Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 17 If I can live through this...

— Хай він залишається в тебе, — Златан простягнув артефакт Варті.

— Ні, — рішуче заперечила чаклунка, не бажаючи опинитися в ролі особи, котрій треба тікати від небезпеки, бо вона має дві найцінніші цяцьки в усьому Центральноєвропейському конгломераті. — Краще розділити артефакти. Якщо когось із нас захоплять або...

— Маєш рацію, — чех смикнув плечима і, обмотавши келих шматком тіні, що досі лежав у кишені, опустив у сумку через плече. — Отже, довбонутих на всю голову угорців залишимо на потім. Я їду до Горачеків. Ти — попередь Дворжака. І Маріана! Нам потрібен суддя Маріан... Він мав би знати, як порозумітися з цими створіннями.

— Тут ми знову повертаємося до питання довбонутих на всю голову угорців, — зауважила Варта, заплітаючи волосся в косу. — Маріан у них. Не підкажеш, як із тими створіннями порозумітися?

— Спершу мені достобіса потрібен живий Лукаш та його Архів, — Златан підійшов до Варти впритул і прошепотів швидко: — Ти пам'ятаєш. Тіні треба зривати. Не вагайся, бо вони не вагатимуться.

— Я розберуся. Дивись не підпускай їх близько. Та не барися в Горачеків, — відповіла вона, стиснувши його руку, і пірнула в таксі, яке повільно під'їхало до воріт особняка Графині.

— Швидше, будь ласка, — попросила Варта водія, називаючи адресу Карела Дворжака, й відкинулася на м'яке сидіння, пропахле хімічною м'ятою.

Ніч обіцяла бути важкою. Угорці, які захопили правлінців із членами суду. Кровопивці, які взялися бозна-звідки й напали на дім Горачеків. Якби тільки на нього...

«А коли ви розберетеся з першими й другими, прийде час заявити про знайдені артефакти, — нагадав внутрішній голос. — Тоді ви зі Златаном нарешті дістанетеся мети».

— If I can live through this, if I can live through this... — Варта ледь чутно наспівала слова улюбленої пісні. — I can do anything.

Дім Горачеків зустрів тишею.

Златанові це одразу не сподобалося. Тиша означала, що все вже позаду. Проте він мусив дізнатися, що тут сталося. Тому прослизнув за ковану хвіртку, обійшов дві клумби і спинився біля дверей. Світла всередині не було. Крізь прочинені двері чорнів коридор.

Златан вирішив не заходити. Натомість обійшов дім, вслухаючись у відзвуки аур довкола. Телефон завібрував.

— Я вже тут, — видихнув маг.

— Спускаюсь, — прошурхотів голос у відповідь.

Тієї миті заскрипіли металеві сходи, що піднімалися збоку дому до недобудованого ще балкона — і на дах.

Чорнявий маг швидко спустився й зістрибнув на землю. В одній руці він стискав телефон, в іншій горіли іскри вогню, пробігаючи полисками на темному волоссі, яке змокріло від поту і налипло на чоло.

— Дві хвилини. У нас тут угорська фракція приїхала на вибори подивитись і принагідно сказилася.

— Ну ти й поспішав. Якби вони хотіли мене вбити, то я би вже був мертвим, поки дочекався б тебе, — буркнув Лукаш.

— Якби вони хотіли тебе вбити, то зробили б це швидше, ніж ти дотягнувся б до телефона, — відрізав Златан. — Що тут сталося?

— Мама з братом поїхали на гостину. Ми з батьком вечеряли. Тоді — вибило світло. Я пішов до щитка. Далі... — Лукаш здригнувся всім тілом. — Я побачив їх із вікна. Вони оточили весь дім. Не троє, як попередні. Ні. Цілий шалений натовп...

— Натовп — це скільки? Точніше.

— Десятеро... Чи п'ятнадцятеро. Я, знаєш, не дуже мав змогу їх рахувати.

— Так, ти ж тікав на дах.

— Заткнися, суддя недороблений! — спалахнув онук хранителів. — Вони забрали мого батька. Я не встиг нічого...

— Сказали щось?

— А ти помічав за ними особливу любов до спілкування? Я — ні. Гадки не маю, що їм треба. Вони ж не вб'ють представника правління?.. Ти в нас велика влада. Скажи мені щось достеменне.

— Не вб'ють. Вони цінують чародійську кров... — Златан відчув, як чорнота накочує на нього, нагадуючи про полон у кровопивць і про попередження румунського судді, яке він не сприйняв надто серйозно. — Маріан підозрював, що це станеться. Адже чеська фракція, шляк би її трафив, уклала з кровопивцями угоду — і порушила її. От вони й прийшли помститися.

— Ви йдете зі мною, — заявила Варта з порога, коли двері їй відчинив сам Дворжак. — Іменем Вартової наказую, — додала рішуче. — Інакше я не гарантую, що ви доживете до ранку. Кровопивці в місті.

На заспаному обличчі чеського правлінця майнули подив і роздратування.

— Тарновецька, ви розумієте, що верзете?

— По-перше, для вас не Тарновецька, а Вартова Конгломерату. По-друге, я б залюбки дозволила кровопивцям випити з вас усю кров. Але днями склала клятву захищати всіх магів, темних і світлих, навіть якщо вони виродки останні. Тому ноги в руки і ходу звідси. До вашого дому прийдуть. Вони побували в Горачеків. Ми ще не знаємо, скільки їх.

Варта пообіцяла собі, що хрясне дверима, якщо Дворжак спробує нахамити знову, проте він подивився на неї ще кілька секунд і стомлено кивнув.

— Я піду з вами. Гаразд. Але ви повинні все пояснити. І... куди ми?

Варта затнулася. Вони зі Златаном не знали, де достатньо безпечне місце для магів, на яких полюють кровопивці.

— До Чернінського палацу, — вирішила вона, поки Дворжак зачиняв двері.

— Мені написав один із наших соратників, який опинився всередині. Кажуть, там неспокійно.

— От тепер ви це ще й побачите.

— Ви хочете дочекатися прибуття чеського судді і спілкуватися з ним? — крикнув Амброз. — Бо я пропоную вам припинити цю дурню і вшитися звідси, поки цілі.

— Ми не поворухнемося, навіть якщо почнеться землетрус, — хвацько вигукнув із-за імпровізованих барикад один із молодших угорців. — Нагадайте тим, у палаці, аби краще не рипалися. Судді не судді, а варто їм торкнутися павутини — і все тут бабахне так, що...

Амброз зціпив зуби. Його погляд ковзнув на екран мобільного. Чеський суддя, якого так вимагали угорці, все не з'являвся. Новоспечений Вартовий зірвав на ноги кого зміг, проте розумів, що силою йти вперед не варто: надто ризиковано, коли довкола палацу чутливий до магії бар'єр. Наче він реагує лише на те, що всередині. Але хтозна, які ще вигадки є в угорців під рукою. Залишалося чекати, не спускаючи з них очей.

Як на зло, Лукаш не відповідав на дзвінки. А він міг би штурхнути батька: присутність правлінців справила б на угорців більше враження, ніж купка молодих магів та алхіміків. Ще й від полонених у палаці жодної користі.

— Вони що — хочуть, аби Златан самостійно ухвалив рішення про повернення угорця до списку кандидатів? — спитав Алебарда, котрий тільки-но прибув із сестрами й поглядом профі оцінював, де в химерному плетиві магії суперників, що охопило палац, ховаються найслабші місця. Місця, які можуть не витримати, якщо все вийде з-під контролю.

— А біс його знає, чого вони хочуть! — огризнувся Амброз. — Але жоден мадяр, який думає щось підірвати в моєму місті, звідси не виїде... О, нарешті! — він схопив телефон і всміхнувся до Вартиного імені на ньому. — Алло, ти провалилася десь чи що?..

Алебарда зміряв поглядом стіну палацу.

— Наґінато, — покликав він і нетерпляче пробурмотів: — Вони наклали закляття, що не дозволить найсильнішому з суддів застосувати свою магію, поки він усередині. Але ми — ззовні. Треба відмежувати зону вибуху. Про всяк випадок.

Чорнява алхімея вперла руки в боки і примружила очі, оцінюючи масштаби робіт.

— Ти думаєш, я ношу з собою валізу крейди, коханий? — хмикнула вона.

Алебарда наїжачився: «коханим» дівчина звала його у двох випадках. Зараз це точно була не шалена пристрасть.

— Богумін щось придумає. Але поки що ми самі за себе. Треба інших покликати.

— Привіт, дорогі друзі. Ми в смертельній небезпеці. Не хочете витратити цю ніч на те, що потенційно закінчиться для всіх присутніх сумно? — Наґіната посміхнулась. — Уже телефоную. Відправлю Кузу по мою валізу крейди. Тут роботи до ранку...

— До ранку все вирішиться. Мабуть. Вартові мають втрутитися.

— Тоді я не заздрю угорцям. А ти Алана набери. Він може приволокти натовп своїх, — нагадала Наґіната.

Алхімік стенув плечима. Йому не хотілося залучати світлого главу, але, коли ставки стали високими, вже не йшлося про світло і темряву — Алебарда розумів це чітко, тому потягнувся по телефон.

Варта застигла й вилаялася під носа. Вона хотіла б радше зустріти натовп кровопивць, аніж Бертока. Але той уже чекав на них із Дворжаком наприкінці алеї. Рятівних поворотів не було.

Дівчина підняла щити і рішуче пішла вперед, нагадуючи собі, що слово Вартового співмірне зі словом судді. Хоча внутрішній голос сторожко нагадував, що для угорця це не означає нічого.

— Незвично бачити вас разом, — сказав Берток замість вітання.

— Боюся, ми маємо справи, пане суддя, — відповіла чаклунка і вирішила одразу піти в атаку: — Вам я раджу негайно відправитися до Чернінського палацу і припинити свавілля власної фракції.

— Негайно? — очі Бертока звузилися. — Свавілля фракції? Дівчинко, а ти не помилилася із заявами?

Варта спалахнула, чіпляючись за темряву всередині себе. Аж тут її увагу привернув рух позаду: кровопивці наближалися — нечутні, як і завжди. Тільки укол десь глибоко всередині повідомив про їхню присутність. Паркові тіні стали густішими, а звуки відступили, ніби хтось затулив Вартині вуха.

— Пане суддя, — процідила вона крізь зуби. — Робіть що хочете, але не заважайте мені. І будьте готові до захисту.

Чаклунка стиснула кулаки, згрібаючи в них павутину. Розуміла, що, найімовірніше, це не матиме сенсу. Розуміла, що дарма, ой дарма не знайшла часу поновити сили. Кровопивць було з десяток — вона вирізняла їхні бліді лиця, плетиво тіней, яке огортало високі постаті, і хижі вишкіри, що прорізалися на лицях, схожих на маски.

Варта вірила, що, попри виснаженість, устигне зірвати тінь з одного, можливо, з двох монстрів. Маріан твердив, що сила простих кровопивць не співмірна з силою їхніх аристократів, отих трьох загиблих. Що їхні підлеглі не мають змоги затуманювати. Що їхня перевага лише в кількості. Амброз пообіцяв поспішити до неї. Але хтозна, чи й вони вдвох...

— Мені потрібно якомога більше вогню, — видихнула вона до Бертока й Дворжака. — Не стійте стовпами! Зараз!

Світло вибухнуло з рук угорського судді, перш ніж кігті одного з кровопивць врізались у Вартині щити, з натугою розтинаючи їх.

Монстр відсахнувся від жаского спалаху. Дівчина спробувала схопити його тінь, але туман вислизнув крізь пальці.

— То он вони які! — знавісніло розсміявся Берток. — Справжні!

Варта прокляла його подумки і вийшла вперед, остерігаючись, щоби зір не підвів її, як це траплялося раніше. Утім, хоч цих чудовиськ і було багато, вони не вселяли в неї той незборимий страх, який уміла навіювати трійця — чи не принцева то сила була?..

— Я — Пожирачка! — закричала дівчина, сподіваючись налякати чи спантеличити їх, не готових до зустрічі зі справжніми Вартовими. — Хто перший?

Проте кровопивці не нападали по одному. Вони накотилися хвилею з ікол, кігтів, тіней і шепоту всередині голови. Варта відбивалася навмання. Пригадувала, що вони бояться магії, бо вона більш нищівна для їхніх тіл, ніж для магів. Під її пальцями тріщали тіні. У голові тріщала напруга. Сили раптом виявилося ще менше, ніж здавалося. Кровопивці відсахнулися від вогню, яким угорець підтримав її. Чаклунка тут подумала, що вдвох — Вартова і могутній суддя — вони можуть вистояти. Вони прорвуться. Хай Берток і не міг торкатися тіней, але в усьому іншому його сила значно перевищувала те, що цієї миті тримала у своїх руках Варта.

Вона шарпнула павутину до себе, але ліва рука несподівано озвалася гірше. Її вже встигли різонути кігті почвар.

Раптом кровопивці застигли. Дівчина помітила, що в одного з них тліє тінь і він ошаліло збиває вогонь. Інший притискав до обпеченого плеча кістляву руку. Вони відійшли, ніби хвиля припливу, всі разом, плавними й нечутними рухами. І заговорили. Варта не чула ні слова, але вловлювала, як щось лилося, затоплювало холодне повітря довкола, не давалося її сприйняттю. Щось було тут — неосяжна, незрозуміла сила.

— Усе даремно, — раптом байдуже пробурмотів Дворжак. Потім зробив кілька кроків уперед і оминув Варту.

— Ти йдеш із нами, — шепотіння зливалося в один голос, глибокий і манливий. — Ти не маєш утечі.

Варта шарпнула чеського правлінця за руку, але той із нелюдською силою вирвався і попрямував до почвар, ніби не бачив нічого довкола, ніби голоси діяли гіпнотично саме на нього і лише на нього.

— Ти йдеш із нами, — повторили вони.

— Зробіть щось! — гаркнула Варта до Бертока, бо сама почувалася випитою.

Але суддя з дивною усмішкою спостерігав за монстрами. І за чоловіком, який рухався до них. І не робив нічого супроти.

Дівчина ступила вперед, але шум посилився і притиснув її до місця. Вона ще бачила кровопивць, розрізняла найдрібніші візерунки на тінях, чула важке дихання Дворжака, котрий мовби хотів спинитись, але не міг віддавати накази власному тілу. Та Варта теж не могла. Тіло затерпло.

Голоси — чи один багатоликий голос — двигтіли довкола неї, сплітаючись у щось глибинне й страшне, як перша пітьма першого темного чаклуна.

— Ти. Це ти. Ти негідне створіння, — жебоніли кровопивці. — Ти порушник слова свого. Ти вбивця. Вбивця. Вбивця!

З останнім «вбивця» Варті здалося, що хтось луснув величезну бульбашку довкола неї. Світ відразу ж заворушився. Вона відчула свої руки й ноги, своє дихання та ослаблу павутину на кінчиках пальців, і...

Щойно її очі знайшли Дворжака, як десятки кігтів та ікол простромили його тіло. Кров бризнула в усі боки. Чаклун не встиг навіть закричати. Мить — і ці кігті розірвали його, вивергаючи назовні скривавлені нутрощі, що квацнули на паркову алею. Чорна поночі кров, яку почвари так цінували, розтеклася довкола. Суха земля всотувала її швидко.

Нудота підкотилась до Вартиного горла. Дівчина закрила рот руками. Важка долоня Бертока стиснула плече несподіваним захисним жестом.

— Убивця мертвий, — прошипіли тіньові в унісон, не зводячи з Вартової та судді своїх окреслених червоним очей. — Передайте їм. Усі вбивці цієї ночі помруть.

Тіні щезли.

Варта опустилась на коліна, бо тремтіння трусило її тілом так, що вона не могла встояти на ногах.

Ці явно не давали клятви не проливати чаклунської крові. Кровопивці прийшли помститися тим, хто вбив їхніх вельмож. Отже, вони прийшли по Златана.

— Я хочу говорити з вашим представником. Хтось один — вийдіть сюди, і поспілкуємось, як дорослі люди, а не сором усього Конгломерату, — повторив Златан удруге, очікуючи реакції угорців. — Агов, на нас люди дивляться!

У відповідь — тиша. Суддя обсмикнув рукавички.

— Якщо до мене не вийде представник, я вб'ю першого, хто озветься. А потім другого. А далі побачимо.

За півхвилини з-за барикад таки вибрався один з угорських правлінців. Златан облизав губи, сподіваючись закінчити це швидко. Кровопивці турбували його більше. Тому він зрадів, що побачив навпроти знайоме обличчя. Угорець підійшов до нього.

— Якого чорта ви тут робите в переддень виборів? Відповідайте, Імране, — прошипів суддя.

— Ми, угорська фракція, вимагаємо, щоб нашого кандидата повернули до виборчого списку, — пробубонів зблідлий маг.

— Я питаю, що ви тут робите? — гримнув Златан. — Що за фарс із заручниками? Подумайте гарно, перш ніж давати відповідь чеському судді про те, що збираєтеся вчинити в його рідному місті.

— Ми певні, що наш керівник був змушений зняти свою кандидатуру під тиском. Наша фракція пам'ятає, що таке чесні вибори та гордість. Ми не дозволимо змішати Угорщину з болотом.

— Тоді я хочу побачити вашого кандидата й почути це від нього.

— Ми виступаємо самі.

— Можу зачекати. Позбудьтеся тим часом вашої ілюмінації. Ви загрожуєте не лише життям суддів, а й пам'ятці архітектури та прилеглим будівлям, не кажучи вже про життя простих людей. А завтра — день виборів.

— Якщо суддя Берток не зможе взяти участі, то виборів не буде.

Златан звільнив трохи сили, щоб Імран відчув її.

— Я рідко повторюю двічі. Але для вас зроблю виняток: я говоритиму виключно з вашим кандидатом. Ваші ж дії розцінюю як найвищу міру злочину — замах на життя представників суду. Якщо вам стає нахабства твердити, що угорська фракція самостійно вирішила піти на такий крок, то відповідати перед законом ви будете за своєю провиною. Кожен. Ви вже бачили, що я і з членами власної фракції не панькаюсь. А тепер — чекаю на суддю Бертока. Якщо він не з'явиться протягом години, то ми застосуємо проти вас силу. На цьому все.

Златан видихнув і першим пішов назад — до Алебарди, який зосереджено роздавав розпорядження алхімікам. Вони оточували палац мереживом заклять, що в найгіршому разі мали б стримати вибух і захистити будівлі поруч.

— Феліксе, я на місці, — маг набрав австрійського суддю. — Вимоги угорців передбачувані: Берток має бути в списку кандидатів.

— Де він сам?

— Біс його знає. Як крізь землю провалився.

— Ви можете вплинути на них усіх своєю силою та змусити звільнити нас?

— Угорців надто багато. Але я дав їм годину, щоби притягли Бертока сюди. Інакше — йдемо в наступ.

— Палац злетить у повітря від найменшого спалаху магії з нашого боку.

— Я знаю. Просто зачекайте.

Фелікс затулив мікрофон — Златан почув лише приглушений шепіт, у якому важко було вловити сенс, але обурення звучало чітко. За півхвилини австрійський суддя озвався знову:

— Якщо за годину Берток не з'явиться, приймайте умови угорців. Урешті, це дійсно скандал: найперспективніший кандидат — і виходить із перегонів. Зараз нам дійсно важливо провести ці вибори.

— Іншими словами, верховне правління підкориться купі мадярських маніяків?

— Із двох зол обирають... Знаєте цю фразу, суддя Златане?

Він скрипнув зубами.

— Як скажете, Феліксе. Тільки дайте мені ще Маріана...

У телефоні знову залунали приглушені голоси.

— Слухаю, — озвався румун.

— У місті кровопивці, — випалив маг. — Вони прийшли помститися чехам, які порушили їхню угоду. Уже сталося щонайменше одне зникнення. Треба спинити це. Інакше вони винищать половину чеської фракції. Що я можу зробити, щоб порозумітися з ними?

— Що ви можете зробити? — румуна, здається, це дуже розвеселило, бо зазвичай стриманий Маріан зайшовся сміхом. — Моліться, якщо в когось вірите, і спробуйте дожити до сходу сонця.

— Справжні, — повторив Берток, мабуть, утретє. — Ти диви, дівчино, не думав, що колись побачу їх наживо.

Варта промовчала. Їй не хотілося бачити їх ніколи більше. Вона щосили втримувала свій обід у шлунку, намагаючись не дивитися на місце, де лежало все, що залишилося від Карела Дворжака. На щастя, темрява парку приховувала всі деталі картини.

— Давай, іди звідси, — угорець удруге примирливо поклав руку їй на плече. — Трупові не поможеш. Хоча, правду кажучи, я ще хтів перебалакати з Дворжаком. Але не вийшло...

Варта зробила над собою зусилля і підвелася з колін. Машинальним рухом підняла золоту загорожу щитів, хоча й розуміла, що проти Бертока їй вони допоможуть не більше, ніж поліетиленовий дощовик.

— Ваша фракція, — видушила вона з себе, — погрожує підірвати Чернінський палац і всіх усередині. Оскільки ви зняли свою кандидатуру.

— І що?

— Не плануєте спинити їх?

— Навіщо? Вони все правильно зробили. Я не смію втручатися. Тобі теж не раджу. Якщо судді не втратили клепки, вони зрозуміють, що краще погодитися на вимоги. Якщо ж ні, то в них буде ще цілий день рівнодення на роздуми.

— Хочете затримати їх тепер, щоб балотуватися наступного року? — здогадалася дівчина.

— А тобі що до того, доблесна захиснице? Ти своє місце отримала, сиди й не попискуй. Чи нагадати, з ким говориш?

Берток блиснув посмішкою. Дівчина не відчула, як це сталося, проте атака угорця прорвалася крізь її слабкий захист і здавила так сильно, мовби була матеріальними лещатами. Щити затріщали, нагадуючи про звук, з яким тіні кровопивць віддиралися від шкіри. Варта застогнала. Незрима сила відтісняла її, змушуючи підошви кросівок занурюватися в гравій на алеї. Суддя клацнув пальцями — тиск послабився, але два удари мовби переламали світ навпіл.

Варта впала, відчувши під пальцями бите скло, що гарячими спалахами проїхалося по долонях.

— Ану облиш її, ти, одоробло мадярське!

Тиск зовсім відступив — Берток перемкнувся на нового суперника. Проте Амброзова прямолінійна атака була розвіяна ще швидше, ніж Вартина. Угорець стьобнув Вартового незримою хвилею, що розсікла повітря. Запахло паленим.

Мить — Амброза причавило до землі.

— У свої ігри будете бавитися з іншими дітьми, — відповів суддя на диво стримано. — І дякую, Вартова, я отримав твою передачу від Віслава. Сповна. Та якщо хочете затриматися на своїх посадах, то не намагайтеся надалі переходити мені дорогу. Двоє сильних темних стануть важкою втратою для нашого апарату. Але не непоправною.

Варта силкувалася підвестися, роздираючи лікті об гравій, але рештки сил полишали її, ніби суддя живився ними. Амброзові не вдавалося навіть підняти голову.

Берток гмикнув, оглядаючи Вартових, розпластаних біля його ніг, а тоді повільно розвернувся й дійшов до кінця алеї, перш ніж чаклунка спромоглася звестися на ліктях.

— Зараза... зараза... зараза... — дівчина тричі глибоко вдихнула і ривком відірвалася від каміння, яке набилося їй у взуття й під одяг. Тіло нило й озивалося спазмами. Долоні й зап'ястя кривавили. — Зараза, втік, сволота така! — видихнула вона.

— Дякуй, що не прибив, — прохрипів Амброз, котрий уже сидів навпочіпки й витрушував камінці з короткого жорсткого волосся.

— Ми йому наразі потрібні, — похмуро відказала Варта. — Де Златан?

— Біля палацу. Шум неабиякий здійнявся. Зібралися алхіміки й маги, а твій дорогий суддя завалює угорців погрозами в надії, що вони відступляться.

— Я мушу підживитися, бо сили на нулі. А тоді нам потрібно туди, — чаклунка похолола, згадавши стіну тіней і сплетіння їхніх голосів, яке перемагало здоровий глузд. Вона сподівалася, що, поновивши запаси енергії, зможе чинити їм опір.

— А... а угорський чванько? Він нам не потрібен?

— Приведеш його? — Варта здвигнула бровами. — Я думаю, що ні. Бертока подужає лише співмірний суперник. І це не ми з тобою. А Златан тим часом...

— Можеш не казати. У дупі, так?

— Одразу видно, що ми напарники. Порозуміння з півслова, — зіронізувала дівчина. — Ходімо вже!

Вона спробувала підвестись, але права нога раптом озвалася хрускотом. В очах потемніло, й замість ривка вгору, Варта впала на одне коліно.

— Жити будеш? — Амброз подивився на неї насторожено й простягнув руку.

Нога пекла, ніби її поливали окропом. За кілька секунд різкий біль минувся, але чаклунка зрозуміла, що не може ні підвестися, ні обпертися на праву ногу. Коліно мовби втратило точку опори. Паніка хльоснула.

— З ногою щось. Краще йди сам, — прошипіла Варта крізь зуби. — Іди й попередь Златана. Скажи, щоб ушивався. Вже.

— Я тебе понести зможу. Мені не важко, — запропонував маг, демонструючи руки завсідника тренажерного залу.

— Плювати на мене. Брата свого рятуй, — дівчина сіпнулася, і пекучий біль повернувся. — А я нап'юся зілля і наздожену, коли попустить. Клятий Берток...

— Лади... — Амброз окинув Варту співчутливим поглядом, і тут його очі вихопили когось попереду. — Данко! Да-ан! — глава темних зірвався на ноги й заволав щосили: — Дано, чекай!

Варта й собі озирнулася: дівчина, яку кликав Амброз, звернула з сусідньої алеї й на мить застигла в нерішучості, але потім змінила напрямок і вирушила до них.

— Слава вищим, що ми тебе зустріли! — Амброз кинувся назустріч.

Варта зустрілася поглядами з Даною і заціпеніла. То була світла алхімея, з якою вона зіткнулася на другий день свого перебування в Празі.

— Де суддя угорський? — спитав Алан у лоб, коли приїхав зі своїми друзями-алхіміками.

— Тут його немає, — відказав Алебарда. — Ви повинні взяти на себе північний бік палацу. Маємо менше години затишшя.

— Ти наче повідомив, що угорець організував це.

— Так. Але ми не знаємо, де він.

Глава світлих зміряв темного алхіміка поглядом.

— Гаразд. Тоді де ваш керівник?

— Я замість нього, — Алебарда наблизився до Алана і відповів на його погляд неприхованою неприязню, яка охоплювала його щоразу, коли цей — надто сильний світлячий — стояв навпроти.

— Може, ви б угамувалися? — Наґіната вклинилася між ними, блискаючи очима. Вона непомітно стиснула Алеву долоню, і це заспокоїло його. — Шановний світлий, якщо вже всі ви підірвалися з ліжок, то ставайте до роботи. Потім поспілкуєтеся.

Алан перевів погляд на Златана, котрий неподалік говорив по телефону, й рішуче попрямував до нього. Суддя відмахнувся — вочевидь, новини, через які йому телефонували, були важливішими. Тому світлий глава неохоче повернувся до Алебарди.

— Річ у тім, що я помилково потрактував вашу інформацію. Скоро сюди приїде мій родич, котрий має велике бажання поговорити з угорським суддею. Якщо він не знайде його тут, то проблеми будуть уже у нас.

— Твій родич не в змозі зачекати? Допоміг би — зайвих рук не маємо.

— Мій родич не в змозі зачекати. Зате в змозі знищити тут усе й без угорських вар'ятів, якщо його роздратувати. Велика сила несе непоправний вплив на характер — ви, панове темні, мали би про це знати краще від мене, — похмуро відказав Алан, витягаючи крейду з довгастих нашивок на блейзері. — Північний бік наш.

— Дано, з мене плата. Допоможи їй, — Амброз стиснув плечі алхімеї. — Часу в нас нема.

Дівчина вирвалася й мигцем зиркнула на Варту. Чаклунка розуміла, що її впізнали: гнівний погляд, спалах аури, стиснуті губи.

Вона інстинктивно напружилась і хотіла вже сказати Амброзові, щоб не марнував часу, коли алхімея присіла поруч і вимогливо спитала:

— То що з тобою? У мене теж часу нема: Алан оголосив терміновий збір біля Чернінського...

— Нога. Права, — Варта спідлоба подивилася на алхімею. Та вже блукала пальцями довкола пораненого коліна й змушувала ногу згинатися й скручуватися, пробуджуючи спалахи та ниття.

— Зв'язки мовби хтось силоміць розривав, — Дана видихнула і дістала крейду з уже знайомого Варті кулона. — Тобі треба бігати сьогодні, так, пітьмава?

— Так.

— От чорт. Оце завдання. Смію завважити: краще би ти вмерла від Сакре Кьор. Ти й та відьма, у серці якої не живе ні краплі любові, бо закляття від неї відбилося, як від щитів судді.

— Дано, — Варта зціпила зуби. — Відьма не хотіла нікому смерті. І я теж.

— Чи не забагато честі для тебе, пітьмава: хотіти чи не хотіти комусь смерті? — руки алхімеї рухалися, вона вже креслила щось. — З чого це взагалі пітьмаві вирішують, кому жити? Бо в Грі перемогли?

— Ви не кращі, Дано, — видихнула Варта, пригадуючи незліченну кількість сутичок зі світлими, що супроводжували її все життя.

— Не хочу слухати ніяких виправдань... — вона кашлянула й продовжила холодним діловим тоном: — Слухай, у тебе дуже неприємний розрив. Я зроблю підтримку й зафіксую все так, що ти зможеш рухатися, як звично. До ранку, не довше. Потім коліно не витримає. Готуйся до болісних постефектів. Ти мене ще довго проклинатимеш, але, смію зауважити, ніхто в цьому місті не виконає цього закляття краще!

Варта кивнула. Біль, який прийде згодом, не лякав її, поки на волосинці висіли Златанове життя й чаклунські вибори. Схема заклинання розросталася розчерками Дани. На все знадобилася тільки одна безцінна хвилина.

Варта побачила Златана, щойно вони з Амброзом звернули з вузької вулиці, що вела вниз, до палацу. Сила нуртувала всередині, дорогою сюди зачерпнута так щедро, що кілька хвилин тремтіння в усьому тілі не влягалось. Але тепер павутина обвивала руки й не ризикувала розчинитися в найпотрібніший момент, як було під час минулої зустрічі з тіньовими. Чаклунка пробігла останні кількадесят метрів і, проігнорувавши вітання Наґінати, підлетіла одразу до мага.

— Маю до вас розмову, пане суддя! — випалила вона, хапаючи його за руки. — Термінову!

Дівчина потягла його вбік під допитливими поглядами присутніх, які добре помітили її поспіх і тривогу.

— Варто, де Дворжак? — одразу ж спитав Златан.

— Мертвий. Слухай... Слухай, тобі треба поїхати. Сховатися. Просто зараз. Чуєш? Негайно.

— Чую. Але не зовсім розумію.

— Кровопивці вирішили вбити тих, хто вбив їхніх родичів. Не просто забрати в полон. Вони розірвали Дворжака в мене на очах. Ні я, ні Берток не змогли нічого зробити.

— Ти з Бертоком була?

— Довга історія... Він утік. І тобі треба тікати. Кровопивці рухаються дуже швидко. Я не знаю, скільки ще смертників у їхньому списку. Златане, я цілком серйозно. Забий на все. Берток не зміг їх пересилити, а ти знаєш, як він уміє пресувати. Хоча, може, він і не намагався, але...

— Варто...

Чех схопив її за плечі, і вона зрозуміла, що знову тремтить так, що зуб на зуб не потрапляє. Маг ще не сказав ні слова, а дівчина вже знала відповідь.

— Варто. Я — єдиний суддя, крім Бертока, який не в тому клятому палаці. Я не можу піти звідси. Не зараз.

— Ти — мій напарник, Златане, — знавісніло відказала дівчина. — Ти мені живим потрібен! Не суду чи правлінню, не празькій тусівці... Залиш ситуацію на Амброза — він поки що «Вартовий» тут, на Алана з Віславом — вони дадуть собі раду.

— Але угорці...

— Угорці блефують. Їхнє завдання — нав'язати суду свої умови або протримати суддів увесь день виборів у палаці, щоб не допустити голосування... Златане! — відштовхуючи відчай, Варта зазирнула в очі друга й повторила твердо: — Зараз, або нам кінець.

Маг підвів погляд над її головою, виглядаючи щось попереду, і прошепотів:

— Нам кінець.