Варіація

А тоді я перестав дихати і закліпав очима, щоб переконатися, що це не галюцинація.

—Хороша дівчинка. — Аллі стояла на задньому дворі спиною до мене: забрала м’яч із рота Сейді й жбурнула його. Маленька золотиста ретриверка збігла сходами тераси й помчала за своєю ціллю.

Моє серце затремтіло від звуку її голосу, а потім закалатало, коли я впізнав вицвіле, пошарпане худі, у яке вона була одягнена.

— Аллі, — покликав я тихо, ніби вона була примарою, яка зникне, якщо я скажу це надто голосно.

Вона аж підстрибнула й повернулася до мене, прикриваючи рукою логотип Rip Curl на грудях.

— Чорт, Гадсоне, ти мене налякав!

— Налякав тебе? Я тут живу. — Мій погляд ковзнув по ній, вбираючи в себе кожну деталь, яку я міг пропустити за останні два місяці. Не було ніяких помітних змін, окрім того, що якимось чином вона була ще вродливішою. Здоровішою. Її щоки порожевіли від холоду, кола під очима зникли, а самі очі сяяли. Вона нервово крутила на пальці Лінину обручку, оглядаючи мене. Боляче визнавати, але те, що вона покинула мене, пішло їй на користь.

— Так, авжеж. — Вона перекинула волосся через плече, коли Сейді побігла вгору сходами, метляючи хвостом. Аллі взяла м’яч і жбурнула його знову, отримавши той самий результат. — Але я тут уже кілька годин, тож ти мене налякав, от і все.

— Кілька годин? — Що, трясця, коїлося? — 3 тобою все гаразд? Удома все гаразд?

— Я в нормі, — запевнила вона мене з тремтливою усмішкою. — І думаю, всі роблять те саме, що й тиждень тому, коли я поїхала. Керолайн дала мені твою адресу — сподіваюся, ти не проти. — Вона покрутила Лінину обручку й глибоко вдихнула. — Гадсоне, моя мама не викладає в якійсь ексклюзивній школі-інтернаті.

— Ні? — Зміна теми трохи шокувала мене, але й привернула всю мою увагу.

Аллі похитала головою.

— Ні. У неї лобно-скронева деменція з первинною прогресуючою афазією. Вона вже близько двох років живе в будинку для літніх, який обрала сама, і Енн контролює всі її справи. Ніхто не знає. Тільки Енн, Єва, Елоїз, Кенна і Керолайн... Я сказала їй, щоб вона перевірила Джаніпер на наявність цього гена. З нами трьома все добре, але Ліна не знала, що треба перевіритися. І тепер знаєш ти. Хай там як, востаннє вона виїздила звідти на постановку «Жізелі», а відтоді все різко погіршилося.

— Чорт забирай, Аллі. — Моє серце краялося через неї. Вона мала з цим справу весь цей час? — Я так співчуваю.

— Дякую. — Вона знову покрутила обручку. — Усе гаразд. Тобто не все, але це просто факт із мого життя в цю мить, і я подумала, що розповісти тобі — перший крок до того, щоб впустити тебе в нього. Остаточно.

— Остаточно, — повторив я. Мій мозок ворушився, намагаючись збагнути: вона тут, вона розповіла мені те, про що я не мав випитувати в неї.

— Ти усвідомлюєш, що сюди їхати цілий тиждень? — запитала вона.

— Так, — повільно відповів я. — Навіщо ти проїхала весь цей шлях із Массачусетсу?

— Бо там я купила машину, — так само повільно відповіла вона. — Помітив? Це перша куплена мною машина. Вона червона. — Широка усмішка осяяла її.

— Так, я помітив. — Підійшов на два кроки ближче, потім запхав руки в кишені, щоб не потягнутися до неї. — Але навіщо ти приїхала сюди? І що ти збираєшся робити з машиною на Мангеттені?

Вона знов усміхнулася.

—Я не хотіла саджати Сейді в літак. — Вона опустила погляд на свої руки. — А ще боялася, якщо подзвоню, ти скажеш мені не приїжджати. Тож я купила машину, і ми поїхали. І сіли на пором.

Цього разу, коли Сейді прибігла назад, м’яч кинув я, швидко почухавши її за вухами.

— Шанси на те, що я скажу тобі не приїжджати, дорівнюють нулю, і менше нуля, якщо ти візьмеш слухавку.

— Отже, я мала зателефонувати, — тихо сказала вона. — Слухай, якщо ти зайнятий або на когось чекаєш...

— На когось чекаю? Ніби я вже забув останніх кілька місяців? Ніби на цій довбаній планеті є хтось, хто міг би зайняти твоє місце? — Я підняв її підборіддя, щоб зазирнути в очі. — Ти так вчинила? Повернулася в Нью-Йорк і спробувала замінити мене?

— Ясно, що ні. — Її очі звузилися, і вона висмикнула підборіддя з моїх рук. — Я щойно приїхала сюди зі східного узбережжя. Навряд чи це могло посприяти стосункам з гіпотетичним хлопцем.

— Ой, та до біса. — Я зірвав з голови й згорнув синю кепку, запихаючи її в задню кишеню штанів. — Ти маєш мені допомогти й розповісти, що ти тут робиш, кохана, бо за тридцять секунд я віднесу тебе в кімнату й втілю в життя свій маленький план, щоб утримати тебе в своєму ліжку.

— Мені подобається. — Вона кивнула.

Я позадкував.

— Не жартуй зі мною.

— Думаєш, я проїхала весь цей шлях сюди і не морочитиму тобі голову? — Вона усміхнулася куточком рота, і мені настав кінець.

Зробивши три кроки, я притиснув її спиною до стіни, занурив руки в її волосся, а язик — у рот. Я цілував її так, ніби думав про неї щосекунди відтоді, як вона пішла, вдаючись до всіх своїх навичок, щоб перехопити її подих.

Вона притягнула мене ближче й впивалася поцілунком, нахиливши голову тим особливим чином, що підказував мені поглибити його, що я й зробив. Вона пахла лимонадом і пляжем, спекотними літніми днями та ще спекотнішими ночами, і я застогнав від відчуття, що нарешті опинився вдома. Я хотів відчути її оголену шкіру під своїми руками, її м’які стегна навколо моїх стегон...

Я відірвав свій рот від неї й позадкував ґанком, щоб створити такий необхідний простір між нами, помітивши, що Сейді повністю забула про нас і тепер щасливо згорнулася калачиком біля дверей.

— Чому ти спинився? — Аллі відштовхнулася від стіни.

— Ні. — Я простягнув руку. — Ти залишишся там, поки не скажеш мені, чому ти тут.

— Гаразд. — Вона засунула руки в задні кишені своїх обтислих джинсів, і клубок моєї рішучості розпався до останньої нитки. — Я тут, бо хочу тебе.

Я вхопився за перила ґанку й благав своє тіло підкоритися наказу стояти на місці.

— Тобі доведеться висловитися трохи конкретніше, бо це здається дуже довгою подорожжю заради кількох оргазмів. — Я відмовлявся тішити себе надіями, адже втрата її нищила мене щоразу, коли вона йшла геть. Якщо це просто візит, я мав про це знати.

— Скільки ще деталей тобі потрібно, коли моя машина вщерть заповнена всім, що в мене є, Гадсоне?

Так. І бац — мої губи знову опинилися на її. Бажання прокотилося моїм хребтом, як товарний потяг, а я цілував її знову й знову, покусував нижню губу, смоктав її, а тоді відпускав назад у її рот, лизнувши, щоб посмакувати кожним вигином. Боже, я скучив за нею. Я потребував її. Я кохав її. Вона не була хвилею чи опорою — вона була цілим океаном, настільки прекрасним, що й годі було збагнути. Але, трясця, я хотів провести решту свого життя, намагаючись зрозуміти її.

Чорт. Я урвав поцілунок і знову відступив, хоча на цьому ґанку —трясця, в усьому світі — не було достатньо місця, щоб утримати мене подалі від неї, коли вона казала таке.

— Ти маєш бути в Нью-Йорку, репетирувати балет, створений для тебе, —прем’єра ж завтра ввечері.

Правильно. — Вона кивнула, опустивши погляд на мої губи. — Але мене там не буде, бо я хочу бути тут, із тобою.

Та ні, ні. —Я похитав головою. — Так не буває. Ти не можеш покинути балет, створений для тебе. У мене є квиток на літак на завтра й усе таке.

Її усмішка спинила моє серце.

— Ти збирався поїхати, щоб побачити мене?

— Звичайно, я мав їхати побачити тебе. Я не міг пропустити твою прем’єру. Прем’єру, яку пропускаєш ти. І годі дивитися на мене так.

— Як? — Вона підійшла ближче. — Так, ніби я хочу тебе й нарешті щось із цим зробила? Ніби я взяла все своє життя і перевезла на Аляску?

— Так. Саме так. — Я міг би затягнути її в ліжко менш ніж за двадцять секунд, якби в мене напоготові були ключі.

— Мушу сказати, дуже сексуально, що ти нарешті зважився на це. — Вона обвела поглядом задній двір. — Я про Сітку. — Ця клята усмішка могла мене вбити. — Ти отримав свою мрію, Гадсоне. — Вона зробила крок у мій бік.

— І так, і ні. Ти — моя мрія, і я помістив між нами цілий континент, щоб дати тобі простір і час. — Я вказав на Сейді. — Тож стань отам і поясни, чому ти просто пішла від усього, заради чого рвала дупу.

Вона вигнула брову.

— Гаразд, зробимо по-твоєму. Я повернулася до Нью-Йорка і з усіх сил намагалася не думати про тебе, у чому з тріском провалилася. Я прийшла в трупу і... — Запала тиша, вона дивилася на ліс і намагалася дібрати слова. — І відчула, що мушу бути мільйоном різних себе для мільйона різних людей, і жодна з них не є насправді мною. Я сиділа там, у роздягальні, коли інші танцівники юрмилися навколо мене, і могла думати тільки про те, що почуваюся справжньою, без прикрас і обладунків, лише коли з тобою. Мені не подобалося бути там. — Усе її тіло ворухнулося на вдиху. — Тож я пішла, не підписавши контракт. Мені байдуже, хто танцює в «Рівноденні», бо яке це має значення, якщо я нещасна?

— Ти надто талановита, щоб ховатися тут зі мною. — Казати таке було для мене як смерть. — Найближча професійна трупа десь за тисячу кілометрів звідси, Аллі.

— Я не ховаюся, Гадсоне, я живу. Сподіваюся, житиму з тобою, хоча з’являються сумніви, чи не переоцінила я твою мантру «візьму тебе так, як зможу». — Вона склала руки на грудях.

— Ти не можеш піти. Не через мене. Я не дозволю цьому статися. Баланс — так. Піти з балету? Ні.

Вона стрепенулася.

— О, я не йду. У мене є пропозиції майже від усіх труп, у яких я колись хотіла танцювати.

— І жодна з них не тут. — Господи, невже я справді намагався відмовити кохання всього свого життя від того, щоб бути зі мною?

—Ясно, що ні. Я буду виїздити приблизно на три тижні три-чотири рази на рік, залежно від того, які ролі мене зацікавлять. Я не підписую контракт із трупою. Я офіційно на фрилансі. — Вона знизала плечима. — Ти отримуєш свою мрію, а я — свою. Найкраще те, що ми можемо робити це разом. Мені просто потрібно трохи місця для тренувань і замовити деяке обладнання. Якщо ти не проти, я житиму тут. Або ж я знайду місце неподалік, і ми можемо не поспішати.

— Не поспішати? — Я похитав головою. — Аллі, я кохаю тебе вже одинадцять років. Щось менше, ніж прокидатися поруч із тобою щоранку, було б для мене, трясця, як танення льодовика.

Усмішка осяяла все її обличчя.

— Тоді прокидайся зі мною щоранку.

Тут мав бути якийсь підступ.

— А як же Єва?

— Їй треба знайти власне сонячне світло, і ти знаєш, що Енн вирішила залишитися на мисі, щоб бути ближче до Джаніпер. — Вона нахилила голову. — Ще якісь застереження?

— Окрім очевидних?

— Ліна, — прошепотіла вона.

Я кивнув, мовчки приготувавшись, що мені вирвуть серце.

— Я не зневажаю тебе, — тихо зізналася вона. — Безперечно, тому я й тут. Мені шкода, що я це сказала. Мені знадобилося близько трьох годин, щоб зрозуміти: моя мати поставила тебе в безвихідну ситуацію і ми обоє постраждали від цього. А я як ніхто інший розумію, як це — бути спійманою на брехні. — Вона знову почала крутити Лінину обручку. — Я думала про це, справді сиділа й уявляла, як це — дивитися на тебе щодня, але не беручи до уваги твою очевидну вроду, і запитувала себе, чи той факт, що ти зіграв роль в одній з моїх трагедій, скасовує просту, непорушну істину, що я кохаю тебе. Ні, не скасовує. Ти не винен у смерті Ліни, Гадсоне. Ти просто опинився там. І тому, що ти був там, я жива.

Усе моє тіло напружилося.

— Скажи це ще раз.

— Ти не ви...

— Не це. — Я скоротив відстань між нами.

— А. — Вона всміхнулася і обійняла мене за шию. — Я кохаю тебе. І завжди кохатиму. За це я тримаюся. Я не хочу п’ять хвилин, я хочу все життя.

— Щодня. Щоночі. Ти і я. — Я притиснув своє чоло до її і дозволив її досконалості прослизнути в мене й осісти глибоко в моїх кістках. — Ніхто не йде. Ніколи.

— Це те, про що я прошу. — Вона торкнулася своїми губами моїх. — Ти можеш це зробити?

— Так. Можу. — Я взяв її на руки, і вона сплела свої щиколотки за моєю спиною. — Я був народжений саме для цього.

ЕПІЛОГ

АЛЛІ

П’ять років по тому

Метрополітен-опера гуділа від відчутного захвату, коли ми пробиралися до своїх місць. Я глянула на сімейну ложу, яка вже не належала нашій сім’ї, і всміхнулася ясноокому хлопчику, який з нетерпінням дивився на оркестрову яму.

— Ностальгія? — запитав Гадсон, ведучи мене заднім рядом просто до центру, переплівши свої пальці з моїми.

— Ні, — відповіла я.

— Не бреши, — втрутилася Кенна з-за спини. — Ти знаєш, що не можеш знайти ті бейґли, які любиш, у Вашингтоні чи де ви там зараз живете.

— Ти чудово знаєш, де ми живемо, — відповіла я, коли ми підійшли до центральних місць, де сиділи Керолайн із Ґевіном та Енн. Останні два роки Гадсон служив на Кейп-Дісаппойнтмент, і це місце стало нашим улюбленим. Хоча я часто сумувала й за домом на Алясці.

— Це наші, любий. — Кенна вказала на їхні місця, а потім втупилася в чоловіка. — Ти ж зараз не пишеш по роботі? Скажи їм, що мені байдуже, кого треба розрізати, — ти мій на весь вечір, Матіасе.

— Просто питаю, що і як, у няні, Кен. — Він сховав телефон у кишеню костюма, розстебнув верхній ґудзик і сів. — 3 ним, до речі, все гаразд.

— Я знаю, бо написала їй з вестибюля. — Кенна сіла поруч із ним, а я залишила одне місце порожнім, перш ніж сісти поруч із Гадсоном. — Вона, певно, думає, що ми божевільні.

— Або просто надто турботливі батьки, — заперечила я.

— Без пари? — Гадсон нахилився вперед і подивився повз Керолайн та Енн на Ґевіна.

— Ага. — Той знизав плечима. — Не проти, якщо я позичу твою?

— Проти. — Гадсон відкинувся назад і поклав руку мені на стегно. — Де Майлз і Тайлер?

Дівчинка-підлітка з рудим волоссям здригнулася, побачивши мене, а потім швидко розвернулася й зайняла своє місце.

— Тай за лаштунками з дівчатами, — відповіла Керолайн. — Вони всі нервують. — Вона подивилася в мій бік. — Тобі вдалося прослизнути за лаштунки?

Я кивнула з усмішкою.

— Вона просто фантастична, і дуже спокійна.

— У Майлза свідчення в Бостоні. — Енн усміхнулася, і її щоки заграли рум’янцем. — Але він завтра буде вдома. Ви ж хочете свою кімнату, Аллі? Бо я її вам підготувала.

— Звісно. — Я кивнула. Завтра розпочинався тиждень, який ми вирішили провести в пляжному будинку й узгодили для цього свої розклади. Мама померла майже чотири роки тому, але ми й досі дотримувалися її правил.

Я зиркнула на порожнє місце поруч із собою.

— Вона прийде. — Гадсон провів губами по моїй скроні.

—Пунктуальність — не її визначальна риса, — нагадала мені Кенна, а потім вигнула шию, щоб зазирнути за нас. — Але гляньте, хто тут!

— Ніби ми могли таке пропустити. — Еверетт нахилився й поцілував мене в щоку. — Дай нам секунду, і ми проберемося до вас. — Його обручка блиснула під світлом, коли він взяв Майкла за руку, і вони пішли до кінця ряду.

— Ні краплинки ностальгії? — запитав Гадсон, погладжуючи пальцями верхню частину мого стегна.

—Я виступала тут минулого року, — нагадала я йому, повертаючи голову, щоб швидко цьомкнути його. — А мій дім — ти. Найкраще з обох світів.

Він нахилився й поцілував мене трохи глибше, ніж це можна було вважати доречним у Метрополітен, і я насолоджувалася кожною його секундою. Я не могла втомитися цілувати цього чоловіка.

— Фу. Ви двоє огидні. — Єва прослизнула повз Кенну й опустилася на своє місце, шарудячи обгорткою букета.

— А ти ледь не спізнилася. — У моїй душі запанував спокій, як завжди, коли нам вдавалося зібратися під одним дахом.

— Ще не почалося, отже, я встигла, — заперечила Єва. — Усі принесли квіти? Скільки букетів потрібно одній дівчині?

— Поки я нарахував шість, — відповів Ґевін.

— Наче правильно. — Гадсон поправив троянди на колінах, щоб захистити їх. — Керолайн, з тобою все гаразд? Здається, ніби тебе зараз знудить.

— Я в нормі. — Керолайн кивнула, барабанячи кінчиками пальців по підлокітнику між сидіннями. — Просто хвилююся за неї. Не кожен день маленьку місцеву студію запрошують виступити в Метрополітен.

— Вона чудово впорається, — пообіцяла я Керолайн.

— Розслабся, це в неї в генах, — додала Єва, а потім повернулася до мене. — Хочеш останні плітки трупи? Ми, солісти, чуємо все. О, а хто-небудь захопив програмку?

Кенна зітхнула й поклала додаткову програмку Єві на коліна.

— Ніяких пліток. — Я похитала головою. — Але я рада, що тобі весело.

Молода дівчина, що сиділа попереду, повернулася на своєму місці, потім три незручні секунди дивилася на мене і, відкашлявшись, сказала:

— Вибачте, що набридаю, але ви схожі на Алессандру Руссо.

Я усміхнулася.

— Узагалі-то, на Алессандру Елліс. Але так, це я.

Рука Гадсона застигла на моєму стегні, і я краєм ока побачила його ямочку, що з’явилася на щоці.

— О господи! Я обожнюю вас. Увесь час дивлюся ваші виступи! — вигукнула підлітка.

— Це дуже люб’язно з твого боку. Дякую. Як тебе звати? — запитала я.

— Селін. — Її обличчя засвітилося, а погляд спинився на Єві. — А ви — Єва! Я підписана на вас і просто в захваті від серії, яку ви зняли про відмінності між різними брендами пуантів.

— Дякую. — Єва усміхнулася.

— Приємно познайомитися, Селін, — сказала я. — Сподіваюся, тобі сподобається виступ.

— Люди, ви легенди, — прошепотіла вона й одвернулася.

Гадсон нахилився й припав губами до мого вуха.

— Я обожнюю, коли ти вимовляєш своє ім’я, майже так само, як і коли моє.

Тепло одразу розлилося моєю шкірою.

— Поводься пристойно. Це ж Метрополітен. — Мені знадобилося всього три секунди, щоб наважитися взяти його прізвище, коли ми одружувалися два роки тому. Я просто перестала бути Руссо.

— Не пригадую, щоб ти згадувала про пристойність, коли ми були в гримерці минулого року, — прошепотів він, ковзнувши пальцями подолом моєї короткої чорної сукні. — Насправді я пам’ятаю, як ти просила про більше, сильніше й швидше в якийсь момент.

—Я кохаю тебе. — І тепер мені хотілося потягнути його за лаштунки для повторного виступу.

— Я кохаю тебе більше. Ти ідеальна, Аллі. Ти ж знаєш це, правда? — Очі кольору зеленої морської хвилі зустрілися з моїми, і я загубилася у своїх думках.

— О, дивіться! — Єва зашелестіла програмкою. — Сучасний танець із Райської бухти, і там її ім’я!

Світло згасло, і Керолайн почала розгойдуватися на своєму місці.

Енн взяла її за ліву руку.

Я перехилилася через коліна Гадсона й узяла за праву.

Завіса піднялася, і хвилювання завирувало в моїх грудях, наче це я от-от мала вийти на сцену. Моя усмішка розтяглася аж до вух, коли з’явилася Джаніпер з рештою свого класу.

Вона була бездоганною.

ПРО АВТОРКУ

Ребекка Яррос — авторка понад двадцяти романів, бестселерів номер один New York Times, USA Today і Wall Street Journal, серед яких «Четверте крило», що отримувала численні зірки в рецензіях Publishers Weekly та звання авторки найкращої книги року від Kirkus. Вона обожнює героїв-військових і вже вісімнадцять років щаслива в шлюбі з одним із них. Ребекка — мати шістьох дітей і саме переживає підлітковий вік із двома з чотирьох своїх синів-хокеїстів. Якщо вона не пише, ви можете знайти її на хокейному ринзі, за грою на гітарі або з чашечкою кави. Вона із сім’єю живе в Колорадо із впертими англійськими бульдогами, двома затятими шиншилами та котом мейн-куном, на ім’я Артеміс, який керує ними всіма.

Взявши на виховання та всиновивши молодшу доньку, Ребекка з ентузіазмом допомагає іншим дітям у системі прийомних сімей через свою неприбуткову організацію One October.

Щоб дізнатися про останні книги Ребекки Яррос, відвідайте її сайт www.RebeccaYarros.com

Notes

[

←1

]

Memorial Day — національне свято США, відзначається щорічно в останній понеділок травня, присвячене пам’яті американських військовослужбовців, що загинули у всіх війнах і збройних конфлік­тах, у яких США брали участь. (Тут і далі прим, перекл.)

[

←2

]

Професійна хокейна команда міста Бостон у штаті Массачусетс.

[

←3

]

Сітка — місто в штаті Аляска.

[

←4

]

Запалення тканини сухожилля.

[

←5

]

Американський режисер, сценарист і продюсер, що, зокрема, написав сценарії до всіх фільмів із серії «Сам удома».

[

←6

]

Танцювальне кардіотренування.

[

←7

]

Спостережний пост на щоглі судна, часто бочка, у якій стоїть спостерігач.

[

←8

]

Гра-стукалка для розвитку реакції в дітей, де треба встигати вдарити по іграшці, яка вискочила.