Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 14 Найкраща схованка

— Тепер Варта знає твою історію, Амброжеку, — з порога повідомив Златан. — Привіт, Алю. Як сестра?

Квартира алхіміків зустріла темним коридором і тишею. Алебарда запропонував зустрітися тут, бо його сім'я рвонула кудись із міста, залишивши старшого сина вдома на випадок термінових замовлень.

— Привіт, загублені, — алхімік балансував тонким шматком крейди на вказівному пальці. — Сестри в нормі. Усі. А що Вартка знає?

— Я знаю, що вона знає, — випередив Амброз. — Мою сімейну сагу.

— Люблю сімейні саги, моя улюблена — про Форсайтів, — докинув Аль. — От же ж!.. — крейда зірвалася з його пальця і вдарилась об паркет, розколовшись на дві половинки.

— Ну, якщо правда те, що Златек розповів мені про їхні пригоди за останні дні, книжкові історії відпочивають, — спохмурнів Амброз. — У лікарні не офігіли від стану твоїх пальців?

— Радше їх здивувало, що я не прийшов одразу, як отримав травму, — Златан весело поворушив кінчиками пальців, які визирали з-під фіксаційної пов'язки. — Допитували, як це сталося. Та головне, в лікарні все це зібрали в подобу анатомічно правильної конструкції, тому є шанси, що я ще зможу згинати всі пальці! — хлопець роззирнувся у вітальні і вмостився на диванчику під стіною. — А де Лукаш?

— Удома. Батько йому влаштує по тридцять перше число...

— Шкода. Маю з ним нез'ясовані питання. Як і з тобою, Амброзе, — у голосі Златана не було погрози, проте Варта чітко відчула, як напруга спалахує.

— Алю, можеш нам якогось чаю принести чи що? — похмуро попросив темний глава.

— Слухаюся, генерале, — Алебарда витер білі від крейди пальці об свою темну футболку, розгублено подивився на плями на ній і пішов до дверей.

— Берток убив Желібора, — сказав Златан, щойно алхімік покинув їх наодинці. — І використав мою обіцянку безумовної допомоги, тому тепер я обійму посаду чеського судді. А ти станеш Вартовим.

Варта вже звикла, що Амброз спочатку діє, а потім говорить, але зараз він опинився перед ними зі Златаном так швидко, ніби сам був одним із тіньових кровопивць.

— Твої справи з Бертоком мене не гребуть, — процідив він крізь зуби, простягаючи руку до Златанового коміра.

— Я згодом придумаю щось. Можливість діяти іменем суду допоможе... — почав той похмуро, відсторонивши Амброзову руку.

— Утопися. Уже від імені суду заливати почав!

— Я тебе раз у житті прошу про щось серйозне.

— Якби я днями не врятував твою задницю, ти б уже ні про що не просив.

— Це була твоя справа. Твоя. А я вписався в неї, бо ти — мій єдиний брат.

— Ага. Брат — у моменти, коли тобі треба мати брата.

— Припиніть обидва! — втрутилася Варта і втиснулась між магами. — Амброзе, не ображайся, та я й сама не надто палаю бажанням пов'язувати з тобою роботу мого життя. Але нам треба співпрацювати. Коли виведемо на світло справу кровопивць...

— Ага. Чудовий план, — Амброз відхитнувся й майже впав на стілець. — От тільки їх обох знищили, кровопивць. Я ж був там. Поки всі пішли по полонених. Приїхали правлінці — встиг лише сховатися під зірваною тінню. Вони пробили дах, щоб усередину сягнуло сонце, і... і по всьому.

— Я чув про це, — скрипнув зубами Златан. — Що ж, формально фракція дійсно розправилася з викрадачами. Які молодці! Нам тепер треба дізнатись, як і чому Желібор прийшов до нас... Якщо доведемо, що він рвався допомогти, Берток не зможе зіпхнути на нас його смерть.

— Щоб довести це, треба ще довести, що вас викрали й силоміць утримували чеські правлінці. Яка там була версія Бертока? Що Вартка втопила артефакт і вони вирішили розбиратися з цим, а поки потримати вас для профілактики під охороною?

— Так, — Варта усміхнулась. — Тільки я не втопила його.

— Думаю, вони перевернули тут кожен камінець, — зауважив Амброз, повзаючи на колінах по траві. Він злісно хихотів, коли зачаровував охоронців на території Вишеграду, які не хотіли при світлі дня дозволити підозрілій компанії перелізти через перила, де висів красномовний знак, що це забороняв. Але магія швидко зламала заборону. Тепер Варта зі Златаном, главою празьких темних і главою алхіміків навкарачках досліджували траву довкола тунелю.

— Він був біля цієї каменюки, — відповіла чаклунка, обмацуючи руками валун і землю довкола, — коли ми востаннє бачилися.

— Коли ми востаннє бачилися з кровопивцями, вони були ще живі й смертоносні, — зіронізував Златан. — Але все змінюється надто швидко останніми днями.

— Слу, Вартко, — Амброз застогнав, випростуючись, — а може, його якось знесло-таки в річку?

— Через паркан і дві смуги дороги?.. Сплюнь тричі, — прошипіла чаклунка.

— Навіщо це?

— Стародавня українська традиція виганяти бісів із лівого плеча.

— Гадаю, кровопивська тінь без зв'язку з власником рано чи пізно втратить свої властивості, — з виглядом експерта зауважив Златан, відгортаючи траву руками.

Варта подумала, що його дизайнерська жилетка, яку чех одразу купив навзамін втраченій, не дуже личить до того, щоб отак рачкувати у траві.

— Ага, втратить, — пробубонів Амброз, — років через сто. Прийдеш тоді пошукати, пане суддя?

Златан важко видихнув і спідлоба зиркнув на брата:

— Прийду. А ти подивишся.

Варта не помітила, коли це сталося, та щойно незрима сила шугнула повз неї, Амброза відтіснило до сітки, яка відмежовувала схил від дороги.

Глава темних обтрусив руки від землі і розсміявся:

— Налякати мене так думаєш? Не дочекаєшся, Богумінисько.

Не встигла Варта подумати, що раніше не помічала, наскільки ці двоє схожі, як атака у відповідь блимнула тепер у бік Златана, проте тільки клацнула об його щити, які тут же нагадали про себе золотим спалахом. Чех посміхнувся.

— Так, пане глава? У вас є що додати?

Алебарда, котрий не втручався в розмову, підвівся і замислено подивився на свої руки, а тоді повідомив:

— Здається, знайшов.

Кинджал при світлі дня здавався ще розкішнішим. Його цілковито непрактичне руків'я поблискувало каменюками, вартість яких — навіть приблизна — викликала у Варти підозри, що вони можуть щонайменше років десять підтримувати фонди Конгломерату. Коли вона взяла ритуальну зброю в руки, то відчула, що нізащо не хоче випускати. Ніби кинджал є продовженням її тіла, як павутина.

Варта, Амброз і Златан разом схилилися над артефактом. Тінь кровопивці Алебарда взяв собі й роздивлявся мереживне плетиво проти сонця, ніби вже вираховував, чи можна створити таке саме штучно за допомогою алхімії.

— То де ми його заникаємо тепер? — першим порушив тишу Амброз.

— Буде в мене, — вирішила Варта і міцніше схопила руків'я.

— Гаразд, — видихнув глава темних і звично посміхнувся: — Алю, з мене віддяка за порятунок нашого Конгломерату і Богумінових планів на майбутнє.

— О, щастить, — алхімікові щоки зашарілися. — Якщо ти мені платитимеш, як Графиня за свої рукавички, то скоро я таки куплю собі електромобіль.

— Що за магічні рукавички? Бо я не в курсі, — зацікавився Златан.

— Для саду. Вона там якусь чародійну труйку вирощує. Руки береже, — пояснив Алебарда, витираючи руки від землі й травинок.

— Графиня? — іронічна усмішка сіпнула Златанові губи. — Оця велика пані, яка вважає себе щонайменше уособленням королеви Вікторії? Я в неї жив у дитинстві кілька місяців... Та вона гидує навіть серветку з підлоги підняти чи торкнутися брудного посуду, а ви кажете — в саду. У житті не повірю!

— Мені платять — я роблю, — флегматично відповів Алебарда і знизав плечима.

— Пропоную вибиратися звідси, — втрутився Златан. — Мені ще треба встигнути до Лукаша перед засіданням суддів. І я хочу, щоби ви з Амброзом зустрілися з сином Желібора. Він нам потрібен.

— Знущаєшся? — озвалася чаклунка. — Він — світляк, який щойно втратив батька. А тут ти — й новий суддя. Провокативно, хай би що белькотів Берток.

— Саме тому я з вами не піду, — Златан простягнув руку, щоб відгорнути неслухняні пасма з Вартиного лиця, але спинив себе.

— Я бачу ваші амури! — невдоволено кинув Амброз.

— То не заздри, — здвигнув бровами чех і швидко пішов угору крутим схилом, пригинаючись зовсім близько до трави.

— Дивись із охорони чари зніми! — кинув йому навздогін глава темних. — Бо ще забудеш із цієї радості, виродку суддівський...

— Зараз поганий час для візиту, — з порога заявив Алан, чиє біляве волосся ще більше виділялося на тлі чорного, траурного костюма. — Та якщо ви прийшли, то смію підозрювати, що маєте важливішу справу, ніж висловлення співчуття, яким не надто страждаєте у звичний час.

— Саме так, — Варта подивилась на главу світлих, примушуючи себе абстрагуватися від того, що його батька вбили, бо той прийшов на допомогу темним Вартовим.

— Я не запрошуватиму вас у дім, як розумієте, — відповів Алан, сторожко зиркаючи через плече. — Берто, злізь зі сходів! — прикрикнув він на когось, проте надто пізно — гупання і дитячий плач змішалися десь за спиною світляка, і той швидко зник у коридорі.

До дверей підбігло кілька дітей — малі й біляві, всі в чорному, вони вирячилися на гостей чіпкими темними очима, а тоді коротко підстрижений хлопчак заволав, як сирена:

— Ма-ам, Алан привів пітьмаків!

— Ага-а! — Амброз, вочевидь, скористався нагодою подражнити малих світлих і зробив страшне обличчя. — І я вас усіх нашаткую на сала-ат!

Аж тут діти сипонули назад у дім, і в дверях знову з'явився Алан, тримаючи на руках Берту, яка прикладала пальці до чола й безутішно заливала соплями комір братової сорочки.

— Зачекайте мене в кав'ярні внизу вулиці, — суворо відказав глава світлих. — Інакше мої брати й сестри здіймуть стільки галасу, що вся родина вирішить подивитися на темних гостей. Вам не сподобається.

Варта кивнула і поволокла за собою Амброза, котрий уже тягнув пальці до Берти, мовби хотів тицьнути її в ніс.

— Дозвольте одразу зауважити: я не думаю, що ви з іншим Вартовим убили мого батька, — сказав Алан, щойно приєднався до Варти й Амброза у вказаній ним же кав'ярні на розі двох вузьких вулиць, на лівому боці яких піднімалися мури й вилася зелень.

— Слава вищим, — закотила очі дівчина. — Тоді нам буде легше спілкуватися.

— Я свідомий того, на що здатні ваші родичі, темна Аґато. Проте немає нікого лише з добрим чи злим боком.

— Зазвичай я чую від вашої братії інші речі. Через те, що нам не пощастило підсилювати темні емоції людей.

— Тоді я хотів би пояснити свою думку, — Алан сплів пальці і зиркнув на Варту. Його чорні очі змушували ніяковіти, мовби погляд алхіміка надто прискіпливий та недобрий. — Світлі і темні різні. Скільки б не говорили про рівність чи толерантність. Тож намагання вдавати, що ти однаково ставишся до своїх побратимів і до тих, хто на іншому боці, — це почасти лицемірство. Натомість спроба зрозуміти тих, хто дивиться... ні, тих, хто відчуває й осмислює цей світ по-іншому, — варта похвали. Навіть спроба просто прийняти це. Я знаю про твої зриви — ти знаєш про мої світляцькі закиди, — в Аланових очах майнула іронія, й він зиркнув на незвично мовчазного Амброза. — Ми — не однакові... А тепер — ваша справа.

— Так. Мені потрібна твоя допомога, — Варта подалася вперед, не зводячи очей з Аланового лиця. — Твій батько прийшов урятувати нас, коли чеська фракція ув'язнила мене й Златана. І його вбили...

— Мені це відомо, — Алан схопився руками за стільницю, відхилився назад і шумно втягнув повітря. — Його загибель — моя вина.

— Поясни, — просипів Амброз. — Тільки зі стільця не впади.

— Коли ми знайшли полонених, усі вони були непритомні. Вочевидь, упирі накачували їх чимось, щоби тримати в несвідомому стані. Але, повернувшись на склади, ми застали там лише Амброза. На місці злочину я знайшов закривавлений тайнопис.

— Це Златанів, — здогадалася Варта. — Він мені писав із полону.

— Кров наступного дня зникла — і проступили слова.

— Наше прохання про допомогу.

— Правда, — кивнув алхімік. — А я тоді поїхав із Кузою до лікарні. І переказав батькові все, про що дізнався. Я спробував пояснити, що відбувається в місті. Та він був такий засмиканий, упевнений, ніби то ми з пітьмавими знову щось не поділили і скоро все вгамується. Адже багато всього було. Але до чого я веду...

— Твій батько вирішив перевірити слова з тайнопису, — закінчила Варта. — І тоді прийшов до нас.

— Просто скажіть, хто це зробив, — довкола Алана розсипалися небезпечні іскри, невидимі людському окові, але від цього не менш гострі й крижані. — У моїй сім'ї не вірять, що це зробили міфічні кровопивці. Та, чесно кажучи, і в кровопивць не дуже вірять.

— Тайнопис у тебе?

— Так. Я вірю, що він іще зможе стати доказом проти вбивці.

— Чи проти Вартки й Златека, — похмуро кинув Амброз.

— Саме тому він у мене, — смикнувся Алан, — а не в когось із суддів. Я завдячую вам порятунком Кузи. Не люблю залишатися в боргу перед пітьмавими. Але натомість хочу знати ім'я.

— Його захищає недоторканність судді.

— Я й так це підозрював. Продовжуйте.

— Угорець. Берток.

— Пітьмак... — несподівано злісно видушив глава світлих, і іскри на його руках почали розповзатися стільницею, сковуючи її кригою. — Пітьмавий... виродок...

— Алане, тримай себе в руках, — Амброз підхопився зі стільця, перехилився через стіл і обома ручищами стиснув плечі світлого. — Тихо будь. Бо інакше я тебе втихомирю. Твого батька не повернеш. А ми мусимо діяти мудро.

Кілька секунд їхні аури розбухали, як тісто на дріжджах, а тоді водночас згасли.

— Дякую за нагадування, Бурштине. Та я знаю, де мої межі, — Алан скинув руки темного зі своїх плечей і відсунувся на стільці подалі від них обох. — Чи є шанси довести провину Бертока законно?

— Ми працюємо над цим, — запевнила Варта, хоча й розуміла, що то гучно сказано. — Поки що зберігай тайнопис у себе і не роби дурниць.

— Розраховуйте на мою підтримку, — запевнив світлий глава. — А зараз прошу мені вибачити, але маю повернутися додому — родина бажає провести трохи часу разом у цей непростий для нас момент. Завітав наш далекий родич, який претендує на пост глави — не можу залишити його без уваги.

— Усе ок. Давай пройдуся з тобою, — Амброз підвівся й кивнув Варті.

— Алане, — покликала чаклунка, пригадавши ще одне питання, яке муляло їй, відтоді як вона приїхала до Праги. — Я тут влізла в проблеми з вашими алхіміками...

— З Даною, я знаю, — відповів світлий. — Я говорив із нею про це, коли Бурштин розповів мені про «священне серце» та про витівку з тінню твого супутника. Ти наче вважала мого батька тим, хто за цим стоїть? — темні очі блиснули холодом.

— Він доволі відверто погрожував нам зі Златаном, — відрізала Варта. — Але тепер я певна, що то не твій батько.

— Звісно, не він, — гмикнув Алан. — І будьте певні, що й не Дана. Вона горда, як і всі алхіміки. Вона хотіла твоїх вибачень, Варто, але життя... Навіть не говори такої дурниці вголос. Якщо маєш повагу до будь-кого зі світлого боку. Моє шанування.

Чаклунка простежила, як празькі глави зникли за дверима, й замислилася. Думки наповзали, як павуки: це вона через тайнопис дала підказку Бертокові. Підказку, яка вартувала світлому судді життя, а Златанові — майбутнього.

— Привіт, Душанко, — прошепотіла чаклунка в слухавку: по той бік щось подзвонювало — здавалося, відьма чи то била чашки, чи то дуже шумно складала їх. — Вибач, не знайшла часу зв'язатися з тобою і подякувати за порятунок із Вогнем Джульєтти. Та мене зараз цікавить записка на тайнописі. Ти отримала її?

— Так, — неуважно озвалася відьма. — Я передала твої слова судді угорському. Чи він допоміг?

— У певному сенсі. Тільки надалі не роби цього й остерігайся угорця. Він — небезпечний.

— О, я також, — у словах відьми не було ні краплі іронії. — А два інші дари шабашу? Вже придалися тобі?

— Ні. Але я планую надіти каблучку до якогось прийому, коли... — Варта не договорила, бо шалений здогад раптом перебив усі думки. — Душе, слухай: ви казали, що це обручка Меделіни Богумінової. Що вона віддала її, бо хотіла дитину, і відьми допомогли... Вона хотіла дитину не від свого чоловіка, правда? І в неї народилася дитина! Дитина, яку вона жадала вберегти від усього і тому... Стій. Стій. Я передзвоню. Тільки не йди нікуди!

Варта схопилася зі стільця й під здивованим поглядом баристи заходилася намотувати кола порожнім залом кав'ярні, складаючи подумки всі пазли.

Обручка як плата. Обручка, яка має відкривати щось, — ключ без замка, як казала Графиня. Дорогий подарунок. Робота середньоазійця.

І друга робота середньоазійця. Та, яку так ревно обороняли алхіміки і прагнули повернути собі відьми. Бо знали, що по неї прийдуть.

А поєднує їх Меделіна Богумінова, яка хотіла, щоб у неї залишилася хоч одна жива дитина. Яка не хотіла, щоби прокляття Вартових тяжіло над її сім'єю, але не могла його зняти... Тому вирішила зробити так, аби друга дитина — Амброз — не мала жодного шансу пройти ритуал захисників.

«Вона викрала артефакт».

Викрала і сховала. Там, де ніхто не знайшов би.

Варта ледь не випустила з рук телефон, поки шукала потрібний номер.

— Златане! — чаклунка розсміялась, почувши його голос, такий стриманий — мабуть, чех був на засіданні. — Златане, просто вдавай, ніби нічого не сталося, якщо довкола тебе ці правлінські паскуди. Але краще сядь. Я... я знаю, де артефакт. Справжній артефакт. Той, який викрала Меделіна!

— Є правила, дуже нехороша темна, яких треба дотримуватися, — пробубонів Златан, чаклуючи з краваткою біля дзеркала. — Навіть якщо вони йдуть усупереч твоїм планам.

— Жахлива краватка — одне з таких правил?

— Якщо дізнаєшся, скільки вона коштує, то поглянеш на неї по-новому. І взагалі: що це ти говориш до виконувача обов'язків чеського судді? — маг слабко всміхнувся.

— Оце вас на рольові ігри потягнуло, Богуміне? — зіронізувала дівчина у відповідь. — Мене не полишає відчуття, що суддівськими посадами кидаються, як гарячою картоплею.

Вона скосила погляд у дзеркало і вставила у волосся ще одну шпильку, щоб заколоти хвилясті пасма праворуч над вухом і позбавити їх шансу впасти на обличчя. Хоча Варта розуміла, що сьогодні вся увага буде прикута до Златана. Адже саме він складатиме обітницю судді.

— Це не так, — заперечив той. — Зазвичай судді не залишають своїх посад десятиліттями. Проте цей рік урожайний на зміни влади.

— Десятиліття — звучить солідно, — кивнула дівчина. — Зможеш знову найняти Мірека водієм. Він прикольний. А в тебе буде по одній страшній краватці на кожен день тижня? А я зможу спілкуватися з тобою чи тепер спершу треба буде подавати письмову заяву твоїй секретарці? О боги, я вже уявляю цю секретарку... — дівчина закотила очі й подивилась на друга, сподіваючись, що він хоч трохи збадьориться.

Златан закінчив війну з краваткою і критично зиркнув на своє віддзеркалення.

— Годі вже стібатися. Правила є правила: у фракції завжди має бути суддя. Тому так, Тарновецька, чекатиму від вас письмової заяви про плани на завтра. На випадок, якщо будете мені потрібні для спільного ланчу.

— Не дочекаєтеся, Богуміне. Завтра я одразу ж навідаюсь до відьом. Хочу піти вдень, бо зборище ближче до ночі. А що менше глядачів, то краще. Артефакт у них — я певна. Навіть якщо зіллєварки не знають про це.

— Чудово. Якщо твій здогад підтвердиться, тоді ми залишимось у виграші. Але спершу допоможи мені пережити цей вечір.

— І будь-який інший, — запевнила Варта й рвучко стиснула його долоню, зиркаючи над Златановим плечем у дзеркало.

Маг здвигнув бровами: то був перший невимушений дотик після того, як Варта продала свої почуття відьмам. Проте він не додав нічого, й дівчина промовчала. Вона почувалася дивно цими днями: мовби дивилася на друга крізь затуманене скло, де тягуче бажання зробити крок до нього розбивалось об прагнення втекти.

...Потім вона повторювала собі ті слова — що допомагатиме йому — весь вечір, спостерігаючи віддалік за тим, як у колі суддів Златан повторював пафосні фрази про те, що він ревно захищатиме Конгломерат і з честю представлятиме свою фракцію. Правлінці на задніх рядах шепотілися, не надто захоплені церемонією. Варта почула щонайменше три зауваги про Златанів молодий вік, хтось озвався про наглу смерть Желібора, але його зацитькали. Пан Юліуш, один із поляків, надмірно голосно поцікавився, до чого ж була вся та катавасія з Вартовими, якщо тепер намагаються проштовхнути вагон підозрілих змін, та ще й одразу під вибори.

Вечір закінчився пишним фуршетом. Нового суддю вітали — хто щиро, хто награно. Але ніхто не проминув нагоди потиснути йому руку і сказати кілька слів. Вона піймала погляд Златана, оточеного кількома поляками, й усміхнулася, підіймаючи келих. Чех кивнув у відповідь і повернувся до розмови. Варта швидко цокнулася з кимось під тост за нового суддю, опустила келих на тацю офіціанта, який збирав посуд, і попрямувала до виходу, розтираючи пальцем перстень Меделіни, що наліз їй лише на мізинець.

— Мені потрібна скринька, яку дала вам на зберігання Меделіна Богумінова, — повідомила Варта після того, як відьми провели її до глави шабашу. Вона відмовилася від чаю, яким завжди частували власниці квартири: Душанка недвозначно прохопилася, що туди підмішують зілля, а воно хай трохи, але робить гостей більш схильними до перемовин і послуху. Чаклунка ж не була налаштована на туманні розмови й умови шабашу.

Удень у відьомській квартирі для зборів стояла задуха, а через жовті й помаранчеві штори в кімнатах усе здавалося залитим надто яскравим світлом. Глава шабашу, яка мовби весь день лише й робила, що сиділа у великій кімнаті й пила чай, зустріла Варту кривою посмішкою:

— А чи це не та темна чаклунка, котра мала таку яскраву любов?

— Саме та, — відповіла дівчина, смикаючи плечима. — Тепер мова не про мої почуття. Чи вам відомо, що всередині скриньки Меделіни?

Стара відьма сьорбнула.

— Те, що належить її власникам.

— Власниця мертва. Там — річ Вартових. Я допомогла викрадачці, щоби ви повернули ту річ, і ледь не поплатилася за це життям. Я маю ключ. Ви повинні віддати скриньку мені.

— Ми нічого не повинні, дівчинко... Душе, — покликала стара відьма. — Оця чаклунка каже, що їй треба нашого скарбу. Хоч і отримала три дари.

Душанка випливла з-за дверей із глиняним чайничком і поставила його біля Варти на високу тумбу.

— Вартова, — прошелестіла відьма застережно. — За все треба платити свою ціну. Якщо ти хочеш чогось... — Душанка раптом затнулась, перевела погляд своїх великих спокійних очей на главу й додала зовсім іншим, достоту нажаханим тоном: — Але, шановна бабо, я би казала вам ліпше віддати їй ту скриню й пустити на всі штири сторони.

— Хоче — хай платить. Їй ще є чим платити, — підібгала губи відьма. — Скриня важить. Желіборек єй хотів, Грабінка хотіла — ціна росте. Ми тут доброчинством не займаємося.

— Воно може на зле вийти... — відвела очі Душанка. — Дуже зле.

Глава шабашу схопилася за поруччя свого плетеного крісла й підвела погляд з-під вуалі на відьму.

— Ти бачила, Душе? Кажи вже.

Відьма глибоко вдихнула.

— Ви знаєте, як працює видиво... Прошу вас сильно оддати ту скриньку, — вона схопила ротом повітря.

Варта спостерігала за тим, як відбивається на лиці старої відьми внутрішня боротьба із сумнівами. Усе, що бачила Душанка, збувалося. Отже, і зараз мало статися щось. Ні, не так — вона, Варта, сама мала вчинити щось. Чаклунка, хоч і прийшла сюди без думки демонструвати силу, після слів зіллєварки зненацька вирішила допомогти в здійсненні видіння.

Напнута павутина забриніла. Штори на вікнах зірвалися, впускаючи денне світло.

— Я віддала вам найцінніше, що мала, — чітко вимовила Варта. — Більше нічого празькі відьми від мене не отримають.

— Залякати хочеш? — глава шабашу підвищила голос, проте вся втиснулась у своє плетене крісло. — Чи задурити нам голову своїми словами?

— Я не маю часу на довгі дискусії, — Варта підійшла ближче, намагаючись ігнорувати паморочливі аромати. — Я просто підпалю тут усе, — вона мимоволі усміхнулася, вивищуючись над старою відьмою й розпускаючи павутину в різні боки. — Зілля багато, горітиме гарно. Трохи довго й брудно, але що робити, коли ви стоїте на шляху Вартової Центральноєвропейського конгломерату? У свої ігри з платою за послуги можете грати з дружинами правлінців, які купують приворотне зілля, зварене з моєї любові. Я тут не для того, щоби просити у вас про щось підступне чи оманливе. Я у справі, від якої залежить доля нашого Конгломерату. А відьми, якщо пам'ять мені не зраджує, теж підпадають під юрисдикцію правління, скільки б вони не пручалися... Ви забрали мою любов, шановні, і через це я занурилася в темряву так глибоко, що краще вам навіть не зазирати туди. Отож рахую до трьох, і звалюйте до бісової мамці, поки маєте такий шанс. Інакше — я вас знищу.

Останні слова прошипіла внутрішня темрява, вдоволена тим, що їй дали волю.

Варта здмухнула волосся з чола і підпалила павутину. Та тремтіла небезпечно близько від букетів сухоцвітів, заплетених паперовими стрічками, які висіли під стелею і лежали на стелажах уздовж стін.

— Раз, — чаклунка посмакувала цим словом, ніби ладна спалити до біса відьомський дім. — Два...

Глава шабашу дочекалася «три» і лише тоді наказала Душанці принести «проклятій пітьмавій» те, що та просить.

— Не очікуй тепер, Вартова, що хтось тут простягне тобі руку допомоги, — прохрипіла стара відьма, не спускаючи погляду зі скриньки, ніби в тій лежало її серце, щойно вирване з грудей.

— Усі руки допомоги, простягнуті тут, у певний момент вирішили мене придушити, — відрізала дівчина й притисла ковану скриньку до себе.

Вона криво усміхнулася на прощання й пішла геть із твердою певністю, що переступити цей поріг її не примусить більше жодна сила.

Душанка тінню вислизнула за Вартою і провела сходами донизу.

— То що ти побачила? — спитала чаклунка, вгамовуючи темряву.

— Нічого, — прошепотіла відьма довірливо. — Але я знаю, хто продав труту твоєму вбивці. Прошу тебе: не метися, бо вона не зі зла. Вона не знала. Хай скарб, якого ти прагнеш, стане платою. Згода?

— Я теж знаю, хто це, — Варта пригадала, як розгнівалася Брусінка, коли правдовод змусив її назвати ім'я молодшої сестри. — Князівна Лібуше, так?

Погляд Душанки втратив звичний спокій.

— Вона відкрилася тобі? — прошелестіла відьма.

— У мене навіть візитівка є, — запевнила чаклунка сухо. — Але я не палаю бажанням мститися. Ви ж просто продаєте те, за що вам платять. Тримаєтесь осторонь. Не ставите питань і не влазите в протистояння. Зручне життя, відьмо.

— Не таке зручне, як ти собі думаєш, Вартова. Ми втрьох дуже любимо це місто. Колись давно я, Бру й Карафка дали обіцянку одна одній: завжди захищати Прагу. Коли щось зле тут коїться, то ми на все підемо, аби повернути спокій. Але повороти долі ніхто в руках не тримає. І ще... знай: я залишила тобі дрібку любові тієї ночі, коли ти продала свої почуття. Вирішуй, що з цією дрібкою буде далі.

Душанка попрощалася швидко й поспішила нагору. Чаклунка ж рвонула додому, смакуючи передчуття того, що знайде всередині скриньки. Про дрібку любові вона вирішила подумати згодом.

Дорогою прийшло несподіване повідомлення: Еверест написав, що нарешті покінчив зі своїми таємничими тестами, тому якщо їй раптом цікаві експерименти з творенням, то можна про це поспілкуватися.

«Наразі ні», — черкнула Варта. Вона лише після відправки спохопилася, що варто, мабуть, привітати львівського знайомого з успіхом. Урешті, від слова вітання до світляка ще ніхто не вмер. А експерименти з творенням їй справді можуть стати в пригоді, якщо знадобиться сховати справжні артефакти.

Тож дівчина написала ще кілька слів, на які львівський алхімік відповів проханням не вмирати, бо вона ще винна йому каву. «Точніше — еквівалент кави», — додав Еверест, бо ж найбільш львівський (в очах туристів) напій він не любив. Варта пирхнула. Здається, в алхіміка напрочуд гарний настрій після тестів.

Часом їй здавалося, що в Евереста — справжнього, не тіньового — теж непогане почуття гумору. Але найчастіше воно ховалося десь між осудом її темних справ і зайнятістю. Тож чаклунка просто урочисто пообіцяла алхімікові не вмирати, доки не віддасть заборговане частування.

...Коли Варта торкнулася віка скрині перетнем Меделіни, бездоганно припасованим для цього, то спершу завмерла від думки, що сталася помилка й нічого не спрацює. Але замок клацнув і натужно заскрипів. Кришка піддалася. Дівчина підчепила її пальцями, згораючи від нетерпіння, і зазирнула всередину, де так давно чекав артефакт, викрадений Златановою матір'ю.