Варіація

Дівчинка послала благальний погляд у мій бік, схопила рюкзак обома руками, геть забувши про блискавку, і пішла в протилежний від Енн бік, повертаючись до північно-східної частини будинку.

— Мені дуже шкода. — Гадсон дивився, як Джаніпер ховається за рогом ґанку.

— Будь ласка, скажи мені, що ти не знав... — Я повільно повернула голову, щоб підняти на нього очі.

— Я, трясця, й гадки не мав. — Я не звикла бачити його таким приголомшеним.

Я потягнулася до коробки, і, на мій подив, він віддав її мені.

— Вона справді замовила тест ДНК.

—Я навіть не знав, що вона шукала свою матір. — Він викрутив низ своєї футболки, і я відвела погляд за першого натяку на голе тіло.

— Можу дати тобі рушника. — Я перехопила його погляд — він витріщився на мене з недовірою. — Що? Я можу не ігнорувати те, що ти зламав мені життя в підлітковому віці, і водночас поводитися ввічливо. Це називається дорослість.

Ми зустрілися поглядами, і я спробувала повернути назад злість, відчути щось, що дало б мені шанс вийти з цієї зустрічі неушкодженою, але знайшла в собі тільки виснаження, яке було моїм супутником із січня.

—У мене є в машині. Рушник, тобто. — Він відірвав свій погляд від мого й глянув на коробку. — Зроби мені послугу й викинь його за мене. Бог знає, на кого вона накинеться наступного разу.

— З цим я впораюся.

— Дякую.

Енн кахикнула на задньому ґанку, і ми обоє подивилися на неї через басейн. Вона побарабанила кінчиками пальців по перилах, глянула на Гадсона й похитала головою.

— Ми що, повернулися на десять років назад у часі?

— І я тебе радий бачити, Енн. — Гадсон жартівливо відсалютував їй.

— І що ти робиш... — Її очі спалахнули, і вона тицьнула в мене пальцем. — Ти знову плавала сама, еге ж?

— Можливо. — Я криво усміхнулася. — Але я весь час була в безпеці. А Гадсон тепер професійний рятувальник, тож жодних причин для хвилювань.

Вона перевела між нами погляд, наче ми знову були підлітками і їй треба нас прикривати, щоб мама не дізналася, що ми вислизнули.

— Ось чому він весь мокрий, припускаю. І повністю одягнений.

— Тут я винен, — зізнався Гадсон.

— Чудово. — Вона саркастично кивнула. — Я... залишу вас, хай що б ви робили. — Її підбори зацокали по ґанку, коли вона попрямувала в дім. — Гадсоне, зроби мені послугу і принаймні попрощайся з нею цього разу перед тим, як підеш, добре? А то мені не хочеться потрапити до в’язниці за те, що втілила в життя нав’язливі думки, які точили мене десятиліттями, коли дійде до твоєї смерті. — І за нею зачинилися двері.

— І це натяк мені. — Тримаючи коробку, я пішла по траві навколо басейну, дозволяючи всім запитанням, які я тихо збирала роками, померти на моєму язиці.

— Аллі, — покликав він. — Алессандро!

Я зупинилася, але не озирнулася. Саме так я й виживала останні десять років — дивлячись уперед.

— Мені дуже, дуже прикро. Через усе.

Я заплющила очі й чекала, що слова влучать у ціль, заспокоять гнійну рану, яка відмовлялася гоїтися. Але вони впали в мене, як монета в колодязь бажань, надто маленька, щоб спричинити будь-які зміни, — блискуча, але безсила.

— Відвези її безпечно додому.

Не кажучи більше ні слова, я зайшла в дім, прослизнула вкритими килимом сходами й довгим коридором повз Євину кімнату й святиню, що колись належала Ліні, до своєї кімнати, яка була навпроти спальні Енн.

А тоді пішла в душ, щоб змити з себе сіль і шок, і щосили намагалася зішкребти з тіла будь-яку думку про Гадсона. Коли я закінчила, моя шкіра аж взялася зморшками. Я переодягнулася в прості легінси й тонкий светр, проігнорувавши всі модні речі, які Енн спакувала для мене. Не схоже, що мені було кого тут вражати.

Звук ножа, що стукотів об обробну дошку, зустрів мене на професійно облаштованій кухні.

Скинувши піджак, що пасував до темно-синьої сукні-футляра, Енн шаткувала цілий пакет моркви. Щось на її зустрічі пішло не зовсім так.

Я пройшла босоніж паркетною підлогою до холодильника, дістала дві пляшки води «Смартвотер» і прослизнула до восьми барних стільців з високими спинками, що стояли вздовж білого мармурового острівця в центрі. Відкрила пляшку, дочекалася, поки сестра призупинила свою овочеву бійню, і простягнула їй воду.

Вона взяла її лівою рукою, а правою поклала ніж.

—Дякую.

— Як минула зустріч? — запитала я, відкриваючи свою пляшку.

— Фіни хоче будинок і каже, що я можу забрати все інше. — Вона одвела погляд на секунду пізніше, ніж треба було, щоб приховати блиск сліз в очах. — Отже, мій адвокат вважає, що все пройшло чудово. Я вийду зі шлюбу фінансово більш забезпеченою, ніж прийшла в нього, що для деяких людей, припускаю, є перемогою.

Смуток оселився навколо нас, густий і терпкий.

— Мені дуже шкода, Енн.

Сестра ковтнула воду, наче це була текіла. Може, та стала б у більшій пригоді. Потім взяла ніж.

— Коли ти не можеш дати чоловікові те єдине, про що він попросив за вісім років шлюбу, він розлучається з тобою. Тут нема про що шкодувати.

— Життя — це більше, ніж діти. — Я зробила ковток.

— Не для Фінна. — Вона накинулася на наступну морквину. — Вони для нього все.

— Ти заслуговуєш на того, для кого всім будеш ти. — Я потицяла нігтем в етикетку, уявляючи, що це Фіннові очі.

Вона зробила паузу.

— Він сказав, що я підвела його. — Ніж випав з її руки на обробну дошку, і вона притиснула долоні до мармуру. — Яка ж це лажа. Це я пройшла через викидні, ЕКЗ, гормони... — Вона опустила голову. — Але саме він почувається розчарованим. Ніби в мене не розбите серце.

Я зісковзнула зі стільця, обійшла острівець і обійняла її ззаду.

— Ти не невдаха. Ти крута адвокатка.

— Яка кинула практику через рік, бо Фіни думав, що це допоможе зняти стрес і завагітніти, — пирхнула вона.

— Ти вродлива, добра, розумна і маєш ще тисячу інших чудових рис. Ти, безумовно, найкраща з нас. — Я примостила підборіддя на її плечі.

Вона взяла своєю рукою мою і стиснула її, а тоді дозволила своїй голові на мить притулитися до мене.

— Я, безумовно, єдина, хто здатен пристойно готувати, тож чому б тобі не сісти й не дозволити мені закінчити з твоїм курячим супом? Він може стати в пригоді після того, як ти ризикувала переохолодитися. — Вона поплескала мене по обличчю лівою рукою, і я відступила на свій бік острівця.

— Йдеться лише про кілька хвилин. Басейн не дає такого опору, як хвилі. — Я допила пляшку води й потягнулася до пакета селери.

— Ні! — Енн схопила його й потягнула своїми вбивчими лапами. — Я бачила, який хаос ти сієш на кухні. Крім того, ти мала дозволити мені піклуватися про тебе, пам’ятаєш? Саме тому ми тут.

— Ми тут через мамині драконівські вимоги до заселеності будинку. — Я притиснула коліно до грудей і дивилася, як Енн береться за селеру.

— Це правда.

Звісно, ми відтягували до останнього визначений мамою термін: вона суворо постановила, що раз на три роки будинок мав використовуватися протягом усього літа принаймні однією з нас, і впродовж одного з літніх тижнів ми всі троє мали в ньому жити. Гадаю, це був її маленький спосіб пересвідчитися, що ми досі проводимо час разом, але я підозрювала, що не обійшлося й без маленької помсти татові, бо ми мали зазнати невдачі, а значить, втратити будинок, який він так любив.

Досі Енн була зайнята роботою і чоловіком, зазираючи в пляжний будинок лише під час щорічного фестивалю «Класика Райської бухти» в серпні, а ми з Євою були надто зайняті в трупі, щоб робити бодай це. Можливо, якби я приїздила в останні роки, то побачилася б із Гадсоном раніше. Як давно він повернувся?

Це не має значення. Відпусти все.

—Єва не казала, коли приїде? — запитала я.

—Думаю, вона планує залишитися на весь тиждень «Класики», але я сподіваюся, що приїде на Четверте липня, — відповіла Енн, перекладаючи овочі в каструлю. — І їй краще з’явитися тут, бо я люблю цей будинок і не збираюся його втрачати.

— Знаєш, ти можеш просто жити тут цілий рік, якщо хочеш. Ніхто з нас не буде проти, якщо це зробить тебе щасливою.

— І залишити вас двох у Нью-Йорку без нагляду? Я пас. Не хочеш розповісти мені, що тут робив Гадсон Елліс? — Лагідний тон і зацікавлений погляд нагадали мені тата.

— Його племінниця хотіла зі мною познайомитися. — Решта була надто дріб’язковою, щоб турбувати її після дня, який вона пережила. — Гадаю, вона стежить за Євою на Seconds.

— Це наполовину й твій акаунт. — Вона дістала з холодильника підготовлену курку й грюкнула дверцятами. —

А він, бува, не пояснив, чи не корова його язиком злизала, коли ти була в лікарні? Чи, може, його викрали іншопланетяни?

— Ні. — Я сперлася підборіддям на коліно. — Але вибачився.

— Ну от, усе владналося. — Курка з глухим грюкотом впала на обробну дошку. — Ти послала його в дулу?

Я усміхнулася куточком рота. Вона ніколи не лаялася.

— Сказала, що нам краще ігнорувати одне одного, поки я тут. Минуло вже багато років. Я пережила це.

— Гм-м. — Вона взялася за курку, вправно розрізаючи її ножем.

— Що це має означати? — Я стежила за кожним шматочком, зачарована її вправністю.

— Це означає, що я не пам’ятаю часу, коли ви з Гад-соном були в одному місті й могли ігнорувати одне одного. — Вона нахилила голову. — Ви були приклеєні одне до одного більше, ніж Ґевін і Ліна, а ті справді зустрічалися.

— Коли мама не бачила. — Перебування в цьому будинку повернуло все з разючою ясністю, ніби саме місце було точильним каменем для спогадів. Якщо не буду обережною, вони різатимуть мене, як ножі. Я випростала руки, коли мене охопила типова полуденна млявість.

— Коли мама не бачила, — погодилася вона. — Боже, вони з Ґевіном зустрічалися кілька місяців того літа, поки їй не набридло і вона його не кинула. — Енн схилила голову набік. — Це було літо перед тим, як вона почала працювати в Сан-Франциско? Чи в Метрополітен-балеті?

— Обидва літа, але більше перед Метрополітен-бале-том, — відповіла я, оскільки жодна з нас не збиралася вимовляти «літо перед ії смертю». Моя щелепа ледь не вивихнулася, коли я спробувала побороти позіхання й програла. — Мабуть, плавання втомило мене.

— Гм-м. — Енн поклала ніж. — Ти передзвонила Кенні? Вона намагалася зв’язатися з тобою щонайменше тричі цього тижня.

—Я передзвоню їй пізніше, — збрехала я. Чи почувалася я винною через те, що ухилялася від її дзвінків? Так. Чи збиралася я виправити це, поговоривши з нею? Ні.

— Вона твоя найближча подруга, Аллі, — вичитала мене Енн, але саме нотки занепокоєння в її тоні завадили мені огризнутися у відповідь.

— А ще ортопед трупи, — нагадала я їй, хапаючи порожню пляшку з-під води й рушаючи до смітника в коморі. — А ми обидві знаємо, що я не одужую так швидко, як вона хоче, і їй доведеться повідомити про це Василю. Він скасує мій балет з Айзеком на осінь, а я не можу так ризикувати. Я не байдикую. Роблю все. Пілатес, силові тренування, резинки — але мені бракує сили, щоб стати на півпальці.

—А тобі не спадало на думку, що, можливо, вона просто хоче поговорити зі своєю подругою? — вступила в суперечку Енн, коли я притулилася до одвірка ліворуч від неї, знімаючи вагу зі щиколотки. — Ніхто не вважає, що ти байдикуєш. Не думаю, що ти розумієш, як це — байдикувати. Усі в трупі знають, що ти жили рвеш, щоб повернутися в студію. Це єдине, що ти робиш. Я подумала, що життя тут допоможе тобі розслабитися або бодай усміхнутися...

— Дорогою назад заїжджала до мами?

— Не змінюй тему. — Вона втупилася в мене.

Я подивилася на неї.

Якби в нашому домі проводився конкурс на те, хто найдовше протримається в незручній тиші, корона була б моя, і ми обидві це знали.

— Так, я заїхала до школи й бачила маму. — Її зітхання було білим прапором.

— Не впевнена, що я б назвала це школою. — То більше нагадувало виправну установу.

— Хочеш прогулятися, коли я все доготую?

— Плавний перехід, але, думаю, я трохи подрімаю. — Утома перемогла. Здається, так завжди відбувається. — Сон — це зцілення і все таке.

— Як щодо того, щоб піти в кіно після вечері? Зараз проходить марафон старих фільмів про підлітків, а ніхто так не піднімає настрій, як Джон Г’юз⁵. — Вона м’яко всміхнулася.

Сама лише думка про те, що доведеться вдягати «справжній» одяг, докладати зусиль і грати роль Алессандри Руссо на публіці, змусила мене придушити чергове позіхання.

— Може, завтра.

— Може, завтра, — погодилася Енн, і її усмішка зісковзнула з обличчя. — Відпочинь трохи. Я простежу, щоб ти не проспала вечерю.

— Дякую. — Я вийшла з кухні й піднялася сходами, кинувши погляд на галерею спонтанних світлин уздовж стіни й зупинившись на останній. Тато сфотографував нас учотирьох: ми сиділи пліч-о-пліч у кінці пірса, спинами до нього, у той рідкісний момент, коли навіть Єва була нерухома.

Вона сиділа найдалі праворуч, заклавши руки за спину, її п’ятнадцятирічна голова відкинулася назад, щоб спіймати сонце. Ліна та Енн, дев’ятнадцяти й вісімнадцяти років відповідно, сиділи в центрі, повернуті обличчями одна до одної. Вони сміялися, без сумніву, з якогось особистого жарту, а я, сімнадцятирічна, сиділа, обійнявши Ліну, поклавши голову на її плече і втупившись у воду.

Боже, як мені бракувало цього відчуття, цього втішного спокою і впевненості в завтрашньому дні. Ми були стійкими, як стовпчики пірса, поки трималися разом, долаючи шторм, яким була наша мати, спираючись одна на одну, щоб розподілити навантаження, коли хвилі її очікувань загрожували затягнути якусь із нас під воду.

Коротке відчуття спокою швидко зникло, коли я згадала, що Ліна померла лише за кілька тижнів після того, як тато вставив знімок у рамку. Життя було збіса несправедливим. Вона мала бути тут або на сцені в Нью-Йорку, танцювати Жізель, або там, де вона хотіла бути.

Вона мала бути живою.

Вона б знала, як зробити, щоб Енн почувалася краще, і чи варто тиснути на мою щиколотку, чи дати їй відпочити. Вона б знала, як спрямовувати Єву і як поводитися з мамою. Вона б показала нам усім, як це — бути дорослими.

Я зайшла до своєї кімнати й упала на ліжко, а тоді заповзла під знайому, заспокійливу вагу рожевої ковдри. Можливо, у якийсь момент моє тіло таки надолужить весь той відпочинок, у якому я відмовляла йому роками. А доти я даватиму йому сон, який, здавалося, воно нестримно хоче отримати, з моєї згоди чи без неї.

Підсунувшись до своєї білої плетеної тумбочки, щоб покласти телефон, я перевірила, чи надійно захована аметистова обручка Ліни в шухляді, і помітила тест ДНК, результатів якого вимагала від мене Джаніпер. Мене пронизав укол співчуття. Вона просто хотіла знайти своє місце в цьому світі.

На якусь мить мені стало шкода Гадсона. Маленька дівчинка здавалася розбитою.

«Мені дуже, дуже прикро. Через усе».

Принаймні він вибачився. Був час, коли я пробачила б його без жодних запитань, знаючи: те, що не підпускає його до мене, не залежить від нього. Я довіряла йому більше, ніж власним сестрам. Я змирилася, що ніколи не зрозумію, чому Ліну забрали такою молодою, чому я пережила аварію, а вона ні. Так само я мусила змиритися, що не зрозумію, чому Гадсон пішов з мого життя, не попрощавшись.

Ви обоє були дітьми. Забудь про це.

Я взяла коробку й прочитала текст на звороті. Здавалося, усе просто. Я лише мала завантажити застосунок, взяти мазок зі щоки й відіслати його. Дітей у мене не було, тож результати мене не лякали. Трясця, та я була незайманою майже до двадцяти років, а це значно пізніше за народження Джаніпер.

Можливо, я не отримаю від життя потрібних мені відповідей, але можу допомогти їй, довівши, що відповідь на її запитання — не я.

За шість днів застосунок надіслав мені повідомлення.

У мене відвисла щелепа.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ГАДСОН

OnPointe34: Не вам виправляти професійну танцівницю в коментарях. Кінець. Єдина людина, яка краще за RousseauSisters4 дає цьому раду, — це відсутня половина цього дуету. Гей, Єво, поверни свою сестру, доки ми не оголосили її в розшук.

Я перекочував тепле скло пляшки пива «Юенлінґ» в долонях, шкрябаючи зазубреними краями стіл, поки Курт Кобейн співав про коробку у формі серця зі старезного музичного автомата в кутку бару, на якому Ґевін дозволяв вмикати лише добірку ґранджу або рідкісні пісні в стилі панк.

Шість днів.

Якимось чином я протримався шість довбаних днів без того, щоб потягнути свою дулу до Аллі й благати її про прощення.

Наше минуле вимагало більшого, ніж просте вибачення чи притягнуте за вуха виправдання. Значно більшого. Те, що я зробив із нею, вимагало крові, плазування на колінах і, можливо, шматка моєї душі. Та я не був упевнений, що навіть цього вистачить.

Несподіваний удар в гомілку привів мене до тями, а очі Еріка Бічмена піднялися в очікуванні в погано освітленій кабінці.

— Правда, Еллісе? — запитав він, дивлячись на жінку, що сиділа поруч зі мною.

Так. Трясця. Я ж був на подвійному побаченні. Уперше за тиждень наші з Еріком розклади збіглися, тож ми пішли випити, а він привів сестру своєї дівчини. Як же, в дідька, її звати? І про що запитував Бічмен?

— Він не мусить відповідати, — сказала брюнетка, швидко та яскраво всміхнувшись.

Джессіка — дівчина Еріка — кинула на мене колючий погляд.

— Усі плавці люблять хвалитися кількістю врятованих ними людей. — Ерік допоміг мені, але водночас послав погляд «ти що, трясця, знущаєшся з мене?».

Я відкашлявся:

— Якщо чесно, я не веду рахунок. — Ось, це було легко, навіть якщо я мовчав протягом останніх десяти хвилин розмови, що було типовим для мене цього тижня. Хай що б я робив, а думав про Аллі. Замовляв нове обладнання для майстерні? На думці Аллі. Брав телефон Джаніпер? Аллі. Тренувався в басейні? Аллі.

Зазвичай вона жила на задвірках моєї свідомості, але зараз опинилася на передньому плані й усюди.

—Думаю, це скромно, — сказала Бет — саме так її звали. Пальці дівчини барабанили по краю порожньої склянки, а усмішка ширшала. — Мені подобається це в хлопцях.

Аллі знала, що я анітрохи не скромний. Знала, що я імпульсивний, зухвалий і збіса зарозумілий, але однаково я їй подобався.

— Не сумніваюся, йому подобається, що тобі це подобається. — Ерік зробив ковток.

Не впевнений, що це було правдою. Бет була вродливою шатенкою з великими блакитними очима. Її м’яке волосся було радше каштановим, а не кольору темної кави, як у Аллі...

Припини їх порівнювати.

Я весь вечір тільки те й робив, що протиставляв свою веселу, товариську супутницю жінці, яка встановила для мене стандарт десяток років тому, і це було несправедливо. Я був козлом, а вона навіть не знала про це.

— Піду принесу тобі ще випити, — запропонував я, уже вислизаючи з кабінки, хоча Бічмен і запротестував, мовляв, у нас є офіціантка.

Я проштовхався крізь п’ятничний натовп, кивнувши кільком хлопцям за дартсом, з якими ходив до школи і які не входили до списку плюсів мого життя в рідному місті, і попрямував до свого брата, який теж не завжди був у тому списку. Ґевін обслуговував людей у дальньому кінці дванадцятимісного шинкваса, тож я зайняв один із двох порожніх барних стільців біля вузького кінця.

— Що, трясця, з тобою сьогодні таке? — Ерік сів поруч зі мною.

—Задумався. — Я насунув козирок кепки.

—Ти цілий тиждень розгублений, — звинуватив мене він, а тоді кинув погляд через плече на групу типів, схожих на членів якоїсь ради директорів, які кричали Ґевіну з кутка бару. — А є якісь причини ходити в бар у костюмі за дві тисячі доларів? — пробурмотів він.

— Зараз сезон. — Я дивився, як мій брат просувається вздовж черги відвідувачів. Він був на кілька сантиметрів вищим за мої метр вісімдесят сім, що давало йому перевагу за шинквасом та можливість бачити натовп, але я досі мав на десять кіло більше м’язів, що давало мені перевагу, коли виникала потреба натовкти йому пику. — Наступного тижня тут буде повно народу. — Вихідні на День пам’яті завжди були неофіційним початком напливу туристів, і бар «Ведмідь гризлі» слугував гарним індикатором потоку тимчасових мешканців містечка. Четвертого липня тут було так людно, що це заледве відповідало пожежним нормам.

— Хвилюєшся через бали за свій тест? — Ерік повторив мою позу, спершись ліктями на шинквас.

— Ні. — Результатів іспитів, які ми складали минулого тижня, щоб отримати право на підвищення, не буде ще кілька тижнів, та я знав, що склав їх на відмінно.

— Боїшся, що доведеться обрати іншу авіастанцію й покинути сім’ю? Адже якщо тебе внесуть у список на підвищення, тобі нікуди буде просуватися тут, на Кейп-Коді, з одинадцятьма іншими плавцями, еге ж? — Він подивився на мене з розумінням.

— На диво докладно і, як завше, точно, але ні. — Щоправда, тепер мене це непокоїло.

— Тобто ти міг би поїхати в Порт-Анджелес і поніжитися на Тихоокеанському північному заході, або в Сан-Франциско, щоб дізнатися, чому я так люблю Каліфорнію, або навіть у Сітку. Як ти завжди й мріяв. — Його голова легенько нахилилася в очікуванні моєї реакції. Це був основний талант Еріка — з’ясовувати, що в когось на душі, і захищати його, якщо вважав цю людину другом, або длубати до крові, якщо не вважав.

— Мені й тут добре. — Я мусив послужити ще у двох місцях на східному узбережжі, перш ніж закріпився в Кейп-Коді, тож не планував їхати звідси найближчим часом. Принаймні, поки був потрібен Керолайн.

— Це через побачення? — спробував угадати Ерік. Саме в цей час Ґевін брав замовлення поруч із нами. Брови мого брата зійшлися на переніссі, коли він кинув у мій бік спантеличений погляд.

— Не через побачення. — Я стежив, як Ґевін методично набирав пиво з крана за метр від нас: його голова була нахилена в наш бік під кутом, який свідчив, що він нас слухає. — Бет... нічого така.

— Нічого? — Брови Еріка злетіли вгору. — Вона, трясця, на десять балів, і це з моїм упередженим ставленням до неї як до потенційної родички. Дівчина — вчителька, а це означає, що вона розумна — ти ж чув, як Бет жартує. Плюс ти їй, здається, подобаєшся — хоч у тебе начебто й нема проблем у цьому плані, — то в чому річ?

Я посовався на своєму сидінні.

— Вона не Аллі Руссо, — відповів за мене Ґевін, передаючи два пива хлопцям із «ради директорів» ліворуч від нас.

— Стули пельку. — Я подивився на брата й замислився, чи вдалим був мій план втечі. Він явно був налаштований познущатися з мене.

— Це правда. — Ґевін знизав плечима й потягнувся до випивки на верхній полиці. — Каштанове волосся, мила усмішка, мініатюрна. Абсолютно його тип, але вона не Аллі. — Він налив чотири шоти з пляшки текіли. — Бачиш, Бахмане...

—Я Бічмен, — виправив Ерік.

—Та яка різниця. — Ґевін штовхнув шоти до хлопців у костюмах, а тоді взяв планшет, щоб записати випивку на їхній рахунок. — Ти привів його в хороший, цілий рік відчинений бар...

— Тобто місцевий, — втрутився я.

— ...але молодший брат зациклений на Аллі із сімнадцяти років, і ні ти, ні я, ні вчителька в кабінці нічого не можемо із цим вдіяти. — Він поклав планшет біля стіни позаду й повернувся до нас лицем, перекрутивши свою бейсболку «Ведмідь гризлі» задом наперед. — Саме тому він сидить за моїм шинквасом, замість того щоб замовити ще випивки там. — Він жестом вказав на кабінки. — Гадсон може бути найвідчайдушнішим вилупком, який колись служив у Береговій охороні США, але посадіть Аллі Руссо в одну кімнату з ним, і він зашпортається у власних ногах.

— Хто така Аллі Руссо? — Ерік скривився, переводячи погляд між моїм братом та мною.

— Ти інакше не міг, еге ж? — Я зиркнув на брата невдо-волено.

— Це священний привілей старшеньких — ставити молодших у незручне становище, коли нам заманеться. — Він безсоромно всміхнувся й потягнувся по келих для лагера під шинквас.

— Хто така Аллі Руссо? — перепитав Ерік.

— Іноді я не можу вирішити, люблю я тебе чи ненавиджу. — Що напруженіше я дивився, то ширше всміхався Ґевін.

— І те, й інше, молодший. — Він підняв козирок моєї кепки, наче мені знову було дванадцять, а тоді налив «Юенлінґу». — Я не можу впоратися зі своїм завданням, якщо й те, й інше.

— Та хто така, трясця, та Аллі Руссо? — Ерік підвищив голос.

Ґевін з викликом підняв до мене брови й посунув пиво в мій бік.

— Ти мудак. — Я взяв запропоноване пиво.

— Алессандра Руссо? Балерина? — втрутився найближчий до нас хлопець у костюмі.

Ми всі троє здивовано повернули голови.

— Що? — Він послабив свою шовкову краватку. — Я живу в Нью-Йорку, а моя дружина любить балет.

— З тобою не розмовляли, — ледь не зірвався я.

— Я розмовляю. — Бічмен повернувся до нього всім тілом. — Розкажи мені більше.

Я зробив довгий ковток пива, поки «рада директорів» показував Еріку щось на телефоні.

— Йосип босий. — Бічмен махнув телефоном у мій бік. — Про неї мова?

Пошук зображень у гуглі видав пів дюжини фотографій Аллі, здебільшого на сцені, — довгі лінії її тіла бездоганно вигнуті в неможливих позах. Він вказав на її офіційний знімок для трупи, який, звісно, був просто приголомшливим. Фотограф підловив її без усмішки, з широко розплющеними очима, ніби вона чекала наступних вказівок.

— Це вона, — підтвердив Ґевін, наливаючи ще один напій і відверто ігноруючи клієнтів у дальньому кінці, які, вочевидь, хотіли ще по одній порції.

Ерік повернув телефон, подякував хлопцеві й повернувся до мене:

— І ти ніколи не розповідав мені про неї, бо...?

Мій рот відкрився й знову закрився. Це, безумовно, було серед мінусів мого життя в рідному місті.

— Бо він досі кохає її. — Ґевін поставив переді мною напій, підозріло схожий на той, що пила Бет, — ром із колою. Попри всі питання до його надійності, пам’ять у нього була бездоганна.

— Зовсім ні. — Навіть ще один ковток пива не зміг змити смак брехні з мого рота.

— Авжеж, кохаєш. Кохає, — повторив він Еріку, кивнувши головою. — Саме тому він про неї не говорить.

— Та, на бога, ти припиниш? — Я відштовхнувся від шинкваса.

— Він або твій найближчий друг, або ні, — кепкував Ґевін.

— Друг. — Ерік нахилився вперед, як старий у перукарні, спраглий пліток, замаскованих під новини.

— Вона була моєю найкращою подругою, — сказав я, щоб заткнути Ґевіна. — Її батьки мали тут будинок, і ми познайомилися, коли були підлітками. Ми були близькі два літа, а потім... — Слова підвели мене, як завжди. Усе, що сталося тієї ночі, було й залишалося невимовним.

— І він був закоханий у неї, — голосно прошепотів Ґевін, наливаючи з крана пиво «Курс лайт».

— Хіба в тебе немає клієнтів? — Я вказав на шинквас.

—Хіба в тебе немає пари, якої ти уникаєш? — відповів він, підсуваючи пиво Еріку.

— Це правда. — Той здригнувся, взявши розливне пиво й озирнувшись через плече в бік кабінки.

— Річ у тому, Бейтмене... — почав Ґевін, змішуючи горілку з журавлинним соком.

— Бічмен, — знову виправив його Ерік.

— Я так і сказав. — Ґевін встромив соломинку для коктейлю й закрутив її. — У тієї жінки, яку ти так люб’язно привів познайомитися з моїм братом, немає жодного шансу. І ніколи не буде. Найкраще, що ти можеш для неї зробити, — це позбавити її страждань, поки він не втнув якоїсь дурниці, наприклад, почав з нею зустрічатися.

— Неправда. — Я підвівся й потягнувся до пива.

— Правда. — Ґевін зиркнув у мій бік і підштовхнув коктейль до Еріка, зосередивши на ньому всю свою увагу й ігноруючи мене. — Бачиш, Бармене, я сам був зациклений на дівчині Руссо, і це пристрасть, не схожа на жодну іншу. — Він одвів погляд і відкашлявся.

Я міцніше стиснув пиво попри конденсат, що швидко збирався на склі. Я був не єдиним Еллісом, який не говорив про ті два літа.

— Але сестри Руссо завжди були такими собі «дивись, але не чіпай» із «зачепиш їх, і я тебе знищу» мамцею. Я дозволив цьому смолоскипу палати яскраво й гаряче, перш ніж впустив його, а от Ґадсон свій і досі несе. Аж ось вона повернулася в місто на пару тижнів. — Він сплеснув руками й видав звук, схожий на вибух бомби. — Гадсон — це Зірка Смерті, а та жінка — Люк, який от-от підірве його дупу.

— Це кепська аналогія. — Я зробив ще один ковток і порахував, яка відстань звідси до Аллі. За весь вечір я випив десь із третину пляшки пива. Тож цілком міг сісти за кермо.

— Хіба? — Ґевін схилив голову набік. — Можемо уявити, що ти — «Титанік», а вона — айсберг, або вона — Оппен-геймер, а ти — випробувальний полігон у Нью-Мексико...

— Думка ясна. — Я потягнувся до гаманця.

— Чекай, ти сказав, що теж був закоханий в Аллі? — Ерік встав зі свого стільця.

— Боже, ні. У ЇЇ старшу сестру. Не в Аллі. — Ґевін подивився на мене: роки історії промайнули в його погляді за мілісекунду. Він усміхнувся краєчком рота. — Аллі була надто молода для мене. Занадто вразлива. Гарненька маленька штучка...

Я весь напружився.

— ...але надто манірна, надто правильна, надто тиха, надто мишача...

— Надто, дідько б тебе вхопив, моя, — огризнувся я, кидаючи двадцятку на шинквас. — І вона була геть не такою. Ти ніколи не знав її по-справжньому. — Жар розлився потилицею.

— А ось і він! — Ґевін переможно підняв руки. — А я все думав, коли ж ти, трясця, прокинешся.

Чорт, я дав йому саме те, чого він хотів, — реакцію.

Увага Еріка металася між нами, наче ми були суперниками в тенісному матчі.

— А тепер наберися сміливості й скажи цій симпатичній шатенці, що вона проходить прослуховування на роль, яка зайнята більше ніж десять років. — Він штовхнув мені двадцятку назад. — Іти знаєш, що твої гроші тут не потрібні.

— Звідки ти дізнався, що вона повернулася в місто? — Я взяв ром з колою у вільну руку, залишивши двадцятку там, де вона лежала.

— Чутки розлітаються швидко. — Ґевін знизав плечима й відійшов. — А наша племінниця — пліткарка. Ти ж знаєш, що вона переслідуватиме цю жінку заради автографа.

Джаніпер. Звісно. Що ще вона йому сказала?

— Наглянеш за нею завтра вранці, щоб Керолайн могла відкритися, добре?

— А ти на цілодобовому чергуванні? — запитав у свою чергу Ґевін, коли голоси за його спиною підвищилися, щоб привернути його увагу.

— Так. — У мене вони були всього чотири-шість разів на місяць.

— Тоді, схоже, я не маю вибору. — Він віддав мені честь двома пальцями й попрямував до іншого кінця бару. Із задньої кишені його широких штанів звисав рушник.

Ми з Еріком повернулися до кабінки.

— Що взагалі сталося між тобою й тою балериною? — запитав він, коли ми пробиралися крізь натовп, що дедалі збільшувався.

Ось чому я не хотів, щоб він знав. Бічмен був тим, хто вирішує проблеми, і тепер я став проблемою, яку він вважав за потрібне вирішити.

— Ми посварилися, коли мені було вісімнадцять, саме перед тим, як я пішов на військову службу.

— Дай вгадаю: вона не відповіла тобі взаємністю?

У мене стиснулося в грудях.

— Вона... просто все було складно. Кінець історії.

— Але це не кінець, якщо вона опинилася тут саме тоді, коли й ти на місці. Ти справді найвезучіший сучий син, якого я коли-небудь зустрічав.

— Повір мені. Усе скінчено. Аллі не з тих, хто дає другі шанси. — Або підпускає когось до себе. Я помітив Джессіку з Бет і стишив голос. — Є такі долі, від яких навіть я не можу втекти, мій друже. Зроби мені послугу й забудь про це.

Ми затихли, наближаючись до кабінки, і я спрямував на Бет свою сповнену найбільшого вибачення усмішку, прослизнувши до неї з напоями в руках.

—Тримай.

—Дякую. — Вона взяла напій і заправила волосся за вухо. — Отже, ти тут виріс, еге ж? Ми переїхали сюди, коли я була в молодших класах. Думаю, тоді ти вже закінчив школу.

Я почав кивати, оскільки ці дати збігалися з тим, що вона розповіла мені раніше, але спинився. Ґевін мав рацію. Я міг почати зустрічатися з цією жінкою і навіть повеселитися з нею, але це врешті-решт скінчилося б, бо я б ніколи не дав їй справжнього шансу, особливо коли Аллі була за тринадцять хвилин їзди звідси.

— Так, — повільно промовив я, відчуваючи напругу в грудях, поки мої думки прокручувалися в голові. — Мені дуже шкода, Бет, але...

— Гадсоне?

Решта мого речення так і не народилася, миттєво вбита звуком її голосу. Я обернувся й глянув на джинси, від вигинів під якими в мене засвербіли долоні, на легкий зелений светр, який сповзав з одного ніжного плеча, оголюючи блідо-рожеву бретельку бюстгальтера, і на мою улюблену пару очей кольору віскі. Напруга в моїх грудях досягла крайньої межі, і всі думки, окрім однієї — винести її звідси, щоб наодинці попросити пробачення, — втекли з каші, яку я називав мозком.

— От дідько, ти балерина, — виголосив Ерік.

Убийте мене на місці.

Очі Аллі округлилися, і вона відірвала свій погляд від мого.

— Я... так.

— Радий знайомству. — Бічмен усміхнувся й простягнув руку. — Я Ерік Бічмен, найкращий друг Гадсона.

— Алессандра Руссо. Приємно познайомитися. — Аллі потиснула руку, але не всміхнулася. Навіть своєю публічною, відполірованою, паскудною усмішкою.

— Або, гадаю, я мав би сказати, його новий найкращий друг. — Він стрепенувся, і вона відступила, тримаючись обома руками за ремінець сумочки. — Я зовсім не хочу сказати, що він розповідав, ніби ви його стара найкраща подруга, або що вас можна замінити, або... Знаєте, мені краще замовкнути.

— Це було б найкраще. — Я подивився на нього вбивчим поглядом.

Бовдур усміхнувся у відповідь.

— Гаразд. — Аллі перевела погляд між нами чотирма, нарешті спинившись на мені. У мене аж у грудях стиснуло. Боже, невже поруч із нею завжди так було? Важко дихати, лише дивлячись на неї? Тобі вже не вісімнадцять — опануй себе та сформулюй план. — Мені дуже незручно втручатися, але я сподівалася, що зможу поговорити з тобою. Сам на сам.

Чорт забирай, так. Трясця, так. Беззаперечне так. До біса план. Вона могла брати все, що хотіла.

— Звісно. — Чудовий словниковий запас, придурку. Я покинув своє пиво й вислизнув з кабінки, коли вона відступила на кілька кроків, щоб звільнити для мене місце. — Підсобка?

Вона кивнула, потім повернулася до бару й пішла. Я не зводив очей з її задка й використовував кожну секунду, щоб розробити стратегію моєї можливої реакції на те, що вона скаже. Начхати на логіку й справжні причини, чому я уникав її. Кожен сценарій у моїй уяві починався й закінчувався одним, чого я ніколи не робив заради жодної жінки, — плазуванням.

Вона відчинила двері в кутку бару так, ніби не минуло десяти років відтоді, як востаннє повертала цю ручку.

І, чорт забирай, я відчув, що мені знову вісімнадцять, і я ховаюся з нею, поки Ґевін на зміні, готуюся до вступних іспитів, сміюся й базікаю ні про що, але водночас про все.

Я зайшов слідом за нею, відчуваючи запах освіжувача повітря і застояного пива, і зачинив за собою двері. Хоч як погано тут пахло, але все було охайно й упорядковано — від картотеки в кутку до письмового столу ліворуч від мене. Саме на нього я й примостив свій зад, просто на краю напрочуд міцного предмета меблів, щоб вона мала вільний доступ до дверей і не почувалася в пастці.

— Це місце точно таке самісіньке. — Вона повільно обернулася в мерехтливому флуоресцентному світлі, вбираючи в себе деталі простору у властивій їй спокійній, спостережливій манері. Я завжди вважав, що вона вижила в тому домі, бо була гостро сприйнятливою, здатною передбачити, коли на неї сунув шторм. — Але ти... — Вона склала руки на грудях і вивчала мене очима. З них зникло те полум’я гніву, з яким я зіткнувся в її домі. Та якщо зважати на побіжний, майже порожній погляд, яким вона дивилася на мене, полум’я було б благословенням. — Ти займаєш більше місця, ніж раніше.

— Кілька додаткових сантиметрів і школа рятувальників роблять таке з людьми. — Я усміхнувся самим куточком рота. — Ти теж дуже гарна. — Більше ніж гарна. Вона збивала з ніг своїми великими очима, вигнутими у формі лука губами й наймилішими веснянками на щоках. Дівчина, яку я завжди вважав вродливою, виросла в жінку, зовнішність якої сягала далеко за межі цього слова.

Вона пирхнула:

— Я на вигляд така, ніби не тренувалася чотири місяці й не спала з дитинства. — Слова були такими пласкими, як і її погляд.

— Ти ніколи не вміла приймати компліменти.

У її очах спалахнула іскра того полум’я, і я ледве стримав радість. Вона досі була поруч.

— Не в цьому суть. — Аллі похитала головою й почала порпатися в сумочці. Її волосся впало на обличчя м’якою темно-каштановою завісою. Хвиляста маса тепер була трохи довшою, спадала на кілька сантиметрів нижче від ключиць. — Я прийшла, бо Енн згадала, що Ґевін досі працює тут. Тож я подумала, що він зможе підказати, де тебе знайти.

— Ти шукала мене? — Моє обличчя розпливлося в усмішці. Ось вам і стратегія—я діяв інстинктивно, сподіваючись, що такий порядок дій не підведе мене вперше в житті.

— Ну, так. — Однією рукою вона відкинула волосся з обличчя, а другою дістала телефон. — Я не знала, до кого ще піти. Або кому розповісти. Або кому розповідав ти.

— Про що? — Я нахилився вперед.

— Тобі треба поговорити з Керолайн. Я не мати Джаніпер. — Її пальці рухалися по екрану.

— Ясно, що ні. — Я навіть не припускав такого.

Вона відкрила той самий застосунок, яким користувалася Джаніпер:

— Схоже, я її тітка.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

АЛЛІ

PointePrincess50363: На цю техніку Баланчина боляче дивитися. Поверни свою сестру, щоб показала тобі, як робити це правильно. RousseauSisters4

За два дні я сиділа, підібгавши коліна, у великому кріслі й пильно дивилася на Гадсона через усю вітальню, а старовинний годинник заповнював кілометри тиші між нами, відраховуючи години ближче до обіду.

Після того як Ґевін приблизно за тридцять секунд увірвався в нашу розмову в барі, ми домовилися зустрітися там, де нас ніхто не потурбує. Я думала, що відкладання розмови дасть нам час опанувати себе або принаймні зробить її менш ніяковою. Це було помилкою.

— П’ять хвилин. — Гадсон порушив тишу.

— Даруй?

— Може бути трохи легше, якщо наступні п’ять хвилин ти вдаватимеш, що не ненавидиш мене. — Він нахилився вперед на дивані в синьо-кремові смужки й вперся ліктями в коліна, ігноруючи гарячу чашку кави, що стояла на журнальному столику між нами. Принаймні одна річ не змінилася за останні десять років: на ньому була кепка «Брюїнз».

— П’ять хвилин не допоможуть, і я сумніваюся, що це зробить ситуацію менш ніяковою.

— Пропоную спробувати. — Він витягнув свій телефон і показав мені таймер. — По п’ять хвилин за раз.

— П’ять хвилин. Гаразд. Я думала, ти будеш у формі після цілодобової зміни. — Я натягнула рукави светра на зап’ястки. Незабаром стане надто спекотно для моїх улюбленців. Червень дихав нам у потилицю.

— Якщо хочеш побачити мене у формі, просто дай знати. — Грайлива усмішка промайнула на його губах.

Мої щоки помаковіли, і я швидко відвела погляд. Зазвичай він приберігав флірт для інших дівчат.

— Керолайн прийде?

— Я їй ще не казав. — Його усмішка зникла.

Я остовпіла.

— По-перше, — він здійняв вказівний палець, — ми не бачилися, а такі речі треба повідомляти особисто. По-друге, вона категорично проти, щоб Джаніпер шукала свою біологічну сім’ю до того, як їй виповниться вісімнадцять. Але водночас я відчуваю, що та має право знати такі речі, це як історія хвороби, тому моя лояльність зараз трохи рветься надвоє. Якщо Керолайн отримає бодай натяк, що Джаніпер шукала — не кажучи вже про те, що знайшла тебе, — вона замкне цю дівчинку так, що в’язниця суворого режиму здасться їй базою відпочинку.

— Бо наша сім’я — втілення зла? — Я нахилила до нього голову й спробувала не дати цій інсинуації налаштувати мене проти нього.

— Бо вона боїться, що хтось прийде й забере Джаніпер, відколи з агентства з усиновлення зателефонували, щоб знайти їй сім’ю.

Я обурилася:

— Ми б ніколи...

— Я це знаю. Ти це знаєш. Але тривогу важко перемогти логікою. — Він поправив козирок кепки й глянув на дизайнерський килим, за який мама заплатила надто багато грошей. — Я подумав, що нам треба зібрати якомога більше фактів, розробити план, а тоді вже йти до Керолайн.

Мій телефон задзижчав на бильці крісла, і на екрані з’явилося ім’я Кенни. Я проковтнула свою провину й натиснула кнопку «Відхилити». Це вже вдруге за день подруга намагалася зв’язатися зі мною, і хоч як би мені хотілося, щоб вона припинила це робити, я, мабуть, ще глибше занурилася б у своє маленьке гніздечко страждань, якби так і сталося.

— А потім ми дозволимо їй вирішити, чи хоче вона розповісти Джаніпер. — А тим часом маленька дівчинка й далі гадатиме. От лайно. Я посовалася і схопила пляшку «Смартвотеру» з тумбочки праворуч від себе, наче Кенна стояла у мене над вухом і читала лекцію про важливість пиття. Моя щиколотка боліла після ранкового тренування — сьогодні вранці я виклалася на занятті з пелотону⁶, а далі трохи перестаралася, підіймаючи литки в тому, що так і не дотягнуло до підйому на півпальці.

—Ти сказала Енн? — Він підняв брови.

— Вона... вразлива. — Я провела пальцем по етикетці пляшки, обмірковуючи, як багато йому розповісти, як близько підпустити до себе. Наскільки людина може змінитися за десять років? Я мусила визнати, що було щось іронічно-поетичне в тому, як ми проходили повне коло — від близьких людей до незнайомців і назад до того, хай чим би воно було. — Вона в процесі розлучення, а її почуття щодо дітей і материнства... — Я говорила, показуючи на світлину, де Енн тримала Єву немовлям. — їй зараз дуже складно. — Саме тому я призначила цю зустріч, знаючи, що її не буде вдома.

Гадсон кивнув, дивлячись на колекцію чорно-білих фото в срібних рамках на вбудованих книжкових полицях.

— Сама скажеш чи мені це зробити?

Я простежила за його поглядом до знімка з нами чотирма в балетних пачках у ранньому дитинстві. За останні два дні мій розум прокручував усі можливі варіанти й щоразу доходив одного й того самого висновку.

Джаніпер не могла бути Євиною. У ті роки вона ніколи не зникала з мого поля зору довше ніж на тиждень. Так само, як і Енн. Вона поїхала до коледжу того місяця, коли я почала працювати в кордебалеті трупи — за рік до закінчення школи.

— Вона має бути Ліниною. — Хай якою б неминучою була правда, я досі не могла її осягнути, не могла збагнути, що не знала свою старшу сестру так добре, як вважала. Я відірвала погляд від світлин і побачила, що Гадсон спостерігає за мною, чекаючи, поки я закінчу думку.

Це завжди було однією з моїх улюблених рис у ньому. Він був рішучим, навіть безрозсудним, коли брався до дії, але завжди спочатку вислуховував мене, чого мені бракувало так, як я навіть не усвідомлювала, у домі з чотирма дітьми й заклопотаними батьками.

— Якщо Джаніпер народилася в травні, то Ліна мала завагітніти у вересні, — тихо сказала я, озвучуючи думки, які крутилися в моїй голові останні тридцять шість годин. — Саме тоді вона приєдналася до балетної трупи Сан-Франциско.

— Ти ж теж туди хотіла, еге ж? — тихо запитав він, підводячись із дивана і йдучи до книжкових полиць.

Я закусила губи, щоб не почати заперечувати.

— Хотіла. — Він озирнувся через плече, взявши срібну рамку з нашою з Свою світлиною з «Класики Райської бухти». На ній мені було шістнадцять. — Якось ти сказала мені, що не хочеш танцювати в чужій тіні, і, оскільки твоя мати танцювала в Парижі та Лондоні, Сан-Франциско був твоїм варіантом номер один.

— Я була там. І пам’ятаю, — нарешті вичавила я з себе, ставлячи воду і обходячи кавовий столик, щоб стати поруч із ним.

— То що змінилося?

Мій погляд пробігся професійними знімками, дев’яносто відсотків з яких були з нами в костюмах, так, ніби єдині моменти, варті того, щоб їх фіксували для публічного огляду, були під час виступів.

—Ти знаєш, що змінилося.

—Ліна померла. — Він засунув руки в передні кишені. — Тож ти відхилила всі пропозиції, які отримала того дня, і пішла до Метрополітен-балету, як того хотіла твоя мати.

Чи не натяк на розчарування я почула в його голосі?

— Та й ти, як я бачу, не в Сітці, — вкусила я у відповідь. Це був наш маленький жарт про мрію. Він жив у глушині, рятував людей, я — в Сан-Франциско, і ми бачилися, коли могли.

— Шон теж помер. Від раку. Я вирішив повернутися, щоб допомогти Керолайн із Джаніпер. А ти вирішила сама чи це була твоя мати, яка проживала свої мрії з тією донькою, яка підходила їй в ту мить? — Він склав руки на грудях.

— Вона щойно втратила свого первістка. Я вирішила вшанувати її бажання. — І це прозвучало як захист. Ми досі були в межах наших перших п’яти хвилин. — Хай там як, а я бачила Ліну на Різдво, але вона нічого не казала й була звичайна зовні. Наступного разу ми зустрілися влітку. Вона відхилила пропозицію продовжити контракт у Сан-Франциско й повернулася додому, щоб тренуватися з нами в червні й знову готуватися до відбору в Метрополітен-балет. Вона була рішучою й зосередженою, але поводилася нормально... здавалася щасливою, особливо після серпневого перегляду. Вона отримала запрошення приєднатися до трупи, а це було коли? За два тижні до «Класики»? — Я похитала головою. — Знаю, Джаніпер — це доказ, та не можу повірити, що Ліна могла народити дитину й не сказати жодній із нас. Навіть Енн. Вони були близькі, значно ближчі, ніж я з Євою. Але якщо в мене немає ще одного брата чи сестри, про яких я не знаю, Джаніпер має бути Ліниною.

— А є ймовірність, що Енн знає і ніколи не казала тобі? — Він погойдався на підборах і подивився у вікно, а потім пробурмотів прокляття.

— Звичайно, така можливість завжди є, — визнала я. — Але нащо їй тримати це в таємниці так довго після смерті Ліни? Це не має жодного сенсу.

— Та побий мене грім! — Гадсон рушив до передпокою.

— Що сталося? — Я кинулася за ним, ковзаючи ногами в шкарпетках по фоє.

Він практично затулив собою вхід, коли відчинив двері, але я пірнула під його руку й побачила, що Джаніпер кинула свій самокат перед сходами ґанку.

Щось у моїх грудях заіскрилося, а тоді повільно розгорілося, як багаття, яке починалося з вологого хмизу, коли Джаніпер розстебнула свій фіолетовий шолом і кинула його на землю поруч із покинутим самокатом.

— Ти маєш бути в школі, — відчитував її Гадсон. — Місіс Ешбері збожеволіє, коли зрозуміє, що ти втекла.

Її носик-ґудзик задерся, коли вона підняла підборіддя до Гадсона, а ранкове сонце запалило мідь в її примружених очах. Вона не зводила з нього погляду, піднімаючись сходами. Дівчинка була безстрашна й рішуча і здавалася явно обуреною. Полум’я в моїх грудях розгорілося, а шкіра запекла. Це не було дежавю. Радше риси Ліни, які я впізнавала як знайомі, не бачачи їх по-справжньому.

От дідько, я ніби осліпла. Джаніпер же була викапана Ліна.

— Я надіслала їй електронного листа з маминого акаунта вчора ввечері, сказавши, що ти відвезеш мене на зустріч сьогодні вранці. — Дівчинка піднялася на ґанок і подивилася на Гадсона. — Вона дуже зайнята двійнятами Ґіббонсами, тож ми обоє знаємо: її не засмутить, що в класі стало на одну дитину менше.

— Ти знаєш пароль своєї мами? — Гадсон звів брови до своєї племінниці.

Нашої племінниці. Я втупилася в її розкуйовджене вітром каштанове волосся, лінії щік і підборіддя, відзначаючи схожість зі своєю сестрою.

— «Джаніпер0514» не так уже й важко вгадати, — проказала вона.

Я відкинулася назад, і моя голова торкнулася руки Гадсона. Від дотику мої ноги завмерли, але ніщо не вгамувало калатання мого серця. Джаніпер була не просто повідомленням у застосунку, темою для розмови, питанням для вирішення. Вона була справжньою донькою Ліни.

— Ти не можеш відпроситися зі школи й тинятися отак! — Тон Гадсона став різкішим. — Це небезпечно!

— Атож. — Джаніпер склала руки на грудях. — Я була в страше-е-е-енній небезпеці, поки їхала на самокаті ті шість кварталів від місця, де мама висадила мене перед школою. До речі, містер Лобос передає привіт. Він порався у своєму саду, коли я проїжджала повз. Дуже страшно.

Навіть очі вона закочувала так само, як Ліна. Як я могла це пропустити? Я похитнулася, і Гадсон обхопив мене рукою за талію, тож я не встигла виставити себе дурепою і впасти.

Дихай. Ти маєш дихати.

— Не в тому річ. Звідки ти знала, що я буду тут? Твій телефон досі в мене. — Його суворий голос повністю суперечив м’якому тиску, до якого він вдався, щоб утримати мене на місці.

— Я не знала, що ти тут, доки не побачила пікап. — Джаніпер махнула на автівку останньої моделі королівського синього кольору, що стояла на під’їзній доріжці. — Я приїхала, щоб побачитися з нею. — Вона розвернулася і вказала на мене. — Те, що ти забрав мій телефон, не означає, що я не можу зайти на сайт, коли мама не користується комп’ютером. Він надсилає сповіщення обом людям, коли знаходить зв’язок, ти ж знаєш. — Дівчинка подивилася на мене, і її вираз змінився з безстрашного на занепокоєний. Вона важко ковтнула, а її руки повисли вздовж тіла. — Ти не брехала. Ти не моя мама. Але тут написано, що ми рідня. Яка?

Ось вам і дочекалися Керолайн.

Я зробила глибокий вдих і приготувалася до того, що світ зміниться:

— Я твоя тітка.

* * *

— То у вас тут справді є балетна студія? — запитала Джаніпер за десять хвилин, дивлячись на подвійні двері з фоє, що відгороджували студію від сторонніх очей.

— Є. — Я подала їй склянку лимонаду, а Гадсон вийшов за мною з кухні після сеансу обговорення надзвичайної ситуації. Насправді ми й гадки не мали, що з нею робити. Я зробила ковток свого напою, сподіваючись, що швидкий приплив цукру усуне тремтіння в колінах через відчуття, що це для мене занадто. — Мій батько успадкував цей дім. Він став його улюбленим місцем. Але мати була згодна, щоб ми проводили тут літо, лише за умови, що він перетворить бальну залу на студію, так би ми не пропускали вирішальних літніх місяців тренувань. — Пройшовши повз неї, я повернула ручку й штовхнула двері, відкривши Г-подібну студію.

Джаніпер охнула, а її очі засяяли так, як ніколи не сяяли мої, коли я бачила цю кімнату.

— Під цим кутом вона здається меншою, ніж є насправді, бо проходить вздовж стіни будинку. — Я обійшла її і зайшла до студії, клацнувши по дорозі вимикачем праворуч. Увімкнулося світло — хоч воно й не було потрібне в цей час доби. Приміщення шість на дев’ять метрів чудово освітлювалося рядом вікон, що виходили на передню та південно-східну сторони будинку, та й лінія суцільних дзеркал з іншого боку теж ставала в пригоді.

Підлога сяяла. На склі не було жодного відбитка пальців. Не було розкиданих біля вікон пляшок із водою чи кинутих під стіну балетних сумок. Вбудовані в стелю динаміки мовчали, і все ж мене охопило непереборне бажання кинутися до станка, поки мама не впіймала мене за байдикуванням.

— Вона прекрасна, — благоговійно прошепотіла Джаніпер, заходячи всередину.

— Ніякого взуття. — Я похитала головою.

— О, так. — Лимонад торкнувся краю склянки, але не розлився, коли дівчинка скинула кросівки й рушила всередину. Ніби я могла скасувати запрошення, якщо вона валандатиметься надто довго.

— Тебе це теж стосується, — сказала я Гадсону, коли він зайшов слідом за нею.

— Я пам’ятаю правила. — Він махнув рукою на свої босі ноги. — Хоча минуло вже кілька років.

Я вдихнула повітря. Коли ми востаннє були в цій кімнаті разом, він дивився, як я годинами репетирувала варіацію із «Жізелі», готуючись до «Класики». Він був моєю підтримкою номер один і, хай і не знав про це, найбільше заважав мені. Зрештою, хто може зосередитися, коли в кімнаті є Гадсон Елліс?

Ти можеш, бо вже не підлітка.

Джаніпер пройшла повз мене й зазирнула за ріг, де починався справжній робочий простір.

— І спортзал теж є?

— Останні три метри, — підтвердила я, наздогнавши її. Я спостерігала, як вираз її обличчя змінюється від здивування до цікавості. — Те, що ми робимо там, уможливлює те, що робимо тут.

— То так ти тренуєшся, коли не в трупі, — зауважила Джаніпер, ставлячи лимонад на підвіконня й перелазячи через пристрій для пілатесу, що стояв на краю килимка. — Єва дала зрозуміти, що ти ніби звільнилася, коли приїхала сюди.

Я закліпала очима й спіткнулася.

— Вона стежить за Seconds, — пошепки нагадав мені Гадсон, тягнучись до мого боку.

А. Точно.

— Тобто більшість балерин проходять реабілітацію в трупі. — Вона кинула на мене сповнений знання погляд і пройшла повз штанги, складені вздовж дзеркала. Це було звинувачення і запитання водночас.

— Я не звільняюся. — Мене аж перекосило від такого підтексту. — Я краще відновлююся сама, без... — Суперників, які пускають слину на мою смерть. — ...зайвих очей. — Я зробила ще один ковток терпкого лимонаду й опанувала себе. — Крім того, Єва знає, як працює алгоритм. Будь-що суперечливе чи негативне привертає увагу. — А чого вона хотіла, то це підписників.

— То ти повернешся на осінній сезон? — Джаніпер провела пальцями по станку.

— Такий план. — Саме вчасно, щоб дебютувати в «Рівноденні» в осінньому сезоні, якщо Василю сподобається те, що побачить у записі, і він дасть нам добро.

— А не думаєш, що це надто швидко? — Джаніпер продефілювала переді мною і Гадсоном до світлин, що висіли на стіні в проміжку між вікнами. — У Мікаели Депрінс пішов рік, щоб відновитися, а ти вважаєш, що зможеш зробити це за дев’ять місяців?

— Вісім, якщо ти рахуєш, і в мене була новіша процедура. — Я пішла за нею до стіни. — Мені доведеться репетирувати на повну силу за місяць до прем’єри. І я знаю, які шанси. Наша сім’я випереджає їх.

— Наша сім’я, — прошепотіла Джаніпер, дивлячись на найстарішу світлину в кімнаті. Ми всі четверо в трико та купальниках стояли біля станка, волосся зібране в пучки. Єві було не більше двох років.

— Вас усіх назвали на честь прима-балерин, еге ж?

—Так. Мама любить заздалегідь визначати очікування.

—Аліна — моя мама, авжеж? — Її погляд ковзнув до моєї старшої сестри.

Цей коментар вразив мене, як удар у живіт.

—Чому ти так думаєш? — Я відчула, що Гадсон стоїть за нами й спостерігає, але він промовчав, коли погляд Джаніпер перейшов на світлину нижче, де ми вчотирьох були одягнені в однакові купальники та спіднички. Мені було сім, а Ліні — дев’ять, тобто на рік менше, ніж Джаніпер зараз.

Я переводила між ними погляд, і мої груди стискалися. Схожість була дивовижною. Я мала помітити це, щойно побачила її.

— Якусь частку секунди я думала, що це могла бути Єва, — сказала Джаніпер, рухаючись вздовж лінії вікон, вивчаючи кожен знімок. — У нас однаковий розріз очей, і не схоже, щоб вона була з типових матусь.

Бабусині очі.

— Форма твоїх очей, імовірно, від мами мого тата, твоєї прабабусі. І тільки те, що ти стежиш за кимось в інтернеті, не означає, що ти знаєш його. — Хоча я не могла посперечатися з її спостереженням.

Джаніпер глянула в мій бік і зробила паузу, ніби зважуючи мій коментар, перш ніж повернутися до світлин.

— Але ти б знала, якби в неї була дитина, еге ж? І ти здавалася досить шокованою, коли зустріла мене.

— Так і є. — Я простежила за її поглядом до наступного знімка, де нас було лише троє в костюмах, з букетами в руках після виступу. Енн стояла збоку від нас, усміхаючись у камеру, її руки були порожні. Вона кинула танці в чотирнадцять, коли мама сказала їй, що вона ніколи не досягне рівня, необхідного для того, щоб її взяли в трупу.

Мій жаль змагався із заздрістю до її свободи.

— Енн не танцює, тож не може бути моєю мамою. — Джаніпер зітхнула, дивлячись на фото, і перейшла до наступної стіни.

— Це не так працює, — заперечила я, ідучи за нею. — І вона вміє танцювати. Енн дивовижна танцівниця. — Моя оборона наїжачилася від скептицизму Джаніпер. — Важко рости в такому домі, як цей. Важко бути видатною, коли... — Мої слова урвалися, перш ніж я встигла сказати криве слово про сестру.

— Коли тебе оточують феноменальні люди, — продовжила за мене Джаніпер, спинившись біля наступного фото. Ми всі четверо стояли під час найпершої «Класики», і знову лише троє з нас були в костюмах. Вона пройшла повз останнє вікно й втупилася в останню світлину.

Ми з Євою були одягнені для занять біля станка, проводячи літній інтенсив, а поруч із нами стояла Енн у чорній сукні та з обручкою на руці.

— Скільки тобі тут років? — запитала Джаніпер, беручи свою склянку з сусіднього підвіконня.

— Двадцять. — Я не могла не помітити, що усмішка не сягає моїх очей, і подумала, чи змогла б я всміхнутися, якби мене зараз хтось фотографував. — Я щойно повернулася після першого розриву ахілла. — Останні кілька слів перетворилися на шепіт.

Плечі Джаніпер опустилися, і вона глянула на мене, тримаючи свій лимонад обома руками.

— Моя мама — Аліна. — Ця заява була настільки ж рішучою, наскільки й сумною.

— Думаю, так, — м’яко підтвердила я. — Ми називали її Ліною. Вона була найстаршою, у неї була найяскравіша усмішка, найгучніший сміх і талант обійматися найкраще — так, що ти відчувала, як любов просочується крізь шкіру, ніби вона могла влити в тебе свою радість. — У мене стиснулося горло.

Джаніпер подивилася повз мене туди, де, як я знала, стояв Гадсон. Я завжди могла визначити його положення в кімнаті без особливих зусиль. Він був магнітом, який притягував до себе все й усіх, і мене теж. Так було завжди. У цьому вони з Ліною були схожі.

— І вона мертва.

Я кивнула. У мене душа переверталася від знання, що я, мабуть, роблю все неправильно. Тут мали б бути психологи та Керолайн, а ще багато інших людей, які б уміли підтримувати, і людей, які б знали, що сказати, як-от Енн. Натомість Джаніпер опинилася зі мною.

А я ніколи не знала, що і як сказати, тому вважала за краще мовчати.

—Як це сталося? — запитала вона.

Я здригнулася, і всередині в мене щось обірвалося.

—Джаніпер. — Тон Гадсона був попереджувальним, і я почула чіткий звук вібрації телефона.

— Вона має право знати, — сказала я через плече, коли він сягнув рукою в задню кишеню й витягнув гаджет.

Натиснув на кнопку й відклав його. Наші п’ять хвилин перетворилися на тридцять.

— Як це сталося? — знову запитала Джаніпер.

— Автомобільна аварія. — Я проштовхнула слова крізь пересохле горло.

— Про це писали. — Вона стиснула руками спітнілу склянку. — Але як це сталося? Ти ж була з нею, еге ж? Це було в новинах.

— Я не пам’ятаю. — Я підняла свою склянку, та вона була порожня, що не дуже допомогло впоратися з відчуттям стиснутого горла, яке завжди виникало, коли я намагалася пригадати ту ніч. — Я знаю, що ми поверталися зі святкування після «Класики». Мені сказали, що вона не впоралася з керуванням на повороті і ми врізалися в дерево, а я... — Тут не було нічого нового, через що б я не проходила десятки разів під час терапії, покликаної допомогти мені пережити це, проте слова перекрили мені горло, а серце почало калатати. — Я вижила, а вона ні.

Ти залишила ії там помирати. Мамин голос кричав у мене в голові.

У моїй пам’яті вищали шини. Дзвеніло скло. Скреготав метал. Скільки б усього не зникло з пам’яті з того вечора, момент зіткнення залишився зі мною. І частина того, що я пам’ятала, не збігалася з офіційним звітом, що змушувало мене ставити під сумнів решту.

— Аллі, — пробурмотів Гадсон, раптово заповнивши моє поле зору. Він дав мені свій лимонад. — Ось, візьми мій.

Я відпила й зосередилася на тому, щоб дихати глибоко та рівно. Це була ще одна причина тримати вдома лимонад — кислий смак мав допомогти відігнати напади тривоги... принаймні так казав мій психотерапевт.

— Ти маєш повне право знати, — сказав він Джаніпер. — Але наразі тобі слід змінити тему.

—Я в нормі, — спромоглася сказати я і повернула йому склянку. — Дякую. — Я відштовхнула спогади, наче вони були з чужої історії, і повернулася до Джаніпер. Її губи стиснулися, а в бровах проступило занепокоєння. — Тобі не варто перейматися, — запевнила її я. — Якби я могла згадати більше з якоюсь впевненістю, то розповіла б тобі.

—Як ти можеш не пам’ятати? — не вгавала дівчинка. Гадсон застиг, і його кишеня знову почала вібрувати. — Я так сильно вдарилася головою, що втратила більшу частину спогадів про ті кілька годин до аварії, а тоді не приходила до тями кілька днів. — Молодець. Я підняла волосся і нахилила голову, щоб вона могла побачити шрам, який тягнувся вздовж лінії його росту.

— О, вибач. — Джаніпер перевела погляд між мною і Гадсоном, коли він вкотре відхилив дзвінок. — Ти... ти знаєш, хто мій батько?

— Якби ж то. — Бона, мабуть, зустрічалася з кимось у Сан-Франциско.

Джаніпер сприйняла новину з повільним кивком.

— Розкажеш мені про неї... мою біологічну матір?

Я кивнула.

— Якщо ти цього хочеш. Ми, мабуть, мусимо поговорити з твоєю мамою...

— Ні! — закричала дівчинка, і Гадсон якимось чином встиг забрати з її рук склянку, щоб рідина не розхлюпалася. — Не можна!

Телефон Гадсона знову завібрував, і я вихопила всі три склянки з його рук, затиснувши одну між передпліччям і животом.

— Просто візьми нарешті слухавку.

Він кинув на мене погляд-вибачення, а тоді, відійшовши на метр, дістав телефон, щоб відповісти.

— Що? Я сьогодні не на роботі. Що він зробив із собакою? — гаркнув Гадсон, і ми обидві обернулися. Він зсунув кепку назад.

О, цього мені тільки бракувало: Гадсон Елліс був ще сексуальнішим, ніж зазвичай. Що, трясця, було такого в кепці задом наперед, від чого я знову почувалася сімнадцятирічною?

— Точно ні. — Він зітхнув. — Я зараз зайнятий, але приїду, щойно зможу. — Він поклав слухавку, запхав телефон назад у кишеню й рушив нам назустріч. — Перепрошую за це. Джаніпер, ми маємо розповісти твоїй мамі. — Він звільнив мене від двох склянок з лимонадом. — Дякую.

Я ледь не запитала, чи все гаразд, проте пов’язувати своє життя з життям Гадсона було геть поганою ідеєю з урахуванням поточної ситуації.

— Він має рацію, ми повинні їй сказати.

— Ні. — Вона рішуче похитала головою. — Мама послухала б тебе, якби ти була моєю мамою, але вона не дозволить мені бачитися з тобою, якщо дізнається, що ти моя тітка! — Паніка наповнила її очі. — Вона чітко дала зрозуміти, що мені не можна шукати свою сім’ю до вісімнадцяти років.

Гадаю, Гадсон не перебільшував щодо позиції Керолайн. Мені наче камінь ліг на груди. Дізнатися, що Джаніпер існувала, і не мати можливості пізнати її — я почувалася так, ніби знову втратила Ліну. І якби та ніч пішла інакше, тут стояла б Ліна, а не я.

— Однак ти вже знайшла свою сім’ю, — тихо сказала я. — Тож якщо нам не можна буде бачитися, то що лишається? — Я підвела очі на Гадсона. — Що нам робити далі?

Гадсон зціпив зуби.

— Керолайн має право знати.

— А як щодо моїх прав? — перебила Джаніпер, і з її очей полилися сльози. — Мама хотіла мене всиновити. Аліна хотіла відмовитися від мене. Вони обидві отримали те, що хотіли. Чому не має значення, чого хочу я? Чому я матиму значення лише тоді, коли мені виповниться вісімнадцять?

— Ти маєш значення, — прошепотіла я, стискаючи склянку. Це було несправедливо на всіх можливих рівнях.

—Звичайно, те, чого хочеш ти, має значення, — запевнив її Гадсон, тримаючи однією рукою дві склянки, а іншою гладячи її по волоссю.

— Добре. — Вона провела по очах тильною стороною передпліччя. — Бо я хочу знати свою біологічну сім’ю.

— Я не розумію, як цього досягнути, не сказавши твоїй мамі, — м’яко втрутилася я.

— Ми їй скажемо, — пообіцяла Джаніпер, метаючись поглядом між нами. — Але не зараз. Спершу ти маєш їй сподобатися.

А от цього ніколи не станеться.

— Що також переконає твою маму, що не всі балерини зарозумілі? — Гадсон звів брову, явно вловивши її план.

— Двох зайців одним пострілом, — зізналася Джаніпер, задерши підборіддя.

— Думаю, ти дуже недооцінюєш те, що твоя мати відчуває до моєї... — Я здригнулася від цієї обмовки, — нашої сім’ї.

— Ти можеш змінити її думку. — Між її бровами пролягли дві маленькі зморшки, а погляд швидко бігав, ніби вона розмірковувала. Усмішка, що розпливлася на її обличчі, була сповнена хитрощів. — Дядько Гадсон може привести тебе на мій день народження.

Стоп. Що? Мені аж погано стало.

— Зазвичай там тільки однокласники та сім’я, — нагадав їй Гадсон.

— Твій день народження вже був. — На моїх долонях виступив піт від самої думки про те, що я можу бути поруч із Керолайн, приховуючи від неї таку таємницю.

— Ми завжди святкуємо мій день народження у вихідні на День пам’яті, щоб могла зібратися вся сім’я. — Вона всміхнулася до Гадсона, підстрибуючи на пальчиках ніг. — І саме тому це ідеально! Приводь її як свою дівчину. Минулого року мама дозволила дядькові Ґевіну привести свою дівчину.

Моє серце трохи не вискочило з грудей. Його дівчину? — Мільйон разів ні. — Гадсон звів брови. — Ні.

— Просто вдайте. — Джаніпер нахилила голову до мене... так само, як Ліна. — Ти познайомишся з моєю сім’єю. Я познайомлюся з тобою, і щойно мама дізнається, яка ти чудова, ми їй розповімо.

Я на мить завмерла. Інтриги, втечі, зневага до авторитетів загалом — це все теж було притаманне Ліні, хоча я не сумнівалася у впливі Гадсона. Але вдавати, щоб сподобатися Керолайн, було абсурдним... і неправильним.

— Джаніпер... — почав Гадсон.

Щось зашелестіло в дверях позаду нас.

— Мені здалося, тут хтось є! — Хвилювання в голосі Енн було відчутним, і я, не думаючи, обернулася до неї, Гадсон зробив те саме. Вона тримала зразковий декор для центру столу — високу вазу, наповнену рожево-зеленими квітами.

— Цікава компанія... — Кров відлила від її лиця, зробивши блідою, як фарба на дверях, коли вона подивилася прямо між нами.

— Ліна?

Ваза вислизнула з її рук і розбилася.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

ГАДСОН

WestCoastPointe: Кумівство не допоможе з цією технікою, RousseauSisters4

— Ти це зробиш! — крикнула Енн, коли я вдруге за день піднімався сходами на ґанок Аллі.

Від несподіванки мої брови злетіли вгору. За всі роки знайомства з Руссо я ніколи не чув, щоб Енн підвищувала голос. Єва? Без питань. Ліна? Раз чи двічі. Але Енн? Ніколи.

Вона, мабуть, кричала на Аллі, щоб змусити її погодитися з планом Джаніпер. Я стиснув повідець, і Сейді заскавчала біля мене, поки я дзвонив у двері. Маленька золотиста ретриверка не переставала тремтіти відтоді, як я забрав її з ветеринарної клініки пів години тому.

— Усе гаразд, — запевнив я її, натягуючи повідець, щоб погладити.

Двері відчинилися, і несамовитий погляд Енн перескочив з мене на Сейді.

— Де вона?

— Я не люблю такий тон, Енн, — попередив я. — Казав же, що відвезу її назад до школи, — промовив я повільно, так, ніби ми не брали участі в тій самій розмові годину тому й не погодилися, що нам не завадить зустріч лише для дорослих. Думка Енн була відхилена двома голосами проти одного, але вона ж там була.

— Впусти його, — наказала Аллі з будинку. Її тон був таким рівним, як і під час мого попереднього приїзду. Мені захотілося, щоб вона закричала або заплакала, що завгодно, аби довести, що вона була у своєму тілі.

— Він із собакою. — Енн відійшла вбік, даючи мені змогу побачити Аллі, яка сиділа на другій знизу сходинці, обхопивши себе руками. — Собакам не можна заходити в дім.

— Без питань, поговорімо на ґанку, — запропонував я.

Аллі нахилила голову, вивчаючи Сейді.

— Мами тут немає, тож ми встановлюємо правила. Впусти їх.

Відсутність її матері була єдиною причиною, чому мені дозволили увійти крізь двері.

Енн зітхнула, а потім помахом запросила нас до будинку.

—Якщо вона влаштує безлад, ти будеш прибирати.

—Звісно. — Я оминув Енн у фоє і сів поруч з Аллі на сходах, ніби це була найприродніша річ у світі— вмоститися поруч із нею.

— Ти привів свою собаку? — Аллі перегнулася через мої коліна й погладила Сейді по голові.

Я ніколи в житті не був такий радий бачити, що собака метляє хвостом.

— Не свою. Я врятував її після аварії човна трохи більш як тиждень тому. Її власник сказав ветеринару, що не має наміру її забирати, і ось вона тут. Її звуть Сейді.

— Привіт, Сейді, — прошепотіла Аллі, і тієї ж миті цуценя перестало тремтіти. Воно підскочило до неї, пролізло між нашими колінами й поклало голову їй на ноги. — Не пасеш задніх, еге ж? — Ледь помітна, але реальна усмішка потягнула куточки губ Аллі вгору, і я віддзеркалив цей рух.

Якщо подумати, це був перший натяк на справжню цікавість, що я побачив на її лиці відтоді, як витягнув її з води минулого тижня. Мене охопила тривога.

—Тепер, коли ми знаємо ім’я собаки, — Енн зачинила двері, — ти не хочеш розповісти мені, як, трясця, наша племінниця опинилася у твоїй сім’ї?

— Припини, — м’яко дорікнула Аллі. — Не схоже, що він був якось причетний до того, що зробила Ліна.

— Ти в цьому впевнена? — Вона притулилася спиною до дверей і склала руки на грудях. — Ти батько Джаніпер?

Рука Аллі завмерла, і я напружився.

— Це було б фізично неможливо, оскільки я ніколи не торкався Ліни. — Я обурено звузив очі до Енн. Для мене завжди існувала тільки Аллі.

—То наша сестра просто випадково народила дитину, про яку ніхто не знав, і віддала її твоїй сестрі? — Енн гнівно звузила очі у відповідь.

—Я був здивований так само, як і ти, коли Аллі розповіла мені про результати.

—Я дізналася про це лише вчора... — випалила Аллі, і я одразу пошкодував про свої слова, зрозумівши, що саме я вибовкав.

—Ти сказала йому першому? — вигукнула Енн, і її голос надломився під кінець. — Хіба він не просто привіз її сьогодні вранці?

— Я сказала йому першому, — відповіла Аллі, досі тримаючи руку на голові Сейді. — І, можливо, не мала б, але він уже знав...

— Ти мала сказати мені! — Енн занурила пальці в кучері.

—Я знаю... — прошепотіла Аллі.

—Як ти могла приховати таке від мене? У нашої Ліни є донька! — Голос Енн аж дзвенів.

— Можливо, якщо ти даси їй закінчити речення, вона буде відкритішою з тобою. — Я відпустив повідець Сейді.

— Не говори з нею так, — наїжачилася Аллі, напружено випроставши спину, і обидві сестри витріщилися на мене.

Чорт, оце я вліз. А мав би знати, що не слід втручатися у сварку сестер Руссо.

— Відведи мене до неї, — наказала Енн ще до того, як я встиг вибачитися. — Я не встигла сказати й п’яти слів, як ти випровадила її звідси, наче я — ворог.

— Не може бути й мови, — похитала головою Аллі. — Досить і того, що вона прийшла сюди потай від Керолайн. Ми не збираємося руйнувати життя цієї дівчини, а це саме те, що...

— Вона здорова? Щаслива? Які в неї оцінки? До неї добре ставляться діти в школі? — Енн ставила одне запитання за іншим.

— ...станеться, якщо ти втрутишся, — закінчила Аллі, чухаючи Сейді під мордочкою.

— Так, — відповів я. — Коли домагається свого. Пристойні. І так, її люблять, наскільки я чув. І Аллі має рацію. Якщо ти увірвешся туди, Керолайн дістане ордер із забороною наближатися. Вона побачить у тобі загрозу, бо боїться втратити Джаніпер.

— Я маю повне право знати свою племінницю, — заперечила Енн.

— Ні, Керолайн має повне право захищати свою доньку, — заперечила Аллі. — Ми не маємо ніяких прав, коли йдеться про Джаніпер. Принаймні юридично. Подобається нам це чи ні, але Ліна не залишила її з нами, і мала бути причина, чому вона навіть не сказала нам про її існування.

— Я просто хочу поговорити з нею. — Енн припала до дверей, і плечі Аллі опустилися.

Уся ця ситуація була суцільним кошмаром.

— Керолайн — чудова мати, готова померти за цю дівчинку, — додав я. — Вона в надійних руках.

— І ми маємо довіряти тобі? — визвірилася на мене Енн.

— Не треба, — попередила Аллі сестру. — Якщо хочеш бійки, нападай на мене.

— Я більш ніж здатний... — почав я, але замовк, коли Аллі піднесла руку.

—Ти це зробиш. — Енн повторила свою попередню вимогу м’якшим тоном, але не менш рішуче. — Будь ласка, зроби це, Аллі. Вдай Гадсонову будь-кого, якщо це допоможе тобі бути ближче до Джаніпер.

Аллі зосередилася на Сейді, наче Енн і не говорила взагалі.

Це було так несправедливо просити про таке Аллі, але я поважав її бажання і тримав язика на припоні.

— У неї справді немає дому? — запитала Аллі, дивлячись на мене похмурим поглядом. — У собаки?

Від швидкої зміни теми я нахмурився.

— Ні. Поки ні. Мій орендодавець не дозволяє тримати домашніх тварин, та й на цілодобових змінах їх не схвалюють, але я знайду для неї когось.

— Її не можна везти до притулку. — Її тон став різкішим.

— Не повезу. — Мій погляд швидко ковзнув по Аллі, оцінюючи її. Вона здавалася виснаженою. Я поняття не мав, яка вона зазвичай, тому не міг сказати, чи нормально вона харчується, чи властиві їй кола під очима, але міг побитися об заклад, що тренувалася вона до знемоги.

Її сім’я ніколи не дозволяла їй знімати ногу з клятої педалі газу.

—Ти зробиш це для мене, Алессандро, — повторила Енн, повертаючи мене до розмови.

Довбана подорож провини.

Аллі зітхнула.

— Ти справді думаєш, що Керолайн заборонить нам бачитися з Джаніпер, якщо ми просто скажемо їй? — запитала вона мене, погладжуючи Сейді за вухами.

Я опустив козирок кепки й замислився.

— Якщо чесно, я не знаю. Після смерті Шона вона стала якось надмірно опікуватися Джаніпер, і я не бачу ніяких змін. Не хочеться визнавати, але племінниця має рацію в одному. У вас більше шансів, що Керолайн прийме вас, коли вона познайомиться з вами ближче. — Якщо ми виживемо, коли ця брехня окошиться на нас же.

— То ти вважаєш це хорошою ідеєю? — запитала Аллі. — Хочеш, щоб я прослизнула у твою сім’ю під фальшивим приводом і втерлася в довіру до твоєї сестри?

— Звучить жахливо, коли ти так кажеш. — Я зсунув кепку назад. — Я розриваюся. Якби на твоєму місці був хтось інший, я б послав його до біса. Але це ти. — Я проковтнув здоровенний клубок, який застряг у моєму горлі. — Думаю, Джаніпер має право знати про своє походження, і якщо Керолайн зрозуміє, що її біологічної сім’ї не варто боятися, це скине з її плечей величезний тягар. Але мені нестерпна сама думка про те, що я брехатиму сестрі, а якщо ваша мама дізнається... — У мене аж всередині похолонуло, ніби я досі був тим вісімнадцятирічним хлопцем.

— Мама надто зайнята викладанням, щоб перейматися нами, — урвала мене Енн, і Аллі одвела погляд. — Вона не втручатиметься. — Голос Енн став тихішим, коли вона підійшла до сестри. — Джаніпер — це останній — єдиний — шматочок Ліни, який у нас є, і це наш шанс пізнати її.

— Тоді зроби це сама. — Аллі погладила руками шию Сейді.

— Ні. — Слово вислизнуло, перш ніж я встиг його зупинити.

— Не вийде, — погодилася Енн. — Він не дивиться на мене так, як на тебе. Це єдина причина, чому я думаю, що цей досить... дитячий план може спрацювати. Він би викрив усю хитрість, просто глянувши у твій бік.

Усе було аж так явно?

— І це дурість, — продовжила Енн, — проте вона єдине, що в нас є, і Джаніпер має рацію, коли вважає, що ти зможеш завоювати Керолайн. Ти всіх завойовуєш своїм серцем. Та й що найгірше може статися? Керолайн дізнається, і ми повернемося до того, з чого почали: жодної можливості бачитися з Джаніпер. Нам нема чого втрачати і є що здобувати. Іди на вечірку, Аллі. Будь ласка.

— Я не зміню її думку за день. — Аллі навіть не підвела очей, коли Енн впала перед нею навколішки на підлогу у фоє.

— Це правда, — кивнув я. — Знаючи мою сестру, на це підуть тижні, якщо не місяці.

—Тоді ти робитимеш це стільки, скільки знадобиться, щоб переконати її. — Енн поклала руки на ноги Аллі, і її слова почали швидко злітати з уст. — Ми маємо пересвідчитися, що з Джаніпер усе гаразд. Ми зобов’язані заради Ліни. І якщо я не можу бути тією, хто ставить запитання, щоб впевнитися, що маленька дівчинка Ліни щаслива, тоді ти зробиш це за мене. Ти мусиш, Аллі. Джаніпер попросила тебе про це, і відмовити буде те саме, що відмовити Ліні...

— Це удар нижче пояса, — перебив її я, коли Аллі різко вдихнула. — Я не робитиму нічого, що не викликатиме в неї стовідсоткового ентузіазму.

Енн наїжачилася.

— Коли вечірка? — запитала Аллі, глянувши в мій бік.

— Ти не мусиш цього робити. Я навіть не впевнений, що варто. — Я шукав у її очах натяк на вогонь, який бачив, коли діставав її з води або коли підштовхував до бару, але знайшов лише похмуру рішучість. — Чи що ми зможемо.

— Зможемо. — Вона опустила своє гостре підборіддя. — Я є, а Ліни немає. Це найменше, чим я їй зобов’язана. Ти допоможеш мені чи ні?

Я стиснув щелепи раз. Удруге. Я б сказав їй будь-що, аби повернути вогонь в її очі. Тільки Бог знає, на що б я пішов, аби побачити її справжню усмішку, аби знати, що вона щаслива після всього, через що їй довелося пройти. Можливо, якби вона вибралася з цієї клітки-дому, провела якийсь час поза студією з моєю дивною, але задушливо згуртованою сім’єю, це викликало б у неї сміх. Ми пішли б їй на користь, особливо Джаніпер.

Але вдавати стосунки з Аллі? У мене стиснулося в грудях, поки вона чекала на мою відповідь. Як, трясця, я мав бути так близько до неї, не втрачаючи контролю? Можливо, це була моя кара. Можливо, це була моя розплата. Не було жодної надії на якесь справжнє майбутнє між нами — вона ніколи б не пробачила мені того, що я зробив, якби дізналася всю правду — та, можливо, це був мій шанс зробити бодай якусь дрібку для неї. Я міг би допомогти їй знайти той вогонь, навіть якби вона націлила його на мене.

— В суботу опівдні. У домі моїх батьків. Тепер це будинок Керолайн. Алессандро, ми маємо бути бездоганно переконливими, щоб зробити це. Моя сім’я дуже прониклива.

— Добре. — Вона встала, і Сейді підхопилася разом із нею. — П’ять хвилин за раз, так? Хіба не це ти мені казав? Поки ти виконуєш свою частину, я можу вдавати, що у нас стосунки. Я добре вмію грати ролі. — Вона присіла й підняла кінець повідця Сейді. — Джаніпер має зрозуміти, що я повернуся до Нью-Йорка в середині серпня, тож ми не можемо тягнути до нескінченності. Якщо я не сподобаюся Керолайн до того часу, це буде програна справа, — знизала плечима Аллі. — Але ми завжди добре ладнали влітку, правда?

Ой. Вона поцілила десь в район моєї грудної клітки.

— Добре. Значить, літо. — Здається, ми це робили. Я кивнув, повністю віддаючись цьому. Якщо так хотіла вона, я зроблю це для неї, для них, навіть для Керолайн. І мені не доведеться вдавати, що я хочу Аллі. Я все одно погано це приховував. — Я зроблю все, що в моїх силах.

— Добре, тоді я приїду в суботу. А зараз ми з Сейді збираємося подрімати. Не треба шукати їй дім. Тепер у неї є я. — Аллі почала підніматися сходами разом із Сейді. Її голос, її рухи — усе було таким пласким, що в мене стиснулося в грудях, коли я повернув голову, щоб подивитися, як вона йде. — О, і Гадсоне, — озвалася вона згори сходів, обернувшись до мене. — Для бездоганної переконливості тобі доведеться розблокувати мій номер, щоб мати змогу зв’язатися зі мною. Припускаю, саме тому ти ніколи не брав слухавку, коли я намагалася тобі зателефонувати.

—Авжеж. — У мене всередині все обірвалося, бо саме так вчинив вісімнадцятирічний дурень, яким я був. — Я зроблю це.

Вона зайшла до своєї спальні й зачинила двері.

—Здається, вона щойно поцупила твою собаку. — Енн звелася на ноги й обтрусила пил з колін.

—Вона ніколи не була моєю. Я просто врятував її. — І не міг би вигадати кращого місця для неї. Я постояв, а потім пройшов останні дві сходинки до фоє. — А тепер скажи, що коїться з Аллі, і чому ти нічого з цим не робиш?

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ГАДСОН

User936221: Це ж сатира, еге ж? Ти вийшла неправильно, а про твої руки й говорити не варто.

Енн загорнулася в кардиган, ніби захищаючись.

— З нею нічого не коїться. І я допомагаю. Вона відмовляється відновлюватися в трупі, тому я з нею тут, щоб пересвідчитися, що вона не...

— Не впала глибше в депресію? — Я вів повномасштабну боротьбу зі своїми інстинктами, щоб не піти за Аллі. — У ній же річ, еге ж?

— Яка улюблена їжа Джаніпер? — Вона заправила пасмо за вухо й втупилася в мене, коли я не відповів. — Питання за питання, Еллісе.

Я зважив свої варіанти, і Аллі перемогла.

— Піца. Їй десять.

— Піца. — Вона повторила мою відповідь із сумною усмішкою. — Ти маєш рацію щодо Аллі. Але вона п’є ліки й ходить до терапевта. Це не рідкість для спортсменів, коли вони травмуються і не можуть займатися улюбленою справою. Вона оговтається, щойно повернеться на сцену, так само, як і раніше.

Раніше. Вона вже проходила через це після аварії. Мої плечі боліли під тягарем заслуженої провини. Я мав би бути поруч із нею тоді, але я був тут зараз.

— Який її улюблений фільм? — запитала Енн.

Це здавалося досить безпечним.

— «Зоряні війни». Марафон з усіх частин, якщо хворіє. П’ятий епізод, якщо є час тільки на один. Аллі з кимось зустрічається? — Я заплющив очі, миттєво пошкодувавши про запитання. — Не зважай. Забудь, що я про це запитав. — Коли я розплющив очі, Енн вигнула брови.

— Ні, — повільно відповіла вона. — Не зустрічається. Ні з ким нічого більшого, ніж випадковий зв’язок, і це завжди нові танцівники. Вона каже, це тому, що зосереджена на своїй кар’єрі або що їй швидко стає нудно. Особисто я думаю, що хтось подарував їй непереборні проблеми з довірою.

Ці слова вдарили мене під дих.

—Хтось — це я.

—Я б саме так і припустила. Чого боїться Джаніпер?

Це занадто.

— Спробуй щось інше. Ти не дізнаєшся того, що вона пише у своєму щоденнику. — Я попрямував до дверей. Дивно, але за сьогодні я виходив із них більше разів, ніж за все своє життя.

— Це несправедливо, — прошипіла Енн. — Я ж сказала тобі про депресію.

— Авжеж. — Я потягнувся до дверної ручки. — І ясно, що я значно краще оберігаю секрети Джаніпер, ніж ти — секрети Аллі. Запитай про щось інше. — Двері зарипіли, коли я відчинив їх.

— Ким вона хоче стати, коли виросте?

Я пирхнув.

— Довбаною балериною. Вона почасти Руссо, так же ж? — Кожна клітинка мого тіла не хотіла залишати Аллі відсиплятися після сьогоднішніх подій, але що довше я був тут, то більше Енн розпитувала мене про Джаніпер.

— Не всі Руссо танцюють, — заперечила Енн, зачинивши двері, коли мої черевики загупали по ґанку. — Що тобі з цього?

Я завагався, рухаючись сходами.

— Щастя Джаніпер, душевний спокій Керолайн і шанс заслужити прощення Аллі.

— Як нетипово самовіддано. Ти ж знаєш, що я тебе бачила, еге ж?

Це змусило мене обернутися й глянути на Енн через плече.

— Того ранку перед «Класикою». — Кісточки її пальців на дверній ручці побіліли. — Ти ховався з Ліною в коридорі позаду. Хай там як, але ти не хотів, щоб вас хтось бачив.

М’яз на моїй щелепі сіпнувся.

— Між мною і Ліною нічого не було.

— А проте твоя сім’я отримала її дочку. — Енн розправила плечі.

Дивлячись на небо, я швидко помолився про терпіння, а потім спустився сходами ґанку.

— Знаєш, коли Аллі була підліткою, її стіни були під два метри, якраз такої висоти, щоб я міг зазирнути за них. Я ніколи не був настільки дурним, щоб думати, що вона впустила мене повністю, — знаючи, як ви, дівчата Руссо, зберігаєте свої таємниці одна від одної. — Аллі пускала мене лише туди, де почувалася достатньо безпечно, щоб ділитися цим. Я розвернувся біля підніжжя сходів лицем до Енн. — Але зараз ці стіни пекельно товсті й щонайменше шість метрів заввишки, якщо не більше, та це не страшно — я вмію лазити. Проте ми обоє знаємо, що не вся ця цегла там через мене.

Енн зблідла й відвела погляд.

— Не розумію, про що ти.

— Мало не забув, ви ж іще й вправно брешете. Що зробила ваша мати? Вона почекала день чи навіть місяць, перш ніж вирішила, що Аллі займе Лінине місце? їй же навіть не дали відновитися? Саме тому вона зараз заганяє себе тренуваннями? — Я загнав ножа останнім запитанням.

Те, як Енн відсахнулася, засвідчило, що я поцілив у яблучко.

— Питає чоловік, який поїхав на військову службу, навіть не зазирнувши в лікарню.

— Авжеж, — кивнув я, приймаючи біль від правди, яку вона кинула мені в лице. — Я облажався. Однак чи визнаєш ти те саме? Я мав бути там, але ти там була. — Мої зуби заскреготіли.

—Я була... в коледжі. — Енн смикнула кардиган з такою силою, аж здалося, що він порветься. — І я наглядаю за її тренуваннями — за нею — зараз. Дякую, що робиш це, Гадсоне, але нічого не плутай. Я хочу пізнати свою племінницю, та не ціною знищення Аллі. Якщо ти тільки подумаєш про те, щоб знову нашкодити моїй сестрі, я цього разу не мовчатиму. І скажу їй, що бачила тебе з Ліною.

— То кажи. — Я пішов до свого пікапа. Гадаю, Енн не потрібні були пуанти, щоб навчитися кількох речей від своєї матері. Я озирнувся через плече й потягнувся до ключів у кишені. — Ми в одній команді, Енн. Я хочу найкращого для Джаніпер та Аллі. Єдине, де наші інтереси не збігаються, — це Керолайн, яку я завжди поставлю вище за тебе, так само як ти поставиш вище свою рідну сестру. — Я провів між нами рукою, опускаючи каптур. — Одна команда. Годі намагатися пити мою кров. Коли я покинув Аллі вперше, то стік кров’ю насухо.

* * *

— Ти впевнений, що вона прийде? — прошепотіла Джаніпер у суботу, вистрибуючи з мого пікапа.

— Сказала, що так. — Я потягнувся до заднього сидіння і дістав два найбільших пакети, які тільки були в «Севен-Ілевен», і яких, сподівався, вистачить Керолайн. — І я ще не бачив, щоб Алессандра брехала.

Джаніпер пожувала нижню губу, але зрештою кивнула.

— І думаєш, ви зможете надурити маму?

— Переживаєш за життєздатність свого плану?

— Ні. — Вона йшла на крок попереду мене, поки ми просувалися переповненою під’їзною доріжкою до дверей кухні. — Чи переживаю, що ти не впораєшся зі своєю частиною і цим зруйнуєш мій план? Так.

— Твоя віра в мене тішить. — Я перехопив пакети, які почали вислизати. Сьогодні надворі було плюс двадцять п’ять, непогано для кінця травня, і лід у пакетах почав танути дорогою додому. — Порадиш, як покращити мій виступ?

Ґевін вийшов з кухні, несучи тацю з кексами на задній двір, але я не боявся, що він почує, бо брат і так знав про балетну мету Джаніпер, яка виправдовувала обман. Він лише не знав про родинні зв’язки.

— Дівчатам подобається, коли їм приносять напої або питають, чи не голодні вони, — повчала племінниця. Її волосся розвівалося на вітерці. Він здійнявся сьогодні, саме напередодні шторму, якого ми чекали завтра. — Принаймні мамі подобалося, коли тато робив такі речі.

— Матиму на увазі. — Я міцніше перехопив готові вислизнути пакети.

— І тобі слід торкатися до неї. Пари завжди торкаються до спини одне одного або тримаються за руки. — Вона повернулася, піднявши вказівний палець. — Але тільки якщо вона скаже, що можна.

— Взято до відома. — Я рушив до будинку. — Притримай двері, будь ласка.

— Рада допомогти. — Вона прочинила кухонні двері, і я увійшов на побоїще.

— Це скатертини, — сказала Керолайн нашій двоюрідній сестрі. — Столи в парку в цю пору року огидні, і — так, це затискачі. Дякую. — Вона повернулася до нашого дядька. — Не міг би ти подивитися, чи у Ґевіна є станція і чи відповідає вона віку дітей?

— У нас є лід. — Ті двоє кинулися повз мене, коли я поставив лід у порожню частину раковини.

— Гадсоне, любий! — Мама підняла руки, щойно я увійшов, і я нахилився, щоб вона могла взяти мене за щоки для звичного огляду. Її зріст був заледве метр шістдесят, біляве волосся до плечей, у якому сивина сріблилася лише на сонці, в куточках зелених очей залягли зморшки від сміху, а прикривали їх окуляри «котяче око» з оправою в червону цятку. — О, маєш гарний вигляд. їси достатньо?

— Завжди. — Її усмішка була заразливою, і я нахилився, щоб обійняти її. У цей час тато поплескав мене по спині.

— А ось і він. — Тато пригорнув мене до себе, коротко, але міцно стиснув, перш ніж відпустити. — Були якісь сміливі порятунки останнім часом?

— Та годі, Джордже. — Мама грайливо вдарила його по руці тильною стороною долоні. — Він існує не для того, щоб розповідати тобі історії для твоїх вечорів покеру.

Татові очі загорілися, коли він побачив Джаніпер.

— Дівчинка дня! — Він обійняв її, відірвавши від підлоги, наче вона досі була в дитсадку. — Бачила мою сорочку?

— Привіт, дідусю! — Вона всміхнулася і відкинула волосся з очей, щоб зі сміхом прочитати абсолютну сліпучу красу з блискіток на його сорочці «Директор карнавалу». — Вона чудова!

Я усміхався вже на весь рот. Саме це й було потрібно Аллі. Гамір і сміх.

— Джаніпер, люба, піднімайся нагору й одягайся, щоб ми встигли заколоти твоє волосся. Я майже впевнена, що бачила, як твій дядько розпаковував серпантин-спрей, а я не збираюся вичісувати його з твого волосся. — Керолайн жестом вказала на сходи й звела брови.

— Уже йду! — Джаніпер побігла вгору, щойно тато поставив її на ноги.

— Кекси на столі, — оголосив Ґевін з порога, ухиляючись від тітки й двох наших двоюрідних братів, які бігли з повними руками повітряних кульок.

— Дякую. — Керолайн взяла свій нотатник і провела ручкою по паперу, у якому, без сумніву, були чітко промальовані клітинки для позначок. — Добре, якщо встигнемо встановити станції за наступні пів години, тоді все буде гаразд. Діти почнуть з’являтися опівдні.

— Скількох ми чекаємо цього року? — запитав тато, обійнявши маму за талію.

— Сорока двох. Майже всіх, хто піде в п’ятий клас. — Керолайн встромила олівець у волосся, трохи вище хвостика. — 3 родиною — п’ятдесят дев’ять осіб. Тату, у тебе вистачить продуктів на гриль?

— Навіть залишаться, — запевнив він її.

— Узагалі-то, шістдесят. — Я притулився спиною до стільниці біля раковини.

Погляд Керолайн перескочив з мене на Ґевіна.

— Ще одна? Хіба ти не порвав із попередньою?

— Не моя. — Він вказав у мій бік зі зверхньою посмішкою на лиці.

— Ти? — Керолайн впустила планшет на острівець. — У тебе є дівчина?

— Є. — Почалося. Хоч як би я цінував свою честь, та я не вперше брехав своїй сім’ї, щоб провести час із Аллі. Вона була винятком з усіх правил, які я коли-небудь встановлював для себе.

— Це Бет П’єр? — Керолайн усміхнулася мені з такою надією, що я здригнувся в душі. — Я знаю, що ти був з нею на побаченні в минулі вихідні.

— Ні. Це не вона, — похитав я головою і подумки вилаявся. Дірка в сюжеті.

— Це було не побачення. — Ґевін потягнувся до відкритого пакета з картопляними чипсами й витягнув жменю. — Повір мені, я там був. Бет і Джессіка, напевно, наплутали, бо Бет дуже розчарувалася, коли дізналася, що у Гадсона вже є дівчина.

Він брехав збіса гладенько.

— Ох. — Плечі Керолайн трохи опустилися. — Ну, і хто це?

— Алессандра Руссо. — Я побарабанив пальцями по краю стільниці, щоб заповнити безмежну тишу, поки Керолайн і мої батьки відкрито витріщалися на мене.

— Дочка Софі й Тетчера Руссо? — Мамині брови злетіли над окулярами.

— Так, — кивнув я.

— Тобто сестри Руссо? — У Керолайн відкрився рот.

— Я зустрічаюся лише з однією з них, але так. І припиніть поводитися так, ніби в цьому крихітному містечку є більше ніж одна Алессандра Руссо. Ви точно знаєте, кого я маю на увазі. — Я подивився в очі кожному, зупинившись на Керолайн. — І вона дуже хвилюється перед сьогоднішнім візитом, тож усі будьте з нею чемні. Вона багато для мене значить. — Чорт забирай, як же приємно було зняти камінь з душі. Я тримав це в собі років одинадцять.

Керолайн почервоніла.

— Вона багато для тебе значить? Та вона повернулася в місто всього кілька тижнів тому, а вже багато для тебе значить? Гадсоне, вона поїде наприкінці літа. Що ти собі думаєш? Руссо?

— Скільки розуміння, — саркастично віджартувався Ґевін, хапаючи ще жменю чипсів. — 3 такою підтримкою ти ще дивуєшся, чому ми не приводимо дівчат частіше.

— О, ні. — Мама похитала головою, потягнулася й двічі стиснула мою руку. — Звичайно, ми будемо чемними. — Вона насунула окуляри на ніс і повернулася до Керолайн. — І ми не можемо дати ради з тим, хто нас виховує, Керолайн.

Двері відчинилися, і дядько Джаред — татів брат — увірвався всередину.

— Нам потрібен лід в холод... Що відбувається? — Я не міг не помітити, що на ньому була така ж сама сліпуча сорочка з написом «Управитель карнавалу». Воронь боже, якщо вони приберегли таку й для мене.

— Гадсон щойно розповів нам, що до нас приєднається його дівчина, якась Алессандра Руссо, — відповів Ґевін, явно насолоджуючись цим.

Дядько Джаред кліпнув, а потім голосно розсміявся, перетинаючи кімнату.

— Гарний жарт, Гадсоне. А я думав, що це Ґевін в нас жартівник.

Тук-тук.

Усі обернулися, коли у двері постукали, і Ґевін швидко кинувся відчиняти.

— Про вовка промовка. Ласкаво просимо до нашого маленького приватного лісу.

Аллі увійшла в двері, і мій пульс різко прискорився.

Її довгі, неймовірні ноги були виставлені напоказ у шортах кольору хакі до середини стегна й утримували мою увагу на мить довше, щоб це зійшло за платонічність. Рукави її білої сорочки на ґудзиках були закочені, а волосся м’якими хвилями опускалося трохи вище грудей. Яким би воно було, якби нарешті розсипалося на моїй подушці, заплутане моїми руками?

Я прогнав ці думки з голови.

Так, не було нічого вдаваного в тому, як сильно я хотів її. Я ніколи не переставав думати про неї, сумувати за нею, жадати, щоб у нас був шанс на щось більше, ніж дружба, за якою ми обоє ховали свої почуття. Але я пам’ятав... а вона ні, і це було і прокляттям, і благословенням.

Притиснувши пакет із подарунком до боку, вона підняла свої великі сонцезахисні окуляри на маківку й подарувала моїй родині несміливу усмішку, яка не сягала її очей. Її плечі розслабилися, коли погляд спинився на мені.

— Привіт.

— Привіт. — Так мало бути тоді: я б представив її своїй родині, ми б гуляли разом серед білого дня замість того, щоб чаїтися під прикриттям темряви.

Це все могло б у нас бути, якби я був достатньо сильним, щоб утримати її.

Тепер ти достатньо сильний.

Але я запізнився на десять років і одну величезну помилку.

Вона звернула до мене свою фальшиву усмішку, коли я йшов до неї через кухню, і я похитав головою. Це не пройде. Моїй родині треба побачити її, а не ту маску, на яку, на її думку, вони чекали. Я обійняв її за талію й пригорнув до грудей.

Її удавана усмішка зникла, очі спалахнули, а з уст зірвалося таке справжнє, хоча й слабке зітхання. Це була вона. От у ній, цій маленькій іскрі здивування, яка швидко розгорілася до обурення і негайно перейшла в... Це було захоплення?

Я був не єдиним, кому не треба було вдавати пристрасть.

— Ось і ти, — усміхнувся я. — Радий, що змогла прийти. — Не варто перелазити її стіни, я зруйную їх цеглину за цеглиною. Ця домовленість могла бути несправжньою для неї, але мої наміри були цілком справжніми. Аллі подарувала мені літо, і я збирався скористатися ним, щоб повернути її до життя.

— Ти не можеш всерйоз зустрічатися з моїм братом.

Якщо тільки Керолайн усе не зруйнує.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

АЛЛІ

Bway11te: Від твоєї витримки захоплює дух. Приголомшливо. Ти краща, ніж твоя сестра, якщо чесно.

На секунду я забула, як дихати. І можна було й не згадувати про нервозність, яку я відчувала, входячи на ворожу територію, — кому було діло до того, що Гадсонова сім’я витріщалася на мене, коли він притискав мене до своїх міцних грудей.

Друзі. Ви просто друзі. Навіть колишні друзі. І це було лише грою, але, чорт забирай, він здавався справжнім.

Можливо, річ була в мотиваційній промові, яку я виголосила собі дорогою сюди, про те, що візьмуся за цю роль серйозно, або в тому, що я встала сьогодні вранці й вперше за багато місяців змусила себе зібратися з думками й подбати про свою зовнішність. Можливо, у мене нікого не було в ліжку після «Жізелі» — та мені й не хотілося нікого там бачити, — але моє тіло прокинулося і звернуло увагу на Гадсона, ніби хтось перемкнув у ньому вимикач сексуального потягу.

На ньому була інша кепка «Брюїнз», чорні шорти й біла однотонна спортивна футболка з літерами «SAR», що перетинали кремезні груди. Груди, які я дуже хотіла побачити без футболки.

— Ось і ти. — Він усміхнувся, і мій мозок припинив функціонувати, коли на його щоці з’явилася ямочка. — Радий, що змогла прийти.

«Ні-ні-ні», — читала я нотацію своїм дурним, недоречним гормонам. Він був останньою людиною на землі, до якої мене мало б тягнути, але правда полягала в тому, що виявився першим. Перший справжній друг, перше захоплення, перше нерозділене кохання... усе це, що змінилося вперше по-справжньому й надовго розбитим серцем. Я маю грати роль ошалілої подружки, а не бути насправді ошалілою.

—Ти не можеш всерйоз зустрічатися з моїм братом. — Керолайн дивилася на мене.

Чари розвіялися, і я згадала, що ми були анітрохи не на самоті, коли Гадсон притулився до мене й кинув погляд на свою сестру. Я впізнавала членів його сім’ї зі світлин і тих коротких митей, коли стикалася з ними в підлітковому віці, і моя рука міцніше стиснула пакунок із подарунком, який я принесла для Джаніпер, а на моєму обличчі з’явилася усмішка. Це була лише роль, а я була експертною з акторської майстерності. Нічого складного.

І це не вперше я відчувала хімію з іншим актором.

— Якщо ти Керолайн, то так, можу, — відповіла я, коли рука Гадсона ковзнула моєю спиною і лягла на стегно. Від випадкового контакту тепло пробігло хребтом. — До речі, я Алессандра. — Я помахала його родині замість рукостискань, оскільки він пришвартував мене до себе. Вони всі витріщилися на мене, як видавалося, у неабиякому шоці. — Коротко Аллі, — додала я, сподіваючись, що це допоможе.

Коли цього не сталося, Гадсон трохи напружився.

—Та скажіть, трясця, щось, — промовив Ґевін ліворуч від мене, стискаючи в руках пакет із картопляними чипсами.

— Через вас тут усім ніяково, як на танцях у середній школі. Привіт, Аллі, — подарував він мені чарівну усмішку, яка завоювала Ліну за одне літо.

— Ґевіне. — Моя приклеєна усмішка не зрушила з місця.

— І ти знав? — Керолайн кинула на брата звинувачувальний погляд.

— Звичайно, знав. Як думаєш, хто підштовхнув його до цього кроку? — Він похитав головою.

Стоп... ми збиралися розповісти про те, що Гадсон залицявся до мене? Трясця. Ми не вдавалися в подробиці нашої історії. Тільки перший день цієї вистави, а ми вже лажали.

— Що ж, дуже приємно познайомитися з тобою, Аллі. — Мати Гадсона тепло всміхнулася, а тоді підхопила з острівця планшет і, навіть не глянувши на Керолайн, тицьнула його їй у груди. — Ми всі щиро раді, що Гадсон нарешті привів когось додому. — Вона подивилася на доньку. — Стули рота, люба. Ми організовуємо вечірку.

Я обвела поглядом його сім’ю, і мої щоки обдало жаром. Усі вони були одягнені в різні варіанти футболок і повсякденних шортів. Треба було поцікавитися дрескодом.

— Віднесімо це до столу з подарунками, — запропонував Гадсон. — У нас є пів години до того, як усі прийдуть, Керолайн?

— Двадцять три хвилини, — відповіла вона, дивлячись на мене так, ніби я була отруйним павуком, який підповз надто близько, щоб почуватися комфортно.

— Двадцять три хвилини, — повторив Гадсон, беручи подарунок. З рукою на моєму стегні, він вивів мене з будинку на під’їзну дорогу, яка більше нагадувала автостоянку. — Як Сейді?

— Чудова, хоч і хропе. Я надто вирядилася. — їхати додому, щоб переодягнутися у щось більш повсякденне, задовго, але й бути білою вороною не хотілося.

—Ти чарівна, — сказав він так щиро, що я майже повірила йому.

— Ти не мусиш цього робити. — Я промовила це так, щоб почув лише він. — Компліментів мені.

—Така вже правда, Алессандро. — Його рука застигла на моєму стегні.

— А ще ти не мусиш зараз мене торкатися. Нас ніхто не бачить. — Гравій на доріжці хрумтів під моїми улюбленими рожевими кедами «Ване», поки ми пробиралися між машинами на задньому дворі.

— Тебе це непокоїть? — Ми прослизнули на вузьку стежку між будинком і гаражем.

— Ні. Так. Не знаю. — Мене непокоїло те, наскільки мені це подобалося, особливо якщо взяти до уваги той факт, що я вже кілька місяців не відчувала нічого схожого на бажання. — Можливо, нам потрібні основні правила. — Я б не вижила, якби він справді фліртував зі мною.

— Добре. Встановлюй їх. — Його усмішка була такою гарячою, що могла підпалити айсберг.

— Наскільки я пам’ятаю, дотримання правил не є однією з твоїх сильних рис.

— Нормальним було б заперечити, що, відколи ми востаннє проводили час разом, я подорослішав, але, оскільки мій командир згоден з тобою, я пропущу це повз вуха. Встановлюй свої правила. — Його усмішка згасла, коли він зупинився на півдорозі до гаража, а я роззирнулася, щоб переконатися, що ніхто не може нас підслухати, й повернулася до нього обличчям. У підлітковому віці Гадсон завжди був небезпечним, коли всміхався. А коли приділяв мені всю свою увагу? Смертельно небезпечний дорослий чоловік.

Правила. Точно. Трясця, тепер треба про них думати.

— Ти можеш торкатися мене на людях для достовірності, але не більше. — Я підняла підборіддя, ніби молячись про нівелювання нашої різниці в зрості.

— Зрозумів. — Його рука опустилася, і я зненавиділа себе за те, що одразу ж засумувала за нею. — Далі?

Мій розум крутився, вишукуючи дірки в нашому плані.

— Ти не можеш ні з ким зустрічатися, поки ми це робимо, інакше все піде коту під хвіст. — Чорт, а він із кимось зустрічався? З тією дівчиною в барі? Моя інтуїція підказувала, що ні, він ніколи б не погодився на це, якби мав когось.

— Без проблем. Я ні з ким не зустрічаюся, а навіть якби зустрічався, важко зосередитися на комусь іншому, коли ти заходиш у кімнату, — сказав він так, ніби це був просто факт.

Що за чортівня? Мої брови злетіли.

— Не кажи такого. — Я відступила назад, наштовхнувшись на гараж.

— Хочеш, щоб я брехав? — Від тепла в його очах в мене перехопило подих. Аж до болю.

— А хіба не це ми робимо?

— Тільки для інших. Не одне одному. Таке моє правило. — Він нахилився в мій особистий простір, але не торкнувся мене. — Усе, що ми кажемо одне одному, має бути правдою.

— Бо ти так добре на цьому знаєшся? — А, ось і гнів, і він значно безпечніший, ніж бажання. Я вхопилася за нього обома руками.

— А от ти — відкрита книга? — Він відступив із важким зітханням. — Я облажався, коли зник не попрощавшись. І шкодував про це кожного дня свого життя. Це правда. Чи можеш ти прийняти це настільки, щоб відкласти вбік на наступні кілька місяців?

Краєчок роз’ятреної рани затягнувся, ніби його слова були швами. Яка ж дурість — вірити йому, але я повірила.

— Можу.

— Ти впевнена, що готова зіграти саме цю роль? Я знаю, що це важко, але наша головна мета сьогодні — переконати їх, що ми пара. — Його очі загорілися, ніби він навмисно випробовував, як я відреагую.

Гра почалася.

Я пирхнула:

—Та благаю. Щойно вчишся імітувати оргазм, будь-яка роль по зубах. Це простіше простого.

Його очі на мить округлилися, перш ніж він опанував свій вираз.

— Добре. Тоді зробімо це.

Я, безумовно, виграла цю партію.

Ми зайшли на задній двір, і в мене відвисла щелепа.

Будинок виходив на парк Засновників, і всі два гектари простору були облаштовані для вечірки Джаніпер. По периметру були встановлені маленькі станції, що вели до столиків для пікніка, накритих яскравими скатертинами.

— Це трохи занадто, але ми добре проводимо час, — сказав Гадсон, ведучи мене в парк, який перетворився на карнавал. — Джаніпер, Мейсон і Мелоді — це двійнята моєї двоюрідної сестри — єдині діти в сім’ї, тому ми всі збираємося разом на їхні дні народження. Джаніпер обрала темою карнавал, тож кожен додав щось від себе.

Ми пройшли повз гігантський надувний батут з гіркою з перешкодами.

— Це ідея Керолайн, і ти б бачила її паніку, коли нам здалося, що подовжувач туди не дотягнеться. — Він усміхнувся куточком рота й показав на станцію праворуч. — Тітка Джо й дядько Марк керують кабінкою з кидання дротиків у повітряні кульки. — Пара замахала нам у перервах між вибухами кульок. — А їхні діти відповідають за аквагрим.

Я помахала підліткам, коли ми проходили повз.

— Он там, — Гадсон вказав на станції, розташовані з іншого боку, — у нас є доріжка для перегонів на трьох ногах, станція для кидання кілець на пляшки від Гевіна й мішень для дартсу Нерфа — у це мені заборонили грати, бо всі знають, що я там профі. — Він поклав подарунок Джаніпер поруч з іншими на один зі столиків для пікніка, а я намагалася все це осягнути. — Двійнята принесли складані стільці в центр. Будуть музичні стільці абощо.

— У вашій сім’ї це... звична річ? — У мене перехопило подих. Наша сім’я навіть не вечеряла разом.

— Ну, це не чаювання в «Плазі»... — Він поправив козирок своєї кепки.

— Це краще. — Я дивилася, як його сім’я метушиться, готуючи свої станції.

— Краще пересвідчитися, що все готово, — повчав батько Гадсона, несучи повз нас накриту сіткою тацю з їжею до гриля, що стояв біля столу, заставленого тарілками. У той час як Ґевін і Керолайн були схожими на маму, Гадсон був викапаним батьком. — Якщо ці діти з’являться тут, а ти не будеш готовий, Керолайн і слова вимовити не дасть.

— Слушне зауваження. Ти підготував гриль? — Рука Гадсона пробіглася моєю талією, і нервові закінчення спалахнули, посилаючи тремтіння вгору хребтом.

— Знай, — його батько підняв до мене дві сріблясті брови й вказав на заготований похідний стільчик біля задимленого гриля, — якщо він завдасть тобі клопоту, просто приходь до мене.

— Так, сер. — Я не могла не кивнути, а Гадсон тим часом вів мене далі до порожньої станції трохи осторонь від столиків для пікніка. Земля була вкрита товстим пінопластовим матом дванадцять-тринадцять квадратних метрів завбільшки.

— Можливо, я позичив його у спортзалі на станції. — Гадсон присів поруч із набором бежевих і коричневих... штук.

— Що це?

— Ми на бойовій станції тиранозаврів. — Він встав, тягнучи голову костюма вгору, щоб той розгорнувся перед ним.

— Бойова станція тиранозаврів? — перепитала я, упевнена, що неправильно розчула. З цього боку мата було ще принаймні вісім костюмів.

— Можливо, я трохи переборщив, але хотів упевнитися, що в нас є по одному всіх розмірів. — Він усміхнувся, і на його щоці з’явилася ямочка, яка повністю перекреслила мій хід думок. Ця ямочка завжди була моїм криптонітом. — Цей для тебе.

Я кілька разів відкрила й закрила рота, шукаючи правильну відповідь.

— Ти чула мене, — прошепотів Гадсон, блискаючи очима, як колись, коли вмовляв мене зробити щось, чого я не мала робити. — Вибиймо кілька блоків з тих стін товщиною в милю, які тебе оточують.

— Це твоя мета? — Мої брови злетіли вгору.

— Однозначно, — усміхнувся він. — Я обіцяв не брехати тобі. У тебе немає алергії на веселощі, Алессандро.

Я пирхнула.

—Хай щастить. І не впевнена, що поділяю твоє уявлення про розваги, оскільки ти стрибаєш з гелікоптерів, але безкарне вибивання лайна з тебе має певні переваги. — Я закусила нижню губу, бо він мав рацію, костюми здавалися... напрочуд кумедними. — Та це не варте пояснень, що я пошкодила щиколотку, вбравшись надувним динозавром. — Василь мене вбив би.

—Я не дозволю, щоб із тобою щось сталося, — пообіцяв він, і та ямочка поглибилася. — Ну-бо, Руссо. Моя дівчина вдягнула б це й вибила з мене лайно. Ти ж знаєш, що хочеш цього.

Хай як дивно, я й справді хотіла.

За п’ять хвилин мене оповив запаху вінілу, а я дивилася на чистий квадрат зсередини костюма динозавра, який вентилятор надував навколо мене, еластично обтягуючи мої зап’ястки й щиколотки, щоб тримати повітря всередині.

— Це тупо. — Що я, трясця, робила?

— А однак ми це робимо. — Гадсон кружляв навколо мене на килимі у своєму костюмі, дивлячись у віконце під пащею тиранозавра. — І викладайся на повну. Здається, Керолайн дивиться.

— Ти ж не можеш всерйоз сподіватися, що я кинуся на тебе. — Я розвернулася, щоб піти за ним. Хвіст заважав тримати рівновагу. Моя щиколотка здригнулася від шепоту протесту, але болю не було.

— Я не маю нічого проти, якщо ти програєш. — Він побіг за мною, я ухилилася, але наші костюми зіткнулися, і нас обох відкинуло вбік.

Я засміялася, намагаючись відновити рівновагу, але Гадсон вже був на мені, відкидаючи мене назад. Чорт, а він швидкий. Я зашпорталася, і сила тяжіння взяла своє — я полетіла долі. Ось на що я заслужила, нап’яливши довбаний надувний костюм, як десятирічна.

Костюм зім’явся, і рука обхопила мене за спину, закрутивши спіраллю, тож я впала вперед — на груди Гадсона, який узяв на себе основну силу удару. Повітря випурхнуло з наших костюмів швидше, ніж вентилятор міг його поповнити, і я відчула, що інша рука підхопила мене під праве стегно, утримуючи коліно зігнутим, а щиколотку в безпеці.

— Я виграв. — Він усміхнувся до мене.

— Я зверху. — Я посовала руками, щоб отримати якийсь важіль впливу на нього.

— Я б однаково зарахував перемогу собі. — Його усмішка підказала мені, що він, можливо, до пари мені на акторському фронті.

— Пограєтеся пізніше, ви двоє! — крикнула мама Гад-сона. — Діти от-от будуть!

— Вона думає, що ми дуріємо. — Його погляд засвітився чистими пустощами. — Бачиш? Спрацювало.

Я закотила очі й сповзла з нього.

Наступну годину й двадцять хвилин я допомагала дітям і кільком дорослим одягати й знімати костюми тиранозаврів, зачаровано спостерігаючи за тим, як вони ганяли одне одного по мату. Я робила все можливе, щоб увібрати в себе щастя людей навколо, і не згадала про балет ні разу, навіть на секунду, поки мама Гадсона не оголосила перерву на обід.

— Я принесу тобі тарілку, — запропонував Гадсон.

— Не варто, — похитала головою я.

— Дбати про тебе — найменше, що я можу зробити за цих обставин, і саме цього очікують мої батьки. Я зараз. — Він вказав на єдиний стіл для пікніка, який не був повністю зайнятий дітьми, а тоді попрямував у тісняву навколо гриля.

Я переступила через лавку біля столу, зайнявши місце посередині.

— Алессандро! — До мене кинулася Джаніпер у яскраво-рожевих шортах і веселковій майці, з бірюзово-рожевим метеликом, намальованим на щоці, і волоссям, заплетеним у колосок. — Ти прийшла!

—Я ж обіцяла, що прийду. — Мої губи затремтіли від рум’янцю на її щоках, хвилювання в очах. Вона була єдиною причиною мого перебування тут, але я не могла цього показати. — 3 днем народження.

—Дякую! — Вона сіла поруч зі мною, поставивши перед собою газованку й паперову тарілку з барбекю і солодощами. — Я сяду з тобою.

—Ти знаєш мою доньку? — Керолайн сіла навпроти мене, до неї швидко підсіла мама Гадсона ліворуч і, на моє полегшення, Гевін праворуч. Усі вони поставили на стіл свій обід.

— Такий тон недоречний, — дорікнула мама Гадсона, зиркнувши крізь окуляри, але в її словах не було тієї уїдливості, яку вклала б у них моя мати.

— Думаю, я маю право знати, з ким мій брат знайомить мою дитину, — заперечила Керолайн, коли Гадсон сів ліворуч від мене, а його батько зайняв останнє вільне місце з нашого боку.

— Слухай, Керолайн. — Гадсон підсунув мені тарілку. — Коли я доглядаю за Джаніпер у вихідні, щоб ти могла працювати, то іноді зустрічаюся зі своєю дівчиною. Тепер ти знаєш. — Він дістав з кишень дві пляшки води, поставив одну переді мною, а другу взяв собі.

— Дякую. — Я взяла виделку й ніж, які він поклав мені на тарілку поруч зі шматком смаженої на грилі курки, великою порцією салату, свіжими овочами з ложкою соусу й брауні. Ще один сантиметрик зяючої рани в моїх грудях затягнувся і закрився. Він пам’ятав значно більше, ніж я сподівалася від нього.

— Джан-жучок, ти впевнена, що не хочеш посидіти зі своїми друзями? — запропонувала Керолайн тоном, який не передбачав відмови.

— Ні. Мені й тут добре. — Джаніпер сяйнула до мене усмішкою. — Мамо, а ти знала, що Алессандра — відома танцівниця?

Дуже тонко, Джаніпер. Гадаю, настав час виконати свою частину угоди. Я розрізала курку й чекала на відповідь Керолайн.

— Хіба? — Керолайн штрикнула виделкою в картопляний салат, а я мовчки жувала м’ясо.

— Вона типу... всесвітньо відома. — Джаніпер кивнула й вхопилася за свій чизбургер обома руками. — Дехто каже, що вона буде наступною примою. Знаєш, таких у світі небагато. — Нереальна кількість бургера зникла в неї в роті.