Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 8 Джульєтта на балконі

— Тарновецька, ну я ж просив тебе не вмирати, — Еверест зсунув окуляри на кінчик носа і втомлено потер перенісся. — Привіт, так.

— Я не вмираю. Цього разу проблема інша. Привіт.

— Відверто кажучи, зараз невдалий час для твоїх проблем. У мене скоро відповідальний тест, і... — він замовк на півслові, страдницьки скривився і чітким рухом повернув окуляри на їхнє попереднє місце, впираючись поглядом у Вартине лице по той бік екрана. — Гаразд. Чим я можу допомогти?

— Мені потрібна думка алхіміка. Кваліфікованого.

— Не треба підлещуватись. Я й так тобі допоможу.

— Я тебе про-ошу. На біса мені лестити світляку?

— Через якісь характерно темні плани, які включають захоплення світу? — Еверест кумедно здвигнув бровами. — До справи.

— Гаразд. Дивися. Ти знаєшся на творенні?

— Ну, знаєш... — Еверест глибоко вдихнув, схрестив руки на потилиці й хитнувся на стільці. — Це вища алхімія. Один знак накреслиш не туди — і без ноги залишишся. Це в кращому разі, — його брови знову смикнулися.

— Я не прошу тебе нічого створювати, — закотила очі Варта. — До біса, ти можеш просто сказати: знаєшся чи ні?

— Так. Можу. Так — знаюся. І чому тобі неодмінно треба гиркати на мене?

«Бо тебе не існує, — прошелестів внутрішній голос. — Бо ти носиш обличчя алхіміка, якого нема насправді. А мені хотілося б, щоби він був. Не ти».

Варта зціпила зуби й притлумила цю думку.

— Орку, слухай, — повела вона далі. — Якщо створити копію до біса чарівного предмета, чи можна також перенести його особливі захисні властивості на цю копію? Так, щоб ніхто не міг відрізнити, де оригінал, а де підробка?

— Які це — особливі захисні властивості? І хто такий «Орко», Тарновецька?

— Гірняче, не вимахуйся. Скажімо, предмет обпікає руки всім, хто не має права його торкатись, а жодна зустрічна магія від цього впливу не захищає.

— Скажімо... — Еверест задер голову до стелі й кілька секунд сидів так, барабанячи пальцями по бильцях свого крісла. — Ні, Тарновецька. Ні, творення повторює фізичну форму, хай і складну, з усіма її деталями, навіть прихованими, — якщо алхімік достатньо майстерний. Але форма і магічний вплив — це різні речі. Отож, спершу створюєш копію, а потім зачаровуєш її. Ну а якщо це дуже особлива захисна система з купою умовностей, то де там ти її накладеш на щось. Відмінності можна буде знайти.

— Зрозуміла.

— Тобі потрібно щось створювати? — в голосі Евереста промайнула зацікавленість.

— Ні, я лише хотіла підтвердити свою думку, — здвигнула плечима Варта. — Мені потрібен оригінал однієї речі, а я стикалася лише з копіями. Стало цікаво, чи зможу в разі потреби створити таку... Ну, не я, а якийсь кваліфікований алхімік.

— Навіть не думай у цьому напрямку. Такими справами я не планую займатися до дня, коли стану хоча б вищим, а заразом і суддею.

— Я й не планую звертатися до тебе. У Празі є кілька сильних родин.

— Ого. То ти там залишаєшся? Взагалі й остаточно?

— Побачимо... — дівчина вищирилась у камеру. — Бувай, Орку. У мене вагон ділових зустрічей.

Світлий показово закотив очі й не сказав на прощання нічого.

— І з чого тобі в голову стрельнуло, щоб стати тією Вартового? — коли стара чаклунка спитала це, Варта ледь не заскрипіла зубами. Проте дорогою до дому Графині через красивий старовинний парк дівчина вирішила, що триматиме себе в руках бездоганно і неодмінно розпитає про Меделіну, якщо вже Графиня зненацька сама запросила її на обід. Пані Богумінова хотіла покликати й Златана, проте роздратовано визнала, що не змогла із ним зв'язатися. Варта ж не палала бажанням відривати його від справ після ранкової сварки.

— Це сила, яку я отримала від батьків, — тихо відповіла вона, розмішуючи цукор у чашці ароматного чорного чаю, надто теплого для погоди надворі, але цілком стерпного в прохолоді високих стель старовинного будинку.

— Вибір був твій, — сухо відповіла Графиня.

— Вибору не було. Спогади повернулись, а заразом і сила прокинулась — останнього дня Гри, коли я намагалася врятувати вашого родича.

Стара чаклунка гмикнула і щільніше запнула на грудях мереживну шаль.

— Ти вибрала його, — відказала вона. — Передусім Златанового онука, а не ту силу чи призначення. Жалюгідно, як на мою думку, — валандатися за чоловіком. Ще й таким, котрий сам досі не знайшов собі місця. Але чого б ще ми мали діждати від панни, яка вродилася сотню літ тому?

— Ви б воліли, щоб я дала Златанові загинути? — спитала Варта прямо, відчуваючи, що її злість на чеського мага тане в міру того, як хтось намагається влізти до їхніх взаємин.

Графиня гмикнула знову.

— Він би не загинув. Його дід, суддя, — він би не Дав.

— Колишній суддя, до вашого відома, тієї ночі прострелив Златанові руку.

— Так то ж не голова...

Дівчина не відповіла і потяглася до чашки з чаєм, яка могла би врятувати її від потреби дискутувати далі на цю тему. Вона нишком розглядала старе, але все ще гарне оздоблення будинку чаклунки. Здавалося, інтер'єр вітальні не бачив змін щонайменше з довоєнних часів. На низькому столику поблискували антикварні емальовані чашки. Під стіною височіла шафа, наповнена посудом усіх можливих форм та розмірів. Зі стелі звисала люстра, прикрашена рослинними орнаментами в стилі модерн, а розкішні візерунчасті шпалери могли б гідно прикрашати музей.

— Вартова — це ризикована робота. Ну а що твої нинішні батьки про це думають? — Графиня не зиркнула на Варту, але її слова вцілили в больову точку.

Дівчина так і не зібралася з силами розповісти про все вдома.

— Вони поважають мої рішення, — відповіла вона тихцем, відчуваючи у своєму голосі фальш. — Але ризик — це звична річ для чародіїв, хіба ні?

— Тільки коли ти зелений, як ви зі Златеком.

— Матір Златана — вона теж любила ризик? — спитала Варта прямо. — Одружилася ж зі спадкоємцем Вартових. Із проклятим. Знала, що загине і її чоловік, і дитина. Так сильно кохала його?

— Тобі не варто судити про те, що там було. Медленка дурного наробила.

— Наприклад? — насторожилася Варта.

— Грішно ворушити справи мертвих, — суворо відповіла пані Богумінова і підвелася з крісла, спираючись на ціпок. — Хіба коли сам хочеш до них приєднатись. А я такого наміру ще не маю, дякувати вищим...

— Ви знаєте, чому вона покінчила з собою?

— Бо дурепа була.

Варта зціпила зуби. Здавалося, Графиню дратували згадки про Меделіну. Проте дівчина спробувала знову:

— Я розумію, що минуло багато часу, та все ж... А де всі її речі? Щось мусило ж залишитися?

— Навіщо воно тобі? — відказала стара чаклунка, і Варта зрозуміла, що вцілила. Якби речі Меделіни Богумінової були втрачені, Графиня не впустила б нагоди сказати про це негайно і ще додати щось їдке.

— Це для Златана.

Чаклунка підібгала губи і подивилася на дівчину прискіпливо, мовби шукала брехню, написану на її обличчі, але врешті прохрипіла:

— Нема нічого по ній уже. Кілька старих фотокарток. Усе.

— Я маю її обручку.

— Що, вже? — байдужно спитала Графиня. — Коли весілля?

— Не в тому розумінні, — Варта ледь стрималась, щоб не закотити очі. — Мені її подарували... — вона дістала перстень із кишені джинсів і затиснула двома пальцями.

Чаклунка здивованою не здавалася. Вона придивилася до обручки й цмокнула губами.

— Так, було в тої дурепи таке. Мила забавка. А замок тобі теж подарували?

— Який замок?

— Перстеник — це ключ. Він має відкривати чи якусь прикрасу, чи що... То Медленці привезли родичі. Ще хвалилися, як вичепили цю штукенцію в російського майстра за великі гроші.

— Про це мені нічого не казали.

— Ну а хто ти така, щоб тобі казати?

Чаклунка підійшла до дверей на веранду і спинилася там у косих променях сонця, ніби боялася зробити хоч крок назовні. Варта підвелася за нею, але її погляд затримався на шафі з посудом.

— Це ваша колекція? — спитала дівчина, розглядаючи полиці, рясно заставлені пістрявими келихами, тарілками й горнятками.

— Більше мого покійного чоловіка, — Графиня підійшла до дверцят, відчинила їх і дістала навмання невеликий келих із третьої полиці. Зовсім дрібний, він колись, мабуть, був дуже вишуканим, проте тепер емаль пощербилася, пооблітала і тільки подекуди дозволяла вгадати, які кольори прикрашали келих раніше. — Власлан не мав міри ні в чому. Хоч куди їхав — мусив приволокти щось до сеї шафи, — чаклунка покрутила келих у пальцях і подала Варті.

Дівчина торкнулась тонкого скла і подивилась крізь нього на сонце. Промені затанцювали в склі, підкреслюючи лінії візерунків.

— Гарна колекція, — відповіла вона і повернула келих Графині.

Та швидко сховала свій скарб до шафи й зачинила її. Ключ пірнув у кишеню сукні — навіть удома стара чаклунка носила вбрання, яке зробило б честь дамі едвардіанських часів. Графиня обтрусила руки — мабуть, боялася, що неозброєним оком помітна пилюка з шафи забруднить її бездоганно білі рукавички — ті самі, які зачаровував Алебарда. Тоді вона підійшла до виходу на веранду й ледь не хвилину мовчки дивилася на сонячне подвір'я, мовби вишукувала там ворогів, які заховалися поміж кущами і парканом.

— Ти можеш іти, донько Станіслава й Амалії, — зненацька відповіла стара чаклунка й після хвилини мовчання нарешті подивилася Варті в очі. — Златанові мої вітання. Хай неодмінно зазирне до мене на тижні.

— Привіт, — по телефону голос Златана звучав спокійно й прохолодно: вочевидь, він теж не забув ранкову суперечку.

— Привіт, — Варта сьорбнула кави, щоб розтягнути паузу, в яку чех усе ще міг би вклинити вибачення чи пояснення. Але він мовчав. Тож дівчина почала першою: — Справи завершились?

— Ні, — видихнув співрозмовник. — Проте Амброз сказав, що ввечері йдемо вистежувати викрадачів. Наступна точка начебто належить тому самому власникові, що й попередні.

— Ну, добре, що хтось нарешті дізнався про власника. Хто він?

— Якийсь світляк. Лукаш пообіцяв подробиці при зустрічі. Загалом, я скидаю тобі адресу. Приходь після десятої, мені знадобиться допомога.

— Щось серйозне назріває? Не можеш розповідати по телефону?

— Щось на кшталт того.

— Скидай інфу.

Дівчина швидко попрощалася з магом і тричі перечитала повідомлення з адресою, щоб запам'ятати її про всяк випадок. То було на іншому боці річки. Тоді вона видобула з кишені тайнопис, отриманий від Душанки: звичка перевіряти, чи нема новин від відьом, з'явилася раптово, проте не підвела.

«Зайди близько восьмої до кав'ярні, — повідомляли нові слова в записці. — Сестра хоче віддячити тобі».

Варта усміхнулася. Навряд чи віддяка Карафіят піде далі кави з травами, але це був шанс нарешті дізнатися, що ховалось у викраденій скриньці.

— Давай я знайду тобі артефакт, — широка усмішка Карафки й сказане нею скидалося на поганий жарт.

— Ваші старші вже казали мені ціну. Ні, дякую, — заперечила Варта.

— То це ж старші казали, — відьма сторожко озирнулась, тоді вперлася ліктями в міцну стільницю і наблизила усміхнене лице до чаклунчиного. — А я — це я. Сестриця Бру розповіла, що то важливо для тебе й твого друга. А ти мене вирятувала. Борги тре' повертати, інакше задушать.

— Сестричка Бру? — здивувалася Варта. — Я думала, що ти — сестра Душанки.

— Я наймолодша, — Карафка примружила очі. — Бру — посерединці, а Душа — старша. Ми не схожі. Можеш не вишукувати спільностей, — додала вона грайливо. — То як — хочеш знайти ту цяцьку?

Варта прискіпливо подивилася на молоду відьму, якій підсвідомо симпатизувала — Карафка трохи скидалася на Дикорослу, чиєї радості й запалу чаклунці дуже бракувало в коловороті празьких проблем.

— Що для цього треба? — обережно спитала чаклунка. — Як ти знайдеш мені артефакт, якщо навіть старший шабаш вважає цю справу майже неможливою?

— Ну таки так. Річ у тім, що ми можемо знаходити живе. Артефакти ж — хоч як поглянь — живими не є. Утім, якщо їхня особлива аура видає себе... Загалом, я склала тобі список, — безтурботно додала Карафка, барабанячи пальцями по стільниці, як піаністка по невидимих клавішах. — Дещо доволі рідкісне, але я певна, що Рутмера Чорногірна нич не пошкодує для львівської Вартової. Ти ж маєш із нею зв'язок?

— Це можна вирішити.

Про Рутмеру Чорногірну Варта насправді чула лише з розповідей Дикорослої та інших відьом, яким «пощастило» навчатись у грізної й суворої глави шабашу. Дикорослій ще й «пощастило» бути їй названою онукою і провести в Карпатах усе дитинство. Про перипетії свого навчання подруга згадувала лише незлим тихим, переважно нецензурним словом. Але такою вже була традиція відьом: вони рідко виходили заміж, народжували від випадкових чоловіків на своєму шляху, а потім дівчаток відправляли на навчання до глави шабашу, зазвичай найбільш досвідченої та суворої в тих краях. Хлопчаків, котрі ніколи не успадковували відьомських сил, віддавали до притулків чи на всиновлення. Варті це здавалося сумним і жорстоким рішенням, проте Дикоросла, яка в юнацькі роки пояснювала їй усі ці подробиці, запевняла, що нині відьми взагалі добрячки. Мовляв, у давнину хлопчиків, які в них народжувалися, зіллєварки вбивали без найменших докорів сумління. Докори сумління — то взагалі було не про відьом.

— Якщо я дістану все, що треба, — які шанси на успіх? — спитала Варта, проглядаючи список речей для ритуалу.

— Не вельми високі, — Карафка перекинула тугі русяві коси через плече, тоді потягнулась і хитнулась на стільці, на мить зависнувши в точці падіння, але не впала. — Хух! — видихнула вона з полегшенням і продовжила: — Шанси в нас такі собі. Щиро кажу. Але краще така віддяка, ніж жодної.

— Розкажи краще, що ти сперла в алхіміків. Чого вони так ошаліли?

— Ошаліли, бо це світляки. Чи ти світляків не знаєш?

— Годі гратися, відьмо. Я чула, що ти отруїла когось і він ледь не загинув. Задля чого це все?

Очі Карафки блиснули, стираючи легковажну радість з обличчя:

— Я теж хочу знати, Вартова. Але хіба мені хтось каже?.. Я мусила вернути скриньку. Так наказала баба — нічого більше. Я завинила перед Данкою, коли втравила її любаса, і перед тобою, коли втягнула в оце все. Та тільки нема безгрішних серед нас, — додала відьма, знов осміхаючись. — Остерігатися треба тих, у кого все на око надто файно. Такі, певна річ, ховають щось. А за справи шабашу можеш не турбуватися. Єдно вони тобі нінащо... Ну то осьде список, мені час бігти! Маю нинька зустріч з одним химерним замовником, — Карафка довірливо нахилилася до Вартиного вуха: — Зі сві-ітленьким! — дівчина простягнула чаклунці візитівку на шорсткому папері.

— Лібуше Крокова? — звела брови чаклунка. — Це твоє людське ім'я?

— Та де-де, — махнула рукою відьма. — Псевдо. Знаєш, працюючи з отрутами, легко наживати ворогів...

Варта швидко попрощалася з Карафкою, пообіцявши подумати над її пошуковою пропозицією, й одразу набрала номер львівської відьми.

— Привіт, Дік. Тільки не падай, — видихнула чаклунка в телефон. — Мені терміново потрібен цвіт папороті.

— Вартусю, а відполіровану лусочку живого дракона не хочеш раптом? — спитала подруга сварливим тоном. — Розказуй, що це за жарти!

— Ще б я жартувала так... Він мені справді потрібен. І ще дещо. Я тобі список скину.

— Ну-у... в бабки Рутмери, може, і є що... в запасах, — відьма, здавалося, досі не вірила в правдивість прохання. — Але сама розумієш, — докинула вона, — мені треба дуже важливу причину, аби дістати щось таке рідкісне. Чи ти раптом виграла мільйон?

— Треба в гривнях чи в євро?

Дикоросла замовкла й продовжила вже стривожено:

— Варто, що там сталося? Ти ж наче їхала відпочивати й крутити голову красеню чеху! А просиш про таке...

— Тепер я розслідую зникнення празьких магів, шукаю старовинні артефакти, щоб мене визнали Вартовою, відбиваюся від причіпок судді-світлого, виплутуюся з інтриг Конгломерату, і... і так, красень чех мені в печінках сидить зі своєю потаємністю та впертістю. Коротше кажучи, дуже треба.

— Якщо я скажу бабці, що на кону — честь усіх карпатських відьом та Вартової зі Львова, щось може вийти, — відповіла Дикоросла замислено. — Та я не дам тобі гарантій.

— Кажи, що хочеш. Я не маю до кого звернутися більше.

— Будь ласка, бережи себе, — додала подруга. — Не знаю, як ви двоє змогли так спаскудити собі поїздку. Але я тобі кажу на правах доброї подруженьки: воно того не варте!

— Дякую, Дік. Зі мною все гаразд. Справа в іншому — воно... те, що ми робимо, варте цього. Іншого варіанта нема. Тут така проблема назріла, що екс-глава може знов отримати владу, якщо ми не станемо Вартовими вчасно. І тоді нам гаплик. А ще є кілька більш метафізичних причин, через які нам теж гаплик.

Відьма награно зітхнула, але допомогу пообіцяла й пригрозила Варті своїм приїздом у разі, якщо та й надалі влазитиме в самісіньке жерло проблем.

— Гарна подруга? — після того як дівчина поклала слухавку, Душанка нечутно визирнула із задньої кімнати, яка ховалася за ширмою.

— Щось на кшталт того, — відказала Варта, роздратована тим, що відьма підслуховувала розмову — щонайменше її завершення.

— На. Це тобі придасться, — власниця кав'ярні поставила перед нею синю емальовану чашку, котра пахнула надміру терпко. — Пий до дна.

— Дякую, — дівчина одним ковтком видудлила напій і скривилася: — Що там за гидоту намішано? Ти мене отруїти хочеш? — вона не розглядала такий варіант всерйоз, але погляди та плани празьких відьом досі залишалися туманними.

— Це мій особливий рецепт, — послужливо відказала Душанка, ховаючи в кутиках губ свою посмішку Мони Лізи. — Я зву його Вогнем Джульєтти. На честь тієї, що в Шекспіра.

— Що вогонь — це справді, — Варта швидко ковтнула слину, але палюче відчуття в горлі не зникало.

— Тобі не зашкодить, — відказала Душанка. — Трохи спецій до кави, дещо з трав. І — ах! — фірмова настоянка моєї прародички, яка зналася на зіллях і цілительстві. Досі не можу відтворити рецепт достеменно, хоч скільки намагаюся. Зварено на повільному вогні, на пісочку, ось.

— Здається, ця настоянка й мертвого підніме, — усміхнулася Варта.

— Ні, такої сили в мене нема, — напрочуд серйозно заперечила відьма.

На прощання вона стиснула обидві чаклунчині долоні й порадила не йти на новий ризик, з яким може бути пов'язана ця ситуація з артефактами. Варта твердо пообіцяла не йти на новий ризик, з якими може бути пов'язана ця ситуація. Бо вона вже й так із головою пірнула в усі можливі ризики, що тільки знайшла.

У пабі було людно. Як завжди, надвечір перед вихідними публіка збиралася найактивніше. Кілька жевжиків за довгим столом біля вікна вже набрались і горланили щось до офіціанта, який, мабуть, звик до таких гостей та ігнорував їхні причіпки.

— Тут стільки людей, що мені хочеться якомога швидше вшитися, — зауважив Златан, закидаючи в рот солоні горішки, яких глава темних щедро набрав до коли.

— Соціофобія ввімкнулася? — Амброз турнув Златана ліктем і повів поглядом у бік дверей. — Чекай-чекай. Зараз вони з'являться. Нутром чую!

— Горішки ти своїм нутром чуєш... Я волів би, щоб тут з'явилася Тарновецька. Час уже, — відказав маг і скосив погляд на годинник, який оперізував його зап'ястя широким ремінцем.

Львівська чаклунка спізнювалася. Чех постукав кінчиком нігтя по циферблату, наче хотів припнути до місця секундну стрілку. Але вона поцокотіла далі.

Час тікав. Тікали ідеї, здогадки й можливості. Тікали шанси. Не тікала тільки внутрішня темрява — вона поглиблювалася, пробивала всі щити і вила собі кубло так глибоко, що ніхто не міг її вичавити, навіть якби захотів. Але що на її місці — під усіма покривами — цього Златан не знав. Часом він почувався порожнім і хапався за темряву всередині, за це осердя, яке давало йому силу і змогу торкатися павутини невидимого світу. Але часом і це не допомагало. Як зараз, коли тіло знемагало від надміру енергії і спалахи виривалися — завчасно або невчасно, сповнюючи його життя зайвими проблемами.

Маг зціпив зуби й продовжив уважно спостерігати за столиками біля дверей та входом.

— На спір? — Амброз широко всміхнувся, оголюючи ряд рівних зубів. — Хто швидше прийде: наші маніяки чи твоя пасія?

— На що закладаємося? — азарт хльоснув Златана.

— А на твою посаду Вартового! — ясно-бурштинові очі спалахнули бешкетними іскрами.

Маг зміряв друга поглядом, і його гарний настрій розвіявся. Хвилину чи дві вони мовчки спостерігали за залом, а тоді Златан продовжив:

— Про нашу попередню розмову, Амброзе: готовий вийти в люди? Берток мені вже на мізки капав.

Глава темних відхилився назад.

— Свят-свят-свят, і щоб мені тільки діряві шкарпетки траплялися! Навіть не думай.

— Я не думаю, — Златан повернувся до друга, і погроза в його погляді стала явною попри усмішку на губах. — Ти знаєш про мій стан справ. Прірва гарантій не дає. З біса пощастить, якщо вийде розв'язати це питання безболісно.

— Та що ти паніку здіймаєш завчасно? Фаталіст клятий.

— Уже радше напівтруп. Я — фізично — ледь стягую.

— Тобі не звикати. А Прірва своє діло знає.

— Слухай сюди. Я пообіцяв тобі, що знайду цих викрадачів і все вирішу. Ти що маєш зробити у відповідь? Згадуй-згадуй! Інакше нагадаю я: ти, Амброзе, дав мені слово, що коли я не вирулю, то вийдеш на світло сам.

— Я терплю тебе, Златане, сті-ільки часу! — визвірився Амброз із раптовою злістю. — Але, бачать вищі, іноді хочеться добряче дати тобі по пиці, аби спустився на землю. Набрався пафосу в діда і думаєш тепер, що тобі тільки великі справи вершити та чужими життями кидатись. Я тут глава! Тому йди до одного місця і впоперек, якщо ти ще раз спробуєш заговорити на цю тему. Лікуйся і не ний, задовбав уже.

Після гнівної тиради він відвернувся до дверей. Але Златан сидів надто близько, тому Амброз не міг удавати, ніби не почув його наступних слів:

— Тобі не вдасться вічно залишатися главою.

— А я й не претендую на те, щоб це тривало вічно. Я ж не наш колишній конгломератний диктатор, — буркнув маг. — Краще б Вартці розповів. На біса тримати в таємниці, що ти знову помираєш, — або принаймні забагато про це триндиш мені?

— Я розповім, коли випаде момент.

— Знову триндиш. А вона все бачить.

— Дякую за уважність.

— Між іншим, вона — твоя пасія, а не моя, — Амброз озвався коротким смішком: — Ні, стариганю, і не думай нею відкупитись. Я не дивлюся в бік дівчат, які на підборах вищі за мене.

— І дарма!.. Але я не розпоряджаюся Вартою чи її планами, — Златан криво всміхнувся і кинув погляд на двері. Йому здалося, що там майнули неслухняні хвилі волосся чаклунки — та знову ні. Нікого.

Він утомлено потер перенісся. Виглядати Тарновецьку всюди стало його слабкістю. А мати слабкість йому не подобалося. Вона відволікала від справ і порушувала звичний хід думок. Златан усвідомлював, що так воно завжди, коли впускаєш когось у своє життя, але й до цього він не звик і часом ловив себе на іскрах роздратування, що проривалися крізь пелену почуттів — нових та яскравих. У центрі всього була Аґата Тарновецька — дівчина, котру він спершу заочно ненавидів. А зараз — страшно подумати...

Вона нахабно увірвалася в його життя, врятувала його життя і змінила його життя. Утім, життя, здавалося, не було готове до цього й пручалось у відповідь на її натиск — усіма старими звичками, потаємністю і схильністю діяти самотужки. Аби лише вона не постраждала. Аби не помітила його слабкості. Аби дала йому ще трохи часу...

— Здається, вони, — нашорошився Амброз, і увага Златана перемістилася на вхід, за яким він спостерігав боковим зором.

Усередині клацнув уявний перемикач: ще одне коло замкнулося. Ще один пазл додався до загальної картини: таємнича трійця була тут.

— Пов'язати їх просто зараз? — спитав Златан, нахиляючись до вуха глави темних.

— Ми не маємо жодного доказу їхньої причетності. І ти ще піди та спробуй пов'яжи, мудрий такий...

— Гаразд, тоді діємо за планом.

— Дій давай, — кивнув Амброз.

Чех зіслизнув із високого барного стільця і неквапом пішов до вбиральні. Коли він навмисне робив коло залом і минав стіл, за яким приземлилася трійця підозрюваних, то відчув поколювання їхніх поглядів. Златан підтягнув щити до себе якомога ближче. Якщо ці жевжики можуть затуманювати всіх, включно з главою темних, то конче треба дізнатися, чи стане їм сили пробитися крізь його захист...

Маг зачинив за собою двері вбиральні, замкнувся в крайній від стіни кабінці і двічі лунко клацнув пальцями.

Білявець на ім'я Еверест вийшов із його тіні й врізався носом у дерев'яну перегородку — місця в кабінці було замало для двох.

— Поки використаємо образ нашого львівського знайомого, — повідомив маг своїй тіні, — потім станеш тим, на кого вони накинуть оком. Але без самодіяльності, як минулого разу. Далі справа за мною.

«Еверест» кивнув. Відчуваючи ще більше азарту всередині, Златан швидко — щоб не ризикувати цілістю тіні, яка стрімко слабшала біля власника, — вийшов назовні.

Незнайомий чолов'яга біля умивальника замиленим поглядом розглядав своє одутле відображення в дзеркалі і не завважив, що за хвилину після кучерявого шатена з тієї самої кабінки вийшов невисокий білявець, який надто швидко метнувся до дверей.

Викрадачі працювали за звичною схемою. Обрали самотню й достатньо захмелілу жертву. Почали задиратися — точніше, незнайомий маг почав. А вони спостерігали на відстані.

— Може, втрутитися зараз і подивитися, що вийде? — запропонував Златан, силкуючись запам'ятати обличчя того мага, якщо вже трійця вислизала з його сприйняття. Він не бачив жодної — логічної чи магічної — причини, чому погляд відмовлявся роздивитися незнайомців. Це дратувало.

— Нам треба ті троє. А якщо рипнемося зараз, вони дризнуть, — відказав Амброз. — І шукай тоді вітру в полі. Хоча в нашому випадку навіть і поле ще треба шукати.

— Я не розумію, що з їхніми аурами.

— Думаєш, ти один?.. О, вони ворушаться!

Златан притьмом оцінив ситуацію: сп'янілий темний і його суперник пробиралися між столами до виходу. Трійця невловимих викрадачів сиділа незворушно. Маг, не повертаючись у їхній бік, крутнув телефон і клацнув столик викрадачів у надії, що півтемрява пабу не завадить його камері — телефон усе ж таки купу грошей коштував. Тоді перевірив міцність щитів.

Амброз і тінь-Еверест зникли непомітно. Перший мав затримати мага-нападника у дверях, доки тінь натягне на себе образ п'яниці й турне того в нішу при вході, де офіціанти тримали швабру і стійку для парасольок. Три секунди на все — Златан не сумнівався, що глава темних і тінь спрацюють злагоджено.

Найцікавіше починалося далі.

— Ну, давайте, падлюки... — прошепотів чех собі під носа, прикладаючись до пляшечки з колою.

Але «падлюки» досі сиділи в полі його зору. Щось достобіса дивне було в них. За час роботи на суд Златан звик до несподіванок. Звик до всіх типів аур, до світлих і темних, потужних і послаблених, прихованих так майстерно, що без спеціальних умінь не обійтися. Проте ці троє нагадували туман чи сліпу пляму, за яку погляд узагалі не зачіпався. Якби хтось інший розповів — не повірив би. Незнайома магія пробуджувала азарт.

Він ледь не проґавив мить, коли троє здійнялися зі своїх стільців і ніби просочились одразу до виходу.

Златан рвонув за ними, на ходу видобуваючи рукавички. Без них суддівська магія вельми нищівним чином впливала на руки, а часто й узагалі вислизала крізь пальці. Крутезні, дорогі й зачаровані проти всього на світі рукавиці довелося здати через те, що він уже ніяк не належав до суддівського апарату. Та маг знав: хто шукає, той знайде, — і роздобув собі потерту пару в магазині, куди перевірки фракції не доходили (або ж його просто ігнорували після вагомих фінансових вливань від власника).

Двері рипнули.

Спорожніла вулиця. Поворот у вузький провулок — де, якщо не там! Прохід під арками...

Златан завмер і сіпнувся до стіни, втискаючись у неї всім тілом, щоб не видати себе. Пригашення аури і щити мали б посприяти.

Попереду три тіні колихалися, ніби плащі, падаючи на спини постатей, котрі ховалися під ними. Блим — і вони розчинялися. Блим — з'являлися знову.

Помічник трійці стояв ще на кілька кроків попереду — супроти Златанової тіні в чужому образі.

— Це не наш, — озвався один з викрадачів. Чи всі разом.

— Цей не має правдивого кровотоку, — просипів химерний голос знову, пробуджуючи заціпеніння й геть дивні, давно забуті страхи, що дуже недоречно виривалися на волю саме тепер.

— Ти не обдуриш нас, чаклуне, — Златан не встиг зрозуміти, що ці слова спрямовані до нього, як очі одного з трійці вже дивилися просто в його власні. Оточені червонястою крайкою, вони нагадували дві криниці без дна.

Чех шарпнув пальцями й уповільнив час звичним рухом, сподіваючись роздивитися тепер химерного нападника.

— Звертаюся до тебе іменем суду... — почав він, коли повітря взялося брижами.

Златан знав: це дасть йому фору перед невідомою напастю, хоча маніпуляції з течією часу випивали всі сили, мов чорна діра.

Проте нападник не застиг. Він продовжив свій рух, хоча і млявіше, ніж до того. Рука з тонкими кістлявими пальцями торкнулася щитів, викресала з них іскру і пройшла наскрізь...

Варта зрозуміла, що в квартирі хтось є, щойно вставила ключ у замок. Златан мав би вже бути в потенційній точці зустрічі з викрадачами.

Чаклунка рвонула двері на себе, нарощуючи водночас щити. Удар дістався їм — не дуже потужний, бо захист не тріснув. Без щитів така прямолінійна атака дезорієнтувала б її на кілька секунд.

— Отже, він уже навчив тебе своїх вибриків. Молодець, Тарновецька, — невиразний голос долинав із глибини коридору. — Швидко вчишся.

— Я не чекаю гостей, — відповіла дівчина, спинившись на порозі. Вона відчувала павутину кінчиками пальців так чітко, ніби то було продовження її тіла. Проте не хотіла давати шансу зачинити двері в неї за спиною, тому стримувалася від кроку всередину й силкувалася намацати ауру непроханого гостя. Ким би він не був.

Аура віддавала — ну хто б сумнівався! — світлістю.

— Я ненадовго, — запевнив суперник, прихований темрявою коридору, який перекреслював тільки косий промінь від кухонних дверей.

Не встиг він закінчити, як удар у спину заштовхнув Варту до квартири. Отже, світляк не один. А вона не помітила цього вчасно. Паскудство.

Дівчина з несподіванки впала на підлогу, й це врятувало її від перехресної атаки, котра шурхнула над головою. Запахло паленим. Рука, що схопила за волосся й рвонула її голову назад, теж належала чоловікові.

Чаклунка зиркнула на першого нападника — і не помітила рукавиць. Отже, не суддя. Та й наївно було б очікувати, що хтось із суддів-недоброзичливців удостоїть небажану Вартову свого візиту і власноруч намагатиметься вбити.

Перший нападник вийшов із тіні — майнуло бліде обличчя, ще не старе, хоч і обтесане дотиком віку, який личить деяким чоловікам. Повільно, майже неохоче суперник сплів павутину в розкошланий клубок і кинув просто в чаклунку. Щити спинили й це, але жаске плетиво енергій не втратило форми. Навпаки, воно загрозливо зашипіло й затріскотіло, як феєрверк, пробиваючи собі шлях крізь панцир опору. Натиск плетива свідчив не на користь того, що ці двоє хочуть просто поговорити.

Варта не стала чекати, доки щит піддасться, попри відчайдушне намагання його підсилити. Вона випустила павутину навмання в усі боки, немилосердно палячи її. Від спалахів різонуло по очах, але воно було того варте. Нападник, котрий тримав її волосся, відсахнувся від розпеченої атаки. Наступної миті дівчина навідліг ударила його по нозі з усім можливим підсиленням і різко відштовхнула. Вороже плетиво шурхнуло повз і врізалося в двері.

Двері рипнули, мовби зривалися з петель. Варта схопилася на ноги. Перший нападник, сильніший, спробував оглушити її. Чаклунка відчула підступні струни шоку, що лоскотали шкіру, притлумлені щитами. Слабкість накотилася хвилею, і перед очима потемніло.

Але вона дала собі секунду на поновлення захисту і встигла вловити рух позаду.

«Не повертайся спиною!» — нагадав внутрішній голос.

Варта сахнулася вбік, врізалася лопатками в різьблену шафу і правицею штурхнула від себе половинку дверей — та зіткнулася з головою нападника. Неприємний хрускіт і стогін, що його супроводжував, свідчили, що удар удався. Але підсилення згасло, не залишивши Варті шансів на вагомі фізичні атаки. Нема сенсу переоцінювати силу своїх кулаків, коли йдеться про сутичку з двома дорослими чоловіками.

— Павутина всохла? — спитав перший суперник з іронією, спостерігаючи збоку.

Шкіра взялась іскрами холоду. Варті не подобалися цей спокійний тон і повільні, недбалі атаки. Мовби її хотіли виснажити. Мовби гралися. Мовби... не боялися її спротиву взагалі.

— Що треба? — видихнула вона з погрозою, мигцем зиркаючи на бліде лице.

На щастя, другий «гість» сипав добірною лайкою, втираючи розтрощеного носа. Кров не спинялася. Варта сіпнула павутиною лампу з тумби і зарядила нею в голову закривавленому магові, прагнучи завершити хоч б з одним.

Він шукав опори наосліп, водячи рукою по стіні. Дівчина стьобнула його павутиною — тліючі смуги опіків пролягли по шкірі мага. Після ще однієї хвилі атаки чоловік осів на підлогу. Його супутник, який досі мовби спостерігав і оцінював, як чаклунка розбереться з іншим нападником, вийшов уперед.

— Я чув, що ти надміру енергійна, — сказав він. Незнайоме лице виражало водночас вдоволення і неприязнь. — Але чинити такий спротив — марнувати час. О, до речі, про час! Думаю, ти виклалася достатньо...

Маг постукав пальцями по циферблату свого наручного годинника — блиснуло срібне світіння, і Варта відчула, як важко їй навіть стояти на ногах. Павутина обвисла, ніби її хтось розчиняв. Дівчина рефлекторно смикнула пальцями — ні сліду.

— Ти нічого не зможеш вдіяти, Вартова. Така моя сила, — маг підійшов до неї впритул із маніакальним спокоєм. — На короткий час — жодної магії, жодного руху. Змирися: так мало статись. І спочинь із миром.

— Світляче кодло... — виплюнула дівчина, відчуваючи, як німіє кожен м'яз.

— Так, саме так ви нас звете, — відмахнувся маг, мовби його веселили Вартині слова. — А тепер слухай уважно. Кровна помста — тонка річ. Пригадуєш ніч у бібліотеці й так званий нещасний випадок? Ви вдало викрутилися після вбивства мого брата.

— Суд виправдав нас, — процідила дівчина крізь зуби.

— А я — ні. Мені начхати на суд, Конгломерат, чужі вироки чи виправдання. Начхати на те, хто ти така і чого сюди приїхала. І, до слова, саме я зараз вирішую, що буде далі.

«Озивайся! Давай, озивайся!» — волала Варта до своєї сили.

Сила озиватися не хотіла, як і тіло.

— Ви — кандидат на посаду глави, — відповіла дівчина, здогадавшись, хто прийшов по її душу. — Такий вчинок перекреслить вашу кар'єру.

Чоловік видавався їй надто молодим для верховного правлінця — вона не дала б йому і сороківку.

— Я фіктивний кандидат, Вартова, — заспокійливо відказав маг. — Ти що, ніколи не спостерігала за тим, як у людей вибори проходять? Хтось має створювати видимість конкуренції, бо інакше нікому не весело. Новий глава вже очевидний. Як я казав: чхати на цей Конгломерат, паяців із фракції та їхні політичні ігри. Мене попрохали створити видимість гри, бо ж я, бачте, — найсильніший. Хай ідуть до біса, коли мого брата вбивають двійко темних, а суд торочить, що вони не винні. Та не турбуйся, про мій візит ніхто не дізнається. Подякуй своєму Богумінові за прекрасний захист дому — ваші людські сусіди навіть шуму не почують...

Світляк тріпнув рукою, і дівчина відчула на чолі іскри холоду. За секунду іскри стали матеріальними і вчепилися в голову терновим вінком. Гострі скалки заповзали глибше під шкіру. Кров скрапнула з брів і потекла по щоках, стікаючи по шиї та у виріз футболки. Він справді грався з нею.

— Скажімо, дівчинка Вартова не витримала тиску відповідальності і покінчила з собою. Придбати отруту неважко. У цьому місті продається все. Якщо ти готовий заплатити достатньо.

— Ніхто в самогубство не повірить. Особливо ті, хто знає мене, — говорити ставало важче й важче, але Варта намагалася.

— Це не відіграватиме ролі. Буде факт, і все. Жодних слідів. Час, час, Вартова.

Маг спокійно дістав із внутрішньої кишені ампулу, в якій блискотіло щось срібне, схоже на ртуть, — труйка. Вартин погляд знайшов запонки на рукавах мага: в очі їй впали крихітні зображення грального кубика. Інший гральний кубик — не зображення, справжній — лежав у внутрішній кишені куртки, нагадуючи пророцтво глави шабашу.

«Ти зустрінеш світлого диявола», — казала їй празька баба.

«Здається, зустріч відбулася», — зіронізував внутрішній голос.

Чаклунка розуміла, що чутливість повертається до її тіла. Але надто повільно, надто важко. Вона не могла ще й пальців зігнути, не те що схопити павутину чи поворухнути головою. Сили могутньої Вартової стало лише на те, щоб рішуче стиснути губи.

Проте маг клацнув язиком, насилу відкрив їй рота і так само дбайливо та педантично влив туди весь уміст ампули.

Паніка захльоснула Варту з пекучим холодом рідини, котра проникла в горло. Світляк задоволено дивився на неї. Не просто задоволено — а любовно. Як на майстерний витвір своїх рук.

Мурашки сипонули по шкірі.

Павутина напнулась і озвалася надто пізно.

Дівчині здалося, що цей легкий порух власної сили — щось шалене й неймовірне. Вона плюнула просто світлякові в лице. Пізно — отрута вже опинилася всередині, загнана туди рефлекторним ковтанням. І хтозна, скільки часу ще має тіло, перш ніж...

Варта зашипіла і знавісніло шарпнула старовинне дзеркало, що стояло під стіною, мов примара. Павутина, всотуючи підсилення, відірвала різьблену рамку від стіни, і маг, котрий не очікував такої різкої зміни, не встиг відсахнутися. Задзеленчало скло, увсебіч посипалися скалки.

Долаючи шалений опір власних м'язів, Варта пошкутильгала в кімнату. У скронях все пульсувало. Вона розуміла, що треба викликати блювоту. Точно й негайно. Але маг не чекатиме. Навряд чи нападника його штибу зупинить нещасне дзеркало, розтрощене об голову. Навряд чи його взагалі що-небудь зупинить.

Дівчина підійшла до дверей на балкон і миттєво оцінила висоту другого поверху.

«Двічі не вмирати», — вирішила вона і вчепилась у перила з твердим наміром перелізти через них.

Зустріч із бруківкою внизу точно стане болісною. Але треба опинитись якомога далі від...

У шлунку все стиснулось. Очі наповнилися сльозами, голова затуманилась.

Варта підозрювала, що це запаморочення — вже дія отрути. Пальці розтиснулись, а ноги стали м'якими, як суфле. Вона притулилась спиною до стіни і глибоко вдихнула.

«Без паніки. Треба спершу виблювати ту заразу. І вистрибнути...»

Тут горло розітнуло, мовби ножем. Ізсередини здійнявся вогонь. Він поширювався швидко. Присмак віддавав обідом та відьминою кавою.

«Вогонь Джульєтти» — назвала свій напій Душанка.

«Ото з мене Джульєтта на балконі», — встигла подумати Варта, але темрява застелила очі, і тіло перестало опиратися тому, що несла з собою срібна отрута.