Варіація

— І що ж тоді вона робить у Райській бухті? — Керолайн націлила це питання на мене. — Хіба вона не має бути в Нью-Йорку, жити життям всесвітньо відомої балерини?

— Відновлююся після травми. — Я встромила виделку в салат. — Порвала ахіллове сухожилля під час виступу в січні.

Мені здалося, чи її постава трохи пом’якшала?

— І щойно одужаєш, повернешся в місто? — Вона кинула погляд на Гадсона.

— Такий план, — відповів він, абсолютно не переймаючись.

Я запхала їжу в рот, щоб він був повним, раптом вона поставить ще одне запитання. Енн зробила б усе значно краще. З нею люди завжди поводилися невимушено.

Її очі звузилися:

— Досі повірити не можу, що ви зустрічаєтеся. — Вона помахала між нами виделкою. — У цьому є щось дивне.

—Дивне лише те, що вона вважає його привабливим, — покепкував Ґевін.

— Будь ласка, вибачте нашій доньці. — Мама Гадсона кинула на Керолайн погляд, який не потребував перекладу. — Мабуть, від спеки в неї зіпсувалися манери.

— Як ви познайомилися? — Керолайн просунулася вперед, а Ґевін їв та дивився на це, ніби з першого ряду на якомусь шоу.

Трясця. Мені аж погано стало.

— Я врятував її, — відповів Гадсон, пережувавши.

— Випала з таткової яхти? — Керолайн звела до мене брови.

— Ні. — Я знизала плечима. — Вона взагалі-то в Середземному морі.

Ґевін вдавився і швидко зробив ковток газованки.

Гадсон прикусив усмішку.

— Вона опинилася в бухті в човні з діркою.

Коли мені було шістнадцять.

— Тільки тому, що Єва попливла б сама, якби я не залізла в човен, а я за неї відповідала. — Я похитала головою на цей спогад.

«Ти не хочеш залишати свою сестру, а я не хочу залишати тебе». Тієї секунди я повністю, миттєво, довірила йому своє життя.

— Це твоя молодша сестра, еге ж? — запитала Керолайн. — Та, яка вивернула повну склянку молочного коктейлю в кафе, бо їй не сподобалося, як я його приготувала? А тоді лишила мене прибирати, зі сміхом пішовши зі своїми маленькими друзями до вашої домашньої студії?

Ага, це було схоже на Єву.

— Керолайн, — застеріг Гадсон.

Моя виделка зависла над салатом, а щоки запалали жаром збентеження і захисного гніву водночас.

— Я перепрошую за неї, — повільно сказала я. — У підлітковому віці з нею було складно.

— Зате Алессандра дуже мила, — втрутилася Джаніпер. — О, це Мая! Я зараз! — Вона зіскочила з лави й побігла до подруги.

Зрадниця.

— Що тобі подобається в моєму братові? — допитувалася Керолайн, вивчаючи моє обличчя.

Гадсон напружився, і я зробила ковток, шкодуючи, що це не алкоголь.

— Він рішучий.

— Тобі подобається, що він... рішучий? — Вона насупила брови.

— Бо я не така, — зізналася я. — Зазвичай я дуже довго приймаю рішення, а потім прокручую їх у голові ще і ще. Це одна з моїх найгірших рис. Але Гадсон... — Я зиркнула в його бік і дозволила собі згадати його — по-справжньому згадати, а не крізь серпанок гніву, за яким тримала спогади. — Він робить вибір, рятує, має цю ауру впевненості, якої в мене, певно, ніколи не буде.

Він простягнув руку і заправив пасмо мені за вухо.

— Однаково не вірю. — Керолайн похитала головою. — Який її улюблений колір?

— Синій. — Рука Гадсона опустилася.

— Коли в нього день народження? — Керолайн тицьнула у свою тарілку.

— Двадцять п’ятого квітня, — відповіла я, виходячи із себе. Знати, що Керолайн не любить нашу сім’ю — це одне, але купатися в її презирстві—геть інше. — Наступне запитання?

— Керолайн, припини негайно, — дорікнула місіс Елліс.

—Ти чекаєш, що я прийму цю туристку в нашу сім’ю на наступні кілька місяців, поки вона не втомиться від Гадсона й не кине його? — заперечила Керолайн. — Що, вона й у похід із нами піде? Приєднається до сімейної мандрівки попри ризик зламати ніготь?

— Запрошення прийняте. — Гадсон знизав плечима. Стоп. Що?

— Вона й однієї ночі не витримає, — стрелила у відповідь Керолайн.

Дідько. Я ніколи не ходила в походи, але це точно не могло бути так уже паскудно, бо ж люди робили таке добровільно.

— Пригальмуй, Керолайн, — попередив Гадсон. — Сім’я Алессандри жартує не так, як ми.

—Я не жартую. — Вона звела брови.

— Не хочеш мені допомогти? — запитав Гадсон у Ґевіна.

— Ні. — Він потягнувся до залишків свого хот-дога. — Ти й сам тримаєшся краще, ніж я очікував.

— Ви поводитеся як діти, — дорікнув містер Елліс, і за столом запанувала тиша. Джаніпер саме повернулася і вмостилася на своє місце. — Піду розберуся з тим, що залишилося на грилі. Джаніпер, ти готова до торта й морозива? Я все підготую, якщо так.

— Так, будь ласка. — Джаніпер кивнула, і містер Елліс повернувся до гриля. Вона схвильовано повернулася до мене. — Моя бабуся спекла кекси, але мама робить найкращий полуничний пиріг з усіх, які ти куштувала. Тобі неодмінно слід його спробувати.

Я здригнулася.

— О, я не можу...

— Балерини не їдять полуничних пирогів, люба, — сказала Керолайн. — Та й морозива, кексів чи будь-чого, що може додати зайвих кілограмів їхнім ідеальним тоненьким тілам.

Я мовчки просила пробачення у Ліни, бо з мене було вже досить.

— Вона не їсть полуничних пирогів, бо в неї алергія на полуницю, — огризнувся Гадсон. — Тому я приніс їй брауні. Вона любить шоколад. І перш ніж ти почнеш верзти іще якісь нісенітниці, пропоную просто покінчити з цим. Її день народження сьомого березня. Улюблений фільм — «Титанік», чого я ніколи не розумів, але гаразд, передивлюся його ще раз. Вона віддає перевагу пуантам «Блох», а не «Капеціо». І заходи сонця їй подобаються більше, ніж світанки. Вона так тонко відчуває різницю між різними типами води в пляшках, що це аж бісить, додає цукор у каву й молоко в чай. А нерішуча вона лише тому, що надто багато людей каже їй, чого, на їхню думку, вона має хотіти, а їй подобається робити всіх щасливими за власний рахунок. Тобі цього достатньо, Керолайн?

Я дивилася на нього й намагалася перевести подих. Він пам’ятав усе це? Слово за словом він якось залатав ту рану, яку лишив його незбагненний від’їзд. Не загоїв, навіть не затягнув, а просто спинив кровотечу.

— Ти міг усе це вигадати. — Керолайн похитала головою. — І скільки ви вже разом? Два, три тижні? Ніхто не знає такого про іншого.

Моя кров закипіла.

— Припини! — закричала Джаніпер, грюкнувши долонями по столу для пікніка. Напої захиталися. — Просто припини, мамо! Вони знайомі не три тижні, а знають одне одного багато років. — Вона сягнула в задню кишеню і кинула на стіл світлину.

Я затамувала подих, побачивши її. Ми стояли біля «Класики Райської бухти» того дня, коли я там виграла. Гадсон обіймав мене за плечі, а я тримала прекрасний букет, який він мені приніс. Наші усмішки були яскравими й щасливими, і ми здавалися настільки сповненими надії, що в мене заболіло серце. Ті двоє навіть не здогадувалися, що чекає на них за кілька годин.

— Вони були найкращими друзями, але він ніколи не приводив її сюди, бо знав, що ти поводитимешся з нею так, і от, прошу. Ти псуєш мій день народження! — Вона побігла до гурту своїх друзів, і за нашим столом запала ніякова тиша.

Вогонь Керолайн згас, поки вона роздивлялася світлину. Далі сестра зиркнула на Гадсона з безсловесним вибаченням і пішла слідом за Джаніпер.

— Вечірки значно цікавіші, коли ти поруч, Аллі, — підморгнув Ґевін.

Гадсон схопив фото зі столу й запхав його в кишеню.

— Джаніпер копирсалася в коробці з моїми речами.

— Алессандро, мені дуже шкода. — Голос мами Гадсона долинав ніби здалеку, а я зосередилася на тому, як Керолайн опустилася на коліна біля Джаніпер.

Та кілька разів кивнула у відповідь на її слова, а потім міцно обійняла маму. Боже правий, у Джаніпер була мати, яка вибачалася. Оце так новина.

Це була довбана катастрофа. Усе це. Керолайн ненавиділа не тільки мою сім’ю, вона ненавиділа мене. Вона збиралася псувати мені життя весь той час, поки я вдаватиму, що зустрічаюся з Гадсоном, і перетягнути на свій бік інших. І найгірше було те, що вона мала рацію. З нами було щось не так.

Єдиний сьогоднішній результат нашої маленької інтриги — ми засмутили Джаніпер, хоча наміри були геть іншими.

— Думаю, мені варто піти. — Я встала з-за столу, прихопивши свою тарілку й воду.

— Аллі... Алессандро. — Гадсон пішов за мною, поки я викидала сміття й дякувала його татові за приготовану їжу. — Тобі не обов’язково йти.

— Обов’язково. — Я кивнула, потім дістала з кишені ключі й рушила через парк до будинку Керолайн.

— Не відмовляйся від неї. — Гадсон не відставав від мене.

— Не відмовляюся. — Я спинилася перед самим входом на задній двір Керолайн. — Але сьогодні не той день, щоб нав’язувати Керолайн мою присутність. Ти бачив, як це окошилося на Джаніпер.

— Гадсоне! Час торта! — гукнула Керолайн, і, озирнувшись, я побачила її посеред парку.

— Тобі треба йти. — Я примусила себе всміхнутися.

— Не треба мені цієї паскудної фальшивої усмішки. — Це було майже гарчання.

— Іди. — Я дозволила усмішці зникнути, і на моєму обличчі не лишилося нічого. — Очевидно, це марафон, а не спринт. Коли Джаніпер відкриє свій подарунок — це скринька для прикрас — зроби мені послугу й не дай Керолайн викинути її тільки тому, що там маленька балерина. Вона належала Ліні.

— Алессандро, — прошепотів він, і я вийшла з його зони досяжності, рухаючись так швидко, як тільки могли нести мої ноги.

За годину Енн увійшла в дім і знайшла мене скуленою на дивані із Сейді, що вляглася на моїх колінах.

—Як усе минуло? — Вона кинула сумочку на тумбочку й сіла праворуч від мене.

— Вона просто жахлива. — Я провела пальцями по шерсті Сейді. — Керолайн, не Джаніпер.

— Мені шкода. — Лице Енн спохмурніло. — Я не мала змушувати тебе. Не думала, просто діяла. — Вона погладила Сейді по голові. — Що думаєш робити? Я підтримаю будь-який твій вибір.

— Сьогодні? Облишити все. — Кожна клітина мого тіла видавалася виснаженою, наче з мене висмоктали життя. — Запитаєш завтра. — Мій телефон задзижчав на журнальному столику, і Енн потягнулася до нього. — Якщо це Кенна, відхили виклик.

— Ти не можеш і далі уникати її. — Вона підняла гаджет і передала його мені.

— Сама побачиш. — Я взяла його, і мої груди стиснулися від імені Гадсона над повідомленням.

ГАДСОН: Знаю, це, мабуть, останнє, що ти хочеш почути, але мама запрошує тебе на сімейний день на пляжі, щоб загладити провину за сьогоднішнє лайно.

Я показала його Енн, а потім дозволила своїй голові впасти назад на диван.

— Так, будь ласка, запишіть мене знову в мішені для дартсу Керолайн.

Енн зітхнула, притулившись плечем до мого.

— Ми помиляємося? Думаєш, Ліна хотіла б, щоб ми залишили її в спокої?

Ця думка пронизала моє серце, як вістря кинджала.

— Я б усе віддала, щоб мати можливість запитати в неї.

— Я теж. — Енн скинула туфлі й витягнула ноги, поклавши стопи на журнальний столик. — Чому вона нам не сказала? Досі я могла заприсягтися, що в нас не було секретів одна від одної. — Вона помовчала. — Нам слід розповісти Єві?

— Боже, ні. — Я похитала головою. — Ще рано. Розсудливість — це якось не дуже про неї. — Крім того, якщо Керолайн ненавиділа когось найбільше в нашій сім’ї, то саме Єву.

— Маєш рацію. — Вона почухала Сейді за вухом, а я втупилася в повідомлення від Гадсона, обмірковуючи, скільки саме тортур зможу витримати. — Хто ще знає? Ліна мала комусь розповісти, як ти вважаєш? Батькові Джаніпер?

Джаніпер хотіла б, щоб я пішла на пляж. Дідько, вона розраховувала на мене.

— Гадки не маю, — тихо сказала я, стискаючи телефон обома руками. — Знаю тільки, що Ліна любила танцювати, і якщо її дочка хоче танцювати, то ми маємо їй допомогти, навіть якщо це означає, що мені доведеться вдягнути бронежилет на купальник.

АЛЛІ: Я прийду.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

АЛЛІ

Mtn2Creek: Боже, я рада, що ніколи не займалася балетом. Це нагадує тортури, а не навчання.

Я розплющила очі: сонце визирнуло з-за обрію, пофарбувавши білі стіни моєї спальні в ніжні відтінки рожевого та помаранчевого. З моєї кімнати відкривався найкращий краєвид на схід сонця.

Але Гадсон мав рацію. Я віддавала перевагу заходу сонця, передчуттю тих годин, коли могла вислизнути й зустрітися з ним або затягнути його сюди. Мене й далі веселила іронія: ми перейшли від повного приховування нашої дружби до імітації романтичних стосунків.

Я застогнала від розчарування, усвідомивши, що хочу його побачити — мої очі були розплющені рівно п’ятнадцять секунд, а я вже думала про нього.

Сейді рохнула мені на вухо й підсунулася ближче.

Так, я прокинулася саме через неї.

— Ще пів години. Ну ж бо, ти ж знаєш, що можеш витримати. — Я поклала руку їй на спину й притулилася до подушки.

Вона. Лизнула. Моє. Лице.

— А п’ятнадцять хвилин? — попрохала я. Сон став моїм найбільшим другом, а може, якщо бути чесною, і механізмом подолання, який швидко переростав у залежність. У несвідомому стані не було ні травм щиколотки, ні реабілітації, ні рішень, наскільки сильно на себе тиснути й коли. Були безмежні можливості й нульові наслідки.

Матрац ворухнувся, коли Сейді зістрибнула вниз, розмахуючи головою і дзеленькаючи новенькими бирками — одна після щеплень, друга — з її іменем і моїм номером — на її новому рожевому нашийнику: децибели були такі, що це одразу не сподобалося моїй голові.

— П’ять хвилин? — Я що, серйозно вела переговори з цуценям?

Вона заскімлила біля дверей, попереджаючи мене, щоб я негайно вставала з ліжка, або прибиратиму калюжу, якою вона збиралася мене благословити.

— Добре, добре. — Я виповзла з ліжка й зняла піжаму, потім швидко вдягнула свій звичайний ранковий одяг для тренувань і запхала телефон у бокову кишеню легінсів. Об’єкт у русі залишається в русі. Саме це завжди проповідувала моя мама, і дівчаткам Руссо ніколи не можна було не рухатися.

Сейді вже гарцювала, і я відчинила двері якомога тихіше, щоб не розбудити Енн. Вона засиділася допізна з комітетом із планування гала-вечора трупи. До Четвертого липня був лише місяць, і вона була в критичному режимі.

Не було сенсу йти коридором навшпиньки, оскільки Сейді зірвалася з місця й побігла вниз головними сходами, цокаючи кігтями по дереву. Я затрималася лише на мить, щоб схопити пляшку води з холодильника, і повела Сейді довгим центральним коридором повз їдальню, кабінет і вітальню до задніх дверей, заледве пригадавши, що, перш ніж відчинити двері, треба ввести код сигналізації.

Сейді перестрибнула через ґанок і побігла в траву.

Я тихенько поставила на місце москітку, потім вмостилася на шезлонгу просто неба й відкоркувала пляшку. Пити — таким завжди був перший наказ уранці. Я вихилила половину пляшки, ігноруючи ранкову прохолоду, і перевірила, як там Сейді, що радісно обнюхувала кущі. Вона досі не тікала й завжди поверталася, коли я її кликала, але нашим стосункам був лише тиждень, тож я не дуже розраховувала на те, що вона буде взірцевим цуценям.

Надворі було гарно, хмари віддзеркалювали рожевий схід сонця, що настав після вчорашнього шторму. Лише майже допивши воду, я дістала телефон і вивела його з режиму «Не турбувати». На екрані з’явилося три повідомлення: два від Єви й одне від Кенни.

КЕННА: Якщо ти мені не передзвониш, я вишлю пошукову групу.

Було надто рано для почуття провини, яке йшло в комплекті з цим повідомленням, тому я відкрила наступне.

ЄВА: Тобі варто завтра зняти матеріал про реабілітацію. Люди мають побачити, що ти досі жива.

ЄВА: А ще не завадило б виправити деяку дезінформацію.

Я зітхнула й натиснула на відео із Seconds, яке вона надіслала разом із повідомленням. Застосунок завантажився на моєму телефоні, і почало відтворюватися відео з популярним танцівником.

«Отже, поговорімо про чотири причини, через які танцівники травмуються. По-перше, фізична форма. — У кадрі з'явився танцівник, із яким я була побіжно знайома, коли той падав після того, як надто рано повернувся після третьої заміни колінного суглоба. — По-друге, техніка. — Я здригнулася, коли танцівниця неправильно розподілила вагу в арабеску й підвернула щиколотку. — По-третє, нещасні випадки. — Па-де-де пішло геть не туди, і чоловік впустив свою партнерку. — І четверте, перенавантаження».

Мені аж погано стало, коли на екрані з’явилася я, виконуючи вісімнадцять обертів у варіації «Жізелі». Вимкни. Прокрути. Негайно. Байдуже, що мій мозок викрикував усі ці попередження — я не могла відвести очей, мій погляд був прикутий до катастрофи, яка урвала мій сезон... і, можливо, кар’єру. Це сталося в ту секунду, коли я спіткнулася, втратила фокус, коли мені здалося, що я побачила його на порожньому місці. На відео не було чути, як хруснуло моє сухожилля, але мозок чудово відтворив звук, коли я закричала, а колеги кинулися виносити мене зі сцени.

«Прима-балерина Алессандра Руссо вже мала одну операцію на ахілловому сухожиллі, і в трупі ходять чутки, що вона знала про свою травму, але все одно виступала. Це рішення могло коштувати їй омріяної кар’єри. — Відео повернулося до оригінальної заставки. — То що ви думаєте? Це був нещасний випадок? Техніка? Фізична форма? Чи перенавантаження? Напишіть у коментарях».

Маленька відьма позначила нас.

Як мазохістка, я відкрила коментарі.

Ballet4Life97: Безумовно, перенавантаження. Так тупо з її боку.

Ryandnzx: Можливо, фізична форма. Вона на вигляд трохи не того.

Ballet4Life97: Слушно, ці шви на костюмах аж кричать.

Dancegrl6701: Другий розрив ахілла? Можна займати її місце. Вона не повернеться.

OnPointe34: Нащо ця фігня, еге ж? Дай дорогу комусь із трупи.

CassidyFairchildel: Вона може повернутися.

Dancegri.6701: Звичайно, якщо хоче викладати. Але танцювати? Нізащо. Не як прима.

NYFouette92: 3 того, що я чула, їй уже знайшли заміну.

Bwayllte: Як можна так пересрати кар'єру?

ReeseOnToe: Шкода. Вона ж королева балету. Сподіваюся, відновиться.

Tutucutex20: Тупа ідіотка, грає в довбані ігри і все таке.

Bright2Lit: Навіть якщо вона повернеться, то не на всі сто.

WestCoastPointe: Бачилися раз. Претензійна й зарозуміла.

OnPointe34: Справді? То гроші. Більшість багатіїв такі.

WestCoastPointe: Трупі буде краще без неї. Повірте мені. Діва.

Я закрила застосунок і спробувала дихати крізь нищівний, гострий біль, що розростався в грудях. Офіційні огляди в «Тайме» не мали нічого спільного з випадковою жорстокістю інтернету.

Сейді піднялася сходами й залізла в шезлонг, її лапа вмостилася на моєму стегні — вона повністю поглинула мій особистий простір і почувалася як вдома, розвернувшись на весь обшир і придавивши мої коліна.

Я занурила пальці в її шерсть і зробила один вдих, потім другий.

Можна займати її місце. Вона не повернеться. Хоч як я намагалася відігнати коментарі, цей врізався мені в душу, як льодоруб, і залишив слід. Навіщо Єві надсилати мені таке? Невже вона не розуміла: я й так добре знаю, що кажуть люди?

— Я навіть від самої себе втекти не можу, — пробурмотіла я, коли мій пульс сповільнився. Куди б я не пішла, там знайдеться інтернет. Це була одна з причин, чому я не хотіла заводити клятий акаунт на Seconds.

Можна займати її місце. Вона не повернеться.

Ні, повернуся. Це було настільки ж просто, як і неможливо.

— Ходімо снідати.

Я занесла Сейді в дім і нагодувала нас обох, а потім рушила до спортзалу. Єдиною людиною, яка казала мені, що я можу і чого не можу, була я.

* * *

— Привіт, ти... — У відчинені двері студії зазирнула Енн, вдягнена в білі лляні шорти та синє поло. У руках вона тримала сріблясту рамку для фото. — Що ти робиш? — Вона скинула босоніжки й увійшла.

Я зробила мах правою ногою вперед і повернула її в першу позицію, тримаючи ліву руку на станку.

— Коло ногою. Як воно? — Я повторила рух: нахилилася, спрямовуючи ногу вперед, потім відвела її вбік, далі назад і знову у вихідну позицію.

— Зараз сьома ранку. — Вона стежила за рухом моєї ноги. — Ти давно тут?

— Почала тренуватися о шостій. — Я повторила рух, випробовуючи свій ахілл на кожному згині і в кожній точці стопи. Біль був мінімальним, хай що б це означало. — Кардіо на велотренажері, пілатес — як лікар приписав. — Ніяких півпальців.

— Поворот непоганий. — Вона повільно підійшла, дивлячись на мене так, ніби я була диким звірятком, готовим утекти. — Що ти ще робила?

— Розігрілася фуете з «Лебединого озера». — Уперед. Убік. Назад. Спочатку. Рухи були у м’язовій пам’яті після десятиліть у студії, але щиколотка не встигала за програмою.

—Ха-ха. Дуже смішно. — Вона склала руки на грудях. — Ти робиш це щоранку?

Я кивнула:

— Поки ти спиш, щоб уникнути повчань.

— Сама? — Вона промовисто стиснула губи.

— Зараз Сейді складає мені компанію.

Золотиста ретриверка підвела голову з кутка у відповідь на своє ім’я, а потім повернулася до жування іграшки.

— Я думала, ти тренуєшся лише раз на день, а не двічі. — У тоні Енн прослизнув відтінок несхвалення. — Ти маєш бути обережною зі щиколоткою, інакше... — Вона зітхнула. — Затренуєш себе до смерті.

— Це легко. Я звикла проводити в студії по десять годин на день. — Я навіть не дитячі кроки робила; я ледве повзла до того місця, де я хотіла — мусила — бути.

— Якщо ти порвеш сухожилля знову...

— Знаю! — Я опустила руку й зняла чешки. — І добре розумію, якщо натисну й воно знову не витримає, мені кінець. — Раз. Два. Я кинула їх у свою полотняну балетну сумку біля вікна, рушивши через студію. — Але якщо я не тиснутиму, не боротимуся, щоб відновитися, мені теж кінець. Мене замінять, Енн. Завжди хтось чекає в кулуарах. Шарлотта танцювала мою партію всі п’ять хвилин після того, як мене винесли зі сцени того вечора. — Я схопила з підвіконня свою флягу з водою і телефон, відкрила повідомлення Єви й показала його Енн.

— Ти незамінна, — ніжно сказала вона. — Ніхто не здатен зайняти твоє місце, Аллі. Ти — талант, який трапляється раз на десятиліття. — Вона глянула на телефон. — Що це?

— Подивись. — Я сіла на підлогу й почала розминати теплі м’язи між ковтками води, скривившись, коли почула голос творця контенту.

— Це лайно собаче. — Енн присіла переді мною. — Аллі, скажи мені: ти знаєш, що це лайно. — Її очі шукали мої, і коли я не відповіла, вона прокрутила екран униз. — І, благаю, скажи мені, що ти не читала ці огидні коментарі. — Вона закрила застосунок і поклала мій телефон на підлогу. — Нащо Єва шле тобі таке?

— Упевнена, вона думала, що це мотивує мене тренуватися більше. Як і сталося. — Я склала ноги в позу метелика, підошва до підошви, а тоді підтягнула щиколотки до корпусу. — Після того, як відео порізало мене на шматочки.

— Люди кажуть дурниці, коли не несуть ніякої відповідальності за те, що вилітає з їхніх ротів, — пробурмотіла вона.

— Ішлося як про фізичну форму, так і про перенавантаження. — Я урвала розтяжку. — Мій ахілл так і не відновився повністю після аварії, а я відмовлялася сповільнюватися, навіть коли стало очевидно, що це необхідно.

Я хотіла піти на реабілітацію після «Лускунчика», але Василь запропонував мені Жізель, і я тільки й могла думати, що про... — Мої плечі опустилися.

— Ти хотіла, щоб мама пишалася тобою. Я розумію.

— Так. — Але вона не пишалася. Щойно Енн покинула балет, тиск з її плечей перерозподілився між Ліною, Євою та мною.

Тепер нас було лише двоє, і якщо я зламаюся, то нестиме його лише Єва.

— До слова про маму. — Вона всілася переді мною. — Учора ввечері я проглядала світлини в їхній кімнаті.

— Напад ностальгії?

Вона простягнула мені рамку дванадцять на вісімнадцять сантиметрів.

— З Ліною щось було не так.

— Ти про те, що вона приховувала від нас вагітність? Чи про те, що ніколи не згадувала, як народила дитину й віддала її на всиновлення? — Я глянула на фото, помітивши світлі усмішки мами й Ліни, їхні голови, схилені разом перед освітленим плакатом з рекламою «Дон Кіхо-та». — Що я не вловлюю? Мама поїхала в Сан-Франциско на виступ Ліни. Ми всі про це знали.

— Вони в зимовому одязі. — Енн сіла на коліна й постукала по склу у верхній частині рамки, де на плакаті було написано «13 березня».

— Ох. — Я знову подивилася на знімок, шукаючи під товстим пуховиком ознаки вагітності Ліни, але не знайшла жодної. — Вона мала бути на сьомому місяці вагітності.

— Точно. — Енн дістала свій телефон, відкрила інтернет. — І я згадала, що того тижня в мене були весняні канікули в Нью-Йоркському університеті, але мама не дозволила мені поїхати з нею. Сказала, що їй потрібен час наодинці з Ліною, щоб налаштувати її, бо вона була лише в студійній трупі. Навіть в учениці ще не потрапила, що й казати про кордебалет. — Вона повернула телефон, щоб показати балетний склад того сезону. — Ліни в ньому немає. — Вона перегорнула кілька осінніх програм. — Тут є. — Ще одна програма. — І тут. — «Лускунчик». — І навіть тут — «Ліна Руссо, студійна трупа». А потім вона зникає. Мама привезла те фото додому, та в програмі Ліни немає.

— Це постановка. — Моє серце почало калатати. — Мама знала про Джаніпер.

Енн кивнула:

— Одягайся.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

АЛЛІ

User45018: Звичайно, у них вийшло. Глянь, хто їхня мати.

CassidyFairchilde1: Можливо, вона прочинила двері, але вони самі лишилися в кімнаті.

— Еннеллі Маєрс і Алессандра Руссо до Софі Руссо, — сказала Енн охоронцеві, що стояв біля Брукфілдського інституту.

Його зморшкувате обличчя зникло під чорною бейсболкою, поки він вивчав свій планшет, а потім з’явилося знову.

— Проїжджайте.

— Дякую, — відповіла Енн і підняла вікно «мерседеса», коли ворота перед нами відчинилися. Газон всередині кільцевого заїзду був густим і зеленим, а живопліт вздовж правого боку під’їзної дороги — підстрижений до досконалості. Ми проїхали чотириста метрів до розкішного маєтку, де, як вирішила моя мати, мала бути її домівка. Це був особняк Золотої доби, збудований якимось нафтовим магнатом понад сто років тому й відреставрований за останні кілька десятиліть.

Енн припаркувалася на невеликій стоянці біля північного крила, і ми вийшли, а тоді якусь секунду розминалися. їхати було недалеко, якісь півтори години від Райської бухти узбережжям, але в мене виникла підозра, що Енн усю дорогу сюди була така ж сама напружена, як і я.

— Ти готова? — запитала вона, стискаючи ремінець своєї сумочки.

— Цілком. Ходімо. — Я перекинула свою маленьку сумку через плече, і ми пішли звивистим хідником, піднялися широкими кам’яними сходами й проминула колони на ґанку.

Поки ми чекали, подзвонивши в двері, мій телефон завібрував, і я швидко зиркнула на повідомлення.

ГАДСОН: Досі налаштована на пляж завтра?

Точно, завтра. Сама думка про це втомлювала мене.

— Усе гаразд? — запитала Енн, піднявши сонцезахисні окуляри на маківку.

— Гадсон питає, чи я досі не проти сімейних розваг на пляжі завтра. — Мої великі пальці зависли над клавіатурою.

— А ти не проти? — Її брови насупилися від хвилювання.

Важко було пояснити, як думка про те, що мені доведеться два дні поспіль дбати про власну презентабельність, про зусилля, яких доведеться докласти, щоб здавалося, ніби я насолоджуюся життям, бо саме цього всі очікували, лякала мене до смерті. Це була одна з причин, чому я поїхала з Нью-Йорка до пляжного будинку.

— Так. Буде добре побачитися з Джаніпер.

І Гадсоном.

Двері двічі дзенькнули, і Енн прочинила їх. Ми увійшли до мармурового фоє, прикрашеного римськими статуями, і віддали свої посвідчення осіб, щоб зареєструватися. Мама дозволяла турбувати її лише чотирьом людям.

Далі ми чекали.

АЛЛІ: А словесні перепалки будуть?

ГАДСОН: Тільки ти вживаєш слово «перепалки».

АЛЛІ: Це не відповідь.

ГАДСОН: Керолайн поводитиметься якнайкраще.

Це означає, що, можливо, вона просто витріщатиметься на мене.

АЛЛІ: Я згодна.

ГАДСОН: Заберу тебе опівдні. Як на побачення, бо ми типу зустрічаємося.

АЛЛІ: Добре.

Я сховала телефон у задню кишеню.

— Як тихо, — зауважила Енн, обвівши поглядом порожній коридор праворуч, потім ліворуч. — Мабуть, заняття в розпалі.

— Коли ти була тут востаннє? — Я розгладила складки своєї чорної блузки, але нічого не могла вдіяти зі зморшками на шортах, які з’явилися від сидіння в машині.

— У минулі вихідні. — Енн усміхнулася, коли повз неї промчала жінка з бездоганною гулькою та блокнотом. — А ти?

— Трохи більше ніж місяць тому. — Я підняла руки, перевіряючи, чи вичистила весь бруд з-під нігтів. — Вона дозволила мені залишитися настільки, щоб висловити своє розчарування, а потім вигнала мене. Сказала, що спізнюється на урок.

— Схоже на правду, — пробурмотіла Енн, коли Рейчел — найновіша з маминих фавориток — спустилася до нас широкими сходами, вкритими килимом. — Вона розсердиться, що ми приїхали в будній день.

— Я така рада вас бачити, дівчата! — вигукнула Рейчел. Її усмішка торкнулася країв очей і рота. Світло-блакитний светр пасував до очей, а руде волосся було зібране в акуратну гульку. — У неї є трохи часу до наступного уроку. Підніметеся? — Вона повела нас вкритими килимом сходами, що вигиналися на сходовому майданчику, а далі вели на другий поверх.

—Хтось ще приходив? — запитала Енн, стискаючи ремінець сумки так, що аж кісточки пальців побіліли.

—Міс Елоїз заїжджала кілька тижнів тому, але якщо ви питаєте, чи була тут ваша сестра... — Рейчел похитала головою.

— Ясно, що ні, — пробурмотіла Енн.

Ми повернули ліворуч у північне крило, пройшли повз кілька кімнат із зачиненими дверима, з-за кожних з яких лунала класична музика.

— І як у неї сьогодні настрій? — запитала я, відчуваючи, як у мене німіє всередині. У найгірші дні я здебільшого чула «так» чи «ні», якщо вона зволила заговорити зі мною, особливо після того, як я осоромила її, коли впала в січні, але для Енн вона зазвичай була в доброму гуморі.

— Поки що це хороший день, — сказала Рейчел, задумливо кивнувши головою. — Вона накричала на одного з нових співробітників, але той спізнився.

— Можна зрозуміти. — Енн зблідла, коли Рейчел відчинила подвійні двері з шістьма панелями в мамині апартаменти.

Кімната була оформлена в пастельних тонах, кожна деталь підібрана особисто мамою, від вишуканого гарнітуру з пухнастого диванчика на двох і стільців у тон до оббивки узголів’я ліжка того самого візерунка, з великою кількістю подушок. Стіни були обвішані чорно-білими фотографіями нас із мамою на різних етапах наших кар’єр. На тумбочці стояла самотня рамка зі світлиною тата, скло якої було вкрите відбитками пальців.

А мама стояла в дальньому кінці кімнати біля величезних вікон, повернувшись до нас у профіль, і малювала чергову картину з черговою балериною. її волосся було акуратно заколоте, а на чорних штанях і рожевій блузці, пошитих на замовлення, не було ані плямочки фарби, наскільки я могла бачити.

— Софі, — лагідно покликала Рейчел. — Ваші доньки тут, і у вас є близько двадцяти хвилин до наступного уроку. — Вона поплескала нас обох по спині, а потім вислизнула за двері, залишивши наодинці з матір’ю.

Ми з Енн подивилися одна на одну, і коли я підняла руки, вона зробила те саме.

Раз. Два. Три. Я промовила слова самими губами, а потім опустила долоню.

Енн показала два розсунутих пальці.

Ножиці ріжуть папір. Лайно.

— Мамо! — Я рушила вперед блискучою паркетною підлогою, минула зону для прийому гостей праворуч і двері до її ванної ліворуч, зупинившись, коли була приблизно за три метри від неї. — Нам з Енн треба з тобою поговорити.

Вона повернула голову в мій бік, і її зневажливий погляд пробігся по мені, затримавшись на моїх кедах «Ване». Вона розтулила, а тоді стулила рота, ніби не могла повірити в те, що бачила на мені.

— П’ята.

Ох. Я переможено зітхнула й кинула погляд на Енн.

— П’ята! — крикнула мама.

Я поставила ноги паралельно одна до одної, праву перед лівою, носок однієї був на рівні п’яти іншої.

— Неохайні стопи. — Вона повернулася до створення вишуканих ліній спідниці балерини.

Принаймні критика була швидкою і лаконічною.

— Ми хотіли розпитати про Ліну.

Її пензлик зупинився на мить, а тоді рушив далі, ніби я нічого й не казала.

Нерозумно, я забігла наперед. Можливо, вона й не захоче говорити про неї, але нам потрібні були відповіді.

— Ми з Енн були в пляжному будинку, як ти й хотіла, — сказала я їй, сподіваючись, що виконане прохання налаштує її на більш приязний лад. — У Райській бухті.

— Студію треба натерти воском. — Вона й далі малювала. — Вона тьмяна. Без життя.

— Так і зробимо, — пообіцяла я.

— Як твої танці. Тьмяні. Без життя. — Вона взяла склянку з водою і сполоснула пензлик. — Це вже не виправиш.

О, то ми перейшли до частини візиту з образами. Чудово. Я зиркнула через плече на Енн, відверто благаючи про допомогу.

— Аллі зустрічається з Гадсоном Еллісом, — сказала та, ідучи до мене й відкриваючи сумочку на ходу.

Мамин пензлик завмер над рожевою фарбою, і я здригнулася, хоча й була в курсі плану. Якщо мама знала про Джаніпер, то, можливо, знала і хто її виховує.

— Хлопець-річка? — її слова сочилися зневагою.

— Саме так. — Мені вдалося не зітхнути. Коли мама вперше спіймала мене з Гадсоном на пляжі, вона сказала мені: «Цей хлопець схожий на річку. Ніби й гарний, але ми там не плаваємо».

Коли вона спіймала нас вдруге, мене посадили під домашній арешт на два тижні та засудили до додаткових годин у студії.

— Рада тебе бачити, мамо, — сказала Енн, і я могла тільки сподіватися, що їй пощастить більше.

Мама так само оцінила її, а потім усміхнулася:

— Енн.

У грудях спалахнула надія — з легким відтінком заздрощів.

— Привіт, мамо. — Енн пройшла між нами, потім нахилилася й поцілувала маму в щоку. — Хіба Аллі не чарівна? Вона вже повернулася в студію. І скоро повернеться на сцену.

— До осені, — сказала я, вийшовши з п’ятої позиції. — Можливо, Василь запустить балет, який Айзек Бурдан поставив для мене.

— Друга, — гавкнула вона.

Серйозно?

Енн кинула на мене благальний погляд, і я поставила ноги в другу позицію.

— Василь ставить на перше місце свої інтереси, — сказала вона Енн, насупивши брови й зиркнувши на мене. — Неохайно.

Та трясця, я зробила все ідеально.

— Йому подобається Аллі, — лагідно сказала Енн. — Так завжди було.

— Йому подобалася Ліна. — Її рука стиснула пензлик. — Аллі не прима.

Чудово. Як і Ліна, а враховуючи, що Ліна поїхала до Нью-Йорка й благала його ще раз подумати після першого року, коли він не запропонував їй контракт, я б могла закластися, що маю вищі позиції, якби це допомогло мені в стосунках із мамою. Але тепер я була просто донькою, яка впала на очах у всього Нью-Йорка.

Я зробила помилку, зітхнувши.

— Третя! — прогарчала мама.

Мої ноги та очікування стали під відповідним кутом. Я могла бути наймолодшою солісткою в історії трупи, мати танцювальні ролі, створені спеціально для мене, заслужити визнання критиків, але поки я не отримала цього рідкісного надзвичайного титулу, нічого з цього не мало значення в її очах.

— Неохайні лінії. Неохайні ноги. — Вона сама стала в позицію. — Третя.

Я підкоригувала свою, хоча вона була ідеальною.

— Третя.

Її погляд прошив волосся на моїй потилиці, перш ніж вона повернулася до малювання.

— Мамо, ми знаємо, що тобі скоро треба йти на урок. — Енн дістала із сумки світлину в рамці й показала мамі. — Просто хотіли розпитати тебе про це фото.

Мама глянула на нього.

— Ліна. — На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ти знала, що вона була вагітна? — запитала Енн.

Мама завмерла, як і моє серце. Тоді вона здригнулася й повернулася до картини, виходячи з позиції. Відгородилася від нас. Ми нічого не могли від неї добитися.

— На цій вашій світлині Ліна на сьомому місяці вагітності. Ти про це знала? — Енн спробувала ще раз.

— Мамо, поговори з нами, — тихо попросила я.

— Четверта!

Я змінила позицію.

Енн глибоко вдихнула.

— Ліна народила дитину?

Мама похитала головою, і пензлик зісковзнув, рожева смуга розтеклася по тому, що було червоною завісою на сцені.

— Тепер усе зіпсовано. — Вона кинула пензлик у склянку з водою. — Забирайтеся геть. У мене урок.

Моє серце стукотіло у вухах. Вона, трясця, знала.

— Ліна народила дитину. — Я вийшла з позиції. — Її звуть Джаніпер.

— Не. Питай. Про. Це. Більше. — Мама наче відгризала слова.

— Ми мусимо! Ти допомогла прилаштувати дитину? — Енн подалася вперед. — Чому ти нам не сказала?

— Хто батько? — додала я, швидко стуливши рота, коли за нами відчинилися двері.

— Слухайте, дівчата, — сказала Рейчел з порога. — Софі, Ель Ґіббонс сподівається, що у вас знайдеться кілька хвилин, щоб подивитися на її варіацію Аврори перед уроком.

— Ні. — Мама взяла пензлик і вмочила його в червону фарбу, а потім почала зафарбовувати рожеву помилку. — П’ята.

Переможена, я переставила ноги відповідно, а Енн запхала фото в сумочку. Ми обидві довіряли Рейчел, але ця таємниця була не тільки нашою.

— Батько Ель — серйозний спонсор, — нагадала Рейчел мамі. — Це займе лише хвилину.

— Ми ще не закінчили обговорення, — тихо сказала Енн мамі.

— Закінчили, — заперечила та. — Тендю.

Я підкорилася, провела ногою по підлозі й усе таке.

—Ми мусимо знати, — прошепотіла я.

— Релеве! — зажадала вона, вхопившись однією рукою за склянку з водою, а другою занурюючи туди пензлик, щоб сполоснути його.

— Не можу, — похитала головою я. Підніматися навшпиньки поки що було мені не під силу.

—Можеш дати нам хвилинку? — запитала Енн, проходячи повз мене до Рейчел.

— Це порушить весь графік, — відповіла та з вибаченням.

— Релеве! — Мама блиснула очима в мій бік.

— Я не можу, мамо. Моя щиколотка ще не готова. — Моя поза стала вільнішою.

Вона жбурнула в мене склянкою з водою. Та вдарилася об підлогу за метр від мене, і вода полетіла вгору, забризкавши мої стопи. Я чекала, що мене охопить сором, бо я знову її розчарувала, але нічого не сталося.

Вона була водою, а я тепер стала решетом. Заціпеніння мало свої переваги.

— Мамо! — крикнула Енн.

— Ой, Аллі. — Рейчел пробігла повз мене до ванної, а коли вийшла, подала мені пухнастий рожевий рушник.

— Дякую. — Я витерла ноги, оплакуючи втрату своїх рожевих кедів, які тепер були забризкані водою з фарбою.

— Мені дуже шкода. — Рейчел глянула через плече на маму. — Софі, як ви могли?

Випроставшись, я подивилася прямо на маму.

— Легко. Хоча зазвичай не на людях.

Рейчел зітхнула, а мамині руки стиснулися в кулаки.

Чорт, я не мала цього казати.

— Це мала... — Мамине обличчя почервоніло, і вона закрила рота, коли її погляд упав на фото Ліни ліворуч від мене.

— Ну-бо, скажи це. — Я випнула підборіддя. — Це буде не вперше, і, можливо, тобі стане легше. — Принаймні одній із нас стане.

— Мамо, — застерегла Енн.

— Це мала, — вона тицьнула пальцем у мій бік, вимовляючи кожен склад. — Бути. Ти.

— Мамо! — крикнула Енн. — Забери свої слова назад!

— Так. — Я повільно видихнула, коли слова розчавили моє серце, ніби кулак із гострими цвяхами, врізаючись у місця, які, я могла заприсягтися, були надто товстими від рубцевої тканини, щоб відчувати, але навіть оніміння має свою межу, і цей біль був гострим. Грубим. Спустошливим. — Найчастіше я хотіла, щоб так і було, — чесно відповіла я. Злість брала гору наді мною. Вона знала про Джаніпер і не сказала нам. Та й не збиралася казати.

— Аллі, ні, — прошепотіла Енн, тягнучись до моєї руки, міцно стискаючи її. — Не треба.

— Але я не можу не замислюватися, що б ти зробила, якби й Ліна не відповідала твоїм неможливим стандартам. Кого б тоді звинуватила? — Я однією рукою трималася за рушник, як за рятівну соломинку, а другою — за Енн.

— Іди негайно. — Мама прогнала мене, не сказавши більше ні слова, і вийшла з кімнати, а Рейчел кинулася за нею.

—Навіть зараз вона захищатиме насамперед Ліну, — пробурмотіла Енн.

Мама не збиралася нам допомагати. Ми були зовсім самі.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ГАДСОН

Ballet4Life97: Ти — наче витвір мистецтва. Це фуете? Воно чудове.

Аллі Руссо здавалася збіса вродливою на передньому сидінні мого пікапа. Вона дивилася у вікно, а коли ми виїхали на вибоїсту дорогу до пляжу, схопилася за ручку над дверима — так, ніби робила це тисячу разів.

А я намагався зосередитися і на дорозі, і на тому, що говорив Бічмен із заднього сидіння. Він мав мене страхувати, бути другою парою очей і вух та наглядати за Аллі на випадок, якщо Керолайн заманеться порушити свою обіцянку не йти на неї війною.

— Отже, ми наближаємося до цього судна, чуєте? А йдеться про дев’ятиметрові хвилі... — говорив далі Бічмен.

Аллі повернулася всім тілом, щоб бачити заднє сидіння. Її великі сонцезахисні окуляри не давали вловити навіть натяк на те, про що вона думала.

— Та радше шестиметрові, — поправив я.

— Начхати, збіса величезні хвилі. — Бічмен нахилився вперед. — І це рибальське судно хитається, як корок, набираючи воду з усіх боків, а Елліс якось ухиляється від воронячого гнізда⁷, поки витягує екіпаж.

— Цим більше займався пілот, ніж я. — Я проминув гарячі місця, що кишіли туристами, і дорога стала нерівною від піску.

— Та байдуже. — Бічмен відмахнувся від мене. — Тож він починає спускатися по останнього хлопця, коли над носом здіймається хвиля, і капітан, дідько б його вхопив, стрибає.

Губи Аллі розтулилися, а я намагався не відривати очей від дороги.

— Ну от. Рафферті бере управління на себе і каже Гадсону, що ми маємо спинитися й оцінити ситуацію, бо темно, яку дупі, і здається, капітана затягнуло під корпус.

— Він перебільшує. Я все бачив. — У полі зору з’явилася нова зона відпочинку, і я помітив позашляховик мами з татом, припаркований неподалік. Попри відремонтовані душові й туалети, які зазвичай приваблюють туристів, ця ділянка пляжу досі залишалася найкраще збереженим секретом у Райській бухті.

— Ще б пак, — сказав насмішкувато Бічмен. — Отож, Елліс почав сперечатися, що може дістатися до нього, але я запустив підйомник, бо, розумієш, наказ.

— Ти теж плавець? — запитала Аллі.

— Дідько, ні. Я ціную власне життя, тому я льотний механік. Плавці — ще ті намахані. Без образ. — Він ляснув мене рукою по плечу, коли ми наблизилися до конусоподібного майданчика, призначеного для стоянки.

— Я й не образився.

— Отже, щойно Елліс покинув судно, що тонуло, він, засранець, від’єднався від кабелю й кинувся з восьмиметрової висоти у воду.

Брови Аллі піднялися над сонцезахисними окулярами.

— Саме так. — Бічмен розвів руками. — Тож я намагаюся підготувати кошик, а Елліс там, унизу, у дев’ятиметрових хвилях...

— Шести, — поправив я.

— І як тобі таке — він знаходить капітана. Човен починає хитати, і вся ця довбана штука перевертається на бік, і вороняче гніздо впало, мабуть, менш ніж за метр від Елліса.

— Боже мій, — прошепотіла Аллі.

— Та там було більше як три метри. — Я кинув на нього погляд через плече. — Годі перебільшувати.

— Хто тут розповідає історію? Ти? Чи я? — Бічмен поклав руку на серце. — Отже, хвиля знову підняла човен, а Елліс почав тягнути того здоровезного вилупка по воді так, ніби той був малою дитиною, аби забрати його від корпусу, а все судно хилилося так, наче це була гра «Знайди кротика»⁸. Думаю, воно наближалося до нього принаймні тричі, перш ніж ми підняли капітана, а тоді ще раз, перш ніж Елліс повернувся на борт. Рафферті був розлючений.

Я спинився і перевів пікап у режим «паркінг».

— Коли це було? — запитала мене Аллі, відстібаючи ремінь безпеки.

— Минулої ночі, біля узбережжя штату Мен, — відповів Бічмен, уже рушаючи до дверей. — Кажу тобі, Елліс — найвезучіший сучий син, якого я коли-небудь бачив.

— Минулої ночі? — Аллі сперлася на консоль між нами. — Ми могли скасувати сьогоднішню зустріч.

— Усі вижили, і я в повному порядку, — запевнив я, розстібаючи ремінь. — Просто ще один день на роботі.

— Потенційна смерть для тебе просто... буденність.

—Здебільшого. — Я кивнув.

Вона дивилася на мене ще кілька секунд, але кляті окуляри приховували все, що коїлося в її очах. Щось із нею сьогодні було не так.

—Погнали, голубки, — гукнув Бічмен у салон пікапа, перш ніж зачинити дверцята.

— Він... гм... знає, авжеж? — запитала Аллі.

— Про те, що ми влаштували фальшиве побачення заради балету Джаніпер? Безумовно. Він обома руками за. — Бічмен був у цілковитому захваті від того, що сприяв вирішенню, як він вважав, проблеми, яку я становив. — Про все інше я не казав.

— Добре. Що менше людей, яким ми мусимо брехати, то краще. — Вона натягнула крислатий капелюх від сонця, і ми вийшли на полуденну спеку. Двадцять п’ять градусів — зависоко для цієї пори року, але я не скаржився ні на тепло, ні на безхмарне блакитне небо.

—Ти в нормі? — Я нахилив голову. — Тихіша, ніж зазвичай.

— Так. Усе гаразд. Просто вчора був паскудний день, і я не хочу про це думати. — Вона закинула на плече свою пляжну сумку, яка була приблизно як половина її.

— Чи говорити про це, — здогадався я.

—Точно не хочу. — Вона похитала головою, що мене не здивувало. Код до Аллі було важче підібрати, ніж до кубика Рубіка.

— Тоді дозволь розважити тебе піском, водою і тим, що, я сподіваюся, може навіть трохи розвеселити. — Я рушив до пляжу.

— Розважитися було б чудово, якщо чесно. — Вона зробила мені честь, не усміхаючись фальшиво.

Ми з Бічменом розділили між собою поклажу й за кілька хвилин пробиралися піском повз викладену плиткою комфортну зону відпочинку з пірсом для купання, щоб вийти на пляж, де на нас чекали мої батьки з Керолайн. Тато, як завжди, перевершив самого себе, встановивши на піску за шість метрів від хвиль чотири велетенські пляжні парасольки — їхні зубчасті краї тріпотіли від поривів вітру, а під кожною виднілося по два шезлонги.

— І хай почнеться гра, — пробурмотіла Аллі, притримуючи рукою капелюха.

— Я підтримаю тебе, — пообіцяв я, коли ми наблизилися. Спереду, ззаду, я підтримаю її скрізь, де знадобиться.

На цій ділянці пляжу було лише кілька інших сімей, і я насолоджувався тишею. За кілька тижнів тут не буде вільного місця, бо почнеться пік сезону.

— Гадсоне! — Мама підвелася зі стільця, коли я сів поруч із поставленим біля тата холодильником, і нахилилася у швидких обіймах. — Аллі! — Вона розвернулася й без попередження обійняла її.

Аллі застигла на помітну мить, а тоді незграбно обійняла маму у відповідь.

— Місіс Елліс.

— Називай мене Ґвен, люба. — Мама відступила назад і стиснула плечі Керолайн, а потім усміхнулася Бічмену. — Еріку! Давно не бачилися!

— Місіс Е. — Він майже проковтнув маму в обіймах.

— Гадаю, її батьки нечасто обіймалися, — тихо промовив тато поруч зі мною.

— Вона ніжна. — Мій тон став різкішим. — Особливо зі своїми сестрами.

—А я й не казав іншого. — Тато поплескав мене по спині. — Вона міцна, треба віддати їй належне.

— Бо виросла з Тетчером і Софі? — запитав я, помітивши, що Керолайн не відірвалася від книги під третьою парасолькою.

— Тетчер був не таким уже й поганим, — розмірковував тато. — Щоранку заходив до кафе почитати газету, замовляв міцну чорну каву. Завжди говорив щось хороше про своїх дівчат. Про твою, зокрема, хоча й аж надто любив наймолодшу. Я сказав, що Аллі міцна, бо вона повернулася після того, як Керолайн запустила в неї кігті. Ти, мабуть, важливий для неї.

— Вона неймовірна, — сказав я, дивлячись, як Аллі безстрашно вмощується на стілець поруч із Керолайн, поставивши між ними свою сумку.

— Вона має бути такою, якщо ти відчував потребу ховати її від нас, коли ви були дітьми. — Він зосередив на мені погляд, який свідчив про розчарування, яке він не збирався виказувати.

— Ви ніколи не були проблемою. — Я відкрив холодильник і дістав дві пляшки «Смартвотерсу». — Що ж, можливо, Керолайн була до цього причетна.

— Вона ненавиділа цю сім’ю ще з того дня, коли Софі Руссо змусила Мадлен виключити її найкращу подругу з передового класу, щоб звільнити місце для своєї старшої доньки. Як її звали? — Тато почухав чисто виголене підборіддя.

— Ліна. — Я насупив брови. — Я цього не пам’ятаю.

— О, це було багато років тому. Ти був малим. Між дівчатами було сім чи вісім років різниці, і тоді все почалося. Наступного року Софі збудувала студію, почала запрошувати всіх цих професійних танцівників викладати, і так з’явилася «Класика». Чудово для економіки, та важко дається тим, хто тут живе цілий рік. — Тато поправив першу парасольку, щоб краще сховати від сонця маму, яка саме вмостилася там.

Я підійшов до Аллі й простягнув їй воду, переводячи погляд між нею й Керолайн, щоб пересвідчитися, що кров досі не пролилася. Після того як вона так поводилася з Аллі на вечірці, я ледве стримувався, щоб не кинути сестру у воду.

— Дякую. — Аллі взяла пляшку, а я сів поруч. Бічмен вже вмостився на стільці ліворуч від мене. — Не можу повірити, що ти пам’ятаєш, яку воду я люблю.

— Я пам’ятаю все. — Я розвернув кепку, щоб не знімати її, а Аллі поклала свій капелюх, притиснувши край пляжною сумкою. Дивитися, як вона зав’язує волосся у вільний вузол, було майже нестерпно, тож я глянув повз неї на Керолайн. — Де Джаніпер?

— Їде. — Керолайн перегорнула сторінку книжки. — Останні кілька місяців вона проводить недільні ранки з Гевіном, що дуже допомагає мені впоратися зі справами й прибрати в домі без цього маленького торнадо, яке все перевертає, коли я йду. А ще дозволяє їм налагодити зв’язок, хоча мені варто пересвідчитися, що він не вчить її пити пиво прямо з бочки абощо. Він жодного разу не спізнився на недільні ранки.

Чорт, Ґевін вражав.

— Вона могла б приходити до нас додому щонеділі, якби ви жили поруч, — вигукнула мама зі свого місця. — Або я могла б приходити й допомагати тобі з пранням чи приготуванням їжі. Ти ж знаєш, що ти не самотня.

Це була не перша й не сота пропозиція, яку вони робили.

— У мене є Гадсон і Ґевін, — відповіла Керолайн. — Я не сама.

Саме тому, коли минулого місяця мене попросили скласти список бажаних місць роботи, я вказав Кейп-Код як першочергове місце служби. Я відігнав від себе безглуздий спалах невдоволення, що мені доведеться чекати щонайменше три роки, перш ніж попроситися в Сітку. Можливо, до того часу Джаніпер і Керолайн даватимуть з усім раду самі, а я зможу бути веселим, а не незамінним дядьком.

—Джаніпер чудова. Я ще не бачила розумнішої десятирічної дівчинки. — Аллі скинула босоніжки й занурила пальці в пісок.

Керолайн спробувала придушити усмішку, але не впоралася.

— Вона—це щось. Ти вже повернув їй телефон, Гадсоне?

Моє серце побігло в п’яти.

—Телефон?

Аллі відкинулася назад, явно намагаючись забратися з лінії вогню.

Керолайн подивилася на мене поверх сонцезахисних окулярів.

—Та годі. Я зайнята, але ж не сліпа. Просто дозволила вам думати, що ви мене обкрутили навколо пальця.

—Як давно ти знаєш?

— Відколи вона вперше підключила його до вайфаю, — відповіла Керолайн. — Що вона зробила, що ти його забрав?

—Думаю, це підпадає під дядьківський привілей. — Я повернувся на своє місце.

— Гм-м-м. — Вона подивилася повз нас і всміхнулася. — Привіт, люба!

Джаніпер підбігла по піску з босоніжками в руках і обійняла маму.

— Привіт, мамо!

Ґевін підійшов за нею і кинув рюкзак Джаніпер на вільне місце.

Відхилившись назад, Керолайн провела рукою по голові Джаніпер і по її волоссю.

— Що в тебе на голові? Усе липке. — Вона кинула сповнений звинувачення погляд на Ґевіна.

— Я щойно скористався козирем дядьківського привілею, раптом стане в пригоді, — сказав я йому.

—Дядьківський привілей, — оголосив Ґевін, підкидаючи руку вгору. — Радий тебе бачити, Аллі.

— Привіт, Ґевіне. — Аллі помахала рукою.

— Аллі! — Джаніпер схопила її за руку. — Хочеш допомогти мені побудувати замок з піску?

— Це наче весело. — Вона усміхнулася.

— Мамо, ти теж, — заявила Джаніпер.

Ой, дідько. Почалося.

За десять хвилин ми вчотирьох стояли навколішки з мішком іграшок для піску, будуючи замок, поки Бічмен і Ґевін кидали фрисбі поруч. Аллі зняла звичну кофтинку на ґудзиках, залишившись у чорній майці, на яку я з усіх сил намагався не витріщатися.

— Непогано. — Джаніпер спостерігала, як я знімаю відро з вологого піску, що слугуватиме центральною вежею. — У тебе теж, Аллі.

— Дякую. — На її вустах грала усмішка, поки вона робила те саме з меншим відром.

Я одразу почав наповнювати своє, намагаючись не зводити очей з Аллі, ніби вона могла зникнути, якщо я відвернуся надовго.

— Ти часто будувала замки з піску влітку? — запитала Джаніпер. — Зі своїми сестрами?

— Не дуже. — Аллі сіла на п’яти, тримаючи маленьке зелене відерце на колінах. — Улітку в нас було небагато часу для ігор, а коли був, ми ходили шукати мушлі або читали на пірсі.

— Або вислизали й дивилися на зорі, — сказав я.

— Або вислизали й дивилися на зорі, — погодилася Аллі, ховаючи свої очі за цими клятими окулярами.

— Бо ти весь час танцювала? — Джаніпер копала пісок, подовжуючи рів, а Керолайн завмерла й перестала насипати пісок в інше відро.

— Так. — Аллі зсунула сонцезахисні окуляри на ніс. — Це забирало все більше часу, коли ми ставали старшими, і зрештою ми займалися цим близько десяти годин на день: спортзал, заняття з викладачами, яких привозила мама, репетиції після обіду.

Вона була нещасною і в ейфорії водночас впродовж того літа, а я не розумів цього, доки не опинився під водою у своїх перших небезпечних ситуаціях. Любити те, що активно працювало над знищенням твого тіла, було ще тим завданням.

— Схоже, ти не мала дитинства, — зауважила Керолайн, повертаючись до своєї лопатки.

Аллі зиркнула на мене, потім на Джаніпер.

— Має бути баланс. — Вона зачерпнула рукою вологий пісок у відро. — Я не впевнена, що стала б тією, ким є, якби мама не змушувала нас до цього. Але також думаю, що балет міг би бути значною частиною нашого дитинства, але не всім. Баланс був би незайвим, і я думаю, саме для цього балансу тато хотів приїжджати з нами сюди щоліта, але мама збудувала студію і... — Вона зітхнула. — Що ж, я люблю балет, але ніколи не дізнаюся, хто я без нього.

Можливо, саме тому вона була в депресії.

— Щось таке в мене з кафе. — Керолайн кивнула. — Я розумію.

Я досі не міг прийти до тями після зізнання Аллі. Так, на сцені вона сяяла, як зірка, та й освітлювала будь-яку кімнату, у яку заходила, байдуже, була вона в пуантах чи ні. Я похитав головою.

— Ти розумна, — сказав, добре знаючи, що мені слід тримати язика за зубами, бо я розмиваю межі між тим, що вона вважала фальшивими стосунками, і моїми справжніми почуттями.

Аллі знову сіла на п’яти.

— Що?

— Кажу, що ти розумна. — Я завмер, втупившись у власне відображення в її сонцезахисних окулярах і мріючи побачити її очі. — І добра, схильна захищати, спостережлива, наполеглива, співчутлива, суперечлива — нерішуча та хоробра водночас, і ще тисяча всяких штук, які не мають нічого спільного з балетом. Я дізнався все це про тебе за перші п’ять хвилин після нашої зустрічі, а студії там і близько не було.

Губи Аллі розтулилися.

Керолайн намацала своє відерце.

— Мама не дозволяє мені займатися балетом, — оголосила Джаніпер, копаючи рів повз коліна Аллі.

Чорт забирай, вона щойно взялася за це.

Аллі втупилася в Джаніпер, а та рачкувала повз неї, насупивши брови.

— Ти так кажеш, ніби я тебе не годую абощо. — Керолайн насипала повне відро. — Я її годую.

— А можна запитати чому? — Аллі поводилася так, ніби для неї це була нова інформація.

Чорт, вона хороша актриса.

Керолайн насипала у відро ще більшу купу піску.

— По-перше, це дорого. По-друге, я не маю часу, щоб бути однією з тих мам, які пліткують з іншими про те, чия дитина краща за інших, а по-третє... — Вона вже не могла нічого додати у відро й відставила його вбік. — Балерини, яких я знаю, не ті люди, з якими я хотіла б проводити час.

— Керолайн... — Дідько. Вона ж обіцяла.

— Ні. — Аллі підняла руку. — Я ціную її чесність. І можу сказати те саме про багато різних видів спорту. Але було б неправильно судити про всіх танцівників за тими кількома, з якими ти знайома, навіть якщо я входжу в твою вибірку.

Керолайн подалася вперед, поставила відро на місце і знову глянула на Аллі.

— Я обіцяла братові, що дам тобі шанс і не судитиму тебе на основі вчинків твоєї родини. Бо правда в тому, що тебе я не знаю.

— Здається, непогано з цього почати, бо я теж не знаю тебе. — Аллі висипала ще одну жменю піску у відро.

У мене все стиснулося в грудях. Чорт, я пишався нею. Настав час урвати цей сеанс, поки все не зайшло далеко.

— Думаю, нам потрібна вода.

— Тут пісок уже мокрий. — Джаніпер копала за замком.

— Я не це мав на увазі. — Я кивнув головою Аллі, повільно всміхаючись. У неї вчора був паскудний день, і якщо я мав шанс виконати свою обіцянку й розважити її, я ним скористаюся.

Її брови піднялися над сонцезахисними окулярами, і вона одразу зіщулилася, а тоді випросталася.

—Я знаю цей погляд, Гадсоне, і там холодно. — Вона скинула босоніжки й подивилася праворуч, обираючи шлях втечі.

— Я б посперечався, бо зараз не по сезону тепло. — Я підвівся, стягнув сорочку й кинув її на пісок. За нею полетіли мої сонцезахисні окуляри.

Вона позадкувала на кілька кроків, на мить завмерла й втупилася просто в мене, злегка розтуливши рота.

Вона затамувала подих? Трясця. Я не бачив її очей, не міг прочитати її виразу.

— Краще зніми окуляри, якщо не хочеш їх втратити, — попередив я її, переступаючи через вежу Керолайн і ледь не провалюючись у рів.

— Гадсоне Еллісе, — попередила Аллі, відступивши ще на кілька кроків, але й не сказавши «ні». Ми обоє знали, що одне її слово спинить мене.

— Ні, ну правда. На вигляд гарні сонцезахисні окуляри. — Я широко всміхнувся.

— Серйозно, із цією ямочкою? — пробурмотіла вона, зриваючи окуляри й кидаючи їх біля відерця. — Нечесно.

— Я й не казав, що граю чесно. — Це було останнє попередження, перш ніж я кинувся просто до неї.

Вона заверещала, коли я підхопив її з піску й перекинув через плече.

— Та ти знущаєшся з мене!

— Аж ніяк. — Я пішов прямо до лінії припливу, вклинившись між Ґевіном та Еріком. — Я ніколи не жартую, коли йдеться про тебе.

— Присягаюся, якщо ти кинеш мене в цю воду... — Її руки лупцювали мою спину, і вона відштовхувалася ними вгору, щоб не звисати.

— Що ти зробиш? Трохи побудеш живою? Трохи змерзнеш? Трохи намокнеш? — Мої ноги торкнулися води, і холод пробіг гомілками.

— Ох. Трохи намокну? Це все, на що ти здатен? — Вона поклала свої вкриті піском руки мені на плечі, а я обхопив її стегна ззаду, щоб вона не сповзла у воду, поки намагалася вирватися. — Я розчарована. Тобі треба поліпшити свою гру, Еллісе.

— Ти ще не бачила мене в грі, Руссо. — Вода сягнула моїх колін, але я ішов далі. Дідько, було таки ще холодно. — Повір, якби я бодай спробував, ти б знала.

— Хлопці, що тямлять, як грати, ніколи не пробують, — заперечила вона, коли моє вухо торкнулося її ребер.

— Ти маєш припинити зустрічатися з тими танцівниками. Якщо ти не бачиш напевно, що хтось аж дулу рве заради тебе, значить, він на тебе не заслуговує. — Хвиля вдарила мені об стегна, і Аллі задихнулася, коли вода намочила її ноги.

— Крижана!

— Бадьорить, правда? — Я дозволив їй зісковзнути на кілька сантиметрів, коли набігла наступна хвиля, і вона пискнула. — Змушує почуватися живим.

— Тобі смерть, якщо кинеш мене в цю воду! — Вона заскочила мене зненацька, вирвавшись із моєї хватки й обхопивши мене ногами за талію. Її сильні стегна зімкнулися навколо, а руки судомно стиснулися, ніби вона не знала, що з ними робити.

Я б вибухнув сміхом, якби мене не поглинуло відчуття її тіла, що притискалося до мого й випалювало з моєї голови всі думки. Її тепла, м’яка шкіра посилала маленькі сигнали усвідомлення її присутності моєю нервовою системою у всіх точках, де ми торкалися.

— Я не дам тобі впасти, — пообіцяв я, піднімаючи руки, щоб підтримати її стегна, і тримаючись якомога далі від досконалості її задка.

Вона відхилилася назад, зустрівшись зі мною поглядом, а її руки зависли на кілька сантиметрів вище від моїх плечей. У цих колодязях кольору віскі я побачив тепло й спалах інтересу, а її дихання почастішало.

—Знаєш, ти можеш торкнутися до мене. — Прийшла ще одна хвиля, але вона не сягнула Аллі. — Я ж обіцяв розважити тебе.

— Якщо розважатимуся сексом, усе заплутається. — Вона провела язиком по нижній губі, а потім легенько прикусила її.

—А хіба хтось казав щось про секс? — Моя хватка на її стегнах посилилася, а очі стежили за рухом. Я хотів нахилитися вперед і звільнити цю губу, посмоктавши її, провести по ній язиком, зануритися в її рот і нарешті дізнатися, яка вона на смак. Я звик прагнути того, чого не міг мати, коли йшлося про Аллі, але те, як вона дивилася на мене зараз, змушувало мене замислитися про це, змушувало жадати. — Я намагався врятувати тебе від того, щоб ти не здавалася незграбним Франкенштейном з піднятими руками.

Вона пирхнула.

— Я не порушую умов нашої угоди. Правила полягали в тому, що ти можеш торкатися мене на людях, — нагадала вона мені. — А не я торкатися тебе. Не хочеться скористатися тобою в момент слабкості.

— То ти визнаєш, що такий момент був? — Трясця, її губи були за кілька сантиметрів від моїх. Я думав, що розумів значення слова «жага», але насправді ні. До цієї миті.

— Я визнаю, що в тебе був такий момент.

— Яка шанувальниця формальностей. — Я відірвав погляд від її рота й побачив, що вона дивиться на мене. Наші погляди сплелися... і розпалилися. — Угоду змінено. Моє правило — ти можеш торкатися мене, коли захочеш, Алессандро. На людях. Наодинці. Мені байдуже. Будь-якої частини мене. Будь-якою частиною себе. Будь-коли, щойно захочеш. — Ще одна холодна хвиля вдарила мене по стегнах, але я хотів, щоб вона сягнула на кілька сантиметрів вище. — Зараз це було б доречно, оскільки ми влаштовуємо шоу і все таке.

Її руки легенько лягли мені на плечі.

— Ну, якщо для шоу, — прошепотіла вона, і її пальці ковзнули по моїй шкірі, а потім переплелися на потилиці.

Бажання пронизало мене, і я чисто рефлекторно притиснув її ближче. Звичайний дотик, відчуття її в моїх обіймах, і вогонь побіг моїми венами. Була причина, чому я ніколи не фліртував із нею в підлітковому віці, ніколи не переходив межу. Я підсвідомо знав: якщо колись отримаю її у свої руки, то вже ніколи не відпущу.

Бляха, тоді я поняття не мав, що з нею робити. Зате тепер знав. Знав сотні способів розважити її, і підозрював, що з нею кожен із них стане абсолютно новим.

З тихим зітханням вона ковзнула руками по моєму волоссю, і мені перехопило подих.

Вона подивилася на мій рот і розтулила губи, на мить завмерши.

— Я повертаюся на берег. — Її стегна розслабилися, вона розімкнула щиколотки, і я послабив свою хватку.

— Я віднесу тебе, — запротестував я, стримуючи стогін, коли вона сповзла вздовж мого тіла. Морозити її у воді ніколи не входило у мої плани.

— Я знайома з холодною водою. — Її руки торкнулися моїх грудей, а ноги ступили на пісок, і океан піднявся їй до талії. Вірна своїм словам, вона навіть не здригнулася, хоча набігла хвиля й намочила її майку аж по груди. — А тобі, мабуть, варто побути хвилинку тут, перш ніж іти на берег. — Усміхаючись, вона задкувала до берега, а коли стягнула майку, очі її загорілися.

Трясця, рожеве бікіні.

Від округлостей її грудей у мене потекла слина, а від вигину талії засвербіли руки. Вона мала рацію. Мені варто було побути тут кілька хвилин, бо я був збіса збуджений.

— Відчуваєш? — запитала вона, нахиливши голову й продовжуючи відступати.

— Що? — не зрозумів я, на диво ошелешений нею в тому довбаному купальнику.

— Гру, Гадсоне. — Вона простягнула руки, досі тримаючи свою майку. — Гру без зусиль. — Ця жінка розвернулася й пішла до берега, а я перестав боротися з усмішкою і занурився глибше у воду, щоб охолодитися. Я не був упевнений, що було сексуальніше: ніжне ковзання кінчиків її пальців по моїй шкірі чи іскра життя, яку я побачив у її очах, коли вона відступала.

Якусь секунду я бачив її.

«Це через тебе вона...» — почала було моя совість, але я швидко заткнув це стерво, пірнувши у хвилі й зануривши голову. Розвага, ось і все, що тут було. Для неї все це було несправжнім, вона просто гралася зі мною, а я насолоджувався кожною хвилиною. І навіть думав надіслати їй запрошення із тисненням та попрохати погратися ще трохи.

Тільки коли взяв своє тіло — і думки — під контроль, я повернувся на берег. Аллі ніде не було видно.

— Куди пішла Алессандра? — запитав я в Джаніпер, яка й далі будувала свій пісочний замок з Керолайн.

— Я забула свою панамку в автівці дядька Ґевіна, а вона сказала, що принесе її, бо залишила свій телефон у твоїй, — відповіла Джаніпер, вибираючи пісок з-під мосту, який саме будувала.

— Це дуже мило.

— Бо вона мила. — Джаніпер кинула погляд на матір і перейшла до головної вежі.

Керолайн закотила очі крадькома від Джаніпер, але не промовила жодного кривого слова про Аллі, поки ми добудовували замок.

За кілька хвилин і дві вежі Аллі повернулася. Її бікіні було прикрите рожевою літньою сукнею, що облягала стегна, і я ледь не прикусив свої кляті кісточки пальців. Вона кинула телефон на шезлонг, а потім рушила до нас із поглядом, який я не міг розшифрувати.

Між її бровами закарбувалися дві зморшки.

— Усе гаразд? — запитав я, підводячись на ноги, коли Ґевін пробігав повз.

— Так, — відповіла вона. Її голос знову став пласким. — Тримай, мала. — Фальшива усмішка викривила її рот, коли вона подавала Джаніпер панамку, і волосся на моїй потилиці стало дибки.

— Дякую! — Джаніпер натягнула її, зав’язавши під підборіддям.

— Завжди прошу. — Аллі позадкувала до мене.

— Обережно! — гукнув Бічмен, і я викинув руку перед головою Аллі, спіймавши фрисбі за кілька сантиметрів від її обличчя.

Вона швидко закліпала, дивлячись на флуоресцентно-жовтий диск.

— Чорт забирай.

— Дивись, куди кидаєш це лайно! — Я відійшов від Аллі, ворухнув зап’ястком і відправив його назад Еріку.

— Дякую. — Вона кахикнула. — До слова про рефлекси. Я нахилив голову, наблизивши свій рот до її вуха.

— Це можна назвати грою.

Вона пирхнула, змусивши мене всміхнутися. Це було найбільше схоже на сміх з усього, що я чув від неї останнім часом, і я сприйняв це як власну перемогу на сьогодні.

Друга половина дня минула швидко. Мама з татом похвалили пісочний замок і взяли Джаніпер на прогулянку пляжем, поки Ґевін дрімав. Аллі розпитувала Керолайн про кафе в напрочуд безкровній балачці, яка вселила в мене дивну надію.

Потім я дивився, мов загіпнотизований, як Аллі вчила Еріка робити арабеск — стоячи на лівій нозі й піднявши праву за спиною під кутом, від якого щелепа відвисає.

Боже, вона була прекрасна.

— Вона граційна, нічого не скажеш, — сказала Керолайн.

— Радше вишукана. Коли ми були малими, я годинами стежив за її тренуваннями. — Я нахилився вперед, впираючись ліктями в коліна.

— Вона змушувала тебе дивитися, як тренується? — Керолайн зібрала іграшки для піску Джаніпер.

— Аллі не змушувала мене ні до чого. Не перекручуй. — Я розсміявся, коли Ерік спробував повторити арабеск і впав лицем у пісок. — Я хотів бути поруч із нею, а це означало ховатися в їхній студії, коли її мама не бачила. Але вона теж частенько ховалася у «Ведмеді гризлі» або в моїй спальні, щоб провести час зі мною. — Я краєм ока помітив, що Керолайн дивиться на мене. — Драбина за моїм вікном була не просто пожежним виходом.

— Нагадай мені ніколи не дозволяти Джаніпер селитися в тій кімнаті, — пробурмотіла вона.

Близько четвертої ми прибрали за собою, і я допоміг татові віднести парасольки до авто. Після того як ми все спакували, я рушив до зони відпочинку, щоб помити ноги й не наносити пісок в автівку.

А коли змив його, підійшов до краю пірса й дивився на океан, чекаючи на Аллі. Ми пережили цілий день із моєю сім’єю, і вона не втекла, а Керолайн тримала язика за зубами.

А якщо врахувати те, що я притискав Аллі до себе у воді, то це був збіса хороший день, навіть якщо після цього вона явно віддалилася від мене.

— О, добре, що ти досі тут. — Керолайн підійшла до перил і стала поруч зі мною, збираючи своє довге світле волосся в низький хвіст. — Хотіла поговорити з тобою.

— Що таке? Якщо потрібно посидіти з Джаніпер кілька годин після школи, я, мабуть, зможу, якщо розклад дозволить. — Зрештою, саме тому я тут і жив.

— Річ не в цьому. — Вона схопилася за перила. — Ти мій молодший брат, і я люблю тебе. Ти ж знаєш це, правда?

— Що сталося? — Я насупився.

— Я спробувала. По-справжньому. — Її обличчя викривилося від жалюгідного страждання. — І вона мила, але ти не можеш із нею зустрічатися, Гадсоне.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

АЛЛІ

Andreamaaay: Я вже починаю гадати, чи твоя сестра взагалі жива, RousseauSisters4.

User60981: Якщо ні, можливо, у трупі є вільна посада!

Я тримала ногу під душем, намагаючись не забризкати поділ своєї тонкої рожевої сукні до колін, і ополіскувала її, ворушачи пальцями, щоб вимити пісок з-поміж них. Хоч як я боялася цього дня, насправді було... весело.

Проводити час із родиною, де явно любили одне одного, будувати замок із Джаніпер, навіть фліртувати з Гадсоном — на що, я думала, мені ніколи не вистачить сміливості, — було на диво приємно, і це дуже відрізнялося від того, як я проводила час зі своєю сім’єю.

І я жодного разу не згадала про балет, принаймні про труднощі в ньому, жодного разу. Навіть хизуватися перед Гадсоном, навчаючи Еріка, було кумедно. Я не зациклювалася на швидкості свого одужання, не переймалася тим, що хтось претендує на моє місце, не хвилювалася, що Василь може не показати наш балет, якщо я не повернуся, повністю одужавши. Звичайно, я пропустила післяобіднє тренування, але, хоч як соромно було це визнати, — воно було того варте.

Це був ідеальний бальзам, щоб заспокоїти нові рани, яких мама завдала мені вчора.

Я помила другу ногу й озирнулася на стоянку. Джессіка заїхала забрати Еріка після роботи, а Гадсона ще не було біля пікапа, тож це означало, що він, напевно, чекає на мене. Вода перестала литися за таймером, і я всунула ногу назад у босоніжок, а потім попрямувала до пірса з краєвидом на ромбоподібній зоні відпочинку, проминувши чотири окремі входи до приватних душових ліворуч і наближаючись до точки, де будівля загиналася під кутом.

Лише один момент затьмарив мій день, і я досі не була впевнена, що робити зі знахідкою в машині Ґевіна. І чи мала я право або й обов’язок узагалі щось робити.

— Ти сказала, що не робитимеш цього! — Голос Гадсона спинив мене.

— Я сказала, що дам їй шанс, і я це зробила, — заперечила Керолайн, а моє серце обірвалося.

Може, вони говорили про когось іншого. Була ж надія, правда? Я поклала руки на новий сайдинг і притиснулася якомога ближче до будівлі, зазираючи за ріг.

— І річ не в тому, що вона не красива, не розумна чи погано ладнає з Джаніпер... — продовжувала Керолайн, дивлячись на Гадсона зі зболеним виразом обличчя.

— Я добре знаю, яка чудова Аллі, — перебив він, склавши руки на грудях.

А я ж сподівалася, що мова не про мене.

— ...бо вона саме така. І за будь-яких інших обставин я б вважала її чарівною. — Принаймні вона здавалася засмученою власним несхваленням.

— За обставин, якби вона не була Руссо. — Він похитав головою. — Ти, бляха, неймовірна.

Щастя цього дня випарувалося, ніби його ніколи й не було. З нею все завжди зводитиметься до цього, правда? Можливо, таким було прокляття маленьких містечок — тобі не дозволяли перерости ту роль, яку відвели раніше.

—Те, що її родовід паскудний, не має нічого спільного з тим, що я намагаюся тобі сказати. — Вона потягнулася до його руки, але він відступив, і вона не змогла торкнутися до нього.

Паскудний? У мене аж в очах потемніло. Я була Руссо. Моє прізвище відчиняло двері в будь-яку балетну трупу по всьому світу і зробило б те саме для Джаніпер, якби вона захотіла.

— Одного дня ти пошкодуєш, що взагалі вимовила ці слова, — пообіцяв Гадсон, і в мене похололо всередині. Керолайн і гадки не мала, що наговорює на власну доньку.

— Послухай мене, Гадсоне. Будь ласка. — Її благальний тон вдарив мене просто в груди. Я відчула її відчайдушне бажання достукатися до брата так, ніби це я цього хотіла. — Вона мила. Але не для тебе.

Мої нігті дряпнули сайдинг.

— Не починай про те, що вона поїде наприкінці літа. — Він опустив козирок кепки. — Ми цілком дорослі люди, здатні приймати рішення про стосунки на відстані, або переїзд, або сотні інших способів бути з тією людиною, з якою хочемо.

Дідько, він добре це подав. А я вважала хорошою актрисою себе.

— Думаєш, ти їй потрібен? — сказала з викликом Керолайн.

Кожен м’яз у моєму тілі застиг, а щоки помаковіли, наче вона вигукнула це мені в лице. Відчувати потребу в Гадсонові ніколи не було проблемою. А от утримати його поруч...

— Я в цьому збіса впевнений, а я знаю Аллі краще, ніж будь-хто. — М’яз на його щелепі сіпнувся, і він запхав руки в передні кишені своїх шортів для серфінгу. Я вже багато років не бачила, щоб він виходив із себе, але тут нічого не змінилося. Він мав от-от вибухнути.

— Ти знав її, — поправила вона. — Знав десять років тому. Я провела деякі дослідження...

Серце мало не вистрибнуло з моїх грудей. Які ще дослідження?

— Що ти, трясця, зробила? — Він опустив руки. — Якби ти не була моєю сестрою, я б уже й не говорив з тобою.

Я добре знала це відчуття.

— Вона зустрічається тільки з танцівниками. Тільки з людьми своєї професії, свого маленького елітного рівня й відповідних статків. А ти до них не належиш.

Вона дізналася про це з інтернету? Як довго я мала просто стояти тут і слухати це? Злість кипіла у мене в грудях.

— Я це знаю. — Він знизав плечима, руки досі були в кишенях. — І що з того? Досі я зустрічався лише з жінками, щодо яких був упевнений, що вони не чекатимуть на обручку. Усе змінюється, і мені начхати, з ким вона зустрічалася раніше, бо зараз ця жінка зі мною.

Добре, це було типу сексі. По-справжньому сексі... якби ми не прикидалися.

— Ти їй не потрібен! — закричала Керолайн. — Ти маєш припинити це, поки не зав’яз ще глибше. Я спостерігала за нею весь день. І на вечірці теж. Ти торкаєшся її, тягнешся за її рукою, приносиш їй їжу і дбаєш про неї, але вона не робить того самого. Вона запросила тебе на ту грандіозну вечірку, яку її балетна трупа влаштовує щоліта?

Я відступила й притулилася лобом до стіни, заплющивши очі, бо лють розпалювалася з кожним зауваженням Керолайн, яка вказувала на всі ті моменти, де я вже підвела Гадсона. Він переконав усіх, а я не доклала зусиль.

«Це. Мала. Бути. Ти». Мамині слова пробралися всередину. Здавалося, невдачі були темою тижня. Я підвела Гадсона й Ліну, а тепер підводила Джаніпер та Енн.

— Ми ще не говорили про це, — заперечив Гадсон.

— Саме так. Гадсоне, вона тебе не торкається. Я б навіть сказала, вона робить все можливе, щоб не торкатися тебе, а жінки не поводяться так поруч із чоловіками, які їм потрібні.

Та пішла вона. Ішлося не про помилку, а про навмисні дії. Мені він справді був потрібен, і саме тому старалася не торкатися, щоб не віддатися на поталу струму між нами, щоб не зробити помилку, яка знову залишила б мене зломленою наприкінці літа. Чорт, невже я вже зруйнувала наш план, бо — як завжди — була надто обережною?

— І що, вона не виставляє почуття на публіці...

І однак він мене захистив. Ще раз трясця.

— Вона навіть не всміхнулася тобі! Жодного разу. Може, ви чудові друзі, може, їй нудно чи самотньо, але я кажу тобі, що вона не вкладається у стосунки так, як ти, і вона розіб’є тобі серце, якщо ти не покладеш цьому край.

Годі. Я відштовхнулася від стіни й глибоко вдихнула.

— Це востаннє ми таке обговорюємо, — попередив Гадсон. — Я не розійдуся з Аллі. Ні сьогодні. Ні завтра. Ніколи, якщо це залежатиме від мене. Відпустити її було найгіршою помилкою в моєму житті, і чорт би мене побрав, якщо твоя нездатність витягнути голову з власної дупи коштуватиме мені єдиного шансу, який у мене з нею є.

Моє серце калатало, коли я відступила від стіни. Настав час виконати свою частину угоди. Просто роль. Це звичайна роль. Хоча це було не так.

Змусивши себе розтягнути губи в ніжній усмішці, я завернула за ріг.

— Ось ти де!

Гадсон почервонів.

— Алессандро...

— Я чекала в машині. — Перш ніж у мене здали нерви, я підійшла просто до нього, піднялася навшпиньки так високо, як тільки дозволяла моя щиколотка, взяла його вкрите щетиною обличчя у свої долоні й поцілувала.

Я відчула, як він швидко вдихнув, і молилася, щоб це не було занадто. Ми ніколи не домовлялися про поцілунки. Або їхню відсутність. Але я взяла й притиснула свої губи до його губ... нарешті. Я затрималася на секунду, рівно настільки, щоб мій пульс прискорився, а рот відчув його м’якість, а тоді приготувалася відступити й зіткнутися з наслідками свого підступного нападу.

Його рука обвилася навколо моєї талії, і він поцілував мене у відповідь раз, двічі, а тоді ніжно посмоктав мою нижню губу й провів по ній зубами, пробуджуючи кожне нервове закінчення в моєму тілі й збиваючи моє дихання.

Святий боже, усе скінчилося раніше, ніж я була готова до цього.

Він підняв голову й глянув на мене так, ніби ніколи раніше не бачив.

— Ми закінчили розмову, Керолайн. — Його погляд не відривався від мене.

Я не могла уявити собі життя, у якому мені набридне дивитися йому в очі.

— Я вже пішла, — пробурмотіла вона. Її кроки стихли, а ми з Гадсоном стояли й дивилися одне на одного.

— Ти поцілувала мене. — Його погляд перекинувся на мої губи.

— Я поцілувала тебе. — Мій голос опустився до шепоту, а руки зісковзнули з його обличчя. Я зайшла надто далеко. — Сердишся?

— Серджуся? — Він відпустив мою талію і позадкував, щоб між нами з’явився якийсь простір. — Я зараз відчуваю багато всього, але не впевнений щодо гніву. Залежить від того, що ти відповіси: ти чула цю суперечку?

Так. Із будь-ким іншим я б завагалася, обмірковуючи, яку відповідь він хотів би почути, але я погодилася казати йому правду.

— Трясця. — Він притулився спиною до перил і потягнув кепку назад. —Ти поцілувала мене, бо розлютилася на Керолайн.

—Так. —Піднявся вітерець, і я притиснула поділ сукні до стегон. — Щось таке.

Сім’я з двома маленькими дітьми піднялася сходами з пляжу і попрямувала до оглядового майданчика, зупинившись приблизно за три метри від нас, щоб помилуватися краєвидом.

Гадсон пробурмотів прокляття, а тоді відштовхнувся від перил, схопивши мене за руку, коли проходив повз.

Ми не говоритимемо про це тут.

Моє серце закалатало, коли я пішла за ним уздовж фасаду будівлі й увійшла в перші двері, які він відчинив. Ти грала роль. Але чи грала? Хаотичні, складні почуття піднімалися, і я намагалася вибудувати захист, який би тримав мене серед живих, але це було неможливо, коли мої губи все ще поколювало від того поцілунку.

Він відпустив мою руку й клацнув вимикачем, освітлюючи приватну душову кімнату з біло-блакитними кахлями, потім зачинив двері й замкнув їх. Звук клямки відлунював у моїй голові.

Ми були наодинці, а це означало, що я мала обрати: грати роль і посміятися з того, що сталося, чи бути чесною й віддати йому частинку себе справжньої, знаючи, що можу ніколи не отримати її назад.

—Ти почула її слова і захотіла довести, що вона неправа. — Він запхав руки в кишені й притулився спиною до дверей.

— Так. — Це була правда. Здебільшого.

М’яз на його щелепі смикнувся, і він стукнувся потилицею об двері, втупившись у стелю.

— Гадаю, це означає, що ти зараз сердишся. — Куди й поділася вся моя попередня бравада. Боже, було значно легше, коли я могла сказати собі, що ми прикидаємося, але в цій маленькій кімнаті все здавалося надто реальним.

— Наш перший поцілунок мав бути геть не таким.

— Ніколи не вважала тебе романтиком. — Жарт не вдався.

— Я чекав одинадцять років, щоб поцілувати тебе. — Сантиметр за сантиметром він опускав голову, тягнучи мене до себе своїми очима кольору морської хвилі. — Одинадцять років я думав, як воно — перетнути цю межу, уявляв собі всі варіанти... — Він похитав головою. — А ти бодай хотіла цього? Чи це було лише для того, щоб довести їй, що вона помиляється?

— Ти думав про поцілунок зі мною одинадцять років? — У мене стиснулося в грудях.

— Ти. Цього. Хотіла? — повторив він.

Безумовно, зараз був час захистити себе й збрехати. Але я не могла. Не Гадсонові.

— Так. — Моє зізнання луною відбилося від кахлів. — Як думаєш, чому я так швидко втекла від тебе, коли ми були у воді? Я не мала хотіти поцілувати тебе. Ми ж вдаємо, пам’ятаєш?

— Ні, не в цю мить. — Його очі потемніли, а мій пульс прискорився.

— І що це має означати? — Тепло поколювало мої щоки. Він раніше не дивився на мене так, ніби я була кимось, кого він хотів — ні, жадав. Насправді я не мала певності, що бодай хтось із чоловіків, із якими я була, колись дивився на мене з таким відвертим бажанням.

— Це означає, що мені потрібні п’ять хвилин. — Він витягнув з кишені телефон і потицяв в екран.

— І що саме ми вдаватимемо? — Я склала руки й намагалася контролювати калатання свого серця. — Що я не ненавиджу тебе? Що ця угода реальна? Які ролі ми граємо? — Будь-яка маска була кращою, ніж відсутність ролей.

— П’ять хвилин ми нічого не вдаватимемо. Лише ти і я. — Він показав мені таймер і натиснув «Пуск». Цифри замигали, коли увімкнувся відлік, і він сховав телефон назад у кишеню. — Ти зможеш?

— П’ять хвилин. — Я стиснула в кулаці свою сукню, щоб переконатися, що я не гола, бо саме такою раптом здалася собі. — Гаразд. Нічого не вдаємо.

Він кивнув.

— Зараз саме час піти, якщо ти не хочеш цього. — Він відштовхнувся від дверей і повільно рушив уперед, даючи мені достатньо часу, щоб піти. Запротестувати. Я не зробила ні того, ні іншого.

Випнувши підборіддя, я позадкувала, наштовхнувшись на раковину, коли він дійшов до мене.

— Ти досі тут. — Він поклав руки по обидва боки від мене, затиснувши мене між ними, а потім занурився в мій простір.

— Я досі тут. — Мій погляд упав на його рот, і мені стало важко дихати. Я мала піти, але не могла змусити себе вийти за ці двері. — Чого ти хочеш, Гадсоне?

— Я хочу той перший поцілунок. — Він обхопив мою щоку долонею і провів великим пальцем по нижній губі. — А ти?

— Це погана ідея. — О боже.

— Хочеш? — перепитав він.

Поцілувати його — по-справжньому поцілувати — було б абсолютно, цілковито безрозсудно, а це слово ніколи не стосувалося мене. Проте я хотіла поцілувати його більше, ніж зберегти безпеку своєї самотності. Я подивилася йому в очі й розгорнула руки, поклавши долоні йому на груди.

— Так.

— Аллі. — Він прошепотів моє ім’я, опустивши голову.

А тоді його рука ковзнула до моєї шиї, і він поцілував мене.

Так. Це було саме те, чого я хотіла, його рот рухався на моєму, разом із моїм, тиск був до болю солодким. Він погладив язиком центр моєї нижньої губи, і я відкрилася для нього.

Він застогнав, і ми поринули в чисте божевілля. Він поглинув мене вправними дотиками свого язика до мого, претендуючи на кожну чутливу лінію мого рота й руйнуючи мій ретельно вибудований світ.

Я пройшлася руками по його сорочці, оплела шию, притягуючи Гадсона ближче. Електричний струм пробіг моєю шкірою, і я поцілувала його у відповідь із десятирічною тугою. Між нами вибухнуло тепло, неприборкане й небезпечно мінливе. Його руки опустилися трохи нижче моїх сідниць, і він всадовив мене на край раковини, тримаючи свій рот над моїм, позбавляючи мене думок і логіки, замінюючи їх нагальністю і жагою, щодо якої я не була впевнена, що її можна задовольнити.

Чорт забирай, а він на цьому знався.

Він розсунув мої стегна і став між ними, торкаючись мене губами знову й знову, перебираючи пальцями волосся в мене на потилиці й нахиляючи мою голову нижче. Кількох секунд вистачило, щоб поцілунок вийшов з-під контролю, і ми дозволили цьому статися. Ми поглиблювали його допитливими руками й задихалися, надто відчайдушно бажаючи більшого, щоб зупинитися заради такої дрібниці, як повітря.

Я прикусила його нижню губу.

Він всмоктав мій язик у свій рот, і я застогнала.

Я скинула з нього кепку й провела пальцями по волоссю, притискаючи його голову до своєї.

Він провів рукою під моєю сукнею вздовж зовнішнього боку стегна, потім схопив мене за нього й міцніше притиснув до себе. О боже. Він був пружний і гарячий, і саме тут мав бути.

— Гадсоне, — застогнала я, а він відповів поцілунком — сильнішим, глибшим, довшим, доки я не пізнала його рот, як свій власний, а смак солі та Гадсона не закарбувався в моїй пам’яті.

Так. Довбане так. Саме таким мав бути поцілунок. Як я прожила двадцять сім років, не відчуваючи такого прискореного серцебиття? Цього непереборного голоду? Я хотіла його. Я жадала його. Він був жаром і теплом, а я надто довго була такою збіса змерзлою. Він міг попросити будь-що, і я б дала все, аби тільки він не припиняв мене цілувати. Я хотіла віддавати, хотіла відчути кожен сантиметр його шкіри на своїй, хотіла, щоб він відсунув тканину мого купальника вбік і торкнувся мене.

Я хотіла всього.

Він відірвав свій рот від мого лише для того, щоб поцілувати мене в шию, повертаючись до тих місць, від дотику до яких я скрикувала, посмоктуючи, коли я стогнала. Мої нігті впивалися в його потилицю, поки ці губи ковзали по моїй ключиці, а я рухала стегнами, змушуючи нас обох стогнати від тертя.

Це була не хімія. Це було горіння. І я була тут для цього.

— Яка ж ти, трясця, моя, — прошепотів він і знову заволодів моїм ротом.

Я обхопила щиколотками поперек Гадсона, а його рука міцніше стиснула моє стегно, і я цілувала його знову й знову, наче могла вмістити одинадцять років фантазій у цю єдину мить.

Одинадцять років. Ми могли мати це — мати одне одного — весь цей час.

Але він пішов. Не сказавши ні слова. Ніби роки нашої дружби нічого не значили.

Я скрикнула від раптового болю в грудях, і Гадсон урвав поцілунок. Ми обоє важко дихали, поки його очі шукали мої.

— Аллі?

Мій зір затуманився, а очі стали вологими.

— Ти розбив мені серце. Можливо, ми й були просто друзями, але ти розбив мені серце.

Його груди здійнялися, коли він притулився чолом до мого, пальці ніжно погладжували мою потилицю.

— Знаю.

— Як ти міг так зі мною вчинити? — Я мала б відштовхнути його, але натомість пригорнула ближче, ніби, тримаючись за нього зараз, я могла якось змусити його залишитися тоді.

— Мені збіса шкода. — Він притиснувся міцним поцілунком до мого чола. — Так шкода.

У його кишені спрацював таймер.

— Чорт. — Він дістав телефон і вимкнув його.

П’ять хвилин. І на цьому все? Як він розкрив мене так дощенту усього за п’ять довбаних хвилин? Що б могло статися за п’ять наступних? Чому я була такою до сказу слабкою, коли йшлося про нього?

— Аллі. — Він намагався зловити мій погляд, але я не дозволила йому цього зробити.

Мої руки впали йому на груди, і я відштовхнула його.

— Час вийшов.

Його розчароване зітхання наповнило кімнату, але він зробив крок убік, пропонуючи мені руку, щоб злізти з раковини. Я проігнорувала це й зісковзнула сама, а потім на нерівних ногах вийшла з кімнати.

Це не має повторитися. Я прокручувала ці слова в голові знову й знову, поки Гадсон віз мене додому, і це була, мабуть, найбільш напружена й мовчазна поїздка в моєму житті. Навіщо я це зробила?

Гадсон зупинився перед моїм будинком, і я схопила свою пляжну сумку й потягнулася до дверної ручки.

— З нами все буде гаразд? — запитав він, коли я штовхнула двері.

— Нас не існує, пам’ятаєш? — Я вилізла з вантажівки. — Але якщо ти питаєш, чи збираюся я карати Джаніпер за свої безглузді рішення, то, звичайно, ні. — Ліктем я зачинила дверцята пікапа й почала підніматися сходами ґанку.

Треба тільки тримати себе в руках, поки не опинишся в будинку.

Москітка зарипіла, коли я прочинила її, і, на моє здивування, Сейді не побігла до мене, покинувши те, що однозначно мала загризати до смерті. Я впустила свою пляжну сумку на підлогу й наче здулася, моє самовладання покинуло мене цілковито, залишивши до болю вразливою, як оголений дріт.

Йому знадобилося п’ять хвилин, щоб зруйнувати стіни, які я будувала роками, ілюзію, ніби гнів та апатія були єдиними емоціями, які я могла відчувати, коли йшлося про Гадсона.

Я розплющила очі від цокання кігтів Сейді по дереву й глянула у вітальню.

Кенна стояла в дверях, одягнена в шоколадну блузку без рукавів, на тон світлішу за шкіру на її схрещених руках, із виразом «намахай мене, якщо посмієш», одна чорна брова вигнута дугою, а Сейді метляла хвостом поруч із нею.

— Я ж казала, що вишлю пошукову групу.

Вона була тут. Моя найближча подруга проігнорувала відхилені дзвінки й повідомлення без відповіді та приїхала

аж із Нью-Йорка, маючи цілу балетну трупу, за ортопедичним обслуговуванням якої стежила. Вона була тут, вишукана й зібрана, а я була довбаною руїною.

Я зігнулася, закривши обличчя руками.

Кенна зітхнула:

— Що ж. Лайняно.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

АЛЛІ

NYMargot505: Починаю думати, що Алессандра Руссо насправді померла абощо. Хтось знає, чи взяли когось на її місце?

— Це... чимало, — зауважила Кенна, коли за годину ми стояли спиною до скелі, кидаючи тенісні м’ячі у двір, а Сейді приносила їх.

— Я жахлива людина, еге ж? — Я натягнула рукави худі на долоні.

— Ти припускаєш, є бодай якийсь шанс, що я дам відповідь на це питання? — Вона кинула на мене косий погляд, коли Сейді саме повернулася до нас.

— Я почуваюся жахливо. — Я взяла в Сейді ще не слизький м’яч і знову кинула його, спрямовуючи його подалі від басейну. Виявилося, що золотисті ретривери справді люблять воду, і їм потрібна ціла вічність, щоб висохнути.

— Бо поцілувала чоловіка, через якого в тебе майже пів життя душа не на місці? Бо потай крутишся біля мами тієї дівчинки, щоб маніпулювати нею? Бо втекла від своєї групи підтримки під час відновлення після серйозної травми, відмовлялася брати кляту слухавку й змусила мене орендувати автівку та вести її — чого я не робила відтоді, як повернулася на Мангеттен, — з найменшого у світі аеропорту, бо у цьому пляжному містечку Ніколас-Спарксвілль немає «Убера»? — Вона перекинула свої довгі чорні кучері через плече, коли вітер посилився.

Мій рот наповнився гірким присмаком від картини, яку вона намалювала. Ніщо так не бадьорить, як вичитування.

— Так, — нарешті сказала я. — Через усе це. — Сейді знайшла яскраво-жовтий м’яч і побігла назад по траві навколо басейну. — І що мені тепер робити? З усім цим?

— А мені звідки знати? — Вона нахилилася і взяла м’яч у собаки.

— Ти ж найрозумніша жінка, яку я знаю. Закінчила коледж у двадцять, а медуніверситет у двадцять три, це якщо коротко. — Я навіть до коледжу не вступила. Трупа поглинула моє життя в сімнадцять, того ж року, коли я отримала атестат про середню освіту онлайн.

— Я спеціалістка зі спортивної медицини, а не психі-атриня. — Вона кинула, і м’яч приземлився десь поблизу кущів. — І про що ти, трясця, думала, заводячи собаку? Ти ж знаєш, що Василь не дозволить їй ошиватися поруч зі студією. Цей чоловік ненавидить все, що пов’язане з радістю. А ти в тій будівлі майже по дванадцять годин на добу. Оце так шарварок, Аллі.

— Знаю. — Я дивилася, як Сейді мчить за м’ячем, і мріяла, щоб радість давалася так легко. — Як там Матіас?

Усмішка розпливлася її обличчям.

— Досі ідеальний хлопець. Досі проводить забагато часу в лікарні, але це очікувано для хірургічної ординатури. І не змінюй тему. Моє життя — не катастрофа. Як твоя мама?

Сейді побігла назад, перестрибнувши через шезлонг у внутрішньому дворику.

— Зла. Рейчел казала, що твоя мама приїздила до неї кілька тижнів тому. — Елоїз була єдиною сторонньою людиною, якій мама дозволяла з’являтися в її школі. Вони танцювали разом більше ніж десять років. — У неї все гаразд?

— Каже, що так. — Кенна зітхнула. — 3 головою поринає у всі ці дурниці з керівництвом трупою. Думаю, вона водночас компенсує відсутність твоєї мами й намагається зайняти себе чимось, щоб уникнути реальності, у якій її найкраща подруга не повернеться до Нью-Йорка.

— Але ти не психіатриня. — Сейді кинула м’яч мені в ноги, її язик звісився набік, вона гучно хекала. — Мені дуже шкода, що я не передзвонила.

— Я знаю, що тобі шкода. Це не виправдовує тебе, але я сама уникала тебе кілька разів.

— Коли була в ординатурі. Це не те саме. — Існують друзі, які знають, коли в тебе поганий день. Ми з Кенною знали, якщо в однієї з нас був поганий рік. — Востаннє, — сказала я Сейді, а тоді щосили кинула м’яч. — Ти збираєшся запитати мене про щиколотку?

— Ні, якщо ти не хочеш про це поговорити. — Кенна подивилася в мій бік. — Я тут не як лікарка трупи. Я — твоя подруга. У документах сказано, що я в триденній відпустці за власний рахунок. Ніхто не знає, що я тут, окрім Матіаса.

Обхопивши себе руками за талію, я перевела погляд від Сейді на безкраї простори океану за скелями. Йому було байдуже, танцюватиму я чи піду на пенсію, поцілую Гадсона чи піду геть. Хвилі набігатимуть незалежно від моїх стосунків з Джаніпер, і вони будуть тут через безліч часу після того, як від нас залишаться лише спогади. У якомусь сенсі моя нікчемність була достатньо втішною, щоб я нарешті змогла висловити правду.

— Я повторюю, що зі мною все буде гаразд, але не знаю, чи зможу повернутися після цього. — Я прошепотіла зізнання, вперше пропустивши його крізь вуста. Даючи йому голос... даючи силу. — Я просто знаю, що не зможу відновитися в будівлі, де кожен соліст дивиться на мене і свідомо чи підсвідомо сподівається, що я не відновлюся.

— Можна зрозуміти. — Вона оглянула задній двір. — Не впевнена, що переховування тут допоможе. Мені байдуже, яке в тебе там обладнання, мене воно не замінить.

— Це я знаю. — Я взяла м’яч у Сейді й почухала їй голову.

— Хочеш, щоб я допомогла? — запропонувала Кенна.

У грудях спалахнула надія, але швидко згасла.

— Я не можу проходити реабілітацію в Нью-Йорку, а Василь нізащо не дозволить тобі приїхати сюди, щоб працювати зі мною однією. Ти надто важлива для трупи.

— Це не відповідь. І ти здивуєшся, на що Василь піде заради тебе. Він досі тримає твій балет «Рівнодення» у короткому списку на осінь, а ти навіть не повернулася. — Вона нахилилася погладити Сейді, через що її ідеально скроєні штани миттєво вкрилися собачою шерстю.

— Я буду вдячна, якщо ти мене оглянеш, поки тут. — Ось, я попросила про допомогу.

— Тоді так і зробимо. — Вона підвелася, потім стала навшпиньки й подивилася через задній двір на пляж унизу.

— Що ти там шукаєш? — Я приєдналася до неї.

— Просто дивлюся, чи не блукає пляжем білий чоловік середніх років у пошуках порятунку та пляшки зі старими любовними листами.

Я пирхнула.

— Не смійся з мене, Алессандро. Я проїздила через місто. Ми обоє знаємо, що одразу після Дня подяки тут з’являється забагато фермерів, які вирощують ялинки та тільки й чекають, щоб вкрасти душу якоїсь мангеттенської дівчини й навчити її по-справжньому цінувати свята. — Вона здригнулася од відрази.

Ми розвернулися, щоб піти до будинку, і побачили Енн, яка виходила із задніх дверей, тримаючи в руках ще одну квіткову композицію для столу. Вона завмерла, а потім усміхнулася.

— Кенно! Не знала, що ти приїдеш!

Кенна начепила усмішку, бачити яку я не побажала б і найлютішому ворогові.

—Як справи, потуральнице?

* * *

— Я зміню налаштування, і подивимося, що в тебе вийде, — сказала Кенна за два дні, коли я лежала горизонтально на реформері в нашому спортзалі. Досі я стрибала з вагою, меншою за свою власну.

— Схоже на справжнє катування. Зробімо це. — Я стиснула руки в кулаки й вперлася ногами в платформу.

— Краще ти помучишся тут, ніж впадеш. — Кенна вискочила з-за машини. — Із того, що я бачу, ти готова. — Вона підійшла до кінця дошки, потім легенько нахилилася, її погляд сфокусувався на моїх ногах. — Зігни коліна в пліє.

Я послухалася. Подушки для плечей на тренажері ковзнули разом зі мною.

— Переходь у напівпальці, — проінструктувала Кенна.

Я перенесла свою вагу на п’яти, зосередившись на постановці стопи й стабілізації гомілковостопних суглобів. Усе, що було нижче талії, протестувало, але я не хотіла прислухатися. Це було друге тренування за день, і після вчорашніх занять моє тіло голосно нагадувало мені, наскільки я не в формі.

— Тепер релеве, — наказала вона.

Моя права щиколотка от-от мала затремтіти, але я витягнулася, випростуючи ноги, оскільки реформер додавав опору, імітуючи мою вагу. Піт виступив в мене на лобі.

— Я тебе зараз ненавиджу, — пискнула я.

— То все слова. Опускайся.

Я повільно опустила п’яти на дошку.

— Здається, вона зараз зомліє.

У передній частині студії пролунали кроки, їхній ритм підказав мені, що це Енн.

— У якийсь момент ти маєш почати довіряти своєму тілу. — Кенна стояла, склавши руки на грудях. — Зроби це ще раз.

— Ти впевнена, що їй можна в релеве? — Енн насупила брови, підійшовши до Кенни.

— Я впевнена, що єдина лікарка в кімнаті, — відповіла та.

— Не сваріться. — Я відокремила себе від болю і змусила до ще одного повторення.

— Це не сварка, якщо я автоматично виграла. Іще раз. — Кенна вивчала мою щиколотку, поки я повторювала рух. — Здається стійкою.

— Їй боляче, — запротестувала Енн.

— І що? Назви хоч один випадок, коли танці не приносять болю. — Кенна змістилася до мого правого боку й присіла, поки я робила ще одне повторення. — Я оглядала її вчора вранці і ще раз вчора ввечері після тренування. Вона вже готова до підйому, хоч і не на сто відсотків. Минуло майже п’ять місяців після операції, і вона добре попрацювала над відновленням м’язів литок. їй просто бракує впевненості.

— Годі говорити про мене так, ніби мене тут немає. — Я вдихнула під час наступного повторення. Тут мій телефон задзижчав на маті праворуч від голови.

— Ти продовжуй, а я гляну телефон. — Кенна підняла його, поки я працювала над релеве. — О, чи не четверте це повідомлення від такого собі Гадсона Елліса відтоді, як ми тут.

— Що там написано? — Енн нахилилася ближче.

— Люблю бути глядачем у власному житті, — пробурмотіла я, повільно опускаючись.

— То перестань дивитися і зроби щось. — Кенна передала мені телефон.

ГАДСОН: Можемо поговорити?

ГАДСОН: Будь ласка.

ГАДСОН: Я згадував, що мені шкода?

Ці надійшли протягом останніх тридцяти шести годин.

ГАДСОН: Для ясності: я не прошу вибачення за те, що поцілував тебе.

Ох. Було б легше ігнорувати його, якби я не уявляла цей поцілунок щоразу, коли заплющувала свої кляті очі. Я зітхнула й сіла, схопившись руками за тренажер.

— Пообідаймо.

Ми їли за кухонним острівцем, а я лишила повідомлення без відповіді, бо не знала, що сказати.

— Дуже смачно, Енн. — Кенна підчепила виделкою ще один шматок лосося праворуч від мене. — Дякую, що готуєш.

— Прошу. Приємно бути корисною, — відповіла Енн зліва, штрикаючи ножем свою страву. — І знаєш що? Я не потуральниця.

Я застогнала й нахилилася, щоб поправити гетри, бо відчувала, що після обіду Кенна поставить мене до станка.

—Досі так вважаєш? — запитала Кенна.

— Вона вмирала в Нью-Йорку, — відповіла Енн, нахилившись вперед і дивлячись повз мене.

— Вона? — уточнила Кенна. — Чи ти?

Моя виделка дзенькнула об тарілку.

— Вона нічого не робила, тільки тренувалася, прикладала лід до щиколотки та спала. Єва не могла змусити її поспілкуватися з кимось чи навіть піти в студію, щоб бодай людей побачити. Тож, так, я привезла її до нашого пляжного будинку, де є повноцінний тренажерний зал із тим самим реабілітаційним обладнанням, що й у трупи, повноцінна балетна студія та зміна обстановки. Якщо ти вважаєш це потуранням, то й гаразд. — Енн розвела руками. — Я потуральниця.

— Енн, — почала я повчально.

— І подумати тільки, ти ж завжди була адекватною, — пробурмотіла Кенна.

— Але ми обидві знаємо, що заради Аллі я готова на все, — продовжила Енн. — Навіть покинути Мангеттен і готувати все для гала-вечора звідси. І так, я хочу, щоб вона одужала, хочу, щоб повернулася на сцену, якщо вона цього бажає, але для мене значно важливіше, щоб Аллі була щасливою, ніж щоб вона була примою. — Вона сіла на місце.

— Я маю бути присутньою при цій розмові? — запитала я.

— Усе так і є, — погодилася Кенна. — А проте це потурання. Ти чудова сестра, Енн. Просто не інструкторка з балету.

— Цього я не можу заперечувати. — Енн зітхнула й взялася за рибу не так агресивно. — Однак Аллі вже переросла Мадлен, — пожартувала вона.

Проте студія Мадлен не могла бути єдиною в цьому місці. Не з її післяобіднім розкладом, якого вона не змінювала.

— Хто ще тут викладає? — запитала я. — Не для мене, просто цікаво, які студії отримають запрошення на «Класику». — До неї залишалося два місяці.

— їх кілька. — Енн кивнула. — Джерардова, Вінні Вотерс, Квінн Токіне...

— Квінн Токіне відкрила студію? — Мої брови злетіли вгору.

— Так, близько року тому. — Вона махнула виделкою. — Десь біля Седарвіля. А що? Коли ти востаннє бачила її?

— На останній Євиній «Класиці». — їй було вісімнадцять, якщо я правильно пам’ятаю. — Отже, сім років тому? Майже впевнена, що вона посіла друге місце.

Енн кивнула.

—Я, здається, чула, що вона розірвала хрестоподібну зв’язку абощо. Хай що б там було, її кар’єра закінчилася досить швидко.

— Це сумно, — пробурмотіла я.

— Так завжди, — погодилася Кенна. — Але тебе це не стосується.

Ми закінчили обід, і Кенна наказала мені йти до станка.

Босоніж я стала на місце, яке завжди було моїм — третя дзеркальна панель, і приготувалася до болю.

Вона працювала зі мною з драйвом інструкторки, якою була її мати, і уважністю лікарки, поки Енн нервово спостерігала за нею, занотовуючи вправи, на яких Кенна хотіла, щоб я зосередилася в найближчі кілька тижнів.

— Не можу. — Я похитала головою після її останньої команди. Піт стікав потилицею, а кожен м’яз мого тіла волав.

— Можеш, — виправила вона мене. — Просто не хочеш, і я думаю, що це половина проблеми. — Вона побарабанила пальцями по станку.

— Це неправда, — заперечила я, трохи завівшись.

Страх тримав мене в своїх обіймах і стискав.

— Ну ж бо. Ти була в таких ситуаціях раніше. Знаєш, які відчуття. — Вона нахилилася і знизила голос. — І нікому в цій кімнаті немає діла, якщо вийде неідеально. Софі тут немає. Якщо ти цього не хочеш, ніхто тебе не засудить. Хочеш піти на пенсію раніше? Утекти від тиранії трупи? Я надішлю листа, що це травма, яка поклала край твоїй кар’єрі. Прикрию тебе. Але якщо є шанс, що ти досі хочеш бути примою, то вперед. Час відпочинку скінчився, зараз час тиснути. Чого ти хочеш, Аллі?

Чому останнім часом всі мене про це питали?

Я глянула на світлину нас чотирьох, на яскраву, заразливу усмішку Ліни, потім на Енн, яка щось писала в блокноті. Якби будь-яка з них була на моєму місці, вони билися б з усіх сил, щоб зберегти його.

Мама не погодилася б ні на що менше, ніж моє повернення як головної танцівниці в її трупу.

Я поставила ноги в першу позицію і звелася на півпальці, ігноруючи опік болю над правою п’ятою. Ребра зімкнуті. Плечі опущені. Потім піднялася в релеве, випростуючись до самих кісточок.

Біль пробіг задньою частиною литки, тупий, але невідступний. Я проігнорувала його своїм звичним методом, вдаючи, що це просто базовий рівень болю, і напружила стегна й прес. Мої квадрицепси та сідниці нагадали мені, що минуло надто багато часу.

Проте моя щиколотка не тремтіла, не хиталася і не вигиналася. Вона не виказувала ентузіазму, але виконувала роботу, яку я їй доручила.

Кенна всміхнулася.

— Зроби це ще раз.

Я виконувала повторення, поки вона віддавала накази, і коли ми закінчили, щиколотка пульсувала з наполегливістю, яку я не могла ігнорувати.

— Приклади лід. Усе значно краще, ніж ти сама думала, — сказала Кенна, коли я робила розтяжку після заняття. — І це за двадцять тижнів після операції? Ти зможеш вдягнути підбори на гала-вечір. Це має заткнути рота Шарлотті та іншим пліткарям.

—За два тижні? — перепитала Енн.

— Гала-вечір за два тижні? — Я сіла, склавши ноги одна на одну, потім нахилилася вперед, щоб розслабити спину.

—Так. — Очі Енн звузилися. — І я працювала над ним місяцями, тож навіть не думай про те, щоб не з’явитися, їй будеш у цьому музеї, навіть якщо мені доведеться тебе туди тягнути.

— Ось, оце не потурання, — усміхнулася Кенна.

— Не ставай на її бік. — Я похитала головою й сіла. — Звісно, я піду. Василь сьогодні вранці надіслав електронного листа, у якому пише, що хоче поговорити зі мною та Айзеком, а це означає, що йдеться про «Рівнодення».

—Я б сказала, що роль, створена для тебе, варта того, щоб туди піти. — Кенна сіла на зелену кулю-балансир.

— Я вже відповіла на запрошення від тебе й Гадсона. — Енн сховала блокнот під пахву.

Гадсон? У мене в животі затремтіло, і йшлося не про метеликів. Більше нагадувало ос.

— Я не піду з Гадсоном. Упевнена, що вдавані стосунки існують лише в межах округу. — Везти Гадсона до Нью-Йорка? Навіть якби він захотів поїхати — у чому я сумнівалася, — це означало б впустити його в моє справжнє життя... де він зміг би знову завдати мені болю, якби захотів.

— О ні, підеш. — Енн кивала на кожному слові. — Ти казала, що Керолайн вже зробила з цього проблему.

— Так і є. — Кенна підстрибнула на м’ячі.

— Там будуть фотографи та журналісти...

— Саме так. — Енн помахала мені ручкою. — Керолайн побачить світлини, і ми станемо на крок ближчі до того, щоб вона прийняла ваші стосунки, а за ними й нашу сім’ю. А з цим, якщо ти не помітила, усе не дуже добре, хоча час спливає, адже ти повернешся до Нью-Йорка в серпні.

— Як і ти. І всі побачать фотографії. Ти просиш мене винести на публіку стосунки, яких не існує. — Я розсунула ноги. — Може, допоможеш? — підняла брови до Кенни.

— Я вважаю всю цю ситуацію бомбою уповільненої дії. — Вона підскочила. — Але якщо є шанс побачити, як чоловік, який практично саботував усі твої стосунки, навіть не підозрюючи про це, мучитиметься, намагаючись вписатися у твій світ бодай на один вечір, то я на боці Енн. Має бути весело.

— Дякую. — Енн усміхнулася й розправила плечі, а тоді нахилила голову набік. — Чекай, ти сказала, що вважаєш ситуацію...

— Бомбою уповільненої дії, яка от-от вибухне у вас перед носом. — Кенна кивнула. — Я розумію, що вона Лінина донька, і ви, напевно, маєте якісь сильні, складні почуття через те, що вона — остання її жива часточка, про що вам неодмінно слід поговорити з вашими психотерапевтами, але вислухайте мене. — Вона спинила м’яч. — Якби вона була вашою донькою, як би ви поставилися до того, що тут відбувається? І що б робили, якби це стало відомо?

Я здригнулася. Про це я вже думала раніше.

— Якби вона була моєю... — Голос Енн здригнувся, і мої груди стиснулися, коли вона відкашлялася й спробувала зберегти самовладання. — Мені б хотілося думати, що я стала б щасливішою, якби більше людей у світі любило її. І мені не було б так важко, якби ці морально сірі дії були необхідністю. Ми просто хочемо знати нашу племінницю.

Кенна подивилася в мій бік.

— Мене хвилює, чого хоче Джаніпер. — Я схопила свою пляшку з водою і підвелася. — Здається несправедливим, що вона мусить чекати ще вісім років, щоб дізнатися свою історію й те, звідки вона родом. І так, у мене дуже складні почуття щодо того, чим я зобов’язана Ліні і чи включає це допомогу її доньці танцювати так, як танцювала та.

— Я не заздрю становищу, у якому ти опинилася, — визнала Кенна, зводячись на ноги. — Думаю, на сьогодні ми закінчили.

—Ти молодець, Аллі. Піду принесу льоду для твоєї щиколотки.

— Дякую.

— Ось для чого потрібні старші сестри-потуральниці. — Енн вийшла зі студії, а Кенна підійшла до мене.

— Тобі слід почати стрибати на батуті, тренувати опір.

Я кивнула:

—Дякую, що приїхала сюди.

— Та ясно. Ти б зробила те саме для мене. — Її погляд кинувся до прочинених дверей. — Дві речі. Твій стан здоров’я дозволяє тренуватися на пуантах. Я не збираюся ставитися до тебе як до дитини, розповідаючи, що це треба робити повільно. Ти знаєш своє тіло. Роби з цією інформацією, що хочеш.

Я швидко ковтнула води, щоб позбутися несподіваного клубка в горлі.

—А друга?

— Ти нічого не винна Ліні, — тихо сказала вона. — Хай про що б ішлося: Джаніпер, твою матір, твоїх сестер чи твою кар’єру.

От тільки я була винна.

— Я та, що вижила, — прошепотіла я.

— Твоє життя заради неї не поверне її. — Вона подарувала мені сумну, сповнену розуміння усмішку, а тоді вийшла зі студії, залишивши мене з какофонією думок.

Я заплющила очі, потім зосередилася, жадаючи, щоб хаос вщух і я змогла ухвалити необхідні рішення, починаючи з найпростіших.

По-перше, якщо мені можна на пуанти, то я почну тренуватися завтра, крапка.

По-друге, я взяла телефон і написала Гадсону.

АЛЛІ: Гала-вечір моєї трупи за два з половиною тижні. Двадцять восьмого червня в Нью-Йорку. Чорний смокінг. Можливо, тобі варто піти зі мною.

По-третє, я відкрила інтернет-браузер і почала шукати.

ГАДСОН: Вважай, що я вже в ньому.

Я зайшла на сайт і обрала вкладку «Розклад». Щойно він відкрився, прокрутила його, а тоді гнівно й розчаровано зітхнула.

— Чорт забирай, Джаніпер.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

ГАДСОН

OnPointe34: Той, хто сказав, що тобі можна таке вдягати, збрехав.

Bright2Lit: Це поганий варіант. Вона вбиває того лева.

OnPointe34: Цей купальник має лишитися мертвим.

— Ти наче на випускний зібрався, — розсміявся Ерік, закинувши руку на спинку зеленого оксамитового дивана в центрі «Офіційного вбрання Франкліна».

— На випускному він був нижчим, — пробурмотів сам містер Франклін, оцінюючи крій третього смокінга, який я приміряв за цей ранок.

—Досі не розумію, чому ти не хочеш вбратися в біле. — Він поклав щиколотку на коліно. — Жінки люблять цю атмосферу «Офіцер і джентльмен». Принаймні Джессі любить.

—Аллі сказала «чорний смокінг», і що вона назвала, у тому я й піду. — Особливо якщо це запрошення було єдиним повідомленням, яке вона надіслала мені з минулих вихідних. Це був перший і єдиний раз, коли жінка не відповідала на есемески та дзвінки після того, як я її поцілував. Це якщо до слова про знищене его.

Сам поцілунок не був проблемою — він якраз за межею досконалості. Якусь секунду вона була там, зі мною, палала й усе таке. Ні маски, ні стін, тільки Аллі. Дідько, я досі відчував її смак, биття її пульсу під губами, стогін, що звертався прямо до мого члена. Ми запалали тієї ж секунди, як наші роти зустрілися, і хай як би я ненавидів бути свідком того болю, якого завдав їй, я був вдячним, що вона зупинила нас. Мій самоконтроль був на межі, а вперше входити в неї я точно буду не в громадському душі. Після того поцілунку я знав, що це «вперше» буде. І втисячне. Я в житті не відчував такої хімії. Вирішено — ми відбудемося.

Знаючи Аллі, я розумів, чому вона не дзвонила — поцілунок був справжнім. Я усвідомив, що хочу, аби наші стосунки стали справжніми, навіть якщо це буде лише на літо, а от її це до смерті налякало.