Євангелія від Ісуса Христа

Бог уже підіймався з лави, щоб обняти свого улюбленого сина, але Ісус зупинив його жестом руки: Але з однією умовою. Ти добре знаєш, що не можеш ставити мені умов, відповів Бог із невдоволеним виразом. Тоді нехай це буде не умова, а моє прохання до тебе, звичайне прохання засудженого на смерть. Говори. Ти Бог, а Бог може відповісти правдиво на будь-яке поставлене йому запитання, адже, будучи Богом, він знає все, що було в минулому, все, що відбувається тепер, і все, що буде в майбутньому. Це справді так, бо я час, істина і життя. Тоді в ім’я того, що ти мені розповів, розкажи мені також, щó буде в майбутньому після моєї смерті, щó в ньому відбудеться такого, чого не відбулося б, якби я не погодився принести себе в жертву задля твоєї втіхи, задля твого бажання панувати над більшою кількістю людей і країн. Бог зробив роздратований рух, як той, кого спіймали на власному слові, і не дуже впевнено спробував ухилитися від прямої відповіді: Майбутнє, сину мій, неозоре, розповідь про нього вимагає надто багато часу. А скільки часу ми вже перебуваємо тут, у морі, в гущі туману, запитав Ісус, один день, один місяць, один рік, тож що нам перешкоджає посидіти тут іще один рік, один місяць або один день, Диявол може собі піти, якщо хоче, він уже так чи інак забезпечив собі участь у здійсненні твого задуму, і якщо вигоди будуть поділені порівну, по справедливості, то чим більше здобуде Бог, тим більше матиме й Диявол. Я залишуся, сказав Пастир, це він озвався вперше, відколи промовив: А ось і я. Я залишуся, повторив він, а тоді додав: Я й сам можу дещо передбачати в майбутньому, але мені не завжди вдається вгадати, правдою чи брехнею є те, що я бачу, тобто моя власна брехня одурити мене не може, адже йдеться про мої істини, проте я ніколи не знаю, наскільки брехливими можуть бути істини інших. Щоб надати своїй заплутаній тираді завершений вигляд, Диявол мав би сказати, які саме події в майбутньому він спроможний передбачити, але несподівано він стулив рота, ніби до нього раптом дійшло, що він і так наговорив багато. Ісус, який не відводив очей від Бога, сказав з відтінком сумної іронії: Навіщо ти прикидаєшся, що не знаєш того, що ти знаєш, ти знав, що я звернуся до тебе з цим проханням, і ти знаєш, що розповіси мені все те, що я хочу знати, а тому не забирай у мене більше часу — адже я вже повинен почати вмирати. Ти почав умирати, відколи народився. Це так, але відтепер мій час прискориться. Бог подивився на Ісуса з таким виразом, що його ми назвали б шанобливим, якби йшлося про людський погляд, уся його поведінка раптом наблизилася до людської, і хоч перше нібито зовсім не пов’язане з другим, але чи багато ми знаємо про ті глибокі зв’язки, які існують між речами та вчинками. Туман насунувся на човен і оточив його непроникною стіною, щоб із нього не змогли вихопитися й поширитися у світі слова, які Бог промовить про те, якими будуть наслідки жертви, принесеної Ісусом, сином Бога, як стверджує сам Бог, і Марії, але чиїм справжнім батьком є Йосип, згідно з неписаним законом, який велить нам вірити тільки в те, що ми бачимо на власні очі, хоч і відомо, що ми, люди, далеко не завжди бачимо однаково одне й те саме, й ця наша властивість істотно допомогла роду людському не лише вижити, а й до певної міри зберегти психічну рівновагу.

Сказав Бог: Ти станеш засновником Церкви, а це слово, як тобі відомо, означає зібрання людей або релігійне товариство, або його заснують від твого імені, що, власне, одне й те саме, якщо дивитися в суть, і ця Церква набуде поширення в усьому світі, дійшовши до таких куточків, про які ще мало кому відомо, вона називатиме себе католицькою, тобто всесвітньою, хоч, на жаль, не допоможе уникнути незгод та розколу між тими, які візьмуть за духовний зразок тебе, — більшою мірою, аніж мене, як я вже тобі казав, але так триватиме лише протягом певного часу, кілька тисячоліть, бо я існував до тебе й існуватиму після того, як тебе не стане або ти перестанеш бути тим, ким ти був. Говори ясніше, урвав його Ісус. Ясніше говорити я не можу, сказав Бог, слова людські як тіні, а тіні ніколи не зможуть пояснити світло, бо між ними й світлом лежить непрозорий простір, який їх породжує. Я тебе запитував про майбутнє. Про майбутнє я й говорю. Я хочу знати, як житимуть люди, що прийдуть у світ після мене. Ти маєш на увазі тих, які стануть твоїми послідовниками? Атож, я хочу знати, чи вони будуть щасливішими. Чи стануть вони щасливішими, мені важко сказати, але вони матимуть надію на щасливіше життя на небі, де я пробуваю вічно, а отже, надію на те, що вічно житимуть біля мене. І більш нічого? А хіба це мало — життя з Богом? Мало це чи багато, з’ясується лише після Страшного суду, де ти судитимеш людей за їхні добрі й погані діла, а доти тобі доведеться жити на небесах у самоті. Я маю своїх янголів та архангелів. Але людей у тебе нема. Їх у мене справді нема, і саме для того, щоб вони до мене прийшли, ти й будеш розіп’ятий на хресті. Я хочу знати більше, сказав Ісус майже з люттю, ніби хотів відкинути образ себе самого, який постав йому перед очима — образ себе, обвислого на хресті, закривавленого, мертвого, я хочу знати, як прийдуть люди до віри в мене і як вони стануть моїми послідовниками, тільки не розповідай, що для цього мені досить буде закликати їх, щоб вони в мене увірували, або щоб їх переконали в цьому ті, котрі уже в мене увірували, візьмімо, наприклад, поган і римлян, які вірують в інших богів, невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби вони відмовляться від них задля мене? Не задля тебе, а задля мене. Задля тебе чи задля мене, ти ж сам сказав, що це одне й те саме, тож не будемо жонглювати словами, відповідай на моє запитання. Хто матиме віру, той прийде до нас. Отак просто, й нічого більше не буде треба? Не так просто, інші боги чинитимуть опір. І ти, звичайно, воюватимеш із ними? Не говори дурниць, усе відбуватиметься на землі, а небо перебуває у вічному мирі, доля людей вирішується там, де вони живуть. Скажи мені ясно, навіть якщо слова — це тіні, люди помиратимуть за тебе й за мене? Люди завжди помиратимуть за богів, навіть за богів облудних і брехливих. А хіба боги можуть брехати? Вони можуть. І лише ти один єдиний і правдивий серед них? Так, я єдиний Бог, і я не брешу. Але навіть будучи єдиним і правдивим, ти не можеш запобігти тому, щоб люди помирали за тебе, ті люди, які мають народжуватися на землі, щоб для тебе жити, жити звичайно, на землі, а не на небі, де ти не зможеш дати їм жодної з тих радостей, які так прикрашають життя людське. То облудні радощі, бо вони народилися з прабатьківського гріха, запитай свого Пастиря, він знає, як усе було. Якщо між Богом і Дияволом існують таємниці, то принаймні одну я від нього взнав, хоч він і каже, що я нічого в нього не навчився. Запала мовчанка. Бог і Диявол уперше перезирнулися між собою, здається, вони хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали. Сказав Ісус: Я чекаю. Чого ти чекаєш, запитав Бог, ніби пробудившись зі своєї неуважності. Я чекаю, коли ти розповіси мені, скільки смертей і страждань коштуватиме твоя перемога над іншими богами, скількома смертями та муками оплатять боротьбу за твоє та моє ім’я ті люди, які в нас увірують, скільки крові вони за це проллють? Ти наполягаєш на тому, щоб я тобі відповів? Так, наполягаю. Ну гаразд, так-от: буде споруджена будівля тієї віри, про яку я тобі казав, але котлован під неї, щоб вона стояла міцніше, буде вирито в живій людській плоті, а її підвалини будуть скріплені вапном, замішаним на зреченнях, сльозах, стражданнях, тортурах, на всіх різновидах смерті, які ми лише можемо уявити собі сьогодні, й на тих, які стануть відомі лише в майбутньому. Нарешті ти заговорив без ухилянь, ясно і зрозуміло, розповідай далі. Почну з тих, кого ти знаєш і любиш: рибалку Симона, якого ти назвеш Петром, як і тебе, розіпнуть на хресті, але головою вниз, Андрія також розіпнуть на хресті, що матиме форму літери «X», синові Зеведея, якого звуть Яків, зітнуть голову. А що буде з Іоанном та Марією Магдалиною? Ці двоє помруть своєю природною смертю, коли закінчаться дні їхнього земного життя, але твої інші друзі, яких ти ще матимеш, твої учні та апостоли не уникнуть мученицької смерті, як і ті, про кого я вже сказав, Філіпа прив’яжуть до хреста й каменуватимуть, поки він помре, з твого учня на ім’я Варфоломій з живого обдеруть шкіру, Хому настромлять на списа, Матвій теж помре, я вже не пам’ятаю, якою смертю, ще одного Симона переріжуть пилкою навпіл, Юду заб’ють палицями, ще одного Якова каменують, а другого Матвія обезголовлять, ще буде такий собі Юда Іскаріот, про нього тобі буде відомо більше, аніж мені, за винятком його смерті, звісно, він знайде її, повісившись на смоковниці. Й усі вони помруть через тебе? — запитав Ісус. Якщо ставити питання в такому плані, то так, але точніше буде сказати, що вони помруть не через мене, а за мене. А потім? А потім, сину мій, я вже тобі казав, почнеться нескінченна історія, яку писатимуть залізом і кров’ю, вогнем і попелом, будуть океани сліз і неозорі моря страждань. Розповідай, я хочу знати все. Бог зітхнув і монотонним голосом почав читати свою літанію — в алфавітному порядку, щоб уникнути звинувачень у тому, ніби він віддав комусь перевагу:[6] Адальберт Празький — заколотий семизубцем; Адріан — покладений на ковадло й забитий молотами; Афра з Ауґзбурга — спалена на вогнищі; Аґапіт із Пренести — підвішений за ноги і спалений на вогнищі; Аґрікола з Болоньї — розп’ятий на хресті й проколотий цвяхами; Аґведа Сицилійська — їй відрізали груди; Альфеґій із Кантуарії — на смерть забитий кісткою бика; Анастасій Салонський — повішений і обезголовлений; Анастасія Сирмінська — відріжуть груди і спалять на вогнищі; Ансаній Сієнський — вирвуть нутрощі; Антоній Памірський — четвертований; Антоній із Ріволі — каменований і спалений; Аполінарій із Равенни — забитий дрюками; Аполлонія Александрійська — спалена на вогнищі, після того як їй вирвали зуби; Августа з Тревізо — спалена, після того як їй зітнули голову; Аура з Остії — розчавлена жорнами; Аурея Сірійська — посаджена на стілець, утиканий цвяхами, і стекла кров’ю; Аута — розстріляна з луків; Бабілас з Антіохії — відрубали голову; Варвара з Нікомедії — обезголовлена; Варнава з Кіпру — каменований і спалений; Беатриса Римська — задушена; Блаженний із Дижона — проколотий списом; Бландіна з Ліона — заколота рогами розлюченого бика; Брас із Себасте — розчавлений у чесальній машині; Каліст — розчавлений жорнами; Кассіана з Імоли учні закололи стилетом; Кастулій — живцем закопаний у землю; Катерина Александрійська — обезголовлена; Цецилія Римська — обезголовлена; Кипріан Карфагенський — обезголовлений; Кір із Тарса помер ще дитиною, коли суддя вдарив його головою об сходини помосту; Кларій із Нанта — обезголовлений; Кларій із Відня — обезголовлений; Климент — задушений, йому поклали якір на шию; Криспін і Криспініан із Суасона — обезголовлені; Кристіна з Больсано закатована на смерть із застосуванням жорен, колеса, лещат, стріл та отруйних змій; Кукуфату з Барселони розпороли живіт… Дійшовши до кінця літери «К», Бог сказав: Далі все йде так само або майже так само, різниця лише в дрібних подробицях катувань, які іноді були такими витонченими, що їх довелося б надто довго пояснювати, зупинімося на цьому. Продовжуй, — сказав Ісус, і Бог провадив, намагаючись скорочувати свій перелік повсюди, де міг: Донато з Ареццо відрубали голову; Еліфію з Рампійона розтрощили череп; Емеріту спалили живцем; Емілію з Треві зітнули голову; Емерано з Ратісбони прив’язали до драбини й там його забили; Енґрасії із Сарагоси відрубали голову; Еразма з Ґаети, якого ще називали Тельмом, роздерли коловоротом; Ескубікулу відрубали голову; Ескіла зі Швеції забили камінням; Стефана каменували; Євфемію Халцедонську закололи мечем; Євлалії з Меріди відтяли голову; Євтропію із Сента відрубали голову сокирою; Фабіана закололи мечем і роздерли йому тіло на спеціальній машині для катувань; Феї з Аґена відрубали голову; Фелісії та її сімом дітям постинали голови; Феліксу та його братові Адаукту зробили те саме; Фереолу з Безансона відрубали голову; Фієла з Сиґмарінґена забили палицею, що була втикана гостряками; Філомену розстріляли з луків і роздушили якорем; Фірміна з Памплони обезголовили; Флавії Доміцілії і Фортунато з Евори зробили те саме. Фрутуосо з Тараґони спалили; Ґауденсіо Французькому зітнули голову; Ґеласія роздерли на машині для катувань; Ґенґульфа з Бургундії вбили руками коханця його дружини; Ґерардо Саґредо з Будапешта закололи списом; Ґереана з Кельна обезголовили; братам-близнюкам Ґервасію та Протасію зробили те саме; Ґоделіву з Ґістеля задушили; Ґоретті Марію скарали так само; Грація з Аости обезголовили; Герменеґільда зарубали сокирою; Гієрана — мечем; Іполита роздерли кіньми; Іґнасіо Асеведо вбили кальвіністи, які католиками не були; Інесі Римській розпороли живіт; Януарію Неапольському відрубали голову, але перед тим його кидали в піч та у клітку до хижаків; Жанну д’Арк спалили живцем; Жанові з Бріто відтяли голову; Жана Фішера обезголовили; Іоанна Непомуценського з Праги втопили; Хуана з Прадо вбили, вдаривши ножем у голову; Джулії з Корсики відрізали груди, а тоді розіпнули її на хресті; Джуліані з Нікомедії відрубали голову; Хусту та Руфіну із Севільї одну колесували, другу задушили; Юстину з Антіохії підсмажили разом із рибою, після чого обезголовили; Хусто й Пастиря, але не цього, який сидить тут, з іспанської провінції Алькала-де-Енарес, обезголовили; Кіліана з Вюрцбурґа обезголовили; Леже з Отюна стратили так само, після того як викололи йому очі й вирвали язик; Леокадію Толедську скинули вниз зі скелі; Лієвіну з Ґента вирвали язик, а тоді відрубали голову; Лонґіньйоса обезголовили; Лоренсо підсмажили на решітці; Людмилу з Праги задушили; Люцію із Сиракуз обезголовили, спершу видерши їй очі; Мажіно з Тараґони обезголовили зубчатим серпом; Мамеда з Каппадокії випотрошили; Мануїла, Сабела й Ісмаїла обезголовили, перед цим Мануїлові загнали два цвяхи по обидва боки грудей, а один цвях забили в голову, від вуха до вуха; Маргариту з Антіохії обсмалили смолоскипом і роздерли залізним гребенем із гострими зубцями; Маріо з Персії відрубали мечем обидві руки; Марфінью з Рима обезголовили; мученикам із Марокко, Берардо з Ґобіо, Петрові з Джемініано, Отанові, Аджутові та Акурсію постинали голови; двадцять шість мучеників із Японії порозпинали на хрестах, закололи списами і спалили; Мавриція з Аґауне закололи мечем; Майнрада з Айнзідельна забили палицею; Менаса з Александрії — мечем; Меркуріо з Каппадокії зітнули голову; те саме зробили з Мавром Томою та з Нікасіо з Реймса; Оділію з Уя застрелили з лука; Пафнутія розіпнули на хресті; Пайо четвертували; Панкратія обезголовили; те саме зробили й Панталеонові з Нікомедії та Патроклові з Труа й Соеста, Павлові з Тарса, якому ти завдячуватимеш своєю першою Церквою; Педро з Ратеса зарубали мечем; П’єтро з Верони вдарили тесаком у голову, а кинджалом — у груди; Перпетую і Фелісію з Карфагена, Фелісія була рабинею Перпетуї, заколола рогами розлючена корова; Піатові з Турне розкололи череп; Полікарпа вдарили кинджалом і спалили; Пріску з Рима кинули на з’їжу левам; Процесій і Марфиніан, думаю, померли такою самою смертю; Квінтінові загнали цвяхи в голову та в інші частини тіла; Квірінові з Руана розкололи череп; Квітерії з Коїмбри відрубав голову власний батько; Рено з Дортмунда помер від удару молотом каменотеса; Рен з Алізи — від меча; Реституту з Неаполя спалили на вогнищі; Роландо закололи мечем; Романа з Антіохії задушили, спочатку вирвавши в нього язик, — чи з тебе не досить, запитав Бог в Ісуса, а Ісус йому відповів: Це ти себе запитай, і Бог провадив: Сабініан із Санса — обезголовлений; Сабініан Асізький — забитий камінням; Сатурній Тулузький — розтерзаний биком; Себастьян — пронизаний стрілами; Сиґізмунд, король бургундів, — укинутий у колодязь; Секунд із Асті — обезголовлений; Сервасій із Тонґреса та Маастріхта помер від ударів черевиками в живіт, хоч така смерть і здається малоймовірною; Север із Барселони — убитий цвяхом у голову; Сидвел з Ексетера — обезголовлений; Синфоріан з Отана — помер такою самою смертю; Систію — теж відрубали голову; Тарцизія — каменували; Теклу Іконійську четвертували і спалили; Теодора спалили на вогнищі; Тибурцію відрубали голову; Тимотея з Ефеса забили камінням; Тйрсія — перепиляли навпіл; Томасові Бекету з Кантуарії розкололи череп мечем; Торкватій і Двадцять Сім — убиті генералом Мусою перед брамою Ґуймараеша; Тропез із Пізи — обезголовлений; Урбан — також; Валерія з Ліможа — також; Валеріан — також; Венансій із Камеріно — обезголовлений; Вісент із Сарагоси — підсмажений на решітці з гостряками; Віргілій із Тренто — ще один забитий ударами носаків; Вітал із Равенни — заколотий списом; Вітор — обезголовлений; Вітор із Марселя загинув тією самою смертю; Віторія з Рима померла після того, як їй вирвали язик; діва Вільґефорте, або Ліберата, або Евтропія — розіпнута на хресті та інші, інші, інші, багато й багато інших — гадаю, досить. Ні, не досить, сказав Ісус, хто були ті інші? Ти наполягаєш? Наполягаю. Під іншими я маю на увазі тих, котрих не мучили, й вони померли своєю смертю, але протягом свого життя терпіли жорстокі спокуси від світу та від Диявола і, щоб подолати їх, умертвляли свою плоть постами й молитвами, й там бували справді курйозні випадки, наприклад, такий собі Джон Скорн стільки часу простояв навколішках у молитві, що на колінах у нього наросли величезні мозолі, а ще розповідають — ти чуєш, Пастирю, це вже тебе стосується? — ніби йому вдалося загнати диявола в чобіт, ха-ха-ха! Мене — в чобіт? — здивувався Пастир, ну, це пусте базікання, для цього чобіт мав би бути великий, як світ, і хотів би я подивитися, хто міг би взутися в такий чобіт, а потім скинути його з ноги. То вони боролися зі спокусами лише молитвою і постуванням? — урвав його Ісус, звертаючись до Бога, а Бог йому відповів: Ні, вони ще катуватимуть своє тіло болем і кров’ю, обляпуватимуть його нечистотами, а також удаватимуться до багатьох інших видів покути, носитимуть колючі волосяниці й нещадно шмагатимуть своє тіло, будуть серед них і такі, що не митимуться протягом усього свого життя, інші підуть у ліси й качатимуться там у снігу, щоб приборкати надокучливі вимоги плоті, яку спокушає нечистий, чия єдина мета — збити душу зі шляху істинного, який веде прямо на небеса, показуючи своїм жертвам голих жінок та лякаючи їх страхітливими чудиськами, пороки, любострастя і страх — ось та зброя, яку демон застосовує проти бідолашних людських створінь. Ти все це робитимеш? — запитав Ісус, звертаючись до Пастиря. Більш або менш, відповів той, я обмежуся тим, що візьму собі те, чого Бог не любить, а саме, плоть, із її радощами та її смутком, її молодістю та старістю, з її свіжістю і її гниттям, але неправда, що моєю єдиною зброєю буде страх, наскільки мені пригадується, не я винайшов гріх, покарання за нього і страх, який завжди їх супроводжує. Замовкни, нетерпляче урвав його Бог, гріх і Диявол — це дві різні назви для одного й того самого. Для чого? — запитав Ісус. Для моєї відсутності. А в чому причина твоєї відсутності — у тому, що ти відступився від людини, чи в тому, що вона відступилася від тебе? Я ніколи не відступаю. Але погоджуєшся, коли люди відступаються від тебе. Хто відступається від мене, той шукає мене. І якщо він тебе не знаходить, то провина, звісно, падає на Диявола. Ні, не він у цьому винен, це тільки моя провина, бо я не з’являюся там, де мене шукають, — зізнався Бог із несподівано гірким смутком у голосі, так ніби раптом йому відкрилися межі його могутності. Ісус сказав: Говори далі. Є й такі, — повільно почав Бог, які йдуть у пустелю та глухомань, ховаються в печерах і гротах, живуть життям самітників у товаристві лише диких звірів, є й такі, що зачиняються від світу в келіях і монастирях, інші залізають на високі стовпи й живуть там по багато років, їх називають стовпниками, голос Бога ослаб і став ледве чутний, перед зором його божественної уяви тепер проходила нескінченна вервечка людей, тисячі, тисячі, тисячі й тисячі чоловіків і жінок, що в усіх куточках земної кулі прямували до монастирів та обителей, одні з яких були примітивними сільськими будівлями, а інші — розкішними палацами: Вони йдуть туди, щоб служити мені й тобі, служити з ранку до ночі, неспанням і молитвами, усі вони мають одну мету й однакову долю, вони поклонятимуться нам і помиратимуть із нашими іменами на устах, вони називатимуться по-різному: бенедиктинцями, бернардинцями, картезіанцями, августинцями, гільбертинцями, тринітаріями, францисканцями, домініканцями, капуцинами, кармелітами, єзуїтами, і їх буде багато, дуже багато, о, як шкода, що я не можу вигукнути: Боже мій, звідки вас набралося так багато! У цю мить Диявол втрутився до розмови і сказав Ісусові: Зверни увагу на те, що він тобі розповідає про два способи втратити життя: один — через мучеництво, другий — через зречення, їм не досить того, що вони помруть, коли надійде їхній час, ні, вони не хочуть спокійно дочекатися смерті, вони або біжать їй назустріч, роблячи все можливе, щоб їх розп’яли на хрестах, обдерли, обезголовили, спалили, забили камінням, утопили, задушили, четвертували, або самі ховаються в печерах, замикаються у скитах та монастирях, проклинаючи і караючи себе за те, що народилися у плоті і мають тіло, яке дав їм Бог і без якого вони не мали б куди помістити душу, повір, усі ці муки винайшов не Диявол, який із тобою тепер розмовляє. Це все? — запитав Ісус у Бога. Ні, не все, бо ще будуть війни. І війни будуть? І буде велика різанина. Про різанину я вже дещо знаю, я міг би навіть померти під час однієї з них, і шкода, що не помер, бо тепер мені б не довелося чекати, коли мене розіпнуть на хресті. Це я тоді привів твого другого батька в потрібне місце в потрібний час, де він зміг підслухати розмову вояків Ірода, до якої спонукав їх знову ж таки я, й у такий спосіб я врятував тобі життя. Урятувати життя для того, щоб забрати його, коли тобі буде вигідно — це те саме, що двічі вбити. Мета виправдовує засоби, сину мій. З того, що ти мені розповів, мабуть, воно і справді так є: самозречення, добровільне самітництво, страждання і смерть, а тепер ще й війни та різанина, і які ж це війни? Їх буде багато, й вони ніколи не закінчаться, та особливо запеклими будуть ті, в яких люди воюватимуть проти мене і проти тебе в ім’я бога, який ще тільки має з’явитися. Як може з’явитися новий бог, коли бог, якщо він і справді бог, завжди є і завжди буде? Я визнаю, що це зрозуміти важко, а ще важче пояснити, але станеться все так, як я тобі кажу, прийде новий бог і закличе до війни проти нас і тих людей, котрі залишаться нашими послідовниками, а то будуть цілі народи, й мені бракує слів, щоб описати, до якого кровопролиття це спричиниться, до якої бійні та різанини, уяви собі мій вівтар у Храмі Єрусалимському, збільшений у тисячу разів, уяви собі на ньому людей замість тварин, і навіть тоді ти не зможеш виразно собі уявити, чим були хрестові походи. А що це таке й чому ти говориш, ніби вони були, якщо вони тільки мають бути? Не забувай про те, що я час, і тому все, що має відбутися, для мене вже відбулося, а все, що вже відбулося, відбувається щодня. Розкажи мені про хрестові походи. Гаразд, мій сину, усі місця, де ми тепер перебуваємо, включно з Єрусалимом, та інші землі на північ і захід будуть завойовані послідовниками того нового бога, про якого я тобі казав, а наші прихильники, ті, котрі залишаться на нашому боці, докладуть усіх зусиль, щоб прогнати їх з тієї землі, яку ти топтав своїми ногами і яку з таким задоволенням навідую я. Ти небагато сьогодні зробив, щоб вигнати звідси римлян. Я розповідаю тобі про майбутнє, не відвертай моєї уваги. Ну то продовжуй. Ти на цій землі народився, жив і помер. Поки що я не помер. Я вже тобі пояснював, що з мого погляду те, що має відбутися, вже відбулося, і, будь ласка, не уривай мене, коли не хочеш, щоб я замовк. Гаразд, я мовчатиму. Так-от, позаяк ці краї, які нащадки назвуть Святими Місцями, з огляду на те, що ти тут народився, жив і помер, що тут була колиска заснованої тобою релігії, потраплять у негідні руки невірних, то це стане більш аніж достатньою причиною для того, щоб протягом десь років двохсот сюди приходили із Заходу величезні армії з метою відвоювати і зберегти для нашої віри печеру, в якій ти народився, і гору, де ти помер, бо ці два місця наші послідовники вважатимуть найбільшими святинями. Ці війни й називатимуться хрестовими походами? Саме так. І вони завоюють той край, який прагнутимуть завоювати? Ні, але вони повбивають безліч людей. А ті, хто сюди прийде з хрестовими походами? Їх теж загине дуже багато, якщо не більше. І все це робитиметься в наше ім’я? Вони йтимуть на війну з криком: Так хоче Бог! І помиратимуть, повторюючи: Так хоче Бог! Це буде гарна і славна смерть. А мені здається, що такі жертви будуть завеликими. Для свого спасіння, мій сину, душа потребує, щоб тіло було принесене в жертву. Я вже чув подібні слова й раніше, а ти, Пастирю, що скажеш про грандіозні події, які відбудуться в майбутньому? Я думаю, ніхто з тих, у кого збережеться здоровий глузд, не стане звинувачувати Диявола за ту страхітливу бійню та різанину, хіба що якомусь схибленому ідіотові заманеться приписати мені відповідальність за появу нового бога, що стане суперником того, який тут із нами сидить. Мені здається очевидним, що твоєї провини в цьому нема, а щодо тієї надуманої відповідальності, то Диявол, будучи брехнею, ніколи не зможе створити бога, який є істина. Але хто ж тоді створить нового бога? — запитав Пастир. Ісус не знав, що відповісти йому на це запитання. Бог мовчав і далі, і тут із туману пролунав голос. Можливо, цей Бог і той, який прийде, — лише гетероніми?[7] Гетероніми кого? — поцікавився інший голос із туману. Людини, відповів перший голос. Ісус, Бог і Диявол спочатку прикинулися, ніби нічого не чули, але потім переглянулися зі страхом, бо спільний страх має властивість згладжувати різницю між індивідами.

Минав час, туман мовчав, і Ісус запитав тоном людини, яка чекає лише ствердної відповіді на своє запитання: Отже, на цьому все? Бог завагався, а потім стомлено відповів: Ні, ще залишилася інквізиція, але про неї, якщо ти не заперечуєш, ми могли б поговорити десь в інший час. А що таке інквізиція? Інквізиція — ще одна історія, якій немає кінця. Розкажи. Тобі ліпше про це не знати. Розкажи, я наполягаю. У такому разі ти вже сьогодні переживатимеш докори сумління за те, що відбудеться в майбутньому. А ти ні? Бог є Бог, і йому докори сумління не притаманні. Але якщо я вже завдав на свої плечі тягар померти за тебе, то, можливо, я втримаю на них і докори сумління, які мають бути твоїми. Я волів би пощадити тебе. Відтоді, як я народився, ти нічого більш і не робиш. Ти невдячний, як і всі діти. Облиш прикидатися й розкажи мені, що таке інквізиція. Інквізиція, яка також називається Священним Трибуналом, — це необхідне зло, жорстокі ліки, якими нам доведеться лікувати заразу, що одного дня проникне в тіло твоєї церкви через мерзенні єресі, головні й другорядні, ті, що виникнуть як наслідки перших, до яких додадуться певні спотворення як плоті, так і душі, і якби ми зібрали їх в один мішок жахіть, не звертаючи уваги на те, в якому порядку вони виникали і яких масштабів набули, то там би опинилися лютерани й кальвіністи, моліністи та юдофіли, содоміти й чаклуни, ці виразки на чистому тілі церкви, одні з яких з’являться лише в майбутньому, інші належать і нашому часу, й усім часам. І як же лікуватиме ці виразки інквізиція, яку ти називаєш необхідним злом? Інквізиція — це поліція й суд, і вона діятиме, як діють усі поліції та суди, тобто хапатиме зловмисників, судитиме їх і каратиме. Каратиме в який спосіб? Тюремним ув’язненням, засланням, спалюванням на вогнищі. Спалюванням на вогнищі, я правильно почув? Атож, у майбутньому на вогнищах загинуть тисячі й тисячі чоловіків і жінок. Ти вже мені розповідав про деяких. Тих перших кидали у вогонь за те, що вони вірили в тебе, а цих за те, що сумнівалися. То сумніватися у стосунку до мене не буде дозволено? Ні. Але ж нам дозволено сумніватися в тому, що Юпітер, якому поклоняються римляни, бог? Єдиний Бог — це я, я — Господь, а ти — мій син. Отже, помруть тисячі людей. Сотні тисяч. Помруть сотні тисяч чоловіків і жінок, по всій землі лунатимуть крики болю, стогони і зойки розпачу, дим від спалених тіл закриє сонце, жир від них сичатиме на розжареному вугіллі, плоть конатиме в агонії, і я буду виною всьому цьому. Не виною, а причиною. Отче, забери від мене цю чашу. Ти повинен випити її — в цьому запорука моєї могутності і твоєї слави. Я не хочу цієї слави. Але я хочу мати цю могутність. Туман почав рідшати й відступати, стало видно воду навколо човна, її поверхня була гладенька й матова, жодна хвилька, жоден плавець риби, яка пропливала б поруч, її не збрижували. І тоді Диявол сказав: Треба бути Богом, щоб так любити кровопролиття.

Туман знову згустився, повідомляючи, що має відбутися ще щось, прозвучати одкровення про ще якийсь біль, про ще якісь докори сумління, але першим озвався Пастир: Я маю пропозицію до тебе, сказав він, звертаючись до Бога, а Бог здивовано перепитав: Пропозицію до мене? Ти? Яку ж, цікаво? — його голос звучав іронічно, зверхньо і примусив би замовкнути будь-кого, тільки не Диявола, його давнього і доброго знайомого. Пастир помовчав, ніби добираючи найпереконливіші слова, а тоді сказав: Я з великою увагою вислухав усе, що говорилося в цьому човні, і хоч я й сам уже бачив у майбутньому якісь зблиски й миготіння якихось тіней, проте не здогадувався, що зблиски — то полум’я вогнищ, а тіні — то тіні людей, які в ньому гинули. І це бентежить тебе. Воно не мало б мене бентежити, адже я — Диявол, а Диявол завжди має якусь вигоду від смерті і значно більшу, ніж ти, адже не потребує доведення той очевидний факт, що пекло населене густіше, ніж небо. На що ж ти тоді нарікаєш? Ні на що я не нарікаю — я просто хочу запропонувати тобі дещо. Ну, гаразд, пропонуй, але поквапся, не можу ж я стовбичити тут вічно. Ти знаєш, і ніхто не знає цього краще, аніж ти, що Диявол також має серце. Справді маєш, але застосовуєш його не так, як годилося б. От я й хочу застосувати його тепер, як годиться, я погоджуюся на те, щоб твоя могутність і влада поширилися до найдальших кінців землі, але не хочу, щоб задля цього треба було вбивати стількох людей, а позаяк усе, що заперечує тебе й не підкоряється тобі, ти вважаєш породженням Зла, а Зло — це я, я його втілюю й ним керую, то ось такою буде моя пропозиція: ти знову приймеш мене на своє небо, простиш мені мої давні провини, а я дам тобі обіцянку, що в майбутньому більше не чинитиму зла й коритимуся тобі, як у ті давні й щасливі часи, коли я був одним із твоїх улюблених янголів, якого ти називав Люцифером, тобто Світлоносним, коли ще прагнення зрівнятися з тобою не отруювало мені душу й не примусило мене повстати проти твоєї влади. Але ти мені не сказав, з якого це дива я маю прощати тобі і знову приймати тебе на небо. Бо якби ти так зробив, якби ти сьогодні дарував мені те саме своє прощення, яке в майбутньому плануєш роздавати направо та наліво усім, хто його в тебе попросить, тоді тут і тепер закінчило б своє існування Зло й твоєму синові не треба було б помирати, а царство твоє поширилося б не тільки на всю країну гебреїв, а й на цілий світ, відомий і ще невідомий, і не тільки у світі, а й у цілому Всесвіті запанувало б Добро, а я співав би тобі славу в останньому ряду янголів, найсмиренніший зі смиренних і вірний тобі, як ніхто інший, — бо ніхто не буває таким вірним, як той, хто розкаявся, — і все закінчилося б, немов ніколи й не було, усе стало б таким, яким і мало бути від самого початку. Не дивно, що тобі так легко вдається заманювати слабкі душі у свої сіті й занапащати їх, я знав, що ти маєш хист до красного слова, але такої блискучої промови не чекав навіть від тебе, ще трохи, й ти мене переконав би. Отже, ти мене не прощаєш, не приймаєш на небо? Я тебе не приймаю, я тебе не прощаю, мені ти потрібен таким, як ти є, а якщо можна, то ще й гіршим, ніж тепер. Чому так? Тому, що Добро, яким я є, не існувало б, якби не існувало Зло, яким є ти, неможливо навіть уявити собі Добро, яке існувало б без тебе, навіть я цього не можу собі уявити, бо якби настав кінець тобі, настав би кінець і мені, для того, аби я був Добром, треба, щоб ти й далі був Злом, якби Диявол не жив як Диявол, то й Бог не жив би як Бог, смерть одного з них стала б і смертю другого. Це твоє останнє слово? Перше й останнє, перше тому, що я вперше його сказав, а останнє тому, що я більше не стану його повторювати. Пастир стенув плечима і сказав, звертаючись до Ісуса: Нехай ніхто не каже, що Диявол ніколи не намагався примиритися з Богом, і, підвівшись, уже заніс одну ногу, щоб переступити через борт човна, але несподівано зупинив свій рух на півдорозі і сказав: ти маєш у себе в торбині одну річ, яка належить мені. Ісус не пам’ятав, щоб він брав у човен свою торбину, але вона справді була тут, лежала, зібгана, у нього під ногами. Яку річ, запитав він і, зазирнувши в торбину, побачив там лише стару й чорну чашку, що її взяв у Назареті. Ось цю, відповів Диявол і взяв чашку. Одного дня вона до тебе повернеться, але ти навіть не знатимеш, що вона в тебе. Він засунув чашку десь між складками свого грубого пастушого вбрання й, не глянувши на Бога, сказав, так ніби звертався до невидимої публіки: Що ж, до зустрічі у вічності, якщо йому так хочеться, і стрибнув у воду. Ісус провів його поглядом, Пастир потроху віддалявся, наближаючись до стіни туману, він забув запитати в нього, що спонукало його з’явитися на сьогоднішню зустріч і покинути їх у такий дивний спосіб, пливучи по воді, відпливши на певну відстань, він знову став здаватися свинею, що вистромила з води вуха, знову стало чути сопіння й щось подібне до хрюкання, проте витончений слух міг би легко розпізнати в тих звуках відтінок страху, й то був, звичайно, не страх утопитися, Диявол, як ми щойно довідалися, не може зникнути, а страх перед необхідністю існувати вічно. Пастир уже зник за клаптями туману, коли несподівано пролунав голос Бога — в тому голосі була поквапність, притаманна співрозмовнику, який уже наготувався переступити через поріг: Я пошлю тобі на допомогу чоловіка на ім’я Іоанн, але ти муситимеш переконати його, що ти той, ким ти йому назвешся. Ісус поглянув на Бога, але Бога там уже не було. У ту ж таки мить туман цілком розвіявся, відкривши від берега до берега спокійне й чисте море з гладенькою поверхнею, між двома пасмами гір, і годі було повірити, що в цій воді нещодавно плив Диявол, а в цьому повітрі хвилину тому розчинився Бог.

На березі, до якого плив Ісус, хоч до нього ще було й далеко, він побачив великий натовп людей, а трохи далі стояло багато шатрів, так ніби берег перетворився на місце постійного перебування людей, які були не з цієї місцевості, а тому не мали де спати, отже, довелося їм розбити табір для ночівлі. Ісус відчув легкий подив, побачивши це видовище, але не більше, він опустив весла у воду і став веслувати до берега. Подивившись через плече, побачив, що кілька людей зіштовхнули у воду свої човни, й, придивившись пильніше, впізнав у них Симона й Андрія, Якова та Іоанна, були там і інші люди, одних він нібито пам’ятав, а інших — ні, усі вони прямували йому назустріч і веслували з таким завзяттям, що незабаром наблизилися, й коли Симон був уже на відстані почутого голосу, він крикнув: Де ти був? — він хотів сказати щось зовсім інше, звичайно, але треба ж було якось почати розмову. У морі, відповів Ісус такими самими необов’язковими словами, й, можна сказати, не вельми вдало поновив спілкування зі своїми друзями в нову епоху свого життя син Божий, син Марії та Йосипа. Через якусь мить Симон уже перестрибнув у човен Ісуса, й тут з’ясувалося, що відбулося немислиме, незрозуміле, абсурдне. Запитує Симон: Ти знаєш, скільки ти часу перебував у морі, в гущі туману, тоді як ми не могли спустити свої човни на воду, бо щоразу невидима й неподоланна сила виштовхувала їх назад, на берег? Цілий день, відповів Ісус і, побачивши хвилювання Симона, додав, щоб помилитися не так дуже, цілий день і всю ніч. Сорок днів ти був там, — закричав йому у відповідь Симон, сорок днів висів над морем густий туман, ніби хотів приховати від нас, щó там відбувається, сорок днів ми не могли спіймати жодної рибини в цій воді. Ісус віддав Симонові одне весло, тепер вони узгоджено веслували вдвох, сидячи пліч-о-пліч, дуже зручно для довірчої розмови, й сказав Ісус, щоб розповісти другові найголовніше, поки не наблизилися до них інші човни: Я розмовляв з Богом, і тепер я знаю, що буде в моєму майбутньому житті й після того, як воно закінчиться. А який він, Бог? Бог показує себе не в якійсь одній формі, він приходить то у вигляді хмари, то у вигляді стовпа диму, то у вигляді багатого юдея, але його можна впізнати по голосу, після того, як ти почув його бодай один раз. І що він тобі сказав? Що я його син. Отже, підтвердив? Підтвердив. То Диявол правду сказав, коли відбулася та пригода зі свиньми? Диявол теж був з нами в човні, він чув усю нашу розмову і, схоже, він знає про мене не менше, аніж сам Бог, а іноді мені здається, навіть більше. І де? Що де? І де вони були? Диявол сидів на борту човна, ось тут, поруч із тобою, а Бог — на задній лаві, біля корми. І що тобі сказав Бог? Що я його син і що мене розіпнуть на хресті. То ти підеш у гори воювати разом із повстанцями, якщо ти туди підеш, то ми підемо з тобою. Ви підете зі мною, але не в гори, для нас тепер важливо не перемогти цезаря силою зброї, а домогтися тріумфу Бога силою слова. Лише словом? Словом і прикладом, бо ми повинні бути готові пожертвувати життям у разі необхідності. Такими були слова твого Отця? Від сьогодні всі мої слова будуть його словами, а ті, хто увірує в нього, увірують і в мене, бо неможливо вірити в Отця й не вірити в Сина, бо новий шлях, який Отець обрав для себе, може початися лише в Сині, яким я є. Ти сказав, ми підемо з тобою, а кого ти мав на увазі? Насамперед тебе й Андрія, твого брата, двох синів Зеведейових, Якова й Іоанна, Бог також сказав, що пошле мені на допомогу чоловіка на ім’я Іоанн, але то, певно, буде інший Іоанн, а не той, якого ми з тобою так добре знаємо. Нам і не треба більше людей, адже це не почет царя Ірода. Прийдуть і інші, і хто знає, може, ці інші вже тут і чекають лише знаку, який Бог подасть у мені, щоб у мене увірували й пішли за мною ті, кому він не захоче відкрити свого обличчя. А що ти збираєшся повідомити людям? Щоб вони покаялися у гріхах, щоб підготувалися увійти в Царство Боже, яке вже близько, і що вогненним мечем примусить Бог зігнути шию тих, хто відкинув його слово і плюнув на нього. Ти скажеш їм, що ти Син Божий, ти не можеш їм цього не сказати. Я скажу їм, що мій батько назвав мене своїм сином і я ношу ці слова у своєму серці, відколи народився, але тепер прийшов також Бог і теж назвав мене сином, і хоч це не означає, що я повинен забути свого першого батька, але сьогодні мені віддає накази Бог-Отець, і ми повинні підкорятися йому. У такому разі віддай цю справу мені, сказав Симон, покинув весло, став на носі човна, а що його голос уже можна було почути на березі, то на всю силу своїх легенів вигукнув: Слава Сину Божому, який сорок днів і сорок ночей розмовляв зі своїм Отцем і тепер повертається до нас, щоб ми покаялися у своїх гріхах і підготувалися. Не кажи, що Диявол також там був, поквапно остеріг його Ісус, боячись, щоб усі не довідалися про ситуацію, пояснити яку йому було б надзвичайно важко. Симон видав ще один крик, але тепер набагато лункіший, від якого тремтіння пройняло всіх, хто стояв на березі, а тоді швидко повернувся на своє місце й сказав Ісусові: Віддай мені своє весло, йди на ніс і стій там, але не промовляй жодного слова доти, доки ми не причалимо до берега. Так вони й зробили. Ісус стояв на носі човна, у своїй старій туніці, з порожньою торбиною на плечі, з напівпіднесеними руками, так ніби наготувався привітати або благословити натовп на березі, але його зупинила сором’язливість або невіра в те, що він гідний зробити це. Троє найменш терплячих із тих, котрі чекали його на березі, забрели по пояс у воду, схопили човен Ісуса за борт і стали тягти та штовхати його до берега, тоді як один із них своєю вільною рукою намагався доторкнутися до туніки Ісуса, й не тому, що повірив у правдивість повідомлення Симона, а тому, що цей чоловік перебував у морі протягом сорока днів, зникнувши там без сліду, ніби подався шукати Бога в пустелі, й пропадав у холодних нутрощах непроглядного туману так довго, а тепер повертався звідти живим і неушкодженим, що само по собі здавалося йому чудом незалежно від того, зустрічався він там з Богом чи не зустрічався. Немає потреби говорити про те, що протягом наступних днів у навколишніх селах більш ні про що не балакали, більшість людей, які прийшли сюди здалеку, щоб подивитися на рідкісне природне явище, лише тут, на березі, довідувалися, що десь у тому непроглядному тумані пропав чоловік, і казали: Бідолаха. Човен причалив до берега без поштовху, так плавно та м’яко, ніби крила янголів принесли його з моря на суходіл. Симон допоміг Ісусові вийти на берег, із погано стримуваним роздратуванням відштовхнувши тих трьох, які забрели у воду, а тому вважали, що їм за це належить особлива винагорода. Облиш їх, сказав Ісус, одного дня вони почують, що я помер, і їм стане гірко, що вони не змогли нести мертве тіло моє, тож хай мені допоможуть, поки я живий. Ісус піднявся на пагорок і запитав: Де Марія, і побачив її відразу по тому, як запитав, так ніби її вимовлене ім’я утворило її з нічого або з туману, здавалося, її там не було, але досить було назвати ім’я, і вона виникла. Тут я, мій Ісусе. Ходи до мене, нехай також підійдуть Симон і Андрій, Яків та Іоанн, сини Зеведея, це ті люди, які знають мене й вірять у мене, вони знали мене й вірили у мене вже тоді, коли я ще не міг їм сказати і вам також, що я син Божий, покликаний Отцем своїм, і я був із ним сорок днів у відкритому морі й повернувся звідти, аби сказати вам, що час Господа надійшов, і ви повинні покаятись у гріхах, поки Диявол не підібрав вас, як гнилі колоски, що повідпадали від снопа, який Бог тримає у своїх руках, якщо, на свою погибіль, ви захочете випручатися а його обіймів. Понад натовпом пройшов гомін, прокотившись над ним, як легкі брижі по морю, адже багато з тут присутніх уже чули про чудеса, які творив у різних місцях чоловік, що тепер стояв перед ними, декотрі навіть були їхніми безпосередніми очевидцями і здобули з них користь або вигоду для себе. Я їв той хліб і ту рибу, сказав один. Я пив те вино, сказав другий. Я сусід тієї перелюбниці, що залишилася жива завдяки йому, сказав третій. Та хоч би якими дивовижними здавалися ті чудесні перетворення, від них як до неба від землі було до найбільшого чуда — побачити на власні очі Сина Божого, а отже, й самого Бога — і ця відстань, як відомо, досі ніким не виміряна. З натовпу долинув голос: Доведи, що ти Син Божий, і я піду за тобою. Ти пішов би за мною, якби твоє серце потяглося до мене, але воно залишається замкненим у твоїх грудях, тому ти й просиш у мене доказ, якому повірили б твої чуття, ну то гаразд, я дам тобі доказ, яким задовольняться твої чуття, але твоя голова не захоче йому повірити, і зрештою ти, не знаючи у своїй розгубленості, чому підкоритися — голові чи чуттям, мимоволі будеш змушений послухатися свого серця, а серце приведе тебе до мене. Може, хтось тебе й розуміє, але тільки не я, сказав чоловік із натовпу. Як тебе звуть? Хома. Підійди до мене, Хомо, сюди ближче, до самої води, й дивись-но, зараз я виліплю з мокрого глею пташок, ти бачиш, це зовсім легко — ось тулубець, ось крила, ось голова й дзьоб, а тут я приліплю камінці, які будуть очима, а ось довгі пір’їни хвоста, а ось ноги та кігтики, а виліпивши цю, я виліплю ще одинадцять — одна, дві, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, ось перед тобою дванадцять пташок, виліплених із вологого глею, ми можемо, якщо хочеш, дати їм імена, ось цю назвімо Симоном, ось цю — Яковом, ось цю — Андрієм, ось цю — Іоанном, а цю, якщо ти нічого не маєш проти, ми назвемо Хомою, щодо інших доведеться почекати, коли в них з’являться імена, імена нерідко запізнюються, затримуються в дорозі і прибувають згодом, а тепер дивися, що я зроблю, я накрию цих пташок сіттю, щоб вони від нас не повтікали, не полетіли геть, якщо ми втратимо пильність. Ти хочеш сказати, ці пташки полетять геть, якщо я підніму сіть? — з недовірою в голосі запитав Хома. Звичайно, полетять, якщо сіть буде піднято. То це і є той доказ, яким ти хочеш переконати мене? І так, і ні. Як це — і так, і ні? Найліпшим доказом буде — але він від мене не залежить, — якщо ти просто мені повіриш, що пташки полетять, коли ти піднімеш сіть. Вони з глею й полетіти не можуть. А ти спробуй, адже Адам, наш праотець, також був виліплений із глею, а ти походиш від нього. Адамові життя дав Бог. Не сумнівайся, Хомо, й підіймай сіть, бо я Син Божий. Ти цього хотів, і ти це матимеш, твої пташки з глею не полетять, сказав Хома, швидко підіймаючи сіть, і пташки миттю злетіли в повітря, зробили два кола над зачудованим натовпом і зникли у височині. Поглянь, Хомо, твоя пташка відлетіла, а Хома йому відповів: Ні, Господи, вона тут, біля твоїх ніг, це я.

Із натовпу вийшли кілька чоловіків, а за ними — але самі по собі — кілька жінок. Вони підійшли до нього й заговорили один за одним: Я — Філіп, й Ісус побачив його під градом каміння, розіпнутим на хресті; я — Варфоломій, й Ісус побачив його тіло з обдертою шкірою; я — Матвій, й Ісус побачив його наколотим на списи варварів; я — Симон, й Ісус побачив, як його перепилюють навпіл пилкою: я — Яків, син Алфея, й Ісус побачив, як його побивають камінням; я — Юда Фадей, й Ісус побачив важку палицю, що підіймалася над його головою; я — Юда з Іскаріота, й Ісусові було гірко дивитися, як той власними руками накидає собі зашморг на шию. Потім Ісус підкликав інших і сказав: Тепер ми всі зібралися, настав наш час. І обернувшись до Симона, Андрійового брата, додав: Ми тепер маємо ще одного Симона, тому ти, Симоне, від сьогодні станеш називатися Петром. Вони обернулися спинами до моря й рушили в дорогу, а слідом за ними йшли жінки, імена більшості з них залишилися невідомими, але це не так уже й важливо, бо майже всі вони були Маріями, Маріями були навіть ті, кому при народженні давали інше ім’я, ми кажемо: жінко, кажемо, Маріє, і вони приходять і служать нам.

Ісус і ті, хто його супроводжував, ішли дорогами, від села до села, й Господь говорив його устами, й ось що він говорив: Завершився час, і Царство Боже близько, тому покайтеся й вислухайте добру новину. Слухаючи його, простолюд у селах не відчував різниці між поняттями «завершився час» і «закінчився час» і думав, що наближається кінець світу, після якого часу більше не буде. Усі дякували Богові за те, що у своєму невичерпному милосерді він послав остерегти їх про це, й не кого-небудь, а чоловіка, що називає себе його сином, і це схоже на правду, бо він творить чудеса повсюди, де проходить, і єдиною умовою, якщо так можна її назвати, є тверда віра того, хто цього чуда просить, так, наприклад, було з хворим на проказу, що звернувся до нього з благанням: Очисти мене, Господи, якщо буде на те воля твоя, Ісусові стало шкода цього вкритого бридкими виразками нещасливця, й він доторкнувся до нього і сказав: Моя воля на те буде, очистись, і не встиг він промовити ці слова, як загоїлася гнила плоть, а там, де її вже не було, наросла на кістках, і там, де раніше стояв потворний каліка, від якого люди розбігалися зі страхом, тепер усі побачили чистого й досконало збудованого чоловіка, без будь-яких видимих вад. Інший випадок, про який варто згадати, це той, що стався із паралітиком, або розслабленим, його принесли на ліжку до будинку Симона, якого Ісус називав Петром, і де він тоді перебував, а що перед дверима юрмився дуже великий натовп, то ті, котрі несли розслабленого, піднялися з ліжком на дах будинку, зробили там отвір і крізь той отвір опустили ліжко в хату, а що така велика віра заслуговувала на винагороду, то Ісус сказав: Сину мій, прощаються тобі гріхи твої, а сталося, що там було тоді кілька недовірливих книжників, з тих, які в усьому знаходять причину для звинувачень у порушенні Закону, то вони відразу причепилися до слів Ісуса і сказали: Ти блюзниш, лише Бог може прощати гріхи, а Ісус відповів їм таким запитанням: Що легше сказати розслабленому: Прощаються тобі гріхи твої, чи: Підведися, візьми своє ліжко й іди собі додому? — і, не чекаючи, коли хтось із книжників йому відповість, промовив: Отже, аби всі знали, що я наділений на землі владою прощати гріхи, наказую тобі, — це вже він звернувся до розслабленого, — підведися, візьми своє ліжко й іди додому, і такою чудесною була сила цих слів, що чоловік, який багато років лежав знерухомлений, несподівано почув себе міцним і бадьорим, підвівся на ноги, завдав своє ліжко собі на спину й пішов додому, возносячи хвалу Богові.

Відомо, що з плином часу люди звикають до своїх дрібних і не вельми тяжких недуг, і здебільшого їм навіть на думку не спадає турбувати вищі сили з такого пустого приводу, а тому далеко не всі стражденні зверталися до Ісуса з проханням чудодійно допомогти їм позбутися тих або тих хвороб, а от гріхи — то зовсім інша річ, гріхи — це хвороби, невидимі для ока, це тобі не кульгава нога або паралізована рука, це навіть не проказа, а якщо й проказа, то, так би мовити, внутрішня, а не зовнішня. Тому Бог мав цілковиту слушність, коли сказав Ісусові, що кожна людина має на своїй совісті бодай один гріх, а як правило, їх у неї тисячі й тисячі. А якщо кінець світу не за горами й наближається Царство Боже, то набагато важливіше увійти в нього, маючи душу, очищену покаянням і вилікувану прощенням, аніж чудодійно зцілену плоть. Іншими словами, якщо розслаблений із Капернаума мусив провести частину свого життя, будучи неспроможним стати на ноги, то так сталося тому, що він грішив, бо ж відомо, що всякий біль є наслідком гріха, а тому звідси випливає логічно очевидний висновок: умовою доброго здоров’я, окрім безсмертя душі, — а можливо, й тіла, ми точно не знаємо — має бути бездоганна чистота, цілковита відсутність будь-яких гріхів, а цього можна досягти або через пасивне незнання, або через активне очищення від них і своїх помислів, і діянь. Проте не слід думати, що Ісус мандрував по тих Господніх землях, на кожному кроці застосовуючи ту силу зцілювати та прощати, якою обдарував його Бог. Не те щоб він цього не хотів, бо серце в нього було добре й він волів допомагати всім, хто потребував його допомоги, аніж, виконуючи волю Бога, провіщати близький кінець світу й вимагати від кожного покаяння, а щоб грішники не втрачали надто багато часу на роздуми, єдиною метою яких було відтягти ту неминучу мить, коли доведеться сказати: Я грішний, Господь заклав в уста Ісуса грізні слова, в яких, проте, звучала й обіцянка, наприклад такі: Істинно говорю вам, що деякі з тут присутніх ще до смерті побачать настання Царства Божого в усій його славі, й неважко собі уявити, яке враження справляло це провістя на свідомість убогого простолюду, який величезними юрмами стікався до Ісуса, певно, вірячи в те, що він приведе їх прямо до нового раю, який Господь облаштує на землі і який відрізнятиметься від раю небесного насамперед тим, що втішатися ним зможуть дуже багато, очистившись через молитву, покуту та покаяння від Адамового гріха, який іще називають гріхом прабатьківським. А що у своїй більшості ці довірливі люди походили з нижчих суспільних прошарків — були серед них ремісники, землекопи, рибалки, жінки, — то одного дня, коли Бог відвернув свою увагу на щось інше, Ісус наважився сказати слова, які видобув із глибин власного серця і які глибоко схвилювали всіх, хто його слухав, і сльози радості затуманили їхні очі, бо перед ними замаячило спасіння, на яке вони вже не сподівалися: Блаженні вбогі, бо їхнє буде Царство Небесне, блаженні ті, хто тепер голодує, бо вони наситяться, блаженні ті, хто тепер плаче, бо вони сміятимуться, але в цю мить Бог спохопився і звернув увагу на те, що тут відбувалося, й, не можучи скасувати те, що Ісус уже сказав, він примусив його язик промовити навздогін першим інші слова, від яких у тих, хто його слухав, відразу висохли сльози радості, і майбутнє постало перед ними в найчорнішому світлі. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і неправедно злословити на вас за мене, Сина Людського. Коли Ісус промовив ці слова, душа його ніби сховалася в п’яти, бо в ту саму мить перед його мисленим зором постало трагічне видіння тортур і смертей, про які Бог розповідав йому на морі. Й тому перед усіма цими людьми, яких опанував смертельний жах, Ісус упав навколішки й почав мовчки молитися, причому нікому з тут присутніх навіть на думку не спало, що він просив у своїй молитві прощення для всіх, він, Син Божий, сам наділений могутньою владою прощати. Тієї ночі в шатрі, в якому вони спали з Марією Магдалиною, Ісус сказав своїй вірній супутниці: Я пастух, який тією самою патерицею жене на жертву і невинних, і винних, і спасених, і пропащих, і народжених, і тих, які мають ще народитися, хто ж мене спасе від докорів сумління, бо вони терзають мене тепер, як терзали мого батька після мого народження, але в нього на совісті було двадцять п’ять людських життів, а на моїй совісті — їх двадцять мільйонів. Марія Магдалина плакала з Ісусом і казала йому: Ти ж цього не хотів, а він їй відповідав: Так, не хотів — і це найгірше, а Марія Магдалина, так ніби від самого початку знала цілком усе те, що нам відкривається поступово, казала йому: Бог накреслює дороги й показує кожному, куди він повинен іти, а тебе він обрав для того, щоб ти проклав для нього найголовнішу з доріг, але ти нею не підеш і не збудуєш храм, інші його збудують, інші його збудують на твоїй крові і твоїх нутрощах, тому ліпше буде, якщо ти смиренно приймеш свою долю, яку визначив і накреслив для тебе Бог, бо всі твої вчинки були передбачені наперед, слова, які ти повинен промовити, вже чекають тебе в тих місцях, куди ти маєш прийти, там уже також чекають тебе каліки, яким ти даси ноги, сліпі, яким ти даруєш зір, глухі, яким ти даруєш слух, німі, яким ти даси мову, мертві, що їх ти повернеш до життя. Смерть мені не вдасться перемогти. Ти ще не намагався. Може, й ні, але засохла смоковниця не ожила. Тепер інший час, ти повинен хотіти того, чого хоче Бог, але Бог не зможе відмовити тобі в тому, що ти захочеш. Нехай він скине з мене цей тягар, я більше не хочу його нести. Ти хочеш неможливого, мій Ісусе, єдине, на що неспроможний Бог, — це не любити себе самого. Звідки ти знаєш? Жінки мислять інакше, ніж чоловіки, мабуть, тому, що в нас інше тіло, атож, певне, тому.

Оскільки земля і навіть така її мала частинка, як Палестина, завжди надто велика, щоб на неї вистачило зусиль і трудів однієї людини, Ісус одного дня вирішив розіслати своїх друзів, щоб вони ходили по двоє по містах, містечках і селах і повсюди повідомляли, що Царство Боже близько, щоб проповідували, навчали та напучували людей, як це робив він. А що в результаті він залишився один лише з Марією Магдалиною, бо інші жінки пішли з іншими чоловіками, згідно з уподобаннями тих і тих, він згадав про те, що давно вже збирався навідати містечко Віфанію, що поблизу Єрусалима, й у такий спосіб, якщо нам буде дозволено так висловитися, вбити одним пострілом двох зайців, по-перше, навідавши родину Марії, бо їй давно вже пора було помиритися з братом і сестрою, а йому познайомитися з ними, а по-друге, прийти з усіма своїми друзями в Єрусалим, бо Ісус призначив їм усім побачення через три місяці у Віфанії. Про те, що робили на землях ізраїльських ці дванадцятеро людей, особливо нема чого розповісти, по-перше, тому, що за винятком кількох дрібних подробиць із їхнього життя та смерті, не вони становлять предмет нашої розповіді, а по-друге, тому, що вони — кожен по-своєму та в міру власних здібностей — були наділені лише спроможністю повторювати науку свого вчителя та наслідувати його вчинки, а це означало, що навчали вони того самого, що й він, а от зцілювали людей як хто вмів. Шкода, що Ісус їм категорично заборонив переходити через землі поган і відвідувати міста самарянські, бо цей вияв нетерпимості, особливо дивної та несподіваної в чоловіка, так добре вихованого, позбавив їх можливості полегшити свою майбутню працю, адже Бог виявив очевидне бажання розширити свої володіння і свій вплив, і рано чи пізно їм усе одно доведеться йти не тільки до самарян, а й до поган, чи то тутешніх, чи тих, які живуть у далеких краях. Ісус дав їм доручення зцілювати хворих, воскрешати мертвих, очищати прокажених, виганяти бісів, але, правду кажучи, крім дуже туманних згадок найзагальнішого характеру, історія не зберегла ніякої пам’яті про такі діяння апостолів, якщо вони навіть мали місце, а це з усією очевидністю показує, що Бог обдаровує своєю благодаттю далеко не кожного й навіть найблискучішим рекомендаціям довіряти не квапиться. Коли дванадцятеро знову зустрінуться з Ісусом, вони, безперечно, матимуть, що йому розповісти про свої проповіді, в яких вони закликали до загального покаяння, але їм буде дуже мало чого сказати про свої успіхи в галузі лікування недужих, бо ж не можна справді заносити до таких успіхів вигнання деяких дрібних бісів, таких хирлявих і слабосилих, що не треба докладати надто великих зусиль, аби перегнати їх від однієї людини до іншої. Вони також, безперечно, розкажуть йому, як погано зустрічали їх у краях, що їх не можна вважати поганськими, та в містах, де, либонь, не було жодного самарянина і де вони могли втішити себе тільки тим, що струшували порох зі своїх ніг, так ніби в усіх їхніх лихих пригодах була винна бідолашна пилюка, яку всі топчуть і яка ніколи й нікому на це не скаржиться. Але Ісус наперед розтлумачив, що їм треба робити за подібних обставин, вони повинні зберігати смирення й спокій, адже йдеться про ставлення не до них самих, а до слова Божого, яке вони із собою принесли. Не намагайтеся підшукувати потрібні слова, до вас прийде натхнення й підкаже, щó вам треба в цю мить казати, — так пояснював їм Ісус. А якщо навіть у цьому випадку вас спіткає невдача і з’ясується, що переконливість та обґрунтованість віровчення дуже навіть залежить від того, чиїми устами воно проповідується, то надалі доведеться зробити з цього відповідні висновки.

А погода була просто чудова, у повітрі стояли пахощі, схожі на пахощі свіжих, щойно зрізаних троянд, а дороги були такими чистими, ніби янголи покропили їх росою, а потім підмели віниками з лавра й мирта. Ісус і Марія Магдалина подорожували інкогніто, ніколи не ночуючи в караван-сараях, уникаючи приєднуватися до караванів, де був найбільший ризик зустрітися з кимось, хто їх упізнав би. Не можна сказати, щоб Ісус зовсім ухилявся від виконання своїх обов’язків, Бог, який стежив за ним пильно й невідступно, ніколи йому б цього не дозволив, але здавалося, що той-таки Бог вирішив надати йому короткі вакації, бо на дорозі їм не зустрічалися ані прокажені, які благали б очистити їх, ані біснуваті, що відкидали будь-яку допомогу, а села, якими вони проходили, буколічно втішалися миром Господа, так ніби з власної охоти вийшли на дорогу покаяння. Ісус і Магдалина спали там, де їх захоплювала ніч, задовольняючись тим, що могли притулитися одне до одного, і часто єдиним дахом у них над головою було небесне склепіння, величезне чорне око Бога, всіяне міріадами зірок, що є віддзеркаленням поглядів людей, які покоління за поколінням споглядали небо, звертаючись зі своїми запитаннями до тиші й вислуховуючи ту єдину відповідь, яку вона може дати. Згодом, коли Марія Магдалина залишиться у світі сама-одна, вона любитиме спогадувати ці дні й ночі, але щоразу їй доведеться захищати свою пам’ять від натиску розпачу й болю, захищати свій острівець любові від високих хвиль розбурханого моря нещасть та від страховищ, які виринатимуть із його глибин. Цей час уже близько, але ні в небі, ні на землі не видно знаків його наближення — так пташка, яка літає у вільному просторі, не помічає швидкого сокола, що, випустивши пазурі та склавши крила, каменем падає на неї з високого неба. Ісус і Марія, йдучи, співають, інші подорожні, що їх не знають, кажуть: Які ж вони щасливі, й у ті хвилини не було нічого більш істинного. Так вони дійшли до Єрихона, а далі, не поспішаючи, бо заховатися від нестерпної спеки не було де, витративши на цю подорож цілих два дні, дісталися до Віфанії. Минуло два роки, відколи Марія покинула сестру й брата, й вона не знала, як вони тепер її зустрінуть, тим більше, що, пішовши з дому, вона стала жити поганим життям. Можливо, вони думають, що я вмерла, сказала вона, а може, їм навіть хотілося, щоб я вмерла, але Ісус переконував її, щоб вона викинула ці погані думки з голови. Час усе лікує, казав він, забуваючи про те, що рана, якої завдала йому власна родина, досі не загоїлася й досі кровоточить. Вони увійшли до Віфанії, й Марія затулила половину обличчя від сорому, що сусіди її впізнають, але Ісус лагідно дорікнув їй: Від кого ти ховаєшся, ти вже не та жінка, яка жила тим життям, та жінка більше не існує. Я справді тепер інша, аніж була, але та інша й та, якою я є тепер, міцно пов’язані між собою узами сорому та ганьби. Тепер ти та, якою ти є, і ти зі мною. Хвала за це Богові Всевишньому, тому, який одного дня тебе забере від мене, і з цими словами Марія відкинула покривало й відкрила обличчя, проте ніхто не сказав: Онде йде сестра Лазаря, та, яка жила життям повії.

Ось мій дім, сказала Марія Магдалина, але в неї не вистачило духу ані постукати, ані когось покликати. Ісус штовхнув хвіртку, яка була лише прихилена, й запитав: Хтось є в домі? — й жіночий голос йому відповів: Є, а хто там прийшов? — а слідом за голосом з’явилася й та, кому він належав, Марфа, сестра Марії, вони були з нею близнята, але їхня схожість не впадала у вічі, Марфа здавалася старшою, бо на ній більше відбилися чи то прожиті роки, чи то тяжка праця, чи то природа та спосіб існування. Вона спершу подивилася на Ісуса, і її обличчя несподівано просяяло, так ніби відійшла або розвіялася хмара, що його затуляла, та відразу по тому, коли вона перевела погляд на сестру, на ньому з’явився спочатку вираз сумніву, а потім і невдоволення. Хто ж він такий, якщо прийшов із нею? — певно, така думка промайнула в її голові, або: Як він може бути з нею, якщо він справді такий, яким здається? — але якби Марфу запитали, яким їй здається Ісус, вона не змогла б відповісти. І тому, безперечно, замість запитати сестру: Як тобі ведеться, або: Чому ти тут? — у неї вихопилися зовсім інші слова: Хто цей чоловік, із яким ти прийшла? Ісус усміхнувся, і його усмішка, наче випущена з лука стріла, вдарила прямо в серце Марії, відбившись у ньому досі невідомим їй солодким болем. Мене звуть Ісус із Назарета, сказав він, і я — з твоєю сестрою, й ці слова, mutatis mutandis,[8] як сказали б своєю латиною римляни, означали те саме, що й слова, які він викрикнув своєму братові Якову, коли розлучався з ним на березі Генісаретського моря: Її звуть Марія, й вона зі мною. Марфа відчинила хвіртку навстіж і сказала: Заходьте, це твій дім, але невідомо, про кого з двох вона подумала, коли сказала «твій». Уже зайшовши на подвір’я, Марія Магдалина взяла сестру за лікоть і сказала їй: Я належу цьому дому, як і ти належиш, я належу цьому чоловікові, якому ти не належиш, я нерозривно пов’язана з ним і з тобою, а тому дуже тебе прошу, не вихваляйся своєю доброчесністю й не суди мене за мою недосконалість, я прийшла з миром і в мирі тут хочу перебувати. Марфа сказала: Я прийму тебе як сестру, бо ти справді мені сестра по крові, й, сподіваюся, одного дня зможу прийняти тебе з любов’ю, але не сьогодні… вона збиралася сказати ще щось, але одна думка її зупинила: а чи відомо тому чоловікові, що з ним вона сюди прийшла, яким вона жила життям, а може, живе ним і досі, й на цю думку її обличчя зашарілося густим рум’янцем, і на мить вона зненавиділа і їх обох, і себе саму, й тоді заговорив Ісус, бо він зрозумів, що хоче почути Марфа, адже не так важко вгадати, щó відбувається в душі людській: Бог судить нас усіх і щодня він судить нас по-різному, залежно від того, які ми є в той чи в той день, і якби тебе, Марфо, Бог судив сьогодні, то не думай, що в його очах ти була б іншою, ніж Марія. Говори ясніше, я не зовсім тебе розумію. Я нічого більше тобі не скажу, збережи мої слова у своєму серці і завжди їх повторюй, коли дивитимешся на сестру. То Марія вже не… Ти хочеш запитати, чи я вже не хвойда? — брутально урвала Марія Марфу, що на мить запнулася. Марфа відступила на крок і замахала руками: Ні, ні, не кажи мені нічого, з мене досить і слів Ісуса, і, не можучи далі стримуватись, заплакала. Марія підійшла до неї й обняла її, мов заколисуючи. Марфа, схлипуючи, знай повторювала: Що за життя, що за життя! — але годі було зрозуміти, про кого вона говорить, про сестру чи про себе. А де Лазар? — запитала Марія. У синагозі. А як його здоров’я? Його досі мучить задишка, якби не це, то він би почував себе не так уже й зле. У несподіваному нападі гіркоти їй захотілося додати, що блудна сестра — от уже й справді блудна, в усіх розуміннях блудна — дещо пізно стурбувалася здоров’ям брата, адже за всі роки своєї провинної відсутності вона жодного разу не поцікавилася, як там ведеться її сестрі з братом, знаючи, що Лазар завжди дуже хворів і його життя могло урватися в будь-яку мить. Обернувшись до Ісуса, який, відступивши на два кроки вбік, уважно спостерігав за сестрами, між якими щомиті могла спалахнути сварка, Марфа сказала: Наш брат переписує книги в синагозі, для якоїсь іншої роботи він не має здоров’я, і її слова, хоч, може, й неумисне, прозвучали так, ніби вона хотіла сказати: ніхто ніколи не зрозуміє, як тяжко живеться жінці, коли чоловіка в домі немає, немає й постійного заробітку, й весь дім на ній, й вона не має вільної хвилини, щоб бодай угору глянути. Яка хвороба в Лазаря? — запитав Ісус. Він часто задихається, й тоді здається, що серце йому от-от зупиниться, а потім стає блідий, як мрець. Марфа трохи помовчала й додала: Він молодший за нас, вона сказала це не подумавши, а тоді збентежено замовкла, певно, помітивши молодість Ісуса, думки їй дещо змішалися, якесь дивне почуття, схоже на ревнощі, заворушилося в її серці, й у результаті в неї вихопилися слова, що прозвучали досить дивно в присутності Марії Магдалини, бо промовити їх мала б саме вона: Ти стомився, сядь, і дозволь мені омити тобі ноги. Трохи згодом Марія, коли вони залишилися наодинці з Ісусом, сказала йому напівсерйозно, напівжартома: Схоже, ці дві сестри народилися для того, щоб закохатися в тебе, й Ісус їй відповів: Серце Марфи наповнене смутком, бо вона не жила. Ні, вона сумує з іншої причини, вона сумує тому, що нема справедливості навіть на небі, якщо жінка нечиста здобуває винагороду, а тіло жінки доброчесної нікому не потрібне. Бог винагородить її чимось іншим. Може, й так, але Бог, який створив світ, не мав би позбавляти його плодів жінок, яких він теж створив. Можливості пізнати чоловіка, наприклад. Атож, як ти пізнав жінку, без чого ти, можливо, міг би й обійтися, адже ти Син Божий. З тобою кохається не син Бога, а син теслі Йосипа. Правду кажучи, ніколи, відтоді як я тебе зустріла, я не мала відчуття, що сплю із сином божества. Із сином Бога, ти хотіла сказати. Чого я тільки не віддала б, щоб ти ним не був.

Тим часом Марфа послала сусідського хлопчика повідомити Лазаря, що повернулася їхня сестра Марія, але зробила вона це не без вагання, адже в такий спосіб уся Віфанія одержить надзвичайно цікаву поживу для балачок: мовляв, повернулася додому сестра Лазаря, повія, і їхній родині знову почнуть перемивати кісточки, тоді як із плином часу ці розмови були припинилися. Вона сама не дуже добре уявляла собі, з яким обличчям вийде завтра на вулицю, адже їй доведеться розмовляти із сусідками та подругами і, наприклад, вона скаже котрійсь із них: А ти пам’ятаєш мою сестру Марію, вона вже тут, повернулася додому, а та з багатозначним виразом закиває головою й відповість: Пам’ятаю, аякже, хто ж її не пам’ятає, і нехай ці прозаїчні подробиці не дратують тих читачів, яким шкода марнувати на них свій час, адже й історія про Бога не в усіх своїх аспектах священна. Марфі стало соромно за свої дріб’язкові побоювання, коли, повернувшись додому, Лазар обняв Марію і сказав їй просто: Ми раді тебе бачити, сестро, так ніби не страждав від тієї поганої слави, яку вона накликала на їхню родину, коли стала повією, — і, відчувши сором, вона подумала, що їй теж треба якось виразити свою радість із нагоди несподіваного повернення сестри, а тому показала братові на Ісуса й мовила: А це Ісус, чоловік Марії. Чоловіки подивились один на одного з приязню, сіли поруч і стали розмовляти, тоді як жінки, ніби пригадавши, як вони колись дружно робили вдвох усю домашню роботу, почали готувати перекуску. Після того як усі повечеряли, Лазар та Ісус вийшли на подвір’я подихати свіжим нічним повітрям, а сестри залишилися в домі розв’язувати складну проблему: де і як розгорнути мати для спання, з огляду на ті зміни, які відбулися у складі родини, й після короткої мовчанки Ісус, дивлячись на перші зірки, які спалахували на ще світлому небі, запитав: Ти почуваєш себе зле, Лазарю? — і Лазар йому відповів навдивовижу спокійним голосом: Так, дуже зле. Ти перестанеш страждати, сказав Ісус. Звичайно, перестану, коли помру. Ні, ти перестанеш страждати тепер. Ти мені начебто не казав, що ти лікар. Брате, якби я був лікарем, то не знав би, як вилікувати тебе. Ти не можеш вилікувати мене, навіть не будучи ним. Ти зцілений, лагідно промовив Ісус, узявши його за руку, й у ту ж таки мить Лазар відчув, як хвороба виходить із його тіла, випаровується, ніби чорна вода під гарячим сонцем, відчув, як легко йому стало дихати, як ожило й рівно забилося його серце, й оскільки він не міг зрозуміти, що з ним відбувається, його опанував панічний страх. Що це зі мною, запитав він захриплим від тривоги голосом, хто ти? Та вже ж не лікар, відповів Ісус. В ім’я Бога, скажи мені, хто ти такий? Не називай ім’я Бога марно. Як мені тебе зрозуміти? Поклич Марію, вона все тобі пояснить. Та в цьому не було потреби, приваблені голосами, які раптом зазвучали дуже гучно, Марфа та Марія з’явилися у дверях, подивитись, чи, бува, не посварилися чоловіки, але відразу побачили, що ні, повітря над подвір’ям мерехтіло голубим світлом, а тремтячий Лазар показував пальцем на Ісуса. Хто це, запитував він, адже тільки доторкнувшись до мене рукою, він вилікував мене. Марфа підійшла до брата, щоб заспокоїти його, — про яке ж одужання може йти мова, якщо він так тремтить, але Лазар відтрутив її і промовив: Скажи мені ти, Маріє, хто він такий, адже це ти його сюди привела. Не відходячи від одвірка, до якого вона прихилилася, Марія Магдалина відповіла: Ісус із Назарета, Син Божий. І хоч Марфа та Лазар були родом із цього краю, який ще відтоді, як світ став світом, був обраний для профетичних одкровень та апокаліптичних передвість, вони поставилися до слів сестри з цілком поясненною недовірою, бо одне діло — переконатися в тому, що хтось у чудодійний спосіб одужав від своєї тяжкої хвороби, а друге — почути, що чоловік, який доторкнувся до тебе рукою й вилікував тебе, син Божий. Проте віра й любов багато можуть, а дехто навіть стверджує, що вони й поодинці здолають будь-які труднощі, й Марфа заплакала й кинулася на шию Ісусові, а потім, налякана власною зухвалістю, припала до землі й лише повторювала неслухняними губами: Я омила твої ноги, я омила твої ноги. Лазар не зворухнувся, заціпенівши від подиву, й ми маємо всі підстави припустити, що несподіване одкровення не повалило його з ніг лише тому, що за хвилину до того, як він його почув, у нього в грудях замість старого і зношеного забилося нове серце, здорове й потужне. Усміхаючись, Ісус обняв його і сказав: Нехай тебе не дивує, що Син Божий є також Сином Людським, адже Бог міг зробити свій вибір тільки серед людей, де вже давно заведено, що чоловік обирає собі жінку, а жінка — чоловіка. Останні його слова були призначені для Марії Магдалини, що вислухала їх із радістю, але Ісус не подумав про те, що вони побільшать страждання та розпач Марфи і безнадію її самітності, ось у чому різниця між Богом і Сином Божим, Бог подумав би про наслідки того, що він скаже, а Син Божий зробив це з притаманною людям необміркованістю. Проте сьогодні в цьому домі панувала надто велика радість, і Марфа лише завтра почне страждати й зітхати, проте їй випало пережити й велику полегкість, адже тепер ніхто не матиме нахабства базікати на вулицях, майданах і ринках Віфанії про розпусне життя сестри, коли всі побачать і довідаються, а Марфа сама докладе зусиль, аби це сталося якнайскоріш, що чоловік, якого привела із собою Марія, вилікував Лазаря від тяжкої хвороби, не застосовуючи ані відварів, ані мастей. Тепер вони сиділи вдома, віддаючись радості, і сказав Лазар: Сюди зрідка доходили чутки про те, що один чоловік із Галілеї творить чуда, але ніхто досі не казав, що він — Син Божий. Одні новини поширюються швидше, ніж інші, сказав Ісус. І цей чоловік — ти. Ти сказав. Потім Ісус розповів про своє життя від самого початку, але про деякі подробиці він промовчав, наприклад, про Пастиря він не згадав зовсім, а про Бога розповів тільки те, що він явився йому і сказав: Ти — мій син. І якби до Віфанії не дійшли чутки про ті вже давні чудеса, якби вони тут не обернулися найочевиднішою правдою, правдою, яку можна помацати пальцями, якби не сила віри, якби не любов із притаманною їй могутністю, Ісусові було б дуже важко однією лаконічною фразою, нехай навіть вона промовлена устами самого Бога, переконати Лазаря й Марфу в тому, що чоловік, який ділить ложе з їхньою сестрою, зітканий із божественного духу, адже він зливався з нею своєю людською плоттю, яка раніше, не боячись Бога, пізнала стількох інших чоловіків. А ми маємо пробачити Марфі гординю, яка спонукала її тихо прошепотіти, уткнувши голову в простирадло, щоб ніхто її не почув: Я була б більше гідна його любові.

Наступного ранку новина швидко облетіла Віфанію, повсюди лунали славослів’я Господу, й навіть люди дуже стримані, які спершу сумнівалися в тому, що на цій маленькій землі можна творити такі великі чуда, й ті, кінець кінцем, не мали іншого виходу, крім як здатися, коли постав перед ними оновлений Лазар, до якого зовсім не тулилося прислів’я, що він міг би продавати здоров’я, бо він роздавав би його й безкоштовно, якби воно в нього було, бо мав хоч і хворе, але добре серце. Біля воріт будинку вже юрмилися цікаві, котрі хотіли побачити чудотворця на свої власні очі, які ніколи не брешуть, а по змозі й доторкнутися до нього рукою, щоб остаточно переконатися в його існуванні. Також до будинку Лазаря й Марфи почали стікатися недужі, одні на власних ногах, інших родичі несли на ношах або на спині, й незабаром вузенька вуличка, де стояв будинок, була вся запруджена народом. Ісус велів міському глашатаю, якого відрядили йому на допомогу, оголосити, щоб усі йшли на головний майдан, і він там приєднається до них, але народ був не такий дурень, щоб, тримаючи в кулаці пташку, розтиснути пальці й дозволити їй полетіти. Унаслідок такої обачності чи недовіри ніхто з місця не зрушив, й Ісусові довелося, як і будь-кому з нас, простих смертних, просто вийти з хвіртки — не загриміла музика, не спалахнуло осяйне світло, не задвигтіла земля, й небо залишилося нерухомим. Ось і я, сказав він, намагаючись говорити якнайприроднішим голосом, але навіть якби це йому вдалося, самі по собі слова, мовлені тим, ким вони були мовлені, примусили всіх жителів села впасти навколішки. Спаси нас! — кричали одні. Вилікуй мене! — благали інші. Ісус зцілив одного німого, який, позбавлений дару мови, не зміг його про це попросити, а всім іншим наказав розійтися по домівках, бо в них було мало віри, а повернутися сюди завтра, але спочатку, сказав він їм, усі повинні покаятися у гріхах, бо Царство Боже близько, й час незабаром завершиться, тобто те саме, що говорив усім. Ти справді Син Божий, запитав хтось у нього, й Ісус відповів загадковою фразою, до чого уже звикли всі ті, кому довелося чути його раніше: Якби я ним не був, то Бог радше зробив би тебе німим, аніж дозволив поставити мені це запитання.

З таких прикметних подій почалося й так тривало перебування Ісуса у Віфанії, поки настав той день, який він призначив для зустрічі зі своїми учнями, що їх розіслав по далеких краях. Немає нічого дивного в тому, що незабаром до Віфанії почали сходитися люди з навколишніх сіл і містечок, приваблені звісткою про те, що чоловік, який натворив стільки чудес, тепер перебуває там. Ісусові не треба було навіть виходити з дому Лазаря, бо всі стікалися туди, наче на місце поклоніння, але Ісус не став говорити з ними, а звелів усім зібратися на горі за селом, де він звернеться до них із проповіддю про необхідність покаятись і зцілить кількох недужих. Незабаром чутки про все це дійшли й до Єрусалима, внаслідок чого юрми стали значно більшими, й Ісус запитував себе, чи слід йому проповідувати й далі, адже коли люди збираються у великий натовп, то значно зростає небезпека заворушень і бунтів. Із Єрусалима спочатку прийшли в надії на спасіння та зцілення люди прості й убогі, але незабаром почали з’являтися й люди значні та заможні, а серед них і кілька фарисеїв та книжників, які не хотіли повірити в те, що хтось при своєму розумі мав нахабство, що його інакше як самовбивчим назвати не можна, проголосити себе не ким-небудь, а Сином Божим. Вони повернулися до Єрусалима роздратовані та спантеличені, бо Ісус ніколи не відповідав ствердно, коли його запитували, чий він син, а просто називав себе Сином Людським, а коли, говорячи про Бога, вживав слово «Отець», то це треба було розуміти так, що йдеться про Отця Небесного, який доводиться батьком усім людям, що живуть на землі, а не тільки йому. Проте залишалося нез’ясованим і суперечливим питання про його багаторазово доведену спроможність зцілювати людей, причому він робив це надзвичайно просто, без будь-яких магічних пасів, лише промовивши одне або два слова: Іди додому, Підведися, Говори, Дивись, або навіть простим накладанням руки, іноді він лише доторкався до болящого пучками пальців, і вмить шкіра прокажених починала сяяти, наче омита вранішньою росою під сонцем, німі віднаходили дар розмови, заїки починали базікати з такою невимушеністю, ніби ніколи не спотикалися на жодному слові, паралітики стрибали зі своїх ліжок і танцювали та вистрибували до цілковитої знемоги, сліпі не хотіли вірити тому, що відкривалося їхнім очам, які раптово ставали зрячими, кульгаві бігали не зупиняючись, а потім несподівано для самих себе починали умисне кульгати, наслідуючи своє недавнє каліцтво, потім знову зривалися бігти. Покайтеся, казав їм Ісус, покайтеся, і не вимагав від них більш нічого. Але найвищі священнослужителі Храму, яким більше, аніж будь-кому, було відомо про історичні бунти та заколоти, які вибухали свого часу внаслідок діяльності пророків та проповідників усілякого штибу, обміркувавши та зваживши всі ті відомості та чутки, які доходили до них про Ісуса, постановили, що цього разу вони не допустять до заворушень релігійного, суспільного або політичного характеру, як це бувало в минулому, і що від сьогодні вони пильно стежитимуть за всім, що робитиме або казатиме галілеянин, щоб у разі необхідності, а все вказувало на те, що така необхідність скоро виникне, викорчувати з корінням зло, поки воно не встигло розростися, бо первосвященик сказав: Мене він не одурить, цей Син Божий є сином людським. Ісус ще не посіяв свої зерна в Єрусалимі, але у Віфанії викував, загартував і нагострив серп для майбутніх жнив.

Такі відбувалися події, коли — двоє сьогодні, двоє завтра, а то й по четверо, коли зустрічалися в дорозі, — стали сходитися до Віфанії його учні. Відрізняючись лише якимись дрібницями або другорядними обставинами, їхні розповіді сходилися в одному: з пустелі вийшов чоловік і став проповідувати на стародавній лад, і голос його гримів такими могутніми відлуннями, що, здавалося, каміння скочується з гір, які він міг розсунути власними руками. Він загрожував людям усілякими карами за гріхи й провіщав, що скоро прийде Месія. Апостолам Ісуса не пощастило з ним зустрітися, бо він ніде не затримувався й постійно переходив з місця на місце, тому відомості, які вони принесли, хоч і збігалися в головному, були не з перших рук, а шукати його вони, мовляв, не стали тому, що закінчився тримісячний термін, який їм надав Ісус, і вони не хотіли запізнитися на призначену у Віфанії зустріч. Тоді Ісус запитав, чи вони знають, як звуть пророка, й вони відповіли, що звуть його Іоанном, а Бог, прощаючись із ним на морі, сказав тоді, що саме таким буде ім’я чоловіка, якого він пошле йому на допомогу. Він уже прийшов, сказав Ісус, але друзі не зрозуміли, що він хотів сказати своїми словами, зрозуміла лише Марія Магдалина, якій було відомо все. Ісус хотів вирушити на пошуки Іоанна, який, поза всяким сумнівом, шукав його, але повернулися ще не всі дванадцятеро його учнів, Хома та Юда Іскаріот досі не прийшли, а оскільки була надія, що, може, хоч вони принесуть точніші та повніші відомості, то він вирішив зачекати їх. І чекання виправдало себе, бо запізнілі бачили Іоанна й розмовляли з ним. Ті апостоли, які вже повернулися, прийшли зі своїх шатрів, напнутих за околицями Віфанії, щоб вислухати розповідь Хоми та Юди Іскаріота, усі посідали кружка на подвір’ї будинку Лазаря, а Марфа, Марія та інші жінки, які прийшли їм на допомогу, обслуговували чоловіків. Тоді, кожен окремо, заговорили Юда Іскаріот і Хома й розповіли, що Іоанн жив у пустелі й там він почув голос Бога, після чого пішов на береги річки Йордан і став закликати людей, щоб вони хрестилися водою й покаялись у гріхах, та коли люди великими юрмами приходили до нього, щоб охреститися, він зустрічав їх громоподібним криком, який чули Хома та Юда і якому вони дуже здивувалися: Плем’я гадюче, хто навчив вас утікати від гніву, який ось-ось вас спостигне, ви повинні щиро покаятися й не тішити себе думкою, що ваш отець Авраам, бо, кажу вам, Бог може з цього каміння натворити нових дітей Авраамових, ви залишитесь нічиїми. Уже й сокира лежить біля коріння дерев. Усяке дерево, що плоду не приносить, буде зрубане і вкинуте у вогонь, і люди, наповнені страхом, запитували його: Що ж нам робити, й він відповідав: Хто має дві туніки, нехай віддасть одну тому, хто не має жодної, а хто має багато їжі, нехай зробить те саме, а митарям, які збирають податки, він сказав: Не вимагайте нічого не передбаченого законом, але не вірте, що закон справедливий лише тому, що називається законом, а воякам, які його запитали: А що робити нам? — відповів: Не чиніть над людьми насильства, нікого не обмовляйте й задовольняйтеся своєю платнею. На цьому місці Хома замовк, і його розповідь продовжив Юда Іскаріот: Тоді його запитали, чи він Месія, і він так відповів: Я хрещу водою, щоб спонукати вас до каяття, але прийде могутніший за мене, кому я негідний навіть ремінці сандалій розв’язати, він святитиме вас Духом Святим і вогнем, лопата в його руці, й він провіє зерно на своєму току і складе його до своєї житниці, а солому спалить на вогні незгасному. Замовк і Юда, й усі чекали, що скаже Ісус, але Ісус лише креслив пальцем на підлозі якісь загадкові знаки й, здавалося, чекав, коли заговорить хтось інший. І тоді запитав Петро: Ти той Месія, прихід якого провіщає Іоанн? — а Ісус йому відповів, не переставши креслити пальцем у пилюці: Ти сказав це, а не я, бо мені Бог лише повідомив, що я його син, потім помовчав і додав: Піду шукати Іоанна. Ми підемо з тобою, сказав той, кого також звали Іоанном, син Зеведея, але Ісус повільно похитав головою. Я піду сам-один, візьму з собою лише Хомута Юду Іскаріота, бо вони бачили його й можуть упізнати, й, обернувшись до Юди, запитав: Який він? Вищий за тебе й набагато кремезніший, має довгу й колючу бороду, ходить у грубій і необробленій шкурі верблюда й підперізується шкіряним пасом, кажуть, у пустелі він годувався сараною та диким медом. Він більше схожий на Месію, ніж я, сказав Ісус, підводячись на ноги.

Наступного ранку троє вирушили в дорогу й, знаючи, що Іоанн довго не залишався на тому самому місці, але найімовірніше було зустріти його на берегах Йордану, де він хрестив людей, вони спустилися з пагорбів Віфанії й пішли до міста Віфавар, розташованого на березі Мертвого моря, щоб потім піднятися вгору по річці, дійти до Галілейського моря, а там звернути на північ або, якщо буде треба, на схід. Та коли вони вийшли з Віфанії, то не думали, що їхня подорож буде такою короткою, бо вже у Віфаварі зустріли Іоанна, самого-одного, який нібито їх там чекав. Вони побачили його здалеку, крихітну постать чоловіка, який сидів на березі річки, між білими горами, схожими на людські черепи, й долинами, що здавалися ще незагоєними рубцями, а праворуч розплавленим оловом зловісно виблискувала під сонцем і білим від спеки небом моторошна поверхня Мертвого моря. Коли вони наблизилися на відстань польоту каменя, кинутого з пращі, Ісус запитав у своїх товаришів: Це він? Обидва його супутники, приставивши долоні дашком до лоба, довго придивлялися, а тоді відповіли: Якщо це не він, то його брат-близнюк. Чекайте мене тут, поки я вернуся, сказав Ісус, не підходьте, хоч би що там сталося, і, не сказавши більше жодного слова, почав спускатися до річки. Хома та Юда Іскаріот сіли на напечену сонцем землю і стали дивитися, як Ісус то зникав між пагорками, то з’являвся знову, а коли спустився до самого берега, то пішов прямо туди, де сидів Іоанн, який за весь цей час жодного разу не зворухнувся. Сподіваюся, ми не обізналися, сказав Хома. Нам треба було підійти ближче, промовив Юда Іскаріот, але Ісус відразу зрозумів, що то він, а запитав просто так, аби щось запитати. Унизу, на березі річки, Іоанн підвівся й дивився на Ісуса, який підходив до нього. Що вони скажуть один одному? — запитав Юда Іскаріот. Можливо, Ісус нам про це розповість, а може, й ні, сказав Хома. Двоє чоловіків удалині тепер стояли один навпроти одного і розмовляли — з того, як вони розмахували руками та патерицями, було видно, що розмова була дуже жвавою, через якийсь час обидва спустилися до води, і їх не стало видно за нерівностями рельєфу, проте Юда й Хома знали, щó там відбувається, адже вони вже охрестилися, Іоанн та Ісус увійшли по пояс у воду, Іоанн набрав її в пригорщі, підняв руки до неба й полив нею голову Ісуса, кажучи: Хрещу тебе водою, нехай вона живить твій вогонь. Коли він це сказав, обидва вийшли з річки, підняли із землі свої патериці, мабуть, сказали один одному кілька слів прощання, обнялися, й Іоанн пішов понад берегом річки на північ, а Ісус у напрямку своїх учнів. Хома та Юда Іскаріот підвелися на ноги, коли він наблизився, але він проминув їх, не промовивши жодного слова, й пішов у напрямку Віфанії. Учні рушили за ним, спантеличені та згораючи від цікавості, і зрештою Хома не витримав і, не звертаючи уваги на застережливі знаки Юди, запитав: Ти не хочеш нам розповісти, що тобі сказав Іоанн? Ще не час, відповів Ісус. Він сказав тобі принаймні, чи ти Месія? Ще не час, знову повторив Ісус, і учні не зрозуміли, чи він просто повторює свої попередні слова, чи хоче сказати, що час, коли має прийти Месія, ще не настав. Саме до такої думки схилявся Юда Іскаріот, коли учні збентежено відстали, тоді як Хома, чоловік від природи недовірливий і скептичний, вважав, що Ісус із певним роздратуванням просто повторив свою першу фразу.

Про те, що відбулося насправді, довідалася в ту ніч лише Марія Магдалина й ніхто більше. Він не говорив багато, сказав їй Ісус, ми лише привіталися, й він відразу запитав, чи я той, хто має прийти, чи ми повинні чекати іншого. І що ж ти йому відповів? Я сказав, що сліпі віднаходять зір, кульгаві перестають кульгати, прокажені очищаються, а глухі починають чути. А він? Не треба, щоб Месія робив так багато, досить буде, якщо він зробить те, що повинен зробити. Він так сказав? Так, це його точні слова. А що повинен зробити Месія? Саме про це я його й запитав. А він? Сказав, що я сам повинен це для себе відкрити. А потім? А потім нічого, він повів мене до річки, охрестив і пішов геть. Які слова він промовив, коли тебе хрестив? Хрещу тебе водою, нехай вона живить твій вогонь. Після цієї розмови з Марією Магдалиною Ісус не розтуляв уста протягом цілого тижня. Він покинув дім Лазаря й оселився в околицях Віфанії, де жили його учні, але своє шатро напнув осторонь і не виходив із нього протягом цілого дня, перебуваючи там сам-один, бо навіть Марії Магдалині не було дозволено туди увійти, а вночі він покидав шатро й ішов у безлюдні гори. Кілька разів учні, ховаючись, ішли за ним, виправдовуючи себе тим, що дбають про його безпеку, щоб у разі необхідності захистити його від диких звірів, про яких там ніхто ніколи не чув, і бачили тільки, як Ісус сідав на галявині й дивився не в небо, а прямо перед собою, ніби чекав, що хтось з’явиться, виринувши з тривожної темряви долин або спустившись по схилу пагорба. Ночі стояли місячні, видно було далеко, проте не з’являвся ніхто. Коли ж на обрії загоралися перші барви світанку, Ісус повертався у своє шатро. Він з’їдав лише невелику частку тієї їжі, яку по черзі приносили йому Іоанн та Юда Іскаріот, але не відповідав на їхні привітання, а одного разу навіть брутально прогнав Петра, який лише прийшов запитати в нього, як він себе почуває й чи не буде якихось розпоряджень. Сказати, що Петро вчинив помилку, було б неправильно, він просто невчасно прийшов, бо через тиждень Ісус вийшов зі свого шатра не вночі, а посеред білого дня, приєднався до учнів і пообідав із ними, а по тому, як вони поїли, сказав: Завтра ми йдемо в Єрусалим, до Храму, там ви робитимете те, що робитиму я, бо настав час Сину Божому знати, як він може послужити своєму Отцю в його домі, а Месії пора братися за те, що він повинен робити. Учні стали розпитувати Ісуса, щó означають його слова, але він тільки додав: Вам не доведеться жити довго, щоб довідатися про це. Але учні не звикли, ані щоб він розмовляв із ними таким сухим і категоричним тоном, не звикли вони й до такого суворого виразу на його обличчі, зазвичай лагідному й доброму, вони навіть не впізнавали колишнього Ісуса, який ішов, куди посилав його Бог, і ніколи ні на що не нарікав. Не випадало сумніватися, що причиною такої зміни в його поведінці були ті ж таки резони, поки що їм невідомі, які примусили його відокремитися від товариства й блукати по пагорбах та улоговинах, так ніби він був одержимий бісами, в пошуках якогось потрібного йому слова, адже сáме слово — це те, що завжди шукають. Але Петро, найстарший серед учнів, вирішив, що з боку Ісуса несправедливо наказувати їм: Ви підете зі мною в Єрусалим, так ніби вони в нього на побігеньках і годяться тільки на те, щоб без усяких пояснень у всьому слухняно виконувати його волю. І він сказав: Ми завжди визнавали й визнаємо твою владу й твій авторитет як у тому, що ти робиш, так і в тому, що ти говориш як Син Божий, так і людина, якою ти також є, а проте не годиться, щоб ти ставився до нас як до малих дітей, які ще не набралися розуму, або до старих дідів, які вже з нього вижили, не втаємничуєш нас у свої задуми, а лише наказуєш робити те, що робитимеш і ти, не дозволяючи нам самим обміркувати те, чого ти вимагаєш від нас. Пробачте мені ви всі, — сказав Ісус, — але навіть я сам не знаю, навіщо мені треба йти до Єрусалима, мені лише було сказано, щоб я туди йшов, більш нічого, але ви не зобов’язані супроводжувати мене. А хто тобі сказав, що ти повинен іти до Єрусалима? Той, хто проник у мій розум і наказує, щó я повинен робити, а чого не повинен. Ти дуже змінився після своєї зустрічі з Іоанном. Я зрозумів, що не досить принести мир, треба також принести меч. Якщо Царство Боже близько, то навіщо меч? — запитав Андрій. Бог не сказав мені, якою дорогою прийде до вас його Царство, ми вже випробували мир, випробуймо тепер меч, а Бог зробить свій вибір, але, повторюю, ви не зобов’язані супроводжувати мене. Ти знаєш, що ми підемо за тобою куди завгодно, сказав Іоанн, а Ісус йому відповів: А ти ще не знаєш, куди я вас поведу, про це знатимуть лише ті, які дійдуть до кінця.

Наступного ранку Ісус пішов у дім Лазаря, не так для того, щоб попрощатися, як подати добрий знак, що він повернувся у спільноту людей, але Марфа сказала йому, що брат уже пішов до синагоги. Після цього Ісус та дванадцятеро його супутників рушили в дорогу до Єрусалима, а Марія Магдалина та інші жінки провели їх до околиці села, де зупинилися й помахали їм навздогін руками, але чоловіки так і не довідалися про це, бо жодного разу не обернулися. Небо було захмарене, насувався дощ, певне, тому їм ніхто не стрічався на дорозі, люди, яким не конче треба було йти до Єрусалима, воліли залишитися вдома в чеканні сприятливішої погоди. Тож тринадцятеро простували по дорозі, на якій, крім них, не було жодної живої душі, а важкі свинцеві хмари котилися за ними, зачіпаючись за вершини гір, так ніби нарешті хотіли назавжди поєднати небо із землею, залити метал у форму, злити самця із самицею, з’єднати опукле з увігнутим. Але підійшовши до брами міста, вони переконалися, що перед ними, як і завжди, тиснява та великий натовп людей, і треба було великого терпіння, щоб пробити собі дорогу до Храму. Але вони помилилися у своїх побоюваннях: побачивши цих тринадцятьох чоловіків — майже всі босі, з великими патерицями, з довгими розпущеними бородами, з важкими темними плащами поверх тунік, які, здавалося, були очевидцями сотворіння світу, — переляканий натовп розколовся надвоє й утворив їм прохід, люди запитували одне в одного: Хто ці чоловіки, хто веде їх попереду, й ніхто не міг їм відповісти, аж поки якийсь прочанин із Галілеї сказав: То Ісус із Назарета, який називає себе сином Божим і творить чудеса. А куди вони йдуть, запитували інші, а що здобути відповідь на це запитання можна було лише пішовши за Ісусом та його людьми, то незабаром весь натовп посунув за ними, і до входу у Храм підійшло не тринадцятеро людей, а щонайменше тисяча, але всі інші трималися трохи поодаль, чекаючи, поки прибулі задовольнять їхню цікавість. Ісус відразу попрямував туди, де були торговці та міняйли, і сказав своїм учням: Ось для чого ми сюди прийшли, й почав трощити столи, розштовхуючи та лупцюючи й тих, котрі купували, й тих, котрі продавали, і піднявся такий шум, тріск та гармидер, що в ньому годі було б розчути бодай одне слово, якби раптом природний голос Ісуса не зазвучав, як бронзовий дзвін: Цей дім — дім молитви для всіх народів, а ви перетворили його на кубло розбійників, і трощив та перекидав столи гендлярські, й монети сипалися на землю та підстрибували на превелику радість роззявляк, яких було тут тисячі дві і які кинулися підбирати цю манну небесну. Учні наслідували свого вчителя, зрештою були поперекидувані й ті столи, на яких продавалися жертовні горлички, і звільнені пташки літали над Храмом, кружляючи в несамовитому танці навколо струминок диму, що підіймалися над вівтарями, де їх уже не спалять, бо невідомий благодійник урятував їх від смерті під ножем та в полум’ї. Прибігли охоронці Храму, озброєні палицями, щоб покарати, схопити або викинути за браму порушників порядку, але, на своє лихо, зустрілися з тринадцятьма дужими галілеянами, які лупили патерицями всіх, хто до них наближався, і горлали: Підходьте ще, хто наступний! — і били охоронців, трощили та перекидали столи, звідкись з’явився запалений смолоскип, і незабаром усі ятки вже палахкотіли, в небо піднявся ще один стовп диму, й хтось закричав: Покличте легіонерів, але нікому в ту мить не спало на думку, що закон забороняв римлянам входити на територію Храму, нехай би там що відбувалося. Прибігли нові охоронці, ці вже озброєні мечами та списами, до яких також приєдналося кілька міняйл і торговців горлицями, з тих, які не хотіли передати захист своїх інтересів цілком у чужі руки, і воєнне щастя поступово стало переходити до протилежної сторони, адже тут усе відбувалося так само, як і під час хрестових походів, коли Бог, хоч і був зацікавлений у перемозі своїх прихильників, проте не докладав потрібних зусиль, щоб цю перемогу їм забезпечити. У такий спосіб розгорталися події, коли нагорі сходів, які вели до головної святині, з’явився верховний первосвященик у супроводі свого почту, старійшин Храму і книжників, тих, яких пощастило терміново скликати, й гучним голосом, який, проте, був далекий від тієї гучності, з якою гримів голос Ісуса, промовив: Дозвольте їм піти цього разу, але якщо вони повернуться, то порубаємо їх на шматки й викинемо, як бур’ян, щоб не глушив пшеницю. Сказав Андрій Ісусові, який бився поруч із ним: Хоч ти й сказав, що прийшов із мечем, а не з миром, але зараз ми озброєні лише патерицями, а вони ніщо проти мечів, а Ісус йому відповів: Усе залежить від того, чия рука тримає патерицю, а чия — меч. Що ж нам тепер робити, запитав Андрій. Вертаймося у Віфанію, відповів Ісус, нам бракує рук, а не мечів. Вони відступили в цілковитому порядку, не порушивши своїх рядів, наставляючи патериці проти натовпу, який проводжав їх свистом і глузами, проте напасти на них по-справжньому не наважувався, й незабаром вони вже змогли вийти з Єрусалима, усі дуже стомлені, деякі побиті, й рушили у зворотну дорогу.

Коли увійшли до Віфанії, то помітили, що жителі села, які з’являлися у дверях, дивилися на них із виразом жалості й ніби осуду, але сприйняли це як щось належне, адже вони поверталися з бійки далеко не в найкращому вигляді. Проте незабаром з’ясувалося, що причина в іншому, бо коли вони звернули в ту вуличку, де жив Лазар, їм відразу стало очевидно, що скоїлося лихо. Ісус випередив усіх, він забіг на подвір’я, люди зі співчутливими обличчями розступалися перед ним, з дому долинали плач і голосіння. О, мій коханий брате, чувся голос Марфи, о, мій любий брате, вторував їй голос Марії. На підлозі, на розгорнутій маті, лежав Лазар, такий спокійний, ніби спав, руки йому були складені на грудях, але він не спав, він помер, протягом усього його життя серце загрожувало зупинитись, але потім він одужав, уся Віфанія могла це засвідчити, а тепер він лежав мертвий, такий незворушний і нерухомий, ніби витесаний із мармуру, недоступний, ніби вже увійшов у вічність, але незабаром із глибин його смерті вийдуть на поверхню перші ознаки розпаду й гниття, зробивши ще нестерпнішим розпач і горе живих. Ісус упав навколішки, ніби йому раптом підрізали сухожилля ніг, він плакав і з гірким подивом, крізь сльози, повторював: Як же це могло статися? Як же це могло статися? — таке запитання ми завжди бездумно ставимо тим, хто поруч, коли відбувається щось безповоротне, в розпачливій і безнадійній спробі відсунути ту мить, коли нам доведеться прийняти правду, ми й справді хочемо знати, як воно все було, так ніби в нашій спромозі поставити на місце смерті життя, на місце того, що вже відбулося, те, що могло би відбутися. З глибини свого щедро окропленого слізьми розпачу Марфа сказала Ісусові: Якби ти був тут, мій брат не помер би, адже я знаю, Бог робить усе, про що ти його попросиш: дарує зір сліпим, очищає прокажених, повертає голос німим і творить усі інші чудеса, які живуть у твоїй волі й чекають лише твого слова. Ісус їй сказав: Твій брат воскресне, а Марфа йому відповіла: Я знаю, він воскресне в Судний день. Ісус підвівся на ноги, він відчув, як незмірною силою наповнився його дух, у цей час свого високого злету він був спроможний на все, він був готовий прогнати смерть із цього тіла, повернути його до життя в усій його повноті — зі словами, рухами, сміхом, слізьми теж, але без болю, — він міг сказати: Я життя й воскресіння, хто вірує в мене, навіть у смерті оживе, він запитав би в Марфи: Ти віруєш у мене, й вона йому відповіла б: Так, я вірую, що ти Син Божий, який повинен був прийти у світ, — тож усе необхідне було напоготові, і сила, й воля, і бажання застосувати їх, і лишалося тільки Ісусові, дивлячись на тіло, яке покинула душа, простягти руки, ніби прокладаючи дорогу, по якій вона має туди повернутися, і сказати: Підведися, Лазарю, і Лазар підвівся б, адже Бог цього хотів, але саме в ту мить, останню й вирішальну, Марія Магдалина поклала Ісусові на плече руку і сказала: Ніхто на світі не нагрішив так тяжко, щоб померти двічі, й тоді Ісус опустив руки і вийшов, щоб дати волю сльозам.

Ніби подмух крижаного вітру, смерть Лазаря загасила той войовничий запал, який роздмухав у душі Ісуса Іоанн і в якому протягом тривалого тижня роздумів та кількох коротких миттєвостей, заповнених діями, злилися в одне почуття і служіння Богові, і служіння людям. Коли минули перші дні жалоби, коли помалу обов’язки та звички повсякденності почали повертатися на своє колишнє місце, потроху присипляючи біль, що, проте, не втихав, Петро й Андрій прийшли поговорити з Ісусом, запитати, які в нього плани, чи вони знову підуть проповідувати по містах і селах, чи повернуться в Єрусалим для нової атаки на Храм, бо учні почали вже нудитися від надто тривалої бездіяльності, так, мовляв, не годиться, не для того вони покинули свою роботу та свої родини. Ісус подивився на них таким поглядом, ніби не міг відрізнити їх від тих образів, які стояли перед його мисленим зором, слухав їх так, ніби йому було дуже важко виокремити їхні голоси з безладного хору криків, які лунали йому в голові, й після тривалої мовчанки сказав їм, що треба ще трохи зачекати, йому ще треба подумати, він, мовляв, відчуває, скоро відбудуться події, які радикально змінять і їхню долю, і їхнє життя, і їхню смерть. Він також сказав їм, що незабаром приєднається до них, переселившись до їхнього табору, але цього не могли зрозуміти ані Петро, ані Андрій, невже він зможе покинути сестер самих-одних, поки в них ще нічого не вирішено. Тобі не слід перебиратися до нас, ліпше поки що поживи в домі Лазаря, сказав Петро, не знаючи, що Ісуса останнім часом розривають на частини дві муки: почуття обов’язку перед чоловіками й жінками, які все покинули, щоб піти за ним, і обов’язку, що вимагав від нього бути поруч із двома сестрами, дуже схожими й ворожими одна одній, як обличчя та його віддзеркалення в люстрі — те моральне розшматування не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. Лазар залишався, він не покинув свій дім. Його присутність відчувалася в гірких звинуваченнях Марфи, яка не простила Марії, що та втрутилася й не дозволила воскресити їхнього брата, й не простила Ісусові того, що він не захотів застосувати свою могутність, яку одержав від Бога. Він був присутній у невтішних словах Марії, яка, не бажаючи братові двох смертей, тепер до кінця своїх днів терзатиметься докорами сумління, що не врятувала його від першої. Його постійну присутність відчував і Ісус, вона була величезною й заповнювала весь простір та всі куточки його стривоженого розуму, який тепер не роздвоївся, а розчетверився, бо він погоджувався з тим, що сказала Марія, і звинувачував її за те, що вона його зупинила, розумів бажання Марфи й осуджував її за це. Ісус зазирав у свою бідолашну душу, й у нього було таке відчуття, ніби четверо оскаженілих коней роздирають її на чотири шматки, ніби чотири линви, накручуючись на чотири коловороти, по волоконцю розшматовують її, ніби руки Бога й Диявола задля своїх божественно-диявольських розваг, учепившись за неї з обох кінців, по черзі смикають у різні боки за те, що від неї залишилося. До хвіртки будинку, який був колись домом Лазаря, знову й знову підходили бідолахи, вкриті виразками й струпами, благаючи зцілити їхню стражденну плоть, і Марфа не раз проганяла їх геть, ніби кажучи: Не було порятунку від смерті для мого брата — не буде зцілення й вам, але вони поверталися згодом, приходили і приходили, і зрештою домагалися зустрічі з Ісусом, який зцілював їх і відсилав геть, проте ніколи їм не казав: Покайтеся, зцілитися було те саме, що знову народитися не померши, а хто народжується, той не має власних гріхів і не повинен каятися ні в чому, адже нічого поганого він ще вчинити не встиг. Але милосердні діяння з відродження людської плоті, не ставмо Ісусові цього за докір, залишали в його серці неприємний осад, ніби гіркий і ядучий присмак, бо насправді своїми чудесами він лише віддаляв неминучий розпад, і знав, що той, хто пішов від нього сьогодні здоровим і задоволеним, завтра повернеться, страждаючи від нових, уже невиліковних хворощів. Смуток Ісуса дійшов до такої межі, що одного разу Марфа йому сказала: Не помри хоч ти, бо смерті ще одного Лазаря я вже не переживу, а Марія Магдалина в темряві ночі, ховаючись під простирадлом, як ховається поранений звір у норі, щоб там нечутно для всіх скавуліти й стогнати, шепотіла, лежачи поруч з Ісусом: Ти потребуєш сьогодні мене, як ніколи не потребував раніше, але я не можу прийти до тебе, бо ти замкнувся за дверима, що їх ніяка людська сила неспроможна відчинити, й Ісус, який так відповів Марфі: У моїй смерті повторяться всі смерті Лазаря, він умиратиме вічно й не воскресне ніколи, просив Марію: Навіть якщо ти не зможеш увійти, не відходь далеко від мене, підтримуй мене своєю рукою навіть тоді, коли не бачитимеш мене, бо без цього я забуду про життя, або воно про мене забуде. Через кілька днів Ісус приєднався до учнів, і Марія Магдалина пішла з ним. Я дивитимуся на твою тінь, якщо ти не хочеш, щоб я дивилася на тебе, сказала вона йому, а він відповів: Я хочу бути там, де моя тінь, якщо туди буде спрямований твій погляд. Вони кохали одне одного й казали одне одному такі слова, і не тільки тому, що вони були гарні або правдиві, якщо можливо, щоб слова були водночас гарними і правдивими, а й тому, що відчували: надходить час тіней, і треба звикати, поки вони ще разом, до темряви остаточної розлуки.

Незабаром до табору учнів Ісуса дійшла звістка про те, що схоплено Іоанна Хрестителя. Нічого, крім того, що його схопили й укинули до в’язниці за наказом самого Антипи Ірода, відомо не було, тому, не маючи іншого пояснення, Ісус та його люди були схильні думати, що Іоанн потрапив до в’язниці за те, що, хрестячи людей та осипаючи їх прокляттями: Виродки гадючі, хто вас навчив утікати від гніву, який скоро гряде? — Іоанн Хреститель знову й знову провіщав близьку появу Месії: Іде другий, який хреститиме вас вогнем! Ісус сказав тоді учням, що вони мають бути готові до будь-яких несподіванок, до переслідувань і гонінь, адже країну давно облетіла чутка про те, щó вони кажуть і що вони роблять, а тому Іроду зовсім неважко зробити висновок, що два додати два буде чотири, й він накаже взяти під варту тесляревого сина, який запевняє, нібито він Син Божий, та його прихильників, щоб відтяти другу й ще небезпечнішу для нього голову дракона, який загрожує скинути його з трону. Не випадає сумніватися у слушності прислів’я, яке стверджує, що ліпше не мати ніяких новин, аніж новину погану, але треба визнати, що учні Ісуса сприйняли ту погану звістку зі спокоєм людей, які вже давно чекають найгіршого, але досі нічого не відбулося. Вони запитували один в одного, а всі разом запитували в Ісуса, що ж їм тепер робити, чи залишатися разом і разом зустріти небезпеку, що загрожувала їм від Ірода, чи розійтися по різних містах і селах або усамітнитися в пустелі й годуватися там сараною та диким медом, як робив Іоанн до того, як звідти вийшов — для більшої слави Ісуса і, як показали подальші події, на свою власну погибіль. Та оскільки не було жодного знаку, що вояки Ірода прийдуть у Віфанію вбивати інших невинних малюків, Ісус та його прихильники мали час обміркувати, як їм бути надалі, що вони й робили, коли водночас прибули друга і третя звістки про те, що Іоаннові відрубали голову і що причиною його ув’язнення та страти були не пророцтва про прихід Месії та настання Царства Божого, а той факт, що він привселюдно й голосно осуджував кровозмішувальний шлюб Ірода зі своєю небогою та невісткою Іродіадою за життя чоловіка цієї останньої. Смерть Іоанна голосно оплакували в усьому таборі прихильників Ісуса, причому ридали й тужили не тільки жінки, а й чоловіки, їхня скорбота була однаково невтішною, але і тим, і тим причина його страти здавалася однаково дріб’язковою й неістотною, на такий крок Ірода мала, безперечно, штовхнути інша причина, набагато істотніша, а складалося враження, ніби вона й не існує сьогодні, й не матиме ніякого значення завтра, Юда Іскаріот, що його, як ми пам’ятаємо, Іоанн охрестив, був сам не свій від люті: Що ж це таке, запитував він, звертаючись до всього товариства, з жінками включно, Іоанн проголошував, що йде Месія визволяти народ, а вбивають його нібито за те, що він осудив кровозмішувальний зв’язок, у який дядько вступив зі своєю небогою та невісткою, начебто ми не знаємо, що кровозмішання й розпуста завжди мали місце в їхній родині, від першого Ірода до того, який править нами сьогодні. Як же це може бути, провадив він, якщо сам Бог послав Іоанна повідомити про прихід Месії, а не може бути сумніву, що це так, адже без Божого дозволу нічого на світі не відбувається, отже, якщо Іоанн виконував тут, на землі, волю Бога, то нехай мені пояснять люди обізнаніші, ніж я, чому Бог допускає, щоб його постанови порушувалися тут, на землі, й, будь ласка, не ховайтеся за твердженням, що задуми Бога недовідомі, що відомо Богові, те не може бути відоме нам, бо я саме про те й запитую: чи відомо Богові те, що в нас тут діється? Холод страху пробіг по спинах усіх присутніх, так ніби Бог уже наготувався вдарити громом зухвальця, а з ним і всіх тих, котрі його слухали й відразу не покарали за богохульство. Та оскільки Бога тут не було, щоб належно відповісти на виклик Юди Іскаріота, то обов’язок відповісти йому взяв на себе Ісус, як найближчий родич високого звинувачуваного. Якби це була інша релігія й інша ситуація, можливо, все на тому й закінчилося б, на загадковій усмішці Ісуса, в якій, попри те, що вона була такою легкою й швидкоплинною, чітко вирізнялися три частини: одна виражала подив, друга — приязнь, третя — цікавість, причому подив спалахнув лиш на одну мить, у приязні не було ані крихти поблажливості, а цікавість була стомленою. Але усмішка згасла так само раптово, як і спалахнула, змінившись смертельною блідістю, очі раптом глибоко запали, а на обличчі з’явився вираз людини, яка бачить перед собою власну долю. Повільно, майже безвиразним голосом Ісус нарешті промовив: Нехай жінки вийдуть, і Марія Магдалина підвелася на ноги перша. Потім, коли мовчанка ніби перетворилася на стіни й дах, що замкнули їх у найглибшій із підземних печер, Ісус сказав: Нехай Іоанн сам запитає в Бога, чому він, пославши його на землю повідомити таку важливу новину, дозволив йому померти з такої дріб’язкової причини, він це сказав і на мить замовк, але побачивши, що Юда Іскаріот розтуляє рота, зупинив його помахом руки й договорив: А мій обов’язок, як я тільки щойно зрозумів, сказати вам те, що я знаю з того, що знає Бог, якщо тільки сам Бог не заборонить мені зробити це. Серед учнів знявся гомін, їх зненацька опанували тривога, неспокій та збудження, й вони тихо перемовлялися між собою, боячись довідатися про те, про що їм так хотілося довідатись, і лише Юда Іскаріот зберіг той викличний вираз, з яким він і започаткував цю дискусію. Сказав Ісус: Я знаю свою долю і вашу долю, знаю долі багатьох людей, які ще й не народилися, знаю про міркування Бога та про його задуми й накреслення, і про все це я повинен вам розповісти, бо воно вас стосується тепер і ще більшою мірою стосуватиметься в майбутньому. Навіщо, озвався Петро, навіщо нам знати про те, що Бог відкрив одному тобі, ліпше мовчи й не кажи нічого. Лише Бог може примусити мене замовкнути в цю хвилину. То, виходить, для Бога однаково, говоритимеш ти чи мовчатимеш, і якщо Бог говорить твоїми устами, твоїми устами говоритиме він і тоді, коли ти щось казатимеш усупереч його волі? Ти знаєш, Петре, що тебе розіпнуть? Знаю, ти мені про це вже казав. Але я тобі ще не казав, що на хрестах помруть також і Андрій, і Філіп, що з Варфоломея, живого, злуплять шкіру, що Матвія заб’ють варвари, що Якову, сину Зеведея, зітнуть голову, а другого Якова, сина Алфейового, заб’ють камінням, що Хому нанижуть на списа, що Юді Тадею розчавлять голову, Симона перепиляють на дві половини, раніше ти цього не знав, але тепер знаєш, і ви всі знаєте. Апостоли вислухали це одкровення мовчки, вони вже не мали причини боятися майбутнього, адже тепер воно було їм відоме, усе було, власне, так, ніби Ісус сказав їм: Ви помрете, а вони відповіли йому хором: Чи й не відкриття, ми й так про це знали. Іоанн та Юда Іскаріот нічого не почули про себе, а тому запитали: А зі мною що буде? Ти, Іоанне, відповів Ісус, доживеш до старості і помреш власного смертю, а тобі, Юдо Іскаріоте, я порадив би обминати десятою дорогою кожну смоковницю, бо на одній із них ти власними руками повісишся. Отже, ми помремо за твою справу, сказав чийсь голос, але невідомо чий. Ви помрете за справу Бога, а не за мою, відповів Ісус. А чого Богові, зрештою, треба, запитав Іоанн. Він хоче панувати над більшою кількістю народу, аніж та, над якою він панує тепер, він хоче, щоб йому підкорявся весь світ. Але якщо Бог — володар усесвіту, то як може бути, що не весь світ йому підкоряється і не вчора, й не завтра, а протягом усієї вічності? — запитав Хома. Я не знаю, відповів Ісус. Але ж ти так довго зберігав ці таємниці у своєму серці, чому ж ти вирішив розповісти нам про них тепер? Помер Лазар, якого я зцілив, помер Іоанн Хреститель, який провістив мій прихід, смерть уже серед нас. Усі створіння помруть рано чи пізно, сказав Петро, люди теж помруть, як і всі інші. У майбутньому помруть багато з волі Бога та за справу його. Якщо вони помруть із волі Бога, то це справа свята. Вони помруть тому, що народилися не раніше й не пізніше. Їх приймуть у життя вічне, сказав Матвій. Але чому вони повинні терпіти такі муки для того, щоб увійти в нього? Якщо Син Божий говорить те, що він сказав, то він сам собі суперечить, зазначив Петро. Ти помиляєшся, тільки Синові Божому дозволено так говорити, те, що у твоїх устах було би блюзнірством, у моїх — іще одне слово Бога, відповів Ісус. Ти говориш так, ніби ми повинні обирати між тобою й Богом, сказав Петро. Ви завжди обираєте між Богом і Богом, а я перебуваю на півдорозі, й від мене до вас та сама відстань, як і від вас до людей. Що ти наказуєш нам зробити? Через мою смерть допомогти здобути спасіння для тих, хто ще не народився. Ти не можеш піти проти волі Бога. Ні, але мій обов’язок — спробувати. Ти в безпеці, бо ти Син Божий, але ми втратимо свої душі.