Варіація

УДК 821.111 (73) Я71

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

This edition is made possible under a license arrangement originating with Amazon Publishing, www.apub.com.

Перекладено за виданням: Yarros R. Variation: A Novel / Rebecca Yarros. — Seattle: Montlake, 2024. — 464 p.

Переклад з англійської Альбіни Саженюк

Увага! У тексті є згадки росіян і російської культури

ISBN 978-617-15-1428-7

ISBN 978-1-662-51470-8 (am.)

© Rebecca Yarros, 2024

© Depositphotos.com / Vlktoriia-Dyachenko, narathip, Renkoaleks, Nomadsoul 1,

обкладинка, 2025

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

видання українською мовою, 2025

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

переклад і художнє оформлення, 2025

Моїй мамі

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ГАДСОН

Одинадцять років тому

У такі дні я розумів, чому сімдесят три відсотки кандидатів на навчання в школі плавців-рятувальників не проходять випробування. У мене лишалося два літа, щоб упевнено потрапити до тих двадцяти семи відсотків, які його пройдуть.

У День пам’яті¹ на південному узбережжі Кейп-Коду на мене чигали двометрові хвилі з білосніжними шапками й ризик переохолодження. Можливо, кепсько й складно, але для тренувань така погода була ідеальною.

Двадцять хвилин тому мене накрило втомою, ще за десять хвилин прийшло виснаження, і я швидко наближався до повного краху. Одначе мав протриматися ще п’ять хвилин. Ще сто метрів — і я поб’ю свій особистий рекорд на таких хвилях, тож я не збирався зупинятися, поки не досягну цієї позначки.

Триста секунд загалом були нічим.

Я сконцентрувався на диханні, опустив голову й плив уперед, рахуючи кожну секунду. На двісті одинадцятій я вдихнув чистої солоної води й закашлявся, вирвавши загубник, щойно звільнився від хвилі, яка накрила трубку для підводного плавання.

— Гадсоне! — крикнув Ґевін ліворуч від мене, вимикаючи двигун семиметрового рибальського човна, якого наш батько з любов’ю називав своєю четвертою дитиною, хоча, враховуючи вік судна, він мав би вважатися його першою дитиною. — На сьогодні досить.

— Мені треба ще тридцять метрів для особистого рекорду, — озвався я, рухаючись по воді через наступну хвилю.

— Тобі треба запхати свою дупу в човен, поки хвилі не стали ще вищими, — відповів він, стоячи біля керма й дивлячись поверх сонцезахисних окулярів, попри похмуре небо. — Ти виснажений. Тридцять метрів не пропливеш.

— Іди до біса. — Я вставив загубник і приготувався рушити знову, тільки щоб довести, що впораюся.

— Це похмілля вбиває мене, і якщо ти не хочеш, щоб на наступному тренуванні за штурвалом була Керолайн, то краще лізь сюди, поки мені не довелося повернутися знову в цю течію. — Ґевін підійшов до корми, поки човен дрейфував, тоді нахилився, відстебнув розгойдану верхню частину драбини й зіштовхнув її у воду.

От чорт. Він не жартував.

Наша старша сестра була ще тією квочкою, тож ніколи б і не подумала відвезти мене в таке море, а це означало, що з особистим рекордом доведеться почекати. Я погріб до човна, відчуваючи, як розчарування зігріває мене. Дочекавшись синхронізації підйому й падіння корми з хвилями, я піднявся по драбині з трьома щаблями.

—Я скучив за тобою і радий, що ти вдома, але ти ще той гівнюк. У мене ж майже вийшло. — Я переліз через вузький настил для купання на застелене рушником сидіння й витягнув драбину. Тато вбив би нас, якби ми не дбали про цю вицвілу шкіру. Човен знову хитнуло, коли я зривав з обличчя маску, а тоді й каптур мокрого гідрокостюма, і кидав їх у чорний брезентовий мішок біля ніг Гевіна.

— Ти зробив мені боляче, братику. — Він саркастично торкнувся своїх грудей і вхопився за спинку капітанського крісла на наступній хвилі. — Поїхали додому: я так хочу вислухати повчання, над яким тато працював цілий день. Мені б не хотілося, щоб після всіх старань він не мав перед ким виступити.

— Тато просто... — Мені забракло слів, як і тоді, коли Ґевін оголосив про своє рішення вранці посеред кафе наших батьків.

— Розчарований тим, що я кидаю коледж, — пояснив Ґевін. — На відміну від Керолайн, яка зуміла отримати диплом, хоча була заміжньою й працювала на двох роботах.

— Не порівнюй себе з нашою сестрою і дай татові спокій. Він просто приголомшений. — Я остаточно зняв гідрокостюм і дайверські шкарпетки, залишившись у старих братових гавайських плавках із принтом.

— Я міняв спеціальність чотири рази за два роки, — сказав Ґевін, тягнучись над кермом по мою бейсболку «Брюїнс»². — Повір мені, тато не шокований.

Слушне зауваження. Ґевін славився вмінням добре проводити час, а не вірністю переконанням.

— Можеш переночувати в Керолайн і Шона, поки мама все залагодить. — Я попрямував до нього по вицвілому від солі й сонця килимку на палубі.

— Я не залишу маму розгрібати мій безлад. Змінимо тему. — Ґевін усміхнувся. — Тобі ледь виповнилося сімнадцять, а ти вже витрачаєш свої заощадження на новий гідрокостюм. Наче справді хочеш дістатися до Аляски вплав. Не думай, що я не зауважив малу над твоїм ліжком.

—Деякі мрії не змінюються. — Три роки тому я натрапив на документалку й відтоді хотів стати рятувальником у Сітці³. Допомога людям? Галочка. Адреналін? Ще одна. Переїзд на інший кінець країни з єдиного місця, де я коли-небудь жив? І це теж. Я схопив рушника із заднього сидіння, провів ним по голові та грудях, перш ніж натягнути футболку. — І дякую, що привіз мене. Тато дуже зайнятий.

— Я возитиму тебе щодня, якщо це допоможе. — Ґевін притиснув кепку мені до грудей, тримаючи ідеальну рівновагу за хитавиці.

—Дякую. — Я знав, що це просто слова. У нього були найкращі наміри, проте доведення їх до кінця не було його перевагою. — Тренування, можливо, трохи надмірне, але дає мені те, над чим варто працювати. — Я одягнув кепку задом наперед. Мої руки вкрилися сиротами од вітру. Вісімнадцять градусів — чимало для цієї пори року, та однак після води було збіса холодно.

—І я це поважаю. — Він повернув ключа, запустив двигуна, але залишив його на холостому ходу, дивлячись повз мене. — Це човен на веслах?

— Тут? Не може бути! — Я закрутив головою, щоб простежити за його поглядом, і враз помітив невелике судно приблизно за сто метрів на захід. На ньому було щось схоже на невеликий підвісний мотор, а ще двоє людей... веслували?

— Що вони, трясця, роблять? — не міг втямити Ґевін, дивлячись, як човнярі то з’являються, то зникають між хвилями, весь час нахиляючись над тим, що мало б бути сидіннями. — Гребуть?

Моє серце шугонуло в п’яти, мов камінь, кинутий за борт. Я схопив бінокль із бардачка й подивився на той човен.

Чорт забирай. Дві дівчини приблизно мого віку сиділи посеред чотириметрового човна з крихітним навісним мотором, який бачив кращі часи, і вичерпували воду голими руками.

— Вони не гребуть, а черпають. — І на жодній із брюнеток не було рятувального жилета. Я подав Ґевіну бінокль, і він підніс його до очей. — Ми мусимо допомогти.

— От лайно! — Ґевін кинув бінокль у бардачок і зачинив його. — Тримайся.

Я вхопився однією рукою за край лобового скла, другою — за поручень приладової панелі, а Ґевін натиснув на газ.

Передня частина нашого човна поцілувала небо, перш ніж брат відрегулював диферент, і ми майже полетіли над водою. Човен вирівнявся, але це не пом’якшило ударів хвиль об корпус. Після третього сильного удару, який ледь не відкинув нас убік, Ґевін вилаявся і скоригував наш курс.

— Ми маємо підійти до них... — почав він.

—...за течією, — закінчив я. З кожною хвилею бризки заливали лобове скло. Я не зводив очей із суденця, і страх пронизав мене. Та його швидко витіснив адреналін, коли човен нахилився вниз на наступній хвилі і вода полилася через ніс.

Якщо досі вони були в біді, то тепер їм загрожувала неминуча небезпека.

Я перебрався на правий борт за спиною Ґевіна й підняв заднє пасажирське сидіння, коли він відрегулював газ і сповільнив наше наближення. У човнів насправді немає гальм. Та це ж якесь знущання.

— Тут лише два рятувальні жилети?

— Нас двоє на борту, — відповів Ґевін. Ми сповільнили хід і зупинилися за двадцять метрів від лівого борту човна.

Я надів один з яскраво-жовтих жилетів і застебнув три застібки на тулубі, потім узяв другий і зробив те саме, ослабивши шворки, щоб збільшити розмір і нацупити його на перший.

—Можеш підійти ближче?

— Не без того, щоб врізатися в них або пройти повз, — відповів він, знімаючи свої сонцезахисні окуляри. — Дідько, думаю, вони...

—Допоможіть! — закричала дівчина в рожевій сорочці, зводячись на носі човна, що сильно розгойдувався, і несамовито вимахуючи руками, ніби ми якимось дивом могли їх не бачити.

Я сторопів.

— Сядь! — Про що вона, в біса, думала?

— Дай мені жилет. — Ґевін простягнув руку.

Дівчина, що сиділа позаду, кинулася до іншої, але було вже запізно — наступна хвиля перекинула й без того нестабільний човен, перелившись через його борт.

Дівчата зникли у воді, а моє серце тьохнуло.

—Я стрибаю! — Я виліз на пасажирське сидіння. Не було часу зволікати.

— Ні, не стрибнеш! Я не дозволю тобі...

Я пірнув.

У гідрокостюмі воду ледве можна було витримати. Без нього ж холод ударив у живіт, і я насилу втримував повітря в легенях. Рятувальні жилети тягнули мене вгору, і я вдихнув на повні груди, щойно виринув на поверхню. Ще й сіль щипала очі.

— Чорт забирай, Гадсоне! — крикнув Ґевін звідкись ззаду, але я був надто зосереджений на плаванні, щоб відповісти.

Будь ласка, Боже, нехай вони обидві будуть живі.

Я рухався швидше, ніж будь-коли, хоч і був обтяжений жилетами: мене штовхали вперед адреналін і жах того, що на мене чекало.

Моє серце калатало, коли я наблизився до носа перекинутого човна й побачив двох дівчат, які трималися за борти. їхні руки вчепилися за ребро нижньої частини корпусу, і від полегшення мені забракло слів. З ними було все гаразд. У небезпеці, що дедалі посилювалася, але живі й... Вони сваряться?

— Я не знала, що в ньому пробоїна! — кричала та, що в рожевій сорочці, на дівчину в зеленому, яка була до мене спиною. — Або що в ньому мало бензину, і я точно не просила тебе стрибати в нього, коли йшла з елінгу!

— Звичайно, я стрибнула, — відповіла дівчина в зеленому напрочуд спокійним голосом, попри виразний звук цокотіння зубів. — Я думала, що зможу тебе спинити. Тато казав нам ніколи не брати цього човна.

— Я просто хотіла побути кілька хвилин подалі від неї! — заволала дівчина в рожевому. — А тепер вона вб’є нас обох, коли дізнається, що ми втопили човен!

— Готові забратися звідси? — запитав я. Мої груди здіймалися під жилетами, поки я плавав вздовж борту човна.

Обидві крутнули головами в мій бік, і їхні промоклі хвостики розбризкали воду. Вони подивилися на мене через плече.

Мою увагу привернула червона смужка на скроні дівчини, що була ближче до мене, але саме від її очей я не міг відвести погляд. Вони були трохи завеликими для її обличчя сердечком, кольору чистого віскі, облямовані густими віями, які опустилися, коли її погляд пробіг по мені й затримався на застібках у верхній частині моїх грудей.

У ту секунду, коли її погляд піднявся й зустрівся з моїм, я забув, як дихати, а про думати не було й мови. У мене ніколи не влучала блискавка, але б’юся об заклад, що відчуття були б схожими. І вона стікала кров’ю. Так. Опануй себе.

— Ти поранена... — почав я, і мої груди стиснулися від абсолютно непомірного занепокоєння.

— О, слава богу! — Дівчина в рожевому відштовхнулася від човна й кинулася в мій бік.

Я піймав її інстинктивно.

— Мені лише чотирнадцять, і я надто юна, щоб загинути тільки через те, що не перевірила кількість пального... або човен, — драматично виголосила вона, стискаючи мої плечі й дивлячись на мене переляканими карими очима. — І я не дуже добре плаваю.

І вона сіла у древній човен без рятувального жилета?

— Дай мені секунду, і ми з цим розберемося. — Я рушив до човна. — Тримайся так, ніби від цього залежить твоє життя.

Дівчина обурено відкинула голову назад, її щелепа аж відвисла.

— На ньому два рятувальні жилети, Єво, — тихо сказала дівчина з очима кольору віскі. — Ти маєш вдягнути один із них, і тоді він зможе забрати тебе на свій човен.

—А! Звичайно. — Єва схопилася за корпус, коли нас підняла, а тоді відкинула чергова хвиля. Добре, що човен не затопила. — Ти ж повернешся по Аллі, правда?

— Зі мною все буде гаразд, Єво... — почала сперечатися інша.

—Узагалі-то, я думаю, що спершу потрібно забрати тебе, — сказав я дівчині в зеленому — я припустив, що вона Аллі, коли холод пронизав мене до самих кісток.

—Їй шістнадцять, і вона плаває значно краще, ніж я. — Євин голос дзвенів.

— Це чистісінька правда. — Зуби Аллі цокотіли. — Будь ласка, забери Єву. Я почекаю.

—Ти стікаєш кров’ю, і в нас немає часу на суперечки. — Течія потягнула нас за собою, і я бовтав ногами, щоб втриматися між ними.

— Це лише голова, а не ноги. Зі мною все буде гаразд. — Її стурбований погляд кинувся до Єви.

— Даруй? — У якому світі рана на голові була кращою, ніж на кінцівці?

— Вона справді погано плаває. Будь ласка, забери її звідси, — благала Аллі. Рожева вода стікала її щелепою. — Як тебе звати?

— Гадсон Елліс. — Це тривало надто довго. Я розстебнув верхні застібки, і Єва вихопила жилет, щойно той сповз із моїх плечей. — Слухай...

— Гадсоне! — Аллі зацокотіла зубами. — Я Алессандра. Не знаю, чи є в тебе брати й сестри, але для мене немає нічого важливішого за моїх сестер.

Сестри. Це пояснювало її відмову.

— Окрім танців, — пробурмотіла Єва, по черзі засовуючи руки в рятувальний жилет, поки нас хитало на черговій хвилі.

— Нічого, — повторила Алессандра, тримаючи мій погляд у заручниках. — Спершу ти маєш забрати мою меншу сестричку. Будь ласка. Я не можу залишити її тут. — Страх застиг у її очах, зв’язавши брови й стиснувши губи, але вона випнула гостре підборіддя. — Я не піду, поки вона тут.

Трясця. Я б теж не міг залишити Керолайн або Ґевіна. Я розумів цю потребу на клітинному, первісному рівні. Ми могли б помірятися нашою вірністю рідним, але опинилися разом у пеклі, чи то пак у розбурханому морі, і Алессандра дбала так само палко, як і я, про своїх рідних. Щось у моїх грудях тріснуло, і мій здоровий глузд, мабуть, вилився до останньої краплі у воду, бо ця одна проста вимога змусила мене відчути, що я знаю її.

— У мене є брат і сестра, — сказав я, тягнучись до наступного набору застібок. — Я розумію.

Її очі швидко звузилися від розгубленості.

— Що ти робиш?

Я вивільнив праву руку з жилета, потім потягнувся, щоб схопитися за човен між ними, перш ніж стягнути решту жовтого неопренового плавучого засобу з лівої руки й простягнути його їй.

— Одягай.

— Ні. — Вона подивилася на жилет, а потім на мене. — Тобі це потрібно. Хвилі надто високі.

— Ні. Я чудово плаваю, і це єдиний компроміс, який спадає мені на думку. — Я подарував їй, як сподівався, заспокійливу усмішку. — Нам знадобиться менше ніж п’ять хвилин, щоб посадити вас обох у човен.

— П’ять хвилин? — запанікувала Єва.

— Менше, — повторив я, не зводячи очей з Алессандри. — За п’ять хвилин можна зробити все що завгодно. Я буду з вами обома весь цей час. Візьми жилет. — Це йшло врозріз з усім, що я колись читав про рятувальні роботи, але мені було начхати.

—Я не можу так з тобою вчинити. — Алессандра похитала головою.

—Я незнайомець, — нагадав я їй.

—Ні. Ти Гадсон Елліс. — Її руки затремтіли.

— Тоді ми в глухому куті, бо ти не хочеш залишати свою сестру, а я не хочу залишати тебе. — Я простягнув рятувальний жилет їй. — Я дуже впертий, тому зволікання лише продовжить час, який ви обидві проведете у воді.

— Та ну, Аллі, я замерзаю! — вмовляла Єва.

Алессандра взяла жилет, і щойно вона його вдягла, ми всі троє попливли до Ґевіна.

Коли я посадив дівчат у човен, губи в обох були сині, а хвилі поглинули все, що залишилося від їхнього човна.

— Про що ти, дідько, думав? — накинувся на мене Ґевін.

— Вони живі. — Я віддав своє чорне худі Rip Curl Алессандрі попри її протест, а потім передав майже всі рушники, які в нас були, Єві, перш ніж посадити їх обох. — Треба відвезти вас до лікаря.

Алессандра похитала головою, застібаючи блискавку на моєму худі.

— Наша мати помітить, що ми зникли.

Серйозно? Мої брови злетіли аж до чуприни.

— Якщо тобі потрібен лікар, то мусимо їхати, — прошепотіла Єва.

— Не потрібен, — запевнила Алессандра і різкіше додала: — Уявляєш, що вона з нами зробить?

Що за чорт? Навіть коли нас із Ґевом ловили на чомусь, чого ми не мали робити, першою реакцією мами завжди було полегшення, що наш ідіотизм нас не вбив.

— Ми можемо просто подзвонити татові. Зачекай. Ти ж не скажеш їй, що я... — почала Єва, і її очі наповнилися панікою.

— Я їй ніколи не кажу, — відповіла Алессандра. Її руки зникли в рукавах мого худі. Ця клята штука була практично сукнею на ній.

— Можна подивитися на твою голову? — запитав Ґевін, проходячи повз мене. Човен розгойдувався на хвилях. Посадка в нас була глибшою, ніж у човна на веслах, але залишатися тут довго було не варто через шторм, що наближався.

Алессандра кивнула, і Ґевін схилився над нею, оглядаючи рану.

— Рана невелика й уже майже не кровить. Напевно, шви накладати не треба, — повідомив він, а тоді кинув на мене погляд, який означав, що ми поговоримо про моє рішення пізніше.

— Відвезіть нас, будь ласка, додому. — Алессандра розправила плечі й опанувала себе зі швидкістю, яка вражала й водночас трохи дратувала. Однак її очі видавали, що вона не була аж такою спокійною, як хотіла показати нам. Здавалося, ніби вона виступала. — Ми живемо...

— Я знаю, де ви живете, — урвав її Ґевін із гримасою. — Ми відвеземо вас.

Справді? Мій погляд метнувся до нього.

— Дякую. — Алессандра підібгала коліна під худі, і її погляд ковзнув по мені. — Справді. Дякую, Гадсоне.

— Та будь ласка. — Чорт, мені сподобалося, як вона вимовила моє ім’я.

— Ми за п’ятнадцять хвилин від вас. — Ґевін зиркнув на мене й рушив до панелі керування, а я пішов за ним до сидінь за нею. — Це було збіса нерозважливо. — Він похитав головою і, ледве я встиг вхопитися за поручень, натиснув на газ, прямуючи до скель на західному боці міста, повз місцеві пляжі. — І стеж за тим, як ти на неї дивишся. Ти ж знаєш, хто вони, правда? — запитав Ґевін так, щоб його почув тільки я.

— Ні, але, очевидно, ти знаєш, — відповів я, розтираючи рушником руки, щоб розігнати кров. Дідько, було холодно. — І я не дивлюся на неї. — Це не було брехнею, бо я стояв обличчям вперед.

— Я бачив усе, що відбувалося. Дивишся. — Він кепкував. — І через це в тебе будуть проблеми. Це наймолодші дівчата Руссо. Алессандра і Єва, якщо я правильно пам’ятаю. І не думай запрошувати її на побачення, якщо мав таку ідею, їхні батьки не дозволяють їм спілкуватися ні з ким поза їхнім соціальним колом, не кажучи вже про місцевих

Руссо. Одна з родин із літніх будинків на схилі скелі. Old money.

У мене в грудях затремтіло.

— Балерини. — Не дивно, що я їх не впізнав. Вони тренувалися тут щоліта, але здебільшого під замком, поки мати не виводила їх у серпні на конкурс, який щороку приносив навалу туристів — поціновувачів танців та їхніх багатих родичів. — їх же четверо, еге ж? — Я був майже впевнений, що бачив кількох із них у кафе раз чи двічі, коли забігав туди, адже зазвичай я проводив літо рятувальником на пляжі.

— Ага, — підтвердив він. — І ти поклав око на ту, яку Ліна називає тихою, тож просто не варто.

— Хто така Ліна? — Важко було вважати Алессандру тихою після того, як вона оце щойно сперечалася щодо Єви.

Він здригнувся.

— Найстарша. Дев’ятнадцять років, неймовірно талановита, розкішна, а ще — суцільне кляте розчарування. Навколо неї стіни три метри завтовшки, і, на жаль для тебе, думаю, вони в них передаються у спадок.

— Очевидно, вони таки спілкуються з деякими місцевими. — Я кинув на нього сповнений розуміння погляд.

— Алессандра — не Ліна. Вона не порушуватиме правила, — сказав Ґевін, коли ми перетинали течію. — І цей маленький порятунок залишиться між нами, бо Керолайн просто ненавидить їх. Якийсь інцидент із молочним коктейлем і тим, на що вони, на їхню думку, мають право.

Трясця. Останнє, чого я хотів, — це образити Керолайн.

— Сумніваюся, що мова про Алессандру. — Можливо, я й провів із нею лише п’ять хвилин, але навряд чи вона поводилася зверхньо.

— Ось тобі і «не дивлюся на неї». А якщо серйозно, то їм не можна ні з ким зустрічатися, і я не хочу дивитися, як ти сходиш на пси. — Ґевін закотив очі, а тоді милостиво облишив цю тему.

Я озирнувся через плече й побачив, що Алессандра спостерігає за мною так уважно, аж стало ясно: помітити два рятувальні жилети на людині не було для неї чимось незвичним. Я був готовий заприсягтися, що вона завжди була такою пильною, зосередженою на деталях. Спостережливість можна легко переплутати зі спокоєм, особливо з такою кількістю братів і сестер навколо.

Вона нахилила голову, і мене як під ребра вдарила нелогічна потреба провести з нею більше часу. Звісно, не в романтичному сенсі — я був не з її кола. Я хотів знати, яку музику вона слухає, які книжки їй подобається читати, які фільми любить дивитися. Хотів знати, чи не заперечувала вона проти тримання її в ізоляції і що змушувало її всміхатися. І чим ближче ми підходили до скель, тим сильніше стискалися мої груди.

Від того, що я скажу чи зроблю протягом наступних п’яти хвилин, залежало, чи отримаю я коли-небудь шанс пізнати її по-справжньому, чи це буде лише випадкова зустріч, яка довіку змушуватиме мене чудуватися.

Однією рукою вона притискала коліна до грудей, а іншою трималася за поручень, а тоді раптом відвернулася — її сестра сказала щось, чого я не розчув.

Коли ми нарешті дісталися масивного пірса на березі океану та елінгу біля підніжжя скелі, де тулилася більшість літніх особняків, там чекали дві брюнетки — одна стурбована, а інша розлючена.

— Вона аж піниться, — пробурмотів Ґевін, дивлячись на розлючену чорнявку, коли ми наближалися з лівого боку пірса. — Як справи, Ліно? — покликав він, заглушивши двигун, коли ми вийшли на відстань дрейфу. Наступні кілька хвиль приб’ють нас до трапа, і якщо Іев неправильно розрахував відстань, батько нас прикінчить.

—У тебе в човні мої сестри, тож це все пояснює. — Ліна взялася в боки. — Хоча визнаю, що рада тебе бачити, Ґевіне.

— Взято до відома. — Йосип босий — мій брат зашарівся?

— Звідки ти їх знаєш? — гукнула Єва, коли я перейшов на правий борт і викинув буї, щоб ми не подерли корпус об пірс, а тоді перехилився, готуючись зачепитися за трап і втриматися.

— Не твоє діло, — відповіла Ліна. — А тепер подякуй хлопцям Елліс і лізь цим трапом... От чорт, Аллі, ти поранена? — Вона впала навколішки над нами, дивлячись через край пірса, поки ми погойдувалися в напрямку трапа.

— Вона поранена? — Друга сестра одразу ж приєдналася до Ліни. — Сильно? Ти зможеш піднятися трапом?

— Нема чого хвилюватися, Енн, — відповіла Алессандра. — Присягаюся.

Я вхопився за широкий трап, і дерево застогнало від ваги човна, коли я швидко обмотав мотузку навколо всього трапа й прив’язав човен до середньої планки, щоб наступна хвиля не віднесла нас і не вдарила об конструкцію.

— Вона їх знає? Ліна вислизає з дому? — зашипіла до Алессандри Єва, а Ґевін заглушив двигун.

— Схоже на те, — відповіла Аллі, стримуючи усмішку, коли вони з Євою прямували до мене. — Щастить їй.

Іскра надії спалахнула в моїх грудях, як петарда. Можливо, Ґевін мав рацію і вона не була порушницею правил, але я готовий був побитися об заклад, що вона може їх обходити.

Єва кинула мокрі рушники на дно човна, потім пробурмотіла подяку й видерлася драбиною між хвилями. Наступна хвиля хлюпнула на палубу для купання і на сидіння.

— Ти маєш видертися туди до того, як вдарить наступна хвиля, — сказав Алессандрі Ґевін, а я всерйоз обмірковував, чи не вдарити брата в лице.

— Так. Дякую, що приїхали по нас. — Вона квапливо всміхнулася мені.

— Будь ласка. — Я простягнув руку, щоб допомогти їй, але вона вже перелізла через сидіння й без особливих зусиль дісталася до трапа.

Дівчина подолала кілька сходинок, перш ніж підійшла наступна хвиля, і з острахом зиркнула вниз, коли нас загойдала менша хвиля.

— От чорт. Я досі у твоєму худі.

— Є два варіанти. — Я всміхнувся до неї. — Залиш собі або принеси наступного разу, коли я візьму тебе кататися на човні.

— Збіса сміливо, — пробурмотів Ґевін собі під ніс.

Так воно й було, але в мене залишалося лише десять секунд до наступної хвилі.

—Я... — Алессандра двічі відкрила й закрила рота. — Мені не можна ходити на побачення, і я тут тільки на літо.

— Я здогадався. — Я усміхнувся мало не до вух. — А дружити з кимось влітку можна?

Вона звела брови.

— Спірне питання. Я не дуже добре ладнаю з людьми.

— Просто лиши записку в «Елліс» — це кафе, — якщо вирішиш, що спірність того варта, Алессандро. — Я потягнувся до кнехта й відв’язав нас, не зводячи з неї очей.

— Гаразд, — усміхнулася вона, і мені довелося нагадати своєму серцебиттю, що ми будемо лише друзями. Якщо взагалі кимось будемо. — Друг назвав би мене Аллі.

Дідько, так.

— Значить, Аллі. — Я зняв канат із трапа, поки Ґевін заводив двигун.

Вона похитала головою, ніби не могла повірити, що тільки-но наважилася подумати про обхід правил, і піднялася трапом до своїх сестер.

До кінця того літа вона стала моєю найкращою подругою.

До кінця наступного вона мене зненавиділа.

І я не звинувачував її.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

АЛЛІ

П'ятнадцять місяців по тому

В очах попливло, а у вухах дзвеніло. Що тільки-но сталося?

— З тобою все гаразд, — запевнила Ліна, притискаючи щось до моєї голови, поки рідина стікала лицем. — 3 тобою все буде добре, Аллі. Ти просто мусиш триматися. Мені дуже прикро. Я не мала так швидко повертати.

У куточку мого ока танцювало полум’я, поки я дивилася на сестру й не могла знайти слів. їдкий запах диму та плавленої гуми заповнював мої легені з кожним вдихом.

Ліна всміхнулася мені:

— Я люблю тебе, Аллі. Мені дуже шкода.

Я відкрила рота, щоб сказати їй, що теж люблю її, але звідти вирвався лише стогін — біль накрив мене, пронизуючи голову й віддаючи в ногу. Я спробувала поворухнутися, але тоді як моя ліва нога вперлася в порослу травою набережну, щоб підштовхнути решту тіла, права не реагувала. Де ми? На краю дороги? Чому мені так холодно?

— Послухай мене, — наказовим тоном мовила Ліна, і все закрутилося на секунду, перш ніж вона знову опинилася в фокусі. Але деякі з її слів зникали в безупинному дзвоні, що розколював мою голову. Вона ще сильніше натиснула на мою скроню. — Іди за своїм серцем і подбай про те, що я залишаю.

Залишає? Чому вона йде від нас? І як я мала дбати про Енн та Єву? їм була потрібна вона, а не я. Ми всі рівнялися на Ліну.

—Ти маєш жити. — Ліна зняла з руки обручку — мамину — і запхала її в кишеню моєї білої спідниці.

Принаймні досі вона була білою. Тепер її вкривали коричневі й сірі плями, а подекуди — червоні.

Ліна підняла мої руки до згортка тканини, притиснутого до мого чола.

—Я люблю тебе. Не рухайся. Допомога їде, просто почекай тут. — Вона підвелася і обтрусила поділ своєї блакитної сукні, потім побігла до краю набережної. Її довге каштанове волосся розвівалося позаду, коли вона прискорилася.

Не йди. Слова пролунали в моїй голові ясно як день, але губи не ворухнулися.

Полум’я здіймалося в нічне небо, облизуючи гілки кострубатого дерева, до якого бігла Ліна.

І не лише до дерева... Машина Ліни. Багажник був зім’ятий, пасажирські дверцята відчинені навстіж, а з боків понівеченого капота здіймався вогонь.

Аварія. Ми потрапили в аварію. Якого біса вона робила?

Ні. Я спробувала закричати, але нічого не вийшло, а Ліна кинулася на ведійське місце. Вона що, не бачила полум’я?

Що могло бути такого важливого в машині?

О боже, невже Енн і Єва були з...

Бах. Жар ударив мені в обличчя й осяяв ніч.

Машина вибухнула.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

АЛЛІ

ReeseOnToe: Боже, вона найкраща. Я дивитимуся її в «Жізелі» сьогодні ввечері, не можу дочекатися!

Десять років по тому

Мій палець завис над улюбленим плейлістом. Сьогодні не варто було ризикувати, тож я натиснула на звичний набір композицій, а тоді поклала телефон поруч на ковдру. Взявши голку з ниткою, почала працювати.

Колоти. Штовхати. Тягнути. Колоти. Штовхати. Тягнути.

У моїх навушниках звучала «Жізель» Адольфа Адама. Знайома музика притлумлювала всі думки, окрім тих, що стосувалися майбутнього виступу. Минулого вечора я на секунду спізнилася з діагональними стрибками під час варіації в першому акті, і таке не могло повторитися. М’язова пам’ять керувала моїми руками, коли я пришивала нижню частину колготок до одного з пуантів, які приготувала для прем’єри.

На моєму місці мала бути Ліна. Вона ідеально підходила на цю роль, про що наша мама без вагань нагадувала мені протягом останніх трьох місяців репетицій.

Колоти. Штовхати. Тягнути. Я шила так, ніби нитка могла затягнути десятирічну рану печалі, яка так і не загоїлася.

І до дідька нездорову щиколотку — усе сьогодні мало бути ідеальним.

Прийде мама, і вона запам’ятає з виступу лише недоліки. Моя рука затремтіла, голка проколола тканину й вжалила мене в кінчик пальця. Я вилаялася на гостре жало, інстинктивно піднесла палець до рота, а потім перевірила, чи не пошкодила шкіру. На щастя, та була червона, але не проколота.

Усе в моєму житті вело до цієї миті. Кожна година біля станка. Кожен зламаний ніготь — і навіть палець на нозі, кожен місяць реабілітації після аварії, навіть тендиніт⁴, який, здавалося, ніколи не мине. Заради цієї ролі на цій сцені з цією трупою я пожертвувала своїм тілом, своїм часом, своїм психічним здоров’ям і навіть видимістю нормальних стосунків з тією жінкою, яку я відчайдушно хотіла змусити пишатися мною сьогодні ввечері.

Я пожертвувала ним.. Знайомий біль пульсував у такт моєму серцебиттю, значно сильніший, ніж укол голки. Чи це він пожертвував мною? Моя рука завмерла.

— У тебе там усе гаразд?

Музика заглушила Євине запитання, тому я витягнула навушник і подивилася через плече. Вона сиділа на єдиному стільці в моїй гримерці. Гострі карі очі моєї молодшої сестри зустрілися з моїми в туалетному люстрі, коли вона відвела олівець для губ, не до кінця нафарбувавшись.

— Аллі? — Вона вигнула дугою підмальовану брову. Єва, можливо, видавалася наймилішою з нас: обличчя сердечком, витончені риси й великі очі, які могли удавати невинність з разючою правдоподібністю. Але вона найшвидше із сестер Руссо завдавала удару, коли її ранили... або просто ставили в незручне становище.

Цілком закономірно, що вона була найбільше схожою на нашу матір, адже мама мала талант проливати першу кров.

— Усе гаразд. — Я запроменилася відполірованою усмішкою. Зараз не можна було зациклюватися на мамі. Інакше моє серце битиметься швидше, дихання стане уривчастим, а горло перехопить ось...

Дідько. Вигнувши шию, я ковтнула клубок у горлі, який ставав усе більшим.

Ось так. Я вдихнула через ніс і видихнула ротом, щоб знищити клубок і вгамувати наростання нудоти, яка завжди стискала мій шлунок перед виступами. Сьогодні вона нагадувала цунамі.

Євині очі в дзеркалі трохи звузилися.

— Чому я тобі не вірю?

Якого біса я давала їй привід хвилюватися через мене, та ще й перед її першим виступом у трупі? Я знала щонайменше чотири пари сестер, які танцювали в одній трупі по всій Америці, але ми точно були єдиними в Метрополітен-балеті.

От тільки нас мало бути троє.

— Нема причин для хвилювання. — Я повернулася до свого пуанта, поклавши лівий навушник поруч на м’яку сіру ковдру, а в правому оркестр саме перейшов до варіації. Штовхати. Тягнути. Зосередившись на методичному русі голки та нитки, я прокручувала в голові хореографію варіації. Це була одна з моїх найулюбленіших варіацій у світі, хоча легшою у виконанні вона від цього не ставала.

Ось. Учора ввечері під чає генеральної репетиції була мить, коли адреналін перестав приховувати біль у моїй щиколотці, що змусило мене завагатися й збитися з ритму. Я надто тиснула на себе, але цього вимагала роль.

— Як твій ахілл? — запитала Єва, ніби прочитавши мої думки.

— Нормально. — Будь-яка інша відповідь змусила б Єву за лічені секунди побігти до Василя через сестринську турботу.

— Брехуха, — пробурмотіла вона, порпаючись у косметичці. Її рухи ставали дедалі більш рвучкими. — Та де вона?

Тягнути. З навушником в одному вусі я чула музику, що змішувалася з тихим клацанням Євиних пензликів для макіяжу на столі, шурхотом моїх штанів для розминки, коли я трохи змінювала позу, і гудінням обігрівача в кутку гримерки, який захищав від пізньосічневої холоднечі, що оселилася за лаштунками Метрополітен-опери.

— Дідько, де моя щаслива помада? — Голос Єви пронизливо злетів до стелі.

— Глянь у мене в сумці.

— Ти не користуєшся червоною помадою! — Це вже межувало з вереском.

— Ні, але ти користуєшся. — Я озирнулася на неї. — А я люблю тебе.

Її плечі опустилися.

— Іти знала, що я загублю свою. — Вона поклала свою косметичку й потягнулася до моєї, ледь усміхаючись куточком рота.

— І я знала, що ти загубиш свою, — кивнула я.

— Дякую. — Її полегшення було майже відчутним.

Лейсі обережно постукала об одвірок, стискаючи свій улюблений блокнот, і я вийняла другий навушник, повністю позбувшись музики.

— Тридцять хвилин до виходу на позиції, — повідомила нам Лейсі. — О, і ваша сестра...

—Тут, — урвала її Енн, нахиляючись у відчинені двері з широкою легкою усмішкою, яку вона успадкувала від нашого тата, разом із карими очима й золотисто-каштановими кучерями, які сестра зібрала у вишукану зачіску. Ми з Євою своїми пасмами, темнішими за будь-який бачений мною еспресо, вдалися в маму. І якщо у Єви волосся було пряме, то мої хвилі можна було приборкати лише за допомогою повної сумки засобів і регулярного догляду в салоні. Кучері Енн завжди здавалися ідеальними без зусиль.

Тиск у моїх грудях одразу послабшав, а рот розплився в дзеркальному відображенні її усмішки. У нашій океанолюбній сім’ї Енн була пальмою — вона хилилася під натиском ураганів, але ніколи не ламалася.

— Енн! — Єва схопилася зі стільця й обійняла старшу сестру.

— Ого! — Та засміялася й обійняла Єву. Діаманти на її обручці виблискували в яскравому світлі.

— Дякую, Лейсі. Ми про неї подбаємо, — сказала я, і менеджерка сцени, кивнувши у відповідь, пішла собі далі.

— Ти чарівна! — Енн зробила крок від Єви й швидко оглянула її згори донизу. Її погляд пом’якшав. — Костюм сидить ідеально. Не можу дочекатися, коли побачу тебе на сцені.

— Я просто одна з трупи. — Єва знизала плечима й відійшла вбік. — Це Алессандра справжня зірка. Правда, Аллі?

—Тільки на цей вечір. — Я зробила вузлик у кінці ряду стібків, потім кілька разів зігнула ногу, щоб переконатися, що шитво тримається.

— Для мене — щовечора. — Енн опустилася на коліна поруч зі мною попри свою стильну чорну сукню й ніжно обійняла мене, намагаючись не розмазати мій сценічний макіяж.

Я нахилилася в її обійми, міцно стискаючи голку великим і вказівним пальцями, щоб не вколоти її.

—Я така рада, що ти тут.

Енн вміла робити так, щоб усе було гаразд. Тато у відрядженні? Без проблем, Енн знала його розклад. Мама сварить одну з нас через розтяжку в тазі? Енн втручалася, щоб відволікти її. Вона була живим втіленням теплих обіймів. Старшою з нас чотирьох була Ліна, але теплом старшої сестри завжди віяло від Енн.

— Я теж, — прошепотіла вона, а тоді відсторонилася рівно настільки, щоб оглянути мене так само, як вивчала Єву. — Прекрасна, як завжди. У тебе все вийде.

—Я просто хочу, щоб усе було ідеально для неї, — відповіла я, коли вона одвела коліна вбік і сіла на ковдру.

— Ніби в тебе є якісь інші налаштування, окрім ідеальних, — пробурмотіла Єва.

Енн кинула на неї докірливий погляд, а я поклала праву ногу на коліно лівої, легенько здригнувшись від сильного болю вздовж ахіллового сухожилля.

— Боляче?

Енн нічого не пропускає.

— Я... — почала я.

— Якщо ти зараз скажеш «в нормі»... — застерегла вона, зупинивши проникливий погляд на моїй щиколотці.

— Їй вчора зробили укол кортизону, — сказала Єва, нахилившись до дзеркала, щоб перевірити підводку.

Брови Енн злетіли вгору.

— А Кенна знає?

— Як моя найкраща подруга чи як лікарка трупи? Бо в обох випадках відповідь «так», — повідомила я. — А тобі двадцять п’ять років, Єво. — Я вклала колготки в інший пуант і почала шити. — У якийсь момент ти маєш припинити доносити на мене.

—У якийсь момент ти маєш навчитися розслаблятися, — дорікнула мені Енн.

—Завтра, — відповіла я, швидко шиючи.

Завтра декорації змінять із «Жізелі» на «Ромео і Джульєтту», і хоч Єва танцюватиме в кордебалеті й цього разу, я офіційно буду вільна наступні кілька тижнів, принаймні від виступів. Я дам щиколотці відпочити день-два, як радила Кенна, а тоді випробую її з Айзеком.

— У тебе це завжди завтра, — Енн зітхнула. — Якби мама знала, що ти танцюєш із травмою...

— Як думаєш, у кого ми цього навчилися? — пирхнула Єва.

Я гірко усміхнулася самим куточком рота. Вона мала рацію. Виступати попри біль було першим уроком, який мама дала нам, — як на сцені, так і поза нею. На жаль, це зробило нас родиною не лише професійних танцівниць, а й професійних брехух.

— Я в нормі. Просто кілька важких тижнів репетицій, виступів та роботи з Айзеком.

— Айзек? — Енн підвела погляд на Єву, поки мої пальці рухалися по сріблястому шраму на ахілловому сухожиллі.

У голові виринув звук розбитого скла, але я відкинула спогад, перш ніж той встиг пустити коріння. Не сьогодні. Сьогодні я танцюватиму для мами, бо Ліна ніколи не матиме такої можливості.

— Айзек Бурдан, — пояснила Єва.

—А, наступний Баланчин, — сказала Енн, зводячись на ноги й обтрушуючи пил з колін. — Не дивись на мене так, Єво. Атож, я більше не танцюю, але це не означає, що я не в курсі подій на сцені. Я читаю.

Енн не просто читала. Вона організовувала більшість заходів трупи, серед яких була й «Класика Райської бухти», яка, завдяки нашій мамі, стала одним із головних літніх змагань у категорії до двадцяти років.

— Я такого й не казала. — Єва звела руки вгору, ніби її арештували. — Просто здивована, що ти читала про Айзека як наступного Баланчина.

— Не кажи так, коли він поруч. — Я всміхнулася, накладаючи кілька останніх стібків, перш ніж зробити вузол. — Його его не ввійде в будівлю. — Я зігнула й потягнула носок, щоб перевірити шви, і встала тільки тоді, коли впевнилася у своїй роботі.

— Ти читала, що Аллі розробляла з ним хореографію балету? — Тон Єви став пустотливим.

— Справді? — Голова Енн повернулася в мій бік, а її брови поповзли вгору.

— Дрібниці. Можливо. Він був постановником перед сезоном «Лускунчика», і радше сам ставив хореографію, а я просто показувала йому, що може спрацювати, а що ні. — Думки про пізні вечори в студії та ранні ранки в його ліжку викликали в мене усмішку. Він не був тим єдиним — цей поїзд давно пішов. Але, безумовно, був тим, хто потрібен зараз, і це було ідеально.

— Це неймовірно! — Усмішка Енн могла б підірвати будівлю. — Твій власний балет...

— Побачимо. — Я стримала усмішку, як і свої очікування, коли йшлося про Айзека, і потягнулася до костюма для першого акту.

Я провела пальцями по обручці з аметистом у правій кишені, потім розстебнула блискавку зношеного, вицвілого чорного худі з потертими манжетами й повісила його на спинку стільця. Далі зняла штани для розминки й одягнула костюм.

— Мабуть, добре мати блискавку, — пробурмотіла Єва, коли Енн потягнулася до моєї спини. — У кордебалету досі застібки на гачках для різних розмірів.

Я відкинула своє розпущене для першого акту волосся, коли Енн взялася за блискавку, і якимось дивом зуміла нічого не сказати про Євині нарікання.

— Упевнена, наступного року в тебе буде блискавка, — запевнила її Енн, поплескуючи мене по спині, коли закінчила з костюмом. — Мама була в захваті, коли почула, що ви обидві будете сьогодні на сцені.

Чергова хвиля нудоти. Овочевий суп, який я запхала в себе годину тому, погрожував повернутися назад.

— Вона в сімейній ложі? — Звісно, з чоловіком Енн. Я підняла ковдру з підлоги й кинула її на сумку.

— З Фінном та Елоїз. — Енн, як яструб, стежила за тим, як я кілька разів звелася на пуантах, перевіряючи їх та підйом.

— Я думала, що Елоїз викладає у Ваганової. — Я скривилася, коли ахіллове сухожилля на знак протесту пронизав біль.

— Вона щойно вийшла на пенсію. І в тебе не просто так є дублерка, — пошепки закінчила Енн, насупивши брови. — Ти надто навантажуєш свій ахілл і...

— Мені просто треба почути музику, — урвала її я так само тихо, і мій погляд упав на спину Єви, яка йшла до коридору. — Будь-яка інша роль, і, можливо, я б розглянула це, але Жізель...

Очі Енн зустрілися з моїми, у них спалахнуло сяйво, яке вона швидко зморгнула, закусила губи й кивнула.

— Пішли? — запитала Єва через плече, коли танцівники пройшли повз відчинені двері, прямуючи до лаштунків.

— Звісно. — Я наліпила фальшиву усмішку й кивнула.

Енн просунула свою руку під мою й стишила голос: — Ти дозволила їй одягатися з тобою? Хіба вона не має бути з трупою? Будувати товариські стосунки й усе таке?

— Попри всі свої вихваляння, вона нервує. Єва досі нова дівчина для всіх, окрім мене. — Я почала танцювати в трупі у вісімнадцять, пройшовши шлях від учениці до головної танцівниці, коли мені виповнилося двадцять п’ять. Єву ж не запрошували на перегляди в Метрополітен-балеті, доки вона не провела кілька років у Бостоні, а тоді в Г’юстоні, працюючи над зростанням свого рейтингу. — Я просто намагаюся трохи полегшити їй життя.

—Ти влаштувала їй перегляд і погодилася на цей безглуздий акаунт у застосунку Seconds, який вона так любить, — зауважила Енн, міцно стискаючи мою руку. — Думаю, ти більше ніж просто допомогла.

Ми вийшли в коридор і побачили Єву, яка чекала на нас разом із Василем Козловим, художнім керівником Метрополітен-балету. У мене стиснулося серце. Василь мав владу підняти або зламати нас. Його сріблясте волосся, як завжди, було акуратно підстрижене, а костюм-трійка ідеально випрасуваний. Важко було повірити, що цей високий чоловік зі жвавими блакитними очима прожив ті ж самі шістдесят чотири роки, що й моя мати.

У моєму віці вони обоє були в цій трупі, але Василь згодом зайнявся хореографією й одружився з нашою виконавчою директоркою, а мама неохоче пішла на пенсію в розквіті сил, щоб присвятити себе материнству й зрештою викладацькій діяльності.

— А ось і вона. — Василь усміхнувся, тягнучись до моєї руки, і я подала її. Він легенько поцілував кісточки моїх пальців, як робив це перед кожним виступом відтоді, як мене призначили провідною балериною. — Готова нас вразити, Алессандро?

— Я зроблю все можливе, щоб ви пишалися мною. — Мій шлунок скрутило.

Тримай себе в руках. Ти ж не хочеш виблювати перед Василем. Він став для мене найближчою до батьківської фігури особою після того, як помер тато.

— Сьогодні вона танцюватиме для нашої мами, — додала Єва.

— Софі тут? — Його погляд перескочив на Енн, а між бровами пролягли дві зморшки, ніби від спроб зрозуміти, хто вона. — Вона ніколи не покидає свою ексклюзивну маленьку школу, окрім як для «Класики». Вона буде...

— Я обов’язково передам їй ваші найкращі побажання, — перебила Енн, перш ніж він встиг попросити про зустріч, щоб нам не довелося шукати виправдання.

— О! — Він насупив брови. — Еннелі, правильно? Дочка, яка не танцює?

— Натомість керує заходами трупи, серед яких «Класика». — Усе в мені одразу піднялося на захист Еннелі, хоча я знала, що Василь не хотів її образити. Він мав погану звичку по-справжньому бачити лише людей, які перебували на його орбіті.

— Так і є, — погодилася Енн із натренованою усмішкою, а тоді перевела погляд на нас із Свою. — Побачимося пізніше. Нам треба обговорити плани на літо щодо пляжного будинку.

— Я не можу... — почала Єва.

— Можеш і будеш. — Енн навела на нашу молодшу сестру погляд, заготований для справ. — Ми не втратимо будинок тільки тому, що ти не хочеш брати відпустку. — Вона вп’ялася своїми карими очима в мене. — І тебе це теж стосується. Побачимося пізніше.

Вона пішла, не сказавши більше ні слова, зникла в океані танцівників у костюмах, що заполонили коридор.

— Будинок у Райській бухті? — запитав мене Василь, коли ми рушили до сцени. Танцівники розбігалися з його шляху, наче бурхливий струмок обтікав валун.

— Минулого літа мама передала будинок у траст і поставила безглузду умову: нам доведеться його продати, якщо ми всі троє не надамо доказів того, що проводимо там час разом щороку, — відповіла Єва, перш ніж я встигла щось сказати.

— Не схоже на Софі. — Василь здивовано кліпнув очима. — Вона ненавиділа той будинок і те, що ваш батько змушував її возити вас туди влітку. Стільки втрачених можливостей для тренувань на літніх інтенсивах, але принаймні з’явилася «Класика». — Він зиркнув на свій «ролекс». — О, Алессандро, я говорив з Айзеком. Той хоче зустрітися наступного тижня, щоб обговорити включення в осінній розклад нового балету в його постановці.

Моє серце тьохнуло:

— «Рівнодення»?

— Ви так його назвали? — Василь спантеличено всміхнувся. — Мило. — Він цокнув язиком на молоду учасницю кордебалету, яка вибігла в коридор, і танцівниця одразу сповільнилася, почувши докір.

— Я буду до ваших послуг, якщо вам знадобиться побачити щось із балету у виконанні, — пообіцяла я, намагаючись приховати хвилювання у своєму голосі. Василь понад усе цінував манеру триматися.

— Я був би дуже вдячний. — Він кивнув, коли коридор розділився на дві частини, кожна з яких вела до іншого боку сцени. — Зроби так, щоб я пишався тобою, Алессандро. Ти теж, Ів. А, Максиме, ось ти де! — Він попрямував іншим коридором до свого шалапутного сина-хореографа, який був викапаним тридцятирічним Василем, судячи з усіх бачених мною його світлин у цьому віці.

— Я Єва, — прошипіла Єва, щойно він опинився поза зоною чутності. — Він мене взагалі не помічає. Але я дуже рада за тебе. — Вона обійняла мене за талію.

— Дякую. — Я притулилася до голови сестри своєю. — І він знатиме твоє ім’я до наступного сезону. Ти сяєш яскравіше, ніж будь-яка інша танцівниця кордебалету, і він це помітить. — Роки дисципліни були єдиним, що не давало мені заверещати від абсолютного захвату. Якщо ми поставимо «Рівнодення» в осінню програму, я отримаю роль, створену саме для мене.

Ми увійшли в привітну темряву лаштунків для нашого ритуалу перед виступом, і я відчула, як з кожним кроком повз десяток інших танцівників і кількох робітників сцени випаровуються роки. Коли ми підійшли до самого краю завіси, де від натовпу нас відділяло лише кілька дорогоцінних сантиметрів світла, мені знову було шість, і я видивлялася маму з татом у залі.

Тільки нас було двоє, а не четверо, як раніше.

— Я бачу її, — прошепотіла Єва, користуючись своїми додатковими сантиметрами зросту, щоб зиркнути над моїм метром шістдесят п’ять.

— Я теж. — Жар обпік мої долоні, а серце закалатало, щойно я подивилася на сімейні місця — правий бельетаж, сьома ложа, — і одразу ж побачила маму та її найкращу подругу Елоїз.

Трясця. Вона вже була не в гуморі.

Для зовнішнього світу легендарна Софі Ланжеван-Руссо була королевою Метрополітен-балету, зразком вишуканості та елегантності, але я бачила порохову бочку із запаленим ґнотом. Вона сиділа з випростаними плечима, піднятим підборіддям, темним волоссям зі сріблястими прожилками, заколотим у бездоганний французький вузол, але її наманікюрені кінчики пальців нетерпляче барабанили по бильцях, коли вона дивилася вниз на оркестр, і це викривало її. Вона не спостерігала, вона полювала на огріхи. І ясне діло, її ідеально нафарбовані губи несхвально скривилися, коли флейтист забіг до зали, явно запізнюючись.

Енн підійшла до ложі, зайнявши місце поруч зі своїм чоловіком, вбраним у смугастий костюм, і я могла запри-сягтися, що вона кинула погляд у наш бік, перш ніж відкрити свою програмку.

— Елоїз має гарний вигляд, — прошепотіла Єва. — Як і чоловіки, яких вона привела із собою.

— Елоїз завжди мала бездоганний смак, — погодилася я. Прохолодний вітерець підняв волосся на моїй потилиці, коли Єва відійшла, залишивши мене наодинці біля завіси.

Я спробувала впоратися з поривом, але він переміг — завжди перемагав — і я глянула на останній ряд партеру. Місце в центрі залишалося вільним, як і було передбачено моїм контрактом. Біль знову спалахнув у грудях, так само як і щовечора цього тижня.

Єдиний раз, коли я по-справжньому впоралася з варіацією, був...

Припини.

Я вже зробила це одного разу — станцювала програму ідеально — і зроблю це знову сьогодні ввечері. Відірвавши погляд від порожнього крісла, я попрямувала назад за лаштунки на своє місце.

За кілька хвилин завіса піднялася, заграла музика, і я побачила, як Еверетт вийшов на сцену в ролі Ганса, а тоді Деніел у ролі Альберта. Обидва випромінювали досконалість, очікувану від танцівників нашого рівня.

Адреналін заполонив мій організм, щойно я вийшла на сцену під оплески глядачів, швидко долаючи найменший протест своєї щиколотки, який та захотіла висловити. Світло й музика поглинули всі думки, скрадаючи біль, хвилювання, навіть свинцеву вагу маминого погляду — я не танцювала Жізель, я була Жізеллю.

За двадцять хвилин адреналін почав спадати, біль пронизував задню частину моєї ноги щоразу, коли я підіймалася на пуантах, і я помітила, як Єва на мить спіткнулася в кордебалеті, коли глянула на сімейну ложу. Це була найдрібніша з можливих помилок, але можна було не сумніватися, що мама сваритиме її за неї до кінця вечора. Я підбадьорливо всміхнулася їй, коли була спиною до глядачів, але це не зменшило рум’янцю на її щоках під шарами сценічного макіяжу.

Музика перейшла в мою варіацію, і я глибоко вдихнула, піднявши руку в жесті до єдиної матері, яка мала значення в цю мить, — сценічної, а тоді до мого майбутнього коханого, Альберта.

А далі я танцювала.

Я стала в перший арабеск на пуантах, і біль вибухнув у правій щиколотці. Дідько. Усмішка не сходила з обличчя, хоч я і зціпила зуби.

Біль був пронизливим, однак арабеск вийшов бездоганно, і лише це мало значення. Поки я рухалася сценою, біль ущух, доки я не повторила арабеск. Тоді він спалахнув полум’ям, ніби рідина для запальничок. Знову й знову він здіймався і спадав, вищий і болісніший, поки варіація тривала, кожен рух випробовував межі моєї здатності усміхатися, вміння витримувати біль.

Енн мала рацію. У мене була дублерка. Але я танцювала не лише для себе. Сьогодні я танцювала для Ліни. Танцювала для мами.

«Лише сьогодні», — пообіцяла я своєму ахіллу. Я можу відпочити завтра, передати роль дублерці на наступний спектакль, якщо це допоможе мені пережити сьогоднішній вечір. Я не могла схибити, не перед нею.

Після низки обертів моя усмішка перетворилася на гримасу, а очі Єви, яка сиділа з іншими селянками, злегка округлилися. Я відірвала від неї погляд і повернулася до глядачів, рухаючись у серії стрибків на лівій нозі по діагоналі через сцену, даючи правій щиколотці достатній перепочинок, щоб біль відступив до дратівливого, нудотного, але стерпного рівня.

Я просто мала пройти через серію піке.

Музика змінилася, і я почала серію з вісімнадцяти поворотів, якими мала обігнути сцену.

За п’ять хвилин можна зробити все що завгодно. Його голос непрохано прослизнув у мою голову.

Ішлося лише про п’ятнадцять секунд. Я була на це здатна.

Обличчя розпливалися, поки я оберталася на пуантах, крутячи головою до обраних точок, щоб утримати рівновагу. А полум’я болю лизало мою ногу, пронизуючи мене агонією, такою гострою, що я закусила губу... і рухалася далі. На одинадцятому повороті я дійшла до лівої частини сцени, кинувши погляд на порожнє крісло в задньому ряду, єдине місце в театрі, яке прив’язувало мене до реальності.

Дванадцять. Мої руки затремтіли, а подих перехопило, коли я побачила чоловіка, який займав те місце. Це неможливо. Тільки одна людина могла отримати ці квитки, і він не робив цього вже десять років.

Тринадцять. Голова пішла обертом. Місце було вільне. Біль, мабуть, затьмарив мій розум.

Чотирнадцять. Чи то був проблиск світло-каштанового волосся, розкуйовдженого вітром і зацілованого сонцем?

П’ятнадцять. Вогонь піднявся від щиколотки до грудей від згадки про очі кольору морської хвилі та ямочку на лівій щоці, коли він усміхався. Він тут?

Шістнадцять. Те крісло було порожнє. Воно стояло порожнім уже десять років, і стоятиме доти, доки я змушуватиму трупу тримати його за мною. Як і діра завбільшки з печеру в моїх грудях, де колись було серце, з тієї ночі, коли скло розбилося, сталь зім’ялася, а моя щиколотка... Зосередься!

Сімнадцять. Я сама стала болем. Моя щиколотка кричала, коли я входила в останні два повороти, напружуючи сухожилля до межі.

У тиші між останніми стакато оркестру я почула щось, ніби клацання пальців під водою.

Я впала на праве коліно, в останню позицію варіації, і простягнула руку до матері на сцені.

Я зробила це, Ліно. Зробила.

Зал бурхливо аплодував, поки я намагалася встати, але сила тяжіння нагнула мене вперед. Мої долоні вдарилися об поліровану поверхню сцени, і я почула, як Єва зітхнула десь праворуч від мене.

Один удар серця, ще один, а тоді я зрозуміла.

Моя нога.

Вона не реагувала, наче належала комусь іншому.

Ядерний вибух болю, що пронизав мене до кісток, промчав венами, наче кислота, випалюючи моє єство, аж поки не вирвався з моїх уст криком, який змусив замовкнути всіх у театрі.

Моя кар’єра скінчилася.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ГАДСОН

NYFouette92: Хтось узагалі бачив Алессандру Руссо після того перелому? І я не про контент у записі. Б’юся об заклад, що вона травмована сильніше, ніж кажуть. RousseauSisters4

Чотири місяці по тому

Біля узбережжя Кейп-Коду, штат Массачусетс

— Припини! — гукнув я, перекрикуючи рев розлюченого океану й безперервний, пронизливий вереск чоловіка років сорока, чиє життя саме намагався врятувати.

Його крики мене не турбували.

А от те, що він намагався мене втопити, діяло мені на нерви.

Я ще раз наковтався води з Атлантики, коли хлопець наліг мені на плечі, намагаючись скористатися мною як особистим надувним матрацом.

Годі. Скинувши його руки зі своїх плечей, я вирвався й забив ногами, вдихнув повний рот повітря і тоді схопив чоловіка, що розмахував руками, так, щоб його спина опинилася на моїх грудях.

— Припини, бо втопиш нас обох!

—Я не хочу вмирати! — заверещав він.

— Не брехатиму, я теж! — Я зафіксував його руки своїми й не спускав очей з його пса — золотистого ретривера, який намагався гребти біля перекинутого судна, до якого ми були небезпечно близько. Судячи з часу, коли пролунав сигнал тривоги, вони були у воді понад сорок п’ять хвилин, і собака ледве тримав голову над хвилями. — Не рухайся і дай мені дотягнути тебе до кошика. Потім я заберу твого пса.

—До дідька ту собаку! — Він вчепився в мою руку, намагаючись вирватися.

На якусь мить я завагався, у якому порядку їх рятувати. Очевидно, що собака була кращим вибором.

— Ти дуже близько підійшов до уламків, а в нас закінчуються запаси пального, — сказав Ортіс по рації, але я не міг вивільнити руку, щоб натиснути кнопку й відповісти пілоту, який завис ліворуч від мене.

Натомість я відштовхнув нас подалі від судна, що тонуло, схожого на шестиметрову яхту, ближче до гелікоптера. Вода хлюпнула нам в обличчя, і це змусило хлопця ще сильніше борсатися. Він висмикнув руку й задер лікоть вгору, влучивши мені в щелепу.

Біль майже не відчувався, але я знав, що він прийде пізніше.

—Лізь у довбаний кошик!

Він ледь не видерся на мене, щоб потрапити туди. Я звільнився від мотузки й подав сигнал Бічмену, що кошик готовий до підйому.

— Прийнято, — відповів той по рації зі своєї позиції на підйомнику. — Намотуємо його.

Кошик піднявся з хвиль, а я повернувся до човна.

— Куди це ти, трясця, зібрався, Еллісе? — Ортіс вичитував мене в навушник, без сумніву, дивлячись на мене з кабіни.

— Заберу собаку. — Відповівши, я натиснув кнопку і стрімголов поплив до перекинутого судна. Ранкове світло відбивалося на блискучому корпусі — очевидно, це була обновка.

Я був майже впевнений, що почув, як Ортіс буркнув у рацію:

—Хто б сумнівався.

— Ти справді збираєшся порадити мені не рятувати собаку? — Я відпустив кнопку й поплив далі.

—Тоді швидше. У нас пального хвилин на десять. — Наше патрулювання вже скінчилося, коли надійшов виклик. Інакше ми могли б зависати тут іще кілька годин.

Я долав хвилі до того місця, де тварина безрезультатно намагалася залізти назад на борт, і лаявся. Вона була надто близько до човна. Стиснувши губи, я свиснув. Собака нашорошила вуха, аж тут хвиля піднялася і поглинула її.

Трясця.

— Навіть не... — попередив Ортіс, але я вже вставив загубник.

Я пірнув і, пропливши небезпечно близько до хиткого судна, схопив собаку за нашийник, притиснув її напрочуд маленьке тільце до себе і повернувся до денного світла. Або я помилився з породою, або це було цуценя.

На моє щастя, вона вдихнула повітря, щойно ми опинилися на поверхні, бо я не був сертифікованим фахівцем з собачої реанімації. Я пригорнув її до грудей, тоді виплюнув загубник і поплив назад, подалі від злощасної яхти, яку не слід було виводити з клятої бухти.

— Ти молодець, — сказав я тварині.

— Пасажир у безпеці, — повідомив Бічмен рацією. — Спускаю кошик по тебе, Еллісе.

— Прийнято. — Собака навіть не здригнулася, коли ми увійшли до хвиль від гвинтів, а її дихання було моторошно повільним. Гіпотермія. Травень тут не дуже гостинно ставився до плавців. — Майже на місці. Хороша дівчинка. — Я погладив собаку рукою в рукавичці.

Коли кошик опустили, я спочатку поклав туди її, а тоді заліз сам так граційно, як тільки міг хлопець у ластах. Коли вона опинилася в мене на колінах, я, міцно тримаючи її, натиснув на кнопку зв’язку.

— Пасажир у безпеці. Готовий до вилучення.

— Прийнято. Піднімаю кошик, — відповів Бічмен. Секундою пізніше ми сиділи на найкращих місцях і спостерігали, як тоне яхта, поглинута океаном. За останні десять років я бачив щонайменше сотню подібних сцен.

— Добре, що тебе там не було, — сказав я, не сподіваючись, що цуценя почує мене через шум гелікоптера.

Бічмен підняв нас усередину, урвавши безперервне жування гумки, щоб широко всміхнутися під шоломом, коли побачив собаку.

— Усі пасажири на борту.

— Прийнято. Повертаємося на базу, — відповів Ортіс з місця пілота.

— Важка собацюра, — додала Шедрік з кабіни, озирнувшись через плече й блиснувши усмішкою.

— Важка, — кивнув я, тоді сів у крісло й перезувся в практичніше взуття — черевики, поки Бічмен загортав цуценя в ковдру. Тепер, коли ми вибралися з води, було легко побачити розмір її лап. На вигляд їй було місяців сім-вісім. Він швидко передав мені згорток, щоб могти наглянути за її власником, який дивився у вікно скляним поглядом. Такий я бачив надто часто протягом своєї кар’єри.

— Станція Кейп-Код, це «Ехо шість-вісім», — сказав Ортіс у відкритий канал. — На борту один пасажир, який потребує медичної допомоги. Підозра на переохолодження.

Диспетчер відповів, коли я притиснув цуценя до грудей. Собачка насилу тримала очі розплющеними, хоч я й розтирав її, щоб прискорити кровообіг.

До станції Кейп-Код було двадцять хвилин, і, на моє полегшення, вона ще дихала, коли ми туди дісталися. Ми з Бічменом витягни хлопця й попрямували за межі злітної смуги до машини швидкої, а пілоти посадили вертоліт.

—Їй місяців сім? — запитав я, перекрикуючи шум роторів, що сповільнювалися, коли ми опинилися досить далеко від машини.

— Десь так, — відповів хлопець, стискаючи кути ковдри навколо свого неоново-зеленого поло. — Не пам’ятаю точно.

— Як її звати? — Я зручніше вмостив її на руках, поки ми рухалися до бригади медиків і нашого командира. Капітан Г’юїтт зазвичай випромінював роздратування, але сьогодні здавався розлюченим.

— Сейді, — пробурмотів чоловік. — Колишня дівчина так її назвала. — Він підняв на мене погляд. — Є надія врятувати човен?

Це він, трясця, серйозно?

— Ні. Він давно пішов на дно, — відповів за мене Біч-мен, перш ніж передати парамедикам інформацію про пацієнта. — Це місце називають кладовищем Атлантики не просто так.

— Ти ризикував екіпажем заради собаки? — запитав мене капітан Г’юїтт, насупивши густі сріблясті брови й схрестивши руки на ідеально випрасуваній уніформі.

Очевидно, на мене чекала ще одна лекція про мою нерозсудливість, але я вже давно зрозумів: значно краще ризикнути собою й повернутися з врятованим, ніж не ризикувати.

— Нульовий ризик для екіпажу. Ми встигли за п’ять хвилин до встановленого Ортісом терміну, — відповів я й простягнув Сейді лікарям швидкої. Злість підняла потворну голову, коли наш пацієнт проігнорував цуценя. — їй потрібен ветеринар.

Фельдшер кивнув.

— Ти обскакала свою долю, дівчинко, — сказав Бічмен, почухавши їй голову, коли проходив повз. — Або радше обпливла її.

Зітхання капітана Г’юїтта могло позмагатися силою з ротором.

— Є якась особлива причина, чому на моєму столі завжди ваше ім’я, старшино Елліс?

— Здається, я завжди опиняюся в правильному місці в правильний час. — Я знизав плечима. Це було моїм найбільшим благословенням, а іноді й прокляттям.

— Найвезучіший сучий син, якого я коли-небудь бачив. — Бічмен постукав по моєму шолому. Ми з Еріком перевелися на авіабазу Кейп-Код приблизно одночасно три роки тому, і каліфорнієць був моїм найближчим другом не з місцевих.

Капітан Г’юїтт закотив очі.

— Ідіть сушіться. Побачимося за двадцять чотири години.

Авжеж, чорт забирай. Цілий вихідний до того, як ми повернемося на наступну зміну.

— Так, сер.

— Ідеш кудись сьогодні ввечері? — запитав Бічмен, коли ми поверталися до ангара, запихаючи шолом під пахву й проводячи рукою по своїх коротких каштанових кучерях. — Якщо потрібне нагадування, то сестра Джессіки аж вмирає, так хоче з тобою познайомитися.

— Я подумаю про це. — І я думав, аж поки не відкрив свою шафку й не побачив повідомлення від Керолайн.

За дві години, переодягнувшись, я заносив дві сумки з продуктами на кухню своїх батьків — закреслено — кухню Керолайн, увійшовши крізь незамкнені бічні двері. Моя старша сестра відкупила житло в наших батьків п’ять років тому, коли ті залишили їй кафе і перебралися вглиб країни, але я не міг перестати думати про нього як про їхнє.

— Я тут! — гукнув я, перекрикуючи класичну музику, що лунала згори, і поставив сумки на пластикову стільницю кухонного острівця поруч зі своїми ключами.

Кухня не змінювалася з мого передостаннього року навчання в школі, коли мама серйозно захопилася яблуками. Шпалери в яблука. Завіси в яблука. Маленькі чер-вонояблучні шухлядки. Керолайн постійно казала, що треба все це замінити, але так нічого й не зробила. Це місце застигло в часі, та і я почувався анахронізмом, відколи повернувся сюди три роки тому. Ніщо не здавалося правильним.

— Дякую! — Керолайн влетіла на кухню, встромляючи шпильки у світле волосся, щоб утримати його за вухами. — Тебе сам бог послав, Гадсоне. — Вона поцілувала мене в щоку й заправила білу блузку з вишитим над серцем написом «ЕЛЛІС».

— Є ідеї, де він може бути? — Я поправив свою бейс-болку «Брюїнс» і спробував приховати роздратування у голосі. Субота для Керолайн була днем доброго заробітку, і Ґевін, чорт забирай, знав це. Не з’явитися було паскудством.

— Мабуть, відсипається після вчорашнього. — Вона знизала плечима й потягнулася до сумочки, що висіла біля дверей. — Ти ж знаєш Ґевіна.

— Атож. — На жаль, знав, і саме тому її повідомлення вранці не здивувало мене. Він був таким надійним, як одношаровий туалетний папір. Хтось зазвичай потрапляв у лайно, бо він наче зникав, і тоді було вже не до сміху.

— Якщо він з’явиться, просто дай мені знати. Я закінчую о п’ятій. — Вона глянула на годинник, на якому обидві стрілки стояли майже вертикально. — Ти витримаєш п’ять годин? Вона... не в гуморі.

— Їй десять. — Світильник на три лампочки над кухонним острівцем затріщав, і музика урвалася.

— Сказала єдина людина, яка подобається моїй доньці. Б’юся об заклад, вона щойно побачила твою машину на під’їзній доріжці, бо мене вже дві години поспіль катує цією музикою. — Керолайн перекинула сумочку через плече. — Присягаюся, вона вважає мене ворогом суспільства номер один.

— Можливо, тобі просто варто записати її до Мадлен. — 3 огляду на вибір музики, вони, без сумніву, знову сперечалися щодо уроків танців.

— І дивитися, як моя дитина перетворюється на одну з тих розпещених примадонн? — пирхнула вона. На сходах за мною почулися легкі кроки, й вона спинилася. — У жодному разі. Досить того, що ті дурепи Руссо зі своїм конкурсом щороку в серпні перетворюють це місце на цирк. А те, як місцеві дівчата тішать себе надією, ніби в них є хоч найменша можливість перемогти тих натренованих паскудниць, які крадуть їхні шанси на стипендію в цій дурнуватій школі, це просто... — Вона випросталась. — Звісно, ні.

І ось знову.

— Джаніпер може бути по-справжньому талановитою. Ти не дізнаєшся, якщо не даси їй шансу. — Я проігнорував її укол щодо найвідоміших відпочивальниць нашого маленького містечка, як робив це завжди, але в грудях защеміло, тож я запхав руки в передні кишені джинсів. Лише одна з дівчат Руссо поверталася щороку в серпні — Енн. Не Єва чи... Аллі, що, безумовно, було на краще. За мною рипнула сходинка, без сумніву, третя, яка завжди видавала мене в дитинстві. — І ти ніколи не скаржилася на гроші, які ці балерини приносять у Райську бухту із тим конкурсом.

Тиск перетворився на біль. Як, трясця, можна було досі так сумувати за нею, коли минуло десять років?

За її очима кольору віскі, за тим, як вона шморгала носом, коли сміялася, за її усмішкою — справжньою, а не відполірованою, фальшивою, якою вона обдаровувала всіх інших, — за її рідкісною здатністю по-справжньому слухати...

— Гроші їхніх батьків. І просто будь у цьому на моєму боці. — Керолайн тицьнула в мене пальцем і звела брови. — Між тобою і Ґевіном, який дає Джан усе, що вона хоче... — Її плечі опустилися, і вона зітхнула. Світло падало на її обличчя так, що підкреслювало глибокі фіолетові кола під очима. — Мені потрібен хтось на моєму боці.

— Це наша робота як її дядьків. Якщо хочеш когось на своєму боці, подзвони мамі з татом. — Я знизав плечима, не вибачаючись. Чи були ми обидва надто поблажливими, відколи Шон помер і залишив Керолайн матір’ю-одиначкою? Звичайно. Але чи шкодував я про це? Анітрохи. Я пообіцяв Шону на смертному одрі, що спробую врівноважити тривожність Керолайн з приводу всього, що стосується Джаніпер, щоб дитина мала шанс бодай іноді веселитися. І я дотримував цієї клятви. Крапка.

— Що там? — Вона нахилила голову, роздивляючись пакети з продуктами.

Я простягнув руку до одного з них і витягнув в’язку бананів.

—Тобі краще піти.

—До п’ятої, — пообіцяла Керолайн. — І дякую тобі. Справді, Гадсоне, я б не впоралася без тебе. — Впоралася б, якби не відмовлялася від допомоги, яку мама з татом пропонували знову й знову. Я тримав свою думку з цього приводу при собі.

— Я займуся тут усім. — Я махнув головою в бік дверей, і Керолайн вийшла, причинивши за собою москітку. Щойно почув, як її машина від’їхала гравійною доріжкою, я повернувся до дверей вітальні:

— Можеш виходити.

— Дядьку Гадсоне! — Джаніпер оббігла стовпчик на кінці перил і влетіла на кухню, а тоді кинулася до мене — клубок незграбних кінцівок і довгого каштанового волосся.

— Привіт, Джан-жучок. — Я легко спіймав її, на секунду міцно обійняв, повертаючи собі, як я сподівався, серйозний вираз обличчя, і поставив на ноги. — Ти знову сваришся з мамою?

— Вона обмежує моє творче самовираження. — Дівчинка відкинула волосся з обличчя. — Що сталося з твоєю щелепою?

Я обережно торкнувся місця, на яке вона вказала.

— Дехто вдарив мене, коли я його рятував.

— І які люди таке роблять? — Вона зморщила веснянкуватий ніс.

— Страх робить з людьми дивні речі. А які десятирічні діти вмикають Баха в суботу вранці?

— Це був Стравінський. — Вона підняла брови й подивилася на мене так само, як оце щойно Керолайн. Може, вони й вдочерили Джан, але вона точно успадкувала від моєї сестри вміння ставити всіх на місце. — 3 «Весни священної». Те, що мені не можна ходити на заняття, не означає, що заборонено й дивитися балет. — Вона склала руки на грудях. — Та й загалом це дурне правило.

— Однак це її правило. — Джаніпер мала рацію. Правило моєї сестри «ніякого балету» мало приблизно такий самий сенс, як те покарання моїх батьків нас із Ґевіном у підлітковому віці, бо в нас була чудова драбина біля вікна нашої спільної кімнати, але тут не я був матір’ю. — Ти писала дядькові Ґевіну? — Я змінив тему, коли Джан сіла на один із двох барних стільців біля острівця.

— Ні. Мені ж не можна мати телефон. — Вона прикусила усмішку й вдала невинність.

— Ніби Ґевін цього не знає. — Я дістав банани, а потім вивантажив контрабанду із сумок. Оскільки Керолайн працювала в кафе, телефон здавався доречним варіантом, коли йшлося про Джаніпер. Не кажучи вже про те, що Ґевін зазвичай брав слухавку, коли телефонувала племінниця, навіть якщо уникав Керолайн чи мене.

Карі очі Джаніпер засяяли.

— Печиво «Поп-тартс»! — Вона потягнулася до пачки й притиснула її до грудей. — Ти найкращий.

— Ага. — Я скуйовдив її волосся й сховав решту смаколиків у шафу за міксером, яким Керолайн ніколи не користувалася. Можливо, це робило мене кепським братом, оскільки я був дилером цукру для своєї племінниці, але так я ставав чудовим дядьком, і мене це влаштовувало.

Вона розірвала фольгу й запхала половину полуничного печива до рота.

— Дядьку Гадсоне!

— Га? — Я кинув торби на стос на холодильнику й приготувався відповідати, притулившись спиною до шафки з медового дуба.

—Якби можна було змінити мамину думку щодо балету, ти б допоміг? — Мала відламала маленький, виважений шматочок від другого печива, і з цього було ясно, що вона щось задумала.

— Це неможливо. — Я похитав головою.

Вона почухала лоба.

— Але якби було можливо, ти б мені допоміг, правда? Нова група набирається менш ніж за два тижні.

— У наших інтересах не ходити колами, звісно. Якби був спосіб змінити думку твоєї мами, я б допоміг. — Легко обіцяти, знаючи, що шансів на це нуль. У Джаніпер було більше шансів умовити маму дозволити їй татуювання, ніж зайти в студію.

— Обіцянка на мізинцях, — вона простягнула руку, загнувши всі пальці, окрім мізинця.

Я простягнув руку і з’єднав свій мізинець з її в нашому священному ритуалі.

— Обіцянка на мізинцях.

Вона всміхнулася, і на її лівій щоці проступила ямочка, а волосся в мене на потилиці стало дибки.

— Бачиш, — вона поклала до рота маленький шматочок «Поп-тартсу» й прожувала, — я думаю, що вона ненавидить балет, бо ненавидить балерин.

— Гадаю, це логічний висновок, — кивнув я.

— Бо росла, чекаючи на всіх багатих туристів у кафе. — Вона поглинула ще один шматок, вкритий глазур’ю.

— Щось таке. — Я повернувся до холодильника й дістав пляшку з апельсиновим соком. — Ти не думала зайнятися чечіткою? Або джазом?

—Але ж ти не ненавидиш балерин, — перебила вона, ігноруючи мою спробу змінити тему, коли я налив нам дві склянки соку й сховав пляшку.

— Правильно. — Біль у грудях посилився. Мав бути якийсь спосіб урвати цю розмову. Я випив пів склянки соку, ніби так можна було змити спогади, які невпинно наступали мені на п’яти відтоді, як я повернувся до Райської бухти.

— Бо ти кохав одну з них, — прошепотіла Джан.

Мені аж погано стало, і я ледь не виплюнув сік, але встиг проковтнути його, перш ніж пофарбувати кухню в помаранчевий.

— Даруй? — Склянка дзенькнула об пластик, коли я поставив її на місце.

—Ти кохав Алессандру Руссо, — заявила Джан, розкидаючись словами, які я так і не наважився вимовити в підлітковому віці, наче вони були такими звичними, як морські мушлі навколо. — Або вона тобі дуже подобалася.

Що за чортівня? Мені відібрало мову. Через мою десятирічну племінницю мені цілковито відібрало мову. Як вона..? Керолайн не знала — вона б підняла бучу. Навіть мама з татом не здогадувалися. Тільки Ґевін знав про ті два літа.

Я, трясця, вб’ю його.

— А це означає, що вона не може бути зіпсованою або пихатою, — продовжувала Джан, роздуваючи ніздрі, ніби відчула запах своєї перемоги.

Аллі стосувалися обидві ці характеристики і водночас жодна з них. Вона була напрочуд суперечливою: егоцентричною, але відданою своїм сестрам, зіпсованою, але доброю, цілеспрямованою, але знеохоченою, відкритою книгою емоцій на сцені й складною головоломкою за її межами.

Принаймні такою вона була в сімнадцять.

— І навіть якщо ви з нею були просто друзями, вона не могла бути злою. — Джан склала руки на колінах. — А це означає, що якби мама познайомилася з нею, поговорила, то побачила б, що я можу бути такою, як вона. — Племінниця задумливо зітхнула, перевівши на мене свої великі карі очі, схожі на маленьку зброю. — Ти колись бачив, як вона танцює? Така красива, граційна, а ще — одна з наймолодших провідних танцівниць в історії своєї трупи. Вона... бездоганна.

Вона була такою і навіть більше. Аллі народилася для сцени. Дідько, її для сцени зростили.

Мені довелося взяти під контроль цю розмову й придушити її в зародку.

— Слухай, Джан. Не знаю, що тобі сказав дядько Ґевін, але...

— Не заперечуй! — Вона зіслизнула зі стільця, сягнула рукою в задню кишеню джинсів і ляснула долонею по стільниці, залишивши на ній світлину.

Я глянув на полароїд, і ніж у моїх грудях розітнув мене надвоє. Минули роки з того часу, як я бачив наше з Аллі фото біля «Класики Райської бухти». На ньому я обіймаю її за плечі, а вона тримає в руках букет троянд, який я купив у крамниці дорогою на змагання. Десять років по тому я міг пригадати кожну деталь тієї миті, яку ми вкрали, поки Ліна відволікала місіс Руссо, щоб Ґевін міг зробити знімок.

Це був фальшивий пік у нашій історії, мить, коли я справді повірив, що між нами все можливо. Але за кілька годин увесь світ розсипався у нас під ногами.

— Ти порпалася в моїх коробках на горищі. — Це не було питанням.

Вона підштовхнула світлину до мене.

— Вони ж там стояли. Тобто ти повернувся вже купу років тому, і не схоже, що забереш їх до себе додому. — Її голос стих, а очі опустилися. — Я порпалася у твоїх коробках, — прошепотіла вона.

— Це те саме, якби я прочитав твій щоденник. Порушення особистого простору. — Що ще вона знайшла?

— Знаю. — Джан, здавалося, вдихнула, щоб набратися сміливості, і підвела погляд. — І мені шкода. Трохи.

— Трохи? — Мої брови злетіли.

— Та ну, дядьку Гадсоне! — Вона штовхнула фото до краю стільниці, але я не торкнувся цієї клятої штуки. — Ти явно зустрічався з однією з найвідоміших танцівниць у світі! Ми можемо піти до неї додому й попросити її поговорити з мамою...

Я підняв палець вгору.

— По-перше, я з нею не зустрічався. — Вона була моєю найкращою подругою, і це робило мій вчинок ще більш непростимим. — По-друге, лише те, що Руссо мають тут літній будинок, не означає, що вона справді в місті. І по-третє, повір мені на слово, — я остання людина у світі. яку вона хотіла б бачити. — Звичний тягар провини, який я відчував, коли йшлося про Аллі, розрісся, і я був упевнений, що він розчавить мої легені.

— Вона тут уже цілий тиждень! — Джан зіскочила з барного стільця й схопила мої ключі зі стійки. — Травмувалася в січні й приїхала сюди відновлюватися.

Я сторопів. Вона тут цілий тиждень?

— І звідки ти це знаєш? — Стоп, у січні?

— Seconds. — Джаніпер витріщилася на мене, як на ідіота. — У неї є акаунт разом із сестрою.

—У тебе є Seconds? — Мій голос знизився, а очі звузилися. — Думав, для реєстрації є вікові обмеження!

— Ой, благаю. — Вона закотила очі. — Мені довелося прокрутити ще три роки, щоб створити логін.

Я закліпав очима. Саме в цей момент я зрозумів, чому анітрохи не готовий до батьківства. Чорт, щойно Керолайн довідається про це, мене позбавлять привілеїв дядька.

— Поїхали, — попросила Джан. — Скільки звідси їхати? П’ять хвилин?

— Чотири, — пробурмотів я. Шансів на те, що я з’явлюся на порозі Аллі, було нуль.

— Ще краще! — Джаніпер тицьнула мені ключі.

Я похитав головою і вимовив слово, яке заприсягся ніколи не казати після смерті Шона:

— Ні.

— Ти ж обіцяв на мізинцях! — Вона потрясла ключами й втупилася в мене з рішуче стиснутими губами й благанням в очах. — І казав, що обіцянку на мізинцях не порушують.

Йосип босий.

Обіцянка на мізинцях переважила мій власний дискомфорт.

Я підняв палець:

— За однієї умови. Якщо її там немає, ти покладеш світлину туди, де знайшла, і ми більше ніколи про це не говоритимемо. — Благаю, Боже, хай її там не буде.

— Домовились. — Вона зняла рюкзак з гачка й кивнула.

Чорт. А як щодо...

— A Seconds часом не повідомили тобі, хто саме з Руссо тут? — Якщо там її мама...

— Тільки Енн та Алессандра. — Вона закинула рюкзак на плечі. — А що?

Якщо вона знала ім’я Енн, то таки провела дослідження.

Невже я справді збирався пустити коту під хвіст десять років самоконтролю? Зіткнутися з найбільшим жалем у своєму житті? Джаніпер дивилася на мене з усім очікуванням і довірою, які тільки мала у своєму маленькому тілі. Так. Заради Джан я піду на це.

— Покінчімо з цим.

За шість хвилин я звернув пікап з прибережної дороги, що йшла вздовж водойми, на честь якої було назване місто, на довгу гравійну дорогу, якої уникав, відколи повернувся. Дім Руссо. Дім — дивна назва на позначення маєтку з сімома спальнями, каретним сараєм, двома акрами чудової землі біля пляжу й омріяним пірсом, який дивовижним чином витримав два останні північні шторми, що прорвалися сюди.

І, трясця, він мав точнісінько такий вигляд, як тоді, коли я востаннє прокрався сюди й виліз вкритою трояндами сіткою до кімнати Аллі на другому поверсі. Та сама сірувато-блакитна фарба з білим оздобленням, той самий візерунок на подушках на гойдалці на ґанку. Ностальгія вдарила сильним хуком справа.

Кожен м’яз у моєму тілі стиснувся, коли я поставив авто на стоянку перед ґанком, проминувши дорогу праворуч, що вела до каретного сараю. Якби я не любив Джаніпер так сильно, якби не цінував її непохитну впевненість у тому, що я дотримуюся своїх обіцянок — що хтось їх дотримується, — я б забрався звідси геть.

Джаніпер уже вийшла з автівки й піднімалася сходами до критого ґанку. Її фіолетовий наплічник підстрибував на кожному кроці. Чому вона взагалі була з наплічником? Думала, що переїжджає сюди чи що?

Я вимкнув двигун, поклав ключ у кишеню й вийшов з пікапа, напівочікуючи, що місіс Руссо з’явиться в дверях, щоб прогнати мене від своєї дочки погрозами й дошкульними образами.

Джаніпер подзвонила, поки я підніймався чотирма сходинками до ґанку, вперше не звертаючи уваги на те, що дерево рипіло під моїми ногами. Коли я підійшов і став поруч, вона постукала. Чорт, мої долоні спітніли, пульс перейшов у тахікардію, а шлунок всерйоз розмірковував над тим, щоб спорожнити себе.

Мені знову було сімнадцять, і я намагався вчинити правильно, проводжаючи її до дверей. А водночас — вісімнадцять, і я знову втрачав її. Знову з’являтися в неї на порозі ніколи не входило в мої плани, і тому я виявився страшенно... непідготовленим. А я ж завжди був готовий.

Це офіційно був найнерозсудливіший вчинок у моєму житті.

Я дорахував до тридцяти, і полегшення вибило жало розчарування.

— Її тут немає.

— Вона має бути тут! — Джан знову натиснула на дзвінок.

— Може, Seconds помиляється. Вона не приїздила сюди вже багато років, Джан-жучок, — тихо сказав я.

Джаніпер кинула на мене погляд — наполовину пригнічений, наполовину панічний, а тоді крутнулася на п’ятах.

— Вона має бути тут! — гукнула вона через плече, перестрибнула через сходинки й побігла за будинок.

Та вона, певно, знущається.

— Джан! — Я наздогнав її за лічені секунди, просто біля клятої сітки, вкритої трояндами, яка подарувала мені два шрами на руках. — Ми не можемо порушувати межі власності.

— Вона може бути на задньому дворі. — Дівчинка рушила вперед. — Просто перевірмо, будь ласка. Я мушу з нею зустрітися. Просто мушу, — благала вона, дивлячись на мене своїми криптонітовими очима.

Трясця, наче досі цей день не був суцільною ланкою проблем. Я завагався. Це не вперше б я прокрався на задній двір. Крім того, о цій порі Аллі мала бути в студії, а оскільки та поруч із вхідними дверима, вона б почула дзвінок. Тобто шанси, що вона справді тут, були нульові, і байдуже, що каже той дурнуватий застосунок.

— Гаразд, — погодився я. Принаймні це покладе край цьому божевіллю.

Джаніпер усміхнулася.

— Як ти з нею взагалі познайомився? — запитала вона, коли ми огинали задній ґанок, на даху якого я сидів незліченну кількість годин, дивлячись на зорі з Аллі. — Не схоже, що ви обертаєтеся в тих самих колах.

— Я опинився в правильному місці в правильний час, — відповів я вдруге за день.

— І чому ви більше не друзі? — Джан замружилася й прикрила очі рукою, коли ми вийшли з тіні на залитий сонцем задній двір. Доглянутий газон різко обривався на краю скелі, а дерев’яний настил вкривав відстань до пляжу й пірса.

— Це... складно, — тихо відповів я, обводячи поглядом подвір’я з басейном і вишукано влаштованим садом у повному весняному цвітінні, — там було порожньо.

— Ти утнув якусь дурницю? — Вона звузила на мене очі, ставши на бік Аллі в суперечці, про існування якої навіть не підозрювала, і пішла до сходинок у скелі, змусивши мене йти за нею. — Мама каже, що дядько Ґевін схильний до дурощів, але ти маєш бути тим, хто чинить правильно.

Дідько.

— Прокляття опинятися в правильному місці в правильний час полягає в тому, що іноді не можна вчинити правильно. — Ми підійшли до сходів, і я натягнув бейсболку «Брюшз» нижче, щоб сховатися від сонця, поки ми дивилися на пляж. Мій погляд пробіг вздовж лінії пірса й зачепився за фігуру, що пливла від нього.

—У цьому немає сенсу, — заперечила Джаніпер.

— І не кажи. — Я нахилився вперед. Мої відчуття блокували все, окрім тієї фігури, що хиталася в океані під нами. Вона зникла під хвилями, і я почав подумки рахувати, поки Джан читала мені лекцію про тонкощі підтримки дружби з дівчиною.

Коли я дійшов до сорока дев’яти, фігура випірнула, щоб одразу знову зануритися.

Кожна клітинка мого єства закричала з незбагненною впевненістю, що цією фігурою була Аллі.

І вона тонула.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

АЛЛІ

Dancegrl6701: Мабуть, приємно опинятися на будь-якому інтенсиві, на якому захочеш.

Ryandnzx: Працюй старанніше.

Тридцять три.

Я подумки рахувала, сидячи на дні океану, заплющивши очі під окулярами для плавання, міцно тримаючись за гирю, яку закинула туди двадцять хвилин тому, щоб не спливати на поверхню.

Тридцять чотири. Океан смачно ревів навколо мене, здіймаючись у крещендо на кожній хвилі, яка загрожувала виштовхнути мене на берег, перш ніж знову відплисти. Це був гуркіт, який нарешті дозволяв мені думати, просто існувати поза безперервними вимогами всіх, хто мене оточував, з їхніми запитаннями, коли я повернуся, як проходить реабілітація, чи я вже повернулася до станка.

Тридцять п'ять. Замість того щоб брехати, я просто пішла.

Тридцять шість. Вода глушила все, крім мого власного серцебиття і прекрасної болісної потреби в повітрі, яка нагадувала мені, що я досі жива. Щоразу, коли тиск виштовхував мене на поверхню по кисень, це не лише нагадувало мені, що мої легені зійшли на пси після кількох місяців без тренувань, а й приносило невідворотну істину, що я досі хочу жити.

Тридцять сім. Кілька жахливих місяців я була не до кінця в цьому впевнена.

Тридцять вісім. Чорт, як холодно. Треба було взяти гідрокостюм. Вода в цю пору року була ще крижаною, і моя шкіра перейшла від пощипування до оніміння.

Тридцять дев’ять. Легені горіли. Я була не в формі. Мала б протриматися щонайменше хвилину, якщо не дві, навіть під час потужних хвиль.

Сорок...

Щось схопило мене за талію й потягнуло, відірвавши мою руку від гирі, і наповнило мої вени жахом. Моє дихання вирвалося криком з бульбашками, а очі розплющилися, шукаючи акулу...

Хвилі промчали повз мене, коли мене потягнуло вгору крізь три метри води, що відокремлювала пісок від сонця. Я боролася з силою — чорт забирай, це руки навколо мене, — яка тягнула мою спину до чиїхось грудей. Мої легені кричали, вимагаючи повітря, яке я так необачно випустила, але руки не зрушили з місця.

Ми вирвалися на поверхню, і я схопила ротом повітря, а тоді швидко гильнула ногами в живіт незнайомця й відштовхнулася, вириваючись з його невидимих обіймів у відкриту воду біля причалу.

— Що ти, трясця твоїй матері, робиш? — крикнула я, розвертаючись до нападника, коли опинилася за метр від нього.

— Рятую тебе! — крикнув чоловік, і його очі кольору моря зустрілися з моїми, коли ми піднялися на хвилі й знову опустилися вниз.

Моє серце завмерло.

Гадсон? У мене почалася гіпоксія і я тепер бачу уявні речі?

Гравітація змінилася. Це було єдиним поясненням, чому мій живіт бився об хвилі, чому я раптом не могла розрізнити, небо наді мною чи піді мною, чому моє серце не могло віднайти ритм, чому я перестала пливти... і швидко пішла на дно.

Вода майнула над моєю головою.

Я здригнулася і знову виринула на поверхню, коли Гадсон потягнувся до мене. Задихаючись від першого ковтка повітря, я відштовхнула його руку. Нізащо в світі я не дозволю довбаному Гадсону Еллісу вважати, що мене треба рятувати.

— Я не тону, придурку!

Його дратівливо розкішні очі спалахнули.

— Ти в цьому впевнена?

А трясця його матері, це справді він. Його світло-каштанове волосся було коротко підстрижене з боків і лише трохи довше на маківці, але так, щоб не спадало на очі, проте цей голос, насуплені брови, навіть те, що він стрибнув у океан повністю одягненим, — усе кричало, що я не марила.

— Чи впевнена, що ти придурок? Абсолютно. І цілком впевнена, що не тонула. — Роки стерли з його обличчя сліди милого хлопчика, якого я знала, і залишили риси цілком дорослого чоловіка, який став незнайомцем. Вродливого чоловіка з вольовим квадратним підборіддям, повними губами, які я ніколи не мала можливості поцілувати, і очима, які переслідували мене в снах протягом майже десятиліття. І хай що б там у дідька лишилося від тих розбитих уламків, а моє дурне серце підскочило аж до горла.

— Тоді як це називається? — Він нахилив голову до води, гребучи руками, як і я. — Це не було схоже на плавання.

— Роботою над ємністю легень! — Чому це взагалі зараз відбувається? — Неймовірно. — Саме так це й було. З усіх варіантів моїх репетицій того, що я скажу, якщо коли-небудь зустрінуся з ним, це був єдиний сценарій, якого я не передбачала.

Кожна емоція, яку я тримала під замком у маленькій сталевій скриньці, коли йшлося про Гадсона, спалахнула, наповнюючи мене зневірою, тугою, злістю... дуже сильною злістю. Саме за неї я й трималася, коли пливла повз нього до сходів, встановлених біля третього стовпчика.

Усе було так давно, що я не відчувала нічого, окрім заціпеніння, тож гнів був благословенням.

— Чекай, ти тренувалася? — Він поплив у моєму напрямку, коли я знайшла знайому деревину й почала вилазити з води на пірс.

—Минулий час тут ключовий, — кинула я через плече, продовжуючи підйом. Сонце мало допомагало боротися з вітром моїй холодній від океану шкірі, коли я піднялася на горішню частину сходів, цокаючи зубами. Я швидко схопила рушник і затиснула його між дошками, щоб не знесло вітром.

— Вода ще не прогрілася до п’ятнадцяти градусів! — Дерево застогнало під його вагою, коли він підіймався драбиною.

— А в мене ще три місяці на реабілітацію після травми, яка мала б тривати всі шість. — Я загорнулася в рушник і заправила його під пахви, чудово усвідомлюючи, що на мені абсолютно несексуальний чорний суцільний купальник, який більше підходить для змагань із плавання, ніж для випадкової зустрічі з... ну, хай ким би там був для мене Гадсон. — І хто ти такий, щоб читати мені нотації про температуру води? Та й про щось узагалі? Не кажучи вже про те, щоб лякати до смерті...

— Я думав, що ти тонеш, — повторив Гадсон, коли його голова з’явилася над краєм пірса.

— Ти вже казав. — Я натягнула рушник щільніше. Ось вам і фантазія про помсту, де... о божечки!

Гадсон вийшов на пірс: він був величезний. Коли ми познайомилися, на зріст він був трохи за метр вісімдесят, а зараз — щонайменше на п’ять сантиметрів вищим і на добрих двадцять кіло важчим. І ці кілограми були чистими м’язами, судячи з того, як його біла футболка «Брюїнз» прилягала до грудей і пресу.

— Я намагався тебе врятувати, Аллі! — Він мав нахабство здаватися таким збіса ображеним, наче це я була неправа. — Думав, тобі потрібна допомога.

Врятувати мене? Коли спливло стільки часу? Гнів прилинув до моєї шиї, обпікаючи щоки таким необхідним теплом.

— Ну аякже. Тільки ти трохи спізнився. І тобі не можна називати мене Аллі. Більше ніколи.

Чорт, це вийшло трохи агресивніше, ніж я планувала.

Він заплющив очі, ніби від болю, глибоко вдихнув, перш ніж розплющити їх знову, і на мить прикипів поглядом до мене.

— Іти давно хотіла мені це сказати, еге ж?

Один удар серця, ще кілька. Я перебирала всі можливі варіанти, якими могла піти ця розмова. Але була надто втомлена, щоб сперечатися з ним. Насправді з будь-ким.

— Близько десяти років, — нарешті зізналася я.

— Десь так, плюс-мінус кілька місяців. — Від того, як він знизав широкими плечима, мені майже стало його шкода.

Майже. Потім я згадала лікарню, реабілітацію... і похорон, і злість взяла гору над почуттям провини.

— Що ти взагалі тут робиш? — Я змістила вагу, щоб зняти її з хворої щиколотки. Ахілл відновлював найкращий хірург-ортопед країни, але це не означало, що я була задоволена тривалістю загоєння або досить невтішним прогнозом. Мені пощастило, що я ходила на своїх двох, хоча я ніколи не зізналася б у цьому вголос — особливо Гадсону.

— Я тут живу. — Він провів рукою по мокрому волоссю, струшуючи краплі води, і подивився через край пірса у воду. — Ще однієї кепки не стало.

— Досі маєш звичку стрибати в океан, щоб врятувати плавців, які в цілковитій безпеці? — Я провела рукою по своєму низькому хвостику, вичавлюючи холодну солону воду з волосся.

— По-перше, ти не була в цілковитій безпеці, коли я вперше стрибнув за тобою... — Він одвів погляд від води, очевидно, махнувши рукою на кепку, яку поглинула бухта.

— Це було одинадцять років тому... — заперечила я.

— А по-друге, це моя робота — стрибати й рятувати людей. Але я думав, що навчився не брати на неї свою улюблену кепку. — Він опустив руки.

— ...і я чудово вмію плавати! — закінчила я. А тоді стрепенулася. Його робота? Між нами запала тиша, поки його слова доходили до мене. — Ти рятувальник, еге ж? У тебе вийшло. — Шістнадцятирічна дівчинка всередині мене підвелася й привітала його. Та її швидко змусила замовкнути мізантропка, на яку я перетворилася.

— Так. — Його губи на секунду торкнула легка усмішка. Вода з нього закапала на пірс. Я, мабуть, маю дати йому рушника абощо, адже його наміри були добрими. — А ти всесвітньо відома балерина. — Він схилив голову набік і зазирнув мені в очі. — Чи тобі більше до вподоби зірка Seconds?

Я пирхнула:

— Це все Єва. Я просто дозволяю їй користуватися моїм іменем і знімаюся в деяких відео, щоб допомогти їй. — Ми говорили про Seconds? Це була офіційно найсюрреалістичніша розмова в моєму житті.

— Я так і думав. Зазвичай ти потребувала похвали однієї людини, а не кількох мільйонів. — Він покрутив нижню частину футболки в руках, вичавлюючи ще воду.

Він не просто так це сказав. Я майже впевнена, що мій терапевт почув це аж із Нью-Йорка.

— Лише мільйона й ста тисяч, — уточнила я. — І ти мене не знаєш аж так добре, щоб сказати, яка я. — Тугіше затягуючи рушник, я пройшла повз нього старезним пірсом, вдячна татові за те, що він був три з половиною метри завширшки, тож місця мені не бракувало. — Ти не відповів на запитання, Гадсоне. Що ти робиш у моєму домі?

Прийшов вибачитися. Пояснити, чому я так і не зателефонував. Та це мрія, правильно?

Він пішов за мною пірсом і широкою платформою, яка служила фундаментом для елінгу, поки його не знесло штормом.

— Я виконую обіцянку на мізинцях.

— Що? — Мої брови здивовано злетіли вгору, коли я озирнулася на нього.

— Я розраховував на те, що моя племінниця помиляється і тебе тут немає, а зараз я намагаюся розробити план подальших дій, якщо чесно. — Він змахнув воду з волосся.

— Що ж, мені б дуже не хотілося, щоб тобі було складно. — Сарказм, яким я обдарувала його, був достатньо міцним, щоб витримати хвилі, які розбивалися об пляж. Я почала підніматися дерев’яними сходами, що вели до будинку. Гадсон відставав від мене лише на крок чи два. Приблизно на півдорозі біль у щиколотці почав пульсувати і я дозволила собі накульгувати. Зовсім трохи.

— Я б тебе не потурбував, якби не... — Він змінив тему. — 3 тобою все гаразд? Джаніпер — моя племінниця — згадувала, що ти тут відновлюєшся. — У його тоні чулося занепокоєння?

Ні, дякую.

—Я пам’ятаю її ім’я. Керолайн і Шон удочерили її останнього літа, коли я була тут. — Сестра Гадсона не знала, що ми друзі, а якби знала, то ніколи б не підпустила мене до своєї дитини. Я озирнулася й побачила, що він дивиться на мою щиколотку, де два рожевих шрами облямовували сріблястий, і продовжила підніматися сходами. — Яв нормі.

— Твій ахілл? Знову?

—Знову? — Я крутнула головою, і мій мокрий хвіст вдарив мене по плечу, коли я урвала підйом, щоб подивитися на нього згори вниз. — То ти знав? — Зовсім інший шрам роз’ятрився всередині мене, і з нього сочився палючий свіжий біль — від рани, яка так і не загоїлася повністю. — Ти знав, що я порвала його в аварії? Знав, що була аварія? — Усі найгірші страхи й потворні думки спливли на поверхню. Він знав. Він, трясця, знав, але однаково не зв’язався зі мною. — Увесь цей час частина мене думала, що ти сердився на мене, бо я не прийшла тієї ночі, і тому поїхав на військову підготовку, не сказавши ні слова. Але ти знав, що зі мною сталося? — Його рот закрився в клятому визнанні провини. Я потягнулася крізь біль по будь-яку емоцію, окрім гніву, але знайшла лише приглушене, водянисте відчуття зради, на яке не мала сил. — Думаю, мені краще не знати напевно.

— Аллі... — Він здригнувся. — Тобто, Алессандро, чорт, це теж звучить дивно. — Яке він мав право здаватися по-справжньому спустошеним?

— Не дивися на мене так. — Я жестом вказала на його безглуздо красиве обличчя, ледь не згубивши рушника. Звісно, з віком він став тільки вродливішим, тоді як моє тіло майже підвело мене. Мені ще не було й тридцяти, а я вже розвалювалася на частини. — Ти не маєш права здаватися... знищеним. Адже ти, очевидно, просто покинув мене. Знаєш, скільки разів я тобі писала? Телефонувала з лікарняного ліжка?

Він сполотнів.

— В англійській мові забракне слів, щоб передати, як мені шкода і як було шкода, і я знаю, що цього замало.

Це були слова, яких я так довго прагнула, а тепер вони не мали значення.

— Твоя правда. Цього замало. Мені не потрібні вибачення. — Мої нігті шкрябнули по шорсткій поверхні перил. — Я хочу пояснень, чому мій найкращий друг вирішив не з’являтися, коли був потрібен мені найбільше. У тебе було кілька днів до того, як ти мав з’явитися на військову службу.

Він було відкрив рота, але передумав й одвів погляд.

— Якби ми зустрічалися, я б назвала це паскудним розставанням — що й так досить лайняно, але втратити найкращого друга, не почувши від нього ні слова? — Мій голос зламався. Не було нічого схожого на цей біль. Я ніколи не підпускала нікого близько до себе, а він був найближчим.

— Я був дурним вісімнадцятирічним хлопчиськом. — Він уперся кісточками пальців у перила, його щелепа нервово пульсувала. — І я зробив те, що вважав для себе єдиним можливим варіантом, та він виявився неправильним. Коли я зрозумів, наскільки неправильним він був, я вже був на військовій службі й знав, що ти ніколи мені цього не пробачиш.

Мої груди й далі стискалися.

— Ти був дитиною? І це все, на що ти здатен? — Чорт забирай. Гадсон Елліс так і не дізнався, як глибоко він мене зранив. Я запхала біль, гіркий присмак зради й майже мертву надію на те, що він мав якусь вагому причину уникати мене, в ментальну скриньку й замкнула її так само, як робила це з фізичним болем під час репетицій. Я відмовлялася дати цим емоціям торкнутися мене. Тоді начепила на обличчя натреновану усмішку для публіки.

— Чорт, — пробурмотів він.

— Ну й байдуже. — Я знизала плечима й піднялася на останні сходинки. — Можливо, це перебільшення — називати нас найкращими друзями, коли ми бачилися лише влітку. І те літо скінчилося. Не варто порпатися в минулому. — Слова здавалися порожніми, але я виштовхала їх із себе. Бувало, я змушувала себе вірити в значно більшу брехню, ніж ця.

— Ти маєш повне право на пояснення.

Стоп, у його тоні була злість? Я не обернулася, щоб подивитися. Що швидше втечу від нього, то краще.

— Не думаю, що я досі хочу його почути. Ніщо з того, що ти скажеш, не виправдає тебе. Тож пропоную просто відпустити це. Очевидно, ти був надто незрілим, щоб впоратися з тим, що зі мною сталося. Усіляке трапляється, еге ж? Я тут лише на літо. А тобі слід... рятувати людей. Нам буде легко уникати одне одного. — Коли ми дійшли до верху сходів і опинилися на ідеально доглянутій траві, піднявся вітерець.

Я застигла.

На нас чекала дівчинка. Її руки стискали мобільний телефон перед мініатюрним обличчям, а карі очі округлилися до розміру блюдець, коли її погляд зустрівся з моїм. Було щось знайоме в тому, як вона задирала носика-ґудзика, у мідному відтінку в очах, але я не могла зрозуміти, що саме. Я її бачила раніше? Під час виступу? На інтенсиві?

І що вона робила посеред мого подвір’я?

Я розгублено кліпала очима, а Гадсон пройшов повз мене й став позаду дівчинки, поклавши руки їй на плечі.

Потім звернув на мене свої зелені очі з невластивим їм благанням. Гадсон Елліс був не з тих хлопців, які про щось благали.

— Я приїхав, бо Джаніпер хотіла з тобою познайомитися.

Ох. Це була його племінниця. Не дивно, що вона здалася мені знайомою. Звісно, він показував мені фотографії, коли вона була маленькою. Наскільки пам’ятаю, вона була милою.

Джаніпер витріщилася на мене й передала йому мобільний телефон.

— Ти врятував її? — Вона ризикнула зиркнути на Гадсона.

Він не зводив з мене благального погляду. Що? Ніби я збираюся поводитися з дитиною, як сволота? Можливо, я й заслужила свою репутацію замкнутої, можливо, навіть трохи непоступливої, але ніколи не вважалася злою. Тільки Гадсон пробуджував у мені цей бік.

—Я не тонула, — відповіла я дівчинці, поправила рушника й простягнула руку. Її дядько, можливо, й був мерзотником, але вона тут була ні до чого. — Привіт, Джаніпер. — Я мимоволі заусміхалася, коли її обличчя засяяло. Вона відкинула розкуйовджене вітром волосся з очей і мовчки взяла мене за руку. — Я...

— Алессандра Руссо, я знаю, — відповіла вона, усміхаючись на всі тридцять два. — Ти наймолодша прима-балерина в історії Метрополітен-балету включно з твоєю матір’ю, яка була легендою до того, як пішла на пенсію! — вигукнула вона. Її слова наштовхувалися одне на одне, а потиск міцнішав. — Твоє виконання Джульєтти було досконалим, а твої фуете в «Лебединому озері» минулого сезону — епічними, і я хочу бути, коли виросту, лише тобою.

Гадсон напружився.

Що? Я була поганим прикладом для наслідування? Я наїжачилася, але не показала цього.

— Ну, зараз я не найкраще танцюю, але однаково дякую. — Я була майже впевнена, що вона не пускає кровообіг до моїх пальців.

Дівчинка впевнено похитала головою, знову змусивши свої пасма літати.

— Ти просто травмована. Але повернешся до наступного сезону. — Відпустивши мою руку, вона почала війну з вітром від імені свого волосся й програла.

— Ти дуже люб’язна, якщо так кажеш. — Дідько, невже племінниця Гадсона мала бути наймилішою дитиною у світі? — Припускаю, ти танцюєш? Місіс Мадлен — твоя вчителька?

— Не зовсім. — Вона закусила потріскану нижню губу.

Я глянула на Гадсона й одразу ж пошкодувала про це. Це обличчя, те, як він дивився на мене, ніби знав мене під усіма тими шарами, які я вдягала для всіх інших роками, прорвалося крізь мій захист, як гиря крізь воду, і я ненавиділа це. Яка б ниточка не зв’язувала нас багато років тому — дружба чи щось, що могло б стати чимось більшим, — вона майже зотліла, але досі існувала, набридлива й безсумнівна, як закони фізики. Час розрізати її й покінчити з цим. Завершення і все таке.

— І ось зараз стає незручно. — Його погляд бігав моїми рисами обличчя, наче йому треба було запам’ятати всі деталі на випадок, якщо бачить мене востаннє.

— О, то ми тільки заходимо на територію незручності? — Я вигнула брову.

— Взято до уваги. — Придурок прикусив усмішку. — А тепер питай. — Гадсон поплескав Джаніпер по плечах. — Я зробив свою частину й привіз тебе сюди, але вона не може сказати «так», якщо ти не попросиш.

Джаніпер дивилася на нього з такою довірою, з якою колись дивилася я, і мені не вдалося стриматися від розчулення і занепокоєння. Я знала, що Гадсон робить з довірою.

— Отже, Джаніпер, — сказала я, стискаючи рушника й присідаючи до рівня її очей, — про що ти хочеш мене попросити?

Її погляд кинувся до мене, маленькі мідні цяточки спіймали сонячне світло, і вона глибоко зітхнула.

— Я хочу, щоб ти переконала мою маму, що не всі балерини жахливі люди.

Так, добре.

—Даруй?

— Вона думає, що вони всі зіпсовані, підлі та злі. — Дівчинка кивала головою з кожним звинуваченням. — І якщо я займуся балетом, то стану зарозумілою шмаркачкою з пов’язаними з тілом проблемами, як ті туристки, — пролепетала вона, шаріючись. — Алея не вважаю тебе шмаркачкою! Я знаю, що ти не така.

— Е-е-е... Дякую. — Я поволі встала, холонучи душею від думки про те, що я можу розбити серце цієї маленької дівчинки. — Слухай, Джаніпер, я б охоче допомогла переконати твою маму, справді. Але хай якою б чудовою вона була і як би сильно тебе любила, та якщо за останнє десятиліття нічого кардинально не змінилося, у мене не те прізвище, щоб із цим впоратися. Вона не... дуже любить Руссо.

Керолайн ненавиділа нас усіх, особливо мою матір.

— Ні, вона ненавидить лише твою молодшу сестру, — заторохтіла Джаніпер. — Єву, а не тебе.

Гадсон застогнав, на мить заплющивши очі.

— Що ж, приємно це чути. — Я стиснула губи, борючись із безпричинним бажанням розсміятися, чого не ставалося вже кілька місяців. — Єва таки на любителя. У будь-якому разі, боюся, я не та людина, до якої варто звертатися. У тебе буде значно більше шансів на успіх, якщо обереш танцівницю з місцевої сім’ї, яка допоможе тобі переконати маму. А тобі, мабуть, потрібен рушник.

— Останнє стосувалося Гадсона. Я прискорила крок, збираючись зайти до будинку. Енн от-от мала повернутися зі своєї зустрічі, і вона казитиметься, якщо дізнається, що я була в океані сама без гідрокостюма.

—Я звик... — почав він.

— Ні, це маєш бути ти! — вигукнула до мене Джаніпер, відірвавшись від Гадсона. Гі голос дзвенів від паніки.— Ти єдина, кого вона послухає! Не тільки тому, що ти найкраща чи наймиліша, а й тому, що коли ти скажеш їй, що я мушу танцювати, то вона дозволить мені! Вона буде змушена! — 3 кожним словом вона ставала все несамовитішою, поки не почала майже кричати.

—Я не маю такої влади, — м’яко сказала я.

— Просто вислухай мене! — благала вона. — Хтось має вислухати мене!

Біль розрісся у моїх грудях, тиснучи на ребра. Скільки разів мені хотілося закричати те саме?

— Джаніпер, — тихо промовив Гадсон, але дівчинка підняла підборіддя й попрямувала до мене.

—Я слухаю, — запевнила її я. — Чому ти така впевнена, що твоїй мамі не байдуже, що я думаю?

Джаніпер зітхнула й озирнулася на Гадсона, який здавався таким самим розгубленим, як і я, а потім зупинила на мені свої великі карі очі.

— Тому що ти, — вона розправила плечі, — моя біологічна мати.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

АЛЛІ

Bright2Lit: Гени в цій родині феноменальні. RousseauSisters4, ви в пуантах народилися, чи що?

Біологічна хто?

Я витріщилася на Джаніпер, а тоді трохи нахилилася, упевнена, що неправильно розчула.

— Я не розумію.

— Я дивилася всі твої записи, — пробурмотіла вона. Її слова спотикалися одне об одне. — Ми рухаємося однаково. Ми схожі. У нас однаковий колір волосся й очей, однакова родимка! — Джаніпер крутнулася, повернувшись до мене спиною і піднявши волосся, щоб показати пляму на потилиці.

Таку саму, як у мене.

Стиснувши рушник, я підвела очі на Гадсона, який саме витріщався на свою племінницю так, ніби в неї виросла ще одна голова. Гадаю, для нього це теж була новина.

— Джаніпер... — почала я.

— Не заперечуй! — благала вона. Її нижня губа тремтіла, а тоді вона знову закусила її. — Ти моя мати. Я знаю це. Саме тому я так люблю балет. Це в моїх... наших генах. — їй на очі навернулися сльози.

О боже, вона зараз заплаче. Як я, в біса, могла так одразу її підвести?

— Просто в мене...

— У нас однакові усмішки й однакові руки, — перебила вона, махнувши долонями в мій бік. — І я знаю, що ти, мабуть, здивувалася, побачивши мене, і я не мала влаштовувати тобі засідку. Але ти мій останній шанс.

— Проте в мене ніколи... — спробувала я знову.

— Слухай, я можу довести це! — Вона скинула наплічник, опустивши його на галявину. — Я зробила тест ДНК, і все, що тобі треба, це здати такий самий...

— Ти що? — Гадсон став поруч зі мною й пильно подивився на племінницю.

—Зробила тест ДНК, звісно. — Вона наморщила лоба, наче це ми тут поводилися нелогічно, ігноруючи погляд, яким дядько свердлив її.

— Твоя мама знає? — запитав він. — І як саме?

— Я замовила його онлайн, і... — почала вона.

— Дай вгадаю: обрала рік народження на кілька років раніший, ніж твій справжній? — втрутився він, склавши руки на грудях. — Це не Seconds, Джаніпер.

— Якби компанії не хотіли, щоб діти порушували правила, вони б зробили так, щоб їх було складніше обійти, — заперечила вона, склавши руки в його дзеркальному відображенні. — Я просто запхала ватну паличку в рота й відіслала її. — Вона витягла телефон із задньої кишені, відкрила застосунок і показала його Гадсону. — Бачиш? І, звісно, мама не знає. Вона б оскаженіла. Каже, що я маю почекати до вісімнадцятиріччя, щоб шукати свою біологічну сім’ю, а це абсолютно несправедливо.

— Не треба було мені дарувати тобі цей телефон, — пробурмотів Гадсон, беручи гаджет і зазираючи в застосунок.

— Наче я б не вигадала щось інше. У шкільній бібліотеці є комп’ютери, а дядько Ґевін подарував мені на Різдво картку Visa. — Вона кидала на мене погляд через кожні кілька слів.

— Розумна дівчинка, — визнала я попри наші нинішні обставини.

— Я твоя дівчинка. — Джаніпер дивилася на мене з повною і цілковитою впевненістю. — Це має сенс. Ти віддала мене сестрі свого друга. Лезо Оккама і все таке.

— Лезо Оккама. У вас тут викладають філософію чотирнадцятого століття в початковій школі? — запитала я в Гадсона.

Він відкрив було рота, але Джаніпер його випередила:

— Я в програмі для обдарованих і талановитих. — Вона чітко вимовляла кожне слово, явно ображена. — І тут справді хороші школи, саме тому мама не переїхала вглиб країни з бабусею й дідусем.

— Ясно. — Я провела рукою по лобі, щоб солона вода не капала з волосся в очі.

— Слухай, одну з моїх подруг теж удочерили. Ми постійно про це говоримо, і, очевидно, я знаю, як користуватися інтернетом. Знаєш, я не злюся, що ти віддала мене на всиновлення — хоча маю кілька запитань, які, як показує статистика, допоможуть мінімізувати час, який мені потрібно буде провести в терапії. — Вона кивнула. — І я справді люблю свою маму: вона дуже хороша, хоч і не хоче, щоб я танцювала, але якщо ти скажеш їй, що я мушу танцювати, то вона тебе послухає. — У її очах знову з’явилася надія.

Мої плечі опустилися, і я зробила те, чого присягалася більше ніколи не робити, — подивилася на Гадсона в пошуках допомоги.

Його брови насупилися в ту секунду, коли наші погляди зустрілися, а потім він опустився на коліна в траву й поклав руки на плечі Джаніпер.

—Джан-жучок, ти ж знаєш, що я б ніколи не збрехав тобі, правда?

—Так, — вона перевела погляд між нами.

— Аллі — Алессандра — не твоя біологічна мати. — Він завдав удару м’яко, і частина мене, яка кілька хвилин тому могла 6 скинути його зі скелі, розтанула. — Це неможливо.

—Ти цього не знаєш. — Її голос зірвався.

— Знаю, — кивнув він. — Твій день народження був чотирнадцятого травня, лише кілька днів тому, а я бачив її за кілька місяців до твого народження. Вона була тут на весняних канікулах, і не була вагітною.

— Може, ти не помітив, — заперечила вона, а потім звела на мене очі, ніби хотіла, щоб я його виправила.

—У мене ніколи не було дітей. — Я повільно похитала головою. — Мені дуже шкода, але я не та, кого ти шукаєш.

— Я тобі не вірю. — Її брови зійшлися, а щоками поповзли червоні плями. — У нас однакова родимка!

— Родимки — поширене явище...

— І вони можуть бути генетичними! Я читала про це в інтернеті! — Вона вирвалася з рук Гадсона й схопила свій рюкзак, смикнувши за блискавку. За кілька секунд дістала білу коробку розміром з м’яч для софтболу, загорнуту в пластик. — Просто пройди тест, і тоді я тобі повірю. — Вона простягнула мені коробку. — Він найшвидший на ринку. Я перевіряла.

— Не сумніваюся.

—Ти не можеш просити її про таке. — Гадсон встав і провів рукою по волоссю.

Деякі ознаки нервування ніколи не змінюються. Якби він був у кепці, то поправив би козирок.

— Вона не може сказати «так», якщо я не запитаю. Хіба ти не так казав? — Дівчинка подивилася на нього.

На під’їзній доріжці хруснув гравій, і ми всі вчасно обернулися й побачили, як Енн ставить свій синій седан «Мерседес» у каретний сарай.

Я була така розгублена.

— То ти це зробиш? — Джаніпер не збентежив приїзд моєї сестри.

— Як давно ти це планувала? — запитав її Гадсон.

— Чотири місяці, — відповіла вона, дивлячись на мене. — Ти це зробиш?

— Я не твоя мати, — м’яко сказала я.

— Доведи це. — Вона потрясла коробкою, і я взяла її, бо це здавалося єдиним ввічливим кроком. Її очі переможно спалахнули, і я на мить завмерла, знову вражена дивним відчуттям дежавю. Я точно десь бачила цю дівчинку раніше.

— Ні в якому разі. — Гадсон вихопив коробку до того, як я міцно вхопилася за неї. — Ми закінчили. Сідай у машину.

— Дядьку Гад...

— Негайно, Джаніпер. — Я добре знала цей тон. Він не залишав місця для жодних заперечень, і з того, як мала одразу зсутулилася, було ясно: вона це зрозуміла.