Євангелія від Ісуса Христа

Уже коли вони пройшли крізь міську браму, Марія знову не змогла втримати в собі крик болю, і той біль був таким гострим, ніби її проткнули списом. Але почув її зойк тільки Йосип, таким гучним був навколишній гамір, кричали тут не тільки люди, а й тварини, останніх було не так чути, проте всі разом вони створювали неймовірний гармидер, як ото буває на ярмарках, і щось розчути в тому гаморі було неможливо. Йосип вирішив виявити розважливість: Тобі не можна їхати далі, ліпше ми влаштуємося десь тут, завтра я піду до Віфлеєма на перепис і скажу там, що в тебе пологи, але якщо це конче треба, то я тебе приведу, адже я не знаю, які в римлян закони, можливо, досить буде, якщо на перепис з’явиться лише голова родини, а надто за такого випадку, як наш, але Марія відповіла: Мені вже не болить, і то була правда, той напад болю, який примусив її закричати, тепер перетворився на легке поколювання, воно не припинялося, це так, але його можна було терпіти, воно тільки постійно нагадувало про себе, як ото волосяниця, яку покутники носять на тілі. Почувши ці слова, Йосип відчув більшу полегкість, аніж ми можемо собі уявити, бо його лякала перспектива шукати собі притулок у лабіринті єрусалимських вулиць за таких складних обставин, коли його дружина ось-ось має народити, а він, як і кожен чоловік, був неймовірно наляканий тією відповідальністю, що ляже на його плечі, хоч і не хотів у цьому признатися. Він сподівався, що коли вони прийдуть до Віфлеєма, що за своїми розмірами та важливістю не дуже відрізняється від Назарета, то там йому буде значно простіше розв’язати свою проблему, адже в невеличких селах, де всі одне одного знають, знайти допомогу багато легше. Тож він був дуже радий, що Марія перестала стогнати, отже, або їй уже не болить, або вона поки що спроможна терпіти біль, і в обох цих випадках їм ліпше поквапитися, щоб якнайшвидше добутися до Віфлеєма. Віслюк дістав долонею по крупу, але це було, якщо добре подумати, не так заохочення прискорити ходу, що йому було б не так легко зробити в неймовірній товкотнечі вуличного руху, в яку вони потрапили, як приязний порух душі Йосипа, з якої камінь звалився. На вузьких вуличках Єрусалима штовхалося безліч торговців, серед яких були люди всіх рас і племен, та коли в кінці вулиці з’являвся дозор із римських легіонерів або караван верблюдів, то прохід відкривався мов чарами, й натовп розколювався на дві хвилі, наче води Червоного моря. Але терпіння й наполегливість зрештою таки допомогли двом подорожнім із Назарета та їхньому віслюкові залишити позаду цю юрбу людей, що, мов очманілі, галасували та вимахували руками, людей, до всього байдужих, крім бажання якнайшвидше позбутися своїх товарів, тож не було ніякого резону повідомляти їм, що онде з’явилися Йосип та його дружина, в якої живіт уже підпирає підборіддя і яку звати Марія, що вони удвох прямують до Віфлеєма, де мають відбути римський перепис, і якщо від подібних заходів справді немає ніякої користі, то причина полягає в тому, що ми живемо в краю, де немає великого розмаїття імен і де просто й легко можна зустріти Йосипів та Марій усякого віку й усякого суспільного стану, для цього, так би мовити, досить лише завернути за ріг вулиці, й не слід забувати також про те, що ті Йосип і Марія, яких ми знаємо, либонь, не єдині люди з такими іменами, що чекають свого первістка, і, якщо вже говорити все, ми аж ніяк не повинні дивуватися, якщо в цей самий час і, можливо, навіть на одній вулиці, народяться двоє діток однієї статі, що, дасть Бог, обоє будуть хлопчиками, але яких чекає неоднакова доля, навіть якби ми, бажаючи надати якоїсь ваги примітивній астрології тих часів, дали обом новонародженим одне ім’я, Єшуа, або Ісус, як тепер кажуть. І нехай ніхто не дорікає нам за те, що ми намагаємося випередити події, даючи ім’я дитині, яка ще й не народилася, — дорікайте за це назарейському теслі Йосипу, який давно взяв собі в голову, що саме таким буде ім’я його першонародженого сина.

Отож наші подорожні вибралися з міста крізь південну браму й узяли напрямок на Віфлеєм, радіючи, що перебувають уже так близько від своєї мети, від міста, де вони зможуть нарешті відпочити після тривалих і тяжких мандрів, хоч бідолашну Марію чекала ще одна робота — і то дуже й дуже нелегка, бо їй і тільки їй доведеться народжувати свого сина невідомо де та невідомо як. Бо хоч, як сказано у Святому Письмі, Віфлеєм — це місто, з якого походить і де живе коліно Давидове, до якого зараховує себе і Йосип, але з плином часу одні з його тамтешніх родичів повмирали, від інших він давно не мав ніякої звістки, і ця прикра обставина дає нам підстави ще тут, на дорозі, припустити, що тесля з Назарета матиме неабиякі труднощі з пошуками місця, де він міг би тимчасово оселитися разом із вагітною дружиною, адже він не зможе, як тільки вони прибудуть до міста, постукати в перші-ліпші двері й сказати: Прийміть нас, мій син уже хоче народитися на світ, і сподіватися на те, що господиня дому відповість йому з радісною та веселою усмішкою: Заходь, заходь, дорогий Йосипе, воду я вже нагріла, мата на підлозі постелена, лляні пелюшки наготовлені, розташовуйтеся тут, як у себе вдома. Колись так і справді було в золотий вік, тоді вовки, щоб не вбивати ягнят, годувалися травою, але ми живемо в жорстокі часи, в часи криці й заліза, а час чудес або вже минув, або ще не настав, а крім того, не така вже це й добра річ — чудеса, хоч би що там про них казали, адже вони примушують нас спотворювати закони логіки та власний здоровий глузд, аби щось у світі поліпшити. Йосипові навіть захотілося вповільнити ходу, щоб зустрітися з усіма цими труднощами пізніше, але подумавши про те, що набагато більші труднощі доведеться йому долати, якщо його син народиться десь на дорозі, він став поганяти віслюка, а як стомилася ця слухняна сумирна тварина, знає тільки вона сама, адже Бог, коли щось і знає, то турбується лише за людей, та й то не за всіх, адже більшість людей живуть, як тварини, або навіть гірше, проте Бог не завдає собі клопоту, щоб з’ясувати це та вжити відповідних заходів. Один із попутників, коли вони тільки вийшли з Назарета, сказав Йосипові, що у Віфлеємі є караван-сарай, тобто той надзвичайно корисний заклад громадського обслуговування, який нібито відразу розв’язував проблему, що її ми розглянули в таких подробицях, але навіть грубому сільському теслі притаманна певна сором’язливість, а ви тільки собі уявіть, що доведеться йому пережити, коли його власна дружина буде виставлена на загальний огляд і весь караван-сарай почне шепотітися та обмінюватися непристойними жартами на її адресу, адже погоничі мулів та верблюдів, які там зазвичай ночують, відзначаються не меншою брутальністю, аніж тварини, з якими вони мають справу, й навіть програють у порівнянні з ними, — адже, на відміну від безсловесної худоби, вони наділені божественним даром мови. Тож Йосип вирішив, що йому найкраще буде звернутися до старійшин синагоги і просити в них поради й допомоги, і він навіть здивувався, що не подумав про це раніше. Йому трохи відлягло від серця, й він подумав, що слід би запитати в Марії, як вона себе почуває, але він не поставив свого запитання відразу, бо саме в ту мить подумав про те, яким же брудним і нечистим є той жіночий орган, у якому все відбувається, від запліднення до пологів, та безодня, яка усе в себе затягує, джерело всього зла, що існує на світі, бездонний лабіринт, звідки витікають то кров, то води, то бридкі виділення й нутряні соки, то вивергається огидний дитячий послід, о мій Боже, і чому тільки Ти захотів, щоб Твої улюблені діти, чоловіки, народжувалися в таких нечистотах, адже наскільки було б ліпше і для Тебе, й для нас, якби Ти утворював нас зі світла й прозорості, учора, сьогодні й завтра, від першого й до останнього, утворював усіх однаково, не роблячи різниці між вельможами і плебеями, між царями і теслями, й лише позначав би Своєю грізною печаттю тих, кому судилося провалитися в гріх, коли вони виростуть. Опанований цими сумними роздумами, Йосип затримався зі своїм запитанням, але зрештою все ж таки поставив його тоном удаваної байдужості, як людина, котра, заглиблена в роздуми про щось дуже важливе, на мить відривається від них, щоб запитати про якусь дрібницю. Як ти себе почуваєш? — поцікавився він і саме вчасно, бо кілька хвилин тому Марія стала помічати різницю між тими болями, які терзали її раніше, і тими, що їх вона відчувала тепер, хоч точніше було б сказати, що не так вона їх відчувала, як вони давали їй себе відчути.

Вони були в дорозі вже більш як годину, й Віфлеєм мав бути зовсім близько. Але невідомо чому, — бо далеко не завжди все можна пояснити, — дорога залишалася безлюдною відтоді, як вони вийшли з Єрусалима, що було досить дивним, адже Віфлеєм зовсім близько від Єрусалима, і тому було б цілком природно, якби потік людей і тварин тут ніколи не уривався. Від того місця, де дорога, за кілька стадій від Єрусалима, роздвоювалася — на Бер-Шеву та на Віфлеєм, — світ, здавалося, — якщо нам буде дозволено уподібнити світ до людини, — зіщулився, скорчився, й ми могли б іще додати, що він затулив собі очі плащем, дослухаючись до кроків подорожніх, як ото ми слухаємо спів пташок, що їх не можемо бачити, бо вони ховаються за вітами дерев, але не тільки ми їх, а й вони нас не бачать, бо їм теж здається, що ми ховаємося від них за гіллям. Отже, Йосип, Марія та віслюк ішли через пустелю, бо пустеля не завжди така, якою ми звикли її собі уявляти, пустеля — це будь-яке місце, де немає людей, а крім того, нам не слід забувати й про те, що відчути себе посеред випаленої й безживної пустелі можна навіть у самій гущі людського натовпу. Праворуч від них була могила Рахілі, дружини Якова, якої він мусив чекати чотирнадцять років, після того, як він прослужив сім років, йому дали Лію й лише через сім наступних ту жінку, яку він справді кохав і яка померла у Віфлеємі, народивши сина, що його Яків назвав Веніаміном, що означає «син правиці», але сама Лія незадовго до смерті назвала його — і цілком слушно — Беноні, тобто «син мого нещастя», сподіваюся, Бог, звичайно ж, не допустить, щоб це стало поганим передвістям для Йосипа та Марії. А ось і перші будинки Віфлеєма, вони такого самого землистого кольору, як і будинки Назарета, але під тутешнім яскравим сонцем до нього домішуються жовтий і попелястий відтінки. Марія ледве жива, вона мусить докладати великих зусиль, щоб утриматися в сідлі, її тіло хилиться донизу за кожним кроком віслюка, і Йосип мусить підтримувати її, а вона, щоб не впасти, тримається рукою за його плече, шкода, що навколо них безлюдна пустеля й нема кому помилуватися цією зворушливою картиною. А тим часом вони уже в’їхали у Віфлеєм.

Йосип усе ж таки став розпитувати, де тут караван-сарай, можливо, вони зможуть відпочити там протягом решти дня і протягом наступної ночі, бо хоч Марія і далі скаржилася на гострий біль, не було схоже, що дитина народиться протягом найближчих годин. Але караван-сарай на протилежному боці села, як і слід було сподіватися, виявився брудним і гамірним — щось середнє між базаром і стайнею — і хоч, з огляду на ранню годину, ще не був переповнений людьми, проте затишного куточка в ньому не знайшлося, і неважко було уявити собі, що там робитиметься надвечір, коли притарабаниться цілий натовп погоничів верблюдів та мулів. Подорожні повернули назад, Йосип залишив Марію в затінку смоковниці у вузькому проході між двома будинками й пішов шукати старійшин синагоги, тобто задіяв свій перший план. Але в синагозі він знайшов лише сторожа, й той зміг допомогти йому тільки тим, що покликав одного з хлопчаків, які гралися на подвір’ї, й наказав йому провести приїжджого чоловіка в дім одного зі старійшин — той, мовляв, вислухає його й дасть необхідні розпорядження. Доля, яка захищає невинних, коли про них згадує, захотіла, щоб Йосип, ідучи за своїм провідником, проминув те місце, де він залишив чекати Марію, і це її врятувало, бо зловісна тінь смоковниці мало не вбила її, обоє припустилися непрощенної помилки, адже вони виросли в краю, де росте багато таких дерев, і мусили б знати, чого можна від них чекати. Звідти вони, не плекаючи особливих надій, разом подалися шукати старійшину, що, як виявилося, був у полі й повернеться пізно, так принаймні пояснили Йосипові. І тоді тесля зібрався з духом і голосно запитав: Якщо ви мене чуєте, то в ім’я Бога, який усе бачить, чи не знайдеться в цьому домі або в якомусь іншому притулок для моєї дружини, бо вона скоро має родити, не може бути, щоб не знайшлося тут для неї якогось куточка, а більше нам нічого й не треба, бо мати ми маємо свої власні, ми привезли їх із собою, і чи не знайдеться у вашому селі повитухи, яка допомогла б моїй жінці? Йосипові було соромно привселюдно говорити про такі інтимні речі, він червонів і ще більше соромився, відчуваючи, що червоніє. Рабиня, яка зустріла його у воротях, вислухала його слова, в яких було прохання й був протест, і пішла в дім, щоб там їх переказати, й повернулася з відповіддю, що тут їх прийняти не можуть, нехай вони попросяться в якийсь інший дім, але навряд чи вони його знайдуть, тож її господиня радить їм розташуватися в одній із печер, яких так багато в навколишніх горах. А де ми знайдемо повитуху? — запитав Йосип, і рабиня йому відповіла, що якщо пани їй дозволять і він не проти, вона сама зможе прийняти пологи в його дружини, бо за довгі роки роботи в цьому домі стільки разів бачила, як повитухи допомагають жінкам родити, що давно навчилася цього ремесла. Либонь, і справді настали лихі часи, і сьогодні це підтвердилося, адже ми бачимо, як стукає в наші ворота жінка, що має родити, а ми не пускаємо її на своє подвір’я й посилаємо родити в печеру, наче вона вовчиця або ведмедиця. Проте совість не дає нам спокою, й ми підходимо до воріт подивитися на тих, кому так терміново потрібен бодай тимчасовий притулок, і коли бачимо жалібний вираз на обличчі нещасливої істоти, наше жіноче серце пом’якшується, й ми намагаємося знайти слова, які могли б виправдати нашу відмову, мовляв, у нашому домі повно людей, синів і дочок, онуків та онук, зятів і невісток, тому ми не можемо прийняти вас тут, але рабиня проведе вас до печери, яка належить нам і правила нам за хлів, там буде вам зручно, там немає тепер худоби, і сказавши це та вислухавши подячні слова бідолашних людей, ми повертаємося у свій дім, відчуваючи у глибині душі ту ні з чим не зрівнянну втіху, яку дає лише чиста совість.

Поки тривала ця біганина, це ходіння та це чекання, поки лунали прохання та відповіді на них, зблякла сліпуча голубінь неба, й сонце ось-ось заховається за отією горою. Рабиня Саломея, так її звуть, іде попереду, показуючи дорогу, й несе горщик із жаром, щоб розпалити в печері вогонь, несе глек, щоб нагріти в ньому воду, несе сіль, щоб витерти нею новонароджене немовля й воно не підхопило якусь заразну хворобу. А що чисті ганчірки Марія має свої власні, а ніж, яким можна буде перетяти пуповину, лежить у Йосипових саквах, якщо Саломея не визнає за ліпше просто перекусити її зубами, то, можна сказати, в них усе готове й дитина може з’являтися на світ, а хлів, зрештою, нічим не гірший за хату, й лише той, кому ніколи не випадало щастя спати в яслах, не знає, що вони схожі на дитячу колиску, як ніщо інше у світі. Принаймні віслюк буде цілком задоволений, адже солома — вона всюди солома, як на землі, так і на небі. Коли вони дісталися до печери, надвечірня заграва ще забарвлювала червоним сяйвом пагорби над обрієм, і затрималися вони не тому, що до печери було далеко, а тому, що тепер, коли Марія знала, що скоро матиме омріяний притулок, вона змогла нарешті думати лише про свій біль і знову й знову благала своїх янголів, щоб вони доправили її до печери з усією можливою обережністю, бо нестерпний біль пронизував її щоразу, коли віслюк спотикався на камінні. У печері було поночі, слабке присмеркове світло помирало уже на вході до печери, але Саломея відразу запхала в горщик із жаринами пучок соломи, подмухала на сухий хмиз, заздалегідь наготовлений, і незабаром у печері наче сонце зійшло. Потім рабиня запалила каганець, що стояв на виступі стіни, й пішла принести води із Соломонових колодязів, які були неподалік. Коли вона повернулася, то знайшла Йосипа геть розгубленим, він не знав, що йому робити, й не поспішаймо осуджувати його, адже ніхто не навчає чоловіків, як їм треба поводитися в таких ситуаціях, та вони й не хочуть цього знати, найбільше, на що вони здатні, це тримати руку жінки, яка страждає, і чекати, сподіваючись, що все закінчиться добре. Але Марія не мала навіть такої втіхи, світ, мабуть, став би з ніг на голову від подиву, якби тогочасний юдей наважився навіть на таку дрібничку. Але тут увійшла Саломея, підбадьорливо сказала: Не бійся, терпи, а тоді розвела ноги Марії й опустилася між ними навколішки, бо жінкам належить розчахувати ноги й тоді, коли вони приймають у себе чоловіче сім’я, й тоді, коли вивергають звідти плід свого лона, Саломея уже втратила й лік тим дітям, яким вона допомагала народитися, а страждання цієї бідолашної жінки нічим не відрізняються від страждань інших жінок, бо Господь призначив їм такі страждання, коли Єва скоїла гріх непослуху: Ти тяжко страждатимеш під час вагітності й народжуватимеш дітей у муках, і сьогодні, коли минуло стільки часу й накопичилося стільки страждань та болю, Бог досі не задовольнився, й жіночі страждання тривають. Йосипа вже немає в печері, немає його навіть на вході. Він утік, щоб не чути криків, але вони від нього не відстали, й він нікуди не міг від них заховатися, йому здавалося, сама земля кричить розпачливим зойком, і той зойк був таким моторошним, що троє пастухів, які гнали поблизу свої отари, підійшли до Йосипа й запитали в нього: Що там відбувається, схоже, ніби сама земля кричить, і він їм відповів: то моя жінка народжує дитину в отій печері, й вони йому сказали: Ти не з цих країв, ми тебе не знаємо. Ми прийшли сюди з Назарета, що в Галілеї, на перепис, і тут у дружини почалися перейми. У дедалі густіших сутінках обличчя чотирьох чоловіків були майже невидимі, незабаром їхні риси зовсім стерлися, і лише голоси лунали. А ви маєте що їсти? — запитав один із пастухів. Трохи маємо, — відповів йому Йосип таким самим тихим голосом, яким той поставив своє запитання. Коли все закінчиться, ти мені скажеш, і я принесу тобі овечого молока, а тоді пролунав голос і другого пастуха: А я принесу тобі сиру. Потім запала довга й непоясненна тиша, перш ніж озвався третій із пастухів. Голосом, який також, здавалося, пролунав із-під землі, він сказав: А я принесу вам хліба.

Син Йосипа та Марії народився, як і всі людські діти, весь вимащений кров’ю своєї матері й покритий слизом, і страждав він мовчки. Він заплакав, бо його примусили заплакати, й віднині він плакатиме лише з цієї причини. Загорнутого в пелюшки, його поклали в ясла неподалік від морди віслюка, а щоб той його, бува, не вкусив, то повідець, яким він був прив’язаний, укоротили. Саломея вийшла, щоб зарити послід, а тут і Йосип з’явився. Рабиня зачекала, поки він увійде, жадібно вдихаючи свіже нічне повітря, стомлена так, ніби це їй довелося родити, але то була тільки гра уяви, бо власних дітей вона ніколи не мала.

Спускаючись по схилу гори, наближаються троє чоловіків. Це пастухи. Вони разом заходять до печери. Марія лежить, і очі в неї заплющені. Йосип сидить на камені, він сперся ліктем на ясла й, схоже, дивиться на сина. Перший пастух підходить до нього й каже: Оцими руками подоїв я овець, щоб принести вам молока. Марія розплющує очі й усміхається. Підходить другий пастух й у свою чергу каже: Своїми руками сколотив я молоко і зробив сир. Марія киває головою й усміхається також йому. І тоді до неї наблизився третій пастух і, здавалося, заповнив усю печеру своїм велетенським тілом, і промовив: Своїми руками замісив я тісто й на вогні, який горить лише під землею, спік я хліб, щоб принести його тобі. І Марія зрозуміла, хто цей пастух.

Від сотворіння світу ведеться так, що коли одна людина народжується на світ, друга готується його покинути. І тепер ось надійшов час померти цареві Іроду. І до того ж помирає він у великих муках, у таких страшних муках, які годі собі уявити, бо все тіло свербить йому так, ніби сотні тисяч мурах гризуть його своїми крихітними й невтомними щелепами. Після того як були випробувані без жодної користі безліч бальзамів і мастей, якими досі на всіх відомих нам просторах земної кулі, з Єгиптом та Індією включно, користуються хворі люди, царські лікарі, втративши голову або, якщо висловитися точніше, боячись утратити її, стали вигадувати всілякі ванни та виготовляти лікувальні знадоби цілком навмання, змішуючи з олією або водою всілякі трави та порошки, що, за чутками, комусь у чомусь допомогли, навіть якщо ці суміші повністю суперечили рекомендаціям та приписам фармацевтичної науки. Цар, знавіснілий від болю та люті, бризкаючи піною, наче його покусав скажений собака, погрожував лікарям, що звелить розіп’ято їх усіх на хресті, якщо вони негайно не знайдуть засіб, що міг би пом’якшити його болі, що, як і слід було сподіватися, не обмежувалися нестерпною сверблячкою шкіри, яка примушувала його труситися і тремтіти, падати на підлогу і звиватися там у таких страхітливих корчах, що очі йому вилазили з очниць, а руки рвали на собі одяг, під яким копошилися незліченні полчища кусючих мурашок. Ще нещадніше катує його гангрена, що дала про себе знати в останні дні, а ще страшнішим від гангрени є той жах, який не має назви і про який шепочуться усі в палаці, розповідаючи, ніби у статевих органах вінценосної особи завелися черви й вони швидко розмножуються, пожираючи його живцем. Від розпачливих криків Ірода двигтять зали та галереї палацу, євнухи, які безпосередньо його обслуговують, не сплять і не відпочивають, раби нижчої категорії втікають, щоб не потрапити йому на очі. Лише лють допомагає чіплятися за життя Іроду, якому з великими труднощами досі вдається волочити своє тіло, що смердить гнилим м’ясом, попри густо напахчений парфумами одяг і волосся, змащене запашними мастями. Лежачи на ношах, оточений лікарями та озброєними охоронцями, мандрує він з одного кінця палацу в інший у пошуках зрадників, які йому ввижаються або вгадуються повсюди, і його палець зненацька може вказати або на головного євнуха, який став набувати надто великого впливу, або на зухвалого фарисея, що осуджує тих, котрі порушують закон, хоч повинні були б подавати приклад у тому, як сумлінно треба його виконувати, і йому навіть не треба називати ім’я того, кого він має на увазі, усі й так відразу розуміють, про кого йдеться, він навіть запідозрив у зраді власних синів, Александра та Аристобула, які були схоплені й негайно засуджені до страти особливим судом, складеним із найвельможніших людей Іродового царства, він був скликаний умисне для того, щоб ухвалити саме такий вирок, а не якийсь інший, та й хіба міг учинити інакше бідолашний цар, адже у своїх кошмарних сновидіннях він спостерігав, як його погані сини підкрадалися до нього з оголеними мечами в руках, а в найтяжчому з тих кошмарних сновидінь він чітко, наче у дзеркалі, бачив свою власну, відтяту від тіла голову. Але обачний монарх зумів випередити зловмисників, зберегти своє життя й міг тепер спокійно дивитися на трупи тих, котрі ще хвилину тому хотіли скинути його з трону, — на власних синів, звинувачених у змові, обмані, в незаконному зазіханні на найвищу владу в державі, а тепер засуджених на смерть і за вироком високого суду задушених.

Але потім його став мучити ще страшніший кошмар, що утворювався десь у найглибших глибинах мозку, коли його виснажений організм провалювався в короткий і тривожний сон, — до нього наближався пророк Михей, який жив за часів Ісаї, очевидець жахливих і спустошливих війн, із якими ассирійці колись прийшли на землі Юдеї та Самарії, і, як і годиться пророкові, починав проклинати й таврувати людей багатих і могутніх. Укритий порохом битви, в забризканій кров’ю туніці, з оглушливим гуркотом, якого не почуєш у цьому світі, так ніби руками, з яких бризкали сліпучі іскри, він із розгону зачиняв за собою величезні бронзові двері, Михей приходив у сон царя й починав промовляти громовим голосом: Господь виходить з оселі Своєї, Він наступає на верховини землі, а тоді погрожує: Горе тим, котрі збираються творити беззаконня й на ложах своїх обмірковують злочини, що їх чинять удосвіта, бо мають силу у своїх руках. Зажадають землі й захоплюють їх, зажадають будинки й відбирають їх, чинять насильство й мордують людей — чоловіка і його родину, господаря дому та його нащадків. І щоночі відразу по тому, як він це скаже, ніби по сигналу, який лиш він спроможний почути, Михей зникає, мов розвіюється з димом. Але цар Ірод прокидається у тривозі, весь укритий холодним потом, навіть не тому, що його злякали грізні віщування пророка, а через тривожне відчуття, що його нічний гість зникає саме в ту мить, коли, як здається цареві, він хоче сказати щось особливо важливе — про це незаперечно свідчать і його піднята вгору рука, і розкритий рот, проте приберігає це повідомлення до своєї наступної появи. Але ж кожному відомо, що цар Ірод — не той чоловік, якого можна чимось залякати, його навіть не мучить сумління за численні вбивства, що зберігаються в його пам’яті. Згадаймо, що він звелів утопити брата своєї дружини, яку нестямно кохав, своєї Маріам, що він же таки наказав задушити її діда, а потім і її саму, звинувативши її в подружній зраді. Це правда, що потім він провалився у стан маячні, в якому кликав свою Маріам, ніби вона досі була жива, але відразу прийшов до тями, коли відкрив, що його теща, душа численних попередніх інтриг, спрямованих проти нього, організувала нову змову з метою скинути його з трону. Ніхто й оком не встиг моргнути, як небезпечна інтригантка приєдналася до своєї рідні, яка покоїлася у своєму фамільному склепі і з якою Ірод поєднав свою долю в недобрий час для обох родин. Після цих подій у царя ще залишалися троє синів, спадкоємців трону: Александр і Аристобул, про чий сумний кінець ми вже знаємо, й Антипатр, якому судилося розділити долю братів, але це станеться трохи згодом. А що життя будь-якої людини складається не тільки з жахіть і трагедій, то згадаймо, що за своє життя Ірод устиг пізнати десятьох дружин, щедро обдарованих красою та вмінням догоджати плотським потребам чоловіків, проте на той час ті чарівні створіння вже не могли принести йому багато радості, а він їм — ніякої. Тож могутнього повелителя й царя Юдеї та Самарії, Переї та Ідумеї, Галілеї та Гавланітиди, Траконітиди, Авранітиди та Ватанеї не так уже й лякали б нічні відвідини шаленого пророка, якби не та невиразна й невисловлена погроза, на якій уривалося кожне з таких сновидінь, яка щоночі мала б прозвучати, але так і не звучала, а тому ховала в собі нову погрозу, що насувалася на нього невідомо як і невідомо звідки.

А тим часом у Віфлеємі, можна сказати, зовсім поруч із царським палацом Ірода Йосип та його родина й далі жили в печері, адже так чи інак, їм треба буде незабаром повертатися додому, в Назарет, а тому не було ніякого сенсу шукати собі притулок у чиємусь домі, бо житлова проблема була надзвичайно гострою уже в ті часи, і, либонь, навіть гострішою, ніж тепер, бо люди тоді ще не додумалися до того, щоб здавати свої помешкання внайми, і не винайшли систему соціальної допомоги бездомним. На восьмий день після народження дитини Йосип поніс свого первістка до синагоги, щоб йому зробили там обрізання, і священик кам’яним ножем і з тією вправністю, яка досягається лише внаслідок тривалої практики, обрізав крайню плоть дитині, що гірко плакала, чия доля — я маю на увазі долю тієї крайньої плоті — могла б стати темою для нового роману, починаючи від тієї миті, коли вона була лише клаптиком блідої шкіри, що слабко кровоточила, й до того славного моменту, коли у восьмому сторіччі нашої ери папа Паскуаль І врочисто її освятив. Кожному, хто захоче побачити її сьогодні, треба буде лише відвідати парафію Кальката, що неподалік від італійського містечка Вітербо, де цю реліквію виставлено на радість і науку християнам, твердим у своїй вірі, та на розвагу тим, хто ставиться до неї скептично. Йосип захотів, щоб його син називався Ісус, і саме під таким ім’ям його записали спочатку в кадастри Бога, а потім і в списки римського цезаря. Малюк не виявив особливої радості, коли його плоть надрізали, і при тому дух його помітно не збагатився, і плакав протягом усього того часу, коли вони поверталися зі своєї святої виправи до печери, де їх чекала стривожена мати, й немає нічого дивного в тому, що її першими словами були: Мій бідолашний синочок, після чого вона розстебнула кофтину й дала йому посмоктати цицьку, спочатку ліву, мабуть, тому, що вона була ближче до серця. Ісус, який ще не знав, що саме так його звуть, бо він тоді нічим не відрізнявся від будь-якого іншого крихітного створіння, від курчати, цуценяти або ягняти, отже, Ісус зітхнув з великою полегкістю, коли відчув на своєму обличчі приємну вагу материнської цицьки та вологий доторк до іншої шкіри. Рот йому наповнився солодким смаком материнського молока, й біль від рани між ногами, який досі неабияк йому докучав, раптом відійшов кудись далеко, розчинився в насолоді, яку він став відчувати і яка ніяк не могла досягти своєї повноти, переступити через поріг, подолати заборону. Коли хлопчик ростиме, він поступово забуватиме про ці первісні відчуття, навіть не пам’ятатиме, що їх він узагалі колись пережив, і так буває з усіма нами, хоч би де ми народилися, хай там від якої жінки, і хоч би яка доля судилася нам у майбутньому. А якби ми наважилися запитати в Йосипа, чи доводилося йому коли-небудь пережити щось подібне — нехай Бог убереже нас від такої нескромності, — то він би нам відповів, що він як голова родини має набагато серйозніші турботи, йому, мовляв, треба тепер годувати два роти — хоч цілком очевидно, що його сина годує мати, а не він, проте це не робить його твердження менш слушним або менш правдивим. І ми не маємо жодних підстав сумніватися в тому, що турбот у Йосипа стало набагато більше, й передусім йому треба подумати про те, з чого має жити його родина, поки вони не повернуться в Назарет, бо Марія надто слабка після пологів і неспроможна витримати кількаденну подорож, а крім того, не слід також забувати, що їм доведеться зачекати, поки вона цілком не очиститься, бо період, протягом якого її кров вважається нечистою, триватиме ще тридцять три дні після того, як дитину обрізано, тобто від сьогодні. Гроші, які вони взяли з собою з Назарета, а їх було небагато, вже закінчуються, а Йосип неспроможний заробити тут собі на життя своїм фахом теслі, бо немає в нього ані інструментів, ані грошей, на які він зміг би купити собі матеріал. Життя бідняків уже в ті часи було дуже важким, а Бог не міг усе передбачити й подбати про все. У цю мить із печери пролунав короткий і здушений стогін, який відразу стих. Це означало, що Марія відірвала сина від своєї лівої груді й дала йому праву, і малий знову відчув біль у тому місці, де його поранили. Проте незабаром він насититься й засне на грудях у матері й не прокинеться навіть тоді, коли вона з надзвичайною обережністю перекладе його в ясла, так ніби передасть під опіку чиєїсь ніжної та вірної душі. Сидячи на вході до печери, Йосип далі снує плетиво своїх тривожних роздумів, він розуміє, що у Віфлеємі ніякої роботи він не знайде, навіть у підручні його не беруть, і щоразу, коли він пропонував комусь свої послуги, то чув одне й те саме: Якщо мені знадобиться помічник, я тебе повідомлю, але одними обіцянками ситий не будеш, хоч людям убогим і доводиться від самого свого народження годуватися ними.

Тисячу разів показував нам досвід, і це стосується навіть людей, не дуже схильних віддаватися роздумам, що для ухвалення найліпшого рішення треба дати своїм думкам повну волю — нехай вони собі гуляють, де їм хочеться, нехай собі примхливо зчеплюються одна з одною, але при цьому ти повинен пильно за ними стежити, вдаючи, ніби думаєш про щось зовсім інше, й коли надійде слушна мить, то стрибнути на здогад, який несподівано промайне, ніби тигр на свою здобич. Саме в такий спосіб ненадійні обіцянки місцевих теслярів спонукали Йосипа перекинутися думками до Бога та до тих обітниць, які він, Йосип, Йому давав, а подумавши про Бога, він згадав і про Храм Єрусалимський, і про будівництво, яке досі там триває, і зненацька його ніби осяяло, адже там, де відбувається будівництво, завжди потрібні робочі руки, муляри та каменотеси насамперед, але й без теслярів там годі обійтися, бо хто їм тесатиме бруси та стругатиме дошки, а це якраз те, що вміє робити Йосип, бо такий у нього фах. Погано тільки, що навіть якби йому пощастило влаштуватися там на роботу, від їхньої печери туди досить далеко йти, дорога в нього забиратиме не менш як півтори години часу, а може, й більше, бо вона йде вгору й угору, а Йосип, зрештою, тесля, а не альпініст, щоправда, можна було б узяти віслюка, але в такому разі Йосипові доведеться постійно сушити собі голову тим, де його заховати так, щоб не вкрали, бо хоч Бог і любить цю землю й віддає їй перевагу над усіма іншими, а проте це зовсім не означає, що злодії та грабіжники в ній перевелися, досить лише пригадати, про що там розбалакує пророк Михей, коли приходить уночі до хворого царя Ірода. Йосип саме міркував над цими складними проблемами, коли Марія вийшла з печери, після того як нагодувала сина й обережно примостила його в яслах. Як там Ісус? — запитав батько, цілком усвідомлюючи, що запитання, сформульоване в такий спосіб, звучить дещо по-дурному, але не зміг утриматися від спокуси зайвий раз потішити свою батьківську гордість, назвавши сина на ім’я. Із малюком усе гаразд, відповіла Марія, для якої ім’я малого важило найменше, вона могла б називати його «малим» або «малюком» протягом усього свого життя, якби не знала напевне, що в неї народяться й інші діти, і якщо вона називатиме кожного «малюком», то це може створити не меншу плутанину, аніж та, яку колись назвали стовпотворінням вавилонським. Щодо Йосипа, то він, говорячи з неуважним виразом, ніби тільки міркував уголос, але навряд чи це було справді так, сказав: Треба подумати, з чого ми житимемо, поки залишатимемося у Віфлеємі, бо роботу мені тут не пощастило знайти. Марія нічого не відповіла та й не мала що відповісти, її обов’язок полягав лише в тому, щоб слухати, чоловік і так уже зробив їй велику честь. Йосип подивився на сонце, прикинув, скільки знадобиться йому часу на те, щоб піти й повернутися, пішов у печеру, щоб узяти там плащ і сакви, й, вийшовши назовні, промовив: На Тебе, Господи, я покладаю всі свої надії й вірю, що Ти даси мені роботу в Домі Своєму, якщо, звичайно, визнаєш, що чесний ремісник, який може чекати допомоги лише від Тебе, заслуговує на Твою ласку. Після чого закинув на плече ліву полу плаща, приладнав на ньому шлейку саков і, не сказавши більш нічого, рушив у дорогу.

А все ж таки щастя не завжди обминає людей. Хоч Храм почали будувати дуже давно, на роботу там досі можна було найнятися, а надто в тих випадках, коли ти був готовий не дуже торгуватися щодо платні. Йосип без труднощів пройшов випробування, якому більше для порядку піддав його старший майстер, і цей дещо несподіваний для нас успіх примушує нас засумніватися в тому, чи не були ми трохи несправедливі у стосунку до Йосипа, коли говорили про його професійні здібності на самому початку цієї розповіді? І пішов новий будівельник Храму назад до своєї печери, багатослівно дякуючи Богові, й кілька разів зупиняв на дорозі зустрічних перехожих, просячи їх, щоб вони приєдналися до його славослів’я Господу, й ті з поблажливою усмішкою виконували його прохання, бо в того народу, до якого належав Йосип, радість когось одного — то майже завжди радість для всіх, і причина, мабуть, у тому, що людей у тій країні не так багато. Коли ж Йосип порівнявся з гробницею Рахілі, то навідала його думка, яка виникла радше десь у його нутрощах, ніж у мозку, а саме: він подумав про те, що ця жінка, яка так хотіла народити другого сина, померла, якщо мені буде дозволено так висловитися, можна сказати, від його рук, тобто з його вини, і навіть не встигла сказати йому хоч одне слово чи бодай подивитись на нього, просто його тіло відокремилося від її тіла з тією байдужістю, з якою падає з дерева перестиглий плід. А потім Йосипа навідала ще сумніша думка, він подумав, що діти завжди помирають із вини батьків, які їх зачали, та з вини матерів, що спородили їх на світ, і тут йому стало жаль власного сина, приреченого без вини померти. Переповнений тривогою, розгублений і збентежений, стояв біля могили найулюбленішої з дружин Якова тесля Йосип, опустивши руки, похнюпивши голову, відчуваючи, як по тілу йому стікає холодний піт, а дорога тепер була безлюдна, щоб попросити в когось допомоги. До його розуміння дійшло, що вперше у своєму житті він засумнівався в тому, що світ збудований розумно, і як людина, що втратила останню надію, він промовив гучним голосом: Я тут помру. Можливо, в інших випадках ці слова, якщо людина була спроможна промовити їх з усією силою переконаності, — так, либонь, їх промовляють самогубці, — можуть без болю й без сліз відчинити перед нами, так би мовити, ті двері, крізь які ми можемо покинути світ живих, але більшість людей потерпають від емоційної несталості, їхню увагу може відвернути хмаринка в небі, павук, що тче свою павутину, собака, що ганяється за метеликом, курка, що риється в землі, або квочка, яка скликає своїх курчат, або щось іще повсякденніше та простіше — скажімо, засвербів у нас ніс, ми його почухали, а потім раптом спохоплюємося: то про що ж я все-таки думав? Саме з такої причини гробниця Рахілі раптом перетворилася на звичайну собі маленьку будівлю з побіленими стінами, без вікон, схожу на гральну кість, яку тут хтось викинув і забув про неї, і стало видно, що камінь, який затуляв до неї вхід, геть замацаний брудними пітними пальцями безлічі паломників, що приходили сюди від незапам’ятних часів, а навкруг стояли оливи, які були старими вже, либонь, тоді, коли Яків обрав це місце для останнього спочинку своєї бідолашної дружини, принісши деякі в жертву, щоб розчистити місце, отже, справді можна стверджувати, що доля існує і що вона завжди перебуває в чиїхось руках. Зрештою, Йосип пішов звідти, але спочатку він проказав молитву, що, як на нього, найбільше відповідала обставинам та місцю: Будь благословен, Господи, Боже наш, Боже Авраама, Боже Ісаака та Боже Якова, великий, могутній і прекрасний Боже, будь благословен навіки. Увійшовши до печери й ще до того, як повідомив жінці про те, що влаштувався на роботу, Йосип підійшов до ясел, щоб подивитися на сина, який спав. Він сказав, звертаючись сам до себе: Мій син помре, він муситиме померти, й на серці йому стало боляче, але потім він подумав, що, згідно з природним порядком речей, він має померти першим, і що ця смерть, забравши його зі світу живих, перетворивши його на відсутність, дозволить його синові віднайти таке собі тимчасове безсмертя, якщо можна так висловитися, пробачте мені за логічну суперечність, безсмертя, що триває доти, доки людей, яких уже з нами немає, пам’ятають і люблять.

Йосип не попередив десятника теслярської артілі, який був його безпосереднім начальником, що наймається лише на кілька тижнів, щонайбільше на п’ять, після чого надійде час понести сина до Храму, здійснити над матір’ю обряд очищення і почати потроху збиратися додому, в Назарет. Він промовчав про це зі страху, що його не візьмуть, а це свідчить про те, що тесля з Назарета був не вельми обізнаний із трудовими звичаями своєї країни, він, певно, думав, що він сам собі хазяїн, і не цікавився реальностями тодішнього світу робітників, що складався переважно з людей, яких наймали працювати на обмежений термін. Проте Йосип ретельно рахував, скільки днів залишається йому тут працювати, двадцять чотири, двадцять три, двадцять два, і щоб не помилитися, нашкрябав на стіні печери щось подібне до календаря, — дев’ятнадцять, — намалювавши там відповідну кількість рисочок, які щодня по одній перекреслював — шістнадцять — під захопленим поглядом Марії, — чотирнадцять, тринадцять, — яка знову й знову дякувала Господові за те, що дав їй чоловіка, — дев’ять, вісім, сім, шість, — обдарованого такими винятковими здібностями. Йосип їй сказав: Ось сходимо до Храму, а потім відразу вирушимо в Назарет, мої замовники давно мене там чекають, а вона вельми обережно, щоб не склалося враження, ніби вона повчає чоловіка, відповіла: Але спочатку нам треба буде подякувати господині печери та рабині, яка допомогла мені народити сина, адже вона майже щодня приходить сюди довідатися, як ся має мій хлопчик. Йосип нічого не відповів, він ніколи не признався б навіть самому собі, що забув про найелементарніше правило чемності, адже він збирався нав’ючити віслюка їхніми пожитками, доручити комусь доглянути за ним, поки вони відбуватимуть у Храмі необхідні обряди, а потім відразу вирушити до Назарета, не гаючи часу на прощання та вислови подяки. Марія мала слушність, було б вельми нечемно піти звідси, не сказавши нікому ні слова, й хоч він ніколи не признався б собі в тому, що його бідолашна дружина багато в чому переважає його, проте не міг не визнати, що з добрим вихованням у нього не все гаразд. Не менш як годину він гнівався на Марію за свою ж таки власну помилку, це почуття зазвичай допомагало йому приглушити голос свого сумління. Отже, доведеться їм тут залишитися на два-три дні довше, вони з усіма попрощаються, як годиться, віддадуть належну кількість поклонів, щоб ніхто не зміг дорікнути їм за нечемність і щоб у жителів Віфлеєма залишилися найкращі спогади про родину побожних назарян, які добре розуміють свій обов’язок перед Богом і перед людьми, чого не скажеш про більшість галілеян — річ у тому, що жителі Єрусалима та його околиць були дуже невисокої думки про співвітчизників Йосипа та Марії.

Настав нарешті той знаменний день, коли малий Ісус вирушив до Храму на руках у матері, що сиділа верхи на віслюку, який від самого початку товаришив і допомагав цій родині. Йосип вів довговухого за вуздечку, він дуже квапився, бо не хотів утрачати цілий день роботи, хоч він і був останнім їхнім днем із прожитих у Віфлеємі. Саме тому вони виїхали з печери, яка поки що правила їм за дім, дуже рано, коли рожевий світанок ще не остаточно витіснив кудись за обрій рештки нічної темряви. Вони вже проминали гробницю Рахілі, коли промені світанкового сонця зненацька впали на неї й забарвили її в палахкотючий колір граната, аж не вірилося, що це та сама стіна, яка в темну ніч стає мертвотно-білою, під повним місяцем забарвлюється в моторошний колір людських кісток, а у світлі щойно народженого місяця стає криваво-червона. У цю мить малюк Ісус прокинувся остаточно — коли мати сповивала його в дорогу, він лише на мить розплющив оченята, — і повідомив, що він голодний, у єдиний доступний для нього спосіб, тобто заплакав. Рано чи пізно, як і кожен із нас, він опанує інші способу спілкування, завдяки яким зможе повідомляти про свої інші потреби й навчиться плакати іншими слізьми.

Уже зовсім близько від Єрусалима, на крутому схилі, родина змішалася з безліччю прочан і торговців, що стікалися до міста, й кожному, схоже, хотілося потрапити туди раніше за інших, але всі обачно вповільнювали ходу і стримували своє нетерпіння, побачивши римських легіонерів, що патрулювали по двоє в Єрусалимі та на його околицях, і один або кілька загонів найманих вояків Ірода, у яких можна було побачити не тільки юдеїв, а й ідумеїв, галатів та фракійців, германців і галлів і навіть вавилонян, що славилися незрівнянною влучністю у стрільбі з лука. Йосип, тесля й чоловік мирний, який ніколи не тримав у руках іншої зброї, крім рубанка і струга, молотка, болтів і цвяхів, дивлячись на цих хвалькуватих вояків, водночас відчував і страх, і щось подібне до зневаги, й ці змішані почуття не могли не відбитися в його погляді. Тому він ішов з опущеними очима, на відміну від Марії, якій і раніше завжди доводилося сидіти в чотирьох стінах, а протягом цих останніх тижнів вона навіть жодного разу не визирнула з печери й бачилася лише з рабинею, що іноді провідувала її, тож Марія тепер з великою цікавістю дивилася на все навкруги з гордо піднесеною головою, бо ж тримала на руках свого первістка, слабка жінка, яка, проте, змогла народити дитину, виконавши свій святий обов’язок перед Богом і перед своїм чоловіком. Її обличчя сяяло таким щастям, що зворушувало навіть брутальних найманців-галлів, озброєних до зубів лобурів із русявим волоссям і довгими обвислими вусами, але навіть ці вояки із зачерствілими душами та загрублими серцями, дивлячись на юну і вродливу жінку з дитиною, що наче символізувала оновлення світу, приязно всміхалися, оголяючи гнилі зуби, але справа була не в зубах, а в тому, що їхні почуття були цілком щирими.

А ось і Храм. Побачений дуже зблизька і знизу, звідки ми на нього дивимося, він здається величною будівлею, від грандіозності якої йде обертом голова, неможливо уявити собі, що існує на землі сила, спроможна накидати цю величезну купу каменів, підняти, обтесати, укласти й підігнати їх один до одного так, щоб вони утримувалися лише власного вагою, без вапна, так само міцно й непохитно, як утримується все у світі, до найвищих карнизів, які, коли дивитися на них знизу, начебто доторкаються до неба, як ще одна Вавилонська вежа, яку, попри те, що вона перебуває під захистом Бога, спіткає та сама доля, що й першу, — буде зруйнований і Єрусалимський храм, проллється море крові, й тисяча голосів запитають: За що? — думаючи, що на це запитання існує відповідь, але рано чи пізно ті голоси замовкнуть, бо лише мовчанка істинна. Йосип відвів віслюка до стайні караван-сарая, де на Пасху та інші свята збиралося стільки тварин, що, як то кажуть, верблюд не мав місця, щоб махнути хвостом і відігнати мух, але в ті дні, коли перепис закінчився й подорожні розійшлися по своїх домівках, місце для віслюка знайшлося, тим більше, що година була зовсім ранньою. Але на Подвір’ї Поган, яке утворювало великий чотирикутник аркад навколо Храму у власному значенні цього слова, уже вирував натовп людей: міняйли, птахолови, продавці кіз та ягнят, прочани, які завжди мали свій резон приходити до Храму, а також багато чужоземців, яких привела сюди цікавість, бо на весь світ тоді розійшлася слава про Храм, який звелів збудувати цар Ірод. Але те подвір’я було таким величезним, що люди, які стояли з його протилежного краю, здавалися дрібними мурашками, так ніби будівничі царя Ірода, вважаючи, що виконують доручення самого Бога, хотіли, щоб людина, а надто людина поганської віри, відчувала свою нікчемність перед лицем Усемогутнього. Бо правовірні юдеї, якщо вони прийшли сюди не просто ловити витрішки, поспішали прямо до своєї мети, до Храму, що височів посеред цього подвір’я — центр усесвіту, пуп землі, святая святих. Саме туди прямують тепер тесля та його дружина, саме туди понесуть Ісуса після того, як його батько купить двох горличок у тих, хто володіє цією релігійною монополією, — навіть не знаю, чи можна їх назвати служителями Храму. Бідолашні пташки не знають, що їх чекає, хоч запах паленого м’яса та пір’я, який витає в повітрі, не може обманути нікого, не кажучи вже про набагато сильніший сморід крові та гною, бо бики й телята, яких тягнуть до жертовників, від страху навалюють його високі купи. Йосип несе горличок, тримаючи їх у своїх складених ковшем шкарубких долонях робітника, а вони, не здогадуючись, куди їх несуть, легенько дзьобають його в переплетені, наче грати клітки, пальці, ніби промовляючи до свого нового хазяїна: Як добре, що ти нас купив, ми тепер твоїми будемо. Марія нічого не помічає, вона дивиться лише на сина, а загрубла шкіра Йосипа не відчуває лагідної морзянки горличок.

Вони увійдуть до Храму крізь Дерев’яну Браму, одну з тринадцятьох брам, крізь які до нього можна увійти, й на якій, як і на всіх інших, викарбувано напис грецькою та латиною: Жодному поганину не дозволяється переступати через поріг і проникати за стіну Храму, на того, хто наважиться порушити цю заборону, чекає смерть. Йосип і Марія заходять, несуть із собою Ісуса, і через певний час вони вийдуть звідти, живі й неушкоджені, але горличкам, як ми вже знаємо, судилося померти, їхньої смерті вимагає закон, бо лише вона може підтвердити, що Марія очистилася. Який-небудь іронічний і нешанобливий, хоч і не надто оригінальний вольтер’янець неодмінно скористався б із цієї нагоди, щоб зауважити: певно, невинні створіння, такі, як горлички або ягнята, для того тільки у світі й існують, щоб підтримувати в ньому чистоту. А тим часом Йосип і Марія долають чотирнадцять сходинок і підіймаються на той поміст, на якому, власне, і стоїть Храм. Спочатку вони заходять у Двір Жінок, ліворуч — склад олій і вина, якими користуються під час богослужіння, праворуч — покої назореїв, так називають священнослужителів, які не належать до племені левітів і яким заборонено стригти волосся, пити вино й наближатися до мерців. Попереду, по обидва боки від протилежних дверей, розташоване приміщення, в якому ті прокажені, що вважають себе зціленими, чекають, коли їх оглянуть священики, і склад, де зберігаються дрова, причому їх щодня ретельно оглядають, бо для жертовного вогнища не годиться деревина гнила або посічена жучками. Марії залишається пройти кілька кроків. Вона ще підійметься по п’ятнадцятьох напівкруглих сходинках, які ведуть до Брами Никанора, яку ще називають Дорогоцінною, але там зупиниться, бо жінкам не дозволено заходити на Подвір’я Ізраїльтян, на яке можна увійти крізь ще одну браму. На вході стоять левіти, чекаючи тих, хто принесе жертви, але на тому подвір’ї, за брамою, панує атмосфера, далека від благочестивої, хіба що благочестя тоді розуміли зовсім інакше, ніж тепер, — тут смердить димом і чадом від спалюваного жиру, свіжою кров’ю, ладаном, тут лунає гомін чоловічих голосів, мукання худоби й бекання овець, що чекають, коли їх буде зарізано, останній і хрипкий крик пташки, яка раніше вміла щебетати і співати. Марія каже левіту, який їх зустрічає, що вона прийшла очиститися, і Йосип віддає йому горличок. На одну лише мить Марія доторкається до пташок, це буде її єдиним рухом, і відразу по тому левіт і її чоловік відходять від неї і зникають за брамою. Марія не зрушить із місця доти, доки повернеться Йосип, вона лиш трохи відступає вбік, щоб не стояти на дорозі, і, з дитиною на руках, чекає.

А за брамою — різанина та бійня. На двох великих кам’яних столах готують і обробляють для принесення в жертву передусім великих тварин — биків і телят, але також баранів та овець, цапів і кіз. Поруч зі столами стоять високі стовпи з приладнаними до них гаками, з яких звисають туші тварин, а над ними в якомусь шаленому темпі миготять сокири, сікачі, тесаки, одноручні пилки, і повітря просякнуте димом і смородом від спалених шкур, випарами крові та поту, й душа, вульгарна та не схильна до святості, навряд чи зрозуміє, як може радіти Бог, споглядаючи таку різанину, якщо Він і справді батько всього живого — і людей, і тварин. Йосип повинен перебувати поза огорожею, яка відокремлює Подвір’я Ізраїльтян від Подвір’я Священиків, але з того місця, де він стоїть, він може споглядати, скільки йому хочеться, Великий Вівтар, більш як у чотири рази вищий за середній зріст чоловіка, а далі, у глибині, Храм, тепер уже Храм у власному значенні цього слова, бо все тут збудовано так, що нагадує вкладені одна в одну коробочки, які вже тоді виробляли в Китаї. І справді, ми дивимося здалеку й кажемо: Храм, заходимо на Подвір’я Поган і знову кажемо: Храм, а тепер тесля Йосип спирається на перила й також каже: Храм, але тепер він має цілковиту рацію так казати, бо й справді ось перед ним широкий фасад із чотирма утопленими у стіну колонами, з капітелями-акантами, у стилі грецької архітектури, й височенна пройма дверей, але без дверей матеріальних, які могли б зачинятися, бо для того, щоб увійти досередини, туди, де живе Бог, до Храму Храмів, треба знехтувати всі заборони, увійти до Святого Місця, яке називається Гереаль, і, нарешті, проникнути в так званий Дебір, тобто в останню внутрішню коробочку, у Святая Святих, у моторошну кам’яну кімнату, порожню, як усесвіт, без вікон, куди ніколи не проникало й ніколи не проникло б світло дня, якби не настав час руїни, коли Храм був перетворений на купу каміння, а всі камені однакові, вони нічим між собою не відрізняються. Бог тим більшою мірою Бог, коли Він недосяжний, а Йосип лише батько хлопчика-юдея, такого самого, як і всі інші діти юдеїв, і він зараз побачить, як помруть дві невинні горлички, побачить батько, а не його син, бо цей малюк так само невинний, як і ті горлички, він сидить на руках у матері й думає, якщо вже спроможний думати, що ось він прийшов у світ, і цей світ залишиться таким, яким він сьогодні є, на віки вічні.

А перед вівтарем, складеним із великих необтесаних каменів, до яких не доторкався жодний залізний інструмент, відтоді, як їх видобули з каменоломні й вони зайняли своє місце у велетенській споруді, стоїть босий священик у лляній туніці й чекає, коли левіт передасть йому горличок. Він приймає від нього першу, кладе її на кутку вівтаря й одним посмиком відриває їй голову від тіла. Бризкає кров. Священик кропить нею нижню частину вівтаря, потім кладе обезголовлену пташку на спеціальний жолоб, щоб із неї витекла кров, звідки, коли закінчиться його служба, він її забере, бо вона належить йому. Другій горлиці буде віддано більше честі — вона стане жертвою цілопалення. Священик підійметься похилою підлогою до вершини вівтаря, де горить священний вогонь, і на його іншому кутку з того самого боку, на південно-східному, тоді як першу жертву було принесено на південно-західному, обезголовлює пташку, кропить її кров’ю поміст, на кутках якого стримлять орнаментальні прикраси у формі баранячих рогів, і вириває з неї нутрощі. Ніхто не звертає уваги на те, що відбувається, це тільки ще одна маленька смерть. Йосип, задерши голову, хотів би відчути, виокремити в загальному димі й загальному смороді дим і сморід від своєї жертви, коли священик, посоливши голову й тіло пташки, кидає їх у вогонь. Але навряд чи це йому вдасться. Тушка горлиці, що горить у полум’ї, з якого бризкає жир, не заповнить і дупла в зубі Господа. А внизу, там, де підлога підіймається до вівтаря, уже чекають три священики. Бичок упав, наче підкошений, забитий залізним гаком, о Боже, о Боже мій, якими слабкими Ти нас створив і як легко ми помираємо. Йосипові вже більш нема там чого робити, йому час іти звідси, вивести з Храму дружину й сина. Марія тепер знову чиста, звісно, про чистоту справжню не йдеться, такої бездоганної чистоти не можна сподіватися від людських створінь, а від жінок особливо, просто з плином часу з неї перестане витікати те, що досі витікало, усе стане, як і раніше, тільки що у світі тепер буде на дві горлички менше та на одного малюка більше, через якого вони померли. Вони вийшли з Храму крізь ту саму браму, в яку увійшли, Йосип пішов забрати віслюка, й поки Марія, піднявшись на придорожній камінь, умощувалася в сідлі, батько взяв сина на руки, що вже робив не раз, проте тепер, можливо, через ту горлицю, з якої в нього на очах видерли нутрощі, він не квапився повернути його матері, так ніби думав, що жодні руки не зможуть так надійно захистити його на цьому світі, як руки батька. Він провів свою родину до міської брами, а тоді повернувся до Храму, на місце своєї праці. Він мав намір прийти на роботу ще й наступного дня, щоб відпрацювати повний тиждень, а потім, із Божою допомогою, вони, не гаючи більше жодної секунди, вирушать додому, в Назарет.

Але в ту ж таки ніч пророк Михей нарешті повідомив те, про що так довго мовчав. І коли цар Ірод, уже змирившись із тими стражданнями, які щоночі йому доводилося терпіти, чекав, що видіння пророка, проказавши громовим голосом свої звичні погрози, які вже не лякали царя, бо повторялися надто часто, знову зникне, не встигши висловити своє останнє страшне пророцтво, досі стримувані слова нарешті пролунали, і пророк сказав: А ти, Віфлеєме, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі. У цю мить цар прокинувся. Проте слова пророка досі лунали в його спочивальні, наче звук струни, який довго не завмирав. Ірод лежав із розплющеними очима, намагаючись проникнути у прихований зміст цього одкровення, й так глибоко поринув у свої думки, що майже перестав відчувати мурашок, які копошилися в нього під шкірою, та червів, що повзали в найінтимніших місцях його тіла, яке гнило живцем. Це пророцтво не було для нього новиною, він знав про нього, як і кожен юдей, але досі він ніколи не марнував часу на те, щоб сушити собі голову над одкровеннями пророків, йому вистачало й тих подій, які відбувалися в реальній дійсності — адже він мало не щодня розкривав змови та підступи проти своєї верховної влади. Його бентежили тепер і вселяли йому відчуття невиразної тривоги не так самі слова, як те, що вони були нібито тими самими, але разом з тим іншими, ніби в самій своїй лаконічності, в самому своєму звучанні приховували якусь нагальну, невідворотну й грізну загрозу. Він спробував відігнати від себе цю мару, знову заснути, але тіло відмовилося йому підкоритися, біль знову став нестерпним і гострим, він шматував йому нутрощі, й думки бодай трохи пом’якшували його. Втупивши погляд у стелю, орнаментальні візерунки якої ніби розгойдувалися у приглушеному екранами миготливому світлі смолоскипів, цар шукав відповіді й не знаходив її. Потім покликав до себе начальника над євнухами, які охороняли його сон і його безсоння, й наказав йому негайно привести перед свої очі священика з Храму, і щоб той прихопив із собою Книгу пророка Михея.

Поки євнух ходив до Храму, поки повернувся звідти зі священиком, минула майже година, і коли священик увійшов до царської спочивальні, світанок уже зачервонив небо. Читай, наказав йому цар, і той почав: Слово Господнє, що було до морешетського Михея за днів Йотама, Ахаза та Єзекії, Юдиних царів… і так читав, поки Ірод не урвав його криком: Далі! — і священик, розгубившись і не розуміючи, чого від нього хочуть, перескочив на інший уривок: Горе тим, що задумують кривду і на ложах своїх учиняють лихе! — але відразу й урвав себе, боячись, що буде покараний за цю мимовільну похибку, й, плутаючись, ніби хотів якнайшвидше забути слова, які щойно промовив, навмання прочитав кілька інших рядків: Та буде наприкінці днів, гора дому Господнього міцно поставлена буде вершиною гір, і піднесена буде вона понад узгір’я… Далі! — гарикнув Ірод, прагнучи якомога скоріш почути ті слова, що його цікавили, і священик нарешті прочитав: А ти, Віфлеєме-Єфрате, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі… Ірод підняв руку. Повтори, наказав він, і священик підкорився, знову прочитавши ці слова. Досить, сказав цар після тривалої мовчанки, можеш іти. Йому тепер усе стало ясно, книга провіщала чиєсь майбутнє народження, більш нічого, а поява пророка Михея свідчила про те, що це народження вже відбулося. Із тебе Мені вийде Той, ці слова звучали дуже ясно, у пророків завжди все говориться дуже ясно, навіть у тих випадках, коли ми намагаємося хибно витлумачити значення їхніх слів. Ірод думав і знову думав, і що більше він думав, то стурбованішим ставав вираз його обличчя, стурбованішим і грізнішим, на нього тепер було б страшно дивитися, якби хтось у цю мить на нього дивився, нарешті він звелів покликати командира своєї особистої гвардії і віддав йому наказ, який мав бути виконаний негайно. Коли командир повернувся й повідомив, що наказ виконано, Ірод віддав йому ще один наказ, але вже на наступний день, який настане через кілька годин. Нам не доведеться довго чекати, поки ми довідаємося, що то був за наказ, але священикові не пощастило прожити навіть цей короткий відрізок часу, бо його вбили якісь вояки, коли він повертався до Храму. Ми маємо всі підстави думати, що саме таким був перший наказ Ірода, так близько перебували одне від одного ймовірна причина та очевидний наслідок. Що ж до Книги пророка Михея, то вона зникла, і ви тільки уявіть собі, яка то була б утрата, якби вона існувала лише в одному примірнику.

Йосип пообідав разом з іншими теслями — своїми товаришами по праці, але їм ще лишалося трохи часу, поки десятник подасть сигнал, що треба братися за роботу, тож можна було посидіти або навіть полежати, заплющити очі й віддатися приємним думкам, уявити собі, як вони підіймаються в гори Самарії або навіть уже дивляться згори на своє рідне село Назарет, за яким він уже так знудьгувався. Але тепер душа його раділа, й він казав собі, що ось нарешті й настав останній день його вимушеної розлуки з рідним краєм, що завтра ще вдосвіта, коли погаснуть останні сузір’я й у небі сяятиме лише вранішня зірка, вони вирушать у дорогу, дякуючи Господові за те, що Він охороняє наші домівки та спрямовує наші кроки. Зненацька він стрепенувся й розплющив очі, йому здалося, що він заснув і не почув сигнал, але він задрімав лише на одну мить, усі його товариші були тут, поруч, одні розмовляли, інші куняли, а десятник сидів спокійно, так ніби вирішив дати своїм робітникам добре відпочити й не розкаювався у своїй великодушності. Сонце стояло в зеніті, короткими поривами налітав сильний вітер, відносячи в інший бік дим від спалюваних жертовних тварин, і в цю низину, де будувався іподром, не долинав навіть набридливий гомін торговців, і здавалося, що й складні механізми часу завмерли та зупинилися, чекаючи сигналу від великого десятника, який здійснює нагляд над ерами й епохами та над просторами всесвіту. Зненацька Йосипа опанувала якась дивна тривога, й він несподівано для самого себе весь похолов від страху, він, який ще хвилину тому почував себе найщасливішим із людей. Він озирнувся навколо й побачив знайому картину великого будівельного майданчика, до якої вже звик за останні тижні: каміння й дерево, біле жорстке кришиво від подрібненого каміння, тирсу, що навіть під палючим сонцем не висихала повністю, і, розгублено намагаючись зрозуміти причину гнітючої тривоги, що так несподівано опанувала його, причину різкого погіршення свого настрою, подумав, що йдеться про природний смуток людини, якій доводиться кидати свою працю, не закінчивши її, навіть якщо та праця тобі не належить і ти маєш дуже поважні причини її покинути. Тож він підвівся, прикидаючи, скільки ще часу матиме у своєму розпорядженні, десятник навіть не обернув до нього голову, й вирішив востаннє оглянути будівництво, де він працював, так би мовити, сказати останнє «прощай» дошкам, які обтісував, колодам, які підганяв одну до одної, і якщо таке порівняння можливе, то я назвав би його бджолою, яка може сказати: Це я зібрала цей мед.

Закінчивши свій короткий обхід, Йосип уже був готовий повернутися до своєї роботи, але на мить зупинився, щоб подивитися на місто, яке розташувалося на терасах протилежного схилу, збудоване з цегли, яка своїм кольором була схожа на хліб, безперечно, десятник уже його кличе, але Йосип не поспішав, він дивився на місто й чекав невідомо чого. Час минав, але нічого не відбувалося, і Йосип промурмотів тоном людини, якій чогось не хочеться робити: Ну, гаразд, треба йти, й саме в цю мить почулися голоси, які лунали від дороги, що проходила нижче того місця, де він стояв, і, перехилившись через мур, який відокремлював його від крутосхилу, що прилягав до дороги, він побачив на ній трьох вояків. Безперечно, вони йшли по цій дорозі, але тепер зупинилися, двоє стояли, спираючись тупими кінцями списів на землю, й слухали третього, який був старший від них за віком і, либонь, вищий у чині, хоч помітити цю різницю було дуже важко для чоловіка, який нічого не тямив у всіх тих нашивках та позументах, у розташуванні зірочок, шпал і металевих косинців. Слова, які невиразно долинули до слуху Йосипа, були, схоже, запитанням приблизно такого змісту: І коли це почнеться? — тоді як відповідь їхнього командира він почув уже цілком виразно, і то справді була відповідь на запитання: На початку третьої години, коли всі будуть удома, а один із тих двох поцікавився: І скільки нас буде? Я ще не знаю, але людей буде досить, щоб оточити село. І що, наказано повбивати всіх? Ні, не всіх, а лише тих, кому менше трьох років. А спробуй-но розбери, три йому роки чи вже чотири. І скільки ж там таких набереться? — запитав другий вояк. Душ двадцять п’ять, згідно з переписом, відповів командир. Йосип витріщив очі, ніби сподівався, що вони допоможуть зрозуміти йому зміст почутого, бо вірити власним вухам він відмовлявся. Тіло йому дрібно тремтіло, волосся заворушилося від жаху: одне принаймні було для нього цілком очевидно: ті вояки розмовляють про те, що їм наказано повбивати якихось людей. Яких людей, запитав він сам у себе, не людей, а малих дітей, хоч діти теж люди. Вони вбиватимуть усіх дітей, молодших за три роки, сказав їхній командир, а може, то був сержант абощо, і де ж вони їх убиватимуть? подумав Йосип, але ж не міг він перехилитися через мур і запитати: То де ж ви збираєтесь воювати, хлопці, тепер він був весь залитий потом, ноги йому тремтіли, коли раптом до нього знову долинув голос командира, і той сказав дуже серйозним голосом, у якому разом з тим прозвучали нотки полегкості: Нам і нашим дітям пощастило, що ми живемо не у Віфлеємі. А вам відомо, чому нам наказано повбивати дітей саме у Віфлеємі, а не деінде? — запитав один із вояків. Командир мені про це не сказав, мабуть, він і сам не знає, такий наказ царя, та й по всьому. Другий вояк, дряпаючи землю ратищем списа, ніби накреслював там знаки долі, сказав: Горе нам, горе, наче мало того зла, яке кожен із нас чинить своїми руками, так нас ще й примушують бути знаряддями зла, яке творять інші. Але цих слів Йосип уже не почув, він, скрадаючись, відійшов від стінки, яку послало йому само провидіння, спочатку обережно й повільно, ступаючи якомога тихше, а потім зірвався бігти, мов очманілий, не чуючи під собою ніг, перестрибуючи через каміння, мов дикий цап, а щодо філософської сентенції, яку проказав один із солдатів-списників, то з огляду на те, що Йосип її не чув, ми маємо всі підстави сумніватися в її існуванні, а надто якщо візьмемо до уваги кричущу суперечність між її глибиною та нікчемним соціальним становищем того, хто її висловив.

Мало не збожеволівши від жаху, змітаючи кожного, хто траплявся на його шляху, змітаючи лотки торговців та клітки з пташками й навіть перекинувши стіл якогось міняйла, майже не чуючи розлючених криків лоточників Храму, що летіли слідом за ним, мчав Йосип, і одна думка болісно пульсувала в його голові: його сина хочуть убити, й він навіть не знає чому, з якої причини, чому один чоловік дарує життя дитині, а другий хоче його забрати, й погодьмося, що це справді драматична ситуація, коли існують два бажання, й одне в усьому суперечить другому — творити й руйнувати, зав’язувати й розв’язувати, творити і знищувати. Проте раптом до нього дійшло, що він наражає себе на велику небезпеку, коли отак біжить, нічого навколо себе не бачачи, адже в будь-яку мить можуть з’явитися охоронці Храму й схопити його, йому вельми пощастило, що вони досі не помітили того розгардіяшу, який він тут учинив. І тоді він спробував стати непомітним, як воша, що ховається у складках та під швами одежі, спробував цілком розчинитися в натовпі й уже через мить перетворився на аноніма, відрізняючись від свого оточення лише тим, що йшов трохи швидше, але в гущі людей це було важко помітити. Він знав: йому не можна бігти, поки він не опиниться за мурами міста, але він знемагав від страху й тривоги, думаючи про те, що вояки, можливо, уже в дорозі, озброєні списами, кинджалами й жахливою ненавистю, якій нема причини, а якщо до того ж вони вирушили в дорогу не пішки, а верхи на конях і, наче прогулюючись, їдуть легким клусом по дорозі, що спускається згори, тоді він їх уже не випередить і коли прибіжить додому, мій син уже буде мертвий, о мій нещасний хлопче, моя кохана і єдина дитино, о мій Icyce! — і в цю мить великого розпачу нова ідіотська думка наче вибухає в мозку Йосипа: гроші, він же втратить платню за весь тиждень, і ці суто матеріальні міркування діють на нього з такою силою, що він сповільнює ходу, хоч і не зупиняється зовсім, ніби хоче дати собі час поміркувати, чи не знайдеться можливості якось об’єднати перше з другим, так би мовити, життя й гаманець. Проте ця ница думка промайнула в його свідомості швидше за промінь світла, що виникає і зникає, не встигши залишити по собі бодай скороминущої пам’яті, і Йосип не встиг навіть відчути сором, який так часто — але не досить часто — стає нашим найвірнішим янголом-охоронцем.

Йосип уже нарешті вибігає за міські мури, вояків на дорозі не видно, поки сягає його зір, і також не видно тут, на виході з міста, пожвавлення, без якого, безперечно, не обійшлося б, якби тут пройшов військовий підрозділ, але найпевніший доказ, що тут його не було, подають діти, які граються у свої мирні невинні ігри, не виявляючи того войовничого збудження, яке неминуче опановує їх, коли перед ними під барабанний бій і музику сурем марширують озброєні люди, якби тут справді пройшли солдати, на дорозі й біля дороги не залишилося б жодного хлопчака, бо, підкоряючись стародавньому, як світ, войовничому поклику душі, вони подалися б за військовим підрозділом і супроводжували б його щонайближче до першого повороту, а найзухваліший і найсміливіший повів би їх до самого місця призначення і в такий спосіб довідався б, яка доля чекає його в майбутньому, а в майбутньому йому судилося вбивати, поки його самого не вб’ють. Тепер Йосипові вже можна бігти, й він біжить, біжить униз по схилу, плутаючись у полах своєї довгої туніки, хоч він і підіткнув її вище колін, але, наче уві сні, він переживає тривожне відчуття, що його ноги неспроможні встигнути за рухом верхньої частини тіла, неспроможні виконувати вимоги серця, голови та очей, неспроможні встигнути за посмиками рук, що квапляться захистити сина, але не встигають. Люди, які зустрічаються йому на дорозі, з подивом витріщаються на дивака, що мчить, як несамовитий, і в їхніх очах можна прочитати осуд, адже цей народ дуже високо цінує статечність ходи і стриманість поведінки, єдиним виправданням для Йосипа може бути, — якщо не брати до уваги, що він біжить рятувати сина, — що він, за всіма своїми ознаками, належить до племені галілеян, людей, як відомо, грубих і неотесаних, про це раніше ми згадували не раз. Він уже проминув гробницю Рахілі, ніколи ще ця жінка не думала, що матиме такі вагомі причини оплакувати своїх дітей, наповнювати розпачливими зойками та риданнями простір над навколишніми бурими пагорбами, роздряпувати собі обличчя або кістки, що від нього залишилися, рвати на собі волосся або ранити свій голий череп. Ще навіть не з’явилися перші будинки Віфлеєма, а Йосип уже звертає з дороги і мчить напрямки через поле та чагарі. Я скорочую собі шлях, відповів би він, якби хтось запитав у нього, навіщо він це робить, і це шлях і справді коротший, але він далеко не найзручніший. Уникаючи зустрічей із людьми, що працюють на полях, ховаючись за каменями, щоб його не побачили пастухи, Йосип мусив зробити великий гак, щоб добігти до печери, де дружина не чекає його о цій годині, а син узагалі не чекає, бо спить. Уже на середині схилу останнього пагорба, коли він побачив чорний отвір своєї печери, Йосипа зненацька пронизала ще одна жахлива думка: а що як його дружина пішла до села, взявши із собою сина, адже в цьому не було б нічого дивного, жінки завжди залишаються такими, які вони є, Марія могла скористатися з того, що залишилася сама-одна, й без зайвого поспіху піти попрощатися із Саломеєю та кількома місцевими матерями, з якими вона запізналася протягом останніх тижнів, залишивши на Йосипа обов’язок за всіма правилами подякувати господарям печери. На мить він уявив собі, як бігає вулицями села і стукає в усі двері. Тут нема моєї дружини, запитуватиме він, бо дурним було б запитувати: Чи немає тут мого двомісячного сина? — і хтось, скажімо, якась жінка з дитиною на руках, побачивши його тривогу, неодмінно запитав би: Щось сталося? — Та ні, нічого не сталося, просто ми завтра від’їжджаємо дуже рано й нам треба зібратися, — відповів би він. З того місця, де він був, село з його схожими на кубики будинками, пласкими дахами було схоже на будівельний майданчик Храму, розкидані повсюди камені ніби чекали, що ось прийдуть робітники, поскладають їх один на один і спорудять із них башту для спостережень, тріумфальний обеліск або стіну плачу. Десь далеко загавкав собака, інші йому відповіли, але гаряче безгоміння останньої години перед заходом сонця ще висить над селом, наче забуте благословення, що уже втратило свою силу, — так розтають у небі останні клаптики від великої хмари.

Йосип стояв на місці не довше, аніж треба часу, щоб промовити ці слова. Зробивши останній ривок, тесля добіг до печери, покликав Марію: Ти тут? — і вона відповіла йому зсередини, й лише тоді Йосип помітив, як тремтять йому ноги, — від докладених зусиль, безперечно, але також від радісного потрясіння, яке він пережив, довідавшись, що його син живий. У печері Марія різала городину на вечерю, малий спав у яслах. Йосип знеможено впав на землю, але відразу ж примусив себе підвестися й сказав: Ми йдемо звідси негайно, негайно, й Марія подивилася на нього, нічого не розуміючи: Чому негайно? — запитала вона, а Йосип повторив: Так, негайно. Але ж ти казав… Замовкни і збирай речі, поки я загнуздаю віслюка. Може, повечеряємо спочатку? Повечеряємо в дорозі. Скоро ніч, і ми можемо заблукати в темряві, й тоді Йосип закричав: Я тобі сказав, замовкни й роби те, що я тобі велю! У Марії з очей бризнули сльози, це вперше чоловік підвищив на неї голос, і, вже нічого не кажучи, вона почала збирати їхні вбогі пожитки. Швидше, швидше, повторював він, сідлаючи віслюка й підтягуючи підпруги, потім швидко накидав у черезсідельні сакви все, що трапило йому під руку, а Марія мовчки дивувалася, не впізнаючи чоловіка. Вони вже були готові вирушати в дорогу, залишалося тільки присипати землею вогнище, коли Йосип, зробивши дружині знак, щоб не йшла за ним, наблизився до виходу з печери й визирнув назовні. У сірих сутінках небо зливалося із землею. Сонце ще не зайшло, але густа хмара, хоч і висіла в небі достатньо високо, щоб навколишні поля було видно, проте не пропускала його проміння. Йосип нашорошив вуха, ступив уперед кілька кроків, і зненацька волосся на голові в нього стало сторч: із Віфлеєма долинув крик, розпачливий, пронизливий крик, не схожий навіть на людський, а незабаром по тому, ще не встигло його відлуння прокотитися над пагорбами, почулися нові зойки, стогін і плач, і то не янголи оплакували горе людей, то люди, збожеволівши від розпуки, волали, звертаючись до порожніх небес. Повільно й обережно, ніби боявся, щоб його не почули, Йосип відступив у глиб печери й наштовхнувся на Марію, що не виконала його наказ. Вона тремтіла з голови до ніг. Що то за крики? — запитала вона, проте чоловік їй нічого не відповів, він відштовхнув її в глиб печери і став присипати землею вогнище. Що то були за крики? — знову запитала Марія, невидима в темряві, і Йосип відповів після тривалої мовчанки: У Віфлеємі вбивають людей. Він зробив паузу й додав, ніби по секрету: Убивають дітей, за наказом Ірода, і тут голос його зламався, здавалося, він стримував у собі глухе ридання без сліз, але зрештою таки спромігся договорити: Тому я й вирішив, що нам треба негайно втікати. Почувся шурхіт пелюшок та соломи, Марія взяла сина з ясел і пригорнула його до грудей: Тебе хочуть убити, Ісусе, і сльози не дали їй договорити. Замовкни, сказав Йосип, сиди тихо, можливо, вояки сюди не прийдуть, їм віддано наказ повбивати всіх дітей у Віфлеємі віком менше ніж три роки. Як ти про це довідався? Я підслухав розмову вояків, коли був на будівництві Храму, тому й прибіг сюди. І як нам бути тепер? Ми перебуваємо поза селом, навряд чи вони почнуть обшукувати всі печери, вони мають наказ повбивати лише дітей, яких знайдуть у будинках, і ми можемо врятуватися, якщо ніхто нас не викаже. Він підійшов до виходу з печери і став дослухатися, ледь висунувши назовні голову. Зойки вже не лунали, чувся лише багатоголосий плач, усе тихше й тихше, а це означало, що всіх невинних малюків у Віфлеємі уже повбивано. Небо й далі було захмарене, темна ніч та високий туман надійно заховали Віфлеєм від очей небожителів. Йосип сказав, обернувшись у глиб печери: Сиди тут і не виходь, я пройду до дороги й подивлюся, чи вояки вже пішли. Бережися, сказала Марія, до неї досі не дійшло, що чоловікові не загрожувала жодна небезпека, смерть чатувала лише на дітей, яким було не більш як три роки віку, і якщо ніхто з тих, що вийдуть до дороги з тією самою метою, їх не викаже, повідомивши: Це тесля Йосип, батько хлопчика, якому нема ще й двох місяців віку, його звати Ісус, мабуть, він і є той, про кого сказано в пророцтві, бо про наших дітей ніколи не було ані написано, ані сказано, що їм судилася царська корона, а тим більше про це не може бути ніякої мови тепер, коли їх усіх повбивано.

У печері висіла така густа темрява, що, здавалося, її можна помацати пальцями. Марія боялася пітьми, вона змалку звикла, що в хаті завжди горить якесь світло, — або вогнище, або світильник, або й те, і те, а тепер у неї раптом виникло моторошне відчуття, що її живцем поховано в землі і що пальці темряви ось-ось схоплять її за горло. Вона не могла порушити наказ чоловіка й наразити сина на небезпеку, вийшовши з печери, але секунда за секундою її страх наростав, загрожуючи повалити останні редути здорового глузду, й марно вона намагалася заспокоїти себе, думаючи: якщо нічого нам не загрожувало до того, як ми погасили вогонь, то й тепер ніщо не загрожує, але зрештою ця думка таки в чомусь допомогла їй, і вона навпомацки поклала сина в ясла, а тоді, докладаючи всіх заходів обережності, знайшла те місце, де було вогнище, поліном розгребла землю, якою воно було присипане, поки їй пощастило виколупати кілька жарин, які ще не погасли, і в цю мить її страх цілком розвіявся, чомусь раптом пригадалася земля, яка світилася в мисці, світилася тремтливим і миготливим світлом, що зблискувало окремими яскравими сполохами, так ніби хтось біг по гребеню гори й вимахував смолоскипом. Образ жебрака постав перед нею і зник відразу, витіснений нагальною необхідністю освітити темну печеру, яка вселяла їй моторошний жах. Навпомацки Марія підійшла до ясел і взяла там пучок соломи, повернулася туди, де тьмяним світлом світилися жарини, що залишилися на підлозі від вогнища, й ось уже в кутку, невидимий для того, хто заглянув би до печери ззовні, заблимав каганчик, відкинувши на ближні стіни печери тьмяне світло, що, здавалося, ось-ось помре, але разом з ним несподіваний спокій повернувся в душу Марії. Вона підійшла до сина, який і далі спав у яслах, байдужий до всіх жахіть, тривог та насильницьких смертей, і, взявши його на руки, сіла під каганцем і стала чекати. Через якийсь час син прокинувся й, не розплющуючи очей, плаксиво скривив личко, але Марія, що вже опанувала всю материнську науку, не дала йому заплакати, швидко розстебнула кофтину й тицьнула пипку цицьки у стражденний ротик дитини. Отак вони сиділи вдвох, коли надворі, біля печери, загупали чиїсь кроки. У першу мить Марії здалося, що серце їй зараз зупиниться. Вона подумала, що наближаються солдати, але то були кроки однієї людини, а солдати мають звичай ходити групами, щонайменше по двоє, цього вимагає від них військова тактика, адже в разі якоїсь несподіванки один із них має прикрити другого. Це Йосип, подумала вона, боячись, що він висварить її за запалений каганець. Повільні кроки наближалися, Йосип уже увійшов до печери, й Марія здригнулася від страху, бо ці важкі розмірені кроки не могли належати Йосипові, мабуть, то якийсь волоцюга, що шукає притулку на ніч, так уже двічі траплялося, але в жодному з тих випадків Марія не відчула страху, бо навіть уявити собі не могла, щоб чоловік, хоч би яким він був мерзотником і лиходієм, міг скривдити жінку з малою дитиною на руках, правда, тоді вона не могла знати, що сьогодні у Віфлеємі було вбито не одного малюка, що лежав або сидів на руках у матері, як тепер лежить у неї на руках Ісус, і що невинні немовлята ще смоктали молоко життя, коли лезо кинджала вгороджувалося в їхнє тендітне тіло, але тими вбивцями були вояки, а не бродяги або волоцюги, а це різниця — й то немала. Але то був не Йосип, не вояк, котрий шукав собі воєнної слави, якою ні з ким не хотів ділитися, не волоцюга, що не мав ані притулку, ані роботи, ні, то прийшов до неї тепер в образі пастуха той, хто вже двічі приходив до неї в подобі жебрака, той, хто, говорячи про себе, назвався янголом, хоч і не сказав, чи він янгол небесний, чи янгол пекла. Спершу Марія не зрозуміла, що то він, але тепер до неї дійшло, що ніким іншим він не міг бути.

І сказав їй янгол: Мир тобі, дружино Йосипа, мир також твоєму синові, вам пощастило, що ви оселилися в цій печері, бо інакше один із вас був би вже розтерзаний і мертвий, а друга жива, але з розтерзаним серцем. Сказала Марія: Я чула крики. Сказав янгол: Так, ти їх лише чула, але настане день, коли й тобі доведеться кричати, а перед тим днем ти почуєш, як лунатимуть тисячі криків побіля тебе. Сказала Марія: Мій чоловік пішов до дороги подивитися, чи вояки вже пішли, буде ліпше, якщо він тебе тут не застане. Сказав янгол: За це можеш не турбуватися, я піду раніше, ніж він прийде, я прийшов тільки сказати тобі, що тепер ти не скоро мене побачиш, бо все, що мало відбутися, відбулося, бракувало лише цих повбиваних малюків, а ще злочину Йосипа, який він скоїв трохи раніше. Сказала Марія: Злочину Йосипа? Мій чоловік не міг скоїти ніякого злочину, він добра людина. Сказав янгол: Добра людина, що вчинила злочин, — не рідкість, ти навіть уявити собі не можеш, скільки добрих людей чинили злочини раніше від нього, злочини добрих людей не мають ліку, і, всупереч поширеній думці, саме вони є непрощенними. Сказала Марія: І який же злочин скоїв мій чоловік? Сказав янгол: Ти знаєш, який, і не вдавай, ніби не знаєш, ти ж не хочеш, щоб тебе вважали його спільницею. Сказала Марія: Присягаюся, що не знаю. Сказав янгол: Не присягайся, проте якщо хочеш, можеш і присягатися, проте знай, що для мене кожна присяга — не більш як подмух вітру, що летить невідомо куди. Сказала Марія: І що ж такого поганого ми зробили? Сказав янгол: Жорстока воля царя Ірода примусила воїнів оголити мечі, але ваше себелюбство та боягузтво спутали руки й ноги жертвам. Сказала Марія: А що ми могли вчинити? Сказав янгол: Ти не могла вчинити нічого, бо ти й довідалася про це надто пізно, але тесля був у спромозі зробити все, він міг попередити село, що сюди йдуть вояки вбивати дітей, батьки ще мали б час, щоб повтікати зі своїми дітьми, вони могли б, наприклад, заховатися в пустелі або втекти до Єгипту й там зачекати, поки помре цар Ірод, бо йому вже недовго топтати ряст. Сказала Марія: Йому це не спало на думку. Сказав янгол: Атож, не спало на думку, але це його не виправдовує. Сказала Марія плачучи: Ти янгол, прости його. Сказав янгол: Я не той янгол, якому дано право прощати. Сказала Марія: Прости його. Сказав янгол: Я вже тобі сказав — це не той злочин, який можна простити, скорше здобуде прощення Ірод, ніж твій чоловік, скорше буде прощений зрадник, аніж відступник. Сказала Марія: Що ж нам робити? Сказав янгол: Ви житимете й страждатимете, як і всі люди. Сказала Марія: А мій син? Сказав янгол: Провина батьків завжди падає на голови їхніх дітей, тінь від провини Йосипа вже затьмарює чоло твого сина. Сказала Марія: Горе нам, горе. Сказав янгол: Так воно є, й зарадити цьому не можна. Марія похнюпила голову, міцніше пригорнула до себе сина, ніби хотіла захистити його від обіцяних неприємностей, а коли обернулася, янгола в печері вже не було. Але цього разу, на відміну від попередніх випадків, вона не почула його кроків. Він відлетів, подумала Марія. Вона підвелася й підійшла до виходу з печери, подивитися, чи не помітить у повітрі якихось слідів від янгола й чи не повертається Йосип. Туман розвіявся, в небі металевим блиском світилися перші зірки, від села й далі долинав плач, і саме тоді голова в Марії раптом пішла обертом: її зненацька опанувало почуття неймовірно гріховної гордині, примусивши забути про всі чорні пророкування янгола, бо хіба ж не воля Бога врятувала її сина від неминучої смерті, хіба Він не виявив у цьому Своєї особливої ласки до нього, тоді як матерям інших дітей, які були поруч, тепер нічого не залишається, як чекати нагоди, коли вони зможуть запитати в того ж таки Бога: Чому Ти повбивав наших дітей? — і задовольнитися Його відповіддю, хоч би якою вона була. Але недовго тривало щасливе забуття Марії, уже в наступну мить вона уявила собі, як тримає на руках свого мертвого сина разом з іншими віфлеємськими матерями, й тоді, очищаючи її дух і подаючи їй надію на спасіння душі, рясні сльози полилися з її очей. Так вона сиділа й плакала, коли повернувся Йосип, вона чула, як він іде, але навіть не зворухнулася, бо їй було байдужісінько, розгнівається він на неї чи ні, вона тепер плакала разом з іншими жінками, усі вони сиділи кружка, тримаючи на руках своїх мертвих дітей, і чекали воскресіння. Йосип побачив її сльози, зрозумів, чому вона плаче, й не сказав нічого.

Увійшовши до печери, Йосип ніби й не помітив каганець, який засвітила дружина. Жарини від вогнища, на підлозі, були присипані тонким шаром попелу, але між ними й над ними ще тріпотів, намагаючись розгорітися яскравіше, слабенький язичок полум’я. Знімаючи поклажу з віслюка, Йосип сказав: Небезпека минула, солдати пішли, і нам ліпше переночувати тут, а завтра вирушимо в дорогу ще до схід сонця, але підемо не по дорозі, а стежкою, а там, де немає стежки, — навпростець. Марія прошепотіла: Скільки дітей загинуло, а Йосип їй на те різко: Звідки тобі відомо, хіба ти їх рахувала, а вона: Я пам’ятаю деяких. Дякуй ліпше Богові, що твій син залишився живий. Я Йому дякую. І не дивися на мене так, ніби я вчинив щось погане. Я не дивилася на тебе. І не говори зі мною таким тоном, ніби ти мені суддя. Я мовчатиму, якщо хочеш. Атож, ліпше замовкни. Йосип прив’язав віслюка до ясел, там на дні ще було трохи соломи, хоч їхній вухатий помічник не був дуже голодний, останніми днями він їв, як то кажуть, від пуза, тільки й знав, що скубти травичку та грітися на сонечку, але він знав, що це щасливе життя не триватиме довго й незабаром йому доведеться повернутися до своїх віслючих обов’язків і тяжкої повсякденної праці. Марія поклала сина й сказала: Я роздмухаю полум’я. Навіщо? Приготую вечерю. Не треба, хтось із села може помітити вогонь, перекусимо, що Бог послав. Так і зробили. Олійний каганець відкидав примарне світло на чотирьох мешканців печери: нерухомо, наче статуя, стояв віслюк, доторкаючись губами до соломи, яку він так і не став жувати, малий спав, а чоловік і жінка намагалися погамувати голод кількома сушеними смоквами. Марія розгорнула мати на піщаній підлозі, застелила їх простирадлом, як і щовечора, і, як і щовечора, стала чекати, коли чоловік ляже. Перш ніж лягти, Йосип знову вийшов і подивився в ніч. Усе було спокійно на землі й на небі, від села більше не долинали ні крики, ні плач, а в Рахілі, певно, залишилися сили тільки на те, щоб стогнати й зітхати, зачинивши і двері, і душу. Йосип улігся на своїй маті, ще ніколи не почувався він таким виснаженим — стільки йому довелося бігати протягом дня, стільки страху пережити, і він навіть не був певен, що саме завдяки його зусиллям синові пощастило уникнути смерті, солдати просто виконали одержаний наказ — повбивати всіх дітей у Віфлеємі, проте, здійснюючи цю операцію, не виявили найменшої власної ініціативи, яка, скажімо, полягала б у тому, щоб обшукати навколишні печери і з’ясувати, чи не переховується там хтось із утікачів, або — і це стало їхньою найбільшою помилкою, що, власне, спричинилася до провалу всієї операції, — чи не стала одна з печер місцем проживання для цілої родини. Загалом Йосип нічого не мав проти того, щоб Марія вкладалася вже по тому, як він засне, але сьогодні для нього була нестерпною думка, що він провалиться в сон, а Марія сидітиме й без жалю в душі дивитиметься на його обличчя, безпорадне й беззахисне уві сні. Він сказав: Я не хочу, щоб ти отак сиділа, лягай. Марія підкорилася, спочатку перевіривши, як завжди робила, чи міцно прив’язаний віслюк, а потім, зітхнувши, примостилася на маті й міцно заплющила очі, сповнена рішучості не розплющувати їх доти, доки не прийде сон. А посеред ночі Йосипові приснилося, ніби він скаче верхи на коні по дорозі, що веде до якогось села, й уже бачить перші будинки, він у військовій формі та в усьому військовому спорядженні, озброєний мечем, списом і кинджалом, вояк серед інших вояків, і командир його запитує: А ти куди, тесляре? — і він йому відповідає, гордий тим, що так добре пам’ятає наказ, який йому треба виконати: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина, і коли він так сказав, то відразу прокинувся, страшно захрипівши, з перекошеним від страху обличчям. Марія запитала: Що з тобою, що сталося? — а він лише тремтів і знай повторював: Ні, ні, ні, а потім раптом неймовірна напруга розрядилася в конвульсивні ридання, що роздирали йому груди. Марія підвелася, пішла взяти каганець і освітила йому обличчя. Ти захворів? — запитала вона, але він затулив обличчя долонями. Прибери, прибери негайно! — і, ще схлипуючи, підхопився на ноги й підбіг до ясел, щоб подивитись на сина. Заспокойтеся, шановний Йосипе, вам нема чого турбуватися, з вашим сином нема ніякого клопоту, він поїв і спить собі спокійним сном, спить безтурботно й міцно, так ніби йому щойно й не загрожувала жахлива смерть, ви тільки уявіть собі, смерть від руки рідного батька, який подарував йому життя, і хоч ми знаємо, що від своєї долі годі втекти й годі сховатися і що смерть рано чи пізно забере кожного, проте погодьтеся, що смерть може бути різною. Боячись, що його жаский сон повториться, Йосип не повернувся на свою мату й сів на вході до печери, під захистом скельного виступу, що утворював такий собі природний навіс, а що місяць був тепер високо в небі, то він відкидав на вхід до печери таку густу й чорну тінь, що тьмяне світло каганця, який блимав у печері, було неспроможне крізь неї пробитися. Якби навіть сам цар Ірод з’явився тут на плечах своїх рабів, оточений легіонами кровожерливих найманців, він би сказав спокійно: Далі, хлопці, далі, не варто тут затримуватися, тут лише скелі та тіні від скель, а нам потрібна свіжа плоть і життя, яке тільки-но почалося. Йосип здригнувся, пригадавши свій сон, і запитав себе, щó б він міг означати, адже в реальній дійсності, перед лицем небес, які все бачать, він мчав, наче божевільний, униз по дорозі, а лише він знає, якою скорботною була для нього та дорога, мчав, перестрибуючи через камені й мури, мчав, як і годилося доброму батькові, який хотів урятувати сина, а уві сні перетворився на кривавого ката, та, либонь, правду каже відоме прислів’я, що сновидінням вірити не можна. Це все витівки диявола, подумав він і зробив знак, яким відганяють наслання. Тут щось просвистіло в повітрі, схоже на крик невидимого птаха, а може, то пастух заграв на сопілці, але для цього був не час, адже тепер худоба та вівці сплять і не сплять лише сторожові собаки. А проте ніч, спокійна та незворушна, якій немає діла ані до живих створінь, ані до неживих речей, ніч, наділена або тією найвищою байдужістю, яку ми схильні приписувати світобудові, або іншою абсолютною байдужістю, властивою порожнечі, яка залишиться, — якщо взагалі що-небудь залишиться, — після того як настане кінець світу, ніч відкидала раціональний сенс і порядок, що правлять світом, як нам здається в ті години, коли ми схильні вірити в те, що світ було створено для того, аби він прийняв у себе нас із усім нашим безумством. І помалу в пам’яті Йосипа його жаский сон став блякнути і тьмяніти, здаватися йому дедалі неправдоподібнішим і безглуздішим, його відкидала й ця ніч, залита місячним світлом, і дитина, яка мирно спала в яслах, а передусім відкидав його він сам, чоловік, який отямився й опанував себе, наскільки це було можливо, опанував свої думки, які були тепер милосердними й мирними, але також і спроможними породжувати таких страховищ, як почуття вдячності Богові за те, що солдати, перебивши стількох малюків, унаслідок своїх лінощів та недбальства залишили живим його любого сина. Одна й та сама ніч накриває теслю Йосипа й матерів дітей віфлеємських, про батьків ми не згадуємо, як не згадуємо й про Марію, хоч і самі не можемо зрозуміти, чому ми обминули їх своєю увагою. Непомітно спливли години, й коли на небі зарожевіли перші барви світанку, Йосип підвівся на ноги, нав’ючив на віслюка їхні пожитки, й незабаром під останніми променями місячного світла, які невдовзі розчиняться в сяйві світанку, Йосип, Марія та Ісус вирушили у зворотну подорож до Галілеї.

А вранці, покинувши на годину дім господарів, де лежали тіла двох забитих малюків, рабиня Саломея прийшла до печери, переконана, що та сама доля спіткала й хлопчика, якому вона допомогла народитися на світ. Але печера була порожня, вона побачила в ній лише сліди людських ніг та віслючих копит, майже згаслі жарини вогнища, вже притушені тонким шаром попелу, й ніде не побачила жодної краплі крові. Його вже тут немає, сказала вона самій собі, від своєї першої смерті він урятувався.

Через вісім місяців по тому, як Йосип та його родина повернулися в рідне село — усі були живі й здорові, попри стільки небезпек, лише віслюк десь пошкодив собі ліву ногу й тепер кульгав, — надійшло в Назарет повідомлення, що цар Ірод помер у Єрихоні, в одному зі своїх палаців, куди переселився, вже безнадійно хворий, коли почали випадати перші дощі, втікаючи від зимової негоди, яка в Єрусалимі особливо сувора до людей зі слабким здоров’ям. Повідомлялося також, що царство, яке осиротіло по смерті такого могутнього володаря, було поділене між трьома з його синів, яким пощастило вціліти після сімейної різанини, а саме: Іродові Філіпу тепер дісталися території, що лежали на схід від Галілеї, Іродові Антипі — Галілея й Перея, а Архелай тепер править у Юдеї, Самарії та Ідумеї. Десь тими ж таки днями один погонич мулів, який заблукав до Назарета й належав до людей того різновиду, котрі дня не можуть прожити, щоб не нагодувати своїх наївних слухачів якоюсь історією, переплітаючи бувальщину з небилицями, розповів жителям Назарета про похорон Ірода, де йому, як він присягався та божився, пощастило бути присутнім. Цар лежав у золотому саркофазі, обсипаному дорогоцінним камінням, у катафалк, весь із чистого золота й накритий пурпуром, були запряжені двоє білих волів, а тіло Ірода теж було загорнуте в пурпур, і видно було тільки корону, що лежала на тому місці, де мала бути голова, за катафалком ішли музики, що грали на флейтах, а за музиками — голосільниці, й усі вони мусили вдихати сморід, що забивав їм ніздрі, я стояв обіч дороги, й то мало не виблював, коли процесія проходила повз мене, а потім верхи їхали воїни царської гвардії, а за ними йшли вояки, озброєні списами, мечами та кинджалами, так ніби на війну зібралися, вони йшли і йшли, утворюючи щось подібне до велетенської змії, чия голова вже зникла за обрієм, а хвоста досі не було видно, і здавалося, кінця цьому не буде, і страх заповзав у серце кожного, хто дивився на нескінченну процесію, отак ішло те військо слідом за мерцем, але всі вони ішли також назустріч власній смерті, смерті, яка чигала на кожного з них і яка навіть тоді, коли здається, ніби вона затримується, все одно рано чи пізно постукає в наші двері: Настав твій час, я прийшла, каже вона, не роблячи ніякої різниці між царями й рабами, між тим, чий гнилий труп везуть там попереду, на чолі кортежу, й тими, котрі плентають далеко позаду, ковтаючи пилюку, підняту військом, вони-то поки що живі, але всі прямують до того місця, де їм судилося впокоїтися назавжди. Схоже, тому погоничу мулів більше личило б прогулюватися разом з іншими філософами-перипатетиками між корінфськими колонами академії у Стародавній Греції, аніж ганяти мулів дорогами Ізраїлю, ночуючи у смердючих караван-сараях та розповідаючи небилиці всяким селюкам на кшталт назарян.

А серед тих, хто слухав того чоловіка на майдані перед синагогою, був і Йосип — він випадково там проходив і зупинився послухати, хоч, правду кажучи, він не надто дослухався до тих частин розповіді, в яких давався детальний опис похоронної процесії, а якщо й запам’ятав якісь подробиці, то вони відразу вилетіли йому з голови, як тільки аед перейшов до філософсько-елегійної частини, бо тесля мав вельми вагомі причини бути особливо чутливим саме до цієї струни, саме її звук відбився найглибшим відлунням у його душі. А втім, досить було подивитись на нього, і його обличчя не могло обманути, раніше на ньому був вираз стриманий, поважний і вдумливий, що мав приховати, який він, по суті, ще молодий, а тепер глибока скорбота залягла в кутиках його губів, покреслила йому обличчя глибокими, наче шрами, зморшками. Але найбільше на обличчі Йосипа тривожить вираз його очей, чи, точніше буде сказати, відсутність такого виразу, бо очі в нього здаються мертвими, наче припорошені попелом, під яким, проте, досі світилися й не могли погаснути хворобливі жаринки, роздмухувані безсонням. І справді, Йосип тепер майже не спить. Сон — найбільший ворог усіх його ночей, йому доводиться воювати проти нього з такою запеклістю, ніби йдеться про його життя, і це війна, в якій він завжди зазнає поразки, і навіть якщо в окремих битвах перемагає, бо рано чи пізно настає мить, коли його змучене тіло капітулює і засинає, то відразу після цього перед ним з’являється дорога, по якій мчить загін озброєних кавалеристів, що вимахують мечами над головою, і він, Йосип, серед них. І саме в ту мить, коли свідомість нещасного починає долати страх, командир неодмінно його запитує: А ти куди, тесляре? — і сердега не хоче відповідати, й упирається зі своїх останніх сил, сил душевних, бо тілесні давно в нього вичерпалися, але сон сильніший за нього, він залізними пальцями розтуляє його стиснуті зуби, й він, уже ридаючи й готовий прокинутися, змушений дати жахливу відповідь, завжди одну й ту саму: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина. Тож не запитуймо в Йосипа, чи він пам’ятає, скільки биків тягли катафалк із тілом мертвого Ірода і якого кольору вони були, білі чи рябі, тепер, коли він повертається додому, в його пам’яті зберігаються лише останні слова з розповіді погонича мулів, коли він сказав, що все те море людей, які прийшли на похорон царя, — раби, воїни, царські гвардійці, голосільниці, гравці на флейтах, губернатори, князі, наступники престолу й усі ми, хоч би де ми проживали і хоч би ким були, більш нічого у своєму житті не робимо, крім як шукаємо місце, на якому залишимося навіки. Але ж не завжди буває так, невідступно думав Йосип, і такими гіркими були його роздуми, що в них не могло проникнути навіть смирення, а тільки воно може пом’якшити найгостріший біль, і йому лишався тільки розпач людини, що втратила будь-яку надію; не завжди буває так, повторював він, багато людей ніколи не покидають того місця, де вони народилися, і смерть знаходить їх саме там, а це доводить, що лише доля є чимось твердим, надійним і гарантованим, і Боже мій, як усе, виявляється, просто, досить лише дочекатися, поки сповниться все у твоєму житті, а тоді сказати: Такою була моя доля, царю Іроду доля призначила померти в Єрихоні й бути перевезеним у катафалку до свого палацу-фортеці Іродії, але малюків із Віфлеєма смерть звільнила від необхідності йти чи їхати нехай там куди. А що стосується долі Йосипа, то вона спочатку, коли ми подивимося на події, що тоді відбулися, під кутом оптимізму, здавалося, мала стати частиною вищого задуму, покликаного врятувати від смерті невинних малюків, а проте насправді обернулася до нього своєю непривабливою й темною стороною, бо хоч наш тесля й довідався про те, що має відбутися, але побіг рятувати власного сина, покинувши інших напризволяще — в найточнішому й найжахливішому значенні цього слова. І саме тому Йосип не може тепер заснути, а коли все ж таки йому вдається знайти забуття у сні, то прокидається у великій тривозі, повертаючись до реальності, яка не дозволяє йому забути про побачене уві сні, й можна навіть стверджувати, що, коли він не спить, то мріє заснути, а коли засне, то розпачливо намагається прокинутися, бо знає, що на нього чатує те марення, завжди одне й те саме, воно чатує на нього на межі між сном і явою, і Йосип просто не може з ним не зустрітися щоразу, коли переступає цю межу — байдуже, в який бік. Немає сумніву, що весь цей заплутаний клубок суперечностей називається дуже просто: докори сумління, але досвід і багатовікова практика людського спілкування незаперечно доводять: точність визначень — це ілюзія, адже мова людей далека від досконалості, і справа не в тім, що нам бракує слів для того, щоб виразити любов, справа в тому, що слів вистачає, а любові нема.

Марія знову вагітна. Але цього разу жоден янгол у подобі обшарпаного жебрака не прийшов повідомити їй про те, що вона носить у собі свою другу дитину, й раптовий вітер не здіймався в небі над Назаретом, і не світилася земля в мисці, яку довелося б закопати поруч із першою, Марія повідомила Йосипа про свій стан тими ж таки простими словами: Я вагітна, вона не сказала йому, наприклад: Подивися в мої очі, й ти побачиш, як світиться в них наш другий син, і він їй не відповів: Ти не думай, що я нічого не помітив, я просто чекав, коли ти сама скажеш мені про це, ні, він вислухав її мовчки й лише промовив: Он як, і не відірвався від своєї роботи — він стругав дошку, човгаючи по ній рубанком вправно, але бездумно, бо ми знаємо, де блукали його думки. Марія теж про це знає, після того як однієї особливо тяжкої для нього ночі чоловік відкрив їй свою таємницю, яку раніше ревно оберігав, і вона тоді не дуже навіть здивувалася, це було неминуче, згадаймо, що сказав їй янгол тоді в печері: Ти почуєш біля себе тисячоголосий крик.

Добра дружина сказала б своєму чоловікові: Облиш переживати, що зроблено, те вже зроблено, а крім того, твоїм найпершим обов’язком було врятувати сина, перед іншими дітьми такого обов’язку ти не мав, але річ у тому, що віднедавна Марія перестала бути доброю дружиною у звичайному розумінні, якою вона була раніше, можливо, тому, що почула від янгола й інші суворі слова, й він промовив їх таким тоном, що було очевидно: вони стосуються всіх і кожного й ні для кого не роблять винятку: Я не янгол прощення. Якби Марія мала право розмовляти з Йосипом про такі найпотаємніші речі, можливо б, він, будучи таким начитаним у Святому Письмі, міг би поміркувати над природою янгола, який, прийшовши невідомо звідки, заявляє нам, що він не янгол прощення, а це вже само по собі викликає підозру, адже всім відомо, що янголи не наділені спроможністю прощати, прощати може лише сам Господь Бог. Коли янгол каже, що він не є янголом прощення, то ці слова або нічого не означають, або означають надто багато, а саме, що ми бачимо перед собою янгола проклять, це так, ніби він вигукнув: Яка дурниця — чекати від мене прощення, я не прощаю, я караю. Але ж янголи, за самим своїм визначенням, крім, звичайно, тих херувимів з вогненними мечами, яких Господь поставив, щоб вони охороняли дорогу, яка веде до дерева життя, щоб нашим предкам або їхнім нащадкам, а це ми самі, знову не закортіло зірвати з нього плід, тобто я хочу сказати, янголи — не поліцаї, вони не беруть на себе брудний, але необхідний обов’язок для виживання суспільства чинити репресії, янголи існують для того, щоб полегшувати нам життя, вони підтримують нас і не дають нам упасти, коли ми опиняємося на краю прірви, проводять нас, коли нам треба перейти слизький і небезпечний міст, що нависає над безоднею, відштовхують нас на узбіччя, коли четвірка збожеволілих коней виносить на нас колісницю або нам загрожує небезпека потрапити під машину, якій відмовили гальма. Янгол, якби він справді був янголом, що заслуговує на таке ім’я, міг би навіть урятувати бідолашного Йосипа від його нескінченного нічного кошмару, для цього йому досить було б постати уві сні перед батьком кожного з нещасних віфлеємських малюків і сказати: Прокинься, бери свого сина та його матір, негайно втікай із ними до Єгипту й залишайся там, поки я тебе не покличу, бо цар Ірод наказав убити твого малого, — й у такий спосіб усі малята були б урятовані, Ісус заховався б у печері, разом зі своїми батьками, а всі інші повтікали б до Єгипту, звідки вони могли б повернутися згодом, коли той самий янгол знову постав би перед кожним із їхніх батьків і сказав: Прокинься, візьми свого сина та його матір і повертайтеся на землю Ізраїлю, бо вже померли ті, котрі хотіли вбити твого малюка. Очевидно, що завдяки цьому попередженню, зробленому начебто з найдобріших почуттів, янгол повернув би дітей у ті місця, де їм рано чи пізно довелося б зустріти свою смерть, хоч би звідки вони походили, але янголи, хоч і можуть дуже багато, проте, як ми вже переконалися, і їм притаманні певні обмеження — як, до речі, й самому Богові, — й відвернути від нас смерть вони неспроможні. Якби Йосип міркував у такий спосіб, він, певно, дійшов би висновку, що янгол, який навідав його дружину в печері, був усе ж таки посланцем пекла, тобто дияволом в образі пастуха, і це тільки зайвий раз засвідчило, яка слабка за своєю природою жінка і якою лукавою та винахідливою вона стає, коли який-небудь грішний янгол намагається її спокусити. Ну а якби Марія не стала мовчати, якби вона не зберігала в таємниці дивовижні події свого благовіщення, якби розповіла про них чоловікові, то він заспівав би свою пісню трохи інакше, знайшов би інші аргументи для обґрунтування свого висновку, насамперед пославшись, безперечно, на те, що той, хто назвався янголом, не сказав: Я янгол Господній або: Я прийшов в ім’я Господа, а лише повідомив: Я янгол, застерігши Марію відразу: Але ти нікому про це не кажи, ніби боявся, що про його прихід довідаються всі. Безперечно, знайдуться люди, які почнуть запевняти, що таке надумане тлумачення окремих малозначущих подробиць анітрохи не прояснює суть тієї всім відомої історії, проте автор цієї євангелії вважає, що існує істотна різниця як у стосунку до минулого, так і в стосунку до майбутнього, через якого янгола було послане благовіщення — янгола небесного чи янгола з пекла, адже йдеться про різницю не лише за формою, а й про різницю по суті, різницю за субстанцією і змістом, адже хоча той, хто створив перших янголів, створив і других, проте потім він ужив заходів, щоб виправити свою помилку.

Марія, як і її чоловік, але ми вже знаємо, що з різних причин, іноді поринає у глибокі роздуми, вираз її обличчя стає неуважним, вона втуплює відсутній погляд невідомо куди, робота випадає у неї з рук, і така поведінка не здавалася б дивною для жінки в її становищі, якби всі її думки у всіх своїх незліченних варіаціях не зводилися до однієї думки: Чому янгол повідомив мене про народження Ісуса, а тепер не приходить? І вона дивиться на свого первістка, який уже повзає, як і всі людські діти в його віці, дивиться й шукає на ньому якусь прикметну ознаку, зірку на голові, шостий палець на руці, й не бачить нічого, її дитина така, як і всі інші діти, пускає бульки, бруднить пелюшки і плаче так само, як і всі вони, й відрізняється від них лише тим, що це її син, волосся в нього чорне, як і в його батька та матері, райдужна оболонка очей уже втрачає те білясте забарвлення, яке ми називаємо молочним, вона набуває свого природного кольору, успадкованого від багатьох поколінь предків, стає темно-карою навколо зіниці, а що далі від неї, то набуває зеленавого відтінку, але в цих видозмінах відтінків і кольорів немає нічого особливого, вони мають для нас значення лише в тому випадку, коли це наша дитина або дитина, про яку говоримо, в цьому випадку — син Марії. Через кілька тижнів цей малюк зробить свої перші спроби зіп’ястися на ніжки й почне ними дибуляти, дуже часто допомагаючи собі руками, він завмиратиме на місці й докладатиме всіх зусиль, щоб підняти голівку й подивитися на матір, коли вона кликатиме його: Ходи до мене, мій хлопчику; а мине ще трохи часу, й він відчує потребу говорити, коли нові звуки почнуть утворюватися в його горлі, і спочатку він не знатиме, що йому з ними робити, він змішуватиме їх з іншими, які вже засвоїв і навчився застосовувати, з криками і плачем, але незабаром зрозуміє, що вимовляються вони інакше, він намагатиметься повторювати їх за батьком і матір’ю, пильно стежачи при цьому, як ворушаться їхні губи, аж поки йому пощастить промовити перше слово, нам невідомо, яким воно буде, — може, «тато», може, «мама», а може, «цюця», — але не випадає сумніватися, що відтепер малюк Ісус ніколи не стане тицяти пальчиками правої руки в долоньку лівої, коли мати або котрась із сусідок знову його запитають: А куди курочка відкладає яєчко, Ісусе? це ганьба — вимагати від людського створіння, щоб воно поводилося, мов цуценя, яке навчилося реагувати на звук, незалежно від того, що це буде — людський голос, свист чи виляск батога. Марія дивиться на сина, зітхає і дуже шкодує, що янгол не повертається. Тепер ти не скоро мене побачиш, сказав тоді він, але якби він тепер прийшов, вона б уже не відчула того страху, який відчувала перед ним під час його перших відвідин, вона поставила б йому безліч запитань і примусила б його відповісти на них, бо жінка, яка вже народила одного сина й виношує другого, спроможна подолати свою природну овечу покірливість, бо вона на власній шкурі пізнала, що таке біль, небезпеки й горе, і якби все це покласти на одну шальку терезів, то вона переважить будь-яку другу. І якби їй знову довелося зустрітися з янголом, він уже не відбувся б від неї тими словами, які сказав їй під час їхньої першої зустрічі: Нехай Господь убереже твого сина від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче, й мені нема куди прихилити голову — тепер йому, по-перше, довелося б їй пояснити, що то за Господь, від чийого імені він до неї прийшов, по-друге — чи й справді йому нема куди прихилити голову, адже не так легко собі уявити, щоб янгол не мав куди прихилити голову, чи він це сказав лиш тому, що надто увійшов у свою роль жебрака, по-третє — яке майбутнє провіщали її синові похмурі та погрозливі слова, які він промовив, і нарешті, яка таємниця пов’язана із землею, що світиться в чашці, вони закопали її біля дверей, і на тому місці виросло на той час, коли вони повернулися з Віфлеєма, дивне дерево — лише стовбур і листя, дерево, яке вони спочатку спиляли, потім намагалися вирвати з корінням, але після кожної з таких спроб воно виростало знову й ставало все більшим і більшим. Двоє старійшин із синагоги, Закхей і Дотаїм, приходили подивитись на нього, й хоч тямили в ботаніці дуже мало, проте дійшли спільного висновку, що вони закопали зернятко разом із землею, яка світилася, і воно проросло, коли настав його час. Згідно із законом Господа, який створив життя, пояснив Закхей. Марія зрештою звикла до цього впертого дерева й навіть вважала, що воно прикрашає їхнє подвір’я, проте Йосипа воно дратувало, вносило неспокій у його душу й розбуджувало в ній давні підозри, й він навіть переніс свій теслярський верстак у протилежний куток подвір’я і вдавав, ніби не помічає клятущого дерева. До яких тільки заходів — і все марно — він не вдавався, аби його знищити: рубав його, пиляв, обливав окропом і навіть обкладав окоренок розжареним вугіллям і не наважився тільки з якоїсь забобонної поваги увіткнути в землю мотику й копати доти, доки не пощастить дістатися туди, де перебуває корінь зла — чаша із землею, яка світиться. Ось так жили Йосип та Марія, коли народився їхній другий син, якого вони назвали Яковом.