Виконавець

X

Дні, які настали після цього, були сповнені напруги та марних зусиль. Перший із них довелося провести вдома, збираючи думки докупи. На великому аркуші паперу я розкреслив свою «карту» пошуків, якщо можна її так назвати. На ній у вигляді алгоритму простиралися можливі пошукові напрями. Основні — я зобразив грубими стрілками, і вони мали декілька подальших розгалужень. Тонші означали напрямки, де знайти розгадку, на наш погляд, було менш імовірно. Я врахував усе. Моє життя, до цих подій, було розібрано, розкладено на цеглинки, і всі вони лежали ось тут, переді мною. З відомих причин я поки що залишив напрямок, позначений словом «Жанна». Повертаючись до нього, мене переповнювали такі почуття та емоції, що я втрачав здатність спокійно аналізувати, тому й відклав його. До того ж усі можливі шляхи до істини відрізала її смерть.

Але навіть такі емоції не могли повністю відключити мене від пошуку і в цьому напрямі. Коли всередині все стискалося від згадки про той її телефонний дзвінок, якийсь цинічний раціоналізм усе ж таки знаходив шлях нагору крізь купу почуттів, які могли переповнити, захлеснути мене. І тоді я думав — що все-таки хотіла сказати мені Жанна під час останньої зустрічі? Що? Прощавай — і більше нічого? А якщо ні? Якщо це мало бути щось більше? Якщо саме зараз оце не сказане або не зроблене невблаганно тягне мене туди, до неї? А що як, покидаючи назавжди цей світ, вона збиралася заповісти мені отого пса-каліку з автоматної будки, і тепер він… Від подібної маячні швидко розболілась голова, і мій «комп’ютер» автоматично переставав працювати.

Загалом «карта» була збудована за Світланиною моделлю, але дещо я змінив на свій розсуд. В один із напрямків я все-таки включив випадок на хуторі перед відкриттям полювання, коли почув розповідь Семена. Світлана вважала його тільки наслідком, не вартим розгляду, але я мав на це свою думку, тому і з’явився на «карті» напрямок з назвою «Семен». З нього я і вирішив почати. Поїздка у віддалене село іншої області мала відволікти мене від нав’язливих думок про Жанну, а цей напрямок уперто не давав мені спокою, хоча Світлана й завіряла про його неперспективність. Інтуїція підказувала мені інше. До того ж Сергій обіцяв за кілька днів підняти документи щодо моєї рушниці, і я, таким чином, мав трохи часу перед тим, як взятися до наступного напрямку. Довелося знову зустрітися з Семеном і, викликаючи в нього цілком природний подив, розпитати ще раз про людину, з якою я невдовзі мав зустрітися.

Невесела пора, коли весна ніяк не спроможеться взятися до справи, звісно, не для подорожей. Та що мав робити? Після чотиригодинної їзди в потягу та кількох годин у приміському автобусі я прямував від шляху разом із селянами, що вийшли на зупинці, туди, де неподалік від лісу виднілися хати. Це й було глухе село Галяви. Тут народився Семен. Кілька жінок, що йшли поруч, підозріло зиркали на мене. Село було маленьке, й люди, напевно, знали не тільки одне одного, а й тих, хто міг до когось приїхати гостювати. Мене ж тут досі не бачив ніхто. Жінки вирішували в розмовах якісь свої проблеми. Попереду човгав дід і, треба сказати, досить бадьоро. Його порепані чоботи так і шкребли підошвами по камінню дороги. Ноги в діда були кривуваті, а галіфе драпових штанів робило їх ще кривішими. Закинувши сумку за одне плече, він скручував цигарку. Здавалося, це важко зробити грубими зашкарублими пальцями, та дід впорався спритно. Наздогнавши його, я підніс запальничку до цигарки. Зиркнувши на мене, дід затягся самокруткою.

— Свій, напевно, тютюн? — запитав я, зав’язуючи розмову.

— Е-е-е… Який то тютюн? От колись був тютюн, тепер такий не росте вже…

Ми перекинулися кількома фразами і я почав:

— Пробачте, кажуть, у вашому селі живе один добрий майстер, що ріже по дереву. Де його знайти?

— А ось тут, недалеко. Як будемо йти, то я покажу вам хату, — дід подивився на мене. — А що, маєте, якусь справу до нього? То правда, добрий майстер.

— Та ось, — я вирішив відразу закинути вудку, — хотів його запросити. Ми новий краєзнавчий музей відкриваємо. Хотіли, щоб він трохи попрацював. Житло, заробіток забезпечимо.

— Хе… — дід подивився на мене, наче на дурного. — Та куди ж він поїде? Він же ціле життя в ліжку, там і ріже.

— Як, в ліжку? — я вдав подив.

— Так, інвалід. Ноги відняло, ще як малим був.

— Як відняло, чому?

— Та Бог знає чому. Якби знали, то, може, вилікували б. Де його тільки не возили, ще тоді. Хтозна-куди батьки виїздили, але все дарма. Так і лишився калікою.

— Ну а чого ж то таке сталося? — далі випитував я. — Хворів він, чи що?

— Та ніби й не хворів. Так, «спаліризувало», і все.

— Як це, так? Так просто не буває.

— Та звідки я знаю, чоловіче, я ж не дохтор. А ось і хата їхня. З матір’ю вони живуть. Батько давно помер, а мати стара вже…

І я загальмував біля хати, а дід почовгав далі, закидаючи сумку за друге плече і готуючи нову самокрутку. Він не розповів мені нічого цікавого.

На подвір’ї не було нікого. Я постукав у двері невеличкої сільської хатини. Здавалося, хтось відгукнувся десь далеко в хаті, тому я відчинив двері й, увійшовши в сіни, постукав ще. Цього разу чоловічий голос чувся ясніше. Мене запросили увійти. Моє хвилювання зростало. Зараз, переді мною з’явиться той, хто мав справу з тим самим, що я, в крайньому разі, з чимось подібним. Той, чия доля, можливо, чекала й на мене. Як він виглядає?

На ліжку, спираючись спиною на щось високе, схоже на подушки, сидів чоловік, старший за мене, блідий, з чорним волоссям, вдягнутий у шерстяний спортивний костюм. Його ноги, худі, скривлені й нерухомі, взуті у грубі шкарпетки, безживно лежали на ліжку. Він зараз не робив нічого, але на ліжкові та навколо валялися розсипані стружки, на тумбочці лежали інструменти. З шафи дивилися на мене кілька вирізаних з дерева образів.

— Слава Ісусу! — я привітався по-сільському.

— Навіки слава.

— Прошу вибачити, що турбую вас, але маю одну справу. Здалеку приїхав, спеціально до вас, — я визначився, як буду вести з ним розмову, і йшов за запланованим сценарієм.

— А що ви хотіли?

— Та от чув, що ви ріжете гарні образи, а тепер і сам бачу. Хотів дещо замовити.

— А звідки ви приїхали? — якось із недовірою запитав він.

— З Франківської області.

— А що, і там чули про мої образи? Звідти ніби ніхто їх не має, хіба…

— Чули, — відповів я, — а може, маєте які готові, то я б подивився, може, й домовилися б з вами?

— Я не продаю образів, — сказав він, — а навіщо вам?

— Для себе, — відповів я, — так, до хати просто…

— Не знаю, — сказав він, — я роблю їх на церкви. Я не заробляю цим. Так, часом чимось люди, за них мені допомагають, щоб не був голодний та роздягнутий. А за гроші я не роблю.

— То, може, якось по-іншому домовимося? Адже я їхав сюди заради цього.

Він тільки знизав плечима:

— Не знаю, я не роблю на замовлення. А ось ці — то мають приїхати з церкви одної, забрати.

Він замовк. Розмова не клеїлася. Вести дальші дебати про образи з надією розговорити його під час роботи було безглуздо. Мені натякали, що час прощатися.

— Пробачте, — сказав я, — я збрехав вам, бо приїхав не по образи. Я потрапив у дуже скрутну ситуацію. І маю надію, що ви можете мені допомогти. Інакше мене чекає щось жахливе.

— Я нічого не маю і мало що можу, — відповів чоловік, не дивлячись на мене, а вказуючи на свої безпомічні ноги.

— Можливо, таке саме чекає і на мене, — сказав я, — якщо ви не схочете розповісти те, що я попрошу.

— І що ж ви хочете знати?

— Про вашу хворобу. Про її причини, як це сталося з вами.

Він дивився на мене з нерозумінням і підозрою, а потім промовив:

— Що вам до моєї хвороби? Ви молодий, здоровий, вам таке не загрожує. Я взагалі вас не знаю, і мені вже треба відпочивати.

— Послухайте, пане Петре, вибачте, не знаю, як вас по батькові, я не брешу вам цього разу і не і маю ніяких поганих намірів. Я справді в скруті, й моя теперішня ситуація дуже схожа на вашу, коли ви захворіли, ще в дитинстві. Вам шкода сказати мені кілька слів, які, можливо, врятують мене від того, що є зараз з вами, або ще гіршого? Що ж мені стати на коліна, щоб переконати вас?

— Не треба, — тільки тепер він подивився мені в очі, — я не розумію, що ви хочете знати. Я захворів ще хлопцем. Мені було чотирнадцять років. Відтоді й відняло ноги. Навозилися мої батьки по лікарях, і толку з того… Отака, чоловіче, хвороба. Якщо вам тепер буде легше, то я радий.

— Ні, — відповів я, — не буде. Ви не сказали нічого про її причину.

— Та я ж не медик, щоб знати її причину. Колись лікарі пояснювали щось, так, на хлопський розум, та я вже забув. Послухайте, а звідки ви знаєте про мене і мою хворобу, якщо самі здалеку?

— Знаю, і про можливу її причину також, ту, що ви приховуєте. Мені розповів Семен.

— Який Семен? Я не знаю ніякого Семена.

— Ой, пробачте, це його прізвисько. Василь, Василь Федорович Семененко. Пам’ятаєте такого?

Він думав напружено, а потім сказав:

— Семененки живуть у селі… Який-то Василь? Василь…

— Той, з яким ви гралися в компанії хлопців поблизу лісу.

— Василь? Син Федора Семененка? Так він хтозна-коли ще поїхав. Чи взагалі буває тепер тут, і батьки його виїхали.

— Ми з ним живемо в одному місті й товаришуємо, — сказав я. — Він і розповів мені ту історію.

— Яку історію?

Його погляд і далі залишався підозрілим. Крім того, тепер у ньому, мені здалося, промайнуло якесь побоювання.

— Історію про те, як ви побачили щось незвичайне.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Вам довелося зіткнутися з чимось незвичайним, і, кажуть, це стало причиною вашої хвороби.

— Я не пам’ятаю, — він знизав плечима, — щоби бачив щось незвичайне.

— Так, ви не бачили, а вони бачили. А ви їм не вірили. Це була якась темна постать, що йшла лісом. А невдовзі після цього з вами сталося це нещастя. Хіба не так? Хіба ви можете пригадати іншу причину?

Я дивився в його очі, але бачив одне — йому була неприємна ця розмова. Замість відповіді він попросив мене відкрити шухляду в шафі й дістати звідти папку з паперами. Вона була стара й розтріпана, ледве трималася купи. Попорпавшись, він дістав звідти такий самий затертий документ і простяг мені. Я звернув увагу на штамп у його верхньому кутку — Київський науково-дослідний інститут неврології та нейрохірургії. Зміст виписки зводився до того, що в хворої дитини, Кавінського Петра, п’ятнадцяти років, захворювання, яке називається мієліт, гостра форма, з паралічем ніг, і що проведене лікування не дало ніякого ефекту.

— Але ж… — я повернув довідку, не знаючи, що й сказати.

— Ви хотіли знати про мою хворобу, там усе написано. А більше пояснити я вам не можу. Я не лікар, а неграмотний дядько, ще й каліка.

Мені стало зрозуміло, що витягнути з нього щось цінне навряд чи вдасться.

— Пробачте, що потурбував вас, — я підвівся. — Але все ж таки скажіть мені, той випадок — правда? Таке справді сталося перед тим, як ви захворіли? Скажіть мені правду! Вони таки щось побачили?

— Хто що бачить, я не можу вам сказати. Знаю лише те, що бачу сам, — відповів каліка. — А ви, як були дитиною, ніколи не вигадували чогось страшного, яке потім вам ввижалося?

Говорячи це, він знову не дивився на мене аж до тієї миті, коли я вийшов за двері. Дістаючись до автобуса, я зав’язував розмови з кількома селянами, та ніхто не квапився інтригувати мене темними історіями.

Важко сказати, як належало оцінювати результати поїздки. Скоріш за все — ніяк. У будь-якому разі я не мав фізичної змоги розібратися в здобутому матеріалі. Тому і вирішив надати це право Світлані. Я мав лише збирати сміття, виконувати чорнову механічну роботу. Такий метод був ефективнішим. Кожен повинен робити те, що вміє краще. Тільки так можна ліпше використати шанс, шанс врятуватися. Це особливо гостро відчувалося в такі моменти, як тоді, коли я йшов додому, повертаючись із залізничної станції. На щастя, трапилися сусіди. Вони щось говорили, ділилися враженнями про минулий день, але я нічого не сприймав. Десь поруч, дуже близько, знаходився той, хто перетворився на мою тінь, я знав, чув спиною, що він там, позаду. На відстані, яка щодня скорочувалась.