Велике полювання

Розділ 29 Шончанці

Джеофрам Борнголд не звертав уваги на сморід від охоплених вогнем будинків, на мертві тіла, розкидані у вуличній пилюці. За ним услід в селище увірвався Баяр та сотня вершників у білих плащах — половина всіх людей, що він привів із собою. Йому не подобалося, що від його легіону мало що залишилося, не подобалося, що Випитувачі надто перебирають на себе командування, але він мав чіткий наказ: підкорятися Випитувачам.

У цьому селищі спротив був незначний; лише над півдюжиною будинків стояли стовпи диму. Він побачив і вцілілу корчму — кам’яну будівлю з білими тинькованими стінами, таку ж, як і більшість будинків на Елмотській рівнині.

Натягнувши повіддя перед корчмою, Борнголд ковзнув поглядом по юрбі полонених, що згромадилися біля колодязя в оточенні конвою, і втупився у довжелезну потворну шибеницю посеред Галявини. Збили її нашвидкоруч — просто довгий поперечний стовп на підпорах, — але на ній теліпалося три десятки тіл, і легенький вітерець метляв одяг повішених. Поруч із дорослими висіли й дитячі тіла. Навіть Борнголд не йняв віри своїм очам, дивлячись на цю картину.

— Муадг! — гаркнув він. — Сивий чолов’яга, відокремившись від лави конвоїрів, квапливо кинувся до нього. Муадг колись побував у руках Друзів Морока: його пошрамоване обличчя віджахувало навіть найстійкіших. — Твоїх рук справа, Муадге, чи шончанців?

— І не те, і не інше, мілорде капітане. — Муадг не говорив, а сичав, теж завдячуючи Друзям Морока. Більше він нічого не сказав.

Борнголд похмурнішав:

— Тільки не кажи, що це зробили ці покидьки, — сказав він, махнувши в бік бранців.

За той час, що він вів Дітей землями Тарабону, вони не стали охайнішими, але порівняно з набродом, який вони наразі пильнували, виглядали так, наче приготувалися до параду. Там були чоловіки в дранті та пошматованих кольчугах, з похмурими обличчями. Залишки того війська, яке Тарабон вирядив проти напасників, що вдерлися на мис Томан.

Муадг завагався, тоді проказав, добираючи слова:

— Місцеві кажуть, що на них були тарабонські плащі, мілорде капітане. Серед них був здоровань із сірими очима та довгими вусами, тобто викапане чадо Еарвін, а також молодик, який намагався сховати гарненьке личко за жовтою бородою, а бився лівою рукою. Цей дуже схожий на чада Вуана, мілорде капітане.

— Випитувані! — бризнув слиною Борнголд. Еарвін та Вуан були чадами, яких він змушений був передати під командування Випитувачів. Йому вже доводилося бачити, як діють Випитувані, але з дитячими тілами він зіткнувся вперше.

— Мілорду капітану видніше. — У вустах Муадга це пролунало так, наче він палко погоджується зі словами Борнголда.

— Зніми їх, — стомлено проказав Борналд. — Зніми й подбай, щоб місцеві знали, що вбивств більше не буде.

Якщо тільки якийсь бовдур не вирішить видавати з себе героя на очах у своєї любки, і мені доведеться покарати його для науки. Він спішився, знову роздивляючись полонених, а Муадг тим часом поквапився з наказами негайно тягти драбини та ножі. Борнголду було про що турбуватися, крім надмірного завзяття Випитувачів; він охоче взагалі викинув би з голови цих Випитувачів.

— Вони не надто пориваються битися, мілорде капітане, — зауважив Баяр, — ані ці тарабонці, ні рештки доманців. Вони огризаються, наче загнані в глухий кут щури, але втікають, варто показати їм зуби у відповідь.

— Не треба позирати на них згорда, Баяре, доки не побачимо, як нам удасться впоратися з напасниками, еге ж? — На обличчях бранців читалася поразка; цей вираз був на них ще до того, як у селищі з’явилися його люди. — Хай Муадг приведе одного з них до мене. — Одного погляду на обличчя Муадга було достатньо, аби позбавити самовладання будь-кого. — Бажано офіцера. Такого, який виглядає досить розумним, аби без прикрас розповісти, що він бачив, і досить молодого, такого, що ще не зашкарубнув остаточно. Скажи Муадгу, щоб не надто з ним церемонився, еге ж? Хай дасть тому зрозуміти, що я можу зробити з ним таке, що йому й у нічних кошмарах не примариться, якщо він не переконає мене цього не робити. — Він кинув повіддя одному з Дітей і широкими кроками попрямував до корчми.

Як не дивно, корчмар виявився на місці — улесливий гладун, увесь спітнілий. Його черево так розпирало брудну сорочку, що, здавалося, червона вишивка ось-ось відлетить із ляскотом. Борнголд махнув йому рукою, щоб забирався геть. Краєм ока він помітив у проймі дверей жінку та кількох дітлахів. Ті зазирали всередину, доки корчмар не виштовхав їх.

Стягнувши рукавиці з крагами, Борнголд сів за стіл. Йому надто мало було відомо про напасників, про чужинців. Так їх називали майже всі ті, хто не сплітав дурниць про Артура Яструбине Крило. Він знав, що самі вони називали себе шончанцями, або холіне. Він достатньо знав стару мову, аби зрозуміти, що остання назва означає «Ті, що приходять раніше», або ж провісники. Ще вони називали себе рейагель, «Ті, що повернулися додому», і говорили про корінне, тобто про повернення. Це змушувало його майже повірити байкам про те, що повернулося військо Артура Яструбине Крило. Ніхто не знав, звідки з’явилися ці шончанці, відомо тільки було, що вони прибули на кораблях. Усі намагання Борнголд а отримати інформацію від Морського народу наштовхувалися на мовчання. Амадор не жалував Атга’ан Мір, і тепер вони віддячували за це з лишком. Все, що він дізнався про шончанців, він вивудив у таких само людей, як ті, на Галявині. Переможені, розбиті, вони говорили, вкриваючись холодним потом, дивлячись широко розплющеними скляними очима, про вояків, що неслися на бій не лише на конях, а й на чудовиськах, а інші чудовиська билися з ними пліч-о-пліч, і приводили з собою Айз Седай, аби ті розверзали землю під ногами їхніх супротивників.

У дверях загрюкали чоботи, і Борнголд приклеїв на обличчя вовчий вищир, проте Баяр не привів із собою Муадга. Поряд із ним виструнчився, тримаючи шолом у згині руки, чадо Джерал — а Борнголд гадав, що наразі той перебуває за сто миль звідси. Поверх обладунків на молодому чоловікові був плащ доманського крою, а не білий плащ Дітей Світла.

— Муадг напучує молодого офіцера, мілорде капітане, — доповів Баяр. — Чадо Джерал щойно прискакав із повідомленням.

Борнголд махнув Джералу рукою, наказуючи говорити. Той, не змінюючи пози, дивлячись просто перед собою, заговорив:

— Вітання від Джайкіма Керридина, котрий спрямовує Руку Світла в...

— Я не потребую вітань від Випитувачів, — рявкнув Борнголд і побачив, що юнак нажахано зиркнув на нього. Нехай — Джерал ще молодий і зелений. Але Баяр, що цікаво, мав не менш спантеличений вигляд. — Ти мусиш передати мені повідомлення, зрозуміло? Можна не слово в слово, доки я не спитаю. Просто перекажи мені, що він хоче.

Джерал, налаштований цитувати дослівно, перш ніж розпочати, з глитнув:

— Мілорде капітане, він... він каже, ви переміщуєте забагато своїх людей надто близько до мису Томан. Він каже, треба викоренити Друзів Морока на Елмотській рівнині, і ви... вибачте мені, мілорде капітане... ви мусите негайно розвернути своїх людей і скакати вглиб рівнини. — Він закам’янів в очікуванні.

Борнголд зацікавлено дивився на нього. Обличчя, плащ та чоботи Джерала вкривала пилюка з низин.

— Піди, знайди собі щось поїсти, — наказав йому Борнголд. — У якомусь з будинків знайдеться вода, тож умийся, якщо хочеш. За годину повертайся. Я передам з тобою кілька донесень. — Помахом руки він відіслав юнака.

— Випитувані, можливо, мають рацію, мілорде капітане, — зауважив Баяр, коли Джерал зник за дверима. — Рівниною розсіяно багато селищ, а Друзі Морока...

Борнголд стукнув кулаком по столу, змусивши його замовкнути:

— Які Друзі Морока? В жодному селі, куди ми наскакували за його наказом, я не знайшов нікого, крім фермерів та ремісників, наляканих, що ми спалимо їхні будинки, та ще старих, які приглядали за хворими. — Баяр стояв із абсолютно непроникним обличчям; зазвичай він був більш охочий викривати Друзів Морока, ніж Борнголд. — А малеча, Баяре? Що, тут і малі стають Друзями Морока?

— За гріхи матері карають до п’ятого коліна, — процитував Баяр, — а за гріхи батька — до десятого.

І все ж він був збентежений. Навіть Баяр ніколи не вбивав дітей.

— А ти ніколи не питав себе, Баяре, чому Керридин прибрав наші прапори, а також наказав зняти білі плащі тим чадам, які перебувають під його командою? Навіть самі Випитувачі відкинули білий колір. Це змушує замислитися, га?

— Мабуть, він мав на те резони, мілорде капітане, — після паузи промовив Баяр. — Випитувачі завжди мають резони, навіть якщо не розкривають їх решті з нас.

Борнголд мусив нагадати собі, що Баяр — добрий вояка:

— Діти Світла на півночі носять тарабонські плащі, Баяре, а ті, що на півдні, — доманські. Це наводить мене на певну думку, і вона мені не подобається. Тут є Друзі Морока, проте вони знаходяться у Фалме, а не на рівнині. Коли Джерал поскаче звідси, він поскаче не сам. Я надішлю накази кожному загону Дітей, місцезнаходження яких мені відоме. Я збираюся повести легіон на мис Томан, Баяре, і подивитися на власні очі на справжніх Друзів Морока, на цих шончанців.

Баяр мав стурбований вигляд, але перш ніж він устиг щось відповісти, на порозі з’явився Муадг з одним із бранців. Переляканий юнак у колись розкішній, а тепер пом’ятій кірасі раз у раз кидав погляди на жахливе обличчя Муадга.

Борнголд витяг кинджал і взявся чистити нігті. Він ніколи не міг зрозуміти, чому це змушує деяких нервувати, але однаково користувався цим прийомом. На його обличчі з’явилася посмішка доброго дідуся, і брудне обличчя полоненого сполотніло.

— Так ось, юначе, ти розповіси мені все, що тобі відомо про цих чужинців, зрозумів? Якщо тобі треба поміркувати, що казати, чадо Муадг забере тебе і допоможе тобі в цій справі.

Полонений зиркнув на Муадга широко розплющеними очима. А тоді слова полилися з нього.

На довгих хвилях Аритського океану «Спрей» кренився з боку на бік, але Домон широко розставив ноги, врівноважуючи хитавицю, приставив до ока довгу прозорну трубу і взявся розглядати великий корабель, що їх переслідував. Переслідував і помалу доганяв. Там, де йшов «Спрей», вітер був не найсприятливіший і не найсильніший, але там, де інший корабель гострим носом розрізав хвилі, перетворюючи їх на пінисті гори, вітер задував так, що кращого годі й бажати. Берегова лінія мису Томан неясно вимальовувалася на сході — похмурі скелі та вузькі піщані смуги. Він не подбав відвести «Спрей» далі від берега і тепер міг за це поплатитися.

— Чужинці, капітане? — В голосі Ярина чути було тривожні нотки. — Це чужинський корабель?

Домон опустив прозорну трубу, але високий квадратний корабель з незвичними химерними вітрилами так і залишився стояти йому в оці.

— Шончанський, — мовив він і почув, як застогнав Ярин. Потарабанивши товстими пальцями по поручнях, Домон наказав стерновому: — Тримайся ближче до берега. Цей корабель не наважиться зайти на мілководдя, а «Спрей» може там іти.

Ярин прокричав команди, і матроси забігали, перекидаючи вітрила, а стерновий повернув румпель, спрямувавши ніс ближче до берега. Тепер «Спрей» рухався ще повільніше, бо йшов круто до вітру, проте Домон був упевнений, що він устигне зайти на мілководдя, перш ніж великий корабель дожене «Спрей». Та «Спрей» навіть із повними трюмами може триматися на такій мілизні, що цій посудині і не снилася.

Його судно сиділо зараз трохи вище, ніж тоді, коли вони вийшли з Танчіко. Третина завантажених там феєрверків розійшлася по рибальських селищах на мисі Томан, але разом з уторгованим за феєрверки сріблом на корабель рікою текли й тривожні звістки. Люди розповідали про появу високих кораблів-коробок з нападниками. Коли шончанські кораблі кидали якір поблизу берега, лави місцевих мешканців, які виходили боронити свої домівки, шматувало й спопеляло блискавками, і земля попід їхніми ногами вивергала з себе вогонь. А невеличкі човни напасників тимчасом доправляли з кораблів вояків без жодної для себе шкоди. Домон вважав, що йому впарюють байки, доки не побачив вигорілу землю. І бачив він її в багатьох селах, тож тепер сумніви його покинули. Поряд із шончанськими солдатами билися чудовиська — з головами, наче у великих комах.

У Танчіко ніхто навіть не знав, як іменують себе ті інтервенти, а тарабонці переконано стверджували, що їхні солдати вже тіснять тих у море. Але в усіх прибережних містах справи стояли геть інакше. Шончанці заявляли враженим мешканцям, що вони повинні знову скласти ті клятви, що їх порушили, хоч і не завдавали собі труду пояснити, коли ті клятви були порушені і в чому, власне, вони полягали. Молодих жінок по одній забирали кудись на перевірку, деяких доправляли після цього на кораблі, і більше про них ніхто не чув. Зникли також і деякі старші жінки, переважно, з порадниць та цілительок. Шончанці влаштовували вибори нових мерів та нових консулів, а того, хто протестував проти зникнення жінок чи не хотів віддавати свій голос за нових урядовців, могли повісити, або ж його раптом охоплювало полум’я, чи навіть просто відкопнути, наче дзявкотливе щеня. І не можна було вгадати наперед, що з ними саме станеться, а відтак виявлялося надто пізно.

А коли народ був уже вкрай заляканий, коли геть усіх примусили впасти на коліна та ошелешено присягнути підкорятися провісникам, чекати на повернення та служити до загину Тим, що повернулися додому, шончанці відпливали на всіх вітрилах — і зазвичай не поверталися. Казали, що єдиним містом, яке вони захопили й міцно утримували, стало Фалме.

У деяких селищах, які вони полишили, чоловіки та жінки потроху повернулися до свого звичного життя, настільки навіть, що стали поговорювати про те, щоб обрати знову попередніх консулів, але більшість нервово вдивлялися в море і зі сполотнілими обличчями твердили, що вони збираються дотримуватися клятв, які їх змусили дати, хай навіть вони їх геть не розуміють.

Домон не мав жодного наміру зустрічатися з шончанцями, якщо буде шанс цього уникнути.

Він саме підносив прозорну трубу, аби роздивитися, що робиться на палубі шончанського корабля, що наближався, коли з лівого борту морська глибінь з ревом розверзлася і вибухнула фонтаном води та вогню. Перш ніж він устиг рота відкрити, ще одна колона полум’я розірвала поверхню води з іншого боку. Домон розвернувся подивитися, що сталося, і в цей час просто перед носом корабля здійнялася ще одна стіна з вогню і води. Вибухи стихли так само швидко, як і з’явилися, закидавши палубу «Спрея» бризками піни. Там, де вони були, море взялося булькотливими пухирями, що наче парували.

— Ми... ми вийдемо на мілину, перш ніж вони встигнуть до нас наблизитися, — стиха сказав Ярин. Видно було, що він намагається не дивитися на вируючу, вкриту хмарами пари воду.

Домон похитав головою:

— Не знаю, як вони це роблять, але вони можуть рознести нас на друзки, навіть якщо я заведу «Спрей» на лінію прибою. — Він здригнувся, пригадавши вогняні стовпи всередині водяних фонтанів, а також і свої трюми, набиті феєрверками. — Забуцай мене Фортуна, ми могли померти раніше, ніж потонути. — Він смикнув себе за бороду, потер голену верхню губу. Не хотілося йому давати цей наказ, адже цей корабель разом із вантажем — це все, що було у нього в цьому світі, але зрештою він змусив себе заговорити. — Розверни корабель до вітру, Ярине, та згорни вітрила. Ворушись, чоловіче, ворушись! Аби вони не подумали, що ми намагаємося втекти.

Команда кинулася спускати трикутні вітрила, Домон повернувся обличчям до шончанського корабля, що швидко наближався. «Спрей» більше не просувався вперед, а спроквола похитувався на хвилях. Корабель чужинців сидів у воді вище за «Спрея», а ще мав дерев’яні башти на носі і кормі. Матроси крутилися біля такелажу, підіймаючи химерні вітрила, а на баштах стояли озброєні люди. Через борт перекинули десятивесельну шлюпку, і вона понеслася до «Спрея». В шлюпці сиділи люди зі зброєю і — брови Домона поповзли вгору — дві жінки, що згорнулися в клубочок на кормі. Шлюпка з глухим стукотом вдарилась об борт «Спрея».

Першим на палубу «Спрея» вибрався один із озброєних чоловіків, і Домон одразу зрозумів, чому частина селян стверджувала, наче шончанці й самі є чудиськами. Шолом на чужинцеві дуже скидався на голову потворної комахи, бо був увінчаний тонкими червоними пір’їнами, наче вусиками; здавалося, що чоловік дивиться на світ крізь жувала. Для більшого ефекту шолом був ще й відповідно розмальований та позолочений, решта обладунку була витримана в тому ж стилі. Перекривані пластини, чорні та червоні, обведені золотом, закривали груди і спускалися аж до ліктів та середини стегон. Навіть сталеві елементи рукавиць сяяли червоною фарбою та позолотою. Неметалеві частини обладунку були виготовлені з темної шкіри. За спиною чужинця у чорно-червоних шкіряних піхвах висів дворучний меч із вигнутим лезом.

Коли ж чужинець зняв шолом, Домон остовпів. Перед ним була жінка. З коротко стриженим темним волоссям, з суворим обличчям, однак помилки бути не могло. Він ніколи не чув про жінок-вояків, таке існувало лише в аїльців, а ті, як відомо, божевільні. Дивовижним було і те, що обличчя у жінки не було аж таке химерне, як він очікував побачити у шончанця. Очі, щоправда, мала блакитні, а шкіру аж надто білу, але таке йому вже доводилося бачити. Якби на цій жінці була сукня, ніхто б на неї не подивився двічі. Приглянувшись до неї, він змінив думку: холодний погляд і тверді вилиці зробили б її помітною в будь-якому натовпі.

За жінкою на палубу вибралися солдати. Коли вони почали скидати свої дивні шоломи, Домон із полегшенням побачив, що вони принаймні чоловіки, чоловіки з чорними або карими очима, які легко загубились би в натовпі десь у Танчіко чи Ілліані. А йому вже почали маритися цілі армії блакитнооких жінок із мечами. Айз Седай з мечами, подумав він, пригадавши, як вибухнуло полум’ям море.

Шончанка презирливо оглянула корабель, тоді визначила Домона як капітана; це мав бути або він, або Ярин, судячи з одягу. Але оскільки Ярин стояв із заплющеними очима та нечутно бурмотів молитви, вона зупинила свій вибір на Домоні, проштрикнувши його поглядом, гострим, наче спис.

— Серед екіпажу чи серед пасажирів є жінки? — Вона ковтала звуки, коли говорила, і через це її було не так легко зрозуміти, але різкість її тону вказувала на те, що вона звикла отримувати відповіді на свої питання. — Говори, якщо ти капітан. Якщо ні, розбуди того іншого телепня, і хай говорить він.

— Я дійсно капітан, міледі, — обережно відповів Домон. Він і гадки не мав, як до неї звертатися, і не хотів наскочити на слизьке. — У мене немає пасажирів, і в команді у мене самі чоловіки. — Він згадав про дівчат та жінок, яких забирали невідомо куди, і вже не вперше спитав себе, що ж треба від них чужинцям.

Дві жінки, одягнені, як годиться жінкам, переходили на борт зі шлюпки, і одна з них — Домон закліпав очима — вела за собою іншу на повідці зі сріблястого металу. Повідок тягнувся від браслета першої жінки до нашийника на горлі другої. Домон не міг зрозуміти, чи це плетена шворка, чи кований ретязь — поводок скидався водночас і на те, і на інше, — але ясно було, що він утворює одне ціле з браслетом та нашийником. Перша жінка скручувала повідок кільцями в міру того, як друга жінка вибиралася на борт. Жінка з нашийником була вдягнена в непримітну сіру сукню, і стояла вона, склавши руки і дивлячись на палубні дошки під ногами. Блакитна сукня іншої жінки мала на собі червоні вставки, прикрашені зображеннями сріблястих блискавок, на грудях та по боках спідниці, що сягала щиколоток, відкриваючи взуті в чоботи ноги. Вражений, Домон задивився на жінок.

— Говори повільніше, чоловіче, — промовила блакитноока жінка, ковтаючи звуки. Вона твердим кроком перетнула палубу і зупинилася перед Домоном, втупившись у нього крижаним поглядом. Незрозуміло чому, але вона виглядала вищою й міцнішою за нього. — Тебе зрозуміти навіть важче, ніж решту мешканців цієї забутої Світлом землі. І я не претендую, щоб до мене зверталися як до високородних. Поки що ні. А от після корінне... Я — капітан Еґеанен.

Домон повторив те, що сказав раніше, намагаючись говорити повільно, і додав:

— Я просто мирний торговець, капітане. Я не замишляю нічого лихого і до вашої війни не маю жодного стосунку.

— Мирний торговець? — задумливо повторила Еґеанен. — У такому разі тебе звільнять і ти зможеш піти, щойно знову присягнеш на вірність. — Вона помітила, як він косить оком на двох жінок, і посміхнулася пихато, наче це була її власність. — Ти милуєшся на мою дамані? Вона обійшлася мені в кругленьку суму, але варта кожної витраченої на неї монети. Одиниці, крім шляхетних, мають дамані, а більшість із них узагалі є власністю трону. Вона сильна, торговцю. Вона могла би розтрощити твій корабель, якби я лише цього забажала.

Домон не зводив очей із жінки та срібного ретязя. Він уже раніше пов’язав блискавки на одязі жінки з браслетом та вогняні фонтани в морі і вирішив, що та — Айз Седай. Але від слів Еґеанен у нього голова пішла обертом. Ніхто б не міг таке зробити з...

— Вона Айз Седай? — запитав він недовірливо.

Домон навіть не помітив недбалого удару тильним боком долоні. Він похитнувся, коли латна рукавиця, окута сталлю, розсікла йому губу.

— Це слово ніколи не вимовляють, — проказала Еґеанен спокійно, і м’якість її голосу жахала. — Є тільки дамані, тобто прип’яті, і вони служать добре, так само як добре служить їхнє ім’я. — Поряд із її очима крига здалася би теплою.

Домон проковтнув кров, не поворухнувши притиснутими до боків руками. Навіть якби він мав меча під рукою, він не кинув би своїх хлопців у самогубний бій проти дюжини вояків у бойових обладунках, але було не так просто змусити свій голос лунати покірно:

— Жодної неповаги, капітане. Я нічого не знаю про вас і про ваші звичаї. Якщо я порушив якісь правила, то лише з незнання, а не навмисно.

Вона зміряла його поглядом, а тоді промовила:

— Ви всі незнайки, капітане, але вам доведеться сплатити борг ваших предків. Ця земля була нашою, і нашою вона буде знову. Після повернення вона знову стане нашою. — Домон не знав, що на це сказати. Немає ж вона на увазі, що всі ці балачки про Артура Яструбине Крило — правда? Він вирішив за краще не розтуляти рота. — Відведеш свій корабель до Фалме, — він хотів було щось заперечити, але замовк під її поглядом, — де тебе і твій корабель перевірять. Якщо ти й насправді лише мирний торговець, тобі дозволять піти під усі чотири вітри. Після складення клятви, звичайно.

— Клятви, капітане? Якої клятви?

— Коритися, чекати, служити. Клятви, яку мали би пам’ятати твої предки.

Вона підкликала до себе своїх людей, усіх, крім одного чоловіка в простому обладунку, що вказувало на його невисоке звання. Про це ж свідчила і та шанобливість, з якою він уклонився капітану Еґеанен. Після цього всі чужинці посідали в шлюпку, і та повезла їх до великого корабля. Той шончанець, що залишився на «Спреї», не давав жодних наказів, а лише сидів, схрестивши ноги на палубі. Коли команда заходилася підіймати вітрила і «Спрей» помалу став набирати швидкість, шончанець узявся гострити свій меч. Схоже, його анітрохи не бентежило, що він на чужому кораблі сам-самісінький, але Домон і сам власноруч викинув би за борт кожного, хто наважився би підняти на нього руку. Адже «Спрей» ішов указаним курсом вздовж берега, а шончанський корабель ішов за ним трохи збоку, де було глибше. Кораблі розділяла добра миля. Проте Домон знав, що надії на порятунок немає, тому збирався повернути цього типа капітану Еґеанен у такій цілості, наче той перебував на руках у рідної мами.

До Фалме перехід був неблизький, і Домону врешті-решт вдалося трохи розговорити шончанця. Звали темноокого чоловіка середнього віку, зі старим шрамом на лобі та розсіченим підборіддям, Кебен, і до всіх по цей бік Аритського океану він ставився з величезним презирством. У Домона в голові на мить майнула дивна думка. Може, вони й насправді все ж таки... Ні, це вже точно маячня. Говірка у Кебена була така ж нерозбірлива, як в Еґеанен, але там, де у неї був шовк поверх сталі, у нього була шкіра, що з рипом треться об скелю. І якщо на нього находило бажання поговорити, він розводився про битви, пиятику та жінок, яких він знав. Домон не завжди міг утямити, чи він розповідає про те, що відбувалося тут і нещодавно, чи колись давно у тих місцях, звідки він прибув. Не було чого й сподіватися почути від нього про речі, які цікавили Домона.

Одного разу Домон запитав про дамані. Кебен зіскочив із того місця, де сидів попереду стернового, і приставив меча вістрям Домонові до горла:

— Зважай на те, про що патякає твій язик, якщо не хочеш його позбутися. Це справа високородних, а не таких, як ти. Чи я. — Вишкірившись у зловісній посмішці, він почалапав на своє місце й знову взявся водити бруском по важкому кривому лезу.

Домон намацав крапельку крові, що виступила йому над коміром, і вирішив більше не розпитувати Кебена. Принаймні про це.

Що ближче два судна підходили до Фалме, то більше височезних та неоковирних шончанських кораблів їм зустрічалося. Деякі з них йшли під вітрилами, але переважна більшість стояли на якорі. Домон ніколи не зустрічав таких величезних кораблів, навіть у Морського народу. А ще ці башти й обрубані носи... Домон помітив і місцеві суденця, гостроносі, з косими вітрилами — ті стрілою носилися поміж зелених хвиль. Це додало йому впевненості, що Еґеанен казала правду і їх дійсно відпустять.

Коли «Спрей» наблизився до мису, на якому розкинулось місто Фалме, Домон аж рота роззявив, побачивши силу-силенну шончанських кораблів, що стояли на якорі у відкритому морі. Він спробував полічити їх, але збився десь після сотні, не дійшовши й до половини. Раніше йому вже доводилося бачити стільки кораблів в одному місці — і в Ілліані, і в Тірі, та навіть у Танчіко, — але там кораблі були значно менші. Не припиняючи похмуро бурчати собі під ніс, він завів «Спрей» до гавані, як ото ведуть вівцю до загорожі під наглядом величезної шончанської вівчарки.

Фалме розкинулося на кам’янистій косі на самому краю мису Томан, на захід від якої вже не було нічого — самі хвилі Аритського океану. Високі прямовисні скелі замикали вхід до гавані з обох боків, а на верхівці одного з них притулилися вежі, оминути які не міг жодний корабель, вежі дозорців за хвилями. Вздовж стіни однієї з веж звисала величезна клітка, а в ній сумно сидів якийсь чоловік, просунувши ноги між ґрати.

— Хто це? — спитав Домон.

Кебен нарешті припинив гострити меч, а Домон уже питав себе, чи не збирається той ним голитися. Шончанець подивився туди, куди вказував Домон:

— А! Це головний дозорець. Звісно, це вже не той, що тут керував, коли ми прийшли сюди вперше. Кожного разу, коли головний дозорець помирає, вони обирають собі нового, а ми садимо його у клітку.

— Але навіщо? — не міг уторопати Домон.

Кебен показав у посмішці аж надто багато зубів:

— Вони дозирали не за тим, за чим треба, і забували те, про що мали пам’ятати.

Домон відвів очі від шончанця. «Спрей» гойднувся на останній справжній морській хвилі і ковзнув на тихіші води гавані. Я й насправді лише торговець, і все це мене не обходить.

Фалме підіймалося від кам’яних причалів, тиснучись до схилів, що облямовували гавань. Домон не міг вирішити для себе, чи тягне скопище темних кам’яних будинків на невеличке місто, чи це все ж таки величеньке село. Він не бачив тут жодного будинку, здатного дорівнятися до найскромнішого палацу в Ілліані.

Він знайшов місце для «Спрея» біля одного з причалів і, поки матроси надійно швартували судно, став міркувати, чи не вдасться продати шончанцям хоч трохи з тих феєрверків, що лежали у нього в трюмах. Я торговець, а все інше мене не обходить.

На його подив, Еґеанен особисто прибула на причал. Її доправили на шлюпці, разом із її дамані. Цього разу браслет був на іншій жінці, вдягнутій у сукню з червоними вставками, прикрашеними зигзагоподібними блискавками, але дамані була та ж сама — жінка з сумним обличчям, яка ніколи не підводила очей, якщо хтось не звертався до неї. Еґеанен вигнала Домона та всю команду з корабля, залишивши їх сидіти на причалі під наглядом двох своїх вояків — очевидно, вона вважала, що такої варти буде достатньо, і Домон не збирався переконувати її в іншому, — а решта солдатів, що прибули з нею, тим часом обшукували «Спрей» під її особистим наглядом. Дамані теж брала участь в обшуку.

На дальньому кінці причалу з’явилася потвора. Домон не міг підібрати для неї іншої назви. Незграбна істота з голою сіро-зеленою шкірою, дзьобом замість рота на трикутній голові та трьома очима. Вона важко тупала поруч із чоловіком в обладунку, на якому було намальовано три ока, так само як у цієї тварюки. Місцеві мешканці, докери та моряки в грубо розшитих сорочках та довгих, до коліна, безрукавках, відскакували вбік, коли повз них проходили ці двоє, а шончанці в їхній бік навіть і не дивилися. Чоловік, схоже, керував потворою за допомогою жестів.

Чоловік завернув тварюку, і вони зникли серед будинків, а Домон усе ще дивився їм услід. Команда тихо перемовлялася між собою. Два шончанські вартові з глузливими посмішками спостерігали за ними. Це не моя справа, мусив нагадати собі Домон. Його справою був його корабель.

У повітрі стояв знайомий запах солоної води та смоли. Домон неспокійно совався на нагрітому сонцем камені і питав себе, що ж саме шукають шончанці. Що шукає та дамані? Яка річ може їх так цікавити? Кружляючи над затокою, кричали мартини. Він уявляв собі, як міг кричати той чоловік у клітці. Мене це не обходить.

Нарешті Еґеанен вивела своїх людей на причал. В руках у шончанського капітана Домон стривожено помітив якусь річ, загорнуту в плат жовтого шовку. Щось невеличке, таке, що помістилося б на одній долоні, але вона обережно тримала свою знахідку обома руками.

Він звівся на ноги, звівся повільно, зважаючи на вартових, хоча в очах у них був той самий вираз безмежної зневаги, що і в очах Кебена:

— Тепер ви бачите, капітане? Я насправді лише мирний торговець. Можливо, ваші люди захотіли б купити у мене феєрверки?

— Можливо, торговцю. — Відчувалося, що вона радісно схвильована чимось, і це занепокоїло Домона, а наступні її слова збентежили його остаточно. — Ти підеш зі мною.

Вона наказала вартовим іти з нею, і один із них підштовхнув Домона, аби той ворушився. Поштовх не був аж надто грубим; Домон бачив, як фермери так само штовхали корову, аби зрушити її з місця. Зціпивши зуби, він пішов за Еґеанен.

Вулиця, вимощена бруківкою, вела схилом угору, залишаючи позаду запахи гавані. Що крутіше забирала вулиця, то вище й просторіше ставали будинки під шиферними дахами. Дивина для міста, захопленого напасниками, але на вулицях було більше місцевих мешканців, ніж шончанських вояків, а в натовпі раз у раз вигулькували голі по пояс чоловіки, що несли на плечах паланкіни, запнуті завісами. Здавалося, що фалмейці займаються своїми справами, так начебто шончанців тут і близько не було. Чи майже не було. Коли носії проносили паланкін чи коли проходив шончанський солдат, місцевий народ — і геть бідний, з однією чи двома звивистими смугами, вишитими на їхньому брудному одязі, і заможніший, вдягнений в сорочки, камізельки або сукні, розшиті візерунками від коміра аж до пояса — схилявся у поклоні і не розгинав спини, доки шончанець не зникав із очей. Так само всі вклонялася й коли бачили Домона з його вартою. Ані Еґеанен, ані її вояки й на мить не затримували на них погляду.

Домон був украй здивований, коли побачив, що дехто з місцевих має на поясі кинджали. Він навіть помітив кількох чоловіків із мечами. Це настільки його вразило, що у нього мимохіть вирвалося:

— А хіба дехто з них на вашому боці?

Еґеанен невдоволено озирнулася на нього через плече, не тямлячи, про що він питає. Не сповільнюючи кроку, вона окинула поглядом перехожих, а тоді кивнула з розумінням:

— Ти маєш на увазі мечі. Тепер вони — наші люди, торговцю; вони склали клятви. — Раптом вона різко зупинилася, вказуючи на високого, широкоплечого чоловіка в жилеті з пишною вишивкою та з мечем на простій шкіряній перев’язі: — Гей, ти!

Чоловік завмер на півкроці, навіть не опустивши занесену ногу, і на його обличчі відбився переляк. Це було тверде обличчя, але наразі з його виразу помітно було, що чоловік радо втік би звідси. Натомість він повернувся до Еґеанен і низько вклонився — руки на колінах, очі дивляться їй під ноги.

— Чим може ваш слуга бути корисним капітанові? — проказав він напруженим голосом.

— Ти купець? — мовила Еґеанен. — Ти склав клятви?

— Так, капітане. Так. — Він невідривно дивився на носки її чобіт.

— Що ти кажеш людям, коли вирушаєш зі своїми фургонами вглиб країни?

— Кажу, що вони повинні коритися провісникам, капітане, чекати на повернення та служити Тим, що повернулися додому.

— І тобі ніколи не спадало на гадку повернути цей меч проти нас?

Чоловік стиснув собі коліна так, що аж пальці побіліли на кісточках.

А в голосі його пролунав неприкритий страх:

— Я склав клятви, капітане. Я корюся, чекаю та служу.

— Бачиш? — мовила Еґеанен, обернувшись до Домона. — Нема сенсу забороняти їм носити зброю. Торгівля повинна відбуватися, і купці мають захищати себе від розбійників. Ми дозволяємо людям вільно пересуватися, доки вони коряться, чекають і служать. Їхні праотці порушили клятви, але ці навчені краще.

Вона продовжила шлях схилом угору, і вартові підштовхнули Домона, аби він ішов за нею.

Він озирнувся на купця. Чоловік стояв, зігнувшись, аж доки Еґеанен не віддалилася на десять кроків, тоді він випростався і поспішив у протилежному напрямку, схилом униз, широкими кроками, майже стрибками.

Еґеанен та вартові не озирнулися і тоді, коли повз них схилом угору протрусив загін вершників. Шончанці сиділи на спинах істот, що скидалися на кішок завбільшки як коні, але під сідлами вилискувала бронзою луска, наче у ящірок. Пазуристі лапи переступали бруківкою. Порівнявшись із Домоном, одне з чудовиськ повернуло триоку голову й зустрілося з ним поглядом. На додаток до всього іншого, воно ще й наче читало його думки. Втративши будь-яку рівновагу, він перечепився і ледь не впав. Уздовж вулиці фалмейці втискалися в фасади будинків, дехто заплющував очі. Шончанці не звертали на них жодної уваги.

Тепер Домон зрозумів, чому шончанці можуть аж так попускати місцеве населення. Він не був упевнений, чи у нього вистачило би духу чинити спротив. Дамані. Монстри. Він не був упевнений, чи існує сила, здатна завадити переможному маршу шончанців аж до Хребта Світу. Це не моя справа, різко нагадав він собі і взявся обмірковувати, як би знайти можливість уникати шончанців під час майбутніх рейсів.

Вони дісталися верхньої точки схилу. Місто залишилося у них за спиною, але міської стіни ще не було видно. Попереду розкинулися корчми, де зупинялися купці, що курсували від моря вглиб країни, а також стайні та фургонні двори. Будинки тут були більш показні і цілком могли би пасувати якомусь дрібному ілліанському лордові. Перед найбільшим будинком стояла почесна варта з шончанських солдатів, а над його дахом майоріло знамено з блакитною смугою внизу, а над нею розпростер крила золотий яструб. Еґеанен віддала вартовим меч та кинджал і лише потім завела Домона всередину. Обидва конвоїри залишилися на вулиці. Домон відчув, як у нього в душі наростає погане передчуття. Він здогадувався, що тут пахне лордом, а мати справу із лордом на його власній території завжди вийде собі на шкоду.

У передпокої Еґеанен залишила Домона стовбичити біля дверей, а сама пішла на перемовини зі служником. Він був місцевий, висновуючи з широких рукавів його сорочки, розшитої на грудях візерунком зі спіралей. Домону здалося, що він почув слова «високий лорд». Служник поспішив геть, а коли повернувся, повів їх за собою до зали, що, очевидно, була найбільшим приміщенням у цьому будинку. З неї було винесено всі меблі, навіть килими, а відполірована кам’яна підлога блищала, аж світилася. Стіни та вікна ховалися за складаними ширмами, розписаними дивовижними птахами.

Еґеанен зупинилася, ледве переступивши поріг. Домон спробував було поцікавитися, куди це вони прийшли і навіщо, але вона змусила його замовкнути, люто на нього зиркнувши і рикнувши щось незрозуміле. Вона не рухалася, але, здавалося, витяглася в струну і ледь не навшпиньки зіп’ялася. Те, що вона винесла зі «Спрея», жінка тримала так, наче це була неабияка коштовність. Домон намагався відгадати, що ж воно таке.

Раптом пролунав тихий удар гонга, і шончанка впала на коліна, обережно поклавши загорнуту в шовк річ біля себе. Вона блиснула очима на Домона, і він теж поспішив заколінкувати. Лорди взагалі поводяться дивно, але він підозрював, що шончанські лорди можуть мати такі химерії, яких він ще й не бачив.

У дверях в найдальшому кінці кімнати з’явилося двоє чоловіків. В одного голова була виголена з лівого боку, а залишки ясно-золотавого волосся заплетені в косу, яка, закладена за вухо, спадала аж до плеча. Густо-жовта мантія майже сягала підлоги, але при кожному кроці з-під неї визирали носаки жовтих м’яких черевиків. У другого мантія була блакитна, парчева, заткана блискучими птахами, і така довга, що шлейф, майже в спан завдовжки, волочився за ним по підлозі. Його голова була чисто голена, а нігті були у дюйм завдовжки, не менше, і крім того, на підмізинному й мізинному пальцях ще й пофарбовані синім лаком. Домон роззявив рота з подиву.

— Ви знаходитесь у присутності високого лорда Турака, — речитативом виголосив жовтоволосий, — очільника тих, котрі приходили раніше, та спомагача повернення.

Еґеанен розпростерлася ниць, витягнувши руки вздовж тіла. Домон негайно взяв із неї приклад. Навіть високі лорди Тіра такого не вимагають, думав він. Краєчком ока він побачив, як Еґеанен цілує підлогу. Скривившись, він вирішив, що все має свою межу. До того ж вони однаково не можуть бачити, зробив я це, а чи ні.

Еґеанен несподівано підвелася. Він теж почав зводитися на ноги і вже встиг стати на одне коліно, коли рик у її горлі та шокований вираз обличчя чоловіка з косичкою змусив його знову розтягнутися долілиць, тицьнутись носом у підлогу й нечутно пробурмотіти: Я б не став таке виробляти для короля Ілліану та Ради дев’ятьох разом узятих.

— Тебе звати Еґеанен? — Це мав бути голос чоловіка у блакитній мантії. Він також ковтав склади і говорив ритмічно, наче співав.

— Так мене назвали в мій день меча, високий лорде, — смиренно прошелестіла вона.

— Це чудовий екземпляр, Еґеанен. Рідкісний. Ти чекаєш на винагороду?

— Те, що високий лорд задоволений, — достатня винагорода. Я живу, аби служити, високий лорде.

— Я назву твоє ім’я імператриці, Еґеанен. Після повернення до високородних будуть додані нові імена. Покажи себе гідною — і, можливо, ти звеличиш своє ім’я.

— Це велика честь для мене, високий лорде.

— Так. Ти можеш іти.

Домон не бачив нічого, крім чобіт Еґеанен, коли та задкувала до дверей, час від часу зупиняючись, аби вклонитися. Двері зачинилися за нею. Запала тривала тиша. Домон дивився, як крапельки поту з його чола падають на підлогу. Нарешті Турак заговорив:

— Можеш підвестися, торговцю.

Домон став на ноги і побачив, що саме тримає Турак у пальцях з довжелезними нігтями. Квендіяр, диск у вигляді старовинної печатки Айз Седай.

Пригадавши, як відреагувала Еґеанен, коли він згадав Айз Седай, Домон злякався по-справжньому. В темних очах високого лорда непомітно було ворожості, лише легка цікавість, але Домон не йняв віри лордам.

— Ти знаєш, що це таке, торговцю?

— Ні, високий лорде.

Відповідь Домона була твердіша за скелю; жодний торговець не протримається довго у своєму ремеслі, якщо не вмітиме брехати з чесним обличчям та впевненим тоном.

— Утім, ти тримав цю річ у схованці.

— Це тому, що я колекціоную старожитності, високий лорде, пам’ятки давно минулих часів. А завжди знайдуться такі, що охоче їх поцуплять, якщо вони будуть погано лежати.

Турак якусь мить розглядав чорно-білий диск:

— Це квендіяр, торговцю, — чув таку назву? — і він старіший, ніж ти, можливо, гадаєш. Ходи за мною.

Домон сторожко пішов за лордом, відчуваючи, як до нього потроху повертається впевненість. Якби лорд будь-якої з відомих йому країн бажав викликати конвой, він би вже це зробив. Але з того, що він уже встиг підгледіти й зрозуміти в шончанцях, у нього склалося враження, що вони все роблять не так, як інші. Він подбав про те, щоб обличчя його залишалося непроникним.

Його завели до іншої кімнати. Він подумав, що, мабуть, ці меблі привіз із собою Турак. Здавалося, кожна річ складалася з самих вигинів, прямих ліній узагалі не було, а дерево було відполіроване таким чином, що текстура його здавалася дуже незвичною. На шовковому килимі, затканому птахами та квітами, стояв один стілець, а ще велика заокруглена шафа. Складані ширми утворювали нові стіни.

Чоловік із косою розчинив дверцята в шафі, і погляду Домона відкрилися полиці, заставлені неймовірним набором фігурок, чаш, келихів, ваз — пів сотні дивовиж, серед яких не було двох однакових за розміром чи формою. Домонові дух перехопило, коли Турак акуратно поклав диск поряд із його двійником.

— Квендіяри, — мовив Турак. — Ось що я колекціоную, торговцю. І кращу колекцію має лише імператриця.

У Домона аж очі на лоба полізли. Якщо кожна річ на цих полицях — справжній квендіяр, цього вистачило б, аби придбати королівство чи принаймні великий Дім. А щоби придбати таке багатство, будь-якому королю довелося би жебракувати, якби тільки він знав, де можна знайти такі речі... Він змусив себе зобразити посмішку.

— Високий лорде, уклінно прошу прийняти цю річ у подарунок. — Йому шкода було з нею розлучатися, але це краще, ніж прогнівити цього шончанця. Може, тепер Друзі Морока стануть полювати на нього. — Я насправді лише простий торговець. Усе, чого я хочу, — це торгувати. Дозвольте мені відплисти, і я обіцяю...

Вираз обличчя Турака залишився незмінним, але чоловік із косою перепинив Домона, засичавши:

— Неголений собако! Ти насмілюєшся пропонувати високому лорду в дарунок те, що йому вже подарувала капітан Еґеанен. Ти торгуєшся, наче високий лорд якийсь... якийсь купець!

Турак зупинив його ледь помітним порухом пальця.

— Я не можу дозволити тобі полишити мене, торговцю, — мовив високий лорд. — У цій зануреній в тінь країні порушників клятви я не знайшов нікого, хто міг би підтримати бесіду з людиною тонкою та охочою до розмислів. Але ти — колекціонер. Можливо, бесіда з тобою виявиться цікавою. — Він опустився на стілець, зручно вмостившись у його вигинах, і задивився на Домона.

Домон постарався відбити на виду чарівну усмішку:

— Високий лорде, я насправді простий торговець, проста людина. Хіба ж я вмію розмовляти з великими лордами?

Чоловік із косою люто зиркнув на Домона, але Турак наче й не чув його слів. З-поза однієї з ширм прудко випурхнула юна жінка, опустилася на коліна поряд із високим лордом, підносячи йому лаковану тацю з однісінькою філіжанкою — тоненькою, витонченою, без ручки, де парувала якась чорна рідина. Її смагляве обличчя з широкими вилицями змусило Домона згадати Морський народ. Турак пальцями з довгими нігтями обережно взяв філіжанку, навіть не поглянувши на жінку, і вдихнув аромат рідини. Домон позирнув на дівчину і відвів погляд, судомно ковтнувши повітря: її одіж із білого шовку, гаптована квітами, була така прозора, що він міг бачити крізь неї, а під нею нічого не приховувало її стрункого чарівного тіла.

— Аромат каф, — проказав Турак, — такий же чудовий, як і його смак. Так ось, торговцю. Наскільки я знаю, квендіяр тут є навіть ще більш рідкісною річчю, ніж у Шончані. Отож, розкажи мені, яким чином простий торговець зумів заволодіти такою дивовижею. — Він відсьорбнув каф і замовк в очікуванні.

Домон набрав повні груди повітря і заходився брехнею прокладати собі шлях із Фалме.