Євангелія від Ісуса Христа

Настав день, згорнули мати, і Марія, скликавши всю свою родину, сказала, що вона багато міркувала останнім часом про те, як вони повелися з Ісусом. Насамперед я, мати, мусила б вислухати його з набагато більшим розумінням, а тому тепер я ухвалила рішення просте й справедливе: ми повинні знайти його й попросити, щоб він повернувся додому, сказати, що ми йому віримо, а позаяк Господь цього хоче, то повіримо й тому, що він нам розповідає, такими були слова Марії, яка й сама не помітила, що, власне, лише повторила те, що сказав її син Йосип, тут присутній, у той сумний день, коли Ісус був змушений покинути батьківський дім, і хто знає, чи не залишився б він тоді вдома, якби те мурмотіння, таке тихе, що ми його навіть не помітили, тоді підхопили всі. Марія не стала розповідати ані про янгола, ані про його благовіщення, вона говорила тільки про їхній обов’язок щодо першонародженого сина в родині.

Яків не наважився спростувати нові аргументи матері, хоч у глибині душі досі був переконаний, що брат зсунувся з глузду, або — такої можливості теж не можна було виключати — став жертвою якоїсь бридкої і блюзнірської містифікації. Уже знаючи наперед відповідь, він запитав: І хто ж із тут присутніх піде на пошуки брата Ісуса? Підеш ти, адже ти за ним наступний по старшинству, а з тобою піде і Йосип, удвох вам буде безпечніше. А звідки нам починати пошуки? Від моря Галілейського, я певна, ви його там знайдете. А коли ми підемо? Минуло вже кілька місяців, відтоді як Ісус нас покинув, ми не повинні втрачати більше жодного дня. Поглянь, яка злива, мамо, в таку погоду не дуже цікаво подорожувати. Сину мій, обставини завжди можуть створити необхідність, але якщо необхідність дуже нагальна, вона сама створює обставини. Діти Марії дивилися на матір із подивом, вони не звикли чути з її уст такі глибокі й мудрі сентенції, вони були ще надто юні, аби зрозуміти, що візити янголів не минають марно і можуть привести ще до дивовижніших та несподіваніших результатів, а якщо комусь потрібен доказ, то нехай він подивиться на Лізію, яка в цю мить — хоч і не всі помітили її витончений жест — повільно і замріяно схилила голівку, даючи зрозуміти, що цілком підтримує слова матері. На цьому сімейна нарада закінчилася, і Яків та Йосип вийшли подивитися, чи не сипляться з неба метеори, бо якщо вже їм випало вирушати на пошуки брата в сезон негоди, то принаймні хотілося б вийти з дому не під дощем і не відразу вимокнути до рубця, і небо, схоже, почуло їхні благання, бо саме з боку Галілейського моря відкрилася синя прогалина у хмарах, обіцяючи, що в другій половині дня дощу не передбачається. Попрощалися в домі, не на видноті, бо Марія слушно вважала, що сусідам треба знати не більше, ніж їм годиться знати, і двоє братів вирушили в дорогу, але взяли напрямок не до Магдали, бо в них не було жодних підстав припускати, що Ісус пішов саме туди, вони звернули на інший шлях, який мав швидко привести їх до нового міста Тиверіада. Вони йшли босі, бо дороги перетворилися на суцільне багно, й брати вирішили, що ліпше зберегти сандалії сухими на дні торбини, для кращої погоди, ніж залишити їх у грязюці. Яків мав дві слушні причини для того, щоб обрати дорогу на Тиверіаду: по-перше, йому як сільському жителю дуже хотілося помилуватися палацами, храмами та іншими грандіозними будівлями, про будівництво яких йому так багато доводилося чути, по-друге, місто, як розповідали, було розташоване біля Галілейського моря, між його північним і південним берегами, тобто на половині шляху, який вони мали намір пройти. Оскільки їм треба було заробляти собі на життя під час їхнього пошуку, то Яків сподівався, що вони легко знайдуть роботу на будівельних майданчиках міста, і не приділив особливої уваги застереженням благочестивих юдеїв Назарета, які оголосили те місце нечистим через сірчані води, які нібито отруювали там повітря. Проте їм не пощастило дістатися до Тиверіади того ж таки дня, бо небо, в кінцевому підсумку, не виконало своїх обіцянок, не встигли вони пройти й годину, як полив дощ, на щастя, вони натрапили на печеру, де й знайшли собі притулок, перш ніж дощ перетворився на рясну зливу. Там вони й заночували, а вранці наступного дня, навчені гірким досвідом, затрималися в печері на доти, доки переконалися, що погода справді поліпшилася і вони прийдуть до Тиверіади в більш або менш сухому одязі. У Тиверіаді вони найнялися переносити камінь, робота для обох була незвичною, і тому вони дуже зраділи, коли через кілька днів з’ясувалося, що вони заробили досить, і то не тому, що цар Ірод Антипа платив дуже щедро, а тому, що їхні потреби були такі мізерні й виникали так рідко, що вони не потребували багато грошей, аби задовольнити їх. Щойно прийшовши до Тиверіади, вони стали розпитувати, чи не приходив сюди або не проходив тут такий собі Ісус із Назарета, який доводиться їм братом, зросту він приблизно такого, має такий і такий-то вигляд, а був він сам-один чи не сам, вони не знають. Їм відповідали, що такого тут ніде не бачено, й, обійшовши всі будівельні майданчики, брати переконалися, що до Тиверіади Ісус не приходив, і нічого в цьому дивного не було, адже якщо їхній брат хотів знову приєднатися до рибалок, то навіщо йому тягати важкі камені та вислуховувати окрики брутальних десятників, якщо море в нього перед очима. Отже, грошей, хоч і небагато, брати заробили, і тепер їм треба було вирішити, в якому напрямку йти понад берегом озера, від села до села, від артілі до артілі, від човна до човна, на північ чи на південь. Зрештою Яків вирішив обрати напрямок на південь, бо дорога туди була значно кращою, ніж та, що вела на північ, де не бракувало і вибоїв, і виярків, і небезпечних урвищ над морем. Погода перестала постійно змінюватися, потепліло, й дощ уже не йшов, і якби наші брати мали більш витончений нюх на природні явища, то вони відчули б і в повітрі й у тремтінні землі перші боязкі ознаки весни. Й експедиція пошуків старшого брата, в яку мати з високих міркувань відрядила братів молодших, стала перетворюватися для них на приємну екскурсію, на прогулянку на лоні природи, і Яків та Йосип уже готові були забути, з якою метою вони сюди прийшли, коли несподівано для них самих уже перші рибалки, до яких вони звернулися, надали їм відомості про Ісуса, причому в досить-таки дивний спосіб, бо вони сказали їм так: Атож, ми бачили його і знаємо, і якщо ви з ним зустрінетеся, то скажіть йому, що ми чекаємо його тут — не дочекаємося. Почувши такі слова, брати неабияк здивувалися й не могли повірити, що рибалки мають на увазі їхнього брата, певно, йшлося про якогось іншого відомого їм Ісуса. За тими прикметами, які ви нам назвали, відповіли їм рибалки, це той самий Ісус, а чи прийшов він із Назарета, ми не знаємо, бо він нам не казав. А чому ви чекаєте його з таким нетерпінням, запитав Яків. Бо коли він сидить у човні, риба пхається в сіті, як очманіла, і ми витягуємо її стільки, скільки тут ніколи не бачено. Але ж наш брат нічого не тямить у риболовлі, тому ви, певно, розповідаєте нам про іншого Ісуса. А ми й не кажемо, що той Ісус щось тямить у риболовлі, він рибу не ловить, а лише нам каже: Закиньте сіть ось сюди, і ми її туди закидаємо й витягуємо повну риби. Якщо це справді так, то чому він тепер не з вами? Бо він пішов через кілька днів, сказав, що хоче допомогти й іншим рибалкам, і це справедливо, він тут був уже тричі й щоразу, коли звідси йшов, обіцяв повернутися. І де ж він тепер? Ми не знаємо, коли він був тут востаннє, то пішов звідси на південь, але він міг потім звернути й на північ, він іде, куди йому заманеться, й нам про свої наміри не повідомляє. Тоді Яків сказав Йосипові: Ходімо на південь, принаймні нам тепер відомо, що нашого брата треба шукати тут, десь на березі моря. Здавалося, з цим проблем не буде, але насправді все виявилося значно складнішим, адже брати йшли понад берегом, й Ісус міг розминутися з ними, вийшовши з човном у море, щоб узяти участь в одній зі своїх чудодійних риболовель, ми поки що не надавали ніякої ваги таким дрібницям, думали, все визначається, виходячи з якогось первісного принципу, а насправді все не так, бо, наприклад, для того, щоб відбулася зустріч між певними особами, як у нашому випадку, треба, щоб вони зустрілися в певному місці й у певний час, а це вимагає великої уваги й великих зусиль, адже досить десь на одну мить затриматися, скажімо, задивитися на хмару в небі, заслухатися співом пташки, порахувати, скільки входів і виходів має мурашник, або навпаки, з неуважності на щось не подивитися, чогось не почути або чогось не порахувати — і ти втратиш, здавалося б, таку сприятливу нагоду, одне слово, немає нічого важчого на світі, аніж знайти свою долю, брате Йосипе, от доживеш до моїх літ і тоді зрозумієш. Виходячи з таких міркувань, брати дивилися на все в обидва ока, зупинялися на дорозі, чекаючи, коли повернеться човен, який затримався в морі, не раз і не двічі поверталися назад, коли їм здавалося, що Ісус несподівано з’явився на тому місці, у них за спиною, яке вони вже проминули. Так вони дійшли до кінця моря. Перебрели через Йордан і в перших же рибалок, які зустрілися їм на протилежному його березі, запитали про Ісуса. Вони чули, атож, чули і про нього, і про його чари, але тут він не з’являвся. Тоді Яків і Йосип пішли назад по своїх же слідах у напрямку на північ, подвоївши свою увагу, так ніби й вони були рибалками і тягли сіть, сподіваючись зловити в неї царя риб, а коли одного разу заночували біля дороги, то спали по черзі, щоб Ісус, скориставшись місячною ніччю, тихо не прошмигнув повз них. Отак ідучи та всіх розпитуючи, вони знову дійшли до Тиверіади, де вже їм не треба було шукати роботу, бо гроші в них іще не закінчилися, за що вони мали дякувати гостинним рибалкам, які повсюди частували їх рибою, що спонукало Йосипа одного разу сказати: Брате Якове, тобі не здається, що нас годують рибою, яку зловив наш брат, а Яків йому відповів: Вона від цього не стала смачнішою, і в його словах прозвучала не так любов до брата, як цілком зрозуміле роздратування людини, змушеної шукати голку в копиці сіна.

Вони зустріли Ісуса десь через годину по тому, як вийшли з Тиверіади, й першим його побачив Йосип, який мав значно кращий зір, коли треба було щось роздивитися на великій відстані, побачив і вигукнув: Онде він! Насправді він побачив у тому напрямку двох людей — чоловіка й жінку, — і Яків сказав: Ні, то не він. Молодший брат ніколи не повинен заперечувати братові старшому, проте Йосип, за своєю вдачею, не був схильний дотримуватися усталених звичаїв. А я тобі кажу, що то він. Але ж там жінка. Я бачу там жінку й чоловіка, і чоловік — то Ісус. По стежці, яка звивалася понад берегом моря, по рівному в тому місці дну долини, між двома пагорбами, що виходили своїми підніжжями до самого моря, йшли Ісус і Марія Магдалина. Яків зупинився, чекаючи, і сказав Йосипові, щоб той зупинився з ним. Хлопець послухався старшого брата не без внутрішнього опору, бо йому хотілося побігти назустріч нарешті знайденому братові, кинутися йому в обійми. А Якова стурбувала істота, яка йшла з Ісусом, хоч би хто вона була, йому не хотілося повірити в те, що брат уже спізнав жінку, він відчував, що лише така можливість віддаляє його на нескінченну відстань від найстаршого брата, так ніби той належав тепер до зовсім іншого світу, й не тому, що він бачив Бога, а тому, що спізнав жінку. Одна думка веде за собою другу, причому часто ми навіть не помічаємо перехід, що існує між ними, так ніби переходимо через річку по критому містку, ідемо й не бачимо, де ми йдемо, а потім виявляється, що ми перейшли річку, про існування якої навіть не здогадувалися, отож Яків несподівано для самого себе подумав, що не годиться йому стояти тут і чекати, так ніби це він найстарший брат, якого мусить привітати брат менший. Йосип відразу помітив його мимовільний рух і сам кинувся назустріч Ісусові з розкритими обіймами, радісно волаючи і сполохавши зграю пташок, які, ховаючись у заростях прибережних трав, шукали собі в мулі поживу. Яків прискорив ходу, адже не міг він допустити, щоб Йосипові дісталися перші привітання, які законно належали тільки йому, й, випередивши меншого брата, перший постав перед Ісусом і сказав: Хвала Господу за те, що ми нарешті зустріли брата, якого так довго шукали, а Ісус йому відповів: Хвала Господу за те, що я бачу вас обох у доброму здоров’ї. Марія Магдалина зупинилася трохи віддалік. Ісус запитав: Що занесло вас у ці краї, браття, і Яків йому відповів: Відійдімо трохи вбік, щоб поговорити без перешкод. Нам і так ніхто не перешкоджає, відповів Ісус, — а якщо ти мав на увазі цю жінку, то знай, брате: усе, що ти можеш мені повідомити, усе, що я хочу від тебе почути, ти можеш говорити і при ній, так ніби це я сам. Після цього запанувала мовчанка, така глибока, така густа й висока, що здавалася мовчанкою моря та навколишніх гір, а не лише мовчанкою звичайних чотирьох людей, які стояли одне навпроти одного, підшукуючи потрібні слова. Ісус був тепер схожий на дорослого чоловіка більше, аніж раніше, він засмаг, і в його очах тепер уже не палахкотів гарячковий вогонь, його обличчя, заросле густою чорною бородою, дихало миром і спокоєм, яких не змогла порушити навіть ця несподівана зустріч. Хто ця жінка, запитав Яків. Її звуть Марія, й вона зі мною, відповів Ісус. Ти одружився? І так, і ні. Не розумію. Я й не думав, що ти зрозумієш. Мені треба поговорити з тобою. Говори. Мати доручила мені переказати тобі дещо. Я тебе слухаю. Хотілося б поговорити наодинці. Ти вже чув, що я тобі сказав. Марія Магдалина підступила на два кроки і сказала: Я можу відійти туди, де не чутиму ваших слів. У моїй душі немає такої думки, якої ти не знала б, і тому ти маєш повне право знати також, що про мене думає моя мати, й у такий спосіб звільнити мене від необхідності потім розповідати тобі про це, сказав Ісус. Обличчя Якова почервоніло від роздратування, й він відступив на крок назад, ніби збираючись піти геть, і водночас скинув на Марію Магдалину гнівним поглядом, у якому, проте, читалося й перемішане зі злістю жадання. Йосип простяг перед собою руки, ніби хотів утримати братів від необміркованих дій, нічого іншого він зробити не міг. Після тривалої зосередженості Яків нарешті спромігся опанувати себе і, наче декламуючи, проказав: Мати послала нас, щоб ми знайшли тебе й переказали тобі її прохання повернутися додому, бо ми тобі віримо, і якщо Господь так хоче, то повіримо й у те, що ти нам розповів. Це все? Такими були її слова. Тобто ти хочеш сказати, що самі ви нічого не зробите, аби повірити моїм словам, і лише чекатимете, поки Господь не напутить вас на здоровий глузд і не навчить вас розуміти те, що вам слід розуміти? Лише від Господа залежить, зможемо ми тебе зрозуміти чи не зможемо. Ти помиляєшся, Господь дав нам ноги для того, щоб ми ходили, й ми ходимо, але я ніколи не чув, щоб той або той чоловік чекав, поки Господь накаже йому: Ходи, бо якщо Господь тебе чимось нагородив, то для того, щоб ти ним користувався за своїм бажанням та уподобою. Я не хочу сперечатися з тобою. І правильно зробиш, бо ти не виграєш суперечку. Яку відповідь від тебе я маю переказати матері? Скажи їй, що її слова прибули до мене надто пізно, що свого часу ці слова вже були сказані Йосипом, але вона тоді не схотіла до них приєднатися, і навіть тоді, коли янгол Господній підтвердить їй правдивість моєї розповіді й переконає її в тому, що так хоче Господь, додому я вже не вернуся. Ти, Ісусе, впав у гріх гордині. Дерево стогне, коли його рубають, собака скавучить, коли його б’ють, а чоловік, коли його ображають, стає дорослішим. Вона твоя мати, а ми — твої брати. Віднині моєю матір’ю та моїми братами стануть ті, хто віритиме моїм словам відразу по тому, як я їх промовлю, моя мати і мої брати віритимуть у те, що коли вони вийдуть зі мною в море, то їхній вилов буде набагато більшим, мої брати й моя мати не стануть чекати, поки я помру, щоб оплакати моє життя. Ти більш нічого не хочеш переказати матері? Більше нічого я їй не хочу переказати, але ви ще почуєте про мене, відповів Ісус і, обернувшись до Марії Магдалини, сказав: Ходімо, Маріє, човни вже готові, щоб вийти в море, риба вже збилася в табуни, час збирати врожай. Вони вже відійшли геть, коли Яків закричав: Ісусе, мати запитає про цю жінку, що мені їй сказати? Скажи, що вона зі мною і звати її Марія, і слова його розійшлися відлунням між пагорбами й над морем. Йосип гірко плакав, упавши долілиць на землю.

Коли Ісус виходить у море з рибалками, Марія Магдалина його чекає, сідає зазвичай десь на камінь біля самої води або на пагорку, якщо такий є поблизу, звідки легше простежити, куди прямує його човен. Рибальські човни тепер надовго в морі не затримуються, риби в ньому сила-силенна, і люди спочатку казали, що її тут ловити — те саме, що тягати із сажалки, але незабаром починали розуміти, що так добре ловиться вона далеко не всім і не завжди, сажалка, як і зазвичай, була майже порожня, коли Ісус ішов кудись-інде й у човні його не було, і руки та плечі в рибалок починали нити від перевтоми, коли вони знову й знову закидали в море сіть і витягували її лише з кількома дрібними рибинками, що позаплутувалися у вічках. Тому всі рибалки, що промишляють на західному березі Галілейського моря, намагаються всіма можливими засобами запросити, заманити Ісуса до себе, переконати його виходити в море тільки з ними, й уже в деяких рибальських селищах на його честь улаштовували велике свято, як ото святкують Вербну Неділю, зустрічаючи його з квітами та з пальмовим гіллям. Та позаяк людина замішана з досить-таки поганого тіста, де заздрощі та злість поєднуються лише з крихітною часткою милосердя, а закваскою служить страх, від якого роздимається все погане і дрібнішає добре, то доходило навіть до того, що спалахували бійки між артілями та артілями, між селами й селами, бо всі хотіли, щоб Ісус допомагав лише їм, а інші, мовляв, нехай дають собі раду, як знають. І коли таке відбувалося, Ісус ішов у пустелю й погоджувався повернутися звідти лише тоді, коли розкаяні забіяки приходили просити в нього прощення, мовляв, усе сталося тільки тому, що надто сильно вони його люблять. Певно, так назавжди й залишиться таємницею, чому рибалки зі східного узбережжя ніколи не посилали сюди своїх людей і не вступали з місцевими в перемовини, пропонуючи укласти угоду, згідно з якою усі дістали б можливість користуватися послугами Ісуса, крім поган розмаїтих мастей і вірувань, яких у цьому краї завжди вистачало. Могли б також рибалки з протилежного берега, організувавши цілу флотилію човнів, ніби для морської битви, озброївшись сітями та жердинами, під покровом безмісячної ночі викрасти Ісуса, забрати його до себе й залишити захід, який уже звик до достатку, на колишньому вбогому раціоні.

Ще триває день, коли Яків і Йосип зустрілися з Ісусом і просили його, щоб він відмовився від бродячого життя й повернувся в батьківський дім, попри те, що від нього тепер такою великою мірою залежали видобуток та споживання риби. О цій годині двоє братів, кожен зі своїми почуттями, Яків розлючений, а Йосип заплаканий, швидко йдуть через гори й долини, прямуючи в Назарет, де їхня мати уже всоте запитує себе, чи, вирядивши в дорогу двох синів, вона побачить, як до неї повертаються троє, але розуміє, що на це надії мало. Найкоротший шлях до Назарета від того місця, де брати зустрілися з Ісусом, пролягав через Магдалу, містечко, яке Яків знав дуже мало, а Йосип зовсім не знав, проте з першого погляду воно не здалося їм вартим бодай найменшої уваги. Тож вони не стали там затримуватися, лише трохи відпочили й рушили далі. Коли будинки вже залишилися в них за спиною, — ми говоримо тут про будинки тому, що далі перед ними лежала пустеля, неозора й гола, — вони побачили попереду, ліворуч від дороги, будинок з очевидними слідами пожежі, від якого лишилися лише чотири обгорілі стіни. Ворота були, безперечно, висаджені, але не згоріли, вогонь, який усе тут перетворив на попіл, спалахнув усередині будинку. У таких випадках перехожий, хоч би хто він був, завжди думає, що під попелом знайде скарб, і вірить у те, що, коли ритиметься у згарищі, на голову йому не впаде обгоріла балка, тож, намагаючись ступати якомога обережніше, він заходить на попелище й носаком черевика або палицею підважує головешки й розриває ще не згаслі жарини, сподіваючись, що ось-ось перед його очима зблисне золота монета, сяйне діамант або смарагдова діадема, що непідвладні ніяким ушкодженням. Щодо Якова та Йосипа, то вони заходять сюди лише з цікавості, вони не такі наївні й не припускають, що жадібні сусіди вже не побували тут й не підібрали все те, чого господарі не встигли вирятувати з вогню, проте оскільки дім дуже маленький, то найімовірніше, що найцінніші речі були звідси винесені, залишилися тільки голі стіни, адже на новому місці можна й нові поставити. Піч обвалилася, цеглини, якими була вимощена підлога біля неї, потріскалися від вогню й перетворилися на щебінь. Тут немає нічого, ходімо звідси, сказав Яків, але Йосип запитав: А це що таке? Він показав на щось подібне до широкого дерев’яного помосту на обгорілих ніжках, із якого досі звисали клапті обпаленої тканини. Це ліжко, пояснив йому Яків, багатії, пани полюбляють спати на таких помостах. І наша мати спить на такому. Вона справді спить на підвищенні, але з цим його порівнювати не можна. Проте не схоже, щоб цей дім належав багатіям. Зовнішній вигляд часто обманює, слушно зауважив Яків. Вони вийшли, і Йосип побачив підвішену за ворітьми жердину з бамбука, якою збивають смокви з дерева, безперечно, вона була довшою в часи свого використання для цієї мети, але потім її чомусь укоротили. Навіщо тут залишили цю річ, запитав він, і не чекаючи відповіді, своєї власної чи від брата, зняв тепер уже нікому не потрібну жердину й забрав її з собою на згадку про пожежу, про спалений дім, про незнайомих людей. Ніхто не бачив, як вони туди увійшли, ніхто не бачив, і як вони вийшли, двоє закіптюжених сажею братів-юнаків, що несуть додому не тільки чорні туніки, а й чорну звістку. Щоб якось себе розважити, один із них думає про Марію Магдалину, думка другого більш активна і менш похмура — він міркує, яке застосування для своїх розваг знайти для вкороченої бамбукової жердини.

Сидячи на камені й чекаючи, коли Ісус повернеться з риболовлі, Марія Магдалина думає про Марію з Назарета. До сьогоднішнього дня мати Ісуса тільки й була для неї матір’ю Ісуса, а тепер вона ще й знає, що її звуть теж Марія, власне, такий збіг не має особливого значення, адже у світі багато Марій, а буде ще більше, якщо мода на це ім’я пошириться, але ми все ж таки наважимося припустити, що виникає близька спорідненість між людьми, які носять однакові імена і, скажімо, Йосип, згадуючи того другого Йосипа, не сином його почуває себе, а братом, і можна тільки поспівчувати Богові, адже більше нікого так, як Його, не звуть. Навряд чи в нас є підстави припускати, що саме такі думки снувалися в голові Марії Магдалини, хоча з тих відомостей про неї, які до нас дійшли, можна зробити висновок, що вона була спроможна на не менш глибокі роздуми, хоч вони й розвивалися в інших напрямках, наприклад, тепер перед нами досить проста ситуація: жінка кохає чоловіка й думає про його матір. Марія Магдалина не знає з власного досвіду, що таке материнська любов до сина, але вона нарешті пізнала, що таке справжня любов жінки до чоловіка, після того як раніше приймала й дарувала любов несправжню, любов облудну, нелюбов у тисячах її розмаїтостей. Вона любить Ісуса як жінка, але їй хотілося б любити його як матері, можливо, тому, що за своїм віком вона ненабагато молодша за його рідну матір, яка надіслала йому прохання повернутися, але він її не послухав, і Марія Магдалина тепер запитує себе, який біль переживе Марія з Назарета, коли їй повідомлять, що син відмовився повернутися до неї, їй важко порівняти його з тим болем, який би довелося пережити їй, якби вона втратила Ісуса, бо вона втратила б коханого, а не сина. Господи, нагороди мене обома болями, якщо так має бути, прошепотіла Марія, чекаючи Ісуса. І коли човен наблизився і його витягли на берег, коли з нього стали виносити кошики з рибою, коли Ісус, стоячи у воді і сміючись, як дитина, став допомагати рибалкам, Марія з Магдали раптом відчула себе Марією з Назарета й, підвівшись із того каменя, де сиділа, підійшла до моря й забрела у воду, щоб бути поруч із ним, і сказала, поцілувавши його в плече: Сину мій. Ніхто не почув, як Ісус відповів їй: Мамо, бо ж відомо, що слова, які вимовляються серцем, не артикулюються язиком, вони застряють у горлі, й лише по очах можна їх прочитати. Власник човна передав Марії та Ісусові кошик із рибою — Ісусову частку та плату за його послуги, — й обоє пішли до будинку, де сьогодні збиралися заночувати, бо віднині таким було їхнє життя, без власного дому, сьогодні в одному човні, завтра — в іншому, цієї ночі на одній маті, завтра — на іншій, кілька разів, на самому початку, Ісус казав Марії: Таке життя не для тебе, знайдімо собі дім, який буде нашим власним, і я приходитиму до тебе завжди, коли зможу, але Марія відповіла: Я не хочу тебе чекати, хочу завжди бути поруч із тобою. Одного дня Ісус запитав у неї, чи має вона родичів, які могли б прийняти її до себе, і вона сказала, що має брата й сестру, які живуть у Віфанії, в Юдеї, сестру звати Марфа, а брата — Лазар, але вона їх покинула, коли стала повією, і щоб не ганьбити їх, подалася в далекі краї, переходячи з міста до міста, аж поки оселилася в Магдалі. Отже, тебе мали б називати не Марія з Магдали, а Марія з Віфанії, якщо ти там народилася, сказав їй Ісус. Атож, я й справді народилася у Віфанїї, але ти мені зустрівся в Магдалі, тому я й далі хочу називатися Марією з Магдали або Марією Магдалиною. Мене теж ніколи не називали Ісусом із Віфлеєма, хоч я й народився у Віфлеємі, Ісусом із Назарета я теж бути не хочу, бо мене там не люблять і я їх не люблю, мабуть, мені теж треба назвати себе Ісусом із Магдали, з тих самих міркувань, що й ти. Але наш дім там згорів, нагадала йому Марія Магдалина. Дім згорів, а пам’ять залишилася. Про повернення Марії до Віфанії вони більше не говорили, і берег того моря став для них цілим світом. Та хоч би де доводилося жити людині, з нею живуть і її обов’язки.

Кажуть у народі, кажемо ми, і певно, не якийсь один народ так думає, а всі народи землі, адже йдеться про всесвітній і загальний досвід боротьби людини зі злом, що тяжкі випробування виростають із-під наших ніг. А народилося це прислів’я, певно, в тому народі, що надто міцно пов’язаний із землею, по якій йому весь час доводиться ковзатись, спотикатися і в якій поховано стільки його надій. А потім під дією законів узагальнення та універсалізації, про які ми вже говорили, це прислів’я розповзлося по всій поверхні земної кулі і повсюди стало сприйматися як закон, хоч ми маємо всі підстави припустити, що не так легко йому було прижитися в народів моря, які годуються з риболовлі і знають, що глибокі, а іноді й бездонні води відокремлюють ступні їхніх ніг від твердої земної поверхні. Для народів моря тяжкі випробування не виростають із-під ніг, для народів моря вони падають із неба й називаються буревіями, це з їхньої ласки здіймаються хвилі та накочуються буруни, шаленіють урагани, рвуться вітрила, ламаються щогли, тонуть хисткі дерев’яні суденця, і ми маємо всі підстави стверджувати, що народи моря гинуть у буквальному розумінні між небом і землею, між небом, до якого не дотягуються їхні руки, і землею, до якої не дістають ноги. Галілейське море, воно майже завжди тихе, спокійне й лагідне, та й не море воно, власне, а озеро, причому не дуже й велике, але бувають дні, коли й на нього налітає шалений ураган, і тоді рятуйся, хто може, та, на лихо, не завжди щастить урятуватися всім. Ми саме й збираємося розповісти про один із таких випадків, але спершу повернімося до Ісуса з Назарета та розповімо про деякі його останні турботи, які показують, що людське серце ніколи не буває цілком задоволеним, як намагаються запевнити нас ті, кому небагато треба. Безперечно, можна стверджувати, що внаслідок постійних переходів Ісуса від верхів’їв до низин Йордану там уже ніхто не бідує, і велика кількість виловленої риби посприяла також підвищенню життєвого рівня тих, хто рибу не ловить, бо достаток рибопродуктів спричинився до зниження цін, унаслідок чого всі продукти стали дешевшими, і люди дістали можливість харчуватися краще. Щоправда, були одна або дві спроби підняти ціни, застосовуючи відомий метод, коли частину виловленої риби хотіли викинути назад у море, проте Ісус, від якого, в кінцевому підсумку, залежало, ловитиметься риба в сіті чи не ловитиметься, пригрозив покинути цей край, і любителям високих цін довелося його перепрошувати й від свого наміру поки що відмовитися, а там, мовляв, побачимо. Так чи інак, а всі місцеві люди, схоже, мають усі підстави почуватися щасливими, але Ісус себе щасливим не почуває. Він думає, що це не життя — безперервно подорожувати понад берегом моря то вгору, то вниз, то сідати в човен, то висідати з човна, завжди робити одні й ті самі рухи, завжди промовляти ті самі слова, а ще він думає про те, що коли Господь обдарував його чудесною спроможністю заманювати рибу в сіті, то чому тому ж таки Господові любо, щоб його життя минало так нудно й одноманітно доти, доки він не покличе його до себе на службу, як обіцяв? У тому, що Господь із ним, Ісус не має найменшого сумніву, адже риба завжди приходить до нього, коли він її кличе, і ця обставина за допомогою низки взаємопов’язаних міркувань, які ми не вважаємо за потрібне тут обґрунтовувати, з часом спонукала його запитати себе, а чи не захоче Господь наділити його й іншими чудесними спроможностями — віддавши їх йому не назавжди, звичайно, а, так би мовити, позичивши на певний час за умови, що Ісус зуміє добре ними розпорядитися, а ми знаємо, що Ісус міг би дати Господові таку обіцянку, виконуючи хоч би ту роботу, яку досі сумлінно виконував, покладаючись лише на свою інтуїцію. З’ясувати це не так важко, не важче, аніж сказати «ох», досить зробити певну спробу, і якщо вона вдасться, то стане очевидно, що Господь схильний обдарувати його своєю ласкою, якщо ж ні, то ні. Йому лишалося розв’язати тільки одне питання — питання вибору. А що Ісус не міг звернутися зі своїм запитанням безпосередньо до Господа, то він мусив на свій страх і ризик обрати одну зі спроможностей, яка не була б надто складною й не надто впадала у вічі, але й не минула б непоміченою ані для того, хто матиме з неї пожиток, ані для широкого загалу, бо це завдало б шкоди славі Господа, чого допустити було ніяк не можна. Але Ісус так і не наважився на подібний експеримент, він боявся, що Бог посміється з нього і принизить його, як уже принизив у пустелі, він досі нітився від сорому, пригадуючи, як уперше сказав: Закиньте невід сюди — і невід повернувся з води порожнім. Ці думки тривожили Ісуса до такої міри, що однієї ночі йому наснилося, ніби хтось прошепотів йому на вухо: Нічого не бійся, пам’ятай, ти потрібен Богові, та коли Ісус прокинувся, у нього виник сумнів, хто був тим порадником, то міг бути янгол, один із багатьох, які виконують доручення Господа, а міг бути й демон, із того війська, що перебуває на службі в Сатани, Марія Магдалина поруч із ним міцно спала, а тому нічого не могла йому підказати, й Ісус відразу відмовився від такого припущення. Ось такі думки його непокоїли, коли одного дня, який спочатку нібито нічим не відрізнявся від інших, Ісус вийшов у море, щоб задіяти чудо, яке вже стало для нього звичним. Погода стала псуватися, низькі хмари обіцяли пролитися рясним дощем, але через таку дрібничку рибалка не залишиться вдома, адже не тільки з ясних днів та втіх і радощів складається життя людське. Сталося так, що того дня Ісус вийшов у море в човні Симона та Андрія, тих самих двох братів-рибалок, які були свідками його першого чуда, а слідом за ними вийшли також у своєму човні сини Зеведея, Яків та Іоанн, що намагалися триматися неподалік, бо хоч дія чуда й не була однаковою, проте завжди щось від нього діставалося й тим рибалкам, які закидали сіті неподалік від того човна, в якому сидів Ісус. Сильний вітер швидко виніс обидва човни на середину озера, а коли рибалки в обох човнах опустили вітрила й готувалися закинути сіті туди, куди вкаже Ісус, несподівано, без будь-якого попередження, якщо не брати до уваги захмареного неба, налетіла буря, власне не буря, а справжній ураган, які бувають лише у відкритому океані, скажений вітер здійняв хвилі, не нижчі за будинки, що, мов горіхові шкаралупи, підкидали вгору вутлі суденця, які не слухалися керма й нічого не могли вдіяти проти ошалілої стихії. Люди, що зібралися на березі — дружини, матері, сестри, маленькі діти, навіть тещі з тих, що не були надто крутої вдачі, — бачачи, в якій небезпеці опинилися бідолашні рибалки, бачачи їхню цілковиту безпорадність, зняли різноголосий крик, такий розпачливий, що невідомо, як він не досяг до самого неба. О, мій любий чоловіче! О, мій любий сину! О, мій любий брате! О, мій любий зятю! Будь ти прокляте, море! Богине Печалей, порятуй нас! Богине Щасливих Мандрів, прийди нам на допомогу! А малі діти, що навіть говорити не вміли, додавали до загального хору зойків свій плач. Марія Магдалина також була там і шепотіла: Ісус, Ісус, хоч потерпала вона не за нього, бо знала, що Господь готує для нього щось набагато грандіозніше, аніж нічим не прикметна загибель від шторму, який потопить у морі лише кількох рибалок, вона повторювала: Ісус, Ісус, сподіваючись, що він зможе якось допомогти тим бідолашним, чия доля, схоже, була вже вирішена. А сам Ісус, що сидів у човні й бачив, який жах і розпач панує навколо, бачив, як хвилі перекочуються через борти човнів і заливають усе всередині, як ламаються щогли й на ганчірки перетворюються вітрила, а з неба ллють такі потоки води, які могли б затопити навіть імператорську галеру, Ісус бачив усе це й казав самому собі: Несправедливо буде, якщо ці люди помруть, а я залишуся живий, і Господь тоді, безперечно, мені дорікне: Ти міг би врятувати людей, що були з тобою, але не врятував, невже тобі не досить батька? — і біль від цього спогаду примусив Ісуса підхопитися і, стоячи на ногах із такою впевненістю, ніби під ним була тверда земля, а не дно розгойданого ураганом човна, він вигукнув, звертаючись до вітру: Стихни! — а потім, звертаючись до моря: Заспокойся! — і не встиг він промовити ці слова, як шторм угамувався, вітер стих, хмари на небі розступилися, і сонце засяяло своїм вічним сяйвом, принаймні вічним для тих, чий вік коротший, ніж у нього. Годі собі уявити, яка радість опанувала людей у човнах і на березі — поцілунки, обійми, плач від радості — ніхто ще не знав, чому буря закінчилася так раптово, усі, хто щойно врятувався від смерті, думали тільки про це, і якщо хтось і вигукував: Чудо, чудо! — то в ті перші хвилини ніхто не думав про те, що хтось міг бути автором того чуда. Але несподівано над морем запанувала тиша, інші човни оточили човен Симона й Андрія, й усі рибалки, не знаходячи слів від подиву, дивилися на Ісуса, вони пригадали, як, перекриваючи гуркіт урагану, пролунали слова: Стихни, заспокойся! — і їх викрикнув він, Ісус, той, хто наказував рибам, щоб вони йшли в сіті до людей, тепер наказав водам, щоб вони не віддали людей на з’їжу рибам. Ісус сидів на лаві веслярів, похнюпивши голову й переживаючи суперечливі почуття, де радість змішувалася зі смутком, так ніби щойно піднявшись на вершину високої гори, він знав, що тепер відразу йому доведеться спускатися. Але тепер люди, що оточили його у своїх човнах, чекали від нього слова, їм було не досить того, що він угамував вітер і заспокоїв води, він мусив пояснити їм, як це зміг зробити простий галілеянин, син теслі, коли сам Бог із холодною байдужістю віддав їх в обійми смерті. Тоді Ісус підвівся на ноги й сказав: Те, що ви бачили, не я зробив, а Господь, який моїми устами віддав морю наказ заспокоїтися, і я лише той язик, яким Господь скористався, щоб заговорити, згадайте пророків, про яких розповідає Святе Письмо. І сказав Симон, що був у тому самому човні: Так само як наслав бурю, Господь міг її відігнати, і ми сказали б: Господь дав і Господь забрав, але завдяки твоїй волі і твоїм словам нам було дароване життя, з яким ми вже мало не розлучилися на очах у Бога. Повторюю вам, це Бог дарував вам життя, а не я. І тоді заговорив Іоанн, молодший із синів Зеведейових, показавши своїми словами, що не такий він уже простий на розум: Це зробив, безперечно, Бог, бо він володіє всією силою та могутністю, але він зробив це через твоє посередництво, звідки я роблю висновок, що він хоче, аби ми взнали тебе. Ви вже мене знаєте. Ми знаємо тільки, що невідомо звідки прийшов чоловік і невідомо як наповнив наші човни рибою. Я Ісус із Назарета, син теслі, який помер на хресті, страчений римлянами, протягом тривалого часу я пас отару овець і кіз, більшої за яку я ніколи ніде не бачив, тепер я з вами тут, ловлю рибу й сподіваюся, що вже до самої своєї смерті залишуся рибалкою. Сказав Андрій, брат Симона: Не ти з нами, а ми повинні залишатися з тобою, бо якщо звичайній людині, якою ти, за твоїми словами, є, дається така могутність і спроможність застосовувати її, то самотність буде для тебе важкою, як камінь на шиї. Сказав Ісус: Залишайтеся зі мною, якщо вам так наказує серце, якщо, як сказав Іоанн, Бог хоче, щоб ви взнали мене, але нікому не розповідайте про те, що тут відбулося, бо ще не настав той час, коли Господь повідомить мені, який свій задум він має намір здійснити через мене. І сказав тоді Яків, старший із синів Зеведейових, що, як і його брат, не був таким простим на розум, як здавалося: Не думай, що народ мовчатиме, подивись на берег, бачиш, як вони чекають тебе там, щоб тебе прославити, а дехто від нетерпіння вже зіпхнув човна у воду, щоб приєднатися до нас, але навіть якби нам пощастило переконати їх, щоб вони, по можливості, берегли нашу таємницю, невже ти можеш бути певен, що в будь-яку мить, навіть супроти твого бажання, Бог не втілиться в тебе й не виявить свою присутність через посередництво твоє? Ісус похнюпив голову, він здавався втіленням смутку та безпорадності, і сказав: Усі ми в руках Господа. Ти більшою мірою, аніж ми, сказав Симон, бо він віддає тобі перевагу, тому ми будемо з тобою. До кінця, сказав Іоанн. Ми будемо з тобою доти, доки ти захочеш, щоб ми з тобою були, сказав Андрій. Доки зможемо, сказав Яків. До них наблизилися човни, які прийшли від берега, люди, що сиділи в них, вимахували руками, лунали славослів’я та благословення, й Ісус, змирившись, промовив: Що ж, вино налите, і треба випити його. Він не шукав поглядом у човнах Марію Магдалину, знав, вона чекає його на березі, як і завжди, й жодне чудо не примусить її відмовитися від цього чекання, і почуття глибокої та смиренної вдячності заспокоїло його серце. Коли човен причалив до берега, Ісус ніжно пригорнув її до себе й не здивувався, коли вона прошепотіла йому на вухо, притиснувшись обличчям до його мокрої бороди: Нічого не вдієш, ти програєш війну, зате виграєш усі битви, і потім, знову й знову відповідаючи на привітання людей, котрих вони проминали і котрі зустрічали його як полководця, що здобув перемогу у своїй першій битві, Ісус із Магдалиною та його друзі стали підійматися на крутий пагорб до рибальського села Капернаум, яке височіло над морем Генісаретським. Там жили Симон та Андрій, у чиєму домі Ісус на ті кілька днів зупинився.

Мав цілковиту рацію Яків, коли сказав: даремно Ісус сподівається, що ніхто про бурю на озері не знатиме, крім тих, хто бачив її на власні очі. Минуло кілька днів, і ні про що інше в навколишній місцевості не говорили, хоча слід відзначити одну дивну річ: море Галілейське, як ми вже казали, не таке велике, і ясного погожого дня з високого пагорба його можна бачити все, від краю й до краю, від берега до берега, проте в Тиверіаді, наприклад, ніхто про ураган навіть не чув, і коли хтось приходив туди й розповідав, що чоловік, який виходив у море з капернаумськими рибалками, наказав штормові припинитися, той, хто слухав цю розповідь, перепитував: Якому штормові? — від чого оповідачеві відбирало мову. Проте шторм був, у цьому сумніватися не випадало, про те свідчив жах, який довелося пережити учасникам тієї події, безпосереднім і випадковим, і тим, хто мало не потонув у морі, і тим, котрі переживали за них на березі, серед них були й торговці з Кани та Сафеда, що опинилися там у своїх справах. Саме вони й рознесли новину по всіх околицях, прикрасивши її багатьма вигадками — плодами своєї уяви, а крім того, як то зазвичай буває з новинами, чим більше минало часу від її виникнення й чим далі вона доходила, тим менш вірогідною ставала, й коли ця новина, яку вже важко було назвати новиною, дійшла до Назарета, то вже неможливо було сказати, чи чудо відбулося насправді, чи йшлося лише про випадковий збіг між словом, яке вилетіло на вітер, і вітром, що припинився відразу, бо вже виснажився на той час, коли його підхопив. Проте материнське серце не одуриш, і Марії вистачило цього майже завмерлого відлуння про далеке чудо, щоб вона переповнилася впевненістю: її син, що покинув батьківський дім, сотворив чудо. Вона гірко плакала, ховаючись по кутках і докоряючи собі за те, що ница материнська гординя не дозволила їй відразу розповісти Ісусові про відвідини янгола та принесену ним новину у сподіванні, що з півдесятка стриманих слів зможуть повернути додому того, хто покинув дім із закривавленим серцем. Не мала Марія змоги полегшити свій гіркий смуток, поділившись своїм горем із дочкою Лізією, бо на той час Лізія вже вийшла заміж і жила зі своїм чоловіком у селі, яке називалося Кана. З Яковом вона не сміла заговорити, він досі був сам не свій від люті після останньої зустрічі з братом, а особливо він дратувався, згадуючи про жінку, яка з ним була. Та вона йому в матері годиться, мені в матері годиться, й відразу видно, що має досвід і в житті, й у тому, про що навіть говорити соромно, а річ у тому, що власний досвід Якова був дуже вбогий і в першому, й у другому, та й де він міг би його набути в такому глухому закутні, як його рідне село. Тож відвести душу Марія могла тільки з Йосипом, сином, який не тільки ім’ям, а й характером найбільше їй нагадував її небіжчика чоловіка, але він не міг її втішити: Ми розплачуємося за те, що вчинили, мамо, і боюся, Ісус пішов від нас назавжди, він уже ніколи сюди не повернеться, так мені здалося після зустрічі та розмови з ним. А ти чув, що про нього розповідають, ніби він наказав бурі затихнути, й вона стихла. Я на власні вуха чув, як рибалки розповідали, ніби він наказував рибі, щоб вона йшла в їхні сіті, й вона туди йшла. Отже, янгол правду сказав. Який янгол? — запитав Йосип, і тоді Марія розповіла йому про все, що з нею відбувалося, від появи жебрака, який насипав у чашку землі, що світилася, й до того янгола, що навідав її уві сні. Вони розмовляли про все це не вдома, бо вдома розмовляти про щось серйозне було неможливо, адже їхня родина була надто велика, ті люди, коли їм треба поговорити без зайвих свідків, ідуть у пустелю, де їм іноді зустрічається навіть сам Господь. І коли син із матір’ю розмовляли, то в якусь мить Йосип побачив удалині на пагорбах, до яких мати сиділа спиною, отару овець і кіз, але отара була невеличка, а пастух нормального зросту, тому Йосип нічого матері не сказав. А коли мати промовила: Ніколи більше не побачу я Ісуса, він замислено відповів: Як знати.

І Йосип мав слушність, коли висловив такий сумнів. Минуло близько року, й Лізія від імені своїх свекра та свекрухи передала матері запрошення на весілля своєї зовиці, чоловікової сестри, яке мало відбутися в Кані, і також веліла їй переказати, що вона може взяти із собою на весілля кого захоче, усім, мовляв, там будуть раді. Марія як запрошена мала право обирати, хто її супроводжуватиме, та позаяк вона не хотіла створювати зайвий клопіт для хазяїв, — от, мовляв, припхалася з усім своїм виводком, багатодітних удів, як відомо, шанують не дуже, — то вирішила взяти із собою лише двох, свого тепер улюбленого Йосипа та Лідію, яка була в тому підлітковому віці, коли ані свята, ані розваги набриднути не можуть. Кана розташована недалеко від Назарета, десь за годину пішого ходу, й у цю лагідну осінню погоду така прогулянка може принести втіху навіть у тому випадку, коли в її кінці нас не чекає весільна гулянка. Вони вийшли з дому ще до схід сонця, щоб Марія встигла допомогти господарям у підготовці до весільного бенкету, де буває тим більше роботи, чим більше народу веселиться та розважається. Лізія вийшла назустріч матері та сестрі й братові, вони обнялися й радісно привіталися, почалися розпитування про здоров’я, про се, про те, та позаяк робота не могла чекати, Лізія та Марія не стали довго баритися й відразу пішли в дім нареченого, де, згідно зі звичаєм, мала відбуватися гулянка і де жінки з тієї родини вже поралися біля горщиків та всього іншого. Йосип і Лідія залишилися на подвір’ї зі своїми ровесниками, щоб приєднатися до їхніх розваг, — хлопці влаштували ігри, дівчата організували танці, й так тривало до самого початку весільної церемонії, коли всі побігли, дівчата разом із хлопцями, за чоловіками, що супроводжували нареченого, то були його друзі з традиційними смолоскипами в руках, щоправда, в небі сяяло сліпуче сонце, але, вимахуючи смолоскипами, молодики ніби намагалися довести, що не варто нехтувати жодне джерело світла, навіть таке неяскраве, навіть тоді, коли світить сонце. Сусіди з веселими обличчями повибігали на вулицю, вітаючи нареченого, але благословення приберігаючи до тієї хвилини, коли він вирушить у зворотну дорогу тепер уже з нареченою. Йосипові та Лідії не пощастило побачити, що відбулося потім, але це не завдало їм ніякої прикрості, адже нічого цікавого для них у тій церемонії не було: зовсім недавно виходила заміж їхня сестра, наречений зараз постукає у двері й попросить, щоб вийшла його наречена, вона з’явиться в оточенні подруг, які теж триматимуть у руках світильники, але набагато скромніші, звичайні каганчики, адже смолоскипи належить носити тільки чоловікам, для дівчат вони надто важкі й надто яскраві, потім наречений підійме її покривало й захоплено скрикне, побачивши, який скарб дарує йому доля, так ніби протягом останнього року, поки тривали заручини, він не бачив її тисячу разів і не вкладав до ліжка щоразу, коли йому хотілося. Лідія та Йосип нічого цього не бачили, й на те була вельми поважна причина: випадково поглянувши в протилежний бік вулиці, Йосип у самому її кінці побачив двох чоловіків та одну жінку і з таким відчуттям, ніби народжується вдруге, впізнав свого брата Ісуса та жінку, з якою бачив його біля озера. Він крикнув сестрі: Дивись, онде Ісус, й обоє побігли йому назустріч, але раптом Йосип зупинився, бо згадав про матір, згадав також про те, як стримано зустрів його брат біля моря, хоч справа була не в ньому, звісно, а в дорученні матері, яке вони з Яковом мали йому передати, й, подумавши, що потім пояснить Ісусові, чому він так повівся, повернув назад. Уже завертаючи за ріг вулиці, він обернувся й пережив гострий напад ревнощів, побачивши, як брат підхопив Лідію на руки, наче пір’їнку, а вона покриває поцілунками його обличчя, тоді як жінка і другий чоловік, дивлячись на них, усміхаються. Нічого перед собою не бачачи, бо сльози досади застилали йому очі, Йосип забіг на подвір’я, перетнув його кількома стрибками, намагаючись не наступити на наїдки, розкладені на скатертинах, що були постелені на низеньких столиках і просто на землі, і покликав: Мамо, мамо, і як добре, що кожен із нас наділений власним голосом, матерів у тому домі не бракувало, але тільки одна з них, Марія, подивилась на свого сина і зрозуміла, що він зараз їй скаже, а він сказав: Там Ісус, мамо. Вона зблідла, потім почервоніла, усміхнулася й відразу споважніла, знову зблідла, а в результаті всіх цих перемін ухопилася за серце, ніби воно вискакувало в неї з грудей, і відступила на два кроки, рвучко зупинившись, ніби наштовхнулася спиною на стіну. А хтось його супроводжує? — запитала вона, не сумніваючись, що він прийшов не сам. Чоловік, жінка і наша Лідія. А жінка та сама, яку ти бачив? Так, мамо, але чоловік мені незнайомий. До них підійшла Лізія з цікавістю в погляді, майже здогадуючись, у чому річ. Що там сталося, мамо? Твій брат прийшов сюди на весілля. Ісус у Кані? Його бачив тут Йосип. На обличчі Лізії не відбилося особливого хвилювання, але на ньому заграла усмішка, якій, здавалося, кінця не буде, й вона прошепотіла: Мій брат… Для тих, хто не вельми обізнаний у тонкощах жіночої поведінки, відразу поясню, що й усмішка Лізії, і слова, які вона промовила, означали дуже багато. Ходімо його зустрінемо, сказала вона. Ти йди, а я залишуся тут, сказала мати з нотками розгубленості в голосі, а тоді обернулася до Йосипа: Іди з нею. Але Йосип не захотів потрапити другим в обійми, в яких уже побувала Лідія, а що сама-одна Лізія не наважилася піти, то всі троє залишилися на місці, ніби засуджені, що чекають, коли їм буде проголошено вирок, і не дуже вірять у милосердя судді, якщо слова «суддя» та «милосердя» буде доречно вжити за цих обставин.

З Лідією на руках з’явився у дверях Ісус, а за ним — Марія Магдалина, але першим увійшов у дім Андрій, який і був тим другим чоловіком, що прийшов з Ісусом, і доводився близьким родичем нареченому, як це відразу з’ясувалося після того, як у відповідь на радісні привітання тих, котрі вийшли його зустріти, він відповів: Ні, Симон не зможе прийти, і тоді як для цієї родини зустріч була великою радістю, люди з родини іншої дивились одне на одного, ніби через провалля, запитуючи себе, хто з них перший наважиться ступити на хисткий і готовий у будь-яку мить обвалитися місточок, який ще, попри все, досі сполучав його протилежні береги. Ми не станемо повторювати за одним поетом, що діти — найкраще з того, що є на світі, але часто саме завдяки їм дорослі наважуються, без шкоди для своєї гордості, зробити кілька дуже важких кроків, навіть якщо потім з’ясовується, що вони ні до чого не привели. Лідія вислизнула з обіймів Ісуса й підбігла до матері, а далі все стало відбуватись, як у ляльковому театрі, де один рух веде за собою інший, а два перші рухи — третій. Ісус ступив крок до матері й привітався з нею, братом і сестрою з повсякденною незворушністю, не зігрітою жодними почуттями. Після цього він пройшов далі, залишивши Марію, що застигла на місці, ніби перетворившись на соляний стовп, та розгублених брата й сестру. Марія Магдалина йшла за ним і коли проминала Марію з Назарета, дві жінки, одна порядна, а друга розпусна, обмінялися блискавичним поглядом, у якому не було ані ворожості, ані зневаги, а було дивне визнання того, що вони спільниці у справі важливій і таємничій, яке може зрозуміти й оцінити лише той, хто спроможний не заблукати в лабіринтах жіночого серця. Весільна процесія наближалася, лунали крики й оплески, тремтливе гудіння бубнів, бренькіт арф, музика танцювальних ритмів і багатоголосий гомін, за одну мить подвір’я наповнилося людьми, й наче хвилею вітальних вигуків та оплесків туди внесло молодят, які підійшли під благословення батьків, що їх чекали. Марія, що була там, також їх благословила, як нещодавно благословила до шлюбу свою дочку Лізію, бо й тепер, як і тоді, не було з нею поруч ані чоловіка, ані першонародженого сина, яким би вона могла передати це право. Гості стали сідати, й Ісусові запропонували почесне місце, бо Андрій уже встиг пошепки повідомити господарів дому, що це той самий чоловік, що заганяє рибу в сіті й приборкує урагани, проте Ісус відмовився від такої честі й сів на самому краєчку однієї з довгих лав. Прислуговувала Ісусові Марія Магдалина, в якої ніхто не запитав, хто вона така, кілька разів до нього підходила й Лізія, і він, як здавалося, у своєму ставленні не робив ніякої різниці між ними двома. Марія обслуговувала гостей, що сиділи з протилежного боку, сновигаючи між кухнею і столом, вона не раз розминалася з Марією Магдалиною, і вони щоразу обмінювалися тим самим змовницьким поглядом, проте не розмовляли, аж поки мати Ісуса зробила іншій Марії знак, щоб та відійшла з нею в куток подвір’я, і сказала без недомовок і передмов: Бережи мого сина, бо янгол мені повідомив, що його чекають великі подвиги, а я нічого не можу для нього зробити. Я берегтиму його й віддам за нього життя, якщо буде треба. А як тебе звуть? Я Марія з Магдали, і я була повією до того, як познайомилася з твоїм сином. Марія з Назарета промовчала, бо в її свідомості стали шикуватися в певному порядку деякі події з минулого: зав’язані у вузлику туніки гроші, ухильні слова та натяки, якими Ісус намагався пояснити їхнє походження, роздратована розповідь сина Якова та його думка про жінку, що супроводжувала Ісуса, й коли все це уклалося в голові Марії з Назарета, вона сказала: Благословляю тебе, Маріє з Магдали, за все добро, яке ти зробила для мого сина Ісуса, благословляю тебе сьогодні й назавжди. Марія з Магдали наблизилася до неї, щоб поцілувати її в плече на знак поваги, але друга Марія розкрила їй обійми, пригорнула її до грудей, і дві жінки мовчки постояли так, обнявшись, але недовго, бо треба було повертатися до роботи, яка не могла чекати і якої за них ніхто не зробить.

Свято тривало, безперервно подавалися наїдки, розносили вино в амфорах, і веселощі вже знайшли собі вихід у співах і танцях, коли раптом тривожна звістка, яку розпорядник бенкету нишком повідомив батькам молодят: Вино закінчується, впала їм на голови, так ніби несподівано обвалився дах будинку. Що ж нам тепер робити, зашепотілися вони в цілковитій розгубленості, як ми скажемо гостям, що вино закінчилося, завтра в Кані ні про що інше не говоритимуть. Бідолашна моя доню, забідкалася мати нареченої, які глузи чекають тебе попереду, навіть вина на весілля тобі не вистачило, чим ми заслужили таку ганьбу, такий початок твого подружнього життя? А тим часом за столами вже допивали останні краплі, й деякі гості стали нетерпляче озиратися, чекаючи, хто наповнить їм келихи, і тоді Марія, хоч вона вже й передала іншій жінці всі турботи та обов’язки, які син відмовився приймати з її рук, раптом — наче блискавка сяйнула в її свідомості — вирішила сама перевірити чудотворну силу Ісуса, щоб потім уже повернутися у свій дім, і свою мовчанку як людина, чия місія на цьому світі закінчилася і їй лишилося тільки чекати, коли її заберуть у світ інший. Вона знайшла поглядом Марію Магдалину, побачила, що та ствердно опустила повіки й ледь помітно кивнула головою, і тоді вона не гаючись підійшла до сина і сказала йому тоном людини, упевненої в тому, що їй не треба все детально розтлумачувати, аби її зрозуміли: Вино закінчилося. Ісус повільно обернув обличчя до матері, подивився на неї так, ніби її слова долинули до нього дуже здалеку, і сказав: Що тобі, жінко, до мене? — і саме ці слова, які вселяли страх, почули ті, хто сидів поблизу, але такими великими були подив, зачудування, недовіра — не може син так говорити з матір’ю, яка подарувала йому життя! — що час, простір та людська уява знову й знову намагаються так зрозуміти цю фразу, знайти для неї такі тлумачення та відтінки значень, які пом’якшили б її брутальність, якщо можливо, а якщо ні, то вдати, ніби вони й не звучали, або наповнити їх протилежним змістом, тож у майбутньому стали писати, ніби Ісус сказав: Навіщо ти мене турбуєш такими дрібницями, або: Яке мені до цього діло, або: Навіщо ти втручаєшся в це, жінко, або: А до чого тут ми з тобою, жінко, або: Я й сам знаю, що мені слід робити, й не потребую твого прохання, або: Чому ти не попросиш мене відкрито, я залишаюся твоїм слухняним сином, або: Я зроблю, як ти просиш, між нами немає різниці в думках. Марія прийняла удар в обличчя, витримала погляд, яким син відкинув її втручання, і щоб відрізати йому всі шляхи до відступу, повторила свій виклик, наказавши слугам: Зробіть усе, що він вам скаже. Ісус бачив, як мати відійшла, але не промовив жодного слова, не спробував її затримати, він зрозумів, що Бог скористався нею, як раніше скористався зі шторму на морі, а ще раніше — з потреб рибалок. Він узяв свій келих, у якому ще залишалося трохи вина, і сказав слугам: Налийте води в оті кам’яні посудини, там було шість кам’яних посудин, якими користуються для очищення юдейського і кожна з яких уміщала дві або три міри, і слуги наповнили ті посудини по вінця. Піднесіть їх ближче до мене, промовив Ісус, і слуги зробили так, як він їм сказав. Тоді Ісус долив у кожну посудину по кілька крапель вина зі свого келиха і звелів: А тепер віднесіть ці посудини до розпорядника бенкету. Розпорядник, що не знав, звідки принесено ті посудини, покуштував воду, яку долита в неї крапля вина навіть не забарвила, а тоді покликав нареченого і сказав йому: Усі спочатку мають звичай подавати вино добре, а коли гості сп’яніють, тоді їм можна подати й вино погане, ти ж, навпаки, приберіг своє найкраще вино до цієї миті. Наречений, який ніколи у своєму житті не бачив, щоб у ті кам’яні посудини наливали вино, а крім того знав, що вино закінчилося, покуштував воду з посудини теж і з удаваною скромністю людини, яка підтверджує те, в чому й так ніколи не сумнівалася, ствердно кивнув головою на знак того, що вино і справді найвищого ґатунку. І якби не голос народу, в цьому випадку представленого слугами, які наступного дня дали волю своїм язикам, то про це чудо так ніхто ніколи й не довідався б, бо розпорядникові бенкету нічого не було відомо про перетворення води на вино, нареченому, звісно, було приємно приписати чуже діяння собі, а Ісус не був тією людиною, яка ходить і всюди повідомляє: Я сотворив таке-то й таке чудо, Марія Магдалина, від самого початку втаємничена в цю історію, не стала б ходити вулицями й повторювати: Він учинив чудо, він учинив чудо, а Марія, мати Ісусова, тим більше, бо для неї головним було те, що відбулося між нею і сином, а все інше, що сталося потім, було, так би мовити, додатком, і нехай підтвердять мої слова гості на весільній учті, чиї келихи знову наповнилися вином.

Більш ніколи не розмовляли між собою Марія з Назарета та її син. Ще до настання вечора, не попрощавшись ні з ким із родини, Ісус у супроводі Марії Магдалини покинув Кану й пішов у напрямку на Тиверіаду. Йосип і Лідія, ховаючись, провели їх до виходу із села й дивилися їм навздогін, аж поки вони не сховалися за поворотом дороги.

І тоді настав час великих сподівань. Ті знаки своєї присутності, які досі Господь виявляв в Ісусі, були собі такими чудесами повсякденного характеру, того виду, про які ми кажемо «спритність рук і ніякого обману», по суті вони дуже мало відрізнялися від тих фокусів, які так майстерно вміють виконувати на Сході тамтешні маги й чарівники, що, наприклад, підкидають у повітря один кінець мотузки й потім лізуть по ній угору, причому глядачі не помічають, що один з її кінців прив’язаний до міцного гака або її тримає у своїх руках невидимий помічник автора фокусів. Щоб проробити щось подібне, Ісусові було досить одного бажання, але якби хтось його запитав, навіщо він це робить, він би не зміг йому відповісти або сказав би, що так треба, адже рибалки не можуть жити без риби, а шторм на морі загрожував потопити людей, та й пригода з вином на весіллі відбулася ще в той час, коли Господь не почав говорити його устами. На тому галілейському узбережжі стала ширитися чутка про такого собі назарянина, наділеного могутністю, яку лише Бог міг йому дарувати, Ісус цього не заперечував, але разом з тим не давав ніякого пояснення ані причинам, ані міркуванням, ані аргументам, що спонукали його на ті або ті незвичайні діяння, і людям залишалося лише здобувати з них вигоду й не сушити собі голову запитаннями. Безперечно, Симон і Андрій думали не так, не так думали й сини Зеведея, але ті люди були його друзями й боялися за нього. Щоранку прокидаючись, Ісус мовчки себе запитував: Сьогодні? — кілька разів він запитував про це й уголос, щоб Марія Магдалина почула, але вона мовчала, зітхала, потім обхоплювала його руками за шию, цілувала в чоло, в очі, він же вдихав ледь чутне запашне тепло, яким віяло від її грудей, і були дні, коли знову провалювався в сон, а були й такі, коли забував про Тривогу, яка його катувала, й поринав у тіло Магдалини, так ніби ховався в коконі, з якого тільки й міг вийти перетвореним. Потім ішов до моря, до рибалок, які на нього чекали, багато з яких не могли його зрозуміти, вони запитували, чому він не купить собі човна в рахунок майбутніх прибутків і не почне працювати на самого себе. Бували випадки, коли у відкритому морі човен надто довго виконував певні маневри, без яких риболовля неможлива, навіть тепер, коли наловити риби стало не важче, ніж позіхнути, Ісуса опановувало несподіване передчуття, і серце йому стискалося, а очі дивилися не в небо, де, як відомо, мешкає Бог, ні, його погляд з якоюсь дивною одержимістю прикипав до спокійної поверхні озера, до тихої води, яка блищала, наче відполірована шкіра, здавалося, те, чого він чекав зі страхом і нетерпінням, мало прийти до нього з підводних глибин, звідки рибалки чекали рибу, а він — таємничий голос, який мав пролунати, але все не лунав. Риболовля закінчувалася, човен повертався на берег, навантажений рибою, а Ісус із похнюпленою головою знову плентав берегом моря з Марією Магдалиною слідом у пошуках тих, кому можуть знадобитися його дармові послуги пастуха підводних отар. Так минали тижні, минали місяці, минали й роки, але зміни були помітні лише в Тиверіаді, де виростали нові будівлі й примножувалася слава, а в усіх інших місцях усе відбувалося у звичному й давно заведеному ритмі, коли взимку здається, що земля помирає на наших очах, а навесні знову відроджується до життя, але це враження помилкове, бо якби взимку природа добре не виспалася, вона ніколи не пробудилася б навесні.

І ось нарешті, коли Ісусові виповнилося двадцять п’ять років, йому здалося, що всесвіт прийшов у рух і стали з’являтися нові знамення, одні за одними, так ніби хтось поспішав надолужити втрачений час. Правду кажучи, перше з тих знамень навряд чи можна було назвати чудом у його справжньому розумінні, зрештою нічого надприродного чи потойбічного не було в тому, що теща Симона десь підхопила лихоманку, а Ісус підійшов до її узголів’я й поклав їй долоню на лоба, кожен із нас міг би так зробити просто зі співчуття, навіть не думаючи про те, що можна вилікувати хворого в такий нехитрий спосіб, але нікому з нас не доводилося відчути, як прямо під нашими пальцями жар послаблюється — так ото буває, коли земля всмоктує в себе погану воду, — а хвора жінка підводиться з ліжка й каже, досить-таки недоречно, треба визнати: Хто друг мого зятя, той і мій друг, і йде поратися по господарству, ніби нічого з нею й не було. Таким було перше знамення, воно ще мало дуже домашній характер, але на друге нам варто звернути набагато пильнішу увагу, бо в тому випадку Ісус кинув відвертий виклик закону, який був записаний і свято дотримувався, і можливо, його вчинок пояснювався природними людськими почуттями, адже Ісус жив із Марією Магдалиною, не одружуючись із нею, крім того, жив із жінкою, що раніше була повією, тому немає нічого дивного в тому, що він вирішив заступитися за жінку, яку зловили на перелюбі й, за законом Мойсея, наготувалися забити камінням. Але Ісус зупинив їх у цьому намірі, сказавши: Той, хто сам без гріха, хай перший кине в неї камінь, так ніби хотів сказати: Я й сам приєднався б до вас, щоб учинити правосуддя, якби не грішив, живучи в любострасті, якби мої помисли були чистими, а вчинки — бездоганними. Ісус у тому випадку дуже ризикував, адже могло статися, що один або двоє каменувальників із зачерствілим серцем і зашкарублі у гріхах пустили б повз вуха його сентенцію й виконали б вирок, міркуючи, що цей закон написано для жінок, а тому їм він ніякою карою не загрожує. Через свою недосвідченість Ісус, певно, не подумав про те, що якби ми стали чекати, поки з’являться у світі безгрішні судді, єдині, що, на його думку, мають моральне право судити й карати, то, боюся, кількість злочинів за цей час виросла б неймовірно, і став би процвітати гріх, а схильні до перелюбу жінки стали б блудити сьогодні з одним, а завтра з іншим, а не треба забувати, що сам-один перелюб не ходить, за ним ідуть і тисячі інших пороків, які зрештою спонукали Господа вогнем і сіркою знищити міста Содом і Гоморру, перетворивши їх на попіл. Але зло, мої любі браття, зло, яке народилося разом зі світом і, як відомо, багато чого в нього навчилося, зло, як і відомий, проте ніколи ніким не бачений птах Фенікс, має властивість народжуватися з власного попелу. Добро — слабке й делікатне, і досить злу дихнути йому в обличчя гарячим подихом найбанальнішого гріха, як назавжди буде обсмалена його чистота, засохне і зламається його лілейне стебло, поморщаться й зів’януть його помаранчеві пелюстки. Ісус сказав перелюбниці: Іди й більше не гріши, але душа його була наповнена сумнівами.

Інший вартий уваги випадок стався на східному березі Галілейського моря, куди Ісус вважав за потрібне іноді навідуватися, щоб не казали, ніби він схильний допомагати лише рибалкам західного берега. Тож він покликав Якова та Іоанна і сказав їм: Попливімо на протилежний берег, у край Гадаринський, подивимося, що там і як, а на зворотній дорозі закинемо сіті, й у будь-якому разі наша подорож не буде марною. Сини Зеведея погодилися на його пропозицію, визначили напрям човна й сіли на весла, сподіваючись, що потім попутний вітер дозволить їм дістатися до мети з меншими зусиллями. Так і сталося, проте незабаром їх опанував великий страх, бо починався шторм, супроти якого дрібничкою здалася б та буря, яка налетіла на них кілька років тому, проте Ісус сказав, звертаючись до води й повітря: Ну ж бо, ну ж бо, перестаньте, ніби докоряв дітям, що надто розбешкетувалися, й відразу море заспокоїлося, а вітер угамувався і повіяв туди, куди їм було треба. Вони причалили й вийшли на берег, Ісус попереду, Яків та Іоанн за ним, вони ніколи раніше в цій місцевості не бували, й усе здавалося їм новим і незвичайним, та головна дивовижа, від якої завмерли в них серця, чекала на них попереду — на дорогу перед ними несподівано вибіг чоловік, якщо можна назвати чоловіком або людиною створіння, вкрите нечистотами, з бридкою кучмою розкошланого волосся і зваляною бородою, від якого смерділо могильним духом, бо, як довідалися вони потім, він мав звичай ховатися у гробницях щоразу, коли йому щастило втекти з в’язниці, бо його неодноразово заковували в кайдани й кидали за ґрати, але він знову й знову розривав ланцюги та виламував ґрати. Якби він був лише божевільний — хоч ми й знаємо, що коли психи впадають у нестяму, їхні сили подвоюються, — то досить було б, щоб він більше не втікав, закувати його в ще міцніші кайдани та ланцюги й поставити додаткові ґрати в тій камері, де він сидів би. Одного разу так і зробили, потім іще кілька разів повторювали ці спроби, але без ніякого результату, бо в ньому оселився нечистий дух, для якого не існує ані ланцюгів, ані ґрат. Удень і вночі одержимий гасав по горах і долинах, утікаючи від себе самого та від власної тіні, але завжди повертався на кладовище, де ховався між гробницями, а нерідко й усередині гробниць, звідки його витягували силоміць, уселяючи жах тим людям, які це бачили. Десь тут і зустрівся з ним Ісус, озброєні люди, послані, щоб схопити божевільного, махали йому руками, щоб він утікав від небезпеки, проте Ісус приплив на цей берег шукати пригод і не хотів утратити нагоду. Яків та Іоанн, хоч і дуже злякалися жахливого привида, проте не покинули друга, й тому вони першими почули слова, яких доти ніхто ніколи не промовляв і не чув, бо вони були спрямовані проти Господа та його законів, як стане очевидно з нашої подальшої оповіді. Страховище насувалося на Ісуса, випустивши пазури й ощиривши ікла, з яких звисали рештки гнилої плоті, й волосся в нього на голові заворушилося від жаху, але за два кроки від нього біснуватий упав ницьма на землю й вигукнув гучним голосом: Чого тобі треба від мене, Ісусе, сину Бога Всевишнього, Богом тебе заклинаю, щоб ти не мучив мене. То було вперше, коли прилюдно, а не в чиємусь сні — у правдивості яких завжди радять сумніватися обачність і скептицизм, пролунав голос — голос Диявола, — який назвав Ісуса з Назарета сином Божим, про що доти не знав навіть він сам, бо під час тієї розмови, що відбулася в нього в пустелі з Богом, проблема батьківства порушена не була, ти мені знадобишся потім, ось усе, що йому тоді сказав Господь, і жодних висновків не можна було зробити навіть зі схожості, оскільки батько постав перед ним не в людській подобі, а як димовий стовп. Одержимий знову підхопився на ноги, голос, що пролунав у нього всередині, промовив слова, які досі не промовлялися, й замовк, і в ту саму мить Ісус, як буває, коли людина впізнає себе в комусь іншому, спізнав відчуття, що він, як і той біснуватий, одержимий вищою силою, що веде його невідомо куди, але, в кінцевому підсумку, неминуче приведе до могили. Він запитав у духа: Як тебе звуть, і той йому відповів: Легіон, бо нас дуже багато. І тоді Ісус владним голосом наказав: Вийди з цього чоловіка, дух нечистий. Тільки-но він це сказав, як демони багатоголосим хором — були там голоси тонкі й пронизливі, й голоси хрипкі та грубі, голоси дзвінкі й по-жіночому ніжні, й голоси, схожі на скрегіт пилки, що пиляє камінь, голоси глумливі й по-жебрацькому смиренні, голоси пихаті й голоси жалібні, голоси, схожі на лепет дитини, яка тільки навчається розмовляти, й голоси, схожі на виття привидів або на стогін від нестерпного болю, — і всі вони благали Ісуса, щоб він дозволив їм залишитися там, де вони є, в цій уже знайомій їм місцевості, що досить йому наказати, й вони покинуть тіло цього чоловіка, але нехай він не проганяє їх кудись далеко. Запитав Ісус: І куди ж ви хочете увійти? Тут-таки на горі паслося велике стадо свиней, і демони попросили Ісуса: Пошли нас до тих свиней, і ми увійдемо в них. Ісус подумав і вирішив, що це непоганий вихід, адже ті тварини, мабуть, належать якомусь поганинові, бо для юдеїв м’ясо свиней нечисте. Ісусові не спало тоді на думку, що, з’ївши м’ясо свиней, у яких увійдуть демони, погани також можуть стати одержимими й біснуватими, не передбачив він і прикрої події, яка потім сталася, але ж навіть син Божий, який до того ж іще не встиг осмислити, кого він має за родича, не може, як у шахах, обчислити наперед кожен свій, нехай навіть найпростіший, хід і передбачити його наслідки. Демони у стані надзвичайного збудження чекали рішення Ісуса, вони навіть об заклад між собою билися, яким воно буде, й коли він нарешті сказав: Гаразд, нехай буде так, вони відповіли йому радісним виттям і відразу ввійшли у свиней. Чи то від несподіванки, чи то від незвички носити в собі нечистих духів, усі свині вмить схибнулися зі свого свинячого розуму і, скільки їх там було — а було їх близько двох тисяч, — кинулися з крутого пагорба в море — і всі потопилися. Годі описати, яка лють опанувала власників стада, коли на їхніх очах невинні тварини, які ще хвилину тому розгулювали собі у спокої та в мирі, риючись у землі в пошуках черв’ячків і корінців, поскубуючи ріденьку травичку, яка росла на цих випалених сонцем землях, раптом опинилися у воді, й тепер було жалко дивитися на них звідси, з пагорба: одні з них, уже мертві, плавали черевом догори, інші ще розпачливо борсалися, докладаючи справді титанічних зусиль, щоб вистромити з води вуха, бо, як відомо, слухові отвори у свиней не закриваються, тому вода вливається в них потоком, швидко заповнює їхню тушу — і каюк! Розлючені свинопаси стали здалеку жбурляти камінням в Ісуса й у тих людей, які були з ним, і вже кинулися бігти до нього з метою вимагати відшкодування за збитки — приймімо ціну однієї голови за «ікс», помножмо «ікс» на дві тисячі й матимемо суму збитків. Але хто ж її відшкодує? Рибалки грошей ніколи не мають, вони живуть із того, що наловлять, а Ісус навіть рибалкою не був. Назарянин спершу хотів дочекатися вимагачів і пояснити їм, що на світі немає нічого гіршого, ніж диявол, що порівняно з цим злом загибель двох тисяч свиней — сута дрібниця і що всі ми приречені на якісь утрати в житті — і не тільки матеріальні. Майте терпіння, браття, сказав би їм Ісус, коли б дійшло до розмови з ними. Проте Яків та Іоанн не мали щонайменшого бажання починати ці переговори, які, за всіма ознаками, не будуть мирними, й добре виховання та найкращі наміри однієї зі сторін не зможуть нічого вдіяти проти грубої сили та незаперечних аргументів другої. Ісус не погоджувався з ними, але мусив погодитися зі слушністю їхніх доводів, які ставали тим переконливішими, чим ближе падали каменюки, якими жбурляли в них пастухи. Вони швидко збігли по схилу до моря, пострибали в човен і, налігши на весла, через кілька хвилин були уже в безпеці, бо люди на східному березі жили не з риболовлі, а тому човнів не було поблизу видно. Чимало свиней загинуло, зате одна душа врятувалася — а це прибуток Господу, сказав Яків. Ісус скинув на нього таким поглядом, ніби думав про щось зовсім інше, і брати, дивлячись на нього, хотіли б знати, про що він думає, і їм би дуже хотілося обговорити разом з ним незвичайне одкровення, зроблене бісами, про те, що Ісус — син Божий. Але їхній супутник тепер дивився на берег, який вони щойно покинули, дивився на воду, на поверхні якої погойдувалися на легких хвилях тіла ні в чому не повинних свиней, і в ньому наростало почуття тривоги, яке зрештою знайшло собі вихід у таких словах: Послухай-но мене, Господи, ти або обрав собі сина — бо кажуть, ніби це я, — неспроможного виконати твої задуми, або серед тисячі твоїх могутностей якоїсь бракує, і ти неспроможний протистояти розумові Диявола. Що ти хочеш сказати? — запитав Іоанн, наляканий зухвалістю цього монологу. Я хочу сказати, що демони, які жили в одержимому, тепер на волі, бо демонів, як ми знаємо, друзі мої, неможливо вбити, навіть Бог не може заподіяти їм смерть, те, що я тут зробив, було те саме, що спроба розрубати море мечем. Тим часом на березі з’явилося багато народу, одні забрідали у воду, щоб витягти звідти туші свиней, які плавали близько, інші сідали в човни й вирушали по здобич, яка плавала далі.

Тієї ночі в будинку Симона й Андрія, який стояв поруч із синагогою, потай зібралися п’ятеро друзів, щоб обговорити питання надзвичайної ваги: чи правду повідомили демони, що Ісус — син Божий? Після тієї незвичайної події, що відбулася вдень, усі погодилися відкласти неминучу розмову до ночі, але тепер настала нарешті та хвилина, коли можна буде поставити всі крапки над «і». І першим заговорив Ісус: Не можна вірити тому, що каже батько брехні, — він мав на увазі, звичайно ж, Диявола. Сказав Андрій: Правда й брехня вилітають з одного рота й не залишають за собою слідів, і Диявол не перестає бути Дияволом, якщо одного разу він скаже правду. Сказав Симон: Те, що ти не така людина, як ми, ми вже давно зрозуміли, досить поглянути на рибу, якої ми не наловили б без тебе, досить згадати про бурю на морі, яку ти втихомирив, про воду, яку ти перетворив на вино, про перелюбницю, яку врятував від каменування, а сьогодні ти ще вигнав демонів із біснуватого. Сказав Ісус: Не я був першим серед тих, хто виганяв демонів із людини. Твоя правда, відповів Яків, але перед тобою першим вони принизилися й назвали тебе сином Бога Всевишнього. Що мені до їхнього приниження, якщо приниженим, у кінцевому підсумку, виявився я? Не в тому, зрештою, річ, втрутився Іоанн, я там був і все чув, чому ти нам не сказав, що ти син Божий? Я не знаю, чи я справді син Божий. Хіба можливо, щоб Диявол про це знав, а ти ні? Слушне запитання, але нехай вони самі дадуть тобі на нього відповідь. Хто вони? Бог, чиїм сином назвав мене Диявол, і Диявол, який лише від Бога міг довідатися про це. Запала мовчанка, так ніби присутні тут хотіли надати час для того, щоб двоє згаданих осіб змогли висловитися, а тоді Симон поставив запитання, яке крутилося на язиці в усіх: Що було в тебе з Богом? Ісус зітхнув: Я чекав від вас цього запитання з першого дня, коли сюди прийшов. Хіба могли ми подумати, що син Бога захоче стати рибалкою? Я вже сказав вам, що не знаю, чи я син Бога. А хто ж ти тоді? Ісус затулив обличчя долонями і став шукати у своїх спогадах точку, від якої він міг би почати розповідь, і зненацька побачив своє життя ніби збоку, ніби воно належало комусь іншому, й зрозумів: якщо демони правду сказали, тоді все, що з ним відбувалося раніше, набувало зовсім іншого сенсу, а багато подій можна було зрозуміти лише у світлі цієї щойно відкритої істини. Ісус відірвав долоні від обличчя, одного за одним окинув поглядом своїх друзів з благальним виразом, ніби хотів їм сказати: Те, що ви просите мене розповісти, лежить поза межами людського розуміння, і після тривалої мовчанки мовив: Я бачив Бога. Ніхто не промовив жодного слова, усі лише дивилися на нього. Він провадив, не підіймаючи погляду: Я зустрівся з ним у пустелі, й він повідомив, що коли настане час, він обдарує мене славою та могутністю в обмін на моє життя, але про те, що я його син, не сказав. Знову мовчанка була йому у відповідь. І яким постав Бог перед твоїми очима, запитав Яків. У вигляді хмари чи радше димового стовпа. А вогню не було? Ні, вогню там не було, лише дим. І більше нічого він тобі не сказав? Сказав, що знову прийде до мене, коли настане мій час. Який час? Не знаю, можливо, час моєї смерті. А славу й могутність, коли він тобі їх дасть? Не знаю. Знову мовчанка, у кімнаті, де було жарко й душно, всі тремтіли, наче від холоду. Потім Симон запитав, повільно карбуючи слова: А може, ти і є Месія, якого ми повинні називати сином Божим, бо ти прийшов, щоб визволити свій народ із неволі, в якій він перебуває? Я — Месія? А чого ти дивуєшся так, ніби Месією бути не можна, а сином Бога можна, запитав Андрій, нервово усміхаючись. Сказав Яків: Месія ти чи син Божий, але одного я зрозуміти не можу: як про це довідався Диявол, коли Господь навіть тобі про це не повідомив. Іоанн замислено проказав: Хіба ми знаємо, які стосунки підтримують між собою Бог і Диявол? Усі нишком перезирнулися — їм страшно було навіть подумати про це, а Симон запитав, звертаючись до Ісуса: Що ти думаєш робити, а Ісус йому відповів: А що я можу робити, крім як чекати, коли настане мій час?

Його час був уже близько, але до того, як він настав, Ісус мав ще дві нагоди виявити свою чудотворну силу, хоч про другий із тих випадків, либонь, ліпше було б промовчати, бо він знову припустився прикрої помилки й загубив смоковницю, що була так само невинна й непричетна до будь-якого зла, як і ті нещасні свині, що потопилися в морі. Проте другий випадок заслуговує на те, щоб про нього стало відомо священнослужителям єрусалимським і щоб потім розповідь про це була викарбувана золотими літерами на фронтоні Храму, бо такого ніколи не було бачено ані раніше, ані потім, до самого сьогоднішнього дня. Історики досі не дійшли згоди щодо причин, які примусили стільки народу зібратися в одному місці, про розташування якого згадується лише побіжно, а повертаючись до причин, зазначимо: одні стверджують, ніби йшлося про традиційне паломництво, походження якого губиться у глибинах часу, а інші категорично заперечують: Ні, стовпотворіння виникло, бо пройшла чутка, яка потім не підтвердилася, ніби з Рима прибув чиновник, наділений високими повноваженнями, щоб оголосити про зниження податків, ще інші, не висуваючи жодної гіпотези й не пропонуючи жодного рішення, яке могло б розв’язати проблему, заявляють, що тільки наївні люди могли б повірити у зниження податкового навантаження та зміну тодішньої системи на користь платника податків, а щодо причин такого масового напливу людей в одне місце, то їх завжди можна знайти, якщо ті, хто звик користуватися лише готовими даними, завдадуть собі клопоту приділити певну увагу вивченню колективної думки та колективної уяви. Не випадає сумніватися тільки в тому, що там зібралося від чотирьох до п’ятьох тисяч людей, якщо не брати до уваги жінок і дітей, і що всі ті люди в якусь певну мить виявили, що в них немає чого їсти. Як могло статися, що народ, такий передбачливий, такий звичний подорожувати, народ, який мав звичку брати в дорогу окраєць хліба та шматок в’яленого м’яса навіть тоді, коли йшлося про подорож від села до села, цього разу не мав при собі нічого їстівного, ніхто ніколи не намагався й не намагається пояснити. Але факти є фактами, а факти свідчать про те, що там зібралося від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч осіб, якщо цього разу ми не забудемо про жінок та дітей, які не мали жодної ріски в роті уже протягом невідомо скількох годин і рано чи пізно мали розійтися по домівках, хоч не випадало сумніватися, що багато з них помруть у дорозі від голодного виснаження або сядуть біля дороги й почнуть жебрати милостиню в перехожих. Як і завжди в таких випадках, першими запхикали діти: Мамо, я хочу їсти, й небезпека того, що ситуація вийде з-під контролю — як стануть казати потім, — наростала з кожною хвилиною. Ісус перебував у самій гущі того натовпу, з ним були Марія Магдалина, а також його друзі, Симон, Андрій, Яків та Іоанн, які після пригоди зі свиньми й того, що сталося потім, майже не розлучалися з ним, але на відміну від решти людей вони не забули прихопити з собою кілька рибин та кілька хлібин і цілком могли б перекусити, але їсти на очах у голодного натовпу було б не тільки виявом безсоромного егоїзму, а становило певну небезпеку, адже від необхідності до закону лише один короткий крок, а ще від часів Каїна відомо, що найефективніше правосуддя — це те, яке встановлюють за допомогою власних рук. Ісусові навіть на думку не спадало, що він чимось зможе допомогти такій масі народу, що влаштували таку неймовірну тисняву, але Яків та Іоанн із тією впевненістю, яка притаманна людям, що були очевидцями великих подій, підійшли до нього й сказали йому: Якщо ти зміг вигнати з тіла чоловіка безліч демонів, які його вбивали, то напевне у твоїй спромозі зробити так, щоб ці люди отримали їжу, без якої вони помруть. Звідки ж я візьму їм їжу, якщо в нас є лише ті кілька рибин та кілька хлібин, які ми взяли із собою? Ти син Божий, і ти зможеш нагодувати їх. Ісус подивився на Марію Магдалину, і вона сказала йому: Ти дійшов до такої межі, звідки відступати вже не можеш, і на обличчі в неї був вираз жалості, але Ісус не зрозумів, кого їй було жаль — його чи голодних людей. Тоді він узяв шість хлібин, які були в них із собою, розломив кожну на дві половини й роздав їх своїм супутникам, те саме зробив і з шістьма рибинами, залишивши одну рибину й одну хлібину також собі. Потім сказав: Ходіть за мною й робіть те, що я робитиму. Ми знаємо, що він робив, але ніколи не зрозуміємо, як йому це вдалося. Він підходив до людей, відламував по шматочку від своєї хлібини та своєї рибини й давав кожному, але виходило так, що кожен одержував у нього з рук по цілій хлібині й цілій рибині. Те саме робили Марія Магдалина й четверо його друзів, і там, де вони проходили, ніби благодатний вітер пролітав над житнім полем, підіймаючи полеглі колоски, — і наче відроджене жниво під вітром, шелестіли роти, які жували їжу й чиї уста славословили того, хто їх нагодував. Це Месія, казали одні. Це чарівник, казали інші, але нікому з тих, що там були, не спало на думку, що перед ними син Божий. А Ісус казав їм усім: Хто має вуха, нехай слухає, якщо ви не поділитеся, то й не розмножитеся.

Дуже добре, що Ісус сотворив чудо, коли в ньому виникла велика необхідність. Але навряд чи слід ставити йому за провину, що він сотворив його, коли такої необхідності не було, а радше навпаки. А саме це сталося в уже згадуваному випадку зі смоковницею. Ісус ішов дорогою через поле, відчув голод і, побачивши віддалік смоковницю, вкриту зеленим листям, підійшов до неї, сподіваючись, що знайде на ній плоди, але наблизившись, побачив лише листя, бо то була не та пора року, коли смоковниця плодоносить. Тоді він сказав: То нехай же ніколи не буде на тобі плодів. І смоковниця відразу всохла. Сказала Марія Магдалина, що була тоді з ним: Давай тому, хто потребує, але не проси в того, хто не має. Розкаявшись у своєму вчинку, Ісус наказав, щоб смоковниця ожила, але вона так і залишилася мертвою.

Туманний ранок. Рибалка підводиться зі своєї мати, дивиться крізь вікно на білу завісу туману й каже дружині: Сьогодні в море не піду, туман такий густий, що й рибам під водою нічого не видно. Такі самі або дуже схожі слова сказали своїм дружинам майже всі рибалки на обох берегах Галілейського моря, спантеличені несподіваною витівкою природи, — адже в цю пору року таких туманів тут не буває. Лише один з них, — щоправда, ловити рибу не його ремесло, проте він постійно виходить із рибалками в море і з цього живе, — підходить до дверей, ніби хоче переконатися в тому, що сьогодні його день, і, подивившись на непроникне небо, каже комусь, хто перебуває в домі: Я виходжу в море. За його плечем Марія Магдалина запитує: Ти повинен? — й Ісус відповідає: Настав мій час. Ти з’їси що-небудь? Так рано їсти не хочеться. Він обняв її і сказав: Нарешті я довідаюся, хто я такий і навіщо народився на цей світ, потім навдивовижу впевненою ходою, бо в тумані він не бачив навіть своїх ніг, спустився схилом пагорба до води, сів в один із причалених там човнів і почав веслувати в напрямку невидимої середини моря. Стукіт кочетів і весел, плюскіт води, що з них стікає, далеко чутно над поверхнею води в тиші й тумані й не дозволяють склепити очі рибалкам, яким дружини сказали: Якщо не їдеш рибалити, скористайся з цього й довше поспи. У тривозі й неспокої жителі прибережних сіл дивляться в тому напрямку, де має бути море, й, самі про те не здогадуючись, чекають, коли стихне скрегіт та стукіт весел і плюскіт води, щоб розійтися тоді по домівках і позачиняти двері на всі замки та засуви, хоч вони й знають, що це не допоможе, коли той, про кого вони думають, надумає дмухнути в їхній бік, бо злетять тоді всі двері із завіс, хоч би на скільки замків вони були замкнені. Туман розступається, пропускаючи човен Ісуса, але він бачить лише лопаті своїх весел і корму човна з її простою поперечною лавою для сидіння, а далі — стіна, спочатку каламутна, попелястого кольору, та мірою того, як човен наближається до своєї мети, туман стає білим і осяйним і мерехтить та коливається, ніби марно намагається утворити в цій мертвій тиші звук. Охоплений світляним німбом човен зупиняється в самому центрі моря. На кормі, на лаві, сидить Бог.

Тепер він з’явився не у стовпі диму, як першого разу, — в таку погоду хмара або дим можуть злитися з туманом. Тепер він постав перед Ісусом у вигляді високого й кремезного діда з великою бородою, що спадає на груди, з непокритою головою, розпущеним волоссям, широким обличчям і міцною щелепою, з товстими губами, які зовсім не ворушаться, коли він говорить. Він одягнений, як багатий юдей, — на ньому довга туніка яскраво-червоного кольору, синя мантія з довгими рукавами, з парчевою облямівкою, але взутий він у грубі й прості сандалії, сандалії, як то кажуть, для ходіння, а не хизування, й це свідчить, що він не з тих, котрі полюбляють сидячий спосіб життя. Якого кольору було в нього волосся, ми добре не пам’ятаємо — сиве, чорне чи, може, каштанове, у такому віці воно мало б стати зовсім білим, але є люди, які не сивіють до глибокої старості, можливо, він належить саме до них. Ісус поклав весла всередину човна, показуючи, що розраховує на тривалу розмову, й просто сказав: Я тут. Неквапним і акуратним рухом Бог склав на колінах складки своєї мантії й відповів: І я тут. Тон його голосу нібито свідчив про те, що він промовив ці слова з усмішкою, але його губи не зворухнулися, й лише довгі волосинки на кінчиках його вусів та в бороді затремтіли чи, можна сказати, забриніли, але забриніли беззвучно. Сказав Ісус: Я прийшов довідатися, хто я такий і що я повинен зробити, аби виконати перед тобою свою частину нашої угоди. Сказав Бог: Ти поставив два запитання, тому на нього мають бути дві відповіді, яку з них ти хочеш почути першою? Насамперед я хочу знати, хто я такий. А ти цього хіба не знаєш, у свою чергу запитав Бог. Я думав, що знаю, думав, я син свого батька. Ти якого батька маєш на увазі? Я маю на увазі свого батька, теслю Йосипа, сина Ілії чи Якова, я вже добре не пам’ятаю. Того, який помер на хресті? Я не думав, що маю іншого. То була трагічна помилка римлян, той твій батько помер невинно. Ти сказав «той батько», то, виходить, існує й інший? Я у захваті від твоєї здогадливості, ти хлопець вельми кмітливий. Здогадливість і кмітливість тут ні при чому, я про це почув від Диявола. То ти приятелюєш із Дияволом? Я не приятелюю з Дияволом, він сам вийшов мені назустріч. І що ж ти почув з уст Диявола? Що я твій син. Бог повільно кивнув головою і сказав: Так, ти мій син. А хіба людина може бути сином Бога? Якщо ти син Бога, то ти не людина. Я людина, я живу, їм, сплю й кохаю як людина і як людина помру. На твоєму місці я не був би такий упевнений у цьому. Що ти хочеш сказати? Це вже інше запитання, й у свій час, а його в нас багато, я тобі на нього відповім, а тепер скажи мені, що ти відповів Дияволу, коли він повідомив тобі, що ти мій син? Та нічого я йому не відповів, я ждав зустрічі з тобою, а його я тоді прогнав з одержимого, якого він мучив, він назвався Легіоном, бо їх було там багато. А де вони тепер? Не знаю. Ти ж кажеш, що їх прогнав. Тобі ж, певно, відомо краще, аніж мені, що коли виганяєш чортів із людського тіла, то не відомо, куди вони йдуть. А чому ти думаєш, що мені відомо про переміщення Диявола? Ти ж Бог, тому ти маєш знати все. Лише до певної міри, лише до певної міри. До якої міри? До тієї, досягши якої, ліпше вдати, що ти нічого не знаєш. Принаймні ти не можеш не знати, чому й навіщо я твій син. Я бачу, за той час, який минув від нашої першої зустрічі, ти зміцнів духом і навіть, можна сказати, набрався зухвалості, якщо взяти до уваги, з ким ти говориш. Я тоді був наляканим хлопчиком, тепер я — чоловік. Тепер ти не боїшся. Не боюся. Я тобі не вірю, страху ніхто не може уникнути, він навідує і синів Божих. А їх у тебе багато? Кого в мене багато? Синів. Мені потрібен був лише один. А як вийшло, що я став твоїм сином? А твоя мати не розповідала тобі? Хіба моя мати знає? Звісно, знає, я ж їй янгола послав, щоб пояснити, як усе вийшло, я думав, що вона й тобі розповіла. А коли той янгол приходив до моєї матері? Дай-но подумаю, якщо не помиляюся, то це було десь після того, як ти вдруге пішов із дому, але раніше, ніж ти утнув ту штуку з вином у Кані. Тож моя мати все знала, а нічого мені не сказала, я розповів їй, що бачив тебе в пустелі, а вона мені не повірила, але ж вона мусила повірити, після того як до неї приходив янгол, мусила повірити його словам, але мені про це нічого не розповіла. Ти ж знаєш, які вони, ці жінки, адже ти живеш з одною, знаєш, які вони вразливі, які примхливі тощо… До чого тут вразливість, до чого примхливість? Розумієш, я змішав своє сім’я із сім’ям твого батька Йосипа перед тим, як тебе було зачато, це було зовсім нескладно, й ніхто нічого не помітив. Але якщо сім’я змішалося, то як ти можеш бути певен, що я — твій син? Звісно, в таких випадках цілковитої певності ніколи бути не може, але я таку певність маю, адже я все-таки Бог. А навіщо тобі знадобився син? Позаяк на небі дітей у мене не було, то я мусив шукати розв’язання своєї проблеми на землі, не я перший до цього додумався, навіть у тих релігіях, де існують богині, які можуть зачинати дітей від богів, боги нерідко шукають собі пригод на землі, либонь, для розмаїття та й для того, думаю, щоб поліпшити людську породу, щоб там народжувалися герої й усе таке. А нащо тобі був потрібен син? Та аж ніяк не для розваги чи розмаїття, можеш мені повірити. Тоді навіщо? Бо мені потрібен був чоловік, який би допоміг мені тут, на землі. Ти Бог і можеш обійтися без будь-чиєї допомоги. Це вже друге питання.

Запала тиша, коли раптом у тумані, причому не з якогось певного напрямку, на який можна було б указати пальцем, почулися такі звуки, ніби хтось плив у воді, й судячи з його сопіння та відсапування, або не вмів добре плавати, або геть вибився із сил. Ісусові здалося, що Бог посміхається й не бажає уривати мовчанку доти, доки плавець не з’явиться у світляному, очищеному від туману крузі, посеред якого стояв їхній човен. Той несподівано з’явився з правого борту, попри те, що сопіння та плюскіт води долинали з лівого, темна, нечітко окреслена пляма, в якій у першу мить уява Ісуса побачила свиню з вистромленими над водою вухами, та вже через якусь мить стало очевидно, що то людина чи якесь створіння, на людину схоже. Бог обернув голову до плавця не лише з цікавістю, а й із таким виразом, ніби хотів підбадьорити його для останнього ривка, і цей його напівоберт, очевидно побачений тим, хто плив, спричинився до негайного результату, останні рухи плавця були швидкими й добре узгодженими між собою, не було навіть схоже, що він приплив із такої далечі, тобто від самого берега, ми хотіли сказати. Він ухопився руками за борт човна, тоді як голова ще залишалася напівзануреною у воду, й то були руки дужі, з широкими долонями, з міцними нігтями, ті руки, певно, належали тілові, що, як і в Бога, було велике, могутнє й дуже давнє. Човен загойдався на воді від поштовху, над водою вистромилася голова, за нею через борт перекинулося тіло, з якого ринули потоки води, а потім і ноги, й перед ними, наче Левіафан, що виринув із морських глибин, з’явився Пастир, про якого стільки років не було ні чутки, ні звістки, він промовив: А ось і я, і сів на борту човна, якраз на середині відстані між Ісусом і Богом, і, диво дивне, човен зовсім не нахилився в його бік, так ніби Пастир зумів зробити своє тіло зовсім невагомим або витав у повітрі, лише вдаючи, що сидить на борту човна. А ось і я, повторив він, сподіваюся, вчасно прибув, щоб узяти участь у розмові. Розмовляємо ми вже досить давно, але до суті ще не дійшли, сказав Бог, а тоді обернувся до Ісуса: — Це Диявол, про якого ми щойно згадували; Ісус подивився на одного, подивився на другого й побачив, що якби обстригти Богові бороду, вони стали б схожі один на одного, як близнята, хоч правда й те, що Диявол здавався молодшим, зморщок на обличчі в нього було менше, але це могла бути оптична ілюзія, або він просто вмів відводити очі. Сказав Ісус: Я його знаю, прожив чотири роки в його товаристві, коли він ще називався Пастирем, а Бог йому відповів: Треба ж із кимось жити, зі мною ти жити не міг, жити зі своєю родиною не захотів, тож і залишився один Диявол. Він сам мене знайшов, або ти послав мене до нього. Насправді ні те, ні те, просто ми з ним погодилися на тому, що для тебе це буде найліпший вихід. Тож він знав, що каже, коли устами біснуватого з країни Гадаринської назвав мене твоїм сином? Більш або менш. Тобто ви обидва мене обманули. Бути обманутою так чи інак — доля кожної людини. Ти ж сказав, що я не людина. І я це підтверджую, ми можемо сказати — якщо застосувати тут суто технічний термін — що ти втілився в людину. І що ж ви хочете тепер від мене? Це я від тебе чогось хочу, а не він. Але ж ви тут обидва, і я бачу, що його поява не стала для тебе несподіванкою, схоже, ти на нього чекав. Це не зовсім так, але я повинен зазначити, що в будь-якій справі з Дияволом слід рахуватися. Але якщо справа, яку ми сьогодні збираємося обговорити, ти і я, стосується лише нас двох, то чого він сюди приплив, чому ти не проженеш його геть? Можна прогнати геть той набрід, який Диявол тримає в себе на службі, коли він почне набридати тобі своїми діями чи словами, але із самим Дияволом так поводитись не годиться. Але якщо він сюди прийшов, то, виходить, ця розмова стосується і його. Сину мій, не забувай, я тобі вже казав: усе, що цікавить Бога, цікавить і Диявола. Пастир, якого ми по старій пам’яті так станемо називати, щоб не надміру часто згадувати ім’я ворога роду людського, слухав їхню розмову з досить байдужим виразом обличчя, так ніби не про нього йшлося, й усім своїм виглядом спростовував останнє й дуже важливе твердження Бога. Та коли Ісус сказав: А тепер я хотів би почути відповідь на своє друге запитання, він умить насторожився, і стало видно, що він тільки вдає байдужість, хоч досі не промовив жодного слова.

Бог глибоко зітхнув, розглянувся навколо й промурмотів таким тоном, ніби щойно відкрив щось украй несподіване й цікаве для себе: Тут ми з тобою зовсім як у пустелі, а я про це й не подумав. Він знову обернув погляд до Ісуса, зробив довгу паузу, а потім, ніби змирившись із неминучістю, заговорив: Почуття невдоволення, сину мій, було закладене в людське серце творцем усього сущого, тобто мною, але це невдоволення, як і все те, що я створив за своїм образом і подобою, я знайшов там, де воно було, у своєму власному серці, але час, який відтоді минув, не стер його в мені, навпаки, я маю всі підстави стверджувати, що час зробив його сильнішим, нагальнішим і гострішим. Бог зробив тут коротку паузу, ніби давав Ісусові можливість оцінити його вступ, а тоді провадив: Ось уже минуло чотири тисячі й чотири роки відтоді, як я став богом юдеїв, народу, за своєю природою, запального й неспокійного, проте мені вдалося досягти певної рівноваги в моїх із ним стосунках, і я не маю причин нарікати на цих людей, бо вони сприймають мене і сприйматимуть, наскільки я спроможний передбачити майбутнє, дуже всерйоз. Отже, ти задоволений, запитав Ісус. І так, і ні, або, якщо висловитися точніше, я був би задоволений, якби моє неспокійне серце щодня мені не казало: Нічого не скажеш, добре ти влаштувався, адже по чотирьох тисячах років, які не винагородиш жодними принесеними на вівтар жертвами, хоч би якими вони були щедрими й розмаїтими, ти й далі залишаєшся богом крихітного народу, що живе в далекому закутні світу, який ти створив з усім, що є в ньому, тож сам поміркуй, мій сину, чи можу я бути задоволений, постійно маючи перед очима цю прикру очевидність? Не знаю, сказав Ісус, я світу не створював і в такому становищі не бував, тому оцінити його не можу. Оцінити не можеш, а допомогти зможеш. Допомогти як і в чому? Ти можеш допомогти мені розширити мій вплив, стати богом для значно більшої кількості людей. Не розумію. Якщо ти добре виконаєш свою роль, тобто ту роль, яку я передбачив для тебе у своєму плані, то я переконаний, що мине не більш як п’ять-шість століть, і, хоч нам із тобою й доведеться здолати чимало перешкод, я стану богом не тільки для юдеїв, а й для тих, кого на грецький манір назвуть католиками. І яку ж роль ти відводиш мені у своєму плані? Роль мученика, мій сину, роль жертви, бо немає ліпшого способу, щоб розпалити віру й поширити релігію. Медовими устами Бог вимовив слова «мученик» і «жертва», але раптовий холод пронизав усе тіло Ісуса, так ніби туман накрив його своїм крижаним покривалом, а тим часом Диявол не відривав від нього свого загадкового погляду, в якому суто науковий інтерес змішувався з мимовільною жалістю. Але ж ти обіцяв, що обдаруєш мене славою і могутністю, пробелькотів Ісус, усе ще тремтячи від холоду. Обдарую, неодмінно обдарую, але ж ти не забувай про нашу домовленість: я тебе обдарую ними по твоїй смерті. А навіщо мені могутність і слава, якщо я помру? Бо ти не помреш у повному значенні цього слова, бо ти будеш зі мною або в мені, я поки що не вирішив остаточно. Але що означає «не помру в повному значенні цього слова»? Це означає, що тобі до кінця віку споруджуватимуть храми та вівтарі, означає — я тобі можу сказати про це вже тепер, — що в майбутньому люди навіть почасти забудуть про свого первісного Бога, тобто про мене, та це не має ваги, багато можна розділити й на двох, а дрібнички й одному не вистачить. Ісус подивився на Пастиря, побачив, як той посміхається, й усе зрозумів. Тепер мені ясно, чому тут присутній Диявол, адже якщо твоя влада пошириться на більше людей і більше країн, то і він побільшить свою владу над людьми, бо межі твоїх володінь — це межі і його володінь, ні кроком далі, ні кроком ближче. Ти маєш рацію, мій сину, твоя проникливість мене тішить, ти цілком слушно відзначив той факт, на який ніколи не звертають увагу, що демони однієї релігії не можуть діяти в межах іншої релігії, так само й бог, якби ми уявили собі, що він розпочав боротьбу з іншим богом, не зміг би ані здолати його, ані зазнати від нього поразки. А якою буде моя смерть? Мученикові належить помирати смертю тяжкою і, бажано, ганебною — так легше буде схвилювати тих, хто вірує, вразити й розчулити їхні серця. Не ухиляйся, скажи мені напрямки — як я помру? Ти помреш у ганьбі й стражданнях, на хресті. Як і мій батько? Твій батько я, ти цього не забувай. Якщо мені ще можна обирати собі батька, то я обираю його, попри те, що були в його житті години ганьби. Обирати тобі не дозволено, ти сам обраний. Я розриваю нашу угоду, відмовляюся від тебе, хочу жити, як звичайна людина. Не говори дурниць, мій сину, невже ти досі не зрозумів, що перебуваєш у моїй цілковитій владі й що всі документи такого зразка, хоч би як ми їх називали — угодами, договорами, контрактами, пактами чи якось іще, — можна було б записати одним лише пунктом, щоб не марнувати папір і чорнило, пунктом, який би прямо й без жодних недомовок проголошував: Усе, чого хоче Бог, стає законом, обов’язковим для виконання, у тім числі й винятки з правил, тому й ти, сину, хоч ти й становиш цілком очевидний виняток із правил, мусиш підкорятися цьому законові, як і будь-яке правило, бо йдеться про мій закон. Але з тією могутністю, якою ти володієш, чи не було б простіше і, я сказав би, чистіше з погляду моралі, якби ти сам, без нічиєї допомоги, вирушив на завоювання тих країн і народів, про які ти говориш? Не можу, бо між нами, богами, існує договір, згідно з яким ми зобов’язалися ніколи не вступати у відкритий конфлікт між собою, чи можеш ти уявити мене на громадському майдані, в оточенні ідоловірців та поган, де я переконував би їх, що вони моляться ідолові, а їхній справжній бог — я, такої свині жоден бог іншому не підкладе і жоден бог не дозволить, щоб у його домі творилося те, чого він сам ніколи не творив би в чужому. Тому ви користуєтеся послугами людей. Так, мій сину, людина — це палиця, яку може застосувати кожен, від свого народження й до смерті вона завжди готова підкорятися, скажеш їй: Іди, вона йде, скажеш: Зупинися, зупиняється, скажеш: Повертай назад, вона повертається назад, людина як під час миру, так і під час війни — це найліпше знаряддя, яке мають у своєму розпорядженні боги. А як ти використаєш ту палицю, якою є я, твій син і разом з тим людина? З цієї палиці я вистругаю ложку, яку занурю в казан людства й витягну її з тими людьми, що увірують у нового бога, яким для них стану я. Ти витягнеш ложку з людьми, щоб пожерти їх. Мені не треба їх пожирати, вони самі себе пожирають.

Ісус опустив весла у воду й сказав: Прощайте, мені пора додому, а ви повертайтеся теж: ти пливи туди, звідки приплив, а ти повертайся у те своє нізвідки, з якого сюди прийшов. Ані Бог, ані Диявол не зворухнулися, сидячи на своїх місцях, і тоді Ісус додав з іронією в голосі: А, то ви хочете, щоб я вас відвіз на берег, ну то гаразд, панове, залишайтеся в човні, й нехай усі нарешті побачать Бога й Диявола в натуральному вигляді, побачать, як добре вони вміють порозумітися між собою і які вони між собою схожі. Ісус повернув човна, спрямувавши його в напрямку берега, від якого приплив, і, кілька разів сильно налігши на весла, поринув у туман, такий густий, що вмить перестав бачити і Бога, і Диявола, від них не залишилося навіть розмитих постатей. Ісус налягав на весла, відчуваючи якийсь незвичайний приплив сил, і йому стало весело, з того місця, де сидів, він не міг бачити ніс човна, але відчував, як він підіймається за кожним поштовхом весел, мов голова коня, який бере участь у перегонах і який щомиті хоче звільнитися від свого важкого тіла, але мусить змиритися й нести його до кінця дистанції. Ісус веслував, веслував, берег уже мав бути зовсім близько, він уявляв собі, як здивуються люди, коли він скаже: Отой, що з бородою, — це Бог, а отой другий — Диявол.

Озирнувшись через плече, Ісус побачив ще один просвіт у тумані й оголосив: Приїхали, і зробив ще один поштовх веслами, чекаючи, що зараз зашарудить рінь під днищем човна і його ніс м’яко тицьнеться в берег, але ніс човна, якого він не бачив у тумані, як і раніше, був спрямований у бік моря, а щодо просвіту в тумані, який він був побачив, то це було те саме світляне коло, та сама осяйна пастка, що з неї, як йому здавалося, він вибрався. Він почув себе геть виснаженим, знеможено опустив голову на груди, уперся руками в коліна, схрестивши їх так, ніби хтось мав зараз зв’язати їх, і навіть не подумав витягти весла з води — з такою владною силою наринуло на нього відчуття того, що марним буде будь-який його рух. Він не заговорить першим, не визнає вголос свою поразку, не проситиме пробачення за те, що нешанобливо поставився до волі та задумів Бога й непрямо пішов усупереч інтересам Диявола, який завжди здобуває користь із непрямих і побічних, але далеко не другорядних дій, які неодмінно супроводжують ефективне виконання задумів і накреслень Бога. Мовчанка, яка запанувала після невдалої спроби Ісуса, була короткою, Бог, що знову сидів на тій лаві, де сидів і до того, з ритуальною врочистістю судді, що збирається проголосити вирок, обсмикнув поли своєї мантії, поправив комір і промовив: Вернімося до того місця в нашій розмові, де я тобі сказав, що ти цілком перебуваєш у моїй владі, бо всяка твоя дія, яка суперечитиме смиренному та слухняному визнанню цієї істини, буде марнуванням часу, що його ані ти не повинен витрачати даремно, ані примушувати до цього мене. Що ж, тоді повернімося до нашої розмови, сказав Ісус, але я відразу хочу заявити, що відмовляюся від тієї сили творити чудеса, якою ти мене обдарував, а без чудес твій задум зазнає невдачі, він буде як ото злива, що проллється з неба, але не встигне погамувати нічию спрагу. Ти мав би рацію, якби спроможність творити чудеса перебувала у твоїх руках. А хіба вона в них не перебуває? Що за ідіотська думка, чудеса, як малі, так і великі, творю лише я, у твоїй, звичайно, присутності, щоб ти міг здобути з них ті вигоди, які мені потрібні, у глибині душі ти чоловік забобонний, бо думаєш, що біля узголів’я хворого має стояти чудотворець для того, щоб чудо сталося, але якщо я захочу, то людина, яка помирає в цілковитій самотності, людина, біля якої нема ані лікаря, ані санітарки, ані близького родича, до якого вмирущий міг би озватися або доторкнутися, якщо я захочу, повторюю, то ця людина врятується від смерті й житиме собі далі так, ніби з нею нічого й не було. Чому ж ти тоді так не робиш? Бо вона почне приписувати своє несподіване одужання власним заслугам, почне розбалакувати приблизно так: Така людина, як я, не могла вмерти, самовихваляння й так уже процвітає у світі, який я створив, тому я не можу дозволити, щоб воно процвітало ще більше. Отже, всі чудеса твориш ти? Авжеж, усі ті, що ти вже створив, і ті, які ще створиш, і навіть якби ми припустили, — хоча, звісно, це гіпотеза чистої води, можливо, корисна для прояснення тієї розмови, задля якої ми тут сьогодні зібралися, — що ти й далі чинитимеш упертий спротив моїй волі, скажімо, ходитимеш і повсюди заявлятимеш, що ти не син Божий, я обставлю твою дорогу такими неймовірними чудесами, що тобі не залишиться нічого іншого, як прийняти вдячність тих, хто тобі за них дякуватиме, хоч, власне, вони дякуватимуть не тобі, а мені. Отже, виходу для мене немає? Аніякісінького, і я раджу тобі не поводитися, як перелякане ягня, що не хоче йти на вівтар і впирається, і так жалібно скиглить, коли його туди тягнуть, що серце розривається від жалості, а проте його доля вже визначена, й жертовний ніж над ним уже занесений. Я і є цим ягням. Ти, мій сину, не просто ягня, ти агнець Божий, той, кого сам Бог покладе на свій вівтар, до чого ми тут, власне, тепер і готуємося.

Ісус подивився на Пастиря, так ніби чекав від нього — ні, не допомоги, але з огляду на той факт, що він не людина, ніколи людиною не був, а тому дивиться на світ зовсім інакше — лише погляду, поруху брів, знаку, який, хай і не був би прямою відповіддю на його запитання, але дав би йому бодай ілюзорну можливість відчути себе не зацькованою твариною, приреченою на забій. Але в очах Пастиря Ісус прочитав ті самі слова, якими той колись прогнав його від отари: Ти так нічого й не навчився, іди геть, і тепер Ісус зрозумів: він тоді хотів йому сказати, що не послухатися Бога одного разу не досить, той, хто не захотів принести йому в жертву ягня, не повинен приносити йому в жертву й вівцю, що не можна Богові сказати: Так, а потім йому ж таки сказати: Ні, немовби «Так» і «Ні» — це права рука та ліва рука, й робота відбувається успішно лише тоді, коли вони працюють обидві. Бог, попри те, що він завжди демонструє свою могутність, Бог, який є всесвіт і світила, громи та блискавки, голоси й вогонь на вершині гори, не має такої сили, щоб примусити тебе вбити вівцю, і якщо ти, у сподіванні майбутньої слави та влади, все ж таки її вбив, кров, яка з неї витекла, не всмокталася цілком у пісок пустелі — і дивись-но, вона вже підповзає до нас, звивається червоною струминкою в товщі води, а коли ми вийдемо на берег, то потягнеться, як червоний слід, — за тобою, за Богом і за мною. Ісус сказав Богові: Гаразд, я повідомлю людям, що я твій син, єдиний син у Бога, але я не вірю, що навіть на цих землях, якими ти давно володієш, цього буде досить для того, щоб розширити твої володіння, згідно з твоєю волею. Дякую тобі, сину мій, за те, що ти нарешті відмовився від своєї примхливої впертості, через яку я мало не розгнівався на тебе, і своєю власного ногою ступаєш на стежку, яку я схильний назвати modus facendi,[5] із тієї безлічі дуже різних властивостей, які притаманні людям, хоч би до якої вони належали раси, хоч би якого були кольору шкіри, хоч би в якого бога вірували і хоч би яку філософію сповідували, одна властива їм усім, ученим і невігласам, молодим і старим, могутнім і жалюгідним, — ніхто з них не наважився б сказати: До мене це не має стосунку. Про що ти? — запитав Ісус, навіть не намагаючись приховати свого інтересу. Кожна людина грішник, — відповів йому Бог тоном лектора, — незалежно від того, де вона перебуває й що робить, гріх, так би мовити, так само невідокремний від людини, як людина від гріха, людина — це монета, перекинь її і на протилежному боці побачиш гріх. Ти не відповів на моє запитання. Я на нього відповідаю; отже, зі сказаного мною вище випливає очевидний висновок: жодна людина не посміє відкинути як слово, що не має до неї стосунку, слово: Покайся, бо всі вони бодай один раз у житті згрішили, той погано подумав про ближнього, той порушив звичай, той учинив злочин, великий або малий, той не прийшов на допомогу тому, хто її потребував, той не виконав свого обов’язку, той учинив блюзнірство проти віри та її священнослужителів, той не визнав Бога — і всім цим людям ти муситимеш казати: Покайтеся, покайтеся, покайтеся! Заради такої дрібнички ти міг би й не віддавати на жорстоку смерть того, кого ти називаєш своїм сином, тобі досить було б послати на землю пророка. Той час, коли люди дослухалися до пророків, уже минув, сьогодні їм потрібен набагато сильніший засіб, що розбудив би їхню вразливість і збурив почуття. Син Божий на хресті. Хоч би й це. А що я муситиму казати людям, якщо вони поставляться байдуже до твого послання й обернуться до мене спинами? Ти маєш слушність, закликати їх до покаяння буде не досить, ти муситимеш підключити свою уяву, не кажи, що її в тебе нема, я досі захоплююся твоєю винахідливістю, коли ти спромігся врятувати призначене мені в жертву ягня. Це було неважко, адже та тваринка не мала в чому каятись. Цікава думка, хоч вона й не має глузду, а щодо людей, то буде дуже добре, якщо тобі вдасться вселити в них почуття тривоги, неспокою, навіяти їм думку, що, коли вони не можуть зрозуміти твої слова, то це їхня провина. То мені треба буде розповідати їм усілякі історії? Атож, історії, притчі, моральні настанови та повчання, й не буде нічого поганого в тому, якщо ти десь трішечки відійдеш від Закону, цю рису люди боязкої вдачі завжди вельми цінують в інших, я сам, хоч я й не боязкої вдачі, із щирим захватом спостерігав, як тобі пощастило врятувати від певної смерті перелюбницю, а мою похвалу ти повинен цінувати особливо, бо закони, яких ви повинні дотримуватися, дав вам я. Ти дозволяєш порушувати свої закони, а це поганий знак. Я дозволяю порушувати їх, коли мені вигідно, згадай, як я розповідав тобі про закон і винятки, що їх моя воля може тут-таки перетворити на закон. Отже, ти сказав, я помру на хресті. Така моя воля. Ісус скоса подивився на Пастиря, але вираз його обличчя був неуважним, так ніби він спостерігав якусь подію, що відбудеться в майбутньому, і його очі відмовлялися повірити в те, що бачили. Ісус опустив руки й промовив: То нехай сповниться воля твоя.