Варіація

— І візьми свій контракт, ясна річ. — Він махнув рукою на папери, що лежали переді мною. — Ми не були б балетною трупою Метрополітен-опери без тебе в ролі однієї з наших головних танцівниць. Я кажу це від щирого серця, Алессандро. Я беру тільки найкращих, а ти, безумовно, найкраща, і сьогодні ти це довела. Даю тобі слово, про те, що тут сталося, ніхто ніколи не дізнається. Репетиції починаються за два тижні. Повертайся на своє місце й танцюй роль, яка була створена для тебе. Хто знає, можливо, це зробить тебе наступною примою нашого часу.

Я втупилася в конверт так, ніби він міг відростити зуби й вкусити мене.

— Три роки. Неймовірне підвищення платні. Центральне місце, задній ряд, як завжди, — сказав Василь, ховаючи в кишеню щойно куплений конверт. — Я не забув, Алессандро. Я знаю, що тобі вже дзвонили з Сан-Франциско, Г’юстона й Лондона.

— Із Парижа, — додала я. — Або я могла б піти на фриланс та обрати їх усі.

— Із Парижа. Але вони — не ми. Вони тобі не сім’я, а я знаю, як тобі подобається танцювати із сестрою. Її контракт закінчується лише через рік. Можливо... — Він постукав пальцем і подивився в бік Єви. — Можливо, вона стане солісткою в цьому сезоні. Просто переглянь, пересвідчись і підпиши або напиши електронного листа моїй асистентці, і вона надішле електронну версію.

— Аллі, — прошипіла Єва, і вона мала рацію. Це було саме те, заради чого я працювала, усе, про що мріяла наша мама, а ще це убезпечить Єву.

— Я хочу приводити із собою в студію собаку.

Василь зморщив носа.

— Я можу це включити.

Коли я підняла контракт, він здавався важким.

— Дякую за пропозицію.

— Побачимося в Нью-Йорку. — Нью-Йорк. Мій дім. Моя квартира та моє життя. Мої сестри й Кенна. Моя трупа й моя роль. Але ніякого Гадсона. — Я серйозно, Алессандро. Цього ніколи не було. Цієї дитини не існує.

Зліва пролунало схлипування, коли яхта знову підскочила, і моя голова метнулася до дверей.

Ні, боже, ні. Моя душа покинула тіло, коли голова Джаніпер зникла з дверного отвору, і крізь ілюмінатор я спостерігала, як вона відступає, затуливши рота руками, підходить до перил, ніби не може втекти від нас достатньо швидко.

— Стій! — Я штурхнула всі папери Єві, а сама побігла до дверей.

Джаніпер позадкувала, її очі застигли з виразом шоку, вона дивилася повз мене в каюту. Яхта піднялася на наступній хвилі, і вода хлюпнула на палубу, заливаючи перила й бузкову сукню Джаніпер. Мої підбори поїхали, коли я вискочила на палубу й кинулася до неї...

Але її не було.

— Ні! — Яхта нахилилася, коли я кинулася до борту. Фіолетовий спалах у воді внизу змусив мене перелізти через слизькі від води перила.

—Аллі! — закричала за мною Єва.

Я стрибнула.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

АЛЛІ

ReeseOnToe: Вони сестри. Сподіваюся, вони з цим розберуться. Перегляд їхніх відео дуже допоміг на моєму шляху.

WendyCook52: Згодна. Вони так надихають. але вони теж люди.

Атлантика була збіса крижаною.

Поки я виривалася на поверхню, холод вибив дихання з моїх легень. Я боролася з усіх сил, продираючись крізь воду.

Я схопила повітря ротом, опинившись над водою, і закрутила головою, шукаючи Джаніпер. Менш ніж за секунду помітила її за кілька метрів ліворуч від себе: вона била руками по воді, а тоді на секунду зникла, коли нас розділила хвиля. Я пливла під шалене калатання серця, намагаючись пригадати уроки плавання та вітрильного спорту, якими займалася два літа понад десять років тому.

Не було часу на страх, не було ресурсів тіла, щоб марнувати їх на таке. Я мала бути спокійною, зібраною і рішучою, як Гадсон.

— Аллі! — крикнула Джаніпер, коли я дісталася до неї.

— Пливи! — наказала я, схопивши однією рукою її сукню ззаду й потягнувши її від яхти, що проходила повз.

Ми боролися з водою, поки я не дорахувала до десяти, а коли хвіст яхти проминув нас, повернулися до неї.

— Що нам робити? — Джаніпер плакала, а я тримала її, перебираючи ногами у воді, щоб лишатися на поверхні. Я вдивлялася в судно, що пропливало повз.

Он. Призахідне сонце відбивалося у вікнах кают, висвітлюючи пасажирів, і я ледве розгледіла постать Єви, що мчала крізь натовп. За дві секунди на задню палубу ввірвалися Гадсон із Ґевіном і побігли до перил.

— Гадсоне! — закричала я, розмахуючи лівою рукою.

— Допоможіть! — одночасно закричала Джаніпер.

Гадсон перехилився через перила, і Ґевін потягнув його назад, вигукуючи щось, чого ми не могли почути через шум вечірки та двигунів, які гуркотіли перед нами.

— Вони пливуть далі! — закричала Джаніпер таким високим голосом, що він загрожував розірвати мої барабанні перетинки.

— Усе гаразд, — запевнила я її, поки всі на задній палубі мобілізувалися.

Гадсон знову з’явився біля перил і підняв руку, розчепіривши пальці і вимовляючи щось, що нагадувало «п’ять хвилин».

— Усе гаразд, — сказала я собі, коли яхта залишила нас позаду. — Нас от-от ударить хвилею, тож тримайся на поверхні. Не бийся з хвилями, просто пливи на них. — Уся моя увага була на Джаніпер. — Зрозуміла?

Вона кивнула, і я міцніше стиснула її сукню, перебираючи у воді трьома іншими кінцівками. Вода накочувалася з протилежного боку від того, де ми борсалися, і я не зводила з неї очей, поки ми піднімалися й опускалися на першій хвилі, а потім і на другій.

Яхта дала гудок, але й далі рухалася, ідучи прямо.

— Вони не повернуться! — вигукнула Джаніпер. Вода стікала з її чола.

— Повернуться, — пообіцяла я їй, коли ми піднялися на м’якші хвилі. — Твої дядьки не залишать нас тут. Нам лише треба протриматися п’ять хвилин на воді. Впораєшся?

Джаніпер кивнула, тримаючись на воді так, ніби її вчили найкращі.

— Я загубила своє взуття.

— Я теж. — Я змусила себе всміхнутися. — Маємо привід піти по крамницях, коли виберемося з води.

— Мене не мало бути на яхті, — зізналася вона.

— Знаю. — Холод просочився в мої м’язи, але я міцно тримала її за сукню. — І в нас буде дуже довга розмова про це.

—Той чоловік... — Її нижня губа затремтіла, і я сподівалася, що це від емоцій, а не від холоду. — Він мій батько, еге ж?

Я кивнула головою. Брехати не мало сенсу.

— Як багато ти чула?

—Я була з іншими дітьми на носі. Ми саме спускалися сходами, коли я почула твій голос, а коли прислухалася під дверима, ти саме питала його, чи не заскочила його Ліна зненацька. — Вода прокреслила тоненькі зморшки між її бровами.

Моє серце завмерло.

— Ти все чула.

—То от що я таке. — Її зуби цокотіли. — Квиток у вашу трупу?

— Не для мене. — Я рішуче похитала головою. — Немає виправдання тому, що зробили інші люди, але я люблю тебе, Джаніпер.

—А що робила ти? Скористалася мною, щоб повернути свою роль? — Вона відсахнулася, а я схопилася міцніше, відмовляючись відпустити її і ризикнути розділитися.

— Hi. — Триматися на воді, рухаючи лише трьома кінцівками, було виснажливо. — Я пішла туди, щоб він підписав папери, які б захистили тебе, щоб він не зміг забрати тебе у твоєї мами. Мій контракт вже був надрукований, коли я прийшла. — Я не стала згадувати Єву в цій розмові й молилася, щоб Джаніпер не чула всіх деталей.

У її очах стояли сльози.

— Вони не хотіли мене. Вони не любили мене.

У мене перехопило горло. Я була дуже погано підготовлена до цієї розмови, але не схоже було, щоб мала можливість зараз промовчати.

— Я не можу говорити за нього, але Ліна любила тебе, — сказала я, молячись, щоб це були правильні слова. — Я знаю, що вона любила тебе, бо вона обрала твоїх маму й тата. Вона знала дядька Ґевіна й дядька Гадсона. Вона обрала твою родину, знаючи, що ці люди любитимуть і захищатимуть тебе. Ліна помістила тебе туди, де могла наглядати за тобою. Вона відправила тебе в одне зі своїх найулюбленіших місць у світі, щоб ти могла рости в оточенні речей і людей, яких вона теж любила.

Її сльози змішалися з океаном.

— Ти цього не знаєш.

— Я не можу уявити, щоб хтось, знаючи тебе, не любив тебе, Джаніпер. Твої мама й тато, твої бабуся і дідусь, твої дядьки й твої двоюрідні — усі люблять тебе. Ми з Енн тебе любимо. — Позаду нас пролунало пронизливе гудіння. — Я знаю, що цього може бути замало, щоб заспокоїти біль, який ти відчуваєш, і мені дуже шкода.

Вона насупила лоба, коли гудіння стало голоснішим. Почувся звук моторного човна.

— А ті папери, які ти йому дала? Вони означають, що я маю бути таємницею?

Моя щелепа почала неконтрольовано тремтіти.

— Hi, — вичавила я з себе. — Вони означають, що ми не маємо права казати, що він твій батько. Але ти, — я підтягнула її ближче, — можеш казати все, що хочеш і коли хочеш. У тебе є вибір. Ми забрали владу в нього, а не в тебе.

Вона кивнула. Її губи набули синюватого відтінку.

Я озирнулася через плече, коли рятувальний човен наблизився, і ледь не задихнулася від полегшення.

— Вони поруч.

Водій заглушив мотор, і Гадсон з’явився на кормі. Човен дрейфував, а коли сповільнив хід і його ніс опинився приблизно за три метри від нас, я побачила страх у кожній рисочці обличчя Гадсона.

— Аллі! Джаніпер!

— Ми припливемо! — крикнула я, поки йому не спало на думку стрибнути в цю морозильну камеру під назвою океан. — Ти зможеш? — запитала я в Джаніпер.

— Так. — Вона кивнула, і ми попливли.

Я тримала одну руку на її сукні й рухалася у воді боком, ігноруючи судоми, які повільно охоплювали мої м’язи, коли ми огинали корму човна, що гойдався на хвилях.

Гадсон і Ґевін чекали на маленькому помості для купання, Ґевін присів навпочіпки, а Гадсон стояв на одному коліні.

— Бери її! — крикнула я Ґевіну, бо ми наблизилися до нього першого, потім поклала обидві руки на талію Джаніпер і штовхнула її на палубу, щосили бовтаючи ногами у воді.

— Тримаю! — крикнув Ґевін, і я відпустила її, занурюючись назад у воду.

— Аллі! — гукнув Гадсон, і я перевела погляд з тулуба Джаніпер, що рухався вгору, на простягнуту руку Гадсона, а коли босі ноги Джаніпер з’явилися з океану, озирнулася назад. — Вона в нього. Тепер лізь у чортів човен, або я стрибну до тебе!

Я забила ногою, змушуючи своє тіло повернутися ліворуч, і потягнулася до Гадсона.

Він схопив мене за праву руку, потім за ліву й витягнув із води з немислимою силою, притиснувши до своїх грудей. Тоді обхопив мене за спину обома руками, а коли крутнувся і поставив мене на поміст, мої долоні впали йому на плечі.

— З тобою все гаразд? — Його погляд пробіг по мені.

— Н-н-нормально, — процокотіла я.

— Добре. — Він кивнув, потім узяв мене на руки й підвівся. Човен гойдався, коли він ніс мене, щоб посадити на П-подібну лаву на кормі.

Я неконтрольовано тремтіла, шукаючи Джаніпер, і знайшла її, загорнуту в сріблясту ковдру, на колінах Ґевіна за метр від мене. Двоє членів екіпажу яхти були на борту разом із нами — один за штурвалом, а інший розправляв ще одну сріблясту ковдру.

Гадсон обгорнув її навколо моїх плечей, а потім присів переді мною навпочіпки.

— Нічого не зламала під час падіння?

— Спочатку перевір її, — зажадала я, стискаючи змерзлими пальцями край ковдри.

— Вона з Ґевіном. Я перевіряю тебе. — Він подивився мені в очі, потім приклав пальці до мого зап’ястка, мить помовчав і кивнув. — Ти вдихала воду?

— Не думаю. А могла? Усе сталося дуже швидко.

М’яз на його щелепі сіпнувся.

— Не ворушися. — Він перетнув невеликий човен, сів поруч Джаніпер і перевірив її. Двигуни загуркотіли, оживаючи.

— Двоє вцілілих на борту. Ми повертаємося до пристані, — сказав один із членів екіпажу в рацію. Відповідь заглушив рев двигунів, і ми рушили, розсікаючи океан у протилежному напрямку від яхти.

За кілька хвилин Гадсон повернувся і пригорнув мене до себе, обійнявши за плечі. Його тепло розлилося по мені. Він поцілував мене в скроню.

— Боже, Аллі, ти стрибнула за нею.

— Якщо ти бодай подумаєш про те, щоб вичитувати мене! — вигукнула я, перекрикуючи рев двигунів.

— Дякую. — Він притулив мій крижаний лоб до своєї шиї. — Просто... дякую. Але, будь ласка. Не треба. Та однаково дякую. Дідько, я просто руїна.

— Керолайн знає, що вона тут? — Пристань з’явилася в полі зору.

Гадсон похитав головою.

— Вона думає, що Джаніпер лишилася на ночівлю в подруги, але, повір мені, скоро дізнається. Я майже впевнений, що до кінця вечора в нашої племінниці буде електронний браслет для домашнього арешту на щиколотці.

— Вона знає, — сказала я достатньо голосно, щоб він почув. — Вона знає про Василя. Вона все чула. — Я глянула в бік Джаніпер: Ґевін притиснув її до грудей, обхопивши обома руками її маленьке тільце. Вона не дивилася на мене.

— Трясця. — Гадсон пригорнув мене міцніше.

Цього слова було достатньо, щоб описати все, тому я опустила решту й просто вбирала тепло, яке випромінювало його тіло, поки ми підстрибували на хвилях на шляху до пристані для яхт.

Коли ми припливли, там уже чекала швидка.

* * *

Дві години по тому, після гарячого душу, я почувалася майже людиною. Я вийшла з кухні з тістечком в одній руці та пляшкою води в другій.

— Годі тобі нависати наді мною, — повчала я Сейді, яка дріботіла поруч до вітальні. Ґевін висадив мене біля дому годину тому, коли я відмовилася навіть наближатися до лікарні швидкої допомоги Райської бухти. Сейді не відходила від мене далі ніж на пів метра, відколи я увійшла у двері. Вона навіть сиділа на килимку у ванній, поки я милася в душі.

Інтуїція собак була незаперечною.

Я вже отримала три повідомлення від Гадсона, який цікавився, як я, і їхній тон був аж ніяк не радісним, оскільки я наполягла, щоб він їхав із Джаніпер до лікарні швидкої допомоги, щоб зустрітися з Керолайн. Друкуючи відповідь на останнє повідомлення, я мало не спіткнулася об дві спаковані коробки, які Енн залишила біля дальнього крісла.

АЛЛІ: Ім. П'ю. Усе гаразд.

Було трохи дивно самій у домі, але це звільняло. Мине кілька годин, перш ніж усі повернуться з прийому.

— Іди лягай, люба, — сказала я Сейді, вказуючи жестом на її пухнасту підстилку в кінці вітальні. Завалене багажем фоє нагадувало мені, що літо закінчилося. Як і мій час із Гадсоном.

Моє серце повстало проти цієї думки, коли Сейді покірно зітхнула. Я саме йшла до студії й озирнулася на неї: вона покрутилася на місці й сумно гепнулася на підстилку.

Я повернула другий вимикач, і настінні бра увімкнулися, освітлюючи студію м’яким світлом замість яскравого верхнього, яке підкреслювало недоліки, коли ми тренувалися в темну пору.

Ми. Я з’їла тістечко, обмірковуючи цей займенник. Ми тренувалися тут. Нас тут ламали й переробляли. Я просто не знала точно, на що кожну з нас перетворили. Зокрема й мене.

Я навіть не подзвонила мамі повідомити, що відвоювала свою роль.

Поставивши пляшку на підлогу, я стала на місце Ліни, шукаючи її сліди у власному відображенні, босоніж, у бавовняних піжамних штанях і майці. Але я не бачила ні Ліни, ні навіть своєї матері. Я бачила лише себе, головну танцівницю в будь-якій трупі, яку обрала б з купи контрактів, які мені пропонували. Я могла поїхати до Парижа чи Сан-Франциско або повернутися до Нью-Йорка, спати в квартирі, яку обрала моя мати, працювати в трупі, яку вона обожнювала, і танцювати роль, яку створили для мене. Я могла б забезпечити місце Єві. Мені довелося б бачитися з Василем щодня, але я могла б повернутися додому.

У мене защеміло в грудях, і я потерла рукою грудину, ніби хотіла якось полегшити біль, що супроводжував просту істину: будь-який вибір віддаляв мене від Гадсона. Він очікував наказу з дня на день. У кращому разі, він опиниться в Сітці, за тисячу кілометрів від найближчої професійної балетної трупи, і, боже, як я хотіла цього для нього, навіть якщо це різало мене по живому під час прощання.

У гіршому разі він залишиться тут, задихаючись, але оточений любов’ю своєї сім’ї, і навіть якщо я захочу бути з ним, відкинувши обережність і впустивши його в своє життя остаточно, це знищить кар’єру, яку я щойно переможно повернула. Найближча трупа була в Бостоні.

Найкраща трупа була в Нью-Йорку.

Не було жодного рішення, яке б далі мені змогу бодай подумати про те, щоб залишитися з ним.

Хіба що він отримає роботу там, де є якась трупа, наприклад у Сан-Франциско. Але чи буде хтось із нас щасливим, знаючи, що наші стосунки здобуті ціною того, про що ми мріяли?

У вікна студії вдарило світло фар. Я обернулася й побачила Ґевінову автівку, яка з’їжджала з головної дороги у вечірньому напівзгаслому світлі. Але це не Ґевін припаркувався перед будинком і помчав сходами, як одержимий.

Це був Гадсон.

Вхідні двері відчинилися і зачинилися з тією ж енергією за секунду до того, як він увійшов до студії: у сорочці з розстебнутим коміром, без краватки, зі скуйовдженим волоссям, наче він смикав його руками десятки разів. У його очах був дикий відчай, який змусив моє серце завмерти на мить, коли ми зустрілися поглядами.

Як могло бути так, що це моя остання ніч із ним?

—Я хотів відвезти тебе додому. — Він підійшов до мене, його погляд блукав моїм тілом. — А ти дозволила зробити це Гевіну?

— Взуття, — нагадала я йому, відчуваючи, як тепло розливається по моєму тілу, коли я задкую з кожним його кроком. — І це ти маєш медичну підготовку. Мало сенс відправити тебе з Джаніпер, адже Керолайн чекала на вас у відділенні швидкої допомоги.

— До дідька взуття. — Він роззувся. — І ти відмовилася від огляду...

— Лікарі швидкої оглянули мене на пірсі, — нагадала я йому, проходячи повз місце Енн. Опинившись на знайомій території, я перестала відступати і спинилася. — І в мене достатньо спогадів про ту лікарню, щоб не створювати нових. Оце вже ні, дякую.

Він здригнувся, і я одразу ж пошкодувала, що нагадала йому.

— Коли я побачив тебе у воді... — Він похитав головою, долаючи відстань між нами. — Ти мене до смерті налякала.

— Я й сама до смерті злякалася, — зізналася я, коли він потягнувся до мене. — Джаніпер...

— Не тільки Джаніпер. — Він погладив мою потилицю і нахилився до мене. — Ти, Аллі. Ти налякала мене до смерті. Ти хоч уявляєш, що ти для мене значиш? Ти моє повітря. І я знаю, ти не хочеш навіть думати про те, щоб спробувати, коли йдеться про нас, тобі треба, щоб усе було чітко й зрозуміло. Але я вже там. Там, де все хаотично. Заплутано. Я настільки поглинутий тобою, що не міг дихати в тій швидкій, бо мав бути тут, із тобою.

Моє серце калатало так голосно, що майже заглушило підступні сумніви, які стрясали ґрати грудної клітки, вимагаючи, щоб я тримала серце там, де воно було, — в безпеці, у своїх грудях. Я не могла віддати його Гадсону, адже зараз єдиним можливим результатом для нас була руїна. Але, трясця... Я хотіла цього.

— Гадсоне, — прошепотіла я, піднявши руки до його грудей, але так і не змусивши себе відштовхнути його.

— Ти потрібна мені. — Він опустив голову до моєї. — Потрібна, Аллі. І завжди була потрібна.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

АЛЛІ

КОРИСТУВАЧ ВИМКНУВ КОМЕНТАРІ

Ці слова зламали мене, розірвали канати самозбереження і залишили мене без якоря. Я вчепилася руками в його сорочку і кинулася вгору, притиснувшись губами до його губ.

Він застогнав із низьким горловим звуком і припав до мого рота з нетерпінням, що затопило мої вени й підпалило нерви. Поцілунок був відверто плотським, ми спліталися язиками і стукалися зубами, намагаючись зблизитися.

Я рвонула ґудзики на його сорочці й неохоче відірвалася від нього на всі ті три секунди, які знадобилися Гадсону, щоб зняти з мене майку, залишивши мене голою від шиї до талії. Потім його рот знову злився з моїм, і я смоктала його язика, поки стягувала сорочку в нього з плечей. Я була винагороджена ще одним стогоном, коли тканина впала на підлогу.

Його рука обхопила мої груди, і коли він провів великим пальцем по моєму соску, він миттєво затвердів. Дрож прокотився моїм хребтом, і я вигнулася дугою в його руці, коли він поцілував мене глибше, довше, зосередивши мій світ на собі, як на єдиній точці, куди вказував компас.

Я знала напам’ять різьблені лінії його торса — я обводила їх кінчиками пальців, ковзаючи по його тілу, швидко знаходячи блискавку і смикаючи її. Між нами було надто багато одягу, надто багато шарів. Він був потрібен мені настільки голим, наскільки оголеною почувалася я, і тільки всього його стало б на це. Швидкий дотик моїх пальців до застібки-гачка на його штанях — і вони розстебнулися. Я просунула руку між твердими м’язами його пресу та еластичним поясом боксерів і відчула, що він гарячий і твердий.

— Трясця, Аллі. — Його стогін відбився від дзеркальних стін, коли я обхопила рукою його член і погладила від кінчика до основи.

Мої стегна стиснулися, між ними стало тепло, коли я провела великим пальцем по його кінчику, а потім — язиком у його роті, пестячи чутливу лінію за його зубами в такт рухам рук. Я відчувала його часте дихання, стискання руки в моєму волоссі.

Я покинула його рот, щоб цілувати його груди й поклонятися досконалому пресу. Мій язик занурився в лінію, що проходила від низу його живота за пояс. Я зачепилася руками за його стегна й стягнула одяг з тіла одним довгим ривком, впавши навколішки перед ним.

— Кохана... — У цьому тоні був трепет, але водночас і нотка застереження, яка дала мені зрозуміти, що я граюся з неприборканим вогнем.

— Знімай, — зажадала я, і він звільнився від штанів і боксерів. Щойно стягнула з нього шкарпетки, я вмостилася навколішки, дивлячись вище й вище, дивуючись досконалості його тіла. — Не думаю, що я колись бачила досконалішу форму.

— Ал... — почав він, але захлинувся бурхливим стогоном, коли я трохи підвелася і всмоктала його в рот.

Його член ковзнув по моєму язику, і п’янке відчуття сили розлилося моєю шкірою, коли його стегна хитнулися один раз. Двічі.

— А трясця тобі. — Його руки вчепилися в моє волосся. — Аллі. Кохана. Ти маєш...

— М-м? — Я взяла його глибше й насолоджувалася блиском його очей, вигином щелепи, усвідомленням того, що у мене є повна й абсолютна можливість полонити його.

— Спинитися, — спромігся сказати він.

Я провела язиком по його кінчику й відпустила.

— Ти впевнений, що саме цього хочеш?

— Я точно знаю, чого хочу. — Жар його погляду міг би підпалити льодовик, а я вже розгорілася, готова спалахнути від першого дотику. Він просунув руки мені під пахви й поставив мене на ноги, а потім стягнув з мене піжамні штани й білизну, додавши одяг до моря розкиданих речей навколо нас.

— Хіба? — запитала я, трохи задихана.

Він кивнув, його погляд поглинув мене, а Гадсон простягнув руку до купи свого одягу.

— Я фантазував про те, що зроблю з тобою в цій кімнаті, значно довше, ніж хотів би визнавати.

— Невже? — Я важко ковтнула й переступила через зняту майку, відкинувши її вбік, щоб звільнити йому шлях. — Що ти шукаєш? — Хай що б це було, на нього йшло забагато часу.

— Гаманець. — Він схопив свої штани. — Презерватив.

— Забудь. — Я відступала, поки не вдарилася спиною об стійку. — Він не потрібен. Я п’ю протизаплідні. — І я хотіла його негайно. — Ефективність дев’яносто дев’ять відсотків.

Він дістав з гаманця фольгований пакетик і похитав головою, розриваючи його.

— Не ризикуватиму цим одним відсотком. — Він розгорнув його по всій довжині.

Я отямилася. Точно. Звісно, не ризикуватиме. У нас навіть не було постійних стосунків.

— Ти хочеш дітей? — продовжив він. — Я дам тобі дітей. Тільки скажи. — Ця думка мала б розхолодити мене, але впевненість, що світилася в його очах, — ніби він кричав, що наші долі вже переплелися, — змусила моє серце битися вдвічі швидше, коли він ішов до мене, величний, прекрасний і оголений. — Доти я не ризикуватиму всім, над чим ти працювала, через власне нетерпіння.

Туга у грудях спалахнула яскраво й так солодко, що я прикусила нижню губу, щоб не дати словам вирватися.

— Боже, чого я тільки не науявляв, що зроблю з тобою, — пробурмотів він, втупившись у мене поглядом, сповненим жаги. Він припав до моїх губ несамовитим поцілунком, потім опустився на коліна, обхопив рукою мою ліву ногу й підняв її собі на плече.

У мене перехопило подих, коли він нахилився й поцілував чутливу шкіру на внутрішньому боці мого стегна.

— Я годинами спостерігав за тобою, ідеально врівноваженою, надзвичайно дисциплінованою, і думав, що б ти зробила, якби я... — Він провів язиком від мого входу до клітора.

Я скрикнула, вигнулася дугою — і запалала. Руки потягнулися до його голови, але він струсив їх.

— Руки на станок, Аллі, — скомандував він.

Я негайно виконала наказ.

— Ідеально, — похвалив він, а потім узявся за мене своїм ротом. Насолода огортала мене з кожним дотиком і поворотом його язика. Я схопилася за станок, коли мої стегна закрутилися самі собою, у гонитві за кайфом, який, як я знала, міг дати мені тільки він.

Однією рукою він тримав мене за бік, не даючи вислизнути, другою крутив моїми стегнами, використовуючи їх, щоб затягнути мене в несамовиту сутичку, а коли я наближалася до краю, спиняв, аж поки мої м’язи не затремтіли й відчай не виплеснувся в сповнене жаги уривчасте дихання і вишептане благання.

— Саме це я й уявляв, — сказав він і провів по мені язиком. — Ти тремтиш, задихаєшся, розчервонілася від бажання.

— Гадсоне, будь ласка, — благала я.

Він просунув два пальці всередину мене й погладив.

— Але те, як ти стогнеш, коли вимовляєш моє ім'я... Це за межами всього, що я міг собі уявити, Аллі. І тепер житиме в моїх снах. — Він скористався своєю рукою і язиком, щоб штовхнути мене до прірви.

Я розпалася на частини, розбита хвилями німотного блаженства, і впала б, якби Гадсон не тримав мене, вичавлюючи з мене все до останнього тремтіння і якимось чином розпалюючи новий вогонь. Нарешті він повільно підвівся на ноги.

Мої груди здійнялися, а нога піднялася разом із ним. Він нахилив плече, і моє стегно зісковзнуло, але він зловив його ліктем, а потім опустив на підлогу.

— Розвернися.

Я повернулася лицем до станка, тоді позадкувала на два кроки, зустрівшись із його поглядом у дзеркалі.

— Трясця, бездоганна, — сказав він, провівши пальцями по моєму хребту, перш ніж взяти мої сідниці в руки.

Я нахилилася вперед і розставила ноги у відвертому запрошенні, не зводячи з нього очей.

— Гадсоне, — прошепотіла я. — Ти мені потрібен.

— Почуття більш ніж взаємне. — Він просунув пальці між моїми стегнами, і я здригнулася від свіжої хвилі жагучого бажання, що накотилася на мене, і міцно притиснулася до нього, вимагаючи задовольнити його. На щастя, цього разу він не змусив мене чекати. Зігнув коліна, і я відчула, як головка його члена штовхнулася в мій вхід, а потім спинилася.

— Так. — Я кивнула головою і відштовхнулася, використовуючи станок як важіль і домігшись кількох сантиметрів його в собі.

— Ти така збіса моя. — Він стиснув мої стегна і врізався в мене.

Я вигукнула його ім’я, і мої очі заплющилися від піднесеного задоволення. Він входив так глибоко, так досконало.

— Очі, — зажадав він. — Дивися на нас.

Від самих цих слів я почала танути, але те, як він відсунувся, щоб знову врізатися в мене, розплавило мене. Він задав ритм, від якого я задихалася, прагнучи наступного поштовху, наступної дози блаженства, на яке безсоромно підсіла.

— Щоразу. Коли. Ти. В. Студії. — Він розділяв слова рухами стегон. — Хочу. Щоб. Ти. Згадувала. Як. Саме. Почувалася. — Його обличчя почервоніло, піт виступив на нашій шкірі, і єдиний раз він одвів погляд, щоб глянути вниз, туди, де ми з’єднувалися. — Коли. Робили. Це.

Трясця, я була приречена більше не дивитися в дзеркало так, як раніше. Коли його погляд знову зустрівся з моїм, він здавався голодним.

— Мені потрібен твій рот. — Він повністю відсунувся, і я застогнала на знак протесту, але він обхопив мене за талію, і станок вилетів з моїх рук — світ закрутився, а Гадсон заповнив мій зір.

Його рот поглинув мій, коли він підняв мене на руки, і я обвила руками його шию, а ногами — талію. Мій зад вдарився об станок, а тоді він знову опинився всередині мене, глибоко погладжуючи, підживлюючи дикий відчай, що змусив мене стогнати йому в рот.

Кожен удар був кращим за попередній. Кожен поштовх піднімав мене вище, зав’язував мене міцніше.

— Клятий станок, — застогнав він мені в губи, і ми почали рухатися. Моя спина вдарилася об частину дзеркала, де закінчувався станок, а потім він увійшов так глибоко, що я побачила зірки, і наш поцілунок заглушив наші крики.

— Ще, — вимагала я, спираючись на дзеркало, щоб вигинатися назустріч кожному поштовху, а він тримав одну руку біля моєї голови, а іншою обхопив моє стегно, даючи все, що мені було потрібно.

Боже, оце було життям. Це було сенсом дихання і метою існування. Тільки Гадсон.

Напруга наростала, скручуючись так щільно, що я втратила здатність розгойдуватися на ньому. Мої м’язи напружилися, а тоді почали тремтіти. А він і далі брав мене, цілував, слав у полум’я і був тим самим повітрям, яким я дихала.

— Гадсоне! — вигукнула я, летячи за болісний край.

— Я поруч, кохана. — Його рука прослизнула між нами, і наступний дотик відправив мене в чисте світло.

Я розпалася на тисячу крихітних шматочків, але якимось чином Гадсон тримав мене цілою. Мої стегна вигиналися знову й знову, а оргазм пульсував у мені, розбиваючись, як нескінченні хвилі на пляжі. Я відчула, як він напружився, і тримала його, коли він сам дійшов краю, впиваючись пальцями в його волосся і обіймаючи його голову.

Ми приходили до тями разом, задихаючись, дивлячись одне одному в очі, наче початок і кінець всесвіту був між нами. Мій пульс потроху сповільнювався, і я боролася з логікою реальності, яка смикала за краї мого розуму. Я знала: є те, що треба сказати, є рішення, які треба ухвалити. Знала, що не хочу від нього відмовлятися.

— Аллі. — Гадсон відкинув волосся з мого обличчя. — Нам треба...

Я урвала його.

— Віднеси мене в ліжко. Поки хтось не повернувся додому. Просто віднеси мене в ліжко.

І хай усе на світі зачекає до завтра.

Я хотіла провести цю ніч із ним.

Він одніс мене нагору й дав мені саме те, чого я просила, дивлячись на мене так, ніби ми були разом вічність, і займаючись зі мною коханням так, ніби ми позичили цей час.

Я була заледве при тямі, коли він вислизнув із ліжка, а коли розплющила очі, то побачила, як рожевіє за вікном.

— Котра година? — Я занурилася глибше в подушку й усміхнулася, відчувши запах Гадсона.

— Шоста, — відповів він, уже одягнений в одну зі своїх форм з моєї шафи. Він сів на край ліжка й погладив рукою моє волосся. — Я виведу Сейді, щоб ти могла поспати. Бічмен підкине мене на зустріч, а Ґевін приїде приблизно за годину, щоб забрати своє авто. Мене не буде лише кілька годин.

— Ти маєш лишитися. — Я впіймала його руку й поцілувала в долоню.

— Повір, я б так і зробив, якби міг. А коли я повернуся, нам треба буде поговорити. — Його брови зійшлися. — Про речі, які ти спакувала, і про нас, і... про те, що я маю тобі сказати. Нам просто треба поговорити.

— Добре, — неохоче погодилася я. — Але важко вести серйозну розмову, коли ми навіть не знаємо, де ти будеш жити.

— Авжеж. — Він усміхнувся самим куточком рота й швидко та ніжно поцілував мене. — Сподіваюся, я почую про це сьогодні.

— Я знаю, що ти поставив Кейп-Код на перше місце, — сказала я, перевертаючись на спину. — Але дуже сподіваюся, що отримаєш Сітку. Ти заслуговуєш на втілення цієї мрії, Гадсоне.

— Мрії можуть змінюватися. — Він встав, усміхнувшись, і позадкував до дверей. — Я хотів сказати тобі раніше: я змінив свій номер один перед тим, як відправив список.

— На Аляску? — Я сперлася на лікті, коли він відчинив двері спальні.

— Ні. — На його щоці з’явилася ямочка. — На Нью-Йорк.

Він пішов ще до того, як я встигла осягнути слова й те, що це означало. У мене стиснулося в грудях. Ні, він цього не зробив. Він не міг. Він би не зробив чогось настільки імпульсивного, настільки... безрозсудного.

Чому він не обрав Сітку? Кейп-Код — я могла зрозуміти, але Нью-Йорк? Ми навіть не обговорювали таку можливість.

Ми можемо бути разом. Я одразу ж встромила шпильку в цю дитячу мильну бульбашку радісних думок і луснула її. Нью-Йорк забере все, що я любила в нашій парі, змішає, зруйнує. Моє життя там зруйнує Гадсона. Триматися за мізерні години зі мною протягом місяця — це одне, але ми не могли будувати на цьому життя. О боже. Він щойно відмовився від шансу отримати місце служби своєї мрії, щоб пережити зі мною те, що стане кошмаром, і тепер йому доведеться чекати ще три роки, перш ніж він зможе подати наступне прохання.

Я встала, помилася в душі й одяглася. Ці думки весь час крутилися в моїй голові. Коли за годину до будинку -під’їхало авто єдиної в місті служби таксі, я вже сиділа на сходах ґанку із Сейді, що згорнулася калачиком біля мене.

Ґевін все виправить. Він не дозволить Гадсону кинути все заради... мене.

— Що сталося? — запитав Ґевін, щойно вийшов із таксі. — У тебе такий вигляд, ніби щось не так. З Гадсоном усе гаразд? Щось сталося? Він написав мені годину тому...

— З Гадсоном усе гаразд, — запевнила я його, коли таксі поїхало. — Принаймні поки я не дістануся до нього. Ти знав, що він змінив бажане місце служби на Нью-Йорк?

Ґевін зітхнув з полегшенням.

— Ні, але мене це не дивує. — Він потер долонею потилицю. — Чорт, ти мене налякала. Я подумав, що щось не так, коли глянув на твоє обличчя.

— Бо й справді не так! — Я підвелася.

— Тому що він хоче бути поруч із тобою? — Його руки опустилися. — Ти серйозно гніваєшся через те, що він готовий змінити все своє життя і розлютити нашу сестру — що я повністю підтримую, — щоб бути з тобою?

Я похитала головою.

— Ні, я злюся, бо він не обрав Сітку! Це була його мрія, відколи я його знаю, — забратися якомога далі від цього міста. — Мої плечі опустилися, а я боролася з наростаючим гірко-солодким болем у грудях, якому не могла дати назву заради збереження власного здорового глузду. — Він теж має отримати свою мрію, Ґевіне. І я розумію, чому він відклав її на потім, щоб приїхати сюди й допомогти Керолайн. Він неймовірний брат. Але відкладати її заради мене? Ти маєш відмовити його від цього.

—Я не думаю, що це так працює. — Ґевін розвернувся й витріщився на мене так, ніби у мене виросли роги. — Чорт забирай, Аллі, ти справді не розумієш, чи що?

— Що він самовідданий? Так, вибір професії, де він буквально ризикує своїм життям заради інших людей, натякає мені на це. — Я склала руки на грудях.

— Ні, що ти — його мрія. Він закоханий у тебе, — заперечив Ґевін.

Мені перехопило подих.

— Це не так. — Я придушила раптовий приплив тепла в грудях.

— Так. — Ґевін кивнув, розвівши руками. — Звичайно, він хоче служити там, де ти. Невже це так погано — мати справжні стосунки з моїм братом? Чи ти просто гралася з ним влітку?

— Я 6 нізащо так не вчинила. — Я аж заточилася від образи. У нас із Гадсоном була домовленість. Ми обоє знали, про що йдеться.

— Упевнена, що не хочеш кинути його тепер, коли «Класика» закінчилася? Дівчата Руссо спеціалізуються на тому, щоб виривати серця в хлопців Елліс і викидати їх, коли настає вересень. — Його очі звузилися.

Я тицьнула пальцем у його бік.

— Це було недоречно.

Він зітхнув.

—Твоя правда. Мені шкода. Невже справді буде так погано, якщо він потрапить у Нью-Йорк? Забудь свій страх і потребу тримати всіх, крім Сейді, на відстані витягнутої руки. Невже це буде кінцем світу, якщо ти щодня приходитимеш додому до Гадсона?

Я подихала крізь цю думку, намагаючись відкинути всі міркування про те, що моє життя зробить із ним, і зосередитися на наростанні тиску в грудях.

—Ні. — Я похитала головою. — Це було б чудово. — Егоїстична відповідь. — Але надто важко для нього.

—То хай він вирішує, чи йому важко. — Ґевін дзвенів ключами, стискаючи й розтискаючи кулаки. — Слухай, я був тоді з ним. Я бачив, що з ним сталося, коли він втратив тебе вперше, тож не можу звинувачувати його в тому, що він схопився обома руками за свій шанс і тримається. На бога, просто дозволь йому триматися, Аллі. Він достатньо сильний для вас обох.

Я насупилася.

—Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що був тоді з ним? Я не пам’ятаю тебе на «Класиці» того року.

— Ні. — Він похитав головою й подивився на мене так, ніби мені два роки. — А хто, трясця, думаєш, забрав його з лікарні того дня? Я. — Він постукав себе рукою в груди. — Саме мені він подзвонив. Мені довелося витягати з нього слово за словом, коли він вийшов із відділення невідкладної допомоги весь у твоїй крові. Мені довелося вигадувати якусь дурнувату історію для наших батьків про те, чому він не розмовляв ті чотири дні, що лишилися до його від’їзду на військову підготовку. Тож вибач мені, якщо я просто хочу, щоб він нарешті був щасливим!

Я витріщилася на Ґевіна й намагалася дихати, силкуючись зрозуміти сенс його слів.

—Моя кров?

Він пополотнів і відступив на крок.

— От чорт, — пробурмотів він, заплющивши очі.

— Що, трясця тебе бери, ти маєш на увазі? Моя кров? — Мій голос дзвенів, в голові наморочилося, наче сила тяжіння кудись поділася.

— Просто... — Він відступав вниз сходами, не зводячи з мене очей, наче я була риссю, до якої, він знав, краще не повертатися спиною. — Він думає, що ти не пробачиш йому, але ти мусиш, Аллі. Просто дозволь йому втримати тебе цього разу, і не тільки заради нього. Ви потрібні одне одному. Між вами двома та фігня, про яку пишуть поети.

Що це мало означати?

— Ґевіне! — крикнула я, коли він підійшов до машини.

Він виїхав з під’їзної доріжки й залишив мене стояти на ґанку, переосмислюючи все, що, як мені здавалося, я знала про останні десять років.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

ГАДСОН

Devon2Sharpe: RousseauSisters4, просто цікаво зрозуміти значення вашого ніку. Думала, вас двоє.

ReeseOnToe: Devon2Sharpe, троє живих. Одна працює адміністраторкою в трупі, а старшу сестру вони втратили в автокатастрофі, де вижила Алессандра.

Devon2Sharpe: ReeseOnToe, от чорт, я не знав. Дяки.

ReeseOnToe: До слова. Аліна також була видатною танцівницею. Можеш знайти матеріали на ютубі.

Вона на пляжі. Це було все, що Енн вирішила мені повідомити, коли я приїхав до Аллі. Та погляд, яким вона мене зміряла, свідчив про те, що я в чомусь винен. Так, вивалити на неї інформацію про Нью-Йорк і втекти, мабуть, було не найкращим моїм рішенням, але я був сповнений надії і все таке.

Тепер уже не аж так.

Я повільно видихнув, приймаючи свою долю, і попрямував через задній двір вниз сходами. Добре, що я зупинився біля свого дому, щоб перевдягнутися. Пісок потрапляв у черевики, і це було нестерпно.

Аллі сиділа на кінці пірса, дивлячись на океан. Мої груди стискалися, поки я йшов дерев’яним настилом. Ранкова надія перетворилася на вечірню проблему: під час зустрічі вранці на мою електронку надійшов лист, і те, що здавалося легкою перешкодою, яку можна було перестрибнути, тепер перетворилося на каньйон. Надійшов наказ, і я нікуди не міг поїхати найближчим часом.

Я лишався на Кейп-Коді, Аллі ж, імовірно, погодиться на контракт у Нью-Йорку. Це було кепсько, але був сенс поборотися. Боротьба пішла б нам на користь, змусила б визначитися, що між нами насправді, бо інтрижка скінчилася кілька тижнів тому, десь між тим, як я дав їй ключ від комода, і тим, як вона звільнила місце в шафі для кількох комплектів моєї форми. Під час інтрижки не звільняють місця в житті одне одного, як це зробили ми.

— Привіт, — сказав я обережно, щоб не налякати її, потім опустився й сів поруч, звісивши ноги над водою.

Вона посовала руками, але не глянула на мене.

— Гадаю, ти злишся, бо я попросився до Нью-Йорка, — почав я, — але, зрештою, це ні до чого не привело. Я отримав наказ і залишаюся тут. — Керолайн, звісно, буде в захваті, щойно перестане гніватися на мене. — Сподіваюся, ти розумієш: я ніколи не чекав, що ти погодишся на контракт у Бостоні абощо. Я повністю підтримую твоє повернення до Метрополітен-балету, якщо ти цього хочеш.

У відповідь — анітелень.

— Аллі? — Я подивився на її профіль і аж здригнувся: вона навіть не подивилася в мій бік. Чорт забирай. За три години моєї відсутності вона відбудувала свої стіни. — Знаю, що мав поговорити з тобою про зміну, але... — Я вдихнув як ніколи глибоко й пірнув у те, що мало стати найважливішою битвою в нашому житті. Її я не хотів програти. Не вдруге. — Але я не хочу, щоб це закінчувалося. Я знаю, що ти їдеш за кілька днів, проте ми можемо все влаштувати. Мені винні послугу, і я можу зателефонувати до відділу кадрів, а якщо це не спрацює, я приїздитиму на вихідні, щоб ти не втрачала студійний час. Я впишуся у твоє життя...

— Мій батько завжди казав нам, що хвилі приходять не по одній, — перебила вона, дивлячись на океан, де ті хвилі розбивалися об опори під нами.

Моє серце стиснулося. Дідько, я в більшій халепі, ніж думав, якщо ми говоримо про науку.

— Можливо, — погодився я, — це залежить від того, викликані вони вітром чи штормом, а також від форми океанського дна...

— Він розповів нам, що окремі хвилі рухаються швидше, та коли вони збираються разом у глибокій воді, то рухаються повільніше, бо їх пов’язує спільна енергія. — Її ліва рука накрила праву, крутячи щось навколо пальця. — Вони пов’язані в одне ціле, подорожуючи водою, поки ландшафт не змінюється разом із береговою лінією. — Вона зробила паузу. — А тоді вони розбиваються одна за одною.

— Так. — До чого вона веде? Я вхопився руками за пірс і тримався за його край, слухаючи, шукаючи будь-яку підказку в її виразі обличчя. Проте вона була в масці. Недоторканна.

— І я зрозуміла його метафору, хоча завжди думала, що ми більше нагадували опори, — продовжила вона, усе швидше рухаючи пальцями. — Разом ми були сильніші, здатні витримувати удари, утримувати пірс під час штормів, доки підтримували одна одну. Та чим довше я сиджу тут, тим більше розумію, що втрата однієї опори може пошкодити пірс. Однак це не зменшує цілісності інших. Вони пов’язані метою, а не енергією.

Вона подивилася вниз: хвиля розбилася об дерево, бризки здійнялися просто під нашими ногами.

— Проте тепер думаю, що тато мав рацію. Ми вчотирьох рухалися по життю, пов’язані незламною силою, часом ненавмисно стримуючи одна одну, щоб разом просуватися вперед, не усвідомлюючи, що ідеальний пляж, до якого ми мчали, розірве нас одну за одною, а інші будуть приречені спостерігати, безсилі допомогти або запобігти власній загибелі. — Вечірнє світло запалило золото в її очах, коли вона подивилася повз мене на пляж і хвилі, що розбивалися об нього. — Ми не опори. Ми — хвилі. Ліна зламалася першою, і ми втрьох, кожна по-своєму, тепер мчимо до берега.

— Аллі, що сталося? — Важке передчуття пробігло мурашками по спині: я наче опинився раптом на вкритій ожеледицею дорозі, шини втратили зчеплення, і все, що лишається, — чекати, поки вони його знайдуть — або злетять з дороги.

— У цьому й проблема. Я не знаю. — Її очі зустрілися з моїми, і в мене аж волосся на потилиці стало дибки. — Але ти знаєш, правда ж, Гадсоне? Адже ти був там.

— Що ти маєш на увазі? — Моя рука так сильно стиснулася, що я майже чекав, що її відбиток лишиться на дереві.

— Ґевін проговорився, що забрав тебе з лікарні, — вона нахилила голову, — вкритого моєю кров’ю.

От чорт. Моє серце розбилося об хвилі внизу, і вперше в житті я не знав, що робити. Я застиг.

— Ти. Був. Там. — Вона виплюнула це як звинувачення. — Під час аварії. Тільки так на тобі могла бути моя кров.

Мені хотілося кинутися бігти, відмотати час на два дні, два тижні, два місяці — і зробити все по-іншому. Груди стиснули серце так сильно, що воно закалатало на знак протесту. Та я ніколи не брехав Аллі, і не міг почати сьогодні. Хіба недоговорити.

—Так, — зізнався я. — Я був там.

Її очі округлилися, а моє серце закричало, що я щойно позбавив нас будь-якого шансу на майбутнє.

— Ти був у машині?

— Ні. — Я похитав головою, борючись із клубком у горлі. — Я їхав за вами. Ми вирушили з пляжу разом...

— З пляжу? — Вона звела брови.

— З бухти, де ми цілувалися. — Я скривився, побачивши, як вона миттєво напружилася. — Цілувалися зараз, не тоді. Тоді я хотів дочекатися сутички з твоїми батьками, щоб зробити все правильно, а потім все пішло так... збіса... неправильно.

— Бухта. — Усвідомлення спалахнуло в її очах. — Я прийшла тієї ночі?

— Ти спізнилася, але прийшла. — Я кивнув. Боже, я стільки разів хотів розповісти їй, і я мав це зробити. До біса наслідки. Вона не мала чути цього від Ґевіна. — Це та сама дорога, тож усі подумали, що ви поверталися з прийому.

— Ти бачив, як сталася аварія? — Її руки стиснулися.

— Ні. Ви зникли за рогом, мабуть, секунд на тридцять раніше за мене. Коли я повернув... — Я відвернувся, мій мозок усвідомлював, що я тут, на цьому пірсі, але пам’ять намагалася переконати мене в протилежному, наповнюючи моє поле зору понівеченим металом, а легені — димом. — Ви врізалися в дерево.

— А... — Її голос урвався, і я перевів погляд на неї. — Ліна була жива, коли ти дістався туди? — Її нижня губа затремтіла.

— Так. — Мої груди болісно стиснулися. Її голова була повернута до Аллі, закривавлене обличчя врівень з кермом, та я опустив цю деталь. Аллі не потрібні були мої кошмари.

— Що вона сказала? — Її очі наповнилися сльозами, а мої груди мало не розривалися.

— Вона сказала мені рятувати тебе.

— Але я вже була в безпеці. — Аллі кліпнула, потім похитала головою. — Чому вона повернулася до машини? Що вона шукала?

— Повернулася? — Мої брови злетіли вгору. — Про що ти?

— Вона повернулася! — Вона відштовхнулася від пірса й встала.

Я швидко зробив те саме. Мороз пробігу мене по спині.

— Ти щось пам’ятаєш, еге ж?

— Так! — вигукнула вона. — Це я була винна. — Здійнявся порив вітру, і вона відкинула з обличчя пасма волосся. — Вона витягла мене з машини, а потім відтягнула на набережну до узбіччя дороги й сіла поруч.

Кожен м’яз мого тіла напружився, але я мовчав.

— Вона приклала щось до моєї голови, щоб спинити кров, а тоді сказала мені триматися, бо допомога от-от з’явиться. — Вона говорила з повною і абсолютною впевненістю. — Сказала, що любить мене і щоб я йшла за своїм серцем, дбала про те, що вона залишила, а потім поклала обручку в кишеню моєї спідниці.

Чорт. Моя душа покинула тіло. Ліна сказала щонайменше дві з цих фраз у бухті, коли я проводжав Аллі до її машини.

— Потім вона сказала, що зі мною все буде гаразд, і повернулася до машини, а я не змогла її спинити. Я намагалася, але не могла поворухнутися. Боже, мама весь час дорікала, що я врятувалася і залишила її там помирати... Вона різко похитала головою. Я не могла сказати їй, що правда була значно гіршою: я не змогла вмовити її залишитися.

—Аллі, ти не винна. Сталося не це. — Я похитав головою.

— Винна! — Вона підняла праву руку, і обручка блиснула на сонці. — Бачиш?

—От трясця, вона в тебе. — Мені довелося докласти зусиль, щоб дихати.

—Чому вона повернулася? —Вона відсунулася від мене. — Ти був там, Гадсоне. Чому?

— Вона не поверталася. Вона й не виходила з машини. — Я підійшов до неї, скоротивши відстань, що розділяла нас, і обійняв її за плечі, щоб вона не впала з пірса. — І ти не залишила її помирати, Аллі. Я залишив. — Ось це й сталося.

Вона застигла.

Я залишив її. —Я казав ці слова лише одній людині.

Я не розумію. —Її лоб зібрався зморшками. — Вона витягнула мене...

—Ні, кохана. Це я витягнув тебе, — сказав я повільно, щоб не було жодних шансів на непорозуміння.

Її обличчя зблідло.

—Коли я опинився поруч, машина вже горіла. Мені знадобилися всі мої сили, щоб вирвати твої двері. Корпус погнувся під час аварії. Ліна була притомна, а ти —в шоковому стані. Вона сказала мені витягти тебе, врятувати, і я не став сперечатися. Я навіть не вагався. —Я притиснув її обличчя до себе, боячись, що це востаннє. — Ти була... Боже, Аллі, ти була необхідна для мого існування. Звичайно, я мав врятувати тебе.

Ти? — прошепотіла вона, вдивляючись у мої очі.

Так. —Я кивнув. —Я перерізав твій ремінь безпеки своїм кишеньковим ножем, якось витягнув тебе з тих уламків і виніс на набережну. — Навіть зараз я відчував тепло вогню на своїй спині, легку вагу її рук. Я бачив її очі, які дивилися на мене з абсолютною довірою, навіть коли вони втратили фокус і вона почала втрачати свідомість. Моє серце калатало так, ніби ми досі були там, на узбіччі дороги, якого я уникав і сьогодні. — Я хотів одразу побігти назад, але твоя голова так сильно кровила, трясця. Рана пульсувала, і я міг думати тільки про те, що кровотеча, мабуть, артеріальна, і боявся, що ти стечеш кров’ю до того, як нас знайдуть. Ти була моїм світом. Ніщо не мало значення, окрім тебе. — Навіть Ліна. — Я посадив тебе, зняв худі й затиснув рану.

— Ти. — Цього разу це не було питанням.

—Я сказав тобі, щоб ти тримала його там, а потім спробував повернутися по Ліну... — Горло перехопило, довелося зробити глибокий вдих і ковтнути, щоб закінчити зізнання. — Але вогонь досяг бензобаку і машина вибухнула.

— Боже мій. — Її обличчя скривилося, а з очей потекли сльози.

— Послухай мене, Аллі. — Я нахилився до неї. — Ти не покинула її і не дозволила їй кудись піти. Ти ні в чому не була винна. Усе, що ти пам’ятаєш, — це лише твоя підсвідомість, яка намагається захистити тебе, збираючи докупи шматочки того, що Ліна сказала тобі в бухті, щоб подарувати тобі останній спогад про неї. Це я зробив вибір, і я обрав тебе.

— Але обручка в мене, — прошепотіла вона.

— Я дав тобі обручку на пляжі. — Боже, якби я знав, що вона пам’ятає все саме так, я б сказав щось багато років тому.

— Ні. — Вона вирвалася з моїх рук і відступила вбік, а потім повернулася до мене спиною й пішла до берега.

— Ліна дала мені обручку перед «Класикою»! — Я пішов за нею після паузи, щоб дати їй простір. — їй можеш запитати Енн. Вона побачила нас у коридорі й подумала, що ми зустрічаємося за твоєю спиною абощо. Але Ліна сказала мені віддати обручку тобі.

Аллі повернулася до мене обличчям.

— Навіщо вона це зробила? Це ж був її спадок.

— Бо... — Тепер мені потрібна була секунда, а Аллі спостерігала, як я боровся зі словами. — Бо я був закоханий у тебе. — Чому з усього, що сталося, цю правду було найважче вимовити? — А Ліна бачила те, що, як мені здавалося, я дуже добре приховував.

— Ми були просто друзями. — Аллі обхопила себе руками.

— Поки не перестали ними бути. — Я потягнувся, щоб поправити козирок кепки, а тоді зірвав її з голови й на емоціях жбурнув у океан. — Те, що ти не пам’ятаєш моменту, можливо найважливішого у наших життях, переслідує мене вже десять довбаних років.

— Переслідує тебе? — аж скрикнула вона. — Розкажи мені, що сталося, Гадсоне.

Я повернувся до неї лицем.

— Я мав від’їжджати через чотири дні, і Ліна попросила мене взяти обручку й віддати тобі як обіцянку, що все розпочате ми закінчимо, коли я пройду військову підготовку. Вона сказала, що це буде посланням для всієї твоєї родини, що вона прикриває тебе. Ліна була впевнена, що ти обереш мене, бо теж любиш мене, навіть якщо сама цього не усвідомлюєш. — Мої груди стискалися, як лещата. — Вона мала рацію. Ти любила мене. А ти цього не пам’ятаєш.

— Я обрала тебе, а не балет. — Вона зазирнула мені в очі, ніби шукала брехню.

— Ти обрала мене, а не трупу своєї матері. — Я кивнув. — Ти обрала нас. Ти не підписала пропозицію Метрополітен-балету на прийомі й сказала, що почекаєш, а тоді погодишся на контракт тієї трупи, яка буде найближчою до місця мого призначення, і що тобі байдуже, якщо це коштуватиме тобі сезону. І, дідько, за це я полюбив тебе ще більше. — Мої плечі опустилися, а в грудях заболіло. — Ти вирішила поїхати назад до батьків із Ліною, щоб ви вдвох могли спланувати, як ми їм про це скажемо. — Я повільно видихнув. — Про те, що я дозволив тобі сісти в ту автівку, я шкодую найбільше в житті.

Вона подивилася на обручку, потім знову на мене.

— Мама сказала, що лікарі швидкої знайшли мене саму на узбіччі дороги.

Я пирхнув:

— Твоя мама збрехала. Вона так робить. Часто. — Я не намагався приховати свою ненависть. — Вона вигнала мене з твоєї лікарняної палати й сказала, щоб я туди не повертався.

Її очі спалахнули:

— І ти послухався?

— Ні. Я повернувся наступного дня, і вона сказала мені, що ти отямилася й нічого не пам’ятаєш, і якщо я й далі намагатимуся зруйнувати твоє життя, вона скаже тобі, що в мене було достатньо часу, щоб врятувати вас обох, але я надто довго зволікав із тобою, залишивши Ліну помирати, і ти ніколи мені цього не пробачиш. — Докори сумління вдарили з силою тарана, як завжди.

Вона здригнулася.

— І ти пішов. На цьому кінець історії. — Вона знову пішла геть, а я — за нею, як завше, зупинившись лише тоді, коли вона розвернулася біля елінгу. — Я заслуговувала на правду!

— Так і є. — Я кивнув, а хвилі розбивалися під нами. — Мені дуже шкода. Я тисячі разів майже наважувався подзвонити тобі, але коли отримав право на телефонні дзвінки на військовій підготовці, знав, що моє уникання вже дало тобі ще один привід ненавидіти мене. Минали місяці й роки, я викопав яму, з якої годі було й намагатися вибратися, тому вирішив не втручатися у твоє життя.

— Ти міг з’явитися в будь-який момент і сказати мені правду. — Її голос зламався. — Я тримала заброньоване для тебе місце протягом десяти років.

Я відчув, як кров відлила від мого лиця, наче знала, що має захищати значно важливіші органи, яким загрожує втрата крові.

—Ти б мені пробачила? — Я зробив крок уперед, і вона відступила. — У перший день нашого знайомства ти сказала мені, що твої сестри — найважливіша річ у світі, а мені було начхати на це тієї ночі. Я віддав перевагу своїм бажанням над твоїми потребами, навіть не вагаючись. Я вирішую за долі секунди, так завжди було, і зазвичай це спрацьовує, але те рішення коштувало життя твоїй сестрі. Ти могла б колись забути той факт, що я витягнув з машини тебе, а не Ліну? Що я — причина, що ти жива, а вона ні?

Вона здригнулася.

— Я маю рацію, еге ж? — Я ніби здувся. — Щоразу, коли дивитимешся на мене, ти згадуватимеш, що я залишив її в тій машині. Або думатимеш, що якби я проніс тебе на кілька кроків менше, якби я перев’язував твою рану трохи менше часу, або, чорт забирай, якби я дозволив тобі постікати кров’ю ще хвилину, то Ліна була б тут.

Її очі бігали з боку в бік, поки вона обдумувала це.

— Я не звинувачуватиму тебе в тому, що ти не можеш із цим жити, бо думаю про це кожного клятого дня. Ти — кожна людина, заради якої я заходжу у воду. їх сотні, але всі вони — ти. Мені так шкода, що я не зміг врятувати Ліну, Аллі. Tи ніколи не дізнаєшся, як мені шкода. — Я чекав десять років, щоб сказати ці слова, знаючи, що їх ніколи не буде достатньо, і біль від того, що я мав рацію, загрожував розчавити мене.

Вона натягнула рукави свого худі Метрополітен-балету на руки.

— Ти просто дозволив мені жити з почуттям провини за те, що я врятувалася сама й залишила її там, десять років. Навіть якби я могла зрозуміти, чому ти зробив все це десять років тому, то чому не розповів, коли я повернулася цього літа? Чому дозволив мені закохатися в тебе, коли знав, що це... — Вона похитала головою й відвела погляд.

Закохатися в тебе. У цьому було все. Моє серце стислося, а потім просто розбилося від того, що я втратив, бо беріг таємницю надто довго.

— Я облажався. Спочатку я не хотів, щоб Джаніпер потрапила під приціл твоєї ненависті до мене, потім не знав, чи зможеш ти витримати ще один удар, а далі ти сказала мені, що в нас є тільки це літо, і попросила не розповідати тобі нічого, що вплине на ці п’ять тижнів. — Це звучало як маячня, навіть для моїх вух. — Але насправді в мене немає іншого виправдання, окрім мого егоїзму. Я повернув тебе й боявся втратити знову.

Ось і все. Усе.

— Але ти обрав Нью-Йорк. — Вона нахилила до мене голову. — Ти взагалі збирався мені розповісти? Чи думав, що це ніколи не випливе?

— Я збирався розповісти тобі після «Класики», але потім все сталося, — зізнався я. — Хотів розповісти тобі й поставити перед фактом твою матір, щоб вона знала, що не зможе знову мене відлякати. Чесно кажучи, я здивувався, що вона не розповіла тобі, щойно ти повідомила їй, що ми разом.

— Ти думав, що моя мати розкриє твою таємницю? — Аллі засміялася, але звук більше нагадував плач. — Це позбавило б її важелів впливу на мене. Боже, Гадсоне, ти знаєш, скільки годин я провела з психотерапевтами у спробах згадати, що сталося? Запитуючи себе, чому я залишила Ліну там, коли могла заприсягтися, що пам’ятаю, як вона поверталася до машини? Ти знав увесь цей час! Якби ти сказав мені в сімнадцять років, можливо, я б і злилася, бо ти вирішив врятувати мене, а не Ліну, але я б не зневажала тебе. Не так, як зараз. — Вона похитала головою. — І я розумію ціну таємниць. Я в цьому майстерна. Але знання цієї правди змінило б моє життя. Можливо, наші життя. А тепер я не знаю, як тобі довіряти. Або як вірити, що це правда. Проте... ти врятував мене.

— Аллі... це правда. — Слово «зневажала» схопило те, що лишалося від мого серця, і розтрощило його об пісок.

— Дякую, Гадсоне. — Вона подивилася на воду, коли хвиля розбилася об берег.

Я затамував подих.

— Я мала сказати це одразу. Дякую тобі. Якби не ти, я б загинула в тій машині разом із Ліною. Хоча, якби не ми, нас би взагалі не було в тій машині, напевно.

— Годі шукати способи звинуватити себе.

Її втомлений погляд зустрівся з моїм.

— Я справді бажаю тобі лише найкращого.

— Ні. Не рви зі мною. — Саме це тут і відбувалося, і кожна моя клітина кричала триматися цього разу, навіть якщо серце стікало кров’ю на пірсі. — Ми можемо із цим впоратися.

— Ні, не можемо. Не можна щось збудувати, якщо немає довіри. — Вона подивилася в мій бік. — Іронія в тому, що я так і не навчилася бути повністю відкритою ні з ким, але зблизилася з тобою. І, можливо, якби я просто впустила тебе, якби ти знав, що пережила моя сім’я... — Вона похитала головою. — Що ж, можливо, ти зробив би інший вибір, і нас би тут не було. Ця частина провини на мені. — Її спина випросталася, і я з жахом спостерігав, як вона відновлювала шмат за шматом свою броню і відбудовувала стіни.

— Що це означає? —Я насупив брови.

— Нічого, що мало б значення зараз. І це не розрив. Було нерозумно навіть припускати, що між нами може бути щось більше, не тоді, коли ми хочемо таких кардинально різних життів. У нас завжди був максимальний термін співіснування, і ми просто його вичерпали. —Вона натягнула свою фальшиву посмішку. — Але непогане вийшло літо, еге ж?

Те, що залишилося від мого серця, перестало битися.

— Прощавай, Гадсоне.

Цього разу, коли вона пішла, я не кинувся за нею.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

АЛЛІ

MelChelBarre: Хтось ще оновлює сайт Метрополітен-балету, щоб побачити, чи зміниться склад артистів?

Я увірвалася в дім, прокручуючи в голові зізнання Гадсона, цілковито приголомшена огромом того, що він відкрив, і водночас бажаючи, щоб він ніколи не розповідав мені про це.

Можливо, у нас був би шанс на щастя.

Він врятував тобі життя. І відтоді несе провину за це.

Але також він збрехав... принаймні промовчав.

Злість була найпростішою емоцією, з якою можна було впоратися, тому я вчепилася в неї, як у захисну ковдру, коли йшла через дім на кухню. Сейді махнула хвостом і повернулася до розправи над своєю останньою пискучою іграшкою.

Єва, Кенна та Енн сиділи біля острівця за пізнім сніданком перед стосом манільських конвертів. Усі троє замовкли й витріщилися на мене, коли я підійшла до холодильника.

— Ти готова почати розбиратися з паперами? — запитала Енн. — Тобі не потрібно обирати трупу...

Та до біса. Не схоже було, що мені тепер слід планувати своє життя навколо Гадсона.

— Я підпишу контракт з Метрополітен-балетом. Мені потрібне щось нормальне в житті.

Єва з полегшенням опустила плечі.

— Хай Василь почекає тиждень-два, — запропонувала Елоїз, чистячи апельсин. — Хай попітніє.

— Хороша ідея. — Я дістала з холодильника пляшку води.

— Я не бачила тебе, коли ми повернулися додому після прийому, — зауважила Кенна. Її погляд був настороженим. — Та й сьогодні вранці теж.

— Ага. — Я відкрутила кришечку й випила пів пляшки. Як я могла пояснити їм усе це, коли навіть не мала певності, що сказане Гадсоном — правда...

—Добре, хочеш передати папери Керолайн? — запитала Енн. Енн. Її змусили відповідати за сімейні документи.

Я притулилася спиною до стійки біля раковини.

— Енн, ти бачила Гадсона з Ліною вранці в день «Класики»?

Брови Єви злетіли до стелі, а Кенна й Елоїз перевели погляд на Енн.

Вона прокашлялася й опустила ложку в миску з вівсянкою.

— Так.

— І вони здавалися потайними, ніби щось задумали? — Я відпила ще.

— Так. — Вона повільно кивнула. — І я сказала йому, що якщо він зробить щось, що завдасть тобі болю, я розповім про це тобі. Цього разу не змовчу.

— Цього разу? — Я криво всміхнулася. — Боже, якби хтось із вас сказав мені правду першого разу, нічого б цього не сталося.

— Він завдав тобі болю? — Вона напружилася.

— Ти читала звіт про аварію? — Я проігнорувала її запитання. — У якій загинула Ліна?

У кімнаті запанувала тиша.

— Атож. — Вона склала руки на колінах. — Близько року тому. Я знайшла його в татовому кабінеті.

— І коли знайшли тіло Ліни, ремінь безпеки був пристебнутий? — Я нахилила голову. — Не тканина — вона, звісно, згоріла. А метал був з’єднаний?

Енн зиркнула на Єву.

— Очі сюди. — Я постукала себе в груди.

Енн затамувала подих.

— Це обручка Ліни?

— Еге ж. Її ремінь безпеки був пристебнутий? — Я мусила знати.

— Так, — відповіла Енн, дивлячись мені в очі.

У мене стиснулося в грудях. Ліна взагалі не виходила з машини. Гадсон сказав правду.

— А дверцята з мого боку були відчинені.

— Так. — Вона посовалася на місці. — Ти була невинна, Аллі. Я знаю, що каже мама, але це в ній говорить скорбота. Детективи вказали, що рама була погнута. Диво, що ти змогла відчинити ті дверцята. Мабуть, допоміг адреналін, бо ніхто з них не міг зрозуміти, як ти це зробила у твоєму стані.

Злість. Тримайся за злість.

— Легко. Я цього не робила.

Брови Енн піднялися в мовчазному запитанні.

— Нам треба зустрітися з мамою. Негайно, трясця.

* * *

— Уранці була зустріч її консультативної групи, і це просто не найкращий день, — попередила мене Рейчел, коли я йшла коридором до маминого номера. Енн поспішала за мною, щоб не відстати, а от Єва не пришвидшилася.

— Як і завжди, — відповіла я. Двері не надто приглушували звуки Чайковського.

— Ти точно не хочеш поговорити про те, що тебе непокоїть? — поспіхом запитала Енн. — Ти мовчала всю дорогу сюди.

— Ні. Приберігаю все для мами.

— Якщо ви впевнені... — Рейчел повернула ручку й поспішила увійти поперед мене. — Місіс Руссо, ваші доньки прийшли.

Я зайшла за нею, а потім застигла.

Мама танцювала в чорному трико і блідо-рожевій спідниці. Її ліва нога була ідеально рівною, а от права не здавалася надто впевненою. Очевидно, майбутня зміна погоди знову позначилася на її коліні. Але не можна було не помітити її грації та елегантності, коли вона рухалася в танці. Вона досі була прекрасною танцівницею.

— «Лебедине озеро», — прошепотіла Енн, підходячи до мене.

Я кивнула, дивлячись на мамині руки, милуючись чистими лініями, делікатними рухами її пальців, які ніколи не давалися мені природно.

— Вона досі на півпальцях, — зауважила Єва з легким подивом.

—Ти впевнена, що хочеш їй завадити? Зазвичай вона використовує цей час як перезавантаження перед післяобідніми заняттями. — Пальці Рейчел зависли над стереосистемою ліворуч від мене. — Учора звільнилася одна з працівниць, а раніше вона трохи не відгризла голови двом дівчатам, накричавши на них по-французьки, коли ті запізнилися на урок. Навіть я отримую від неї однослівні відповіді, а її день розписаний. — Вона стиснула блокнот у правій руці.

— Однослівні відповіді мене влаштують. — Я пройшла вперед, і мама зустрілася зі мною поглядом у дзеркалі.

— П’ята, — наказала вона, уриваючи власний танець із розчарованим зітханням.

— Ні. — Я стояла на своєму, спинившись за якийсь метр від неї.

Музика стихла.

— П’ята! — крикнула вона.

— Гадсон витягнув мене з машини тієї ночі, еге ж? — Не було сенсу добирати слова.

Енн скрикнула вдруге того ранку.

— Боже мій, — прошепотіла Єва.

Мамині руки обвисли вздовж тіла, а очі спалахнули гнівом.

— Так, секрет розкрито. Я полегшу тобі завдання, — запропонувала я. — Обмежимося відповідями «так» і «ні». Твої виправдання мене все одно не цікавлять.

— Аллі, — прошепотіла Енн, але я не зводила очей з нашої матері.

— Він витягнув мене з тієї машини. Він залишився зі мною. І ти знала. — Я склала руки на грудях.

— Рейчел, якщо ти не проти, залиш нас на хвилинку, — попросила Енн, і незабаром двері грюкнули.

Лінії проступили навколо стиснутих маминих губ.

— Ти знала! — зірвалася я на неї. — Усі ці роки ти казала мені, що я залишила Ліну помирати. Усі ці роки ти казала мені, що я завинила перед нею, бо врятувала себе. Ти знала!

— Так. — Мама подивилася у вікно. — Я обрала...

— Тільки так або ні, мамо, — перебила я. Кров кипіла в моїх жилах. Вона десятиліттями тримала мене прив’язаною до своїх бажань, своїх мрій, зв’язуючи мене маленькими мотузочками, які вона називала любов’ю. Але тепер я знала, що вони були провиною, яка перетворила мене на когось, кого я ледве впізнавала, і я дозволила їй це зробити.

— О мамо, — прошепотіла Енн. — Як ти могла?

Єва сіла на бильце дивана праворуч від мене.

— Він приїхав зі мною в лікарню, весь у моїй крові, бо намагався спинити кровотечу, а ти його вигнала. — Кожна правда розтинала одну з цих мотузок, і розрив жалив мою душу.

— Так, — відповіла вона майже знуджено, склавши руки.

— Але він повернувся, правда ж? — Нігті прорізали в моїх долонях маленькі півмісяці. — І ти сказала йому, що я ніколи не пробачу йому, бо він не врятував нас обох, тому він мусив піти. Бо якби він не пішов, ти б сказала мені, що в нього було достатньо часу, щоб врятувати нас обох, але він залишив її там помирати.

— Ти ж такого не робила. — Енн опинилася праворуч від мене, упавши на край дивана поруч із Євою.

— От чорт. — Погляд Єви метнувся між мамою і мною.

Мама підняла підборіддя, її погляд зосередився десь за вікном, а мотузки одна за одною рвалися і розсипалися.

— Але насправді ти мала на увазі, що ти ніколи йому не пробачиш. Та і як ти могла знати, що я не пробачу, якщо ніколи не казала мені цього? — Мій голос дзвенів, але мені було байдуже. Я вчепилася в цю злість, як у рятувальне коло.

Вона важко ковтнула, потягнулася до пляшки з водою й почала пити. Іронія в тому, що ми однаково справлялися з панічними атаками.

— Може, вона не розуміє, — прошепотіла Єва.

— Аллі, говорити про Ліну завжди було важко... — почала Енн.

— Мені начхати. — Лють затьмарила мій зір. — Чому, мамо? Тому що ти побачила в ньому — у моїх почуттях до нього — загрозу? Зрозуміла, що мені за рік виповниться вісімнадцять, і тоді ти більше не змогла 6 мене контролювати, що Гадсон міг дати мені сили бути тією, ким я є, а не тією, ким ти хочеш мене бачити? — Я зробила крок уперед, не спускаючи, втім, очей з пляшки, на випадок, якщо вона вирішить її кинути. — Чи ти покарала його — покарала нас — за те, що він врятував не ту доньку?

— Так. — Вона перевела погляд на мене й розчавила моє серце в цьому слові-кулаці.

— «Так» щодо чого? — зажадала відповіді я.

— Він... Ліна... — Вона похитала головою. М’язи на її шиї напружилися, і вона подивилася повз мене на картину на стіні. — Просто. Лишив. Мою. Дочку.

— Я твоя дочка! — крикнула я, ляснувши себе долонею по грудях.

Вона здригнулася.

— Енн, — я жестом вказала на диван, — твоя дочка! Єва — твоя дочка! У тебе було чотири дочки, мамо, а не одна. Втрата Ліни не давала тобі права ламати нас, щоб ти могла спробувати скласти шматочки нас у її формі. — Дзень. Дзень. Дзень. Мотузки рвалися, розсипаючись.

—Ні.

— О так. — Я кивнула. — Це й не було її формою. Лише твоєю. Ти хотіла, щоб ми втілили твою мрію, і ні разу не запитала, про що мріяли ми. Ти бодай питала Ліну, чи хоче вона залишити Джаніпер? Запропонувала їй підтримку? Чи ці стосунки були лише черговою жертвою для твого невблаганного егоїзму?

— Ліна. — Вона перевела подих. — Хотіла. — Вона похитала головою, ніби ця думка була смішною. — Дитину.

У мене всередині все перевернулося.

— І ти змусила її відмовитися від неї?

— Ти могла сказати нам, — втрутилася Енн. — Ми б їй допомогли.

— Надто слабка... щоб зробити... — Вона шукала слова. — Я. Зробила. Ліну. Головною. Танцівницею. — Вона підняла ліву руку й тицьнула в мій бік. — І тебе.

— Ти зробила мене сповненою почуттям провини руїною, яка отримує задоволення від танцю лише не в твоїй дорогоцінній трупі. За останні кілька тижнів я вперше за багато років отримала задоволення від танців. — Я кипіла. — Я ніколи не хотіла в трупу. Я хотіла піти й танцювати як фрилансерка по всьому світу, а ти сказала мені, що я маю зобов’язання перед Ліною. Ти використала мою провину для своєї мети й сказала, що я мушу підписати контракт із Метрополітен-балетом, що це я винна, що Ліна взагалі вийшла кудись тієї ночі, і що Метрополітен-балет не буде Метрополітен-балетом без Руссо на сцені. — Правда останнього речення вгризлася в мене до крові. — Ти всіма нами крутила. Ліна тримала свою вагітність у таємниці, а ти підкупила Еверетта, щоб тобі було легше позбутися Джаніпер. Енн — дипломована юристка, трясця, а планує заходи трупи, бо ми всі знаємо: якщо ти не танцюєш, то маєш підтримувати тих, хто танцює, так же? А Єва... — Я розсміялася. — Єва всадила мені ніж у спину й вкрала роль, яку створили для мене!

Мама відсахнулася, її погляд кинувся в бік Єви.

— Я ж вибачилася, — пробурмотіла Єва, длубаючи кутикулу. — І Василь повернув її тобі.

— Упевнена, що їй байдуже. — Я схилила голову набік, дивлячись на матір. — Зрештою, ми взаємозамінні деталі в її маленькій машині, еге ж? Яка різниця, яка з нас там нагорі, якщо її прізвище Руссо.

— Аллі, — застерегла Енн, коли мамина пляшка з водою хруснула в її руці.

— Ти... Руссо, — повільно сказала мама.

— їй стало значно гірше, — прошепотіла Єва.

— Це відбувається швидко, — відповіла Енн.

Мама кинула на них погляд, який сочився злістю, але водночас був на межі розгубленості, і від цього мені хотілося закричати. Чому все це не вийшло назовні минулого року, коли ми могли отримати справжні відповіді?

— Я починаю ненавидіти це ім’я. — Я ненавиділа й те, що не знала, чи вона справді зрозуміла мене, а себе за те, що не могла спинитися. Уперше я могла сказати їй, що саме відчуваю, не боячись наслідків. Але без мотузок, що прив’язували мене до її моделі досконалості, мої емоції вирвалися назовні з різким, небезпечним відчуттям свободи, яке я не могла зрозуміти, не кажучи вже про те, щоб регулювати.

Зрада. Сором. Гордість. Надія. Втрата. Скорбота. Гнів. Усі вони боролися за першість, але біль у моїх грудях переміг їх усіх.

— Тебе створено Руссо.

— Ти не створила мене, мамо. Ти мене зруйнувала. — У мене з очей текли сльози, у носі пекло. — І, можливо, я могла б пробачити тобі це, якби тобі було не байдуже. Але ти зруйнувала Гадсона. Ти поставила його в неможливу ситуацію і знищила будь-який наш шанс на щастя!

— Це його... вибір. — Вона мала нахабство знизати плечима.

— Мамо! — заперечила Енн.

— Його вибір! — крикнула мати, і пляшка з водою полетіла, вдарившись об дзеркало ліворуч від мене.

— У нього не було вибору! — Мій голос зірвався. — Він був вісімнадцятирічним хлопцем, а ти мала бути дорослою, мала бути моєю мамою. Ти переконала його, що я ніколи йому не пробачу. Що я звинувачуватиму його в смерті Ліни до кінця наших днів. — Саме це прокручувалося в моїй голові знову й знову дорогою, після того як я залишила його на пляжі, і він видавався таким розбитим, як і я сама. — Він думав, що вже втратив мене. Звичайно, він пішов. Він був моїм найкращим другом, мамо, і я любила його! Я любила його ще до того, як зрозуміла, що насправді означає це слово.

— Залежність. — Вона похитала головою. — Ні. — Її кулаки стиснулися. — Захоплення. Хлопець-річка був захопленням.

— Не захопленням. — Цей біль розростався, аж поки мої груди не затремтіли від тиску, а перед очима попливло. Мені не треба було згадувати мою реакцію на його заяву тоді на пляжі, щоб з абсолютною впевненістю знати, що це була за реакція. А зараз? Він люто захищав свою сім’ю, захищав незнайомців щоразу, коли ті стрибали у воду, захищав мене знову й знову. Він приходив навіть тоді, коли я цього не усвідомлювала, висмикував мене із зони комфорту, не порушуючи моїх кордонів, заявляв про свої наміри, не ставлячи мені ультиматуму. Він казав мені, чого саме хоче від мене — від нас, — і ніколи не вимагав того самого, даючи мені простір для роздумів, не змушуючи вдягати іншу маску, виконувати іншу роль, щоб вписатися в його уявлення про досконалість. Його усмішка розтоплювала мій здоровий глузд, а дотик запалював мене, але саме те, як він слухав мене, ламало всі стіни, які я будувала. — Я кохаю його. — Я вимовила ці слова вголос, і остання мотузка тріснула, звільнивши мене й відпустивши в страшний дрейф. — Я кохаю його.

Вона пирхнула.

— Можливо, ти не здатна осягнути цю емоцію: це коли ти готовий віддати все заради щастя іншої людини. Коли її усмішка потрібна, щоб твоє серце билося. Коли ви знаєте найтемніші, найпотворніші, найбридкіші риси одне одного, але не відвертаєтеся. — Я подивилася на своїх сестер і побачила, що Єва міцно стискає руку Енн.

Моє серце тьохнуло. Я не дала Гадсону тієї доброти, яку завжди давала своїм сестрам. Він подарував мені правду, а я відштовхнула його. Але були рани, які навіть любов не могла зцілити.

— Ліна! — заперечила вона, витріщивши очі.

— Що вона намагається сказати? — прошепотіла Єва.

— Я не знаю, — відповіла Енн. — Мамо, до чого тут Ліна?

— Неправильний. — Мама подивилася на стелю, потім глибоко вдихнула. — Вибір.

— Ліна знала про мій вибір! — Я підняла праву руку, і її погляд, наче магніт, притягнувся до обручки. — Вона попросила Гадсона передати її мені як послання тобі, що ти не зможеш прогнути мене так, як прогнула її, що я можу піти своїм шляхом, піти за своїм серцем і обрати кохання.

— Його вибір. — Її очі вибалушилися. — Неправильна. Дівчина.

— Мамо! — Єва скочила на ноги. — Аллі, вона не тямить, що каже.

— Звісно, тямить, — відповіла я. — 3 її пам’яттю все гаразд, і це не вперше вона висловлює свої почуття. — Без її мотузок ці слова впали в пошматовану порожнечу між нами, грубі й потворні, але вже не здатні зачепити мене. Я зробила крок до мами. — Мені набридло доводити тобі, що я справжня, тиснути на себе, поки не зламаюся, розривати своє тіло на шматки, намагатися завоювати твоє схвалення, наче це якась гра, де ти постійно пересуваєш ворота. З мене досить. — Моя рука опустилася. — Я любила тебе, поклонялася тобі, боготворила тебе все своє життя, але більше не хочу твого схвалення. Хай що б я робила відтепер, воно буде для мене.

Я востаннє глянула на неї, потім повернулася спиною і попрямувала до дверей.

— П’ята! — крикнула вона.

— Бувай, мамо. — Енн встала й підійшла до мене.

— Я частіше забігатиму, — пообіцяла Єва, а потім кинулася до нас.

— П’ята! — Помальоване полотно вдарилося об стіну праворуч від нас.

Я повільно обернулася.

— О, і Лінина дочка танцює. Вона красива, розумна, наполеглива... і талановита. Ми з Елоїз навчаємо її, і це дає мені надію на її майбутнє, бо я знаю, що її ніколи не навчатимеш ти. — Енн взяла мене за ліву руку, і я щосили трималася за неї, коли ми йшли від матері, Єва пішла слідом, щоб ми могли пройти у двері.

— Неохайні стопи! — закричала мама.

— Неохайне материнство, — кинула Енн через плече.

Я вперше вдихнула на повні груди, коли Єва зачинила за нами двері. Енн саме вибачалася перед Рейчел, що ми розхвилювали маму, коли наблизилася лікарка Вейкфілд, а я зосереджено робила вдихи носом і видихи ротом, щоб мене не знудило після того, як я все це виплеснула із себе.

Єва гладила мене по спині.

— Вітаю, лікарко. Гарна гулька.

— Дякую. — Лікарка Вейкфілд розгладила своє глянцеве чорне волосся. — Іноді так легше зустрічатися з вашою матір’ю, хай де б там вона була.

— Їй гірше, ніж було кілька тижнів тому, і значно гірше, ніж у січні, — зауважила Енн. — Іде більше часу на добирання слів. А речення — коли вона їх складає — уривчасті.

Лікарка Вейкфілд кивнула.

— На жаль, її знімки показують значний прогрес у корі головного мозку. На щастя для нас, ні її пам’ять, ні здатність рухатися поки не постраждали, хоча ми спостерігаємо, що спалахи агресії почастішали. Ми робимо все можливе, щоб вона була в безпеці й далі активно займалася фізіотерапією, мистецтвом, усім тим, про що ми говорили.

— А писання? Читання? — запитала Енн, і Єва напружилася.

— Ми не можемо змусити її співпрацювати вже кілька місяців, тому я не знаю — вона нездатна чи впирається, — відповіла лікарка Вейкфілд, а потім подивилася на кожну з нас по черзі. — На цьому етапі... — Вона зітхнула. — Я не можу оцінити, як довго ще вона буде собою. Ви, дівчата, зробили все, що вона просила для фізичної підготовки, але хвороба швидко прогресує.

Ми подякували їй, а потім повільно пройшли повз палати інших пацієнтів і спустилися широкими сходами вниз.

— Треба віддати мамі належне, — сказала Єва, коли ми дісталися першого поверху. — Вона обрала найбуржуазніший дім для людей з обмеженими фізичними можливостями, який тільки можна уявити.

— Про нього мало хто знає, — відповіла Енн з сумною усмішкою. — Саме тому вона обрала його.

Ми переступили через поріг Бруксфілдського інституту й вийшли в серпневу вологу.

— Полегшало? — запитала Енн, порпаючись у сумочці в пошуках ключів.

— Ні. — Я похитала головою. — Це був не зовсім чесний бій.

— Вона ніколи не була чесною матір’ю, — заперечила вона.

— Гадсон і правда витягнув тебе тієї ночі? — Єва запхала великі пальці в передні кишені.

— Схоже на те, — тихо сказала я. — Лише троє людей знають про це, так же? Ліна померла. Мамі не можна довіряти, а Гадсон... — Моє горло стиснулося. — Гадаю, я маю довіряти його версії подій або змиритися з тим, що ніколи не дізнаюся правди. Він приховував це від мене всі ці роки, і я не знаю, чи розповів би коли-небудь, якби не

Гевін. — А може, й розповів би, якби я просто сказала йому правду про маму.

— Ти кохаєш його, — м’яко нагадала мені Єва.

— Це не означає, що ми підходимо одне одному. — Ми ступили з тротуару на бруківку.

— Ти могла б пробачити йому. — Енн просунула свою руку крізь мою.

— Мені просто потрібен час, щоб подумати про все. — Про таємниці, і про провину, і про те, що його кохання визначило, хто виживе тієї ночі. Якби за нами їхав Ґевін, живою була б Ліна.

— Тобі? Ти витрачаєш час на те, щоб знову й знову аналізувати всі можливі варіанти, перш ніж вибрати той, який здається найбезпечнішим. — Єва пирхнула і сіла на заднє пасажирське сидіння. — Уявляю.

— Не поспішай. — Енн стрільнула в нашу сестру поглядом. — Те саме стосується контрактів. До біса дедлайни. Будь-яка трупа в цьому світі почекає, якщо ти не впевнена. їх багато, але Алессандра Руссо лише одна. Просто виріши, чого хочеш ти.

— Це стосується й тебе, — нагадала я їй.

Вона кивнула, потім поплескала мене по руці й попростувала до водійського місця.

Уперше в житті я почувалася по-справжньому вільною, а от що робити з цією свободою — не мала зеленого поняття. Я знала, чого хочу. Просто не могла це отримати. Єва мала рацію. Я обирала те, що здавалося найбезпечнішим, а це означало триматися за рішення, яке мало найбільше сенсу.

Я поверталася до Нью-Йорка.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

ГАДСОН

NYFouette92: Подивіться нове відео Bwayllte.

У списку артистів знову Алессандра Руссо.

Tutucutex20: Я теж бачила! Проте немає дописів від RousseauSisters4.

Водій таксі посигналив пішоходу, коли я виходив із кав’ярні навпроти будівлі Метрополітен-балету. На тротуарах було таке саме юрмовисько, як і на дорогах, але принаймні люди рухалися швидше, ніж застряглі в заторах автівки.

Важко було уявити життя тут, серед гамору й мільйонів людей, але якби це було потрібно, щоб бути поруч з Аллі, я б пристосувався. Крім того, робота була б та сама. Може, це й не Аляска, але океан є океан. І я мав ще один шанс попроситися в Сітку за три роки.

Три роки були нічим порівняно з тим, як довго я кохав Аллі.

Я глянув на годинник і сьорбнув кави за ціною нирки, відійшовши з дороги, щоб інші покупці могли вийти з крамниці за мною. Сьома тридцять, тобто в мене є десять хвилин, щоб подолати два квартали до будинку Аллі,

поки вона не пішла на репетицію. Це також означало, що я не спав близько доби. Та й дідько з ним. Сон переоцінювали. Я вдихнув тривогу й видихнув рішучість.

У задній кишені джинсів задзижчав телефон, і мій пульс прискорився, як і завжди. Однак це була не вона.

ҐЕВІН: Уже повернув її?

ГАДСОН: Ще не бачив.

Я сховав телефон назад у кишеню й ступив у море безіменних облич, прямуючи на схід, до квартири Аллі.

Останні п’ять днів були мукою. З дому Руссо поїхали всі мешканці, крім одного. Аллі попрощалася з Джаніпер. Із Керолайн. Вона навіть зайшла до бару, щоб попрощатися з Ґевіном. Гадаю, для неї тих слів на пляжі було досить, щоб закінчити все, що було між нами.

Я так не вважав.

Потік людей сповільнився на розі, і я спинився разом з усіма, хто йшов на роботу, чекаючи на сигнал світлофора, який дозволив би нам перейти дорогу.

Я поглинув кофеїн, а потім потягнув шию. Дорога з Райської бухти була довгою, але воно того варте. Те, що було в нас з Аллі, — не просто рідкісне, воно надзвичайне. І так було з тієї миті, як ми зустрілися. Споріднена душа. Кохання всього мого життя. До якої термінології не вдайся, вона однаково не могла адекватно описати цей зв’язок.

Вона існувала, а я належав їй.

І якщо мені доведеться переїхати до Нью-Йорка й благати її про прощення доти, доки коліна не зітруться в кров, я так і зроблю. У мене не було великого досвіду у відділі плазування, але я стану його довбаним генеральним директором, якщо знадобиться. Вона покохала мене в сімнадцять.

Вона не казала, що досі кохає тебе.

Але кохала. Я знав це з тією ж упевненістю, яку відчував щоразу, коли виходив із повітряного судна, знаючи, що повернуся назад. Я розумів її так, як океан: його ритми й хвилі, припливи й відпливи. Аллі кохала мене. Вона казала це своїми усмішками й сміхом. Вона кричала це своїм тілом. Вона шепотіла це посеред ночі, коли вкривала мене ковдрою і цілувала в скроню. Вона показувала свій страх перед цим щоразу, коли намагалася зав’язати непотрібну сварку. За останній місяць вона проводила зі мною кожну вільну хвилину, і я ні разу не поскаржився: хай це навіть було лише чотири відсотки її дня, ішлося про сто відсотків того, що вона могла мені дати.

Тепер я давав їй те саме.

Мій телефон задзвонив.

ҐЕВІН: Твоя швидкість не вражає.

ҐЕВІН: Я подбаю про все вдома. Іди за своєю мрією.

Я допив каву й викинув картонний стаканчик в урну, потім узяв телефон, щоб набрати відповідь, але колір світлофора змінився, і люди кинулися через дорогу.

З іншого боку перехрестя почувся гавкіт, і я підняв голову.

І застиг на краю тротуару.

З протилежного боку вулиці поруч з Аллі бігла Сейді в яскраво-рожевому нашийнику й на повідку такого самого кольору, метляючи хвостом.

Аллі. Моє серце почало безладно калатати, і це не мало нічого спільного з кофеїном.

Я негайно розвернувся, борючись із потоком людей, щоб утримати її в полі зору.

Її величезні сонцезахисні окуляри ховали очі, на ній була обтисла синя футболка, легінси й тенісні туфлі, волосся вже було акуратно зібране у високу гульку — вона йшла на репетицію.

Чорт, я наплутав з її розкладом.

Аллі поправила величезну сумку на плечі. З іншого боку від неї з’явилася Єва. Гаразд, якщо мені доведеться принижуватися перед її сестрою, я впораюся.

— Даруйте, — сказав я, ледь не врізавшись у якогось хлопця в костюмі-трійці, бо йшов проти течії, відчайдушно намагаючись не зводити очей з Аллі. — Аллі! — покликав я, але вона мене не почула.

Єва говорила щось без упину, Аллі всміхалася. Коли вони наблизилися до дверей студії, я зупинився на краю тротуару, оцінюючи свої шанси перетнути дорогу цілим.

— Аллі! — спробував я ще раз, але мій голос потонув у хорі автомобільних гудків.

Еверетт з’явився у дверях і обійняв Аллі, міцно пригорнувши її до себе й піднявши в повітря. Аллі всміхнулася, коли він крутнув її навколо себе, обмотавши повідець Сейді навколо них обох, а Єва кинулася до рожевого нейлону і вхопила його, щоб вони не попадали.

Гаразд. Еверетт теж може послухати мої благання. Що більше публіки, то краще.

Аллі засміялася, коли Еверетт поставив її на землю, і в моїх грудях защеміло сильніше. Мені не треба було нічого чути — один вигляд її щастя почав склеювати шматки мого розбитого серця назад у первісну форму.

Потім у дверях з’явилася Ріґан з гігантським оберемком рожевих і білих повітряних кульок у руках, і усміхнена Аллі знову опинилися в обіймах.

У моїй кишені задзижчав телефон, і я мимоволі потягнувся до нього, коли компанія зникла в будівлі Метрополітен-балету.

Аллі була вдома, здорова, щаслива й жила своєю мрією.

Яке право я мав лізти в це життя? Знову спричиняти потрясіння, коли вона так наполегливо боролася, щоб повернути його назад? Закралися сумніви, але рішучість поставила їх на місце. На планеті не було нікого, хто міг кохати її так само сильно, як я.

Я глянув на телефон, очікуючи побачити ім’я Ґевіна, натомість побачив відповідь, на яку чекав кілька днів.

НІЛЬСОН: Я щось чув про те. що ти хочеш поїхати з Кейп-Коду.

Мої великі пальці зависли над клавіатурою. Приїзд сюди був імпульсивним, але в житті Аллі, я бачу, небагато місця — вона прийшла на тренування навіть раніше, ніж, за її словами, робила це зазвичай. Хай що б я зробив далі, я мав пам’ятати про її інтереси. Не тільки свої.

Я мав повністю присвятити себе їй, бути чоловіком, якого вона не тільки кохала, але й заслуговувала. А чоловік, на якого вона заслуговувала, мав бути таким цілеспрямованим, як і вона, таким пристрасним, таким уважним. Ми були пов’язані, зчеплені долею чи удачею, і це ніколи не зміниться. Байдуже, скільки часу мине, як і те, якщо вона ніколи не пробачить мені, що я беріг свої таємниці, — я кохатиму Аллі Руссо до самої смерті.

Як вона й казала, хвилі набігали не по одній. Вона була щаслива тут, і в мене не було іншого вибору, окрім як відповідати її енергії. Я був мрійником, який закохався в мрійницю, і настав час перестати мріяти й почати діяти.

ЕЛЛІС: Мені треба попросити про цю послугу.

* * *

— Ти справді їй не скажеш? — Ґевін сидів у шкіряному кріслі мого кабінету чотири тижні по тому, спостерігаючи, як я закінчую збирати чергову коробку.

— Hi. — Відсутність Аллі забрала кольори з неба, смак з їжі, спокій з гарячого душу... кожне книжкове кліше було доречним. Я втратив усе це, і настав час іти. — Балет буде на сцені менш ніж за місяць, і їй потрібно бути зосередженою.

— Ти просто... переїдеш. — Він потягнувся до бейсбольного м’яча, що лежав на книжковій полиці поруч із ним. — Збереш усе своє життя, навіть не поговоривши з нею про це? Не зрозумій мене неправильно, я обома руками за те, щоб ти забрався звідси. Біжи за мрією. Хай живуть мрії. Але ж ти знаєш, для того щоб вона тебе пробачила, тобі треба з нею поговорити, еге ж? У тебе є план?

— Наразі мій план полягає в тому, щоб взяти слухавку, якщо вона подзвонить...

— Відколи це ти з тих хлопців, які чекають? — Ґевін відкинувся на спинку крісла. — Подзвони ій, трясця. А ще краще — з’явися біля її дверей і цього разу таки поговори з нею.

Я похитав головою.

— Це те, що потрібно мені. Аллі потрібен час, щоб все обдумати...

— У неї був місяць, — перебив він.

— Так, що ж... Я дістав її з автівки у полум’ї і залишив там її сестру, а потім не сказав їй про це, бо надто сильно боявся втратити її. — Я поклав останню книгу в коробку і взяв рулон скотчу.—їй може знадобитися більше ніж місяць — або навіть рік чи два, — перш ніж вона зможе думати про мене, не згадуючи цей конкретний факт. — Я не міг звинувачувати її в цьому. — Вона може ніколи мені цього не пробачити. Як ти думаєш, чому я попросив про цю послугу?

— Якщо я пробачив, вона теж зможе. — Він підкинув м’яч і зловив його. — Я не кажу, що тебе треба було пробачати. Ти повівся, як завжди, і завдяки цьому Аллі жива. А якби ти з’явився там на хвилину пізніше?

Я знову заплющив очі від болісних образів, що постали перед очима.

— Час був ворогом, Гадсоне. Не ти. — Він знову підкинув м’яч.

— Ти не розмовляв зі мною тижнями, — нагадав я йому.

— Тижнями, а не місяцями, і зрештою заговорив. — Він повторював рух, ловлячи м’яч щоразу, коли той летів униз.

— Звісно, коли ти дійшов висновку, що якби там був ти, то Ліна була б жива. — Ще одна реальність, яку я відмовлявся прийняти, навіть заради Джаніпер.

Він кивнув:

— Ліна була б жива.

Скотч зарипів, коли я заклеював коробку.

— Але хай як би сильно я любив ту дівчину, — продовжив він, — це було ніщо проти того, що я бачив між вами з Аллі. — М’яч полетів угору й опустився вниз. — І я сказав їй це — дозволити тобі не відпускати її. — Він потер перенісся. — Вибач, до речі. Не впевнений, що я це казав. Не хотів проговоритися про лікарню.

—Дякую. — Я позначив коробку чорним маркером і відклав її вбік. — Я мав їй сказати. У мене був мільйон нагод, але я вирішив не робити цього. Це я винен. Не ти. Це я її втратив. — Мій телефон завібрував, танцюючи по столу, і я зловив його на самому краю.

БІЧМЕН: Сьогодні в «Гризлі»?

Я швидко набрав відповідь.

ЕЛЛІС: Домовилися. Але не допізна. Уранці приїдуть вантажники.

БІЧМЕН: Гаразд, Попелюшко. До півночі.

— Я знаю, що ти не звик благати про прощення, але треба щось робити, — повчав він. — Пожертвувати своєю гордістю, своїм его...

— Дати потрібний їй простір — ось що таке клята жертва! — огризнувся я. — Вона щаслива, Ґевіне. Можливо, уперше в житті. Вона знову на вершині кар’єри. Думаєш, я не хочу з’явитися біля її дверей? Увірватися в її життя і віддатися на її милість? Думаєш, легко було піти від неї тоді на вулиці? Що оце буде легко? Мені доведеться щодня боротися зі своєю егоїстичною потребою в ній. Я буду ось так близько, — я стиснув пальці, залишивши між ними кілька сантиметрів, — до того, щоб мати все, про що мріяв, і водночас так далеко, що з таким же успіхом я міг би просто залишитися тут.

— Ти точно не залишишся тут. — Він похитав головою.

Я жестом вказав на коробки.

— Тому й переїжджаю. Аллі ставить потреби інших на перше місце, завжди ставила, і вона не поставить мої потреби на перше місце. Якщо це означає, що мені доведеться спостерігати з відстані, як вона живе своїм життям без мене, то це, бляха, відстій, але хай так і буде. Я люблю її достатньо сильно, щоб відпустити.

— Оце все «якщо любиш, відпусти» переоцінюють. — Він поклав бейсбольний м’яч. — Я досі вважаю, що тобі слід було схопити її на вулиці чотири тижні тому, кинути в пікап й одвезти прямо до Сітки. Схопив і поїхав, і жили б ви довго й щасливо. Місце мрії? Є. Дівчина мрії? Є. А всі свої проблеми пропрацювали б дорогою.

— Якщо не брати до уваги викрадення, — повільно сказав я, тягнучись до іншої коробки, — ти пропонуєш відвезти її в Сітку, де немає Метрополітен-балету, де вона не може бути найкрутішою у світі? Це як відвезти найкращого квотербека НФЛ жити на Гаваї.

— На Гаваях немає команд НФЛ. — Він подивився на мене так, ніби у мене виросли крила.

— Отож. Я б ніколи так з нею не вчинив. Її місце в Нью-Йорку. — Я наклеїв скотч на нижню частину коробки. — Ми можемо змінити довбану тему?

Двері відчинилися, і я озирнувся через плече: у кімнату увійшла Джаніпер, за нею слід у слід ішла Керолайн, несучи форму для запікання.

—Люба, віднеси це на кухню, будь ласка.

— Зараз. — Джаніпер махнула рукою і побігла зі скляним посудом.

— Так, я принесла лазанью. — Керолайн повісила сумочку на вішалку. — Просто треба поставити її близько четвертої... — Вона втупилася в Ґевіна. — Будь ласка, скажи мені, що ти справді допомагаєш йому збиратися, а не просто сидиш тут, ніби наш брат не переїжджає післязавтра.

Гевін знизав плечима.

— Схоже, що військовим присилають вантажників.

— Уставай! — гаркнула Керолайн. — Негайно. Візьми коробку й збирай речі.

—Яка ти владна, — заскиглив він, підводячись із крісла.

Я не став приховувати усмішку. Саме цього мені бракуватиме. Суперечок і сміху. Споглядання, як росте Джаніпер, і спроб зрозуміти, що вона вигадає наступним, щоб бути на крок попереду неї. Я сумуватиму за своєю сім’єю. Вони приїздитимуть у гості, але це не те саме.

Я подивився на карту Аляски в рамці над своїм столом. Деякі мрії вимагали дій, а інші мали зачекати, тож саме це я і збирався робити. Чекати.

Висунувши шухляду столу, я знайшов нашу з Аллі світлину, яку Джаніпер поцупила з коробок на початку літа. Мої груди розчахнулися — принаймні виникло таке відчуття.

Як, трясця, я міг кохати її так, потребувати її, як повітря, і не бути з нею? Як таке кохання могло бути цілковито й безплідно змарнованим? Вона кохала мене, а я кохав її — і цього однаково було мало. Час був моєю єдиною надією повернути її.

Я сховав фото в задню кишеню й спакував решту вмісту шухляди в коробку.

— Не можу повірити, що ти їдеш, — пробурмотіла Керолайн, пакуючи книжки зі швидкістю, яка змусила мене засумніватися у власній робочій етиці. — Тобто можу. Я рада за тебе. Ти заслуговуєш на все найкраще, що може бути. Скотч. — Вона простягнула руку.

Приголомшений і трохи наляканий, я подав його. Подивився на свій телефон. Вона могла з’явитися з хвилини на хвилину. Саме вчасно.

— Із нами все буде гаразд. — Вона запечатала коробку й штовхнула її Ґевіну. — Зроби себе корисним і познач це. І ні, писати «порно» — це не кумедний спосіб помститися йому.

— Ти псуєш усе задоволення. — Ґевін усміхнувся, а потім упевнено написав «ПОРНО» на боці коробки.

— Думаю, Таннер готовий, тож я можу передати йому вечірню зміну в кафе. — Вона зібрала ще одну коробку, а я взявся за наступну шухляду, щоб і на мене не накричали. — А це означає, що Джаніпер не знадобиться няня після школи.

— Або я можу лишатися сама! — гукнула та з вітальні.

— О, цього точно не буде. — Керолайн похитала головою.

— Або ти можеш прийняти допомогу, — запропонував я, помітивши її машину, що зупинилася на вулиці. Один факт про цю жінку? Вона збіса пунктуальна.

— Я не збираюся тягнути маму з татом назад. — Вона спрямувала скотч на Ґевіна. — І я не покину кафе. Це стосунки «любов-ненависть», але воно моє... Ти серйозно написав це на коробці, коли я чітко сказала так не робити?

— Я не кажу, щоб ти просила маму й тата повернутися. І точно не кажу, що ти маєш залежати ось від нього. — Я вказав на Ґевіна.

— Грубо, — пробурмотів він.

— Факти, — відповів я, повільно задкуючи з кабінету. — Я кажу, що у твоєму житті, у житті Джаніпер є місце для більшої кількості людей, які будуть любити й підтримувати вас, якщо ти їм дозволиш. І ймовірно, ти зрозумієш, що робиш їм послугу. — Я потягнувся до дверної ручки.

— І на кого ти хочеш, щоб я покладалася, Гадсоне? — запитала Керолайн, нахилившись до дверей.

Я відчинив їх.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки ти вчасно. — Або як боляче мені було її бачити. Але так було правильно для всіх, і вона пообіцяла не розповідати Аллі, що я роблю.

— Роблю все, що можу, — сказала вона, заправляючи кучері за вуха й притримуючи коробку з пакувальними матеріалами на стегні, коли заходила. Вона поставила її на підлогу й попрямувала прямо до Керолайн, простягнувши їй руку. — Привіт, Керолайн. Давно не бачилися.

Сестра глянула на мене, а потім обережно взяла її руку.

— Привіт, Енн. Я думала, ти повернулася до Нью-Йорка зі своїми сестрами.

— Насправді я вирішила залишитися і почати свою маленьку, дуже заіржавілу юридичну практику тут, у цьому місті.

— Тітонько Енн! — Джаніпер вилетіла з вітальні, промчала повз мене й врізалася в бік Енн.

— Привіт, Джаніпер. — Енн обійняла її у відповідь. — Я скучила за тобою.

Джаніпер одразу ж почала розповідати Енн про свій перший тиждень у Мадлен і про те, що вона не впевнена, що її нова вчителька зможе зрівнятися з Елоїз, але вона дасть їй шанс, а я сидів і дивився, як Керолайн сміялася.

Так, у них усе буде добре, і тільки це мало значення.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

АЛЛІ

ReeseOnToe: Господи! Та ти богиня! Я не можу дочекатися, щоб побачити балет за два тижні!

— Доброго ранку, Аллі! — Дженніфер, одна з новеньких у кордебалеті, радісно помахала мені рукою, проходячи повз мене коридором. — Привіт, Сейді!

—Доброго ранку, Дженніфер, — відповіла я, намотуючи повідець Сейді на зап’ясток, а потім натягуючи на долоні потерті краї свого зношеного чорного худі й проштовхуючись назустріч потоку танцівників, що прямували на репетиції.

Я вже мала б бути там, розігріватися, вести всіх, як очікував Василь, але його єдина умова щодо присутності Сейді в студії — вона сидітиме в кабінеті Кенни, поки я репетируватиму. І це було чудово, оскільки Кенна любила її.

— Не спізнюйся, — сказав Еверетт, поцілувавши мене в щоку, коли пробігав повз.

— Вона завжди спізнюється, — пробурмотіла Шарлотта, стріляючи в мене поглядом, бо саме йшла слідом, а за нею тягнулася юрба її поплічниць-пліткарок. — Гадаю, це не має значення, коли ти Руссо.

Я пересмикнула плечима, але вдала приємну усмішку, чого й сподівався Василь від однієї з провідних учасниць своєї трупи. Повернутися було легко, нормально, і я занурилася в рутину так само просто, як і в маски, які залишила тут майже п’ять місяців тому. Я повернулася шість тижнів тому, а мені вже здавалося, що я ніколи й не їхала звідси.

І в цьому почасти була проблема.

Усе було так само, але я змінилася. Там, де я раніше бачила досконалість і довершеність, тепер були лише бруд і обман. Це місце було вкрите позолотою, а тепер, коли я здерла незайману поверхню й побачила, що під нею насправді, воно втратило свій блиск.

Або, може, ніщо не сяяло так яскраво, якщо Гадсон час від часу не зблискував своєю усмішкою. Я вдихнула крізь гострий біль, який з’являвся щоразу, коли думала про нього, а це було приблизно щохвилини, якщо тільки я не танцювала. Я проводила у студії більше годин, щоб утамувати біль розбитого серця, ніж коли тренувалася, щоб повернутися сюди.

Наступною з’явилася Єва: вискочила з гримерки, коли я наблизилася. Занепокоєння миттю проступило на її чолі.

— Хочеш, я відвезу Сейді до Кенни, щоб ти могла піти?

— Ні. — Я похитала головою і всміхнулася сестрі, точно знаючи, що мої очі залишилися сумними. — Прийду, коли зможу.

Її зморшки занепокоєння поглибилися.

— Гаразд.

Я стиснула її руку, щоб заспокоїти, а потім відправила у власних справах. Мене просто не хвилювало, що я спізнюся. Це не схвалять, але ніхто нічого не зробить. А от якщо спізниться Єва... ні, наслідки не варті того, щоб ризикувати.

Танцівники поспішали, намагаючись випередити час і потрапити до студії раніше, ніж там опиниться Елоїз.

Коридор став вільнішим, коли ми з Сейді пройшли повз останню роздягальню, потім вийшли на сходи й спустилися на третій поверх. Ми вийшли біля трена-жерного залу, і Сейді замахала хвостом із наближенням до кабінету Кенни.

— О, Алессандро! — вигукнув Максим з кінця коридору, піднімаючи руку.

Майже. Сьогодні вранці мені майже вдалося не перетинатися ні з ним, ні з його батьком. Щоразу, коли бачила їх, я думала про Джаніпер, і злість ледь не спопеляла мою вдавану ввічливість.

—Чим можу допомогти? — запитала я, тримаючи руку на ручці дверей Кенни.

— Тебе шукає Сієнна. — Він вигнув брову, точнісінько як його батько. — Маєш підписати контракт.

— Спробую знайти час і заскочити до неї в кабінет, перш ніж піду. — Я усміхнулася і відповіла так само, як робила це щодня після повернення. Грошей мені не бракувало.

— Подбай про це. Відсутність контракту робить тебе тягарем. — Він звузив очі й підійшов, ставши між мною і дверима Кенни, але відступив, коли помітив там Сейді. — До виступу залишилося два тижні, і мій батько може робити тобі поблажки, враховуючи його прихильність до твоєї матері, але відмова підписати контракт насторожує так само сильно, як і пропозиції, які досі надходять до цього офісу на твоє ім’я.

— Взято до відома. — Моя усмішка не ворухнулася. — Даруй, але я запізнююсь на заняття.

Він роздратовано зітхнув, потім розвернувся й пішов до ліфтів.

Я двічі постукала у двері Кенни й увійшла, коли вона дозволила.

— Доброго ранку, Сейдюню. — Подруга нахилилася і почухала Сейді за вухом, а тоді оглянула мене так само оцінювально, як за звичкою робила останні шість тижнів. — Ти бодай трохи поспала минулої ночі?

— Кілька годин. — Я відпустила повідець Сейді, і та одразу кинулася до підстилки, яку Кенна тримала під вікном. — А ти?

— Матіас був удома, тож я трохи покімарила. — Злегка усміхнувшись, вона підійшла до свого столу й узяла стос конвертів. — Я захопила їх зі столу Сієнни, перш ніж Василь їх помітив. Пропозиції з... — вона нахилила голову й прочитала зворотні адреси, — Атланти, Сіднея, Парижа, Ванкувера, і ще раз... із Сан-Франциско. — Кенна зважила конверти в руках. — І це не схоже на контракти.

— Це пропозиції конкретних ролей. — Я пройшла вперед і сіла на край її столу.

— Фриланс, — зауважила Кенна. — Суцільні веселощі, ніякої політики. Пританцювала — потанцювала собі геть. — Вона передала мені стос. — Я починаю думати, може, ти хочеш, щоб Василь їх побачив.

Я втупилася в конверти. Подейкували, що я нічого не підписую, а ті пропозиції, яких не було на папері, заполонили мою електронну пошту. Страждання проривалося в мене, вмостившись на моїх грудях і заважаючи дихати.

— Ненавиджу це місце, — прошепотіла я.

— Я знаю. — Кенна сіла на стіл поруч зі мною.

— Я сумую за ним і ненавиджу це місце. — Мої великі пальці втиснулися в стос, зім’явши конверти. — Так, він приховував правду від мене, а я приховувала її від Керолайн. Ми всі чинили неправильно з тих причин, які вважали правильними, але він єдиний, кого покарали.

— Ти добре даєш раду з покаранням себе, — зауважила Кенна. — А могла б облишити самокатування і просто зателефонувати хлопцю.

— Після шести тижнів мовчання? — Я похитала головою. — Він, напевно, ненавидить мене за те, що я пішла від нього.

— Ти викрила його брехню і розірвала стосунки в заздалегідь визначену дату, а не трахнула його найкращого друга, Аллі. — Кенна постукала пальцями по краю столу. — Цей чоловік кохає тебе. Якщо десятирічна розлука не вбила це кохання, то шість тижнів його навіть поранити не змогли.

Я подивилася на її стіну з дипломами та нагородами, потім через одне з її вікон на тренувальну зону, де репетирувало двоє членів трупи. Усе це було частиною замкненого кола: танцювати, травмуватися, відновлюватися, повертатися.

І я застрягла в ньому.

— Що з того, що я йому зателефоную? — Я знизала плечима. — Одна з причин, чому я пішла, полягає в тому, що він би зненавидів це місце. — Я навіть не була впевнена, що повернення додому до Гадсона вечорами поліпшило б тут усе, але принаймні я була б щасливою протягом десяти годин на добу, навіть якщо вісім із них спала б.

— Як оце ти, — кинула Кенна. — Ти не зовсім живеш, Аллі. Ти просто... дихаєш. І я люблю тебе, але в мене немає часу на те, щоб ти страждала в моєму офісі, особливо коли рішення — це дзвінок, поїздка або політ. Ти могла б стати щасливою протягом наступних десяти хвилин, якби повернулася до гримерки, взяла телефон і набрала його номер. Але ти заповзялася страждати, а решта з нас змушені дивитися на це. Це... розчаровує. Чому ти хоробра, коли йдеться про всіх, окрім тебе?

Мої брови злетіли.

— Тоді скажи мені, що ти насправді відчуваєш.

— Я відчуваю, що є причина, чому ти не підписала контракт, і поки ти не будеш готова поговорити про це, все інше — просто ниття. — Вона потягнулася до свого столу за блокнотом. — І я щаслива послухати, як ти скиглиш за маргариток), але моя мама надає тобі по дупі, якщо ти знову спізнишся, тож або йди... — Вона подивилася мені в очі. — Або йди.

Так. Правда. Я вся напружилася.

— У мене власна роль, — пробурмотіла я. — Це мрія. Від мрій не тікають. — Але вона мала рацію. Була причина, чому я не хотіла підписувати. Я так важко працювала, щоб повернутися сюди, а тепер усе, чого хотіла... це піти. Я хотіла Гадсона. Страх визнати це не змінював того факту, що з ним я була щасливішою, ніж будь-коли на сцені.

— Тікають, якщо мрії змінюються. — Кенна запхала блокнот під пахву. — Мрії не стоять на місці, Аллі. Вони ростуть. Вони міняються.

Моє серце закалатало.

— Василь уб’є мене, якщо я втечу за два тижні до прем’єри.

— Та пішов він. — Кенна знизала плечима.

— Єві треба...

— Подорослішати. — Вона відступила до дверей спортзалу у своєму кабінеті.

—Але ти... — Я похитала головою.

—Я видатна. У мене є робота, яку я люблю, чоловік, яким не можу натішитися, мозок світового класу й гідна заздрості колекція дизайнерських сумочок. Тобі треба перестати ховатися затим, чого хочуть інші, бо тільки ти відповідальна за власне щастя. Можливо, ти й виказала матері все, що думала, але точно живеш тим життям, яке вона обрала для тебе.

Я стиснула конверти.

—Я досі люблю танцювати.

— Цей стос у твоїх руках свідчить, що ти не мусиш бути тут, щоб робити це. Аллі, ти можеш отримати все, чого хочеш, якщо просто зійдеш зі свого шляху. — Вона потягнулася до ручки під скляною панеллю дверей, потім зробила глибокий вдих і сумно усміхнулася мені. — Я займуся роботою, яку обожнюю, — вона крутнула ручку, — і сподіваюся, що ти зробиш те саме. Я не хочу знайти тебе в цьому кабінеті, коли повернуся. Іди, Аллі. Будь щасливою.

* * *

Вісім з половиною годин по тому я стояла із Сейді на ґанку Гадсона й стукала у двері.

Удруге.

Вдихнула крізь нудоту, що підступала до горла, стиснула повідець Сейді й подзвонила.

Вона заскімлила.

— Він, мабуть, просто на роботі, — сказала я їй, почухала маківку й підійшла до найближчого вікна. Не так цей широкий жест мав спрацювати. Я орендувала машину, приїхала сюди з непристойною кількістю багажу, а його навіть не було вдома.

Я провела руками по склу, потім нахилилася, щоб зазирнути всередину будинку. У мене похололо в грудях. Там було порожньо. Ні книжкових полиць. Ні м’якого шкіряного крісла. Ні карти в рамці. Лише тверда деревина й незаймані стіни.

О боже.

Я в паніці позадкувала. Де він може бути? Він би не переїхав до Керолайн.

Керолайн. Вона знає, де він. Я посадила Сейді на заднє сидіння орендованого позашляховика й поїхала просто до кафе. Увійшовши туди з собакою, я проігнорувала погляди кількох постійних відвідувачів. Одразу помітила Керолайн за стійкою.

— Де він? — запитала я, ідучи через кафе.

Керолайн підняла голову, як і молодик поруч із нею, якого вона, схоже, навчала. Її блакитні очі округлилися від здивування.

— Аллі?

— Де він? — Я спинилася біля дальнього краю стійки в стилі п’ятдесятих років. — Бо я зібрала всі свої речі, пішла зі своєї трупи, взяла машину напрокат і приїхала сюди, а його будинок порожній. — Моє горло почало стискатися, і я вигнула шию.

— Я все думала, коли ж ти з’явишся, — сказала Керолайн. — Таннере, дай Аллі склянку лимонаду.

— Звісно. — Молодий чоловік схопив склянку з-під прилавка, і за тридцять секунд я вже пила, щоб врятувати своє життя.

— Дякую, — сказала я, випивши половину. — Як там Джаніпер?

Керолайн пом’якшала.

— Чудово. Напевно, зрадіє тобі, оскільки зараз вона у вас удома з Енн. Ти ж знаєш, що могла зателефонувати.

— Знаю. — Я кивнула й стиснула склянку трохи сильніше. — Просто подумала, що буде значно ефектніше з’явитися і здивувати його, потім почати перераховувати безліч причин, чому ми не маємо бути разом, а тоді вже повернутися до тієї єдиної, чому повинні бути разом, яка полягає в тому, що ми створені... одне для одного. — Я здригнулася. — У моїй голові це звучало набагато краще. Слухай, я знаю, ти ненавидиш мене за те, що я прокралася в життя Джаніпер, і терпіти не можеш мою сім’ю й наше прізвище, але тут я з тобою заодно. Щоразу, коли хтось вимовляє його, я згадую про свою матір. І я впевнена, що є мільйон інших людей, з якими б ти хотіла бачити Гадсона...

— Ти кохаєш мого брата? — запитала вона, перервавши мої просторікування.

Я застигла, мій погляд перекинувся на Таннера, який дивився на мене так, ніби я потребувала медичної допомоги. А тоді зрозуміла, що мене слухає все кафе. Чарівно.

— Думаю, Гадсон має почути це першим.

Керолайн кивнула.

— Я не ненавиджу тебе, Аллі. Навіть коли була розлючена на всіх вас за те, що ви змовилися за моєю спиною з Джаніпер, я не ненавиділа тебе. Мені просто шкода, що ти приїхала аж сюди.

Моє нутро здригнулося, однак я намагалася тримати незмінний вираз обличчя, щоб зберегти залишки гідності. Та всі мої маски зосталися в Нью-Йорку, і тепер тут була лише... я.

— Надто пізно, так? Я чекала занадто довго й втратила свій шанс. — В очах пощипувало, але я відмовлялася плакати. Навіть якщо мені доведеться збирати залишки свого серця з цього лінолеуму, я не плакатиму перед Керолайн.

— О Аллі. — Вона обійшла навколо прилавка й стиснула мою руку, повідець Сейді й усе інше. — Тобі може бути дев’яносто років, але для Гадсона не буде пізно. Я дуже рада, що бодай один із вас схаменувся. Звичайно, я скажу, де він. Просто шкода, що ти проїхала стільки, бо їхала не в тому напрямку.

Я ледь не впустила склянку:

— Що?

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

ГАДСОН

NYFouette92: Зазирніть на сайт, бо, здається, склад знову змінився. Метрополітен-балет має з цим якось розібратися.

За три з половиною тижні після розбирання останньої коробки я думав про Аллі, проїжджаючи повз Лебедине озеро на шляху до місця, яке тепер стало моїм домом.

Ні, я думав про неї не лише біля озера. Я думав про неї, коли розпаковував речі, коли ходив стежками за своїм будинком, коли прокидався, коли був на роботі. І коли лежав у ліжку перед сном — щосекунди. Я не думав про Аллі лише тоді, коли був у воді, що змушувало мене погоджуватися на всі доступні зміни.

Я був тут лише двадцять сім днів і вже мав репутацію нерозважливого, але цю характеристику, мабуть, передали разом із моїм досьє.

Кожен мій м’яз нив, коли я в’їжджав на довгу під’їзну дорогу, за вибір якої я, напевно, проклинатиму себе щоразу, коли мені доведеться чистити її від снігу в найближчі місяці, але мені подобалась усамітненість мого будинку в лісі. Уперше за багато років моє життя знову стало... моїм.

Я насупив брови, побачивши новий червоний позашляховик, припаркований прямо перед моїм гаражем на дві машини. Тимчасові номери були зареєстровані в Массачусетсі.

Я застогнав, коли ставив свою автівку на місце за ним. Хоч як я скучив за Джаніпер і Керолайн, та не був готовий до їхнього несподіваного візиту, не хотів ділити свій простір з Ґевіном чи показувати мамі з татом місто, з яким сам ще не дуже знайомий. Не кажучи вже про те, що завтра вранці я мав бути в літаку.

— Та, на бога, невже ніхто з них не вміє користуватися телефоном? — пробурмотів я.

Коли я виходив із вантажівки, кожен м’яз мого тіла болів на знак протесту проти годин, проведених у такому бурхливому океані. Я поклав ключі в кишеню й піднявся сходами до червоного ґанку, який змусив мене закохатися в це місце — наче підчепив на гачок. Біля вхідних дверей на мене ніхто не чекав, тож я обійшов будинок ззаду.