Велике полювання

Розділ 30 Даес Дае’мар

Ранд визирнув із вікна кімнати Гюріна та Лояла, окинув поглядом чіткі абриси Кайрена, прямі, під шнурочок, тераси, кам’яні будівлі та шиферні дахи. Звідси, за гігантськими вежами та величезними домами лордів, не було видно господи ілюмінаторів, цьому заважали й міські стіни. Місто аж гуло поголосками про ілюмінаторів — навіть тепер, хоч уже минуло трохи часу після тієї ночі, коли вони запустили в небо лише одну нічну квітку, та й ту завчасно. Переповідали з дюжину різних версій скандальної оказії, але правда в них і не ночувала.

Ранд відвернувся від вікна. Він сподівався, що в пожежі ніхто не постраждав, а ілюмінатори взагалі навіть словом про пожежу не прохопилися. Вони жили замкнутою громадою і не розводилися про те, що відбувається в їхній господі.

— Я вартуватиму наступним, — промовив він, звертаючись до Гюріна, — коли повернуся.

— У цьому немає потреби, мілорде, — вклонився Гюрін, низько, наче справжній кайренець. — Я можу сам повартувати. Не варто мілорду цим клопотатися, справді.

Ранд зітхнув, обмінявшись поглядом із Лоялом. Оґір мовчки стенув плечима. З кожним днем у Кайрені нюхач ставав усе більш церемонним, а оґір на нарікання Ранда тільки відказував, що люди взагалі досить часто поводяться вкрай дивно.

— Гюріне, — мовив Ранд, — раніше ти називав мене «лорд Ранд» і не вклонявся щоразу, як я на тебе подивлюся. — Я хочу, щоб він припинив вклонятися і знову називав мене лордом Рандом. Ця думка його вразила. Світло, нам треба забиратися звідси, доки мені не забажається, щоби він ще й вклонявся. — Ти можеш сісти? Я втомився на тебе дивитися.

Гюрін стояв, виструнчившись, проте видно було, що він готовий зірватися з місця й кинутися виконувати будь-яке завдання Ранда. Він не сів і навіть не став вільно.

— Це не було би пристойно, мілорде. Ми мусимо показати цим кайренцям, що ми аж ніяк не гірше від них знаємося на...

— Ти припиниш це нарешті чи ні?! — гаркнув Ранд.

— Як скажете, мілорде.

Ранд зусиллям волі утримався, аби знову не зітхнути важко.

— Гюріне, вибач. Я не хотів на тебе кричати.

— Це ваше право, мілорде, — без жодних емоцій відповів Гюрін. — Якщо я щось роблю не так, як ви бажаєте, ви маєте право кричати.

Ранд ступив крок до нюхача з наміром ухопити того за барки та й трусонути добряче. Але у двері, що поєднували цю кімнату з кімнатою Ранда, постукали, і трійця застигла на місці. Ранд із полегшенням побачив, що Гюрін не став чекати та питати дозволу, а миттєво вхопився за меч. Лезо з тавром чаплі було в Ранда на поясі, і він поклав руку на руків’я. Зачекавши, доки Лоял опуститься на своє довжелезне ліжко, вмоститься як слід і розправить довгі поли каптана, аби надійніше приховати від чужого ока загорнуту в ковдри скриньку під ліжком, Ранд ривком розчахнув двері.

На порозі стояв корчмар, підстрибуючи від прислужливості, і тицяв Рандові ледь не під ніс тацю. На ній лежали два пергаменти з печатками.

— Пробачте, мілорде, — заторохтів Куале захекано, — але я не міг чекати, доки ви зійдете до зали, а в вашій кімнаті вас не було, і тому... Вибачте, але... — Він струснув тацею.

Ранд схопив запрошення, навіть на них не подивившись — він отримав їх уже хтозна-скільки! — тоді взяв корчмаря за плече і розвернув його в напрямку дверей, що вели до коридору.

— Дякую, майстре Куале, за клопіт. А тепер, будь ласка, ми хотіли б залишитися самі...

— Але ж, мілорде, — запротестував Куале, — ці запрошення, вони від...

— Дякую, — Ранд виштовхнув чоловіка в коридор, грюкнувши за ним дверима. Він жбурнув пергаменти на стіл. — Раніше він так не робив. Лояле, як ти гадаєш, перш ніж постукати, він не міг підслуховувати під дверима?

— У тебе голова починає працювати, наче у цих кайренців, — розреготався оґір, але, задумливо смикнувши вухами, додав: — Утім, він і є кайренець; отже, цілком можливо... Та я не думаю, що ми казали щось таке, чого йому не треба було би чути.

Ранд спробував пригадати. Ніхто з них не згадував Ріг Валіра, чи траллоків, чи Друзів Морока. Коли зрозумів, що намагається уявити собі, що ж міг почути Куале з того, про що вони говорили, юнак осмикнув себе.

— Це місто тобі вже в печінки в’їдається, — пробурмотів він собі під ніс.

— Мілорде! — Гюрін підібрав зі столу пергаменти і, вибалушивши очі, втупився на печатки на них. — Мілорде, це запрошення від лорда Бартанеса Дамодреда, очільника Дому Дамодред, а це від... — він перейшов на благоговійний шепіт — ...від короля.

Ранд махнув рукою:

— Вони підуть у вогонь, як і всі інші. Нерозпечатаними.

— Але ж, мілорде!

— Гюріне, — терпляче пояснив Ранд, — слухаючи тебе та Лояла, я з’ясував для себе, що таке ця Велика гра. Якщо я піду хоч кудись, куди мене запрошують, кайренці зроблять із цього певні висновки і вирішать, що я є частиною чиїхось інтриг. Якщо я не піду, вони зроблять висновки з цього. Якщо я надішлю відповіді, вони будуть шукати в цьому приховане значення; і так само вони робитимуть, якщо я не відповім. А оскільки половина Кайрена, схоже, шпигує за другою половиною, всі знатимуть, як я вчинив. Я спалив два перші запрошення, і решту також, і ці я теж спалю. — Одного дня до каміну загальної зали він кинув одразу дванадцять запрошень, не зламавши жодної печатки. — Що б вони з цього не виснували, принаймні це стосуватиметься всіх однаковою мірою. В Кайрені я ні для кого ні прибічник, ані супротивник.

— Я намагався тобі пояснити, — мовив Лоял. — На мою думку, це так не працює. Хай що ти робитимеш, кайренці так чи інакше побачать у цьому інтригу. Принаймні саме так завжди казав старійшина Гамен.

Гюрін простягнув Рандові нерозпечатані запрошення так, наче це було щире золото:

— Мілорде, на цьому запрошенні особиста печатка Ґалдріана. Його особиста печатка. А ось тут особиста печатка лорда Бартанеса, за могутністю другої особи після короля. Мілорде, якщо ви їх спалите, ви наживете ворогів, небезпечніших за яких ви навряд чи знайдете. Ви спалювали запрошення, і досі це вам сходило з рук, бо інші Доми вичікували, аби подивитися, що ж ви намислили, і гадали, що ви маєте сильних союзників, якщо наважуєтеся їх ображати. Але лорд Бартанес... і король! Образите їх, і ви неодмінно отримаєте удар у відповідь.

Ранд запустив обидві п’ятірні у густе волосся:

— А якщо я відмовлю їм обом?

— Це не допоможе, мілорде. Наразі вже усі Доми надіслали вам запрошення. Якщо ви відхилите ці запрошення, тоді, без сумніву, хоча б один із інших Домів зробить висновок, що короля чи лорда Бартанеса нема серед ваших союзників, а, значить, вони можуть відповісти за те, що ви принизили їх, спаливши їхні запрошення. Мілорде, я чув, що тепер Доми в Кайрені не гребують найманими вбивцями. Ніж у вуличному натовпі. Стріла, пущена з даху. Отрута у вашому келиху.

— Можеш прийняти обидва запрошення, — запропонував Лоял. — Знаю, Ранде, що тобі це не до вподоби, але це може навіть виявитися потішним. Вечір у маєтку лорда чи навіть у королівському палаці. Ранде, шайнарці тобі повірили.

Ранд скривився з відразою. Він знав, що шайнарці випадково повірили, що він — лорд: випадковий збіг імен, чутки поміж слугами, а ще Морейн та Амерлін, які заварили всю цю кашу. Але й Селін у це повірила. Можливо, вона буде на одному з цих прийомів.

Але Гюрін відчайдушно хитав головою:

— Будівничий, ви помиляєтеся, коли гадаєте, що добре знаєте Даес Дае’мар. Ви не знаєте, як вони грають у Гру в Кайрені тепер. Навіть якщо вони розробляють плани, як встромити супернику ножа під ребро, то поводяться так, наче цього й близько немає, принаймні на очах у людей. Але не ці двоє. Троном володів Дім Дамодред, доки Ламан його втратив, і тепер вони хочуть повернути його. Король розчавив би їх, якби вони не були майже такі ж могутні, як він. Вам не знайти запекліших ворогів, ніж Дім Раятін та Дім Дамодред. Якщо мілорд прийме обидва запрошення, обидва Доми дізнаються про це, щойно він надішле відповіді, і кожен вирішить, що мілорд є частиною змови проти іншого з них. Тоді вони на змиг ока скористаються ножем чи отрутою.

— Тож, гадаю, — рикнув Ранд, — якщо я прийму одне з них, інший Дім вирішить, що я в союзі з першим Домом, — Гюрін кивнув. — І, можливо, спробує мене вбити, аби покласти край планам, до яких я долучився. — Гюрін кивнув знову. — У такому разі чи маєш ти якісь пропозиції, як мені уникнути того, щоби хтось із них, чи вони обидва, не забажали моєї смерті? — Гюрін похитав головою. — Краще мені було не спалювати перші два запрошення!

— Так, мілорде. Утім, гадаю, це не мало би великого значення. Хай чиє запрошення ви би прийняли чи відхилили, ці кайренці в будь-якому разі вибудували би на цьому свої теорії.

Ранд простягнув до Гюріна руку, і той подав йому два згорнуті пергаменти. Один із них мав на собі не печатку Дому Дамодред — з деревом та короною, а з Бартанесовим вепром у мить атаки. Інший був запечатаний оленем Ґалдріана. Особисті печатки. Схоже, він примудрився зацікавити тутешні вищі кола, пальцем об палець не вдаривши.

— Ці люди — схиблені, — промовив він, обмірковуючи, як знайти хоч якийсь шлях до порятунку.

— Так, мілорде.

— Я з’явлюся в залі з оцим, — сказав він задумливо, — так, аби всі побачили. — Те, що побачать у цій залі опівдні, до вечора стане відомо в десяти різних Домах, а до ранку — в усіх інших. — Я не зламуватиму печаток. Таким чином, усі знатимуть, що я ще не відповів на жодне із цих запрошень. Доки вони чекатимуть, аби подивитися, до кого я схилюся, може, мені вдасться виграти ще кілька днів. Інґтар мусить от-от з’явитися. Мусить.

— Оце і є міркувати по-кайренськи, мілорде, — сказав Гюрін з посмішкою.

Ранд відповів йому похмурим поглядом, тоді сунув пергаменти собі в кишеню, де вже лежали листи від Селін:

— Ходімо, Лояле. Може, Інґтар уже тут.

Коли вони з Лоялом спустилися до зали, жоден чоловік і жодна жінка на Ранда й оком не повели. Куале натирав срібний таріль із таким виглядом, наче його життя залежало від того, як він блищатиме. Дівчата-служниці метушилися серед столів, наче Ранда й оґіра взагалі не існувало. Усі гості без винятку вивчали вміст своїх кухлів з вином чи елем так, наче на денці зберігалися секрети влади й могутності. Ніхто в залі й словом не прохопився.

Постоявши якусь мить, Ранд витяг із кишені два запрошення й узявся вивчати печатки, тоді сунув їх назад. Куале аж легенько підскочив, коли Ранд попростував до дверей. Перш ніж зачинити їх за собою, юнак почув, як у залі загомоніли.

Ранд ішов вулицею такою розмашистою ходою, що Лоялу майже не доводилося збавляти крок, аби триматися з ним поряд.

— Ми мусимо знайти спосіб вибратися з міста, Лояле. Цей трюк із запрошеннями спрацює днів на два чи три, не більше. Якщо Інґтар не з’явиться до того часу, нам хоч як, а доведеться йти.

— Погоджуюся, — промовив Лоял.

— Але як?

Лоял узявся загинати товсті пальці:

— Фейн десь тут, інакше у Висілку не було би траллоків. Якщо ми виїдемо верхи, вони нападуть, щойно місто залишиться позаду. Якщо ми поїдемо з купецьким караваном, вони, без сумніву, нападуть і на нього. — Жодний купець не мав з собою охорони більшої, ніж числом п’ять-шість осіб, та й ті, найвірогідніше, кинулися би навтьоки, побачивши траллоків. — Якби ж ми знали, скільки траллоків має Фейн і скільки з ним Друзів Морока. Звісно, ти зменшив їхню кількість.

Лоял нічого не сказав про того траллока, якого вбив він, та з його насуплених брів, що спустилися аж на щоки, можна було зрозуміти, що саме про нього він думає.

— Не має значення, скільки з ним помічників, — мовив Ранд. — Хай не сотня, а десять — вистачить і цього. Якщо на нас нападуть десять траллоків, навряд чи нам ще раз пощастить вислизнути.

Ранд намагався не думати про той спосіб, яким міг би, можливо, лише можливо, розправитися з десятком траллоків. Зрештою, спосіб цей не спрацював, коли він намагався допомогти Лоялу.

— Я теж сумніваюся, що нам би вдалося. Щодо корабля, грошей у нас на довгу подорож не вистачить, та й у будь-якому разі Фейн, мабуть, наказав Друзям Морока спостерігати за причалами у Висілку. Якщо він побачить, що ми сідаємо на корабель, гадаю, він не стане перейматися, побачить хтось траллоків чи ні. Навіть якщо нам поталанить якимось чином утекти від них, нам доведеться відповідати на питання міських вартових, а вони точно не повірять, що ми не можемо відімкнути скриньку, тож...

— Ми не можемо дозволити побачити цю скриньку жодному кайренцю, Лояле. — Оґір кивнув, погоджуючись. — І міські причали теж не годяться.

Причали всередині міста слугували суто для барж із хлібом та прогулянкових яхт лордів та леді. До них навіть наближатися без спеціального дозволу заборонялося. Можна було дивитися на них із міської стіни, з такої висоти, що навіть Лоял зламав би собі шию, якби намислив звідти сплигнути.

Лоял похитав великим пальцем, наче підшукуючи й для нього якийсь пункт:

— Шкода, що ми не можемо дістатися стеддінґу Тсофу. Траллоки ніколи не сунуться до стеддінґу. Та, гадаю, вони не дадуть нам відійти так далеко, нападуть раніше.

Ранд змовчав. Вони підійшли до великої караульні всередині воріт, крізь які вперше потрапили до Кайрена. За міською стіною вирував Висілок, і двійко вартових уважно дивилися в той бік. Ранду здалося, що чоловік, одягнений у рештки шайнарського одягу, побачивши його, хутко пірнув у натовп. Утім, він не був у цьому впевнений. Надто багато було народу в одязі надто багатьох країн, і всі вони кудись поспішали. Він піднявся сходинками, що вели до караульні, повз вартових у латах по обидва боки дверей.

У просторій приймальні стояли незручні дерев’яні лави для відвідувачів, що прийшли сюди у справах. Зазвичай це були простолюдини, одягнені в непримітний, темний одяг, типовий для бідноти, і чекали вони покірно й терпляче. Були тут і кілька мешканців Висілка, вони вирізнялися яскравим одягом, щоправда, схожим на лахміття.

Ранд попрямував просто до довгого столу в глибині приміщення. За ним сидів лише один чоловік, цивільний, з однісінькою зеленого нашивкою на каптані. Товстун, шкіра на якому, здавалося, ось-ось лусне, був зайнятий: перекладав документи на столі. Він двічі переставив каламар, перш ніж звести очі на Ранда і проказати, вдавано посміхаючись:

— Чим можу допомогти, мілорде?

— Тим, чим могли допомогти мені вчора, — відповів Ранд із терпінням, якого насправді не мав. — А також два дні тому, і три дні тому. Чи прибув до міста лорд Інґтар?

— Лорд Інґтар, мілорде?

Ранд глибоко вдихнув і повільно видихнув:

— Лорд Інґтар з Дому Шінова, з Шайнару. Та сама людина, про яку я питаю вас кожного дня, відколи сюди приїхав.

— Жодна людина на таке ім’я не в’їжджала до міста, мілорде.

— Ви впевнені? Хіба вам не треба принаймні зазирнути до ваших реєстрів?

— Мілорде, вартові обмінюються списками чужоземців, що в’їхали до Кайрена, двічі на день, коли сходить сонце і коли сонце сідає. Я вивчаю списки негайно, щойно вони з’являться переді мною. Останнім часом до Кайрена не прибував жодний лорд із Шайнару.

— А леді Селін? Ні, не питайте, я не знаю, з якого вона Дому. Але я назвав вам її ім’я, і тричі описував її зовнішність. Цього не досить?

Товстун розвів руками:

— Мені дуже шкода, мілорде. Якщо невідомо, з якого вона Дому, це дуже ускладнює пошуки.

З його обличчя не сходила улесливість. Ранд спитав себе, чи сказав би він, якби навіть знав.

Він краєм ока помітив якийсь порух у дверях позаду столу — чоловік хотів переступити поріг і зайти до приймальні, а тоді швиденько розвернувся і зник.

— Може, мені допоможе капітан Калдевуїн? — звернувся Ранд до конторника.

— Капітан Калдевуїн, мілорде?

— Я щойно бачив його у вас за спиною.

— Мені шкода, мілорде. Якби капітан Калдевуїн знаходився в караульні, я би про це знав.

Ранд пропікав чоловіка поглядом, аж доки Лоял торкнув його за плече:

— Ранде, гадаю, ми мусимо йти.

— Дякую за допомогу, — напружено кинув Ранд писарю. — Зазирну до вас завтра.

— Буду радий допомогти, чим тільки зможу, — відповів той із робленою посмішкою.

Ранд стрімголов вискочив з караульні, Лоялу довелося наздоганяти його на вулиці.

— Лояле, ти знаєш, він збрехав! — Ранд не сповільнював кроків, а навіть пішов ще швидше, наче хотів такою ходою вибавитися від свого розчарування. — Калдевуїн був там. Отож, він, можливо, бреше і про все інше. Може статися, Інґтар уже тут і розшукує нас. Можу побитися об заклад, йому відомо, і хто така Селін.

— Можливо, що й так, Ранде. Даес Дае’мар...

— Світло, я ситий по горло цією Великою грою. Я не хочу в неї грати. Не хочу мати до неї жодного стосунку.

Лоял мовчки крокував поряд.

— Я розумію, — промовив Ранд зрештою. — Вони вважають мене лордом, а в Кайрені навіть чужоземні лорди є частиною Гри. Краще б мені ніколи не надягати цього камзола!

Морейн, гірко подумав він. Через неї й досі одні лише халепи. Але водночас він розумів, хоч йому й важко було це визнати, що навряд чи в тому, що відбувається, винна лише Морейн. Завжди з’являлися ті чи інші причини, щоби прикидатися не тим, ким він був насправді. Спочатку для того, щоби підбадьорити Гюріна, потім для того, щоби справити враження на Селін. А після зустрічі з Селін він уже не знав, як виплутатися з цього. Юнак помалу стишував кроки і нарешті зупинився остаточно:

— Коли Морейн дозволила мені піти, я думав, що всі складнощі позаду. Навіть попри те, що за Рогом полюють, навіть попри... попри все... я гадав, що тепер усе буде просто і зрозуміло. — Навіть із саїдін у тебе в голові? — Світло, та я все віддав би, аби все знову стало просто і зрозуміло.

— Та’верен... — почав було Лоял.

— Про це я теж чути не хочу, — Ранд зірвався з місця і знову стрімко попростував уперед. — Все, чого я хочу, — це віддати кинджал Мету, а Ріг — Інґтару. — А що потім? Збожеволіти? Померти? Якщо я помру, перш ніж збожеволію, то принаймні не заподію шкоди іншим. Але помирати я теж не хочу. Лан може торочити про те, як Вкладають меча до піхов, але я — вівчар, а не Охоронець. — Якби я тільки міг її не торкатися, — пробурмотів він, — може, мені і вдалось би... Адже Оувіну майже вдалося.

— Що ти кажеш, Ранде? Я не розчув.

— Пусте, — втомлено відказав Ранд. — Як же я хочу, щоб Інґтар був тут! І Мет, і Перрин.

Вони ще трохи пройшли мовчки. Ранд поринув у роздуми. Небіж Тома направляв Силу лише тоді, коли це було вкрай необхідно, і протримався три роки. Якщо Оувін зміг обмежити застосування Сили, значить, теоретично можливо не направляти Силу взагалі, хай якою спокусливою буде саїдін.

— Ранде, — раптом сказав Лоял, — там, попереду, пожежа.

Відкинувши непрохані думки, Ранд вдивився у панораму міста, стривожено суплячи брови. Товстий стовп диму підіймався в небо над дахами будинків. Звідси не було видно, що там під ним, але це було десь поруч із їхньою корчмою.

— Друзі Морока, — мовив він, не відриваючи очей від диму. — Траллоки не можуть увійти до міста непоміченими, а от Друзі Морока... Гюрін!

Ранд зірвався на біг, а Лоял широкими кроками тримався поряд.

Що ближче вони були до корчми, то зрозуміліше ставало, що саме горить. І ось вони обігнули ріг останньої кам’яної тераси, і перед ними відкрилася корчма «Оборонець Драконової Стіни». Дим клубочився з вікон верхнього поверху, і над дахом вихоплювались омахи полум’я. Перед корчмою зібралася юрба людей. Куале, підскакуючи та репетуючи, віддавав накази робітникам, що тягали з будинку меблі. Інші чоловіки, вишикувавшись у дві шеренги, передавали всередину будинку цебра з водою з колодязя, що був нижче по вулиці. Назад пливли порожні цебра. Більшість люду просто стояли та витріщалися; крізь шиферний дах у небо бухнув новий сніп вогню, і натовпом прокотилося голосне «а-а-ах!».

Ранд пропхався крізь натовп до корчмаря:

— Де Гюрін?!

— Обережніше з цим столом, — галасував Куале. — Не подряпайте його! — Він закліпав очима на Ранд а. Обличчя його посмугувала кіптява. — Мілорде? Хто? Ваш служник? Наче я його не бачив, мілорде. Він має бути десь на вулиці, де ж іще? Не впусти ці свічники, йолопе! Вони срібні! — Куале сполохано кинувся до чоловіків, що витягали його скарб надвір.

— Гюрін не міг піти, — сказав Лоял. — Він не залишив би... — Роззирнувшись, він замовк на півслові; деякі з витріщак, схоже, вважали оґіра не менш цікавим за пожежу.

— Знаю, — відповів Ранд і кинувся у корчму.

У загальній залі нічого не свідчило про те, що в будинку пожежа. Сходами вишикувались два ланцюги чоловіків, передаючи цебра з водою, а інші пробиралися нагору, аби винести решту меблів, але диму тут, унизу, було не більше, ніж якби щось присмалилося на кухні. Ранд побіг сходами вгору, відчуваючи, як густішає дим. Юнак почав кашляти.

На сходовому майданчику між першим та другим поверхами ланцюг людей закінчувався: люди вихлюпували воду в задимлений коридор. Далі миготіли червоним омахи полум’я, облизуючи завішені чорним димом стіни.

Один із чоловіків схопив Ранда за руку:

— Не можна йти нагору, мілорде. Там усе у вогні. Оґіре, скажіть йому!

Лише тепер Ранд зрозумів, що Лоял пішов за ним:

— Лояле, повертайся. Я витягну його надвір.

— Ти не зможеш винести і Гюріна, і скриньку, Ранде, — смикнув плечем оґір. — До того ж я не хочу, щоби згоріли мої книжки.

— Тоді нахились, внизу диму менше.

Ранд обіперся на сходинки долонями та колінами і порачкував угору. Біля підлоги повітря було не таке задимлене, і він хоч і кашляв, але міг так-сяк дихати. Але навіть тут повітря було гаряче, аж розпечене. Він дихав відкритим ротом і відчував, що язик стає сухим, наче камінь.

На нього хлюпнуло водою, що нею намагалися загасити вогонь, і він промокнув до нитки. Рятівна прохолода трималася хіба мить; жар негайно повернувся знову. Ранд уперто рачкував уперед, і тільки кахикання позаду казало йому, що оґір повзе за ним.

Одна стіна коридору була майже цілком охоплена полум’ям, і підлога біля неї вже почала додавати тоненькі завитки диму до тієї хмари, що клубочилася у нього над головою. Він не хотів бачити, що там, над цією хмарою. Достатньо було чути лиховісний тріск.

Двері до кімнати, де мав бути Гюрін, ще не взялися вогнем, але вже були такі гарячі, що йому вдалося розчахнути їх лише з другої спроби. І перше, що він побачив, був Гюрін, розпростертий на підлозі. Ранд підповз до нюхача й підвів йому голову. Збоку на голові Гюріна випиналася ґуля завбільшки як слива.

Гюрін розплющив очі, але погляд його залишався безтямним.

— Лорде Ранде? — прошелестів він. — У двері постукали... подумав, ще запрош... — очі у нього закотилися.

Ранд поклав руку йому на груди, відчув, що серце б’ється, і зітхнув з полегшенням.

— Ранде, — крізь кашель прохрипів Лоял.

Він стояв на колінах біля свого ліжка. Покривала були відкинуті, світилися голі дошки підлоги. Скринька зникла.

Затягнута димом стеля заскрипіла, на підлогу посипалися палаючі тріски.

— Бери свої книжки, — сказав Ранд. — Я візьму Гюріна. Не барись!

Він спробував підняти обм’яклого Гюріна, проте Лоял не дозволив йому цього.

— Хай книжки горять, Ранде. Повзком ти його не витягнеш, а якщо станеш на ноги, то і сам не дістанешся сходів. — Оґір завдав Гюріна собі на широкі плечі, в той час як руки та ноги нюхача звисали йому по боках. Стеля гучно затріщала. — Ранде, мусимо поквапитись!

— Вперед, Лояле! Я за тобою.

Оґір виповз у коридор зі своєю ношею, а Ранд рушив за ним. Раптом він зупинився й озирнувся на двері, що вели до його кімнати. Знамено й досі було там. Стяг Дракона. Нехай згорить, подумав він, а у відповідь прийшла інша думка, така чітка, наче він почув, як до нього промовляє Морейн: «Від цього може залежати твоє життя». Вона й досі намагається мене використовувати. Від цього може залежати твоє життя. Айз Седай ніколи не брешуть.

Застогнавши, він перекотився підлогою й поштовхом розчахнув двері до своєї кімнати.

Ця кімната була суцільним полум’ям. Ліжко палало, наче святкова ватра, червоні доріжки вже прокреслили підлогу. Тут не поповзеш і не порачкуєш. Схопившись на ноги, він забіг до кімнати, пригнувшись, відхиляючись від вогню, кашляючи, задихаючись. Від його мокрого одягу повалила пара. Гардероб уже горів з одного боку. Він ривком розчинив дверцята. Його сакви лежали на полиці, вогонь їх ще не торкнувся. З одного боку торба стовбурчилася від запхнутого в неї стяга Льюса Теріна Теламона, біля неї лежала флейта в дерев’яному футлярі. На долю секунди він завагався. Я все ще можу дати йому згоріти.

Стеля над його головою глухо застогнала. Схопивши сакви та футляр із флейтою, Ранд ластівкою пірнув крізь двері, приземлившись на коліна; охоплені полум’ям крокви бухнули на те місце, де він щойно стояв. Тягнучи свій багаж, він поповз у коридор. Підлога здригалася — це позаду падали охоплені вогнем колоди.

Коли він дістався сходів, людей із цебрами там уже не було. Він скотився сходинками на майданчик між поверхами, зіп’явся на ноги і, пробігши спорожнілим будинком, вихопився на вулицю. Цікава публіка витріщилася на нього, на його почорніле обличчя, на камзол, укритий сажею, проте він, ні на кого не дивлячись, пошкандибав на інший бік вулиці, де Лоял усадовив Гюріна, обіперши того спиною об стіну будинку. Якась жінка, вихопившись із натовпу, обтирала Гюріну обличчя хусткою, але той не розтуляв повік і дихав з натугою.

— Тут десь неподалік є Мудриня? — стурбовано запитав Ранд. — Йому потрібна допомога. — Жінка бездумно глянула на нього, і він спробував пригадати, як ще називають у різних місцях таких жінок, яких у нього вдома, у Межиріччі, кличуть Мудринями. — Мудра жінка? Жінка, яку ви звете «матінка така-то»? Жінка, що знається на рослинах та зціленні?

— Я — знахарка, якщо ви це маєте на увазі, — відказала жінка, — але щодо цього чоловіка я знаю лише те, що його треба влаштувати якнайзручніше. Боюся, у нього зламано щось усередині голови.

— Ранде! Це ти!

Ранд озирнувся на голос. Крізь натовп до нього прямував Мет з луком за спиною, ведучи коня за повід. Обличчя у нього було бліде та виснажене, а все ж таки це був Мет, і він посміхався, хоч і кволо. А позаду нього йшов Перрин, і його жовті очі горіли у відблисках вогню, привертаючи не менше поглядів, ніж пожежа. А ще Інґтар, у куртці з високим коміром замість лат, але за плечем у нього, як завжди, стирчало руків’я меча.

Ранд відчув, як його проймає дрожем.

— Надто пізно, — сказав він їм. — Ви прийшли надто пізно.

Він опустився на землю серед вулиці та зайшовся сміхом.