Євангелія від Ісуса Христа

Протягом наступних років у родині не відбулося якихось прикметних подій, крім того, що народилися нові діти, кілька синів і дві дочки, а їхнім батькам залишилося тільки зі смутком спогадувати, що й вони колись були молоді. У випадку Марії тут усе було ясно, адже відомо, як виснажується організм жінки, коли їй часто доводиться родити, як втрачає вона при цьому красу і свіжість, якщо вона їх, звісно, має, як марніють її обличчя й тіло, та воно й не дивно: після Якова народилася Лізія, після Лізії — Йосип, після Йосипа — Юда, після Юди — Симон, потім народилися Лідія, Юстин, Самуїл, а ті, хто народжувався після Самуїла, помирали немовлятами, ще не встигши одержати ім’я. Кажуть, діти народжуються на втіху батькам, і Марія докладала всіх зусиль, щоб утішатися ними, та коли ти місяць за місяцем виношуєш у своєму стомленому тілі стільки ненажерливих плодів кохання, то мимоволі у твою душу закрадаються спершу нетерпіння, а потім і обурення, але не в такі часи жила Марія, щоб звинувачувати за свої муки Йосипа, а тим більше Бога Всемогутнього, у чиїх руках наше життя й наша смерть, адже жодна волосина з нашої голови не впаде без Його відома. Йосип не дуже розумівся на тому, як і чому народжуються діти, проте досвід і практика підказували йому, що в цьому немає особливої загадки, бо все зводиться до одного незаперечного факту: коли поєднуються чоловік і жінка, тобто коли чоловік пізнає жінку, то з дуже великою ймовірністю чоловік запліднює жінку, й через дев’ять місяців (а буває, що й через сім) вона народжує дитину. Чоловіче сім’я, впорснуте в лоно жінки, приносить із собою нове створіння, мініатюрне й невидиме, нове створіння, яке Бог посилає у світ, щоб не вичерпався там рід людський, яким Він заселив землю, але так буває не завжди, адже помисли Бога недовідомі, й це зайвий раз підтверджується тим фактом, що чоловіче сім’я, вилите в природний отвір жінки, не є достатньою умовою народження дитини, хоч і абсолютно необхідною. Якщо ж чоловік виливає своє сім’я не в жіноче лоно, а на землю, — як робив нещасний Онан, не бажаючи продовжувати рід свого брата, за що Господь покарав його смертю, — жінка ніколи не завагітніє, але в усіх інших випадках справджується відоме прислів’я: якщо внадився глек ходити до джерела, то тричі по дев’ять буде двадцять сім і тільки двадцять сім. Отже, немає жодних підстав сумніватися, що саме Бог помістив Ісаака в ту ріденьку лімфу, яку ще спромігся вивергнути із себе Авраам, і саме Він побризкав нею в лоно Сари, в якої не було вже навіть того, що відбувається з жінкою кожного місяця. Якщо ми подивимося на події під таким — назвімо його теогенетичним — кутом, то зможемо зробити висновок, не увійшовши в суперечність із логікою, якій має підкорятися все як у цьому світі, так і в інших, що саме Бог із такою наполегливістю підбурював і заохочував Йосипа якомога частіше відвідувати Марію, у такий спосіб перетворивши його на інструмент, за допомогою якого Він намагався заспокоїти своє сумління, яке докоряло йому за те, що Він допустив, не подумавши про наслідки деяких своїх бажань, винищення невинних малюків у Віфлеємі. Але найцікавіше — й це доводить, що помисли Господа не тільки, як усі ми знаємо, недовідомі, а й незбагненні, що Йосип, хоч і дуже туманно, десь на рівні підсвідомості, був переконаний у тому, що Бог схвалює його дії, спрямовані на те, щоб цим наполегливим і впертим заплідненням дружини повернути у світ — хай і не в прямому значенні, а суто кількісно — повбиваних у Віфлеємі малюків, щоб під час наступного перепису ніхто не помітив, що їх поменшало. І Бог, і Йосип переживали одні й ті самі докори сумління, і якщо в ті стародавні часи вже було відоме прислів’я «Бог не спить», то сьогодні ми вже знаємо причину. Бог не спить тому, що Він припустився помилки, яка навіть для людини є непрощенною. З народженням кожної дитини, яка приходила у світ завдяки трудам Йосипа, Бог підіймав свою похнюплену голову трохи вище, але Він так ніколи й не зміг підняти її цілком і ніколи не зможе, бо у Віфлеємі було повбивано двадцять п’ять малюків, а Йосипові не вистачить життя, щоб зачати так багато дітей, та й жодна жінка, вже така стомлена, з таким зболеним і виснаженим, як у Марії, тілом, не зможе виносити стількох. Діти заповнювали подвір’я та дім теслі Йосипа, а проте здавалося, що вони порожні.

Коли синові Йосипа виповнилося п’ять років, він став ходити до школи. Щоранку, тільки-но починало розвиднятися, мати приводила його до вчителя, призначеного синагогою, чиїх вельми скромних знань вистачало для початкового навчання дітей, і саме тут, у синагозі, яка на певний час перетворювалася на школу, Ісус та інші хлопчаки Назарета, що їм було не більш як десять років, перетворювали в життя вислів одного мудреця: Дитина змалку повинна жити в Законі Тори, як бик у загоні. Уроки закінчувалися о шостій годині, тобто в полудень за нашою системою вимірювання часу. Марія вже чекала сина й не могла, бідолашна, навіть поцікавитися його успіхами, вона не була наділена навіть таким скромним правом, бо той-таки мудрець проголосив іще одну категоричну істину, а саме: Нехай ліпше Закон загине в полум’ї, аніж стане доступний для розуміння жінок, крім того, не слід було виключати можливості, що син, уже досить на той час обізнаний про те, яке місце відводиться в цьому світі жінкам, зокрема й матерям, лише буркнув би їй у відповідь кілька слів, щоб указати їй на це місце й щоб вона ніколи не забувала про свою нікчемність, а нікчемність — якщо дивитися на речі реально — нікого не обминає, згадаймо хоч царя Ірода, який був наділений неймовірною могутністю, але якби нам довелося побачити його тепер, то ми не змогли б навіть продекламувати: Він у тліні мертвий лежить, бо там немає тепер ані тліну, ані мерця, лише сморід, порох, безладно розкидані кістки та зотліле ганчір’я. Та коли Ісус приходив додому, батько його запитував: Ану розкажи, чого ти навчився сьогодні? — і хлопчик, обдарований дивовижною пам’яттю, повторював слово в слово все те, що сьогодні почув від учителя, спочатку називав літери азбуки, потім найголовніші слова, а з плином часу став повторювати й цілі фрази з Тори та великі уривки з тексту Святого Письма, а Йосип, слухаючи сина, відбивав такт помахами правої руки й водночас повільно і схвально кивав головою. Стоячи осторонь, Марія уважно слухала, і саме в такий спосіб вона довідувалася про те, про що не наважувалася запитати, цей спосіб навчатися жінки освоїли ще з незапам’ятних часів, удосконаливши його за століття й тисячоліття практики, їм не дозволялося ні про що запитувати, а вони просто слухали й незабаром уже все знали, й навіть досягали таких вершин обізнаності, що могли відрізняти брехню від істини. Але Марія не знала або не досить знала про те, які дивні узи поєднують її чоловіка з сином, тоді як навіть людина зовсім чужа не могла не помітити, з яким виразом журливої ніжності дивився Йосип на свого первістка, так ніби думав: Цей син, якого я так люблю, завдає мені великого болю. Марія знала тільки, що кошмарні видіння Йосипа перетворилися на такий собі душевний свербіж, та хоч вони й не давали йому спокою, але, щоночі повторюючись, вони стали для нього чимось так само звичним, як і спати на правому боці або прокидатися вночі, щоб погамувати спрагу. Звичайно ж, Марія як добра дружина тривожилася за Йосипа, але найважливішим для неї було бачити свого сина живим і здоровим, бо це, як вона вважала, свідчить про те, що чоловікова провина не така й велика або що Господь уже знайшов спосіб її покарати, не виявляючи, за своїм звичаєм, очевидного гніву, десь так, як Він уже покарав Йова, чоловіка праведного, справедливого та богобоязкого, але який утратив усе своє майно та захворів на проказу лише тому, що всупереч власній волі став предметом суперечки між Сатаною і Богом, кожен із яких не хотів поступитися своїми уявленнями та наполягав на власних привілеях. А потім вони ще дивуються, коли чоловік упадає в розпач і волає: Будь проклятий той день, у який я народився, і ніч, коли мене було зачато, нехай той день перетвориться на чорний морок, нехай його ніколи не згадують серед днів року й нехай його не включать у жоден місяць, і нехай та ніч ніколи не почує ані людських голосів, ані криків радості; це правда, що потім Бог дарував Йовові удвічі більше добра, аніж Він так бездумно в нього забрав, але ж про інших людей, про яких не написано жодної книги, такого не скажеш, вони все втрачали, й ніхто їм нічого не повертав, їм багато чого було обіцяно, проте жодну з обіцянок не було виконано. У домі ж нашого теслі життя, попри все, минало спокійно, і хоч його стіл не вгинався від багатих наїдків, там ніколи не бракувало хліба щоденного й усього того, що допомагає душі триматися в тілі. Єдина схожість між набутками Йова й набутками Йосипа полягала в тому, що дітей вони мали приблизно однакову кількість: сімох синів і трьох дочок мав Йов, сімох синів і двох дочок — Йосип, тесля мав принаймні ту перевагу, що йому вдалося врятувати світ від появи в ньому ще однієї жінки. Але Йов, до того, як Бог подвоїв його статки, уже мав у своєму володінні сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п’ятсот пар волів, п’ятсот ослиць, не рахуючи рабів, а Йосип володів лише одним віслюком, якого ми вже добре знаємо, й більш нічого в нього не було. І правду кажучи, одне діло — утримувати своєю працею лише двох людей, а потім трьох, причому цей третій протягом цілого року годується молоком матері, й зовсім інше — побачити навколо себе гурт дітлахів, які швидко ростуть, а разом зі зростанням тіла зростають і їхні потреби, які треба задовольняти добре і вчасно. А що заробітки Йосипа не дозволяли йому наймати помічників, то всі свої надії він міг покладати лише на дітей, адже вони завжди були напохваті, а до того ж він мусив виконувати свій батьківський обов’язок, бо Талмуд навчає: Батько повинен не лише годувати своїх дітей, а й навчати їх якогось ремесла, бо інакше вони можуть перетворитися на розбійників. І якщо ми згадаємо також повчання рабинів: Чесний ремісник не повинен підводитися навіть перед найученішим із книжників, то зможемо собі уявити, з якою професійною гордістю почав навчати Йосип своїх найстарших синів, мірою того як вони виростали, — спочатку Ісуса, потім Якова, потім Юду, — таємниць і традицій теслярського ремесла, не забуваючи також про давню народну мудрість: З праці хлопчика пуття не так багато, але всі вони повинні працювати, й це правда, хоч вислів «дитяча праця» з’явиться набагато пізніше. І коли тесля Йосип, пообідавши, повертався до своєї роботи, сини допомагали йому, й це сімейне підприємство могло б принести дивовижні плоди — дивись, і до сьогоднішнього дня проіснувала б династія теслярів, але Бог знає, чого Він хоче, й Він постановив інакше.

Так, ніби їй мало було тієї нечестивої жорстокості, з якою вона протягом більш як сімдесятьох років владарювала над народом юдейським, Римська імперія вирішила, посилаючись на розкол стародавнього царства Ірода, влаштувати ще один перепис населення, але цього разу від людей не вимагали йти переписуватися в ті краї, де вони народилися, щоб не занедбувався обробіток полів, не занепадала торгівля й не виникали всілякі прикрі незручності непорозуміння, як то було у випадку з Йосипом і його родиною. Новий метод перепису полягав у тому, що переписувачі ходили від села до села, від міста до міста, скликали на головний майдан або у відкрите поле всіх чоловіків, що там проживали, і тих, котрі мали родини, й одинаків, і під охороною озброєної варти вони підходили до кожного з пером у руках і заносили до списків його ім’я, відомості про його статки, ремесло та розмір податків, які він сплачував. Не варт і згадувати про те, що населення цього краю завжди дивилося на таку діяльність неприхильним оком, і то не тільки тепер, досить пригадати, що говориться у Святому Письмі про невдалу ініціативу царя Давида, коли він наказав Йоаву, головнокомандувачу свого війська, щоб той зробив перепис населення Ізраїлю та Юдеї, звернувшись до нього з такими словами: Обійди всі племена Ізраїлю, від Дану й до Вірсавії, і зроби повсюди перепис населення, щоб я знав, скільки в мене підданих, а що слово царя — закон, то Йоав змовчав про свої сумніви, скликав військо, і його воїни взялися за діло. До Єрусалима вони повернулися лише через дев’ять місяців і двадцять днів, і Йоав подав цареві списки Його підданих, сумлінно зроблені й ретельно перевірені, і з’ясувалося, що в Ізраїлі проживають вісімсот тисяч чоловіків, придатних для військової служби, а в Юдеї — п’ятсот тисяч. Проте, як усім відомо, Бог не любить, щоб хтось рахував Його людей замість Нього, а надто якщо ці люди належать до народу, який Він сам назвав своїм улюбленим, а тим більше, коли йдеться про Рим, що, як нам відомо, перебуває під владою облудних богів і облудних правителів — по-перше, ці їхні боги не існують, а по-друге, хай навіть вони наділені якимсь примарним існуванням, адже мають своїх шанувальників, та позаяк ці шанувальники поклоняються чомусь безглуздому й нереальному, то вже цим вони доводять своє лукавство і свою нікчемність. Та облишмо поки що Рим і повернімося до царя Давида, у якого саме в ту мить, коли воєначальник його війська став читати йому списки, серце стиснулося тривожним передчуттям, та було вже пізно каятись, і він спромігся лише сказати: Скоїв я великий гріх, віддавши такий наказ, але прости, Господи, рабові своєму його провину, бо вчинив він її з невігластва, а потім сталося так, що пророк на ім’я Ґад, який був ясновидцем царя й, так би мовити, посередником між ним і Всевишнім, прийшов до Давида наступного ранку, коли цар тільки прокинувся, і сказав: Господь послав мене, щоб я тебе запитав, що ти волієш мати: три роки голоду у своїй країні, три місяці, протягом яких ти терпітимеш поразки від ворогів, чи три дні моровиці, яка пустошитиме твій край. Давид не здогадався запитати у пророка, скільки людських життів забере кожне лихо з тих, які він назвав, і подумав, що за три дні навіть від моровиці не зможе загинути стільки народу, як за три місяці від війни або за три роки від голоду. Нехай буде воля Твоя, Господи, насилай на мій край моровицю, сказав він. І Бог наслав моровицю, й від неї вимерло сімдесят тисяч людей, не рахуючи жінок і дітей, яких, за звичаєм, до уваги не брали. Зрештою, Господь змилосердився й припинив моровицю після того, як Йому спорудили вівтар, але ті, хто помер, померли, чи Бог просто про них забув, чи воскрешати стільки людей було для Нього проблемою, чи, як імовірно припустити, їхню спадщину було вже поділено і тривали запеклі суперечки щодо її поділу, бо навіть народ, який перебуває під особливим заступництвом Бога, не має звичаю відмовлятися від свого добра, а надто коли йдеться про добро, нажите цілком законним способом, потом і кров’ю, тяжкою працею або доблестю в битвах, то байдуже, як воно було набуте, головне — результат.

Але якщо ми ставимо перед собою мету якнайглибше зрозуміти, в чому полягає суть тих або тих діянь, як людських, так і божественних, то не можемо не відзначити, що той самий Бог, який так негайно й так суворо покарав Давида за його помилку, тепер, схоже, виявляв цілковиту байдужість до тієї наруги, яку чинив Рим над його улюбленими дітьми, а особливо вражало те, що Він спокійно терпів вияви кричущої неповаги до свого імені та могутності. Ну а коли таке трапляється, тобто коли стає цілком очевидно, що Бог не виявляє найменшого бажання втрутитися в хід подій, людина нерідко бере всю відповідальність на себе й покидає свій дім для того, щоб навести порядок у світі, де панує безлад і хаос, у світі, який належить Богові, а не їй. Тож, як ми вже сказали, пішли по юдейській землі переписувачі, виконуючи свою роботу з нахабством, яке завжди притаманне тим, хто перебуває при владі, та відчуттям безкарності, адже вони ходили в супроводі збройної охорони, яку їм надавали нібито для захисту від образ і нападів, і в Галілеї та в Юдеї стало наростати невдоволення, спочатку голоси протесту лунали глухо, притлумлено, ніби люди хотіли зважити свою силу, випробувати свою здатність до опору, оцінити її можливості, а потім дійшло й до відкритих вибухів непокори, коли, наприклад, ремісник підходив до столу, за яким сиділи переписувачі, й голосно заявляв, що навіть під тортурами не назве свого імені, коли торговець разом з усією родиною зачинявся у своїй крамниці й погрожував, що поб’є в ній весь глиняний посуд та пошматує всі тканини, а хлібороб спалював усе своє жниво і приносив переписувачам кошик із попелом зі словами: Ось чим платить Ізраїль тим, хто його ображає. Усіх таких сміливців негайно хапали, вкидали до в’язниць, жорстоко били, всіляко з них глумилися, а що людська здатність до опору має свої межі, бо такими нас створено — слабкими, нервовими й дуже вразливими, то немає нічого дивного в тому, що мужності багатьом вистачало ненадовго, й усе закінчувалося тим, що той-таки хоробрий ремісник не витримував і розкривав свої найзаповітніші таємниці, торговець пропонував віддати в додачу до податку свою дочку або навіть двох, а хлібороб посипав собі голову попелом і добровільно продавався в рабство. Були й такі, що не поступалися, і їх чекала неминуча смерть, а були й такі, які добре собі затямили: завойовник добрий лише тоді, коли він мертвий, — такі брали зброю і ховалися в горах. Коли ми кажемо зброю, то маємо на увазі каміння, пращі, дрюки й дубини, дехто мав також лук і стріли, усього цього ледь-ледь вистачало на те, щоб розпочати партизанську війну, ну а потім до всього цього ще можна буде додати кілька мечів та списів, захоплених у ворога під час коротких сутичок, та коли надійде час, то навіть із цієї зброї буде мало пуття, бо ще від часів царя Давида тутешні люди звикли тримати в руках радше знаряддя селянської праці, аніж знаряддя війни. Проте чоловікові, юдей він чи не юдей, так само важко звикнути до війни, як і потім звикнути до миру, а надто якщо він зуміє знайти вождя й повірить не так у нього самого, як у те, у що вірить він. Таким вождем, який підняв повстання проти римлян, що вибухнуло тоді, коли первісткові Йосипа виповнилося одинадцять років, став чоловік на ім’я Юда; він народився в Галілеї, а тому, за тогочасним звичаєм, його називали Юдою Галілеянином, або Юдою з Галілеї. Навряд чи може викликати подив той факт, що в тодішньому світі здобули велике поширення прізвиська, утворені в такий простий спосіб, їх і справді було дуже багато, й тому ми знаємо таких людей, як, наприклад: Йосип Ариматейський, або Йосип із Ариматеї, Симон Киренейський, або Симон із Киренеї, Марія Магдалина, або Марія з Магдали, а якщо синові Йосипа пощастить вирости й домогтися якогось успіху в житті, то ми можемо не сумніватися, що його називатимуть просто Ісусом із Назарета, або Ісусом Назарянином, або навіть просто Назарянином, бо ж ми ніколи не знаємо, наскільки згодом ім’я людини ототожнюватимуть із тим місцем, де вона народилася або, як у нашому випадку, виросла і стала чоловіком або жінкою. Проте поки що це тільки спроби зазирнути в майбутнє, бо доля, як ми переконуємося знову й знову, це дивовижна, на жодну іншу не схожа скриня, водночас відкрита й закрита, якщо ми в неї заглянемо, то зможемо побачити те, що вже відбулося, своє минуле життя, ту долю, яка вже здійснилася, але того, що тільки має відбутися, ми побачити неспроможні; майбутнє від нас заховане, й нам доступні лише туманні передчуття, інтуїтивні прозріння, як, наприклад, у випадку цієї євангелії, якої не було б написано, якби не певні прикметні передвістя, які давали підстави сподіватися, що доля готує для ще ненародженої дитини щось більше, аніж звичайне людське життя. Повертаючись до нашої теми, — повстання проти римлян, зазначимо, що дух непокори й бунту був притаманний усій родині Юди Галілеянина, бо ще його батько, старий Езекія, зібрав загін і приєднався до народного повстання, яке по смерті Ірода вибухнуло проти його ймовірних наступників ще до того, як Рим погодився визнати поділ царства Юдейського на чотири частини й підтвердив повноваження нових тетрархів. Існують речі, що їх дуже важко пояснити, чому, наприклад, люди, створені нібито з одного й того самого матеріалу, — тієї самої плоті, тієї самої крові, тієї самої шкіри й тих самих кісток, люди, які однаково пітніють, сміються і плачуть, — чому одні з них поводяться як боягузи, а інші не знають страху, чому одні люблять війну, а інші — мир, чому ті самі обставини життя, які сформували Йосипа, змогли сформувати і Юду, й тоді як цей останній, будучи сином свого батька й батьком своїх синів, наслідуючи приклад першого й подаючи приклад останнім, відмовився від свого спокійного життя, щоб у боях захистити право Бога бути єдиним владарем над людьми, тесля Йосип визнав за ліпше залишитися вдома, зі своїми дев’ятьма дітьми та їхньою матір’ю, змушений пиляти й стругати дерево, щоб заробити собі та їм хліб щоденний, не замислюючись про день завтрашній, бо він належить невідомо кому, дехто вважає, що Богові, але це тільки гіпотеза, не більш переконлива, аніж друга, а саме, що він не належить нікому, а слова «учора», «сьогодні» й «завтра» — не більш як різні назви однієї ілюзії.

Що ж до подій, які відбувалися тоді в Назареті, то треба відзначити, що деякі жителі села, переважно молоді чоловіки, захотіли приєднатися до повстанського загону Юди Галілеянина, загалом вони просто зникали, нікого не попередивши, один за одним, ніби розчинялися в повітрі, їхні родини зберігали усе, звичайно, в найсуворішій таємниці, і їхні сусіди також розуміли, що треба міцно тримати язик за зубами, тому нікому навіть на думку не спадало порушити неписаний закон і запитати: А куди подівся Натаніель, його вже кілька днів ніде не видно? — у тому випадку, якщо Натаніель раптом переставав з’являтися в синагозі або в полі, й вервечка чоловіків із серпом у руках укорочувалася на одну людину, жителі села поводилися так, ніби Натаніеля ніколи й не існувало, і навіть у тих випадках, коли всім було відомо, що Натаніель навідувався до рідного села сам-один посеред темної ночі й ще до світанку йшов, а про ці відвідини легко було довідатися з усмішки дружини Натаніеля, адже є такі усмішки, які повідомляють про все, і коли жінка раптом завмирає на місці, втупившись неуважним невидющим поглядом в обрій або просто у стіну перед собою, а потім починає усміхатися повільною, замріяною усмішкою, схожою на образ, який виринає з води й мерехтить на її змережаній дрібними хвилями поверхні, то лише сліпий, неспроможний бачити ту усмішку, повірить у те, що дружина Натаніеля провела й цю ніч без свого чоловіка. А людське серце буває таким дивним, що навіть ті жінки, які ніколи не розлучалися зі своїми чоловіками, починали зітхати, уявляючи хвилини тієї зустрічі, і, збуджені та схвильовані, юрмилися навкруг дружини Натаніеля — так злітаються бджоли до квітки, по вінця наповненої нектаром. Але Марія мала інший клопіт, їй доводилося приділяти всю свою увагу дев’ятьом дітям та чоловікові, який майже щоночі стогнав і кричав від тривоги й жаху й нерідко будив дітей, які, у свою чергу, починали кричати й плакати. З плином часу вони, звичайно, поступово звикали до дивної поведінки батька, але найстарший, як і раніше, прокидався вночі, либонь, і йому снилося щось жахливе, і спочатку він завжди запитував матір: Що це з батьком? — а вона відповідала, ніби йшлося про якусь дрібничку: Певно, йому наснився поганий сон, адже не могла вона сказати синові: Твоєму батькові снилося, що він скаче із вояками Ірода по дорозі у Віфлеєм. Якого Ірода? Батька того, який тепер нами править. І через те він так стогнав і кричав? Атож, через те. Не розумію, чому так страшно побачити себе уві сні вояком царя, який давно помер. Твій батько ніколи не був вояком Ірода, його фахом завжди було ремесло теслі. Чому ж тоді він бачить такі сни? Людина не обирає собі сни, які вона бачить. То виходить, що сни обирають собі людей? Я ніколи не чула, щоб так хтось казав, але, мабуть, так воно і є. Але чому він кричить, мамо, чому він стогне? Бо кожної ночі твоєму батькові сниться, що він їде тебе вбивати. Звичайно ж, Марія не могла наважитися розповісти про все це, відкрити причину чоловікових кошмарів тому, кого батько бачив у тих кошмарах у ролі Ісаака, Авраамового сина, тобто бачив його своїм сином, якого він повинен зарізати й принести Богові в жертву. Одного дня Ісус, допомагаючи батькові збити докупи дві половинки дверей, набрався духу й поставив це запитання йому, й після тривалої мовчанки батько відповів йому такими словами: Сину мій, ти вже знаєш свої обов’язки, справно виконуй їх, і ти будеш виправданий перед Господом, але завжди намагайся відкрити у своїй душі й такі обов’язки, яких тебе не навчали. Це і є твій сон, батьку? Ні, але в цьому його причина, його причина в тому, що одного дня я забув про свій обов’язок або навіть гірше. А що означає «гірше»? Я про нього навіть не подумав. Але це ж тільки сон. Сон — це та думка, яка не прийшла тоді, коли повинна була прийти, а тепер вона приходить мені щоночі й не дає про себе забути. А про що ти повинен був тоді подумати? Навіть ти не можеш поставити мені всі запитання, навіть я не можу тобі на всі відповісти. Вони працювали на подвір’ї, в затінку, бо пора була літня й сонце пекло немилосердно. Неподалік гралися брати й сестри Ісуса, крім найменшого, який був у хаті на руках у матері й смоктав цицьку. Яків теж брався допомагати, але швидко чи то стомився, чи знудьгувався, воно й не дивно, у такому віці один рік різниці означає багато, Ісусові вже зовсім небагато залишилося до повноліття та до завершення свого релігійного виховання, він уже закінчив початковий курс навчання й тепер, разом із вивченням Тори або письмового Закону, він мав розпочати ознайомлення із Законом усним, який вважався набагато глибшим і складнішим джерелом мудрості. Тож не випадає дивуватися, що, будучи таким юним, він був спроможний розмовляти з батьком на дуже серйозні теми, легко знаходячи потрібні слова й глибоко обґрунтовуючи свої міркування. Ісусові було вже майже дванадцять років, незабаром він стане дорослим чоловіком і тоді, можливо, повернеться до цієї розмови з батьком і знову запитає його про те, на що сьогодні не дістав задовільної відповіді, й, можливо, Йосип нарешті визнає свою провину перед власним сином, на відміну від Авраама, який обмежився лише тим, що прославив усемогутність Бога, але у свого сина Ісаака прощення не попросив. Але не випадає сумніватися також у тому, що прокреслена Богом пряма лінія дуже рідко збігається зі звивистими лініями людських доль, згадаймо про той же таки випадок із Авраамом, до якого в останню мить прилетів янгол, сказавши: Не здіймай руку на сина свого, і про випадок із Йосипом, якому вже не янгол, а сам Бог послав трьох балакучих найманців Ірода разом із їхнім командиром і який не скористався тим часом, що був у його розпорядженні, щоб урятувати від смерті малюків Віфлеєма. Проте якщо Ісус із віком не втратить своїх добрих поривань, то, можливо, він захоче довідатися, чому Бог урятував Ісаака й не зробив нічого, щоб урятувати нещасних невинних малюків, які не мали на собі гріха, як і син Авраама, а проте не знайшли милосердя перед престолом Господа. І тоді Ісус зможе сказати своєму батькові: Тату, ти не один винен у тому, що сталося, а десь у глибині душі, може, навіть наважиться запитати: О Господи, чи настане той день, коли Ти прийдеш до нас і визнаєш усі свої провини перед людьми?

А тим часом, поки, зачинивши двері хати та своїх душ, тесля Йосип і його син Ісус, про одне згадуючи, інше замовчуючи, обговорювали ці високі теми, війна проти римлян тривала. Вона тривала вже більш як два роки, і вряди-годи до Назарета доходили сумні вісті — загинув Єфраїм, загинув Авіезер, загинув Нетфалі, загинув Елеазар, і ніхто тепер точно не міг сказати, де лежать їхні тіла — між камінням у горах, на дні долини, у вже непотрібному їм затінку дерева, а може, пливуть униз за течією річки. Тож тим, котрі залишалися в Назареті, доводилося тільки вмивати руки й казати, не маючи навіть змоги належно поховати вбитих: Наші руки не проливали цю кров і наші очі не бачили, як вона ллється. Але надходили також вісті про великі перемоги, про те, що римлян вигнали з міста Сефорис, а це зовсім недалеко від Назарета, лише годин за дві ходу, існували й великі області в Юдеї та в Галілеї, куди вороже військо не наважувалося навіть поткнутися, та й у рідному селі Йосипа ось уже понад рік не бачили жодного легіонера. І хто знає, чи не в цьому була причина того, що сусід теслі, цікавий і послужливий Ананія, про якого ми досі згадували лиш один раз, якось тими днями увійшов на подвір’я Йосипа з таємничим виглядом і сказав: Ходімо звідси, хочу дещо тобі сказати, і треба визнати, він мав усі підстави виявити таку обережність, бо ці селянські хатини такі малі, що в них нічого не приховаєш ані вночі, коли всі нібито сплять, ані вдень, за будь-яких обставин і в будь-який час усі негайно знатимуть усе, про що стане відомо одному, і це значно полегшує завдання Господа Бога, коли в Судний день Він почне з’ясовувати, хто тут «свій», а хто ні. Прохання сусіда анітрохи не здивувало Йосипа навіть тоді, коли Ананія таємничим тоном додав: Ходімо в пустелю, тепер ми вже знаємо, що пустеля — не тільки те, що ми звикли уявляти собі, коли читаємо або чуємо це слово, неозорий піщаний обшир, море розжарених сонцем дюн, де не видно жодного живого створіння, ні, пустелю тут, у зеленій Галілеї, уявляють собі трохи інакше, це можуть бути просто необроблені поля, місцевість, де ніхто не живе й не видно слідів людської праці, й коли тут кажуть «пустеля», то мають також на увазі, що пустеля вже не буде пустелею, коли ми туди прийдемо. Й у нашому випадку, коли двоє чоловіків попрямували через чагарник до трьох великих каменів, що стриміли на вершині пагорба, було ясно, що місцевість тут незаселена, й пустеля знову перетвориться на пустелю, коли вони звідси підуть. Ананія сів на землю, Йосип опустився з ним поруч, і відразу стало помітно, що між ними велика різниця у віці, і хоч час минає для всіх, але не на всіх однаково відбиваються його наслідки, тому Ананія, який ще був досить у силі, коли ми з ним уперше зустрілися, сьогодні здається вже старим дідом, хоч треба сказати, що час не пощадив і Йосипа. Ананія, схоже, вагається, й поки вони сюди йшли, він, здавалося, втратив частку рішучості, з якою прийшов у дім сусіда, й тепер Йосипові треба, ні про що не запитуючи, заохотити його до розмови якоюсь ніби випадковою фразою, наприклад: Ми вже далеко зайшли, і це дозволить Ананії відповісти: Справа моя така, що про неї не можна говорити ані у твоєму домі, ані в моєму. А далі розмова відразу налагодиться й набуде звичного характеру, попри делікатний характер теми, що й примусив Ананію шукати такого безлюдного місця. Сказав Ананія: Колись ти мене попросив, щоб я доглянув за твоїм домом, поки тебе не буде, і я виконав твоє прохання. Я завжди був тобі вдячний за цю послугу, відповів йому Йосип, а Ананія провадив: А тепер у мене виникла необхідність попросити тебе, щоб ти доглянув мій дім, поки мене тут не буде. Ти кудись ідеш разом із дружиною? Ні, я йду сам-один. То вона залишається вдома? Шуя піде жити до своїх родичів, вони рибалки. Ти хочеш мені сказати, що вирішив розлучитися з дружиною? Ні, я не збираюся розлучатися з нею, якщо я вже не покинув її тоді, коли довідався, що вона не може мати дітей, то тепер тим більше не розлучуся, але мене не буде вдома, й Шуї ліпше пожити в родичів протягом цього часу. То ти збираєшся покинути дім надовго? Не знаю, це залежить від того, поки триватиме війна. А який зв’язок може мати війна з твоєю відсутністю? здивовано запитав Йосип. Я піду шукати Юду Галілеянина. А чого тобі від нього треба? Хочу попросити його, щоб він прийняв мене до свого війська. Але ж ти, Ананіє, завжди був чоловіком мирним, а тепер тобі заманулося воювати з римлянами, згадай-но, що сталося з Єфраїмом та Абіезером. І з Нефталі та Елеазаром також. Схаменися, Ананіє. Послухай-но мене, Йосипе, незалежно від того, чий голос тепер говорить моїми устами, адже я вже досяг того віку, в якому помер мій батько, а він досяг на цьому світі набагато більшого, ніж його син, адже я навіть дітей не зміг народити, та й мудрості в мене обмаль, на відміну від тебе, щоб коли-небудь стати старійшиною синагоги, тож мені нічого вже не залишається в цьому житті, крім як рахувати дні, що залишилися до моєї смерті, поруч із жінкою, якої я давно не кохаю. То розлучися з нею. Моя проблема не в тому, щоб утекти від своєї жінки, моя проблема в тому, щоб утекти від самого себе, а це неможливо. А що ти зможеш зробити на тій війні, адже сил у тебе зовсім небагато. Піти на війну для мене те саме, що народити сина. Ніколи не чув нічого подібного. Я теж не чув, ця думка спала мені лише тепер. Я наглядатиму за твоїм домом, поки ти повернешся. Якщо я не повернуся, якщо тобі скажуть, що я загинув, пообіцяй мені, що ти повідомиш про мою смерть Шуї, нехай вона забере все те, що належатиме їй за правом спадщини. Обіцяю. Тоді ходімо звідси, тепер я спокійний. Ти йдеш на війну, а спокійний, правду кажучи, я не розумію тебе. Ох, Йосипе, Йосипе, скільки століть нам треба ще вдосконалювати своє знання Талмуда, щоб навчитись розуміти найпростіші речі? Навіщо ти привів мене аж сюди, не було потреби йти так далеко. Я хотів поговорити з тобою у присутності свідків. Хіба тобі не досить такого свідка, як Господь Бог і небо над нами, а вони присутні повсюди. Я хотів, щоб мене почули ці камені. Камені глухі й німі, вони свідками бути не можуть. Це правда, але якщо завтра ми порушимо ті обіцянки, які дали один одному в їхній присутності, вони звинуватять нас і звинувачуватимуть нас доти, доки не розсиплються на порох, а від нас не залишиться навіть пороху. Ну, ходімо звідси. Ходімо. Поки вони йшли, Ананія раз у раз обертався, щоб подивитися на три камені, а коли нарешті вони зникли за пагорбом, Йосип запитав: А Шуя вже знає?

Так, я їй сказав. І що вона? Спочатку мовчала, а потім сказала: ліпше ти взяв би зі мною розлучення, а зараз проливає сльози. Бідолашна. Коли стане жити з родичами, то забуде про мене, і якщо я загину, теж забуде — такий закон життя. Вони увійшли в село й коли наблизилися до хати теслі, котра була ближче, ніж сусідова, до того краю села, з якого вони увійшли, Ісус, що грався на вулиці з братами Яковом і Юдою, сказав, що мати пішла до сусідки. Коли двоє чоловіків відійшли від малих, то почули голос Юди, який із гордістю заявив: Я Юда Галілеянин, і тоді Ананія обернувся, подивився на нього і сказав, усміхаючись, Йосипові: Ось мій командир, але тесля не встиг йому відповісти, бо відразу пролунав і голос Ісуса, який відповів братові: Тоді твоє місце не тут. Коли Йосип почув ці слова, його наче шпигнуло в серце, йому здалося, вони були сказані на його адресу, так ніби дитяча гра була віддзеркаленням іншої вищої правди, він згадав про три камені і спробував, сам не знаючи навіщо, уявити собі, як би він жив, що робив і що казав, коли б вони постійно маячили перед ним як свідки, а проте вже через хвилину його опанував холодний жах, бо він зрозумів, що забув про Бога. У хаті Ананії вони застали Марію, яка намагалася втішити заплакану Шую, але та перестала плакати відразу, як тільки увійшли чоловіки, хоч це зовсім не означало, що вона заспокоїлася, але гіркий досвід навчив тамтешніх жінок ковтати сльози, мабуть, тому ми й кажемо: Вони більше сміються, ніж плачуть, але це неправда, бо вони сміються вголос, а плачуть беззвучно. Але в той день, коли Ананія пішов із села, його дружина вже не могла стримувати своє горе й ридала вголос. А десь через тиждень приїхали по неї її родичі, що жили на березі моря. Марія провела її до околиці села, й там вони попрощалися. Шуя більше не плакала, але відтоді її очі вже ніколи не висохнуть, вони завжди плакатимуть тими невтішними слізьми, якими плачуть жіночі очі, коли в них палахкотить невидиме полум’я, яке їх висушує, перш ніж вони встигнуть скотитися по щоках.

Так минав місяць за місяцем, новини з війни надходили й далі, то добрі, то погані, але тоді як добрі новини не йшли далі туманних натяків на перемоги, які завжди виявлялися маленькими, то з поганими новинами все частіше надходили повідомлення про тяжкі й криваві поразки повстанського війська Юди Галілеянина. Одного дня надійшла звістка про загибель Бальдада в одній із засідок, яку римляни захопили зненацька, й таким чином у яму потрапили ті, хто її викопав, у тій сутичці загинуло багато повстанців, але з Назарета — один Бальдад. А потім одного дня хтось прийшов і сказав, ніби чув, як хтось сказав, ніби від когось чув, що Барон, римський прокуратор Сирії, іде сюди з двома легіонами війська, щоб придушити бунт, який тривав уже три роки і терпіти який далі римляни не збиралися. Ця туманна й невиразна фраза «йде сюди» вселяла людям неясне відчуття страху, так ніби в будь-яку мить на повороті дороги могла з’явитися голова військової колони з грізними орлами, штандартами та великими літерами SPOR, які означають «сенат і народ римський» і якими в ті часи, ніби печатями, скріплювали й позначали законність того, що люди йдуть убивати до себе подібних, те саме згодом стануть позначати й іншою абревіатурою INRI (Ісус Назарянин Цар Юдейський) і тими, які будуть утворені з неї, але не станемо забігати далеко вперед, дозволимо, щоб минув відповідний час, проте дивне відчуття виникає в нас унаслідок того, що ми все це знаємо й можемо говорити про це, так ніби промовляємо з якогось іншого світу, адже тоді ще ніхто не віддав життя за ці чотири літери. Звідусіль надходили повідомлення про великі битви, й люди, чия віра була міцна, твердо вірили в те, що не мине й року, як римлян виженуть зі святої землі Юдеї, але не бракувало й інших, котрі, чуючи ці надміру оптимістичні новини, сумно хитали головами й чекали неминучої катастрофи, що наближалася неухильно. І так воно й сталося. Протягом кількох тижнів по тому, як поширилася чутка про наближення легіонів Барона, нічого не відбувалося, й цим скористалися повстанці, щоб подвоїти кількість нападів на розсіяне військо, з яким вони воювали, але незабаром стали прояснюватися причини цієї позірної бездіяльності, коли розвідники Галілеянина повідомили, що один із легіонів просувається на південь, здійснюючи маневр обхвату, понад річкою Йордан, і, досягши Єрихона, завертає праворуч, щоб подібно до сіті, закинутої вправною рукою, потім знову рушити на північ, тягнучи за собою все, що вона захопить, тоді як другий легіон, застосовуючи ту саму тактику, рухається на південь. Застосовуючи військову термінологію, ми могли б назвати цю тактику «взяти у кліщі», але то був радше узгоджений рух двох стін, які сходилися і давили все, що опинялося між ними, але останній удар, який мав розчавити все живе, залишали на останню хвилину. На дорогах, у долинах та в горах Юдеї та Галілеї наступ легіонів був позначений хрестами, на яких помирали бійці повстанських загонів Юди, руки й ноги їм прибивали цвяхами, а гомілки розтрощували молотом, щоб вони помирали швидше. Легіонери заходили в села, обшукували хату за хатою, шукаючи підозрілих осіб, а для того, щоб розіп’ясти їх на хрестах, не треба було якихось особливих доказів, вистачало однієї підозри. Сумна іронія полягала в тому, що цим бідолахам, можна сказати, ще пощастило, адже їх розпинали, якщо можна так висловитися, під самими дверима їхніх домівок, родичі мали змогу зняти їх із хреста майже відразу по тому, як вони випускали дух, і тоді гірко було дивитись на сльози і слухати плач матерів, дружин і наречених, зойки бідолашних дітлахів, що залишилися без батька, коли померлого в муках чоловіка знімали з хреста з надзвичайною обережністю, бо якщо закатоване бездиханне тіло впаде на землю, то й живим буде боляче. Після цього розп’ятого на хресті клали в могилу, де він мав дочекатися, коли настане день його воскресіння. Та були й інші, ті, кого взяли в полон під час боїв, що відбувалися в горах або в інших безлюдних місцях, солдати їх залишали там на хрестах іще живими, залишали напризволяще в найпустельнішій із пустель, що називається самітною смертю, де їх спалювало пекуче сонце, дзьобали хижі птахи, а час перетворював на обтягнуті рештками власної шкіри жалюгідні останки з тіла й кісток, від яких з огидою відвернулася б навіть власна душа. Люди надміру цікаві й допитливі, а також схильні до скептицизму, які й раніше відмовлялися смиренно приймати на віру ті факти, про які розповідалося в таких євангеліях, як ця, неодмінно стануть допитуватися, як могли римляни розпинати так багато юдеїв, а надто на тих величезних пустельних територіях, де немає нічого, крім рослинності вбогої та рахітичної, на стеблах якої не вдалося б розп’ясти навіть безтілесного духа — вони не витримали б його ваги. Але ці люди забувають, що римська армія в ті часи була найкращою у світі, для якої не існувала проблема інтендантської служби та матеріально-технічного постачання, тому вона була забезпечена хрестами на всю тодішню кампанію, варто було тільки глянути на довжелезну вервечку віслюків та мулів, що йшла за кожним легіоном, перевозячи хрести в розібраному вигляді, окремо вертикальні бруси, окремо — поперечки, так що коли караван прибував на місце страти, залишалося тільки прибити розкинуті руки страчуваного до поперечки, підтягти її до вершини укопаного в землю бруса й, попередньо відвернувши ноги жертви вбік, прибити їх до хреста одним цвяхом завдовжки в долоню. Будь-який кат із римського легіону сказав би вам, що цю процедуру, таку ніби складну, важче описати, ніж виконати.

Песимісти мали рацію, коли пророкували велике лихо. З півночі на південь і з півдня на північ утікали, рятуючись від римських легіонерів, люди, і ті, кого могли запідозрити в допомозі повстанцям, і інші, підштовхувані лише страхом, адже відомо, що не треба бути винним для того, аби тебе звинуватили. Один із таких утікачів, затримавшись на кілька хвилин під час своєї втечі, постукав у двері до теслі Йосипа й повідомив, що його сусід Ананія лежить у Сефорисі з тяжкою раною від удару мечем, і просив переказати йому такі слова: Війну програно, й мені не пощастило врятуватися, тож нехай моя жінка прийде й забере те, що їй належить. А більш він нічого не переказав? — запитав Йосип. Більш нічого, відповів посланець. А чому ж ти не забрав його з собою, якщо все одно тобі треба було пройти через наше село? Він перебуває в такому стані, що я надовго затримався б, якби спробував доставити його сюди, а я маю власну родину, про чию безпеку мушу подбати насамперед. Насамперед це так, але ж не тільки. Ти мене не суди, адже я бачу, ти оточений дітьми і не втікаєш, отже, тобі невідомо, що таке небезпека. Що ж, не затримуйся, втікай швидше, й нехай Господь тобі допоможе, небезпека на людину чатує там, де немає Господа. Ти не маєш віри, чоловіче, Господь присутній у будь-якому місці. Це так, але Він не завжди нас помічає, а ти мені про віру не говори, бо не має віри той, хто покинув мого сусіда в біді. Чому ж тоді ти не підеш його забрати? Я піду. Ця розмова відбувалася десь опівдні, день був погожий, сонячний, лише кілька білих хмаринок ковзали по синьому небу, наче вітрильники без керманичів. Йосип відв’язав віслюка, покликав жінку і сказав їй без подальших пояснень: Я йду в Сефорис забрати сусіда, який не може прийти додому на своїх ногах. Марія лише кивнула головою на знак згоди, але Ісус підійшов до батька. Візьми мене з собою, попросив він. Йосип подивився на сина, поклав праву руку йому на голову і сказав: Залишайся вдома, я піду й надовго не затримаюся, якщо ніде не затримаюся в дорозі, то зможу повернутися додому ще до сутінків, і Йосип мав рацію, коли так казав, бо, як нам відомо, відстань від Назарета до Сефориса не перевищує вісьмох кілометрів, вона, власне, дорівнює тій відстані, яка відокремлює Єрусалим від Віфлеєма, ми не можемо ще раз не відзначити, що в цьому світі маємо безліч збігів. Йосип не став сідати верхи на віслюка, він хотів, щоб вухатий зберіг сили для зворотної дороги, міць і твердість у ногах, гнучкість у спині, адже йому доведеться перевозити хворого або, точніше кажучи, пораненого на війні, а це не одне й те саме. Проминаючи пагорб, де майже рік тому Ананія повідомив йому про свій намір приєднатися до повстанців Юди Галілеянина, тесля підвів погляд і подивився на три великі камені, що маячили на його вершині, схожі на три паростки, які виросли з одного черешка і, здавалося, чекали, що від неба та від землі надійде відповідь на запитання, які ставлять усі створіння й речі вже самим фактом свого існування, нехай навіть вони їх не промовляють: Чому я тут? Яка відома чи невідома причина мене пояснює? Яким був би світ, де я живу, якби мене в ньому не було? Якби нас запитав про це Ананія, ми могли б йому відповісти, що камені принаймні залишаться там, де вони й були, й такими, як вони були, бо якщо вітер, дощ і спека завдають їм дуже незначних пошкоджень, то вони, мабуть, і через двадцять століть тут стоятимуть, і через двадцять століть наступних, коли світ навколо них стане зовсім іншим, але й тоді на перші два запитання ніхто не знатиме відповіді. По дорозі сунули юрми біженців, вони мали той самий наляканий вигляд, що й посланець від Ананії, дивилися на Йосипа здивованими очима, й один із чоловіків затримав його за руку й сказав: Куди ти йдеш? До Сефориса, щоб забрати там друга, відповів йому тесля. Якщо ти друг самому собі, то ліпше туди не йди. Чому? Римляни вже близько, й місту не буде пощади. Я повинен забрати там свого сусіда, він мені як брат, і більше прийти по нього нема кому. Подумай добре, сказав розважливий порадник і рушив далі своєю дорогою, а Йосип залишився стояти посеред шляху, напружено міркуючи про те, чи він справді друг самому собі, але в нього було набагато більше причин ненавидіти себе й зневажати, й, трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що він ні те, ні те — йому було байдужісінько, хто він такий, він дивився на себе, як на порожнє місце, а порожнє місце має ту властивість, що там немає на чому зупинити очі, адже неможливо дивитися на те, чого немає. Потім він подумав, що батьківський обов’язок примушує його повернутися назад, зрештою, він повинен насамперед захистити своїх дітей, а не розшукувати чоловіка, який не був чимось більшим, аніж його сусід, а тепер навіть не був сусідом, бо покинув свій дім, а дружину відіслав кудись далеко. Проте діти його в безпеці, римляни не зроблять їм нічого поганого, адже вони полюють на повстанців. Коли низка міркувань привела його до цього висновку, Йосип раптом почув, як він промовляє вголос, ніби відповідаючи на прихований тривожний сумнів: І я теж не повстанець. Після чого він ляснув віслюка долонею по крижах, гукнув йому: Ану, вперед, і рушив далі.

Коли він дістався до Сефориса, день хилився до вечора. Довгі тіні, що простяглися від будинків і дерев й були ще помітні, швидко зливалися з землею, так ніби досягали обрію і за ним зникали, наче темна вода за порогами водоспадів. На вулицях міста було мало людей, там не видно було жодної жінки, жодної дитини, лише стомлені чоловіки, які, поклавши біля себе ненадійну зброю, лежали на землі, важко дихаючи, й неможливо було зрозуміти, чи то вони відпочивають, готуючись до нової битви, чи втекли з поля бою. В одного з таких чоловіків Йосип запитав: Римляни близько? Той заплющив очі, потім повільно розплющив їх і сказав: Завтра вони будуть тут, і відвівши погляд, додав: Тікай звідси, забирай свого віслюка й тікай. Я шукаю пораненого друга. Якби ти мав стільки грошей, скільки тут лежить поранених, ти був би найбагатшим чоловіком у світі. А де вони лежать? Вони лежать тут повсюди. А є тут якесь одне місце, куди їх позносили? Так, є, за отими будинками стоїть старий склад, туди знесли багато поранених, може, ти і знайдеш там свого друга, але поквапся, бо мерців звідти тепер виносять набагато більше, аніж заносять туди живих. Йосип добре знав це місто, йому доводилося бути тут часто, по-перше, на заробітках, бо в багатому й квітучому Сефорисі здійснювалося велике будівництво, де завжди були потрібні робочі руки, а по-друге, він приходив сюди на менш значущі релігійні свята, щоб не йти до Єрусалима, бо добиратися туди було далеко й дорого. Тому для нього було неважко знайти старий склад, на який йому вказали, тим більше, що для цього треба було йти на запах крові та людських страждань, можна було навіть уявити собі, що це дитяча гра, коли тому, хто шукає, кажуть: Гаряче, гаряче… холодно, холодно, залежно від того, наближається він до мети чи віддаляється від неї, болить, не болить — і нарешті біль стає нестерпним. Йосип прив’язав віслюка до довгої жердини, що правила за конов’язь, і ввійшов до темної палати, на яку був перетворений склад. На підлозі між розстеленими матами горіли каганчики, які давали дуже мало світла, вони здавалися крихітними зірками на чорному небі, чийого світла вистачає лиш на те, щоб позначити свою присутність, адже ми їх бачимо дуже здалеку. Йосип повільно ходив між рядами чоловіків, які лежали на матах, шукаючи Ананію, вдихаючи суміш сильних запахів, вина й олії, якими змащували рани, поту, лайна та сечі, бо багато з цих нещасливців не могли навіть поворухнутися й тут-таки звільнялися від того, що ослабла воля більше не могла утримувати в тілі. Тут його немає, промурмотів Йосип, коли пройшов весь ряд із кінця в кінець. І рушив у зворотному напрямку, тепер він ішов набагато повільніше, пильно придивляючись до облич, шукаючи ознак схожості, адже всі ці нещасливці були й справді дуже схожі один на одного: бороди, запалі щоки, провалені очниці, обличчя липкі й лискучі від поту. Деякі з поранених проводжали його тривожним поглядом, їм хотілося вірити, що цей чоловік прийшов забрати їх, але вогники надії в їхніх очах швидко згасали, і занепокоєне очікування — кого ж він тут шукає? — тривало. Йосип нарешті зупинився біля вже старого чоловіка з білим волоссям і білою бородою. Це він, подумав, хоч Ананія був зовсім не такий, яким він бачив його востаннє, тоді чуприна його була змережана сивим волоссям, і досить густо, але тепер вона була схожа на грудку брудного злиплого снігу, й тільки брови були чорні, як і раніш. Поранений лежав із заплющеними очима й важко дихав. Йосип тихо покликав його: Ананіє, потім підвищив голос: Ананіє, й десь через хвилину, ніби повертаючись із глибин землі, чоловік повільно підняв повіки, й коли він розплющив очі, Йосип побачив, що це й справді Ананія, його сусід, який покинув свій дім і свою дружину й пішов воювати з римлянами, а тепер лежить тут з відкритими ранами на животі й бридким запахом плоті, яка вже почала загниватися. Ананія спершу не впізнав Йосипа, світло від каганця допомагало йому мало, а ще менше — власні очі, але до нього нарешті дійшло, що це він, коли тесля погукав його знову вже іншим тоном, у якому, можливо, прозвучали навіть ноти любові: Ананіє, і тоді очі старого наповнилися слізьми, він сказав і потім повторив: Це ти, це ти, чого ти сюди прийшов, чого ти сюди прийшов, і спробував підвестися на лікоть, простягти руку, але сили його покинули, і тіло йому знову опустилося на підлогу, а обличчя скривилося від болю. Я прийшов забрати тебе, сказав тесля, зі мною віслюк, і ти оком не встигнеш моргнути, як ми вже будемо в Назареті. Тобі не треба було сюди приходити, римляни скоро будуть тут, я вже нікуди звідси не вийду, це моя остання постіль на цьому світі, й він тремтячими руками розкрив свою роздерту туніку. Під просякнутими вином та оливою ганчірками відкрилися бридкі губи двох довгих і глибоких ран, і в ту ж таки мить солодкавий і нудотний запах гниття вдарив у ніздрі Йосипові, й він відвернув погляд. Старий заплющив очі й витягнув руки по боках, так ніби зусилля, яких він щойно доклав, геть виснажили його. Ти ж бачиш, що не зможеш мене підняти, у мене виваляться кишки, якщо ти спробуєш винести мене звідси. Я туго обмотаю тобі тіло й нестиму тебе дуже повільно, сказав Йосип, але вже без такої впевненості в голосі, не було сумніву, що навіть якби йому вдалося повантажити старого на віслюка, той помер би в дорозі. Ананія знову заплющив очі й не розплющуючи їх сказав: Повертайся додому, Йосипе, повертайся додому, римляни скоро будуть тут. Римляни не стануть нападати вночі, ти поки що відпочинь. Повертайся додому, повертайся додому, зітхнув Ананія, а Йосип йому сказав: Спи.

Що ж до нього, то він не склепив очей до самого ранку. Кілька разів, коли дух його обгортався першим туманом сну, якого він боявся й тому боровся проти нього всіма своїми силами, Йосип запитував себе, чому він сюди прийшов, адже між ним і сусідом ніколи не було справжньої дружби, по-перше, через різницю у віці, але й тому, що Ананія та його дружина були якимись надто дріб’язковими, цікавими й надокучливими, з одного боку, вони нібито завжди були готові допомогти, але разом з тим складалося враження, що вони чекають винагороди за свою допомогу, розміри якої були відомі лише їм. Він мій сусід, переконував себе Йосип, не знаходячи іншого аргументу, що міг би спростувати його сумніви, і мій ближній, чоловік, який помирає, він заплющив очі, але не тому, що не хоче бачити мене, просто він ні на мить не хоче відірвати увагу від смерті, що наближається, і я не можу покинути його самого. Він сів у вузькому просторі, між матою, на якій лежав Ананія, та іншою, де лежав зовсім молодий хлопець, не набагато старший, ніж його син Ісус, бідолаха тихо стогнав, і його потріскані від лихоманки губи мурмотіли щось нерозбірливе. Йосип узяв хлопця за руку, щоб його заспокоїти, в ту саму мить, коли рука Ананії стала сліпо обмацувати все навкруги, шукаючи чи то зброю для захисту, чи руку іншої людини, щоб стиснути її, і так вони й застигли всі троє, один живий між двома вмирущими, одне життя між двома смертями, тоді як у тихому нічному небі оберталися зірки й планети, а десь із протилежного боку світу викочувався білий осяйний місяць, який плив у просторах неба й накривав невинністю всю землю Галілейську. Уже набагато пізніше Йосип отямився від забуття, в яке провалився супроти власної волі, з почуттям полегкості, бо цього разу йому не наснилася дорога до Віфлеєма, розплющив очі й побачив, що Ананія помер, очі в нього теж були розплющені, певно, в останню мить він не витримав видіння смерті, рука мерця стискала його руку з такою силою, що кістки йому боліли, й тоді, щоб подолати відчуття болю в пальцях, він випустив руку хлопця й, перебуваючи в ще напівсонному стані, помітив, що жар у того спав. Йосип виглянув назовні крізь прочинені двері й побачив, що місяць уже сховався за обрієм і знадвору вливалося сіре світло народжуваного світанку. У приміщенні складу снували якісь тіні, то поранені, які могли зіп’ястися на ноги, ішли помилуватися першим світлом нового дня, й вони могли б запитати один в одного, або звертаючись із цим запитанням безпосередньо до неба: Що побачить сонце, яке сьогодні випливе на виднокіл, коли-небудь ми навчимося не ставити марних запитань, та скористаємося з того, що цей час іще не настав, і дозволимо собі себе запитати: Що побачить сонце, яке сьогодні викотиться в небо? Йосип подумав: Пора мені забиратися звідси, тут я вже нічого не можу зробити, але його думка була забарвлена відтінком запитання, а тому відразу привела за собою іншу: Але ж я можу відвезти його в Назарет, і ця думка здалася йому цілком очевидною й примусила його повірити в те, що саме з такою метою він сюди й прийшов: знайти Ананію живим і привезти його в Назарет мертвим. Хлопець попросив води. Йосип підніс йому до губів глиняний ківшик. Як ти себе почуваєш, запитав він. Трохи краще. Принаймні схоже, що лихоманка тебе відпустила. Спробую підвестися на ноги, сказав хлопець. Обережно, застеріг Йосип, підтримуючи його, й несподівано подумав, що для Ананії він уже не зможе зробити більше, як поховати його в Назареті, але цьому хлопчикові, хоч би звідки той був, він іще може врятувати життя, вивезти його з цього місця, де на нього чатує неминуча смерть, замінити, так би мовити, одного сусіда іншим. Він уже не відчував жалю до Ананії, це лише порожнє тіло, і щоразу, коли Йосип дивився на сусіда, він бачив, як його душа відлітає все далі й далі від нього. Хлопець відчував: з ним може статися щось дуже добре, очі йому заблищали, але він не встиг нічого запитати, бо Йосип уже вийшов, щоб узяти віслюка й завести його досередини, нехай буде благословен Господь, який підказує людям такі чудові думки. Але віслюка там, де він його прив’язав, уже не було. Від нього залишився тільки обривок мотузки, злодій не став гаяти час на те, щоб її розв’язати, гострий ніж зробив цю роботу значно швидше.

Сили покинули Йосипа, коли він побачив таке нещастя. Немов бичок, оглушений обухом для жертвоприношення у Храмі, він упав навколішки, затулив обличчя долонями, й з очей йому бризнули сльози, усі ті гарячі сльози, які він збирав протягом дванадцятьох років у чеканні того дня, коли здобуде собі прощення або муситиме прийняти неминучу і справедливу кару. Бог не прощає гріхів, скоєних за Його безпосереднім наказом. Йосип не повернувся до складу, він зрозумів, що відтепер уже ніколи не зможе зрозуміти ані смислу власної поведінки, ані смислу того, що відбувається у світі, сходило сонце, й навіщо, о Господи, Ти всіяв небо тисячами білих хмаринок, розкидавши їх на всі боки, наче камені в пустелі? Побачивши, як він утирає сльози полою туніки, хтось міг подумати, що в нього помер якийсь родич серед тих, хто лежав у приміщенні складу, насправді ж Йосип щойно виплакав останні сльози свого буття. Коли, проблукавши близько години вулицями міста в останній надії знайти украденого віслюка, він уже зібрався повернутися в Назарет, його схопили римські легіонери, що оточили Сефорис. Вони запитали його, хто він такий. Я Йосип, син Ілії. Звідки ти прийшов? З Назарета. А куди йдеш? До Назарета. А що ти робив сьогодні в Сефорисі? Мені сказали, що тут мій сусід. А хто він, твій сусід? Ананія. І ти його знайшов? Так. А де ти його знайшов. У приміщенні складу разом з іншими. Якими іншими? Пораненими. А де цей склад? Он там. Його відвели на майдан, де вже сиділо дванадцять-п’ятнадцять чоловіків, серед них були й люди з відкритими ранами, і сказали: Сідай з ними. Йосип, побачивши, що всі ті люди були повстанцями, запротестував: Я тесля й чоловік мирний, і один із тих, котрі сиділи, сказав: Ми не знаємо цього чоловіка, але начальник сторожі, яка вартувала полонених, нічого не захотів слухати і штовхнув Йосипа так, що той упав до всіх інших, сказавши: Звідси тобі лише одна дорога — на хрест. У першу мить від падіння й почутого вироку Йосип був такий ошелешений, що не спромігся на жодну думку. Потім, коли знайшов у собі сили опанувати себе, то раптом відчув, як на нього напливає глибокий спокій, так ніби все, що з ним сталося, було лише поганим сном, з якого він неодмінно прокинеться, а тому йому нема чого зважати на погрози, бо вони без сліду зникнуть, як тільки він розплющить очі. А тоді йому раптом пригадалося, що коли йому снилася дорога на Віфлеєм, то він теж був переконаний, що прокинеться, і тоді він зненацька затремтів усім тілом, бо зрозумів нарешті, яка доля його чекає: Я помру й помру без провини. Він почув, як хтось поклав йому на плече руку, то був сусід: Коли сюди прийде командир когорти, ми скажемо йому, що ти не маєш до нас ніякого стосунку, й він відпустить тебе. А що буде з вами? Римляни розпинають на хресті всіх, кого беруть у полон, можна не сумніватися, що й тепер буде так само. Спаси вас, Боже. Бог спасає душі, а не тіла. Привели ще кількох чоловіків, спочатку двох, потім трьох, а потім пригнали цілий гурт чоловік у двадцять. Навкруг майдану почали збиратися жителі Сефориса, жінки й діти, серед яких було й кілька чоловіків, чувся тривожний гомін, але вони не могли піти звідти, поки римляни їм не дозволять, їм і без того дуже пощастило, адже римляни не запідозрили їх у тому, що вони допомагають або співчувають повстанцям. Через якийсь час привели ще одного чоловіка, легіонери, які його привели, сказали: «Усе, більш нікого нема», і начальник варти віддав наказ: Усім устати! Полонені подумали, що зараз прийде командир когорти, і той, хто сидів поруч із Йосипом, сказав: Приготуйся, тобто він хотів сказати: Приготуйся, зараз ти будеш вільний, так ніби до свободи треба готуватися, але якщо там хтось і прийшов, він не був командиром когорти, і взагалі невідомо, ким він був, бо начальник сторожі негайно дав якусь команду своїм солдатам латинською мовою, тут варто зазначити, що римські легіонери й не розмовляли якоюсь іншою мовою, крім латини, не можуть же сини Вовчиці принизити себе до вивчення варварських мов, для спілкування з варварами існують тлумачі, а в цьому випадку не треба було й тлумачів, адже розмова відбувалася між військовими, тож легіонери швидко оточили полонених, пролунала команда: Кроком руш! — і процесія, попереду полонені, за ними жителі Сефориса, рушила в напрямку околиці міста. Коли Йосип зрозумів, що його ведуть на страту і йому немає навіть у кого попросити пощади, він підніс руки вгору й заволав розпачливим голосом: Порятуй мене, Господи, я не такий, як вони, порятуй мене, я невинний, але солдат із охорони так стусонув його ратищем списа під ребра, що він мало не впав. Отже, йому кінець. У розпачі він зненавидів Ананію, адже з його вини він має померти, але це почуття, обпаливши йому все всередині, зникло так само швидко, як і прийшло, залишивши у нього всередині порожнечу. Це було так, ніби він подумав: Далі мені йти нема куди, але він помилявся, йому ще було куди йти, щоправда, зовсім недалеко. Хоч у це й важко повірити, але близькість смерті його заспокоїла. Він окинув поглядом своїх товаришів по нещастю й неминучих муках — усі вони йшли спокійно, декотрі, щоправда, були похнюплені, але інші тримали голови прямо. Здебільшого то були фарисеї.

І тоді Йосип уперше згадав про своїх дітей, промайнула також думка про дружину, але тих рідних імен та облич було стільки, що від недосипання та недоїдання в голові йому запаморочилось, і вона стала губити їх одного за одним, поки він ступав останні у своєму житті кроки, і зрештою в ній залишився один Ісус, його первісток, його вічна кара. Він пригадав, як вони розмовляли про його сон, як він сказав, що не може дати йому всіх відповідей, і ось тепер закінчується час і для відповідей, і для запитань.

За містом, на невисокому пагорбі, який видно було з кожної вулиці, стояли по вісім у ряд сорок забитих у землю грубих брусів, достатньо міцних, щоб витримати вагу людського тіла. Біля кожного бруса лежала на землі перекладина завдовжки в розкинуті руки людини. Побачивши знаряддя страти, кілька засуджених спробували були втекти, проте легіонери знали свою справу й, вихопивши мечі, перепинили їм шлях, один із повстанців кинувся на вістря меча, але зазнав невдачі, і його першим поволокли на хрест. І закипіла робота: руки кожного із засуджених прибивали до поперечини, яку потім підіймали на вершину високого, вертикально поставленого бруса. Повсюди лунали зойки і стогін, ридали й плакали жителі Сефориса, яких зігнали дивитись на це видовище. Незабаром хрести були цілком обладнані, на кожному висів чоловік із підігнутими ногами, як ми вже згадували раніше, й цікаво було б знати, навіщо вони так робили, можливо, з Рима надійшов наказ домогтися максимальної раціоналізації в цій роботі й заощаджувати матеріал, адже кожному зрозуміло, навіть людям мало обізнаним у технології розпинання, що для чоловіка, якого розпинають на повен зріст, хрест потрібен високий, тож виникає потреба в більшій кількості дерева, доводиться перевозити більший вантаж, ускладнюється процес установки, й треба також узяти до уваги, що невисокий хрест створює, якщо можна так висловитися, певні сприятливі умови для страчених, бо позаяк їхні ноги майже доторкаються до землі, їх потім легко буває зняти з хреста, не приставляючи до нього драбину, й вони, так би мовити, потраплять прямо в обійми своїх рідних, якщо їх мають, гробарів, коли надійде час їх поховати, адже не можуть вони висіти там вічно. Йосипа розпинали останнім, так вийшло, і тому йому довелося спостерігати, як одного за одним віддають на муки тридцять дев’ять його незнайомих товаришів, і коли надійшла його черга, він уже втратив останню надію і в нього не залишилося сил, щоб іще раз заявити про свою невинність, тому він не зміг використати останню нагоду врятуватися, коли солдат із молотком у руках сказав начальникові варти: Цей запевняв, що ні в чому не завинив, і начальник варти на мить завагався, саме на ту мить, протягом якої Йосип мав би закричати: Я невинний, але він промовчав, змирився з долею, а начальник окинув поглядом ряди розп’ятих і, певно, подумав, що симетрію буде порушено, якщо останній хрест не поставлять, адже число сорок — це число досконало кругле, тож він махнув рукою, і цвяхи було забито. Йосип закричав і кричав не змовкаючи, його підняли вгору, й він повис на цвяхах, які пробили йому зап’ястки, потім у нього вихопилося ще кілька розпачливих зойків, коли довгий цвях пронизав його складені докупи ступні, о мій Боже, подивись на людину, яку Ти створив, і слава Тобі, адже проклинати Тебе забороняє Закон. І зненацька, ніби хтось подав їм знак, зойк розпачу вихопився з горлянок жителів Сефориса, що спостерігали страту, але кричали вони не з жалю до страчених — це по всьому Сефорису спалахнули пожежі, омахи полум’я, наче лавина грецького вогню, з ревом облизували оселі городян, будівлі громадського призначення, дерева, які росли на внутрішніх подвір’ях. Не звертаючи уваги на пожежу, яку розпалили інші легіонери, четверо солдатів карального підрозділу бігали попід хрестами й залізними ломами роздроблювали гомілки розп’ятим. Сефорис палахкотів від краю й до краю, а тим часом розп’яті помирали один за одним. Тесля на ім’я Йосип був молодим чоловіком, що перебував у розквіті сил, кілька днів тому йому виповнилося тридцять три роки.

Коли закінчиться ця війна, а закінчиться вона скоро, бо вже чути її передсмертне хрипіння, буде підраховано, скільки людей у ній загинуло, одні тут, інші — там, одні близько, інші — далеко, і якщо з плином часу кількість тих, котрі полягли в боях або склали голови в несподіваних сутичках із ворогом, почне втрачати своє значення, а згодом і геть забудеться, то страчені на хресті — а їх було згідно зі статистичними підрахунками, що заслуговують на повну довіру, близько двох тисяч — надовго залишаться в пам’яті народів Юдеї та Галілеї, і там говоритимуть про них доти, доки не проллється кров нової війни. Дві тисячі страчених на хресті — це дуже багато мерців, але ця цифра здалася б нам іще більшою, якби ми уявили собі, що дві тисячі хрестів із розіпнутими на них людьми стоять на відстані кілометра обіч якої-небудь дороги або понад зовнішніми кордонами країни, яку згодом буде названо Португалією, бо саме такою приблизно буде їхня протяжність. На всьому просторі від річки Йордан до моря плачуть удови й сироти, така вже доля вдів та сиріт — плакати, і їм залишається тільки чекати, поки малі хлопчики виростуть і підуть на іншу війну, і їхнє місце займуть нові вдови та сироти, і якщо звичаї нерідко змінюються, якщо, наприклад, замість білого кольору жалобним стануть вважати чорний або навпаки, якщо замість рвати на собі волосся, його ховають під мереживною хусткою, то сльози завжди залишаються тими ж таки слізьми.

Марія ще не плаче, але в її душі вже виникло передчуття смерті, адже чоловік не повернувся додому, а в Назарет дійшли чутки, що римляни спалили Сефорис і чимало чоловіків розп’яли на хресті. У супроводі свого найстаршого сина Марія повторює той шлях, що ним, як вона має всі підстави припускати, пройшов учора її чоловік, вона, можна сказати, ступає у сліди його сандалій, сезон дощів іще не настав, легенький вітерець віє, майже не доторкаючись до землі, й відбитки сандалій Йосипа вже перетворилися на сліди доісторичного звіра, який жив у цій місцевості в прадавні часи, він тут пройшов учора, але це однаково, що сказати: він тут пройшов багато тисяч років тому, час не мотузка, довжину якої можна виміряти зав’язаними на ній вузлами, час — похила поверхня, яка вигинається хвилями, й лише пам’ять спроможна привести його в рух і наблизити до нас. Разом із Марією та Ісусом ідуть і інші жителі Назарета, хто підштовхуваний співчуттям, хто — цікавістю, серед них і кілька далеких родичів Ананії, але цим судилося повернутися до своїх домівок із тими самими сумнівами, з якими вони їх покинули, адже вони не знайшли труп, а отже, він може бути живий, вони не здогадалися пошукати його в руїнах старого складу, а якби навіть здогадалися, то навряд чи впізнали б свого мерця серед інших мерців, адже всі вони були обвуглені й чорні. Коли на півдорозі ці назаряни зустрінуться з підрозділом легіонерів, який прямував до їхнього села шукати повстанців, дехто з них поверне назад, стурбований долею свого майна, поверне назад, адже неможливо передбачити поведінку солдатів, які, постукавши у двері якогось будинку, не почують відповіді. Командир когорти захотів знати, чого треба цим селюкам у Сефорисі. Ми йдемо подивитись на пожежу, відповіли йому, й римлянин цілком задовольнився такою відповіддю, бо відколи почався світ, пожежі завжди приваблювали увагу людей, дехто навіть намагається стверджувати, що йдеться про особливий, неусвідомлений внутрішній поклик, про спогад про первісний вогонь, так ніби попіл може зберігати пам’ять про спалене, і це пояснює, чому ми з таким захватом споглядаємо вогонь незалежно від того, чи він горить у печі, яка зігріває нашу оселю, чи тремтить на кінчику ґнота свічки, яка цю оселю освітлює. Якби ми були такими ж необачними або такими відважними, як метелики, бабки та інші летючі комахи, то, певно, ми всі разом, весь рід людський кинувся б у вогонь, і тоді спалахнуло б таке сліпуче полум’я, що цей спалах проник би крізь заплющені повіки Бога й пробудив Його від летаргічного сну, та, на жаль, він прокинувся б надто пізно, щоб побачити й упізнати нас, бо ми б уже згинули в полум’ї. Хоч Марія має повен дім дітлахів, яких покинула без догляду, вона не повернула назад, а йде далі й іде досить спокійно, бо ж не щодня до села вдираються вояки, яким віддано наказ повбивати всіх малюків, не кажучи вже про те, що ці ж таки наші римляни дозволяють, щоб діти росли, й навіть заохочують їх до цього, а далі, мовляв, побачимо, далі їхня доля залежатиме від того, наскільки вони будуть слухняними і наскільки справно сплачуватимуть податки. Й ось тепер ідуть по дорозі мати й син, ідуть самі-одні, бо з півдесятка родичів Ананії, захопившись розмовою, далеко від них відстали, а що Марія та Ісус не мають чого сказати одне одному, крім слів, наповнених тривогою й передчуттям непоправного лиха, то, як наслідок, обоє ідуть мовчки, щоб не мучити одне одного, і дивна тиша, здається, накрила все, не чутно співу пташок, вітер повністю вщух, чутно лише шарудіння кроків, і навіть вони звучать якось невпевнено боязко, ніби кроки сором’язливого чоловіка, що проник у покинутий дім. Сефорис з’явився несподівано за останнім поворотом дороги, кілька будинків там іще горіли, тонкі струмені диму здіймалися над попелищем, то там, то там стриміли почорнілі стіни обвалених будівель і дерева, стовбури яких обгоріли згори донизу, але вони зберегли листя, яке тепер набуло іржавого кольору. А праворуч бовваніли хрести.

Марія кинулася бігти, але хрести були надто далеко, щоб вона могла дістатися до них одним ривком, і вона незабаром сповільнила ходу, та й не дивно, бо після стількох пологів, які відбувалися так часто, її серце вже не те, яким воно було колись. Ісус як слухняний син хотів би бути поруч із матір’ю й тепер, і потім, коли вони переживуть разом одну й ту саму радість або одне й те саме горе, але вона йде так повільно, з такими зусиллями переставляє ноги, так ми ніколи не дійдемо, мамо, й тоді вона робить жест, який означає: якщо хочеш, біжи вперед, і він біжить прямо через поле, щоб скоротити шлях, біжить, не чуючи під собою ніг. Тату, тату, повторює він, плекаючи в серці надію, що його тут не знайде, повторює з гірким розпачем сина, який його вже знайшов. Він добіг до перших рядів, деякі з розп’ятих іще висіли на хрестах, інших уже зняли, й вони лежали на землі, в чеканні, коли їх звідти заберуть, тут не так багато мерців, що мають родичів, які тепер їх оточили, річ у тому, що ці повстанці у своїй більшості прибули здалеку, вони воювали в різних загонах і тільки в цьому місті об’єдналися, щоб дати останній і вирішальний бій, а тепер кожен перебуває наодинці із самим собою, віч-на-віч із ні з чим не зрівнянною самотністю смерті, яку годі передати словами. Ісус не бачить батька, його серце прагне наповнитися радістю, але здоровий глузд підказує: Чекай, ти ще не добіг до кінця, та ось і кінець, він нарешті знайшов свого батька, якого шукав, на ньому майже немає крові, лише великі рани на зап’ястках і ногах, здається, він спить, мій батько, але ні, ти не спиш, батьку, ти не можеш спати з такими неприродно викрученими та скаліченими ногами, добре хоч у когось вистачило милосердя зняти тебе з хреста, а мерців тут так багато, що в тих добрих душ, які про тебе потурбувалися, не стало часу на те, щоб випрямити твої роздроблені й вивернуті кістки. Хлопець, якого звати Ісус, опустився навколішки біля трупа, він гірко плаче, хоче доторкнутися до батька, але не наважується, проте настає мить, коли біль стає сильнішим, аніж страх смерті, й тоді він обіймає нерухоме тіло. Тату мій, тату мій, гірко схлипуючи, повторює він, і тут ще один крик приєднується до його крику: О Йосипе, чоловіче мій, і Марія, що нарешті підійшла, геть засапана й виснажена, почала плакати ще здалеку, бо вже здалеку побачила, як зупинився її син, і зрозуміла, що її чекає. А тепер її плач став ще більш гірким і невтішним, бо вона побачила скалічені та спотворені ноги чоловіка, адже вона не певна, що людина не страждає після своєї смерті від болю, пережитого за життя, а надто в його останні хвилини, можливо, після смерті і справді все закінчується, але водночас ми ніяк не можемо бути певні, що принаймні протягом кількох годин пам’ять про пережиті страждання живе в тілі, яке ми називаємо мертвим, і зникає лише тоді, коли воно остаточно розкладається й зогниває. З ніжністю та обережністю, на які вона ніколи б не наважилася тоді, коли Йосип був живий, Марія спробувала вирівняти жахливі переломи його ніг, бо коли його знімали з хреста, туніка в нього трохи задерлася, й вивернуті та переламані ноги робили його тепер схожим на зламану ляльку. Ісус не доторкався до батька, він лише допоміг матері обсмикнути вниз його туніку, та все одно гомілки мертвого залишилися відкритими, а, мабуть, саме вони з особливою гостротою дають нам уявлення про те, яким тендітним і вразливим є людське тіло. Через те, що гомілки роздроблені, ступні вивернулися й відкрили рани на п’ятах, куди на запах крові злетілися рої мух. Сандалії Йосипа спали з ніг і тепер лежали під стовбуром великого дерева, на якому він нещодавно висів, як його останній плід. Зношені, покриті пилюкою, вони б так і залишилися там лежати, всіма забуті, якби Ісус їх не підібрав, він зробив це бездумно, ніби одержав такий наказ, простяг руку, чого Марія навіть не помітила, підібрав їх і сунув собі за пояс, наче символічну спадщину, що належала йому як першонародженому синові, бо чимало важливого в житті починається саме з таких дрібничок, тому ще й сьогодні кажуть: У черевиках свого батька і я чоловік.

Стоячи віддалік, римські легіонери пильно спостерігали за всім, що відбувалося, готові негайно втрутитися, якби натовп виявив ворожі наміри або пролунали заклики до бунту серед тих, котрі, плачучи та гірко стогнучи, з’юрмилися навколо страчених. Але настрій у людей не був войовничим, чи вони принаймні поки що не виявляли своєї ворожості, лише проказували заупокійні молитви, переходячи від одного з розп’ятих до іншого, й ось уже понад дві години над кожним із мерців лунали слова молитов і роздирався одяг, ліворуч від тіла, якщо оплакували родича, праворуч — якщо ні, й у тихому надвечірньому повітрі лунали голоси, що промовляли наспівуючи: Господи, навіщо Тобі людина, хіба вартий син людський того, щоб Ти ним цікавився, адже його життя скороминуще, мов подмух вітру, його дні минають, мов швидкоплинні тіні, чого варта людина, яка живе й не думає про смерть, людина, яку не турбує безсмертя її душі, народжена від жінки людина, якій даровано так мало днів і так багато тривог, вона виростає, мов квітка, і, як квітка, падає під серпом, ковзає, наче тінь, і ніколи не залишається на місці, чи ж заслуговує людина на те, щоб Ти про неї думав, і чи вартий син людський Твоєї уваги. А після того як хор визнав цілковиту нікчемність людини перед Богом, проголошену такими глибокими голосами, що здавалися радше голосами людської совісті, аніж тими голосами, що призначені для промовляння слів, він зазвучав несподівано радісно й урочисто, проголошуючи перед лицем того самого Бога велич людини: Але згадай також, що хоч Ти й зробив людину набагато меншою супроти янголів, проте увінчав її честю та славою. Коли жалобна процесія підійшла до Йосипа, якого тут ніхто не знав, а ще тому, що він був останнім із сорока страчених, заупокійні співи не тривали так довго, а проте тесля зміг забрати із собою на той світ усе, без чого він там не міг обійтися, а поспіх пояснювався насамперед тим, що Закон не дозволяє, аби страчені на хресті залишилися непохованими до наступного ранку, а сонце вже докотилося до самого обрію, й наближалися сутінки. З огляду на свою молодість Ісус не мусив рвати на собі одяг, від нього не вимагалося, щоб він виражав свою жалобу в такий спосіб, але його тонкий і тремтячий голос здіймався над голосами інших, коли він співав славослів’я Господові: Будь благословен, Господи, Боже наш, царю небесний, що в праведності тебе створив, що в праведності дозволив тобі прожити своє життя, що в праведності давав тобі їсти й пити, що в праведності допоміг тобі пізнати світ, що в праведності тебе забере на небо, будь благословен, Господи, що воскрешаєш мертвих. Лежачи на землі, Йосип, якщо він досі відчуває біль від угороджених йому в тіло цвяхів, певно, спроможний також почути й ці слова, і він знатиме, як багато означала праведність Бога в його житті, тепер, коли ані від цієї праведності, ані від самого життя йому вже немає чого сподіватися. Коли молитви були проказані, залишалося поховати мертвих, проте з огляду на велику кількість мерців і наближення ночі не було найменшої змоги надати кожному з них своє окреме місце, вирити окрему могилу, яку можна було б накрити обтесаним каменем, а тіло загорнути в поховальний саван. Тому вирішили просто викопати довгу яму і скласти туди мерців, так робилося не вперше й не востаннє, тіла вкинули до ями в тому самому одязі, в якому їх розп’яли, Ісус також одержав лопату й сумлінно трудився поруч із дорослими чоловіками, він виконував вирок долі, мудрішої за людей, він ховав свого батька, аби справдилося пророцтво: Син людський поховає людину, але сам залишиться непохований. Нехай ці слова, такі загадкові на перший погляд, не схиляють нас до метафізичних роздумів, бо їхній смисл надзвичайно простий і очевидний, вони хочуть лише сказати, що останню людину, позаяк вона буде останнім створінням на землі, не буде кому поховати. Але це аж ніяк не стосується хлопця, який сьогодні ховає батька, адже на ньому не закінчується світ, ще тисячі й тисячі років люди народжуватимуться й помиратимуть, і якщо правду каже прислів’я, що людина людині вовк, то ми не маємо жодних підстав сумніватися, що людина людині завжди викопає могилу.

Сонце вже заховалося по той бік гори. Великі чорні хмари стали купчитися над долиною річки Йордан, повільно сунучи на захід, ніби притягувані останнім світлом дня, яке фарбувало їхні вершини в червоний колір. Повітря несподівано посвіжіло, й вельми ймовірно, що вночі випаде дощ, хоч для цього сезону дощі не властиві. Римські легіонери вже пішли, прагнучи ще завидна дістатися до свого табору, розташованого поблизу, й куди, певно, вже повернулися їхні товариші, що ходили на розвідку в Назарет, саме такою узгодженістю дій і відрізняється сучасна організована армія від, скажімо, бунтівного війська Юди Галілеянина, й результат такої організованості ми бачимо на власні очі, тридцять дев’ятеро страчених на хресті повстанців, а з ними й один невинний, якому випало бути не в той час і не в тому місці. Жителі Сефориса підуть шукати собі місце для ночівлі у спаленому місті, а завтра вранці кожна родина пильно перегляне, що там залишилося після пожежі від їхнього домашнього скарбу, чи бодай якісь речі не згоріли у вогні й чи буде з чим починати життя десь на новому місці, бо так відразу Рим нізащо не дозволить відбудувати місто. Марія та Ісус наче дві тіні посеред лісу, в якому стримлять лише голі стовбури дерев, без гілля й без листя, й мати притягує сина до себе, дві перелякані істоти шукають мужності одна в одній, чорне небо їм не допомагає, а мерці, які лежать під землею, здається, ось-ось схоплять живих за ноги й затримають їх. Заночуймо в місті, запропонував Ісус, а Марія відповіла: Ми не можемо, твої брати залишилися самі вдома й вони хочуть їсти. Вони майже не бачили землю, по якій ступали їхні ноги. Нарешті, після того, як багато разів спотикалися й один раз упали, вони вийшли на дорогу, схожу на ложе пересохлої річки, яке білою смугою виділялося в темряві ночі. Коли вже залишили Сефорис позаду, почав падати дощ, безперервний, настирливий, за короткий час дорожна пилюка перетворилася на багно, й Марії та її синові довелося роззутися, щоб сандалії в ньому не грузли. Вони йшли мовчки, мати накрила голову сина своєю накидкою, їм не було чого сказати одне одному, можливо, обоє плекали потаємну надію, що Йосип не помер, що ось вони прийдуть додому й побачать, що він там, доглядає, як може, дітей і скаже дружині: Чого вам заманулося піти до міста, не спитавшись у мене дозволу, й на очі Марії знову набігли сльози, й не тільки від невтішного смутку та глибокого горя, а й від нескінченної втоми, від невблаганного дощу, від нескінченної ночі, усе було надто похмурим і чорним, аби повірити в те, що Йосип живий. Одного дня хтось прийде й розповість удові, що на околиці Сефориса сталося чудо, що хрести, які були знаряддям страти, пустили коріння і вкрилися зеленим листям, і слово «чудо» аж ніяк не було перебільшенням, бо хоч римляни, супроти свого звичаю, й не забрали тоді хрести з собою, але здавалося неможливим, щоб надпиляні з обох кінців та обтесані стовбури дерев зберегли в собі живі соки й закривавлені й мертві бруси змогли перетворитися на живі дерева. То кров мучеників, казали люди, сповнені глибокої віри, то дощ, відповідали їм скептики, але ні пролита кров, ні вода, що лилася з неба, не вкривали раніше зеленню безліч хрестів, які римляни залишали після себе в горах або на рівнинах пустель. Але ніхто тоді не наважився сказати, що те чудо сталося з волі Божої, і не тільки тому, що ця воля, хоч би якою вона була, завжди залишається недовідомою, а й тому, що ніхто не зміг би пояснити, за які такі особливі заслуги та переваги страчені на хрестах у Сефорисі сподобилися такої незвичайної божественної ласки, що більше личить богам поганським. Ці дерева залишаться там дуже надовго, й настане день, коли з пам’яті людей зітреться, щó там відбулося, а проте люди завжди і для всього прагнуть знайти пояснення, хибне або правдиве, й вони навигадують безліч легенд та історій, що спочатку зберігатимуть якийсь зв’язок із фактами, але він дедалі слабнутиме, і зрештою все перетвориться на фантазію чистої води. А потім неминуче настане день, коли ці дерева повмирають від старості і їх спиляють, а коли захочуть на цьому місці прокласти автомагістраль або збудувати школу, житловий дім, торговельний центр чи військовий дот, сюди приженуть екскаватори, які розриють землю й викинуть на її поверхню останки тих, котрі спочивали в ній дві тисячі років, у такий спосіб ніби повернувши їх до життя. І тоді сюди прийдуть антропологи, й професор анатомії дослідить останки, щоб потім повідомити приголомшеному світові, що в ті часи людей розпинали на хресті із зігнутими ногами. А що світ не зможе спростувати наукові заслуги того професора, то він зненавидить його з міркувань естетичних.

Коли Марія та Ісус прийшли додому, вимокши до рубця, обляпані багнюкою і клацаючи зубами від холоду, то виявили, що діти були доглянуті краще, аніж вони собі уявляли, завдяки винахідливості й турботам двох найстарших, Якова та Лізії, які, помітивши, що ніч стає холодною, здогадалися розпалити вогонь у печі, й усі з’юрмилися біля нього, намагаючись погамувати голод, який смоктав їх ізсередини, теплом, що гріло їх іззовні. Почувши, як брязнула клямка хвіртки, Яків відчинив двері, дощ на той час перетворився на справжню зливу, з-під якої вибігли мати і старший брат, і коли вони увійшли до хати, то вода стікала з них струмками. Діти дивилися на них і зрозуміли, що батько не прийде, коли двері за ними зачинилися, але мовчали, й тільки Яків наважився запитати: А батько де? Глиняна долівка повільно всмоктувала воду, що стікала з просякнутих дощем тунік, у тиші було чутно, як у печі пострілюють вологі дрова, діти дивилися на матір. І Яків запитав знову: А батько де? Марія розтулила рота, щоб відповісти, але фатальне слово, наче зашморг, здавило їй горло, й на запитання брата відповів Ісус: Батько помер, і сам не знаючи, навіщо він це робить, чи то бажаючи навести неспростовний доказ того, що батька вони вже не побачать ніколи, висмикнув із-за пояса мокрі сандалії й показав їх братам і сестрам: Ось його взуття. Перші сльози вже бризнули з очей найстарших, але тільки тоді, коли діти побачили сандалії, не взуті на батькові ноги, вибухнув дружний плач, тепер усі плакали, плакала вдова і плакали її дев’ятеро дітей, і вона не знала, кого з них утішати, й нарешті опустилася навколішки на долівку, геть виснажена й знесилена, а діти оточили її живим гроном, яке не треба було топтати ногами, щоб вичавити з нього вино гірких сліз. Лише Ісус залишився стояти, притискаючи батькові сандалії до грудей у туманному передчутті, що коли-небудь йому доведеться їх узути, якщо він на це наважиться. Незабаром діти стали відходити від матері, старші з тієї сором’язливості, яка вимагає від нас, щоб ми страждали на самоті, менші просто наслідували приклад старших, бо самі вони були ще неспроможні збагнути, яке велике горе їх спіткало, вони просто плакали — у цьому малі діти поводяться достоту так само, як старі люди, які плачуть тоді, коли нічого не відчувають, а може, саме тому, що втратили спроможність щось відчувати. Досить довго Марія стояла отак навколішки посеред хати, ніби чекала вирішення своєї долі або судного вироку, але тут раптом відчула, що мерзне, бо мокрий одяг прилип їй до тіла, і тоді вона зіп’ялася на ноги, підняла віко скрині, дістала звідти стару й латану-перелатану сорочку чоловіка й подала її Ісусові, сказавши: Скинь те мокре, що на тобі, вдягни оце й сядь близенько до вогню. Потім покликала своїх двох дочок, Лізію та Лідію, звеліла їм підняти й тримати мату, щоб вона замінила їй завісу, й, у свою чергу, перевдяглася, стоячи за нею, з мокрого в сухе, після чого знайшла ті невеличкі запаси харчів, які зберігалися в домі, й стала готувати вечерю. Ісус грівся біля вогню, сидячи в батьківській сорочці до п’ят із надто довгими для нього рукавами, за інших обставин брати посміялися б із нього, адже він здавався в цьому одязі справжнім опудалом, але сьогодні вони на таке не наважились, і не тільки через велике нещастя, яке впало на їхні голови, а й тому, що брат сьогодні ніби став набагато дорослішим і навіть набагато вищим на зріст, і це враження тільки підсилилося, коли він повільними й розміреними рухами підсунув ближче до вогню батьківські сандалії, хоч у цьому його русі не було ніякого сенсу, адже господаря цих сандалій уже не було на світі. Яків, брат найстарший за віком після Ісуса, сів поруч із братом і тихо запитав: Що сталося з нашим батьком? Його розп’яли разом із повстанцями, — відповів Ісус також пошепки. Чому? Я не знаю, їх там було сорок, і наш батько серед них. Може, й він був повстанцем. Хто? Наш батько. Ні, він повстанцем не був, він завжди був тут, весь у своїй роботі. А де віслюк, ви його знайшли? Ми не знайшли його ані живого, ані мертвого. Мати нарешті приготувала вечерю, усі посідали навколо спільної великої миски і стали їсти, щó там було. У кінці вечері очі в найменших стали злипатися, й хоч які вони були збуджені, стомлене тіло вимагало відпочинку. Під задньою стіною розгорнули мати для хлопчиків, а дівчаткам Марія сказала: Лягайте поруч зі мною, й вони лягли по обидва її боки, щоб ніхто не ображався. Крізь щілину у дверях проникало холодне повітря, але в хаті було тепло — від печі, вогонь у якій ще не зовсім погас, від дітей, які тулилися одне до одного, й незабаром, попри смуток та зітхання, прийшов сон. Марія подала всім приклад, вона стримувала сльози, хотіла, щоб діти заснули якнайскоріше, заради них самих, але також і тому, що їй хотілося побути на самоті зі своїм горем, обміркувати своє майбутнє, без чоловіка і з дев’ятьма дітьми, яких треба було годувати й вивести в люди. Та, попри думки, що не давали їй спокою, попри те, що боліла душа, до всього байдуже тіло не змогло вчинити опір сну. Тепер спали всі.

Посеред ночі глухий стогін розбудив Марію. Спершу їй здалося, що то вона сама застогнала уві сні, але вона вже не спала, а стогін пролунав знову, ще гучніший. Вона сіла, обережно, щоб не розбудити дочок, розглянулася навкруги, але світло каганця не досягало того місця, де спали хлопчики. Хто там стогне, подумала вона, проте у глибині душі знала, що застогнав Ісус. Вона нечутно підвелася на ноги, взяла каганець, що висів на цвяху, біля дверей, і, піднявши його над головою, щоб світло падало далі, обвела поглядом сонних синів і переконалася в тому, що крутиться, щось бурмоче та стогне саме Ісус, так ніби змагається з кошмаром, і немає сумніву, що сниться йому батько, адже для хлопця його віку йому довелося побачити надто багато — смерть, кров і тортури. Марія подумала, що їй слід розбудити його, урвати цю іншу форму агонії, але вона стримала свій порив, їй не хотілося, щоб син розповів їй про те, що йому наснилося, та ці думки вмить вилетіли в неї з голови, коли вона побачила, що син спить, узутий у сандалії батька. Це вивело її з рівноваги — що за ідіотська думка, що за неповага, якій немає виправдання, — взутися в сандалії власного батька, коли ще й доби не минуло відтоді, як він помер! Вона повернулася до своєї мати, не знаючи, що їй і думати. Можливо, вдягнений у батькову сорочку та взутий у його сандалії, син повторював уві сні смертну дорогу батька, починаючи від того, як він вийшов учора з дому, й у такий спосіб увійшов у світ чоловіків, до якого він уже належав за Божим законом, але де тепер він здобув нові права — право успадкувати батькове майно, хай навіть воно і складалося лише зі старої латаної сорочки та дірявих сандалій, і право бачити сни про батька, хай навіть у тих сновидіннях він побачить лише його останні кроки по землі. Навряд чи Ісусові могло наснитися щось інше, подумала Марія.

Ранок видався сонячний і безхмарний, жарке сонце щедро сипало з неба яскравим промінням, не було жодних підстав боятися нового дощу. Марія вийшла з дому рано разом із тими своїми синами, які вже ходили до школи, а також Ісусом — він, як ми вже згадували, своє навчання закінчив. Вона пішла до синагоги, щоб повідомити там про смерть Йосипа і про тяжкі обставини, в яких вона тепер опинилася, а також розповіла про той далеко не малозначущий факт, що, хоч те місце й було вельми непідходящим і часу залишалося зовсім мало, над тілом Йосипа, як і над тілами інших нещасливців, були прочитані заупокійні молитви, в достатній кількості й належного змісту, тож вона має всі підстави вважати, що її чоловіка поховано як годиться. Повертаючись додому зі старшим сином, Марія подумала, що ось їй випадає добра нагода запитати його, навіщо він узув батькові сандалії, але в останню секунду вона втрималася, бо найімовірніше, Ісус не зміг би пояснити їй, чому він так зробив, і почув би себе винним перед матір’ю за свій дивний вчинок, що виходив за рамки звичних пояснень, адже якби, наприклад, він підвівся посеред ночі, щоб з’їсти потайки шматок хліба, і мати зловила його на цьому, він міг би послатися на те, що відчув голод, але ж епізод із сандаліями так просто пояснити йому не вдалося б, либонь, у цьому випадку його мучив зовсім інший голод, про який нам мало що відомо. Але тут у голові Марії промайнула зовсім інша думка, вона згадала про те, що тепер її старший син став головою родини, а тому їй як його матері, що від нього залежить, треба ставитися до нього з належною уважністю та повагою, і тому буде вельми доречно запитати, який кошмар мучив його вночі. Тобі снився батько, запитала вона, але Ісус прикинувся, ніби не почув її запитання, й відвернув обличчя, але мати вирішила виявити наполегливість і знову запитала: Тобі снився батько, але відповідь сина була для неї досить несподіваною, бо спочатку він сказав: Так, а потім відразу: Ні, несподіваним для неї був і похмурий вираз його обличчя, їй навіть здалося, що він знову бачить перед собою мертвого батька. Далі вони вже йшли мовчки, й коли повернулися додому, Марія відразу заходилася чесати вовну, думаючи, що відтепер їй доведеться працювати більше, адже треба якось утримувати родину, а майстерність і вміння, дякувати Богові, у неї є. Щодо Ісуса, то він подивився на небо, переконався в тому, що воно обіцяє гарну погоду, підійшов до теслярського верстата свого батька, який стояв під дахом, і почав, одне за одним, передивлятися його незакінчені замовлення та інструменти, з’ясовуючи, в якому вони стані, й Марія відчула в серці глибоку радість, побачивши, що син уже з першого дня так серйозно поставився до своєї нової відповідальності. Коли менші сини повернулися додому із синагоги й усі розташувалися за обіднім столом, лише дуже уважний спостерігач міг би помітити, що ця родина лише кілька годин тому пережила втрату свого природного голови, чоловіка й батька, й, окрім Ісуса, чиї нахмурені чорні брови свідчили про глибоку задуму, всі інші, й Марія теж, здавалися спокійними і втихомиреними, бо ж написано: Гірко плач і волай від болю, дотримуйся жалоби по небіжчику протягом дня або двох, залежно від того, ким він для тебе був, бо так заведено між людьми, а потім забудь про свій смуток і знову втішайся життям, а ще сказано: Не дозволяй, щоб смуток оселився в твоєму серці, і проганяй його, пам’ятай, що й для тебе настане час, коли ти підеш туди, звідки нема повернення, ти вже нічим не допоможеш мертвому й лише зашкодиш собі самому. Сміятися їм ще було рано, але надійде час і для сміху, бо дні минають за днями, а пори року змінюються іншими порами року, проте найкращу науку знаходимо в Еклезіаста, що повчає: Тому я хвалю веселощі й радість, бо немає нічого кращого в житті людини під сонцем, як їсти, пити та розважатися, це супроводжує людину в її трудах, протягом тих днів, які подарував їй Бог під сонцем. Надвечір Ісус та Яків піднялися на плаский дах і зашпаклювали соломою та заліпили глиною щілини, крізь які протягом усієї ночі вода капала в хату, й немає нічого дивного в тому, що у свій час ми про це не згадали, адже не годиться звертати увагу на такі дрібні прикрощі нашого повсякденного життя, коли хтось помирає, бо смерті людини, винної чи безневинної, слід віддавати перевагу над усім іншим.

І надійшла нова ніч, що передувала настанню нового дня, родина повечеряла тим, що знайшлося в хаті, й уклалася на розстелених матах спати. Але десь під ранок Марія прокинулася, холонучи від страху, й не тому, що їй привидівся поганий сон, поганий сон наснився її синові, й він, надриваючи матері душу, застогнав і заплакав так жалібно, що розбудив і старших братів — малюки у своїй невинності спали міцно. Марія підбігла до сина, який, виставивши перед собою руки, ніби затулявся від ударів мечем або списом, але рухи його поступово завмерли, ніби нападники дали йому спокій або життя покинуло його. Ісус розплющив очі й ухопився за матір, ніби й не був уже головою родини, майже дорослим чоловіком, коли людина плаче, вона перетворюється на дитину, ми, йолопи, не хочемо в цьому признаватися, але біль серця виливається зі слізьми. Що з тобою, сину, що з тобою, запитувала Марія, глибоко стривожена, але Ісус не міг чи не хотів їй відповісти, судома, в якій уже не було нічого дитячого, замкнула йому уста. Скажи мені, що тобі наснилося, наполягала Марія, й ніби намагаючись підказати йому відповідь, промовила: Тобі наснився батько, але хлопець зробив різкий жест заперечення, відпустив її й знову опустився на мату. Іди спи, сказав він їй і, обернувшись до братів, промовив: Нічого не сталося, спіть собі, зі мною все гаразд. Марія повернулася на своє місце, поруч із дівчатками, але майже до самого ранку лежала з розплющеними очима, пильно дослухаючись, кожної миті чекаючи, що сон Ісуса повториться, який же то міг бути сон, щоб так сильно його стривожити, проте нічого не відбулося. Марія не подумала, що син міг умисне не спати лише для того, щоб жаский сон не повторився, вона думала про той дивовижний факт, що Ісуса, який завжди спав спокійно, стали мучити кошмари відразу по смерті батька, о Господи, нехай це не буде той самий сон, благала вона Бога, і хоч вона знаходила певне заспокоєння в тому, що здоровий глузд підказував їй: сновидіння не передаються у спадок, а проте вона помилялася, бо людям не треба розповідати одне одному про свої сновидіння для того, щоб один і той самий сон водночас наснився батькові й сину. Нарешті почало розвиднятися, тонка смужка світла проникла крізь щілину у дверях. Прокинувшись, — бо короткий сон усе ж таки здолав її перед самим ранком, — Марія побачила, що місце, де спав її старший син, порожнє. Куди це він подівся, запитала вона себе, швидко підхопилася на ноги, відчинила двері й виглянула надвір. Ісус сидів під повіткою, на соломі, обхопивши голову долонями й упершись ліктями в коліна, нерухомий. Затремтівши від ранкової прохолоди, але й від того, — хоч вона цього й не усвідомлювала, — що син здався їй украй зажуреним і самотнім, мати підійшла до нього. Тобі зле? — запитала вона, і хлопець підвів голову. Ні, зі мною все гаразд, відповів він. Але в такому разі, що з тобою діється? Мене тривожать мої сни. Які сни? Власне, це один і той самий сон, який я бачив і вчора вночі, й сьогодні. Ти бачив батька на хресті? Я вже тобі сказав, що ні, мені сниться батько, але я його не бачу. Але ж ти мені казав, що він тобі не сниться. Я не бачу його уві сні, але переконаний, що він мені сниться. А який же тоді сон тебе так налякав? Ісус відповів не зразу, він подивився на матір якимсь безпорадним поглядом, і Марія спізнала таке відчуття, ніби хтось пальцем доторкнувся до її серця, вона бачила перед собою свого сина з його ще дитячим обличчям, із тьмяним поглядом невиспаної дитини, з ріденьким чоловічим пушком на верхній губі, якимсь зворушливо недоречним, це був її син, її первісток, із яким вона буде поєднана нерозривним зв’язком до кінця своїх днів. Розкажи мені все, попросила вона, й Ісус нарешті їй відповів: Мені снилося, що я перебуваю в селі, але не в Назареті, а в якомусь іншому, і ти зі мною, але це ніби й ти, і не ти, бо жінка, що була моєю матір’ю уві сні, мала інше обличчя, і там-таки були й інші хлопці мого віку, я не знаю, скільки їх там було, а з ними — їхні матері, справжні чи несправжні — я не знаю, хтось зігнав нас усіх туди на майдан, і ми чекали, коли прийдуть вояки, щоб нас повбивати, ми чули, як вони скачуть по дорозі на конях, усе ближче й ближче, але ми їх не бачили, у ту мить я ще, не відчував страху, я знав, що то тільки поганий сон, більш нічого, але зненацька мене опанувала впевненість, що мій батько скаче з тими солдатами, і тоді я обернувся до тебе, щоб ти мене захистила, але в ту мить мене покинула впевненість, що це ти, і ти відразу кудись пішла, й усі матері теж пішли, ми залишилися самі-одні й були вже не хлопцями, а крихітними малюками, я впав на землю й заплакав, і всі інші заплакали, але я був єдиний, чий батько наближався разом із солдатами, ми всі дивилися в бік вулиці, яка виходила на майдан, ми знали, вони виїдуть звідти, проте вони не з’являлися, ми їх чекаємо, але їх нема й нема, й раптом мене опановує відчуття, що я такий самий, як і тепер, а проте перебуваю всередині малої дитини, яка також я, і я докладаю великих зусиль, щоб вилізти з неї назовні, а проте не можу, бо в мене зв’язані руки й ноги, я кличу тебе, якщо то справді була ти, кличу батька, який наближається, щоб мене вбити, й саме в цю мить я прокинувся й сьогодні вночі, й учора. Марія затремтіла від жаху вже після перших слів сина, вона погано розуміла, що міг би означати його сон, і знічено опустила погляд, отже, сталося те, чого вона найбільше боялася: усупереч будь-якому здоровому глузду та аргументам розуму Ісус усе ж таки успадкував батьків сон, і хоч за своїм змістом їхні сни відрізнялися, проте й батькові, й синові кожному у свій час і на своєму місці щоночі снився один і той самий кошмар. А ще більше вона вжахнулася, коли син її запитав: А що то був за сон, який снився моєму батькові? Погані сни йому снилися, як і всякій людині. Але що то був за сон, який мучив його кожну ніч? Не знаю, він мені не розповідав. Мамо, не приховуй правду від свого сина. Тобі не слід його знати, добра тобі від цього не буде. Звідки тобі відомо, від чого мені буде добро, а від чого — ні? Шануй свою матір. Я твій син, і я тебе шаную, але тепер ти намагаєшся приховати від мене те, від чого залежить моє життя. Не примушуй мене говорити. Одного дня я попросив батька розповісти мені про його сон, але він сказав, що ані я не зможу поставити йому всі запитання, ані він не зможе дати мені всі відповіді. Задовольнися його словами. Я досі ними й задовольнявся, але тепер я став головою родини, я успадкував від нього сорочку, сандалії й сон, і з цим добром я вже можу вийти у світ, але я повинен знати, який же сон мені дістався. Сину мій, можливо, тобі більш нічого не снитиметься. Ісус подивився матері у вічі, примусив її також подивитись на нього і сказав: Я перестану допитуватися, якщо наступної ночі мій сон не повториться, якщо я більш ніколи його не побачу, але якщо він повториться, то присягнися, що розповіси мені про сон батька. Присягаюся, сказала Марія, що вже не знала, як їй захищатися від наполегливості сина та його несподівано владного тону. Але в тиші свого змученого серця вона звернулася до Бога з палкою молитвою, німою молитвою, яка, якби перекласти її на слова, звучала б так: Передай, Господи, мені цей сон, нехай він терзає мене щоночі до самого мого смертного дня, але нехай його ніколи не знатиме мій син. Не забудь, що ти заприсяглася, нагадав їй Ісус. Не забуду, відповіла Марія, а подумки повторила: Але нехай його ніколи не знатиме мій син.

Проте Господь її не послухав. Настала ніч, удосвіта проспівав півень, сон повторився, й морда першого коня висунулася з-за повороту. Марія чула, як стогне син, але не прийшла втішати його. А Ісус, тремтячий і спітнілий від страху, не мав потреби гукати її, він і без того знав, що й вона не спить. Що ж вона мені розповість, думав він, тоді як Марія, у свою чергу, зі страхом думала: Як мені йому про це розповісти, й намагалася знайти спосіб розповісти йому не все. Уранці, коли всі прокинулися, Ісус сказав матері: Ми з тобою вдвох відведемо моїх братів до синагоги, а тоді підемо в пустелю й там поговоримо. А в бідолашної Марії, коли вона готувала сніданок дітям, усе випадало з рук, проте вино її скорботи було вже подане, і треба було випити його. Провівши менших дітей до школи, мати й син вийшли за околицю села й там, на пустирищі, сіли під оливою, ніхто, крім Бога, якби йому довелося там бути, не зміг би підслухати їхню розмову, її чули хіба що камені, а камені, як відомо, не розмовляють, навіть якщо їх постукати один об один, а щодо самої землі, то в її надрах слова перетворюються на мовчанку. Ісус сказав: Виконай те, що ти мені пообіцяла, й Марія відповіла йому не ухиляючись: Твоєму батькові снилося, що він вояк і разом з іншими вояками скаче на коні, щоб убити тебе. Убити мене? Так. Але ж те саме сниться й мені. Атож, підтвердила вона з відчуттям полегкості, й подумала: Зрештою це виявилося легко, а вголос сказала: Тепер ти все знаєш, вертаймося додому, сновидіння як хмари, вони прилітають і відлітають, ти, мабуть, дуже любив свого батька, тому й успадкував його сон, але він тебе не вбив і не вбив би ніколи, бо, за велінням Господа, янгол би відвів йому руку в останню мить, як відвів Він руку Авраама, коли той наготувався принести в жертву свого сина Ісаака. Не говори про те, чого ти не знаєш, сухо відповів їй Ісус, і Марія зрозуміла, що гірке вино їй доведеться випити до дна. Погодься, мій сину, що я принаймні знаю: ніхто нічого не може вчинити всупереч волі Господа, хоч би якою вона була, а Господь сьогодні може захотіти одне, завтра інше, зовсім протилежне, і хто ми такі, щоб поставити під сумнів Його постанови, сказала Марія і, склавши руки на колінах, стала чекати відповіді. Ісус запитав: Ти відповіси на всі запитання, які я тобі поставлю? Відповім, сказала Марія. Відколи почав снитися моєму батькові цей сон? Багато років тому. Скільки років? Відколи ти народився. Він снився йому щоночі? Так, думаю, щоночі, але останнім часом я вже не прокидалася, коли він стогнав і кричав, людина звикає до всього. Отже, я народився в Юдеї, у Віфлеємі? Саме там. А що такого сталося під час мого народження, чому моєму батькові почало снитися, що він їде вбивати мене? Це сталося не під час твого народження. Але ж ти сама мені про це сказала. Сон почав батькові снитися через кілька тижнів після того, як ти народився. А що сталося тоді? Ірод наказав повбивати всіх малят у Віфлеємі віком менше трьох років. Навіщо? Я не знаю. А батько знав? Ні. Але ж мене не вбили. Ми жили в печері, за околицею села. Ти хочеш сказати, вояки мене не вбили, бо я не потрапив їм на очі? Так. Мій батько служив у війську? Ніколи він не служив у війську й не був вояком. А що він тоді робив? Він працював на будівництві Храму. Не розумію. Я відповідаю на твої запитання. Якщо я не потрапив на очі воякам, якщо ми жили за околицями села, якщо мій батько не служив у війську, якщо він не мусив коритися наказам, якщо навіть не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків… І справді, твій батько не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків. У такому разі… Якщо в тебе немає більше запитань до мене, то вважаймо нашу розмову закінченою. Ти щось від мене приховуєш. Або сам ти неспроможний зрозуміти те, про що від мене довідався. Ісус замовк, відчуваючи, як, наче вода в суху землю, виходить із нього та владна рішучість, із якою він розпочав цю розмову, й водночас у якомусь потаємному куточку його душі заворушилася думка, яка ще остаточно не сформувалася, проте відразу по своєму виникненню здалася йому страхітливою. На схилі протилежного пагорба з’явилася отара овець, і вона й пастух мали колір землі, і здавалося, то земля пересувається по поверхні землі. На й без того напруженому обличчі Марії з’явився вираз глибокого подиву: який знак саме в цю хвилину подавали їй через стільки років той високий пастух, дивна манера його ходи, але вона придивилася ліпше й побачила, що то її вбогий сусід із Назарета, який вигнав на пашу кілька своїх овець, таких же виснажених та хирлявих, як і він сам. А тим часом у свідомості Ісуса сформувалася певна думка, вона рвалася назовні, але язик відмовлявся артикулювати слова, які б її виразили, а проте він усе ж таки промовив голосом, який наче боявся себе самого: Мій батько знав, що малюків повбивають. Він сказав це тоном ствердження, а не запитання, тому Марія не мала потреби відповідати йому. А як він про це довідався, тепер це вже було запитання, на яке вона мусила відповісти. Він працював на будівництві Храму в Єрусалимі й там підслухав розмову вояків, які про це говорили. А потім? А потім він побіг рятувати тебе. А потім? А потім він вирішив, що нам немає потреби втікати, й ми просто заховалися в печері. А потім? А потім нічого, вояки зробили те, що їм було наказано, й повернулися до Єрусалима. А потім? А потім ми повернулися в Назарет. І батькові почав снитися сон. Спершу він наснився йому ще в печері. Зненацька руки Ісуса смикнулися вгору, ніби він хотів роздерти собі нігтями щоки, а з грудей йому вихопився розпачливий зойк: Мій батько повбивав малюків у Віфлеємі. Яку дурницю ти мелеш, їх повбивали вояки Ірода. Ні, жінко, їх повбивав мій батько, їх повбивав Йосип, син Ілії, бо, знаючи, що малюків наказано вбити, він не попередив їхніх батьків, і тепер, коли всі слова злетіли з його уст, відлетіла й надія знайти батькові якесь виправдання. Ісус упав на землю, гірко плачучи та повторюючи: Бідолашні, бідолашні, і здається майже неймовірним, що простий хлопець, якому тільки тринадцять років, тобто він перебуває у віці, коли егоїзм так легко пояснити й легко пробачити, міг пережити таке потрясіння, почувши звістку, яка, коли ми візьмемо до уваги все, що нам відомо про сучасний світ, залишила б байдужими майже всіх. Але не всі люди однакові, бувають винятки і з гіршого боку, і з кращого, й один із найприємніших таких винятків — хлопець, що плаче через давню помилку, якої припустився його батько, а може, й осуджуючи себе самого, якщо він, як ми маємо всі підстави вважати, любив цього двічі винного батька. Марія простягла руку, щоб доторкнутися до сина, але він відсунувся від неї: Не чіпай мене, моя душа поранена. Ісусе, сину. Не називай мене своїм сином, ти також винна. Підліткам притаманна категоричність висновків і суджень, адже Марія була так само невинна, як і вбиті малюки, адже чоловіки все вирішують за нашу сестру, мій чоловік прийшов і сказав: Негайно їдьмо звідси, але потім змінив свою думку й без жодних пояснень розпорядився: Ні, поки що ми нікуди не ідемо, і мені довелося запитати в нього: Що то за крики лунають у селі? Марія нічого не відповіла синові, їй було б так легко пояснити йому, що на ній ніякої вини немає, але вона подумала про розп’ятого чоловіка, який теж загинув без вини, й зі слізьми сорому призналася собі в тому, що любить тепер його більше, аніж любила тоді, коли він був живий, тому й промовчала, адже за провину одного може відповідати й інший. Ходімо додому, нам уже нема чого тут робити, сказала вона, а син їй відповів: Ти йди, а я залишуся. Він почув себе вівцею, що відбилася від отари або втратила пастуха, навколишнє пустирище перетворилося на справжню пустелю, й навіть будинки, розкидані нижче по схилу, тепер здавалися великими обтесаними каменями з покинутої каменоломні, які помалу вростали в землю. Коли постать Марії розчинилася в попелястій глибині долини, Ісус, стоячи навколішки, закричав, і все його тіло палало вогнем, ніби стікало кров’ю: Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув? — бо бідолашний хлопець і справді почував себе покинутим, на межі повного розпачу, так ніби він провалився в нескінченну самоту іншої пустелі, де не було ні батька, ні матері, ні братів та сестер і звідки починалася дорога мертвих. Пастух, що сидів між своїми вівцями і зливався з ними, здалеку дивився на нього.

Через два дні Ісус пішов із дому. Протягом цього часу можна було на пальцях однієї руки порахувати слова, які він промовив, а ночами він не заплющував очей, бо заснути не міг. Йому уявлялася жахлива різанина, він бачив, як вояки забігають у будинки, вихоплюють немовлят із колиски, розмотують пелюшки й рубають або проколюють мечами їхні ніжні тіла, він чув, як у божевільному розпачі зойкають матері, як пораненими биками ревуть батьки; уявляв він і самого себе в печері, якої ніколи не бачив, і в такі хвилини, ніби важка та висока хвиля, на нього накочувалося неподоланне бажання померти або принаймні не жити. Йому не давало спокою запитання, з яким він так і не звернувся до матері: скільки ж дітей там було повбивано, йому здавалося, що дуже й дуже багато, він уявляв собі цілу гору маленьких закривавлених тіл — обезголовлені, мов ягнята на бійні, вони чекали вогню, який спалить їх і з димом віднесе на небо. Але забувши поставити матері це запитання в годину одкровення, він вважав, що було б великою нетактовністю, забарвленою поганим смаком, підійти до неї тепер і сказати: Знаєш, мамо, я забув запитати тебе, скільки ж малюків відправили тоді на небо у Віфлеємі, а вона йому відповіла б: О сину, не думай про це, їх, думаю, не набралося й трьох десятків, а якщо вони й померли, то тільки тому, що Господь цього захотів, адже Він міг би порятувати їх від смерті, якби така була Його воля. Проте себе самого Ісус запитував знову й знову: Скільки? — він дивився на своїх братів і запитував: Скільки, скільки трупиків треба було покласти на шальку терезів, щоб вони переважили одне його врятоване життя. І вранці наступного дня Ісус сказав матері: Я не знатиму ані миру, ані спокою в цьому домі, я йду геть і залишаю тебе й братів. Марія піднесла руки до неба й гірко заголосила: Що ж це таке, як ти можеш, мій сину першонароджений, покинути свою матір, яка щойно стала вдовою, де це бачено, куди котиться наш світ, адже тут твій дім і твоя родина, як ми житимемо без тебе? Яків лише на рік від мене молодший, він не гірш за мене замінить тобі померлого чоловіка. Мій чоловік був твоїм батьком. Я не хочу говорити про нього, не хочу говорити ні про що більше, благослови мене в дорогу, якщо хочеш, якщо — ні, я все одно піду. І куди ж ти підеш, сину мій? Не знаю, можливо, в Єрусалим, можливо, у Віфлеєм, подивитися на той край, де я народився. Але ж там ніхто тебе не знає. Можливо, це й на краще, мамо, що вони зі мною зробили б, якби довідалися, хто я такий. Мовчи, а то тебе почують брати. Рано чи пізно вони все одно довідаються, як усе було. Ти наражаєш себе на велику небезпеку, адже по всіх дорогах тепер шастають римляни, виловлюючи повстанців Юди. Римляни не гірші, аніж вояки Ірода, вони ані накинуться на мене з мечами, ані стануть розпинати мене на хресті, адже я нічого поганого їм не зробив, я невинний. Твій батько теж був невинний, а що вони з ним зробили. Твій чоловік помер невинним, але в житті він не був невинний. Ісусе, диявол говорить твоїми устами. А ти певна, що не Бог говорить моїми устами? Не згадуй ім’я Господа марно. Ніхто не знає, коли ім’я Господа згадують марно, не знаєш цього й ти, не знаю і я; лише Бог бачить різницю, а його шляхи нам недовідомі. Сину мій… Що? Звідки ти, такий іще юний, набрався всієї цієї мудрості, цієї науки? Не знаю, мабуть, людина народжується з істиною в собі, але рідко коли її висловлює, бо не вірить, що це істина. Ти й справді вирішив піти з дому? Справді. А повернешся? Не знаю. Якщо мука твоя нестерпна, то піди у Віфлеєм, піди в Єрусалим, поговори з ученими книжниками, розпитай їх про все, вони тебе просвітять і напутять, і ти повернешся в батьківський дім до своєї матері та братів, які потребують тебе. Я не обіцяю, що повернуся. А як ти зароблятимеш собі на хліб, твій батько прожив надто мало, щоб як слід навчити тебе свого ремесла? Я працюватиму в полі, пастиму овець, попрошу рибалок, щоб вони дозволили мені виходити з ними в море. Ти не зможеш бути пастухом. Чому? Не знаю, таке в мене передчуття. Я буду тим, ким доведеться мені бути, а тепер, мамо… Ні, ні, ти не можеш так відразу піти, я приготую тобі чогось поїсти на дорогу, грошей у нас зовсім мало, але я спробую десь їх позичити, візьми сакви свого батька, на щастя, вони збереглися. Я візьму чогось поїсти, але сакви не візьму. Більш ніякої торбини в нас немає, твій батько не хворів ані на проказу, ані на коросту, тож ніяка зараза тобі не загрожує. Не візьму. Настане день, і ти заплачеш, згадавши батька, а ніякої пам’яті від нього в тебе не залишиться. Я вже виплакав усі сльози. Ти ще плакатимеш по ньому, й тоді навіть не згадаєш про те, чи завинив він у чомусь, чи ні, але на ці слова матері Ісус уже нічого не відповів. Старші діти підійшли до них і сказали: Ти йдеш із дому, вони нічого не знали про розмову між ним та матір’ю, про таємні причини, які спонукали його піти, і Яків сказав: Я теж хотів би піти з тобою, він мріяв про пригоди, про мандри, про небезпеки, про інші обрії. Ти повинен залишитися вдома, відповів Ісус, комусь треба подбати про матір, адже вона стала вдовою, це слово вилетіло в нього несамохіть, він навіть прикусив губу, щоб його затримати, але не встиг затримати ані його, ані сліз, які рясно полилися йому з очей, коли жива пам’ять про батька накотилася на нього, ніби потік нестерпно яскравого світла.