Розділ 45 Майстер клинка

Сонце на сході виткнуло з-за обрію багряний краєчок і вкрило довгими тінями мощені бруківкою вулиці Фалме, що збігали до гавані. Під морським бризом почали хилитися в бік суходолу стовпчики диму над коминами — в будинках вже готували сніданки. На вулицях з’явилися перші перехожі, ті, хто рано встає, і в холодному ранковому повітрі пара від їхнього дихання пливла попереду них білими клубками. За годину вулиці міста заполонять юрби народу, а зараз вони були ще майже порожніми.

Сидячи на перекинутій бочці перед зачиненою на ніч крамницею із залізними виробами, Найнів зігрівала змерзлі руки під пахвами й оглядала своє військо. Мін сиділа на приступці на тому боці вулиці, загорнувшись у свій шончанський плащ та снідаючи зморщеною сливою, а Елейн, трохи далі, куталася в кожушок на розі провулка. Біля ніг Мін лежав акуратно згорнутий великий мішок, поцуплений у порту. Моє військо, саркастично подумала Найнів. Але більше нікого у нас немає.

Вона побачила сул’дам та дамані, що рухалися вулицею вгору. Жовтоволоса жінка з браслетом на зап’ястку та смаглява з ободом на шиї, і обидві позіхали сонливо. Порівнявшись із ними, нечисленні місцеві відводили очі та поспіхом звільняли дорогу. Подивившись у напрямку гавані, Найнів не побачила жодного шончанця, крім цих жінок. В інший бік вона не дивилася. Натомість вона потягнулася та поворушила плечима, наче розминаючись, а тоді знову всілася, як сиділа.

Мін відкинула сливу, яку не встигла доїсти, непомітно зиркнула вгору та вниз вулицею й обіперлася спиною на одвірок. Там теж було «чисто», інакше вона поклала би руки на коліна. Мін узялася нервово потирати руки, і Найнів зрозуміла, що там, далі, Елейн теж нервово підстрибує на місці.

Якщо вони схиблять, я їм обом по голові надаю. Проте вона знала: якщо їх викриють, тільки від шончанців залежатиме, що з ними трьома станеться. Чудово розуміла, що впевненості в успіху їхнього плану вона не має. Цілком можливо, що їх може виказати і її власна похибка. Вкотре твердо вирішила: якщо щось піде не так, вона приверне увагу до себе, аби дати Мін та Елейн утекти. Найнів наказала їм утікати, якщо виникне якась заминка, і дала їм зрозуміти, що й сама втече. Що робитиме насправді, вона не знала. Знаю тільки, живою я їм не дамся. Будь ласка, Світло, тільки не це.

Сул’дам та дамані простували вулицею, і от нарешті опинилися поміж трьома жінками, які тільки на це й чекали. На вулиці було ще з десяток місцевих, але ті старанно трималися віддалік.

Найнів зібрала докупи весь свій гнів. Ті, що на повідці і Ті, що тримають повідець. Вони начепили Еґвейн на шию цей брудний нашийник, і так само вчинили б із нею, і з Елейн, якби це їм вдалося. Вона змусила Мін розповісти, яким саме чином сул’дам нав’язують свою волю. Не сумнівалася, що Мін приховала найгірше, але й почутого було достатньо, аби Найнів розпалилася до білого гарту. За мить біла квітка на чорному колючому стеблі розкрилася назустріч світлу, назустріч саїдар, і Єдина Сила сповнила її. Вона знала, що навколо неї з’явилося сяйво, зриме для того, хто може бачити. Білошкіра сул’дам здригнулася, а смаглява дамані широко розтулила рота, проте Найнів не залишила їм жодного шансу. Лише тоненьку цівочку Сили почерпнула вона, але вдарила нею, наче батогом, розсікаючи порошинки, що висіли у повітрі.

Срібний нашийник клацнув та розімкнувся, а тоді задзеленчав бруківкою. Полегшено зітхнувши, Найнів зірвалася на ноги.

Сул’дам вибалушила очі на нашийник, що впав на землю, наче побачила отруйну змію. Дамані піднесла до горла тремтячу руку, але перш ніж жінка в сукні, прикрашеній блискавками, встигла поворухнутися, розвернулася до неї та вдарила кулаком в обличчя. Коліна у сул’дам підігнулися, вона заледве не впала.

— Так тобі й треба! — закричала Елейн. Вона вже бігла до Найнів, так само як і Мін.

Перш ніж вони добігли до місця події, дамані перелякано озирнулася і стрімголов кинулася навтьоки.

— Ми тебе не скривдимо! — гукнула Елейн їй услід. — Ми — друзі!

— Тихо будь! — зашипіла Найнів. Вона видобула з кишені жмут ганчір’я та безжально запхала його у роззявлений рот приголомшеної сул’дам. Мін поквапом труснула мішком, здійнявши хмару пилу, та накинула його сул’дам на голову, заховавши ту до пояса. — Ми й без того привертаємо до себе забагато уваги!

Це було так, та не зовсім. Вони вчотирьох стояли посеред вулиці, що стрімко безлюдніла. І всі перехожі, а вони раптом згадали, що мусять поспішати у невідкладних справах, уникали на них дивитися. Найнів розраховувала на таку реакцію, підозрювала, що місцеві будуть щосили намагатися не помічати будь-що, пов’язане із шончанцями, і це дозволить їй із подругами виграти кілька хвилин. Звісно, з часом вони почнуть пліткувати, але пошепки, і доки шончанці дізнаються, що трапилося щось незрозуміле, можуть минути години.

Жінка в мішку почала борсатися, крізь тканину почувся лемент, заглушений кляпом, але Мін і Найнів обхопили мішок руками й потягли бранку в найближчий провулок. Повідець і з’єднаний з ним ошийник із брязкотом потяглися за ними по бруківці.

— Підбери це, — гримнула Найнів на Елейн. — Воно тебе не вкусить!

Затамувавши подих, Елейн боязко підняла сріблясту штуковину, наче гадала, що та й насправді може вкусити. Найнів стало шкода дівчину, але не дуже: все зараз залежало від того, чи діятиме кожна з них за планом.

Сул’дам брикалася, намагаючись звільнитися, проте Найнів і Мін, затиснувши її між собою, проволокли її провулком, тоді завернули до іншого провулка, протиснувшись у прохід між будинками, і нарешті опинилися перед сяк-так складеним з колод сарайчиком, що, очевидно, колись слугував конюшнею для двох коней. Відколи місто захопили шончанці, мало хто міг дозволити собі тримати коней, і Найнів, спостерігаючи за халабудою впродовж цілого дня, не помітила, щоби хтось до неї наближався. Всередині все промовляло про занедбаність: долівка припала пилом, а повітря віддавало цвіллю. Щойно компанія опинилась всередині, Елейн впустила срібний повідець із рук і витерла руки жмутом соломи.

Найнів знову пробатожила повітря спалахом Сили, і браслет теж упав на брудну долівку. Сул’дам заверещала та забилася в мішку.

— Готові? — запитала Найнів.

Подруги кивнули у відповідь і ривком стягли мішок із бранки.

Сул’дам важко дихала, запорошені блакитні очі сльозилися, але обличчя у неї багровіло не тільки від задухи, а й від люті. Вона стрілою метнулася до дверей, але подруги одразу її перехопили. Вона не була слабачкою, але ж вони були втрьох, і коли вони закінчили, сул’дам була роздягнута до сорочки і лежала в стійлі, зв’язана по руках і ногах міцною мотузкою, а ще одна мотузка не давала їй виплюнути кляп.

Притримуючи розпухлу губу, Мін дивилася примруженими очима на сукню зі вставками у вигляді блискавок і м’які черевики, що вони стягнули з бранки:

— Це майже як на тебе, Найнів; мені чи Елейн ці лахи не підійдуть.

Елейн вибирала соломинки з волосся.

— Бачу. Про тебе взагалі не йшлося. Вони надто добре тебе знають.

Найнів квапливо скинула власний одяг. Відкинувши його вбік, вдягнула стрій сул’дам. Мін допомогла їй із ґудзиками.

Найнів поворушила пальцями ніг: черевики трохи тиснули. Сукня теж була завузька у грудях, а в інших місцях обвисала. Поділ спускався надто низько, нижче, ніж зазвичай носили сул’дам, але жодній з двох дівчат цей одяг узагалі не підійшов би. Підхопивши браслет, вона набрала повні груді повітря й заклацнула його собі на лівому зап’ястку. Кінці зійшлися, і браслет став виглядати монолітним. Попри страх відчути щось жахливе, вона відчула його як звичайнісінький браслет.

— Надягай сукню, Елейн. — Вони перефарбували дві сукні, Найнів та Елейн, у сірий колір, як у дамані, чи схожий, і заховали ці сукні тут. Елейн не поворухнулася, дивлячись на розстебнутий нашийник та нервово облизуючи губи. — Елейн, тобі доведеться це на себе накласти. Мін багато хто знає в обличчя, вона не може його начепити. Я б надягла його, якби тобі згодилася ця сукня.

Найнів подумала, що, мабуть, збожеволіла б, якби їй довелося накласти на себе нашийник; саме тому вона й не могла зараз бути з Елейн надто суворою.

— Знаю, — зітхнула Елейн. — Просто мені хотілось точно знати, як ця штука може на тебе подіяти. — Вона прибрала з обличчя своє золотаво-руде волосся, аби не заважало. — Мін, допоможи, будь ласка.

Мін узялася розстібати ззаду ґудзики на її сукні.

Найнів змусила себе твердою рукою підняти з долівки сріблястий нашийник.

— У нас є один спосіб дізнатися. — Завагавшись хіба на мить, вона нахилилася та й заклацнула обруч на шиї сул’дам. Якщо хтось і заслуговує на таке, то це вона, рішуче сказала вона собі. — У будь-якому разі вона може розповісти нам щось корисне.

Синьоока жінка глянула на повідець, що з’єднав її шию із зап’ястком Найнів, а тоді пронизала її презирливим поглядом.

— Так воно не працює, — зауважила Мін, проте Найнів її вже не чула.

Вона... вона... знала все про іншу жінку, знала, що та відчуває, як врізається мотузка їй у щиколотки і зап’ястки стягнутих за спиною рук, як смердить протухлою рибою ганчір’я в роті, як колють соломинки крізь тонку тканину сорочки. Ні, вона, Найнів, не відчувала всі ці речі на собі, але у неї в голові виник клубок відчуттів, які — вона це знала — належать сул’дам.

Вона судомно зглитнула, намагаючись забути про ці відчуття — проте вони не хотіли зникати — і звернулася до зв’язаної жінки:

— Я тебе не скривджу, якщо ти правдиво відповідатимеш на мої запитання. Ми не шончанці. Але якщо ти мені брехатимеш... — Вона погрозливо смикнула за повідець.

У жінки затряслися плечі, а губи навколо кляпа скривилися у зневажливій гримасі. Найнів не одразу усвідомила, що сул’дам сміється.

Вона зціпила зуби, аж раптом їй сяйнула несподівана думка. Вочевидь, клубок відчуттів у неї в голові — це саме те, що наразі відчуває ця жінка. А якщо спробувати... Заради експерименту вона трохи посилила ці відчуття.

Зненацька очі жінки полізли на лоба і вона видала такий крик, що кляп у роті заглушив його лише частково. Смикаючи зв’язаними за спиною руками, наче намагаючись від чогось уберегтися, вона скулилась на соломі у марній спробі зникнути звідси. Найнів видихнула і поспіхом прибрала щойно додані відчуття. Сул’дам розпласталася на підлозі, по щоках їй текли сльози.

— Що... Що ти... їй зробила? — ледь чутно запитала Елейн.

Мін лише дивилася мовчки із роззявленим ротом.

— Те ж саме, що Шеріам зробила тобі, коли ти кинула чашкою в Маріт, — похмуро відказала Найнів. Світло, але ж і мерзенна ця справа.

Елейн зглитнула:

— Ой...

— Але ж вважають, що ай’дам так не діє, — промовила Мін. — Вони завжди стверджують, ніби він не діє на жінок, котрі не можуть направляти.

— Мені начхати, хто там що вважає і як він повинен діяти, лише би він діяв. — Найнів схопилася за металеву шворку там, де та з’єднувалася з нашийником, і, смикнувши за неї, підтягла жінку вгору настільки, аби подивитися їй просто в очі. І в тих очах вона побачила переляк. — Ти, слухай мене, і слухай уважно. Мені потрібні відповіді, і якщо я їх не отримаю, я змушу тебе відчути, як із тебе здирають шкіру. — Обличчям жінки прокотилася судома шаленого жаху, а Найнів скрутило живіт, бо вона раптом усвідомила, що сул’дам зрозуміла її буквально. Якщо вона гадає, що я можу це зробити, це тому, що вона знає. Для цього і призначені ці повідки. Вона із зусиллям зупинила власну руку, яка потягнулася було до браслета, щоби негайно скинути його. Натомість надала обличчю лютого вигляду. — Ти готова відповідати? Чи потребуєш подальших переконань?

У відповідь сул’дам нестямно захитала головою. Найнів витягла ганчір’я їй із рота, і жінка, судомно зглитнувши, тієї ж миті гарячково забелькотіла:

— Я нікому про вас не скажу. Присягаюся. Лише зніміть це з моєї шиї. Зніміть! Присягаюся, я мовчатиму.

— Ану тихо! — гаркнула Найнів, і жінка негайно стулила рота. — Як тебе звати?

— Сета. Будь ласка. Я відповідатиму, лише — зніміть — це! Якщо мене хтось у цьому побачить... — Сета опустила очі на нашийник і міцно їх заплющила, наче не могла на нього дивитися. — Будь ласка! — прошепотіла вона.

Найнів почала щось розуміти. Вона ніколи не дозволить Елейн надягти цю штуковину.

— Нам краще не гаяти часу, — рішуче мовила Елейн. Видно було, що вона цілком опанувала себе. — Хвилинку, я тільки вдягну цю сукню і...

— Надягай назад свою власну одежину, — мовила Найнів.

— Хтось повинен вдавати із себе дамані, — заперечила Елейн, — бо інакше нам до Еґвейн не дістатися. Ця сукня підходить лише тобі, а Мін знають в обличчя. Залишаюся тільки я.

— Я ж сказала, вдягай свою сукню, хутко! У нас є кому бути Тією, що на повідці. — Найнів смикнула за ретязь, що тягнувся до Сети, і сул’дам видихнула:

— Ні! Будь ласка, ні! Якщо хтось мене побачить... — Вона замовкла на півслові під холодним поглядом Найнів.

— З того, що я дізналася, я бачу, що ти гірша за вбивцю, гірша за Друга Морока. Я не можу навіть уявити когось, гіршого за тебе. Мене нудить від того, що я мушу надягти цю штуку собі на руку і бути такою, як ти, хоча б годину. Тому можеш не сумніватися: я зроблю з тобою що завгодно, не зупинюся ні перед чим. Ти не хочеш, щоб тебе побачили? От і добре. Ми теж не хочемо. Але ж на дамані ніхто і не дивиться, хіба не так? Доки ти простуватимеш, схиливши голову, як і подобає Тій, що на повідці, ніхто тебе навіть не помітить. І краще тобі подбати, щоб і нас ніхто не помітив. Якщо помітять нас, то, безперечно, помітять і тебе; а якщо цього буде недостатньо, аби тебе стримувати, присягаюся, я змушу тебе проклясти перший цілунок, яким обмінялася твоя матуся з твоїм батечком. Ми зрозуміли одна одну?

— Так, — кволо озвалася Сета. — Я присягаюся.

Найнів довелося зняти браслет, аби вони змогли перевдягнути жінку в перефарбований у сірий колір одяг Елейн. Сукня не пасувала їй: була заширока в грудях і завузька в стегнах, але сукня Найнів була б на ній геть недоладна, та ще й надто коротка. Найнів щиро сподівалася, що ніхто насправді не приглядається до дамані. З огидою вона знову почепила на себе браслет.

Елейн зібрала одяг Найнів, загорнула його в другу перефарбовану в сіре сукню і зробила з того вузлик, вузлик, який мала нести селючка за сул’дам і дамані.

— Ґавін лусне зі злості, коли дізнається, — сказала вона й розсміялася. Сміх вийшов силуваним.

Найнів уважно подивилася на неї, а тоді на Мін. Треба було переходити до найнебезпечнішої частини їхнього плану.

— Готові?

Посмішка Елейн зів’яла.

— Я готова.

— Готова, — коротко озвалася Мін.

— Куди ви... куди ми йдемо? — запитала Сета, а тоді квапливо додала: — Якщо мені дозволено запитати.

— У лігво лева, — відказала Елейн.

— Потанцювати з Мороком, — відповіла Мін.

Найнів, зітхнувши, похитала головою:

— Вони хочуть сказати, що ми йдемо туди, де утримують усіх дамані, і що ми збираємося звільнити одну з них.

Коли Сету, підштовхуючи, вивели з сарайчика, вона так і йшла із роззявленим з подиву ротом.


Бейл Домон спостерігав за сходом сонця з палуби свого корабля. Доки потроху оживали, а вулиці, що вели до порту, ще зоставалися безлюдними. Мартин, що примостився на вершечку палі, втупився в нього безжальними, як у всіх мартинів, очима.

— Ви не передумали, капітане? — запитав Домона Ярин. — Якщо шончанці вирішать поцікавитися, що ми всі робимо на борту...

— Твоя справа подбати, щоби біля усіх швартових лежало по сокирі, — відрізав Домон. — І... Ярине! Хай тільки ще хтось спробує перерубати канат, перш ніж ці жінки ступлять на борт, я йому тією ж сокирою голову проломлю, зрозуміло?

— А якщо вони не прийдуть, капітане? Якщо замість них прийдуть шончанські солдати?

— Дивися не обісрись з переляку! Якщо прийдуть солдати, я рвону до виходу з гавані, а там уже хай допоможе нам Світло! Але доки солдати ще не прийшли, я збираюся чекати на тих жінок. А тепер іди і вдавай, наче ти тут просто собі проходжаєшся.

Розвернувшись, Домон знову прикипів очима до вулиці, що вела з міста, звідти, де утримували дамані. Його пальці нервово вибивали дріб на релінґу.

З кожним кроком Гнідана місто все ближчало, а бриз доносив до носа Ранда запахи диму від кухонних печей та ранкових страв, а ще намагався розкрити його поїдений міллю плащ, і хлопцю доводилося притримувати його однією рукою. Серед одежин, якими вдалося розжитися їхньому загону для маскування, не знайшлося куртки для нього, тому він вважав за краще приховати під плащем обшлаги, гаптовані сріблом, та чапель, вишитих на комірі камзола. Шончанці не мали нічого проти того, аби упокорені місцеві продовжували носити зброю, та, можливо, це не поширювалося на тих, хто має меча з клеймом чаплі.

Перші ранкові тіні бігли попереду Ранда. Він бачив, як їде між фургонних дворів та загонів з кіньми Гюрін. Уздовж рядів купецьких фургонів проходжувалося лише двоє чи троє чоловіків, найвірогідніше, колодії чи ковалі, висновуючи з довгих фартухів. Інґтар вступив до міста першим і вже зник із очей. Перрин та Мет мали їхати позаду, на певній відстані від нього й один від одного. Він не обертався перевірити, чи це так. Ніхто не повинен помітити, що їх щось пов’язує: п’ятеро чоловіків в’їхали у Фалме на світанку, але не разом.

Тепер і Ранд проминав загони з кіньми, і тварини вже товпилися біля огорож в очікуванні годівлі. Гюрін висунувся між двох стаєнь, ще зачинених на засув, побачив Ранда, махнув до нього рукою і знову сховався. Ранд повернув Гнідана в той бік.

Гюрін стояв, тримаючи коня за повід. Він мав на собі довгу безрукавку замість звичної куртки, але хоч і накинув поверх довгий плащ, щоби той прикривав короткий меч та мечолам у нього на поясі, тремтів від холоду.

— Лорд Інґтар он там, — кивнув він на вузький прохід. — Сказав, що ми залишимо коней тут, а далі підемо пішки. — Коли Ранд спішився, нюхач додав: — Фейн проходив цією вулицею, лорде Ранде. Я відчуваю його запах звідси.

Ранд підвів Гнідана до того місця за стайнею, де Інґтар уже прив’язав свого коня. В шайнарцеві, одягненому в брудний кожух, зношений і подертий в багатьох місцях, важко було впізнати лорда, і меч у нього на поясі не дуже пасував такому вбранню. Очі його гарячково блищали.

Прив’язуючи Гнідана поруч з Інґтаровим жеребцем, Ранд глянув на сакви і на мить завагався. Залишати стяг він не міг. Хлопець не думав, що хтось із солдатів може полізти до них, але не був аж таким упевненим, що цього не зробить Верін. І він точно не уявляв, як вона поведеться, якщо знайде стяг. Але, тримаючи його при собі, він почувався би незручно. Зрештою Ранд вирішив залишити сакви прив’язаними позаду сідла.

До них доєднався Мет, а ще за кілька хвилин Гюрін повернувся із Перрином. На Метові були бахматі штани, що брижились біля халяв, а на Перринові — куций плащ. Ранд подумав, що всі вони скидаються на злодійкуватих жебраків, але в таких уборах вони проїхали багатьма містечками, не привертаючи до себе уваги.

— Пора, — мовив Інґтар. — Побачимо, що на нас чекає.

Вони покрокували немощеною вулицею, наче вештаючись без жодної мети, перекидаючись словами, проминули таким чином фургонні двори та вийшли на бруковані вулиці, що здіймалися схилами вгору. Ранд би й не згадав, що він говорив, та й до інших не прислухався. За планом Інґтара вони мали виглядати достоту як будь-яка інша компанія приятелів, що прогулюються собі разом, але о цій порі містяни ще й не думали полишати свої домівки. Товариство з п’ятьох чоловіків на порожніх ранкових вулицях здавалося юрбою.

Вони трималися купою, але вів їх Гюрін, нюшачи повітря і завертаючи то на ту, то на іншу вулицю. Інші повертали за ним, удаючи, наче і збиралися йти саме цим маршрутом.

— Він сходив це місто вздовж і впоперек, — пробурмотів Гюрін, гидливо кривлячись. — Тут скрізь його запах, і смердить так, що важко відрізнити старий слід від нового. Принаймні я впевнений, що він ще тут. Деяким слідам лише день чи два, в цьому я впевнений. Так, упевнений, — додав він, і сумніву в його голосі вже не було.

На вулиці більшало народу — там торговець фруктами взявся викладати свій товар, там хлопець пробіг вулицею з величезним згортком пергаментів під пахвою та дощечкою для писання, що висіла на спині, а ось точильник біля свого візка змазує вісь точильного колеса. Мимо пройшли дві жінки: одна, зі сріблястим обручем на шиї, дивилася в землю, а інша, в сукні, прикрашеній блискавками, тримала в руці змотаний у звій сріблястий ретязь.

Рандові перехопило подих, він мусив зробити над собою зусилля, аби не обернутися.

— Це... — Широко розкриті очі Мета здивовано дивилися з глибини запалих очниць. — Це були дамані?

— Саме так їх описували, — коротко відказав Інґтар. — Гюріне, нам що, доведеться тинятися по всіх вулицях цього заплямованого Тінню міста?

— Він побував скрізь, лорде Інґтаре, — відповів Гюрін. — Тут скрізь смердить.

Тепер вони блукали частиною міста, де стояли будинки в три та чотири поверхи, і кожний був просторий, наче корчма.

Коли загін обігнув черговий ріг, Ранд був вражений, побачивши з дюжину шончанських солдатів, що стояли на варті перед великим будинком. На сходах будинку навпроти стояли й розмовляли дві жінки з емблемами у вигляді блискавок. Над будинком, де стояли вартові, на вітрі маяв прапор: золотий яструб із затиснутими в пазурах блискавками. На тому будинку, біля якого стояли жінки, не було жодної емблеми, якщо не брати до уваги блискавок на сукнях жінок. Обладунок офіцера виблискував золотим, червоним і чорним, а на голові у нього пишався схожий на павучу голову позолочений шолом. А тоді Ранд побачив два великих створіння з голою шкірою, що згорнулися біля солдатів, і спотикнувся.

Ґролм. Ці клиноподібні триокі голови не переплутаєш з ніякими іншими. Цього не може бути. Може, він спить і бачить сновиддя? Може, він навіть ще не вирушав до Фалме.

Проминаючи будинок із вартою, всі решта теж витріщалися на створінь.

— Хто вони такі, заради Світла? — запитав Мет.

Гюрін витріщався великими, як блюдця, очима:

— Лорде Ранде, це ж... Це були...

— Вони нас не цікавлять, — сказав Ранд.

За мить Гюрін спромігся кивнути.

— Ми тут заради Рога, — промовив Інґтар, — а не для того, аби задивлятися на шончанських чудовиськ. Зосередься на тому, аби відшукати Фейна, Гюріне.

Солдати ледь поглянули на п’ятьох мандрівників. Ця вулиця спускалася просто до порту. Ранд бачив кораблі, що там стояли; кутасті, високі, з довгими щоглами, на такій відстані вони здавалися крихітними.

— Тут він був багато разів, — Гюрін потер носа тильним боком долоні. — Вулиця просякнута його смородом, шар за шаром. Гадаю, він міг бути тут учора, лорде Інґтаре. Може, вчора ввечері.

Мет раптом учепився у свою куртку обома руками.

— Він тут, — прошепотів він. Тоді розвернувся й пішов назад, поглядаючи на високий будинок із прапором. — Кинджал усередині. Я навіть не помітив його раніше, через цих... цих потвор, але тепер я його відчуваю.

Перрин штрикнув його пальцем поміж ребра:

— Ану припини, доки їх не зацікавило, чого це ти витріщаєшся на них, як заплішений дурень!

Ранд кинув погляд через плече. Офіцер дивився на них.

Мет похмуро побрів за друзями:

— Невже ми просто підемо звідси? Він тут. Я знаю, що кажу.

— Ми шукаємо Ріг, — прогарчав Інґтар. — Я збираюся розшукати Фейна і змусити його сказати, де він його ховає. — Він навіть не стишив ходи.

Мет промовчав, але на його обличчі читалося благання.

Я теж мушу знайти Фейна, думав Ранд. Мушу. Проте, глянувши на Метове обличчя, він промовив:

— Інґтаре, якщо кинджал у цьому будинку, то, найвірогідніше, Фейн теж тут. Я не уявляю, щоби він міг надовго спустити з уваги хоч кинджал, хоч Ріг.

Інґтар зупинився. За мить він промовив:

— Може, й так. Але, перебуваючи тут, ми про це не дізнаємося.

— Можемо почекати, доки він вийде, — запропонував Ранд. — Якщо він вийде звідти так рано, значить, він ночує під цим дахом. А я готовий закластися, що він спить там, де знаходиться Ріг. Якщо він звідти вийде, ми ополудні можемо вже повернутися до Верін і ще до ночі матимемо план, що робити далі.

— Я не чекатиму на Верін, — відказав Інґтар. — І ночі я теж не чекатиму. Я і так надто довго чекав. Ріг має бути в моїх руках ще до наступного ранку.

— Але ж ми не знаємо напевне, Інґтаре.

— Я знаю, що кинджал там, усередині, — вставив Мет.

— А Гюрін каже, що Фейн був тут учора ввечері. — Інґтар не дав Гюрінові змоги щось уточнити. — Це вперше ти зволив сказати, що слід свіжіший, ніж два-три дні. Отже, ми заберемо Ріг просто зараз. Зараз!

— Яким чином? — поцікавився Ранд.

Офіцер більше на них не дивився, але перед будинком вартувало не менше двадцяти солдатів. І пара ґролмів. Це божевілля. Тут не може бути ґролмів. Але ці думки не допомогли — чудовиська не зникли.

— Схоже, за цими будинками є сади, — мовив Інґтар, задумливо роззираючись навкруги. — Якщо один із провулків проходить повз стіну саду... Іноді люди так захоплюються охороною фасадів, що забувають про тили. Ходімо.

Він попрямував просто до найближчого вузького проходу між двома високими будівлями. Гюрін та Мет поспішили за ним.

Ранд обмінявся поглядом з Перрином — той лише покірно знизав плечима, — і приятелі рушили вслід.

Прохід був вузенький, і вони майже черкали плечима об високі стіни садів обабіч, але трохи далі він перетнув інший провулок, трохи ширший, де вже, мабуть, можна було котити ручний візок. Цей провулок був мощений бруківкою, але на нього виходили лише задні фасади будинків, сліпі, або з вікнами, що ховалися за щільно зачиненими віконницями, а ще високі задні стіни садів, за якими височіли майже безлисті верхівки дерев.

Інґтар вів їх цим провулком, аж доки вони не опинилися навпроти прапора, що виднівся понад деревами. Відтак він витяг з-під куртки свої латні рукавиці, надягнув їх і, підстрибнувши, вхопився за гребінь стіни та підтягнувся, аби мати змогу побачити, що там усередині. За мить узявся безбарвним голосом повідомляти про те, що бачить:

— Дерева. Клумби. Доріжки. Не видно жодної... Чекайте! Вартовий. Один. Навіть без шолома. Порахуйте до п’ятдесяти, і гайда за мною. — Він перекинув ногу через стіну, перекотився через неї і зник, перш ніж Ранд устиг сказати хоч слово.

Мет почав повільно рахувати. Ранд затамував подих. Перрин водив пальцем по лезу сокири, а Гюрін стискав руків’я меча та мечолама.

— ...п’ятдесят. — Гюрін видерся на стіну, перш ніж Мет устиг договорити. Перрин перевалився через стіну поряд із ним.

Ранд подумав, що Метові може знадобитися допомога, бо надто вже блідим та виснаженим виглядав приятель, проте той не виказав жодних ознак слабкості, спритно подолавши огорожу. На камінній стіні вистачало виступів для рук і ніг, тож за мить Ранд уже припав до землі з внутрішнього боку стіни поруч із Метом, Перрином і Гюріном.

В саду панувала пізня осінь — на голих клумбах залишалися хіба що нечисленні вічнозелені рослини, а дерева скинули майже все листя. Вітер, що лопотів прапором, гнав пилюгу вздовж викладених каменем-плитняком доріжок. Ранд не одразу побачив Інґтара. А тоді він помітив його — той розпластався біля задньої стіни будинку і кликав їх до себе рукою із затиснутим у ній мечем.

Ранд, пригинаючись, побіг до нього. Його увага була прикута до вікон, що сліпо дивилися в сад, і він ледь зауважував друзів, що бігли поруч. З полегшенням він притиснувся до стіни поряд з Інґтаром.

— Він там, усередині. Я його відчуваю, — не припиняв бубоніти Мет.

— Де вартовий? — пошепки запитав Ранд.

— Мертвий, — відповів Інґтар. — Він поводився занадто самовпевнено. Навіть не спробував гукнути на допомогу. Я заховав тіло серед кущів.

Ранд викотив на нього очі. Це шончанець поводився самовпевнено? Він не розвернувся і не пішов геть тільки тому, що чув поряд із собою страдницьке бубоніння Мета.

— Ми майже на місці, — Інґтар теж промовляв наче сам до себе. — Майже на місці. Ходімо.

Підіймаючись сходинками до задніх дверей, Ранд витяг меч, зауваживши при цьому, що Гюрін дістає із піхов короткий меч і мечолам, а Перрин неохоче знімає з пояса сокиру.

Вони опинилися у вузькому коридорі. З прочинених дверей праворуч пахнуло запахами кухні. Там поралися кілька людей; долинали приглушені голоси, і раз у раз приглушено стукали накривки на горщиках.

Інґтар жестом наказав Мету йти першому, і весь загін вервечкою прокрався повз двері. Ранд не зводив з них очей, доки вони не завернули за ріг.

Попереду них відчинилися двері, і звідти вийшла молода жінка, струнка, чорноволоса. В руках вона тримала тацю з однісінькою чашкою. Всі заклякли на місці. Вона, не озираючись, попростувала в іншому напрямку. Очі Ранда широко розкрилися з подиву. Дівчина мала на собі довгу білу туніку, геть прозору. Вона зникла за рогом.

— Ви це бачили? — хрипко проказав Мет. — Адже все видно крізь...

Інґтар ляснув Мета долонею по губах і прошипів:

— Не забувай, навіщо ми тут. Тепер знайди його. Знайди мені Ріг.

Мет вказав на вузенькі гвинтові сходи. Вони піднялися на один марш, і він повів їх до кімнат у передній частині будинку. Нечисленні меблі, що траплялися в коридорах, здавалося, складалися з суцільних вигинів. Де-не-де голі стіни ховалися за гобеленами чи складеними ширмами, прикрашеними кількома птахами на гілках чи поодинокими квітками. На одній із ширм було зображено ріку, але крім водяної гладіні з легенькими брижами та вузеньких смужок берегів, нічого більше не було.

За стінами кімнат, які вони проминали, були люди: Ранд чув, як вони ходять, човгаючи по підлозі м’якими черевиками, як тихенько перемовляються між собою. Досі вони нікого не зустріли, проте страшно було навіть уявити, як хтось ступить у коридор, побачить, як ним скрадаються п’ятеро чоловіків зі зброєю в руках, і здійме тривогу...

— У цій кімнаті, — прошепотів Мет, вказуючи на великі розсувні двері попереду, прикрашені лише різьбленими ручками. — Принаймні кинджал там.

Інґтар кинув погляд на Гюріна. Нюхач розсунув двері, й Інґтар одним стрибком заскочив усередину, піднявши меч. У кімнаті нікого не було. Ранд і решта кинулися за Інґтаром, а Гюрін швидко зачинив за ними двері.

Усі вікна та інші двері ховалися за розмальованими ширмами, а ті затіняли денне світло, що цідилося з вікон, які, вочевидь, мали дивитися на вулицю. Біля однієї зі стін просторої кімнати стояла висока заокруглена шафа, біля протилежної стіни — невеличкий столик, а перед ним, на килимі, повернуте до столика крісло, одне на всю кімнату. Ранд почув, як важко засопів Інґтар, але сам він тільки зітхнув із полегшенням. Посеред столу, на підставці, виблискував золотом кручений Ріг Валіра. Під ним лежав кинджал, і рубін на його багато прикрашеному руків’ї спалахував криваво-червоним відблиском.

Мет стрілою метнувся до столу, схопив Ріг і кинджал.

— Ми знайшли його, — вигукнув він, потрясаючи кулаком із затиснутим у ньому кинджалом. — Вони обидва в нас!

— Не галасуй, — зупинив його Перрин, скривившись. — Ми ще не вибралися з ними звідси. — Руки його неспокійно посмикувалися на держав сокири; здавалось, що він хотів би тримати їх на чомусь іншому.

— Ріг Валіра. — В голосі Інґтара лунало щире благоговіння. Він нерішуче торкнувся Рога, провів пальцем по інкрустованому сріблом напису, що тягнувся вздовж розтрубу, самими губами проказуючи переклад, тоді відняв руку, весь тремтячи від хвилювання. — Це він. Світлом присягаюся, це він! Я врятований.

Гюрін відсував ширми, що заслоняли вікна. Прибравши останню, що стояла у нього на шляху, він визирнув на вулицю:

— Ці солдати все ще тут. Наче приросли до землі. — Він здригнувся. — Ці... створіння... теж тут.

Ранд теж визирнув із вікна. Два чудовиська біля дверей були ґролмами: щодо цього не було жодних сумнівів.

— Як це вони...

Він підвів очі, і слова завмерли йому на язиці. Він дивився понад стіною у сад будинку навпроти. Бачив, де були розібрані внутрішні стіни, після чого кілька садочків об’єднали в один великий сад. У цьому саду сиділи на лавах чи прогулювалися доріжками жінки, завжди парами. З’єднані ланцюжками, що тяглися від зап’ястка однієї до шиї другої. Одна з жінок, з нашийником, підвела очі. Ранд був надто далеко, аби добре роздивитися її обличчя, але на якусь мить йому здалося, що їхні очі зустрілися і він упізнав її. Кров відхлинула йому від обличчя.

— Еґвейн, — видихнув він.

— Що ти верзеш? — здивувався Мет. — Еґвейн у безпеці, в Тар Валоні. Я би теж хотів зараз там опинитися.

— Вона тут, — сказав Ранд. Дві жінки саме розвернулися і пішли до одного з будинків у дальньому кінці саду. — Тут, на тому боці вулиці. Світло, на ній один із цих нашийників!

— Ти не помиляєшся? — засумнівався Перрин. Він теж підійшов і дивився у вікно. — Я не бачу її, Ранде. А я... гадаю, я зміг би впізнати її навіть на такій відстані.

— Я не помиляюся, — сказав Ранд. Жінки увійшли до одного з будинків, що фасадом виходив уже на сусідню вулицю. Всередині у Ранда все стислося в клубок. Я гадав, що вона в безпеці. Я гадав, що вона в Білій Вежі. — Я мушу витягти її звідси. А ви тим часом...

— Овва! Не вас я чекав... — Слова, вимовлені трохи нечітко, пролунали не голосніше, ніж шурхіт дверних стулок.

На коротку мить Ранд заціпенів. Високий чоловік із голеною головою, що ступив до кімнати, мав на собі блакитну мантію, що стелилася по підлозі, а нігті такі довгі, що Ранд здивувався, як той може щось брати до рук. У двох чоловіків позаду нього голови були виголені лише наполовину, а решта темного волосся заплетена в косу. Коси звисали чоловікам уздовж правої щоки. Один із них поштиво тримав на витягнутих руках меча в піхвах.

Ранд дивився на них лише мить, а тоді ширми перекинулись, і в протилежних кінцях кімнати відкрились дверні пройми, в кожній з яких купчилось чотири-п’ять шончанських солдатів, без шоломів, але у панцирах і з мечами наголо.

— Ви знаходитесь перед лицем високого лорда Турака, — почав чоловік, котрий тримав меча, люто дивлячись на Ранда й інших, але ледь помітний порух пальця з нігтем, вкритим блакитним лаком, змусив його замовкнути на півслові. Другий служник ступив крок уперед і почав розстібати мантію на Тураку.

— Коли один із моїх вартових був знайдений мертвим, — спокійно заговорив голомозий, — я запідозрив людину, що називає себе Фейном. Я підозрюю його відтоді, відколи за загадкових обставин помер Гуан, до того ж він завжди жадав отримати цей кинджал. — Він відвів руки, аби служник міг зняти з нього мантію. Попри м’який, майже співучий голос, на його руках та безволосих оголених грудях проступали тугі скрутні м’язів; блакитний кушак стягував широкі білі шальвари, зібрані у сотні бганок. Він говорив байдуже, не звертаючи жодної уваги на мечі в руках непроханих гостей. — А тепер знаходжу тут чужинців, що намагаються поцупити не лише кинджал, а й Ріг. Я із задоволенням уб’ю одного-двох із вас за те, що ви порушили мій ранковий спокій. Той, хто залишиться живий, розповість мені, хто ви такі і навіщо сюди заявилися. — Не дивлячись, він простягнув руку, і чоловік, що тримав у лорда за спиною меч у піхвах, вклав руків’я йому в долоню. Турак витягнув важке вигнуте лезо. — Я не хочу, аби Ріг було пошкоджено.

Більше сигналів Турак не подавав, але один із солдатів ступив у кімнату з явним наміром узяти Ріг. Ранд не знав, сміятися йому чи ні. На солдаті був панцир, але його самовпевнене обличчя аж дихало зневагою до чужинців із їхньою зброєю, так само як і обличчя Турака.

Кінець цьому поклав Мет. Щойно шончанець простягнув руку по Ріг, Мет різонув по ній кинджалом, на руків’ї якого виблискував рубін. З прокляттям солдат відскочив, а на обличчі його відобразився подив. А за мить він заволав. Від його крику всі в кімнаті заклякли. Солдат підніс до обличчя тремтячу руку: вона чорніла на очах — від глибокої рани на його долоні чорнота повільно повзла вгору. Він широко розкрив рота і завив, вчепившись нігтями собі в руку, а тоді в плече. Впавши горілиць на шовковий килим, хвицаючи ногами та смикаючись усім тілом, він не припиняв вищати, в той час коли обличчя йому чорніло, темні очі випиналися вперед, наче переспілі сливи, і незабаром почорнів розпухлий язик пораненого. Він востаннє смикнувся, захрипів, засовав ногами і більше не ворухнувся. Тіло його почорніло, наче смола, а шкіра, здавалось, готова була розпастися від найменшого дотику.

Мет облизнув пересохлі губи і важко зглитнув; пальці його нервово перехопили руків’я кинджала. Навіть Турак вибалушив очі й роззявив рота.

— Бачите, — тихо зауважив Інґтар, — ми не така вже й легка здобич.

Зненацька він перестрибнув через мертве тіло і кинувся до солдатів, котрі перелякано витріщалися на те, що залишилося від їхнього товариша, котрий ще мить тому стояв поруч із ними плечем до плеча.

— Шінова! — вигукнув Інґтар. — За мною!

Першим кинувся Гюрін. А за ним і всі інші, забряжчала сталь об сталь.

Коли Інґтар кинувся в бій, шончанці у протилежному кінці кімнати ступили було вперед, проте за мить позадкували, жахаючись кинджала в руці Мета навіть більше, ніж сокири, якою із гарчанням розмахував Перрин.

Мить — і Ранд залишився сам на сам із Тураком. Той тримав меч просто перед собою. Він уже отямився від миттєвого шоку, його очі уважно спостерігали за Рандом; чорного розпухлого тіла солдата наче й не існувало, як, здавалося, не існувало і двох його служників, а тільки зостались у цілому світі Ранд і його меч. Не чув він і звуків бою, які наразі віддалялися анфіладами кімнат по обидва боки будинку. Щойно високий лорд витяг свого меча, служники взялися дбайливо згортати його мантію, не зважаючи при цьому навіть на крики конаючого солдата: наразі вони опустилися на коліна біля дверей і незворушно спостерігали за двобоєм.

— Я так і гадав, що справа вирішиться між тобою та мною. — Турак легко крутнув мечем, окресливши повне коло в один бік, потім — в інший; пальці з довгими нігтями зграбно рухалися ефесом. Схоже, ці нігті анітрохи не обмежували його рухи. — Ти молодий. Подивимось, що потрібно, аби заслужити клеймо чаплі по той бік океану.

І тут Ранд побачив. Високо на лезі Турака стояла чапля. Зі своїми убогими навичками він опинився віч-на-віч зі справжнім майстром клинка. Ранд квапливо відкинув убік свій підбитий хутром плащ, звільняючись від зайвої ваги, що сковувала би його рухи. Турак чекав.

Ранд відчайдушно прагнув звернутися до порожнечі. Зрозуміло, що йому знадобиться кожна крапля його здібностей і вміння, і навіть тоді шанси його вийти з цієї кімнати живим мізерні. А він мусить залишитися живим. Еґвейн була так близько, що він міг би догукатися до неї, і він мусить її звільнити. Але в порожнечі на нього чекала саїдін. На саму думку про неї серце заледве не вискочило з грудей від бажання, і водночас його почало млоїти. Адже так само близько, як Еґвейн, були й ті, інші жінки. Дамані. Якщо він торкнеться саїдін і не зможе втриматися, щоб не направляти, вони про це дізнаються. Так казала йому Верін. Дізнаються й почнуть його шукати. Їх так багато, і вони так близько. Якщо він навіть виживе в сутичці з Тураком, то неодмінно загине, зійшовшись з дамані, а йому не можна вмирати, поки він не звільнить Еґвейн. Ранд підняв свій меч.

Турак беззвучно ковзнув до нього. Лезо брязнуло об лезо, наче молот об ковадло.

Ранд одразу зрозумів, що цей чоловік його випробовує, насідаючи на нього рівно настільки, аби побачити, на що він здатний, тоді натискуючи сильніше, тоді ще трохи сильніше. Ранда поки що, крім умінь, рятували рухливі зап’ястки та швидкі ноги. Але поза порожнечею він увесь час відставав на пів миті. Вістря важкого меча Турака залишило пекучий поріз просто під лівим оком хлопця. З плеча звисав клапоть рукава, потемнілий від крові. Під правою рукою з’явився акуратний розріз, рівний, наче кравцем зроблений, і Ранд відчував, як тепла волога стікає йому по ребрах.

На обличчі лорда Турака проступило розчарування. Він відступив на крок, змахнувши з презирством рукою:

— Де ти знайшов цей меч, хлопче? Чи у вас справді винагороджують чаплею таких неуків, як ти? Але байдуже. Прийми неминуче. Час вмирати. — Він знову пішов уперед.

Порожнеча огорнула Ранда. Саїдін полинула до нього, сяючи обіцянкою Єдиної Сили, але він проігнорував її. Це було не важче, ніж не помічати терня, яке роздирає тіло. Він відмовився наповнити себе Силою, відмовився злитися з чоловічою половиною Істинного Джерела. Став одним цілим з мечем у руках, одним цілим з підлогою під ногами, одним цілим зі стінами. Одним цілим з Тураком.

Він упізнавав стійки та рухи, до яких вдавався високий лорд — вони трохи різнилися від тих, яких навчався він, але не надто. «Ластівка в польоті» проти «Протинання шовку», «Місячне сяйво на воді» проти «Танцю тетерука», «Стрічка в повітрі» проти «Каменів, що котяться зі скелі». Вони рухалися кімнатою, наче в танці, під музику сталі, що дзвеніла об сталь.

Розчарування та презирство наче водою змило з обличчя Турака; натомість в очах його з’явився подив, а тоді зосередженість. Він спробував насісти на Ранда сильніше, і чоло його взялося потом. «Блискавка-тризуб», а у відповідь — «Листок на вітрі».

Думки Ранда плавали за межами порожнечі, окремо від нього, і він їх майже не помічав. Цього недостатньо. Він бився з віртуозом леза і, взявши на допомогу порожнечу та все своє вміння, заледве спроможний був захищатися. Заледве. Він мусить покінчити з цим, доки цього не зробив Турак. Саїдін? Ні! Іноді необхідно буває Вкласти меч у піхви власного тіла... Але це не допоможе Еґвейн. Він мусить закінчити це негайно. Негайно.

Очі у Турака розширилися — Ранд ковзнув уперед. Досі він лише захищався; тепер він атакував, що було сили. «Вепр мчить з гори». Кожним порухом меча він намагався дістати високого лорда; тепер уже Турак міг лише відступати та оборонятися, відступати через усю кімнату, майже до дверей.

Ще мить, і поки Турак усе ще намагався відбити Вепра, Ранд атакував. «Ріка руйнує берег». Він упав на одне коліно, клинок рубонув навскіс. Навіть і без важкого видиху Турака, без відчуття опору удару він одразу все зрозумів. Він почув, як щось двічі важко стукнуло, і повернув голову, наперед знаючи, що побачить. Він прослідкував поглядом уздовж леза — вологого, червоного. Високий лорд лежав навзнак, меч випав із його помертвілої руки, а під його тілом, бруднячи витканих на килимі птахів, розпливалася темна пляма. Очі Турака ще були розплющені, але вже сповнені смертної млості.

Порожнеча захиталася. Раніше він бився з траллоками, бився з поріддями Тіні. Але ніколи досі він не здіймав меча на людину, хіба що під час тренування або блефуючи. Щойно я вбив людину. Порожнеча хитнулася, і саїдін спробувала увійти в нього.

Він відчайдушно видряпався з порожнечі і, важко дихаючи, роззирнувся. Побачивши двох служників, що так і стояли на колінах біля дверей, здригнувся. Він забув про них і тепер не знав, як йому вчинити. У жодного з них начебто не було зброї, проте варто хоч одному з них закричати...

Вони навіть не поглянули на Ранда, як і один на одного. Натомість мовчки дивилися на мертве тіло високого лорда Турака. Відтак вони вихопили кинджали, заховані у мантіях, і Ранд міцніше стиснув руків’я свого меча, проте обидва чоловіка приклали вістря кинджала собі до грудей.

— Від народження до останнього подиху, — співучо проказали вони в один голос, — служу я високородним. — З цими словами вони встромили кинджали собі в серце. Нахилилися вперед і простяглися тихо й мирно, обличчям у підлогу, наче завмерли в глибокому поклоні.

Ранд дивився на них, не вірячи власним очам. Божевільні, казав він собі. Може, я теж стану божевільним, але вони вже божевільні.

Він саме підводився на хиткі ноги, коли до кімнати забіг Інґтар, а за ним усі інші. У всіх були порізи та легкі рани, а шкіряна Інґтарова куртка темніла плямами у кількох місцях. Мет, як і раніше, тримав у руках Ріг та кинджал, і лезо кинджала багряніло сильніше за рубін на його руків’ї. Сокира Перрина теж почервоніла, а сам він мав такий вигляд, наче його от-от знудить.

— Ти з ними розібрався? — сказав Інґтар, подивившись на тіла. — Тоді у нас усе в порядку, якщо ніхто не заб’є на сполох. Ці телепні ні разу навіть не гукнули допомогу.

— Подивлюся, чи вартові чогось не почули, — сказав Гюрін, метнувшись до вікна.

Мет похитав головою:

— Ранде, ці люди — божевільні. Я знаю, що й раніше щось подібне казав, але ці насправді божевільні. Ці слуги... — Ранд затамував подих, гадаючи, чи, бува, не всі слуги себе повбивали. Мет продовжував: — Коли вони побачили, що ми б’ємося з солдатами, то попадали на коліна, носом у підлогу, а руками обхопили голову. Ніхто навіть не поворухнувся і не пискнув. Вони навіть не подумали допомогти солдатам чи здійняти ґвалт. Здається, вони й досі там.

— Я б не розраховував на те, що вони й надалі колінкуватимуть, — сухо зауважив Інґтар. — Ми йдемо звідси, і бігти нам треба як на пожежу.

— Ви йдіть, — мовив Ранд. — Еґвейн...

— Ти що, дурень? — вибухнув Інґтар. — Ми маємо те, по що прийшли. Ріг Валіра. Надія на порятунок. Чого варта одна дівчина, навіть якщо ти в неї закоханий, порівняно з Рогом і тим, що він означає?

— Та хай цей Ріг хоч Мороку дістанеться, мені начхати! Чого варте те, що ми знайшли Ріг, якщо я мушу зрадити заради нього Еґвейн? Якщо я це зроблю, Ріг мене не врятує. Сам Творець не зможе мене врятувати. Я сам себе проклену.

Інґтар дивився на нього з непроникним обличчям:

— Ти це кажеш свідомо, чи не так?

— Щось відбувається на вулиці, — стривожено перервав їх Гюрін. До них підбіг якийсь чоловік, і вони заметушились, наче риба у садку... Заждіть! Офіцер наказує заходити у будинок!

— Ходімо! — скомандував Інґтар. Він хотів узяти Ріг, але Мет уже побіг. Ранд завагався, проте Інґтар схопив його за плече й витягнув у коридор. Всі бігли вслід за Метом; Перрин лише кинув на Ранда страдницький погляд й теж побіг. — Ти не врятуєш дівчину, якщо залишишся тут і помреш!

Ранд побіг разом із усіма. Частиною свого розуму він ненавидів себе за те, що втікає, а інша шепотіла: Я повернуся. Я знайду спосіб її звільнити.

Вони вже збігли донизу вузенькими гвинтовими сходами, коли він почув, як у передніх кімнатах глибокий чоловічий голос розлючено вимагає піднятися з колін і відповідати. Біля підніжжя сходів стояла на колінах служниця у майже прозорому одінні, а біля кухонних дверей у низькому поклоні завмерла сива жінка в білій вовняній сукні та довгому, обсипаному борошном фартусі. Обидві вони, як і розповідав Мет, втикнулися обличчям у підлогу й обхопили голови руками і навіть не ворухнулися, коли Ранд із друзями пронеслися повз них. Ранд із полегшенням помітив, що вони хоча б дихають.

Втікачі стрімголов пробігли садом й одним махом перелетіли через стіну. Інґтар вибухнув лайкою, коли Мет спочатку перекинув через стіну Ріг, а вже тоді переліз і сам. Зістрибнувши по той бік загорожі, Інґтар спробував забрати Ріг, але Мет першим підхопив трофей, квапливо пробурмотівши:

— На ньому ані подряпини! — із дорогоцінною здобиччю помчав провулком.

У будинку за їхніми спинами наростав галас. Залементувала жінка, хтось почав бити в гонг.

Я повернуся за нею. Ще не знаю як, але повернуся. Ранд щодуху припустив за приятелями.

Загрузка...