Розділ 36 Розмова зі старійшинами

Вони простували за Джуїном містечком оґірів, і Ранд помічав, що з кожним кроком Лоял нервує сильніше й сильніше. Вуха у нього напружилися так само, як і його спина, очі ледве лізли на лоба, а надто коли він помічав, що на нього дивляться інші оґіри, особливо жінки й дівчата, і багато з-поміж них, здавалось, звертали увагу саме на нього. Він мав такий вигляд, наче його вели на страту.

Оґір-бородань вказав на широкі сходи, що спускалися всередину вкритого травою кургану, значно більшого за всі інші. Цей курган знаходився майже біля підніжжя одного з великих дерев.

— Чому б тобі не зачекати надворі, Лояле? — запропонував Ранд.

— Старійшини... — почав був Джуїн.

— ...найвірогідніше, хочуть побачитися з рештою з нас, — закінчив за нього Ранд.

— Чого б їм просто не дати йому спокій? — докинув Мет.

Лоял енергійно закивав головою:

— Так. Так, я гадаю... — На нього видивлялася юрба оґірських жінок — і сиві бабусі, і дівчата того ж віку, що Еріт; вони перемовлялися між собою, не зводячи з нього очей. Вуха у Лояла засмикалися, але, поглянувши на широкі двері унизу, до яких вели кам’яні сходи, він знову кивнув: — Так, я посиджу тут... почитаю. Саме так. Почитаю. — Незграбно порившись у кишені каптана, Лоял витяг книжку. Усівшись на схил біля сходів з книжкою, що здавалася крихітною в його долонях, він опустив очі на сторінку. — Я сидітиму тут і читатиму, доки ви не вийдете звідти. — Він пряв вухами, наче відчуваючи на собі жіночі погляди.

Джуїн похитав головою, тоді знизав плечима й знову вказав на сходи:

— Прошу, старійшини чекають на вас.

Величезна зала під курганом не мала вікон, і тут усе було розраховане на зріст оґірів. До стелі з товстезними сволоками було спани чотири, якщо не більше. Такій залі місце було в палаці, принаймні висновуючи з розмірів. На підвищенні просто навпроти дверей сиділи семеро оґірів, і це візуально робило залу трохи меншою, але Ранд однаково почувався так, наче потрапив до просторої печери. Долівку було викладено чималими темними каменями, гладенькими, хоч і неправильної форми, а сірі стіни цілком могли виявитися шерхкою прямовисною скелею. Неотесані балки на стелі нагадували могутні корені дерева.

Тільки Верін розмістилася на звичайному кріслі, обличчям до підвищення, а решта умеблювання складалося з масивних крісел, прикрашених різною виноградною лозою, і на них возсідали старійшини. В центрі на кріслі, трохи вищому за інші, сиділа жінка-оґірка, ліворуч від неї — троє бороданів у довгих, розширених донизу каптанах, праворуч — три жінки в таких же сукнях, як у неї, вишитих виткими стеблами, листям та квітами від коміра до подолу. Всі старійшини мали обличчя, позначені довгими роками життя, білосніжне волосся — навіть китички на вухах сріблилися, — і наче промінилися почуттям власної гідності.

Гюрін, не криючись, дивився на них із роззявленим ротом, і Ранд відчув, що й сам не може відвести від них очей. Навіть Верін не сяяла такою мудрістю, яка світилась у великих очах старійшин, навіть Морґейз, попри свою корону, не справляла такого враження владності, навіть Морейн не могла дорівнятися до них незворушним спокоєм. Інґтар уклонився першим, і Ранд ще ніколи не бачив, аби він уклонявся так шанобливо, а решта стояли, наче у землю вкопані.

— Я — Алар, — сказала жінка, що сиділа на найвищому кріслі, коли всі гості нарешті розмістилися біля Верін. — Найстарша серед старійшин стеддінґу Тсофу. Верін сказала нам, що вам потрібно скористатися Шляховими брамами, що знаходяться тут. Повернути Ріг Валіра, яким заволоділи Друзі Морока, — дуже важливо, але ми ось уже сто років нікому не дозволяли мандрувати Шляхами. Ні ми, ні старійшини всіх інших стеддінґів.

— Я знайду Ріг, — гнівно промовив Інґтар. — Я мушу. Якщо ви не дозволите нам скористатися Брамою... — Він замовк під поглядом Верін, але обличчя у нього залишалося розлюченим.

— Не поспішай так, шайнарцю, — усміхнулася Алар. — Ви, людські істоти, ніколи не даєте собі часу на те, аби все обміркувати. Тільки на ті рішенці, які ухвалюються в спокої, можна покластися. — Усмішка зникла з її обличчя, і воно посерйознішало, але голос залишався розміреним та спокійним. — Небезпеки, що чигають в Шляхах, не подолати з мечем у руках, це вам не атака аїльців чи напад траллоків. Я повинна попередити вас: ступаючи на Шляхи, ви ризикуєте не тільки втратити життя або розум, ви ризикуєте втратити душу.

— Ми бачили Мачин Шин, — сказав Ранд, а Мет і Перрин кивнули, погоджуючись. Змусити себе висловити готовність зробити це ще раз вони не спромоглися.

— За потреби я сам-один піду за Рогом аж до Шайол Гулу, — рішуче мовив Інґтар.

Гюрін лише кивнув мовчки, наче приєднуючись до сказаного Інґтаром.

— Приведіть Траяла, — наказала Алар, і Джуїн, який залишався біля дверей, уклонився і кудись пішов.

— Недостатньо почути, що може статися, — звернулася Алар до Верін. — Ви маєте це побачити, зрозуміти всією душею.

Зависла напружена тиша, і вона тривала доти, доки не повернувся Джуїн, а з ним дві оґірські жінки середнього віку. Вони вели під руки оґіра з темною бородою, а він незграбно ступав між ними, наче не був упевнений, як треба рухати ногами. Обличчя мав обвисле, позбавлене будь-яких емоцій, а великі очі незмигно дивилися відсутнім поглядом, дивилися ні на кого і в нікуди. Здавалося, він навіть не усвідомлював, бачить щось чи ні. Одна з жінок обережно витерла слину, що стекла йому з кутика рота. Вони притримали його за руки, аби зупинити на місці. Він заніс було ногу, завагався, тоді опустив її на долівку, пристукнувши. Здавалося, він був не проти стояти, так само як до цього був не проти йти; принаймні йому було байдуже.

— Траял був серед останніх оґірів, які вирушили подорожувати Шляхами, — тихо промовила Алар. — Вийшов він таким, яким ви бачите його зараз. Ви не покладете на нього руки, Верін?

Верін подивилася на неї мовчки довгим поглядом, тоді підвелася й наблизилася до Траяла. Він не ворухнувся, коли вона поклала долоні йому на широкі груди, навіть оком не змигнув у відповідь на її дотик. Гучно втягнувши повітря, вона відсахнулася, дивлячись на нього, тоді повернулася до старійшин:

— Він... порожній. Тіло живе, але всередині тіла нічого нема. Нічого.

На обличчях усіх старійшин панував вираз невимовного смутку.

— Нічого, — промовила одна з жінок-старійшин, що сиділа праворуч від Алар. Здавалося, в її очах стояв увесь біль, якого Траял більше не міг відчувати. — Ні розуму. Ні душі. Від Траяла не залишилося нічого, крім його тіла.

— Він був чудовим виспівувачем дерев, — зітхнув один із чоловіків.

Алар змахнула рукою, і жінки розвернули Траяла та потихеньку повели його геть; їм довелося підштовхувати і тягти його, бо він не одразу почав переставляти ноги.

— Ризики нам відомі, — відказала Верін. — Але хай які будуть ризики, ми мусимо йти за Рогом Валіра.

Найстарша зі старійшин кивнула:

— Ріг Валіра. Не знаю, яка з новин гірша: чи та, що він наразі в руках Друзів Морока, чи та, що його взагалі знайшли. — Вона подивилася на старійшин, що сиділи праворуч і ліворуч від неї; кожен кивнув головою, по черзі, тільки один із чоловіків спершу з сумнівом посмикав себе за бороду. — Дуже добре. Верін каже, що часу обмаль. Я сама відведу вас до Шляхової брами. — Ранд відчув полегшення, змішане зі страхом, коли вона додала: — З вами разом іде молодий оґір, Лоял, син Арента, сина Галена, зі стеддінґу Шанґтай. Далеко він зайшов від своєї домівки.

— Він нам потрібний, — негайно випалив Ранд. Він заговорив трохи повільніше, відчувши на собі здивовані погляди старійшин та Верін, але все ж таки вперто повторив: — Нам потрібно, щоби він пішов з нами, та він і сам хоче піти.

— Лоял — наш друг, — сказав Перрин, а Мет водночас із ним промовив:

— Він нам не заважає, і він сам несе свою поклажу.

Обидва вони, здавалося, знітилися, коли старійшини перенесли увагу на них, а втім, від своїх слів не відступилися.

— Чи є якась причина, чому він не може піти з нами? — запитав Інґтар. — Мет сказав правильно: Лоял може сам нести свою поклажу. Не знаю, чи він так уже нам потрібний, але якщо він хоче йти з нами, то чому...

— Він нам потрібний, — спокійно перервала його Верін. — Тепер мало хто знає, як мандрувати Шляхами, а Лоял їх вивчав. Тим паче, що він знається на дороговказах.

Алар по черзі уважно подивилася на кожного з них, тоді зупинила погляд на Ранді. Вона дивилася так, ніби їй були відкриті всі таємниці; такий само погляд мали всі старійшини, але її погляд був глибший.

— Верін каже, що ти та’верея, — промовила вона нарешті, — і я бачу це в тобі. І це вказує на те, що ти насправді дуже сильний та’верея, бо такі таланти в нас слабшають. Ти втягнув Лояла, сина Арента, сина Галена в та’марсж’айлен, у павутиння, що його плете Візерунок навколо тебе?

— Я... я просто хочу знайти Ріг і... — Ранд затнувся. Алар не згадала про кинджал Мета. Він не знав, розповіла Верін старійшинам і про нього чи промовчала з певних міркувань. — Він мій друг, найстарша.

— Твій друг, — повторила Алар. — За нашими мірками він дуже молодий. Ти теж молодий, але ти та’верея. Ти наглянеш за ним, а коли це плетіння дійде кінця, подбаєш, аби він цілий і неушкоджений повернувся додому, до стеддінґу Шанґтай.

— Я це зроблю, — промовив він.

Ранд відчув, що, промовивши це, наче бере на себе зобов’язання, а, може, й присягається.

— Тоді ходімо до Шляхової брами.

Побачивши, як вони виходять назовні — Алар і Верін попереду, — Лоял скочив на ноги. Інґтар послав Гюріна по Уно та решту солдатів. Лоял, боязливо глипаючи на найстаршу, відстав і опинився з Рандом у хвості процесії. Всі оґірські жінки, що спостерігали за ним, розійшлися.

— Старійшини щось казали про мене? А вона?..

Він утупився у широку спину Алар: та саме віддавала наказ Джуїну привести коней. Джуїн ще продовжував вклонятися, а вона вже пішла вперед разом із Верін, нахиливши до Айз Седай голову і стиха до тієї промовляючи.

— Вона наказала Рандові тебе пильнувати, — вдаючи цілковито серйозного, повідомив Лоялу Мет, коли вони пішли за жінками, — а ще подбати, аби ти безпечно повернувся до своєї матусеньки. Не розумію, чому б тобі не залишитися тут і не одружитися.

— Вона сказала, що ти можеш піти з нами. — Ранд сердито зиркнув на Мета, а той у відповідь фиркнув здавленим сміхом. Дивно було чути цей сміх і бачити виснажене обличчя приятеля. Лоял крутив між пальцями стебло з квіткою-вірноцвіткою. — Ти що, ходив збирати квіти? — поцікавився Ранд.

— Це Еріт дала мені, — Лоял зачаровано дивився на жовті пелюстки. — Вона справді дуже гарненька, хоч Мет так і не вважає.

— То ти вже не хочеш іти з нами?

Лоял струснувся, наче прокидаючись:

— Що? Ні! Тобто я хочу сказати — так! Звісно, я хочу йти з вами. Вона просто дала мені квітку. Це лише квітка. — А втім, видобувши з кишені книжку, Лоял поклав квітку під обкладинку. Повертаючи книжку до кишені, він пробурмотів так тихо, що Ранд ледь його розчув: — А ще вона сказала, що я теж вродливий. — Мет хрипко зареготав і склався навпіл, схопившись за боки та розгойдуючись. Лоял зашарівся: — Ну... це ж вона так сказала. Не я.

Перрин легенько стукнув Мета по голові кісточками пальців:

— Метові ніхто ніколи не казав, що він вродливий. Він просто заздрить.

— Ось і неправда, — вигукнув Мет, випростуючись. — Маріса Аєллін стверджує, що я вродливий. Вона не раз мені це казала.

— А ця... Маріса... вона гарненька?

— У неї обличчя, мов у кози, — з невинним виглядом зауважив Перрин.

Мет аж похлинувся зливою обурених протестів.

Ранд мимоволі розплився в посмішці. Маріса Аєллін була майже така ж вродлива, як Еґвейн. І все це дуже нагадувало добрі старі часи — насміхи, кепкування, коли начебто нема нічого важливішого у світі, ніж пожартувати та покепкувати з приятелями.

Коли вони простували містечком, оґіри віталися з найстаршою, вклоняючись чи присідаючи в реверансах і з цікавістю роздивляючись людських істот, що завітали у гості. Утім, зосереджене обличчя Алар відбило би у будь-кого охоту звертатися до гостей з розмовами.

Вони вийшли з містечка, але на це вказувало лише те, що між дерев більше не траплялося курганів, але оґірів не поменшало: вони обстежували дерева, іноді обмазуючи якимось варом, а іноді користуючись пилою чи сокирою — якщо бачили суху гілку або ж дерево потребувало більше сонця.

До процесії доєднався Джуїн, що привів коней, а тоді прискакав і Гюрін з Уно та іншими солдатами і з тягловиками. Незабаром Алар вказала кудись рукою і промовила:

— Це тут.

Розмови стихли.

Ранда на мить охопив подив. Шляхова брама мала би бути за межами стеддінґу, адже Шляхи було створено за допомогою Єдиної Сили, і всередині містечка їх просто неможливо створити; а втім, нічого не вказувало на те, що вони перетнули межу й опинилися у Світах. А тоді він усвідомив різницю — відчуття втрати, що було з ним, відколи він опинився в стеддінґу, зникло. Його знову наче морозом обсипало, але з іншої причини: саїдін була тут. Вичікувала...

Алар провела їх повз високий дуб, і там, на невеличкій галявинці, вони побачили велику брилу — Шляхову браму, щільно вкриту орнаментом з переплетених виноградних лоз та листя сотні різних рослин. Навколо галявини оґіри звели невисоку кам’яну огорожу, хоча здавалося, що та виросла тут просто із землі, скидаючись на кільце з коріння. Кинувши погляд на цю огорожу, Ранд відчув занепокоєння, а придивившись, зрозумів чому: кам’яна огорожа нагадувала про зарості колючої ожини, шипшини, жалкої листвянки та дуба-свербіжника. У заростях з таких рослин не хотілось би заплутатись.

Найстарша зупинилася перед огорожею, там, де та перекривала стежку:

— Ця стіна — попередження тим, хто сюди завітає. Хоч мало хто з нас сюди приходить. Особисто я не стану її переступати. Але ви можете це зробити.

Джуїн зупинився віддалік. Він нервово тер руки і намагався не дивитися на Браму.

— Дякую, — відказала Верін. — Потреба дуже велика, інакше я би не стала просити про це.

Ранд напружився, коли Айз Седай переступила через бар’єр та наблизилася до Брами. Лоял з шумом втягнув повітря і пробубонів щось собі під ніс. Уно та його солдати засовалися в сідлах і взялися за руків’я мечів. Всередині Шляхів немає нічого, проти чого згодився би меч, але дотик до зброї допомагав їм переконати себе, що вони готові до всього. Лише Інґтар та Айз Седай видавалися спокійними; навіть Алар м’яла спідницю обома руками.

Верін висмикнула з орнаменту трилисник Авендесора, і Ранд весь подався уперед. Він відчував необхідність звернутися до порожнечі, бути там, звідки він за потреби зможе дотягтися до саїдін.

Листям та лозинням, вирізьбленим на Брамі, пробіг нечутний вітерець, листочки затріпотіли, коли по центру брили з’явилася шпарина і дві стулки почали повільно повертатися, звільняючи прохід.

Ранд дивився на шпарину. За нею не було тьмяного, сріблястого мерехтіння — сама чорнота, чорніша за смолу.

— Зачиніть! — заволав він. — Чорний Вітер! Зачиніть скоріше!

Верін вистачило одного нажаханого погляду; вона чітким рухом вклала трилисник на його місце серед розмаїття іншого листя; лист залишився на Брамі, коли вона відняла руку й позадкувала до кам’яної огорожі. Щойно лист Авендесора став на своє місце, стулки почали зачинятися. Шпарина зникла, листя та лози переплелися, наче їх і не було, ховаючи чорноту Мачин Шин, і Шляхова брама знову перетворилася на кам’яну брилу, поверхня якої була вкрита таким майстерним різьбленням, що листя й лози здавалися живими.

Алар видихнула тремтячими губами:

Мачин Шин. Так близько.

— Він не намагався вирватися на волю, — промовив Ранд.

Джуїн здушено застогнав.

— Я вже тобі казала, — відповіла Верін, — що Чорний Вітер є творінням Шляхів. Він не може їх покинути. — Голос її лунав спокійно, проте вона, не помічаючи цього, обтирала й обтирала руки об спідницю. Ранд відкрив було рота, але за мить передумав щось казати. — Та проте, — вела вона далі, — мене дивує, що ми натрапили на нього. Спочатку в Кайрені, тепер тут. Мене це дивує.

Вона скоса поглянула на Ранда, і він аж здригнувся. Погляд був миттєвий, і його навряд чи ще хтось помітив, але Рандові здалося, що цим поглядом вона поєднала його з Чорним Вітром.

— Я ніколи про таке не чула, — задумливо сказала Алар. — Мачин Шин чекає, коли відчиниться Брама. Раніше він завжди блукав Шляхами. Та це було давно, і, можливо, Чорний Вітер зголоднів, тому сподівається піймати необачного мандрівника, коли той відчинить Браму. Верін, ви, безперечно, не зможете скористатися цією Брамою, аби ступити на Шляхи. І хай якою великою є ваша потреба, я не можу сказати, що це мене засмучує. Шляхи тепер належать Тіні.

Ранд дивився на Браму, насупивши брови. Невже він переслідує мене? Надто багато питань. Чи може бути так, що Фейн примудрився наказувати Чорному Вітру? Верін каже, що це неможливо. І навіщо би Фейн став викликати його на мис Томан, а потім намагався його зупинити? Він повинен потрапити на мис Томан. Навіть якщо завтра вони знайдуть Ріг Валіра та Метів кинджал десь під кущем, він однаково муситиме туди поїхати.

Верін стояла, дивлячись в нікуди, і про щось розмірковувала. Мет сидів на кам’яній огорожі, схиливши голову, а Перрин з тривогою спостерігав за приятелем. Лоял, здавалося, відчував полегшення, що їм не доведеться йти Шляхами, і водночас сором за це полегшення.

— Тут нам більше нема чого робити, — заявив Інґтар. — Верін Седай, я пішов за вами сюди попри те, що мій розум протестував проти цього, але більше йти за вами я не можу. Я збираюся повернутися до Кайрена. Бартанес може сказати мені, куди вирушили Друзі Морока, і я знайду спосіб змусити його це зробити.

— Фейн вирушив на мис Томан, — стомлено відгукнувся Ранд. — А там, куди він пішов, знаходяться і Ріг Валіра, і кинджал.

— Гадаю, — Перрин мимохіть пересмикнув плечима, — гадаю, ми можемо спробувати зайти до Шляхів крізь іншу Браму. Може, десь в іншому стеддінґу?

Лоял почухав підборіддя й заговорив квапливо, наче спокутуючи своє полегшення від невдачі, що їх щойно спіткала:

Стеддінґ Кантоїн знаходиться на березі ріки Іралелл, а стеддінґ Тайджін на схід від Хребта Світу. Але звідси ближче до Шляхової брами в Кеймліні, там, де колись був гай, а найближчою Брамою є Брама серед гаю в Тар Балоні.

— Хай якою Брамою ми спробуємо скористатися, — розсіяно зауважила Верін, — боюся, ми знайдемо там Мачин Шин, що чекає на нас. — Алар подивилася на неї з німим питанням, проте Айз Седай нічого більше не сказала, принаймні вголос. Натомість вона взялася щось бурмотіти, хитаючи головою, наче сперечалася сама з собою.

— Що нам потрібно, — невпевнено заговорив Гюрін, — то це Портальний камінь. — Він поглянув на Алар, на Верін, і оскільки жодна з них його не зупинила, продовжив, з кожним словом впевненіше і впевненіше. — Леді Селін казала, що ці давні Айз Седай... ну, вони вивчили ці світи, і таким чином дізналися, як створити Шляхи. А це місце, де ми були... нам знадобилося лише два дні, навіть менше, аби перенестися на сотню ліг. Якби ми могли скористатися одним із цих Каменів, аби попасти в той світ, чи в якийсь подібний, то ми б легко потрапили до Аритського океану, а звідти і на мис Томан. Може, воно й не так швидко, як Шляхами подорожувати, але точно швидше, ніж паняти на захід верхи. Що скажете, лорде Інґтаре? Лорде Ранде?

Відповіла Верін:

— Те, що ти пропонуєш, нюхаче, могло би бути можливим, але знайти Портальний камінь не більш ймовірно, ніж відчинити цю Браму ще раз і побачити, що Мачин Шин забрався геть. Найближчий відомий мені Камінь знаходиться в Аїльській пустелі. Хоча ми могли би повернутися до Кинджала Родичевбивці, якщо ти, або Ранд, або Лоял гадаєте, що зможете знову знайти там цей Портальний камінь.

Ранд поглянув на Мета. Коли зайшла ця розмова про Камені, той із надією підвів голову. Кілька тижнів, каже Верін. Якщо вони просто поскачуть на захід, Мету не побачити мису Томан. Він просто не доживе.

— Я можу знайти його, — знехотя зізнався Ранд. Він відчував пекучий сором. Мет ось-ось помре, Друзі Морока заволоділи Рогом Валіра, Фейн ударить по Емондовому Лугу, якщо ти не вирушиш йому навздогін, а ти боїшся скористатися Силою. Один раз, аби піти, і один раз, аби повернутися. Ще два рази не доведуть тебе до божевілля. Але насправді його лякало інше: та готовність, що раптово вибухнула у нього всередині на саму думку про те, що він знову направлятиме, знову відчує, як його наповнює Сила, знову відчує себе по-справжньому живим.

— Я не розумію, — замислено промовила Алар. — Портальними каменями не користувалися з Епохи Легенд. Я не уявляла, що хтось може знати, як вони працюють.

— Коричневій Аджі багато чого відомо, — сухо відказала Верін, — і я знаю, як можна користуватися Каменями.

Найстарша кивнула:

— Справді, Біла Вежа має дива, про які ми навіть і мріяти не можемо. Але якщо ви вмієте застосовувати Портальний камінь, вам нема потреби скакати аж до Кинджала Родичевбивці. Неподалік того місця, де ми з вами стоїмо, є один такий Камінь.

— Колесо плете так, як Колесо бажає, і Візерунок дає все, що потрібно. — Відсутній вираз злетів з обличчя Верін. — Відведіть нас туди, — енергійно промовила вона. — Ми й без того вже згаяли надто багато часу.

Загрузка...