Велике полювання

Розділ 41 Непорозуміння

Грім прокотився темно-сірим пообіднім небосхилом. Ранд нижче опустив каптур плаща, сподіваючись хоч трохи захистися від струменів холодного дощу. Гнідан уперто ступав розкислою землею. Промоклий каптур важко звисав Рандові з голови, мокрющий плащ липнув до плечей, а тонкий чорний камзол теж намокнув до нитки й не грів, а холодив. Повітрю досить було застуденіти ще трохи, аби дощ перетворився на сніг чи крупку. Снігу варто було чекати: в останньому селищі, яке вони проминули, місцеві казали, що у них уже двічі сніжило. Трясучись усім тілом, Ранд майже бажав, аби з неба посипало снігом. Принаймні тоді він не промокав би до кісток.

Колона важко просувалася вперед, сторожко озираючи пересічену місцевість. Сіра сова на штандарті Інґтара безсило звисала навіть тоді, коли налітав різкий вітер. Гюрін час від часу відкидав каптур і принюхувався до повітря; він стверджував, що ні дощ, ані холод не можуть вплинути на слід, на той шуканий ним слід. А втім, нюхач і досі нічого не знайшов. За ним виступав Уно, і Ранд почув, як той пробурмотів собі під ніс прокляття. Лоял постійно перевіряв сакви: схоже, він не переймався тим, що мокне сам, але не припиняв хвилюватися за свої книжки. Всі почувалися кепсько, всі, крім Верін, яка, здавалося, так заглибилась у роздуми, що навіть не помічала, що каптур її плаща сповз на спину і дощ хльоскає по її обличчю.

— Ви не можете щось із цим удіяти? — з притиском запитав Ранд Верін. Тоненький голосочок у його голові нашіптував йому, що він і сам може це зробити. Йому тільки й треба, що обійняти саїдін. Саїдін кликала його так солодко. Наповнитися Єдиною Силою, злитися з цією бурею. Повернути на небо сонячне сяйво або ж осідлати цей ураган, розбурити його, роз’ярити, пронестися усім мисом Томан — від моря до рівнини, змітаючи все на своєму шляху. Обійняти саїдін. Він безжально придушив це бажання.

Айз Седай зригнулася з несподіванки:

— Що? А, так. Гадаю, що могла б. Дещо. Я не змогла би зупинити таку бурю, не самотужки, бо вона вирує на надто великому просторі, але я б могла її трохи втишити. Принаймні навколо нас. — Вона змахнула краплі дощу з обличчя і, схоже, тільки зараз помітила, що каптур зіслизнув їй із голови, тож неуважно повернула його на місце.

— Тоді чому ви цього не робите? — поцікавився Мет. Тремтяче обличчя, що визирало з-під його каптура, здавалося, належало людині, яка перебуває за крок від смерті, проте голос звучав енергійно.

— Бо якщо я застосую стільки Єдиної Сили, кожна Айз Седай в радіусі десяти миль одразу ж знатиме, що хтось направляв. Ми ж не хочемо прикликати до себе цих шончанців з їхніми дамані. — Вона роздратовано стисла губи.

Вони дещо дізналися про чужинців у селі, яке називалося Атуановий Млин, хоча те, що вони почули, радше викликало нові питання, ніж давало відповіді. Селяни то сипали словами як з рукава, то раптом брали язика на гаплик, тремтячи й позиркуючи через плече. Всі вони тряслися, як телячі хвости, на саму лише думку, що шончанці можуть повернутися зі своїми чудовиськами та дамані. Ці жінки, які мали би бути Айз Седай, а натомість були посаджені на цеп, наче тварини, лякали селян навіть більше, ніж химерні істоти, що слугували шончанцям і про яких вони тільки повідали пошепки, що ті наче вийшли з нічних кошмарів. А найгірше, що селяни й досі не могли оговтатися від жахіття, яке вчинили тут шончанці. Мертвих своїх вони поховали, але боялися прибрати велику обвуглену пляму посеред сільського майдану. Ніхто з них не хотів сказати, що тут відбулося, але Гюрін виблював, щойно вони зайшли до селища, і не захотів наближатися до почорнілої плями.

В Атуановому Млині залишилася хіба половина мешканців. Хтось утік до Фалме, міркуючи, що шончанці будуть менш жорстокими в місті, яке вони надійно утримують, інші подалися на схід. Багато хто казав, що має на думці забратися звідси. На Елмотській рівнині точилися битви, з чуток випливало, наче тарабонці билися з доманцями, але тут, у селі, будинки та клуні спалили люди зі смолоскипами в руках. Навіть війну легше перетерпіти, ніж те, що вже зробили шончанці, і те, що вони ще можуть зробити.

— Навіщо Фейн приніс Ріг сюди? — пробурчав Перрин. Це питання час від часу озвучували всі вони, але відповіді так ніхто і не отримав. — Тут війна, і тут ці шончанці, ще й зі своїми чудовиськами. Чому саме сюди?

Інґтар розвернувся в сідлі та подивився на хлопців. Обличчя його здавалося не менш виснаженим, ніж Метове.

— Завжди знайдуться люди, які вишуковуватимуть власну вигоду у сум’ятті війни. Ось і Фейн з таких. Без сумніву, він сподівається вкрасти Ріг знову, цього разу у Морока, і скористатися ним у власних цілях.

— Плани Батька Брехні ніколи не бувають простими, — мовила Верін. — Можливо, він хоче, аби Фейн приніс Ріг саме сюди з резонів, про які відомо тільки в Шайол Гулі.

— Чудовиська, — пирхнув Мет. Щоки у нього запались, так само як і очі. Те, що він говорив, як здорова людина, тільки погіршувало враження. — Мабуть, вони бачили траллоків чи щезника, точно вам кажу. А чому б і ні? Якщо шончанці мають у своїх лавах Айз Седай, то чому вони не можуть мати щезників і траллоків? — Він помітив, як Верін дивиться на нього, і став виправдовуватися. — Адже вони і є Айз Седай, на цепу вони чи ні. Вони можуть направляти, і це робить із них Айз Седай. — Він зиркнув на Ранда й розсміявся уривчасто: — Це й з тебе робить Айз Седай, поможи нам усім Світло!

З голови колони крізь завісу дощу до них галопом підскакав Масима, розбризкуючи грязюку.

— Попереду ще одне село, мілорде, — повідомив він, натягнувши повіддя і зупинивши коня біля Інґтара. По Рандові він лише ковзнув поглядом, проте очі його звузилися, і більше він на Ранда не дивився. — Безлюдне, мілорде. Ані селян, ані шончанців, взагалі нікого. Будинки з вигляду цілі, крім двох чи трьох. Ті... ну, їх більше нема, мілорде.

Інґтар підняв руку, подаючи сигнал перейти на рись.

Селище, на яке натрапив Масима, розкинулося схилами пагорба. Воно мало вимощений бруківкою майдан на самісінькій верхівці, а навколо стояли будинки — кам’яні, з плоскими дахами, майже всі одноповерхові. З одного боку майдану будинки були вищі, але з них цілим стояв лише один, а на місці ще трьох залишилися лише купи почорнілого каменю-кругляка; уламки каменю та крокви порозкидало по всьому майдану. Поодинокі вцілілі віконниці вистукували під подувами вітру.

Інґтар спішився перед уцілілим будинком. Скрипіла, гойдаючись на вітрі, вивіска, на якій була намальована жінка, що жонглювала зірками, а назви не було. Дощ стікав із даху двома безупинними струменями. Верін поквапилася зайти всередину, а Інґтар підізвав підлеглого:

— Уно, обшукай кожний будинок. Якщо хтось залишився, можливо, він розповість нам, що тут сталося, а, може, ще щось скаже про цих шончанців. Якщо знайдеш їжу, неси все сюди. І ковдри. — Уно кивнув і став віддавати накази. Інґтар звернувся до Гюріна: — Що ти винюхав? Фейн проходив тут чи ні?

Гюрін, потираючи ніс, похитав головою:

— Це не він, мілорде, і не траллоки. Та хоч хто б це зробив, він залишив по собі сморід. — Він вказав на звалища, які ще нещодавно були будинками. — Це вбивства, мілорде. Там були люди.

— Шончанці, — рикнув Інґтар. — Ходімо до будинку. Раґане, знайди для коней якусь стайню.

Верін устигла розпалити вогонь в обох великих камінах в протилежних кінцях загальної зали і гріла руки біля одного з них, а свій промоклий плащ розклала на одному зі столів, розставлених у викладеній кахлями залі. Вона розшукала й кілька свічок, і вони вже горіли на одному зі столів, увіткнуті у стеклий віск. Завдяки порожнечі та тиші, порушуваній лише випадковими гуркотами грому, а ще через мерехтливі тіні зала скидалася на якусь печеру. Ранд скинув мокрющий плащ, а також камзол на стіл і приєднався до Верін біля каміна. І лише Лоял, вочевидь, більше цікавився станом своїх книжок, ніж тим, аби зігрітися самому.

— Так ми ніколи не знайдемо Ріг Валіра, — заговорив Інґтар. — Уже три дні, як ми... як ми прибули сюди. — Він здригнувся й нервово провів рукою по волоссю, і Ранду стало цікаво, що бачив цей шайнарець в інших своїх життях. — Ще два дні їзди до Фалме, а ми поки що не знайшли навіть волосини Фейна чи Друзів Морока. На узбережжі десятки селищ. Він міг піти до будь-якого з них, а на даний час уже й сісти на корабель і відплисти куди завгодно. Якщо він узагалі тут колись був.

— Він тут, — спокійно відказала Верін, — і він прямує до Фалме.

— Він усе ще тут, — озвався і Ранд. — Чекає на мене. Будь ласка, Світло, хай він усе ще чекає.

— Гюрін і досі не занюхав його смороду, — не вгавав Інґтар. Нюхач знічено знизав плечима, наче це була його провина. — Навіщо б йому йти до Фалме? Якщо вірити цим селюкам, Фалме перебуває в руках шончанців. Я б віддав свого найкращого гончака, лише б дізнатися, хто вони такі і звідки взялися.

— Хто вони такі, для нас неважливо. — Верін опустилася на коліна, розшморгнула сакви та дістала звідти сухий одяг. — Принаймні тут ми можемо переодягтися в сухе, хоч від цього нам буде небагато користі, якщо погода не зміниться. Інґтаре, те, що сказали нам селяни, може виявитися і правдою, тобто ці чужинці можуть бути нащадками війська Артура Яструбине Крило, що повернулися. Нам важливо тільки одне: Падан Фейн вирушив до Фалме. На тому написі в підземеллі Фал Дари...

— ...про Фейна не згадується. Прошу пробачити мені, Айз Седай, але це можуть бути лише хитрощі, так само як і темне пророцтво. Як на мене, навіть траллоки не можуть бути аж такими вже телепнями, щоби попередити нас про все, що вони збираються робити.

Вона обернулася і глянула на нього:

— А що ви збираєтесь робити, якщо не прислухаєтесь до моєї поради?

— Я збираюся повернути Ріг Валіра, — рішуче промовив Інґтар. — Вибачте, але я повинен покладатися на власні відчуття більше, ніж на кілька слів, нашкрябаних якимось траллоком...

— Це, без сумніву, був мерддраал, — стиха зауважила Верін, проте Інґтара її слова не зупинили.

— ...чи Другом Морока, який удає, наче випадково себе виказав. Я збираюся нишпорити по цих землях, аж доки Гюрін занюхає слід або доки ми знайдемо Фейна живцем. Я мушу повернути Ріг, Верін Седай. Мушу!

— Так не годиться, — стиха зауважив Гюрін. — Не можна казати «мушу». Все буде так, як буде.

Ніхто не звернув на нього уваги.

— Ми всі мусимо, — буркнула Верін, зазираючи до саков, — але деякі речі можуть виявитися ще важливішими.

Більше вона не сказала нічого, але Ранд скривився. Він прагнув забратися геть від неї, від її шпильок і натяків. Я не Відроджений Дракон. Світло, якби ж мені позбутися всіх Айз Седай, і позбутися назавжди!

— Інґтаре, гадаю, я все ж таки подамся до Фалме. Фейн там, я впевнений, що він там, а якщо я незабаром там не з’явлюся, він... він загрожує помститися на Емондовому Лузі. — Він уперше сказав про цю погрозу.

Всі погляди втупилися в нього: Мет і Перрин дивилися стурбовано, стараючись осмислити сказане; Верін дивилася так, наче вона щойно побачила, як до пазла додався новий фрагмент. Лоял мав здивований вигляд, а Гюрін — збентежений. Інґтар не приховував своєї недовіри.

— Навіщо йому це робити? — запитав шайнарець.

— Не знаю, — збрехав Ранд, — але це було в посланні, яке він залишив у Бартанеса.

— А Бартанес казав, що Фейн збирається вирушити до Фалме? — не вгавав Інґтар. — Ні! А втім, якби й казав, це не мало б жодного значення. — Він гірко розсміявся. — Друзям Морока брехати — наче дихати.

— Ранде, — промовив Мет, — якби я знав, як зупинити Фейна і не дати йому наробити лиха в Емондовому Лузі, я б це зробив. Якби я був упевнений, що він насправді збирається так вчинити. Але мені потрібний цей кинджал, Ранде, а Гюрін має найкращі шанси його знайти.

— Я піду з тобою, куди б ти не подався, Ранде, — подав голос Лоял. Він закінчив перевіряти сакви, впевнився, що всі книги залишилися сухими, і тільки потім узявся стягати з себе намоклу куртку. — Але я не бачу, як ще кілька днів можуть змінити щось у той чи інший бік. Спробуй хоч раз діяти без поспіху.

— Мені однаково, вирушимо ми до Фалме зараз, пізніше чи ніколи не вирушимо, — проказав Перрин, стенувши плечима, — та якщо Фейн насправді погрожує Емондовому Лугу, то... Що ж, Мет має рацію: якщо хтось і відшукає його, це буде Гюрін.

— Я можу знайти його, лорде Ранде, — докинув Гюрін. — Хай тільки занюхаю, і я приведу вас просто до нього. Такого сліду, як він, не залишає більше ніхто і ніщо.

— Вибір за тобою, Ранде, — стримано додала Верін, — проте пам’ятай, що Фалме захопили чужинці, про яких ми й досі майже нічого не знаємо. Якщо ти підеш туди сам, ти можеш опинитися в полоні, а то й ще гірше, і з цього не буде жодної користі. Я впевнена, що хай який шлях ти обереш, це буде правильний шлях.

— Та’верен, — прогуркотів Лоял.

Ранд здійняв руки вгору.

Знадвору до зали увійшов Уно, стріпуючи з плаща дощові краплини:

— Жодної душі, мілорде, щоб їм усім згоріти... Як на мене, вони всі втекли, наче ті дикі свині. Худоба вся щезла, і ніде не видно жодного клятого воза чи фургона. Половина будинків обдерта — самі довбані стіни та підлога. Можу на свою місячну платню закластися, їх можна вистежити за їхніми клятими меблями, які вони вивалювали на узбіччя вздовж дороги, коли второпали, що ті лише обтяжують їхні трикляті фургони.

— А одяг лишився? — поцікавився Інґтар.

Уно з подивом закліпав своїм одним оком.

— Трохи шмаття та дрантя, мілорде. Здебільшого лахи, які вони, згоріти їм усім, не вважали за потрібне прихопити з собою.

— Підійде те, що є. Гюріне, я маю намір перевдягти тебе та ще кількох солдатів у місцевих, скільки вистачить одягу, аби ви не кидалися аж так в очі. Я хочу, щоб ви пройшлися широким фронтом, північніше та південніше, доки не натрапите на слід.

До зали заходили все нові й нові солдати, згромадились навколо Інґтара та Уно і слухали.

Ранд, обіпершись руками об камінну дошку, задивився у вогонь. Він нагадав йому очі Ба’алзамона.

— Часу залишилося небагато, — промовив він. — Я відчуваю... щось тягне мене до Фалме, а часу обмаль. — Він побачив, як подивилася на нього Верін, і різко зауважив: — Це не те. Я повинен знайти Фейна. До... до цього... воно не має жодного стосунку.

— Колесо плете, як хоче Колесо, — кивнула Верін, — і всіх нас вплітає у Візерунок. Фейн з’явився тут за тижні, а може, й за місяці до нашого прибуття. Ще кілька днів нічого не важитимуть, і все відбудеться так, як повинно відбутися.

— Я збираюся трохи поспати, — буркнув він у відповідь, підбираючи свої торби. — Не могли ж вони винести всі ліжка.

На другому поверсі ліжка знайшлися, але матраци лишилися тільки на небагатьох, та й ті такі горбисті, що він замислився, чи не зручніше бути влягтися спати на голій підлозі. Зрештою він обрав ліжко з матрацом, який просто прогинався посередині. Крім одного дерев’яного стільця та хиткого стола в кімнаті більше нічого не було.

Ранд скинув мокрий одяг і, перш ніж лягти, натягнув сухі сорочку та штани, бо на ліжку не було простирадл, і ковдр також. Пристосував меч у головах ліжка. Похмуро подумав, що єдина суха річ, якою можна було б накритися, — це стяг Дракона; загорнутий, він був надійно схований в одному з в’юків.

Дощ барабанив по даху, десь угорі перекочувався грім, у шибках спалахували блискавки. Трусячись, він крутився на матраці, вишукуючи хоч трохи зручніше місце. Питаючи себе знову і знову, чи не скористатися все ж таки прапором як ковдрою, питаючи себе, чи не варто було йому попри все поскакати до Фалме.

Він перекотився на інший бік, і біля крісла стояв Ба’алзамон, тримаючи в руках розгорнуте білосніжне знамено Дракона. Навколо нього кімната здавалася темнішою, ніби Ба’алзамон стояв скраю хмари масного чорного диму. Майже загоєні опіки щільно вкривали його обличчя, і Ранд побачив, як непроглядно-чорні очі на мить зникли з пошрамованого обличчя, перетворившись на бездонні каверни, сповнені вогню. Сакви Ранда валялися у нього під ногами: пряжки розщебнуті, клапан кишені, де покоївся стяг, відкинутий.

— Час наближається, Льюсе Теріне. Тисячі ниток затягуються, і незабаром тебе буде зв’язано, поневолено, загнано на шлях, з якого тобі вже несила буде зійти. Безум. Смерть. Перш ніж померти, ти вб’єш ще раз усіх, кого любиш?

Ранд поглянув на двері, але не кинувся до них, лише сів на ліжку. Який сенс намагатися втекти від Морока? В горлі пересохло, наче там було повно піску.

— Я не Дракон, Батьку Брехні! — прохрипів він.

Морок за спиною Ба’алзамона сколихнувся, загуло полум’я в горнилах — це розреготався Ба’алзамон.

— Ти мене величаєш над усяку міру. А себе принижуєш. Я знаю тебе надто добре. Стояв з тобою лице в лице тисячу разів. Тисячу тисяч разів. Я знаю тебе до дна твоєї дрібної душечки, Льюїсе Теріне Родичевбивце. — Він розреготався знову; Ранд виставив перед собою долоню — заслонити обличчя від жару, що пашів із його вогняного рота.

— Чого тобі треба? Я тобі не служитиму. Я не робитиму того, що ти забажаєш. Я радше помру!

— І помреш, тле! Скільки разів ти вже помирав, Епоха за Епохою, дурноголовцю, і чи смерть допомогла тобі хоча б один раз? У могилі холодно та самотньо, там лише хробаки. Могила у моїй волі. Цього разу для тебе не буде відродження. Цього разу Колесо Часу буде зламано, а світ буде перетворено за подобою Тіні. Цього разу смерть буде вічною! Що ти обереш? Смерть вічну? Чи вічне життя — і владу!

Ранд навряд чи усвідомив, що зірвався на ноги. Порожнеча обступила його, і в ній була саїдін, і Єдина Сила ринула в нього. Це ледь не розкололо порожнечу. Чи це відбувається насправді? Чи це сон? Може він направляти уві сні чи ні? Проте могутній потік, що затопив його, змив усі його сумніви. Він шпурнув цей потік у Ба’алзамона, жбурнув чисту Єдину Силу, силу, що обертає Колесо Часу, силу, яка може запалити моря та зрівняти гори з землею.

Ба’алзамон відступив на пів кроку, вчепившись у знамено, тримаючи його перед собою. Вогненні омахи вихоплювалися з його очей та рота, а темрява огорнула його тінню, наче плащем. Загорнула в Тінь. Сила потонула в цьому чорному тумані й зникла, всоталася в нього, наче вода в пересохлий пісок.

Ранд потягнувся до саїдін, зачерпнув більше, ще більше. Його плоть стала такою холодною, що, здавалося, вона мала бризнути крижаними уламками при найменшому дотику; палала ж вона так, наче ось-ось мала випаруватися. Він відчував, що його кістки можуть щомиті розсипатися хрусткою кристалічною порохнявою. Йому було байдуже; він наче пив саме життя.

— Ідіот! — заревів Ба’алзамон. — Ти сам себе знищиш!

Мет. Ця думка виринула звідкись, з-поза меж всепоглинального потоку. Кинджал. Ріг. Фейн. Емондів Луг. Мені ще неможна вмирати.

Він не знав, як це йому вдалося, та раптом Сила зникла, щезли і саїдін, і порожнеча. Судомно здригаючись, він упав на коліна біля ліжка, охопивши себе руками, марно намагаючись зупинити тремтіння.

— Це вже краще, Льюсе Теріне. — Ба’алзамон швиргонув стяг на підлогу і вхопився обома руками за спинку крісла; між його пальців вгору тяглися цівки диму. Тінь більше не огортала його. — Ось твій стяг, Родичевбивце. Сильно він тобі допоможе! Тисячі ниток, прокладені тисячами років, притягли тебе сюди. Десять тисяч ниток, що плелися упродовж усіх Епох, обплутали тебе, наче мотузки вівцю, котру ведуть на бійню. Саме Колесо тримає тебе заручником твоєї долі, Епоха за Епохою. А я можу тебе звільнити. Ти, шолудивий псе, що тремтить від жаху, лише я один в усьому світі можу навчити тебе керувати Силою. Лише я можу зупинити її, не дати вбити тебе на твоєму шляху до безуму. І безум можу зупинити тільки я. Ти служив мені раніше. Служи мені знову, Льюсе Теріне, або ти будеш знищений навіки!

— Мене звати, — вичавив Ранд крізь зуби, що нестримно цокотіли, — Ранд аль’Тор.

Він так тремтів, що очі йому мимохіть заплющилися, а коли він знову розтулив повіки, то був сам.

Ба’алзомон зник. Зникла тінь. Сакви були притулені до крісла, пряжки защебнуті, один бік випирає від згортка із знаменом Дракона, — все, як він залишив. Але над спинкою крісла від обвуглених відбитків пальців усе ще курився димок.