Виконавець

IV

Кажуть, що понеділок — важкий день. Не буду стверджувати, що це абсолютна істина, але цей понеділок для мене виявився справді важким. Давалася взнаки вчорашня печінка, яку ми смажили після полювання, а точніше — горілка, випита до печінки. Сталося так, що я перебрав і цілий день на роботі тільки й думав, хоч би він швидше закінчився. В голові добряче гуло, думки розбігалися. Хотілося лише одного — лягти і спати. А коли я все ж таки втрапив додому, мій стан і настрій були вже іншими. Мабуть, тільки тепер остаточно закінчилася дія вчорашнього алкоголю. Увімкнувши телевізора, я заходився чистити рушницю. Ця процедура приносила мені справжнє задоволення, адже до своєї зброї я мав неабиякі почуття.

Дісталася вона мені випадково. Я приїхав до обласного центру в службових справах і, тиняючись перед від’їздом додому по магазинах, несподівано почув над вухом: «Не рухатися, не оглядатися, ви заарештовані!» Цілком природно, я озирнувся і побачив височезного та широчезного молодика з трьома підборіддями і гігантським животом, у міліцейській формі з погонами капітана. Першої миті я остовпів від несподіванки, а наступної — впізнав свого шкільного друзяку Сергія, якого не бачив уже багато років. Чув тільки, що вступив в іншому місті до якогось міліцейського навчального закладу. І ось, виявилося, він його вже закінчив і навіть встиг дослужитися до капітана. Ми сіли в кафе й розговорилися. Сергій розказав, що в управлінні обіймає посаду начальника дозвільної системи. Це означало, що він контролював мисливську зброю. В мене загорілися очі, і Сергій це помітив. Довелося розповісти, який я затятий мисливець і… Словом, я мав добротну, навіть сучасну і модну модель МЦ з вертикальними стволами, але… жадібність притаманна всім. Дізнавшись, що в мене є такий друг, я захотів ще кращої рушниці. Сергій відразу ж повів мене до магазину й показав кілька рушниць, які були, звичайно, не на вітрині, а сховані десь у загашнику. Та серед них лише одна впала мені у вічі. Я з першого погляду в неї закохався. Як у жінку. І відразу ж захотів її. Хоча Сергій вперто тлумачив, що показав її просто так, що це не якесь дуже велике добро, а за місяць-два він мені зробить солідну рушницю, я стояв на своєму. Мені більше не потрібні були ніякі солідні рушниці — я хотів її. Зрозуміти мене може тільки справжній мисливець. Це була рушниця, фірми «Зімсон» 1907 року випуску. Зброя не серійна — зробили її руки старого майстра, і полював з нею свого часу, можливо, якийсь граф або графський лісничий. Відразу впадала у вічі старовинна форма ложі, тонкостінні стволи з клеймом на кожному. На замках рушниці з обох боків була потемніла від часу гравюра тонкої роботи — гончий пес, що йде по сліду, на тлі осіннього лісу. І створили її не для бабахкання по пляшках, а для тривалих подорожей серед вкритих снігом зелених ялин та тиші, яку можна порушити тільки чесно заробленим пострілом по вистеженій дичині після довгого читання стрічок заплутаних слідів. Вона була справжньою, істинною, як моє захоплення, як мій ліс. Зібравши за тиждень необхідні гроші та оформивши документи, я став щасливішим, ніж був досі.

Я сидів і перетирав ганчіркою металеві частини розібраної рушниці, не кваплячись, оскільки вечір був вільний. А думки знову повертали мене до лісу. Надто вже дивним виглядало все, пов’язане з тим бродягою. Варто було мені лише з’явитися в лісі, як він одразу ж знаходив мене і плентався слідом, не відстаючи ні на крок, аж поки я не йшов геть. Ліс був не такий уже й великий. А втім, Борис з Григорієм, пролазивши там позаминулої неділі, так і не зустрілися з ним. А минулої? Ми поступово охопили загінками весь ліс, і ніхто не натрапив на пса. Напевно, це був збіг: пес з’явився саме тоді, коли я залишився на самоті, а Григорій був на іншому боці сосняку і бачити його не міг. Я згадав, як спокійно сидів він на снігу, повернувши голову до мене. Та тільки почулися кроки мого товариша, як пса не стало. І ще одне було досить загадковим. Мені жодного разу не вдалося побачити його першим. Завжди, коли я помічав його, він уже йшов за мною або спостерігав. А як, звідки з’являвся, мені бачити не доводилося. Це виглядало дивним навіть з точки зору мисливця, який не раз стикався з чимось незвичайним у поведінці тварин. Але те, про що йшлося, виходило за рамки зрозумілого. Я змастив рушницю і поклав до сейфа, перебуваючи думками ще там, у тихому засніженому лісі.

Кожен мисливський сезон завжди приносить щось таке, чим він особливо запам’ятовується: якусь провідну подію, як правило приємну, іноді — навпаки. Цей шкарадний пес з лісу вперто претендував на те, щоб стати для мене емблемою цьогорічного мисливського сезону. Тому, напевно, я не дуже й здивувався, коли він виліз до мене в поле. Погода була гарною, на полях лежав сніг, і йти до лісу не було потреби. Вже опівдні, добряче набивши ноги, я задоволено повертав додому, аж помітив, як від узлісся відокремилася темна пляма і рушила до мене. Це був пес. Він знову побачив мене першим. Так і йшов за мною. А коли я повернув до хутора, він, як і раніше, залишився біля крайніх дерев, спостерігати, і скоро став непомітним, розчинившись на ’їхньому темному тлі. Безперечно, мала бути якась досить проста розгадка його дивної поведінки.

Я вирішив провести експеримент. За моїми спостереженнями, пес не хотів мати справи ні з ким, тільки зі мною. Ніхто більше його не бачив. І мені забаглося вивести його «на люди». Але як це зробити? Адже я був певен, що варто мені піти до лісу з кимось, та хитра тварюка просто не з’явиться. А я чомусь хотів, щоб його побачив ще хтось, окрім мене. Навіщо? Важко було сказати, проте я підсвідомо відчував, що це потрібно зробити.

Проблему вдалося вирішити досить цікаво. Дізнавшись, що Давидюків небіж хоче їхати поїздом до міста, я попросив його сісти з правого боку вагона і на певній ділянці залізниці, яка пролягала неподалік від лісу, поспостерігати за мною. Я ж сподівався на той час вийти сюди і вивести за собою пса. Відстань до поїзда досить значна, але залізницю прокладено по схилу сусідньої гори, і якби ми вийшли на протилежний схил, то з вікон потяга нас, напевно, було б прекрасно видно на відкритій місцевості, заметеній яскраво-білим снігом. Василькові ж я пояснив, що собака, якого хочу йому показати, дуже хитрий, і мисливцю-початківцю цікаво буде познайомитися з його повадками.

Наступної неділі пес не примусив себе чекати. Мені навіть не довелося заходити в ліс. Ми зустрілися на узліссі, і під його конвоєм я пішов далі, намагаючись точно розрахувати час. Він плівся за мною, кволо пересуваючи лапи, опустивши низько свою лобату голову із зім’ятими обшарпаними вухами. Коли зупинявся я — зупинявся й пес і сидів нерухомо, дивлячись на мене. Нарешті ми дісталися до місця. На чистому схилі я зупинився і повернувся до нього. Час був розрахований добре. Залишалося якихось 4–5 хвилин. А він сидів на снігу й не рухався. І от на схилі сусідньої гори, нижче нас, з-за повороту виїхав поїзд. Здалеку долітав перестук його коліс, відлунюючи в морозному повітрі. Пес ніяк не реагував. Я дивився на нього. Ось потяг порівнявся з нами. Я помахав йому рукою. Василь повинен був чітко нас бачити на тлі білого схилу. Пес сидів, як і раніше. Я рушив — і він пішов за мною. Ну, що ж, Василько (та й не тільки Василько) нас бачив. Пес не боявся поїзда і того, щоб його вдзрів ще хтось, окрім мене.

А двома днями пізніше я бігав заклопотаний — на роботі почалася запарка. Довелося навіть затримуватися понад належний час. Лише третього дня, йдучи додому, зустрівся з Давидюковим небожем.

— Ну як? — запитав я, привітавшись.

— Що, як? — не зрозумів Василько.

— Ну, їздив?

— А, їздив… — протягнув він. — Бачив там на горі вас, махали рукою…

— Отож зрозумів, яка хитра тварюка? Вештається кругом і акурат на такій відстані, щоб не дістати пострілом!

— Еге ж, — погодився Василько. — А де він був, отой пес?

— Як, де? — не зрозумів я. — Ти що, його не бачив?

— Та ні, не бачив.

— Як, ти мене бачив, а від мене, ближче до лісу, кроків за вісімдесят, ну? Він же там сидів!

— Та ні, я не пригадую… — Василько невпевнено знизав плечима.

— Та як ти міг не побачити? — насів я на нього, — таж він здоровезний, чорний такий, сидів на відкритому! Ну?

Василько м’явся і думав. Йому було незручно, що він не зміг побачити такого великого чорного пса.

— Ну, гаразд, — сказав я, — грім з ним, з тим псом.

Як Василь міг його не помітити, зрозуміти було важко. Пес сидів нерухомо на зовсім чистому та видному місці. Поблизу не було ні дерев, ні кущів. Може, він опинився за якоюсь нерівністю — сніговим заметом абощо. Все ж таки він нижчий, ніж я, і, можливо, більша його частина заховалася за заметом. А якщо зверху й стирчала голова, Василь здалеку просто міг не звернути уваги. Адже він не знав, де, з якого боку від мене повинен бути той пес. Проте я не бачив там ніяких кучугур, принаймні так мені здавалося.

Словом, усе це вже вкрай набридло, і я вирішив до кінця сезону змінити угіддя.

І мисливське щастя не забарилася. Наступної неділі ще зранку я натрапив на свіжий заячий слід. Безперечно, заєць ішов на відлежку. Його слід мальовничо блукав серед кущиків заметеної снігом трави, і, видершись на пагорб, я вже зрозумів, де він ліг. Хоча вухань все-таки зірвався несподівано і не дуже близько, я встиг прицілитися і покласти його класичним пострілом. Ось вона, довгоочікувана мисливська радість! Ось вона, нарешті. Заєць був старий, важив добряче. Я вчепив ременя, закинув здобич за плече і продовжив полювання, точніше, тепер уже прогулянку. Це — лише перший заєць за сезон, що цього року виявився для мене геть невдалим. Паскудний собака звів його нанівець.

Находившись доволі, я вже повертав додому, коли помітив ще один плутаний слід: переївши за ніч, куцохвостий наче засинав на ходу. Стрибки його ставали щораз частішими — він буквально ліпив слід на слід, просуваючись до своєї, нарешті обраної для денного сну, точки. Звичайно, це було проти усіх правил. Я полював сам-один і не мав права стріляти другого зайця, але не втримався. Я мов зголоднів. Плутаючись у його сонних, але хитрих слідах, усе-таки боявся, що він мене перехитрить, на черговому повороті вискочить десь за спиною і миттю зникне в заростях. Слід знову повернув. Тут уже почався високий бур’ян, який стирчав з-під снігу, і навіть ріденькі кущі. Нарешті я вловив його рух. Все ж таки він стартував майже позад мене. Рушниця ніби сама злетіла до плеча, тоді як я миттєво розвертався. Сама ж вона і опустилася — позаду йшов мій знайомий бродяга. Так само, як і завжди, низько схиливши свою лобасту голову із зім’ятими вухами, він сунув за мною і зупинився, коли я його побачив.

Я остовпів. Цього разу пес був значно ближче, ніж востаннє. Напевно, він потроху звикав до мене. Тепер його можна було краще роздивитися. Шерсть на псові була просто жахлива — брудна, місцями звалялася і повипадала, а на грудях висіла якимись віхтями. Розкрита паща… І ще — я не бачив його очей, їх ніби не було. Вони не блищали. Безперечно, пес був хворий. А може, він скажений? І я сам здивувався цьому абсурдному припущенню. Скажений пес давно би здох. Це якась заразна собача хвороба, яка так понищила його. Але те — ніщо порівняно з чудесами, які він витворяв, з якою впертістю переслідував мене, варто було лише вийти на полювання. Я відмовлявся розуміти те, що відбувалося. Людині, яка змалку проводить час в лісі, стикається з різною звіриною, вивчає її повадки, часто доводиться бачити щось цікаве, дивовижне. Нерідко те, що вона спостерігає, буває важко пояснити. Безліч історій розказано, книжок написано про це. Багато з них мені доводилося чути, читати. Немало пощастило побачити й самому. Але таке… виглядало більш ніж дивним. До того ж це були не мої спостереження. Навпаки — спостерігав за мною він. Не я, а він контролював ситуацію, яка ставала дедалі дивовижнішою і все більше мені не подобалася. А можливо, я сам був у всьому винний. Без сумніву, з точки зору будь-якого іншого мисливця, все це виглядало смішно. Точніше, смішно виглядав я сам зі своїми ваганнями та припущеннями. Мені конче потрібно було з кимось порадитися. І, мабуть, допомогти могла єдина людина — Антонович. Тому, тільки-но видався вільний час, я зібрався і поїхав на хутір.

Старий зустрів мене радо. Він порався на подвір’ї з колесом до підводи, і, напевно, в нього щось не клеїлося, бо, побачивши мене ще здалеку, дуже зрадів і відразу ж кинув колесо та інструменти. Ми увійшли до хати, Антонович завалився на лавку спиною до грубки — очевидно, це було його звичне місце.

— Дай лише трохи відсапаюся, — прогорлав він, наче я був глухий, — а тоді щось будемо робити.

— Робити нічого не будемо, — відповів я, — будемо говорити. Хочу порадитися з вами. Ви багато в лісі буваєте, бачили всяких дивовиж…

— Бачив, бачив, — підтвердив Антонович, — усього бачив… А що таке? Розказуй, хлопче!

— Так ось, те, що спостерігаю вже місяць, є надзвичайно дивним, і я не знаю, що мені робити. Якби розповісти комусь — точно засміяли б. Ну а вам уже мушу.

Антоновича тішило, що для поради я обрав саме його, і він уважно слухав. А я виповідав йому цю незвичайну історію про чорного пса, який щоразу тягався за мною: про наш з Васильком експеримент, і про те, як він миттєво зник, почувши Григорія, коли ми з ним вистежували косулю біля сосняку, і як несподівано опинився зовсім в іншому місці — майже за 20 кілометрів від лісу, там, куди я втік від нього, і про його морду, яку я добре роздивився під час нашої останньої зустрічі. Розповів і про ту причину, з якої я досі його не застрелив. Розповів усе.

— Цікава історія, чоловіче, я тобі скажу… — замислено відповів старий після хвилинного мовчання, — і я, бувало, бачив дещо дивне, пов’язане зі здичавілими псами. Собака — тварюка розумна й хитра. І ось що я тобі скажу, хлопче. Така моя думка і щира порада. Якщо ти не впевнений, то я тобі скажу просто — нечистої сили немає. Я це знаю точно. Якби вона була, я б її давно вже побачив. Де тільки я не бував! Он мені вже «сімдесятка». Отож якщо так, то це звичайнісінький дикий пес. Старий та хитрий. А що йому від тебе треба, того я не знаю. Та й яке то має значення? Я тобі так скажу. Ти наступної неділі візьми рушницю та йди собі до лісу. Тілько надто грубого шроту не бери. Йому й чотирьох нулів вистачить, побачиш. Аби влучило. Тільки крохмалю насип до шроту, щоб кучніше було, розумієш? О! Добряче поціль його в груди. І повір мені — тобі не буде гріха.

— Був колись у мене пес, — додав старий після невеликої паузи, — давно вже. Задушив одного разу він кота. Але той встиг дуже подерти йому очі. Так і осліп. І щось таке після того на них понаростало, що й очиць не було видно.

Так, я знав. Знав, що він мені нічого іншого не порадить, однак після розмови зі старим відчув полегшення. І вирішив, що наступної неділі піду до лісу й саме так зроблю. Адже це був єдиний реальний вихід.