам Бог не розуміє, хоч Він їх і створив. Потім, вийшовши на подвір’я, Бог не міг почути здушеного, схожого на передсмертне, хрипіння, яке вихопилося з рота в чоловіка у хвилину кризи, а тим більше Він не почув тихий стогін, від якого не змогла втриматися жінка. Либонь, не більш як одну хвилину чи десь так лежав Йосип на тілі Марії. Коли вона опустила поділ сорочки й накрилася простирадлом, затуливши обличчя ліктем, він підвівся на ноги і, ставши посеред дому з піднятими вгору руками, дивлячись у стелю, проказав чи не найжахливішу із суто чоловічих молитов: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти не створив мене жінкою. Але в цю хвилину Бога вже, мабуть, не було навіть на подвір’ї, бо стіни дому не задвигтіли й не обвалилися, і земля не розкололася. Лише вперше почувся голос Марії, яка досі мовчала, вона смиренно й тихо проказала, як то й належить жінці: Хвала Тобі, Господи, за те, що Ти створив мене за Своєю волею й уподобанням, зверніть увагу на те, що немає ніякої різниці між цими словами та іншими, які дуже добре відомі всім: Я раба Твоя, Господи, створена за словом Твоїм; і немає жодного сумніву, що та, котра промовляє ці слова, може промовити й ті, інші. Після цього дружина теслі Йосипа підвелася з мати, скатала її в рулон разом із матою чоловіка і згорнула спільне простирадло.

А жили Йосип і Марія в містечку, яке називалося Назарет і в якому мешкало зовсім мало людей, у країні під назвою Галілея, в будинку, схожому майже на всі інші тамтешні оселі, такій собі скособоченій халупі, зліпленій із глини та цегли, вбогій, як і всі інші. Вона не була позначена жодною архітектурною фантазією і збудована за тією самою примітивною формою, яку тут повторювали безліч разів. Щоб заощадити матеріали, її спорудили впритул до крутого схилу пагорба, який ще підрили, й він тепер замінював одну зі стін. Хатина, збудована в такий спосіб, мала й ту перевагу, що було дуже легко піднятися на її плаский дах. Ми вже знаємо, що Йосип був теслею за фахом, досить вправний у своєму ремеслі, проте цілком позбавлений уяви й неспроможний на будь-яку творчу вигадку, що ставало очевидним кожного разу, коли йому замовляли роботу, що вимагала застосування бодай найменшої фантазії. Проте ці вади Йосипа нікого не повинні дивувати, бо всякому очевидно, що чоловік, якому лише трохи більш як двадцять років, мав надто мало часу, щоб набути необхідний досвід у своїй професії, а тим паче у країні з дуже вбогими ресурсами та надто скромними потребами, а без такого досвіду неможливо розвинути в собі естетичне почуття й досягти високої досконалості в роботі. До того ж, як відомо, переваги людей оцінюють не лише за професійною вправністю, а тому я повинен також зазначити, що, незважаючи на свій молодий вік, Йосип мав славу найпобожнішого чоловіка в Назареті, чоловіка, який жив праведним життям, сумлінно відвідував синагогу і справно виконував свої релігійні обов’язки, і хоч Бог не обдарував його красномовством, яке виділяло б його серед інших простих смертних, проте його мова відзначалася стриманістю й розважливістю, а надто в тих випадках, коли йому вдавалося застосувати в розмові якийсь образ або порівняння, пов’язані з його ремеслом, наприклад, сказати, що навколишній світ збудований справжнім майстром своєї справи. Та позаяк він був позбавлений уяви справді творчої і крилатої, то ніколи протягом свого короткого життя він не спромігся сказати чогось такого, що надовго залишилося б у пам’яті жителів Назарета й передавалося б від покоління до покоління, не промовив жодної з тих лаконічно виважених і точних фраз, зміст якої був би таким прозорим та очевидним, що відкинув би будь-які спроби в майбутньому витлумачити її якось не так, або, навпаки, таким темним і неоднозначним, щоб у наші дні перетворитися на ласий шматок для всіляких ерудитів і розумників.

Що ж до талантів та обдаровань Марії, то поки що, попри всі дослідження та пошуки, ми не знайшли чогось більшого, аніж можна було б сподіватися від тієї, якій ще не виповнилося навіть шістнадцять років і яка, навіть будучи заміжньою, досі залишається тендітною дівчинкою, подібні приклади ми бачимо й тепер, не були вони рідкістю й у ті далекі часи. Та, попри свою тендітність, Марія працює так само, як і більшість жінок, розчісує вовну, пряде і тче, кожного святого дня випікає хліб у домашній печі, щодня спускається до джерела по воду, а потім підіймається нагору крутими стежками з важким глеком на голові та ще одним дзбаном, який упирає собі у стегно, а потім, уже надвечір, вона цими ж таки стежками або й ступаючи по нетоптаній землі, такій, якою її створив Господь, іде збирати хмиз та солому й разом із тим наповнює кошика засохлими кізяками, а також будяками й терновим гіллям, яких так багато росте на схилах назаретських пагорбів, бо нічого кращого не вигадав Господь для того, щоб розпалити піч або сплести вінок. Весь цей вантаж було б доцільно нав’ючити на віслюка, проте ця тварина перебуває на службі в Йосипа й перевозить його дерево. Босоніж Марія ходить до джерела, босоніж вирушає в поле, а її вбога одіж від безперервної праці брудниться і рветься, тож її треба постійно прати та зашивати, чоловікові дістається нове вбрання та головні турботи, а його дружині доводиться задовольнятися найменшим. Марія відвідує синагогу, проте заходити їй туди закон дозволяє лише через бічні двері, а якби, наприклад, вона зустрілася там із трьома десятками своїх подруг або навіть з усіма жінками Назарета, з усім жіночим населенням Галілеї, навіть у такому випадку їм би довелося чекати, поки до храму прийдуть не менш як десятеро чоловіків для того, щоб служба могла розпочатися, в якій вони братимуть участь лише як пасивні спостерігачі. На відміну від Йосипа, Марія не славиться ані побожністю, ані праведністю, але це не її провина, бо слова «побожний» і «праведний» вигадані чоловіками й у жіночому роді вони не вживаються, тобто можуть мати стосунок тільки до чоловіків.

Але одного чудового дня, десь через чотири тижні після того незабутнього ранку, коли хмари в небі в якийсь незвичайний спосіб зафарбувалися у фіолетовий колір, Йосип уже на заході сонця був удома й вечеряв, сидячи на підлозі, беручи страву з миски пальцями, як тоді було заведено, а Марія, стоячи на ногах, чекала, коли він доїсть свою вечерю, й обоє мовчали, один мовчав, бо йому не було чого сказати, а друга не знала, як їй висловити те, що крутилося в неї на думці, аж раптом рипнула хвіртка, й вона побачила за нею одного з тих жебраків, які, хоч і не були в Назареті чимось нечуваним і небаченим, проте з’являлися там нечасто, знаючи про вбогість цього села та більшості його жителів, а всім відомо, що жебраки не обділені проникливістю й, коли треба, вміють обчислити ймовірність свого успіху, яка в даному випадку була мінімальною. Хай там як, а Марія наклала в чашку сочевиці з дрібно нарізаною цибулею та зерняток ґрано-де-біко, тобто добру порцію їхньої сьогоднішньої вечері, й подала миску жебракові, й той присів на землю біля хвіртки, в яку він так і не увійшов, і став їсти. Марії не треба було просити дозволу в чоловіка живим голосом, він обмежувався кивком голови, коли давав їй якийсь дозвіл або щось наказував, ми вже знаємо, що слова вважали зайвими в ті часи, коли одним простим жестом — піднятим угору або опущеним униз пальцем — цезар показував, як він вирішує долю поваленого в битві гладіатора, дозволяє зберегти йому життя чи велить добити його. Хоч і трохи інакше, аніж місяць тому, проте цей вечір також був прегарним, склепіння небесне було всіяне безліччю клаптів хмар, рожевих, перламутрових, кольору лосося й вишні, це ми тільки так говоримо тут на землі, щоб указати на якусь різницю між ними, бо небесні кольори, як усім відомо, відрізняються від земних, а тому не можуть бути точно названі. А жебрак, певно, не їв днів три, бо треба зголодніти по-справжньому, щоб так швидко не лише очистити, а й вилизати чашку, й ось він уже знову стукає у хвіртку, щоб повернути миску й подякувати за милосердя. Марія відчинила хвіртку, старець стояв за нею, але несподівано він здався їй якимсь дуже великим, набагато вищим, аніж він був тоді, коли вперше з’явився, то, мабуть, правду кажуть, що існує велика різниця між людиною голодною і людиною, яка щойно поїла, бо їй здалося, що обличчя йому засяяло дивним світлом, а очі стали метати блискавки, тоді як одяг, що був на ньому, старий, брудний і подертий, заворушився, ніби розвіяний вітром, який налетів невідомо звідки, і Марії раптом здалося, що те ганчір’я перетворилося на розкішне й пишне одіння, у що, звичайно, міг би повірити тільки той, хто це побачив на власні очі. Марія простягла руки, щоб забрати глиняну чашку, яка внаслідок дивної гри сонячних променів несподівано здалася їй чашею з чистого золота, й ця оптична ілюзія була напрочуд реальною, й у ту саму мить, коли чашка переходила з рук у руки, жебрак несподівано заговорив гучним і могутнім голосом, який невідомо звідки взявся в жалюгідного й злиденного волоцюги: Нехай Господь благословить тебе, жінко, й подарує тобі стільки дітей, скільки захоче мати від тебе твій чоловік, і нехай Він убереже їх від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче й мені нема куди прихилити голову. Марія тримала чашку перед собою у стулених долонях, немовби то була чаша в чаші, й ніби чекала, коли жебрак щось туди покладе, і він, нічого більше не кажучи, низько нахилився, підібрав жменю землі, а тоді, піднявши руку, дав їй осипатися між пальцями і проказав глухим і лунким голосом: глина до глини, порох до пороху, земля до землі, все, що починається, матиме кінець, усе, що має початок, народиться з того, що закінчилося. Марія стривожилася й запитала, що все це означає, а жебрак їй лише відповів: Жінко, ти носиш дитину в череві, й людям призначена лише така доля: починати й кінчати, кінчати й починати. А звідки ти довідався, що я вагітна? Живіт у тебе ще не росте, та коли жінка має дитину в лоні, її очі блищать особливим блиском. Якщо так, то мій чоловік мав би вже помітити, що в мені зростає його плід. Можливо, він не дивиться на тебе, коли дивишся на нього ти. А ти хто такий, що знаєш про це, нічого в мене не запитавши? Я янгол, але ти нікому цього не кажи.

У цю саму мить його розкішні шати знову перетворилися на брудні лахи, а велетенська постать зморщилася і всохла, так ніби її несподівано облизав язик полум’я, й це чудесне перетворення, Богу дякувати, сталося саме вчасно, відразу по тому, як жебрак розважливо відступив назад, бо до хвіртки вже наближався Йосип, його привабив гомін голосів, що звучали більш приглушено, ніж то буває в розмові між жебраком і господинею дому, але насамперед його стривожила тривала відсутність дружини. Чого йому ще було треба від тебе, запитав він, і Марія, не знаючи, щó йому відповісти, повторила йому слова, які щойно почула з уст волоцюги: Глина до глини, порох до пороху, земля до землі, все, що починається, матиме кінець, усе, що має початок, народиться з того, що закінчилося. То це він тобі сказав? Так, а ще він сказав, що коли чоловік запліднює жінку дитиною, то очі в неї блищать. Подивися на мене. Я на тебе дивлюся. Я й справді бачу якийсь блиск у твоїх очах, такими були слова Йосипа, і Марія відповіла: Я ношу в собі твого сина.

Сутінки вже набули синього кольору, надходила ніч, і тепер із чашки струменіло якесь чорне світло, й у ньому обличчя Марії здавалося таким, яким воно ніколи ще не було, здавалося, її очі належать набагато старшій жінці. То ти вагітна, запитав нарешті Йосип. Так, я вагітна відповіла Марія. А чому ти не сказала мені раніше? Я хотіла сказати це тобі сьогодні, після того як ти повечеряєш. А потім прийшов цей жебрак. Так. І що він тобі сказав іще, ваша розмова тривала довго. Що Бог подарує мені всіх дітей, яких ти захочеш мати. Що там у тебе в чашці, чому вона світиться таким дивним світлом? Там земля. Земля чорна, глина зелена, пісок білий, з цих трьох лише пісок може блищати, але тільки на сонці, а тепер ніч. Я жінка й нічого не зможу тобі пояснити, він нахилився, набрав у жменю землі, вкинув її в чашку й при цьому сказав ті слова. Земля до землі? Атож, саме так він і сказав.

Йосип відчинив хвіртку, подивився ліворуч, потім праворуч. Я вже його не бачу, промовив він, але Марія спокійно обернулася й пішла до хати, вона знала: якщо жебрак і справді той, ким назвався, то він захоче, щоб ніхто більше не бачив його. Вона поставила чашку на полицю біля печі, дістала з попелу жарину, дмухнула на неї, щоб роздмухати невеличкий язичок полум’я, й запалила свічку. Увійшов Йосип, на обличчі в нього застиг вираз подиву, а погляд був розгублений і недовірливий, проте він намагався приховати розгубленість за неквапністю рухів та манерами патріарха, що не дуже йому пасувало, адже він був надто молодий, щоб переконливо грати роль патріарха родини. Він дуже обережно, намагаючись не звертати на себе увагу Марії, зазирнув у чашку, в якій світилася земля, зберігаючи на обличчі той самий вираз скептичної недовіри, проте якщо він хотів продемонструвати свою чоловічу незворушність, то його зусилля були марними, бо Марія не підводила очей, вона поводилася так, ніби її тут і не було. Йосип колупнув землю паличкою, з подивом побачив, що вона потемніла, коли він її розворушив, а потім знову засяяла рівним сяйвом, яке, схоже, помалу згасало, бризкаючи мерехтливими, проте тьмяними іскрами. Нічого не розумію, сказав він, тут щось не так, він або приніс цю землю із собою, а тобі здалося, ніби він набрав її у жменю, це якісь магічні фокуси, ніхто ніколи не бачив, щоб земля в Назареті світилася. Марія не відповіла нічого, вона намастила кусень хліба оливковою олією й заходилася доїдати рештки сочевиці з цибулею та зернятами ґрано-де-біко. Надломивши хліб, вона проказала, як того вимагає закон, але тихим і скромним голосом, як належить жінці: Хвала Тобі, Адонаю, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти дозволив, щоб земля вродила цей хліб. Далі вона стала мовчки їсти, а тим часом Йосип дав волю своїм думкам і, так ніби йому треба було витлумачити в синагозі вірш із Тори або слова пророків, став міркувати над фразою, яку щойно почув від жінки, фразою, яку він і сам промовляв щоразу, коли надламував хліб, і намагався уявити собі, який би ячмінь уродився й виріс на землі, що світиться, який би вона дала хліб, яке світло сяяло б у нас усередині, якби ми харчувалися таким хлібом. А ти певна, що жебрак підібрав цю землю біля нашої хвіртки, знову запитав він, і Марія відповіла: Атож, я певна. І вона раніше не світилася? Ні, коли була внизу, не світилася. Така переконаність мала би похитнути ту систематичну недовіру, з якою кожен чоловік ставиться до слів та вчинків усіх жінок узагалі, а своєї дружини насамперед, але Йосип, як і більшість чоловіків, що жили за тих часів і в тих краях, не мав жодного сумніву в тому, що тим мудріше чинитиме чоловік, чим із більшою осторогою ставитиметься до жіночих хитрощів і чарів. Якомога менше говорити з ними, а ще менше їх слухати, таким має бути девіз усякого розважливого чоловіка, який пам’ятає про напучення раббі Йосафата бен Йонатана, що сказав чи не наймудріші слова з тих, які будь-коли лунали на поверхні землі: У свою смертну годину кожен чоловік муситиме відповісти за всі пусті й непотрібні розмови з дружиною. І тоді Йосип запитав себе, чи його сьогоднішню розмову з Марією можна вважати потрібною, вирішивши, що так, з огляду на важливість того, що сталося, пообіцяв, проте, собі ніколи не забувати святі слова раббі, свого тезки, адже Йосафат — це те саме, що Йосип, аби потім його не мучив марний жаль у годину смерті, що, як він сподівається, Богу дякувати, забере його ще не скоро. І нарешті, запитавши себе, чи слід розповісти старійшинам синагоги про незнайомого жебрака та про землю, яка світилася, він вирішив, що повинен це зробити задля того, щоб заспокоїти сумління й захистити мир свого домашнього вогнища.

Марія закінчила вечеряти. Вона винесла з хати посуд, щоб його помити, але, звісно, вона не збиралася мити чашку, в якій подавала страву жебракові. Тепер хата була освітлена двома світильниками — каганцем, що змагався з темрявою ночі, яка несподівано настала, й рівним, мерехтливим, але постійним сяйвом від землі на дні чашки, схожим на світло сонця, яке не наважувалося викотитися з-поза обрію. Сівши на підлогу, Марія чекала, коли чоловік озветься до неї і щось їй скаже, але Йосип уже не мав чого їй сказати, він тепер подумки підбирав слова для промови, з якою завтра звернеться до ради старійшин. Він почувався роздратованим, бо точно не знав, що саме відбулося між жебраком і його дружиною, які ще слова сказали вони одне одному, але не хотів звертатися до неї з розпитуваннями, бо, по-перше, не сподівався на те, що Марія зможе щось додати до вже розказаного, а по-друге, йому тоді доведеться повірити в істинність її розповіді, двічі повтореної, і якщо вона йому збреше, то він цього не знатиме, а вона знатиме й посміється з нього, затуляючись покривалом, як, судячи з усього, сміялася Єва з Адама, хоч їй, безперечно, було значно важче приховати свій сміх, бо в ті часи покривал іще не носили, і їй не було чим затулити обличчя. Дійшовши до цього місця, думка Йосипа зробила наступний і неминучий крок, і тепер таємничий жебрак перетворився для нього на посланця Спокусника, який, знаючи, що часи змінилися й люди сьогодні стали набагато обізнанішими й обачнішими, не став пропонувати жінці з’їсти заборонений плід, як був учинив раніше, а, знову ж таки, розраховуючи на довірливість і підступну вдачу жінок, утнув новий трюк із землею, яка світилася. Голова в Йосипа пішла обертом, проте він був задоволений собою і задоволений висновками, до яких прийшов. А тим часом Марія, не маючи найменшого уявлення про те, в яких лабіринтах демонологічного аналізу блукає чоловік і яку відповідальність він хоче на неї скласти, намагалася зрозуміти дивне відчуття порожнечі, яке опанувало її відразу по тому, як вона повідомила чоловіка про свою вагітність. Цю порожнечу вона, безперечно, відчувала не всередині тіла, бо знала, що відтепер воно заповнене в найочевиднішому сенсі цього слова, то було відчуття порожнечі зовнішньої, так ніби світ раптом на мить погас або відсунувся від неї на далеку відстань. Вона пригадувала, але то було щось подібне до спогадів із іншого життя, що після цієї останньої вечері й перед тим, як розстелити на підлозі мати для сну, вона завжди мала якусь роботу, що забирала в неї час, але тепер вона думала, що нікуди не повинна йти з того місця на підлозі, де сидить, дивлячись на світло, яке мерехтить над чашкою, і чекаючи народження сина. Ми повинні тепер зазначити, з поваги до істини, що думки її зовсім не були такими ясними, адже думки здебільшого скидаються, як усім відомо, на великий клубок змотаної нитки, з якого стирчить чимало кінців, причому одні з них тримаються слабко й легко розмотуються, а інші такі тугі, що, смикнувши за них, можна задушитися, але щоб визначити довжину всієї цієї скрученої в тугий клубок нитки, треба розмотати її, розтягти й виміряти, а це, попри всі намагання та спроби, неможливо зробити самому, без сторонньої допомоги, хтось повинен прийти одного дня й сказати, де треба перетяти пуповину і зв’язати думку з тим, що її породило.

Наступного ранку Йосип, який спав дуже погано, бо всю ніч його мучив кошмар, у якому він падав, перекидався і знову падав усередині велетенської перекинутої чашки, схожої на небесне склепіння, всипане зорями, пішов до синагоги, щоб попросити поради та допомоги в старійшин. Його справа була надто дивною та незвичайною — і навіть він сам не міг собі уявити, до якої міри вона незвичайна, бо, як ми знаємо, йому була невідома суть того, що сталося, — і якби не бездоганна репутація, яку він заслужив у найстарших людей Назарета, йому, либонь, довелося б повернутися назад бігцем, вуха йому горіли б від сорому, й у них знову й знову лунали б слова вироку з Еклезіаста, яким би його оглушили: «Хто легко вірить, той має легковірне серце», і він, присоромлений, не знайшов би в собі мужності, щоб відповісти їм словами з того ж таки Еклезіаста, згадавши сновидіння, яке мучило його цілу ніч: «Дзеркало та сновидіння — одне й те саме, і там, і там людина бачить власний образ». Проте старійшини, вислухавши його розповідь, переглянулися між собою, а потім усі обернулися до Йосипа, і найстарший серед них перевів у пряме запитання легку підозру, що виникла в усіх учасників ради: «Те, що ти нам розповів, це правда і тільки правда?», і тесля йому відповів: «Це правда й лише правда, і нема в моїй розповіді нічого, крім правди, й нехай Господь мені буде свідком». Старійшини довго радилися між собою, поки Йосип чекав їхнього рішення, відійшовши вбік, та нарешті вони покликали його й повідомили: з огляду на те, що вони так і не змогли прийти до спільного рішення про те, яких заходів тут можна було б ужити, вони вирішили послати трьох своїх людей і безпосередньо розпитати Марію про те, що сталося, і спробувати з’ясувати в неї, ким же був той дивний жебрак, якого більше ніхто не бачив, на кого він був схожий, які саме слова промовив, чи просив він милостиню в Назареті коли-небудь іще, й водночас розпитати сусідів, що їм відомо про того таємничого чоловіка. Серце Йосипа звеселилося, бо хоч він ніколи не признався б у цьому навіть собі самому, але він відчував страх на думку про те, що йому доведеться самому постати віч-на-віч зі своєю жінкою, бо її поведінка за останні кілька годин дуже змінилася: як і велів звичай та вимагали правила пристойності, вона не підводила на нього погляду, але у виразі її обличчя йому тепер ввижався очевидний виклик, він бачив на ньому вираз людини, яка знає більше, аніж хоче сказати, і яка хоче, щоб про це було відомо всім. Істинно, істинно я кажу вам, що немає меж лукавству жінки, а надто жінки найбільш невинної.

Тож слідом за Йосипом, котрий показував дорогу, вийшли троє посланців, Авіатар, Дотаїм і Закхій, ми називаємо тут їхні імена лише для того, щоб усунути будь-яке звинувачення в історичному обмані, яке могли б висунути проти нас ті, хто довідався про ці факти з інших джерел, можливо, більше освячених традицією, але з цієї причини не більш вірогідних. А коли ми назвемо імена, довівши в такий спосіб існування історичних персонажів, що їх носили, то подібні сумніви втратять велику частку своєї сили, хай навіть не будуть цілком спростовані. А позаяк далеко не щодня на вулицю виходять троє поважних старійшин, яких так легко впізнати за особливою врочистістю їхньої ходи, за розмаяними на вітрі туніками й бородами, то незабаром навколо них зібралася зграя дітлахів, які, з огляду на крайнощі поведінки, притаманні їхньому віку, з реготом, криками та вистрибуваннями супроводжували повноважних представників синагоги до самого дому Йосипа, неабияк роздратованого тим, що через цей галасливий супровід про прихід до нього старійшин стало відомо всім. Приваблені криками, жінки з ближніх осель вибігали на вулицю й посилали своїх дітей розвідати, що то за гурт людей з’юрмився біля воріт будинку їхньої сусідки Марії. Але нічого довідатися їм не вдалося, бо до хати увійшли тільки господар і троє посланців. Перед усіма іншими двері зачинилися, і жодна з цікавих жінок Назарета до самого сьогоднішнього дня не знає, що ж тоді відбулося в домі теслі Йосипа. А що не задоволена цікавість завжди розпалює уяву, то жебрак, якого ніхто ніколи не бачив, перетворився на злодія та грабіжника, й це було великою несправедливістю, бо янгол — але ви нікому не кажіть, що то був янгол — нічого не вкрав, а з’їв він те, що йому дали, а, крім того, ще й залишив таку собі надприродну заставу. І поки двоє старших за віком посланців синагоги розпитували Марію, трохи молодший від них Закхій пішов розпитувати сусідів про жебрака, чию зовнішність та інші ознаки описала їм дружина теслі, але жодна сусідка нічого не змогла йому розповісти, бо, ні, шановний пане, я не бачила ніякого жебрака, а якщо він справді проминув мій дім, то не постукав у мої двері, то був, певно, мандрівний злодій, який, побачивши, що в домі люди, прикидався жебраком і йшов собі геть, до таких хитрощів жебраки вдаються ще відтоді, як світ став світом.

Коли Закхій, нічого не довідавшись, повернувся в дім Йосипа, Марія уже втретє або вчетверте розповідала про те, що нам уже відомо. Вони всі перебували в хаті, Марія стояла перед старійшинами, наче підсудна, чашка стояла на підлозі, а в ній, мов живе серце, пульсувала мерехтливим світлом загадкова земля. Йосип сидів трохи збоку, а старійшини — перед Марією, наче судді, і сказав Дотаїм, середній за віком: Ти не думай, що ми не віримо, жінко, в те, що ти нам розповідаєш, але ж ти єдина людина, яка бачила того чоловіка, якщо то справді був чоловік, твій чоловік лише чув його голос і більш нічого про нього не знає, й ось тепер прийшов Закхій і каже, ніби жодна з твоїх сусідок його не бачила. Я закликаю Господа у свідки, що уста мої кажуть правду. Ти кажеш правду, але чи всю правду? Я готова випити гірку воду, й тоді Господь підтвердить, що я кажу правду. Випробування гіркою водою призначене для жінок, яких підозрюють у подружній зраді, а ти не могла зрадити свого чоловіка, Маріє, ти не мала на це часу. Брехня — те саме, що й подружня невірність. Не зовсім так. Мої уста не зраджують правду, як і я не зраджую чоловіка. І тоді заговорив Авіатар, найстарший серед трьох старійшин, і сказав: Ми не станемо далі тебе допитувати, Господь заплатить тобі сім разів за ту правду, яку ти нам сказала, і сім разів по сім примусить тебе відповісти за брехню, якщо ти нам збрехала. Він замовк і якийсь час сидів мовчки, а тоді промовив, звертаючись до Закхія та Дотаїма: Що нам робити з цією землею, що світиться, обачність вимагає не залишати її тут, адже це можуть бути підступи диявола. Сказав Дотаїм: Треба повернути землю туди, звідки її взято, щоб вона стала темною, такою, якою раніше була. Але Закхій йому заперечив: Ми не знаємо, ким був той жебрак, не знаємо також, чому побачити його змогла тільки Марія, і не знаємо, що це має означати, коли земля починає світитися на дні чашки. Сказав Дотаїм: Відвезімо її в пустелю й розкидаймо там, далеко від людей, щоб її розвіяло вітром на великому просторі і прибило дощем. Сказав Закхій: Якщо ця земля має принести щастя, то нехай залишається там, де вона є, а якщо ж навпаки, вона принесе лихо, то нехай воно спіткає тих, кого було обрано для того, щоб воно їх спіткало. Авіатар запитав: А що ти пропонуєш у такому разі? Сказав Закхій: Викопаймо тут яму й покладімо чашку на її дно, накривши її кришкою, щоб земля, яка в ній, не змішалася з природною землею; добро, навіть будучи заритим, не пропаде, а лихо матиме меншу силу, якщо його заховати від людських поглядів. Сказав Авіатар: А що думаєш ти, Дотаїме, і той йому відповів: Мені до вподоби пропозиція Закхія, зробімо так, як він каже. І тоді промовив Авіатар, звертаючись до Марії: Відійди, жінко, і ми все зробимо як годиться. А куди ж мені відійти, запитала вона, а Йосип мовив, опанований несподіваною тривогою: Якщо ми зариємо цю чашку, то зариймо її надворі, я не зможу спати, якщо відчуватиму під собою світло. Сказав Авіатар: Роби, як знаєш, і додав, звертаючись до Марії: Залишайся тут. Чоловіки вийшли на подвір’я, Закхій ніс миску. Незабаром почулися удари мотикою, знову й знову — то Йосип копав яму, а через кілька хвилин почувся голос Авіатара, який сказав: Годі копати, глибина вже достатня. Марія визирнула надвір крізь щілину у дверях і побачила, що чоловік накрив чашку черепком від глека, засунув її на всю довжину руки в яму, а тоді випростався, знову взяв мотику, засипав яму, а землю, якою він її засипав, притоптав ногами.

Чоловіки ще протягом якогось часу залишалися на подвір’ї, розмовляючи між собою й дивлячись на пляму свіжої землі, так ніби щойно закопали там скарб і намагалися запам’ятати місце. Та, безперечно, розмовляли вони не про це, бо несподівано почувся голос Закхія, в якому прозвучало щось подібне до жартівливого докору. Який же з тебе, Йосипе, тесля, якщо ти не спроможний навіть ліжко збити для вагітної дружини. Усі інші засміялися, і Йосип засміявся з ними, не без певної догідливості, як той, кому вказали на помилку, але він не схильний у ній зізнатися. Марія побачила, як вони рушили до хвіртки, вийшли на вулицю, а потім сіла біля печі й оглянула хату, прикидаючи, де поставити ліжко, якщо чоловік таки надумає зробити його. Їй не хотілося думати ані про глиняну чашку, ані про землю, що світиться, ані про те, хто ж учора до неї приходив: янгол чи звичайний собі жебрак, який вирішив посміятися з неї. Якщо жінці обіцяють зробити ліжко, вона повинна думати тільки про те, де його найкраще поставити в хаті.

Ці події відбувалися, коли на зміну дням місяця Тамуз надходили дні місяця Ав, коли вже почали збирати виноград, коли в затінку жорсткого зеленого гілля смоковниць стали достигати перші ягоди, й були посеред них події повсякденні та звичайні, бо що може бути звичайнішого, аніж слова жінки, звернені до чоловіка, після того як протягом певного часу вони були тілесно близькими: У мене буде дитина від тебе, і події дивовижні та нечувані, бо яким чином може перехожий жебрак знати про вагітність жінки, до якої він ніяк не міг спричинитися і спричинився лише до непоясненного чуда із землею, яка почала світитися і яку прибрали якнайдалі від гріха завдяки обачній недовірливості Йосипа та розважливій постанові старійшин. А тим часом надходили дні великої спеки, вона оголяла поля, засушливе повітря висіло над колючою стернею, і Назарет, коричневе село, придавлене в жаркі години дня тишею та самотністю, чекав, коли прийде зоряна ніч, щоб послухати, як дихає природа, огорнута темрявою, і як лунає музика небесних сфер, коли вони ковзають одна над одною. Повечерявши, Йосип виходив на подвір’я й сідав праворуч від дверей подихати свіжим повітрям, з приємністю відчуваючи, як пестить йому обличчя та ворушить бороду перший прохолодний вітерець ночі. Коли ставало зовсім поночі, Марія виходила з хати теж і сідала на землю, як і чоловік, але з протилежного боку дверей, і так вони сиділи, двоє, не розмовляючи, слухаючи гомін, що долинав із сусідніх осель, звуки сімейного життя, поки що невідомі їм, молодим і бездітним чоловікові та дружині. Подаруй нам, Господи, хлопчика, така думка приходила Йосипові по кілька разів на день, а Марія також думала: пошли нам, Господи, хлопчика, але причини, з яких вона зверталася до Господа з таким проханням, були іншими, ніж у Йосипа. Живіт у Марії збільшувався дуже повільно, минули тижні та місяці, поки її стан став для всіх очевидним, а що вона, будучи жінкою вельми стриманою і скромною, дуже мало спілкувалася із сусідками, то її вагітність спричинила загальний подив, так ніби вона раптом вийшла з темряви ночі на світло дня. А може, Марія намагалася приховати свій стан ще з однієї причини: їй дуже не хотілося, щоб хтось побачив зв’язок між її вагітністю та появою в селі таємничого жебрака, нам, звичайно, така обережність видається абсурдною, позаяк ми знаємо, як усе було, а проте в години фізичної слабкості та духовної розгубленості Марія не раз запитувала себе, чому, о Святий Боже, на неї накочуються безглузді сумніви та панічний страх, коли вона думає про те, хто ж є справжнім батьком тієї дитини, яка розвивається в її лоні. А втім, усім відомо, що жінки, коли вони перебувають у цікавому становищі, схильні переживати сумніви та фантазії, ще абсурдніші, аніж ця, яку ми збережемо в таємниці, щоб не заплямувати ненароком добру славу майбутньої матері.

А час минав, на зміну одному неквапному місяцю приходив інший, і настав Елул, коли вітер із південних пустель приносить із собою повітря, розжарене, мов у печі, коли фініки та смокви стають солодшими, аніж краплі меду, а після Елула прийшов Тишрі з першими осінніми дощами, які пом’якшують землю, і вона приймає в себе соху та сім’я, а після Тишрі — місяць Мархесван, коли збирають оливки, коли помітно похолодало, і Йосип надумав нарешті збити грубу лаву, — ми вже згадували про те, що йому бракувало творчої фантазії, аби зробити ліжко, яке заслуговувало б називатися ліжком, — де Марія, після того, як їй довелося так довго чекати, могла б примостити свій важкий і незручний живіт. В останні дні місяця Кіслев і протягом майже всього місяця Тавет випадали рясні дощі, а тому Йосипові довелося припинити роботу на подвір’ї, він лише іноді мусив виходити надвір, коли йому доводилося обтесувати дуже довгі колоди, але переважно працював у хаті при світлі, яке проникало знадвору крізь прочинені двері, і саме там він доводив до ладу ті вироби, які приносив туди необструганими, покриваючи підлогу тирсою та остружками, які Марія потім змітала й виносила з хати.

У місяці Шеват зацвів мигдаль, а потім, після свята Пурим, коли вже настав місяць Адар, з’явилися в Назареті римські легіонери, які давно ходили від села до села, від міста до міста по Галілеї та інших краях, що перебували під правлінням Ірода, повідомляючи населення, що за наказом імператора Августа всі родини, які проживають у провінціях, де править консул Публій Сульпіцій Квірін, зобов’язані пройти перепис, мета якого, як і всіх інших переписів, скласти реальні списки людей, що платять податки Риму, але всяк повинен відбути його лише там, де народився. Більшість людей, які зібралися на центральному майдані, щоб вислухати повідомлення, поставилися цілком байдуже до того імператорського указу, бо вони жили в Назареті вже протягом кількох поколінь, тут вони народилися і тут мали бути переписані. Проте ті, хто прибув сюди з інших місцевостей, з Гаулантіди або Самарії, з Юдеї, Переї або Ідумеї, іздалеку або зблизька, відразу ж замислилися про свою майбутню подорож, упівголоса проклинаючи вередливість та невтримну жадібність Рима й нарікаючи, що скоро треба буде збирати льон та косити ячмінь, а робочих рук бракує й без тих людей, яким доведеться вирушити кудись на край світу. А хто мав великі родини, старих батьків, дідів і малих дітей, стали відразу міркувати про те, як їм подолати довгу й важку дорогу, у кого можна позичити або найняти за помірковану плату віслюка або кількох віслюків, як зібрати необхідні припаси, щоб їх вистачило на дорогу, бурдюки з водою, якщо треба буде їхати через пустелю, мати та ковдри для ночівлі, дорожній посуд, додатковий одяг, бо, можливо, доведеться ночувати просто неба на голій землі, а ночі ще можуть бути холодними.

Йосип довідався про імператорський указ дещо згодом, коли легіонери вже покинули Назарет, щоб принести добру звістку в інші міста та села, він довідався про нього від сусіда, якого звали Ананія і який із великою радістю прибіг, щоб повідомити йому новину. Самому Ананії не треба було нікуди їхати з Назарета, він мав пройти перепис тут, а крім того, через необхідність зібрати врожай він вирішив не їхати в цьому році до Єрусалима на святкування Пасхи, тож від однієї подорожі він сам відмовився, а в другу не був зобов’язаний вирушати. Проте Ананія вирішив, що повідомити сусіда — його прямий обов’язок, і був радий сумлінно виконати його, хоч, мабуть, ця радість надто яскраво відбивалася йому на обличчі, нехай береже нас Бог від обов’язку приносити комусь погану новину, хоч іноді навіть найкращі люди не спроможні чинити опір почуттю зловтіхи, а ми цього Ананію не знаємо дуже добре, й тому нам невідомо, про що тут ішлося: про поведінку, яка була йому притаманна завжди, чи він просто став жертвою спокуси, якій піддав його Сатана, бо цікавішої роботи в Архангела Темряви на ту мить не знайшлося. Так чи інак, а старий Ананія постукав у хвіртку й покликав Йосипа, який спочатку його не почув, бо саме забивав молотком цвяхи в дерево. Марія мала тонший слух, але гукали не її, а чоловіка, тому вона смикнула його за рукав і сказала: Ти, певно, оглух, бо не чуєш, як тебе кличуть. Ананія став кричати гучніше, й тоді Йосип перестав стукати молотком і пішов довідатися, чого треба сусідові. Ананія увійшов на подвір’я і, привітавшись, відразу запитав тоном людини, яка хоче остаточно переконатися в тому, що їй уже відомо: Ти звідки родом, Йосипе? І Йосип, не знаючи, навіщо його про це запитують, відповів: Я родом із Віфлеєма, це в Юдеї. Неподалік від Єрусалима? Так, зовсім близько. А ти поїдеш до Єрусалима на свято Пасхи? — запитав Ананія, і Йосип відповів: Ні, цього року я вирішив не їхати туди, бо дружина скоро має родити. А чому ти запитуєш? І тоді Ананія підняв руки до неба й зобразив на обличчі вираз глибокого співчуття: Бідолашний ти чоловіче, які труднощі тебе чекають, яка втома, ти цього не заслужив, маєш стільки роботи та стільки обов’язків, і ось тобі доведеться все покинути і їхати в таку далеч, нехай буде славен Господь, який усе розуміє і всім допомагає. Йосип не захотів відставати у висловленні вдячності Богові і, ще не знаючи, чому так гірко стогне та переживає сусід, сказав: Сподіваюся, Господь мені допоможе, а Ананія, не знизивши голосу, йому відповів: Атож, для Господа нема нічого неможливого, Він усе знає і на все спроможний як на небі, так і на землі, нехай Він славен буде протягом вічності, але нехай Він мені простить, але в цьому випадку я не бачу, як Він зміг би тобі допомогти, адже ти перебуваєш у цілковитій владі цезаря. Що ти хочеш цим сказати? Що сюди приходили римські легіонери й повідомили: до кінця місяця Ніссан усі родини Ізраїлю повинні пройти перепис у тих містах і селах, де вони народилися, а ти, нещасливцю, народився так далеко звідси.

Не встиг Йосип йому відповісти, як на подвір’я увійшла дружина Ананії, яку звали Шуя, й, наблизившись до Марії, що стояла у дверях, гірко заголосила: Ох ти ж, моя бідолашна, ти така слабенька та тендітна, тобі скоро родити, а доведеться їхати на край світу. Нам треба їхати до Віфлеєма, в Юдею, уточнив її чоловік. Атож, і це дуже й дуже далеко, вигукнула Шуя, і вона знала, що каже, бо одного разу, коли ходила на прощу в Єрусалим, дійшла й до Віфлеєма, розташованого там поблизу, щоб помолитися на гробниці Рахілі. Марія нічого не відповіла, вона чекала, коли озветься чоловік, але Йосип був украй роздратований, бо новину такої великої ваги його дружина мусила б насамперед почути від нього, сказану правильно підібраними словами, а головне, відповідним тоном, а не від сусідів, що прибігли до них на подвір’я, мов навіжені, з очманілими криками. Щоб приховати своє невдоволення, він надав обличчю виразу стриманої серйозності і сказав: Це правда, Бог іноді не може зробити того, що може цезар, але цезар ніколи нічого не зробить усупереч волі Бога. Він зробив паузу, так ніби хотів проникнути у глибоке значення слів, які щойно промовив, і додав: Я відсвяткую Пасху вдома, як і вирішив, а потім подамся до Віфлеєма, якщо так треба, і якщо Господь нам дозволить, то ми встигнемо повернутися, й Марія народить дитину вдома, але якщо Господь так не захоче, то мій син народиться у краю своїх предків. Або на дорозі, — прошепотіла Шуя, але не так тихо, щоб Йосип не почув, і він сказав: Багато синів Ізраїля народжувалися на дорозі, мій стане ще одним із них. Його слова прозвучали як рішення тверде й безповоротне, й саме так зрозуміли його Ананія та його жінка, яким раптом наче заціпило. Вони прийшли сюди поспівчувати сусідам, яким треба було вирушати в таку далеку подорож, і навтішатися власною співчутливістю, а тепер у них виникло враження, ніби їх безцеремонно виставляють на вулицю, але саме в цю мить Марія підійшла до Шуї й запросила її до хати, бо хотіла запитати її поради, як їй щось там виплести з вовни, а Йосип, певно, бажаючи залагодити сухий тон, яким він розмовляв із сусідом, сказав Ананїї: Прошу тебе як доброго сусіда наглянути за моїм домом, поки мене тут не буде, бо навіть якби все у нас склалося якнайкраще, раніш як через місяць ми не зможемо повернутися, враховуючи час, потрібний на подорож, та ще тиждень усамітнення для жінки, щоб вона могла очиститися після пологів, а може, очищення забере в неї навіть більше часу, якщо народиться дівчинка, чого, сподіваюся, Господь не допустить. Ананія відповів, що Йосип може не турбуватися, він, звичайно ж, наглядатиме за його домом, як за своїм власним, а тоді раптом висловив думку, яка прийшла йому тільки щойно: Чи не вшануєш ти мене, Йосипе, своєю присутністю на святкуванні Пасхи, бо в мене зберуться всі мої родичі та друзі, а ти нікого з близьких у Назареті не маєш, та й твоя дружина їх не має, після того як померли її батьки, бо вони були вже літнього віку, коли вона народилася, й досі люди себе запитують, як пощастило Анні зачати дочку від Якима. І відповів йому Йосип із докірливою іронією: О Ананіє, пригадай, як недовірливо бурчав собі в бороду Авраам, коли Господь повідомив його, що дарує йому сина, мовляв, чи можливо, щоб у чоловіка, якому вже сто років, та в жінки, якій дев’яносто, народилися діти, але ж Якимові й Анні не було стільки років, як Авраамові та Сарі в ті дні, тож для Бога було ще легше, хоч для Нього немає нічого неможливого, дарувати нащадків моїм тестю та тещі. Але сусід йому відповів: То були зовсім інші часи, Господь тоді щодня давав знати про Свою присутність і не тільки у Своїх творіннях, а Йосип, твердий у вірі, відповів йому такими словами: Господь — це і є час, сусіде Ананіє, для Бога не існує різниці в часі, й Ананія не знав, що йому відповісти, він не мав анінайменшого бажання розпочинати тепер суперечку щодо так ніколи й не проясненого питання про різницю між первісною владою Бога й набутою владою цезаря. Попри те, що їхня розмова стала набувати ознак теологічної дискусії, Йосип не забув про несподіване запрошення Ананії відсвяткувати Пасху разом із ним та всією його ріднею, він вирішив прийняти його, але не хотів погоджуватися так відразу, адже кожному відомо, що гречність та добре виховання вимагають приймати з радістю всі добрі та люб’язні послуги, що їх нам пропонують, але при цьому не варто виявляти свою радість понад усяку міру, бо не слід показувати співрозмовникові, що ми про це тільки й мріяли. Зрештою він таки подякував Ананії за його великодушність та бажання бути для них добрим сусідом, і саме в цей час Шуя та Марія вийшли з хати, і сусідка сказала, звертаючись до Марії: У тебе золоті руки й великі здібності до плетіння, а Марія густо почервоніла, як дівчина, адже її похвалили у присутності чоловіка.

Марія зберегла добрий спогад про святкування тієї Пасхи, бо їй не довелося брати участь у приготуванні страв та розносити їх чоловікам, що трапезували на святі. Інші жінки звільнили її від цієї роботи: Не перевтомлюйся, тобі цього не можна, казали вони їй, і, певно, вони добре знали, що їй можна, а чого не можна, бо майже всі були матерями й мали дітей. Тож вона майже цілком обмежилася обслуговуванням чоловіка, який сидів там на підлозі, як і інші чоловіки, вона знай нахилялася, щоб наповнити йому келих або покласти на тарілку якихось сільських ласощів, прісний хліб, шматок баранини, гіркі трави, а також млинці, спечені з борошна висушеної сарани, страву, яку Ананія цінував дуже високо, бо вона була традиційною для його родини, проте деякі гості відвертали від неї носа, хоч і соромилися показувати свою неприховану огиду, бо в душі визнавали себе негідними наслідувати повчальний приклад пророків, котрі, блукаючи в пустелі, перетворювали потребу на доброчесність і вважали сарану манною небесною. Проте під кінець вечері Марія примостилася сидіти збоку, прилаштувавши свій великий живіт на стегнах, уся залита потом, майже не чуючи балачок, сміху, оповідок та безперервного бубніння цитат зі Святого Письма, переживаючи таке відчуття, ніби може щохвилини покинути світ, у якому вона була підвішена лише на тоненькій ниточці своєї останньої думки, чистої думки без об’єкта та без слів, лише знаючи, що вона думає, проте невідомо, про що й навіщо. Вона задрімала й відразу раптово прокинулася, ніби від поштовху, бо їй привиділося, як із темряви перед нею виринуло обличчя жебрака, а за обличчям з’явилося і його велике тіло в убогих лахах, і янгол — якщо то був янгол — увійшов у її сон без попередження і не як випадковий спогад і дивився на неї з неуважним виразом обличчя, можливо, позначений лише легкою цікавістю, а може, навіть нічого й не було, Марії здавалося, вона пропустила той час, коли могла б щось помітити, і тепер її серце тріпотіло, як наполохана пташка, і вона не знала, чи то їй стало лячно, чи то хтось прошепотів їй на вухо несподіване слово, яке примусило її засоромитися. Чоловіки та молоді парубки досі сиділи там, на підлозі, а засапані жінки сновигали туди-сюди між ними, розносячи останні наїдки, але помітно було, що хоч підживлені вином розмови досі лунали голосно, пересит і втома вже позначили загальний настрій гостей.

Марія підвелася на ноги, й ніхто не звернув на неї уваги. На землю вже опустилася ніч, і світло зірок, що висіли в чистому безмісячному небі, створювало якесь глухе гудіння, що було на межі сприйняття людським вухом, проте дружина Йосипа відчувала його в себе на шкірі, а також на своїх кістках, відчувала у спосіб, якого вона не змогла б пояснити, ніби блаженна конвульсія раптом пронизала її тіло й наповнила його тремтінням, що ніяк не хотіло вщухнути. Марія перейшла подвір’я й виглянула на вулицю. Проте ніде нікого не побачила. Хвіртка її подвір’я, поруч із подвір’ям Ананії, була зачинена, бо вона сама замкнула її, коли пішла з дому, але в повітрі відчувалося якесь ворушіння, так ніби хтось тут недавно пробіг або пролетів, залишивши від свого руху лише легкий, нечутний сигнал, якого ніхто, крім неї, не міг помітити.

Через три дні, залагодивши найнагальніші справи із замовниками, які погодилися зачекати, доки він повернеться, попрощавшись зі старійшинами синагоги та доручивши сусіду Ананії наглядати за своїм домом і тим добром, яке в ньому було, тесля Йосип покинув Назарет разом зі своєю дружиною, вирушивши до Віфлеєма, де вони мали відбути перепис згідно з розпорядженнями, які надійшли з Рима.

Якщо через несправність зв’язку або проблеми із синхронним перекладом на небі ще не одержали повідомлення про імператорський указ, то Господь Бог, певно, був неабияк здивований, побачивши, як кардинально змінився краєвид Ізраїлю, бо потоки людей тепер перетинали його в усіх напрямках, тоді як у попередні роки рух людей після Пасхи, за рідкісними винятками, був, якщо можна так висловитися, відцентровим, бо всі поверталися додому від єдиного центрального пункту, від земного сонця або осяйного пупа землі, ми говоримо, звичайно ж, про Єрусалим. Немає сумніву, що абсолютна божественна проникливість подолає силу звички й навіть із такої висоти легко відрізнить богомольців, які повільною ходою сунуть давно прокладеними й добре знайомими їм дорогами, повертаючись до своїх містечок і сіл, від інших подорожніх, котрі, відсвяткувавши або не відсвяткувавши в Єрусалимі Пасху Господню, тепер ідуть дорогами, путівцями або й без доріг виконувати наказ імператора, що має суто світський характер, хоч неважко припустити й варіант цілком протилежний, а саме, що цезар Август, сам про те не здогадуючись, у кінцевому підсумку, виконує волю Господа, якщо Бог і справді вирішив, з причин, які лише Йому відомі, щоб Йосип та його дружина, в той період їхнього життя, подалися до Віфлеєма. Хоч такі міркування, на перший погляд, можуть здатися надуманими та малоймовірними, але насправді вони мають найбезпосередніший стосунок до нашої розповіді, адже вони можуть допомогти людям, які мають таку схильність, ліпше собі уявити, як мандрують наші подорожні, самі-одні, через безлюдні та дикі обшири, не зустрічаючи в дорозі жодної живої душі, в якої можна було б попросити допомоги, покладаючи всі надії лише на милосердя Бога та на заступництво янголів. Хоч коли Йосип та Марія вийшли з Назарета, то все було зовсім не так, бо разом із ними в подорож вирушили й інші родини, досить численні, старі люди, дорослі й діти, загалом набралося близько двадцятьох осіб, ціле, можна сказати, мандрівне плем’я. Безперечно, не всі вони прямували до Віфлеєма, одна з цих родин мала покинути їх насередині дороги, біля одного з сіл неподалік від Рамали, а друга йтиме далі на південь, до Бер-Шеви, проте їм, либонь, доведеться розлучитися ще раніше, бо одні йтимуть повільно, а інші швидше, а потім цілком імовірно, що в дорозі до них приєднаються нові подорожні, ми вже не згадуємо про тих, котрі йтимуть у протилежному напрямку, їм назустріч, щоб, можливо, відбути перепис у Назареті, звідки вони родом. Чоловіки йшли попереду, створюючи один гурт, а з ними — хлопці, яким уже виповнилося тринадцять років, тоді як жінки та дівчата всякого віку, старі люди та менші діти утворювали другий гурт, який сунув слідом. Перед тим як вийти на дорогу, чоловіки врочистим хором проказали молитву, що відповідала обставинам, тоді як жінки повторювали її за ними тихо, майже нечутно, як люди, котрі твердо собі затямили, що Бог навряд чи почує їхню молитву, навіть якщо вони нічого в Нього не проситимуть, а лише славитимуть Його.

Серед жінок, що вирушили в далеку дорогу, лише Марія мала ось-ось родити, і труднощі подорожі були для неї такими великими, що якби провидіння не послало їй віслюка, обдарувавши його нескінченним терпінням та не менш дивовижною витривалістю, вона змогла б ступити хіба що кілька кроків і, втративши останні сили, бідолашна попросила б, щоб її покинули біля дороги чекати своєї години, що, як усім було відомо, мала надійти скоро, проте релігія та звичай забороняли намагатися точно вгадати, де й коли народиться син теслі Йосипа. Ну а доти, доки її час не настане, доки триватиме чекання, вагітна Марія зможе розраховувати не так на турботи — недбалі та неуважні — свого чоловіка, надто заклопотаного розмовою з іншими чоловіками, своїми попутниками, як на лагідну вдачу та слухняну спину віслюка, неабияк здивованого, — якщо переміни, які відбуваються в його житті та з його поклажею, доступні його розумінню, — що його не підганяють ударами батога, а передусім тварину дивувало, що їй дозволяють іти без поспіху, своєю природною ходою, і не тільки їй, а й двом до неї подібним, що, як і вона, вирушили в цю подорож. Через цю різницю у швидкості ходи іноді гурт жінок відставав, і в таких випадках чоловіки, що опинялися далеко попереду, робили коротку зупинку й чекали, причому не відразу рушали далі, коли ті, хто відстав, підходили, а іноді навіть вважали за потрібне вдавати, ніби зупинилися тільки для того, щоб відпочити, бо хоч дорога служить і всім, проте там, де співають півні, курям не дозволено сокорити, хоч би як голосно вони кудкудакали, коли знесуть яйце, і саме в такий спосіб забезпечується добрий порядок у світі, в якому нам випало жити. Отже, Марія їхала, розгойдуючись у ритмі неквапного алюру свого скакуна, наче королева серед усіх тих жінок, бо лише вона одна їхала верхи, на решту віслючого транспорту були повантажені загальні пожитки. І щоб бодай трохи полегшити подорож іншим жінкам, вона брала на руки ту або ту дитину з тих трьох, які були в їхній групі, й у такий спосіб наперед звикала до своїх майбутніх материнських обов’язків.

У перший день подорожі, позаяк ноги мандрівців ще до неї не звикли, вони пройшли не так багато, й не слід забувати про те, що в одному гурті з ними йшли також старі люди й малі діти, перші прожили на світі надто багато і встигли розтратити всі свої сили, й тепер були неспроможні навіть прикинутися, що досі їх мають, другі ж, навпаки, не знали, як правильно розпорядитися ними, й марнували їх за дві години, бігаючи, мов несамовиті, так ніби незабаром мав настати кінець світу й треба було використати його останні хвилини. Вони зробили привал у великому селі, що називалося Ізреель, розташувавшись у тамтешньому караван-сараї, де, з огляду на прибуття неймовірної кількості подорожніх, було справжнє стовпотворіння, де всі метушилися та галасували, наче божевільні, хоч, правду кажучи, галасу там було набагато більше, аніж метушні, але після того, як минав певний час і очі та вуха призвичаювалися до гамору й товкотнечі, людям щастило спершу відчути, а потім і зрозуміти, що в цій масі людей і тварин, які перебували в постійному русі всередині чотирьох стін, панувала воля до певної впорядкованості, хоч і неорганізована та несвідома, усе там відбувалося, наче в розтривоженому мурашнику, де тільки на перший погляд панують безлад і паніка. Але навіть за таких умов нашим трьом родинам пощастило влаштуватися не просто неба, а під навісом, чоловіки полягали з одного боку, а жінки — з другого, але полягали вони вже пізніше, коли ніч опустилася над караван-сараєм, і тварини та люди поринули в сон. Спочатку жінки мусили приготувати вечерю й наповнити бурдюки водою біля колодязя, а чоловіки тим часом розв’ючили віслюків і повели їх напитися, причому їм треба було вгадати, коли біля корита не буде верблюдів, бо ті тварини спроможні, зробивши лише два ковтки, вицмулити з корита все до останньої краплі, тож треба було вилити в нього безліч відер, перш ніж верблюди нарешті погамують спрагу. Напоївши віслюків та насипавши їм корму, подорожні нарешті посідали вечеряти, спершу чоловіки, бо жінки, як ми вже знаємо, є істотами в усьому вторинними, тут варто буде в черговий — і не в останній раз — згадати про те, що Єву було створено після Адама, до того ж із його ребра, й нам доведеться визнати: є істини, які можна зрозуміти, лише піднявшись до витоків.

Після того як чоловіки повечеряли, а жінки у своєму кутку доїли те, що після них залишилося, сталося так, що один дуже старий чоловік, який жив у Віфлеємі і їхав на перепис у Рамалу — його звали Симеон, — скориставшись тією авторитетністю, якої надавав йому похилий вік і мудрість, що є, як вважають, його прямим наслідком, звернувся до Йосипа й запитав у нього, як він думає вчинити в тому вельми ймовірному випадку, якщо Марія — чийого імені старий, проте, не назвав — не народить дитину в межах часу, відведеного для перепису. Власне, йшлося про питання суто академічного характеру, якщо нам буде дозволено застосувати це слово у стосунку до того часу й того місця, адже лише переписувачі, обізнані з усіма процесуальними тонкощами римського права, могли ухвалювати якісь рішення в таких сумнівних випадках, як цей, коли переписуватися приходить жінка з дитиною в череві. Сказав Симеон: Ми всі підемо на перепис, але як записати того, хто перебуватиме в лоні твоєї дружини, як можна довідатися, хлопець там чи дівчина, а не можна виключати й такої можливості, що твоя жінка носить у череві двох близнюків, які можуть виявитися братами, сестрами або братом і сестрою. Як правовірний юдей, яким він себе вважав як у теорії, так і на практиці, тесля Йосип навіть не подумав би вдатися до логіки, притаманної західному мисленню, і сказати, що нічого не вартий той закон, який не може дати ради суперечностям, що в ньому виникають, і якщо Рим неспроможний передбачити цей та інші подібні випадки, то в цьому винні ті, хто укладає його закони, й ті, хто їх тлумачить. Проте, поставши перед такою складною проблемою, Йосип глибоко замислився, намагаючись знайти у своїй голові найвитонченішу з можливих відповідей, відповідь, яка не тільки дала б йому можливість показати себе глибоким мислителем перед усіма, котрі вечеряли, сидячи навкруг вогнища, а й була б винятково дотепною. Після тривалих і напружених роздумів він підняв погляд, який досі був утуплений у тремтливе полум’я вогнища, і сказав: Якщо в день закінчення терміну, призначеного для перепису, мій син іще не народиться, то це означатиме, що Господь не хоче, щоб римляни про нього довідалися й занесли його до своїх списків. Сказав Симеон: Ти надто самовпевнений, бо береш на себе нахабство заявляти, ніби знаєш, чого хоче, а чого не хоче Господь. Сказав Йосип: Бог знає всі мої шляхи й рахує всі мої кроки, й ці слова теслі, які ми можемо прочитати у Книзі Йова, означали в рамках тієї дискусії, що там перед усіма присутніми й усіма відсутніми теж Йосип заявив про свій цілковитий послух Господові, про своє смирення й про те, що всі його почуття повстають проти диявольської спокуси, на яку натякав Симеон, нібито він намагається розгадати недовідомі помисли Бога. Саме так, певно, зрозумів його той старий чоловік, і тепер він мовчав, а Йосип скористався з його мовчанки, щоб перехопити ініціативу в суперечці. Він сказав: День народження й день смерті кожної людини перебувають під печатями, що їх янголи оберігають від сотворіння світу, й лише Господь зриває ці печаті, коли Йому так захочеться: спочатку Він зриває одну, потім другу, а іноді й обидві водночас Своєю правицею і Своєю лівицею, а бувають випадки, коли Він так довго не зриває печать смерті, що, здається, Він забуває про цю людину. Він зробив паузу, ніби вагаючись, чи говорити далі, а тоді додав, посміхнувшись не без лукавства: Сподіваюся, наша розмова не нагадає Йому про тебе, Симеоне. Присутні засміялися, але кожен із них сміявся тихенько, собі в бороду, адже всім стало очевидно, що тесля не виявив усієї тієї поваги, яку належить виявляти до чоловіка похилих літ, навіть у тих випадках, коли розум і розважливість, з огляду на його вік, не надто присутні в його судженнях. Старий Симеон гнівним рухом загорнувся в плащ і так йому відповів: Схоже, Бог зірвав твою печать надто рано, й тобі ще не слід було народжуватися, якщо ти так брутально і з такою нахабною самовпевненістю розмовляєш із людьми, набагато за тебе старшими, які більше жили на світі й у всьому обізнані набагато краще, ніж ти. Сказав Йосип: О Симеоне, ти мене запитав, щó я робитиму, коли мій син не народиться до того, як закінчиться термін перепису, але я на це запитання не міг тобі відповісти, бо не знаю римських законів, як і ти, думаю, їх не знаєш. Не знаю. Але ж ти сказав… Що я сказав, те сказав, можеш не завдавати собі клопоту й не повторювати моїх слів. Це ж ти перший заговорив до мене неподобними словами, коли звинуватив у тому, що я намагаюся тлумачити волю Бога і вдаю, ніби знаю її, перш ніж вона себе проявить, і якщо я потім тебе образив, то прошу пробачення, але ти образив мене перший, а будучи чоловіком старим, а отже, моїм учителем, ти мав би подати мені зовсім інший приклад. Люди навколо вогнища схвально зашепотілися, тесля Йосип здобув очевидну перемогу в суперечці, але всім було цікаво знати, що відповість тепер йому Симеон, які аргументи знайде. І ось як він йому відповів, без дотепності й без фантазії: З пошани до моїх літ ти мав би лише відповісти на моє запитання й не базікати зайвого, а Йосип сказав: Якби я відповів так, як тобі хотілося, то для всіх би зразу стала зрозумілою марнотність твого запитання, і ти повинен визнати, хоч це для тебе й непросто, що моя відповідь була виявом найвищої поваги до тебе, надавши тобі, хоч ти цього й не зрозумів, можливість обговорити тему, для всіх цікаву, чи знайде Господь за потрібне коли-небудь заховати Свій народ від очей ворога. Ти тепер так говориш про народ Божий, як про свого ще не народженого сина. Не вкладай в мої уста того, чого я не говорив і ніколи не скажу, о Симеоне, і розумій мої слова так, як треба їх розуміти, а не так, як тобі хочеться. На цю фразу Симеон уже нічого не відповів, він підвівся, вийшов із кола й сів у найтемнішому закутні, його близькі родичі відійшли слідом за ним, їх до цього зобов’язувала кревна спорідненість, але у глибині душі вони були дуже засмучені, що їхній патріарх програв у словесному поєдинку. Товариство стало готуватися до сну, й незабаром їхній тихий гомін та шепотіння змінилися тишею, в якій знову стало чути відлуння розмов, що відбувалися в караван-сараї й іноді уривалися якимсь дзвінким вигуком, форканням та сопінням віслюків, а іноді й нестямним, гротескним зойком верблюда, якого мучив любовний шал. Тоді, забувши про недавню суперечку й намагаючись дотримуватися одного ритму, подорожні з Назарета тихими голосами — але виходило досить гучно, бо їх було багато — стали проказувати останню молитву, з якою треба звертатися до Господа протягом дня і яка звучить так: Слава Тобі, Боже наш, царю небесний, який затуляєш сном мої очі й робиш мої повіки важкими, а мої зіниці несприйнятливими до світла. Нехай сповниться воля Твоя, Господи, Боже мій, царю небесний, хвала Тобі за те, що Ти приносиш мені мир, і завтра я зможу пробудитися для життя щасливого й мирного, радий, що виконую волю Твою, і Ти не дозволиш мені зійти з праведної дороги. Не допусти, щоб я вчинив гріх, піддався спокусі, утратив сором. Зроби так, щоб у мені перемогли нахили до добра, не дозволяй, щоб сили зла запанували наді мною. Звільни мене від поганих намірів і смертних хвороб, від тривожних сновидінь і лихих думок, зроби так, щоб мені не снилася Смерть. Минуло лише кілька хвилин, а вже ті, хто мав чисту совість, і, певно, ті, котрі стомилися найбільше, провалилися в сон, причому деякі з них цілком бездуховно хропіли, а за ними почали вкладатися до сну й усі інші, більшість хто в чому був, і лише старих та малих, з огляду на те, що ті й ті були слабшими, накривали удвічі складеним простирадлом або витертою ковдрою. Незабаром вогонь, у який перестали підкладати паливо, догорів і погас, лише окремі язички полум’я стрибали по останній галузці хмизу, яку підібрали на дорозі саме для цієї мети. Під навісом, де знайшли собі притулок люди з Назарета, тепер усі спали. Усі, крім Марії. Через свій великий живіт, у якому вона, схоже, носила велетня, вона не змогла зручно влягтися, тож сиділа, прихилившись спиною до в’юків, щоби бодай трохи відпочив її змучений поперек. Як і всі інші, вона слухала суперечку між Йосипом і старим Симеоном і раділа, що її чоловік переміг, такі почуття повинна переживати кожна дружина навіть тоді, коли йдеться про боротьбу безкровну. Але з її пам’яті вже стерлося, про що вони сперечалися, чи то спогади про їхню суперечку були витіснені відчуттями, які то накочувалися, то відкочувалися в її тілі, як ото припливи та відпливи в морі, якого вона ніколи у своєму житті не бачила, але про яке їй розповідали, і ці хвилі, перекочуючись у її тілі, означали, що син у її тілі ворушиться, але ворушиться якось дивно, так, ніби, перебуваючи всередині неї, він намагався підняти її на свої плечі. Очі в Марії були розплющені й блищали в темряві, вони блищали навіть після того, як світло від вогнища цілком погасло, але в тому не було нічого дивного, бо так буває з усіма матерями від самого сотворіння світу, а про її материнство ми довідалися ще тоді, коли перед дружиною теслі Йосипа з’явився янгол, який сам повідомив про те, що він янгол, хоч і прийшов до неї в образі та подобі мандрівного жебрака.

У караван-сараї заспівали перші півні, повідомляючи, що настає прохолодний ранок, проте подорожні, торговці, погоничі мулів та верблюдів, підштовхувані необхідністю, навіть не стали чекати перших півнів і почали готуватися до денної подорожі набагато раніше, нав’ючуючи віслюків та верблюдів своїми пожитками або товарами і при цьому піднявши такий гамір, який затьмарив чи, точніше буде сказати, заглушив гармидер учорашній. Коли ж ця валка вирушить у дорогу, караван-сарай переживе кілька спокійних годин, наче бура ящірка, що дрімає на сонці, там залишаться тільки ті постояльці, які вирішили перебути тут цілий день, і так триватиме, доки надвечір накотиться нова хвиля подорожніх, ще брудніших і ще стомленіших, ніж учора, а що протягом дня вони дали відпочити своїм могутнім голосовим зв’язкам, то відразу почнуть горлати, наче одержимі тисячею чортів, яких не варто було б згадувати перед настанням ночі. Що ж до компанії, яка вирушила в дорогу з Назарета, то до неї приєдналося ще понад десяток людей, і помиляється той, хто назве цю землю пустелею, а надто в період, коли збіглися такі важливі події, як святкування Пасхи та перепис підданих Рима, про що ми вже говорили.

Йосип подумав, йому слід би помиритися зі старим Симеоном, і зовсім не тому, що за ніч його аргументи втратили в його уявленні силу та переконливість, а тому, що його виховали в повазі до людей старших, а надто до зовсім старих, які, проживши довге життя, тепер, бідолашні, розплачуються за це ясністю розуму та спроможністю чітко мислити, й нерідко молоде покоління зовсім їх не цінує. Тож Йосип підійшов до старого Симеона й сказав тоном стриманим і смиренним: Я хочу попросити в тебе пробачення, якщо я здався тобі надто зухвалим і самовпевненим учора вночі, я не хотів образити тебе, але ж ти знаєш, як воно буває, слово за словом, за добрим — погане, і ти й сам не зчувся, як наговорив зайвого. Симеон слухав його, слухав з опущеною головою, а тоді сказав: Гаразд, я тебе прощаю. Було цілком природно, що у своєму великодушному пориві Йосип сподівався, що впертий старий скаже йому якісь привітніші слова й, не втрачаючи надії почути відповідь, на яку заслуговував, він ішов із ним поруч ще протягом якогось часу. Але Симеон, не відриваючи погляду від дороги, вдавав, ніби не помічає його присутності, аж поки тесля, опанований справедливим роздратуванням, зробив такий рух, ніби хотів прискорити ходу й відійти від нього. І тоді старий, так ніби його раптом покинула якась невідчепна думка, наздогнав його, схопив за одяг і сказав: Стривай. Йосип здивовано обернувся й подивився на нього. Симеон зупинився й повторив: Стривай. Усі інші пройшли повз них, і тепер вони стояли на дорозі лише вдвох, ніби на нічийній землі, між гуртом чоловіків, які віддалялися, і жінками, що підходили до них усе ближче. Над їхніми головами було видно обличчя Марії, що розгойдувалося в ритмі ходи віслюка.

Долина Ізреель лишилася в них позаду. Дорога, обминаючи скелясті стрімчаки, круто бралася вгору й заглиблювалася в гори Самарії, петляючи між голими хребтами, за якими, спускаючись до Йордану й розстилаючись далеко на південь, лежала широка, напечена сонцем Юдейська пустеля — схожий на незагоєну рану великий клапоть землі, — яка була обіцяна багатьом, а проте так і не знала, кому ж вона належить. Стривай, знову сказав Симеон, і тесля йому підкорився, зненацька його опанувала тривога, й він не міг зрозуміти чому. Жінки підійшли вже зовсім близько. Тоді старий знову рушив уперед, тримаючись за одяг Йосипа, так ніби сили його вже покинули, і сказав: Учора вночі, коли я ліг спати, мені було видіння. Видіння, кажеш? Атож, але не таке, коли людина просто бачить перед собою всілякі речі, як іноді буває, ні, я побачив у своєму видінні щось пов’язане зі словами, які ти промовив, коли сказав, що коли твій син не народиться до закінчення перепису, то це означатиме, що Господь не хоче, аби римляни знали про нього й занесли його до своїх списків. Атож, я так сказав, але видіння побачив ти. Власне, було не так, ніби я побачив якісь речі, просто мене раптом опанувала впевненість у тому, що було б ліпше, якби римляни не знали про існування твого сина, щоб узагалі ніхто про нього не знав, і якщо все ж таки він прийде у світ, то щоб прожив у ньому без горя й без слави, як оті чоловіки, що йдуть попереду нас, і як оті жінки, що нас наздоганяють, щоб він був нікому не відомий, доки не забере його смерть і навіть по тому, як вона його забере. Я простий тесля з Назарета, чоловік нікому не відомий, тому можна не сумніватися, що мій син проживе саме таке життя, якого ти йому бажаєш. Але не тільки ти, Йосипе, розпоряджаєшся життям свого сина. Атож, усім розпоряджається Господь Бог, і тільки Йому відомо, що з нами буде і яке життя судилося нам прожити. Так було завжди й так ми віримо. Але розкажи мені, Симеоне, про мого сина, що тобі пощастило довідатися про нього? Нічого особливого, але раптом переді мною, наче осяяні спалахом блискавки, оті твої слова раптом набули цілком нового значення, так ото буває, коли, дивлячись на яйце, ти вже бачиш у ньому курчатко. Бог робить те, що хоче, й хоче того, що Він робить, і в Його руках перебуває доля мого сина, я тут нічого вдіяти неспроможний. Це правда, та лишилося ще кілька днів, протягом яких владу над дитиною ділить із Господом його мати. Але потім, якщо народиться хлопчик, над ним буде влада моя і влада Бога. Або лише влада Бога. Усі ми перебуваємо під Його владою. Ні, не всі, декотрі перебувають під владою і Бога, і Диявола. А як довідатися про це? Якби закон не велів жінкам завжди дотримуватися мовчанки, можливо, вони, котрі вчинили той перший гріх, який породив і всі інші, змогли б розповісти нам про те, чого ми не знаємо. А про що саме? Про те, яка частина в нас від Бога, а яка — від нечистого, яких людей вони виношують у своєму лоні. Я тебе не розумію, ти ж наче говорив зі мною про мого сина. Я говорив не про твого сина, я говорив про жінок і про те, як вони народжують таких істот, якими ми є, і звідки ж нам знати, як не від них, що кожен із нас є малим і великим, що кожен носить у собі і добро й зло, мир і війну, бунт і смирення.

Йосип оглянувся назад, побачив Марію верхи на віслюку, перед нею сидів малий хлопчисько, верхи по-чоловічому, й на мить йому привиділося, що то його син, а Марію, що просувалася вперед у юрбі жінок, яких значно побільшало, він ніби побачив уперше. У вухах йому досі лунали дивні слова Симеона, проте йому було важко погодитися з тим, що жінка може мати якесь велике значення, а його дружина ніколи не подавала жодного знаку, що так чи інак чимось відрізняється від усіх інших. Але саме в ту мить і коли він ще дивився прямо перед собою, йому пригадався таємничий жебрак із його землею, що світилася. Він затремтів від голови до ніг, волосся йому стало сторч, а надто, коли він обернувся, щоб іще раз подивитися на Марію, і ясно побачив поруч із нею високого чоловіка, такого високого, що голови жінок не досягали йому й до плечей, і за цими ознаками він упізнав жебрака, якого досі не бачив. Він подивився ще раз, і незнайомець був досі там, він ішов у натовпі жінок, де його присутність була незбагненною й недоречною. Йосип хотів попросити Симеона, щоб той також обернувся і підтвердив реальність того неможливого видіння, але старий уже відійшов від нього, він сказав те, що мав сказати, й тепер приєднався до родичів, щоб знову увійти у свою просту роль найстаршого чоловіка в родині, яку ще нікому не доводилося грати дуже довго. І тоді тесля, не маючи поруч жодного свідка, знову оглянувся на дружину. Високого чоловіка поруч із нею вже не було.

Прямуючи на південь, вони перетнули всю Самарію, і йшли вони, як то кажуть люди військові, форсованим маршем, одним оком пильно дивлячись на дорогу, а другим, стривоженим, не менш пильно оглядаючи околиці, боячись виявів ворожості чи, якщо висловитися точніше, недоброзичливого ставлення з боку жителів цього краю, які були духовними нащадками зловорожих і єретичних ассирійських приблуд, що оселилися в цих краях за часів Салманасара, царя Ніневії, після вигнання та розсіяння Дванадцятьох Племен. Ті люди мали в собі щось і від юдеїв, але від поган набагато більше, вони визнавали священним — та й то неохоче — лише П’ятикнижжя Мойсееве і мали нахабство стверджувати, що для свого храму Бог обрав не Єрусалим, а — ви тільки собі уявіть! — Ґеризимську гору, що була на території їхнього краю. Люди з Галілеї намагалися пройти через ворожу Самарію якомога швидше, та все одно їм довелося перебути тут дві ночі, просто неба, виставивши вартових і дозори, щоб не зазнати несподіваного нападу, адже, як усім відомо, самаряни на все спроможні, вони навіть склянку води не подадуть людині, якщо вона чистий юдей за походженням, а про всім відомий виняток[1] тут не варто й згадувати, бо виняток на те й виняток, щоб підтверджувати правило. І такою сильною була тривога наших подорожніх, що всупереч звичаю чоловіки розділилися на дві групи, одна йшла попереду жінок та дітей, а друга позаду, щоб оберігати їх від образ, а то й чогось гіршого. Але тими днями жителі Самарії чомусь були налаштовані миролюбно й, зустрічаючись із мандрівними галілеянами на дорозі, обмежувалися тим, що виражали свою зневагу до них зневажливими поглядами або лайкою, проте не подавали жодного знаку, що мають намір напасти на наполоханих і безпорадних людей із засідки або засипати їх градом каміння.

Коли зовсім недалеко залишилося до Рамали, де ті, хто найпалкіше вірував або був наділений особливо гострим нюхом, уже відчували подих святості, який віяв від Єрусалима, покинули гурт мандрівників старий Симеон зі своїми родичами, бо, як уже було сказано, вони мали відбути перепис в одному з ближніх сіл. Подорожні попрощалися там-таки, на дорозі, проказавши не одну молитву, матері родин надавали Марії безліч порад, а поради — як відомо — діти досвіду, й вони розлучилися, одні почали спускатися в долину, де незабаром вони зможуть відпочити після чотириденної подорожі, інші пішли далі, до Рамали, у караван-сараї якої вони перебудуть наступну ніч. А в Єрусалимі їх покине ще одна група назаретян, більшість попрямують до Бер-Шеви, їм туди йти ще два дні, а тесля з дружиною вирушать у Віфлеєм, до якого, від Єрусалима зовсім недалеко. Поки всі обіймалися та прощалися, Йосип відкликав убік Симеона й дуже шанобливим тоном запитав у нього, чи за цей час йому не пригадалися ще якісь подробиці з його видіння. То не було видіння, я вже тобі сказав. Хай там що це було, а мене передусім цікавить, яка доля чекає на мого сина. Якщо тобі невідомо, яка доля чекає навіть на тебе, на чоловіка, що вже живе на світі й розмовляє тепер зі мною, то як ти можеш знати щось про того, хто ще й на світ не народився? Погляд нашої уяви проникає набагато далі, й тому я подумав, що твої очі, які Господь відкрив для найглибших істин, змогли побачити те, що для мене сховане за густою темрявою. Можливо, що про долю свого сина ти не довідаєшся ніколи, адже твоя власна доля може закінчитися набагато раніше, ніж ти гадаєш, тож не запитуй ні про що, чоловіче, а живи сьогоднішнім днем. І промовивши ці слова, Симеон поклав на голову Йосипа свою праву долоню, промурмотів молитву, яку ніхто не зміг почути, й приєднався до родичів, що чекали його. Звивистою стежкою, одне за одним, вони почали спускатися в долину, де, під її протилежним схилом, майже невидиме між каменями, що стриміли із землі, наче кістки мерців, які не знайшли у землі спочинку, було розташоване село Симеона. Більше Йосип не чув про нього нічого й лише набагато згодом довідався, що старий помер, не встигши відбути перепис.

Після двох ночей, коли подорожнім доводилося мерзнути під зоряним небом, бо зі страху перед несподіваним нападом вони не розпалювали навіть вогнищ, подорожні з Назарета були дуже раді, що їм нарешті вдасться відпочити між чотирма стінами та під повітками караван-сарая. Жінки допомогли Марії злізти з віслюка, з жалем повторюючи: Тобі зовсім скоро родити, жінко, а бідолашна шепотіла їм у відповідь, що так, мабуть, і справді її час надходить, адже живіт її віднедавна дуже збільшився, а може, їй тільки так здавалося. Жінки прилаштували її, як могли, в окремому кутку караван-сарая й заходилися готувати вечерю, бо час уже був пізній. Повечеряли всі разом, але цього разу вони майже не розмовляли, не розповідали ані легенд, ані цікавих історій, що їх люди так люблять слухати, коли збираються навколо вогнища, близькість Єрусалима схиляла їх до мовчанки, кожен ніби зазирав сам у себе й запитував: Хто ти, схожий на мене, але кого я не впізнаю, уголос вони цього не казали, люди не звикли розмовляти самі з собою вголос без видимої на те причини, вони навіть усвідомлено так не думали, але не випадає сумніватися, що коли люди дивляться невідривним поглядом на вогонь і мовчать, то якби їхню мовчанку перекласти на слова, вони були б саме такими, і ними усе було б сказано. З того місця, де сидів, Йосип дивився на Марію, він бачив профіль її обличчя на тлі вогню, де воно грало всіма світлотінями, й раптом подумав, сам здивований, що така думка раптом прийшла йому в голову, що Марія дуже вродлива жінка; хоч її обличчя й залишалося дитячим, але вона була дуже гарна навіть при тому, що тепер її тіло було деформоване, але його пам’ять зберігала інший образ, образ стрункої і граційної дівчини, якою вона, безперечно, знову стане, коли народить дитину. Такі думки виникли в голові Йосипа, й він пережив таке відчуття, ніби всі останні місяці примусової здержливості разом повстали, розбудивши в ньому бажання таке гостре, що воно розлилося по всій його крові, воно накочувалося на нього хвиля за хвилею, розбудивши в ньому плотську жагу, від якої голова йому пішла обертом, але потім відкотилися назад, коли його розбурхана уява утнула з ним новий жарт. Він почув, як Марія застогнала, але навіть не підійшов до неї. Він раптом згадав, — і цей спогад ніби облив його крижаною водою, вмить загасивши любострасний порив, — про того чоловіка, який два дні тому йшов поруч із його жінкою — принаймні таке видіння промайнуло тоді перед його очима, — про жебрака, що переслідував їх відтоді, як повідомив про те, що Марія народить сина, бо Йосип тепер не мав жодного сумніву, що, навіть не з’являючись до того дня, коли й він нарешті зміг побачити його, той таємничий чоловік протягом усіх дев’ятьох місяців вагітності постійно перебував у думках Марії. Він не наважився запитати у дружини, що то був за чоловік, чи їй відомо, звідки він сюди прийшов, чому так швидко зник, він не хотів почути ту відповідь, якої боявся: То був чоловік як чоловік, а ще ймовірніше, Марія звернулася б до інших жінок: Чи ви бачили якогось чоловіка, що приєднався до нашого жіночого гурту, й вони сказали б, що ні, й замахали б руками з виразом здивованим і обуреним, а найязикатіша, певно, сказала б: Ще не народився такий чоловік, який підійшов би до своєї жінки і сказав їй бодай одне добре слово, поки йому в одному місці не засвербить, усі ви, мовляв, однакові. Але Йосип не знав, що в подиві Марії не було б ніякого лицемірства, бо вона й справді не бачила біля себе ніякого жебрака ані в реальній дійсності, ані у своїй уяві, ані як живу людину, ані як безтілесного привида. Але як я можу тобі повірити, якщо він був тут, поруч із тобою, і я бачив його на власні очі, заперечив би їй Йосип, а Марія відповіла б, тверда у своїй рішучості: Позаяк у законі написано, — так мені казали, — що жінка повинна шанувати свого чоловіка й у всьому йому підкорятися, то я не стану наполягати, що того чоловіка поруч зі мною не було, адже ти стверджуєш протилежне, але натомість я наполягаю, що нікого біля себе не бачила. То був жебрак. Але як ти можеш знати, що то був жебрак, адже ти не бачив його в той день, коли він приходив. То мав бути він. То просто хтось ішов по дорозі, а що йшов він повільніше, аніж ми, ми його проминули, спочатку чоловіки, а потім жінки, либонь, він був саме поруч зі мною, коли ти оглянувся. Отже, ти підтверджуєш, він там був. Ні, я просто намагаюся знайти пояснення, яке тебе задовольнило б, бо це також входить в обов’язки доброї жінки. Крізь напівзаплющені очі, майже засинаючи, Йосип намагається прочитати істину на обличчі Марії, але її обличчя стало чорним, як протилежний бік місяця, і слабке сяйво майже згаслого вогнища обвело її профіль тонкою лінією. Зрештою Йосип дозволив своїй голові впасти на груди, так ніби остаточно втратив надію щось у цьому зрозуміти, й забрав у своє сновидіння абсурдну думку про те, що той чоловік був образом його вже дорослого сина, який прийшов із майбутнього, щоб сказати йому: Таким я стану одного дня, але ти ніколи таким мене не побачиш. Йосип заснув зі смиренною усмішкою на губах, але серце його було наповнене смутком, йому вчувався уві сні голос Марії, що казала йому: Не доведи, Господи, щоб то був він, бо я точно знаю, що цьому чоловікові нема де прихилити голову. Істинно, істинно я вам кажу, багато чого у світі ставало б відомим іще до того, як призведе до поганих наслідків, якби між чоловіком і дружиною існував звичай розмовляти з цілковитою щирістю, як то й має бути між дружиною і чоловіком.

Наступного дня, рано-вранці, до Єрусалима вирушило багато з тих подорожніх, які ночували в караван-сараї Рамали, але хоч вони й об’єднувалися у групи досить випадково, Йосип намагався не відстати від тих своїх земляків, які йшли до Бер-Шеви, й цього разу йшов поруч з дружиною, біля її лівого стремена, так би мовити, саме там, де вчора йшов жебрак чи хто він там був. Але Йосип у ті хвилини не думав про таємничого персонажа. Його душу наповнила глибока переконаність у тому, що він зажив особливої ласки Господа, який дозволив йому побачити власного сина ще до того, як він народиться, побачити його не безпорадним немовлям, загорнутим у пелюшки, яке горлає, верещить і погано пахне, а вже дорослим чоловіком, вищим на цілу долоню від свого батька та від інших чоловіків середнього зросту. Йосип почувався щасливим, що перебуває на місці сина, він почувався водночас і батьком і сином, і це відчуття було таким сильним, аж він на якусь мить забув, що його справжній син перебуває тепер у лоні матері й разом із нею наближається до Єрусалима.

Єрусалим, Єрусалим! вигукують мандрівні богомольці, побачивши місто, що виникає несподіваним видінням на вершині пагорба, з протилежного боку долини, місто небесної істини, центр світу, тепер розбризкувало в усіх напрямках мільйони іскор, під сліпучим полудневим сонцем, схоже на кришталеву корону, яка, проте, стане золотою, коли впадуть на неї промені призахідного сонця, і стане білою, як молоко, під світлом місяця, Єрусалим, о Єрусалим! Храм виникає так, ніби Бог поставив його там саме в цю хвилину, а несподіваний порив вітру, який налітає на подорожніх і лоскоче їм обличчя, ворушить волосся та одяг, мабуть, теж виникає, коли Бог змахне своєю широкою долонею, і якщо ми уважно придивимося до хмар у небі, то зможемо розгледіти цю величезну долоню, яка зникає десь у просторі, з її довгими, вимазаними глиною пальцями, долоню, на якій прокреслені лінії життя та смерті людей та всіх інших істот, що живуть у всесвіті, але також — час уже нам про це довідатися, — лінії життя та смерті самого Бога. Подорожні здіймають до неба руки, що тремтять від хвилювання, молитви невтримно зриваються з їхніх уст, і лунають вони вже не хором, а кожен окремо віддається своєму пориву, а люди, що, за своєю природою, схильні віддаватися стримано таким містичним почуттям, завмирають майже нерухомо, дивляться в небо й промовляють слова молитов якось надміру твердо, так ніби їм дозволено в ці хвилини розмовляти з Господом, як рівним із рівним. Дорога плавно йде вниз, і мірою того як подорожні спускаються в долину, перед тим як знову піднятися вгору дорогою, що приведе їх до міської брами, Храм здіймається перед ними все вище й вище і внаслідок ефекту перспективи затуляє ненависну вежу Антонія, де навіть із цієї відстані можна побачити постаті римських легіонерів, а також сліпучі зблиски їхньої зброї. Тут Йосип із дружиною попрощалися зі своїми супутниками з Назарета, бо Марія була геть виснажена й не витримала б того дрібного клусу, яким треба було б пустити свого віслюка, щоб він не відстав від натовпу збуджених богомольців, бо всі вони пішли дуже швидко, майже побігли, коли побачили перед собою мури священного міста.

І Йосип та Марія залишилися на дорозі самі-одні, вона намагається зібрати свої останні сили, які швидко втікають від неї, він відчуває легке роздратування на думку, що їм довелося затриматися тоді, коли вони вже майже дійшли до мети. Сонце сипле гарячим промінням на тишу, яка нависла над подорожніми. І в цю мить у Марії вихоплюється глухий стогін, який вона неспроможна стримати. У тебе вже почалися перейми, тобі болить? — стривожено запитує її Йосип, а вона відповідає: Атож, болить, але в цю мить у неї на обличчі з’являється недовірливий вираз, так ніби вона щойно зустрілася з чимось недосяжним для її розуміння, а саме з тим, що вона відчула той біль не у своєму власному тілі, вона справді його відчула, так, але той біль переживав хтось інший, його переживала дитина, яку вона носила у своєму лоні, невже це справді можливо, невже людське тіло спроможне відчувати не власний біль, наперед знаючи, що то не його біль, і разом із тим відчуваючи його не менш гостро, аніж свій власний, — або, якщо спробувати описати його по-іншому, мов таке собі відлуння, яке, внаслідок певної акустичної аномалії, лунає гучніше, аніж той звук, що його породив. Обережно, боячись почути ствердну відповідь, Йосип запитав: Тобі досі болить? — і вона не знала, що йому відповісти, бо збрехала б, якби сказала, що ні, і збрехала б, якби сказала, що так, тому промовчала, але біль тривав, і вона його відчувала, вона тільки дивилася на свій живіт, у якому її син терпів біль, і нічим не могла допомогти йому, бо він був надто далеко від неї. Йосип зовсім не підганяв віслюка, він жодного разу не оперезав його батогом, але той сам раптом пішов набагато жвавіше дорогою, що підіймається по крутому схилу до Єрусалима, й так легко переставляв ноги, ніби хтось йому повідомив, що його там уже чекають ясла, наповнені вівсом, і нарешті він зможе поїсти та відпочити після важкої дороги, але він, певно, не знав і не здогадувався, що йому ще доведеться подолати чималий шмат дороги до Віфлеєма, а коли він туди нарешті прийде, то зрозуміє, що життя зовсім не таке просте, яким воно йому здається, звісно, завжди існує велика спокуса проголосити: Veni, vidi, vici, як це зробив Юлій Цезар у годину своєї слави, а незабаром по тому мусив померти від руки свого ж таки сина, і мало було втіхи в тому, що той син доводився йому не рідним, а прийомним. З давніх-давен триває і, схоже, не матиме кінця війна між батьками й дітьми, відторгнення крові, принесення невинних у жертву.