Євангелія від Ісуса Христа

А Ісус спочатку попід міськими мурами, а потім іншою дорогою, що перетинала поля, почав спускатися в долину Аялонську. Коли переходив через село, зупинився й купив на гроші, яких мати не захотіла взяти, трохи харчів, хліба та смокви, молока для себе й для ягняти, молоко було овечим, а молоко однієї вівці навряд чи можна відрізнити від молока іншої, й у цьому випадку принаймні можна вважати, що мати матері варта. А тому, хто здивується, побачивши, як юнак витрачає гроші на ягня, що вже мало б померти, ми могли б відповісти, що в цього хлопця було два ягняти, й одного з них він віддав на вівтар Господа, а цього другого сам же таки Господь не захотів прийняти, бо помітив у нього ваду — надірване вухо. Але ж погляньте, вухо у нього ціле, відповіли б нам. Ну, якщо так, то я сам його надірву, сказав би Ісус і, закинувши його за плечі, пішов би далі своєю дорогою. Він побачив отару, коли вже почало сутеніти, тим швидше, що небо вже затягли низькі чорні хмари. Повітря вже було насичене напругою, яка передує грозі, й щоб це підтвердити, перший спалах блискавки розітнув небо саме в ту мить, коли отара з’явилася перед очима в Ісуса. Дощ не пішов, це була одна з тих гроз, які називають сухими, проте вони здаються страшнішими, ніж грози звичайні, бо перед ними ми почуваємо себе цілком безпорадними, адже в таких випадках немає завіси з дощу та вітру, хоч і невідомо, від чого така завіса може завісити, тут відбувається безпосередня битва між небом, яке гримить і розколюється сполохами блискавок, і землею, що б’ється в судорогах, неспроможна відповісти ударом на удар. За сто кроків від Ісуса спалахнуло нестерпне, сліпуче світло й розкололо від кореня до верхівки оливу, що загорілася, ніби велетенський смолоскип. Від удару, що з оглушливим ляскотом пролунав над самою його головою, небо тріснуло й розпалося від обрію до обрію, й Ісус упав на землю, мов підкошений. Сяйнули ще дві блискавки, одна тут, друга — там, ніби були промовлені два вирішальні слова, й грім поступово став віддалятися, аж поки його перекоти не перетворилися на лагідне мурмотіння, на приязну розмову між землею й небом. Ягня підвелося, не зазнавши шкоди від падіння, й коли страх минув, підійшло до Ісуса й доторкнулося губами до його губів, не лизнуло його, не обнюхало, а лише доторкнулося, й цього було досить, — ми не маємо підстав сумніватися, — щоб він прийшов до тями. Ісус розплющив очі, побачив ягня, потім — чорне небо, йому привиділося, ніби чорна рука душить те, що залишилося від дня. Олива досі палахкотіла. Заворушившись, Ісус відчув біль, але тіло підкорялося йому, якщо взагалі можна говорити про послух тіла, яке так легко оглушити й пожбурити на землю. З великими зусиллями він спромігся сісти й радше навпомацки, аніж за допомогою зору, переконався, що опіків у нього немає, що ані руки, ані ноги в нього не зламані й не паралізовані, й лише в голові йому досі дзвеніло та гуділо, і той дзвін та гуд, здавалося йому, ніколи не припиниться. Він пригорнув ягнятко до себе і сказав, сам не розуміючи, звідки в нього взялися такі слова: Не бійся, Він лише хотів показати тобі, що міг би вбити тебе, якби хотів, а мені — що це не я врятував тобі життя, а Він. Останній гуркіт грому пролунав у просторах неба, наче протяжне зітхання, а внизу, наче жадана оаза, біліла отара. Ще долаючи заціпеніння в руках і ногах, Ісус почав спускатися схилом. Ягня, яке він лише з остороги вів на мотузці, бігло поруч із ним, мов цуценя. Позад них досі палахкотіла олива. І саме в її мерехтливому червонястому світлі, а не у світлі вже майже погаслих сутінків Ісус побачив, як постала перед ним, наче привид, висока постать Пастиря, закутана у плащ, довжина якого, здавалося, не мала кінця, і, тримаючи в руці патерицю, що могла, якби він підняв її вгору, доторкнутися до хмар, сказав Пастир: Я знав, що тебе зустріне гроза. Я й сам мав би це знати, відповів Ісус. А що це в тебе за ягня? Грошей, які в мене були, не вистачило на купівлю пасхального ягняти, тому я сів біля дороги і став просити милостиню, і тоді один старий чоловік дав мені це ягня. А чому ж ти не приніс його в жертву? Я не зміг, не був спроможний. Пастир усміхнувся: Тепер я краще розумію, чому Він дав тобі повернутися до отари й тут, на моїх очах, показав тобі Свою силу. Ісус нічого не відповів, він сам щойно сказав ягняті приблизно те саме, але йому не хотілося, тільки-но прибувши, розпочинати нову розмову про Бога та мотиви Його вчинків. І що ж ти хочеш тепер зробити з цим ягням? Нічого, я приніс його сюди, щоб воно приєдналося до отари. Білі ягнята всі однакові, й завтра ти його вже не впізнаєш серед інших. Воно мене знає. Настане день, коли воно почне тебе забувати, крім того, йому обридне постійно тебе шукати, треба буде якось його позначити, надрізати йому вухо абощо. Йому болітиме, мені його шкода. Нічого страшного, адже й тебе позначили, надрізали тобі крайню плоть, щоб видно було, якому Богові ти належиш. Це зовсім інше. Воно лише здається іншим, а насправді — це те саме. Поки вони розмовляли, Пастир зібрав трохи хмизу і став викрешувати вогонь, щоб розпалити багаття. Ісус сказав: Чи не ліпше принести сюди гілку оливи, яка досі горить, а Пастир йому відповів: Ні, нехай ліпше вогонь, який упав із неба, сам себе поглине. Стовбур оливи тим часом перетворився на суцільний жар, який жеврів у темряві, вітер відривав від нього скіпки та шматочки кори, які розсипалися дощем іскор і відразу згасали. Навіть темрява не могла приховати хмари, що, здавалося, нависли над самими їхніми головами. Пастир та Ісус, за своїм звичаєм, сіли вечеряти, що дало нагоду першому іронічно кинути: Отже, цього року ти не їстимеш пасхального ягняти. Ісус промовчав, проте в душі зрозумів, що тепер перед ним постала серйозна проблема, віднині йому доведеться шукати способу розв’язати нерозв’язну суперечність — їсти м’ясо, але так, щоб не вбивати жодного живого створіння. Що ж нам тепер із ним робити? — запитав Пастир і провадив: — Я маю на увазі твоє ягня, помітимо ми його якось чи ні? Я не зможу цього зробити, сказав Ісус. Тоді я сам це зроблю. І швидко та рішуче змахнувши ножем, Пастир відтяв ягняті кінчик вуха, потім показав Ісусові невеличкий відтятий шматок і запитав: Що мені з ним зробити — закопати чи просто викинути, й Ісус не думаючи відповів: Дай-но мені, й кинув клаптик вуха у вогонь. Те саме зробили і з твоєю крайньою плоттю, — сказав Пастир. З надрізаного вуха ягняти повільно закапали краплі блідої крові, але незабаром кровотеча припинилася. Від вогню разом із димом тепер ширився п’янкий запах ніжного паленого м’яса. Отож наприкінці тривалого дня, заповненого хлоп’ячими забаганками та суперечливими намірами і вчинками, Господь нарешті одержав те, що Йому по праву належало, і хто знає, чи не завдяки тій грандіозній та величній грозі з її громами та блискавками Він зрештою примусив упертих пастухів підкоритися Його волі. З надрізаного вуха ягняти впала на землю остання краплина крові, й земля вмить її проковтнула, бо не годиться втрачати найдорогоціннішу частину жертви, про яку точилося стільки дискусій.

І сталося так, що саме ця вівця, на яку з плином часу перетворилося те ягня, звичайнісінька, нічим не прикметна вівця, що відрізнялася від інших хіба що надрізаним вухом, через три роки відбилася від отари й заблукала на диких землях на південь від Єрихона, що межували з пустелею. У такій величезній отарі неможливо помітити, чи там однією вівцею більше, чи однією менше, проте тварина, про яку ми говоримо, якщо досі пам’ятаємо її походження, можна сказати, не зовсім така, як інші, та й наші пастухи — не ті люди, які зустрічаються на кожному кроці, а тому не слід дивуватися, що Пастир, пильно оглянувши отару з-під своїх кущуватих брів, відразу помітив пропажу, й для цього йому не треба було перелічувати всіх овець. Він покликав Ісуса й сказав йому: Твоєї вівці в отарі немає, іди її пошукай, а що Ісус не став запитувати його: А звідки ти знаєш, що пропала саме моя вівця, то не станемо запитувати його про це й ми, бо нас набагато більше цікавить, як Ісус, довірившись лише своєму знанню місцевості, якої, власне кажучи, він майже не знав, та своєму чуттю — до речі, вельми слабкому — піде досі ніким не протоптаними стежками куди очі дивляться, як він зможе не заблукати в цьому неозорому просторі, що простягся від обрію до обрію. Позаяк на той час вони вже покинули родючі долини поблизу від міста Єрихон, де не захотіли залишатися, бо можливість вільно кочувати там, де ніхто їх не потурбує, вони ставили набагато вище, аніж можливість постійного спілкування та торгівлі з людьми, то людина або вівця найімовірніше могли заблукати там, де омріяна самота не буде надто затьмарена тяжкими зусиллями якось прогодуватися. Керуючись цією логікою, Ісус дійшов висновку, що його вівця непомітно й ніби неумисне відстала від отари й тепер скубе травичку десь на зелених луках біля самого Йордану й — про всяк випадок — на виду в міста Єрихон. Проте логіка далеко не завжди узгоджується з реальним життям, і нерідко буває так, що воно обирає саме непередбачене, саме те, що здається найменш імовірним серед усіх можливих варіантів, і в зв’язку з цим нерідко буває, що найочевидніше, те, що було передбачене наперед, керуючись лише йому відомими резонами, обирає собі найменш пряму дорогу, так би мовити, відхиляється від магістральної лінії наших висновків та міркувань. І якщо все відбувається саме так, то Ісусові ліпше шукати свою заблукалу вівцю не на зелених луках, що залишилися в них позаду, а на сухих і випалених просторах пустелі, що лежать у них попереду, й аргументи, що, мовляв, вівця не для того відбилася від отари, щоб померти з голоду та від спраги, тут анічогісінько не важать, бо, по-перше, нікому не відомо, що насправді відбувається в овечій голові, а по-друге, не слід забувати і про вже згадану непередбачуваність очевидного, внаслідок чого очевидне нерідко обертається неймовірним. Тож Ісус подався на пошуки в пустелю, і його рішення анітрохи не здивувало Пастиря, що, навпаки, мовчки виразив йому своє схвалення повільним і врочистим кивком голови, який — чи ж не дивина! — можна було зрозуміти і як знак прощання.

Тутешня пустеля зовсім не схожа на безкраї й сипучі піски, відомі під цією назвою. Тутешня пустеля — це радше нескінченна низка сухих і твердих пагорбів, що плавно перетікають один в один і утворюють неймовірно заплутаний лабіринт долин та улоговин, на дні яких виживають лише рідкісні рослини, які цілком складаються зі шпичаків та колючок і які можуть пережувати хіба що твердокам’яні ясна кіз, бо ніжні губи вівці будуть поранені ними після першого ж доторку. Тутешня пустеля вселяє набагато більший жах, аніж ті, що утворені з чистих пісків або з тих рухливих дюн, які постійно змінюють свою форму та обриси, у цій пустелі кожен пагорб, приховуючи в собі загрозу, остерігає про небезпеку, яка чатує на подорожнього за наступним пагорбом, і коли ми підіймаємося на нього, то з тремтінням у тілі відчуваємо, що загроза не зникла, а лише перемістилася нам за спину. Тут на крик, який у нас вихопиться, не відповідає луна від цього ж таки крику, а кричать нам у відповідь самі пагорби або те невідоме й грізне, що в них ховається. У таку-от дику пустелю й увійшов Ісус лише з торбиною на плечі та патерицею в руках. Та не встиг він ступити й кількох кроків, не встиг перейти за межу того світу, як помітив, що старі сандалії, які дісталися йому у спадок від батька, остаточно розпалися в нього на ногах. Вони й так служили йому досить довго, він поставив на них не одну латку, щоб продовжити їм життя, але зрештою навіть шевське мистецтво Ісуса виявилося безпорадним перед руйнівною дією часу, і йому не вдалося врятувати сандалії, які пройшли стільки доріг і всмоктали в себе стільки поту, змішаного з дорожньою пилюкою. Ніби підкоряючись якомусь наказу, порвалися останні поворозки, перетерлися ремінці, лопнула дратва, й ноги Ісуса залишилися босими на руїнах його колишнього взуття. Хлопець — ми так називаємо його за давньою звичкою, бо юдей, якому виповнилося вісімнадцять років, значно більше схожий на дорослого чоловіка, ніж на юного підлітка, — пригадав, що він досі носить у торбині свої старі сандалії, сентиментальну реліквію зі свого минулого, й, піддавшись марній ілюзії, спробував їх узути. Але Пастир мав слушність, коли йому сказав: Ноги, які виросли, уже не зменшаться, і, діставши їх тепер із торбини, Ісус не міг навіть повірити, що ці крихітні сандалії колись налазили на його ноги. Отже, він опинився босий перед лицем пустелі, як Адам, коли його вигнали з раю, і так само, як Адам, завагався, перш ніж ступити перший крок на напечену сонцем землю, яка кликала його. Але потім, сам не знаючи, навіщо це робить, можливо, саме тому, що згадав про Адама, він випустив із рук торбину й патерицю, одним порухом стягнув через голову туніку й залишився, як Адам, голий. Тут, де він тепер стоїть, його вже не бачить Пастир, навіть жодне цікаве ягня за ним не йде, лише літають у повітрі кілька пташок із тих, що наважуються перетинати цей кордон, і повзають кілька створінь земних, таких, як мурашки, сколопендра та скорпіон, що з переляку наставляє своє отруйне жало, але ніхто з них ніколи не бачив у цих краях голого чоловіка й навіть не знав, що це таке. Якби хтось запитав в Ісуса: Навіщо ти роздягнувся, то він, либонь, відповів би словами, незрозумілими для всіх тих членистоногих, павукоподібних, перетинчастокрилих: У пустелі можна ходити тільки голим. Голим, додамо ми, попри шпичаки, які роздирають шкіру й вискубують волосинки на лобку, голим, попри те, що в тіло впиваються остюки й колючки, що гарячий пісок обпалює ноги, голим, попри сонце, яке обпалює і засліплює, голим, бо йому треба знайти заблукалу вівцю, яка належить нам, бо ми помітили її особливою позначкою. Пустеля дозволяє Ісусові ступити перші кроки по своїй землі й відразу стуляється в нього за спиною, відрізаючи йому шлях до відступу. Тиша дзвенить йому у вухах, наче порожня мушля, викинута хвилями на морський берег, що, наповнена шумом моря, лежить і чекає, коли хтось підбере її, притулить до вуха, послухає і скаже: Пустеля. Ноги Ісуса кривавляться, сонце розганяє хмари, щоб глибше застромити йому в плечі леза сліпучого проміння, шпичаки вгороджуються йому в ноги, наче гострі пазурі, гілля колючих кущів шмагає голу шкіру. Де ти, овечко, кричить він, і спочатку йому вчувається, ніби пагорби, як і належить, відповідають йому відлунням: Де ти, де ти, де ти, — але потім на все накладається глухий гомін порожньої мушлі, з якого виокремлюється одне слово: Бо-о-ог, Бо-о-ог, Бо-о-ог. І тоді раптом пагорби ніби розступилися перед ним, й Ісус вийшов із лабіринту долин до круглого майданчика, гладенького й притрушеного піском, у самому центрі якого він побачив свою вівцю. Він кинувся до неї так швидко, як тільки дозволяли йому поранені ноги, але його зупинив голос: Стривай. Хмара заввишки у два людські зрости, схожа на стовп диму, що повільно обкручувався навколо себе, з’явилася перед ним, і невідомий голос пролунав із тієї хмари. Хто зі мною говорить? — затремтівши, запитав Ісус, угадуючи відповідь. Я твій Господь, відповів голос, і Ісус зрозумів, чому він мусив роздягтися, коли увійшов до пустелі. Ти привів мене сюди, чого Ти хочеш від мене? — запитав він. Поки що нічого, але настане день, коли Я захочу все. Що означає все? Твоє життя. Ти Господь, і Ти завжди забираєш те життя, яке даєш кожному з нас. Я не маю іншої ради, Я не можу захаращувати світ. А моє життя, навіщо воно Тобі? Тобі ще не час про це знати, ти ще багато проживеш на світі, але потім Я прийду тебе попередити, щоб ти налаштував свій дух і тіло для тієї високої місії, яку Я тобі доручу. Господи, мій Господи, я не розумію, ані що Ти мені кажеш, ані чого хочеш від мене. Ти матимеш владу і славу. Яку владу і яку славу? Ти про це знатимеш, коли надійде твій час, і Я знову тебе покличу. Коли ж він надійде? Не поспішай, проживи своє життя, як зможеш. Господи, ось я стою перед Тобою голий, Ти привів мене сюди, тож не барися і скажи мені сьогодні те, що Ти приготував для мене на завтра. А хто тобі сказав, що Я збираюся тобі щось дати? Ти мені пообіцяв. Це не дар, це звичайний обмін. Ти хочеш забрати моє життя, а що Ти даси мені натомість? Владу. А славу, я не забув, що Ти мені пообіцяв і славу, але не сказав, над ким я матиму владу й перед ким прославлюся, тому Твоя обіцянка мені здається передчасною. Я знову прийду до тебе, коли ти будеш готовий, але віднині Мої знаки супроводжуватимуть тебе. Скажи мені, Господи… Замовкни, нічого не запитуй більше, бо настане час, не раніше й не пізніше, коли ти довідаєшся, чого Я від тебе хочу. Пробач, Господи, я підкоряюся Тобі, але дозволь мені поставити ще одне запитання. Не набридай Мені. Господи, мені це дуже потрібно. Запитуй. Я можу забрати свою вівцю? Он ти про що. Так, я тільки про це. Ні, не можеш. Чому? Бо ти принесеш Мені її в жертву як заставу тієї угоди, яку Я щойно уклав із тобою. Ти хочеш саме цю вівцю? Так. Я пожертвую тобі іншу, швиденько збігаю до отари й зараз повернуся. Не сперечайся зі Мною, Я хочу цю. Але ж, Господи, вона має ґандж, у неї відтятий кінчик вуха. Ти помиляєшся, вухо в неї ціле, сам подивися. Не може бути. Я Господь, а для Господа нема нічого неможливого. Але ж це моя вівця. Ти знову помиляєшся, ягня було моїм, ти його в Мене забрав і тепер мусиш заплатити Мені за нього вівцею. Нехай буде за бажанням Твоїм, весь світ належить Тобі, і я Твій раб. Тож принось її в жертву, бо інакше Я розірву нашу угоду. Але Ти ж бачиш, Господи, я голий, у мене немає ані ножа, ані сікача, коли Ісус промовляв ці слова, він ще сподівався врятувати життя вівці, але Бог йому відповів: Я не був би Господом, якби не зміг розв’язати твою проблему, ось маєш. Не встигли пролунати ці слова, як Ісус побачив у себе під ногами великий сікач. Поквапся, Я маю багато інших справ, сказав йому Бог, Я не можу чекати тут вічно. Ісус підняв ніж і підійшов до вівці, яка підвела голову, певно, не відразу впізнавши його, бо ніколи раніше не бачила його голим, а як відомо, нюх у цих тварин дуже слабенький. Ти плачеш? — запитав Бог. У мене очі завжди мокрі, відповів Ісус. Сікач піднявся під потрібним для удару кутом і швидко впав униз, як сокира ката або ніж гільйотини, який тоді ще не винайшли. Вівця не видала ні звуку, почулося тільки: Ох-ох, це задоволено видихнув Бог. Ісус запитав: А тепер мені можна йти? Можна, але не забувай, що від сьогодні ти належиш Мені й наш із тобою союз скріплений кров’ю. А як я повинен піти від Тебе? Для Мене, власне, не існує ані переду, ані заду, але зазвичай від Мене відходять, задкуючи й одвішуючи поклони. Господи… Ох, і набрид ти Мені, чоловіче, чого тобі треба ще? Я про Пастиря… Про якого Пастиря? Про того, з яким я пасу отару. І що ти хочеш про нього знати? Він янгол чи демон? Я знаю, хто він такий. Але скажи мені, він янгол чи диявол? Я вже тобі сказав, що для Бога не існує ні переду, ні заду, іди собі. Стовп диму щойно був перед Ісусом, і вже його не стало, вівця зникла, від неї лишилися тільки краплі крові, але їх швидко всмоктувала земля.

Коли Ісус повернувся до табору, Пастир подивився на нього пильним поглядом і запитав: А де вівця? Я зустрів Бога, відповів Ісус. Я тебе не запитував, чи ти зустрів Бога, я тебе запитував, чи ти знайшов вівцю. Я приніс її в жертву. Навіщо? Бог був там, і Він цього зажадав. Кінчиком своєї патериці Пастир накреслив на землі риску, глибоку, як борозна від плуга, і сказав: Ти так нічого й не навчився, іди геть.

Як же я звідси піду, коли ноги в мене в такому стані, подумав Ісус, дивлячись на Пастиря, що відійшов на протилежний кінець отари. Бог, який з такою досконалістю здійснив чудо зникнення вівці, не обдарував його з хмари благодаттю свого божественного плювка, чудодійною слиною якого обдертий колючками Ісус зміг би змастити та загоїти свої рани, звідки досі точилася кров, яка блищала на камінні. Пастир не став допомагати йому, він сказав свої зневажливі слова й відійшов, чекаючи, коли його вирок буде виконано, й не бажаючи дивитися, як Ісус готується до відходу, а ще менше бажаючи попрощатися з ним. З великими зусиллями, повзучи навкарачки, Ісус дістався до їхньої недавньої стоянки, де повсюди були розкидані знаряддя, необхідні для догляду за отарою, дійниці для молока, дошки для вичавлювання сиру, а також іще не вичинені овечі та козячі шкури, на які вони з Пастирем могли виміняти все, що їм було треба: туніки, плащі, які завгодно їстівні продукти. Ісус подумав, що ніхто не матиме підстав його винуватити, якщо він власними руками візьме платню за свою працю, виріже собі з овечих шкур щось подібне до сандалій або просто обмотає собі ними ноги, обмотавши та стягнувши їх потім ремінцями зі шкур козячих, якими було зручніше користуватися для цієї мети, оскільки вони не мали такої густої вовни. Приладнуючи собі це взуття, він замислився, яким боком ліпше притуляти шкіру до ніг, хутряним чи гладеньким, і вирішив, що його зранені ноги доторку голої шкіри не витримають, а тому притулив її до них вовною, використавши її, наче підкладку. Лихо було в тому, що його рани відразу прилипли до хутра, та позаяк він постановив, що йтиме берегом Йордану, то йому досить буде вряди-годи опускати зранені ноги у воду й відмочувати засохлу та злиплу кров. Коли його важкі саморобні чоботи просякнуть водою, то під дією власної ваги вони допоможуть хутряній підкладці відліпитися від ніг, не порушивши при цьому рятівну й благодійну кірку, яка почне утворюватися на порізах та саднах. Світлий колір крові, цівка якої досі стікала з його ніг, свідчила про те, що його рани — хоч у це й важко було повірити — досі не загноїлися. Тож вирушивши у свою неквапну подорож на північ, Ісус робив тривалі зупинки, сідав на березі річки й опускав ноги у воду, втішаючись її прохолодою та цілющими властивостями. Йому боліли не тільки рани на ногах, боліла й душа, було дуже прикро, що ватаг отари, якій він віддав стільки праці, так безцеремонно прогнав його після того, як у нього відбулася зустріч з Богом, подія нечувана в прямому значенні цього слова, бо, наскільки йому було відомо, не існувало жодної людини на весь Ізраїль, яка могла б похвалитися тим, що бачила Бога й залишилася жива. Щоправда, він хоч і зустрічався з Богом, але навряд чи може похвалитися тим, що «бачив» Його, та коли в пустелі перед вами постає хмара, схожа на димовий стовп, і каже тобі: «Я твій Господь», а потім починає з тобою розмову, яка не тільки є логічною та осмисленою, але й позначеною такими владними інтонаціями, що відпадає найменший сумнів у божественному походженні вашого співрозмовника, то будь-який сумнів тут просто недоречний. Те, що перед ним і справді був Господь, підтвердилося також відповіддю, яку він одержав, коли запитав про Пастиря, адже хто, крім Бога, міг би відповісти йому на нього з такою недбалістю, з якої стало очевидно, що хоч Він і ставиться до нього з легкою зневагою, проте добре знає його, і це Він підтвердив також тим, що відмовився сказати, хто ж він такий насправді — янгол чи диявол. А найцікавіше те, що й сам Пастир своїми сухими словами, які нібито не мали стосунку до головної теми, підтвердив надприродний характер його зустрічі. Адже він промовив: Я тебе не запитую, чи зустрічався ти з Богом, ніби хотів сказати: Про це мені вже відомо, ніби таке повідомлення анітрохи не здивувало його, наче він знав про це наперед. А ще більшою несподіванкою для Ісуса стало, що Пастир не простив йому загибелі вівці, бо інакше не можна було витлумачити його останні слова. Ти так нічого й не навчився, сказав він і після цього демонстративно відійшов на протилежний кінець отари, жодного разу не обернувшись. І тепер, коли Ісус напружував уяву, намагаючись зрозуміти, чого хотів від нього Господь, коли вони з Ним зустрілися, слова Пастиря знову й знову лунали йому у вухах так ясно й так виразно, ніби він знову був із ним поруч: Ти так нічого й не навчився, й у ту мить почуття самоти, втрати, розлуки опанувало його з такою силою, що серце йому наповнилося гірким болем — ось він сидить тут, ось він сидить тут сам-один, над річкою Йордан, дивлячись крізь прозору воду на свої ноги і спостерігаючи, як витікає йому з пораненої п’яти цівка крові і повільно розчиняється у воді, і зненацька і кров, і ноги перестали йому належати, це його батько сюди прийшов, кульгаючи на своїх пробитих цвяхами ногах, щоб охолодити їх у прохолодній воді Йордану, прийшов і сказав йому, як і Пастир: Ти так нічого й не навчився, тобі треба все починати спочатку. Ніби підіймаючи із землі важкий і довгий залізний ланцюг, Ісус почав спогадувати своє життя, подію за подією, таємниче повідомлення про своє зачаття, землю, яка світилася в чашці, забитих у Віфлеємі малюків, страту на хресті батька, успадкований жаский сон, втечу з дому, дебати у Храмі, розповідь Саломеї, появу пастуха, життя з отарою, врятоване ягня, пустелю, смерть вівці, зустріч із Богом. На цьому думки Ісуса урвалися, так ніби він був неспроможний далі про Нього думати, й перекинулися на нову тему: чому ягнятко змогло врятуватися від смерті, а вівця мусила загинути, проблема, що на перший погляд видається безглуздою, але, либонь, трохи проясниться, якщо сформулювати її так: той, хто врятувався, врятувався не навічно, а хто приречений — приречений остаточно. Ось і витяг Ісус останню ланку свого важкого ланцюга на берег річки Йордан, слухаючи скорботний спів жінки, якої звідти не видно, вона ховається в очереті, можливо, пере там білизну, а може, купається, й Ісус намагається уявити собі, що все це одне й те саме, живе ягня, яке перетворилося на мертву вівцю, його ноги, забризкані кров’ю батька, і жінка, що співає, гола жінка, яка лежить спиною на воді, задерши вгору тугі перса й піднявши чорний трикутник волосся, яке кучерявиться там, де починаються ноги, над збриженою дрібними хвилями поверхнею води, це неправда, що Ісусові вже доводилося бачити голу жінку, але якщо чоловік зовсім недавно відійшов від димового стовпа й уже міркує про те, що він робитиме під час наступної зустрічі з Богом, то він не може не зрозуміти, що принади голої жінки — атож, тут, мабуть, доречно вжити саме це слово — не можна уявити і створити, лише чуючи, як вона співає, й не знаючи, до кого вона звертається. Йосипа тут уже немає, він повернувся до своєї братської могили в Сефорисі, від Пастиря теж не залишилося навіть кінчика його патериці, а Бог, якщо він справді присутній, як то кажуть, скрізь, цього разу не показує свою присутність через димовий стовп, можливо, Він утілився в ту воду, в якій плаває тіло жінки. А тіло Ісуса вже подає сигнал, як буває в таких випадках з усіма чоловіками й усіма самцями-тваринами, плоть у нього між ногами набрякає, підіймає голову й наливається кров’ю, яка шугнула туди з усього тіла так бурхливо, що з ран уже не тече, бо її там не стало. Яким же могутнім є поклик цієї плоті, Господи, але Ісус не біжить на пошуки жінки, і його руки відштовхують гарячкові й тремтячі руки розбудженої плоті. Ти ніхто, якщо не любиш себе самого, ти не прийдеш до Бога, якщо спершу не приборкаєш власне тіло. Невідомо, хто сказав ці слова, але тільки не Бог, це зернини не з його чоток, а от Пастир міг би їх сказати, якби не був так далеко звідси, а може, то були слова з пісні, яку співала жінка, Ісус подумав, як було б приємно, якби вона їх йому пояснила, але її голос уже замовк, можливо, її віднесло вниз течією або жінка просто вийшла з води на берег, щоб обсушитися, одягтися й примусити замовкнути своє тіло. Ісус запхав ноги у своє безглузде намокле взуття, вичавивши з нього воду, що бризнула на всі боки, немов із губки. Атож, дуже сміялася б та жінка, якби прийшла сюди й побачила його в цих недоладних обмотках, та, можливо, її іронічний сміх тривав би недовго, адже її погляд ковзнув би зрештою вгору по його тілу, вгадуючи його форми під тунікою, а потім зустрівся б із його очима, завжди засмученими, а тепер ще й затуманеними новою тривогою. І тоді без зайвих слів або й мовчки вона знову скинула б із себе одяг, і коли б сталося те, що завжди відбувається в таких випадках, вона з великою обережністю скинула б із нього його недоладні сандалії, поцілунками вилікувала б кожну з його ран, а тоді б іще й обгорнула їх, як яйце або кокон, своїм мокрим волоссям. На дорозі не видно нікого. Ісус озирається навколо, зітхає, шукає очима усамітнений куточок і прямує туди, але зненацька пригадує, що Господь покарав смертю Онана за те, що той розливав своє сім’я на землю, а не в те місце, яке для нього призначене. Сьогодні Ісус міг би дати інше пояснення класичному епізоду, яке влаштувало б його куди більше, й, можливо, нещадна суворість Бога не зупинила б його, бо на це були істотні причини: по-перше, він не мав зовиці, з якою, як того вимагав Закон, мусив би продовжити рід старшого брата, а друга причина була, либонь, ще поважнішою: Господь, поставши перед ним у пустелі, сказав, що покладає на нього певні надії в майбутньому, й було б малоймовірно та нелогічно припускати, що Він забуде про свої обіцянки й відмовиться від Свого задуму через таку дрібничку, як рука, що наважилася заблукати не туди, куди слід, адже Господові добре відомо, що не всяку потребу тіла можна задовольнити їжею та питтям, існує й інша здержливість, витримувати яку набагато тяжче. Такі та подібні роздуми, що передували дуже людському й дуже зрозумілому бажанню Ісуса знайти затишний куточок, невидимий для сторонніх осіб, замість підштовхнути Ісуса на згубну стежку гріха, несподівано справили протилежний ефект і витіснили ті порочні думки, що крутилися в лабіринтах його мозку, не кажучи вже про само бажання, гріховність якого була для нього цілком очевидною, а тому примусила його завагатись і розхолодила його первісний намір. Змирившись із власного доброчесністю, Ісус закинув на плече торбину й рушив у дорогу.

У перший день, коли він ішов понад берегом Йордану, чотирирічна звичка усамітнення спонукала Ісуса не наближатися до сіл, які, втім, зустрічалися там нечасто. Проте чим ближче він підходив до озера Генісаретського, тим важче йому стало обминати людей; насамперед тому, що навколо сіл там лежали оброблені поля, перетнути які було нелегко, адже там щоразу доводилося робити великий гак, а селяни не вельми привітно дивилися на підозрілого волоцюгу, який до того ж намагався ухилитися від зустрічі з ними. Тому Ісус вирішив вийти у світ, і, правду кажучи, його не розчарувало те, що він там побачив, якщо не брати до уваги галасу, від якого він давно відвик. Уже в першому селі, в яке він увійшов, зграя вуличних хлопчаків зчинила неймовірний свист і регіт, побачивши те, що він накрутив собі на ноги, і це зрештою принесло добрий результат, бо Ісус мав досить грошей, щоб купити собі нові сандалії, згадаймо, він навіть не доторкнувся до тих грошей, які в нього завелися, починаючи з того дня, коли добрий фарисей дав йому дві монети, адже чотири роки він прожив на безлюдді й не міг там витратити гроші, якби й хотів, тож тепер він мав у своєму розпорядженні справжнє багатство — чого ще йому було просити в Господа? Після того як він купив сандалії, це багатство зменшилося до двох монеток дуже дрібної вартості, але ані вбогість, ані голод тепер його не лякали, бо Назарет уже недалеко, і скоро він буде вдома, куди він неодмінно має повернутися, бо в той день, коли він ішов із дому, й, здавалося, назавжди, він пообіцяв: Так чи інак, рано чи пізно, а я повернуся. Він іде не поспішаючи понад незліченними вигинами річки, ноги його ще не загоїлися настільки, щоб здійснювати великі переходи, та головна причина того, що він іде повільно, полягає в його упевненості, що дім уже близько й нікуди від нього не дінеться, це так, ніби він думає: Можна вважати, я вже прийшов. До того ж іще одне почуття іноді примушувало його вповільнювати кроки, почуття, яке він міг передати приблизно такими словами: Чим швидше я прийду, тим скоріш мені доведеться йти. Він тепер ішов понад берегом озера, в напрямку на північ, і вже був на рівні Назарета, тепер лишалося тільки звернути на захід — і він удома, проте води озера, сині, широкі, спокійні, на певний час затримують його. Йому подобається сидіти на березі й спостерігати, як працюють рибалки, колись іще малою дитиною йому довелося побувати в цьому краю з батьками, але тоді він не звернув особливої уваги на те, як трудяться ці люди, від яких так сильно пахло рибою, ніби вони самі були жителями моря. Підійшовши до них, Ісус намагався допомогти їм, чим умів, а він не вмів нічого, і чим міг, а міг він дуже небагато — витягти човна на берег або зіпхнути його на воду, допомогти витягти сіть. Рибалки бачили з виразу його обличчя, що він голодний, і дали йому як плату дві-три кістляві рибинки, що називалися тілапіями. Спочатку Ісус підсмажував їх, сором’язливо відходячи вбік, та позаяк він затримався там на три дні, то на другий вони його запросили поїсти разом з ними. А в останній день Ісус вийшов у море на човні двох братів, яких звали Симон і Андрій, вони були старші, ніж він, обидва віком понад тридцять років. Посеред озера Ісус, який не мав найменшого досвіду в цьому промислі, сам сміючись зі своєї невправності, наважився, заохочуваний своїми новими друзями, закинути сіть, розмахуючись так широко, ніби кидав комусь виклик, а не закидав невід у море, з єдиним результатом, що сам мало не випав із човна у воду. Симон і Андрій весело реготали, бо вже знали, що Ісус не вмів робити нічого, крім як пасти кіз та овець, і Симон сказав: Нам жилося б набагато ліпше, якби ця худібка, що живе під водою, теж дозволяла себе пасти, а Ісус йому відповів: Принаймні за вашою худібкою не треба ганятися, вона нікуди не розбігається, а перебуває тут на глибині моря, щодня вона втікає від ваших сітей і щодня ловиться в них. Риболовля була не вельми успішною, спіймана риба навіть не покривала дно човна, й Андрій сказав: Вертаймося додому, сьогодні ми вже зловили стільки, скільки могли зловити. Твоя правда, брате, вертаймося, погодився з ним Симон. Вони вставили весла в кочети й хотіли вже веслувати до берега, коли Ісус — ми не станемо стверджувати, що ним керувало натхнення або передчуття, радше то було непоясненне бажання в такий спосіб висловити свою вдячність, — запропонував їм востаннє закинути сіть ще тричі. А що як підводний пастух пригнав свою отару саме в це місце? Симон засміявся: Ще одна перевага овець полягає в тому, що їх видно, на відміну від риб. Й обернувшись до Андрія, він сказав: Закидай сіть, якщо ми нічого не зловимо, то нічого й не втратимо, й Андрій закинув сіть, і її витягли, повну риби. Двоє рибалок із подивом витріщилися на сіть із рибою та на Ісуса, але їхній подив змінився острахом, а потім і переляком, коли, закинувши сіть удруге, а потім і втретє, вони обидва рази витягували її повною. З моря, яке досі здавалося майже безрибним, наче води з чистого джерела, полився щедрий сріблястий потік жабер, спинок, плавців, аж замерехтіло в очах. І запитали тоді Симон та Андрій, звертаючись до Ісуса, як він довідався, що табун підійшов саме тепер, невже він проникає поглядом у глибінь води, й Ісус відповів, що він нічого не бачив і не вважає, що наділений даром якогось передбачення, а просто в нього раптом виникло бажання зробити ще кілька спроб. Брати не мали причин засумніватися в щирості його слів, адже випадковість витворяє й не такі чудеса, але Ісус здригнувся у глибині своєї душі й запитав себе: Хто ж це зробив? Симон сказав: А тепер допоможи нам перебрати спіймане, і тут, я думаю, ми маємо нагоду повідомити, що, звичайно ж, не на Генісаретському морі виникла сентенція, відома в усьому світі: Усе, що потрапило в сіть, — це риба, тут міркують зовсім інакше, і Закон, очевидний і недвозначний, як і в усіх інших випадках, дуже чітко пояснює, щó можна вважати рибою, а щó ні: З різних тварин, які живуть у водах, їжте все, що живе в морі або в річках і має луску та плавці, а все, що в морі або річках не має ані плавців, ані луски, усе те, що кишить у воді, або створіння, які в ній живуть, для вас гидке і завжди гидким буде, не їжте м’яса тих живих створінь і гидуйте їхніми трупами, усі істоти у воді, які не мають ані плавців, ані луски, погані для вас. Отже, всі створіння з гладенькою шкірою і не вкриті лускою, недостойні бути подані на стіл для обраного народу, треба було повикидати назад у море, й багато з них уже призвичаїлися до такої практики й анітрохи не журилися, коли потрапляли в сіть, бо знали, що незабаром їх викинуть у воду, й задихнутися вони не встигнуть, а також вони, либонь, думали своїми риб’ячими мізками, що Творець відчуває до них якщо не любов, то принаймні особливу прихильність, а тому вважали себе набагато вищими за інших риб, тих, що залишалися лежати на дні човнів і, либонь, тяжко завинили перед Господом у невидимих глибинах своїх чорних вод, бо Він без найменшого жалю прирікав їх на смерть.

Коли ж нарешті вони повернулися на берег, підпливаючи до нього з надзвичайною обережністю, бо вода була врівень із бортами перевантаженого рибою човна і в будь-яку мить могла перехлюпнути через вінця, люди не могли опам’ятатися від подиву й допитувалися, як їм так пощастило, адже інші рибалки повернулися ні з чим, але жоден із трьох щасливчиків, так ніби вони мовчки змовилися про це наперед, не став нічого розповідати про обставини, які посприяли такому фантастичному успіху. Симон і Андрій не захотіли применшувати перед народом свою професійну майстерність і досвід, Ісус не хотів, щоб інші рибалки, виїжджаючи в море, теж надумали брати його з собою замість принади, хоч від цього, на нашу думку, й була б велика користь, бо люди перестали б по-різному ставитися до своїх синів і пасинків — адже від такого віддання переваги ми бачимо у світі багато зла. Виходячи з наведених вище міркувань, Ісус оголосив увечері, що вранці він іде до Назарета, де на нього чекає родина, з якою він хоче нарешті побачитися після чотирирічної розлуки та мандрів, які можна назвати диявольськими, — такими вони були для нього важкими. Дуже засмутилися Симон та Андрій, коли довідалися про його рішення, адже вони втрачали найкращого пастуха підводних отар з усіх, що були відомі в історії Генісаретського озера, засмутилися й двоє інших рибалок, Яків та Іоанн, сини Зеведея, юнаки, відомі своєю надзвичайною наївністю, бо це їх люди мали звичай жартома запитувати: А хто батько синів Зеведейових? — і почувши це запитання, бідолашні хлопці розгублювалися, не знали, що відповісти, хоч і знали відповідь — та і як могли вони її не знати, адже йшлося про їхнього власного батька? — а проте знаходили її лише через кілька хвилин цілковитого замішання та збентеження. Вони були засмучені, що Ісус іде, не тільки тому, що втрачали нагоду з його допомогою наловити багато риби, а й тому, що, бувши дуже юними, Іоанн був навіть молодшим, ніж Ісус, вони сподівалися, що коли вони з ним об’єднаються, то їм буде легше змагатися з рибалками старшого віку. А їхня наївність пояснювалася не тупістю й не розумовою відсталістю, але вони йшли через життя так, ніби завжди думали про щось інше, тому щоразу розгублювалися й починали вагатися, коли їх запитувано, хто батько синів Зеведейових, і не розуміли, чому так сміються люди, коли нарешті вони з переможним виглядом відповідали: Зеведей. Іоанн удався до ще однієї спроби затримати Ісуса, він підійшов до нього і сказав: Залишайся з нами, наш човен більший, ніж у Симона, ми наловимо більше риби, проте Ісус відповів йому на це словами, що були сповнені мудрого благочестя: Господь усе вимірює іншою міркою, ніж людина, міркою власної справедливості. Замовк Іоанн і відійшов, похнюпивши голову, й протягом усього того вечора більш ніхто не намагався затримати Ісуса. Наступного ранку він попрощався з друзями, які з’явилися у нього вперше за вісімнадцять років життя, і, запасшись на дорогу харчами та обернувшись спиною до моря Генісаретського, де, якщо він не помилився, Бог знову нагадав йому про Себе, пішов у напрямку гір, по дорозі, що вела до Назарета. Але доля захотіла, щоб, проходячи через місто Магдалу, він дуже розвередив собі рану на нозі, вона ніяк не хотіла гоїтися, і з неї потекла кров. Доля також захотіла, щоб цей прикрий випадок стався на околиці Магдали, можна сказати, під самими воротами будинку, що стояв там на відлюдді, осторонь від інших, ніби не хотів до них наближатися або вони відштовхували його. Побачивши, що кров не зупиняється, Ісус покликав: Гей, там хтось є? — із дому відразу вийшла жінка, так ніби чекала напоготові за хвірткою, коли її покличуть, хоч із легкого подиву, який з’явився їй на обличчі, можна було припустити — вона радше звикла, щоб гості відразу заходили до неї, не гукаючи її й не стукаючи у хвіртку, що в цьому випадку здавалося менш доречним, ніж у всіх інших, бо та жінка була повія, й закони її ремесла вимагали, щоб вона замикалася в домі, коли приймає клієнта. Ісус сидів на землі, затуливши рукою відкриту рану, й мигцем поглянув на жінку, яка до нього підійшла. Допоможи, сказав він і, вхопившись за руку, яку вона йому подала, зіп’явся на ноги і ступив кілька кроків, накульгуючи. Ти не спроможний іти, сказала вона, ходімо в хату, я там подивлюся твою рану. Ісус не сказав ані «так», ані «ні» — від цієї жінки пахло так, що він утратив спроможність не тільки думати, а й почасти відчувати біль від рани, й тепер, коли він обіймав її однією рукою за плечі й відчував у себе на поясі ще одну руку, яка вочевидь не могла бути його власного рукою, справжня буря вибухнула в його тілі, чи радше збурилися всі його чуття або, точніше буде сказати, одне з них, яке не має стосунку ані до смаку, ані до дотику, ані до нюху, але взяло якусь частинку від кожного з них. Жінка завела його на подвір’я, взяла хвіртку на засув, посадила його на стілець і сказала: Зачекай, я зараз. Увійшла в дім і повернулася з великою глиняною мискою і клаптем білого полотна. Наповнила миску водою, намочила полотно і, ставши навколішки біля ніг Ісуса, підтримуючи долонею лівої руки поранену ногу, ретельно її вимила й очистила від землі, пом’якшивши засохлу кірку, крізь яку потекла разом із кров’ю бридка, на вигляд жовта рідина з гноєм. Жінка сказала: Однією водою тут нічого не зробиш, а Ісус їй відповів: Я прошу тільки, щоб ти забинтувала мені рану і я міг дійти до Назарета… Він уже хотів був додати: А там мати вилікує мене, але прикусив язика, бо йому не хотілося постати перед цією жінкою хлопчиком, який, діставши удар каменюкою, жалібно зойкає і з плачем гукає: Мамо, мамо, в чеканні, коли мати його пожаліє, ніжно подмухає на синець у нього на лобі, заспокійливо доторкнеться до нього пальцями: Не плач, любий синку, скоро загоїться. Звідси до Назарета ще далеко, але якщо ти хочеш негайно йти, то зачекай, я накладу на твою рану масть, сказала жінка і знову пішла до хати, де затрималася трохи надовше, ніж першого разу. Ісус окинув поглядом невеличке подвір’я і з подивом відзначив, як там було охайно й чисто. Він здогадувався, що ця жінка повія, і не тому, що був наділений спроможністю визначати ремесло людини з першого погляду, ще зовсім недавно його власну професію було б не важко вгадати, адже від нього смерділо козами й вівцями, а тепер кожен, хто до нього наблизився б, не мав би найменшого сумніву з тому, що перед ним рибалка, бо від нього ширився тепер інший сморід, не менш бридкий і не менш очевидний щодо свого походження. Від жінки пахло парфумами, проте Ісус, попри свою невинність, не був невігласом, бо часто бачив, як обходяться з козами й вівцями цапи й барани, а тому розумів, що запашне тіло — недостатній доказ для того, щоб вважати жінку повією. Власне кажучи, повія мала б пахнути запахом того чоловіка, якого вона обслуговує, так само як пастух кіз пахне козами, а рибалка рибою, але ж може бути — хто знає? — ці жінки умисне так сильно напахчуються парфумами, щоб заглушити, приховати або й зовсім забути запах того чоловіка, якому вона віддавалася. Жінка вийшла з невеличким горнятком і всміхалася, ніби хтось там у хаті розповів їй веселу історію. Ісус побачив, як вона наближається, проте якщо очі його не обманювали, то йшла вона дуже повільно, як іноді буває з нами уві сні, її туніка майоріла, повторюючи плавне погойдування стегон, а розпущені чорні коси танцювали на плечах, наче колоски під вітром на пшеничному полі. Жодних сумнівів не лишалося: навіть ця туніка була професійним вбранням повії, тіло було тілом танцівниці, а сміх міг належати тільки жінці легковажної поведінки. Розгублений і збентежений, Ісус став шукати в пам’яті якісь фрази з мудрих висловлювань свого знаменитого тезки, Ісуса сина Сирахового, що могли б допомогти йому в цій скруті, й пам’ять його не підвела, прошепотівши йому навіть не на вухо, а десь ізсередини вуха: Утікай від жінки легковажної, щоб не потрапити в її пастку, а потім: Не залишайся довго з танцівницею, щоб вона тебе не обплутала своїми чарами, й нарешті: Не віддавайся повіям, щоб не втратити себе самого і всі свої надбання, і якщо перша небезпека Ісусові справді загрожувала, адже він був чоловік і такий молодий, то останнє з ним ніяк не могло відбутися, адже ми знаємо, що ніяких надбань він ніколи не мав, а отже, і втратити їх не міг, тож він міг не боятися тієї хвилини, коли перед тим як домовитися про ціну, жінка запитає в нього: А скільки ти маєш? Готовий навіть до такого запитання, Ісус тим більше не був захоплений зненацька тоді, коли, поставивши його ногу собі на коліно, жінка змастила рану якоюсь мастю й запитала: Як тебе звуть? Ісус, відповів він і не додав, що він родом із Назарета, бо раніше вже сказав їй, що там живе, так само як і Марія, позаяк було очевидно, що живе вона в Магдалі, називаючи йому своє ім’я, сказала просто «Марія», а не «Марія з Магдали». Зрештою з великою обережністю, проте швидкими і вправними рухами Марія туго обмотала поранену ногу Ісуса чистим шматком полотна, зробивши йому міцну й надійну перев’язку. От і все, сказала вона. Чим я можу тобі віддячити? — запитав Ісус, і тут уперше його очі зустрілися з її очима, блискучі й чорні, наче вуглини, вони, проте, мерехтіли ніжними і хтивими відблисками, що схвилювали хлопця до глибини душі. Жінка відповіла не відразу, вона, у свою чергу, подивилася на нього довгим поглядом, так ніби оцінювала його, намагалася зрозуміти, що він за чоловік, вона відразу зрозуміла, що грошей у цього бідного хлопця немає, й нарешті сказала: Збережи мене у своїй пам’яті, й більше нічого мені не треба. Я ніколи не забуду твоєї доброти, відповів їй Ісус, а тоді, набравшись духу, сказав: Я тебе не забуду, бо, й він усміхнувся жінці, ти дуже гарна. Ти не знав мене тоді, коли моя краса була в самому розквіті. Я бачу твою красу тепер. Її усмішка потьмяніла, згасла: Ти знаєш, хто я, що я роблю, з чого живу? Знаю. Досить було подивитись на мене, і ти тепер усе знаєш. Ні, не знаю. Ти знаєш, що я повія? Це я знаю. Отже, я правду сказала, що ти знаєш про мене все. Ні, я знаю тільки це. Жінка сіла поруч із ним, легенько провела йому долонею по голові, доторкнулася до його губів пучками пальців. Якщо хочеш мені подякувати, залишайся сьогодні зі мною. Я не можу. Чому? Я не маю чим тобі заплатити. Чи й не новина. Не смійся з мене. Можливо, ти мені й не повіриш, але якщо доходить до сміху, то я більше схильна сміятися з тих чоловіків, у яких гаманець туго напханий. Але річ не тільки в грошах. А в чому ж? Ісус нічого не відповів і відвернув обличчя вбік. Вона не стала допомагати йому, хоч могла б запитати: Ти незайманий? — але мовчала й чекала. Запанувала мовчанка, така густа й глибока, що чутно лише було, як калатають два серця, його — гучно й часто, її теж дедалі частіше, коли їй стало передаватися його хвилювання. Ісус сказав: Твої коси схожі на отару кіз, що спускається з гори Ґалаадської. Марія усміхнулася і промовчала. Потім Ісус сказав: Твої очі — немов озерця Гезебонські, що перед брамою Бат-Рабіма. Знов усміхнулася вона і знову мовчки. Тоді Ісус обернув до неї обличчя і сказав: Я не знав жінки. Марія взяла його за руки: Усі мають колись починати, чоловіки, які не знали жінки, жінки, що не знали чоловіка, нехай той, хто знає, навчає, а хто не знає, навчається. А ти хочеш навчити мене? Тоді тобі знову доведеться дякувати мені. Отже, я вічно буду перед тобою в боргу. А я вічно тебе навчатиму. Марія підвелася, взяла на засув ворота й хвіртку, але спочатку вивісила зовні певний знак, який мав повідомити клієнтам, коли вони до неї прийдуть, що вона зачиняє своє вікно, бо їй настав час співати: Здіймися, вітре з півдня, прилети вітре з півночі, повій над садом моїм, і нехай розіллються пахощі його, щоб мій коханий увійшов до свого саду і з’їв солодкі плоди його. Потім обоє — Ісус, як і раніше, спирався на плече Марії, повії з Магдали, яка забинтувала його рану, а тепер прийме його у своїй постелі, — увійшли в дім, у приємну прохолоду чистої та охайної кімнати, де постіль була не тією пошарпаною матою, розстеленою на підлозі й накритою бурим простирадлом, яку Ісус бачив у батьківському домі, відколи себе пам’ятав, це була постіль справжня, схожа на ту, яку описано такими словами: Я прикрасила ложе своє покривалами, зітканими з льону єгипетського, миррою, алое і корицею напахчені вони. Марія з Магдали підвела Ісуса до вогнища, де підлога була вистелена цеглою, і там, відмовляючись від його допомоги, своїми руками роздягла його й вимила, іноді доторкаючись то там, то там пучками своїх пальців до його тіла, покриваючи легкими поцілунками його груди та стегна, то з одного боку, то з другого. Від цих легких доторків Ісус затремтів, і мурашки пробігли по його тілу, коли по ньому дряпнули її гострі нігті. Не бійся, — сказала йому Марія з Магдали. Вона витерла його й за руку повела до постелі. Лягай, я скоро прийду. Вона сховалася за завісою, знову почувся плюскіт води, потім настала пауза, повітря несподівано наповнилося пахощами парфумів, і Марія з Магдали з’явилася гола. Ісус теж був голий, такий, яким вона його покинула, хлопець боявся, що для неї буде образою, якщо він накриється. Марія зупинилася біля ложа, подивилася на нього з виразом, який був водночас палким і ніжним, і сказала: Ти гарний, але щоб стати прекрасним, ти повинен відкрити очі. Після короткого вагання Ісус розплющив очі, відразу їх заплющив, засліплений, знову їх розплющив і в ту мить зрозумів, що насправді означали слова царя Соломона: Вигини твоїх стегон округлі, немов намиста, твій пуп — кругла чаша, наповнена запашним вином, живіт твій — купа пшениці на квітнику лілей, соски твоїх персів схожі на двох козенят газелі, але ще зрозуміліші вони йому стали, коли Марія лягла з ним поруч і, взявши його за руки, повільно стала водити ними по своєму тілу, по волоссю, обличчю, шиї, плечах, грудях, які вона легенько стиснула його пальцями, по животу, пупові, лобкові, де вона затримала його пальці, заплутала їх у волоссячку й знову розплутала, по пружних стегнах, і поки все це робила, тихо, майже пошепки промовляла: Досліджуй, вивчай моє тіло. Ісус дивився на власні руки, якими керувала Марія, і хотів їх визволити, щоб самостійно почати дослідження всіх тих куточків, але вона їх не відпускала, знай повторюючи: Вивчай моє тіло, вивчай моє тіло. Ісус важко дихав, але була мить, коли він мало не задихнувся, і це сталося тоді, коли її руки, ліва від голови, а права від щиколоток, почали рухатися назустріч одна одній, ніжно пестячи його тіло, й обидві зійшлися в одній центральній точці, де затрималися лише на мить і так само повільно повернулися туди, звідки почали свій рух. Ти так нічого й не навчився, іди геть, — сказав йому Пастир, і, може, це означало, що він не навчився захищати життя, і тепер Марія з Магдали навчала його. Вивчай моє тіло, казала вона й повторювала, але трохи по-іншому, змінюючи лише одне слово: Вивчай своє тіло, і його плоть напружилася, затверділа, повстала, а гола й чарівна Марія з Магдали схилилася над нею і сказала: Заспокойся, ні про що не турбуйся, не рухайся, дозволь мені зробити все самій, і тоді він відчув, як частина його тіла, та сама, занурилася в її тіло, що охопило її наче вогненним кільцем, ковзаючи туди-сюди по ній, і він затремтів і засмикався з криком, наче риба, викинута на пісок, такого бути не може, риби не кричать, але ж він закричав, несамовитий зойк вихопився в нього, тоді як Марія, застогнавши, впала всім тілом на його тіло, приглушивши його крик нетерплячим і жадібним поцілунком, від якого в нескінченній судомі засмикалося тіло Ісуса.

Протягом дня ніхто не постукав у двері Марії з Магдали. Протягом усього дня вона навчала хлопця з Назарета, який, зовсім її не знаючи, прийшов просити, щоб вона полегшила його біль і допомогла йому вилікуватися від ран, які — чого вона не могла знати — відкрилися в нього після іншої зустрічі, зустрічі в пустелі з Богом. Бог сказав Ісусові: Від сьогодні ти належиш Мені, й наш із тобою союз скріплений кров’ю, Диявол, якщо то був він, зневажливо звелів йому забиратися: Ти так нічого й не навчився, іди геть, а Марія з Магдали, в якої піт струменів між персами, від розпущених кіс, здавалося, валував дим, губи розпухли, очі були схожі на озерця чорної води, гарячково шепотіла йому: Ти не прихилишся до мене за те, чого я тебе навчила, але залишся зі мною бодай до ранку. А Ісус, лежачи на ній, відповідав: Те, чого ти мене навчила, не в’язниця, а воля. Вони заснули разом, але не тільки в ту ніч. Коли прокинулися вже пізно вранці й після того, як їхні тіла знову знайшли одне одного і знову злилися, Марія захотіла оглянути рану Ісуса: Вона вже гоїться, але йти тобі ще не варт, дорожня пилюка може завдати великої шкоди. Я не можу залишатися далі, та й сама ти кажеш, що рана майже загоїлась. Ти можеш ще залишитися тут, якщо, звісно, захочеш, а я нікому не відчинятиму свої двері доти, доки захочу. Але ж у тебе своє життя. Зараз моє життя — ти. Чому ти так думаєш? Я відповім тобі словами царя Соломона: Мій коханий просунув руку в отвір моїх дверей, і моє серце затріпотіло. Але як я можу бути твоїм коханим, якщо ти мене зовсім не знаєш, я для тебе тільки випадковий перехожий, ти впустила мене, пожалівши за мої страждання та моє невігластво. За це я тебе й покохала, що допомогла тобі й навчила тебе, а ти не міг мене покохати, бо нічого мене не навчив і ні в чому не допоміг мені. У тебе нема ніякої рани. Ти знайшов би її, якби пошукав. Про яку ти рану говориш? Це ті відчинені двері, в які інші заходять, а мій коханий — ні. Ти ж сказала, що я твій коханий. Тому двері й зачинилися, після того як ти увійшов. Я нічого не можу тебе навчити, крім того, чого навчився від тебе. Навчи мене бодай цього, подаруй мені втіху навчатися від тебе. Ми не можемо жити разом. Ти хочеш сказати, що не можеш жити з повією. Так. Після того, як ти увійшов до мене, я перестала бути повією, поки ти зі мною, я не повія, я не повія у твоїх обіймах. Ти хочеш надто багато від мене. Я не прошу в тебе чогось такого, чого б ти не міг мені дати на один день, на два дні, на той час, поки твоя рана загоїться, а моя відкриється. Я йшов сюди вісімнадцять років. Тому ще два дні нічого для тебе не змінять, адже ти ще такий молодий. Ти теж молода. Я старша від тебе, хоч і молодша за твою матір. Хіба ти знаєш мою матір? Ні. Тоді чому ти її згадала? Бо я не можу мати сина, який мав би твій вік. А й справді, який я дурний! Ти не дурний, ти невинний. Я вже не невинний. Тому, що пізнав жінку? Я вже не був невинний, коли ліг із тобою. Розкажи мені про своє життя, але не тепер, тепер я тільки хочу, щоб твоя ліва рука лежала в мене під головою, а твоя права рука обіймала мене.

Ісус залишався цілий тиждень у домі Марії Магдалини — саме стільки часу знадобилося для того, щоб на його рані наросла нова шкіра. Ворота й двері її дому залишалися зачиненими. Кілька клієнтів, підштовхувані хіттю або роздратуванням, стукали у ворота, не звертаючи уваги на вивішений там знак, що мав би їх зупинити. Їм хотілося знати, хто це так надовго в неї затримався, й один із найнетерплячіших навіть вигукнув через мур: Він або не може, або не вміє, відчини двері, Маріє, і я покажу йому, як це робиться, і Марія з Магдали вийшла у дворик, щоб йому відповісти: Хоч би хто ти був, але те, що ти міг, ти вже не зможеш, і те, що робив, більш не робитимеш. Щоб тобі заціпило, клята хвойдо! Іди геть, бо ти помиляєшся: я не клята й не проклята, я найблагословенніша з тих жінок, що живуть на світі. Чи то внаслідок цієї сутички, чи тому, що так мало бути, але більше ніхто не стукав у двері, найімовірніше, що жоден із чоловіків, які жили в Магдалі та в ближніх околицях, не хотіли ризикувати й накликати на себе прокляття, яке прирекло б їх на статеве безсилля, бо існувала думка, що повії, а надто повії високого рангу, що досягли великої майстерності у своєму ремеслі, володіють даром не лише розвеселяти й утішати чоловічу плоть, а й уселяти їй глибоку та невиліковну зневіру, відбирати в неї і радість, і апетит. Тож протягом того тижня Марію та Ісуса більше ніхто не тривожив, і наука, якою вони обмінювалися, злилася в такий собі безперервний діалог, що складався з жестів, відкриттів, сюрпризів, нашіптувань, вигадок, це було схоже на мозаїку, складену з камінців, кожен із яких окремо нічого не означає, але вони утворюють нудову композицію, після того як усі будуть притулені на своє місце. Марія Магдалина не раз просила коханого розповісти про себе, але Ісус ухилявся від цієї розмови й, наприклад, відповідав так: Прийшов я до саду свого, о сестро моя, наречена! Збираю я мирру свою із бальзамом своїм, споживаю свого стільника разом із медом своїм, п’ю вино я своє зі своїм молоком, і палко проказавши ці слова, відразу переходив від натхненної декламації до натхненних дій, я бачу, любий Ісусе, ти не хочеш розмовляти зі мною. Але одного дня Ісус вирішив розповісти їй про свого батька-теслю та про свою матір-прялю, про своїх вісьмох братів і сестер, розповів і про те, що, як велить звичай, він почав навчатися батькового ремесла, але потім чотири роки був пастухом, що тепер він повертається додому, що прожив кілька днів із рибалками, але того часу було не досить, щоб навчитись рибалити. Ісус розповідав про це ввечері, коли вони вечеряли на подвір’ї і знову й знову підіймали голову, щоб помилуватися ластівками, які з пронизливими криками швидко пролітали над ними, і з тієї мовчанки, що запала, коли Ісус закінчив свою розповідь, можна було зробити висновок, що уже все сказано, що чоловік у всьому зізнався жінці, проте жінка, певно, думала інакше, бо запитала: І це все? Він ствердно кивнув головою і відповів: Так, це все. Знову запала глибока мовчанка, ластівки полетіли геть і тепер кружляли над іншими місцями, й Ісус сказав: Мого батька розп’яли на хресті чотири роки тому в Сефорисі, його звали Йосип. Якщо не помиляюся, то ти перший син у родині. Так, я найстарший син. Тоді я не розумію, чому ти не залишився з родиною, адже це був твій обов’язок. Між нами виникли непорозуміння, й більше не запитуй мене нічого. Про твою родину я не стану більше тебе розпитувати, але розкажи мені про ті роки, коли ти був пастухом. Про це нема чого розповідати, завжди одне й те саме, завжди кози та вівці, козенята та ягнята і молоко, багато молока, молоко скрізь і всюди. А тобі подобалося бути пастухом? Подобалося. Чому ж ти звідти пішов? Мені там набридло, я знудьгувався за родиною. Що значить «знудьгувався»? Значить захотілося побачитися з ними. Ти брешеш. Чому ти вирішила, що я брешу? Бо я бачу страх і каяття у твоїх очах. Ісус нічого не відповів. Він підвівся, пройшовся по дворику й зупинився перед Марією. Одного дня, якщо нам судилося зустрітися знову, я, можливо, розповім тобі решту, тільки пообіцяй зберегти усе в таємниці. Навіщо відкладати, розкажи тепер. Ні, розповім, коли зустрінемося знову. Ти сподіваєшся, що на той час я вже не буду повією, а зараз ти не можеш мені довіряти, думаєш, я спроможна продати твої таємниці за гроші або так просто, задля розваги розповісти про все першому-ліпшому, хто сюди прийде й подарує мені кращу ніч кохання, аніж та, яку подарував мені ти і яку я подарувала тобі. Ні, причина не в цьому. Тоді я повинна тобі сказати, що Марія з Магдали, чи залишиться вона повією чи ні, буде біля твоїх ніг завжди, коли вона тобі знадобиться. Хто я такий, щоб це заслужити? Ти сам не знаєш, хто ти такий. А вночі Ісуса знову навідав давній кошмар, який останнім часом перетворився на щось подібне до неясної тривоги, яка іноді нагадувала про себе у проміжках між звичайними сновидіннями і зрештою увійшла у звичку й стала цілком терпимою. Але в цю ніч — може, тому, що Ісус востаннє спав у цій постелі, а може, тому, що ввечері згадував про Сефорис, — кошмар, наче велетенська змія, яка пробудилася після зимової сплячки, став повільно розгортати свої кільця й підіймати жахливу голову, й Ісус прокинувся з криком, укритий холодним потом. Що з тобою, що сталося? — запитала перелякана Марія. Мені наснився поганий сон, більше нічого, спробував заспокоїти її Ісус. Розкажи мені, й ці прості слова були сказані з такою любов’ю, такою ніжністю, що Ісус не міг стримати сльози, а після сліз не зміг не розповісти про те, про що розповідати не хотів: Мені сниться, що мій батько хоче мене вбити. Але ж твій батько мертвий, а ти тут, живий. Я мала дитина й перебуваю у Віфлеємі, в Юдеї, а мій батько скаче на коні, щоб мене вбити. А чому ти у Віфлеємі? Бо я там народився. Можливо, ти думаєш, твій батько не хотів, щоб ти народився, і твій сон про це? Ти нічого не знаєш. Ні, не знаю. Багато дітей у Віфлеємі померли з вини мого батька. Він їх повбивав? Він їх повбивав тому, що не схотів урятувати, не він заносив над ними меч. І у твоєму сні ти себе бачиш одним із тих дітей, так? Я вже пережив тисячу смертей. Бідолашний Ісус. Саме тому я й пішов із дому. Тепер я тебе розумію. Тобі тільки здається, що ти мене розумієш. А чому тільки здається? Бо я ще не все можу тобі розповісти. Те, що ти розповіси мені, коли ми знову зустрінемося? Так. Ісус заснув, поклавши голову на плече Марії й дихаючи їй на груди. Вона вже не спала до самого ранку. Серце їй боліло, бо ранок принесе розлуку, але душа в неї була спокійна. Вона знала, що чоловік, який спить поруч із нею, це той самий чоловік, якого вона чекала протягом усього свого життя, чоловік, чиє тіло належало їй, а її тіло — йому, хоч його тіло дісталося їй невинним, а йому її тіло вже безліч разів використаним і нечистим, але життя тепер починається з нової сторінки, на якій поки що написано лише вісім рядків — вісім днів, і сьогоднішня ніч — цьому підтвердження, а що таке вісім днів у порівнянні з величезним майже непочатим майбутнім, а він же такий молодий, цей Ісус, який до мене прийшов, і я, Марія з Магдали, лежу тут із чоловіком, як уже стільки разів лежала, але тепер я знемагаю від кохання й у мене немає віку.

Ранок вони згаяли на приготування в дорогу, і здавалося, хлопець зібрався йти на край світу, а не до Назарета, куди й двохсот стадій не буде, так що нормальна людина, вийшовши звідси ополудні, до вечора вже туди дійде, навіть при тому, що дорога від Магдали до Назарета не дуже рівна й пряма і перетинає чимало крутих пагорбів та всіяних камінням рівнин. І стережися, бо в цій місцевості блукає ще чимало загонів, які боролися проти римлян, сказала йому Марія. Справді? Ти давно не бував у наших краях, а це ж Галілея. Я сам галілеянин, і вони мені шкоди не завдадуть. Який же ти галілеянин, якщо народився в Юдеї, у Віфлеємі. Мої батьки зачали мене в Назареті, і, правду кажучи, я народився навіть не у Віфлеємі, а в печері на його околицях, а тепер мені іноді здається, що тут, у Магдалі, я народився вдруге. Від повії. Для мене ти не повія, гнівно заперечив Ісус. Але досі я була нею. Після цих слів запала довга мовчанка, Марія чекала, коли Ісус завершить свою думку, а Ісус ніяк не міг подолати своє замішання й нарешті запитав: Ти забереш той знак, який вивісила на дверях, щоб ніхто не заходив? Марія з Магдали подивилася на нього із серйозним виразом, потім лукаво всміхнулася: Я не можу приймати у своєму домі двох чоловіків водночас. Що ти цим хочеш сказати? Що ти підеш, але все одно залишишся тут зі мною. Вона зробила паузу, а тоді додала: Знак, який я повісила на дверях, висітиме там і далі. Вони думатимуть, що ти з чоловіком. Якщо вони так думатимуть, то не помиляться, бо я буду з тобою. Ніхто більше сюди не увійде? Ти це сказав, і так воно й буде, бо жінка на ім’я Марія з Магдали перестала бути повією, коли ти сюди увійшов. А з чого ти житимеш? Лише польові квіти не знають праці й турбот. Ісус узяв її за руки й сказав: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю. Якщо ти прийдеш, я тебе чекатиму. Я хочу, щоб ти завжди мене чекала. Я тебе чекатиму навіть після того, як ти помреш. Ти хочеш сказати, я помру раніше від тебе? Я старша й, безперечно, помру раніше, але якби раптом ти помер раніше, то я житиму тільки для того, щоб ти міг зустрітися зі мною й по смерті. А якщо все ж таки ти помреш першою? Хвала тому, хто привів тебе в цей світ, коли я ще в ньому жила. Потім Марія подала Ісусові їсти, і йому не було потреби казати: Сядь зі мною, бо від самого першого дня, коли вони зачинилися в домі, цей чоловік і ця жінка ділили та примножували між собою почуття, рухи, простір і відчуття, не виявляючи особливої пошани ані до правил, ані до законів. Безперечно, вони не знали б, що нам відповісти, якби ми їх запитали, що вони робили б, якби не почували себе захищеними та вільними в цих чотирьох стінах, поміж якими вони змогли лише за кілька днів створити світ за своїм образом і подобою, за образом і подобою чоловіка та жінки — мимохідь зауважимо, що він був створений більш за її подобою, аніж його, — а що обоє не мали найменшого сумніву в тому, що в них будуть іще зустрічі, то нам залишається тільки набратися терпіння й зачекати, коли їм доведеться постати віч-на-віч зі світом, із тим самим світом, що чатує на них за дверима й мешканці якого вже тривожно себе запитують: Що ж там відбувається в тому домі, й будьте певні, що їхня уява малює їм зовсім не невинні розваги в постелі. Після того, як вони поїли, Марія взула на ноги Ісуса сандалії і сказала: Тобі пора йти, якщо ти хочеш добутися до Назарета ще за дня. Прощай, — сказав Ісус і, взявши свою торбину та патерицю, вийшов у дворик. Небо було затягнуте хмарами, схожими на жмутки брудної вовни, Господові, певно, було нелегко роздивитися з височини, що там поробляють його вівці. Ісус і Марія з Магдали на прощання обнялися, і їхнім обіймам, здавалося, кінця не буде, потім поцілувалися, але їхній поцілунок тривав недовго, і тут нема чому дивуватися: тривалі поцілунки не були тоді в моді.

Сонце вже зайшло, коли Ісус знову ступив на землю Назарета, де не був чотири довгі роки, тижнем більше чи тижнем менше, не має значення, починаючи від того дня, коли він звідси втік, ще зовсім дитиною, гнаний смертельним розпачем, щоб знайти когось, хто допоміг би йому зрозуміти першу нестерпну правду його життя. Чотири роки, хоч би як повільно вони тяглися, термін недостатній для того, щоб загоїти біль, але приглушити та пом’якшити його вони можуть. Ісус ставив запитання книжникам у Храмі, ходив гірськими стежками з отарою Диявола, зустрівся з Богом, спав з Марією Магдалиною, і про колишні страждання нагадує лише вологий блиск у його очах, про який ми вже говорили, проте якщо ми поміркуємо про його причини, то, може, йому досі роз’їдає очі дим від спалюваного на жертовних вогнищах м’яса, або плаче в екстазі душа, заворожена чудовими обріями, які відкрилися їй на гірських пасовищах, або досі змагає його страх, пережитий у ту мить, коли сам-один у пустелі він раптом почув перед собою голос: Я твій Господь, а найімовірніше він просто сумує та журиться за тілом Марії Магдалини, з якою розлучився лише кілька годин тому. Почастуйте мене родзинками, нагодуйте яблуками, бо я знемагаю від кохання, так би міг сказати Ісус своїй матері та братам, але чомусь біля самого батьківського будинку його кроки вповільнюються. Хто вони, моя мати та мої брати, запитує він себе, й не тому, що цього не знає, проблема в тому, чи вони знають, хто він такий, чи знають вони, що до них прийшов той, хто розпитував книжників у Храмі, той, хто дивився на неозорі обрії, хто зустрівся з Богом, той, хто спізнав плотське кохання й у ньому відчув себе чоловіком. На цьому самому місці, перед ворітьми його дому стояв колись жебрак, який назвався янголом і який, якщо він справді був янголом, міг би змахнути своїми величезними крильми і вдертися в дім, піднявши справжню бурю й усе там розметавши, але він визнав за ліпше скромно постукати у хвіртку й попросити милостиню. Хвіртка зачинена лише на клямку, її легко відчинити з вулиці, й Ісусові не треба гукати гучно: Чи є тут хтось, як він гукав у Магдалі, він може спокійно увійти, адже це його дім, увійти впевнено й навіть не кульгаючи, бо нога вже загоїлась, немає сумніву, що рани з кров’ю та гноєм гояться набагато легше, аніж рани іншого виду. Йому не треба було стукати, але він постукав. Почув за муром голоси, упізнав голос матері, що пролунав десь далі, але не наважився просто штовхнути хвіртку й оголосити: А ось і я, як робить той, хто знає, що його давно ждуть, і хоче всіх ощасливити й усім зробити приємний сюрприз. Хвіртку йому відчинила дівчинка років восьми-дев’яти, яка не впізнала того, хто прийшов, голос крові не підказав їй: Це твій брат, невже ти не пам’ятаєш свого найстаршого брата, Ісуса, це він відразу її впізнав, попри чотири зайві роки, що додалися до її віку та до його власного, та вже густі сутінки, і сказав: Тебе звуть Лідія, і вона відповіла: Так, готова вже здивуватися, що незнайомий чоловік знає її ім’я, але він розвіяв усі чари, сказавши: Я твій брат Ісус, відчини мені хвіртку. На подвір’ї, біля будинку й під повіткою, він побачив невиразні, розмиті сутінками обличчя братів, двоє з них дивилися в напрямку хвіртки, то були його старші брати, Яків та Йосип, і вони вже рушили йому назустріч, хоч і не чули, що він сказав, проте й без того відразу впізнали, хто прийшов, а Лідія вже радісно закричала: Це Ісус, це наш брат, і тоді всі тіні заворушилися, а в дверях будинку з’явилася Марія, а поруч із нею Лізія, майже така сама заввишки, як і мати, й обидві вигукнули, здавалося, одним голосом: Мій син! Мій брат! — а вже наступної миті всі обіймали його посеред подвір’я, родина щиро і бурхливо виражала свою радість, та й як було не радіти, коли повернувся додому найстарший син, якого всі любили і до якого плекали найніжніші почуття. Ісус обняв матір, потім — кожного з братів, усі вони щиро й палко вітали його з довгосподіваним поверненням у батьківський дім. Брате Ісусе, як ми раді тебе бачити. Брате Ісусе, ми вже думали, ти забув про нас, і лиш одну думку, яка, певно, промайнула в усіх, ніхто прямо не висловив: Брате Ісусе, не схоже, щоб ти надбав багатство у своїх мандрах. Усі пішли в дім і посідали вечеряти, бо ж саме до вечері вони й готувалися, коли він постукав у хвіртку, а тому можна сказати — а надто взявши до уваги, звідки прийшов Ісус, який протягом останнього тижня завзято втішав свою грішну плоть, забувши і про будь-яку стриманість, і про мораль — з тією грубуватою відвертістю, що притаманна простим людям, не дуже схильним ділитися своєю вбогою їжею: Коли сідаєш обідати, чорти завжди когось принесуть. Проте нічого подібного не було сказано та й не могло бути, адже до великого гурту трапезників мав приєднатися лиш один, а коли жують дев’ять пар щелеп, то десятої й не помітиш, дев’ять ротів чи десять — різниця мала. Під час вечері найменші брати знову й знову просили Ісуса розповісти про свої пригоди, хоч старші брати та мати відразу зрозуміли, що після їхньої зустрічі в Єрусалимі нового ремесла він не навчився, тим більше, що запах риби давно вивітрився з його одягу, й навіть витончені пахощі Марії Магдалини після тривалої подорожі під вітром та у хмарах пилюки можна було б відчути, хіба що застромивши носа у складки Ісусової туніки, та якщо навіть ніхто з родини на це не наважився, то тим більше не наважимося ми. Ісус розповів, що йому довелося пасти отару, таку велику, якої раніше він ніколи не бачив, що в останні дні він виходив у море рибалити й допоміг рибалкам наловити стільки риби, скільки в тих краях ніколи не бачено, і що там із ним сталася пригода несподівана, неймовірна, така, яку навіть уявити собі неможливо, але про неї він, можливо, розповість іншого разу, та й то не всім. Ні, ні, розкажи зараз, стали канючити найменші, а середній, на ім’я Юда, запитав, утім, без якоїсь задньої думки: Либонь, купу грошей заробив за стільки часу, й Ісус йому відповів: Навіть трьох монеток не маю, навіть двох, навіть одної, і, щоб довести правдивість своїх слів, адже всім здавалася неможливою така вбогість після чотирьох років безперервної праці, вивернув свою торбину — і справді, скарбу там було небагато: ніж із погнутим та вищербленим лезом, обривок мотузки, шматок черствого хліба, твердого, мов камінь, дві пари сандалій, що майже перетворилися на клапті, ганчірка, що залишилася від старої, подертої туніки. Це туніка твого батька, сказала Марія, доторкнувшись до неї, а потім показала на сандалії більшого розміру: Вони належали твоєму батькові. Брати похнюпили голови, згадавши про трагічну смерть голови свого роду, а Ісус почав складати своє вбоге майно назад у торбину, але зненацька помітив, що один із ріжків туніки зав’язаний вузлом, і коли відчув, що вузол той чималий і важкий, то вся кров шугнула йому в голову, бо там могли бути тільки гроші, а він же щойно заявив, що грошей у нього нема, а гроші в нього, виявляється, є, і їх поклала йому в торбину Марія Магдалина, що їх вона заробила не тяжким потом, як того вимагає честь людини, а зойками вдаваної пристрасті, і якщо піт і був, то аж ніяк не трудовий. Мати й брати невідривно дивилися на вузол на ріжку туніки, потім, наче по команді, перевели погляд на Ісуса, який опинився у вельми складному становищі, бо не знав, що йому робити: чи то приховати доказ своєї брехні, чи виставити його на загальний огляд, не маючи ніякої змоги дати йому пояснення, прийнятне для своєї високоморальної родини, і зрештою він обрав складніший варіант, розв’язав вузол, і звідти висипалися двадцять монет — стільки грошей у цьому домі ніколи не бачили. Я не знав, що маю ці гроші, сказав він. Мовчазний осуд родини овіяв його, немов гарячий подих пустелі, яка ганьба, першонароджений син бреше. Ісус заглянув у своє серце і не знайшов у ньому ані гніву, ані роздратування проти Марії Магдалини, лише велику вдячність за її великодушну допомогу, за ту делікатність, із якою вона передала йому гроші, адже вона знала, що йому було б соромно прийняти їх безпосередньо з її рук, бо одне діло сказати: Підклади ліву руку мені під голову, а правою обійми мене, і зовсім інше — не думати про те, скільки інших лівих і правих рук тебе обіймали, ніколи не запитуючи, чи хоче вона, щоб хтось бодай підклав їй руку під голову. Й тепер уже Ісус подивився на своїх рідних із викликом, чи повірять вони його словам: Я не знав, що маю ці гроші, то була, безперечно, правда, але правда водночас і вся, і не вся, бо передбачала неминуче запитання: Якщо ти не знав, що їх маєш, то звідки вони в тебе взялися? — а він не міг відповісти на нього такими словами: Їх поклала мені одна повія, з якою я спав протягом останнього тижня, вона одержала їх як плату від інших чоловіків, що з ними спала раніше. На брудній і подертій туніці чоловіка, який помер чотири роки тому на хресті й чиї останки потім укинули до спільної ями разом з останками інших страчених, блищать двадцять монет, як світилася і блищала колись у цьому самому домі земля в чашці, але тепер уже не прийдуть старійшини синагоги й не скажуть: Зарийте їх, так само ніхто тут не запитає: А звідки вони взялися, бо відповідь може бути такою, яка не дозволить скористатися цими грішми, хоч потреба в них велика і взяти їх дуже хочеться. Ісус згрібає монети і, тримаючи їх у ківшику долонь, знову каже: Я не знав, що маю ці гроші, а потім тоном людини, яка ще сподівається використати останню можливість, дивлячись на матір, каже: Вони не від Диявола. Брати здригнулися від жаху, а Марія відповіла, не змінивши виразу обличчя: Але й не від Бога. Ісус підкинув монети, один раз, двічі, ніби граючись ними, і сказав таким буденним голосом, ніби повідомляв, що наступного дня він повертається до теслярського ремесла: Про Бога, мамо, ми поговоримо завтра, а тоді додав, обернувшись до братів Якова та Йосипа: І з вами мені є про що побалакати, й не подумайте, що першонароджений син промовив ці слова лише з чемності: двоє його старших братів уже досягли релігійної зрілості й мають право брати участь в обговоренні найскладніших питань віри. Тому Яків, з огляду на те, що розмова має бути надзвичайно важливою, вирішив уже тепер з’ясувати, про що йтиметься, адже не досить того, що приходить брат, хоч би яким він був першонародженим, і каже: Нам треба поговорити з тобою про Бога. Досить єхидно посміхаючись, він промовив: Якщо ти й справді чотири роки блукав по горах і долинах разом з отарою овець, то навряд чи в тебе був час відвідувати синагоги та навчатися в них, тому мені здається дивним, що тільки-но прийшовши додому, ти вже хочеш говорити з нами про Бога. Ісус відчув ворожість під лагідними словами брата й відповів: Ох, Якове, як мало ти знаєш про Бога, бо інакше ти розумів би, що нам не треба Його шукати, коли Він захоче зустрітися з нами. Якщо я правильно тебе зрозумів, то ти маєш на увазі себе самого. Нічого не запитуй у мене до завтра, а завтра ми поговоримо про все, про що нам треба поговорити. Яків пробурмотів щось нерозбірливе, але дошкульне на адресу тих, які вважають, ніби все знають. Марія сказала зі стомленим виглядом, звертаючись до Ісуса: Завтра ти все скажеш, що захочеш сказати, чи завтра чи післязавтра, чи коли тобі заманеться, але скажи сьогодні мені та своїм братам, що ти збираєшся робити з цими грішми, бо гроші нам дуже й дуже потрібні. То ти не хочеш знати, звідки вони в мене взялися? Ти ж не знаєш, звідки вони в тебе, ти сам так сказав. Я правду сказав, але тепер я поміркував і зрозумів, звідки вони. Якщо у твоїх руках вони не були поганими, то не будуть поганими і в руках твоєї родини. І ти не хочеш більш нічого знати про ці гроші? Не хочу. Тоді ми витратимо їх на господарство, як і годиться. Почувся гомін загального схвалення, і навіть Яків радісно усміхнувся, подивившись на брата, а Марія сказала: Якщо ти не проти, то частину ми віддамо на посаг твоїй сестрі. Ви мені не сказали, що Лізія виходить заміж. Так, весілля вже призначене на весну. І скільки ж ми віддамо на посаг? Я не знаю, скільки коштує така монета. Ісус усміхнувся і сказав: Я теж не знаю, скільки вона коштує, але знаю її вартість. І він засміявся гучним і невтримним сміхом, так ніби вважав свої слова надзвичайно кумедним жартом, а вся родина з подивом витріщилася на нього. Лише Лізія опустила очі, адже в п’ятнадцять років дівочій чистоті властиві таємничі прозріння, й вона серед усіх присутніх найбільше стривожилася через ці гроші, які невідомо, кому належали, невідомо, звідки походили, невідомо, як були зароблені. Ісус віддав одну монету матері і сказав: Завтра ти її розміняні, і тоді ми знатимемо, яка її вартість. Мене, звичайно, запитають, звідки таке багатство в нашому домі, адже хто міняє таку монету, той напевне одну монету показав, а інші приховує. Скажеш, твій син Ісус повернувся з далеких мандрів, а немає більшого багатства, як повернення блудного сина.

У ту ніч Ісусові приснився батько. Він уклався спати на подвір’ї, під повіткою, бо коли настав час лаштуватися до сну, зрозумів, що в кімнаті, де в марних пошуках затишного притулку сплять покотом десятеро людей, він заснути не зможе, давно минув той час, коли він не помітив би великої різниці між своїми братами, сестрами й отарою овець, тепер він постійно наштовхувався б на чиїсь ноги, руки, доторки до яких були для нього не дуже приємні. Перед сном Ісус пригадав Марію з Магдали і все те, що вони удвох витворяли, й ці думки так його схвилювали та розпалили, що йому двічі довелося підводитися зі своєї солом’яної постелі, щоб пройтися подвір’ям і охолодити кров, та коли він нарешті таки заснув, його сон був глибокий і непробудний, наче сон невинної дитини, його тіло наче пливло за течією річки, м’яко погойдуючись на її поверхні, а вгорі над ним пропливали віти дерев і хмари, а якась безголоса пташка то з’являлася, то зникала. Його сон почався тоді, коли він відчув легкий доторк, так ніби його тіло, пливучи за водою, доторкнулося до якогось іншого тіла. Він подумав, що це Марія Магдалина, й, усміхаючись, обернув до неї голову, але побачив, що по тій самій воді, під тим самим небом і тими самими вітами пливе його батько і та сама безмовна пташка літає над ним. Давній крик жаху почав утворюватися йому в горлі, але він утримав його там, сон відрізнявся від уже звичного, тепер він не був дитиною і не стояв серед інших дітей на майдані у Віфлеємі в чеканні неминучої смерті, не цокали копита й не чутно було іржання коней, не чулося брязкоту та скреготіння зброї, лише шовковистий плюскіт води, два тіла, що ніби утворювали один пліт, — батько й син — пливли за течією однієї річки. У цю мить страх покинув душу Ісуса, і на його місце прийшла бурхлива радість, відчуття справжнього захвату, великого торжества. Батьку мій, вигукнув він уві сні. Батьку, повторив він, уже прокинувшись, але тепер уже зі слізьми в голосі, бо побачив, що він знову сам-один. Йому хотілося повернутися в сон, повторити його від першої миті, щоб знову пережити радісний подив від того доторку, знову побачити батька й пливти разом із ним за течією, до кінця вод і кінця віків. У ту ніч йому не вдалося повернутися в цей сон, але той давній сон тепер уже не мучитиме його, на місце страху прийшла радість, на місце самоти — товариство батька, загроза близької та неуникної смерті зміниться обіцянкою життя, і хай тепер учені книжники, обізнані в усіх хитросплетіннях Святого Письма, розтлумачать нам, якщо зможуть, значення того сну, який наснився Ісусові, значення річки і течії, значення навислого над водою гілля дерев і хмар, які пропливають у небі, значення пташки, що не подає голосу, й пояснять, як завдяки тому, що все це поєдналося в певному порядку, змогли поєднатися батько й син, хоч провина одного залишається непрощенною, а біль другого не може бути зцілений.

Наступного дня Ісус хотів допомогти Якову в теслярській справі, але відразу стало очевидно, що його добрі наміри ніяк не можуть замінити майстерність і досвід, яких у нього не було, і що в ті останні роки, коли сам батько навчав його свого ремесла, він дуже мало чого досяг. Що ж до Якова, то він набув майстерності, яка була достатньою, щоб успішно виконувати замовлення клієнтів, і навіть Йосип, хоч йому ще не було навіть чотирнадцяти років, уже опанував мистецтво обробітку дерева настільки, що міг би повчити свого найстаршого брата, якби такий замах на авторитет старшого віку був дозволений суворими правилами родинної ієрархії. Щодо Якова, то він, сміючись над невмінням Ісуса, сказав йому: Той, хто зробив тебе пастухом, загубив тебе, і важко було уявити собі, щоб ці слова, сповнені приязної іронії, могли ховати в собі якусь потаємну думку або були наділені другим змістом, а проте, почувши їх, Ісус рвучко відсахнувся від верстата, а Марія сказала своєму другому синові: Не говори про згубу, не клич диявола та зло в наш дім. Але ж я нікого не кликав, мамо, відповів приголомшений Яків, мені просто так сказалося. Ми всі чули, щó тобі сказалося, відрубав Ісус, чув я і чула наша мати, і це в її голові пастух поєднався зі згубою, а не в твоїй, ти нічого про це не міг знати, а вона знає. Я тебе остерегла, сердито промовила Марія. Остерегла тоді, коли зло було вже скоєне, і я тепер дивлюся й не бачу його. Найсліпіший сліпець — це той, хто не хоче бачити, сказала Марія. Ці слова розсердили Ісуса, який відповів із гнівом у голосі: Замовкни, жінко, бо якщо очі твого сина й побачили зло, то спочатку воно постало перед тобою, але ті самі очі, які ти щойно назвала сліпими, побачили й те, чого ти не бачила й не побачиш ніколи. Авторитетний голос першонародженого сина і твердість його тону, а також загадковий зміст його слів примусили Марію відступити, а проте в її відповіді пролунало останнє застереження: Пробач, я не хотіла тебе образити, нехай Господь завжди оберігає світло твоїх очей і твоєї душі. Яків дивився на матір, дивився на брата, він розумів, що вони посварилися, але не мав найменшого уявлення про те, які давні причини могли пояснити цю сварку, а для виникнення нових причин не вистачило б часу. Ісус рушив до будинку, але, переступаючи через поріг, обернувся і сказав матері: Відішли дітей, нехай вони пограються десь надворі, бо мені треба поговорити з тобою, а також із Яковом та Йосипом. Малюки повибігали з дому, і будинок, ще хвилину тому переповнений дітлахами, раптом спорожнів, і четверо людей посідали на підлогу, Марія між Яковом і Йосипом, Ісус навпроти них. Запанувала тривала мовчанка, ніби всі, наперед домовившись, хотіли дати досить часу дітям, чия присутність була небажаною, щоб вони встигли відійти на таку відстань, куди навіть відлуння від їхньої розмови не долинатиме, а тоді нарешті Ісус заговорив, повільно карбуючи слова: Я бачив Бога. У першу мить на обличчі матері та братів з’явився вираз священного жаху, який швидко змінився виразом обережної недовіри, а між першим і другим виразом на обличчі Якова встигло промайнути щось подібне до виразу зловтішної підозри, а на обличчі Йосипа — захоплене збудження, тоді як тінь гіркого смирення затьмарила погляд Марії. Ніхто не обізвався, і тоді Ісус повторив: Я бачив Бога. Якщо, за народним повір’ям, мить мовчанки означає, що пролетів янгол, то тут вони, либонь, пролітали знову й знову, один за одним, Ісус сказав усе, що хотів сказати, його родичі не знали, що йому відповісти, певно, незабаром усі вони підведуться, і кожне з них повернеться до свого життя, запитуючи себе, чи не наснився їм сон, адже надто неймовірним було те, що повідомив їм Ісус. Проте мовчанка, якщо дати їй час, має ту властивість, що сама себе заперечує, вимагаючи, щоб хтось неодмінно її порушив. Тому, коли напруга чекання стала нестерпною, Яків поставив запитання, не наповнене жодним конкретним змістом, суто риторичне запитання, як то кажуть: А ти певен? Ісус нічого не відповів, лише подивився на брата таким поглядом, яким, певно, дивився на нього Бог зі своєї хмари, й утретє повторив: Я бачив Бога. Марія не стала нічого запитувати, лише сказала: Тобі привиділося. Мамо, привидітися може все, що завгодно, але те, що нам увижається, не розмовляє, а Він говорив зі мною, — відповів Ісус. Яків оговтався від замішання й вирішив, що в брата з головою не все гаразд — що за нісенітниця, він бачив Бога й розмовляв із Богом? У такому разі чи не Господь поклав тобі ті монети в торбу, запитав він з іронічною посмішкою. Ісус почервонів, але відповів сухо: Ми все одержуємо від Господа, Він завжди шукає і знаходить дороги, які ведуть до нас, і ці гроші я одержав не від Нього, але за його сприяння. І що ж тобі сказав Господь, і де ти був, коли його бачив, уві сні чи наяву? Я був у пустелі, шукав там вівцю, й він покликав мене. І що він тобі сказав, якщо тобі дозволено повторити його слова? Що одного дня він зажадає від мене моє життя. Життя кожної людини належить Господу. Так я йому й сказав. А він? Що в обмін на життя, яке я йому віддам, він обдарує мене могутністю й славою. Ти здобудеш могутність і славу, після того як помреш? — запитала Марія, не певна, що вона все почула правильно. Так, мамо. Але яка слава, яка могутність може бути дарована тому, хто помер? Я не знаю. Тобі це примарилося. Я не спав, а шукав у пустелі вівцю. І коли Господь захоче взяти твоє життя? Я не знаю, але він сказав, що знову прийде до мене, коли я буду готовий. Яків подивився на брата з тривогою в погляді, а тоді висловив припущення: Жарке сонце пустелі вплинуло тобі на голову, а Марія несподівано запитала: А вівця? Що сталося з вівцею? Господь наказав мені принести її в жертву, щоб скріпити нашу угоду. Ці слова обурили Якова. Ти блюзниш, брате, Господь уклав угоду зі своїм народом, а не з окремою людиною, такою, як ти, син теслі, пастух і більше ніхто. Марія, судячи з виразу її обличчя, схоже, докладала великих зусиль, щоб зловити якусь думку, так ніби боялася, що вона зникне з-перед її очей, але нарешті зловила її за кінчик і поставила те запитання, яке хотіла поставити: А що то була за вівця? Це було те саме ягня, яке я тримав на руках, коли ми зустрілися в Єрусалимі, біля брами Рамала, я тоді не захотів віддати його Господу, й Господь тепер у мене його забрав. А яким він був, Бог, коли ти його побачив? Він був у хмарі. Відкритій чи закритій? — запитав Яків. То був стовп диму. У тебе не все гаразд із головою, брате. Якщо у мене не все гаразд із головою, то так захотів Господь. Ти потрапив під владу Диявола, радше викрикнула, ніж сказала Марія. У пустелі я зустрів не Диявола, а Господа, і якщо я й справді тепер перебуваю під владою Диявола, то так хоче Господь. Диявол був із тобою, відколи ти народився. Ти справді так вважаєш? Так, я це знаю і знаю, що ти жив із ним і без Бога чотири роки. А після того, як я прожив чотири роки з Дияволом, я зустрівся з Богом. Ти розповідаєш жахливі небилиці та брехню. Я твій син, ти мене народила на світ, тож вір у мене або відкинь мене. Я тобі не вірю. А ти, Якове? І я тобі не вірю. А ти, Йосипе, який носиш ім’я нашого батька? Я тобі вірю, але не вірю тому, що ти розповідаєш. Ісус підвівся, подивився на всіх згори вниз і сказав: Коли Господь виконає обіцянку, яку він мені дав, вам доведеться мені повірити. Він узяв свою торбину й патерицю, взув сандалії. Уже в дверях він поділив гроші на дві частини і сказав: Це на посаг для Лізії, на її життя у шлюбі, й поклав їх на порозі, монету до монети, а решта повернеться туди, звідки прийшла, можливо, там вона також перетвориться на посаг. Він обернувся до дверей і хотів уже вийти не попрощавшись, але Марія йому сказала: Я помітила, що у твоїй торбині немає чашки. У мене вона була, але розбилася. Он там стоять чотири чашки, вибери одну й візьми собі. Ісус завагався, він не хотів брати нічого, але все ж таки підійшов до печі, де стояли чотири чашки, вкладені одна в одну. Вибери собі одну, повторила Марія. Ісус зробив, як вона сказала. Він обрав ту, що здалася йому найдавнішою. Ти обрав ту, яка тобі найбільше підходить. Чому? Вона має колір чорної землі, не розіб’ється й не зітреться. Ісус поклав чашку в торбину, стукнув патерицею по землі. Скажіть іще раз, що не вірите мені. Ми тобі не віримо, сказала мати, а тепер не віримо більше, аніж раніш, бо ти обрав собі знак Диявола. Про який знак ти говориш? Про цю чашку. І в цю мить, прийшовши десь із далеких глибин пам’яті, у вухах Ісуса пролунали слова Пастиря: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Мотузка, що була натягнута на всю свою довжину, раптом обкрутилася в кільце й зав’язалася вузлом. Удруге Ісус покидає батьківський дім, але тепер він не каже: Так чи інак, я повернуся. І коли, обернувшись спиною до Назарета, він спускається по схилу першого пагорба, його тривожить думка проста, але сповнена глибокого смутку: А що як і Марія Магдалина не повірить мені?

Цьому чоловікові, якому Бог пообіцяв могутність і славу, немає більше куди йти, крім як у дім повії з Магдали. Він не може повернутися до своєї отари, адже Пастир сказав йому: Йди геть, не може він повернутися й у батьківський дім. Ми тобі не віримо, сказали йому мати й брати, і тепер його кроки вповільнюються, він вагається, він боїться йти туди, куди йде, й почуває себе так, ніби знову опинився посеред пустелі. Він запитує: Хто я такий? — але ні гори, ні долини йому не відповідають, не відповідає навіть небо, яке все накриває і якому все відомо, а якщо він знову повернеться в батьківський дім і повторить своє запитання, то, немає сумніву, мати йому відповість: Ти мій син, але я тобі не вірю, а тому Ісусові тепер нічого не залишається, як сісти на камінь, що чекає тут на нього відтоді, як світ став світом, і поплакати від самоти й горя, адже невідомо, чи Господь надумає знову з’явитися перед ним, нехай навіть у вигляді стовпа диму або хмари, і сказати йому: Ну чого ти так розклеївся, чоловіче, навіщо всі ці сльози та схлипування, усім нам доводиться переживати тяжкі часи, але є одна дуже важлива річ, про яку ми ніколи не говоримо, але я тобі скажу про неї тепер: усе в житті, щоб ти знав, відносне, навіть велике нещастя може здатися стерпним, якщо ми порівняємо його з іще більшим нещастям, тож утри сльози й поводься як чоловік, ти вже помирився зі своїм батьком, а це для тебе не абищо, що ж до суперечки з матір’ю, то я сам цим займуся, коли настане час, мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби твоя історія з Марією Магдалиною, повія все ж таки, але ти молодий, й одне другому не стає на заваді, бо всьому свій час — час їсти і час постувати, час грішити й час каятись, час жити й час помирати. Ісус утер сльози тильним боком долоні, й чого це він справді розпустив нюні, нема ніякого сенсу стовбичити тут до вечора, пустеля — вона і є пустеля, вона нас оточує, якоюсь мірою навіть захищає нас, але вона нічого нам не дає, а тільки дивиться на нас, і якщо сонце на мить сховається за хмари, і це дає нам підстави сказати: Сонце співчуває моїм стражданням, то ми верземо нісенітницю, бо сонце завжди зберігає абсолютну неупередженість, і йому байдужісінько і до нашої радості, й до нашого смутку. По дорозі з Назарета йдуть люди, й Ісус не хоче, щоб із нього сміялися, чоловік уже з бородою на обличчі, а рюмсає, наче мала дитина, яка проситься, щоб її взяли на руки. На дорозі зустрічаються рідкі перехожі, одні підіймаються вгору на пагорб, інші з нього спускаються, вони обмінюються багатослівними привітаннями, але тільки після того, як переконаються, що в того, хто їм зустрівся, добрі наміри, бо в цій місцевості можуть блукати й люди лихі. Бувають серед них і справжні розбійники та грабіжники, як ті лиходії, що напали на цього ж таки Ісуса й обібрали його до нитки п’ять років тому, коли бідолашний хлопець ішов до Єрусалима, щоб знайти там розраду у своєму горі, і шляхетні повстанці, які надихаються високими помислами й не чинять розбій на великій дорозі, а лише іноді з’являються на ній, перевдягнені, щоб простежити за пересуванням підрозділів римського війська й потім влаштувати ворогам засідку, або відкрито, не ховаючись, відібрати золото, срібло та інші цінності в багатих колабораціоністів, яких навіть чималий збройний ескорт не може врятувати від народної помсти. Ісусові не було б вісімнадцять років, якби його уява не малювала йому героїчних подвигів, що відбуваються серед цих величних гір, де в ущелинах, печерах та на крутосхилах ховаються ті, хто продовжує велику боротьбу Юди Галілеянина та його сподвижників, якби його фантазія не підказувала йому, як він учинить, коли зустрінеться на дорозі з повстанцями і ті запропонують йому приєднатися до них і проміняти принади мирного, проте вбогого життя на славу бойових подвигів, на владу переможця, бо у Святому Письмі повідомляється про пришестя такого собі Месії, Посланника, який визволить свій народ від сьогоднішнього гніту і зміцнить його дух для майбутніх битв. Вітром безумної надії та неподоланної гордості овіяло обличчя Ісуса, голова йому пішла обертом, і син убогого теслі на короткий час відчув себе воєначальником, полководцем, головнокомандувачем великого війська, з мечем у руці, одна поява якого вселяє жах і паніку в легіони римлян і примушує їх утікати, падаючи в провалля, так ніби сенат і народ римський водночас перетворилися на свиней, у яких уселилися біси. Та цим мріям не судилося тішити його довго, бо вже наступної миті Ісус пригадав, що хоч могутність і славу йому справді буде даровано, але тільки по його смерті, а тому йому слід подумати про те, щоб не згайнувати ті роки життя, які йому ще лишаються, і якщо він справді піде воювати, то тільки за умови, щоб у короткі часи замирення йому було дозволено відлучатися на кілька днів до Марії Магдалини, адже навіть у війську людей, що воюють за свободу та незалежність своєї країни, маркитанткам, певно, не дозволяють дарувати своє кохання лише одному воїну, а інших ним обділяти, а це вже не кохання, а розпуста, з якою Марія Магдалина, за її ж таки словами, покінчила назавжди, й тому на полях битв вона його супроводжувати не зможе. Будемо сподіватися, що з ремеслом повії вона справді покінчила, бо Ісус відчув приплив нових сил, згадавши про жінку, яка вилікувала йому одну болючу рану, а натомість нагородила його іншою, вселивши йому неподоланне жадання, і цікаво знати, що відчує він, опинившись перед зачиненими ворітьми з вивішеним на них знаком, не маючи абсолютної певності в тому, що за ними він знайде те, що там покинув, жінку, яка живе чеканням, чекає на його тіло та його душу, бо одне без другої Марія з Магдали не визнає. День хилиться до вечора, будинки Магдали вже видніють на обрії, схожі здалеку на отару овець, але будинок Марії скидається на вівцю, яка відбилася від отари, і його звідси не видно за величезними прискалками, що стримлять обіч покрученої дороги. У якусь хвилину Ісус пригадав вівцю, ту саму, яку мусив убити, щоб скріпити кров’ю угоду, накинуту йому Богом, і в його голові, що вже очистилася від фантазій про битви та перемоги, виникла нова тривожна думка про те, що він знову шукає свою вівцю, але не для того, щоб убити, і не для того, щоб повернути її в отару, а щоб разом із нею піднятися на нові, незаймані пасовища, які ще існують, якщо пошукати добре, в широкому світі, де топталося стільки ніг, існують там і затишні, неприступні ущелини, в яких ми, вівці, могли б знаходити собі притулок. Ісус зупинився перед хвірткою, обережно помацавши її, переконався, що вона замкнена зсередини. Знак усе ще висів на своєму місці, Марія з Магдали клієнтів не приймала. Ісусові досить було покликати її, сказати: Це я, і зсередини почувся б радісний спів: Ось голос мого коханого, ось я бачу, як він стрибає по горах, біжить по пагорбах, я чую, як він стоїть у мене за стіною, за моїми дверима, але Ісус вирішив постукати у хвіртку кулаком, один раз, двічі, не подаючи голосу й чекаючи, коли прийдуть йому відчинити. Хто там, запитали зсередини, і чого треба, і тоді раптом Ісусові закортіло змінити голос і прикинутися клієнтом, що прийшов із грішми і знемагає від хоті, сказати, наприклад: Відчини мені, запашна квітко, я не поскуплюся ані на пестощі, ні на гроші. Голос він і справді змінив, але слова прозвучали справжні: Це Ісус із Назарета. Марія Магдалина відчинила не відразу, бо, по-перше, не була певна, що впізнала голос, а по-друге, їй здавалося неможливим, щоб її коханий уже повернувся, адже минула одна тільки ніч, минув один тільки день, відтоді як він пішов, пообіцявши їй: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю, о, як часто чуємо ми подібні слова, сказані тільки для того, щоб зробити приємність тому, хто хоче їх почути, але «день» у такій фразі може означати і місяць, і три місяці, але ніколи не означає «завтра». Нарешті Марія Магдалина відчиняє хвіртку й падає в обійми Ісуса, досі не можучи повірити у це неймовірне щастя, й вона така схвильована та розгублена, що в неї виникає безглузда думка: він повернувся тому, що рана в нього на нозі відкрилася, і з цією думкою вона заводить його до кімнати, садовить до світильника і мовить: Як твоя нога, покажи мені ногу, але Ісус їй відповідає: Моя нога давно загоїлася, хіба не бачиш? Марія Магдалина могла б відповісти йому: Ні, ні, я нічого не бачу, бо наповнені слізьми очі і справді нічого не можуть бачити. Їй знадобилося припасти губами до його запилюженої литки, обережно розв’язати затягнуті там ремінці сандалій, доторкнутися пучками пальців до тонкої молоденької шкіри, аби переконатися в тому, що цілюща масть справді подіяла, а в глибині душі повірити й у те, що і її кохання допомогло рані загоїтися.

Під час вечері Марія Магдалина запитань не ставила, а тільки хотіла знати — і немає потреби пояснювати, що це не одне й те саме, — як він дістався до рідного села, чи нічого поганого не сталося з ним у дорозі та інші такі не дуже істотні подробиці. А по закінченні трапези вона взагалі замовкла і стала чекати, бо не її черга була говорити. Ісус подивився на неї пильним поглядом, ніби стояв на скелі над морем і оцінював свої сили, перш ніж стрибнути у воду: так дивляться не тому, що бояться хижих тварюк, які можуть зачаїтися там у глибинах, або бояться розбитися об гострі вершини підводних рифів, а просто запитують себе, чи вистачить сміливості кинутися вниз. Ісус знає цю жінку вже цілий тиждень, цього досить, аби знати, що, коли він до неї прийде, вона завжди розкриє йому свої обійми і запропонує своє тіло, але йому страшно признатися їй у тому, хоч час для цього, безперечно, настав, що лише кілька годин тому його відкинули люди, рідні йому по крові, але ЯКІ ВИЯВИЛИСЯ чужими по духу. Ісус вагається, не знає, по якій дорозі пустити свої слова, й замість необхідного тривалого пояснення у нього з губів зривається проста фраза, якою він хоче вигадати час, але ймовірніше, що в такий спосіб він лише втратить його: Ти не здивована, що я повернувся так рано? Я стала чекати тебе відразу, коли ти пішов, я не рахувала часу між тими хвилинами, коли ти пішов і коли повернувся, і я не рахувала б його навіть тоді, якби він тривав десять років. Ісус усміхнувся і злегка стенув плечима, він міг би вже й зрозуміти, що з цією жінкою немає сенсу ані прикидатися, ані ховатися за ухильні слова. Вони сиділи на підлозі, обличчям до обличчя, між ними був світильник і рештки від вечері. Ісус узяв шматок хліба, розломив його на дві половини і сказав, подавши одну Марії: Нехай цей кусень буде хлібом істини, з’їмо його, щоб не піддати сумніву нічого з того, що буде тут сказано. Нехай буде так, погодилася Марія з Магдали. Ісус доїв хліб, зачекав, поки вона доїсть і свій, і сьогодні уже вчетверте промовив: Я бачив Бога. Марія Магдалина не змінилася на обличчі, лише трохи поворухнула руками, які склала на колінах, і запитала: Ти саме це хотів сказати мені, якщо нам судилося ще зустрітись? Так, і що більше подій зі мною відбувається, відтоді як чотири роки тому пішов із дому, то дужче я переконуюся в тому, що між ними існує зв’язок, хоч і не можу пояснити, чому й для чого. Я наче твій рот і твої вуха, відповіла йому Марія Магдалина, те, що ти говориш, ти ніби говориш самому собі, я лише те, що є в тобі. Тепер Ісус міг почати свою розповідь: вони обоє розломили хліб істини, й у житті нечасто бувають такі години, як ця. Ніч докотилася до світанку, вогник світильника двічі помирав і двічі воскресав між ними, Ісус розповів тут усю свою історію, яка вже нам відома, зокрема й багато таких подробиць, які ми не визнали гідними нашої уваги, виклав багато думок, які ми попропускали, й не тому, що Ісус хотів їх від нас приховати, а просто тому, що й євангеліст, погодьтеся, не може за всім устигнути. Коли Ісус почав розповідати про те, що було після того, як він повернувся додому, від смутку голос його став зовсім тихим, він завагався, чи розповідати їй про те, яке тривожне передчуття опанувало його перед тим, як він постукав у хвіртку отчого дому, й тоді Марія Магдалина вперше порушила мовчанку й запитала його тоном людини, яка наперед знає відповідь: Твоя мати не повірила тобі, так? Не повірила, відповів Ісус. І тому ти повернувся в цей дім? Так. Я все віддала б за те, щоб збрехати тобі тепер і сказати, що я тобі теж не вірю. Чому? Бо в такому разі ти знову зробив би те, що вже зробив, пішов би з цього дому, а мені, оскільки я тобі не повірила, не довелося б іти з тобою. Це не відповідь на моє запитання. Правда твоя, не відповідь. Отже? Якби я тобі не повірила, мені не треба було б переживати разом із тобою той жах, який доведеться пережити тобі. А звідки тобі відомо, що мені доведеться пережити жах? Я нічого не знаю про Бога, але знаю, що його прихильність може бути не менш жахливою, ніж його гнів. Звідки ти взяла цю дивну думку? Треба бути жінкою, аби знати, як тяжко жити, коли тебе відкинув Бог, але від чоловіка вимагається ні з чим не зрівнянна мужність, щоб жити і померти як його обранець. Ти хочеш мене налякати. Я розповім тобі про сон, який я бачила однієї ночі, коли переді мною з’явився малий хлопчик, він прийшов невідомо звідки, прийшов і сказав, що Бог жахливий, сказав це й відразу зник, я не знаю, хто був той малюк, звідки він з’явився і хто були його батьки. Це ж тільки сон. Ніхто краще тебе неспроможний зрозуміти, що слово «сон» не можна вимовляти таким недбалим тоном. А що сталося потім? А потім я стала повією. Але ж тепер ти покинула це ремесло. Але ж мій сон ніхто не спростував, навіть після того, як ти прийшов у моє життя. Ану повтори мені ще раз, що сказав той малюк. Він сказав, що Бог жахливий. Ісус побачив перед собою пустелю, мертву вівцю, кров на піску, почув, як задоволено засопів димовий стовп, і сказав: Можливо, можливо, але одне — побачити щось уві сні, й зовсім інше — пережити в реальній дійсності. Не доведи, Боже, щоб тобі й справді довелося таке пережити. Ніхто не уникне своєї долі. А про свою долю ти вже одержав перше серйозне провістя.

Над Магдалою і світом повільно оберталося склепіння неба, всіяне зорями. А в якомусь куточку нескінченності, нескінченно заповнюючи її собою, сидів Бог і переставляв якісь фігурки чи кидав кості, чи був заклопотаний якоюсь іншою грою, а до цієї руки в нього ще не дійшли, він просто пустив тут події своїм природним плином, можливо, тільки раз чи двічі підштовхнувши їх мізинцем, щоб якась дія чи думка не відхилилася вбік і не порушила невблаганну гармонію доль. Тому його анітрохи не зацікавила подальша розмова між Марією Магдалиною та Ісусом. І що ж тепер ти думаєш робити? — запитала вона. Ти ж сказала, що підеш зі мною, хоч би куди завела мене доля. Я сказала, що буду з тобою, хоч би де ти був. А яка різниця? Ніякої, але ти можеш залишитися тут на стільки, на скільки захочеш, якщо тільки тобі не бридко буде жити в домі, де я торгувала своїм тілом. Ісус замислився, а тоді сказав: Я спробую знайти собі роботу в Магдалі, й ми тут житимемо як чоловік і дружина. Ти обіцяєш надто багато, мені досить буде, якщо ти дозволиш мені перебувати біля ніг твоїх.

Роботу, звичайно, Ісус у Магдалі не знайшов, зате вдосталь наслухався клинів і глузів та натерпівся знущань, а чого можна було сподіватися, коли такий юний хлопець, майже підліток, живе зі шльондрою, яка відома всій окрузі. Стривайте-но, подейкували злі язики, мине ще кілька днів, і ми побачимо, як він сидить на ґанку, чекаючи, поки з дому вийде черговий клієнт. Два тижні Ісус терпів, а тоді сказав Марії: Я йду звідси. А куди? До моря. Вони пішли вдосвіта, й жителі Магдали не встигли прибігти вчасно, щоб бодай чимось поживитися з будинку, в якому палахкотіла пожежа.

Через кілька місяців, дощової й холодної зимової ночі, янгол увійшов у дім Марії з Назарета, й ніхто з дітей не прокинувся, й лише Марія помітила появу гостя, та й не могла вона її не помітити, бо янгол прийшов саме до неї і саме до неї звернувся з такими словами: Ти повинна знати, о Маріє, що Господь домішав своє сім’я до сімені Йосипа того ранку, коли ти зачала вперше, й унаслідок цього саме сім’я Господа, а не сім’я твого чоловіка спричинилося до зачаття твого сина Ісуса. Марія дуже здивувалася, почувши цю новину, суть якої, на щастя, дійшла до неї цілком ясно, попри плутане красномовство янгола, й запитала: То, виходить, Ісус — син мій і Господа? Жінко нечемна й зухвала, як ти смієш ставити себе на перше місце перед Господом, ти повинна була б сказати «Син Господа і мій син», а не навпаки. Син Господа і твій син? Та не мій, а твій, син Господа і твій син. Облиш морочити мені голову, скажи, нарешті, ясно та чітко, чий же все-таки син Ісус? Він син Господа й тільки Господа, а ти лише зачала його, виносила й народила. То Господь мене не обирав? Ну, як тобі сказати: Господь у той час був поблизу, це можна було зрозуміти з того, якими незвичайними стали барви неба, й він звернув увагу на те, що ти і Йосип люди міцні й здорові, і якщо ти досі пам’ятаєш, як і в чому знаходить вияв жадання, він зажадав тебе, й у результаті через дев’ять місяців народився Ісус. А я можу бути цілком певна, якщо існує така певність, у тому, що завагітніла від сімені Господа? Це питання досить-таки делікатне, ти вимагаєш від мене не більше й не менше, як встановлення батьківства, а річ у тому, що в таких випадках, коли при заплідненні жінки змішується сім’я кількох чоловіків, жодні аналізи, жодні тести, жодні підрахунки кров’яних тілець не можуть гарантувати абсолютної певності. Бідолашна я, бідолашна, я ж бо думала, вислухавши тебе, що Господь обрав мене дружиною того ранку, а виявляється, все було випадковістю, могло бути так, а могло бути інакше, і скажу я тобі, що даремно ти спустився сюди, в Назарет, бо ти лише посіяв сумнів у моєму серці, а проте, коли хочеш почути від мене правду, то ось що я тобі скажу: син Господа, хай навіть я буду йому матір’ю, має бути схожий на Бога і обличчям, і постаттю, і словами й тоді, коли він тільки народиться, й тоді, коли виросте, а я бачу, хоч материнська любов і сліпа, що мій син цим вимогам не задовольняє. Маріє, твоя перша помилка полягає в тому, що ти думаєш, ніби я прийшов, щоб розповісти тобі про ту невеличку любовну пригоду Господа, а твоя друга велика помилка — думати, ніби краса й красномовство людини створені за образом і подобою Господа, тоді як Господь — ти вже мені повір, адже я часто в нього буваю, — має звичай бути цілковитою протилежністю тому, як уявляєте його собі ви, люди, і я скажу тобі по секрету, Господь іншим бути й не зміг би, від нього набагато частіше доводиться чути «ні», аніж «так». А мені завжди казано, що дух заперечення — то Диявол. Ні, дочко моя, Диявол — це дух, який сам себе заперечує, і якщо ти у своєму серці не бачиш різниці, то ніколи не знатимеш, кому ти належиш. Я належу Господові, звісно. Ось ти кажеш, що належиш Господові, а сама припустилася третьої і найгіршої помилки, бо не повірила синові своєму. Ісусові? Так, Ісусові, бо ніхто з інших твоїх дітей Бога не бачив і не побачить ніколи. Скажи мені, янголе, посланцю Божий, то це правда, що Ісус бачив Бога? Так, це правда, і як дитина, яка вперше у своєму житті знайшла пташине гніздо, він прибіг до тебе, щоб тобі це сказати, а ти йому сказала, що це неправда, що гніздо, певно, порожнє, а як і є в ньому яйця, то вони протухли, а якщо нема, то їх пожерла змія. Пробач мені, янголе, за те, що я сумнівалася. Ти у мене просиш пробачення чи у свого сина? У нього й у тебе, у вас обох, що я повинна зробити, аби залагодити свою провину? А що тобі підказує твоє материнське серце? Що я повинна знайти його, сказати, що вірю йому, прошу простити мені, повернутися додому й там чекати, коли настане його час і Господь покличе його. Правду кажучи, я не переконаний, що ти не прийдеш до нього запізно, немає у світі вразливішого створіння, ніж підліток, ти ризикуєш почути від нього не вельми приємні слова й побачити, як він зачинить двері під самісіньким твоїм носом. Якщо він так зробить, то в усьому буде винен той демон, який зачарував його й занапастив, не знаю, чому Господь — адже він батько, зрештою! — дозволив тому нечистому таке витворяти. Про якого демона ти говориш? Про того пастуха, в якого мій син працював чотири роки, доглядаючи отару, яка невідомо навіщо існує й кому потрібна. А, ти про пастуха… Ти його знаєш? Ми ходили з ним до однієї школи. Навіщо ж Господь дозволяє йому топтати ряст і жити у своє задоволення? Бо цього вимагає добрий порядок у світі, але останнє слово завжди буде за Господом, ми тільки не знаємо, коли він його промовить, але будь певна, одного ранку ми прокинемося й побачимо, що зла більше немає у світі, а зараз мені час іти, і якщо маєш якісь запитання, то не барися. Я маю лише одне. Я тебе слухаю. Навіщо Господові потрібен мій син? Твій син — це тільки так говориться. В очах світу — він мій син. Ти запитуєш, навіщо він йому потрібен, і ти знаєш, це добре запитання, атож добре, проте, на жаль, я не знаю відповіді на нього, розумієш, окрім них двох, ніхто цього не знає, та боюся, що й Ісусові відомо не набагато більше, аніж він тобі сказав. Він сказав мені, що по смерті здобуде могутність і славу. Про це мені відомо. Але що мій син повинен зробити у своєму житті, аби заслужити ті чудеса, які йому пообіцяв Господь? О жінко, темна й обмежена, невже ти віриш у те, що це слово існує для Господа, що для нього має якусь ціну й значення те, що ви з такою нахабною самовпевненістю схильні називати своїми заслугами, які ще заслуги можуть бути у вас, нікчемних рабів, крім слухняного виконання волі Господньої? Гаразд, гаразд, я більше нічого не стану в тебе запитувати, я й справді нікчемна раба Господня, нехай усе буде по його волі, лише скажи мені, де після стількох місяців я зможу знайти свого сина? Шукай його, це твій обов’язок, він також ходив шукати вівцю, яка відбилася від отари. Щоб забити її. Заспокойся, твоєму синові це не загрожує, але ти його вб’єш, якщо не будеш біля нього в годину його смерті. А звідки ти знаєш, що я не помру перша? Я перебуваю надто близько до тих центрів, де все вирішується, а тепер прощай, ти поставила мені всі ті запитання, які хотіла поставити, можливо, й не всі, але то вже не мій клопіт. Поясни, що ти хотів сказати. Сама собі поясни. І з цими словами янгол зник, а Марія розплющила очі. Усі її діти спали, трьома окремими групами. Яків, Йосип і Юда, найстарші, в одному кутку, в іншому кутку — менші, Симон, Юстин і Самуїл, а двоє дівчат, як зазвичай, спали по обидва її боки, але тут очі Марії, і так приголомшеної тими істинами, які відкрив їй янгол, мало не вискочили на лоба від подиву: її старша дочка лежала, широко розкинувши руки й ноги, майже гола — її сорочка задерлася вище грудей, вона глибоко зітхала і млосно усміхалася у глибокому сні, й крапельки поту блищали в неї на чолі та верхній губі, що, здавалося, розпухла від поцілунків. Якби Марія не була певна, що тут недавно побував лише балакучий янгол, то ці прикмети здалися б їй надто очевидними й однозначними, і вона зняла б крик, що тут недавно побував демон-інкуб, із тих, які зваблюють сонних жінок, і підступно проник у неготове до такого нападу тіло дівчини, поки мати розважала себе розмовою, і можливо, — тільки ми про це не знаємо, — ті янголи завжди вирушають на свій промисел у парі, й поки один із них відвертає на себе увагу розмовою, другий мовчки здійснює свій actus nefandus,[4] хоч це тільки так говориться, нічого негідного в цьому діянні немає, й усе вказує на те, що наступного разу вони обміняються ролями, щоб ані в того, хто спить, ані в того, хто сниться, не пропадало відчуття благодійної єдності плоті й духу. Марія, як могла, накрила дочку, натягнувши їй сорочку до того місця, яке непристойно залишати відкритим, потім розбудила її й тихим голосом запитала, притуливши губи майже їй до вуха: Що тобі снилося? Захоплена зненацька, Лізія не змогла збрехати й розповіла, що бачила уві сні янгола, але він нічого їй не сказав, а тільки дивився на неї, і їй було так добре від того ніжного й ласкавого погляду, що, либонь, і в раю не буває краще. Він до тебе не доторкався? запитала Марія, і Лізія їй відповіла: Ой, мамо, очі служать нам не для того, щоб доторкатися. Не знаючи, стривожитися їй чи, навпаки, заспокоїтися з приводу того, що відбувалося в неї під боком, Марія тихо сказала: І мені також приснився янгол. А твій янгол заговорив до тебе чи теж мовчав, невинно запитала Лізія. Він до мене заговорив і повідомив мені, що твій брат Ісус сказав нам правду тоді, коли розповів про те, що бачив Бога. Ой, мамо, як же ми погано вчинили, не повіривши словам Ісуса, а він був такий добрий із нами, адже він міг тоді розгніватися й не дати грошей мені на посаг, але він їх дав. Тепер нам треба подумати, як залагодити свою провину. Але ж ми не знаємо, де він є, він нічого нам не повідомив про себе, янгол міг би допомогти нам, адже вони все знають, янголи. Але він не захотів допомагати нам і тільки сказав, що ми повинні знайти твого брата, що це наш обов’язок. Але ж, мамо, якщо Ісус і справді бачив Бога й розмовляв із ним, тоді наше життя має змінитися. Може, воно й зміниться, але тільки на гірше. Чому? Якщо ми не повірили ані Ісусові, ані його словам, то як можуть повірити йому інші люди, можна не сумніватися, що якби ми зараз вийшли на вулицю або на один із майданів Назарета і стали проповідувати, що Ісус бачив Господа, що він розмовляв із Господом, нас закидали б камінням. Але ж Господь, який його обрав, захистив би й нас, адже ми його родина. Не будь така в цьому впевнена, коли Господь робив свій вибір, нас там не було, для Господа не існують ані батьки, ані діти, згадай Авраама, згадай Ісаака. О мамо, як це сумно! Найобачніше, дочко, буде зберігати те, що ми знаємо, в наших серцях і говорити про це якнайменше. Що ж нам тоді робити? Завтра я пошлю Якова та Йосипа на пошуки Ісуса. Але ж де вони його шукатимуть, адже Галілея — країна дуже велика, а він же міг податися й у Самарію, і в Юдею або в Ідумею, а це вже десь на самому краю світу. Найімовірніше, твій брат подався до моря, згадай, як він розповідав нам, коли прийшов, що виходив із рибалками в море. А чи не пішов він знову пасти отару? Ні, цей час для нього минув. Звідки ти знаєш? Спи, до ранку ще далеко. А нам знову не насняться наші янголи? Може бути. Та якщо навіть янгол Лізії, можливо, позбувшись свого напарника, і прийшов до неї знов уві сні, вона цього не помітила, але янгол благовіщення, навіть якби він забув повідомити Марії якусь подробицю, уже не міг би повернутися до неї, бо Марія лежала в напівтемряві будинку з розплющеними очима, їй було досить і того, про що вона вже довідалася, а те, про що вона здогадувалася, наповнювало її страхом.