Велике полювання

Розділ 46 Вийти з Тіні

Найнів та її супутниці вже наближалися до будинків, де тримали дамані, коли почули попереду голосні крики. На вулиці побільшало народу, і в перехожих відчувалася додаткова нервозність, вони пришвидшували крок та ще старанніше уникали дивитися на Найнів у сукні з нашитими блискавками та на жінку, яку вона вела на сріблястому повідку.

Нервово жмакаючи в руках торбинку, Елейн намагалася роздивитися джерело галасу. Кричали на сусідній вулиці, там, де вітер метляв золотим яструбом з блискавками в кігтях:

— Що там відбувається?

— Нас це не обходить, — рішуче відрізала Найнів.

— Сподівайся, — буркнула Мін. — Я теж хотіла би сподіватися.

Вона піддала ходи, швидко піднялася сходами, обігнавши супутниць, і зникла всередині високого кам’яного будинку.

Найнів перехопила повідець, аби бранка крокувала ближче до неї:

— Пам’ятай, Сето, ти не менш за нас зацікавлена, аби все пройшло гладко.

— Я знаю, — гарячково відказала шончанка. Вона притисла підборіддя до грудей, ховаючи обличчя. — Присягаюся, через мене ви не матимете клопоту.

Коли вони ступили на сходи з сірого каменю, на найвищій сходинці з’явилися сул’дам та дамані і пішли сходами униз, їм назустріч. Найнів кинула на них лише один погляд, пересвідчитися, що жінка в нашийнику не Еґвейн, і більше на них не дивилася. Вона тримала Сету близько біля себе, сподіваючись, що в разі, якщо дамані відчує, що одна з них може направляти, подумає на Сету. Утім, відчувала, як піт стікає їй спиною, доки не зрозуміла, що вони дивляться на неї не більше, ніж вона на них. Вони бачили лише сукню, прикрашену блискавками, і сіру сукню, і срібний ай’дам, що з’єднує жінок, вдягнутих в ці сукні. Просто ще одна пара з Тієї, що на повідці і Тієї, що тримає повідець, а вслід за ними дріботить дівчина з місцевих, несучи вузлик, що належить сул’дам.

Найнів штовхнула двері, і вони увійшли у будинок.

Хоч яке сум’яття панувало під штандартом Турака, сюди воно ще не докотилося. У передпокої не було нікого, крім жінок, на статус яких чітко вказував їхній одяг. Три дамані в сірих сукнях, а з ними сул’дам в браслетах. Дві жінки з емблемами блискавок на сукнях бесідували між собою, а ще три проходили вестибюлем самі. Чотири жінки з тацями в руках, одягнені, як Мін, в темні сукні з блискавками, квапилися у своїх справах.

Мін стояла в глибині передпокою, чекаючи на них; вона кинула на них погляд й одразу ж попрямувала далі. Найнів пішла за Мін, ведучи з собою Сету, а їм на п’яти наступала Елейн. Хоча Найнів наче і не зауважила, щоби хтось на них витріщався, проте струмочки поту у неї на спині загрожували перетворитися на повноводу ріку. Вона вела Сету швидким кроком, аби ніхто не мав змоги придивитися до них, чи ще гірше — щось у них запитати. Сета, опустивши очі, дивилася лише собі під ноги. Її не треба було підганяти, і Найнів подумала, що якби ту не стримував повідець, вона б, мабуть, побігла.

Ближче до задньої частини будинку Мін стала підійматися вузенькими гвинтовими сходами. Найнів підштовхнула Сету, аби та йшла попереду, і таким робом вони піднялися аж на четвертий поверх. Тут стеля нависала низько над головою, а в коридорах панувало безлюддя і тиша, якщо не зважати на тихий плач, яким, здавалося, було просякнуте саме повітря цих безрадісних коридорів.

— Це місце... — почала було Елейн, а тоді похитала головою. — Тут таке відчуття...

— Саме таке, — похмуро погодилася Найнів.

Вона кинула погляд на Сету, але та вперто дивилася в підлогу. Через переляк обличчям шончанки розлилася блідість, і шкіра її здавалася ще білішою, ніж раніше.

Мін мовчки штовхнула двері, і вони зайшли до колись великого приміщення, перегородженого на крихітні комірчини абияк збитими перебірками, між якими вузький прохід вів до вікна у задній стіні. Найнів пробиралася вслід за Мін, а та квапливо наблизилася до останніх дверей праворуч і штовхнула їх.

Тоненька темноволоса дівчина сиділа за невеличким столом, зронивши голову на руки. Ще до того, як вона підвела голову, Найнів знала, що це Еґвейн. Блискуча металева стрічка тяглася від сріблястого обода на її шиї до браслета, що висів на стіні на гачку. Коли дівчина побачила, хто з’явився в кімнаті, очі у неї розширилися, а губи німо заворушилися. Коли Елейн зачинила за собою двері, Еґвейн зненацька нервово розсміялася, але негайно затиснула руками рот, аби придушити цей сміх. В крихітній кімнатці стало затісно.

— Я знаю, що це не сон, — промовила вона, і голос у неї тремтів, — бо якби це був сон, то замість вас тут були б Ранд і Ґалад на баских конях. Хоча я бачила сни. Я бачила, ніби Ранд тут. Не те щоб я його роздивилася, але... — Вона замовкла.

— Якщо ти хотіла би спершу бачити їх... — сухо почала Мін.

— Ні, ні! Ви просто прекрасні, нікого прекраснішого за вас я ще в житті не бачила. Звідки ви взялися? Як ви це зробили? Ця сукня, Найнів, і ай’дам, а хто це... — Раптом голос у неї захрип. — Це Сета. Яким чином?.. — Найнів ледь упізнавала її голос, таким він став жорстким. — Я би хотіла запхати її в чан з киплячою водою.

Сета міцно заплющила очі й судомно вчепилася собі в спідницю. Вона тремтіла всім тілом.

— Що вони тобі зробили? — вигукнула Елейн. — Що вони могли зробити, щоби ти бажала їм такого?

Еґвейн не зводила очей із шончанки:

— Я хочу, щоби вона це відчула. Вона змусила мене відчути, наче я по шию в... — її пересмикнуло. — Ти не знаєш, Елейн, як це — мати на собі таку штуку. Ти не знаєш, що вони можуть з тобою зробити. Я ще не зрозуміла, хто з них гірша — Сета чи Рінна, проте вони всі мерзенні.

— Гадаю, я знаю, — стиха промовила Найнів.

Вона відчувала, як Сета вкривається холодним потом, як вона тремтить з голови до п’ят. Жовтоволоса шончанка була нажахана. Найнів мусила стримувати себе, аби страхи Сети не справдилися тут і негайно.

— Ти можеш зняти це з мене? — запитала Еґвейн, торкнувшись нашийника. — Мабуть, можеш, якщо ти примудрилася його надягти на...

Найнів викликала тонюсіньку, прицільну цівку сили. Варто було подивитись на нашийник, що вони надягли на Еґвейн, і вона вже розлютилася. А інакше вистачило би і жаху Сети, і розуміння, наскільки та на цей жах заслуговує, а ще усвідомлення, що їй самій кортить зробити з цією жінкою. Нашийник розімкнувся й упав із горла Еґвейн. Дівчина вражено піднесла руку до шиї.

— Надягай мою сукню та кожух, — звернулася до неї Найнів. Елейн уже розв’язала вузол з одежинами й розкладала їх на ліжку. — Ми йдемо звідси. Ніхто тебе не помітить. — Вона хотіла було не відпускати саїдар — почувалася для цього достатньо розлюченою, а відчуття було таке чудове, — проте неохоче все ж таки дала йому піти. Зараз вони знаходилися в єдиному місці у Фалме, де сул’дам та дамані не прийдуть перевірити, що сталося, якщо відчують, що хтось направляє, але вони точно захочуть дізнатися, в чому справа, якщо помітять сяйво навколо жінки, яку мають за сул’дам.

— Не розумію, чому ти не пішла звідси раніше. Ти тут одна, і якщо ти навіть не могла зрозуміти, як зняти цю штуку з себе, ти могла просто підхопити той браслет з гачка та й утекти.

Поки Мін та Елейн поквапом допомагали Еґвейн перевдягтися в старий одяг Найнів, дівчина тимчасом пояснювала. Як тобі робиться зле, коли ти зрушиш браслет із того місця, де його залишила сул’дам, і коли намагаєшся направляти, якщо браслет не на руці сул’дам. Сьогодні вранці вона зрозуміла, як можна розімкнути нашийник, не використовуючи Силу, а тоді дізналася, що дотик до замка з наміром його розстібнути зсудомлює руку. Можна скільки завгодно торкатися кільця на шиї, поки не намислила його розстебнути, але варт лише подумати про це, і...

Найнів і сама відчула, що її нудить. Її нудило від браслета на руці. Це була надто жахлива річ. Їй хотілося скинути його зі свого зап’ястка, перш ніж вона дізнається ще щось про ай’дам, дізнається щось таке, що змусить її довіку почуватися забрудненою.

Розімкнувши срібне кільце, вона стягнула його з руки, тоді застебнула знову і повісила на один із гачків.

— І думати не смій, що тепер ти можеш волати про допомогу. — Вона потрясла кулаком у Сети під носом. — Я все ще можу змусити тебе шкодувати про той день, коли ти народилася на світ, якщо ти розкриєш рота, і для цього мені не потрібна ця клята... штука.

— Ви... ви ж не хочете залишити мене тут з цим... — прошепотіла Сета. — Ви не можете так вчинити. Зв’яжіть мене. Заткніть мені рота, аби я не здійняла тривогу, будь ласка!

Еґвейн безжально розреготалася:

— Залиш його на ній. Вона не кликатиме на допомогу навіть без шмати в роті. Тобі лишається тільки сподіватися, що той, хто знайде тебе, зніме з тебе ай’дам і збереже твій невеличкий секрет, Сето. Твій брудний секрет, еге ж?

— Про що це ти? — не зрозуміла Елейн.

— Я про це багато думала, — вела далі Еґвейн. — Коли вони залишали мене тут саму, я тільки й могла, що міркувати. Сул’дам кажуть, що за кілька років вони розвивають в собі оцю спорідненість. Більшість із них може відчути, що якась жінка направляє Силу, навіть якщо на ту мить їх не з’єднує ай’дам. Але я не була впевнена, доки Сета це не підтвердила.

— Підтвердила що? — домагалася відповіді Елейн, і раптом очі у неї широко розкрилися від миттєвого осяяння. А Еґвейн вела далі:

— Найнів, ай’дам спрацьовує тільки на жінках, котрі здатні направляти. Не розумієш? Сул’дам можуть направляти так само, як і дамані. — Сета застогнала крізь зціплені зуби, шалено мотаючи головою у німому запереченні. — Будь-яка сул’дам радше помре, ніж визнає це, навіть якщо вона знає про свою здатність, і вони ніколи не вчаться застосовувати свої здібності, тож не вміють нічого робити за допомогою Сили, але направляти Силу можуть.

— Я ж тобі казала, — зауважила Мін, звертаючись до Найнів. — Цей нашийник не повинен був на неї подіяти. — Вона саме застібала останні ґудзики на спині Еґвейн. — Якби ця жінка не могла направляти, то поки ти намагалася б її контролювати цією штукою, вона могла би тебе добряче відлупцювати.

— Як таке може бути? — розгубилася Найнів. — Я гадала, шончанці беруть на повідець усіх жінок, які здатні направляти!

— Усіх, кого знаходять, — пояснила Еґвейн. — Але ж ті, кого вони знаходять, схожі на тебе, на мене, на Елейн. Ми з цим народилися і готові направляти, байдуже, навчить нас хтось цьому чи ні. А як щодо шончанських дівчат, які не мають природжених здібностей, але яких можна навчити? Не кожна жінка може стати... поводирем. Рінна гадала, що виявляє до мене прихильність, розповідаючи про це. Я так зрозуміла, що сул’дам з’являються в шончанських селищах на якийсь святковий день і влаштовують дівчатам випробування. Вони хочуть виявити таких, як ми з тобою, і відтак узяти їх на ретязь, а іншим дозволяють приміряти браслет, аби зрозуміти, чи можуть ті відчути, що відчуває нещасна в нашийнику. Тих, що можуть, вони теж забирають, аби вивчити на сул’дам. Ось ці і є тими самими жінками, котрих можна навчити.

Сета ледь чутно стогнала:

— Ні. Ні. Ні, — повторюючи це знову і знову.

— Я знаю, що вона — страшна жінка, — промовила Елейн, — але я хотіла би хоч якось допомогти їй. Вона могла би бути однією з наших сестер, якби шончанці все не спотворили.

Найнів уже відкрила було рота, збираючись зауважити, що їм краще перейматися тим, як собі допомогти, але цієї миті двері відчинилися.

— Що тут відбувається? — гаркнула Рінна, заходячи до кімнати. — Аудієнція? — Вона гнівно вирячилася на Найнів, взявшись у боки. — Я нікому не дозволяла з’єднуватися з моїм звірятком, моєю Тулі. Я навіть не знаю, хто ти така...

Погляд її впав на Еґвейн — Еґвейн, вбрану в сукню Найнів замість сірого однострою дамані, Еґвейн без обруча на шиї, і очі у неї стали великими, як блюдця. Проте закричати вона не встигла.

Перш ніж хтось ворухнувся, Еґвейн уже схопила глек із рукомийника і вгатила Рінні просто під дих. Глек розлетівся на черепки, а сул’дам лише булькнула і зігнулась удвоє. За мить вона впала на коліна, а Еґвейн з гарчанням стрибнула на неї і, штовхнувши плазом на підлогу, схопила нашийник, що валявся неподалік, і замкнула його жінці на шиї. Смикнувши за срібний ретязь, зірвала браслет з гачка на стіні й просунула в нього свою руку. Вишкірившись, Еґвейн дивилася на Рінну так, наче хотіла просвердлити її поглядом, відтак, упершись колінами у її плечі, вона міцно затиснула їй рота обома руками. Рінна вигнулася в неймовірній конвульсії, очі їй полізли на лоба, вона хрипіла, бо її крик стримували долоні Еґвейн, а п’яти молотили по підлозі.

— Припини, Еґвейн! — Найнів схопила дівчину за плечі, відтягуючи її від Рінни. — Еґвейн, припини! Тобі не треба так робити!

Рінна з посірілим обличчям, важко дихаючи, дикими очима витріщалася на стелю.

Раптом Еґвейн кинулася на шию Найнів, припала до неї, нестямно ридаючи:

— Вона катувала мене, Найнів. Катувала. Всі вони. Катували, і катували, доки я не робила те, чого вони хочуть. Я ненавиджу їх. Ненавиджу за те, що вони зі мною робили, і ненавиджу себе за те, що їм вдавалося мене примусити.

— Розумію, — лагідно мовила Найнів, гладячи Еґвейн по волоссю. — Ти маєш право їх ненавидіти, Еґвейн. Вони на це заслуговують. Але не треба дозволяти їм перетворювати себе на таку, як вони.

Сета затулила обличчя руками. Рінна торкнулася нашийника на горлі, наче не вірила, що він на ній. Руки у неї тремтіли.

Еґвейн випросталася, швидко витираючи сльози:

— Я не така. Я не така, як вони. — Вона несамовито вчепилися в браслет, зірвала його й жбурнула на підлогу. — Не така. Але я хотіла би їх убити.

— І вони на це заслуговують. — Мін лиховісно дивилася на двох сул’дам.

— Ранд убив би будь-кого, хто вчинив би таке, — мовила Елейн. — Схоже було, що вона себе накручує. — Впевнена, що вбив би.

— Можливо, вони на це заслуговують, — промовила Найнів, — і, можливо, він їх убив би. Але чоловіки часто плутають помсту та вбивство зі справедливістю. На справедливість чоловіки рідко бувають здатні. — Їй часто доводилося розглядати судові справи, сидячи в Жіночому Колі. Іноді до Жіночого Кола зверталися чоловіки, вважаючи, що жінки краще розберуться в справі, ніж чоловіки в Раді Селища, але чоловіки завжди гадали, що вони можуть вплинути на рішення красномовством чи проханням про милосердя. Жіноче Коло не відмовляло в милосерді тим, хто на нього заслуговував, проте ухвала Кола завжди була справедливою, і саме Мудриня його виголошувала. Найнів підібрала браслет з підлоги й застібнула його. — Якби я могла, я би звільнила тут усіх жінок і знищила всі ці штуки до останньої. Але оскільки я не можу цього зробити... — Вона повісила браслет на той самий гачок, де вже висів ще один, і звернулася до сул’дам. Вони більше ніколи не будуть Тими, що тримають повідець, нагадала вона собі. — Можливо, якщо ви поводитиметесь дуже тихо, вам удасться пробути тут довго і зрештою зняти нашийники. Колесо плете так, як бажає Колесо, і, можливо, ви зробили у своєму житті достатньо добра, аби воно переважило скоєне вами зло, і тоді вам пощастить їх зняти. Якщо ж ні, вас рано чи пізно знайдуть. І, гадаю, хто би вас не знайшов, він поставить вам дуже багато запитань, перш ніж зняти з вас це. Гадаю, що вам, найімовірніше, доведеться на власній шкурі відчути те життя, на яке ви прирікали інших жінок. Це справедливо, — додала вона, звертаючись до своїх подруг.

На обличчі Рінни застиг вираз жаху. Плечі Сети здригалися, вона ридала, сховавши обличчя в долоні. Найнів відкинула співчуття зі свого серця. Це справедливо, сказала вона подумки. Так, справедливо, і повела дівчат геть із кімнати.

Як і раніше, коли вони виходили, ніхто не звернув на них уваги. Найнів розуміла, що це завдяки вбранню сул’дам, та не могла дочекатися часу, коли зможе скинути його й перевдягтися у щось інше. У будь-що. Найбрудніше лахміття відчувалося би на шкірі чистішим.

Дівчата простували мовчки, тримаючись позаду, аж доки знову опинилися на брукованій вулиці. Найнів не знала, чому вони мовчать — через страх чи через її дії. Вона спохмурніла. Цікаво, чи почувалися би вони краще, якби вона дала їм розлютитися та й перерізати горлянки цим двом?

— Коні, — мовила Еґвейн. — Нам хоч як, а знадобляться коні. Я знаю, де та конюшня, куди вони поставили Белу, проте навряд чи ми зможемо до неї дістатися.

— Нам доведеться залишити Белу тут, — відповіла їй Найнів. — Ми відпливаємо звідси на кораблі.

— А куди це всі поділися? — сказала Мін, і Найнів тільки зараз помітила, що вулиця абсолютно порожня.

Юрби народу зникли, так наче їх вітром здуло; ніде ні душі. Двері та вікна всіх крамниць, усіх будинків були зачинені наглухо. Проте вгору вулицею, від гавані, рухалася колона шончанських вояків, сотня, чи навіть більше, йшли строєм, на чолі з офіцером у яскраво розфарбованому обладунку. Вони були ще далеко від жінок, за кілька кварталів, але маршували вони рішуче, невблаганно карбуючи крок, і Найнів здалося, що їхні погляди спрямовані на неї. Це просто безглуздо. Я не бачу їхніх очей під цими шоломами, а якби хтось і здійняв тривогу, то хіба що у нас за спинами... Хай там як, а вона зупинилась.

— Позаду ще більше, — пробурмотіла Мін. Тепер і Найнів почула стукіт чобіт. — Не знаю, хто з них опиниться біля нас першим.

Найнів глибоко вдихнула:

— До нас вони не мають жодного стосунку. — Вона подивилася поверх солдатів, що наближалися, на гавань, забиту височезними незграбними шончанськими кораблями. Звідси вона не могла роздивитися «Спрей»; вона лише молилася Світлу, щоб він і досі стояв там, готовий до відплиття. — Ми просто їх проминемо. Світло, сподіваюсь, нам пощастить.

— А якщо вони захочуть, щоби ти приєдналася до них, Найнів? — сказала Елейн. — На тобі ж ця сукня. Якщо вони почнуть розпитувати...

— Я не повернуся назад, — рішуче промовила Еґвейн. — Я радше помру. Зараз я покажу вам, чого вони мене навчили.

Найнів побачила, як дівчину раптом наче охопило сяйво.

— Ні! — вигукнула вона, та було вже запізно.

З громоподібним ревом вулиця під ногами перших шеренг шончанців вибухнула, земля, бруківка та вояки в обладунках розлетілися навсібіч, наче бризки водограю. Еґвейн розвернулася в інший бік, обличчям до солдатів, що були у них позаду, і громовий рев пролунав ще раз. Земля дощем посипалася на жінок. Шончанські солдати з криками, але зберігаючи порядок, розсипалися провулками чи поховалися за ґанками. Мить — і всі вони зникли з очей, крім тих, хто зостався лежати навколо двох величезних вирв, що спотворили вулицю.

Найнів здійняла руки до неба, намагаючись дивитися одразу в обох напрямках.

— Дурепа, ось ти хто! Ми ж намагаємось не привертати до себе уваги! — Але тепер сподіватися на це не доводилося. Хіба що їм удасться пробратися до гавані, обминаючи солдатів провулками. Тепер і дамані знають, що сталося. Такого вони не могли не помітити.

— Я не хочу знову в цей нашийник! — несамовито вигукнула Еґвейн. — Не хочу!

— Дивіться! — крикнула Мін.

З пронизливим свистом вогняна куля завбільшки як кінь з’явилася над дахами й почала падати. Просто на них.

— Тікайте! — заволала Найнів і пірнула у найближчий прохід між двома крамницями із зачиненими віконницями.

Вона незграбно впала на живіт, важко дихаючи, і нараз у неї за спиною вогняна сфера вдарила в землю. Хвиля гарячого вітру прокотилася над жінкою, заполонивши вузький прохід. Хапаючи ротом повітря, вона перекотилася на спину і глянула на вулицю.

На тому місці, де щойно стояла вона з подругами, чорніло коло з потрощеної та почорнілої бруківки, у поперечнику десь кроків з десять завбільшки. Елейн припадала до землі в провулку навпроти, по інший бік вулиці. Мін і Еґвейн ніде не було видно. Найнів із жахом затулила рота руками.

Елейн, схоже, зрозуміла, що саме подумала Найнів. Дочка-спадкоємиця бурхливо захитала головою і показала, що дівчата побігли вулицею вниз.

Найнів з полегшенням видихнула, а тоді ледь не загарчала з люті. Дурне дівчисько! Ми ж могли спокійно з ними розминутися! Проте часу на докори не було. Вона метнулася до рогу й обережно визирнула на вулицю.

Вогняна куля завбільшки як голова летіла вздовж вулиці просто до неї. Вона відстрибнула назад саме вчасно: куля вибухнула на розі, там, звідки мить тому вона визирала, обсипавши її дощем із кам’яного дрібняку.

Гнів накрив Найнів хвилею Єдиної Сили, перш ніж вона встигла це усвідомити. Серед чистого неба спалахнула блискавка, вдаривши десь вище вулицею, біля уявної точки, звідки почала рухатися вогняна сфера. Ще одна ламана блискавка вдарила з неба, а тоді Найнів побігла провулком. Позаду, біля перехрестя, у землю вдарила ще одна блискавка.

Якщо Домон не чекає з кораблем напоготові, я його... Світло, дай нам усім дістатися туди цілими!

Бейл Домон рвучко випростався, коли раптом почорнілий небосхил протяла блискавка, а за нею ще одна, вдаривши в землю десь у місті. Але ж грозових хмар щось не видно!

Десь у місті загрозливо загуркотіло, і вогняний м’яч вгатився в дах неподалік від порту, порозкидавши навсебіч шматки шиферу. Доки спорожніли ще раніше, в них залишалася тільки нечисленна шончанська варта; тепер шончанці заметушилися, лементуючи і витягнувши мечі. З одного із пакгаузів з’явився солдат з ґролмом. Він біг як скажений, аби не відставати від потвори, що мчала великими стрибками. Вони зникли в одній із вулиць, що вела схилом угору.

Матрос із команди Домона підскочив до сокири і замахнувся нею над швартовом.

У два стрибки Домон був поряд; однією рукою він перехопив сокиру, а іншою — стиснув горлянку матросові:

— «Спрей» не зрушить з місця, доки я не скажу відчалити, Едуїне Коул!

— Вони геть сказилися, капітане! — прокричав Ярин. Луна від вибуху багаторазово прогуркотіла гаванню, змусивши мартинів здійнятися в повітря та закружляти галасливими колами, а блискавка спалахнула знову, врізавшись у землю в середмісті Фалме. — Дамані нас усіх повбивають! Треба валити звідси, доки вони вбивають одне одного. Вони й не помітять, що ми виходимо в море, а тоді буде пізно!

— Я дав слово, — відказав Домон. Він вирвав сокиру з рук Коула, віджбурнув її, і вона із грюкотом упала на палубу. — Я дав слово, — повторив він. Поквапся, жінко, твердив він подумки. Айз Седай, чи хто ти там така, поквапся!

Джеофрам Борнголд подивився на блискавки, що спалахували над Фалме, та викинув їх із голови. Якась величезна летюча істота — жодного сумніву, одна з тих шончанських потвор — нестямно ширяла небом, ухиляючись від ударів. Якщо це гроза, то вона дошкулятиме шончанцям не менше, ніж йому. На схилах майже не було дерев, гребені лише де-не-де їжачилися ріденьким чагарником, та пагорби все ще затуляли від нього місто. І його від міста.

Його тисяча вояків розсипалася обіруч — довга лава вершників на маківках пагорбів і в улоговинах між ними. Холодний вітер шарпав білі плащі та ляскав прапором поряд із Борнголдом, хвилюючи золоті промені сонця — емблему Дітей Світла.

— Тепер покиньте нас, Баяре, — наказав він. Чоловік із кощавим обличчям вагався, і Борнголд повторив різкіше: — Я сказав забиратися, чадо Баяре!

Баяр кивнув, поклавши руку на серце:

— Як накажете, мілорде капітане.

Він розвернув коня, кожною рисою і кожним порухом виказуючи небажання виконувати цей наказ.

Борнголд уже не думав про Баяра. Він зробив те, що мав зробити. Він гучно скомандував:

— Легіоне, вперед ступою!

Поскрипуючи сідлами, безкінечна лава вершників у білих плащах повільно рушила в напрямку Фалме.

Ранд визирнув з-за рогу на шончанців, що наближалися, тоді, скривившись, швидко відскочив у темний прохід між конюшнями. Вони ось-ось будуть тут. На щоці у нього запеклася кров. Порізи, що їх він отримав від Турака, пекли вогнем, проте зараз із цим нічого не вдієш. Блискавка знову протяла небосхил, і він відчув під підошвами чобіт, як важко затремтіла земля від її удару. Заради Світла, що відбувається?

— Вони близько? — промовив Інґтар. — Ріг Валіра мусить бути врятований, Ранде.

Не зважаючи на шончанських солдатів, не зважаючи на удари блискавок та дивні вибухи у самому місті, Інґтар, здавалося, поринув у власні думки. Мет, Перрин та Гюрін зайняли пост біля іншого краю провулка, спостерігаючи за іншим патрулем шончанців. Тепер вони були вже поблизу того місця, де залишили своїх коней, якби лише могли до нього дістатися.

— Вона в біді, — пробурмотів Ранд. Еґвейн. Він мав дивне відчуття, наче певні частини його життя опинилися під загрозою. Еґвейн — одна з таких частин, одна з ниток у плетінні його життя, а були ще й інші, і він відчував загрозу для них. Тут, у Фалме. І якщо хоча б одна з цих ниток урветься, ніколи його життя не буде викінченим, таким, яким воно мало би бути. Він не міг усвідомити всього до кінця, але відчуття було чітке й дуже потужне.

— Тут один воїн може стримати п’ять десятків, — мовив Інґтар. Відстань між двома конюшнями була невелика, вони вдвох ледь могли стояти тут плечем до плеча. — Одному стримати п’ятдесят ворогів у вузькому проході. Не така вже й погана смерть! Пісні складали і про менші діяння.

— У цьому нема потреби, — відказав Ранд. — Сподіваюся.

В місті вибухнув черговий дах. Як мені туди повернутися? Я повинен дістатися до неї. Дістатися до них? Він похитав головою і знову визирнув з-за рогу. Шончанці були вже ближче, і вони не зупинялися.

— Я знати не знав, що він збирається робити, — вів далі Інґтар стиха, наче промовляючи сам до себе. Він витяг меч і водив пальцем по лезу, наче випробовуючи його гостроту. — Блідий чоловічок, такий, що його не помічаєш, навіть якщо дивитися просто на нього. Мені сказали завести його до Фал Дари, всередину фортеці. Я не хотів, але мусив це зробити. Ти розумієш? Мусив. Я знати не знав, що він замислив, аж доки він не випустив ту стрілу. Я й досі не знаю, кому вона призначалася — Амерлін чи тобі.

У Ранда мороз пробіг поза шкірою. Він вражено дивився на Інґтара.

— Про що ти говориш? — прошепотів він.

Інґтар наче й не чув, водячи пальцем по лезу.

— Людський рід змітають з лиця землі повсюди. Народи слабнуть і зникають. Друзі Морока скрізь, а ці південці наче й не помічають або ж узагалі не переймаються цим. Ми б’ємося, аби утримати Порубіжні землі, аби люди могли почуватися безпечно під своїм дахом, і з кожним роком, хай хоч що ми робимо, Гнилолісся наступає. А ці південці гадають, що траллоки це вигадка, а мерддраали — казочки менестреля. — Він спохмурнів і похитав головою. — Мені це здавалося єдиним виходом. Ми були приречені загинути даремно, захищаючи людей, які навіть про це не здогадувалися чи їм було байдуже. Це здавалося резонним. Чому ми повинні гинути за них, якщо ми можемо запровадити власний мир? Краще вже Тінь, гадав я, ніж зникнути намарне, як зникнув Караллайн, чи Гардан, чи... Тоді це здавалося логічним.

Ранд схопив Інґтара за вилоги куртки:

— Ти мариш! — Він не розуміє, що каже. Цього не може бути. — Скажи чітко, про що ти. Те, що ти кажеш, це маячня!

Інґтар уперше глянув на Ранда. На очах у нього бриніли сльози:

— Ти кращий за мене. Пастух ти чи лорд, але ти кращий. Пророцтво твердить: «І нехай той, хто засурмить у мене, не про славу помишляє, а лише про порятунок». Я думав про порятунок, про свій порятунок. Я засурмив би в Ріг і повів Героїв Епох проти Шайол Гулу. Я вірив, що цього було би достатньо, аби врятувати мою душу. Будь-яка людина, хай як довго вона би ходила в Тіні, може повернутися до Світла. Так кажуть. Цього точно було б достатньо, аби змити те, ким я був, що я накоїв.

— О, Світло! Інґтаре... — Ранд відпустив руки, безсило привалившись до стіни стайні. — Гадаю... гадаю, бажати цього вже достатньо. Гадаю, тобі треба лише припинити бути... одним із них.

Інґтар болісно зморгнув, наче Ранд вимовив це слово. Одним із Друзів Морока.

— Ранде, коли Верін переносила нас сюди Портальним каменем, я... я прожив інші життя. Іноді я здобував Ріг, але я ніколи в нього не сурмив. Я намагався втекти від того, ким я став, але мені це не вдавалося, жодного разу. Завжди від мене вимагалося щось іще, завжди щось ще гірше, ніж раніше, до того, як я... А ти був готовий відмовитися від усього, аби врятувати друга. Не думав про славу. О, допоможи мені, Світло!

Ранд не знав, що сказати. Чути це було так... наче Еґвейн раптом зізналася би, що вона вбивала дітей. Надто жахливо, аби повірити. Надто жахливо для будь-кого, аби зізнатися в такому, хіба що це — правда. Жахливо.

Трохи помовчавши, Інґтар заговорив знову, твердим голосом:

— Повинна бути ціна, Ранде. Завжди є ціна. Можливо, мені вдасться заплатити її тут.

— Інґтаре, я...

— Кожен чоловік має право, Ранде, самому обрати, коли Вкласти меч у піхви. Навіть такий, як я.

Перш ніж Ранд устиг щось відповісти, провулком підбіг Гюрін.

— Патруль повернув убік, — поспіхом повідомив він, — униз, до міста. Схоже, вони збираються десь ближче до порту. Мет і Перрин пішли до коней. — Він швидко визирнув на вулицю і відсахнувся. — Нам краще теж забиратися, лорде Інґтаре, лорде Ранде. Ці комахоголові шончанці вже майже тут.

— Йди, Ранде, — сказав Інґтар. Він обернувся обличчям до вулиці і більше не глянув на Ранда чи Гюріна. — Доправте Ріг туди, де він має бути. Я завжди знав, що Амерлін мала доручити цю справу тобі. Але я ніколи не хотів нічого іншого, лише вберегти Шайнар від розпаду, не дати стерти нас усіх із лиця землі, вкрити забуттям.

— Знаю, Інґтаре. — Ранд глибоко зітхнув. — Нехай Світло осяє тебе, лорде Інґтаре з Дому Шінова, і нехай знайдеш ти захисток під рукою Творця. — Він торкнувся плеча Інґтара. — Останні обійми твоєї матері приймуть сьогодні тебе.

Гюрін беззвучно охнув.

— Дякую, — тихо відповів Інґтар. Напруга покинула його. Вперше з часу нічного набігу траллоків на Фал Дару він стояв спокійний і впевнений, стояв так, як Ранд уперше його побачив. У мирі з собою.

Ран повернувся і побачив, що Гюрін дивиться на нього в усі очі, дивиться на них обох.

— Нам час іти, Гюріне.

— Але ж лорд Інґтар...

— ...зробить те, що він повинен зробити, — відрізав Ранд. — А ми йдемо.

Гюрін, кивнувши, пішов, а Ранд поспішив за ним. Тепер він чув розмірену ходу шончанців. Він не озирнувся.